Ігор Стравінський та Дмитро Шостакович: митець, влада, свобода

Тоні Палмер: “Мій фільм про

Стравінського має складну історію...”

1966 року, закінчивши університет у

Кембриджі, я приєднався до ВВС як продюсер-практикант. Я сидів у своєму офісі, обмірковуючи справи, коли пролунав телефонний дзвінок і я почув голос у слухавці:

- Пан Стравінський у Лондоні, він хотів би зустрітися з вами.

Впевнений, що хтось пожартував, я поклав слухавку. Стравінський, вочевидь, не міг хоч щось про мене чути. Отож у нього не було жодної можливої причини зустрітися зі мною. Але телефон обізвався знову.

- Ні-ні, - сказав голос, - це факт.І тоді я зрозумів, що уже десь чув цей

голос, він належав агентові, якого я нещодавно зустрічав:

- Пан Стравінський насправді хотів би з

вами зустрітися. Чи не змогли б ви прийти до готелю «Савой» сьогодні пополудні на чашку чаю?

Нажаханий, я вирішив, що не маю чого втрачати, навіть якщо це був жарт.

Я належним чином відрекомендував себе у «Савої» адміністратору готелю того пополудня і був негайно доправлений до апартаментів Стравінського. Після того, як мені здавалося, пройшла ціла вічність, упродовж якої я все більше нервував, цей маленький чоловік вийшов з-за дверей і подав руку. І, повірте мені, він був насправді крихітний, не більше 1 метра 50 сантиметрів на зріст, якщо хочете. Він був дуже ввічливий, подякував за те, що я прийшов, і запросив присісти. Мені перехопило подих… Його супроводжували агент, котрий мені зателефонував, мадам Віра Стравінська – повна протилежність маестро і Роберт Крафт, антрепренер. Стравінський, ткнувши пальцем у бік агента, мовив:

- Містер Петерсен казав, що ви знаєте «Бітлз». Чи це правда?

- Так, довелося зустрічатися у Кембриджі з Джоном Ленноном, а через нього - і з рештою групи.

Я б не сказав, що ми були друзями, але, звісно, я їх знав.

- Я хотів би зустрітися з Джоном Леноном, - заявив Стравінський. – Чи можете ви це влаштувати?

Я відповів, що зроблю усе, що залежатиме від мене. І, наскільки я знаю (від Леннона, який сказав мені пізніше), вони таки зустрілися. Тому, коли мені випала нагода знову зустрітися зі Стравінським (цього разу в Нью-Йорку) він сказав одну з найбільш пам’ятних речей, яку коли-небудь хтось мені казав:

- Чи ви усвідомлюєте, юний друже, - мовив він, - я бачив, як диригує Чайковський і відчуваю, що буду продовжувати писати музику після того, як «Бітлз» розпадуться.

Як з’ясувалося потім, це була правда. «Бітлз» офіційно завершили свою кар’єру 1970 року, а Стравінський помер 1971-го. Але чим більше розмірковував над його словами, тим більше екстраординарними вони ставали. Який же великий часовий проміжок від Чайковського до «Бітлз» і далі. І один великий музикант міг бачити і чути все це…

Через деякий час після смерті Стравінського я отримав запрошення із його маєтку, здається від мадам Віри Стравінської, щоб зробити фільм на відзначення сотої річниці від дня народження цього виняткового композитора. Мене запросили до Нью-Йорка, щоб обговорити це з Робетом Крафтом і давнім адвокатом Стравінського Арнольдом Вайсбергером.

Коли я прибув до офісу Вайсбергера, той спершу притулив мене до стіни і сфотографував.

- Бачите, - сказав по-змовницьки, - сьогодні не можу нікому довіряти.

Такий початок мені не сподобався. Пізніше стало ще гірше…

-Тепер, молодий чоловіче, - запитав він, - ти хочеш робити цей фільм? Це неможливо. Ти змарнуєш свій час.

Я відповів, що всього лишень відгукнувся на запрошення.

- Ох, що ж вони знають? – відмахнувся він. - Ось що я тобі скажу. Тут є дві родини. Жінка № 1 вже померла, мала чотирьох дітей, однієї дитини вже немає. Троє чудово дають собі раду. Живі-здорові і сперечаються між собою. Жінка № 2 не мала дітей. Діти від першої дружити відмовляються брати участь у будь-яких заходах за участю Крафта. І Крафт не бажає їхньої присутності. Ось такі калачі… Якби я був на твоєму місці, то негайно полишив би цю справу. Тільки хтось несповна розуму міг би взятися за подібну справу.

Крафт теж був сповнений упереджень:- А ти знаєш, що перша дружина

Стравінського була його двоюрідною сестрою? Ось тому їхні діти імбецили.

Нехороший початок, подумав я, але усвідомлював, що фільм був би неповним без участі обох родин. Крафт достеменно нічого не знав про життя родини Стравінського до 1946 року, коли вперше зустрів його у Каліфорнії: тут знаходилася резиденція композитора під час Другої світової війни.

Мені захотілося побачити дітей композитора, щоб довідатися про життя їхньої матері, передусім у Росії, Швейцарії

та Франції, де композитор створив найважливіші твори. Пані Віра Стравінська виявилися більш привітною і приязною. Саме вона, на мою думку, найбільше бажала створення цього фільму. Вона дала мені адреси усіх дітей і навіть запропонувала зателефонувати до них, щоб переконатися, чи вони захочуть взяти участь у ньому. Щоправда, Федір запитав, чи міг би він побачити фільм до його офіційного показу, щоб пересвідчитися, чи Крафт «не набрехав щось про сім’ю».

Я мусив поспішати: Стравінському за рік могло б виповнитися сто років, отож більшість його колег та друзів могли досягти подібного віку або ж наблизитися до нього. Не можна було втрачати ні хвилини!

Мені прикро констатувати, що більшість людей, у яких ми брали інтерв’ю, померли через кілька років після прем’єри фільму. Це був визначний список: Баланчін, останній великий хореограф Стравінського, Серж Лифар, хореограф Бєляєва, Борис Кохно, Кіра Ніжинська, донька Ніжинського, Марі Ламберт, Мисаїл Павлов і двоє останніх живих танцівників, котрі брали участь у прем’єрі «Весни священної», російська кузина Стравінського, внучка Римського-Корсакова Тетяна, власне троє дітей і, звісно, пані Стравінська, котра померла 1982 року, коли ми показали фільм.

Першою проблемою, одначе, стали зйомки в Радянському Союзі. Для цього нам потрібний був спеціальний дозвіл. Найкраще - від самої верхівки. Незважаючи

на російське походження, Стравінський ніколи не користувався популярністю у Радянському Союзі, де його зображували як капіталіста, який залишив Росію без дозволу і відмовився повертатися протягом «Великої вітчизняної війни» 1941-45 років і допомагати у боротьбі, на відміну від Прокоф’єва та Шостаковича, воліючи влаштуватися в досконалому втіленні декадентського Заходу – Голлівуді. Одну з найкумедніших історій про СРСР та його відношення до Стравінського я довідався під час зйомок фільму. Вона торкалася його близької смерті.

Стравінський серйозно захворів узимку 1969 року, і йому щодня переливали кров. Він оголосив, що бажає упокоїтися, спостерігаючи за Женевським озером, де жив Чайковський і де він сам оселився, коли залишив Росію. Роберт Крафт поїхав у розвідку. І виявив, що місто Кларенс поблизу Лозанни, де Стравінський мав апартаменти навпроти Ернеста Ансерме і де він написав «Весну священну» 1911-1912 року (Ансерме був диригентом під час світової прем’єри у Парижі), змінилося до невпізнання: його наповнили численні хмародери і жахливі сучасні бетонні багатоповерхівки. Тож Крафт вирішив, що перебування на французькому березі озера в Ев’єн ле Бейн більш пасуватиме для його здоров’я (зрештою композитор був власником французького паспорта протягом тривалого часу): тут збереглося історичне середовище, тож композитора доправили до Франції.

негайно покращилося, він повернувся до Нью-Йорку, де прожив ще два роки, упокоївшись у квітні 1971-го.

Отже ми мусили отримати дозвіл знімати в Радянському Союзі у 1981 році; зокрема в Ленінграді, де жив Стравінський, навпроти Маріїнського / ім. Кірова театру і селі Сорочинцях на Україні, де на літніх ярмарках бував Стравінський щороку у дитинстві. Були залагоджені усі формальності, щоб я міг зустрітися із Тихоном Хрєнниковим – секретарем Спілки композиторів: призначений Сталіним 1949-го, він працював за Брежнєва у 1981-му і залишався на своєму посту за Путіна аж до самої смерті 2007 року. Працівник Держтелерадіо привів мене до нього, щоб укласти угоду про спільне виробництво, що надавала би права росіянам показувати мій фільм «на їхніх теренах» (sic!) Хрєнников мав крижаний характер, але після добрячої порції горілки і пирогів він дав дозвіл. Тоді я ще не розумів, чому він так швидко погодився. Я подав список усього мені необхідного, і більшість з того з’явилося як на помах чарівної палички – Большой відтворив оригінальну хореографію одного з танців «Петрушки», ми отримали доступ до Кіровського театру, з’явились російські кузини, до моїх послуг були хори Латвії, щоправда дві людини з невідомих причин не змогли з’явитися…

Великою експедицією була подорож до Сорочинців… Коли маршрут затвердили, Роберт Крафт зажадав приєднатися

Це був старий чоловік, прикутий до ліжка, котрий оглядав озеро, добре забезпечений улюбленим віскі. Без сумніву, з легкою душею, він жив у очікуванні смерті. Та не минуло і кілька днів, як консьєрж повідомив, що поважна російська делегація очікує на аудієнцію з маестро. Роберта Крафта делегували довідатися про мету візиту. Серед приїжджих був уповноважений представник міністра культури СРСР, котрий повідомив:

-Уся нація висловлює жаль з приводу хвороби Стравінського. За дорученням Верховної Ради медичний літак з найновішим обладнанням на борту чекає у Женевському аеропорту Стравінського, щоб доправити його до Москви, аби він міг померти у лоні матері-Росії. Якщо пан Стравінський погодиться на перевезення, маестро буде негайно нагороджений найвищими урядовими нагородами Радянського Союзу… Вони можуть гарантувати, що він буде похований біля Кремлівської стіни. Якщо ж містер Стравінський побажає померти у мирі і затишку тут, у Франції, бо транспортування, з огляду на теперішній стан, загрожуватиме його життю, тоді повідомте маестро, що ми з задоволенням прийняли б його тіло для перевезення в Росію. Але тоді вони не гарантують його поховання біля Кремлівської стіни.

Коли про це довідався Стравінський, він так розлютився (адже радянські урядовці забороняли його музику щонайменше 50 років), що його здоров’я

до команди. Я застеріг його, що це не буде комфортна подорож, але він не передумав. Нас шестеро, плюс перекладача, на хиткому пропелерному літаку «Аерофлоту» доправили з Москви у Харків. Надвечір на старій військовій авіабазі, де не було ніякої інфраструктури, нас очікував автобус, що, очевидно, обслуговував пасажирів ще у роки Першої світової війни і мав перевезти нас до Полтави, найбільшого міста поблизу.

- Чи довго триватиме поїздка? – поцікавився Крафт у водія.

- Не знаю,- почув у відповідь. І ми вирушили у ніч…

Віра Стравінська, що перебувала за 5 тисяч миль звідсіля, у Нью-Йорку, допомагала нам рятуватися. Роберт Крафт запропонував печиво, яке приготувала вдова Ігоря Стравінського. Голод допікав нам усе дужче, коли, миля за милею, ми пробиралися українськими манівцями, отож ми зжерли печиво за якусь мить. Через сім годин (!) автобус зупинився біля готелю у передмісті Полтави. Я кажу «готель», але там не було навіть належної вбиральні; лише тоненька ледве тепла цівка води з крана. Адміністратор справляв враження людини, що померла кілька років тому і не помітила цього. Але вже наступного дня, здається о п’ятій ранку, коли ми прибули на Сорочинський ярмарок, то зрозуміли, що справа була варта заходу. Там були хори з усієї Західної України, інструментальні колективи, фокусники, пожирачі полум’я,

жінки у великих хустках, котрі продавали гусей, курчат, кінське м’ясо, смердючу рибу і яйця. Весілля, гойдалки, каруселі, пиво, горілка – і багно, багно, і ще більше багна, болото до колін. Очевидно, дощило щодня минулого тижня, і поля, на яких відбувався яромарок, перетворилися на місиво. Зйомки перетворилися на хлюпання у масному багні. Не обійшлося без дивовижних сюрпризів. Коли ми знімали якийсь хор, Крафт раптом схопив мою руку і сказав:

-Ти впізнаєш це?Це був, нота в ноту, точний початок

відомої симфонії. Партитури для басів, труб, тромбонів тепер співала акапельно група огрядних сільських жінок, котрі, я впевнений, ніколи не чули Стравінського. Але їхні звуки і ноти Стравінський відтворив у Штатах 50 років потому, відколи уперше почув подібну на гудіння мелодію, коли ще був дитям. Відтоді своє завдання я бачив у тому, щоб показати: незважаючи на численні подорожі і безкінечні варіації стилю, з його французьким, а згодом американським громадянством Стравінський був і залишається руським. Якщо ви цього не збагнете, то ніколи не з Дві нотатки. Коли Теодору (Федір), старшому сину композитора, показали фільм перед прем’єрою, він не погодився лише з тим, що батоко позичав гроші під відсотки задля власної вигоди. Але це правда, запротестував я. Йому належало кілька іпотечних внесків. Теодор врешті погодився.

Друга нотатка стосується Тихона Хрєнникова. Кілька років потому, як фільм був завершений, приятель з Москви зателефонував мені у Лондон і пообіцяв показати щось дуже важливе. У нього була відеокасета із записом мого фільму у програмі російського телебачення. Згадайте, що це була частина нашої угоди: щоб отримати дозвіл на зйомки в Союзі, я мусив надати копію фільму Хрєнникову. Я переглянув відеозапис…Це був мій фільм, але…повністю перероблений.

Увесь російський матеріал був вирізаний, а залишився лише зроблений на Заході, як відзнятий, так і архівний.

Дійсно, це був західний матеріал, який склав основу «нового» фільму. Ось чому Хрєнников так швидко погодився на зйомки фільму; він відчайдушно намагався дістати західні архівні матеріали до яких у нього не було доступу. Безперечно, цей фільм мав нові титри, де фігурував Тихон Хрєнников: радянський бюрократ. Недарма він так подобався Сталіну.

Тоні Палмер:«Якщо хочете знати,

як жилося за Сталіна в Радянському Союзі - послухайте Шостаковича»

Той, хто наважиться знімати фільми про музикантів та композиторів зокрема, рано чи пізно натрапить на довгу тінь Дмитра Шостаковича. Його життя і колосальний доробок впродовж 20 століття більші, ніж у будь-кого, окрім, мабуть, його співвітчизника Стравінського.

Таке порівняння небезпідставне. Я зустрічався з обома і до останнього подиху Стравінський завжди стверджував, що він російський композитор. І до своїх останніх днів Шостакович завжди шкодував з приводу свого сумнозвісного привселюдного осудження Стравінського 1949 року як формаліста, а значить нічого не вартого. Але обидва знали, що як найвидатніші композитори ХХ століття, вони були двома сторонами однієї медалі. Вони були ХХ століттям - з усім його просякнутим кров’ю варварством.

Стравінський віддав перевагу комфортному життю на Заході (хоча він особисто був достоту такий

же антицарист, як Шостакович), а Шостакович обрав перебування в Росії, незважаючи на низку нагод виїхати. Саме тут виявляється парадокс, який мій фільм «Свідчення» намагається розкрити. Яку ціну повинен заплатити хтось чи всі мистці, щоб сягнути зірок з їхнім баченням та їхньою магією? Отож якщо твоє життя базується на пошуках відповіді, як це чи не щодня робив Шостакович, то ми маємо справу з такою відвагою, яка не до снаги більшості смертних. Ось чому ми так необачно недооцінюємо Шостаковича і його роботи. Це не тільки наша втрата, але, на наше переконання, він є відправною точкою, від якої будь-яке творче зусилля може бути виміряне.

Фільм виник дивним чином. Соломон Волков видав свої «Мемуари» про Шостаковича також під заголовком «Свідчення». Одначе я був скептично налаштований щодо деяких відтинків тексту, а також постулатів, висунутих у його творі. Попри сумніви, які породили подальші дослідження, то була приголомшлива книга.

Сьогодні навряд чи можливо пригадати ті часи (27 років тому), коли ми майже нічого не знали про Шостаковича. Але 1973 року, коли росіян нарешті змусили підписати Бернську конвенцію, яка забезпечує міжнародні авторські права нашої та їхньої музики, російських представників попросили надати список симфоній Шостаковича. Список не забарився. Це симфонії № 1, 2, 3, 5, 7, 10, 11, 12 і 15. Ніяких згадок про «Бабин Яр» (№13) та жодного посилання на № 9 (рукопис якої, як відомо, був пошматований перед Шостаковичем,

коли його привселюдно осудили. Але росіяни виявилися настільки недалекоглядними, що навіть не потурбувалися пронумерувати симфонії та залишили лакуни. І коли 1986 року вдова Шостаковича почала таємно допомагати нам зі сценарієм фільму, незважаючи на двох вартових-кадебістів під дверима (буквально!), вона спитала: «Скажіть мені, пане Палмер, чи сьогодні хтось грає твори мого чоловіка на Заході?” 1986!

Насправді я мав намір зробити документальну стрічку, і, як наслідок, мені дозволили «аудієнцію» 1986 року з Тихоном Хрєнниковим, секретарем Спілки композиторів – тим самим Хрєнниковим, котрий був секретарем при Сталіні і залишався таким аж до своєї смерті. Я зустрічав його й раніше у 1981 році. Щоб знімати в Радянському Союзі в той час, щоб прослідкувати російські витоки Стравінського – я не мав вибору. Тоді я й не підозрював, що все, чого Хрєнников насправді хотів, це простягнути руки до західних матеріалів про Стравінського, які іншим чином він не міг отримати. І він таки це зробив, перемонтувавши мій тригодинний фільм на свою одногодинну версію. «Продюсер Т. Хрєнников» видалив всю критику на адресу Радянського Союзу. Я маю копію. Я знаю, що він це вчинив.

Тож ось я тут, п’ю горілку з тим самим Хрєнниковим. Він – сама люб’язність - сидів під трьома великими портретами.

Зліва – Прокоф’єв, життя якого він перетворив на страждання, праворуч - Стравінський, чию музику він успішно забороняв, по центру – Шостакович, на знищеному рукописі якого він (буквально) пританцьовував, тріумфуючи (цю сцену ми включили до фільму). «Звісно, - сказав він. - ви отримаєте все, що забажаєте. ( А він таки мав усе). У нас кілометри плівки із Шостаковичем: Шостакович плаває, грає на фортепіано, усміхається, отримує медалі… І так далі.

«Але ж ви розумієте, - з натяком, що скидався на погрозу, - ви розповісте справжню історію про Шостаковича, чи не так, друже мій?»

Я одразу збагнув, що він мав на увазі: увічнити ту ж саму брехню та пропаганду про Шостаковича як про справжнього комуніста, сина Вітчизни тощо. Я подякував йому і пішов, зрозумівши, що єдиною альтернативою зараз буде повнометражний, а іншими словами - художній фільм, але - я на це сподівався - якомога ближчий до правди. Розпочав із Волкова і його книги; ввів пані Шостакович.

Ось ще маленька нотатка: близько місяця потому мені розповіли, що людина з Бі- Бі-Сі на ім’я Пітер Мануїра, мала подібну зустріч із Хрєнниковим. Він проковтнув наживку і випустив документальну стрічку у 1987 році, яка є чистої води пропагандою і яку Бі-Бі-Сі показала без перешкод. Сьогодні він голова відділу класичної музики на

телебаченні Бі-Бі-Сі. Він жодного разу не вибачився. Він себе скомпрометував і мав би посоромитися. Одначе будучи з Бі Бі Сі, однієї з найбільш зарозумілих і самоправних організацій у світі, він цього не зробив.

Але писати сценарій до повнометражного фільму, коли так мало інформації, відмінної від книги Волкова - ясна річ, справа не з легких. По-перше нам відмовили у доступі в Радянський Союз як для досліджень, так і для, власне, зйомок. Та було кілька вигнанців, таких як Ростропович, який запропонував допомогу, – вони могли б забезпечити повний редакційний контроль, а також додати, як це видавалося, частину сюжету. Ростропович, наприклад, розповів мені, що Шостакович помер у нього на руках, що виявилося брехнею. Без подібних користолюбних нісенітниць я міг обійтися.

Зрештою, я звернувся з проханням до видатного британського драматурга Девіда Рудкіна: чи не спробував би він взятися за справу? Він захотів зустрітися з Волковим, який зараз живе в Нью-Йорку, і згодом мав великі сумніви щодо запевнень Волкова, мовляв Шостакович прочитав і затвердив текст, «підписавшись» під кожною сторінкою перед публікацією. Оце і все, з чим нам довелось продовжувати роботу. І той екстраординарний сценарій, який написав Рудкін, незважаючи на те, що він ґрунтувався на кількох відомих нам

фактах, був насправді чистою вигадкою. Я змушений повідомити неймовірну

річ: чим більше ми відкриваємо для себе після створення фільму обставини життя Шостаковича, вигадка, що стала для нас часто-густо просто роботою наосліп, на 99% відповідала дійсності. Вражаюче!

Але де на Землі знайти місцевість, яка виглядала б як Росія 1920-их, 30-их, 40-их і 50-их? Мушу вас запевнити, що вибір Ліверпуля і старої бавовнянопрядильної фабрики у Віґані неподалік був чи не Божественним промислом. Оскільки я довічний вболівальник ФК „Ліверпуль”, увесь графік зйомок був виконаний поміж домашніми матчами „Ліверпуля”. Я до певної міри перебільшую, бо коли десять років потому Валерій Ґерґієв переконав мене показати фільм в Петербурзі – рідному місті Шостаковича - більшість публіки, включно з пані Шостакович, не йняли віри, що все це насправді не знімалося в Радянському Союзі.

Невеликий відступ. Фільми коштують грошей, у моєму випадку хоч і небагато, але кругленьку суму. Мені вдалося отримати 50% коштів від Четвертого каналу телебачення Англії, головним чином завдяки генієві Девіда Роуза, засновника каналу. Але по двох тижнях від початку зйомок ми все ще потребували решти - 50 відсотків.

Приятель-юрист представив мене австралійському підприємцеві, чиїм бізнесом здебільшого було, як мені розповіли, фінансування виготовлення

військової техніки. Мені дали 30 хвилин для того, щоб зацікавити його чорно-білим, явно не комерційним фільмом про невідомого (тоді) російського композитора з довгим іменем, яке навіть юристи Четвертого каналу ніколи не вимовляли правильно. На мій подив і вічну вдячність, під кінець моєї промоції він потиснув мені руку і сказав: «Згода. Це набагато цікавіше, ніж фінансувати танки». Він свого слова дотримав і вісім місяців по тому винайняв «Боїнг 747», щоб привезти своїх друзів з Автралії в Лондон на прем’єру фільму в «Емпайр Лейчестер Сквер», один з найбільших (і найкращих) кінотеатрів у Лондоні під час Лондонського кінофестивалю. Все, чого він прагнув, - потиснути руку Бена Кінґслі, який, як багато хто вважає (і він з цим погоджується), зіграв свою найкращу роль на той час.

Ще один відступ. Коли я попросив Кінґслі обдумати мою пропозицію (актор отримав «Оскара» за фільм «Ганді» двома роками раніше), він, як мені здалось, погодився дуже швидко, незважаючи на попередження, що грошей немає. Через деякий час я дізнався, що після «Ганді» він ніде не знімався. Відтоді це була його перша робота. Ось такий він, цей божевільний світ кіно.

Проте, насправді, це не відступи. Я хочу, щоб ви зрозуміли: створення фільмів побудоване на таких випадковостях. Щаслива мить та шанс

випадає усім людям: як кіношникам, так і великим композиторам. І я переконаний, що Шостакович не залишив би такого неймовірного творчого доробку, якби жив, наприклад, у Великобританії, отримав щедрий грант Ради Мистецтв і мав «пристойний» будиночок в Хемстеді. Він є тим, ким він є, завдяки місцю проживання і пережитому, а фільм допоміг пожбурити на смітник академічної думки міф про «народність» симфоній щасливого комуніста Шостаковича, тоді як струнні квартети - «приватні», відчайдушні, невблаганно ворожі режиму... Це все маячня. В кожній ноті він Людина, і Людина свого часу. Ідея, яку приписують Стравінському, хоча він її не сповідував (зараз ми про це знаємо), що «музика може нічого не виражати, лише саму себе», має бути потрактована з презирством, на яке й заслуговує.

Я завжди дивувався, чому опера «Леди Макбет Мценского уезда» так швидко набувала популярності в 1934-му: продані квитки на 83 виконання в одному тільки Ленінграді у рік створення, і, як повідомляють, понад 300 - в усьому Союзі, втричі більше за усі роботи Пуччіні заразом. Хай там що, а музика безперечно не пуччінівська. Вона скута, агресивна, незграбна, і вона не мелодійна! То у чому ж причина такого успіху?

Все врешті-решт стало зрозумілим під час зйомок. Якщо поет пише: «Сталін –

музика Шостаковича правдива, болюча та жахаюча. Не дивно, що сьогодні – у славні роки Путінського демократичного диктаторства – музика Шостаковича не наповнює залів, так, наче ніхто сьогодні не хоче згадувати ті страшні роки. Коли я радився з приводу кінцевих титрів фільму, я хотів порівняти і протиставити досягнення Сталіна і Шостаковича. Шостакович: 147 творів і т.д, і т.д. Сталін: ?

Я попросив видатного дослідника тієї доби історика Роберта Конквеста підрахувати число людей, замордованих Сталіним в мирний час, як вбитих, так і навмисне заморених голодом. (Не забувайте, це було підраховано 1987 року). «Ви можете подати будь-яку цифру між 15 та 45 мільйонами, - сказав він, - і ніхто не зможе довести протилежне». Зрештою я поставив 30 мільйонів, закатованих Сталіним у мирний час. Пізніше Горбачов припустив, що Сталін «відповідальний за смерті близько 2-3 мільйонів». Сьогодні ми знаємо, що мої дані були більш точними.

Тож в такому контексті музика Дмитра Шостаковича – найпотужніший меморіал немислимо величезному числу невинних душ, знищених тираном за всю історію. Гітлер і євреї? Хоч яким страхітливим був Голокост, його не можна порівняти з тими людськими втратами.

І це, я переконаний, тільки підкреслює значущість змісту книги Волкова. Не беручи до уваги, чи вигадував, чи ні

злочинець», то цим підписує собі вирок. Просто. Якщо композитор пише мелодію, через яку намагається сказати: «Сталін - злочинець», - це вже важче довести. Композитор врятується.

І Шостакович врятувався, незважаючи на те (а ми зараз прийшли до такого розуміння), що постійно повторював: «Сталін – злочинець». Поетів, драматургів, інтелектуалів усіх рівнів вивозили і розстрілювали серед ночі (близький друг Шостаковича, театральний директор Мейєрхольд, був забитий до смерті, тоді як дружині вийняли очі тупим ножем), навіть лояльні рядові працівники режиму та особисті друзі Сталіна були замордовані мільйонами, так, мільйонами, а тіла кинуті в каменедробарки і злиті до міської каналізації. А що вже казати про звичайних людей? З неймовірною відвагою, винахідливістю Шостакович став одиноким голосом «нас проти них» - факт, який переважна більшість населення Радянського Союзу чула і знала. Звідсіля й безпрецедентний успіх «Леди Макбет». Сталін це також знав, а тому опера зникла на 27 років, поки Сталін остаточно і безповоротно не помер. А Шостаковичу якось вдалося вижити.

Я зрозумів: якщо хочете знати, як жилося за Сталіна в Радянському Союзі з 1924 до 1953 року - послухайте Шостаковича. Це все, що ми маємо. Порівнюючи з тим сміттям, яке досі пропагується росіянами,

зганьбив пам’ять Дмитра Шостаковича, зганьбив Спілку композиторів (того ж таки Хрєнникова) бла... бла... бла... «Дуже відомий» грузинський режисер, незважаючи на зріст 1.51 м. (мій - 1.83), плюнув на мене. Пізніше радянське посольство організувало судовий позов і намагалося заборонити показ фільму на Лондонському кінофестивалі з допомогою легальної англійської фірми під назвою «Gasters» (англійською «gas» може означати “гаряче повітря”, себто безглузду балаканину, слова на вітер).

Коли я оговтався від плювка, то зауважив, що лисий пан досі сидів у кінотеатрі спиною до мене. Коли ж я до нього наблизився, то побачив, що він плакав. Він поглянув на мене і сказав: «Шкодую, що мій батько не дожив, щоб побачити ваш фільм, він був би глибоко зворушений його сміливістю і правдивістю». Я спитав, хто його батько? «Ігор Стравінський», - відповів він.

деякі пасажі, чи Шостакович насправді бачив і затвердив текст, чи ні: про це написано сотні сторінок в багатьох американських університетах, коли книга була надрукована на Заході у 1979 році (Шостакович помер в серпні 1975). Саме тоді вперше дізналися, через яке моторошне пекло пройшов Шостакович... Так склалося, що його голос не міг бути замовчуваний, за що довелося заплатити високу ціну. Жодна інша книга про Шостаковича не прояснила ситуації і не справила такого впливу.

Коли фільм завершили, радянське посольство в Лондоні попросило нас влаштувати приватний показ. Прийшов також радянський чиновник відповідальний за культуру, грузинський режисер, який був «дуже знаменитий», як мені сказали, а також один лисий пан, якого мені не представили. Після показу радянський дипломат кричав на мене, що я зганьбив Радянський Союз,

Дарунок для Тоні Палмера від Святослава Пирожка: на базі Волинського телебачення відбулося дублювання фільмів “Десь на кордоні...” та “Свідчення” британського режисера Тоні Палмера.

Обширна фільмографія Тоні Пальмера, яка налічує біль-ше сотні фільмів починається (бере початок) з ранніх робіт за участі The Beatles, Cream, Jimi Hendrix і Frank Zappa (200 Motels) і таких відомих осо-бистостей, як Walton, Britten, Stravinsky, Maria Callas, John Osborne, Margot Fonteyn і Menuhin.

Фільм про Ріхарда Вагне-ра тривалістю 7 год. 45 хв, у якому грали актори Richard Burton, Laurence Olivie і Vanessa Redgrave, назва-ний газетою «Los Angeles Times» «одним із найпре-красніших фільмів коли-небудь зроблених».

Поміж більш як 40 міжна-родних нагород, якими від-значена праця режисера - 12 золотих медалей від New York Film & Television Festival, численні нагоро-ди і номінації BAFTA (British Academy of Film & Television) та EMMY.

Він двічі виграв «Prix Italia».

Член Королівського геогра-фічного товариства і по-чесний громадянин Нового Орлеану та Афін.

Режисер Тоні Палмер разом з дружиною Міччелою, си-нами Анджело і Габріелем та донькою Аполлонією жи-вуть у найзахіднішій садибі Англії.

Переклад текстів, дизайн та верстка Богдана ВоронаІдея проекту: Василь Ворон

Видання підготовлене до 130-ї річниці від дня народження Ігоря Стравінського на замовлення дирекції фестивалю “Стравінський та Україна”.