УДК 321 - ДДПУ ім. І. Франкаdspu.edu.ua/ddpu/biblioteka/chutach/fnv/problemy_humanitarnykh…  · Web viewВідкрите суспільство та ... Його

УДК 321

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПРОБЛЕМИ

ГУМАНIТАРНИХ

НАУК

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ

ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

ФIЛОСОФIЯ

ДРОГОБИЧ

РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ

ДДПУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

2012

УДК 009+1+4+15+93

Д 75

Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол №7 від 14 червня 2012 р.).

Збірник наукових праць ДДПУ імені Івана Франка “Проблеми гуманітарних наук” є фаховим виданням з філософії, психології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 1 липня 2010 р. № 1-05/5, Бюлетень ВАК України, № 7, 2010), історії (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 22 грудня 2010 р. № 1-05/8, Бюлетень ВАК України, № 2, 2011), філології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 26 січня 2011 р. № 1-05/1).

Від 2004 р. виходять за серійним принципом: філософія і психологія – у червні, історія і філологія – у грудні.

Для викладачів, науковців, студентів.

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової

інформації КВ № 7458 від 20.06.2003 року Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.

Проблеми гуманітарних наук: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка / Ред. кол. Т. Біленко (головний редактор), В.Здоровенко, Н.Скотна та ін. – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2012. – Випуск двадцять дев’ятий. Філософія. 176 с.

© Дрогобицький державний

педагогічний університет

імені Івана Франка, 2012

©Баранівський В., Марчук М.,

Уваркіна О. та ін., 2012

© Редакційно-видавничий відділ

ДДПУ імені Івана Франка, 2012

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Валерій Скотний ректор ДДПУ ім. Івана Франка, доктор філософських наук, професор; Тетяна Біленко, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка – головний редактор; Валентина Бодак, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Володимир Возняк, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Віктор Здоровенко, кандидат філософських наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка, редактор розділу “Філософія”; Віра Мовчан, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Надія Скотна, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Жанна Янко, кандидат філософських наук, ДДПУ ім. Івана Франка, секретар розділу “Філософія”.

УДК 157/168:159.9.018

М 30

Михайло МАРЧУК

ПСИХОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА

ЯК ОБ’ЄКТ ГУМАНІТАРНО-НАУКОВОЇ МЕТОДОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

З’ясовується суть і специфіка психологічної парадигми як об’єкта гуманітарно-наукового методологічного дослідження. Виявляються ідейно-теоретичні та соціокультурні передумови її становлення, закономірності трансформації, різновиди, антропологічні виміри, гуманістичні засади, реалізовані та приховані методологічні можливості.

Ключові слова: гуманітарно-наукове знання, класична та посткласична наука, методологія, постмодернізм, раціональність, психологічна парадигма, філософія науки.

Актуальність аналізу сутності, динаміки, евристичних можливостей психологічної парадигми наукового пізнання пояснюється методологічною ситуацією в сучасній психології, котру зазвичай характеризують як парадигмальне зрушення. Йдеться про складний і суперечливий процес переорієнтації з природничонаукової (сцієнтистської) методології на гуманітарно-наукову. Крім того, психологічна парадигма не лише змінюється відповідно до головних етапів еволюції науки (класика, некласика, постнекласика), а й сама впливає на цей процес, перебуваючи на передньому краї науково-методологічного поступу. Культура постмодерну так само передбачає зміни психологічної компоненти світогляду, що спонукає до рефлексії сучасного стану відповідної парадигми і перспектив її подальшої трансформації.

Ступінь наукової розробки означеної проблеми є достатньо високим. У фаховій літературі широко висвітлюються

© Марчук Михайло, 2012

питання, пов’язані з парадигмальністю психологічного знання, специфікою психологічної парадигми, її методологічними можливостями.

Найперше варто згадати творців найпоширеніших і найефективніших у психології наукових парадигм. Ідеться, зокрема, про парадигму загальнонаукового експериментального підходу (В.Вундт, О.Кюльпе, Ф.Брентано), структуралістську парадигму (Е.Тітченер), функціоналістську парадигму (У.Джемс, Дж.Дьюї, Дж.Енджел, Г.Керр, Р.Вудвортс), прагматичну (прикладну) парадигму (Г.Холл, Дж.Кеттел, А.Біне, Л.Уїтмер, У.Скот, Г.Мюнстерберг), біхевіористську парадигму (Дж.Уотсон), холістичну (гештальт-психологічну) парадигму (М.Вертгеймер, К.Коффка, В.Келлер, К.Левін), психоаналітичну парадигму (З.Фройд, К.-Г.Юнг, А.Адлер, К.Хорні, Г.Мюрей, Е.Еріксон), парадигму розвитку (Ж.Піаже, Л.Кольберг, А.Валон), когнітивну парадигму (Дж.Брунер, Дж.Келлі, Дж.Міллер, У.Найссер), екзистенціалістську парадигму (Ж.-П.Сартр, Р.Мей, В.Франкл), діяльнісну парадигму (С.Рубінштейн, А.Леонтьєв) тощо.

Кризовий стан сучасної психологічної науки, зумовлений домінуванням у цій сфері людинознавства природничонаукових підходів, а також можливі шляхи його подолання через гуманітаризацію психологічного знання досліджували В.Алахвердов, Ф.Василюк, В.Зінченко, Г.Ковальов, А.Леонтьєв, Т.Марцинковська, Е.Соколова, В.Стьопін, М.Томпсон, А.Юревич і ін. Суть і методологічні принципи гуманістичної психології та гуманітарно-наукової психологічної парадигми аналізували Ш.Бюллер, К.Гольдштайн, А.Маслоу, К.Мустакас, Г.Олпорт, К.Роджерс, Е.Фром, К.Хорні, а також дослідники їхньої творчості – Б.Зейгарник, Д.Леонтьєв, А.Ждан, які підкреслювали, що передумови становлення гуманістичної психології закладено працями К.Юнга, А.Адлера, его-психологами психоаналітичного напряму, представниками екзистенційної та феноменологічної психології тощо.

Незважаючи на те, що згадана проблематика досліджується нині “широким фронтом”, науковці ще не дійшли єдиної думки про те, чи доречно використовувати парадигмальний підхід у психології, тому що немає чіткого й однозначного розуміння природи цієї науки. Одні дослідники схильні вважати, що психологія – допарадигмальна сфера знання, де ще не склалася своя парадигма. Інші намагаються довести, що вона позапарадигмальна. Треті переконані, що психологія завжди була мультипарадигмальною. “Перший діагноз, – на думку А.Юревича, – поставив сам Т.Кун, який вважав, що у психології, як і в інших гуманітарних дисциплінах, справжня парадигма ще не сформувалася, і це – допарадигмальна сфера знання. Відповідно до другої позиції, в цій дисципліні існує кілька парадигм, які відповідають основним психологічним теоріям, таким, як біхевіоризм, когнітивізм і психоаналіз, і, відповідно, психологія – мультипарадигмальна наука. Відповідно до третьої позиції, концепція Т.Куна, що виникла як результат узагальнення історії природничих наук, взагалі незастосовна до психології, котра є не мультипарадигмальною чи допарадигмальною, а позапарадигмальною сферою знання” [12, 5].

Склалася парадоксальна стуація, коли всі варіанти відповіді на питання щодо парадигмального статусу психології заперечують його. В тому числі той, що нібито й не відкидає такої можливості, проте визнання поліпарадигмальності робить це приховано, тому що не враховує головної характеристики парадигми – слугувати взірцем, здатним об´єднати вчених і панувати упродовж певного часу, не даючи шансу іншим, альтернативним парадигмам актуалізувати свій евристичний потенціал. Отже, справді ситуація не проста. “Пошуки тієї, єдино правильної парадигми, здатної вивести психологію з тупика, – пишуть В.Рибаков і А.Покришкін, – були настільки болісними, що в науковому співтоваристві зародилися припущення про незастосовність до цієї науки концепції парадигми. Чи то психологія позапарадигмальна наука, чи то допарадигмальна, а то й цілковито мультипарадигмальна – на всі смаки” [8, 9]. Але чи можна будувати наукове знання, не керуючись певними загальновизнаними правилами? “Навряд чи, дотримуючись таких позицій, можна серйозно розраховувати на подолання кризи” [там само].

Сьогодні ця проблема постала перед методологами особливо гостро. З одного боку, наявність парадигми свідчить про науковість тієї чи тієї сфери знання. З іншого ж боку, в умовах постмодерністського психологічного дискурсу говорити про парадигму не всі вважають за можливе. “Можна припустити, – пише Р.Гарифулін, – що постмодерністська психологія відзначатиметься семантичною та категорійною строкатістю, багато в чому зумовленою радикальною відмовою постмодернізму від самої ідеї можливості конструювання у сфері сучасного філософування концептуально-методологічної матриці, яка б могла претендувати на парадигмальный статус. Понад те, на наш по-гляд, посмодерністська психологія ніколи не буде належати психологічній традиції в режимі past perfect як його зміст, тому що вона буде завжди актуальним і живим феноменом, який лише доповнюватиметься новими проектами посмодерністської психології, хоча часом здаватиметься, що будуть виникати нові напрями у психології” [3].

На думку автора цієї розвідки, треба слухати всі сторони і шукати розумного компромісу. Навіть постмодерністська принципова настанова на плюралістичність є своєрідною парадигмою в ряду інших парадигм, яка може стати провідною, такою собі “поліпарадигмальною парадигмою”, що по-своєму бере участь у новітньому науково-методологічному дискурсі, пропонуючи оригінальні постановки і розв´язки актуальних проблем та реагуючи на виклики сучасності.

Метою статті є виявлення гуманітарно-наукового методологічного потенціалу психологічної парадигми, її нереалізованих можливостей у контексті зміни типів наукової раціональності, становлення постнекласичної науки та її методологічної самосвідомості. Відповідно нашим завданням є розкрити передумови генези парадигмального підходу в науці та його психологічного різновиду; виявити специфіку парадигмальності психологічної науки; з’ясувати природничонаукові засади класичної психології та зростання її гуманітарного складника в процесі становлення посткласичної науки; експлікувати постмодерністську тенденцію розвитку сучасної психологічної науки. Зрозуміло, що в одній публікації реалізувати повною мірою всі ці завдання навряд чи можливо, тому ми спробуємо проаналізувати й окреслити найважливіші моменти в загальному вигляді, що сприятиме більш грунтовному дослідженню цієї теми в майбутньому.

Робоча гіпотеза нашої розвідки: розвиваючись у єдиному когнітивному полі, психологічна парадигма (в усіх її різновидах і варіаціях) підкоряється тим самим закономірностям, що й інші наукові парадигми і наука загалом, розкриваючи свої нереалізовані на попередніх етапах евристичні можливості.

Методологічною базою дослідження (крім апробованих у багатьох аналогічних роботах метафізичних і загальнонаукових засобів та прийомів) є парадигмальний підхід, який після започаткованої Томасом Куном дискусії зазнав істотної трансформації, хоча його базові принципи залишилися незмінними, розкриваючи у новому контексті свої приховані методологічні потенції. Не обійтися нам і без компаративістського (порівняльного) аналізу, покликаного виявляти переваги та недоліки різних парадигм у психології. З огляду на поширення парадигмального підходу в сучасному науково-методологічному дискурсі загалом і в науках соціогуманітарного циклу зокрема, важливим є використання міждисциплінарного підходу, здатного фіксувати так звані парадигмальні “щеплення”, завдяки яким усі науки розвиваються синхронно, запозичуючи найцінніший досвід і концептуальні засади пізнавальної діяльності загалом.

Отже, розпочати варто з самого поняття “парадигма”, що набуло поширення завдяки відомій праці Томаса Куна “Структура наукових революцій” (1962), де воно характеризувало періоди так званого “нормального” розвитку науки. Сам автор ототожнював обидва феномени. “Термін “нормальна наука” означає дослідження, що міцно спирається на одне чи кілька минулих наукових досягнень – досягнень, які впродовж якогось часу визнаються певним науковим співтовариством як основа для його подальшої практичної діяльності. У наші дні такі досягнення викладаються… підручниками… Перш ніж подібні підручники стали загальнопоширеними, що відбулося на початку XIX сторіччя… аналогічну функцію виконували знамениті класичні праці вчених: “Фізика” Аристотеля, “Альмагест” Птолемея, “Первні” й “Оптика” Ньютона… Тривалий час вони неявно визначали правомірність проблем і методів дослідження кожної галузі науки для наступних поколінь учених. Це було можливим завдяки двом істотним особливостям цих праць. Їх створення було достатньою мірою безпрецедентним, аби залучити на тривалий час групу прихильників з конкуруючих напрямів наукових досліджень. Водночас вони були досить відкритими, аби нові покоління вчених могли в їхніх межах знайти для себе нерозв´язані проблеми будь-якого виду. Досягнення, що володіють двома цими характеристиками, я, – каже Кун, – буду надалі називати “парадигмами”, терміном, тісно пов’язаним із поняттям “нормальної науки” [5, 34].

Слово “парадигма” в контексті нашого дослідження використовується в основному своєму значенні системи наукових знань, яка включає в себе теорію, методи, експериментальні процедури, технічні засоби тощо – все те, чим успішно користуються вчені впродовж означеного “нормального” (нереволюційного) періоду своєї дослідницької діяльності.

У період cтановления психології як самостійної науки, що тривав приблизно від середини XIX до середини XX століття, виникла ціла низка наукових парадигм, які після поширення концепції Т.Куна стали методологічно вивчатись, осмислюватись і класифікуватись як особливі феномени, важливі для розуміння закономірностей розвитку цієї сфери наукового знання.

Незважаючи на розмаїття поглядів щодо парадигмальності психологічного знання, найбільшого поширення сьогодні набула думка, що всередині цієї науки має місце протиставлення двох основних парадигм – природничонаукової та гуманітарної. Спочатку досить успішно розвивався природничонауковий підхід у психології, що став основою класичної парадигми. Формування гуманітарної парадигми розпочалося значно пізніше. Цей процес охарактеризували як перетворення класичної парадигми в некласичну (посткласичну), що здійснювалось одразу різними шляхами. На думку Д.Леонтьєва, головними є такі напрями некласичної трансформації психології: 1) від пошуку знань до соціального конструювання; 2) від монологізму до діалогізму; 3) від ізольованого індивіда до життєвого світу; 4) від детермінізму до самодетермінації; 5) від потенціализму до екзистенціалізму; 6) від кількісного підходу до якісного; 7) від констатуючої стратегії до діяльнісної [див.: 6, 56 – 70].

Вся історія розвитку психології – це драматична боротьба між альтернативними підходами, які, взаємозумовлюючи один одного, розкривають у взаємодії нереалізовані можливості. Та перш ніж аналізувати причини, етапи і наслідки цієї боротьби, доречно хоча б у загальних рисах охарактеризувати спроби ширшої класифікації парадигм, які мали місце в історичному дослідженні психології.

Насамперед варто згадати про існуючі спроби виокремлення “третьої” фундаментальної психологічної парадигми, альтернативної щодо традиційного дихотомічного протиставлення природничонаукової та гуманітарної парадигм. Як правило, нею вважається практична парадигма, про яку писали різні дослідники.

Досить поширеними є спроби окреслити якомога ширше коло парадигм, які мали місце в історії розвитку психологічної науки. Наприклад, білоруські історики психології Р.Петруннікова, І.Заяц, І.Ахременко виокремлюють 12 головних парадигм психологічної науки: загальнонаукову, структуралістську, функціоналістську, прагматистську, біхевіористську, гештальтистську, психоаналітичну, гуманістичну, розвиткову, когнітивістську, екзистенціалістську, діяльнісну [див.: 7]. Зрозуміло, що перелічені парадигми, репрезентуючи найрізноманітніші сторони когнітивного потенціалу психології, лише в сукупності можуть актуалізувати його холістичну природу, яку раніше не зовсім у науковий спосіб актуалізували філософські вчення про душу.

Справді, психологія так само, як і багато інших дисциплін, отримала статус окремої науки завдяки виокремленню з філософії, в процесі створення власних програм, експериментальної бази, відповідних інституцій – спеціальних кафедр, професійних наукових товариств, заснування фахових видань, організації конференцій тощо. На цьому шляху психологія не тільки досягла великих успіхів, а й зазнала втрат, оскільки “скотилася” в природничонаукове світоглядно-теоретичне та методологічне русло.

Ще В.Віндельбанд акцентував увагу на недоречності сцієнтизації психології, вважаючи, що “характерною зміною в загальному світогляді, котра відбулась у XIX столітті, є постійно прогресуюче відокремлення психології від філософії, що здається нині принципово закінченим. Це відокремлення було результатом швидкого занепаду метафізичного інтересу та метафізичного мислення… Позбувшись, отже, спільної основи, психологія була вже неспроможною чинити опір вторгненню природничо-наукового методу…” [2, 530].

Проте, на думку П.Юркевича, психологія здатна протистояти цій небезпеці, тому що її внутрішня специфіка допомагає науково досліджувати психічні (душевні) явища, не зводячи їх до природничонаукового пояснення. Він абсолютно переконливо доводив, що моральні науки, отже, й психологія, мають нині таку ж досконалість, як, наприклад, хімія. Це пояснюється тим, що, по-перше, в нинішньому своєму становищі природничі науки “дають багато матеріалу для точного розв’язання моральних питань”, а по-друге, “передові люди стали розробляти моральні науки за допомогою точних прийомів, подібних до тих, якими розробляються природничі науки” [13, 100]. Однак аргументація вченого не була почутою. В громадській думці тривало протистояння детерміністичного й індетерміністичного підходів у розумінні природи психічного.

Як і багато інших актуальних сьогодні проблем, ідея специфічно гуманітарного пізнання сходить до філософії І.Канта, тому що саме він, обгрунтовуючи обмеженість природознавства, показав його неспроможність осмислювати такі метафізичні питання, як існування Бога, природа людської душі тощо.

Останніми роками у спеціальній літературі часто в різних контекстах обговорюється теза, що сучасна психологія перебуває в стані перманентної когнітивної кризи, причиною чого, на думку психологів і методологів, є домінування природничонаукового підходу, що грунтується на класичному типі раціональності. При цьому дедалі більш очевидною стає думка, що пануючий у психології від самого початку її зародження природничонауковий підхід (при всіх його безсумнівних досягненнях і достоїнствах) показав свою неспроможність осмислювати індивідуальні, суб’єктивні сторони реальності, з якими переважно має справу психологія, “вершинні” феномени психічного буття, пов´язані з цінностями, смислами, переживаннями і т.ін. (Л.Виготський).

Як справедливо зазначають окремі дослідники, в основі психологічного пізнання має лежати гуманітарна парадигма, проте не слід ігнорувати і природничонаукову, що продемонструвала свою ефективність у доведенні незаперечних фактів. Ті, хто продовжує вірити, що природничонаукова парадигма застосовна до психології, вважають, що для її виправдання та використання достатньо знайти якийсь нюанс, особливість, аби все запрацювало як треба [див.: 8, 15]. Те, що психоаналіз, гуманістична психологія, логотерапія не вписуються в загальну тенденцію, лише загострює ситуацію кризи. Ніхто не сумнівається, що психологія – наука. Сперечаються про специфічні критерії науковості.

В.Слободчиков та Є.Ісаєв говорять про дві настанови, поширені в класичному природознавстві: цінність об’єктивного та предметного знання (самоцінність об’єктивної істини) і цінність новизни, постійного приросту об’єктивного знання про світ (як результат дослідження) [див.: 9, 85]. Проте, як відзначає В.Сурков, у психології традиційні критерії науковості реалізуються лише в тенденції. Понад те, перед психологією постала можливість звільнення від стримуючої орієнтації на природничонауковий еталон пізнання та самовизначення в системі наук на основі синтезу природничонаукового та гуманітарного підходів до вивчення людини. Крім того, проблема критеріїв науковості, норм, еталонів, інших орієнтирів розвитку науки може і повинна трактуватись у філософії більш конкретно, на основі аналізу історичного досвіду розвитку конкретних наук, урахування постійного розширення сфери застосування наукових знань, які неминуче взаємодіють із поза- та паранауковими підходами, які найочевиднішими є в сучасній психології [див.: 11, 3].

У межах природничонаукової парадигми людина постає об’єктом у ряду інших об’єктів. Дослідник її ставить під контроль і дивиться на неї в основному як на джерело інформації. У процесі пізнання над об´єктом здійснюють експерименти, різного роду маніпуляції тощо. Він існує ніби сам собою, поза дослідником, який намагається пізнати його неупереджено, незацікавлено, незалежно від усього суб´єктивного. Та чи можливе об´єктивне знання про людську суб´єктивність?

Ясно, що такий об’єктивістський підхід до людини з позицій природознавства не може претендувати на те, щоб “об´єктивно” вивчати людську суб’єктивність як таку, тому що неспроможний пізнати індивідуальність особистості, її духовну сутність і т.ін. На щастя, “існує й інший підхід, про який можна говорити тільки за принципом доповнюваності, тобто інше бачення реальності і його особливості можна уявити за опозицією природничонауковій парадигмі думки: замість предмета тут особистість, така інстанція, що не підлягає яким-небудь маніпуляціям. Замість проникнення всередину, виокремлення якихось частин, тут важлива інтеграція, тобто залучення у великий світ, у якому особистість розкривається сама” [4, 21].

Гуманітарна парадигма в науці налаштовує на пізнання природи, суспільства, людини, духовності з антропологічного, людинознавчого погляду. Вона вносить “людський вимір” у всі сфери суспільного життя. Для неї характерне використання загальних принципів у поясненні пізнаваних індивідуальних, суспільних або історичних подій, але водночас будь-яка конкретна подія не постає окремим випадком загальної закономірності, а береться у своїй автономності та самоцінності [див.: 9, 87 – 88]. Основними характеристиками, які традиційно виражають специфіку гуманітарного знання, вважаються людиномірність, ціннісна розмірність, процесуальність, індивідуалізуюча методологія, суб´єктність, усвідомлення особливої ролі розуміння, примат якісного аспекту досліджень над кількісним, мовна чутливість [див.: 11, 5]. Отже, гуманітарне пізнання зорієнтоване на індивідуальність, її духовні виміри, суб´єктивні смисложиттєві цінності. Гуманітарне знання немислиме без урахування ціннісного ставлення до досліджуваної реальності. Сам об’єкт пізнання оцінюється не тільки з інтелектуально-пізнавальних, а й етичних, естетичних, сакрально-містичих релігійних і багатьох інших позицій.

Навколишній світ є неминуче людським світом, наповненим ідеальним змістом. Як його зробити предметом осмислення? Природничонауковий підхід у психології не виправдовує себе, тоді як альтернативний (гуманітарний) ще не повною мірою відповідає статусу наукового. Обидві парадигми, отже, мають свої переваги й обмеження. “Ми справді, як цілком справедливо стверджують “природничники” у психології, не можемо побудувати психологію як науку, якщо будемо обмежуватися гуманітарними метафорами типу “особистість”, “самореалізація”, “духовність”. Ця теза навряд чи має потребу в доведенні. Однак ... залишаючись у межах природничонаукового підходу.., ми не можемо пояснити величезної множини явищ психіки, серед яких та сама особистість, віра тощо” [1, 80].

Розвиток психологічної науки у ХХ ст. постає передусім як розширення меж, окреслених поняттям наукової методології та наукового пізнання людини. Якщо на початку цього періоду молода психологічна наука конституювала себе передусім у контексті класичних уявлень, то згодом у психології, при збереженні та зміцненні її класичного складника, паралельно набирав сили некласичний вектор її розвитку, пов’язаний з різноманітними спробами будувати психологію інакше, а саме як гуманітарну дисципліну, засновану на розширених, некласичних уявленнях про науку та наукове пізнання. За останні півстоліття напрям розвитку психологічної науки загалом можна позначити як рух від класичної до некласичної психології [див.: 6, 51]. Кінцем 1920‑х – початком 1930‑х років можна датувати кілька зроблених у різних місцях різними вченими дуже важливих проривів, які привели до істотної зміни загального образу людини. Цей прорив, який можна назвати гуманітарним, або некласичним проривом, забезпечили передусім п’ять учених — Курт Левін, Лев Виготський, Михайло Бахтін, Альфред Адлер і Людвіг Бінсвангер [там само]

В.Стьопін окрім класичної та некласичної стадії розвитку науки, виокремлює ще й постнекласичну [див.: 10, 619 – 640]. Йдеться про те, що наука в своєму розвитку поступово переходить від наївно-натуралістичної світоглядної настанови, що лежить в основі класичної раціональності, до розуміння залежності знання від використовуваних засобів і когнітивного потенціалу суб´єкта пізнання (некласична раціональність) і, нарешті, до врахування психологічних, смисложиттєво-ціннісних аспектів епістемологічного процесу (постнекласична раціональність).

Насамкінець треба згадати і про постмодерністські тенденції в розвитку сучасної психології. В окремих публікаціях постмодерністська психологія зводиться до некласичної чи постнекласичної. Щодо постмодерністської психологічної парадигми між ученими немає згоди, тому що, з одного боку, прагнення вибудувати єдину цілісну концепцію нагадує настанову модерністської психології та філософії, а з іншого, намагання створити постмодерністську психологію, вільну від бінарних опозицій, протиставлення суб’єкта і об’єкта, внутрішнього і зовнішнього, центру і периферії та інших ознак системності, неминуче веде до плюралізму. “Безумовно, якщо ми заговорили про постмодерністську психологію, то не може бути й мови про єдину концепцію, що семантично вичерпує своїм змістом усе проблемне поле сучасної психології. Відомо, що постмодерністська психологія в принципі не може трактуватись як монолітна і повинна характеризуватися не тільки атрибутивною, а й програмною плюральністю, що об’єктивується в широкому спектрі різноманітних (як за критерієм модельованої предметності, так і з погляду використовуваної методології) проектів, таких як текстологічний, номадологічний, шизоаналітичний, наратологічний, генеалогічний, симуляційний, комунікаційний тощо” [3].

Висновки. Парадигмальний підхід у філософії науки сформувався внаслідок переорієнтації методологічної думки з осмислення структури знання на виявлення закономірностей історичного розвитку через послідовну зміну парадигм у ході наукових революцій. Характерною рисою парадигмального розвитку психологічної науки є трансформація природничонаукової методології в гуманітарно зорієнтовану. Первісно психологія формувалася на грунті природничонаукової, детерміністської методологічної парадигми, яка у певних межах допомагала розв’язувати проблеми і продукувати позитивне знання. Однак у постійно змінюваному соціокультурному контексті з’являються нові смислові виміри внутрішнього світу людини, психічних явищ, пов’язаних з особистістю, вірою, смислом життя, ціннісними пріоритетами, які неможливо пояснити класичними методологічними засобами. Тому в процесі зміни типів наукової раціональності парадигмальне розуміння психології зазнало трансформації, зумовленої загальною тенденцією переходу від класичної до некласичної та постнекласичної науки, яка розкриває духовний світ особистості, наповнений смислами і цінностями. Постмодерністська психологія тісно пов’язана з постнекласичною науковою парадигмою, характерними рисами якої є врахування ціннісних аспектів пізнавальної діяльності та використання синергетичної методології.

Подальше вивчення психологічної парадигми передбачає переосмислення цілої низки проблем, які вперше постали на межі ХХ – ХХІ століть і без успішного розв’язання яких подолання кризи методологічної самосвідомості психологічної науки неможливе. Найбільш актуальним є досягнення компромісу між прихильниками різних парадигм і взаєморозуміння в умовах постмодерністського плюралізму. Крім того, ще й досі залишається відкритою проблема гуманітарно-наукового потенціалу психологічної парадигми наукового знання, зумовленого її внутрішніми можливостями і контекстом, у якому вона може виявити раніше нереалізовані методологічні потенції.

Література

1.Бермус А.Г. Естественнонаучная парадигма в психологии: выбор ориентиров / А.Г.Бермус // Вопросы психологии. 1998. – № 4. – С. 79 – 83.

2.Виндельбанд В. История философии / Вильгельм Виндельбанд. – К. : Ника-Центр, 1997. – 560 с.

3.Гарифуллин Р. Постмодернистская психология смысла. Введение в постмодернистскую (неклассическую) психологию / Р.Гарифуллин. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://psyfactor.org/ lib/postmodern.htm

4.Голов А.А. Сторонники старых идей уходят со сцены / А.А. Голов // Психология и новые идеалы научности (материалы “круглого стола”) // Вопросы философии, 1993, №5. – С. 3 – 43.

5.Кун Т. Структура научных революций. Логика открытия или психология исследования / Томас Кун. – М. : ACT, 2001. – 608 с.

6.Леонтьев Д.А. Неклассический вектор в современной психологии / Дмитрий Алексеевич Леонтьев // Постнекласическая психология, 2005. – № 1. – С. 51 – 71.

7.Петрунникова Р.В. История психологии /Р.В.Петрунникова, И.И.Заяц, И.И.Ахременко. – Минск : Изд-во МИУ, 2009. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://psyera.ru/stanovlenie-psihologii-kak-samostoyatelnoy-nauki-1025.htm

8.Рыбаков В.А. Совместима ли психология и естественнонаучная парадигма? / В.А.Рыбаков, А.Л.Покрышкин. – Томск : Дельтаплан, 2005. – 47 с. [Електронний ресурс] Режим доступу : http://bookap.info/genpsy/psyparadigma/load/doc.shtm

9.Слободчиков В.И. Основы психологической антропологии.  Психология человека.  Введение в психологию субъективности.  Учебное пособие для вузов / В.И.Слободчиков, Е.И.Исаев.  – М. : Школа-Пресс,1995. – 384 с.

10.Степин B.C. Теоретическое знание / В.С.Степин. – М. : “Прогресс-Традиция”, 2000. – 744 с.

11.Сурков В.Н. Гносеологические ориентиры в становлении и предметном самоопределении психологического знания / В.Н.Сурков. Автореферат дис. ... канд. филос. наук по специальности 09.00.01 – онтология и теория познания. – Омск, 2004. – 21 с.

12.Юревич А.В. Системный кризис в психологии /А.В.Юревич // Вопросы психологии. 1999. – №2. – С. 3 – 11. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.voppsy.ru/journals_all/issues/1999/992/992003.htm

13.Юркевич П.Д. Философские сочинения / П.Д.Юркевич. – М. : Правда, 1990. – 420 с.

Марчук Михаил. Психологическая парадигма как объект гуманитарно-научной методологической рефлексии. Исследуется сущность и специфика психологической парадигмы как объекта гуманитарно-научного методологического поиска. Выявляются идейно-теоретические и социо-культурные предпосылки ее становления, закономерности трансформации, разновидности, антропологические измерения, гуманистические основы, реализованные и прикрытие методологические возможности.

Ключевые слова: гуманитарно-научное знание, класическая и посткласическая наука, методология, постмодернизм, рациональность, психологическая парадигма, философия науки.

Marchuk Mykhailo. Psychological paradigm as an object of humanitarian scientific methodological reflection. The article evaluates the essence and peculiarities of the psychological paradigm as an object of the humanitarian scientific methodological research. Ideal, theoretical, and social prerequisites of its establishment, scientific laws, differentiations, anthropological dimensions, humanitarian basis, realized and hidden methodological possibilities are revealed.

Key words: humanitarian scientific knowledge, classical and postclassical science, methodology, postmodernism, rationality, psychological paradigm, philosophy of science.

УДК 930.1:168.522

Р 87

Ольга РУПТАШ

ІСТОРИЧНА НАУКА І ПОШУК ПАРАДИГМАЛЬНИХ ПІДВАЛИН ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

У статті аналізуються загальнонаукові та специфічні риси наукового гуманітарного знання. Об’єктом дослідження постають парадигмальні підвалини гуманітарних наук як основа спільної методології гуманітарного пізнання. Розглядаються особливості визначення поняття “парадигма” у контексті становлення гуманітарних і соціальних наук.

Ключові слова: гуманітарне знання, методологія, парадигма, критерії науковості, смислова визначеність, людиномірність.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Однією з нагальних проблем філософії науки постає пошук і конституювання парадигмальних підвалин гуманітарного знання, що допоможе досягти згоди між істориками, соціологами, антропологами, політологами й іншими представниками соціогуманітарних дисциплін щодо методології пізнання і критеріїв науковості.

Актуальність теми дослідження зумовлена двома причинами. Перша з них – глобальна, відбиває зміни в утвердженні загальнолюдських пріоритетів. ХХІ століття – століття гуманітарно-соціальних досліджень, коли на перший план виходять питання організації людського життя, а не підкорення природи. Людина усвідомлює, що знання, яке дало їй можливість панувати над природою, є недостатнім для повноцінного життя. Про це свідчить і бурхливий розвиток гуманітарного знання шляхом розгалуження його предметної сфери, і кількість випускників вишів з “гуманітарними” дипломами за останні роки.

© Рупташ Ольга, 2012

Олюднивши світ, людина потребує знання про цей новий “не-природний” світ. Пріоритетними сферами дослідження стають культура, історія, мова. При цьому загострюється філософсько-методологічна проблематика гуманітаристики: що є предметом та об’єктом гуманітарного пізнання, застосування яких методів і засобів дослідження приводить до істинного знання, які критерії його істинності? Відповідаючи на ці запитання, філософи навмисне чи мимоволі порівнюють і протиставляють дві царини знання – природничо-наукове (science, Naturwissenschaft) і гуманітарне (humanities, Geisteswissenschaft). Упродовж двох століть тривають дискусії стосовно їхніх спільних і відмінних рис. Сучасні дослідники вважають, що “жива практика дослідників-гуманітаріїв багатоманітна і складна: дві процедури, два стиля мислення, дві парадигми співіснують тут настільки тісно, що неможливо їх розділити, не порушивши живої тканини культури... Гуманітарна наука досі потребує самопізнання, розмежування пізнавальних підходів, опису багатьох дослідницьких програм з метою встановлення їхньої обґрунтованості і доцільності” [4, 278]. Передусім до уваги беруть методи пояснення і розуміння, процедури спрямовані на те, щоб досягти таких характеристик знання, як доказовість та переконливість.

Друга причина – локальна, визріла в українському науковому середовищі. Для різних поколінь, які є громадянами України, впродовж останньої декади ХХ і першої декади ХХІ століть актуальним залишається питання вибору своєї історії і свого майбутнього, оскільки історія – це політика майбутнього. Цей вибір потребує, по-перше, осмислення минулого, враховуючи його можливі інтерпретації, і по-друге, конституювання проекту майбутнього, зважаючи на цілі-орієнтири українського суспільства.

Підстави істинності історичного знання, легітимація методів історичного пізнання, процедури верифікації і фальсифікації як засобів обґрунтування історичних теорій заслуговують уваги і фахівців у галузі історичної науки, і пересічних громадян. Від відповіді на ці питання залежить розв’язання нетривіального питання про майбутнє України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Проблема конституювання гуманітарно-наукової парадигми знання в контексті філософсько-методологічного дискурсу стала провідною темою досліджень науковців кафедри філософії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Восени 2011 року на базі кафедри відбулася Міжнародна наукова конференція “Гуманітарно-наукове знання становлення парадигми”, учасники якої намітили кілька напрямів і підходів до розв’язання цієї проблеми.

Зокрема, принципову можливість застосування парадигмального підходу в філософії та методології гуманітарних наук і його переваги обґрунтовують М.Марчук і С.Мудра. У нашому дослідженні ми спираємося на їхнє розуміння парадигми як сукупності соціокультурних компонентів, а не лише окремих теорій. М. Марчук і С. Мудра стверджують, що сучасну гуманітарно-наукову парадигму знання “варто досліджувати не лише в методологічному чи наукознавчому плані, а й ширше – як проблему, пов’язану з духовно-ціннісними орієнтирами людини і культури” [3, 4]. З нашого погляду, це дає підстави вивчати гуманітарні парадигми в широкому соціокультурному контексті, зважаючи на таку специфічну рису гуманітарного пізнання як ціннісно-смислову визначеність предмета дослідження і засобів його інтерпретації. Такий підхід підтримує І.Починок, стверджуючи, що “квінтесенцією гуманітарного ідеалу науковості є ідея про ціннісно-смислову визначеність знання світу людини, аналогічна логічній доказовості та несуперечливості знання як інваріанту математичного ідеалу та досвідно-експериментальній верифікованості знання як основи епістемного ідеалу природознавства” [9, 119].

Усталені, вивірені наукою і практикою взірці пізнавальної діяльності формуються на широкому світоглядному фундаменті, не обмежуючись лише епістемологічними нормами, а й містять ціннісні настанови, які є продуктом тотальності культурного тла. Наукова парадигма як основа наукової картини світу певного історичного періоду внутрішньо пов’язана невидимими, на перший погляд, каналами, які живлять її і наповнюють сумірними аксіосфері культури смислами. “Життєвий світ” (Е.Гуссерль), “неявне знання” (М.Полані), “стиль мислення” (П.Гайденко), “універсалії культури” (В.Стьопін) й інші подібні концепти були введені у філософію для прояснення природи ціннісно-смислових зв’язків культури і науки.

Важливу роль у становленні гуманітарно-наукової парадигми відіграли праці мислителів ХІХ ст. (Й.Дройзена, В.Дільтея, В.Віндельбанда, М.Вебера та інших), в яких вони обґрунтовували науковий статус і, водночас, специфіку гуманітарного знання та методів його отримання. В руслі цих досліджень за основу гуманітарної парадигми брали настанови філософії і методології історії. Й.Г.Дройзен сформулював головні принципи методології історії, як теоретичної дисципліни, яка обґрунтовувала науковість історії та її місце серед інших наук. Мислитель акцентує увагу, що “його спосіб розуміння історії випливає не лише з сьогочасних поглядів або тенденцій, але, принаймні, шукає зв’язок з тими останніми великими питаннями, які хвилюють і підносять душу людини” [цит. за: 2]. Продовжуючи цю традицію, ми спробували виявити спільний фундамент для гуманітарних наук, здійснюючи аналіз і рефлексію історичного пізнання.

Засади гуманітарного пізнання формуються в історичній реальності, яка є динамічним процесом і неперервним творенням нових форм. Історицистський підхід до визначення специфіки гуманітарного пізнання обґрунтовує Б.Починок: “подібно до того як методологія природознавства, науки загалом, розвивалася на засадах механіцизму, так само й методологія гуманітарного пізнання формувалася і функціювала під значним впливом принципів історицизму” [8, 82]. Це означає, що з одного боку, в історичній реальності як сукупності настанов, орієнтирів, зразків ми знаходимо спільне підґрунтя усіх наук. З іншого – парадигми – це результат сукупної пізнавальної діяльності людства, яка має характеристики плинності і мінливості у соціокультурному контексті.

На наше переконання, розв’язання філософсько-мето-дологічних проблем окремих гуманітарних наук не може йти абсолютно різними незалежними шляхами. Пошук парадигмальних підвалин гуманітарного знання має два вектори: від індивідуального, специфічного в кожній з гуманітарних наук до загального, спільного в них і, навпаки, від загального, спільного до індивідуального, специфічного. Беручи до уваги результати досліджень проблеми формування парадигм гуманітарних наук, проведених нашими сучасниками, ми виявили значну розмаїтість підходів до її розв’язання, але невирішеним залишається питання співвідношення загальнонаукових рис гуманітарного знання і його специфічних характеристик.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Ми маємо на меті, по-перше, з’ясувати значення поняття парадигми у гуманітарних науках, історії; по-друге, проаналізувати загальні і специфічні риси гуманітарного знання; по-третє, визначити критерії науковості для гуманітарного знання, загалом, й історичного, зокрема.

Виклад основного матеріалу дослідження. У найзагальнішому значенні парадигма постає як сукупність знань, переконань, припущень, цінностей, методів і прийомів пізнання – світоглядний каркас сприйняття дійсності спільний для певної групи суб’єктів. Іноді це поняття позначає стереотипи мислення, смислові кліше. У цьому сенсі воно найбільш близьке до свого етимологічного коріння у грецькій мові (παράδειγμα – “приклад”, “зразок”). Платон вживає це слово у діалозі “Тімей”, описуючи творення космосу Деміургом за зразками, прототипами.

Вважається, що поняття парадигми почали застосовувати в науці у значенні теоретичного підґрунтя для розуміння і пояснення з 1960-го року з легкої руки лауреата Нобелівської премії – Давида Балтімора. А найширшого розповсюдження воно набуло завдяки Томасу Куну, ставши центральним у поясненні структури наукових революцій. Парадигма, за Куном, є основою нормальної науки, яка ґрунтується на попередніх наукових досягненнях і сприймається певною науковою спільнотою як фундамент для подальшої діяльності. Тобто, парадигма – це певні схвалені зразки актуальної наукової практики – приклади, які місять і закон, і теорію, і додатки й інструментарій – забезпечують науку моделями, з яких беруть початок відповідні специфічні традиції наукового дослідження [див.: 14].

Парадигми задають межі проблемного поля наукової дисципліни, можливі шляхи пошуку відповідей і розв’язання проблем, прийнятні стереотипи інтерпретації наукових відкриттів. Ці межі не дають змоги прибічникам однієї парадигми поглянути на світ очима прихильників альтернативних парадигм, які належать до іншого теоретичного горизонту і забезпечують інші перспективи бачення. Це зумовлено, зокрема, відмінностями у наділенні значущістю конкретних наукових проблем та у стандартах, які висуваються щодо оцінки їхніх розв’язків.

Усе зазначене стосується, передусім, природничих дисциплін. Сам Кун вважав, що поняття парадигми не підходить для аналізу соціальних наук. Більше того, воно може бути прийнятним для розмежування природничих і соціальних наук. У соціальних науках, так само як у філософії, чи історії, чи теології, немає заданих схем і стереотипів постановки та розв’язання проблем, понад те, сам вибір проблеми потрібно обґрунтувати і довести потребу у її розв’язанні.

У соціальних і гуманітарних науках від часу їхнього виникнення й донині спостерігається широкий вибір підходів, напрямів і течій, які конкурують між собою, не дозволяючи одному з них зайняти центральне місце парадигми. Цю думку підтримав французький соціолог Маттей Доган, аргументуючи її тим, що теорія може називатися парадигмою, коли вона є однією домінантною над усіма іншими в цій дисципліні, і коли вона визнається усією науковою спільнотою. Окрім того, він підкреслює, що утвердженню парадигми у соціальних науках перешкоджають такі чинники: терміни у соціальних науках є зазвичай багатозначними; вчені свідомо уникають взаємовпливу один на одного; кількість наукових шкіл швидко зростає; немає “фундаментальних відкриттів”. Отже, Доган доходить висновку, що “немає парадигм у соціальних науках, оскільки кожна дисципліна фрагментована” [12, 299 – 301].

Проте, можна заперечити автору, скориставшись його ж твердженням, згідно з яким соціальні науки схильні до запозичення термінів і концептів, адаптуючи їх до контексту своїх дисциплін. Поняття парадигми у гуманітаріїв набуває ширшого значення – це світоглядне підґрунтя пізнання й осягнення світу, в якому акумулюються життєвий досвід, ціннісно-смислові настанови, переконання й вірування характерні для певної культури, історичної доби, конкретного суспільства чи соціальної групи; спосіб мислення.

Слід відзначити, що й Т.Кун, після звернення до вивчення герменевтики у сімдесятих роках ХХ ст., змінив свої погляди на протиставлення між двома сферами наукового знання – природничого і соціально-гуманітарного, виявивши їхню спорідненість. Цей новий погляд він виклав у есе “Природні та гуманітарні науки” (The Natural and the Human Sciences), замінивши термін “парадигма” поняттям “герменевтичне ядро” [див.: 15].

Є й інші погляди щодо аналізу парадигмальності знання у соціальних і гуманітарних науках. Зокрема, Фредерік Еріксон, трохи жартома, стверджує, що “у соціальних науках парадигми не вмирають, вони викликають варикозне розширення вен і прилаштовуються до роботи кардіостимуляторів” (In the social sciences, paradigms don’t die; they develop varicose veins and get fitted with cardiac pacemakers) [13]. При цьому, соціально-гуманітарні дисципліни діють цілком відповідно до кунівських вимог щодо соціальної підтримки парадигми: наявність професійних організацій, які легітимують парадигми; активні лідери, які запроваджують і підтримують парадигми; наукові журнали і конференції, які підтверджують кредит довіри до парадигм, шляхом їхнього обговорення й критики; й зрештою, державні установи, навчальні заклади та засоби інформації, які пропагують парадигми тощо.

У цій розвідці ми виходимо з трактування парадигми не як єдиної домінантної теорії, а як одної з кількох провідних теорій у певній галузі чи дисципліні. Ще одне зауваження, яке слід зробити для тощо, щоб прояснити вихідні положення цієї статті, – двобічність поняття парадигмальності у гуманітаристиці. З одного боку, конкретне соціогуманітарне дослідження визначене прихильністю до певної парадигми, з іншого – соціогуманітарні науки є парадигмальними за своєю сутністю, оскільки традиційно так склалося, що однією з їхніх головних функцій є формування світогляду, тобто тієї смислової матриці, у межах якої формуються стереотипи і моделі світосприйняття, світорозуміння та світотлумачення.

Зокрема це стосується історичної науки, яка, інтерпретуючи події минулого, спирається на певний теоретико-свідтоглядний каркас, у результаті чого ми отримуємо “історію” – оповідь про минуле; й водночас формує наше тенденційне ставлення до сьогодення й майбутнього – перспективний план історії – фундамент нового світогляду. Особлива місія історії – консолідувати суспільство, народ, націю, підтримувати їхню ідентичність, спадкоємність. Щоб виконати цю місію історія повинна бути правдивою.

Історія як науковий виклад і пояснення минулих подій претендує на істинність, історія як “минуле” (у науковому викладі) відповідно претендує на справжність. Усі ці характеристики – правдивість, істинність, справжність – акумулюються у понятті “науковість”, оскільки наука взяла на себе зобов’язання відмежувати правду від брехні, істину від помилки, справжність від ілюзорності. І хоча за останні десятиліття віра у спроможність науки виконати поставлені перед нею завдання значно похитнулася, але замінити її не може ні релігія, ні мистецтво, ні ідеологія.

Який же вихід знайти у конкретній ситуації, яка склалася (вибачте за тавтологію) в історії України з історією? Чи є єдина справжня історія України, і як її відтворити в історичній науці? Які критерії науковості застосовують для оцінки історичної теорії? Чи, можливо, у специфіці соціально-гуманітарного пізнання криється протилежний за суттю вихід – відмова від єдиного викладу історії і дозвіл на продукування різних наукових версій історій, відповідно до різних парадигм історичного дослідження?

Для відповіді на поставлені питання потрібно провести аналіз основних характеристик гуманітарного знання і методології гуманітарного дослідження.

Розпочнемо з так званих загальнонаукових критеріїв. Першим з них розглянемо критерій обґрунтованості та доведеності. Ця вимога має два ракурси: з одного боку, у гуманітаристиці більшою мірою, ніж у природознавстві, обґрунтування нової теорії проводиться шляхом звернення до авторитетних першоджерел, опори на попередні дослідження і висновки з них, з іншого – гуманітарне дослідження, так само як і природниче, проводиться на базі зібраного фактичного матеріалу.

М.Марчук і С.Мудра зауважують: “Без опори на гуманітарну традицію гуманітарне знання неможливе. Тобто тільки через пізнання традиції відкривається сфера пізнання гуманітарного. Власне засоби гуманітарного пізнання – це і є засоби пізнання традиції” [3, 5].

Отже, обґрунтування вибудовується в руслі певної традиції відповідної галузі гуманітарного пізнання. Водночас доведення передбачає наявність емпіричної (доказової) бази – фактів-свідчень. В історичній науці – це історичні джерела: хроніки, документи, перекази очевидців тощо; в етнографії – �