Документ Microsoft Word

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права та психології

Юридичний факультет

Кафедра загально - наукових дисциплін

Наукова робота

на тему:

Правовий статус особи та обмеження прав і свобод людини і громадянина

Науковий керівник:Юрковська Л.Г.

Викладач кафедризагальноправових

дисциплін.

Київ-2011

Зміст

Розділ І

1.1 Вступ……………………………………………………………. с.3-5

Розділ ІІ

2.1 Поняття та зміст конституційних прав і свобод людини і

громадянина:становлення і розвиток………………………………с.6-10

2.2 Сутність обмеження конституційних прав людини у кримінальному

провадженні…………………………………………………………с.11-13

2.3 Правовий статус особи обмеження основних прав…………...с.14-20

2.4 Основні конституційні критерії обмеження прав людини й

основоположних свобод…………………………………………….с.21-26

2.5 Правове обмеження прав людини як основа і критерій співвідношення

публічних та особистих інтересів…………………………………..с.27-29

Розділ ІІІ

3.1 Висновок…………………………………………………………с.31-34

Розділ VІ

4.1 Список використаних джерел…………………………………...с.35-36

2

Вступ

Актуальність теми. Конституція України у ст.3 проголошує людину,її

життя і здоров’я, чесність і гідність, недоторканість і безпеку найвищою

соціальною цінністю. Також зазначається, що права і свободи людини та їх

гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава

відповідає перед людиною за свою діяльність.

Водночас права людини, попри їх безперечну найвищу цінність у правовій

демократичній державі, не можуть бути зведеними на абсолют і бути завжди

й у всіх випадках недоторканими. Як установлено в основоположному

міжнародному акті про права людини – Загальній декларації прав людини,

прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина

повинна зазнавати таких обмежень,які встановлені законом включно з метою

забезпечення належного визнання і поваги до прав людини і свобод інших та

забезпечення справедливих вимог моралі,громадського порядку і загального

добробуту в демократичному суспільстві.

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових

актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності,

відповідно до яких індивідів як суб’єкт права(тобто як такий,що має

правосуб’єдність) координує свою поведінку в суспільстві. Терміни «особа»,

«людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У

соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані

відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без

громадянства,іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець.

Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус

громадянина. Правовий статус особи без громадянства,іноземного

громадянина – самостійні категорії,однак, зважаючи на те що вони

формуються на основі правового становища громадянина певної держави,

доцільно говорити про правове особи в цілому. Поняття «правовий статус

особи» і «правове становище особи» є рівнозначними.

3

Є, однак,точка зору білоруських вчених про розрізнення поняття правового

статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони

включають статусні права і обов’язки. Однак цим її призначення не

вичерпується. Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус

фізичної і юридичної особи:спеціальна правосуб’єктність значною мірою

впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб’єктність значною

мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб’єктність сприяє

встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів

особи – економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб’єктність» застосовується до суб’єктів права – учасників

правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики

правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність

правосуб’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який

систематизує норми про суб’єкта права( його права, свободи, обов’язки,

відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб’єктність як

важливий «опорний» фундамент набуття правового статусу фізичною або

юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Названими обставинами і обумовлюється актуальність теми дослідження, а

також доцільність проведення його в рамках кваліфікаційної роботи.

Об’єктом дослідження є визначення правового статусу особи, виокремлення

його структури; підстави, зміст та ознаки обмеження прав і свобод людини та

громадянина.

Предметом дослідження являються теоретичні та правові підходи до

правового статусу особи та обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Метою роботи є дослідження всіх аспектів правового обмеження прав

і свобод людини і громадянина,регулювання правових відносин та

особливості застосування норм законодавства до вказаної сфери.

Методологія. Сукупність методів і прийомів наукового пізнання.

Головним у цій системі виступає загальнонауковий діалектичний метод

пізнання,що дає змогу досліджувати проблеми в єдності їх соціального

4

змісту і юридичної форми, здійснити системний аналіз правових

розпоряджень у сфері,що є предметом дослідження. У роботі застосовуються

також окремі наукові пізнання: логіко-семантичний, історико - правовий,

формально-юридичний, порівняльно-правовий,системно - функціональний та

соціологічний методи.

5

2.1 Поняття та зміст конституційних прав і свобод людини та

громадянина:становлення і розвиток.

Права і свободи людини та громадянина становлять найважливіший

соціальний і політико-правовий інститут; що об’єктивно виступає як мірило

досягнень суспільства,показник рівня цивілізованості. Від рівня

забезпеченості прав людини і громадянина значною мірою залежать ступінь

досконалості власне особистості, її життя і здоров’я,честь і гідність,

недоторканість і безпека.

Як слушно зазначає Демиденко В.О., держава не всевладна щодо

людини. Вона має бути обмежена правами і свободами людини. Кучинський

В.А влучно зауважує,що права людини не є подарунком держави, а

продуктом розвитку матеріальних відносин людей. У свою чергу, Кондратьєв

Я.Ю. зазначав, що нині права людини перетворилися на базовий правовий

концепт і загальновизнаний світовою спільнотою правовий регулятив

сучасності, вони як утворюють вихідну основу будь-якого цивілізованого

законодавства, так і мають перевагу над конкретними національними

законодавствами. Марцеляк О.В. з цього приводу вважає,що права та

свободи людини і громадянина впорядковують і координують суспільні

зв’язки і відносини на підставі загальновизнаних норм стандартів у галузі

прав людини. Завдяки їм встановлюють межі діяльності держави, не

допускається невиправданого втручання держави у сферу особистої свободи

людини, створюються перешкоди всевладдю і свавіллю державних структур

визначаються параметри відносин людини, суспільства і держави, їх

відповідальність, а це, передусім, визначає демократичний розвиток держави

та суспільства,їх стабільність і нормальну життєдіяльність.

Загалом сьогодні у різних країнах світу юридичне закріплення прав

людини може бути різним,а саме:

1) держава максимально повно визнає, закріплює в законодавстві

та забезпечує права людини;

6

2) держава байдуже ставиться до прав людини, тобто не точно, не

повно, без урахування міжнародних правових актів людини

закріплює ці права у внутрішньодержавному законодавстві;

3) держава порушує права людини, тобто видає такі юридичні

норми які не відповідають міжнародним стандартам прав

людини, й у практичній діяльності держава їх постійно

порушує.

Я вважаю,що Україна як держава максимально повно визнає, та

закріплює в законодавстві права людини. Так, у Конституції України в

ст.3передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і

самоспрямованіть діяльності держави. Згідно зі статтями 21-68 Конституції

України права і свободи людини визнаються не лише за громадянами

України, а й за іншими особами, які проживають на її території (особи без

громадянства).

Слід підкреслити, що держава або міжнародні організації не «дають»

права людині, а лише формулюють у позитивному праві можливості, які

природно чи історично склалися для задоволення їх потреб, визначають

порядок реалізації цих можливостей, а також передбачають створення

державних органів, які сприяють їх забезпеченню.

Що стосується прав громадянина, вони зумовлені сферою відносин

людини з суспільством, державою, їх інститутами. Основу цього виду

становить незалежність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини є більш пріоритетними порівняно з правами

громадянина, адже права людини поширюються на всіх людей, а права

громадянина – лишена тих осіб, які є громадянами певної країни.

Щодо змісту поняття прав людини є досить слушною ідея Протагора,

що людини – це міра всіх речей. Ця ідея становить сутність усіх речей аж до

сьогодення. Сьогодні в науковій літературі існує досить велика

різноманітність дефініцій прав і свобод людини. Так, Віртук М.В. вважає,що

права і свободи особи є матеріально обумовленими, юридично закріпленими

7

і гарантованими можливостями індивіда володіти і користуватися

конкретними соціальними надбаннями: соціально – економічними,

духовними, політичними й особистими. Гулієв В.Є. та Рудинський Ф.М.

розуміють права людини як найбільш суттєві можливості вільного розвитку

людей, надані державою та суспільством, що виникли в результаті

суспільства, широкого розширення революційних та гуманістичних ідей. На

думку угорського вченого І.Сабо,права людини – це моральні вимоги,

висунуті до закону. Копейчиков В.В стверджує, що права людини, набувши

чинності,являють собою вимоги, звернені до зобов’язаної особи або

організації, і мають бути обов’язково виконанні. Матузов М.І розуміє права

людини як продукт суспільного розвитку, що визріває в надрах певної

соціально-економічної структури. На думку Тертишника В.М., права людини

є системою природних, невід’ємних і непорушних свобод і юридичних

можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому

суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення та юридичне

закріплення.

Ураховуючи наукові дослідження вищезгаданих авторів найбільш

загальним є визначення прав людини, запропоноване Рабиновичем П.М. та

Хавронюком М.І.

Права людини - це певні можливості людини, необхідні для її

існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, вони визначаються

досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для

всіх людей. Таким чином, головним у характеристиці прав людини є те, що

вони мають захищатися державою та законом. Більш того, будь-які

суперечки щодо прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і

незалежним судом, який може застосувати міри, що забезпечать повну

рівноправність та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого

проголошення прийнятих рішень.

Загалом, формування уявлень і понять про права людини розпочалось з

найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Ідеї про

8

цінність і недоторканість життя, про рівність людей перед вищими силами

міститься ще в прадавніх міфах і віруваннях. Серед перших письмових

свідчень цього процесу можна назвати, зокрема, давньоєврейські священні

книги Танах (грецькою вони мали назву «Біблія»). У деяких з-поміж 24 книг,

які створювались протягом століть, містять ідеї про цінність і недоторканість

людського життя, про рівність людей, про заборону посягання на честь і

гідність людини, недоторканість приватної власності тощо.

Ще більшого значення в цьому сенсі набула ухвалена и 1789 році в Парижі

після перемоги Великої Французької революції Декларація прав людини і

громадянина, яка є, без перебільшень, документом історичного значення.

Декларація прав людини і громадянина вперше на законодавчому рівні

закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала

основи універсальної концепції прав людини. У ній після урочистого вступу,

у якому зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є «забуття

прав людини і зневага до них», виражено «природні,невід’ємні та священні

права людини».

У Декларації прав людини і громадянина проголошувалося: люди

народжуються вільними і рівними в правах; вони залишаються такими на все

життя;за ними закріплюються невід’ємні природні права на свободу,

індивідуальну безпеку, недоторканість, гідність, вчинення супротиву

гнобителям та інші; рівність усіх людей перед законом; закріплення

принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову.

Принциповим стало розуміння свободи,яке було зафіксовано у ст.4 «Свобода

полягає у можливості робити все, що не шкодить іншому. Таким чином,

здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які

забезпечують іншим членам суспільства користування цими правами». При

цьому ці межі мають бути визначенні законом.

9

2.2 Сутність обмеження конституційних прав людини у кримінальному

провадженні

В Україні, як і в будь-якій іншій державі, є широка сфера діяльності, де

в ім’я інтересів суспільства досить часто доводиться вдаватися до певного

обмеження основних прав і свобод особи. Це – сфера боротьби зі

злочинністю, що охоплюється трьома взаємозв’язаними галузями права –

кримінально – процесуальним, кримінальним і кримінально - виконавчим.

Загалом термін «обмеження» в словнику сучасної української мови

означає «правило, настанова, що обмежує права, дії тощо». Укладачі

російсько-українського словника термінів по теорії держави та права

визначили юридичні обмеження як установленні законом вилучення з

правового статусу громадянина в силу певних обставин. Вони утискають

свободу й інтереси особистості, проте завжди зберігають від можливих

несприятливих наслідків як суб’єктів,щодо яких діють обмеження, так і

інших осіб.

У тлумачному словнику російської мови слово «обмежити» означає

«поставити в які-небудь рамки, межі, визначити якими-небудь умовами, а

також зробити меншим, скоротити обсяг чого-небудь». У новому

тлумачному словнику української мови слово «обмеження» означає

«установлювати межі чого-небудь; зв’язувати щось обмежуваними умовами,

лімітувати».

Принципами обмежень конституційних прав є:

1)законність (обмеження основних прав допускається виключно на

основі закону; при цьому в законі має бути визначено засоби та

інструменти можливого обмеження прав людини);

2) легітимність ( правовою основою обмеження прав є загальне

визнання

його суспільної необхідності, існування настійної потреби визначення

меж здійснення суб’єктивного права з урахуванням інтересів інших осіб.

10

Гарантією загального визнання необхідності обмеження є вільне

обговорення наслідків, що впливають з обмеження суб’єктивного права.

Важливим є визначення такого обмеження, яке б не створювало надмірних

обмежень у його здійсненні;

3) ясність, чіткість і визначеність (формулювання процесуального

порядку: обмеження прав повинно бути таким, щоб воно було зрозумілим як

для громадянина, так і для посадової особи);

4) цілеобумовленність ( конкретно поставлена ціль на підставі ч.2

ст.64Конституції України);

5) сумірність ( співвідноситься мета і результат: обмеження не може

бути більш суворим, ніж це необхідно; має існувати баланс між

конституційно гарантованими правами індивіді і суспільним інтересом

(правопорядком) або правами інших людей);

6)винятковий і тимчасовий характер.

Зазначимо, що встановлення загальних принципів обмеження

конституційних прав має не лише теоретичне, а й практичне значення. Воно

полягає у тому, що ці принципи можуть служити критерієм правомірності

обмеження прав людини у законодавстві та правозастосуванні. Порушення

зазначених принципів призводить і до порушення встановлених

законодавством меж здійснення прав людини.

Сьогодні серед науковців відсутня єдність у визначенні поняття

обмеження конституційних прав. Так, О.Савченко зазначив, що обмеження

здійснення прав людини – це діяльність компетентних державних органів з

установлення обмежень щодо здійснення прав людини. Гойман В.І. під

обмеженням права розуміє здійснюване у відповідності до передбачених

законом підстав і в установленому порядку звуження його обсягу. Ладиченко

В.В. під обмеженням основних прав розуміє зумовлену природними,

соціальними і духовними причинами систему правових засобів, що

визначають носія, сферу нормативного змісту і порядок реалізації основних

11

прав і свобод людини і громадянина, яка є допустимою лише у разі

відповідності до формальних і матеріальних критеріїв.

Малько О.В. найбільш ґрунтовно, дослідив природу й сутність

обмеження, роблячи головний акцент на правовому обмеженні

протиправного діяння. За його точкою зору, правове обмеження це: правове

стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення

інтересів контрсуб`єкта і суспільних інтересів в охороні та захисті; це

встановленні в праві кордони, у межах яких суб’єкти повинні діяти;це

виключення відповідних можливостей у діяльності осіб. Правові обмеження

інформують про зменшення обсягу можливостей, свободи і, як в наслідок,

прав особистості, що проявляється за допомогою обов’язків, заборон,

покарань, призупинень тощо,що зводить різноманітність у поведінці

суб’єктів до певного «граничного стану». Вони спрямовані на захист

суспільних відносин і виконують охоронну функцію, виражають собою

негативну правову мотивацію, припускають зниження негативної активності.

12

2.3 Правовий статус особи й обмеження основних прав

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці

стоїть людина. У процесі формування громадського суспільства та правової

держави особливо важливого значення набуває дослідження проблеми особи.

Дослідження окремих аспектів проблеми здійснювалося у працях

українських учених В. Авер`янова, В. Бабкіна, М. Козюбри, А. Колодія, В.

Копейчикова, А. Олійника, В. Погорілка, П. Рабіновича, В. Тація, Ю. Тодики,

М. Хавронюка, М. Цвіка, В. Шаповалова, Н. Шукліної, Ю. Шемшученка та

дослідників зарубіжжя: М. Баглая, М. Віртука, Л. Воєводіна, О.Лукаїнової,

М.Мазутува, І. Фарбера, В. Чиркіна та інших. Проте ці праці недостатньо

висвітлюють системний взаємозв’язок елементів правового статусу особи з

обмеженням основних прав, що й зумовлює мету дослідження. Для її

досягнення пропонується дослідити співвідношення обмеження основних

прав із принципами правового статусу особи, системою основних прав і

свобод та умовами їх реалізації.

У вітчизняному правознавстві для визначення містя і ролі особи в

суспільстві і державі, які регулюються нормами всіх галузей національного

права, традиційно використовується категорія « правовий статус особи». Під

ним розуміється система взаємопозв`язаних прав, свобод і обов’язків, що

закріплені в законодавстві й визначають правове становище особи у

суспільстві. У працях багатьох радянських авторів розглядаються поняття і

юридична конструкція правового статусу особи. Серед елементів даної

юридичної конструкції вирізняють:

а) принципи;

б) систему основних прав,свобод і обов’язків;

в) умови їх реалізації(правосуб’єктність, громадянство і гарантії).

Характеризуючись фундаментальністю, правовий статус особи містить

найважливіші положення. Абстрактність правового статусу особи дозволяє

називати його « загальним правовим статусом». Він містить ряд правових

принципів і цілей суспільства і держави. Тим самим він має характер

13

основоположних засад щодо регулювання положення індивіда нормами

інших галузей права.

Доречно зазначити, що правовий статус особи є не дише нормативним

утворенням. Дана юридична конструкція включає також доктринальні

положення і юридичну практику. Доктрина і правові принципи, навіть ті, що

не дістали нормативного закріплення, часто здійснюють істотний правовий

вплив на законодавця і правозастосувача. Зокрема, більшість критеріїв

допустимості обмеження основних прав є загальними принципами права. Як

підкреслював Р. Давид «для тих,хто зважає на реальність і має ширший і,

одної точки зору,правильніший погляд на право, доктрина в наші дні,так

само як і в минулому, становить досить важливе і вельми життєве джерело

права».

Крім того, метою правового статусу особи є практична реалізація

правових норм. Інакше юридична конструкція залишиться лише ідеальною

моделлю. Звичайно, не можна ототожнювати конституційний і фактичний

статус. Їх відповідність залежить від ефективності гарантій реалізації

основних прав,часто не тільки від юридичних , а й загальних( економічних,

політичних, соціальних і духовних). Одночасно порівняння юридичної

конструкції і практики її застосування збагачує теоретичний і нормативний

зміст правового статусу.

Особливе місце системі правового статусу займає категорія

«обмеження основних прав». На думку П. Рабіновича, межі прав людини – це

сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст і обсяг прав людини. Тому, слід

підтримати думку Н.Вітрука про необхідність використання системного

методу для дослідження будь-якого з елементів даної юридичної конструкції.

Тому доцільно розглянути обмеження основних прав у взаємов`язку з

кожним з елементів конструкції правовового статусу особи.

Правовий статус особи у суспільстві і державі ґрунтується не тільки на

можливості користування свободою, а й на встановленні та регламентації

14

відповідності. Особа повинна порівнювати власні дії із соціальними

цінностями у разі їх порушення зазнавати несприятливих заходів примусу.

Не одержавши безпосереднього в Основному законі України,принцип

поєднання свободи і відповідальності може бути виведений з аналізу

сукупності таких конституційних норм: визнання вищої цінності

людини,рівне користування громадянами правами і несення рівних

обов’язків; обов’язок громадян дотримуватися законів і Конституції України;

неприпустимість порушення свободи інших осіб; можливості обмеження

прав і свобод для захисту для захисту інших індивідуальних і публічних

цінностей.

Представленні положення дозволяють говорити про те,що принцип

поєднання свободи і відповідальності дістає свою конкретизацію в іншому

принципі – взаємозв’язаній єдності праві обов’язків. «Одним словом, свобода

і відповідальність,- підкреслював Л.Воєводін,- як дві нероздільні якості

рівною мірою властиві всякій діяльності : і тій,за допомогою якої

здійснюються конституційні права,і тій, в результаті якої втілюються в життя

конституційні обов’язки. Нероздільність свободи і відповідальності в даному

випадку зумовлює єдність прав і обов’язків».

Цей принцип щодо обмеження основних прав полягає в необхідності

балансу інтересів і має загальновизнаний характер. Згідно із Загальною

декларацією прав людини від 10 грудня 1948 року, з одного боку, «кожна

людини має обов’язки перед суспільством, в якому тільки і можливий

вільний і повний розвиток її особи»(п.1 ст.29), а з іншого – « при здійснені

своїх прав і свобод кожна людини повинна піддаватися тільки таким

обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення

належного визнання, і поваги прав і свобод інших та задоволення

справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в

демократичному суспільстві» (п.2 ст.29). Отже, саме з цього принципу

випливає необхідність обмеження прав і свобод особи.

15

Умови правового статусу особи. Правосуб’єктність, громадянство і

гарантії, виступаючи передумовами реалізації основних прав і обов’язків, є

невід’ємним елементом даної юридичної конструкції. При цьому кожна з цих

правових категорій має самостійне значення і тісно пов’язана з обмеженням

основних прав.

Правосуб’єктність може розглядатися як правовий засіб обмеження

основних прав. Правосуб’єктність включає правоздатність і дієздатність

фізичної особи. Під правоздатністю розуміється абстрактна, потенційна

можливість, яка виникає з моменту народження і припиняється зі смертю.

Вона означає здатність особи коли-небудь в майбутньому бути учасником

правових відносин і виконувати юридичні обов’язки. Правоздатність –

юридично значуща якість особи, це лише момент самої можливості бути

носієм прав і обов’язків.

Дієздатність є вже не абстрактивна , а конкретна можливість, яка

полягає у здатності своїми діями набувати прав і нести обов’язки. Ця

юридична конструкція одержала розвиток як засіб визнання суб’єктами права

лише тих індивідів, які , з погляду, їх біологічних, соціальних і духовних

характеристик, здатні бути повноцінними учасниками правового життя. За

допомогою подібного правового засобу обмежуються права осіб,не здатних

здійснювати розумні вчинки через певний вік(неповнолітні), психічний

розлад або антисоціальну поведінку. Тому обмеження дієздатності

встановлюються для захисту як прав інших осіб, так і прав самих

недієздантих.

Необхідною передумовою формування правового статусу є інститут

громадянства. Під громадянством розуміється правовий зв'язок між

фізичною особою і Україною, що дістає вираження у їх взаємних правах та

обов’язках. Наявність у громадянина юридичного зв’язку з державою не

тільки дозволяє йому користуватися деякими основними

правами(насамперед у політичній сфері), а й обмежує у володінні ним осіб,

які не мають відповідного громадянства. Така дискримінація допускається

16

світовою спільнотою і пояснюється правомірним бажанням кожної держави

надати весь комплекс прав тільки особа, які стійко пов’язані з долею країни і

повною мірою виконують конституційні обов’язки. Тому громадянство

виступає правовим засобом обмеження основних прав не громадян.

Іншою передумовою конституційного статусу особи виступають

гарантії. Під гарантіями слід розуміти юридично оформлену систему

загальних умов, які забезпечує держава (економічні, політичні, соціальні і

духовні) і правових засобів, якими може скористатися суб’єкт для захисту

своїх основних прав у випадках їх порушення або необґрунтованого

обмеження.

Для уточнення змісту категорії « обмеження основних прав» необхідно

порівняти її за змістом поняттями. Так, у теорії і законодавстві нерідко

зустрічаються такі терміни:регулювання,втручання, посягання,

конкретизація, утиск, порушення прав тощо.

Так,з обмеженням основних прав тісно пов’язана конституційна

категорія « регулювання». На думку К. Хесе, « щоб більшість основних прав

стали такими ,що достовірно діють, необхідно провести правове

врегулювання умов і сфер життя, які повинні ними гарантуватися. Це

врегулювання насамперед є завданням законодавства». Причому

регулювання - ширше поняття , яке включає разом з обмеженням

гарантування прав і може полягати у вторинному обмеженні. З німецьким

дослідником солідарний росіянин В. Четверній, порівнюючи

використовувані Конституцією РФ терміни обмеження і регулювання:

«Поняття «регулювання» у даному контексті ширше, ніж «обмеження».

«Регулювання» включає встановлення не тільки меж свобод, а й гарантій

здійснення праві свобод людини і громадянина».

Правове регулювання основних прав здійснюється за допомогою

зобов’язання, заборони і дозволу. Юридичні обов’язки виступають

одночасно правовим обмеженням основних прав.

17

Від регулювання відрізняється конкретизація або порядок реалізації

основних прав, які також пов’язані з їх обмеженням. Незважаючи на

проголошення конституційного принципу безпосередньої дії основних

прав,конкретизація конституційних норм є необхідною стадією механізму

правовового регулювання. Це не означає, що конституційні права можуть

бути реалізовані лише за допомогою ухвалення галузевого законодавства або

підзаконної нормотворчості. Основні права володіння юридичною силою не з

волі законодавця, вони безпосередньо визначають зміст і застосування

законів, діяльність законодавця і правозастосувача. «Основні права є межею

для всіх гілок державної влади,вони обмежують не тільки законодавця, а й

адміністрацію та суди. Законодавчі органи не можуть приймати закони,

органи виконавчої влади адміністративні акти, а судові органи - рішення, які

виступали б суперечність з основними правами». Тому при конкретизації й

уточненні основних прав їх первинний нормативний зміст не повинен бути

зміцнений. На думку М. Віртука, процедура реалізації права громадянина, що

включає й умови також реалізації, може привести до заперечення або

применшення самого права до свідомого його обмеження.

Отже, під юридичною конструкціє правового статусу особи слід

розуміти правовий інститут,що впливає з основоположних ідей її

взаємовідносин із суспільством в державою, закріплює систему основних

прав, свобод і обов’язків, реалізація яких значною мірою зумовлена певним

степенем дієздатності і громадянством відповідних осіб, а також їх

гарантіями.

Категорія «обмеження основних прав» є центральною в юридичній

конструкції правового статусу особи. Як один із принципів вона пронизує й

інтегрує систему її елементів. Використання поняття «обмеження» як

методологічної основи аналізу основних прав, свобод і обов’язків дозволяє

виявити їх сутність. Категорія «обмеження» виявляється передумовах

правовового статусу особи, наявність яких зумовлює володіння всіма

основними правами та обов’язками.

18

Під обмеженням основних прав розуміється зумовлена природними,

соціальними і духовними причинами система правових засобів, визначають

носія, сферу нормативного змісту і порядок реалізації основних прав і свобод

людини і громадянина, яка допустима лише у разі відповідності до

формальних і матеріальних критеріїв.

19

2.4 Основні конституційні критерії обмеження прав людини й

основоположних свобод

Правопорядок та права людини

Гарантією прав людини й основоположних свобод є порядок у

суспільстві. Основою такого правового порядку є забезпечення свободи

індивіда. Свобода індивіда тлумачиться багатоаспектно. Здатність індивіда

реалізувати можливості свого розвитку безпосередньо залежить від його

поваги до аналогічних можливостей та прав інших осіб. При цьому індивід

вільний у виборі варіанта своєї поведінки. Однак такий вибір обмежений,

оскільки поведінка повинна відповідати правовим критеріям, інакше інтереси

індивіда не будуть забезпеченні правовими засобами, а у випадку порушення

ним норм права він буде переслідуватись державою на законних підставах.

Таким чином, зворотною стороною медалі гарантій основних прав і свобод є

критерій обмеження основних прав.

Відповідно до принципу зв’язаності держави правом сутність обмежень

основних прав полягає у забезпеченні легітимного втручання держави у

приватну автономію індивіда з метою забезпечення загального блага. Саме

критерії обмеження основних прав свідчать про те, що сучасна концепція

основних прав і свобод не може тлумачитись в межах вузьких рамок

лібералізму.

Принцип зв’язаності правом визначає,що основні права можуть бути

обмежені обґрунтовано, виключно на правових засадах із дотриманням

пропорційності. Такі обмеження повинні переслідувати легітимну мету.

Розглянемо ці критерії:

1) Законність

Обмеження основних прав допускається включно а основі закону, оскільки

таке повноваження народ делегує виключно парламенту як вищому

представницькому органові влади. Прийняття закону саме парламентом

гарантує відкриту дискусію стосовно правового характеру можливих

20

обмежень, які можуть накладатися на індивіда при здійснені суб’єктивного

права.

У випадку регулювання соціальних прав парламент надає широку

свободу розсуду уряду та адміністрації у сфері здійсненні політики

соціально-правового захисту. При цьому в законі повинні бути визначенні

засоби та інструменти можливого обмеження прав людини, тобто такі засоби

уряд і адміністрація не вправі визначити свій розсуд. Неправомірним є також

делегування законодавцем урядові повноважень стосовно обмеження прав

людини.

Однак на практиці такі повноваження парламент в окремих випадках

делегує місцевим представницьким органом. Місцеві ряди як місцеві

колегіальні органи вправі накладати окремі обмеження, якщо це прямо

випливає із Конституції України та законів, які визначають їхній статус і

повноваження. Однак такі дії місцевих органи влади підлягають правовому

контролю адміністративних судів. Принципово важливо у цих випадках, щоб

дії виконавчої влади та органів місцевого самоврядування базувалися на із

Конституції і законах України.

2.Легітимність

Правовою основою обмеження прав людини є загальне визнання його

суспільної необхідності, існування настійної потреби визначення меж

здійснення суб’єктивного права з урахуванням інтересів інших осіб.

Гарантією загального визнання необхідності обмеження є вільне обговорення

наслідків, що випливають із обмеження суб’єктивного права. Важливим є

визначення такого обмеження, яке б не посягало на сутність права людини і

не створювало надмірних обмежень у його здійсненні. Інакше обмеження

буде не легітимним.

Визначення меж, форм і засобів обмежень основних прав можливе у рамках

парламентської процедури шляхом прийняття закону. Делегування

парламентом повноважень урядові щодо обмеження прав людини не

відповідає принципу верховенства права, а тому таке делегування є

21

нелегітимним. Гарантією конституційності обмежень основного права є

судовий лад конституційного закону.

Прикладом неправомірного обмеження прав людини в актах виконавчої

влади є Постанові Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 року

№1169, якою уряд намагався врегулювати питання щодо отримання дозволу

суду на обмеження прав людини й основоположних свобод. Така постанова

суперечить конституційним принципам верховенства права(ст.8),

законності(ч.2 ст.19), сутності змісту обмежень прав людини й

основоположних свобод(ст.64), а також є втручання уряду в законодавчу

сферу парламенту ,як це визначено ст.92 Конституції України. Цей правовий

акт відображає традиційне розуміння природи влади як своєрідного imperium

чи jus patrionium з боку суб’єктів владних повноважень, що грубо

суперечить ідеї обмеження влади правом.

3. Зміст критеріїв обмежень основних прав чітко не визначений

Конституцією України. Конституційна регламентація обмежень основних

прав є диференційованою і залежить від особливостей здійснення

конкретного суб’єктивного публічного права. Наприклад, право власності

(ст.41) обмежене його соціальною функцією,зобов’язальним характером

(ст.13), правами, свободами та гідністю інших громадян, інтересами

суспільства, охороною екології і природних якостей землі. Тому у теорії

основних прав і свобод, зарубіжній практиці та діяльності Європейського

суду з прав людини вироблені такі критерії обмеження основних прав і

свобод.

А. Суспільна необхідність обмеження основних прав базується на тому,що

таке обмеження необхідне для суспільства, оскільки існує потреба захисту

більш важливих суспільних цінностей, ніж особисті інтереси. В одному із

своїх рішень Конституційний суд ФРН зазначав, що метою розгляду є не

лише захист індивідуальних інтересів,а забезпечення балансу приватного та

публічного інтересу. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з

прав людини обмеження основних прав повинно кореспондуватися із

22

інтересами демократичного суспільства, тобто таке обмеження повинно бути

забезпечене легітимними парламентськими процедурами. Сутність

суспільної необхідності полягає в тому, що інтереси суспільства мають

більшу вагу, ніж широке здійснення суб’єктивного публічного права, тому

воно і потребує обґрунтованого обмеження.

Б.Національна безпека. В умовах загрози нормальному функціонуванню

інститутів публічної алоди та суспільства існує можливість у виключних

випадках обмеження здійснення основних прав. Таке обмеження ґрунтується

на надзвичайному характерові загроз соціальним, політичним, економічним,

інформаційним засадам суспільства, що несе в собі потенційну загрозу їх

розвитку. Воно може здійснюватися з міркувань відведення загроз від

найважливіших життєвих благ людей (життя і здоров’я).З міркувань

національної безпеки існує необхідність обмеження прав людини й

основоположних свобод в умовах воєнного і надзвичайного стану.

В. Громадський порядок і безпека. Здійснення основних прав може бути

обмежене задля запобігання масових безпорядків та заворушень.

Причиною таких обмежень може служити припиненням масових

заворушень, якщо вони загрожують правам і здоров’ю людей, належному

функціонування публічних служб. В Україні так в обмеження застосувалися

судами щодо місця і часу проведення мітингів та зібрань з метою

забезпечення упорядкованого функціонування установ та закладів,

функціонування державних і муніципальних служб тощо. Цей критерій

обмеження не може застосовуватися таким чином, щоб створювати істотні

перепони у здійсненні суб’єктивного публічного права.

Г. Права і свободи інших людей. Цей критерій кореспондується із

положенням ст.23 Конституції України. Необхідною умовою вільного

розвитку індивіда у суспільстві є правова визначеність. Неправомірним є

зловживання правом,тобто здійснення суб’єктивного публічного права на

шкоду правам та інтересам інших осіб. Держава покликана забезпечити

належний і неупереджений судовий розгляд таких обставин з метою

23

забезпечення справедливості. Права і свободи інших людей можуть служити

загальним критерієм для визначення конкретних обмежень законодавцем.

Поліцейські структури на цій підставі можуть обмежувати основні права

шляхом вчинення конклюдентних дій (законної вимоги припинити дії, якими

вчинюються перешкоди правам і свободам інших людей, або затримання

особи у невідкладних випадках при вченні правопорушення тощо).

Ґ. Моральність населення є складним критерієм обмеження основних

прав. За своєю логікою питання моралі є предметом судової оцінки, яка

завжди носить суперечливий характер. Навіть Європейський суд з прав

людини у своїх рішеннях часто посилається на те, що національні органи такі

питання можуть інтерпретувати більш компетентно. Тому визначення єдиних

критеріїв моральності є складним завданням. Моральність тлумачитися в

залежності від обставин конкретної справи. Питання моральності завжди

тісно пов’язані із релігійними питаннями, культурою,традиціями та

звичаями,загальноприйнятими для конкретної спільноти. Моральність може

стосуватися і корпоративної етики, усталеної ділової практики чи трудових

відносин тощо.

Вичерпний характер переліку для основних прав є очевидним

критерієм, оскільки він впливає із принципу верховенства права. Головним

критерієм визначення меж здійснення прав людини й основоположних

свобод є Конституція України, на якій може базуватися закон у конкретизації

та деталізації цих підстав. Обмеження прав і свобод людини може

встановлюватися лише на основі закону і містити вичерпний перелік підстав

таких обмежень. Обмеження прав людини й основоположних свобод

неприпустимо здійснювати шляхом прийняттям актів урядом, іншими

адміністративними органами чи органами місцевого самоврядування.

Обмеження і гарантії прав людини й основоположних свобод

В основі гарантій основних прав і свобод є право людини на захист її

гідності. Право на охорону державною гідності індивіда кореспондується із

24

обов’язком посадових осіб і всіх працівників державних структур поважати

гідність людини та означає:

а) ніщо не може бути підставою для її приниження;

б) будь-які заходи впливу на неправомірну поведінку особи з боку

працівників правоохоронних органів не повинні бути спрямовані на

приниження гідності;

в) необхідне уважне, безкорисливе і моральне відношення до

задоволення прав і законних інтересів людини ;

ґ) повинні дотримуватися етичних норм у поведінці державних органів

у поводженні з людьми к складних для них життєвих ситуаціях, особливо з

людьми похилого віку, інвалідами, учасниками війни.

Проблеми законодавчого регулювання (неповнота, наявність прогалин)

веде до зловживання виконавчої влади у сфері прав людини, вибіркового

застосування законодавства, створення невиправданих преференцій у

забезпеченні основних прав окремим колам осіб. Така ситуація також

створює можливості для зловживання є боку суддів,які уповноваженні

тлумачити норми права і заповнювати у ньому прогалини, усувати недоліки,

пов’язані із колізіями.

25

2.5 Правове обмеження прав людини як основа і критерій співвідношення

публічних та особистих інтересів

Проблема обмеження прав людини і свобод та громадянина

державними інститутами є однією з найважливіших у сучасній українській

юриспруденції.

Наприкінці минулого століття вона набула особливого значення у

контексті ідей правової держави і випадків порушення прав та свобод

іншими індивідами, органами держави, а також не досить високим рівнем

правової культури частини українського суспільства.

Існує теоретична неопрацьованість проблематики обмеження прав і

свобод людини, яка викликає певні труднощі в розумінні особливостей

аспектів взаємодії держави, її органів, суспільства та особистості і не

спонукає до підвищення якості і ефективності законотворчої та

правозастосовної діяльності державних інститутів і органів місцевого

самоврядування різних рівнів.

На сьогодні не таємниця, що політика деяких держав, зокрема й

України, не ставить за самоціль обмеження прав і свобод людини та

громадянина, а їх поява, як правило, пов’язане з впливом об’єктивних умов

існування держави як суверенної самостійної одиниці.

Дослідження наукової думки сьогодення свідчить про висвітлення у

працях вчених Є. Лукащової, С. Алексеєва, В. Нерцесянца, П. Рабіновича, М.

Хавронюка, І.Панкевича, О. Сауніної, В.Крусса, Т. Худойкіної, В.Гоймана,

Б. Ебзеєва та інших, змісту категорій «свобода людини» та «права людини»,

що визначаються по-різному. Одними авторами по-різному. Одними

авторами вони ототожнюються, іншими - ні. На мою думку, найбільш

вдалими таким, що отримало ширшу підтримку, визначення прав і свобод

людини є: «Свободи – права індивідів та народів, що походять віл природи, а

не надані державою, яка не може їх регулювати, втручатися у них, а лише

зобов’язана сприймати їх як існуючі і констатувати існування їх поза своєю

волею та владою, а також захищати їх».

26

У Конституції України (ст.64) зазначається, права і свободи людини та

громадянина не можуть бути обмеженні,крім випадків, передбачених нею.

Додатковою умовою окремих обмежень визначається воєнний чи

надзвичайний стан із зазначенням строку дії цих обмежень. При цьому чітко

визначено перелік прав,що не можуть бути обмежені ні за яких умов. Таким

чином, головною метою обмежень є захист основних цінностей у суспільстві,

до яких належать життя,свобода, гідність тощо.

Для обмеження прав і свобод існує соціальна,економічна та політична

обумовленість. Обмеження прав і свобод,по суті, є обмеженням прав

особистих прав стабільності.

Встановлені Конституцією України основи для правового обмеження

прав і свобод людини а громадянина є необхідним елементом у сфері

правового регулювання суспільних відносин. Але не можна забувати, що

саме право є тільки мірою свободи, яка не може бути абсолютною.

Межі основних прав визначенні Конституцією України і за своєю

соціальною та юридичною природою відрізняються від обмежень основних

прав у конституційно - правовому змісті, які розуміються як такі, що

допускаються Конституцією і встановлюються законом як винятки з

конституційного статусу людини та громадянина.

Конституція України встановлює принцип: права і свободи людини та

громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, передбачених

Основним Законом чи в умовах воєнного або надзвичайного стану із

зазначенням строку дії цих обмежень.

Конституційно – правові обмеження основних прав і свобод утворюють

систему:

а ) обмеження загального конституційно-правового статусу і визначаючі

допустимі межі;

б ) обмеження основних прав в умовах особливих правових режимів;

в ) обмеження основних прав і свобод, обумовлені особливостями галузевого

чи видового правового статусу окремих категорій осіб.

27

Аналіз Конституції України дозволяє зробити висновок,що закріплені у ній

підстави правомірного обмеження прав і свобод людини та громадянина

базуються на принципі поєднання приватних та публічних інтересів, а захист

останніх представлений у правовому механізмі, у першу чергу, такими

підставами, як захист основ конституційного ладу і забезпечення оборони

країни та безпеки держави.

У інших законодавчих актах є положення, які базуються безумовному

пріоритеті публічних інтересів над особистими. Ситуація складається так, що

необхідне уточнення підходів до критеріїв правомірного обмеження прав і

свобод громадян, що міститься як у чинному законодавстві, так і на

конституційному рівні,приведення їх у відповідність з нормами

міжнародного права, а також вищими правовими цінностями, які знайшли

визнання в Україні.

Найважливіше полягає у тому, щоб з’ясувати, на яких підставах і як саме

визначаються (у кількісно-якісному співвідношенні) межі обмежень тих чи

інших прав і свобод людини, яка при цьому ставиться і які засоби

використовуються з урахуванням цих меж. Саме на даному співвідношенні

мети, засобів і меж базуються об’єктивно - суб’єктивні фактори, які

визначають діяльність з обмеження прав і свобод людини та громадянина.

28

3.1 Висновок

Діалектична єдність зобов’язального характеру основних прав і свобод

та легітимності їх обмеження визначають зміст гарантій прав і свобод

людини і громадянина. Обмеження прав людини й основоположних свобод

сьогодні пов’язується із потребами боротьби із тероризмом ,організованою

злочинністю, запобіганням вчинення злочинів. Разом з тим такі міркування

необхідно пов’язувати із підвищенням ефективності роботи спецслужб та

інших правоохоронних органів. Не ефективність державного апарату не

може служити виправданням для встановлення на рівні закону додаткових

обмежень у здійсненні прав людини чи надмірно широкої судової практики

санкціонування доступу до інформації про особисті дані, затримання особи,

проникнення в житло чи інше володіння особи, здійснення інших

обмежувальних засобів.

Таким чином, обмеження прав людини й основоположних свобод,

впливає на ефективність і дієвість їх гарантій. З точки зору ефективності, такі

обмеження повинні бути пропорційними та справедливими. Тому

запровадження та здійснення обмежувальних заходів у сфері прав людини

повинні забезпечувати баланс між приватними та публічними інтересами. У

випадку вирішення питання судом про санкціонування владного втручання у

здійсненні суб’єктивного публічного права існує необхідність забезпечення

такого балансу, виходячи із міркувань гуманітарного виміру діяльності

публічної влади. Дієвість владних структур у забезпеченні прав людини й

основоположних свобод вимірюється через процесуальну економію,

доступність правових процедур,відкритість та публічність владної

діяльності,заборону владної сваволі, добросовісне і належне здійснення

адміністративних процедур. Знаходження такого балансу між приватними і

публічними інтересами і визначатиме вимір обмежень прав людини й

основоположних свобод відповідно до принципів верховенства права. Досить

складні ситуації,які обумовлюють необхідність введення і реалізації

надзвичайних адміністративно-правових режимів,необхідність з’ясування їх

29

негативних наслідків потребують відповідних зусиль держави, які в свою

чергу об’єктивно обумовлюють необхідність застосування певних обмежень

прав і свобод громадян. Без таких обмежень діяльність держави з

приведенням обставини, яка склалася в результаті тих чи інших

надзвичайних обставин, у належний стан, значно ускладнюється. Загалом

проблема обмежень прав і свобод громадян є однією із найважливіших

сторін взаємовідносин держави та громадян, яка значною мірою обумовлює

реальність проголошених прав і свобод. У свою чергу історія становлення та

розвитку державності невід’ємна від пошуку оптимальних параметрів

взаємовідносин влади і людини, які завжди були стержневими,

визначальними в державах будь-якої формації. Багато в чому налагодження

таких взаємовідносин залежить також і від доцільності та ступеня наявності

й застосування правових обмежень. З огляду на це, справедливим є

твердження, що положення, які обмежують відповідні права, є необхідними в

будь-якому суспільстві і державі,оскільки без них використання прав може

призвести до анархії та свавілля. Більш того, встановлення державою певних

прав і свобод громадян, яке викликане нормальним процесом

функціонування та розвитку суспільства, є цивілізованим засобом

регулювання міри свободи індивіда в суспільстві.

Слід зазначити, що питання обмеження певних прав ще здавна

привертало увагу філософів та вчених-правників і розглядалося як в

контексті обмеження прав держави, так і в контексті обмеження прав

конкретної особи. Так, Є.Н.Трубецкой зазначає, що безмежна свобода

окремої особи була б не тільки запереченням права, а й прямою

протилежністю добру. Зовнішня свобода особи завжди була обмежена

свободою інших осіб в тій мірі, в якій цього потребує добро. На думку

відомого вченого Б.О. Кістяківського, необмеженість повноважень держаної

влади і цілковите поглинання особистості, приреченої на беззаперечне

підкорення державі, надає державі звіриного вигляду. Торкаючись обмежень

свобод людини О.П. Куніцин визначає, що свобода людини обмежується,

30

перш за все, свободою інших людей, я також кількістю прав, які їй належать,

та її фізичними та моральним силами, необхідними для здійснення права.

Таким чином, ще з давніх часів категорія права об’єктивно пов’язується з

його обмеженнями.

Як відомо, обмежувати означає установлювати певні межі чого-небудь;

зв’язувати щось обмежувальними умовами, лімітувати; не допускати

поширення чого-небудь, локалізувати. У правничій літературі обмеження

права визначаються по-різному. При цьому оперують поняття «обмеження

права», «правове обмеження», «обмеження прав людини» . На думку

професора В.І Гоймана, обмеження права – це здійснюване на передбачених

законом підставах та в установленому порядку звуження його обсягу.

Обмеження юридичні визначаються як установлені законом вилучення із

правового статусу громадянина в силу певних обставин. О.В. Малько

визначає правове обмеження як правове стримання протизаконного діяння,

яке створює умови для задоволення інтересів контрсуб`єкта і суспільних

інтересів в охороні і захисті; це встановлені в праві меж, в рамках яких

суб’єкти повинні діяти; це виключення певних можливостей осіб.

Обмеження прав людини визначається як легітимна діяльність держави,

спрямована на виконання її охоронної функції щодо ведення деяких

обмежень у здійсненні прав і свобод з метою захисту конституційного

устрою, моральності, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб,

забезпечення оборони країни і безпеки держави. При цьому слід зауважити,

що частіше обмежуються не права, а визначаються їх межі. Аналізуючи

приведенні точки зору, підкреслимо деякі моменти. Перш за все, правове

стримання протизаконного діяння, оскільки не завжди обмеження

повязуються з реальним порушенням закону. Тому більш чітким було б

визначення обмеження як правового засобу недопущення діянь, які мають

потенційну загрозу або порушують стан суспільних відносин. Але точніше

було б говорити про звуження певного права, ніж про визначення його меж,

оскільки суб’єктивне право і визначає межі певної поведінки. Загалом, всі

31

приведенні визначення зближує ряд моментів. По-перше, це наявні сит

відповідних обставин, з якими пов’язуються необхідність введення

обмежень. По-друге, обмеження пов’язані із звуженням обсягу відповідних

суб’єктивних прав . на мою думку, такий підхід є найбільш доцільним при

розгляді питань обмежень прав громадян в умовах дії надзвичайних

адміністративно-правових режимів.

Слід також зазначити, що категорії «правове обмеження», «обмеження

права»,та «обмеження прав людини» дуже близькі за змістом, але їх не

бажано ототожнювати. Вважаємо, що ці категорії співвідносяться як загальне

та особливе. Якщо правові обмеження являють собою категорію більш

широкого порядку і можуть бути визначені як сукупність елементів

механізму правового регулювання, то обмеження права є категорією більш

суб’єктивною і дозволяє конкретизувати певне обмеження як з позицій

обсягу відповідного права, так і з позицій особливостей певного суб’єкта –

носія конкретного права. Ще більш деталізованим є поняття обмеження прав

людини.

32

4.1 Список використаних джерел

1. Назаров В.В Конституційні права людини та їх обмеження у

кримінальному процесі України. Харків ТД «Золота миля»,

2009 р.

2. Вибори та демократія ,2009.

3. Держава і право, 2006

4. Добрянський С.П Межі прав людини, Львів 2009

5. О.Савченко, Правове обмеження прав людини як основа і

критерії публічних та особистих інтересів, 2006р.

6. Вибори та демократія, 2008 р.

7. теорія держави і права , А.В. Мальков 1997р.

8. Скакун О.Ф Теорія держави і права. 2000

33