УДК 321 - ДДПУ ім. І. Франкаdspu.edu.ua/biblioteka/wp-content/uploads/2016/06/2012... · Web viewНа питання ‘що можна обіцяти?’ аналіз

УДК 321

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ЛЮДИНОЗНАВЧI

СТУДII

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ

ВИПУСК ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

ФIЛОСОФIЯ

ДРОГОБИЧ

РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ

ДДПУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

2012

УДК 009+1+371

Л 93

Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 10 від 20 вересня 2012 р.)

Збірник наукових праць ДДПУ ім. Івана Франка “Людинознавчі студії” є фаховим виданням з педагогіки (перереєстровано і затверджено постановою президії ВАК № 1-05/5 від 1 липня 2010 р. // Бюлетень ВАК. – 2010. – № 7) та філософії (перереєстровано і затверджено постановою президії ВАК № 1-05/6 від 6 жовтня 2010 р. // Бюлетень ВАК. – 2010. – № 11).

Від 2004 р. виходить за серійним принципом: педагогіка – у квітні, філософія – у жовтні.

Для викладачів, науковців, студентів.

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 7457 від 20.06.2003 року Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.

Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка / Ред. кол. Т.Біленко (гол. редактор), В.Бодак, В.Возняк та ін.  – Дрогобич: Науково-видавничий центр ДДПУ імені Івана Франка, 2012. – Випуск двадцять шостий. Філософія. – 264с.

©Дрогобицький державний

педагогічний університет

імені Івана Франка, 2012

©Дудченко В., Петрів О.,

Ліщук-Торчинська Т. та ін., 2012

©Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2012

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Валерій Скотний ректор ДДПУ ім. Івана Франка, доктор філософських наук, професор; Тетяна Біленко, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка – головний редактор; Валентина Бодак, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Володимир Возняк, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Віктор Здоровенко, кандидат філософських наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка, редактор розділу “Філософія”; Віра Мовчан, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Надія Скотна, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Жанна Янко, кандидат філософських наук, ДДПУ ім. Івана Франка, секретар розділу “Філософія”.

УДК 001:159.953

А 86

Тетяна ЛІЩУК-ТОРЧИНСЬКА

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПОНЯТТЯ “ПАМ’ЯТЬ”

У СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ

Стаття перша

На основі класичних та сучасних підходів в соціально-гуманітарних науках проаналізовано тезаурус вивчення пам’яті, визначено особливості дослідження поняття в межах міждисциплінарного підходу, окреслено напрями концептуалізації поняття “пам’ять”.

Ключові слова: концептуалізація поняття, джерела вивчення поняття “пам’ять”, поняттєвий ряд соціально-гуманітарного дискурсу пам’яті.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Тема пам’яті за останні декілька десятиріч стала традиційною для філософії, соціології та культурології. За останні два десятиріччя в Україні та за рубежем суттєво посилилася увага до пам’яті у фахівців-істориків. Зацікавленість вчених питаннями пам’яті, окрім суто пізнавальних цілей, зумовлена соціально-трансформаційними процесами у політичній сфері, що обумовлює потребу переосмислення минулого у зв’язку зі становленням новопосталих держав та внаслідок процесів глобалізації, що змушують змінити кут зору на систему відносин “Ми – Інші”. Своєчасність дослідження соціальної/історичної пам’яті обумовлена на сьогодні наявністю “лакун” в офіційній історії, спробами “інституціоналізації” забуття і одностороннього конструювання “образу минулого”, з одного боку, та швидкоплинністю часу, який інколи робить історичну репрезентацію внаслідок відсутності свідоцтв неможливою – з іншого.

© Ліщук-Торчинська Тетяна, 2012

Складність дослідження пам’яті пов’язана з поліпарадигмальністю соціально-гуманітарного знання, і, внаслідок цього, проблематичністю визначення єдності дискурсу у межах кожної з наук цього спрямування. Між тим, складність предмета обумовила широту тем, підходів, методів та парадигм дослідження пам’яті, набуття ним міждисциплінарного статусу. Міждисциплінарність дослідження джерел пам’яті, суб’єктності, структури, функціонування пам’яті у суспільстві та інших проблем, пов’язаних з пам’яттю соціальних груп та соціуму в цілому, особливо виразно проявляється у дослідницькому тезаурусі. На сьогодні зустрічаємо чимало напрацювань, у яких подані множинні варіації трактовок пам’яті. Як стверджує Патрик Х. Хаттон, “позитивістський пошук визначеності в нашій колективній пам’яті про минуле схоже залишиться невирішеним завданням, як і сама пам’ять, імовірно, залишиться невловимим предметом. Зацікавленість нею виходить на поверхню, коли у нас з’являється потреба у роздумах про її силу. Це і відбувається сьогодні, коли багато історичних усталеностей jgbyz.ncz під питанням” [12, 32].

Концептуалізація поняття “пам’ять” у соціально-гуманітарних науках постає одним із аспектів синтетичного підходу в дослідженні. Контекст досліджень визначає методологічне спрямування змін дослідницьких стратегій в соціально-гуманітарних науках: від продукування “метанаративів” до множинних описань; від кількісної стратегії дослідження – до якісної та їх синтезу; від акцентів на епохальних, всесвітньо-історичних подіях до мікроісторії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Загалом, у всякому дослідженні пам’яті – від пошуків А. Бергсона, Е. Дюркгейма, М. Хальбвакса, М. Блока до ближчих нам у часі студій П. Рікера, М. Фуко, Я. Ассмана, А. Ассман, Ф. Йєйтс, Патріка Х. Хаттона, Ю.М. Лотмана, Ф. Арієса, Дж. Фертнеса і К.Вікгама, П. Нора та інших можна виявити окремі рівні та способи її концептуалізації. В українському соціально-гуманітарному дискурсі питанням концептуалізації окремих видів пам’яті присвячено напрацювання В.О. Артюха (історична пам’ять та українські реалії), Ю.О. Зерній (державна політики пам’яті), Л.О. Зашкільняка (історіографічні аспекти історичної пам’яті), А.М. Киридон (дефініювання історичної пам’яті, політика пам’яті), Л. В. Стародубцевої (пам’ять і забуття в історії ідей) та ін. До вивчення питань пам’яті звертається ряд сучасних російських вчених. Як правило, у працях українських та російських дослідників в аспекті концептуалізації розглянуто окремі види пам’яті, такі як соціальна, культурна, історична.

Розгляд формування та функціонування поняття “соціальна пам’ять” в системі соціально-гуманітарного знання, С.О. Храпов здійснює на ґрунті психологічних, культурного-антропологічних та соціально-історичних підходів [13]. У дослідженні феномену соціальної пам’яті в системі філософського знання, С.О. Храпов зосереджує увагу, згідно його власного визначення, на двох підходах: феноменологічному та інформаційно-гносеологічнному, простежуючи еволюцію трактовок соціальної пам’яті в аспекті пізнавальної функції [14, 23]. Він підсумовує, що “у феноменологічному напрямі філософії соціальна пам’ять розглядається… як складний інтенціональний процес актуалізування цінного минулого в теперішньому, який дозволяє розвиватися індивіду та суспільству” [14, 24], натомість “в інформаційно-гносеологічному напрямі філософії розкрита інформаційно-пізнавальна сутність соціальної пам’яті, а також осмислений розвиток її когнітивних схем та носіїв в контексті суспільно-історичної динімаіки” [14, 26]. Як вже було зазначено, С. О. Храпов розглядає філософський дискурс пам’яті винятково в межах двох підходів: феноменологічного та інформаційно-гносеологічного, виявляючи нові змістові характеристики поняття. “соціальна пам’ять”, відтак, поза його увагою виявився герменевтичний, структуралістський підходи та постмодерністські трактовки соціальної пам’яті.

Міждисциплінарний підхід у дослідженні пам’яті в контексті розробки дидактичних основ вивчення студентами модульного курсу “Парадигма пам’яті” демонструє О.Г. Васильєв. Він стверджує, що формується своєрідна “меморіальна парадигма”, яка поєднує у дослідженні пам’яті культурологічне, соціологічне та історичне знання [4, 197]. Як відомо, однією із складових парадигми постає формування системи понять предметної галузі дослідження. О.Г. Васильєв наголошує, що одне із завдань курсу – це “сформувати у студентів та аспірантів знання основних понять і принципів “меморіальної парадигми”” [4, 197].

Поль Рікер обґрунтовує складність концептуалізації пам’яті в питанні визначення “простору атрибуції” [8, 133]. На складності та невичерпності пов’язаних з інтерпретацією пам’яті тем наголошує Патрік Х. Хаттон, посилаючись на висловлювання Джорджа Аллана, що “пам’ять є джерелом, глибину якого можна вимірювати нескінченно” та на міркування свого колеги про те, що “пам’ять є навряд чи здійсненним завданням, оскільки діапазон точок зору на неї включає у свій горизонт всю епістемологію в цілому” [12, 31].

Формулювання цілей статті (постановка завдання). На нашу думку, порушуючи питання концептуалізації поняття “пам’яті”, слід брати до уваги вимоги концептуалізації, з урахуванням, що у пізнавальному процесі існують численні форми подання знань, скажімо, “…для позначення різних пластів знань про світ існують такі терміни як “схема”, “база”, “сцена”, “сценарій”, “глобальна модель”, “когнітивна модель”, “скрипт”” [1, 15]. Завданням даної роботи є з’ясування підстав та напрямів здійснення концептуалізації поняття “пам’ять” та визначення поняттєвого ряду соціально-гуманітарного дискурсу пам’яті.

Виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванянм отриманих наукових результатів. Для наступного викладу важливо з’ясувати зміст терміна “концептуалізація поняття”. У “Найновішому філософському словнику” названо такі його значення: “…процедура введення онтологічних уявлень у накопичений масив емпіричних даних, яка забезпечує теоретичну організацію матеріалу; схема зв’язку понять, які відображають можливі тенденції зміни референтного поля об’єктів, що дозволяє продукувати гіпотези про їх природу і характер взаємозв’язків; спосіб організації роботи мислення, який дозволяє рухатися від первинних теоретичних концептів до все більш абстрактних конструктів, які відображають у граничному допущення, покладені в основу побудови картини бачення досліджуваного сегменту реальності” [7, 331]. На нашу думку, існує пряма аналогія між роботою дослідника та роботою експерта на етапі концептуалізації: в обох випадках результатом постає побудова моделі предметної області, яку вивчають. С.Л. Сотник розрізняє “…два підходи до процесу побудови моделі предметної області… Ознаковий або атрибутивний підхід передбачає наявність отриманої … інформації у вигляді об’єкт – атрибут – значення атрибута… Інший підхід, який називається структурним (чи когнітивним), здійснюється шляхом виділення елементів предметної області, їх взаємозв’язків і семантичних відносин” [9]. В умовах фактично невичерпності трактовок пам’яті в соціально-гуманітарних науках, обмежимо наше дослідження постановкою питання в руслі ознакового (атрибутивного) підходу.

В західній науці з науковими та навчально-методичними цілями зроблені спроби систематизації термінів, на основі яких досліджують пам’ять. Одну із них пропонує Гарольд Маркузе. Він називає ключовий термін/терміни у розвідках пам’яті ряду сучасних науковців та наводить дефініції пам’яті М. Хальбвакса, П. Коннертона, М. Каммена, Д. Оліка та багатьох інших дослідників пам’яті [16]. Модель пам’яті, що була запропонована Г. Маркузе студентам в рамках вивчення певного модулю, має виразне дидактичне спрямування. Ця модель – своєрідна образ-схема досліджень пам’яті, у якій чітко виявляється поліпарадигмальність соціально-гуманітарного знання та міждисциплінарність дослідження пам’яті. В цілому, формування дослідником поняттєвого ряду пам’яті, як і всякого іншого тезаурусу, визначено концептуальними і парадигмальними рамками його творчості та інтелектуальними уподобаннями вченого: “…Дослідження – це, в певному розумінні, погляд через об’єктив камери. Вчений може сконцентрувати його на одному понятті, на одному тексті, на одній серії текстів чи на мові в усіх її проявах. Будь-яке із цих рішень однаково легітимне, проте, до певної міри, виключає іншу перспективу погляду” [5, 22]. Між тим, учені порушували питання загальних засад аналізу понять. Р.Козеллек – провідний історик, що започаткував напрям “історія понять” – виходить з того, що “…поняття поступово втрачає або набуває різноманіття сенсів, незалежно від початкового вживання, і що історія цих часових нашарувань може бути вивчена” [5, 22]. Дослідник характеризує види джерел, які можуть бути покладені в основу вивчення поняття в значенні темпоральних структур. Він називає три основні джерела, перше з них – це “…неповторні тексти, для одноразового використання і надалі віддані забуттю” [5, 33]. Це тексти з нашого повсякденного життя, які мають сьогоденне значення і злободенність. Під час дослідження формування і функціонування у сфері наукового дискурсу поняття “пам’ять” цей вид джерел не обов’язково брати до уваги. Інші дві форми джерел визначені Р. Козеллеком відповідно як “…словник – незамінне джерело для будь-якої спроби реконструювати темп зміни історії понять… і …так звані класичні тексти” [5, 32]. Головним критерієм відмінності цих джерел постає усталеність/змінність змісту поняття пам’яті. Характеризуючи класичні тексти, Р. Козеллек зауважує: “…цей вид джерел ніяк не підлаштовується під зміни. Якщо вони взагалі узгоджуються із умовами, які змінилися, то при цьому зберігається їх автентичність, а сенс не оновлюється” [5, 32].

У кожній із соціально-гуманітарних наук завдання концептуалізації пам’яті підпорядковувалося загальним процесам і закономірностям протікання наукового дискурсу галузі знання. Трактовка значень пам’яті у словниках набуває різних смислових відтінків залежно від предметного спрямування (психологічного, філософського, соціологічного, історичного чи культурологічного) словника, що відображає фокус зацікавлень кожної із царин соціально-гуманітарного знання, та покладеного в основу визначення поняття. Дійсно, соціально-гуманітарний дискурс пам’яті представлений широким поняттєвим рядом, в якому найчастіше вживані такі концепти: “колективна пам’ять”, “соціальна пам’ять”, “історична пам’ять”, “культурна пам’ять” тощо. Культурологія інтерпретує спосіб буття соціальної пам’яті як функціонування актуалізованих смислів, які мають культурне значення, скажімо, у вигляді вираженої в мові, нормах, цінностях, традиціях і т. п. культурної спадщини. “Жива пам’ять”, як така, що функціонує у формі певних знакових систем, також належить аналізу з позицій культурології.

У соціологічній науці, за принципом Е. Дюркгейма “пояснювати соціальне соціальним”, акцентовано увагу на властивій соціальній пам’яті якості колективності, на продукуванні ідентичності її носіїв, на досвіді осмислення сучасниками історичного часу, на виконанні соціальною пам’яттю регулюючої та консолідуючою чи, навпаки, дезінтегруючої функції у суспільстві. Всяка із соціально-гуманітарних наук в дослідженні соціальної пам’яті визначала проблематику і спосіб дослідження в межах властивих їй парадигм. На сьогодні кожній із них складно утримати ідентичність в межах власного дисциплінарного поля. Особливо це стосується тих царин знання, що розвиваються на ґрунті посткласичної раціональності, Топологічно-просторовий підхід в межах постмодерністського теоретизування у соціології зображує соціальну пам’ять як презентацію і/чи перформанс, надаючи місце для культурологічних інтерпретацій, руйнуючи в такий спосіб хисткі кордони між соціологічним та культурологічним дискурсом в осмисленні проблеми. В філософії історії чільне місце займає питання про взаємозв’язок між історичними наративами та пам’яттю соціуму, що поєднує філософський та історичний дискурс. В соціальній філософії, як і у соціології акцентовано увагу на проблемі суб’єктності соціальної пам’яті, її суспільних функціях та механізмах функціонування.

В цілому, словники недостатньо відображають тенденцію до міждисциплінарності соціально-гуманітарних наук у трактовці поняття “пам’ять”: як правило, подані в них визначення обмежені предметним (за галузями знань) або, парадигмальним принципом укладання словників. Останній реалізований майже винятково у словниках постмодерністських термінів.

Г. Маркузе, окрім зазвичай уживаних та усталених термінів при вивченні пам’яті в соціально-гуманітарних науках, називає ще інші, менш поширені, терміни, які використовують у дослідженні пам’яті сучасні науковці: ““домінуюча пам’ять”, “пам’ять поколінь”, “національна пам’ять”, “офіційна пам’ять”, “трансакційна пам’ять”, “народна пам’ять”” та інші [16]. Дані терміни асоціюють, як правило, з авторськими трактовками, їх тлумачення у поширених словниках зазвичай відсутні.

Пригадаємо, що третім типом джерел, за допомогою яких можна дослідити темпоральну структуру поняття, Р. Козеллек називає “тексти з претензією на інновативне, позачасове значення (або істину), яке повинно перебувати в оригінальній, незмінній формі” [5, 33]. Для визначення корпусу текстів – джерел третього типу, в яких поняття пам’яті набуває класичних трактовок, і які мають значний евристичний потенціал у продукуванні нових текстів, звернімося до доробку в царині пам’яті сучасних авторів у зворотній хронології. Ян Ассман, визначаючи теоретичні основи “звернення до минулого”, аналізує творчість Моріса Хальбвакса в ділянці соціального конструювання пам’яті, дослідження спогадів у неписемному суспільстві Яном Вансиною, згадує опис європейської мнемотехніки Френсіс Йєйтс, проект “місць пам’яті” П’єра Нора, посилається на доробок Аляйди Ассман про культурну пам’ять Нового часу тощо [3]. Поль Рікер у своїй фундаментальній праці “Пам’ять, історія, забуття” звертається у дослідженні пам’яті до широкого кола авторів відповідно до поставлених ним запитань та здійснених рішень. Особисту та колективну пам’ять він досліджує на двох рівнях: в сенсі “внутрішнього вбачання”, називаючи ключовими фігурами цього підходу Августина, Джона Локка, Гуссерля) та зовнішньої обумовленості (центральною постаттю тут беззаперечно постає Моріс Хальбвакс) [8]. Вивчаючи історіографічні операції, зокрема, перехід до архівації пам’яті, П. Рікер зазначає: “…зміни, в історії простору і часу можуть розглядатися як необхідна умова можливості самого акту архівування” [8, 205]. Він звертається до пошуків школи “Аннали” в особі Ф. Броделя щодо поєднання географічного простору й історичного часу та до категорій аналізу “типів часового порядку” К. Пом’яна [8]. Сам архів П. Рікер вивчає в термінах дослідження “відношення історії до свідчення” Марка Блока [8], в контекстах ідей першого покоління історії ментальностей школи “Аннали” та особливо-стей функціонування історичного дискурсу, представленого Мішелем Фуко, Мішелем де Серто, Норбертом Еліасом, яких П. Рікер шанобливо називає метрами [8] та ін. Висновуємо, що джерела третього типу в дослідженні пам’яті у соціально-гуманітарних науках представлені текстами таких авторів, як Моріс Хальбвакс, Марк Блок, Ян Ассман, Поль Рікер, П’єр Нора та інші.

На нашу думку, одним із аспектів дослідження наукового тезаурусу пам’яті є розгляд тезаурусу за допомогою просторових метафор горизонтального та вертикального. Горизонтальний зріз буде стосуватися функціонування “поняттєвої мережі” пам’яті в соціально-гуманітарних науках у різних контекстах та акцентуватиме на різноманітності форм прояву пам’яті, вертикальний – визначення ключового терміна як родового у дослідженні пам’яті, всі інші, дотичні до пам’яті терміни, будуть уточнювати та розкривати його зміст. Відтак, вертикальний зріз стосується визначення центрального поняття та його смислових навантажень.

А. Ассман вирізняє наступні проблеми, які стосуються дискурсу пам’яті: “традиції – мнемотехніка та дискурс ідентичності, перспективи – індивідуальна, колективна, культурна пам’ять, медії – тексти, картини, місця, а також дискурси – література, мистецтво, психологія і т.д.” [2, 25]. В межах окреслених А. Ассман проблем ми розглядали дискурси в сенсі міждисциплінарності, відтак зупинимося на перспективах. Комплекс понять – “індивідуальна пам’ять”, “колективна пам’ять”, “історія” – стосовно характеристик пам’яті вперше напрацьовує Моріс Хальбвакс [11]. Центральну ланку в концепції М. Хальбвакса займає колективна пам’ять, а її суб’єктом постає соціальна група: “..Хальбвакс обрав підхід, який базувався на соціологічних категоріях, – клас, сім’я, релігія” [17, 172]. Конструювання категорії пам’яті М. Хальбвакс розпочинає на ґрунті позитивістської методології. П. Хаттон оцінює в цілому доробок М. Хальбвакса у вивченні пам’яті як такий, що передбачив у своїй інтерпретації нову методологію дослідження – постмодерністську. Іншим автором, який скерував дослідження пам’яті в русло постмодерністського теоретизування, П. Хаттон називає М. Фуко, оцінюючи так головний фокус постмодерністського історіописання:. “Історична пам’ять з їх точки зору є функцією влади, яка визначає, як слід подавати минуле. Зрештою, проблема історії виявляється проблемою ідентифікації та опису тих подій, ідей чи особистостей минулого часу, які обираються посередниками влади для зберігання пам’яті [12, 30].

Я. Ассман використовує наступну поняттєву мережу: “міметична”, “предметна”, “успадкована”, “комунікативна”, “культурна пам’ять”. Останній він надає центрального та інтегруючого значення: “Культурна пам’ять утворює простір, в котрий більш чи менш плавно переходять всі три вищеназвані царини” [3, 20]. На думку Я. Ассмана, “…комунікативна пам’ять охоплює спогади, які пов’язані з недалеким минулим. Це ті спогади, котрі людина поділяє зі своїми сучасниками. Типовий випадок – пам’ять поколінь” [3, 52]. Змістом комунікативної пам’яті постає “історичний досвід в рамках індивідуальних біографій”, а змістом культурної пам’яті – “міфічна передісторія, події в абсолютному минулому” [3, 58]. У запропонованій Я. Ассманом класифікації застосовано декілька критеріїв, один з них – функціональність пам’яті.

Поєднуючи критерії суб’єктності та функціональності А. Ассман вирізняє два види пам’яті: “жива індивідуальна пам’ять” та “штучна культурна пам’ять” [2, 24]. Дослідниця стверджує про наявність зв’язку між культурною та комунікативною пам’яттю. Культурну пам’ять вона визначає як таку, “що охоплює епохи й спирається на нормативні тексти”, а соціальну пам’ять – як ту, “що передається у вигляді усних спогадів і охоплює, як правило, три покоління” [2, 22].

П. Нора, виявляючи “археологію національної памяті” (Патрик Х. Хаттон) задає наступний поняттєвий ряд: “історична пам’ять”, “ностальгія”, “традиція”, “національна пам’ять”, “соціальна пам’ять”, “історія” [10]. Він ініціює розгляд таких важливих для трактовки пам’яті тем, що реалізовані у проекті “Франція-Пам’ять”, як місця пам’яті, “де пам’ять кристалізується і знаходить собі захисток” [10, 17], та напруженість між історією та пам’яттю у розробці пластів минулого.

У Пола Коннертона концептуалізація пам’яті заснована на поняттях “пам’ять”, “особиста”, “когнітивна пам’ять”, “пам’ять-звичка”, соціальна пам’ять”, “ритуал”, “історична реконструкція”, “організоване забуття”, “усна історія”, “історія”, “спогади” тощо [6]. Головним предметом його наукових зацікавлень постає соціальна пам’ять.

Дж. Фьонтрес і К. Вікгам надають у своїй концепції центрального значення соціальній пам’яті. Вони досліджують особливості інтерпретації соціальної пам’яті – як об’єктивних фактів і як суб’єктивного відчування, що базуються на власному досвіді становлення соціальної пам’яті, вивчають значення наративів у соціальній пам’яті і конкретні форми таких наративів, а також використовують множинні емпіричні дані для трактовки класової та групової пам’яті в західному суспільстві [15].

Рефлективність дискурсу пам’яті, усвідомлення змісту пам’яті посилюється на ґрунті включення до поняттєвої сфери таких понять як “історична амнезія” та “контрпам’ять”. Історичну амнезію можна представити як артефакт політики чи психологічний феномен: вона виконує функцію забезпечення цілісності теперішнього на основі створення несуперечливої з ним картини минулого та відповідає прагненню уникнути руйнівного травматичного досвіду. Вжитий М. Фуко термін “контрпам’ять” трактовано як вияв глибин пам’яті, її множинних пластів, як руйнування ілюзії реальності образу минулого у пам’яті: “На думку Фуко, минуле постійно змінює свою форму в дискурсі теперішнього. Те, що пам’ятають про минуле залежить від способу репрезентації… Кожна епоха не стільки відбирає образ минулого із спогадів, що збереглися, скільки реконструює його у відповідності з поточними потребами” [12, 42].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Концептуалізація поняття “пам’ять” в соціально-гуманітарних науках передбачає багатоаспектний підхід з огляду на множинність пластів у структурі даного феномену. Методологічне спрямування дослідження концептуалізації пам’яті на міждисциплінарному ґрунті досяжне в руслі вимог щодо “концептуалізації поняття” та в світлі настанов “історії понять” як напряму школи “історії ідей”. Аби побудувати модель даної предметної царини, атрибутивний підхід слід доповнити структурним, який “…передбачає виділення наступних когнітивних елементів знань: 1. Поняття. 2. Взаємозв’язки. 3. Метапоняття. 4. Семантичні відносини” [9].

Література

1. Аксютенкова Л. Г. Понятийный аппарат концептуализации в теории языка: общая характеристика / Л. Г. Аксютенкова // Вестник Ставропольского государственного университета. – Серия “Филологические науки”. – 2011/76. – С. 13–18.

2. Ассман А. Простори спогаду. Форми трансформації культурної памяті / Аляйда Ассман ; пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. – К.: Ніка-Центр, 2012. – 440 с.

3. Ассман Я. Культурная память: Письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности [Текст] // Я. Ассман ; Пер. с нем. М. М. Сокольской. -. М.: Языки славянской культуры, 2004. – 368 с. ;

4. Васильев А.Г. Модульный курс “Парадигма памяти” / А.Г. Васильєв // Ярославский педагогический вестник. 2009 (61). – № 4. – С. 197–200.

5. Козеллек Р. К вопросу о темпоральных структурах в историческом развитии понятий / Райнхарт Козеллек ; пер. с нем. В. Дубиной // История покитий, история дискурса, история менталитета / Сборник статей под редакцией Ханса Эриха Бёдекера. Перевод с немецкого. – М.: Новое литературное обозрение, 2010. – С. 21–33.

6. Коннертон П. Як суспільства пам'ятають / Пер. з англ.С. Шліпченко. – К. :Ніка-Центр, 2004. – 184 с.

7. Новейший философский словарь / Сост. А.А. Грицанов. – Мн. : Изд. В.М. Скакун, 1998. - 896 с.

8. Рикёр П. Память, история, забвение / П. Рикёр ; Пер. с франц. И. И. Блауберг и др. – М. : Издательство гуманитарной литературы, 2004. – 728 с.

9. Сотник С.Л. Проектирование систем искусственного интеллекта. [Электронный ресурс] Конспект лекций / С. Л. Сотник. – Режим доступа : http://www.intuit.ru/department/expert/artintell/9/2.html

10. Франция – память [Сб. ст.] / [П. Нора, М. Озуф, Ж. де Пюимеж, М. Винок; Пер. с фр. и послесл. Д. Хапаевой]; С.-Петерб. гос. ун-т. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. – 327 с.

11. Хальбвакс М. Социальные рамки памяти / М. Хальбвакс ; пер. с фр. и вступ. статья С.Н. Зенкина – М.: Новое издательство, 2007. – 348 с. ; Хальбвакс М. Коллективная и историческая память / М. Хальбвакс // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. – 2005. – № 2–3 (40–41). – С. 12–35.

12. Хаттон П.Х. История как искусство памяти / Патрик Х. Хаттон; Пер. с англ. В.Ю.Быстрова. – СПб. : Фонд “Университет”: Владимир Даль, 2003. – 422 с.

13. Храпов С. А. Концептуализация понятия “социальная память” в системе социально-гуманитарного знания / С. А. Храпов // Гуманитарные исследования. – 2010. – №3. – С. 10 – 14.

14. Храпов С. А. Концептуализация понятия “социальная память” в системе философского знания / С. А. Храпов // Гуманитарные исследования. – 2010. – №4. – С. 23–26.

15. Fentress J. Social memory [Elektronic resource] / James Fentress, Chris Wickham. – Oxford, UK ; Cambridge, Mass. Blackwell, 1992. – 229 p. – Режим доступа : http://www.scribd.com/doc/22864089/Fentress-Whickham-Social-Memory

16. Marcuse Н. Collective Memory: Definitions [Elektronic resource] / Harold Marcuse. – Режим доступа : http://www.history.ucsb.edu/ faculty/marcuse/classes/201/CollectiveMemoryDefinitions.htm

17. Ong Walter J. Orality and literacy: the technologizing of the word / Walter J. Ong. – London and New York, 2005. – 201 p.

Лищук-Торчинская Татьяна. Концептуализация понятия “память” в социально-гуманитарных науках. В статье на основании классических и современных подходов в социально-гуманитарном познании проанализирован научный тезаурус изучения памяти, определены особенности исследования понятия “память” в границах междисциплинарного подхода, очерчены направления концептуализации понятия “память”.

Ключевые слова: концептуализация понятия, источники изучения понятия “память”, понятийный ряд социально-гуманитарного дискурса памяти.

Lishchuk-Torchynska Tetyana. Conceptualization of the notion “memory” in the socio-humanitarian sciences. The article analyzes the thesaurus of memory studying on the basis of classical and modern approaches to the socio-humanitarian research and defines peculiarities of studying the notion “memory” within an interdisciplinary approach. The directions of conceptualization of the notion “memory” are outlined.

Key words: conceptualization of the notion, sources of studying the notion “memory”, notional line of socio-humanitarian discourse of the memory.

УДК 94:159.953

Д 81

Володимир Дудченко

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ

ЯК ОСМИСЛЕНА ДУХОВНА СПАДЩИНА НАЦІЇ

Розглядається історична пам’ять як соціально–філософська проблема сьогодення і найбільш важливий концепт суспільної свідомості, перед яким стоїть висока мета – формування духовності нації та, зокрема, творчої особистості.

Ключові слова: історична пам’ять, творча особистість, взаємозв’язок.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Проблема збереження державного суверенітету, стратегії консолідації національної єдності України, проблема духовної єдності нації, проблема її соборності – належить до визначальних як у плані геополітичної стратегії, теоретичної рефлексії, так і щодо суспільної практики і політичних реалій сьогодення. Бо загострена увага до окреслених проблем висунулася на чільне місце і в теорії, і на практиці, стала чи не найбільш гострою і значущою для української держави й нації як суб’єкта світового політичного процесу.

Відновлення нашої історичної пам’яті, актуалізація проявів патріотизму і позитивних рис ментального порядку настільки недостатньо виявляється в нашому українському сьогоденні, що їх існування можна іноді і не помітити через появу “більш грандіозних” проблем зовсім іншого характеру. Тому не дивно, що в розвої нашого пострадянського суспільства оживлення позитивних рис ментальності українства проступає здебільше як віртуальна реальність, як рудимент чи слабке і

© Дудченко Володимир, 2012

доволі сором’язливе нагадування про нашу частково вже напівзабуту багату духовну спадщину та цінні матеріальні об’єкти нашої історичної пам’яті. Саме вони стали свідченням і певним виміром, а отже результатом діяльності народу, яскравим проявом дії, зокрема, ментальних рис українства, його обдарованості, яскравої характерності, трудолюбства, виявленням навіть в умовах тривалої бездержавності унікальних явищ суспільного розвитку, вагомим доказом високого рівня його культурно – духовних звершень.

Вагома складова національної самоідентифікації – це історична пам´ять. Вона охоплює найрізноманітніші форми проявів духу, в яких людина усвідомлює своє минуле, свою причетність до історичного процесу, своє місце в ньому та перспективи розвитку держави.

В історичному розвитку український народ пройшов тривалий і складний шлях. Велику роль у формуванні його національної самосвідомості відіграла соціокультурна пам’ять. Як складова частина духовної культури України вона відображає специфічний художньо-творчий досвід українського народу, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов’ян. Воно визначало розвиток народної уяви, самобутність символізму в образотворчому мистецтві, музично-пісенної культури, а пізніше – соціально-психологічної прози, класичної драматургії, театру і літератури. Народні джерела, народна соціокультурна пам’ять, менталітет – це те, що зберегло українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися або взагалі зникнути з мапи світової історії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Актуальність даної теми дослідження очевидна: однією з яскравих ознак сучасного духовного життя нашого суспільства є відродження та формування історичної пам’яті. Неспроста за останні роки вона стала об’єктом наукового дослідження відомих учених держави – П. Толочка, Л. Губерського, В. Андрущенка, В. Вашкевича, М.Михальченка, В.Романця, Ю.Прилюка, Н.Поліщук, М.Поповича, Г.Грабовського, М.Мальованого, В.Смолія, В.Степанкова та інших. Історична пам’ять – це здатність народу, зокрема – особистості відтворити об’єктивний досвід минулого, вивчити і знати свою минувшину й відтак – формуватися духовно, забезпечуючи безперебійний зв’язок між пройдешнім та сучасним.

Рішучий поворот до пробудження історичного минулого народу доволі значний, нам слід вести мову про важливість розвитку історичної пам’яті народу, про необхідність звернення до пракоренів, щоб уяснити глибинні причини нашого теперішнього стану, про те, що через осмислення історії реалізується орієнтація особистості в соціальному просторі й часі, без чого неможливе формування повноцінної національної самосвідомості, а тим самим й утвердження соціокультурної ідентичності. Ми бачимо, як зусиллями філософів, істориків, публіцистів повертаються із забуття віхові для народу імена, події, цілі епохи, що донедавна були невідомі не лише широкому загалу читаючої публіки, а й фахівцям–науковцям.

М.Михальченко ставить риторичні питання. Які ж сили і механізми можуть розбудити і консолідувати українське суспільство, підштовхнути до самоорганізації і активного захисту своїх інтересів? Може історична пам’ять про Голодомор і тотальні репресії, про русифікацію і спроби знищити українську мову і культуру? Це сильні ліки хворому постколоніалізмом суспільству. Він зазначає: “Україні прийдеться пройти шлях, який проходила Італія. Потрібні будуть свої Гарібальді у політиці, економіці, науці, освіті, які не тільки підвищать рівень національної свідомості, але й піднімуть народ на боротьбу за свою країну і долю, покажуть антидержавникам та сепаратистам їх місце на смітнику історії” [9, 1] .

В.Жадько наголошує: “важливість освоєння власної історії усвідомлена українським суспільством, адже ми і є свідками й маємо бути учасниками з відродження та формування історичної пам’яті нації” [4, 1].

У цьому процесі В.Андрущенко ключову роль відводить сучасній педагогіці духовності, що формується як успадкування й продовження найкращого вітчизняного й зарубіжного педагогічного надбання. Пише: “це – педагогіка людини як людства, педагогіка вселюдності. Її базовими цінностями є такі загальнолюдські гуманістичні пріоритети, як Добро, Справедливість, Честь, Гідність і т. ін., провідними символами - категорії Віра, Надія і Любов” [1,5].

В.Зеньковський виділяє сакральний аспект у формуванні соціокультурної пам’яті, пише, що християнство прийшло на Русь не тільки як релігія, “але і як світогляд, в повному об’ємі його змісту, що охоплює найрізноманітніші теми” [6, 32].

На думку дослідника, сутність категорії “історична пам’ять” слід вважати як соціально-філософським та культурним феноменом, який “належить до глобальних проблем людства, і є найбільш важливим концептом інформаційного суспільства” [5, 3].

М. Попов для ілюстрації соціальної взаємодії людини і вироблених нею цінностей, використовує аналіз двох історичних подій, віддалених у часі, проте єдиних за методологічними проявами соціальної реконструкції. Мова йде про: “християнську революцію на перетині старої та нової історичної ери та духовні трансформації нашого суспільства, пов’язані з розвалом СРСР та історичною поразкою побудови соціалізму” [10, 8].

М.Попович у книзі “Червоне століття” намагається переглянути звичні для нас наукові і колонаукові техногенічні перепитії, замінити їх на гуманітарний погляд. В той же час, звертаючись саме до “червоної” барви минулого століття, вказує на історію України, бо: “ справді – наша історія була більш червоною ніж коричневою. Хоча надто багато спільного є між тими кольорами…” [11, 1].

За останні роки ми бачимо зацікавленість науковців, суспільства до проблем пробудження історичної пам’яті нації, чому свідченням є низка публікацій. Але потрібно наголосити, що вони доволі поодинокі, а проблеми в них не розглядаються комплексно. Висвітлюються окремі аспекти історичної пам’яті, а соціально-філософський аналіз проблеми “історичної пам’яті, як складової духовної скарбниці нації” залишається малодослідженим і є своєрідною дослідницькою лакуною.

Формулювання цілей статті (постановка завдання. Ми вважаємо, що ключовим моментом дослідження є формування історичої пам’яті нації, як складного соціокультурного феномену, який є невід’ємною частиною духовної культури суспільства.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Багато вчених вважає, що найбагатшим джерелом, за яким можна вивчати духовну пам’ять нашого народу є найкращі зразки духовної і матеріальної культури скіфів та сотень наступних слов’янських племен та молодших поколінь українців, що континуїтет Української держави був започаткований в добу Київської Русі, продовжений Галицько-Волинським князівством, Козацькою Республікою, Українською Народною Республікою, Західно-Українською Народною Республікою, що незалежна Україна постала як наслідок понад трьохсотлітньої національно-визвольної боротьби українців за свою незалежність.

На думку Д. Чижевського, великий вплив на формування духовної культури українців справило прийняття християнства. Але проблема полягала в тому, що українське духовне життя не завше було усамітнене та відокремлене. Бо мінявся ступінь політичної залежності і ступінь рівня національної свідомості інтелігенції – найважливіші передумови духовного розвитку. Зазначає: “…українська історія знижується до рівня “обласної історії” (російської, почасти польської), наслідком цього було те, що значна частина української думки працювала поза межами України, а, навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці” [12, 15].

На долю нашої держави випали нелегкі випробування. Україна історично сформувалася та розвивалася на перетині світів і комунікацій: “варяг та греків”, Європи та Азії, землеробської нації та кочівників дикого поля, православ'я, католицизму й протестантизму, християнської та мусульманської релігії, Західної Європи та Росії.

Так склалося, що українська нація постійно зазнавала політичних зазіхань та збройної агресії, багато років перебувала під окупацією. Лівобережжя тривалий час було під Москвою, Правобережжя більшість років перебувало у колі інтересів Європейських країн. Суттєвий вплив на формування національної свідомості та архетипу поведінки українців відігравала Запорізька Січ.

Слід підкреслити, що скарбницею багатовікової духовної культури української нації є християнська релігія. Вона сформувалась як органічна частина культури. Релігійні уявлення були властиві вже культурі кам’яного віку. Якісним рушієм нового культурного процесу стало християнство. Церква створила великі соціокультурні цінності. Християнство і культура – тісно пов’язані. Християнський храм концентрував найважливіші пошуки на ниві культури. Він став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів – архітектури, малярства, книжкової справи і гравюри, хорового співу, шкільної драми та вертепу.

Релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною. Храм, релігія, сакральні символи – джерело морального виховання (не укради, не убий і т.п.). Церква утверджує загальнолюдські ідеї добра, правди, краси, справедливості, благородства, толерантності, поваги. Це риси, за якими виразно проступають контури найбільшої християнської доброчинності – віри, надії, любові.

Якісно нове розуміння духовності формується з поширенням християнства на теренах слов’янської Київської Русі, розкривається в канонічних Євангеліях, продовжує біблійне розуміння, але репрезентує таку спірітуалізацію, яка говорить про нове одкровення, що відбулося. У Євангеліях все походить від духу і через дух. Це не нус філософії, а пневма релігійного одкровення. У Новому Заповіті пневма є не свідомість чи думка людини, а духовний стан, визначений божественним одкровенням. Дух є Дух Святий, і він відноситься до душі, як кров відноситься до тіла.

П. Юркевич, порівнюючи античну філософську думку і християнство, робить такий висновок: “Платон повчав, що тіло людини створено із вічної матерії, котра немає нічого спільного з духом, він таким чином припускав метафізичний дуалізм в складі світу взагалі, так і в будові людини зокрема. Християнське світоспоглядання відкинуло цей метафізичний дуалізм: матерію воно визнає похідною від духу, відповідно вона повинна носити на собі відбиток духу” [13, 114].

Аналізуючи грецьку філософію, догматику християнства і їхній вплив на формування духовності української нації, ми вважаємо за доцільне говорити “про синтез їхніх глибинних потенцій, котрий формував греко-візантійську а пізніше візантійсько-слов’янську духовну культуру”[3, 14].

С. Кримський стосовно історичних джерел формування нашої культури зазначає, що духовність нації викристалізувалася в греко-слов’янській православній цивілізації Київської Русі. Пізніше закладені паростки духовності втілювала Києво-Могилянська академія, яка була одним із чинників подолання епохи Руїни другої половини XVII ст. Пише: “загалом духовність зробила українську націю суб’єктом світової історії”[8, 2].

На України, починаючи з XVI ст. тривають духовні пошуки, розпочинається православне книгодрукування, виникає навколо кн. Острозького плеяда філософів, народжується план “православної Академії”, посилено розвивається перекладацька діяльність. Виникають братства, в них облаштовують школи, організовують перекладання духовних творів. В Київському братстві (1615 р.) виникає велике церковне видавництво, розпочинається детальне вивчення католицької літератури, з’являються власні твори. Доречно відзначити Кирила Ставровецького, який випустив в 1618 році “Зерцало Богословія”. В його праці відчуваються елементи томізму, так само як і в книзі К. Саковича “Про душу” (1625 р. ). На цьому етапі релігійна думка вже починає перетворюватись на філософську. Велика роль у формуванні духовної складової нашої культури належить Петру Могилі, під патронатом якого в 1631 р. відбувається пере форматування братського училища в Києво-Могилянську колегію, яку в 1701-му році перейменовано в Академію. В.Зеньковський підкреслює: “Петро Могила побував в роки на-вчання в Парижі, був знайомий з західною схоластикою, з філософією Відродження, він був “західник”, який облаштував Братське Училище за зразком єзуїтських шкіл”[6, 57-58].

Порівнюючи процеси формування духовної культури нашої нації з іншими народами, слід зазначити, що з другої половини ХІХ століття в суспільній матеріалістичній та технократичній свідомості більшості громадян західноєвропейських країн перемагають атеїстичні світоглядні орієнтири під впливом наукових і технічних досягнень і посилюється тенденція нехтування духовністю як проблемою, яка втратила актуальність, оскільки “Бог помер”, за словами Ніцше, а з його смертю відбулась руйнація системи духовних цінностей. На відміну від Західної Європи в українській філософії проблеми духовності, духовної самосвідомості викликали жвавий інтерес серед мисленників. Новий імпульс дослідження серця як ключового засобу пізнання макро- і мікросвіту здійснив Г. Сковорода як своїх працях, так і в повсякденному житті. Його ідеї знайшли подальший розвиток у творчості М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича, В. Соловйова, Л. Українки.

Зародки духовності людини є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!”.

П. Юркевич відзначав роль серця в духовному наповненні особистості: “Серце є концентрацією душевного і духовного життя” [13, 69]; далі: “Серце є місцем всіх пізнавальних можливостей душі” [13, 70] і ще: “Серце є серцевиною морального життя людини” [13, 71].

П. Куліш глибоко осмислює у цьому ключі подію хрещення Київської Русі як певний “проект” її подальшої культури і характеру народу, що розвивався у наступне тисячоліття. Відзначав, що православ'я, яке проникло до нас із Візантії, не пригнітило нас, як латинство закарпатську Європу, і це тому що наше ставлення до наших просвітителів було зовсім інше. Ми була грозою для метрополії християнства, а не вона – для своєї нової колонії. У закарпатській і завіслянській Європі – навпаки. Там приймали християнство, аби врятуватись від сильного; ми прийняли християнство з людської прихильності до найслабшого. Нашу роль щодо запозиченій християнства повторила на собі Литва, яка засвоїла віру й культуру народу ослабленого, ладного, здається, зникнути, як зникла з часом Візантійська імперія. Тому ні Візантія нас не душила православ'ям, ні ми – Литву. Саме такий характер християнства і зробив його народним, тим самим глибоко вплинувши й на формування українського національного характеру.

Справді, відомо, що коріння цивілізаційного розділу Європи на Західну та Східну знаходиться у тому способі, яким нові “варварські” етноси долучали до християнської та античної традицій. Якщо на Заході вони переважно поставали в ролі завойовників, що переселялися безпосередньо на територію старої цивілізації (яка перед тим кілька сторіч сама завойовувала і гнобила їх), то на Сході Європи, навпаки, народи здебільшого залишалися на своєму місці, приймаючи нову для себе віру і культуру не як здобич, а як дар. Навіть розселення слов'ян на Балканах та їхні війни з Візантією не торкалися їхніх власних теренів і взагалі теренів старої цивілізації. Вже у цій різниці способів “європеїзації” були закладені передумови різниці не тільки національних характерів, але й різних напрямків еволюції християнства, різного ставлення до культурної традиції на Заході та Сході нової Європи.

У цьому контексті цікаво відзначити, що “…свого часу саме християнська культурна традиція врятувала предків сучасних українців від зникнення в історичне небуття” [2, 112].

Український народ береже святу істину: щоб жити у матеріальному достатку, в усвідомленні щастя та радості свого культурного буття, нічого не слід відкидати від досягнутого пращурами, а лише потрібно додавати нове. Культура продовжує функціонувати там, де є спадковість поколінь, пам’ять про минулі досягнення. Без знання свого історичного минулого – немає майбутнього. Знання минувшини – код до розуміння і сучасного, і майбутнього нації. Громадянин держави, який не знає і не поціновує минулого, не має місця в майбутньому. Потрібно озиратись назад, щоб краще бачити попереду. Для кожного народу знання історичної скарбниці – це завше більше, ніж просто сума знань. Людина, яка знає історію держави, рідного краю, власної родини, є переконаним патріотом. Амнезія історичної пам’яті перетворює навіть величну націю у просте населення. Народ, який не шанує власне минуле, стає об’єктом, а не суб’єктом цивілізаційного поступу.

В.Вернадський вбачав порятунок людства в розумі. Це насамперед, розум сцієнтичний та концентрація людського інтелекту, яка здатна виконувати дві найважливіші соціальні функції: творити науково-технічний прогрес – основу для становлення технологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес – головну умову для становлення цивілізованої країни.

Світовий досвід підтверджує дієвість цієї філософської рефлексії, адже ті країни, котрі скористалися винайденою формулою, дбали про національний інтелект, плекали науку і вчених, зберегли історичну пам’ять та духовний стрижень, справді вийшли у розряд цивілізаційних світових лідерів та інтелектуально розвинутих націй. Той народ, який не втратить набутий соціокультурний потенціал, відродить суспільство з попелу та руїни.

Нам імпонує думка американського соціолога Д.Белла щодо провідних націй світу. Дійсно, цього доможуться лише ті, які вбережуть набутий духовний скарб, створять найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, універс�