Антиколоніальний дискурс української літератури в ХІХ столітті і сьогодні

Український антиколоніальний дискурс в ХІХ столітті і сьогодні.

Замітки на полях подорожніх записок Ярослава Окуневського

Постколоніальні студії останніх років допомогли нам зрозуміти багато

закономірностей, які є спільними для всіх народів чи то «заморських», чи

«внутрішніх» колоній. І чи не найважливішим їх висновком є той, що сучасний

світ і досі продовжує сприймати історію колоніальних імперій через призму

бачення імперських націй, майже цілковито ігноруючи точку зору поневолених

ними національних спільнот. Та це й не дивно. Адже на світовій культурній арені

впродовж століть панували підтримувані могутніми ресурсами імперій літературні

твори панівних націй, які, як інструменти імперської влади, оспівували

колоніальні завоювання своїх держав, майже не відчуваючи конкуренції з боку

літератур пригноблених народів. Останнім, в кращому випадку, залишалося місце

«для домашнього вжитку», а в гіршому їх чекала повна цензурна заборона, як та,

що ній були піддані твори української літератури на території Російської імперії

внаслідок відомих указів 1863 та 1876 років.

Втім, для українців, як і для інших народів Центрально-Східної Європи,

котрі в минулому були об’єктами колоніального гноблення з боку Російської та

Австро-Угорської імперій, існували і досі існують ще два фактори, що досі не

дають їм змоги розглядати минуле своїх національних спільнот як природній

процес розвитку їхньої власної культурної ідентичності, дистанційованої від

культурної традиції пануючої імперської нації, неминучим наслідком чого стає

звільнення від колоніальної залежності.

На першому з цих факторів – не усвідомленні себе об’єктами колонізації –

наголошує в своїй відомій праці «Трубадури імперії. Російська література і

колоніалізм» американська дослідниця Єва М. Томпсон:

«Парадоксально, але білі європейці, які зазнавали колоніального натиску

Росії або Німеччини (або, в попередні століття, імперської Туреччини), –

найостанніші з тих, хто починає усвідомлювати той факт, що вони насправді були

об’єктами колонізації. Вони дивилися на своїх російських, турецьких чи

1

німецьких окупантів як на переможців у війні проти них, а не як на виконавців

довгострокового колоніалістського проекту. Вони ще не розповіли світові своєї

історії, хоча їхні національні культури дають змогу артикулювати проблеми у

спосіб, сумісний із західними епістемологіями. Їхня мовчанка має наслідки.

Колоніальний тиск, якого вони зазнали, повністю випадає з поля зору таких

інтерпретаторів колоніалізму, як Лейла Ґанді, котра заперечує проти включення до

дискурсу постколоніалізму навіть культур поселенців, не кажучи вже про

колоніалізм білих щодо білих у сучасних європейських імперіях. Так само

іґнорується колонізація Росією Кавказу, регіону Чорного моря та Середньої Азії.

Як уже вказувалося, вкрай двозначна роль Радянського Союзу в боротьбі із

колоніалізмом Заходу і здатність царської Росії уникати пильної уваги до себе

призвели до затримки із усвідомленням того факту, що колоніалізм не

обмежувався експансією Заходу в Азії та Африці, а існував також і в Європі»1.

Інший американський дослідник Едвард Саїд, котрий заклав підвалини

постколоніальної теорії, вказував на ще один фактор – усвідомлення історичного

досвіду колоніальних імперій як спільного і для пануючих, і для пригноблених

націй – який досі заважає виокремити саме колоніальну складову у стосунках між

цими спільнотами:

«Одним із надбань імперіялізму було зближення світу, і хоча процес

роз’єднання европейців і тубільців був несподіваним і в своїй основі

несправедливим, сьогодні більшість із нас повинні розглядати історичний досвід

імперії як спільний. Отже, постає завдання описати цей досвід як такий, що, попри

жахи, кровопролиття та мстиву гіркоту, належить індійцям і британцям, алжирцям

і французам, західним людям і африканцям, азіятам, латиноамериканцям,

австралійцям» 2.

«Я взагалі не зачіпаю кілька імперій – Австро-Угорську, Російську,

Османську, Іспанську та Португальську, – писав далі Едвард Саїд в своєму

дослідженні «Культура й імперіялізм». – Проте це зовсім не означає, що російське

панування в Середній Азії та Східній Європі, панування Стамбула над арабським

1 Е.М. Томпсон. Трубадури імперіалізму. Київ: Основи, 2008. – С. 79.2 Е. Саїд. Культура й імперіялізм. Київ: Критика, 2007. – С. 25.

2

світом, португальське домінування над сучасними Анголою й Мозамбіком або

іспанське над Тихоокеанським реґіоном і Латинською Америкою були або

милостивими (а тому заслуговували на схвалення), або хоч трохи менш

імперіялістичними. Говорячи про британський, французький та американський

імперські досвіди, я лише стверджую, що вони були винятково послідовними і

мали особливу культурну центральність»3.

Та все ж українська література вже на межі ХІХ-ХХ століть могла

похвалитися твором, антиколоніальний дискурс якого на багато десятиліть

випередив свою епоху. Йдеться про книгу нарисів Ярослава Окуневського «З

чужини», яка побачила світ на зламі століть (ч. І: Чернівці, 1898; ч. ІІ: Львів, 1902),

і яку вже цього року перевидано в Києві видавництвом «Темпора»4. Її написала

людина, яка ціле життя відчувала сердечну прив’язаність до своєї буковинсько-

галицької малої батьківщини, а водночас була українським патріотом-соборником,

лояльним підданим Австро-Угорської монархії і громадянином Всесвіту;

гармонійне ж поєднання всіх цих ідентичностей надає сповіді Ярослава

Окуневського справді неповторної своєрідності.

Він народився в 1860 році в містечку Радівці на Буковині (нині в Румунії),

вищі медичні студії закінчив в столиці Австро-Угорської монархії Відні, де

проявив себе, окрім науки, ще й як один з найактивніших членів українського

студентського товариства «Січ». Був справжнім «Globetrotter»5-ом, бо, як

військовий лікар, не один раз об’їхав цілу земну кулю на кораблях австрійського

флоту, вийшовши у відставку в чині адмірала.

1898 року в Чернівцях побачив світ перший том подорожніх записок «Листи

з чужини» Ярослава Окуневського. В передмові до нього редактор Денис

Лукіянович написав таке: «Ся книжка Окуневського єсть цінним придбанєм з

уваги на убожество нашої літератури мемуарної і літератури подорожної. А вже не

потребую звертати увагу на чистоту мови (хоч автор на чужині не чує руського

слова), на гарний стиль, легкість оповіданя і підклад глубшої мислі. Відгадую в

3 Е. Саїд. Культура й імперіялізм. Київ: Критика, 2007. – С. 26.4 Я. Окуневський. Листи з чужини. Київ: Темпора, 2009. – 518 с.5 Мадрівник довкола світу (нім.)

3

авторові чоловіка високо образованого, що пробиваєсь з кождого погляду на

всесторонні, зачеплені в письмах справи»6.

Згодом Я. Окуневський бере активну участь у відродженні української

держави та її збройних сил після розпаду Австро-Угорщини восени 1918 року.

Свої життєві враження умів влучно викладати на папері, змальовуючи з тонким

психологізмом не лише характери випадкових персонажів своїх численних

подорожей, але й «сильветки»7 таких добре знайомих йому історичних постатей,

як політичний лідер галицьких українців Євген Петрушевич чи його буковинський

колега Микола Василько. Трагічно загинув і похований в 1929 році в містечку

Городенка поблизу галицько-буковинського кордону.

Антиколоніальний вимір книги Я. Окуневського має подвійну природу –

змалювуючи ту чи іншу колоніальну територію, автор не лише представляє

читачам точку зору пригнобленого народу, але й часто проводить паралелі з

аналогічним становищем свого рідного українського народу, роздертого між двох

імперій. Цю антиколоніальну спрямованість нарисів Я. Окуневського розуміли і

його сучасники, хоча для них навіть гіпотетичний розпад імперій, в яких їм

довелося жити, лежав «поза межами можливого» (І. Франко). Натомість нас, на

чиїх очах розпалися не лише класичні колоніальні імперії, але їх карликові епігони

в Центрально-Східній та Південній Європі (Чехословаччина, Югославія,

міжвоєнні Польща та Румунія), не може не дивувати пророчість багатьох

висновків та передбачень Я. Окуневського.

Природно, що будучи офіцером австро-угорського військового флоту, Я.

Окуневський не міг дозволити собі публічних висловлювань, які суперечили б

даній ним військовій присязі. Тож в його творах ми не знайдемо прямих

політичних закликів до зруйнування колоніальних імперій, а проте

антиколоніальний дискурс «Листів з чужини» є багатоплановим і глибоким, що

робить його ще переконливішим. Для гострого аналітичного розуму автора,

підсиленого енциклопедичною освіченістю та глибоким знанням людської душі,

головним інструментом критики колоніальної системи ставав порівняльний аналіз.

6 Я. Окуневський. Листи з чужини. Чернівці: Наклад Д.Лукіяновича і В.Будзиновського, 1898. – С. ІІІ-IV.7 Силуети

4

Порівняння колишньої величі державного життя багатьох описаних ним народів (в

тому числі й українців) з жалюгідністю їхнього сучасного існування в

колоніальному рабстві наштовхувало читачів на думку про можливість і

доцільність їх повернення до статусу державних народів і в майбутньому.

Наведені численні приклади культурних переваг колоніальних народів порівняно з

імперськими націями руйнували саму основу міфу колоніальних імперій про їхнє

право керувати долями підкорених національних спільнот на підставі буцімто

існуючої одвічної культурної та цивілізаційної вищості імперських націй. Дуже

симпатичною рисою автора є позбавлений будь-яких сентиментів раціональний

підхід до оцінювання ролі релігійних та національних культів, їх впливу на

формування світогляду національних спільнот.

Книга Я. Окуневського розпочинається нарисом «Чорногора і чорногорці»,

символічним з точки зору колоніального дискурсу, оскільки всього лише через два

десятиліття після написання цього нарису Чорногорію інкорпорує імперіалістична

Сербія і цупко триматиме її в своїх «обіймах» аж до 2006 року. Захоплена

розповідь про представників маленького і гордого народу, який під проводом

князя Николи намагався розбудувати свою власну державність, «повести свій край

на дорогу поступу і європейської культури», цитовані автором слова

чорногорських патріотів про те, що «нам треба йти вперед, а ні – то нас задавлять»

врівноважують сумніви добре вже очорногорившогося земляка-українця в тому,

чи вдасться Чорногорії успішно перебути цю кризу зростання.

Вже в першому нарисі про Чорногору Я. Окуневський виявляє своє кредо –

писати не про туристичні принади відвідуваних ним країн, а про людські долі.

«Хто з ситим жолудком забереться в сі сторони і оком естетика гляне на ту

дику, роздерту і посікану країну, на ті скали і гори, що, мовби орканом гнані хвилі

океану, в одну мить скаменіли, той буде подивляти Чорногору: яка чудова, яка

гарна картина! Але чим жиють ті люди – питає серце, чому не виселяться звідси –

питає розум?

- Ні, тут ми родились, тут предки наші кров проливали! Ми зрослись з сею

каменистою скибою! Вона нам дорога як мати рідна!

5

Дивне серце людське!

- Се любов вітчини, - скаже націонал.

- Се лінь, се брак почину, - скажуть космополіти та реалісти.

Чия правда?»

У цьому ж нарисі Я. Окуневський виразно заявляє про свою прихильність до

модернізаційної форми націоналізму, схвалюючи намагання керівників Чорногорії

запровадити в своїй країні освітні, медичні та культурні установи для простого

народу. Натомість варваризаційна форма націоналізму, яка стала державною

ідеологією в Румунії, не викликає в автора жодних симпатій: «Румунія хотіла

зараз по оголошенню своєї самостійності вискочити на рівень культурних держав,

завела армію, флоту, парламент, міністрів і префектів поліції, а мужик лишився

мимо того в варварстві, хоч платить за ту цивілізацію високі податки».

В наступних нарисах, присвячених перебуванню в Італії, Я. Окуневський не

раз звертається до теми колоніальних завоювань цієї держави та ставлення до них

самих італійців. "Видів я італійців в їх новій колонії над Червоним морем в

Массаві, - читаємо в розділі «Із Сицилії». - Італійці в Массаві плачуть і нарікають

на maledetta politica8, котра їх кинула сюда на смерть та погибель… «Коли не

пиріг, то не пирожся» - істинна правда, коли б не те чисто людське великопанство

та чванство буцімто великої держави".

В нарисі «Із Генуї» Я. Окуневський описує пишні святкування 500-річчя

Колумбового відкриття Америки, яке свого часу дало поштовх до створення

наймогутніших колоніальних імперій. Це святкування в Генуї 8 вересня 1892 року

за участю італійської королівської родини спонукало автора до таких роздумів про

справжню цивілізованість імперських та колоніальних народів:

«Багато я вже на своїм життю бачив уніформів, але такої дивної пересади я

ще не видів. Най простять мені усі, що носять уніформи, але признаюся, що ціле

уніформоване товариство робило вражіння оперетки або, ще ліпше, машталірні

циркової. А найкращі типи під тим взглядом були іспанці та італійці. Один

натягнув на себе золотом капаючий фрак з палячо-червоними, другий з зеленими

8 Проклята політика (італ.)

6

вилогами; на голові у одних шолом з білим, у других – з червоним кінським

хвостом; один аж по коліна в чоботах, другий – в черевичках; один в панталонах з

лампасами, ширшими від штанів, лампасами червоними, зеленими, жовтими; на

грудях та череві (sic!) – хрести і ленти вздовж та впоперек… Чистий карнавал! А

найсмішніше те, що кождий носив свій карнавал з якоюсь гордістю і з

самосвідомістю, а італійці та іспанці – з спеціально-марсовою faccia feroce9.

Хоч ми, європейці, держимо себе за людей страх як цивілізованих і з

гордістю спозираємо на чорного негра африканського, то я все-таки, споглядаючи

на се уніформоване товариство, не міг освободитись від образу, котрий якраз

станув перед моїми очима яко пригадка з побуту в Африці.

В Момбазі станув раз передо мною негр, здається, генерал або інший який

високий «чин» воєнний чи цивільний, і в маєстаті свого уніформу гордо споглядав

на мене, одягнутого по-цивільному в білу бавовну. А у него на голові було струсе

перо з-на метр довге, під бородою підв’язаний, скажімо, шолом, коли не чепець,

на котрий найменше два різнобарвні когути мусіли дати свою шкіру і своє пір’я,

ціла фризура волосся – пречудна вежа з космиками на всі боки, браслети і

нараменники мосяжні, а спирався на свій лук не менше гордовито, як європейські

генерали на свої шаблі.

Смішний мені був тогді чорний генерал… А ми що? Ліпші?

Цивілізованіші?»

Нарис «З Іспанії», в якому описується аналогічне святкування Колумбового

ювілею – на цей раз вже за участю іспанської королівської родини – містить ще

один антиколоніальний мотив, на цей раз пов’язаний з Україною

В цьому епізоді описується випадкова зустріч двох українських військових

моряків зі сходу та заходу України, які відчувають себе земляками і побратимами,

а, однак, мусять служити в військово-морських силах двох ворогуючих імперій –

Австро-Угорської та Російської.

"Дивлюсь, а тут виходить проти мене офіцер російської морської служби,

видко ся, в такім самім настрою духа, як я, і просить мене о огонь.

9 Лютий погляд (італ.)

7

- Пожалуста! – я єму у відповідь, простягаючи свою папіроску.

Якби грім тріснув.

- Ви русскій? – він до мене.

- Нєт, не русскій, а такий та такий.

- Так ми земляки! Я сам черніговець.

- Слава Тобі Господи!

Ми мало не поцілувались. Нам обом здалось, що ми брати рідні. В одну

мить я знав цілу життєпись мого земляка, а він мою. Я довідався, що мій земляк,

забаркований на крайцері «Память Азова», був три роки в Японії та в Китаю,

тепер вертає з кораблем додому і надіється дістати чотиримісячну відпустку, поїде

на родину і т. д., і т. д.

Нам стало тісно серед сеї глоти вавилонської. Ми спаслися в один ще

отвертий restorante, і тут ми ще довго та довго балакали, товариш мій при

розстроєнім поганенькім фортеп’яні співав і «Гриця», і «Ой зійди, зійди, ясен

місяцю», і всі свої та мої любимі пісня, ми тут полюбились, побратались, а коли

надійшов час розлуки, щось дивного ухватило нас за горло і ми не могли слова до

себе сказати.

Від тогді я вже не бачив свого приятеля. «Пам'ять Азова» поплив другого

дня до Кронштадта"…

Мине всього лише неповних два десятиліття, і ці двоє українських

приятелів-побратимів змушені будуть впродовж чотирьох років стріляти один в

одного на фронтах І Світової війни, аж поки після краху і Російської, і Австро-

Угорської імперій вони разом не приступлять до будівництва незалежної

української держави. І це не літературний домисел, а відображення реальних

фактів, оскільки вже наприкінці лютого 1918 року адмірал Я. Окуневський та

генерал З. Павлюх вітали у Відні створений за їхньою участю Перший Курінь

Оборони Рідного Краю, котрий повертався з табору для російських

військовополонених-українців Фрайштадт на батьківщину, щоб стати базою для

створення 1-ої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірожупанників) Армії Української

Народної Республіки.

8

Надзвичайно симпатичною рисою нарису Я. Окуневського «З Іспанії» є

ставлення автора до проблеми взаємовідносин іспанської та мавританської

культур, а по-суті знищення Іспанським королівством цілого висококультурного

народу (маврів-арабів) та його культури, за винятком кількох чудом збережених

пам’яток. Симпатії автора – цілком на боці переможеного і вигнаного з Іспанії

народу, культурна вищість якого над іспанцями не викликає в Я.Окуневського

жодного сумніву. Ось як описує він наслідки перемоги іспанської імперії над

маврами:

«Кордова, Гранада – осередки маврійсько-арабської культури,

середньовічної цивілізації, котрої проміння несли світло в темряву Європи,

прибитої монашим аскетизмом. Університет в Кордові, де астрономії і медицини

учились ті, котрих імена тепер славляться в загальноєвропейській науці, перші

піоніри європейських, романських та германських рас. Кордова, котрої ім’я

занеслось навіть до нашої глуші, тепер маленьке провінціональне місточко. Так

само і Гранада. Що в тих містах є пам’яті гідне, чого не могли зруйнувати віки

загорілості релігійних переслідувань – то се пам’ятники арабської архітектури.

Дворець каліфів в Гранаді, мошея10 в Кордові та альказар (дворець) в Севільї – се і

єсть, на що варто подивитись. Сего доконали давні араби. Що зробили іспанці в

полудневій Іспанії – сего не видко, або хоть і видко, то не гідне уваги. А від того

часу уплило більше 400 років

Багато я вже на свому віку бачив оказів арабсько-магометанської

архітектури, но ні один пам’ятник, навіть в магометанськиї Індіях або в Єгипті, не

є так гарний, чудесний та досконалий, як сі два монументи. Се будинки, котрих

величавість дається прирівняти до єгипетських пірамід. І одні і другі перетривали

віки і народи. Серед нікчемних фелахів говорять одні про високу гадку фараонів,

серед теперішніх іспанців – про давніх маврів. Жаль огортає серце за тими

давніми культурами, що пропали. Ну що ж? Світ – коловорот! Іде – та не

повертається!»

10 Мечеть

9

Далі Я. Окуневський в своєму нарисі наводить сучасну йому історію про

перше від часів вигнання маврів з Іспанії офіційне відвідання ними Кордови і

Гранади. Симпатії автора тут цілком на боці вигнаного з своєї землі

висококультурного народу, право котрого до цієї землі не вигасло і після чотирьох

століть панування на ній імперського народу-завойовника.

"До короля Альфонса ХІІ прибуло мароканське посольство від каліфа з

Фезу. Із Мадриду привели їх іспанці в альказар в Гранаді та в мошею в Кордові.

Розказують, араби, сі потомки давніх іспанських маврів, були так зворушені, що

вони цілували помости в двірці в Гранаді, а в Кордові кинулись ниць і просили і

молили Аллаха та заклинали пророка Магомеда. Чого у Бога просили, вони не

казали іспанським своїм товаришам, але догадатись сего не тяжко. Хто читав ті

чудесні стихи, в котрих поет арабський, вигнаний з землі родинної (з Іспанії)

вилив свої почуття і свою душу, ті Божі слова, повні сліз і жалю за утраченим

раєм, хто розуміє глибину слів Данте: «La piu gran disgrazia rcordarsi nella miseria

dei tempi felici»11 - той розуміє, що мусіло ворушитись в душі тих потомків давніх

славних предків".

На прикладі завоювання Італією колоній в християнському ефіопському

царстві Я. Окуневський показує всю лицемірність обгрунтування колоніальної

експансії «захистом християнських цінностей». Він цитує заклик ефіопського

імператора Йоганнеся до королеви Вікторії і до інших королів Європи: «Ми всі

християне – та не держатись нам разом проти напору півмісяця? Як то, що ви

дозволяєте своїм генералам нападати збруйною силою на мою споконвіку

християнську-первохристиянську країну? Получімся разом – подайте мені руку в

ім’я християнської любові».

Далі Я. Окуневський пише про наслідки християнської «солідарності», які

призвели до поширення італійських колоніальних завоювань у Ефіопії і які є дуже

схожими на розшматування християнської України сусідніми не менш

християнськими державами. «Йоганнес помер та полишив свою країну в

межиусобицях. Домашня війна меж спадкоємцями – якраз добра нагода для

11 Найбільша прикрість – це в нещасливі часи пригадати собі щастя (італ.)

10

«християнських» європейських народів, щоби поживитись та захопити, що

можна… Італійці зайняли Массаву, Ассаб та деякі поблизькі гарні полонини».

«О, малі потомки великих предків! - звертається Я. Окуневський до

сучасних йому мешканців колоній в нарисі «Впоперек Цейлону», написаному під

впливом руїн величних пам’яток старовини цієї підкореної країни.

- Ніколи ще не вдарила мене так, як тепер, різниця між тим, що колись було,

а що є тепер. Ті давні пам’ятники славної бувальщини дразнили і лютили мене.

Раз лише в життю відчув я щось подібного: подібно щеміло моє серце, коли я був

у Києві.

Цілий день до заходу сонця водив мене мій провідник по тих руїнах,

показуючи мені останки королівських палат, королівські басейни для них, для їх

наложниць і для їх слонів, палати монахів, священиків і т. ін. Я дивився та думав –

про що іншого, але подібного з рідного краю».

Свій нарис «В Гімалайських горах» Я. Окуневський закінчує словами,

зверненими не лише до індійців чи тібетців, але насамперед до своїх земляків

українців, пригнічених не менш важким колоніальним ярмом. В цих словах –

справжній заповіт автора: «Без жертв нічого не добувається. Сліди могил та трупи

жертв стелять дорогу і показують шлях до ліпшої будучності. Ті, що лиш вічно

плачуть і нарікають на судьбу свою, не знімаючи рук до праці, одиниці чи народи

– пропадають. Інакше й бути не може…»

В описі своїх вражень з Єгипту автор відверто висловлює своє ставлення до

тогочасних імперських націй як до хижаків: «Між тим, європейсько-американська

культура зо своєю рішучістю і безоглядністю бере тут верх. Білий чоловік, той

найбезоглядніший хищник, вже тут горою». Так само безжальний осуд Я.

Окуневського деяких відразливих рис європейської колонізаторської «цивілізації»

в нарисі «Із Занзібару»: «В Африці під пануванням арабським не доходило

невольництво ніколи до такої жорстокості, якою воно проявилося в Америці в

руках європейців. В тім згляді перевершили європейсько-американські ученики

своїх арабських учителів». Його роздуми над історичним призначенням націй та їх

перспективами не втратили своєї вартості і нині: «Кождий нарід сповняє свою

11

задачу в місії культурній. Кождий нарід зростає, процвітає, дає роботу до поступу

та цивілізації – і відтак сходить з арени. Поки що були єгиптяни, греки, римляни,

араби, потім романські раси: іспанці, італійці, французи, тепер черга на германів:

англійців-американців та німців. Вже заясніла зоря і для слов’ян. А хто по

слов’янах? Чи не монгольська раса з китайцями напереді?»

Спостереження за багатолюдним обрядом святкування обрізання арабського

хлопчика в столиці Магрібу Тангері – «котра мала для них значіння маскараду» –

спонукало Я. Окуневського не лише до порівняння зовнішніх прикмет народних

звичаїв арабів та українців, але й до глибоких роздумів над місцем архаїчних

обрядів у творенні модерних європейських націй. Його думки з приводу

співвідношення архаїчних та модерних елементів в формуванні сучасної

національної ідентичності, а особливо стосовно необхідності одягнути

європейську культуру в національний одяг колоніальних народів (і українців, і

арабів) не втратили своєї актуальності і сьогодні.

"У ту хвилю полетів я думкою в рідний край і пригадав собі один епізод із

свого життя, що глибоко спочив у своїй пам’яті. Я вернувся туди із своєї волокити

по світі і, стрітивши знакомих, балакав з ним на вулиці. Всі ми були т. зв.

пересічні європейці. Повз нас ішов із церкви весільний похід коломийських міщан

із деревцем, із сватами, «князем і княгинею», а йдучи, співали вони старосвітські

пісні весільні. Жидики кричали «kik-kik», а європейці-сурдутовці дивилися на сей

похід і радувалися маскараду.

Мене защеміло щось у серці, і мені хотілося у ту хвилю, щоби ті бідні

міщане в ту саму хвилю не ходили по вулиці і не співали своїх пісень, щоби не

виставляли себе на сміх «європейців». Се ясно, що се архаїстичний забиток, се

ясно також, що він мусить пропасти з лиця землі перед європейською культурою.

Нічого про се плакати і розбиватися! Однак що мене боліло, то те, що ми, руські

«європейці», не вміли знайти переходового мосту із сего архаїзму в нову культуру,

що ми, «європейці», сміли із сего «маскараду» сміятися. Що на селі – думав я –

таке гарне і так приговорює до серця, се вже, видко, не паниться до міста. Невже

нам, русинам, утікати з міст до села, з рівнин у гори, як тим американським

12

індіанам? Невже ж не в силі ми зловити культуру за чуб і, одівши єї в свій стрій,

найти той «щасливий міст», замість, як то тепер усюди трапляється, плакати над

пропадаючими «народними звичаями і обичаями»?"

Особливої сили набуває антиколоніальний дискурс Я. Окуневського в серії

нарисів «Записки моряка», коли він відверто оцінює колоніальне становище

українців в Російській та Австро-Угорській імперії. Описуючи свої відвідини в

1890 році християнського цвинтаря на Криті, за який тоді змагалися обидві

імперії, автор зауважує поруч з могилою свого товариша Івана Краля нові могили;

написи на них викликають у нього цілу хвилю роздумів про історичну долю

власного народу:

"«Johann Kralj, Gefreiter der 87 Infanterie Regs»12, «Николай Грінчеко,

рядовий Житомирського полка» - і таких могил із написами і без написів стоїть

тут поруч п’ятдесят, коли не більше.

Усі вони померли в силі віку.

І за ними плачуть сестри і матері.

За що? Пощо?

Європейський концерт!

А що діється у нас дома – на нашій рідній землі?"

В наступному нарисі «Куди сіялися руські кості?» Я. Окуневський,

змальовуючи солдатські могили на місці найбільших битв ХІХ століття –

Сольферіно, Маджента, Шипка, Лісса – наводить вражаючі приклади солдатів та

офіцерів українців, котрі героїчно накладали головами за інтереси Російської та

Австро-Угорської імперії. Однак якщо на мармуровому левові меморіалу на

маленькому адріатичному острові Лісс можна бодай прочитати імена героїв-

українців Василя Кищука, Івана Хом’яка, Петра Клішевського і багатьох інших

наших земляків, то на Шипці стоїть каплиця в честь безіменних «погибших

русских солдатов». "Лежать і тліють їх кості – і ніхто не знає імені тих, що

принесли своє життя в жертві за… ну, за «велику ідею русского патріотизма", –

гірко констатує автор.

12 Іван Краль, єфрейтор 87 піхотного полку (нім.)

13

"Так то служили ми вірно та щиро і бились за всякі ідеї. «Казаки маладци»,

«Ruthenische Regimenter»13, «Чудо, що за матеріал!» – так і лящить з усіх боків.

– А дослужились ви до чого для самих себе?"

Відсутність позитивної відповіді Я. Окуневського на це запитання виразно

свідчила про переконання автора – кожен народ, в тому числі і український,

повинен воювати насамперед за свої власні інтереси, а не за інтереси колоніальних

імперій.

Слід зазначити, що гостре перо Я. Окуневського було спрямоване не лише

проти класичних розвинутих націоналізмів великих світових імперій, але й проти

їх середньоєвропейських епігонів, котрі убралися в силу щойно після Першої

світової війни. Він неодноразово наводить зразки відверто колоніального

ставлення польської адміністрації в Галичині до українців, які вже з перших днів

навчання мусіли чути у школі такі слова:

- Ty chłop, ty cham!14

- Чому я хам? Ти сам хам?

- Ty po polsku nie umiesz!15

Се була перша гірка і болюча крапля «цивілізації»…"

"Пригадую собі, у нас в коломийській гімназії був учителем historyi

ojczystego kraju16 професор Machnicki – згадував свій подальший колоніальний

досвід в нарисі «Пам’яті Остапа Терлецького» Я. Окуневський. – Ми, русини, – а

нас було більше, як поляків разом з жидами, - домагались серцем і душею історії

українського народа. Проковтнули ми П’ястів, Ягеллонів, куявів, Мазовше – все

те, що нас нічогісінько не цікавило, прийшла черга на Хмельниччину, на

Хмельницького. При кождім викладі нашого професора нам, русинам, серце

краялось, кров запікалась, а п’ястуки так і свербіли. Наші предки все виходили

«dzicz»17-ею, «rozbestwionem chlopstwem»18 проти висококультурної, шляхотної

13 Руський полк (нім.)14 Ти мужик, ти хам (поль.)15 Ти не знаєш польської мови (поль.)16 Історії рідного краю (поль.)17 Дикунами (поль.)18 Розбещеними мужиками (поль.)

14

Польщі. Нам терпцю не стало, ми всі русини застрайкували і перестали ходити на

виклади проф. Махніцького".

В нарисі «На березі Адріатичного моря» Я. Окуневський наводить зміст

дискусії з одним своїм «землячком», польським цісарсько-королівським

старостою одного з українських повітів Галичини, котрий брав участь у

маніфестаціях на підтримку мужицького народу бурів у Південній Африці, однак

не визнавав прав на національне самовизначення українського народу. «Бури-

мужики так далеко, а мужицька руська нація так близько» - такими влучними

словами характеризує автор «свободолюбство» польських колонізаторів.

Однак неправильним було б вважати, що Я. Окуневський всю вину за

колоніальне становище рідного українського народу кладе виключно на чужинців-

колонізаторів. В нарисі «По морю плаваючи», який повністю присвячено

розглядові конфронтації колоніального і антиколоніального дискурсів, автор

безжально викриває і ті риси характеру українців, які не давали (та й досі не

дають) їм можливості стати панами на рідній землі. Він переконаний, що доки

єдиною реакцією української еліти на кривду будуть нарікання, плачі та сльози,

доки визначальною ознакою української політики буде деморалізація, а головною

рисою українських політиків буде брак характерів – наші бажання визволитися з

колоніального ярма та позбутися постколоніальної відсталості залишаться лише

мріями. В нарисі «Ми – нарід старокультурний» автор говорить також про те, що

український народ повинен позбутися багатьох своїх традицій, котрі стоять на

заваді до його культурного піднесення і визволення з ярма. "От спосіб

«малоросійської хитрості», та наше галицьке «не було часу подумати», та «се діло

треба розжувати», та «хитромудро, невеликим коштом», та «моя хата скраю,

нічого не знаю» - отсе наші питомі признаки старокультурності нашої" – говорить

про ненависні йому ознаки «хахляцтва» Я. Окуневський.

Окремо треба сказати про те, як представляє релігійні традиції різних

народів Я. Окуневський, нащадок давнього роду греко-католицьких священиків.

Однак ця обставина зовсім не вплинула на його ставлення до інших,

«конкуруючих» (щоб не сказати – ворожих) релігій. Головний критерій для автора

15

полягав не в звичному для нас сьогодні примітивному правилові «моє – це добре,

а чуже – погане». Я. Окуневський схвалює ті релігійні практики, які викликають в

простих людей почуття побожності, засуджуючи водночас прояви релігійного

марновірства та ритуальної бездушності. Ось як з глибокою симпатією та

розумінням описує він мусульманське богослужіння в Смирні:

"В мошеї тихо. Присівші на п’ятах правовірні шепчуть молитви і б’ють

поклони. Тая тишина впливає і на нас та взиває до побожності.

Входить імам. Він стає на підвищене місце, лицем до Мекки, і голосом

піднесеним кличе: «Аллах Акбар! Аллах Акбар!» Правовірні підносяться і

повторяють слова духовного. Ті оклики пробігають, як хвилі від одного кінця

ковчега до другого, зворушаючи всіх.

Імам читає молитву «Фатіга»: «Благослови ім’я всемилостивійшого Бога,

благослови Господа все сотворившого, милосердного і суддю остаточного! Тебе

ми молим: укажи нам путь праведний! Поведи нас на путь благоугодників Твоїх, а

не тих, що не повинуються Тобі! Амінь! Амінь!» Правовірні прилягають лицем до

землі, віддаючи поклонення всемогущості Божій.

Імам читає одну главу з Корана, а потім кличе: «Кождий з вас звертайся до

Господа цілою душею, цілим серцем!» Настає тишина зворушуюча. Кождий

шепче свою молитву.

Служба полуденна скінчена. Турки розходяться повагом, а на лиці кождого

видко ще сліди духовного скуплення. На мене зробила служба Божа проста, без

гуку, без труб, без кимвалів, вражіння глибоке".

Автор підкреслює глибоко релігійне ставлення східних народів до води,

криниць, водопроводів. Особливо захоплює його турецький звичай будування

добре впорядкованих лазень навіть у найменшому селі:

«Коли ми вже заговорили про мошеї, то годі поминути купелей турецьких.

Купелі – то також релігійний обов’язок. Найменше магометанське село не

обходиться без купелі. Мошея і купіль – то дві необхідності турецької громади.

І жаль, і сором робиться нам, гордим, цивілізованим європейцям, на вид тих

гарно устроєних забудовань. Соромно, що у нас того нема, а жаль, що в наших

16

приписах релігійних нема такої постанови, котра би наказувала хоть раз у місяць

чистити своє тіло. Може би воно що помогли!..»

Порівнюючи вплив мусульманської та індуїстської релігій на пробудження

національної свідомості індійців, Я. Окуневський доходить до такого висновку:

«Усі магометанці мають більше свідомості національної, як гінду, прибиті кастами

і своїми брамінами. Магометанство тут – то релігія протесту і вилому з-під

закостенілості давніх форм».

З видимою симпатією автор описує тибетців, які здалися йому дивовижно

схожими до запорізьких козаків, і які на той час ще зберігали свою незалежність

від китайців, котрі на північ від Гімалаїв вже «запанували над усіма народцями,

втискаючи їм пятно своєї відвічної культури, свої звичаї і обичаї. Хитрий і

проворний то нарід!» Я. Окуневський бере участь у буддистських релігійних

церемоніях, оскільки, на його думку «в сих околицях, де панують боги і духи

гімалайські, не пошкодить поставитись до них на становиську gut Freund19». Ця

жартівлива аргументація, продовжується, однак цілком серйозним зауваженням

автора, позбавленим такого звичного для нас сьогодні віросповідного

егоцентризму:

«Кождий щасливий в своїм віруванню. Усякий спасається на свій лад: одні

по-католицьки, другі по-візантійськи, а половина майже світа – по-буддійськи».

І все ж на прикладі маленького боснійського народу, більшість членів якого

ідентифікувала себе як «мусульмани», автор показує, що в сучасному світі

релігійна ідентичність потрохи відступає на другий план, поступаючись місцем

базованій на культурній єдності членів людської спільноти модерній національній

ідентичності. Я. Окуневський наводить свою розмову з одним боснійцем на базарі

в турецькому місті Кавалі, куди частина боснійців емігрувалак після окупації їх

краю Австро-Угорщиною:

«Ми-смо турци, да не такові турци, како вони… Вони нас не розуміють, а ми

їх ні. Ми живем між собою і женимося також між собою».

19 Доброго друга (нім.)

17

У сего боснійського магометанця, у котрого віра становить критеріюм між

людьми, заблимала ідея національності, а хоч не вмів він єї ще виразити словом,

то чув єї серцем.

Чи прийде коли той блаженний час, коли ні віра, ні народність не буде

роз’єднувати людей між собою?!».

Повчальною і щирою є оцінка Я. Окуневським найближчих йому як

українцеві віросповідань – православного і греко-католицького. Познайомившись

ближче з багатьма представниками православного духовенства під час своїх

подорожей на підросійську Україну, він в своєму нарисі «З України» записав:

"Щодо православного попівстсва, то єго пересічно тяжко зачислити до

intelligen-ції: се по більшій часті, правду сказати, indolentia20. Вийшовши із своїх

семінарій, де нічого іншого не викладають, як богословіє і богочестіє, женяться

вони якомога скоро, стараються о парохії, обзаводяться численною родиною і про

то лише дбають, як би жити та виживити себе і своїх.

Говорять батюшки між собою все по-російськи. Видивлювалися на мене,

коли я все і усюди говорив лише по-українськи, «хоч на хахла не похож», як вони

виражалися. Опісля ж за чаркою тишком-нишком признавався мені не один, що і

він по переконанню українець, «та що лише уряд не пускає»".

Зворушений видом численних київських церков з золотоверхими банями, Я.

Окуневський, крім чисто туристських вражень, залишив у своїх нарисах ще й

відверті роздуми про корисність для українського народу тогочасних церковних

структур, для яких комерційна діяльність часто ставала найважливішою.

«Пішов я оглядати церкви. Що перше кидається чоловікові в вічі в усіх, в

навіть в тих, зверху не дуже-то показних церквах, то се богатство золота, срібла,

перлів і всяких інших дорогоцінностей на іконостасах і святих іконах. Маєтки тут

незчислимі, незмірені – а яка з них користь?»

Будучи лікарем та людиною широкої європейської освіченості, Я.

Окуневський не міг обійти своєю увагою такі київські раритети, як численні святі

реліквії, що зберігалися в тамтешніх церквах і монастирях. На його гадку, мощі

20 Бездіяльність (лат.)

18

печерських святих були звичайними муміями, що утворилися внаслідок

природного засушування смертних останків людей в кам’янистому ґрунті Києва.

Згадуючи, що «в краківськім анатомічнім музею переховується засушений чоловік

із шкірою, як пергамент, що єго десь найшли в пісках мазурських», автор іронічно

констатує, що "лише вийшла така різниця, що тут за переховок і довговічну

цілість сталися «святці», а там – анатомічний препарат".

Присвячені цій та іншим християнським реліквіям наступних кілька абзаців

нарису “З України» за силою свого викривального потенціалу можуть позмагатися

з відомим твором І. Нечуй-Левицького «Афонський пройдисвіт». Я. Окуневський

мав нагоду познайомитися з самим І. Нечуй-Левицьким в Кишиневі наприкінці

своєї подорожі в Україну, де той читав йому деякі розділи своєї нової повісті

«Старосвітські батюшки і матушки».

"У доброті свого серця я жалував свого знакомого з Кракова за єго

посмертну судьбу, що єго, бідного не найшли в Києві. Вийшов був би з него

святець, хоть і «неізвісний». Під такою іменно назвою показували мені в

Софійськім соборі кілька засушених пальців під шклом.

- Се рука неізвісного святого.

- Відки ви знаєте, що він святий, коли неізвісний? – запитав я.

Монах не був приготований на таке безбожне запитання.

В Лаврі є ще багато других реліквій християнських, які показують

правовірним. Є там часть ризи Господньої, грудка землі з кров’ю Господньою,

мотузка, котрою Ісус був прив’язаний в час бичовання, часть трапези Господньої,

кров Івана Хрестителя і багато інших.

У католицьких осередках Німеччини, як, приміром, у Фульді та Колонії21,

показують ті самі або подібні реліквії, а ще більше ховається їх у Римі.

Прийшов мені на думку анекдот з одного мадярського музея. Приїзному

чужинцю показують череп людський під шклом. «Се, - каже провідник, - голова

Ракоція». Поруч під шклом стоїть знов хлоп’ячий череп: «Се голова Ракоція». «Як

21 Теперішньому Кельні

19

же се воно? – здивувався чужинець. Мадяр не збився з пантелику: «Се, - каже, -

голова Ракоція, коли він був малим ще, а се – як уже постарівся».

У Софійськім соборі переховується також многота реліквій. Кромі

вищеназваної ручки «неізвісного» святого, є ще мироточиві голови «неізвісних»

святих, є ще часть Івана Сучавського, що мене, уроженця Буковини, уже цілком не

здивувало, бо у нас, на зеленій Буковині, майже кожда баба носить зуб сего святця

між своїм намистом як амулет проти різних хвороб. Показували мені часть

«младенця, убієнного Іродом» і навіть цілі мощі великомучениці Варвари, тої

доброї святої, до якої моляться усі артилеристи, якої би віри вони не були, бо вона

забезпечує канонам те, що звуть у війську «Treffsicherkeit»22".

Однак на шляху до просвічення та модернізації українського суспільства

перепоною була не лише політика московської православної церкви. Треба віддати

належне об’єктивності і мужності Я. Окуневського, який в багатьох місцях своєї

книги показує консервативну, спрямовану проти національного самоусвідомлення

українського народу політику католицької церкви, до якої належав автор і його

численна родина.

Вже в описі свого спілкування з І. Нечуй-Левицький в Кишиневі Я.

Окуневський з жалем констатував відмирання стародавніх типів греко-

католицького духовенства на Гуцульщині, близького до народу, на зміну яким

приходить нова генерація попівських кар’єровичів, римофілів, «більших

католиків, ніж сам папа». Згадуючи в нарисі «Мручок» свої дитячі роки та

навчання релігії, яке в ХІХ столітті і на Східній, і на Західній Україні відбувалося

незрозумілою для українців церковнослов’янською мовою, він цитує своє

тогочасне сприйняття слів традиційних молитов: «Оце нас, ізе єси на небесіх»,

«Вірую во єдиного Бога Дерзителя при Понтійськім Пілаті», які з огляду саме на

цю незрозумілість нічого не давали ні для релігійного, ні для національного

розвитку дітей. Шкідливим для розвитку української нації вважав Я. Окуневський

в нарисі «Пам’яті Остапа Терлецького» і «той римський архікатолицький дух, що

22 Влучність, точність (нім.).

20

грозив зробити з нас греко-католиків і ніщо більше. Nations et religions greco-

catholique23».

В нарисі «Із Риму» Я. Окуневський стверджує, що велика сила римсько-

католицької церкви полягає в мільйонах щирих віруючих душ простих людей, які

шлють свої гарячі молитви до Всевишнього. Натомість Рим ватиканський, чорний,

папський – це, на думку автора, насамперед «музей над музеями. Але ніщо інше,

як музей. Хто душі там шукає, хто серце своє віруюче хоче загріти – той най тікає,

най хорониться в яку сільську церковцю дерев’яну, най там шепче свою щиру

молитву до Всевишнього на небесах. До Риму нехай не їде. Порожньо тут і

холодно у тих великоліпних церквах: так порожньо, що аж мороз по спині

перебігає. Великі святині римські католицькі осталися у Римі без вірної і віруючої

пастви». А на підтвердження своїх вражень автор наводить розмову з його

дядьком, старим греко-католицьким священиком:

«І нагадалися мені слова мого дядька, що деканом є і крилошанські відзнаки

вже носить.

Коли вертався він із Риму, а їздив туди з нашими руськими паломниками, ми

стрітилися у Відні.

- Що ж, вуйку, що там та як там у Римі?

- Ет, прости мені, Господи, се, що кажу, але там, у Римі, загубив я кавалок

тої щирої мужицької віри, яка у мене була. Жаль мені, бігме Боже, жаль, що я туди

їхав, та ще і своїх мужиків возив».

За браком ґрунтовної передмови до книги Я. Окуневського, порівняти його

ставлення до проблеми стосунків між імперськими та колоніальними народами з

ставленням до цієї ж проблеми сучасних упорядників його творчості ми можемо,

лише проаналізувавши підписи до поштових листівок столітньої давнини, якими

проілюстровано нове видання «Листів з чужини». Ці підписи є свідченням браку

розуміння в сучасному українському суспільстві не лише історичних доль

колоніальних околиць держав Центрально-Східної та Південної Європи, але й

українських країв. Відсутність системного підходу призводить до дивних

23 Греко-католиків за національністю і віросповіданням (лат.)

21

непослідовностей. Здавалося б, що коректна форма підпису «Австро-Угорщина.

Далмація. Спліт» до фотографії нині хорватського міста Спліт (с. 16), в якій

зазначено тогочасну державну приналежність (Австро-Угорщина) та тогочасну

належність до провінції (Далмація) стане зразком для всіх інших ілюстрацій. На

жаль, вже наступна листівка з видом Констанци (ст. 19) зазначає лише державну

приналежність міста (Румунія), ігноруючи його належність до провінції

Добруджа, а отже й драматичну історію винародовлення корінних жителів цієї

провінції, які буквально зникли з лиця землі після захоплення краю королівством

Румунія у 1878 році. Ось дані офіційних переписів населення «одвічно

румунського» міста Констанца, які є свідченнями смертельної загрози, що її несе

для невеликих національних спільнот румунський націоналізм в його агресивному

і маніпулятивному різновиді.

Етнічна

приналежність

1853 1895 1913 2002

Румуни 5.4% 24.1% 57.6% 92.2%

Татари 35.6% 21.1%

(разом)

1% 2.8%

Турки 2.0% 9% 2.9%

Греки 29.6% 23.6% 11.6% 0.17%

Болгари 6.5% 10.1% 3.4% 0.01%

Євреї 6.6% 8.2% 4.6% 0.95%

Ще менше поталанило цілій серії поштівок, на яких зображено види

хорватської столиці Загреба та його мешканців (ст. 20, 23, 197, 215, 444, 447, 462,

471) до яких, за логікою, пасував би підпис «Загреб. Хорватія. Австро-Угорщина».

Однак наведений підпис до них «Загреб. Сербія» вказує на те, що автори цього

підпису продовжують розглядати всі колонії колишньої СФРЮ через призму

сербської імперіалістичної ідеології, незважаючи на те, що Хорватія остаточно

здобула свою незалежність в червні 1990 року, майже одночасно з Україною.

22

Подібною є й ситуація з підписом до поштівки, на якій зображено вид міста

Яффа. Цей підпис звучить «Яффа. Ізраїль», хоча в часи, про які писав Я.

Окуневський, це місто входило до складу Османської імперії і було майже цілком

заселено арабами, держави Ізраїль ще не існувало, а територія довкола міста

називалася Палестиною. Лише в 1948 році після кривавої єврейсько-арабської

війни місто Яффа увійшло до складу новоствореної держави Ізраїль та позбулося

своїх арабських мешканців, витіснених на чужину новими господарями міста.

Некритичне поширення сьогоднішньої державної приналежності міста Яффа на

минулі історичні періоди призводить, як і у випадку з містом Констанца, до

ігнорування факту насильницької депортації його корінного населення та заміна

його новоприбулими колоністами. Насправді ж динаміка драматичних змін у

етнічному складі населення Яффи протягом останніх століть представляється так:

Рік Всього Араби Євреї

1867 5000 4200 800

1931 51866 44638 7209

1958 56500 6500 50000

1965 100000 10000 90000

Так само працює на колоніальний наратив підпис до ілюстрації «Ізраїль.

Церква в Єрусалимі», оскільки до сучасна подорожам Я. Окуневського фотографії

мала б бути підписана так: «Туреччина. Палестина. Церква в Єрусалимі». Тут

йдеться не лише про ігнорування того факту, що частка арабів в Єрусалимі

зменшилася за останнє століття вдвічі (від 77% до 32%), в той час як частка євреїв

за цей же час зросла з 5% до 65%! Наведений в книжці підпис цілком ігнорує ще й

той факт, що згадана церква могла бути розташованою у Східному Єрусалимі,

ізраїльська анексія якого в 1967 році досі на визнана ООН та всіма членами

міжнародної спільноти.

Найвиразніше видно боязнь упорядників книжки вийти за рамки

колоніального дискурсу в запропонованих ними підписах до ілюстрацій розділу

23

«Quae supersunt»24. В нарисі «З України» жодна з численних фотографій Одеси (ст.

413, 423), Києва (ст. 417, 419, 420, 423, 425, 426), Кишинева або й просто

«Малоросії» не мають жодних вказівок ні на колишні губернії в складі Російської

імперії, центрами яких були ці міста, ані на сучасні держави (Україну та

Молдавію), до яких вони належать сьогодні. Підпис «Румунія. Кишинів» від

фотографією початку ХХ столітті є разючим свідченням тривалості колоніальних

уявлень в головах наших сучасників. Адже Кишинів був центром Бессарабської

губернії Росії 106 років (з 1812 по 1918), впродовж наступних 22 років був

окупований Румунським королівством, а з 1940 року вже 68 років є столицею

держави Молдавія – все ж короткотривале румунське колоніальне панування

переважило багатосотлітню історію молдавського народу та його столиці!

Так само не пощастило фотографіям Рівного, Києва та Львова в розділі «Із

записок моряка», під якими не зазначено їх приналежність до губерній Російської

імперії чи провінцій Австро-Угорщини, або ж сучасна приналежність зазначених

міст до держави Україна. Втім, упорядники не вагалися підписати фотографії

Варшави в цьому ж розділі словами «Варшава, Польща», хоча на межі ХІХ-ХХ

століть на політичній карті світу держави Польща не існувало так само, як і

держави Україна, а Варшава була таким же адміністративним центром російського

генерал-губернаторства, яким був і Київ.

Тож порівняння антиколоніального дискурсу книги Ярослава Окуневського

з таким же дискурсом його сучасних коментаторів виходить не на користь

останніх. Якщо для Я. Окуневського існування колоніальних імперій й було

реальністю, серед якої йому та його сучасником доводилося жити, та все ж він

добре пам’ятав історію колоніальних завоювань і вважав кожен народ, котрий

досягне певного ступеня культурного розвитку, здатним до незалежного

державного життя. В текстах його нарисів відсутній імперський наратив, а

відверте зображення історії колоніальних завоювань наводить читачів на думку,

що вони, як і все на світі, мають свій початок і свій кінець.

24 На додаток (лат.)

24

Натомість наведений вище аналіз сучасних підписів до ілюстрацій книги Я.

Окуневського утверджує нас в переконанні, що українцям початку ХХІ століття

ще потрібно пройти процес постколоніального очищення. Пануючий в нашій

свідомості імперський наратив – коли завойовані свого часу великими чи малими

імперіями землі сприймаються належними до цих імперій на всі часи і в

минулому, і в майбутньому – повинен поступитися національним баченням

історії, в яких кожен народ матиме змогу вільно робити свій вибір на користь того

чи іншого варіанту державного розвитку. Впевнений, що за допомогою таких

попередників, як Ярослав Окуневський, ми зможемо швидко пройти цей шлях –

було б тільки бажання…

25