Дмитро Білоус

Дмитро Білоус

Як згадував сам Дмитро Григорович, «Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували». «Трудове виховання – на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, – не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», –це вже пізніше поет розповідає про дитинство.

Приходила старша сестра зі школи, скидала ті чоботи, і взував їх Дмитрик. Лише сестрину свитку соромився вдягати. Але оскільки іншої вдяганки не було, йшов на вулицю в жіночій одежі.

24 квітня 1920 року, коли над Курманами, що стоять при зачарованій Сулі на межі Полтавщини і Слобожанщини (тепер це Сумщина), в безхмарній синяві неба високо пролітали лелеки, шукаючи старі гнізда, в сім'ї Білоусів народився син Дмитрик. За народним повір'ям це означало, що дитину принесли лелеки на своїх крилах...

Мати Дмитра була жінкою великої доброти, лагідної вдачі. Вона ніколи не підвищувала на дітей голос . А коли посилала когось із хлопців до колодязя, просила: «Принеси, спасибі тобі, синку, відерце води». І оце «спасибі тобі» за ще не виконану роботу чудодійно впливало на дітей: не було такого випадку, що б хтось не послухався.

Батько – сільський мудрець, книжник, порадник і заступник односельців, які обрали його народним суддею.

У сім'ї шанували слово, книжки в домі оточували Дмитрика з раннього дитинства, і частенько вечорами в хаті читалися вголос твори Шевченка, Остапа Вишні, Грабовського.

Щоб чимось зайнятись у холодну зимову пору, діти складали вірші, пісні, вигадували цікаві сюжети, а якось вирішили організувати домашній самодіяльний гурток, де розігрували сцени з власного життя та життя односельців. Були тут і «артисти», і «глядачі».

Люди в селі любили малого Дмитрика, а особливо сусідка Білоусів, яка не мала власних дітей. Вона завжди чимось частувала його, а одного разу привезла з міста справжню куповану іграшку — полотняного цуцика, набитого тирсою. Яка то була радість для дитини!

Хлопчиком приїхав Дмитрик до Харкова, де він працював і вчився в дитячій трудовій комуні. Тут народився перший його вірш «Весняні акорди». Звичайно, сімейна атмосфера, виховання, любов до книжки не могли не вплинути на Дмитра,тому він вступає на давно омріяний філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар та Григорій Тютюнник.

Війна перервала навчання, і Дмитро йде в складі студентського батальйону на фронт. У перших оборонних боях на Київщині у серпні 1941 року був тяжко поранений. Минуло більше року лікування в госпіталях , і молодий боєць знову стає до лав армії у 1943 р. тепер уже в складі української редакції радіомовлення для партизанів України .

Після визволення Києва Дмитро Григорович продовжує навчання в університеті,а закінчивши, працює в журналі «Дніпро».

Незабаром, 1948 року, відбувся його літературний дебют як поета – вийшла в світ збірка гумористичних та сатиричних віршів «Осколочним». Потім вийшли збірки «Добрим людям на здоров'я, ворогам на безголов'я», «Веселі обличчя» та інші.

Ще одна дуже яскрава грань таланту Дмитра Білоуса — перекладацтво. Він переклав чимало видань з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської.

А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарської поезії. Видання було відзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща антологія болгарської літератури, видана за кордоном. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня, а в Україні Дмитро Білоус удостоєний за цю працю премії імені Максима Рильського.

Уже в зрілому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки «Пташині голоси» , «Упертий Гриць», «Про чотириногих, рогатих і безрогих» , «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» та інші завжди залюбки читає дітвора.

Письменник любив деталі, любив точні знання. Читачі завжди дізнаються з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність є необхідними у книжках для дорослих, а для дітей — тим паче. Тому Дмитро Білоус виважував кожну деталь, кожне судження. Скажімо, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів цілу дослідницьку роботу — як безпосередньо в лісі, на природі, так і зі спеціальною літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи.

І ніби мимохідь, розповідаючи про птахів, відшукуючи в їхньому житті риси, притаманні людині, поет виховує малюків, учить їх бути працьовитими, підтримувати інших, коли їм важко, виручати того, хто ускочив у біду, не бути зажерливим, скупим.

Дмитро Білоус, пишучи твори для збірочки «Лікарня в зоопарку», працював не лише з науково-пізнавальною літературою, а й довгий час спостерігав життя тварин у зоопарках. Щоб показати не лише звірів, а й добрих дорослих у білих чи синіх халатах, які приходять їм на допомогу. У незвичайній лікарні лікують цесарку, пінгвінів, слона, антилоп, єнота, верблюда... «Від хворих тільки й чути: «Ме-м-ме...”, «Ве-ве!”, «Му-м-му!”. І спробуй-но збагнути, що там болить кому...».

Найбільшу, мабуть, славу принесла Дмитру Білоусу збірка «Диво калинове» (1988). Усе життя поет мріяв про те, щоб привернути увагу дітей до краси нашої солов'їної мови. І він написав такі вірші, які спочатку прозвучали по радіо, а потім вийшли окремою книжкою.

1990 року «Диво калинове» було відзначено Національною державною премією імені Т.Г.Шевченка.

«Чари барвінкові» – вже друга книжка поета про чари й секрети української мови, адресована, головним чином, школярам. Секрет популярності цієї книги дуже простий. Він – у дивовижній винахідливості, вигадливості й майстерності автора, у його вмінні говорити з читачем про серйозні речі невимушено й дохідливо. Вірші, крутиголовки, скоромовки, загадки, шаради, смішинки захоплюють, зачаровують юного читача багатством і милозвучністю української мови.

Книга «За Україну молюся» – це захоплюючі розповіді про диво рідної молитви і чари прадавніх свят, які доніс до наших днів український народ. За неї Дмитро Білоус удостоєний літературної премії ім. Олени Пчілки (2001), заснованої видавництвом «Веселка».

Велику, благородну й конче потрібну справу робив Дмитро Білоус: вчив любити рідний край, знати, відчувати багатство і красу нашого «дива калинового» – рідної мови, шанувати рідномовну молитву та прадавні свята.

13 жовтня 2004 року на 85 році життя полинув сивим журавлем понад своєю рідною Сулою у вічність знаний, шанований, неперевершений Дмитро Білоус.