Курсовая Работа ТоргівельнаПолітикаКраїн Розвиваються

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІімені Михайла Туган-Барановського

Кафедра МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

КУРСОВА РОБОТА

ПО КУРСУ «МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА»

НА ТЕМУ: «Торгівельна політика країн, що розвиваються»

Студент Керівник к. е .н., доц.

Група МЕ - 13 Самосьонок Л.Н.

____________

(підпис)

2

Донецьк – 2014

ЗМІСТ

ВСТУП….................……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНИХ ТОРГОВЕЛЬНИХ

ПРОЦЕСІВ…………………………………………………………………………...6 1.1. Сутність

міжнародної торгівлі………………………………………………....6

1.2. Види торговельної політики в світі..…………………………………………

10

1.3. Класифікація, країн, що розвиваються

.....................................……………………………………….19

РОЗДІЛ 2. ТОРГОВЕЛЬНА ПОЛІТИКА КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬ………25

2.1 Особливості торговельної політики нових

індустріальних країн…………..25

2.2 Характеристика торговельних процесів країн, що

розвиваються...................................…………..31

2.3 Торговельні процеси в країнах Африки, Карибського

басейну та Тихого океану(найбідніші)

……………………………………………………………….....36

3

ВИСНОВКИ...............………………………………………………………………………...46

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........………………………………………….49

ВСТУП

Виникнення міжнародної торгівлі обумовлено двома

обставинами. Перша: економічні ресурси (природні,

людські, інвестиційні товари) розподіляються між країнами

світу вкрай нерівномірно; країни істотно розрізняються за

своєю забезпеченістю економічними ресурсами. Друге:

ефективне виробництво різних товарів вимагає різних

технологій чи комбінацій ресурсів.

Для будь-якої країни роль зовнішньої торгівлі важко

переоцінити. За визначенням Дж. Сакса, "... економічний

4

успіх будь-якої країни світу ґрунтується на зовнішній

торгівлі. Ще жодній країні не вдалося створити здорову

економіку, ізолювавши від світової економічної системи".

Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого

країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати

продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб

збільшувати загальний обсяг виробництва.

Як і раніше, міжнародна торгівля є важливим стимулом

зростання міжнародної економіки. Швидкі темпи зростання

міжнародної торгівлі сприятливо впливають на економіку

країн, що розвиваються, стимулюючи їхній експорт.

Середньорічне зростання експорту цих країн в 2003–2008

рр. становило в середньому близько 18% [14.].

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі

характеризується поглибленням лібералізаційних процесів

та збільшенням обсягів торговельних операцій, поступово

тяжіючи до все більшої стандартизованості і

технологічності торговельних відносин. Єдина життєздатна

торговельна політика – це зовнішньо-орієнтована

стратегія, спрямована на якомога ширшу інтеграцію

економіки держави з міжнародною торговельною спільнотою.

В ідеалі така стратегія має включати скасування усіх

ввізних та імпортних мит і податків, а також усунення

всіх нетарифних бар'єрів.

5

Виходячи з цього, актуальність теми курсової роботи у

тому, що, зовнішньоторговельна політика невід'ємний

елемент міжнародних економічних відносин. А для більшості

країн, у тому числі України, актуальною проблемою є

розробка такої стратегії регулювання торговельних

відносин, яка б, з одного боку, забезпечувала національну

конкурентоспроможність, а з другого – давала змогу

зберегти внутрішні резерви розвитку, враховуючи

об’єктивно сформований баланс державно-корпоративних

інтересів.

Тому мета курсової роботи полягає у досліджені видів

міжнародної торгівельної політики та її особливостей у

країн, що розвиваються.

Згідно поставленої мети в роботі вирішуються наступні

завдання:

- охарактеризовано поняття та сутність міжнародної

торгівлі;

- описано основні види міжнародної торгівлі;

- розглянуто характеристика торговельних процесів

країн, що розвиваються;

- досліджено торговельні процеси в країнах Африки,

Карибського басейну та Тихого океану;

Предметом дослідження даної роботи являється

міжнародна торговельна політика країн, що розвиваються.

Об’єктом дослідження виступає міжнародна торгівля.

6

Методами дослідження в даній курсовій роботі є:

різноманітні загальнонаукові методи дослідження, в т.ч.

системного, порівняльного, історичного аналізу; методи

побудови діаграм та таблиць.

Багатоаспектність проблеми міжнародної торговельної

політики знайшла віддзеркалення у багатьох наукових

працях зарубіжних та вітчизняних учених.

Методологічним фундаментом здійснення дослідження

стали праці науковців різних напрямів і шкіл класичної

та сучасної економічної теорії, і насамперед класиків

теорії міжнародної торгівлі А.Сміта, Д.Рікардо,

У.Стаффорда, В.Леонтьєва та ін.

На формування сучасних наукових поглядів щодо природи

та особливостей розвитку зовнішньоекономічних відносин у

країнах, що розвиваються вплинули роботи знаних

українських та зарубіжних учених: Л.Антонюк,

І.Бураковського, Г.Воронової, А.Гальчинського,

А.Гольцберг, Л.Федулової, Т.Циганкової, А.Холопова, Ю.

Шишкова, І.Школи, О.Шниркова та інших.

Курсова робота розкриває питання міжнародної торгівлі

та торгівельної політики країн, що розвиваються. Робота

складається з двох головних розділів. Розділ I

присвячений висвітленню сутності та значенню міжнародної

торгівлі в системі міжнародних економічних відносин,

видах торговельної політики і класифікації країн, що

7

розвиваються. У розділі II послідовно розглядаються

особливості торговельної політики нових індустріальних

країн та країн Африки, Карибського басейну та Тихого

океану.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів,

висновку й бібліографічного списку. Робота містить 49

сторінок тексту, теоретичні й методичні положення

ілюструються 5 рисунками та 4 таблицями. Бібліографічний

список містить 15 джерел.

На підставі вищевикладеного, для досягнення

поставленої мети та вирішення названих завдань слід, перш

за все, вивчити теоретичні питання досліджуваної теми.

8

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНИХ ТОРГОВЕЛЬНИХ

ПРОЦЕСІВ

1.1 Сутність міжнародної торгівлі

Зовнішня торгівля є важливою і історично першою формою

міжнародних економічних відносин. А міжнародна торгівля

являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн

світу, а її обсяг підраховується шляхом підсумовування

обсягів експорту. У літературі часто дається наступне

визначення: «Міжнародна торгівля являє собою процес

купівлі і продажі, здійснюваний між покупцями, продавцями

і посередниками в різних країнах»[4.].

Сучасна міжнародна торгівля - торгівля між країнами,

що припускає ввіз (імпорт) і вивіз (експорт) товарів. У

ній беруть участь різні юридичні особи - корпорації, їхні

об'єднання, держави, окремі індивідууми. Вона є засобом,

за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію,

підвищувати продуктивність своїх ресурсів і, таким чином,

збільшувати загальний обсяг виробництва.

До чинників, що зумовлюють необхідність міжнародної

торгівлі, належать:

виникнення світового ринку;

нерівномірність розвитку окремих галузей у різних

країнах. Продукція найбільш розвинутих галузей, котру

неможливо цілком реалізувати на внутрішньому ринку,

9

вивозиться за кордон. Іншими словами, виникає потреба

збуту продукції на зовнішніх ринках і необхідність

отримання певних товарів із зовні;

тенденція до безмежного розширення розмірів

виробництва. Оскільки місткість внутрішнього ринку

обмежена платоспроможним попитом населення, виробництво

переростає межі внутрішнього ринку, і підприємці кожної

країни ведуть боротьбу за зовнішні ринки;

прагнення отримати вищі прибутки у зв'язку з

використанням дешевої робочої сили та сировини з країн,

що розвиваються.

Міжнародну торгівлю можна розглядати з двох позицій —

операційної та державно – політичної (рис. 1.1).

Міжнародна торгівля

Операційний

Як процес безпосередньогообміну товарами та послугами між

суб’єктами міжнародних

Як особливий тип суспільнихвідносин, що виникають між

державами у процесі і з приводу

Державно-

Підходи

10

Рис. 1.1 Підходи до розгляду міжнародної торгівлі

З операційної точки зору міжнародна торгівля — це

процес безпосереднього обміну товарами та послугами між

господарюючими суб'єктами різних держав, державами та

міжнародними організаціями. Тобто йдеться про рух товарів

(у т. ч. послуг, ліцензій, ноу-хау, інжинірингу тощо),

інструменти та механізми розширення товарообігу,

вдосконалення структури експорту та імпорту,

прогнозування та оцінку світових товарних ринків,

планування можливостей експорту та потреб імпорту,

організацію контрактної роботи, контроль за поставками та

відвантаженням, здійснення валютно-фінансових операцій

тощо. При цьому предметом міжнародної торгівлі як сфери

знань є організація виконання експортно-імпортної

операції, а об'єктом, відповідно, будь–яка операція з

експорту чи імпорту.

З державно-політичної точки зору міжнародну торгівлю

можна розглядати як особливий тип суспільних відносин,

які виникають У світовій системі господарства в процесі і

з приводу обміну товарами та послугами між державами, що

мають власні зовнішні і зовнішньоторговельні політики.

Такі відносини регулюються спеціальними міжнародними

регламентами: договорами, угодами, актами та іншими

нормами міжнародного права. Проте, оскільки суспільні

відносини не можуть не залежати від зовнішньої і

11

внутрішньої політики країн, то відносини обміну на

світовому ринку значною мірою регулюються й актами та

діями політичного характеру. Так, конгресмени США дуже

часто використовують торговельні санкції для покарання

інших країн у національних або політичних інтересах.

Восени 1999 р. російські законодавці спробували

запровадити санкції проти сусідньої країни — Латвії. 

В інтересах кожної країни спеціалізуватися на

виробництві, у якому вона має найбільшу перевагу і для

якого відносна вигода є найбільшою.

Національні виробничі розходження визначаються

різними факторами виробництва - працею, землею,

капіталом, а також різною внутрішньою потребою в тих або

інших товарах. Ефект, що робиться зовнішньою торгівлею

(зокрема, експортом) на динаміку росту національного

доходу, на розмір зайнятості, споживання й інвестиційну

активність, характеризується для кожної країни цілком

визначеними кількісними залежностями і може бути

обчислений і виражений у виді визначеного коефіцієнта -

мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення

безпосередньо збільшать випуск продукції, отже, і

заробітну плату в галузях, що виконують це замовлення. А

потім прийдуть у рух вторинні споживчі витрати.

12

Термін "міжнародна торгівля" має на увазі складний

механізм взаємин, що виникають у процесі купівлі-продажу

товарів на світовому ринку.

Фірми прагнуть до міжнародної діяльності по різних

причинах. Так, зокрема, може знадобитися закупівля

сировини або яких-небудь товарів за кордоном з тієї

причини, що немає можливості придбати дану продукцію у

вітчизняних виробників. Така ситуація приводить до

необхідності імпорту. Можлива і зворотна ситуація - коли

фірма має товари, продаж яких за кордоном може виявитися

більш вигідної, чим у своїй країні. Так виявляється

потреба в експорті. Нерідко трапляється, що фірми

виступають на зовнішньому ринку і як торговельні

посередники між продавцями і покупцями в різних країнах.

[12., с. 94]

Суттєве значення міжнародної торгівлі підтверджується

тим, що нині жодна країна світу не може обійтися без

зовнішньої торгівлі. Нині міжнародна торгівля становить

80% усіх міжнародних відносин. Міжнародні торговельні

потоки помітно випереджають зростання світового обсягу

виробництва (рис.1.1).

13

Рис. 1.2. Темпи зростання обсягів світової торгівлі та

світового валового продукту

Всі країни так чи інакше залежать від міжнародної

торгівлі. Але міра залежності у них різна. Вона

визначається як відношення половини вартісного обсягу

зовнішньоторговельного обігу (експорт + імпорт) до

валового внутрішнього продукту[9.]:

Дзал.=

12∗(Е+І)

ВВП ∗100%

За цим показником усі країни можна розподілити на три

групи:

високо-залежні (45-93%)

середньо-залежні (14-44%)

низько-залежні (2,7-13%).

14

Країни з високою залежністю - це, як правило, країни,

що розвиваються, або мають невеликі території, що й

зумовлює їх дуже високий рівень відкритості економіки:

Бруней - 453%. Об'єднані Арабські Емірати - 49,5,

Македонія - 69,8, Бельгія і Люксембург - 49,6, Панама -

30,3, Синшіур - 93%.

До країн із середнім ступенем залежності належать, в

основному великі розвинуті країни (Німеччина, Велика

Британія, Франція).

До країн з низьким ступенем залежності належать

країни, які орієнтуються на власний економічний

потенціал, і країни, слабо розвинуті в економічному

відношенні, котрі через це не можуть перейти до відкритої

економіки. Це Заїр - 2,7%, Ліберія - 3,8. Бразилія і

Японія - 7,2, США - 8,7, Сомалі - 1 ІД, Білорусь - 13%.

Значення міжнародної торгівлі в системі міжнародної

економіки зумовлено тим, що її підґрунтям є важливі

чинники та доцільність міжнародного обміну товарами та

послугами.

Отже, у загальному виді міжнародна торгівля є засобом,

за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію,

підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий

спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва.

1.2 Види торговельної політики в світі

15

Зовнішньоторгова політика держави — це система

загальнодержавних заходів, спрямованих на оптимізацію

торговельного та платіжного балансів країни. Тому

центральним питанням торгівельної політики є питання - що

вибрати для забезпечення економічного зростання і

добробуту нації: свободу торгівлі чи протекціонізм?

Класичні теорії міжнародної торгівлі відповідають на

це питання однозначно – свободу торгівлі. Свобода

торгівлі, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг

сприяє економічному розвитку країни і світової економіки

в цілому, оскільки уможливлює міжнародну спеціалізацію і

завдяки цьому дозволяє повністю використати потенціал

кожної країни для створення багатства, стимулює

конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і

послуг, пропонованих споживачам. [7., с. 301]

Багато економістів – теоретиків при розгляді проблеми

вибору торгівельної політики остерігають від безоглядного

застосування принципів вільної торгівлі, вважаючи, що

дотримання їх повинно погоджуватись з реальним станом

світового господарства і реальними умовами конкретної

країни. Незважаючи на теоретично доведені вигоди вільної

торгівлі і той факт, що лібералізм був основною рушійною

силою економічного зростання на Заході, поки що жодна

країна світу не відмовилась від протекціоністської

політики і в тій чи іншій мірі вдається до заходів

16

регулювання торгівлі. Але річ у тім, що висновки

класичної теорії міжнародної торгівлі правильні лише за

певних умов: вільна конкуренція рівність торгівельних

партнерів. В реальному житті вільна конкуренція, особливо

в сучасних умовах, скоріша за все є винятком, ніж

правилом. 

Тому і зберігаються дві тенденції в розвитку

міжнародних торгівельних відносин.

Отже, розглянемо детальніше головні види світової

торговельної політики: протекціонізм та лібералізм або

фритредерство.

Вперше політика фритредерства (протекціонізму) була

визначена А. Смітом при обґрунтуванні ним "теорії

порівняльних переваг" (витрат виробництва) [2.].

Протекціонізм - державна політика захисту внутрішнього

ринку від іноземної конкуренції шляхом використання

інструментів тарифного і нетарифного регулювання.

Види протекціонізму:

– селективний, вибірковий (спрямований проти окремих

країн чи окремих товарів, або коли ті чи інші галузі

захищаються від конкуренції);

– колективний (проводиться економічними інтеграційними

об'єднаннями країн у відношенні країн, що до них не

входять);

17

– прихований (здійснюється методами внутрішньої

економічної політики);

– монопольний.

Протекціоністська торгова політика встановлюється

державою по наступним причинах і для досягнення наступних

цілей.

1. Необхідність забезпечення оборони. Аргумент має

скоріше військово-політичний, а не економічний характер:

захисне мито потрібне для збереження і посилення галузей,

що випускають стратегічні товари і матеріали, що

необхідні для оборони й ведення війни.

2. Збільшення внутрішньої зайнятості. Теорія

порятунку національних робочих місць використовувана в

захист мита, стає усе більш модною, в міру того як

економіка наближається до спаду.

3. Сукупні витрати у відкритій економіці складаються

із споживчих витрат, капіталовкладень, державних витрат і

чистого експорту. Чистий експорт дорівнює різниці між

експортом і імпортом. Збільшення сукупних витрат у

результаті скорочення Імпорту зробить стимулюючий вплив

на внутрішньо економічній розвиток, оскільки спричинить

за собою різке зростання доходів і зайнятості. Але така

політика має серйозні дефекти:

збільшення імпорту приводить до скорочення деякої

кількості робочих місць у країні, але в той же час

18

створить інші робочі місця. Імпорт сприяв ліквідації в

останні роки частини робочих місць у деяких галузях

промисловості;

очевидно, що всі країни не можуть одночасно домогтися

успіху при введенні імпортних обмежень;

країни, що постраждали від мита і квот, імовірно,

почнуть відповідні дії, викликаючи нове підвищення

торгових бар'єрів, що зрештою, задушить торгівлю до

такого рівня, що всім країнам стане гірше;

у довгостроковому плані перевищення експорту над

імпортом як засіб стимулювання внутрішньої зайнятості

приречено на невдачу.

4. Диверсифікованість заради стабільності. Доходи

високо спеціалізованих економік, наприклад, орієнтованого

на виробництва цукру народного господарства Куби чи

нафтової економіки Кувейту сильно залежать від

міжнародних ринків. Захист митом і квотами необхідно в

цих країнах для стимулювання промислової

диверсифікованості і, як наслідок, зменшення залежності

від кон'юнктури на світових ринках одного чи двох видів

продукції.

Крім мита для диверсифікованості заради стабільності,

наприклад, в Європейському Союзі розроблений ефективний

механізм ціноутворення, розроблений по кожному виду

сільгосппродукції і для кожного регіону. Установлюються

19

кілька категорій цін - індикативні ціни, обумовлені

Співтовариствами як бажані, мінімальні ціни імпорту чи

граничні, мінімальні продажні ціни, гарантовані виробнику

інтервенціями, офіційними організаціями.

5. Захист молодих галузей. Захисне мито необхідне для

того, щоб дати можливість затвердиться новим галузям

вітчизняної промисловості. Тимчасовий захист молодих

національних фірм від твердої конкуренції більш зрілих і

тому на сучасний момент більш ефективних іноземних фірм

дозволяє галузям, що народжуються, зміцніти й стати

ефективними виробниками.

6. Захист від демпінгу. Ціль демпінгу - завоювання

товаром чи групою товарів зовнішнього ринку шляхом

продажу товарів на світовому ринку за цінами нижче

внутрішніх. Надалі збитки покриваються шляхом підвищення

цін на зовнішньому ринку, а потім і за рахунок

проникнення в економіку країн-імпортерів.

Вважається, що тарифи необхідні для захисту

вітчизняних фірм від іноземних виробників, що збувають на

ринку країни свою надлишкову продукцію за демпінговими

цінами нижче її собівартості. Існує дві причини, чому

іноземні фірми можуть бути зацікавлені в продажі своїх

товарів за цінами нижче собівартості.

20

По-перше, ці фірми можуть використовувати демпінг для

придушення місцевих конкурентів, захоплення монопольного

положення на ринку і наступного підвищення цін.

По-друге, демпінг може бути складною формою цінової

дискримінації - призначення різних цін різним клієнтам. З

метою максимізації своїх прибутків іноземний продавець

може прийняти рішення про реалізацію своєї продукції за

високими цінами на монополізованому внутрішньому ринку й

скиданні надлишкової продукції за низькими цінами на

зовнішні ринки. Надлишкові обсяги виробництва можуть бути

необхідні для зниження витрат на одиницю продукції при

великомасштабному виробництві.

У зв'язку з тим, що демпінг викликає обґрунтовану

заклопотаність, відповідно до законодавства багатьох

країн, він заборонений. У тих випадках, коли демпінг має

місце і завдає шкоди вітчизняним фірмам, уряд вводить

"антидемпінгове мито" на відповідні товари. Однак

обвинувачення у використанні демпінгу повинні ретельно

перевірятися для визначення їхньої обґрунтованості,

оскільки деякі іноземні фірми іноді дійсно роблять деякі

товари з більш низькими витратами. Зловживання

антидемпінговим законодавством може збільшити ціну

імпорту, а конкуренція на місцевому ринку обмежиться, що

дозволить вітчизняним фірмам підняти ціни за рахунок

споживачів.

21

Аргументів на користь протекціонізму багато, але вони

не ґрунтовні. У відповідних умовах аргумент про

необхідність захисту молодих галузей промисловості

виступає як справедливе виключення, що має економічне

виправдання. Аргумент на користь самозабезпеченості може

використовуватися для обґрунтування протекціонізму з

військово-політичних позицій. Однак обидва ці аргументи

заслуговують дуже серйозної критики, тому що вони

ігнорують можливість використовувати альтернативні засоби

для стимулювання промислового розвитку і військової

самозабезпеченості. Більшість інших аргументів є багато в

чому емоційними закликами, заснованими на напівправді й

вимислах. Вони відзначають тільки безпосередні і прямі

наслідки захисного мита, ігноруючи просту істину, що в

кінцевому рахунку країна повинна імпортувати для того,

щоб експортувати.

Лібералізм - політика вільної торгівлі та обмеження

втручання держави в зовнішньоторговельну діяльність.

Форми лібералізації:

– здійснення вільної торгівлі, тобто без втручання

держави у розвиток торгівельних відносин між суб’єктами

світового господарства;

– застосування режиму найбільшого сприяння (режим НРС),

тобто надання податкових, митних пільг для суб’єктів

зовнішньоторговельних відносин.

22

Політика «свободи торгівлі» спрямована на всіляке

заохочення імпорту й експорту товарів шляхом встановлення

мінімального рівня мита чи звільнення від нього цілком.

Тоді чому мито й квоти застосовуються у світовій

практиці, якщо відомо, що вони перешкоджають вільній

торгівлі й у такий спосіб знижують економічну

ефективність? У той час як країни в цілому виграють від

вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі й групи

постачальників ресурсів можуть виявитися в числі

потерпілих. Легко зрозуміти, чому групи підприємців,

зайнятих таким виробництвом, намагаються зберегти або

поліпшити свої економічні позиції, переконуючи уряд,

ввести тарифи чи квоти для захисту їх від шкідливого

впливу вільної торгівлі.

Ліквідації перешкод у взаємній торгівлі сприяє

економічна інтеграція. Інтеграція - об'єктивний процес

розвитку стійких економічних зв'язків і поділу праці

національних господарств, що близькі за рівнем

економічного розвитку. Інтеграція охоплює

зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, а також

веде до тісного переплетення національних господарств, до

створення регіональних господарських комплексів. На

характер і рушійну силу інтеграції впливають особливості

країн. Основна причина інтеграції - вимоги

високорозвинених продуктивних сил, що переросли рамки

23

національних господарств. Економічна інтеграція

розвивається в регіональному аспекті.

Для української економіки також необхідна інтеграція

у світове господарство, що припускає деяку лібералізацію

зовнішньоекономічної діяльності. Для того, щоб країна, що

стала на такий шлях розвитку, одержала вигоду, необхідні

наступні умови:

країни, лібералізуючи торгівлю, повинні знаходитися у

фундаментальній рівновазі, і лібералізація торгівлі не

повинна її порушувати (під фундаментальною рівновагою

розуміється стабільність економічного становища країни,

критеріями якого є "помірні" темпи інфляції, "прийнятний"

рівень безробіття і рівновага платіжного балансу. Перші

два елементи складають показники внутрішньої рівноваги,

останній - зовнішньої). Однак, як відомо, ослаблення

торгових бар'єрів загострює проблему внутрішнього і

зовнішнього балансу. Звідси виникає необхідність

протекціонізму.

існування міжнародної гармонії інтересів. Через

свободу торгівлі, що теоретично вигідна всім, ця гармонія

інтересів і здійснюється. Але справа ускладнюється двома

обставинами. По-перше, більш розвинені країни мають

більший виграш від свободи торгівлі. По-друге, оскільки

військові інтереси домінують над економічними, одних

тільки економічних факторів мало для установлення чи

24

відновлення гармонії, що на практиці не просліджується.

рівність можливостей, забезпечувана сталістю

масштабів виробництва і конкуренцією. Ця умова має на

увазі відсутність всякої дискримінації й одержання одними

виробниками переваг перед іншими, а також безперешкодне

пересування товарів і факторів виробництва. На ділі при

наявності економії від масштабів і при закріпленні

технологічної переваги свобода торгівлі означає однобічні

переваги для великих фірм і передових країн і приводить

до менш раціонального розподілу світових ресурсів в

порівнянні з протекціонізмом. У рамках тієї чи іншої

країни уряд повинен обмежувати монополістичні методи

ведення конкурентної боротьби і надавати особливі пільги

малим підприємствам, не здатним поодинці протистояти

суперникам-гігантам.

наявність ефективної міжнародної фінансової системи.

Часи золотого стандарту з автоматичним регулюванням

зовнішнього балансу пройшли, а в умовах політичної й

економічної нестабільності природним для урядів є

прагнення створити резерви конвертованої валюти, що

досягається за рахунок позитивного зовнішнього балансу.

Якщо країна не має структурного надлишку зовнішнього

балансу і не бажає миритися з високим рівнем безробіття,

їй залишається один шлях - створити надлишок поточного

балансу шляхом введення обмежень на імпорт товарів і

25

експорт капіталів.

виграш від торгівлі повинен рівномірно розподілятися

між країнами. Для дотримання цієї вимоги всі країни

повинні знаходитись в приблизно рівних стартових умовах у

відношенні продуктивності і доходів. Якщо ж ці умови

порушуються, то торгівля сама по собі не може привести до

вирівнювання доходів між країнами. Більш того переваги в

рівні продуктивності і доходів перетворюють свободу

торгівлі в ефективний спосіб росту добробуту одних країн

і регіонів за рахунок інших. Виступати за те, щоб країни,

що знаходяться на різних рівнях розвитку, здійснювали

відкриту фінансову і торгову політику значить сприяти

збереженню сформованої нерівності між країнами.

У країнах з лібералізацією міжнародної торгівлі панує

розуміння того, що розвиток національної економіки

відбувається внаслідок і шляхом розвитку міжнародного

обміну, що нині міжнародна торгівля є базовим моментом

економічного життя країн і що, в кінцевому підсумку, лише

конкурентоспроможність може слугувати єдиним справжнім

арбітром в торгівлі, вона має бути головною метою

економічної політики будь-якої країни.

І все ж і в цій групі країн протекціоністські

тенденції ще не подолані. Лібералізація торгівлі має

регіональний характер супроводиться збереженням

торговельних бар'єрів між угрупованнями. Усі основні

26

промислово розвинуті країни, за винятком Японії, входять

до однієї з чотирьох груп вільної торгівлі: ЄС, ЄАВТ,

НАФТА і Австралійсько-Новозеландська угода про

встановлення тісніших економічних відносин. Суперечності

в торгівельній політиці і протекціоністські бар'єри між

цими угрупованнями не усунені. Залишається предметом

суперечностей товарний обмін між країнами і в рамках

регіональних зон вільної торгівлі. Держава зберігає

можливість обмежувати конкуренцію шляхом надання допомоги

національним виробникам. Так, усередині спільного ринку

обіг товарів у принципі був вільним: він не обкладався

митом і не піддавався ніяким кількісним обмеженням.

Водночас Римським договором передбачені захисні

застереження, котрі дозволяли тимчасово відступати від

принципу вільної торгівлі всередині спільного ринку у

випадку виникнення труднощів з платіжним балансом тощо.

Торговельна політика країн, що розвиваються, мас три

головні риси:

– стимулювання індустріалізації (промисловості) на

противагу традиційним для їхнього господарства добувним

та аграрним галузям. Державна політика, яка спрямована на

розвиток індустріалізації, грунтується на аргументі

захисту молодих галузей. Опираючись на цей аргумент,

деякі країни, що розвиваються, проводять політику

імпортозамінної індустріалізації, використовуючи мита та

27

імпортні квоти. Але наслідком такої політики є створення

неефективного дуже дорогого виробництва. Інша група країн

(нових індустріальних країн) проводять індустріалізацію

за допомогою розвитку експорту промислових виробів;

– зм'якшування нерівномірності розвитку національної

економіки, коли досить сучасний капіталомісткий

промисловий сектор, який відзначається високими доходами

персоналу, перебуває поряд із бідним

сільськогосподарським сектором, для якого характерний

низький рівень оплати праці. Наслідком такої

диференціації в заробітній платі є введення митного

захисту промислового сектору. Це є різновидом

протекціонізму, пов'язаного із відмінностями в заробітній

платі. Але використання таких заходів протекціонізму

призводить до зростання міграції сільського населення в

міста, шо загострює проблему зайнятості (веде до

безробіття);

– прагнення протистояти тому, що вони вважають

несправедливими відносинами або експлуатацією з боку

розвинутих країн. Такі несправедливі міжнародні

торговельні відносини країни намагаються подолати за

допомогою міжнародних переговорів [6., с. 285-308].

28

Отже, для країн, що розвиваються, за всіх відмінностей

між ними, вибір торговельної політики має особливі

труднощі, пов'язані з рядом обставин:

а) залежністю їх становища від промислово розвинутих

країн

б) перехідним станом економіки, незважаючи на загальну

орієнтацію на формування розвинутих ринкових відносин

в) в цілому нижчим рівнем розвитку продуктивних сил;

г) такою структурою економіки, котра вимагає

експортно-імпортної орієнтації.

1.3 Класифікація, країн, що розвиваються

Країни, що розвиваються – це країни, в яких дохід на

душу населення невисокий порівняно з доходом у розвинутих

країнах, таких, як США, Японія, Німеччина тощо. Такі

країни в процесі індустріального розвитку. Рівень життя

середній, ВВП нижчий ніж у високорозвинених країн світу.

Такі країни мають великі перспективи у майбутньому. У них

мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 5,2

млрд чол.

Для виділення груп в підсистемі країн, що розвиваються

використовуються різні критерії:

– географічне положення (регіони і субрегіону);

– рівень промислового виробництва, та його частка в

експорті;

29

– рівень економічного розвитку;

– здатність до саморозвитку.

Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки

національному визвольному руху і розпаду колоніальної

системи в середині ХХ ст. Ця найчисельніша група країн

(усього — понад 130) об’єднує:

– по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях

незалежного розвитку після Другої світової війни;

– по-друге, більш давні незалежні держави

(латиноамериканські, Китай, Іран, Таїланд, Туреччина,

Ефіопія та ін.), які тривалий час утворювали аграрно-

сировинну периферію світового господарства.

За роки незалежності вони здійснили складні соціально-

економічні перетворення, досягли певних успіхів у

створенні основ національної економіки. Протепереважній

більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання

від розвинутих країн.

Більшість країн, що розвиваються, залишаються

винятково аграрними чи аграрно-індустріальними. Щоправда,

у ряді країн цього типу за останні 2–3 десятиріччя

відбулися суттєві позитивні зміни в економіці

(індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна

орієнтація). З’явилися країни із середніми і високими

душовими доходами.

Серед них виділяють такі групи:

30

а) нові індустріальні країни (НІК — латиноамериканські

(Аргентина, Бразилія, Мексика) та азіатські (чотири

«далекосхідні дракони» — Південна Корея, Сінгапур і

Тайвань);

б) нафтодобувні — Алжир, Бруней, країни Перської

затоки, Лівія;

в) малі острівні країни — Антигуа і Барбуда, Багами,

Барбадос, Кіпр, Сейшельські острови.

Решта країн, що розвиваються (переважна більшість),

мають низькі і дуже низькі доходи. Специфічну групу країн

цього типу становлять соціалістичні країни, дві з яких

дотримуються централізовано планової економіки (Корейська

Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві —

запроваджують в економіку елементи ринкового механізму

(Китай, В’єтнам).

В залежності від рівня економічного розвитку країни, що

розвиваються, поділяються на три категорії: 

– країни із високим рівнем доходу- понад 10 000 $;

– середнім рівнем доходу - 1000 - 10 000 $;

– низьким рівнем доходу - менше ніж 1000 $.

Виділяються також країни:

– експортери та імпортери нафти;

– країни з високим рівнем заборгованості.

У групу країн з високими доходами на душу населення,

характерними для промислово розвинених країн, що входять

31

Бруней, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати і ряд

інших територій.

Група країн з середніми показниками ВВП на душу

населення ділиться на дві підгрупи:

– з доходами вище середнього рівня;

– з доходами нижче середнього рівня.

У цілому в цю групу входять в основному нові країни

індустріалізірующіеся і країни-нафтоекспортерів. У них

долається аграрна і сировинна спеціалізація економіки цих

країн, формується диверсифікований промисловий комплекс,

виробляється модель пристосування до міжнародних ринків.

Підгрупу нафтоекспортуючих країн складають 19 держав, в

експорті яких нафтопродукти перевищують 50%. У ряді цих

країн спочатку була створена матеріальна основа, а потім

дано простір для розвитку капіталістичних виробничих

відносин. В них склався так званий рентний капіталізм.

Значна частина «новітньої» крупної буржуазії цих країн

- переважно рантьє, що живуть на доходи не тільки від

нафти, але і на операціях з нафто доларами. Ця група в

найменшій мірі пов'язана з національною економікою і

концентрується навколо банківських об'єднань переважно,

що діють за кордоном. Чимала частина доходів

таких скоробагатьків перетворюється на скарби, значні

кошти витрачаються на придбання новітніх автомобілів,

будівництво розкішних вілл.

32

Третю групу в розвивається світі утворюють країн з

низьким рівнем доходу,

або бідні країни в яких ВВП на душу населення в 1995 р.

не перевищував 750 $. В цю підсистему входить близько

десяти азійських країн переважно з Південної Азії і

Індокитаю, а також Гайя, Гаїті, Гондурас і Нікарагуа з

Латинської Америки.

Особливе місце в групі країн бідних займають Китай та

Індія, що володіють величезним економічним потенціалом,

різноманітної галузевою структурою величезними

внутрішніми ринками. В Індії в результаті еволюції

соціально-економічній капіталістичний сектор досяг

середнього рівня розвитку і здолав основні внутрішні

відтворювальні диспропорції.

Найменш розвинуті країни. У цю групу по класифікації

ООН входять країни, які не мають здатність до

саморозвитку і не мають внутрішніх джерел подолання

низького рівня розвитку. Кількість найменш розвинених

країн за 70-90-і роки збільшилася вдвічі і досягла 48 (33

- в Африці). На їхній території проживає 10,3% світу

населення, але вони виробляють лише 0,6% світового

продукту.

У групу найменш розвинених країн входять малі за

чисельністю населення країни, за винятком Бангладеш, -

33

понад 120 млн, Ethiopia - 60 млн., Демократична

Республіка Конго, М'янма - понад 50 млн осіб.

У виробництві найменш розвинених країн основне місце

займає сільське господарство - понад 38% ВВП. Частка його

за 80 - 90-е роки не змінилася. У сільському господарстві

цих країн зайнято 73% робочої сили, а у всіх країнах, що

розвиваються - 59%. У багатьох з них зберігаються значних

докапіталістичні стосунки.

Спільні риси країн, що розвиваються:

1) багатоукладність економіки: економічні системи цих

країн представлені строкатим набором економічних укладів

і форм: від патріархально-общинної і дрібнотоварної до

монополістичної й кооперативної. Вони існують як відносно

автономні структури зі складним механізмом внутрішніх та

зовнішніх зв’язків;

2) слаборозвинутість, яка виражається в якісній

неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства,

що складається з різних економічних та неекономічних

інститутів традиційного і сучасного типів, а також

проміжних, перехідних структур;

3) економіка цих країн характеризується низьким рівнем

розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;

4) залежність країн, що розвиваються, від країн-

лідерів, що виявляється у відносинах домінування й

підкорення, які в останні десятиріччя реалізуються

34

переважно економічними та політичними методами.

Економічна залежність впливає на політику, ідеологію та

культуру цих країн;

5) соціальні організми країн, що розвиваються,

включають у себе різні утворення: класові, етнічні,

релігійні, кастові та ін. зв’язки між якими не є

гармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності,

який бере початок від родового укладу і визначається

зв’язками, що ґрунтуються на родинних відносинах і

сусідстві;

6) у цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене

й стійке громадянське суспільство як соціально

організована структура. Нові індустріальні країни:

Республіка Корея, Сінгапур та Тайвань відомі під назвою

«маленьких тигрів» (або «драконів») Півден но-Східної

Азії. До них часто зараховують також Малайзію, країни

«великого потенціалу» — Аргентину, Бразилію та Мексику.

НІК відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з

більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвинутими

країнами. За виробництвом низки видів промислової

продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають

провідні позиції у міжнародній економіці.

Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу,

текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При

35

цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному

поділі праці, але, й випередили деякі розвинуті країни.

У формуванні НІК можна виділити чотири етапи

(рис.1.2):

– І етап 4 країни Південно-Східної Азії (Гонконг,

Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) та три країни

Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) досить

швидко досягли значних соціально-економічних зрушень за

темпами розвитку і майже зрівнялися з державами, які мали

стабільно високі темпи економічного зростання;

– ІІ етап - Індія, Малайзія та Таїланд;

– ІІІ етап - Індонезія, Кіпр, Туніс та Туреччина,

– ІV етап - Китай та Філіппіни.

З’явились цілі регіони, які можна оголосити

індустріальними, стабільно зростаючими. Широкого розвитку

в НІК набуло верстатобудування, а також

авіаційна та авіакосмічна промисловість Сянган (Гонконг)

займає провідне місце у світі за виробництвом одягу,

радіоприймачів, телефонів; Тайвань — моніторів, швейних

машин; Республіка Корея — телевізорів з чорно-білим

зображенням, аудіо- та відеокасет. НІК є найбільшими

виробниками суден (Бразилія, Південна Корея, Тайвань),

морських нафтосвердловинних установок (Сінгапур),

легкових автомобілів (Бразилія, Мексика, Республіка

Корея), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).

36

Рис.1.3 Етапи формування НІК

Отже, підсистема країн, що розвиваються містить дві

протилежні за рівнем економічного розвитку групи країн:

нові індустріальні країни та найменш розвинуті країни.

Розрив на рівнях ВВП на душу населення між ними перевищує

показник розриву між розвиненими і країнами, що

розвиваються (відповідно 13 разів по відношенню до країн

Латинської Америки і 5 разів по відношенню до всіх

країнам, що розвиваються).

Країни, що розвиваються відрізняються один від одного

не тільки соціально-економічною структурою, рівнем

економічного розвитку. Суспільні структури цих країн

розвиваються в рамках різних локальних цивілізацій та

містять у собі різне соціокультурне наповнення.

37

РОЗДІЛ 2. ТОРГОВЕЛЬНА ПОЛІТИКА КРАЇН, ЩОРОЗВИВАЮТЬСЯ

2.1 Особливості торговельної політики нових

індустріальних країн

Під «новими індустріальними країнами» прийнято

розуміти групу держав Південно-Східної Азії й Латинська

Америка, які вступили у другій половині ХХ століття на

шлях економічної трансформації. 70-80-ті роки двадцятого

століття для цих країн були характерні більш високими

темпами господарського розвитку, що перевищують

аналогічні показники інших країн, що розвиваються і

промислово розвинених.

Таким чином, у повній мірі НІК неможна віднести ні до

однієї з існуючих груп країн: ні до тих, що розвиваються,

ні до розвинених, ні до держав з перехідною економікою. У

результаті вони зайняли особливе становище в світовому

господарстві і склали нову самостійну групу.

Існує дві основні моделі НІС:

- Азіатська модель: розвиток національної економіки з

переважною орієнтацією на зовнішній ринок. Переважно до

цієї групи зараховують чотири країни Південно-Східної

Азії — Гонконг (Сянган), Сінгапур, Тайвань, Республіку

Корею (їх ще називають драконами або тиграми).

38

- Латиноамериканська модель: розвиток національної

економіки з орієнтацією на імпортозаміщення, зараховують

Аргентину, Бразилію, Мексику.

Це — НІК першої хвилі, або першого покоління,

найпотужніші щодо розвитку економіки. Стосовно об'єднання

цих країн і територій (бо не всі вказані держави є

незалежними: Гонконг вже став складовою Китаю; КНР своєю

частиною вважає й Тайвань; Південна Корея — частина

роз'єднаної держави) у «нові індустріальні» серед

економістів немає заперечень. Вражає те, що цим країнам

вдалося в історично короткі терміни подолати свою

соціально-економічну слаборазвитість і більшою чи меншою

мірою наблизитися до рівня розвинених країн. Ці країни

значно відрізняються один від одного і за чисельністю, і

за структурою зайнятого населення, і за темпами розвитку

і т.д.

Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило,

Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління — Кіпр,

Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого — Філіппіни,

південні провінції Китаю або увесь Китай. З'являються

цілі зони «новоіндустріальності», полюси економічного

зростання, вплив яких поширюється передовсім на найближче

розташовані регіони.

За ступенем відкритості світовому ринку (частка

експорту у ВНП) НІК диференціюються за такими групами:

39

1. Країни з закритою економікою (частка експорту у ВНП

менше 10%) -Аргентина, Бразилія .

2. Країни з відносно закритою економікою (частка

експорту у ВНП більше 10-19 %) - Мексика, Індія.

3. Країни з напіввідкритою економікою (частка експорту

у ВНП більше 20-24 %) - Туреччина, Кіпр .

4. Країни з відносно відкритою економікою (частка

експорту у ВНП більше 25-34 %) - Корея, Тайвань, Гонконг,

Індонезія.

5. Країни з відкритою економікою (частка експорту у

ВНП більше 35%): Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Туніс,

Філіппіни.

Отже, поява НІК являє собою результат взаємодії ряду

факторів. Розглядаючи економічну модель "нових

індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку

до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та

внутрішні причини, що зумовили цей успішний розвиток.

Перш за все, прихильність цих країн до ринку і

приватної власності. Їм вдалося замінити звернену на

вирішення внутрішніх проблем стратегію импортзамещения

орієнтованої на зовнішній світ стратегією заохочення

експорту. В основі лежала форсована індустріалізація, що

починалася з перекладу на машинну базу легкої

промисловості, яка орієнтувалася на виробництво споживчих

товарів короткочасного користування для внутрішнього

40

ринку. Через деякий час національні промислові структури,

наштовхуючись на проблему реалізації на вузьких місцевих

ринках, вимушено переорієнтувалися на зовнішні ринки.

Також одним з основних факторів є вдало обрана модель

розвитку, яка найзагальніше визначається як політика

зовнішньої економічної орієнтації. Така модель передбачає

проходження трьох етапів економічного розвитку:

1-й етап — переважний розвиток імпортозаміщувальних

галузей;

2-й етап — створення експортного потенціалу та базових

галузей;

3-й етап — орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап цієї політики здійснювався ще в 60-х роках

і ставив основним завданням розвиток у країнах галузей

промисловості, призначених замінити своєю продукцією

імпорт аналогічних товарів з-за кордону. Це забезпечувало

економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків

основними споживчими товарами.

Другий етап цієї політики проходив вже в 70-ті роки і

збігся зі структурною перебудовою у промислово розвинених

країнах, а також позитивними змінами у міжнародному

поділі праці.

Третій етап характеризується відчутним збільшенням

державних і приватних асигнувань на розвиток НДДКР. Він

проходив у 80-ті роки і сприяв створенню науково-

41

технічних парків, спеціальних зон, в яких надавалися

пільги для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і

випускають наукомістку продукцію.

Цілий ряд зазначених причин або факторів розвитку є

спільним для усіх НІК. Однак є й певні особливості еконо-

мічної моделі зростання, притаманні лише економікам країн

Південно-Східної Азії. Специфічні риси виділяють і в

латиноамериканській моделі зростання. Політика експортної

орієнтації, що ставила за мету створення галузей

виробництва продукції на експорт, мала принципові

відмінності в азіатських і латиноамериканських «нових

індустріальних країнах». Відмінності між двома типами НІК

наведено у табл.2.1.

Таблиця 2.1 - Суттєві відмінності між двома типамиНІК

Азіатські НІК Латиноамериканські НІКЕкстравертівний тип Збалансовано поєднується політика імпортозаміщення та експорто-орієнтованості, хоча для деяких країн характерно розвиток економіки з

Інтравертівний тип Ця політика передбачає протекціонізм , відсутність конкуренції з боку іноземних компаній , дешевизну кредитів . Політика

42

переважною орієнтацією на зовнішній ринок, на експорт ( Гонконг, Сінгапур - виключноекспортооріентіровани )

імпортозаміщення не сприяє корінної зміни ролі країн у світовій господарстві

Підприємницький капіталнаправлявся головним чином вобробну промисловість ісировинні галузі

Підприємницький капітал направлявся в торгівлю, сферу послуг, в обробну промисловість

Сформувався більш широке колоджерел фінансування розвитку

Мають більш потужним економічним потенціалом у порівнянні зі східно - азіатськими НІК

Створювалися трудомісткіпідприємства по випускумасової споживчої продукції

Основний упор зроблений на розвиток матеріаломістких і капіталомістких галузей в обробній і видобувній промисловості

Аналіз табл. 2.1 дозволяє зрозуміти, що азіатські НІК

(екстравертівний тип розвитку) більш орієнтовані на

зовнішні джерела і більш відкриті світовій спільноті, ніж

латиноамериканські НІК (інтравертівний шлях розвитку),

які орієнтовані в основному на внутрішні джерела

саморозвитку. У цьому, частково, проявляється високий

ступінь забезпеченості природними ресурсами, характерна

для цієї групи країн.

Розглянемо докладніше Азіатську та Латиноамериканську

моделі.

1. Азіатська модель. Однією з основ економічної

стратегії всіх азіатських НІК була і залишається

43

орієнтація і максимальне залучення іноземного капіталу.

Уряди цих країн пішли на ослаблення відповідних обмежень,

а часом навіть на наближення умов діяльності філій і

дочірніх компаній іноземних фірм до режиму, прийнятого

для національних фірм. У 70 - 80-і рр. особливе місце в

цій політиці стало займати створення вільних економічних

чи експортних зон - територій, на яких іноземні

підприємці користуються перевагами адміністративного та

фінансового характеру, де за зниженими тарифами їм

надається необхідна інфраструктура і де обмежується

діяльність профспілок.

З цим тісно пов'язана й інша сторона економічної

стратегії - експортно-орієнтованого виробництва, яке

забезпечило їм швидке вростання в світову економіку.

Поступово головною «візитною карткою» НІК Азії стала

електроніка. Частка цих країн у світовій продукції цієї

галузі ще в 1990 році перевищила одну чверть. До того ж

профіль електронного виробництва також поступово

видозмінювався. НІК Азії почали з випуску дешевої масової

продукції (електронні годинники, мікрокалькулятори,

відеоігри); а потім перейшли до випуску більш складних

виробів (кольорові телевізори, відеомагнітофони) і,

нарешті, персональних комп'ютерів.

Згідно з найбільш прийнятої оцінкою, протягом 1960-

1990 рр.. середньорічні темпи розвитку економіки

44

азіатського регіону в цілому становили понад п'ять

відсотків, у той час як у Європі - приблизно два

відсотки.[1.].

У період 1990-1998 років питома вага експорту товарів

і послуг у ВВП зріс в Південній Кореї з 29,1% до 48,7 %,

Таїланді - з 34,1% до 58,9 %.

Активна зовнішньоторговельна політика НІК Азії сприяла

тому, що на початку 90-х років обсяг річної взаємної

торгівлі США з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону

(128,4 млрд. $) вперше виявився вищим, ніж торговий

оборот з Західною Європою (117, млрд. $). При цьому НІК

Азії (включаючи Японію) займають на ринку США близько 30%

продажів автомобілів і електронної техніки, 50% -

текстильних і швейних товарів.

2. Латиноамериканська модель. Бразилію, Мексику та

Аргентину часто відносять до НІК, що не зовсім вірно.

Економіка цих держав, в першу чергу, забезпечує свій

внутрішній ринок, а «класичні» НІК це країни, економіка

яких повністю або в дуже великій мірі орієнтована на

експорт. Так що спільної типологічної ознаки по суті

немає.

У 50-70-і рр. латиноамериканські країни, в основному,

розвивалися в рамках імпортозамінної моделі з сильним

протекціонізмом і одночасним формуванням експорту. У

підсумку Латинська Америка має нині солідний виробничий

45

потенціал, але разом з тим, реалізація державних програм

індустріалізації призвела до хронічного дефіциту

державного бюджету, нестійкості фінансового положення і

зростання зовнішнього боргу.

Починаючи з 1970-х років держави латинської Америки

відчували необхідність виконання широкомасштабних заходів

для індустріалізації народного господарства, що змушувало

лібералізувати і зовнішньоторговельну політику. Політика

втручання уряду дозволила вичленувати країни знайомилися

з більш-менш ліберальної торгової політикою. Такими

виявилися Венесуела та Чилі, де протекціоністська

міжнародна торговельна політика захищала власне

виробництво, вузьке коло продовольчих товарів.

На відміну що від цього, Бразилія, впроваджувала

жорсткішу імпортну політику. Виникла потреба здійснення

глобальних змін у митної реформі. До неї увійшло поетапне

зниження ставок тарифів на товари виробничого

призначення. У зниженні максимальних ставок імпортні мита

найбільшого значення досягали у Бразилії (більш як 25%),

в Мексиці (близько 20%), Аргентині (11%). У Чилі ж митами

оподатковувалися лише предмети розкоші. Така митна

політика викликала ряд протиріч між розвиненими країнами

й країнами Латинської Америки. Зокрема, порівняно високий

рівень тарифу (40%) із ввезення електроніки викликав

негативне ставлення США. Така політика у сфері імпортного

46

режиму не могла не викликати адекватних удосконалень у

сфері експортної політики.

На лібералізації зовнішньої торгівлі

латиноамериканських держав позначилося створення союзу

інтеграційного угруповання МЕРКОСУР. Набрання сили такої

угоди поставив завдання поетапного усунення митних

бар'єрів внутрізональної торгівлі, зокрема запровадження

єдиної системи тарифів продукції, яка постачається з

третіх країн. Нині вона охоплює 85% товарної

номенклатури.

На сьогоднішній день, Латинська Америка дає половину

всієї продукції країн, що розвиваються. Вона відіграє

значну роль у світовій гірничодобувній промисловості (60-

80%), але останнім часом перейшла до обробної

промисловості.

Латинській Америці належить чільне місце у світовому

сільськогосподарському виробництві. Це відноситься до

культур і тропічного, і субтропічного, і поміркованого

кліматичних поясів, до деяких напрямах тваринництва.

Отже, можемо зробити висновок: НІК розвиваються за

рахунок вмілого запозичення, відбору досягнень західної

цивілізації і вмілого їх застосування до національних

традицій і укладу.

Швидке зростання економіки призвело до збільшення

абсолютних розмірів ВВП (в т.ч. на душу населення). У

47

структурі ВВП досить велика питома вага внутрішніх

нагромаджень.

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості

економіки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли

ТНК, які за масштабами своїх операцій не поступаються

транснаціональним компаніям промислово розвинених країн.

Отже, результати економічного зростання «нових

індустріальних країн» вражають, особливо якщо врахувати

термін, протягом якого вони досягнуті.

2.2 Характеристика торговельних процесів країн, що

розвиваються

В основу торгової політики, здійснюваної країнами

світового співтовариства, покладені три основних

напрямки: [8.]

«Північ-Північ»;

«Північ-Південь»;

«Південь-Південь».

Торгова політика системи «Північ-Південь» являє собою

вертикальну модель міжнародного поділу праці, де країна,

що розвивається, здійснює вивіз усіх видів ресурсів, а

ввозить техніку, продовольство і товари тривалого

користування. Така модель взаємин відрізняється

відсутністю взаємодоповнюваності економіки, що не

властиво взаєминам країн системи «Північ-Північ».

48

У будь-якому випадку, якщо мова йде про торгову

політику Півночі чи Півдня, то слід мати на увазі, що

вона проводиться в руслі зовнішньоторговельної чи

міжнародної. При цьому, перша з них являє собою

цілеспрямований вплив держави на торгові відносини з

іншими країнами. У другому ж випадку, відображаються

колективні інтереси груп країн, монополій, фінансово-

торгових і інших угруповань. Світовий досвід здійснення

такої політики заснований на принципах вільної торгівлі 

та протекціонізму.

Дослідження при цьому показують, що з тимчасового

параметру підключення заходів протекціонізму чи

лібералізації торгівлі всі держави відрізняються одна від

одної. Так, наприклад, ряд держав свої реформи починають

з жорсткого курсу на керування політикою імпорту, інші ж

— з повної її лібералізації. Так, наприклад, Південна

Корея, Бразилія та інші країни спочатку створювали умови

і надали ряд пільг для ввезення тих товарів, які

використовувалися виключно для виробництва експортної

продукції. Подібну методику використовував у своїй

політиці Тайвань, де проводилася політика

імпортозаміщення. Більш диференційовані прийоми

спостерігалися в досвіді Малайзії, де обмеження

встановлювалися в залежності від кількісних параметрів

49

експорту тієї чи іншої продукції, що випускається

фірмами.

Характеризуючи особливості економіки країн, що

розвиваються, необхідно відзначити, що для післявоєнної

індустріалізації були характерні такі орієнтації, окрім

видобутку та обробки сировини на місці, а потім його

експорту в розвинені і нові індустріальні країни:

імпортозаміщення, тобто виробництво товарів, аналогічних

імпортним; створення експортно- орієнтованих галузей

національної промисловості. Такі напрямки післявоєнного

розвитку дали потужний поштовх до виникнення та

подальшого розвитку власної промисловості. Такі країни,

як Індія, Єгипет, Бразилія, Мексика і Південна Корея, вже

сьогодні певною мірою працюють на експорт, вивозячи

продукцію машинобудування, електроніки, інших галузей

обробної промисловості; по цілим групам товарів вони

складають конкуренцію Японії, США і європейським країнам.

До 56% всього товарного експорту країн збувається на

ринку промислово розвинених держав. Але загалом, експорт

країн, що розвиваються (за винятком НІК), росте

нерівномірно, як по групах країн, так і по галузях. Більш

конкретні дані про частки країн у світовому експорті

надає таблиця 2.2.

50

Таблица 2.2 – Частка країн, що розвиваються, у світовомуекспорті, %

1950 1960 1970 1980 1990 1998

Усі країни 33.0 23.9 18.9 29.0 23.6 28.2

Африка 5.3 4.2 4.1 4.6 2.3 2.2

Азія 15.2 11.5 8.5 18.4 16.6 21.4

Західна Азія 3.3 3.3 3.1 10.4 3.7 2.8

Латинська Америка 12.1 7.7 5.5 5.4 4.2 4.6

Найменш розвинутікраїни

2.8 2.5 1.7 0.7 0.4 -

Отже, міжнародна торгівля для країн, що розвиваються,

особливо для найбідніших, залишається найбільш надійним

джерелом зовнішніх доходів. Ті країни, де сировина -

основа експорту, гостро потребують пошуку додаткових

експортних ресурсів, здатних підтримати їх позиції на

світовому ринку. Незважаючи на ряд проблем в області

розширення експорту традиційних товарів, частка країн у

загальному світовому експорті підвищується.

Прагнення країн, що розвиваються, диверсифікувати свій

експорт за рахунок товарів промислової групи часто

зустрічає в тій чи іншій формі протидію промислово

розвинених країн. Разом з тим, окремі країни, що

розвиваються, перш за все НІК, зуміли домогтися істотних

зрушень у реструктуризації свого експорту, підвищення в

51

ньому частки готової продукції, промислових виробів, у

тому числі машин і устаткування. Зокрема, відмінною рисою

світового розвитку XXI століття виступає стрімке

зростання глобальної значимості економік Китаю, Бразилії,

Індії та ряду інших країн у процесі переходу від старої

до нової економічної моделі світу.

Як видно з таблиці 2.3, середньорічні темпи приросту

ВВП країн, що розвиваються в період двох останніх

десятиліть були не тільки вище аналогічних показників за

попередні роки, але також перевищували темпи приросту ВВП

розвинених країн щонайменше в 2 рази. У період світової

фінансово-економічної кризи лише країни, що розвиваються,

показали позитивну динаміку приросту ВВП, в той час, як

відповідний показник у розвинених країнах в 2009 р. був

негативним. Найбільшим падіння було в Японії - мінус 5,2

% в 2009 р., а також в Європі - мінус 4,1 % в 2009 р., в

той час, як в США в тому ж році негативний приріст ВВП

склав 2,4 %.

Таблица 2.3 – Зростання світового виробництва, 1990-2009рр. (%)

Групи країн

1990–2000

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

Усі країни

2,7 2,9 4,0 1,3 2,5 3,8 3,3 3,7 3,4 2,2 -1,9

Розвинуті країни

2,4 3,5 1,0 1,3 1,7 3,0 2,3 3,0 2,3 0,9 -3,5

52

Країни,що розвиваю-ться

4,8 3,5 5,4 2,4 3,5 4,7 6,4 5,4 6,0 7 5,5 2,5

Країни,що розвиваю-ться, виключаю-чи Китай

4

3 5 1,5 2,7 3,9 5,7 4,6 5,2 5,4 4,4 0,6

1.Розрахунки на основі даних про ВВП у незмінних ринкових цінах додолара за курсом 1995р.[15.].

У результаті частка країн, що розвиваються у світовій

економіці зросла з 21,8% у 1980р. до 30% у 2009р. [2,

Р.434]. Згідно з прогнозами Інституту світової економіки

і міжнародних відносин РАН (ІСЕМВ), вже до 2010 р.

сукупний ВВП країн, що розвиваються, розрахований за

паритетом купівельної спроможності (ПКС), перевищить

аналогічний показник по розвиненим державам [13.].

Збільшення промислового потенціалу зміцнило позиції

країн Третього світу на ринках машинобудівної продукції -

верстатів, автомобілів, судів, чорних металів, а також

швейних виробів. Особливо значно їх просування в експорті

електронних виробів. Наприкінці 90 - х років частка країн

у світовому експорті по цій статті піднялася до 35%, в

тому числі по побутовій електроніці до 38%. Основне місце

в експорті оброблених товарів зайняли чотири далекосхідні

країни і території. Їх частка зросла з 56,7 % в 1982 році

53

до 68,9 % у 1999 році, а в експорті машин і устаткування

з 49,6 до 65,1 %. Збільшили свою частку країни АСЕАН -

Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни - з 2,5 до 11,0 %

(табл.2.4).

Таблиця 2.4 – Частка країн, що розвиваються, у світовомуекспорті, %

Товарні групи 1985 1990 1995 1999

Продукти харчування 31.2 34.3 28.8 29.9

С / Х сировина 30.0 26.5 27.3 31.6

Паливо 72.9 57.4 55.4 56.6

Мінеральна сировина 27.3 29.2 35.4 35.9

Текстиль 33.7 42.7 47.3 53.8

Хімікати 7.4 9.7 12.2 16.4

Машини і транспортні засоби

6.0 9.4 12.5 22.0

Метали 7.5 13.9 18.5 23.4

Інші 17.7 19.2 21.7 26.8

Особливе становище серед країн, що розвиваються,

зайняли нафтовидобувні країни - експортери нафти. У цю

групу входять країни з різним вихідним рівнем розвитку,

різними соціально - економічними і політичними режимами.

У таких країнах, як Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ,

Катар, лише відносно невелика частка грошей, отриманих

від експорту нафти, йде на потреби національного

54

розвитку. Більша ж частина вивозиться за кордон,

переважно в розвинуті капіталістичні країни. Країни -

експортери нафти - відіграють важливу роль на

міжнародному ринку позикових капіталів.

Останнім десятиліття посилюються позиції країн, що

розвиваються у світовій економіці зумовили збільшення

темпів зростання їхнього зовнішньоторговельного обміну і

ролі на світових ринках. Частка експорту розвивається

світу в міжнародній товарній торгівлі в 1980 р. становила

29,4 % , до 1990 р. вона скоротилася до 24,3 % ,

демонструючи в подальшому постійне зростання : 31,9 % у

2000 р. , 37,8 % в 2007 р., 39 % в 2008 р. і 39,5 % в

2009 р. [ 1 , р.10 ] . Питома вага країн у світовій

імпорті також виявив подібну динаміку . У 1980 р. він

склав 23,9 % , в 1990 р. дещо скоротився і не перевищував

22,4 %, проте вже в 2000 р. збільшився до 28,8 % , а в

2007 р. - до 33,3 %. У кризові роки даний показник

збільшився до 35 % в 2008 р. і до 36,7 % в 2009 р. [ 1 ,

р.11 ] . Всі ці дані свідчать про постійне збільшення

ролі країн у світовій торгівлі , в тому числі , і в

умовах кризи.

Але ж в цілому, незважаючи на очевидні переконливі

успіхи багатьох країн, що розвиваються, розвиток світової

економіки в умовах глобалізації вельми слабо позначився

на подоланні соціально-економічної відсталості, усуненні

55

бідності, вирішенні продовольчої проблеми в великому

ареалі економік, що розвиваються. У XXI ст. за межею

бідності все ще перебуває 3 млрд. осіб, або 53% сукупного

населення світу, що розвивається, і більше 1,1 млрд.

людей (21,1%) знаходяться нижче порога бідності.

2.3 Торговельні процеси в країнах Африки, Карибського

басейну та Тихого океану (найбідніші)

Однією з найважливіших рис сучасних міжнародних

економічних відносин є зростаюча інтенсивність розвитку

економічного співробітництва між країнами та

регіональними угрупованнями країн. Класичним прикладом

такого співробітництва в сучасному світі є взаємодія

потужного інтеграційного угруповання Європейського Союзу

та групи країн Африканського, Карибського і

Тихоокеанського басейну під загальною назвою АКТ, що

пройшли складний період колоніалізму, але нині

розвиваються і перебувають на невисокій стадії

економічного розвитку.

Країни Африки, Карибського басейну і Тихоокеанського

регіону, належать до  відсталих в науково-технічному й

економічному відношенні країн. АКТ — міжнародна

організація, що об'єднує на сьогоднішній день 79 країн

(48 в Африці, 16 в Карибському басейні і 15 в

56

Тихоокеанському регіоні), більшість з яких були раніше

французькими та британськими колоніями.

Основоположним документом організації є так звана

Джорджтаунська угода 1975 року, що містить основні

домовленості по спільній роботі переважно в економічній

сфері.

Основними цілями організації є економічний розвиток

країн-учасників, інтеграція у світову економіку, а також

підстава «нового, справедливого і чесного світового

суспільного устрою». З самого початку головною метою була

координація економічних зв'язків між країнами АКТ і ЄС.

Прагнення до об'єднання африканських країн бере

початок з рубежу 1950-1960-х рр., періоду отримання

політичної незалежності. Саме в цей період стали

створюватися перші інтеграційні угруповання, які

розглядалися як ключовий напрямок економічного

розвитку.

Особливо слід зупинитися на вкрай низькому рівні

економічного розвитку більшості африканських країн.

Незважаючи на зазначений прогрес, мільйони людей на

південь від Сахари, у Південній Азії залишаються в

бідності і їх кількість постійно зростає (див. рис.2.1),

вони не мають доступу до освіти, охорони здоров»я,

продуктивної зайнятості тощо. В цілому, Африка, яка

57

об'єднує 54 країни, відіграє незначну роль у світовій

економіці.

1990 1996 20010

400

800

1200 Інші регіони, які розвиваютьсяКраїни Африки на південь від СахариАзія

роки

Кількість населення, яке існує

менш ніж на 1 долар США

на добу (млн. чол.)

Рис.2.1 Зростання в Африці кількості бідного населення

(за даними ПРООН)

Основа економіки цих країн - екстенсивне сільське

господарство. На його частку припадає 40 % ВВП. Зайнято в

ньому до 80 % працюючого населення. Багато видів

сільськогосподарської продукції є головними статтями

експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних

надходжень ( какао в Кот д’Івуарі і Гані, кава в

Нікарагуа й Ефіопії), падіння цін або попиту на їхню

продукцію відразу ж знижує прибутки країн.

Інтенсифікація і модернізація низько продуктивного

сільського господарства в даних умовах нереальна через

58

відсутність можливості накопичення капіталу для його

наступного інвестування в модернізацію.

На континенті розташована велика частина найбідніших

країн світу з ВВП на душу населення менше 750 $ в

середньому щорічно (див. рис. 2.2), товарна структура

африканського експорту представлена (2001 р.),

головним чином, мінеральним сировиною, на частку якого

припадає 57,0%, на промислові товари - 25,3%, на

продовольство - 14,7%. Структура імпорту на 70,8%

складається з промислової продукції, 15,3% -

продовольства, 11,6% - мінеральна сировина.

1990 20010

0.10.20.30.40.50.60.70.80.9

0.620000000000001

0.8

0.600000000000001

0.820000000000001

Країни Африки на південь від Сахари

Всі інші країни, які розвиваються

роки

$

59

Рис.2.2 Середній рівень доходу осіб, які живуть

менш ніж на 1 $ США в день по Південній Африці та

іншим регіонам (за даними ПРООН)

У багатьох Африканських країнах, розташованих

південніше Сахари, досі імпортні мита складають значну

частку державного бюджету, з цієї причини питання,

пов'язані з доходами, і здатність використовувати

альтернативні джерела доходу повинні визначати темпи

проведення лібералізації.

Обсяг надходжень іноземної валюти в найбідніших

країнах значною мірою залежить від

сільськогосподарських товарів і трудомістких

виробництв. З другої половини 1990 -х рр..

середньорічні темпи зростання експорту в Африканських

країнах, розташованих південніше Сахари, підвищилися,

але частка Африканських країн, розташованих на південь

від Сахари, в обсязі світової торгівлі залишається

набагато нижче, ніж в

1970 -х рр.. Це пояснюється високим ступенем

залежності регіону від сільського господарства,

обмеженням торговельних можливостей через політику

країн ОЕСР, а також тенденціями до зниження відносно

світових цін на деякі товари (наприклад, кава) через

підвищення пропозиції. Проблеми, що виникають з боку

попиту на ринку, також допомагають пояснити, чому в

60

багатьох країнах з низьким рівнем доходу обсяг

торгівлі і обсяг прямих іноземних інвестицій нижче

середніх показників.

Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має

яскраво виражений екстенсивний характер. Частка

економічно активного населення, зайнятого в аграрному

секторі, значно перевищує внесок галузі у створення ВНП.

На результати зовнішньоекономічної діяльності НРК

несприятливо впливали такі довгострокові фактори, як

відсталість і негнучкість їхніх економічних структур,

вкрай низький рівень диверсифікації експортного

виробництва і нееластичність світового попиту на основні

сировинні товари з НРК.

Зовнішня орієнтованість мінерально-сировинного й

продовольчого секторів економіки НРК зумовлює важливу

роль зовнішньоекономічних зв'язків у господарському

розвитку цих країн. Частка експорту у ВНП всіх НРК в 1989

р. становила 9%, а імпорту - 18%. У таких країнах, як

Ботсвана, Мавританія, Мальдівські Острови, більше 2/5 ВНП

вивозиться за кордон. Для сировини ця частка значно вища:

вивозиться в середньому близько 70% валового продукту

гірничодобувної промисловості, понад 80% продукції

експортних галузей сільського господарства (кава, какао-

боби, бавовна, спеції, арахіс тощо).

61

За останні два десятиріччя (1971- 1990 pp.) у

структурі зовнішньоторговельного обміну НРК сталися

помітні зрушення. Частка готових промислових виробів в

експорті підвищилась із 12,9 до 34,9%, мінеральної

сировини - з 7,6 до 12,6%, палива - з 8,4 до 8,9%. Проте

питома вага продовольчих товарів зменшилася з 48,2 до

27,8%, сільськогосподарської сировини - з 22,1 до 13,0%

(залишок припадає на інші товари).

Однак за цими загальними показниками приховуються

значні відмінності між окремими країнами та їхніми

угрупованнями. В таких країнах, як Гвінея-Бісау,

Мавританія, Руанда, Уганда, Ємен, частка готової

промислової продукції у товарній структурі експорту не

досягає й 2%. Аналогічний показник у Бангладеш, Гаїті,

Лесото й Нігері переви-щує 70%. Експорт багатьох НРК і

досі зберігає яскраво виражений сировинний характер. Так,

у 1987- 1989 pp. у 23 НРК питома вага сировини у

сукупному експорті складала понад 90%. Експортні

надходження в 11 НРК більш ніж на 80% забезпечувались за

рахунок лише двох сировинних товарів, а в 12 НРК - на 50-

80%.

Однобока спеціалізація дала змогу деяким НРК увійти до

десяти крупніших світових експортерів мінеральної і

сільськогосподарської сировини. До таких належать:

Ліберія (залізна руда й природний каучук), Того

62

(фосфати), Сьєрра-Леоне (боксити), Мавританія (залізна

руда), Малаві (тютюнова сировина) та ін.

Зворотним боком експортної спрямованості переважної

частини товарного виробництва НРК є їхня залежність від

імпорту найрізноманітніших товарів. Основна частина цього

імпорту - готові промислові вироби. 1989 р. на них

припадало 56,5% вартості ввозу всіх НРК. Наступна за

значущістю стаття - продовольство, частка якого становить

22,2% (приблизно чверть всього імпорту продовольчих

товарів складають зернові). Третьою важливою статтею є

паливо - 13,0%.

Стійке перевищення витрат над доходами від зовнішньої

торгівлі зумовлює хронічний дефіцит

зовнішньоторговельного балансу НРК. Середньорічний розмір

дефіциту збільшився з 0,3 млрд дол. у 1969- 1971 pp. до

9,1 млрд дол. у 1988- 1990 pp. За цей час відношення

розміру дефіциту до імпорту всіх НРК підвищилось з 6,2 до

39,9%. Різке збільшення масштабів дефіциту торговельного

і, відповідно, платіжного балансу по поточних операціях

підштовхує держави НРК до стимулюв ання експортного

виробництва найрізноманітнішими методами.

Починаючи від другої половини 80-х років більшість НРК

здійснили лібералізацію своїх зовнішньоторговельних

режимів. Спонукальні мотиви таких змін були неоднакові у

різних країнах. У більшості НРК вирішальним фактором

63

стало скорочення чистого припливу іноземного капіталу,

зменшення власних валютних коштів і погіршення показників

обслуговування зовнішньої заборгованості. Інші країни

лібералізували торговельну політику у контексті

реалізації програм структурної перебудови економіки.

Важливу роль відіграло також усвідомлення тих переваг,

які дає орієнтація на експорт та розуміння обмежених

можливостей промислового розвитку в умовах заміщення

імпорту внутрішнім виробництвом.

Лібералізація зовнішньої торгівлі НРК характеризується

п'ятьма основними елементами: скасування або зменшення

кількісних обмежень, включаючи лібералізацію чи

скасування ліцензування імпорту й експорту; приведення

тарифів у відповідність до пріоритетних економічних цілей

розвитку країни; забезпечення незалежності установ, що

встановлюють тарифи, при розробці та здійсненні тарифно-

митної політики; заохочення експорту і здійснення програм

сприяння зовнішній торгівлі; контроль за якістю

експортних товарів.

Реформуючи торговельну політику, багато які НРК

провели скорочення зовнішньоторговельних тарифів або

спростили структуру свого тарифу. Значну частину

кількісних обмежень було ліквідовано у другій половині 80

- на початку 90-х років у Буркіна-Фасо, Гамбії, Заїрі,

Малаві та на Мадагаскарі. Гаїті повністю скасувала мито

64

на експорт та імпорт. Замбія ліквідувала обмеження на

експорт дорогоцінних каменів. Сьєрра-Леоне, Того та

Центральноафриканська Республіка ліквідували ліцензування

імпорту. Бангладеш і Мозамбік скоротили кількість

імпортних товарів, Що підлягають ліцензуванню. Танзанія

спростила структуру митних тарифів, скоротивши число

ставок, величину максимального тарифу митних та кількість

випадків звільнення від мита. На Коморських островах і в

Нігері уже здійснюються реформи, спрямовані на спрощення

системи мита, податків і зборів з імпортних товарів,

раціоналізацію ставок та збільшення доходів від митних

зборів.

Програми лібералізації зовнішньої торгівлі, котрі

здійснювалися в НРК, мали різноманітні наслідки для

окремих країн. Досвід реформування торговельної політики

та спрощення імпортно-експортних операцій у цих країнах

надто суперечливий. Наприклад, лібералізація імпорту в

Бангладеш сприяла прискореному зростанню виробництва та

експорту готового одягу. Аналогічні заходи поставили під

загрозу макроекономічну стабільність в Гаїті і Нігері, у

деяких НРК широка лібералізація імпорту призвела до

зниження темпів індустріалізації та недовикористання

місцевих ресурсів. На думку експертів ЮНКТАД, у

специфічних умовах НРК лібералізація торговельної

політики на першому етапі повинна бути спрямована на

65

поліпшення мотивації експортних поставок, а на другому -

на зниження прибутковості неконкурентоспроможного сектора

національної промисловості.

Експорт з найбідніших країн як і раніше

концентрується на сировинних товарах. У 2001 р. індекс

концентрації експорту з Африканських країн,

розташованих на південь від Сахари, склав 0,47; таке ж

значення індексу було встановлено для країн Близького

Сходу та Північної Африки, які в значній мірі залежать

від експорту нафти. Це значення в два рази перевищує

аналогічний показник , розрахований для країн Південно

-Східної Азії, і на 50 відсотків перевищує значення

індексу, розрахованого для країн Латинської Америки.

Частка сільськогосподарської продукції в експорті з

Африканських країн, розташованих на південь від

Сахари, та країн Латинської Америки становить не менше

25 відсотків. В результаті, країни в обох регіонах

схильні більш значного впливу коливань цін на

сировинні товари (умов торгівлі).

Найбідніший представник Південної Азії –

Бангладеш, належить до категорії найбільш відсталих

країн (за класифікацією ООН) і займає серед них 1-е

місце за чисельністю жителів. У сільському господарстві

зайнято 63% працюючого населення. Економіка країни -

аграрно-індустріальна. У країні ведеться видобуток

66

природного газу. Головні галузі промисловості:

бавовняна, джутова, швейна, чайна, паперова, цементна,

хімічна (виробництво добрив), цукрова, текстильне

машинобудування. Суттєву статтю доходів в іноземній

валюті становлять грошові перекази громадян, що

працюють за кордоном.

Перешкодами на шляху економічного зростання є часті

циклони та повені, неефективність державних компаній,

швидке зростання населення, неефективне використання

енергетичних ресурсів (таких як природний газ),

повільне проведення економічних реформ, політична

нестабільність і корупція.

Згідно зі звітом Світового Банку основними

перешкодами на шляху розвитку стали «поганий уряд і

слабкість суспільних інститутів», але незважаючи на

перешкоди, країна змогла досягти щорічного зростання

економіки на 5 %, починаючи з 1990 року, і за цей час

в Бангладеш сформувався середній клас. У цей період

Бангладеш пережив бурхливе зростання прямих іноземних

інвестицій в свою економіку. У грудні 2005 року, через

чотири роки після звіту з приводу формування блоку

економік «БРІК» (Бразилія, Росія, Індія, Китай),

інвестиційний банк Голдман Сакс зарахував Бангладеш до

списку «Групи одинадцяти», поряд з Єгиптом,

Індонезією, В'єтнамом і сім'ю іншими країнами.

67

Деталізація експортного профілю за комплексним

індексом торговельного виконання (Trade Performance

Index), розробленого Міжнародним торговим центром при СОТ

засвідчила, що найбільш значними торговельними партнерами

ЄС в АКТ є африканські країни. За товарною

спеціалізацією, продуктовою й географічною

диверсифікованістю експорту, трендовими характеристиками

експорту африканські країни АКТ поділені на такі групи:

1) мінеральна сировина: Ангола, Ботсвана, Конго (ДР),

Екваторіальна Гвінея, Нігерія, Судан;

2) свіжі продукти харчування: Кот-д'Івуар, Гана;

3) свіжі продукти харчування і мінеральна сировина:

Камерун, Кенія;

4) свіжі продукти харчування й одяг: Мадагаскар;

5) перероблені продукти харчування й одяг: Маврикій;

6) свіжі продукти харчування, мінеральна сировина і

хімічна продукція: Сенегал.

З 13 зазначених африканських країн, найбільш

інтегрованими до ЄС є Маврикій, Кенія, Сенегал і Нігерія,

що мають істотний технологічноємний експорт за чотирма

укрупненими товарними позиціями: продукція не

електротехнічного машинобудування, електронні компоненти,

засоби зв'язку і побутова електротехніка, транспортне

устаткування. Усі чотири країни демонструють позитивні

68

тренди щодо експорту технологічноємної продукції, хоча їх

частка в загальнонаціональному експорті не перевищує 2%.

Основним джерелом зовнішнього фінансування НРК є

офіційна допомога розвитку (ОДР). Обсяг цієї допомоги НРК

збільшився з 7,6 млрд дол. у 1981 р. до 13,5 млрд дол.

1990 p., а її частка в загальному припливі фінансових

ресурсів підвищилась з 81,7 до 99,8%. За рахунок ОДР нині

забезпечується практично увесь приплив ресурсів до

зазначених країн. Для експортних кредитів та позик

комерційних банків характерний чистий відплив ресурсів із

НРК.

69

ВИСНОВКИ

Нині жодна країна світу не може обійтись без

зовнішньої торгівлі. За допомогою зовнішньої торгівлі

національна економіка взаємодіє з господарствами інших

країн.

Міжнародна торгівля слугує важливим засобом

збалансованості між виробничими можливостями та

перевагами споживачів, дозволяє отримувати продукти, в

яких відчувається дефіцит, і реалізувати надлишок, котрий

не поглинається внутрішнім ринком. Тим самим міжнародна

торгівля дозволяє досягти більш високого рівня

задоволення потреб для населення кожної з торгуючих країн

(хоча, може, і не в однаковій мірі).

Розрізняють два основних вида міжнародної торговельної

політики: протекціоністську та ліберальну.

Протекціоністська торгова політика встановлюється

державою по наступним причинах і для досягнення наступних

цілей:

- необхідність забезпечення оборони;

- збільшення внутрішньої зайнятості;

- диверсифікованість заради стабільності;

- захист молодих галузей.

Політика «свободи торгівлі» спрямована на всіляке

заохочення імпорту й експорту товарів шляхом встановлення

мінімального рівня мита чи звільнення від нього цілком.

70

Ліквідації перешкод у взаємній торгівлі сприяє економічна

інтеграція. Інтеграція - об'єктивний процес розвитку

стійких економічних зв'язків і поділу праці національних

господарств, що близькі за рівнем економічного розвитку.

Особливістю торгової політики нових індустріальних

країн є:

експортоорієнтована економіка ( Азіатська модель);

активна інтеграція ( ЛАМ, АТЕС, МЕРКОСУР );

утворення власних ТНК , які не поступаються ТНК

провідних країн світу;

привабливі умови для транснаціональних корпорацій

внаслідок дешевизни робочої сили, володіння значними

сировинними ресурсами, розвитку банківського і страхового

сектора.

І хоча латиноамериканські та азіатські НІК розвивалися

різними шляхами, використовуючи різні моделі розвитку, у

них є спільні риси: високі темпи зростання досягалися і в

тих, і в інших НІК за рахунок високої норми накопичення,

використання сучасних технологій, високої продуктивності

праці. Ці функції росту здійснювалися при сполученні

ринкових ініціатив, державного регулювання та

підприємництва.

Група країн, що розвиваються - це найчисленніша група

(близько 150 держав , розташованих в Азії , Африці,

Латинській Америці та Океанії). Вони являють собою

71

особливу групу держав, що відрізняються своєрідністю

історичного розвитку, соціально - економічної та

політичної специфікою. Це держави з низьким рівнем

економічного розвитку, але з ринковою економікою.

Незважаючи на досить значне число цих країн, а для

багатьох з них характерні велика чисельність населення і

чимала територія , на них припадає всього лише 28 %

світового ВВП.

В особливу підгрупу виділяють країни, що є

експортерами нафти. Кістяк цієї групи становлять 12

учасників Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК).

Особливість соціально - економічного розвитку Третього

світу полягає в тому, що число бідних країн за 70-80 роки

не скоротилося, а зросло приблизно в два рази.

Відсталість, відсутність багатих запасів корисних

копалин, а в деяких країнах і виходу до моря,

несприятлива внутрішньополітична та соціальна обстановка

визначають в останні десятиліття зростання числа країн,

що відносяться до підгрупи найменш розвинених. В даний

час їх 47, в тому числі 32 розташовані в Тропічній

Африці, 10 - в Азії, 4 - в Океанії , 1 - у Латинській

Америці (Гаїті). Головна проблема цих країн - не стільки

у відсталості і бідності, скільки у відсутності відчутних

економічних ресурсів для їх подолання.

72

Групу АКТ утворили країни Африканського, Карибського і

Тихоокеанського басейнів, котрі поєднує

зовнішньоторговельна політика ЄС, згідно якої їм надані

однакові права й створені однакові умови. З 1963 року,

зовнішньоторговельна політика ЄС щодо країн АКТ

сформувалась на основі двох Яундських конвенціях, п'яти

Ломейських і Котонуського Договору про партнерство.

Основними завданнями зазначених документів є надання

преференційного режиму для цих країн, поступова

інтеграція країн АКТ до системи світової економіки,

шляхом створення регіональних організацій економічного

співробітництва країн, що розвиваються, і формування

вільних економічних зон. Між країнами даного угруповання

існують істотні соціально-економічні і культурні

розбіжності, загальними характеристиками для країн АКТ

залишаються низький рівень розвитку економіки при високих

темпах приросту населення, залежність економіки від

сільського господарства й експорту сировини, низький

рівень розвитку промисловості.

Економічне співробітництво між групами країн з різним

рівнем економічного розвитку (таких як АКТ і ЄС) має

певну специфіку, зокрема домінуючою формою

співробітництва в них виступає торгівля, при цьому

найпитоміша вага у структурі взаємних торговельно-

економічних відносин з ЄС припадає на африканські країни

73

АКТ, що дозволяє визначити їх як ключового партнера країн

ЄС у співробітництві з групою країн АКТ. Однак і нині

зберігаються нерівноправні умови торгівлі між ними.

74

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Авдокушин Є.Ф. Міжнародні економічні відносини. - М.,

1999. С. 4.]

2.Бураковський І. Теорії міжнародної торгівлі. – К.:

Освіта, 2002

3.Герчикова И.Н. Международные экономические

организации. – М.: ЮНИТИ, 2000

4.Гольцберг А.В.Воронова Г.М. “Международная торговля”

К.1994, с. 37

5.Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні

економічні відносини: Навч.посіб. – К.: Знання –

Прес, 2000

6.Кругман П.Р., Обстфельд М. Международная экономика.

Учебник.- СПб: Питер, 2004., с. 285-308

7.Міжнародна економіка: Підручник /А.П. Румянцев, Г.Н.

Климко, В.В. Рокоча та ін.; за ред.. А.П. Румянцева.

– К.: Знання-Прес, 2007. – 447 с. , с. 301]

8.Романчиков, В.І. Міжнародні економічнівідносини:

навчальний посібник / В. І. Романчиков, І. О.

Романенко. — К.: ЦУЛ,2008. — 256 с.

9.Савельєв Є. В. Міжнародна економіка: підручник. -

Тернопіль: “Економічна думка”, 2001

10. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия:

Перспективы Украины. – К.: Логос, 1998

75

11. Фомичев В. И. – Международная торговля: Ученик.

– М.: ИНФРА – М, 2001

12. Циганкова Т. М. , Петрашко Л. П., Кальченко Т.

В. Міжнародна торгівля: Навч. посібник. – К.: КНЕУ,

2001. – 488с., с. 94

13. www.m-economy.ru/art.php?nArtId=3453

14. www.wto.org

15. UNCTAD. Handbook of Statistics 2005. N.Y. and

Geneva, 2005; World Economic Outlook 2006.

Statistical Appendix. 2006 UNCTAD. Handbook of

Statistics 2010. N.Y. and Geneva, 2010. Р. 434-444