У нашій мові нема слова “ні” п о з і х а ння, а б о Р и б н а і с т о р і я , а бо Р и б У р о к , я к и й У У У У У У р р р о о к к т и п о в и н е н и и и п п о о о в в в и и и и и и и н н н н н н е е н н н н н з а с в о ї т и д е л ь ф і н М і й м о р с ь к и й е л ь ф д р у г н я , а б о п о з і х а мо? п п п і і і х а З а р а з л и в е п п п п п п п п п п п п о о о о о о о о з з з з і і Ч ому ми 4’2012 4’2012 noyivark.org noyivark.org Н О Ї В К О В Ч Е Г 20 + Р О К І В М И ВІР И М О РА ЗО М КРАЩЕ ЧИТАЄМО, МАЙС Т РУ Є М О, Р А Д І Є М О ! 6 10 20 24 26 Íàâ³ùî Íàâ³ùî ïîòð³áíà ïîòð³áíà øêîëà? øêîëà? 22 Б у д и н о к н а д е р е в і 27 Що робити, щоб вода з чобіт не витікала?
дитячий християнський журнал Ноїв ковчег 5-2012 українська версія
Welcome message from author
This document is posted to help you gain knowledge. Please leave a comment to let me know what you think about it! Share it to your friends and learn new things together.
більше найрізноманітніших за величиною м’ячів: фут-больних, баскетбольних, волейбольних, гумових, пластикових.
Підготовка до гри Мотузкою позначають
коло на траві. На асфальті можна намалювати коло крейдою. У центрі кола роз-ташовують м’ячі так, щоб вони не торкалися один одного. На відстані десяти метрів від краю кола позна-чають місце, з якого гравці робитимуть кидок.
Правила гри Гравці вибирають один
м’яч для кидків. (Підказ-ка: чим важчий м’яч, тим краще.)
Кидком вибраного м’яча гравці по черзі намага-ються вибити інші м’ячі з кола.
Той гравець, від кидка якого м’яч викотився з кола, забирає його собі.
Скажу відразу: крокодили про-сто чудові тварини. Проте дізнаватися про них краще з книг, а спостерігати за ними — здалеку. Небезпечно! Навіть старі й величезні, бігають вони дуже швидко. А наздогнавши, збивають хвостом свою жертву, і тоді…
Ä еякі кроко-дили дожи-вають до ста
років, а довжина таких довгожителів — метрів сім. Щоб тобі було зро-зуміліше, любий читачу, зроби дванадцять кроків — і ти знатимеш, якої при-близно довжини бувають крокодили.
Однак таких щасливчиків не-
багато. Чому? Зараз я тобі розповім.
Не лише птахам будувати гнізда
Обравши со-нячне, але не на пригріві місце на березі,
крокодилиха роз-чищає пісок від трави й відкладає яйця, від двадцяти до ста штук.
Яйця схожі на гусячі, з дуже міц-ною шкара-
лупою. Їх крокодилиха при-сипає землею, змішаною з листям і травою. Якщо в гнізді буде надто гаряче, вилупляться тільки кро-
кодильчики-хлопчики, а якщо прохолодно — тільки крокодильчики-дівчатка. Тому, щоб у сім’ї були і хлопчики, і дівчатка, мама то роз-криє трішки гніздо, то знову засипле: нехай гріється.
Крокоди-лиха не відлуча-ється від гнізда. Вона вартує день і ніч, щоб який-небудь злодій не по-цупив яйця.
Перші дні без шкаралупок
За три-чотири місяці малюкам час виходити зі сховку. Тут вони починають квакати — тоді мама роз-грібає пісок і випускає їх на волю. Вони ще зовсім маленькі. Приблизно та кої довжини, як твоя рука до
Фото shutterstock.com
Уляна Дубина
Турботливі, злі
Фото НК
Крокодильчики, що вилупилися, дуже
жваві: квакають, хрюкають, дряпа-ють один одного. Ще добре й ходити не вміють, а так і лізуть у різні
шпарини та кущі.
Іноді в природі зустріча-
ються білі крокодили-альбіноси. Вони рідко виживають. Їм важко полювати. Вони стають лег-кою здобиччю хижа-ків. Зате в зоопарках їм живеться просто і довго.
Крокодилиха вартує гніздо
весь час, їй навіть і поїсти ніколи.
А коли випадає надто спекотна
днина, крокодилиха йде до води
і, повернувшись, стає над гніздом,
вода стікає з неї на землю — і
в гнізді свіжіше робиться.
15ГО
СПОДНЯ
З
Е М Л Я
ліктя, прия т е лю . З а т е дуже жваві! Задо- волена мама н іжно переносить у пащі своїх малюків до води.
У цей момент набли-жатися до неї небез-печно: вона кинеться на будь-кого й подере на шмат-ки. У воді їм зустрічаються також інші мами крокодилихи
зі своїми малюка-ми. Вони об’єднуються
в одну велику родину. У компанії легше дивитися за дітьми: коли одна мама відлучається поїсти, інша
наглядає за ними. Адже на малюків зараз по-
люють і птахи, і великі риби.
Все одно небезпечноДітвора теж
полює. Спочатку за равликами, ли-
чинками бабок, жу-ками та іншими ко-махами. Потім здобич стає серйознішою: раки, жаби, ропу-хи, птахи, риби. Через два місяці мами залишають крокодильчиків!
Вони навчаються бути са-мостійними! Щоб сховатися від сильних і небезпечних ворогів, вони риють собі нори просто над водою.
Сидять крокодильчики в норах і майже не їдять, поки не підростуть. Та як вони не ховаються, все одно гине їх дуже багато. Отож до тієї пори, коли вони вже здатні за себе постояти, їх залишається вісім або де-сять із сотні.
Як спастися?Як і на маленьких кроко-
дилів, небезпека постійно чигає й на тебе. Дорослі, поки ти не виріс, допомага-ють тобі боротися з такими небезпеками. А коли ти сам виростеш, пам’ятай, що завжди потрібно допо-магати тим, хто слабкий або самотній, як брат братові.
Добре і приємно жити разом, як брати, — сказано в Біблії.
і чудовіМ
алю
нки
Тет
яни
Разі
нков
ої
Фот
о sh
utte
rsto
ck.c
om
Новонароджені крокодильчики дуже схожі на ящірок. Очі в них зру-
Літечку ми всі радієм,Цілий рік про нього мрієм,За погожу літню днинуБогу дякуємо щиро.
Мал
юно
к Я
ни Г
ерца
Олена Марчук
17ДПРИ ГО И
Ò ак, — зітхнув очкарик Гоша, по-чувши розповідь
Максима про підземелля. — Справа не така проста, як здається на перший погляд.
— Чого це вона непро-ста? — обу-рилася Пашка. — Дуже на-віть проста! Заповзаємо під землю, відкри-ваємо скриню зі скарбом, і ми — герої!
— Побачимо, що ти скажеш, коли тебе з героїв запишуть у чорні копальники.
— Хто такі чорні копаль-ники? — несміливо запитав Пашкин братик Іванко.
— Чорні копальники — зло-чинці, тільки вони не крадуть гаманці, а без дозволу вико-пують із землі скарби. Якби вони робили це акуратно, правильно, зберігали все, що знайдуть, навіть черепок роз-битої тарілки, записували, що під чим лежало, то вони дуже допомогли б археологам. Але копальники шукають лише золото, а все інше викидають або знищують, а потім архе-ологи не можуть визначити, кому належали знахідки й до якого періоду часу їх віднести. А це злодійство. Найсправжні-сіньке. Вони крадуть у історії.
Максим задивувався. Він ніколи не зустрічав такого розумного хлопчика.
— Чому це нас повинні записати в чорні копальники? — запитав Колька, Пашкин однокласник.
— Та це й так зрозумі-ло, — втрутилася Пашкина подружка Галка, — ми не археологи й нічого не знаємо про те, що повинні робити.
— Потрібно повідомити археологів про п ідземелля, — наполягав Гоша.— Думаєш,
їх зацікавить те, що Максим і Пашка знайшли? Може, там про-сто труп і треба викликати поліцію, — засумнівався Колька.
— Ти вважаєш, що ми вас дарма покликали, що справа нічого не варта? — спалахнула Пашка. — Дума-єш, що там просто лежить труп, що тітка Тоня вбила когось і закопала?! Та ти не знаєш, що ми там знайшли!
— А що ви там такого особливого знайшли?
— А скриня?— Так у селі можна
сотню таких скринь знайти! — не відступав Колька. — У моєї бабусі аж дві.
Не кожний може бути шукачем
— Припиніть, — строго сказав Максим, — ми мо-жемо здогадуватися, мо-жемо сумніватися, але нам потрібно все-таки дізнатися, що в тітки в городі робиться. Да-вайте вирішимо, що робити далі.
— Мені це неці-каво, — сказала раптом Галка, — до
мене сестра двоюрідна з міста приїхала, ми з нею зібра-лися в кіно. А завтра поїдемо в район купувати мені нове плаття. Через тиж-день ве-сілля в брата,
Алл
а А
лекс
єєва
Злочинці — ц
е не
тіл
ьки
ті,
які
крад
уть
грош
і, ал
е й
ті,
хто
вико
пує
без
дозв
олу
скар
би. Г
ош
а
Шукачі — не чорні копальники
Бути сміливим — добре. Та хто згодиться лізти під землю й дивитися мертвеця? Може краще піти покататися на конях? Або ловити рибу?
18
потрібно ще мамі допомогти. Так що я зайнята.
— Зрозуміло, — насупилася Пашка, — обіцяй, що нікому не розповіси про наш секрет.
— Воно мені треба, — по-сміхнулася Галка. — Грайте хоч у детективів, хоч у ко-пальників, а я вже виросла з цих ігор. Гаразд, я піду, заси-ділася тут з вами, — сказала Галка й почала спускатися по драбинці, приставленій до дверей горища, де радилися наші шукачі.
— Мені теж не хочеться на трупи дивитися, — ніяковіючи сказав Колька. — Ти, Пашо, вибач, але ми з пацанами на лиман зібралися рибу вудити, там цікавіше. І батько вла-штував мене на стайню до-помагати йому. Там такі коні! Спортивні! Мені обіцяли доз-волити прокататися на коні, якщо добре працюватиму. Так що у мене зовсім немає часу тут з вами мертвяків викопувати. Я теж піду. Не хвилюйтеся, і словом не об-мовлюсь. Пашка мене знає!І Колька теж пішов.
Нас мало, та ми в тільняшках
Пашка сиділа, опустивши голову. Вона була дуже за-смучена.
— Пашо, Пашко, — смик-нув сестру за поділ Іванко, — я з тобою залишуся, я тебе не кину.
Пашка обійняла брата й лагідно скуйовдила
його чуба. — Я знаю, — сказала вона й
усміхнулася:
— Нас мало, та ми в тіль-няшках.
— І я залишаюся, — ска-зав очкарик Гоша, — але не тому, що робити нічого, а тому що я вдома відвідую іс-торичний гурток. Мені навіть наш викладач доручив написа-ти історію села, у якому живе моя бабуся. А це поховання може бути цікавим фактом в історії цього місця. Але я хочу, щоб ми з вами робили все правильно.
Хто в що вірить— Ми теж цього хочемо,
але не тільки тому, що по-трібно робити все правильно, а тому, що красти — гріх.
— Гм... Ти що, віруючий? — запитав Гоша.
— Так, я християнин.— А я — ні. Я вірю в
еволюцію.— А я вірю, що Бог створив
цей світ, що цьому світові трохи більше десяти тисяч років.
— А я думаю, що Землі багато мільярдів років, що життя було занесено з космо-су, — наполягав Гошка.
— А я вірю, що Бог створив землю й усіх людей! — не відступав Максим.
— Припиніть суперечку! — обурилася Пашка.
Хлопчики замовкли. — Ти маєш рацію, — ска-
зав Максим, — сперечатися марно. Я вірю в створення, Гоша в еволюцію...
— Я не вірю, я знаю, — перебив Гошка, — це наукові факти.
— Це всього лише теорія, до речі, науково недоведена. І якщо ти такий учений, то повинен знати, що багато
намагалися довести теорію еволюції, відмовилися від своєї віри в неї, тому що переко-налися, що створення — це реальність. Багато хто з них давно стали людьми вірую-чими. До речі, і твій Дарвін наприкінці життя покаявся в тому, що придумав теорію еволюції, він просив у Бога прощення за те, що ввів в оману багатьох людей.
— Звідки ти це все знаєш? — здивувався Гошка.
— Я теж люблю читати, — усміхнувся Максим. — І не вірю всьому, чого мене вчать, тому що все звіряю з Біблією.
— Так, Біблію я ще не читав, не можу висунути жод-ного аргументу на свій захист, — сказав Гошка. — Ну що ж, дозволь потиснути тобі руку. Справжній учений повинен розглядати всі точки зору й усебічно вивчати предмет, так говорить мій учитель. Я буду тут усе літо, тому розгляну й твою теорію про походження світу. Але висновки робитиму самостійно. Згода?
— Завжди радий допомогти, — зовсім як дорослий відповів Максим.
Офіцерська сумка на пам’ять
— Так ми що не поліземо в підземелля? — нетерпляче запитала Пашка.
— Навпаки, завтра зранку підемо туди, але спочатку нам потрібно підготуватися й написати план наших дій, — сказав Гошка.
— Слухай, а ти простими словами можеш говорити? — розсердилася Пашка.
— Я ж українською роз-мовляю, — здивувався Гошка. — Хіба ти мене не розумієш?
Пашка зніяковіла, але від-разу ж знайшлася:
— От Іван-кові не зрозуміло.
— Усе мені зро-зуміло, — насупився Іванко. — Зав тра йдемо до мертвяків, а сьогодні підготуємося, щоб тітка Тоня нас не піймала.
— Правильно, — засміявся Максим, — бачиш, усе лю-дині зрозуміло.
— Тоді давай-те обговоримо наш план, — запропонував Гошка.
Він відкрив ар-мійську сумку, таку, яку носили під час війни офіцери, і вийняв звідти олівець і блок-нот. Помітивши зацікавлені погляди друзів, пояснив:
— Це сумка мого діду-ся, бабуся подарувала, щоб пам’ятав, яким мій дід був.
— Він воював?— Ні, під час війни дідусь
був ще дитиною, але після війни служив в армії й був хорошим офіцером. Одного разу він урятував солдата від випадкового снаряда. Тоді йому ампутували ногу й від-правили додому. Ось таким був мій дідусь, і я пишаюся ним.
— Так, сміливий.— Я не такий сміливий.
Мені, правду кажучи, страш-но лізти до мерців, але я обі-цяв бабусі, що стану схожим на дідуся, тому завтра полізу.
— Нам усім страшно, але на те ми й команда, щоб один одного підтри-мувати. Знаєш, як на-писано в Біблії: «Друг завжди любить, і він завжди допомо-же, як брат, у біді».
— Гарні слова. Треба все-таки почитати цю книгу.
— До речі, там багато іс-торичних відомостей, записа-них зі слів очевидців. Багато археологічних розкопок останніх років підтверджу-ють правдивість того, що там написано.
— Довго ви ще мудру-ватимете, археологи-іс-торики? Може, врешті
візьмемо-ся до діла, а то незабаром дорослі з роботи по-вернуться.
підготуємося, щоб тітка Тоня нас не піймала. Іванко
МаксДовго в
и щ
е м
удру
ват
им
ете,
арх
еоло
ги-іс
торики? Пашка
Що робити, щоб в
ода з чобіт не
20
Á агато років тому, якраз за тих часів, коли в місті процвітала
торгівля, жив у Генуї хлопчик на ім’я Марко. Батько хлоп-чика, небагатий тесля, хотів, щоб Марко продовжив його справу.
Та одного разу, гуляючи містом, хлопчик опинився біля шевської майстерні. «О, так це ж знаменитий сеньйор Мальдіні!» — зазирнувши у вікно, упізнав Марко шевця. Майстер був уже старенький і ходив спираючись на ціпок, та чоботи він шив чудові: м’які, легкі й водночас міцні та на-дійні! У сльоту ноги в них не мокнули, а спекотного дня — не пріли. Взуття сеньйора Мальдіні коштувало недеше-во, однак багаті купці й вель-можі не шкодували грошей за нову пару. Марко довго стояв і дивився, як старий чоботар легко проколює шилом шкіру халяви, тоді у зроблений отвір акуратно просиляє спеціальну голку з товстою ниткою, потім робить іншу дірочку, і все повторюється знову.
Ремесло до душіМарко часто приходив до
майстерні, і чим більше хлоп-чик придивлявся, тим більше
йому було до душі шевське ремесло. Батько, довідавшись про це, вирішив поговорити з сеньйором Мальдіні.
І ось вони разом вирушили до чоботаря.
— Моє шанування, сеньйор Мальдіні! — привітався бать-ко, увійшовши до майстерні. — Дозвольте поцікавитись, чи не потрібен вам шевчук? Марко хотів би вчитися у вас.
— А, це той самий хло-пець, що постійно зазирає до мого вікна? — усміхнувшись, відповів старий. — Так, я вже не молодий.
І синів у мене немає. Пра-цювати одно-му мені вже важко, — ма-буть, і справді час підготува-ти наступника. Гаразд, Марку, раз уже тобі так сподобалося моє ремесло — давай спробуємо. Приходь завтра вранці.
Перше завданняМарко, щасливий, що має
змогу навчатися у такого
майстра, спозаранку був уже на місці.
Сеньйор Мальдіні дав хлоп-чику перше завдання:
— Ось тобі шматок шкіри, лекало та ніж. Лівою рукою притисни лекало й обведи його вздовж ножем. Не по-спішай, ти вирізаєш халяву для чобота.
Марко повів ножем по шкірі, розрізаючи її. Аж ось ніж хильнувся вбік, і край ви-
йшов нерівним. Хлопчик дуже старався, але ніж ходив у руці ходором, і халява врешті-решт вийшла нікудишня.
— Що ж, візьми інший шмат і спробуй ще раз, —
Мал
юнк
и А
нни
Жел
ізни
х
В Італії є місто Генуя. Воно відоме своїми мореплавцями, адже саме звідти родом знаменитий Христофор Колумб, який сміливо вирушив у далеке плавання й відкрив Америку. Ще місто уславили купці, що торгували по всьому світу.
Кожного разу, виправляючи помилку, ти робишся мудрішим.
Увесь день Марко різав шкіру, однак йому так і не вдалося викроїти гарну халяву. Хлопчик дуже засмутився, що не зміг впоратися із завдан-ням. Так до того ж один раз ніж сковзнув, і він порізався, а на правій руці понадималися болючі мозолі. Дорогою до-дому Марко міркував про те, що, напевно, нічого у нього не вийде. Проте назавтра знову прийшов до майстерні.
Віра — це головне— То що, не роз-
думав ще стати чоботарем? — лагідно за-
питав ста-рий. — Я
помітив, як ти похнюпив носа вчора. Ось що я скажу тобі. Мабуть, ти уявляв, що шити взуття — не так уже й складно. Але коли тебе спіткала невдача, я побачив у твоїх очах роз-чарування. Хлопчику мій, у цьому житті нічого не дається відразу. І у мене спочатку було тільки велике бажання і теж нічого спершу не йшло на лад. Минув не один рік відтоді, як відчинилися двері цієї майстерні, поки мої чо-боти стали найкращими в окрузі. Уміння набувається з досвідом. Моли Бога, щоб Він дав тобі віру й терпіння: без цього ти просто не впораєш-ся з труднощами. А зараз до роботи!
Слова старого шевця підба-дьорили Марка, і він повірив, що коли-небудь теж стане добрим майстром. Хлопчик постійно молився про те, щоб Бог зміцнював його віру.
Час збігав, і Марко справді потроху навчився управлятися з ножем та лекалом. Коли він уже міг вирізати деталі чобіт, не зіпсував-ши шкіру, Мальдіні показав йому, як пришивати підошву до халяви. І тут у Марка не відразу справа пішла на лад. Хлопчик до крові сколов пальці, та віра в те, що у нього все вийде, не залишала його. Він і справді незабаром освоїв шило та голку.
Перевірка Потихеньку Марко опанував
ази шевської майстерності. Нарешті сеньйор Мальдіні дозволив учневі самому ви-готовити пару чобіт. Хлопчик, із запалом розпочинаючи працю, був упевнений, що впорається: адже він стільки вчився! Старий майстер з цікавістю спостерігав за ста-раннями хлопчика.
— Що й казати, гарно
зроблено! — похва-лив сеньйор Мальдіні учня, оглядаючи готову пару. — Не-погано припасована халява, і підошва пришита акуратно. Перевірмо, Марку, чи не про-тікають твої чоботи, — мовив майстер, хлюпнувши з глека всередину води.
Спершу нічого не було помітно, і хлопчик з горді-стю дивився на свою роботу. Але трохи згодом крізь шви проступили перші краплини, і невдовзі вода вже побігла цівками. У Марка на очах виступили сльози досади.
— Я ж вірив, що у мене вийде, що зможу шити взуття не гірше за ваше! А зараз бачу, що все дарма… Отже, я марно витратив стільки часу!
Не боячись невдач— Любий Марку! Поглянь
на мої руки, — простягнув майстер свої до-лоні, — бачиш безліч шрамів від шевського ножа? Це сліди моїх невдач. А скіль-ки я шкіри зіпсував, поки
навчився шити таке міцне взуття, як зараз! Я не раз хотів усе покинути й узятися за що-небудь інше. Та один старий священик сказав мені, що теперішні невдачі пізніше можуть послужити мені благословенням: адже виправляючи помилки, ти робишся мудрішим і наступного разу поста-раєшся не повторити їх. Головне — віри-ти й продовжувати працювати. А ті, хто боїться невдач і по-милок, н іколи н ічого не до-сягають у житті. Я послу-хався його поради, і резуль-тат ти бачиш сам. А твої чоботи, мій хлопчику, набагато кращі за мою першу пару. Отже наберися терпіння і вчись далі. У тебе все вийде. І хай тобі допоможе Бог!
Вранці наступного дня хлопчик старанно шив нову пару чобіт. Він ще не раз помилявся й зазнавав невдач, але віра в успіх, завзяття й працелюбність допомогли Маркові згодом стати най-кращим майстром у місті.
Але так було не завжди. 200 років тому ми б не ризикну-ли з’їсти помідор. У ті часи
помідори вирощували ви-нятково для прикраси
садів і кімнат.
Кумедний випадок
У 1820 році полковник Ро-берт Гібон Джонсон ви-
рішив привсе люд но довести, що помі-дори не отруйні. За експериментом стежило все на-селення невеликого
міста. Джонсон з’їв ціле відро помідорів! Усі очікували, що полковник
ось-ось умре. А він залишався живий і здо-ровий, як ні в чому не бувало.
Овоч чи фрукт?Ботаніки вважають, що
помідор — фрукт, тому що росте на лозі й виростає з насінини. Але більшість
людей вважають по-мідор овочем, тому що він несолодкий і росте на городі.
Золоте яблукоНайправильніше помідор на-
зивати томатом, адже помідор
— це плід рослини томату. Звідки ж з’явилася назва по-мідор? Її придумали італійці. Вони називають томат «золотим яблуком», що італійською звучить як pomo d’oro.
Брати помідори
Помідори бувають різ-ними: зеленими, жовтими, помаранчевими, рожевими, лі-ловими й навіть чорними. Можуть бути розміром з кулак дорослого
чоловіка й на-віть більші (напри-клад, сорт бичаче серце), мати неправиль-ну форму або бути ма-ленькими, як виноград (черрі).
Кожний сорт помі-дора має свої особли-вості. Черрі — дуже солодкі. А от бутер-броди найкраще сма-
кують з м’ясистими й великими помідорами.
Сорт чорний принц (тем-но-червоні, наполовину чорні помідори) набагато солодший від своїх по-братимів.
Ми живемо у високорозвиненому суспільстві й чимраз більше покладаємося на професійні сервіси: купуємо продукти в супермаркетах або їмо в ресторанах, лагодимо автомобілі на станціях технічного обслуговування, купуємо готовий одяг у магазинах. Наших дітей навчають і виховують професійні педагоги.
ß ê ê çðó÷íî! Äóõîâíèì çðó÷íî! Äóõîâíèì âèõîâàííÿì íàøèõ âèõîâàííÿì íàøèõ ä³òåé ïîâèíí³ çàéìà-ä³òåé ïîâèíí³ çàéìà-
Íàâ³ùî ïîòð³áíà øêîëà? øêîëà?Найбільше, що церква може зробити для дітей, — це закликати батьків до відповідальності за них.
26П
РИ
ВІТ
З О
БК
ЛА
ДИ
НК
ИП
родо
вжен
ня. П
очат
ок н
а с.
3 Усе роблю сама
Ð ідні жартома нази-вають мене малень-ким босом, тому
що я не можу сидіти без діла і більше люблю робити щось сама, ніж допомагати іншим. Але мені не подобається, коли на мене так кажуть. А ще мені не подо-
бається, що тато і мама цілими днями працюють і ми мало бачи-мося. Завжди з нетерпінням чекаю вихідних, коли можна досхочу гуляти з батьками в парку, кататися на вело-сипеді, грати з татом у теніс або шахи.
Шкільний клопітКоли я була
маленькою,
т о ходила в ди-
тячий садок, а цього року почала ходити до школи, точніше, відразу до двох шкіл.
У загальній школі діти кожного класу носять ка-пелюшки однакового кольо-ру. Одяг, взуття, шапочка, ручки, олівці у нас позначені, щоб знати, кому повернути, якщо загубиться. Моя мама підписує і приклеює ярличок на кожну річ.
Після основних уроків я вчуся грати на фортепіано і займаюся тенісом.
Один раз в тиждень ходжу в інтернаціональну школу «KUMON», де вивчаю ма-
тематику, англійську і японську. У цій школі мені дають завдання на 20 аркушах! І я повин-на працювати кожного дня, навіть у суботу та
неділю. Я дуже люблю навча-
тися, тому не жалкую, що літні канікули у нас тривають лише один мі-сяць — серпень.
До речі, а ви знаєте, що книги ми читаємо справа наліво?
У нашій мові немає слова «ні», лагідність і доброзич-ливість на першому місці. Якщо доводиться відмовляти людині, то це слід робити
з особливою лагідністю, щоб не образити.
Коли гостює бабусяМоя бабуся — христи-
янка. Коли вона приїж-джала до нас у гості, ми разом ходили до церкви. Мені сподобались істо-рії, які вона розповіда-ла. Я вже знаю, що з Ісусом можна говорити просто. Він чує, бачить
і дуже любить мене. Відп
овідь
на
запи
тан
ня
на с.
12:
Oнсен
.
Фот
о В
ален
тин
и П
етру
шко
У дитячому садку я
грала на великому барабані.
Мені сподобалося.
Це я з мамою. Моя мама родом з Англії, а тато — із Канади. Я трішечки англійка, трішечки китаянка, стільки ж датчанка, і стільки ж українка.
21 травня 2012 через спеціальні
окуляри я спостерігала
затемнення сонця.
Сад за будинком — наша, дитяча, територія: для мене тут гой-далка, для молодшого брата Сора (Thor) — гамак, а сестра Атіна (Athena) бавиться в піску.
Прилетіли сонечка різного кольору. У них різне забарвлення і різна кількість цяток на спині. Рухаючись угору, униз, ліворуч і праворуч, пройди до фінішу. Рухайся від комахи до комахи, якщо вони однакового забарвлення або мають на спині однакову кількість цяток.