ЩОРІЧНА ДОПОВІДЬ НУО ЩД НУО 2011 · 28.11.12 ЩОРІЧНА ДОПОВІДЬ НУО (ЩД НУО) “ГРОМАДСЬКА ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОЇ

Робочі матеріали, підготовлені Робочою групою з підготовки доповіді, в рамках Проекту технічної допомоги ЄС «Додаткова підтримка Міністерства екології та природних ресурсів України з реалізації Програми секторальної бюджетної підтримки» 28.11.12

ЩОРІЧНА ДОПОВІДЬ НУО (ЩД НУО) “ГРОМАДСЬКА ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ” ЗА 2011 РІК

(ВКЛЮЧАЮЧИ АНАЛІЗ ЗА ПЕРІОД З 2003 РОКУ)

Київ – 2012

ЧАСТИНА I. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ Відповідальний за Ч. I. – О. Мелень-Забрамна (МБО «Екологія – Право – Людина») Розділ. 1. Правові та інституціональні основи формування та реалізації екологічної політики Ключовий автор – О. Мелень-Забрамна (МБО «Екологія – Право – Людина») Співавтори: В. Мельничук (Національний екологічний центр України), В. Артамонов (Первомайська філія НЕЦУ "Гард"), І. Рассоха, О. Перегон (ХОГО "Зелений фронт)", В.Борейко (КЕКЦ), О. Багін (ВЕР «Хортицький Форум»)

1.1. Структура та ефективність державного управління у сфері охорони довкілля, сталого розвитку та поводження з природними ресурсами

Метою екологічної стратегії України визначено стабілізацію і поліпшення стану довкілля шляхом інтеграції екологічної політики до соціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища, впровадження екологічно збалансованої системи природокористування та збереження природних систем. Виконанню цієї мети мають сприяти державні органи та органи місцевого самоврядування. Наскільки вони спроможні це роботи – розглянемо в цьому розділі оцінки.

Екологічна стратегія України відносить до першопричин екологічних проблем України існуючу систему державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, регулювання використання природних ресурсів, відсутність чіткого розмежування природоохоронних та господарських функцій.

Через недостатню вагу та впливовість центральних органів виконавчої влади, на які покладено функцію охорони довкілля, екологічна стратегія України передбачила необхідність посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку.

Завданням стратегії є інституційна розбудова і посилення ефективності державного управління в природоохоронній галузі.

Хочеться відрити, що саме таку мету мають основні зміни в системі центральних органів влади,

що розпочалися у 2011 році на підставі Постанови уряду про ліквідацію урядових органів. Вказівка щодо оптимізації системи центральних органів виконавчої влади була дана Президентом ще в грудні 2010 року. Відповідно до неї утворено Міністерство екології та природних ресурсів України, Державну екологічну інспекцію України, Державну службу геології та надр України шляхом реорганізації Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Ряд ключових органів в сфері охорони та використання природних ресурсів переіменовано із комітетів в агентства: Державне агентство водних ресурсів, Державне агентство екологічних інвестицій, Державне агентство земельних ресурсів України, Державне агентство лісових ресурсів та Державне агентство рибного господарства. Указом президента чітко закріплено також механізм координації та спрямування діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів, а саме: через Міністра екології та природних ресурсів України координується робота Державної служби геології та надр України, Державного агентства водних ресурсів України, Державного агентства

екологічних інвестицій України та Державної екологічної інспекції України. Через Міністра аграрної політики та продовольства України діяльність Державної ветеринарної та фітосанітарної служби, державного агентства земельних ресурсів, державного агентства лісових ресурсів, державного агентства рибного господарства, державної інспекції сільського господарства. Отож, зі сфери впливу Мінприроди виведені важливі для охорони довкілля органи: державне агентство лісових ресурсів і державне агентство земельних ресурсів.

Цікаво, механізм координації та спрямування передбачає, що Міністр має право по відношенню до тих органів, які він координує, порушувати питання про скасування їх актів повністю чи в окремій частині, доручати керівникам цих органів скасовувати акти їх територіальних органів, а у разі відмови – самому їх скасувати. Також міністр має право приймати рішення про проведення перевірки діяльності центральних органів влади. (п.10 Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України). Проте Міністерство не може впливати на рішення, пов’язані із охороною довкілля, якщо вони приймаються іншими центральними органами виконавчої влади, які не координуються ним.

Міністерство екології та природних ресурсів України З 2006 року Міністерство охорони навколишнього природного середовища. Функції цього органу та сфера діяльності постійно змінювалася. У 2007 році до сфери компетенції Міністерства було додано здійснення державного контролю за використанням та охороною земель. У 2009 році з сфери компетенції Міністерства забрано топографо-геодезичну та картографічну діяльність у зв’язку з підпорядкуванням Державної служби геодезії, картографії та кадастру Державному Комітету і земельних ресурсів. У 2010 році відбулися зміни щодо розмежування контролюючих та управлінських функцій Міністерства і Державної екологічної інспекції, в результаті яких один із заступників Міністра перестав бути Головним державним інспектором України з охорони навколишнього природного середовища. Міністр лише здійснює координацію діяльності Держекоінспекції, а Головним державним інспектором України з охорони навколишнього природного середовища став начальник Держекоінспекції. Він також є членом колегії Мінприроди.

З 2001 року в складі Міністерства були такі урядові органи державного управління: Державна екологічна інспекція та Державна служба заповідної справи. Остання працювала лише до 2011 року як орган в складі Міністерства, у 2011 році її ліквідували повністю. Тепер її функції виконує спеціальний департамент, утворений в травні 2011 року. Про ефективність його робити ще рано робити висновки. Загалом, цей крок не можна вважати позитивним, оскільки за такої ситуації важливість розвитку заповідної справи буде зменшена, а в умовах тотального наступу на об’єкти природно-заповідного фонду, захист таких об’єктів слід навпаки підсилити інституційно і законодавчо. Варто зазначити, що на практиці Служба мала певний ступінь свободи, повноваження і як наслідок, протягом 2009-2010 років відбувався «заповідний бум» саме завдяки Службі. Департамент частково продовжує діяльність Служби, але в своїй діяльності керується вже заступником міністра. Позитиви і негативи в діяльності Служби і департаменту напрямку залежать від особистості їх керівників При різних керівниках і стиль роботи був різний. Наприклад, серед позитивів сьогоднішнього департаменту є економічна системність і намагання скопіювати європейський досвід. Сьогодні важко сказати, чи багато втратила заповідна справа втратила від ліквідації Служби, тривалість роботи департаменту невелика. Щодо підходів до управління заповідною справою в Міністерстві, то можна відмітити брак системності, яка проявляється в

наявності концепції, уважного планування та звершення конкретним охоронним знаком в об’єкті ПЗФ чи актом на землю та конкретними показників біорізноманіття. Також прийняття та виконання програми розвитку заповідної справи із конкретними термінами і показниками не вдалось організувати ні Службі, ні сучасному Міністерству. Щодо повноважень, то згідно положення про Міністерство екології та природних ресурсів на нього покладено значно більше, ніж на Міністерство охорони навколишнього природного середовища. Так, тепер міністерство має повноваження щодо формування державної політики в сфері охорони навколишнього природного середовища, не тільки її реалізації. Також тепер у міністерства забрані повноваження щодо здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, проте формувати державну політику в цій сфері міністерство має право. Також покладено і чітко деталізовано повноваження міністерства в сфері збереження озонового шару, виконання конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, забезпечення генетичної безпеки та реалізації положень Картахенського протоколу. Міністерство також проводить моніторинг та оцінку впливу державної політики у відповідних сферах. В Положенні про МОНПС 2006 року, до сфери компетенції віднесено лише геологічне вивчення та раціональне використання надр, а також державний геологічний контроль ( контроль за наявністю спеціальних дозволів, додержанням під час дослідно-промислової експлуатації родовищ корисних копалин), в Положенні про Міністерство екології та природних ресурсів (2011р.) повноваження в сфері надр значно розширені та деталізовані: це і розгляд документів та дозволів на користування надрами та дозволів на введення родовища або окремого покладу нафти та газу в дослідно-промислову, промислову розробку, і ведення Державної еколого-геологічної карти. Незважаючи на те, що Міністерство відповідає зараз за велике коло питань збереження довкілля і сталого розвитку, воно не має всіх необхідних повноважень для їх вирішення, а також можливостей для координування природоохоронних дій на міжвідомчому рівні (рівні уряду). Також Міністерство є найбільш інституційно слабким. Це пов’язано в першу чергу з низькою пріоритетністю питань охорони довкілля на державному рівні. Також часта зміна урядів і часті реорганізації Міністерства призвели до того, що практично щорічно відбувалися істотні зміни в керівництві Міністерства, в його структурі. За останні 13 років змінилося 11 міністрів. Починаючи з 2005 року конкретні міністри призначалися виходячи із політичних міркувань, за квотами владних політичних партій, а не за професійними або управлінськими якостями в сфері ОНПС. Наявність відповідної освіти чи досвіду роботи взагалі не була критерієм чи перешкодою в занятті посади Міністра. Негативні тенденції намітилися і в професійному рівні та чисельності апарату Мінекології. У 2007 році була відзначена тенденція до необґрунтованого завищення чисельного складу вищої ланки керівництва Міністерства. У різний час на посадах перебували до 13 заступників Міністра, що втім, не поліпшило ефективність роботи Міністерства. На сьогодні в Міністра є лише три заступники. Щодо чисельності штату, то у 1999 році він налічував лише 170 осіб, у 2009 році згідно Постанови КМУ від 13 травня 2009 р. № 464 «Про затвердження граничної чисельності працівників апарату центральних органів виконавчої влади і підпорядкованих їм територіальних органів та інших державних органів» центральний апарат Мінприроди отримав квоту в 470 працівників, а територіальні органи чисельністю 4181 одиниць. Згідно штатного розпису центрального апарату на 2012 рік, чисельність Департамент організаційно-аналітичного забезпечення діяльності Міністра налічує 28 працівників, юридичний департамент – 22, Департамент екологічної безпеки та дозвільної

системи - 24, Департамент охорони природних ресурсів - 24, департамент заповідної справи - 22 особи, Департамент фінансів та внутрішнього аудиту - 21 особи, Департамент стратегічного та бюджетного планування – 22 особи, Управління міжнародної діяльності – 11 осіб, Управління державного екологічного та геологічного моніторингу – 13 осіб, Управління майном, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення - 11 чоловік, Управління роботи з персоналом – 11 чоловік, Відділ державної екологічної та геологічної експертизи – 6 чоловік. Всього 234 чоловік по посадових окладах. (http://www.menr.gov.ua/content/article/11360) Проте така чисельність та розподіл працівників по відділах і департаментах є недостатньо для виконання досить широких повноважень Міністсрства: наприклад, охороною рослинного світу займається лише 5 осіб, охороною тваринного світу – також лише 5 осіб відповідного відділу, а департаменту заповідної справи виділено лише 22 штатні одиниці. Крім очевидних кількісних показників, які свідчить про об’єктивну неспроможність Міністерства виконувати свої обов’язки по охороні довкіллям ефективно, також якісні показники, що стосуються кваліфікації та досвіду працівників апарату міністерства, свідчать про недостатню кваліфікацію кадрів. Також внаслідок частих структурних і кадрових змін спостерігається вкрай низька спадкоємність у роботі структурних підрозділів Мінприроди (наприклад департамент екологічної експертизи). З метою посилення інституціональної спроможності Мінприроди в п.2 НПД передбачено підготувати за участю громадськості план посилення інституціональної спроможності Мінприроди протягом 2011-2013 років, але цього ще не було зроблено. Громадська рада При Міністерстві діє Громадська рада. Громадська рада є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі Інститутів громадянського суспільства в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю Міністерства, налагодження ефективної взаємодії з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики у сфері: 1) охорони навколишнього природного середовища, екологічної біологічної, генетичної та радіаційної безпеки; 2) поводження з відходами, пестицидами і агрохімікатами, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів; 3) відтворення та охорони земель, збереження, відтворення і невиснажливого використання біо- та ландшафтного різноманіття, формування, збереження і використання екологічної мережі, організації, охорони та використання природно-заповідного фонду; 4) збереження озонового шару, регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін і виконання у межах компетенції вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї; 5) розвитку водного господарства і меліорації земель; 6) геологічного вивчення та раціонального використання надр; 7) здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів. Згідно Положення про Громадську раду (затвердженого 16.10.2012 року),основними завданнями Громадської ради є створення умов для реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами; здійснення громадського контролю за діяльністю Мінприроди; сприяння врахуванню громадської думки під час формування та реалізації державної політики в сферах діяльності Мінприроди, співпраця з Мінприроди у підготовці та проведенні громадських обговорень з питань, що відносяться до його повноважень; підготовка пропозицій до проектів

нормативно-правових актів з питань забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян, розробником яких є Мінприроди.

З часу свого існування, склад громадської ради постійно мінявся, співпраця із Міністром відбувалася досить складно, рішення Громадської ради не виконувалися та не бралися до уваги Міністерством, залишалися без відповіді та належного реагування, хоча п.2.3. Положення передбачає, що Рішення Громадської ради мають рекомендаційний характер і є обов’язковими для розгляду Мінприроди. Міністерство намагалося втручатися в склад ради під час виборів та впливати на рішення ради.

За час свого існування громадська рада розглядала багато важливих питань та проблем, пов’язаних із впливом на довкілля, так як видобування сланцевого газу в Україні, будівництва каналу Дунай-Чорне море, стан виконання Орхуської конвенції, та інші питання. Державна екологічна інспекція

Інституціональна спроможність системи державного екологічного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства передбачає потребує зміцнення і вдосконалення шляхом перегляду існуючої організаційної структури і розподілу повноважень територіальних органів Державної екологічної інспекції України; здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення рівня відповідальності суб'єктів господарювання за виконанням вимог природоохоронного законодавства; врегулювання відносин у сфері здійснення громадського контролю за використанням природних ресурсів та охороною навколишнього природного середовища. П.133 НПД передбачає необхідність удосконалення державного контролю у галузі охорони навколишнього середовища шляхом технічної модернізації даної системи, належного технічного оснащення контролюючих органів, покращення технічного оснащення інспекції (для покращення контролю за лісами), також створення автоматичних станцій контролю якості вод та удосконалення системи відбору проб. Ці заходи повинні виконуватися протягом 2011-2015 р. У 2011 році було прийнято Положення про Державну екологічну інспекцію України, яка є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології. Основною метою діяльності інспекції є здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду; за екологічною та радіаційною безпекою (у тому числі у пунктах пропуску через державний кордон і в зоні діяльності митниць призначення та відправлення) під час імпорту, експорту та транзиту вантажів і транспортних засобів; біологічною і генетичною безпекою щодо біологічних об'єктів природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів (ГМО) у відкритій системі; поводженням з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) і небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами. До 2011 року Державна екологічна інспекція діяла в складі Міністерства та йому підпорядковувалася. Старе Положення про державну екологічну інспекцію було затверджено у 2001 році.

У 2011 році до повноважень інспекції додано контроль за такими сферами, як біологічна та генетична безпека, території та об’єкти природно-заповідного фонду, контроль за поводженням із пестицидами та агрохімікатами. У 2011 році у інспекції забрано повноваження щодо контролю за законодавством про екологічну та радіаційну безпеку у зонах спостереження атомних електростанцій, на об'єктах, що використовують джерела іонізуючого випромінювання. Також згідно Положення 2011 року інспекція не має права обстежувати в установленому порядку підприємства, установи і організації та військові та оборонні об'єкти з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Без права обстежувати приміщення та об’єкти інспекція не зможе ефективно здійснювати свої контрольні повноваження. Державна екологічна інспекція та її територіальні органи налічують 2746 працівників (згідно Постанови КМУ від 14 листопада 2011 р. № 1184 Про затвердження граничної чисельності працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади).

Центральний апарат Державної екологічної інспекції України складається із Департаменту екологічного контролю природних ресурсів, до якого входять відділ екологічного та радіаційного контролю на митній території, відділ екологічного контролю атмосферного повітря, водних та земельних ресурсів, за поводженням з відходами та небезпечними хімічними речовинами відділ екологічного контролю природно – заповідного фонду, рослинного та тваринного світу відділ аналізу, планування інспекційної діяльності та зв’язків з громадськістю. Окремо функціонує відділ інструментально – лабораторного контролю, відділ кадрового та документального забезпечення, юридичний відділ.

Для державної екологічної інспекції також характерною є проблема де професіоналізації кадрів, в тому числі керівних. Посади голів інспекцій, інспекторів займають особи, які не володіють знанням, практичним досвідом чи освітою в сфері охорони довкілля.

Держекоінспекція раніше мала обласні та районні територіальні органи. Однак, районні управління були скасовані раніше – задовго до останньої адмінреформи. До недавнього часу в кожному адміністративному районі України був лише представник обласної держекоінспекції. Існування територіальних органів Держекоінспекції закріплено Постановою КМУ №995 від 14 вересня 2011 р. «Про створення територіальних органів Державної екологічної інспекції». Територіальні органи створені на основі тих, що існували раніше, і включають в себе Держекоінспекції в АР Крим, в 24-х областях України, містах Києві та Севастополі, а також морські держекоінспекції – Азово-Чорноморську, Азовську та Північно-Західного регіону Чорного моря. 25.11.2011 року наказом Мінекології було затверджено Положення про державну екологічну інспекцію в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та Положення про морські екологічні інспекції. Інспекції є територіальним органом Державної екологічної інспекції України, діють в її складі і їй підпорядковуються. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність Держекоінспекцій і сприяють їм у виконанні покладених на них завдань. З кола повноважень територіальних органів також вилучено право обстежувати підприємства, установи, організації, хоча в нечинному Положенні про Державну екологічну інспекцію в областях, містах Києва та Севастополі було передбачено право обстежувти в установленому порядку підприємства, установи і організації, військові та оборонні об'єкти, об'єкти органів внутрішніх справ, Державного департаменту з питань виконання покарань, Служби безпеки України та Державної

прикордонної служби у місцях їх постійної дислокації, проведення військових навчань, маневрів, а також під час передислокації військ і військової техніки з використанням автомобільних, повітряних, залізничних та плавучих транспортних засобів з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки. У 2006 році ДЕІ передано контрольні повноваження Державної інспекції з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів. Обласні інспекції мають право, на відміну від державної екологічної інспекції України, залучати представників громадськості до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань представників громадськості. Як це буде виконуватися на практиці, ще рано говорити.

В частині здійснення державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища упродовж 2011 року інспекція та її територіальні органи провели майже 87 тисяч перевірок додержання вимог природоохоронного законодавства суб`єктами господарювання. За порушення вимог природоохоронного законодавства складено майже 86,2 тис. протоколів про адміністративні правопорушення. Сума накладених адмінштрафів складає 17,6 млн. грн.‚ з яких стягнуто 15,7 млн. грн., тобто 90 %. Суми накладених та стягнутих штрафів за адмінправопорушення збільшено у порівнянні з 2010 роком на 4 % та 7 % відповідно За переданими до правоохоронних органів матеріалами порушено 324 кримінальні справи. Загальна сума розрахованих збитків за порушення вимог природоохоронного законодавства становить 1 млрд. 980 млн. грн., що на 50 % більше ніж минулого року.

З метою відшкодування збитків‚ заподіяних державі внаслідок порушення вимог природоохоронного законодавства відповідачам пред`явлено претензій та позовів на загальну суму 1 млрд. 292 млн. грн., з яких відшкодовано 100 млн. грн., тобто 7,8 % від суми пред’явлених. Сума пред’явлених та стягнутих претензій та позовів у порівнянні з 2010 роком збільшено на 31 % та 141 % відповідно. З метою припинення негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні виробничої діяльності, у 2791 випадку обмежувалася та призупинялася (до усунення виявлених недоліків та порушень) діяльність суб`єктів господарювання.

Як випливає із вказаної статистики, штрафи порушниками оплачуються непогано, а от сплата суми збитків є вкрай низькою, претензії інспекції залишаються незадоволеними, а судові процеси не приносять позитивних результатів. Також застосування такої санкції як припинення чи призупинення діяльності має місце вкрай рідко – лише 2800 випадків на 86 тис адміністративних правопорушень. Також низькою є якість матеріалів правопорушень та неефективність взаємодії органів екологічної інспекції та прокуратури, оскільки із 1500 матеріалів, які передані до правоохоронних органів, порушено лише 324 кримінальні справи за 2011 рік.

Проблеми в діяльності інспекції та її територіальних органів і об’єктивного характеру – це інституційна слабкість центрального апарату та територіальних органів, і недостатня чисельність кадрів, їх низький рівень кваліфікації, слабка матеріально-технічна база, перешкоди в зверненні до суду для відшкодування збитків, завданих довкіллю через необхідність сплати інспекцією судового

збору. Часто інспекція приділяє надмірну увагу підприємствам, які мають мінімальний вплив на навколишнє природне середовище, замість того, щоб перевіряти саме ті підприємства і установи, які нехтують нормами природоохоронного законодавства і завдають серйозної шкоди довкіллю. Інспекція неохоче застосовує такі заходи, як призупинення діяльності суб’єктів господарювання, які системно порушують екологічне законодавство. Через мізерні суми штрафів за порушення природоохоронного законодавства, ефективність штрафних санкцій, які застосовує інспекція, є вкрай низькою. Так, за матеріалами перевірок 2011 року, середній штраф при складанні одного протоколу про адміністративне правопорушення склав аж 183 грн!. Проконтролювати виконання своїх же приписів суб’єктами господарювання інспекція не завжди має можливість, тому такі рішення інспекторів часто ігноруються. Щодо найбільш серйозних фактів порушення природоохоронного законодавства інспекція проявляє бездіяльність, слабкість та ігнорування громадського тиску та звернень. (наприклад бездіяльність територіальної інспекції на отримання від громадськості численних фото, відео-матеріалів щодо незаконних рубок в парку Горького в м.Харків. лише після двох пікетів активістами цей орган направив інспектора для фіксації порушень в парку ім..Горького, проте в результаті нікого не було притягнено до відповідальності). Документи, складені в результаті проведення перевірок інспекції не надають для ознайомлення громадськості та скаржникам, поодинокі випадки залучення заявників до проведення перевірок інспекторами за їх скаргами. Проте нещодавно Голова Державної екологічної інспекції заявив, що тепер є обов’язковим залучення представників громадських організацій для перевірок, що проводять інспектори екологічної інспекції. Також екологічна інспекція не має можливості реагувати на порушення екологічного законодавства в екстреному порядку, оперативно, швидко і протягом всієї доби, що часто стає перешкодою в припиненні правопорушень.

На місцях екологічні інспекції, на думку громадськості, суттєво не впливають на стан справ у сфері охорони довкілля, є переважно бюрократичними органами, які керуються випадковими людьми та скеровані переважно на незаконну діяльність (хабарі, політичні розправи), а не на покращення екологічної ситуації через роботу із найбільшими підприємствами-забруднювачами. Так, у звіті державної екологічної інспекції у Харківській області за 2010 рік показники інспекційної діяльності по декільком напрямках зроблено на Харківському зоопарку, який виявився найбільшим порушником. І це при тому, що Харківська область перевантажена підприємствами хімічної, машинобудівної, металургійної промисловості. Показовим є безсилля Харківської екоінспекції у боротьбі із одним із найбільших підприємств-забруднювачів – коксохімічним заводом. Підприємство і надалі продовжує отруювати жителів тоннами викидів.

НПД з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки передбачив необхідність створення та функціонування офіційного веб-сайту ДЕІ, період виконання заходу червень-листопад 2011 року. На сьогодні сайт створено http://dei.gov.ua/ і він активно поновлюється матеріалами.

Громадська рада Громадська рада при Державній екологічній інспекції України є постійно діючим колегіальним

виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю Державної екологічної інспекції України та її територіальних органів, налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики: 1) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів; 2) при здійсненні державного нагляду

(контролю) за додержанням вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів; додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду; за екологічною та радіаційною безпекою (у тому числі у пунктах пропуску через державний кордон і в зоні діяльності митниць призначення та відправлення) під час імпорту, експорту та транзиту вантажів і транспортних засобів; біологічною і генетичною безпекою щодо біологічних об'єктів природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів (ГМО) у відкритій системі; поводженням з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) і небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами.

Потрібно відзначити, що під час формування ГР була допущена низка порушень положень Постанови КМУ №996. Неналежне інформування громадськості про термін подання документів та термін проведення установчих зборів призвело до того, що ціла низка НУО не змогла потрапити до складу ГР.

Державне агентство екологічних інвестицій (ДАЕІ) Державне агентство екологічних інвестицій України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України, та входить до системи органів виконавчої влади і в межах компетенції забезпечує реалізацію державної політики у сфері регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін і виконання вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї. Положення про агентство затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 року N 455/2011. Основними завданнями ДАЕІ є: 1) реалізація державної політики у сфері регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін, а також внесення пропозицій щодо її формування; 2) виконання в межах компетенції вимог Рамкової конвенції про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї; 3) створення та забезпечення функціонування національної системи обігу та торгівлі вуглецевими одиницями; 4) провадження міжнародної діяльності за Рамковою конвенцією про зміну клімату та Кіотським протоколом до неї. Координацією заходів щодо виконання зобов'язань України за Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату та Кіотським протоколом до неї тепер займається Міністерство екології. ДАЕІ є правонаступником Національного агентства екологічних інвестицій, яке було утворено у 2007 році як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України. Можна відзначити, що саме поняття «екологічні інвестиції» у назві агентства може здивувати, оскільки екологічно спрямоване інвестування жодним чином не обмежується лише інвестуванням в сферу виконання положень Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, а також Кіотського протоколу до неї. Екологічні інвестиції – це набагато ширше поняття. Щонайменше, перелік повноважень цього агентства може здивувати, оскільки екологічні інвестиції можуть здійснюватися також і в інших природоохоронних сферах, і стосуватися: розробки, створення і впровадження будь-яких нових технологічних процесів і циклів розробки, узгодженого розвитку всіх функціональних ланок з видобутку ресурсів, їх переробки, використання відходів та відтворення використаних ресурсів; розробки та використання ресурсозберігаючої техніки; розробки та впровадження маловідходних і безвідходних технологій, що забезпечують комплексне (ощадне) освоєння природних ресурсів, розробки екологічно дружніх біотехнологій; екологічно дружнього

освоєння нових територій, а також розширення діючих з урахуванням екологічної безпеки населення і виробництва; розробки та випуску нових екологічно чистих продуктів і створення потужностей для їх виробництва, розробки варіантів використання нових та поновлюваних джерел енергії; впровадження нових організаційних форм виробництв, включаючи вдосконалення організаційно-територіальної структури потенційно небезпечних виробництв, з метою зниження їх екологічної небезпеки, і навіть формування нового мислення у розробників інновацій, з точки зору необхідності їх екологізації шляхом впровадження обов'язкової екологічної освіти, просвіти та виховання. В даному випадку, функції Держекоінвестагентства спрямовані лише на дуже вузькі рамки екологічного інвестування і обмежуються імплементацією Кіотського протоколу та Рамкової конвенції про зміну клімату.

У відповідності до програми діяльності Уряду на 2011 рік основна увага приділялась вирішенню питань розроблення нормативно-правових актів, виконання практичних заходів щодо реалізації державної політики з питань зміни клімату, залучення в Україну інвестицій через механізми Кіотського протоколу, формування позиції України для участі в міжнародних переговорних процесах на пост-Кіотський період, впровадження гнучких механізмів Кіотського протоколу.

Одним з головних зобов’язань України за Кіотським протоколом є належне функціонування Національної системи оцінки антропогенних викидів і поглинання парникових газів. З метою впорядкування розрахунків питомих викидів двоокису вуглецю при виробництві електричної енергії на теплових електростанціях та при її споживанні, ДАЕІ затверджено «Методику розрахунку питомих викидів двоокису вуглецю при виробництві електричної енергії на теплових електростанціях та при її споживанні». ДАЕІ готувало Національний кадастр за 1990-2008 рр., проте до нього у міжнародних експертів виникло багато зауважень.

Протягом 2011 року було забезпечене функціонування Національного електронного реєстру антропогенних викидів та абсорбції парникових газів та його взаємодія з міжнародним журналом трансакцій, а також оприлюднення інформації Реєстру відповідно до вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. Реєстр знаходиться у робочому стані.

У 2011 розпочато діяльність із вирішення на національному рівні однієї із стратегічних проблем, що визначені Рамковою конвенцією ООН про зміну клімату, а саме проблеми адаптації до зміни клімату. ДАЕІ доручено до 10 березня 2011 року розробити та затвердити Національний план адаптації до змін клімату з визначенням джерел фінансування заходів. У жовтні 2011 р. Держекоінвестагентство направило нову редакцію проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного плану адаптації до зміни клімату на 2011-2013 роки» до заінтересованих центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій на погодження.

У 2011 р. до ДАЕІ надійшло, опрацьовано та схвалено 332 проекти цільових екологічних (зелених) інвестицій. Всього станом на 01.01.2012 ДАЕІ схвалено 987 проектів цільових екологічних (зелених) інвестицій у 23 регіонах України.

За 2011 рік опрацьовано 59 комплектів документів (обгрунтувальні матеріали) та надано відповідну кількість листів-підтримки можливим проектам спільного впровадження б) опрацьовано 53 комплекти проектних документів та підготовлено відповідну кількість листів-схвалення для ПСВ; в) опрацьовано 44 комплекти документів та підготовлено 44 накази про затвердження відповідних ПСВ за національною процедурою; г) опрацьовано 162 моніторингових звітів за ПСВ (72 звіти протягом 2008-2010 р.р.); д) опрацьовано 139 верифікаційних звітів за ПСВ (81 звіт протягом 2008-

2010 р.р.); е) опрацьовано та зареєстровано 76 договорів купівлі-продажу вуглецевих одиниць (одиниць (частин) установленої кількості - ОУК та одиниць скорочення викидів - ОСВ)) за ПСВ (52 договори протягом 2008-2010 р.р.); ж) з метою забезпечення процедури розгляду ПСВ за звітний період підготовлено 1067 службових записок.

НПД з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки передбачив необхідність оновлення та забезпечення функціонування офіційного веб-сайту ДАЕІ, період виконання заходу червень-листопад 2011 року. На сьогодні новий сайт ДАЕІ створено http://www.seia.gov.ua, одночасно функціонує і старий сайт http://www.neia.gov.ua, новий активно поновлюється матеріалами із старого сайту і на ньому актуальні поточні новини, в той час як новини на старому сайті датовані жовтнем 2012 року. Громадська рада

Громадська рада при Державному агентстві екологічних інвестицій України є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним при Державному агентстві екологічних інвестицій України для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю Держекоінвестагентства, налагодження ефективної взаємодії Держекоінвестагентства з громадськістю, врахування громадської думки під час формування і реалізації державної політики та виконання вимог міжнародних договорів і угод у сфері зміни клімату. Громадська рада подає ДАЕІ обов'язкові для розгляду пропозиції щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань формування та реалізації державної політики у сфері зміни клімату, удосконалення роботи ДАЕІ; здійснює громадський контроль за врахуванням ДАЕІ пропозицій та зауважень громадськості. Рішення громадської ради мають рекомендаційний характер і є обов'язковими для розгляду ДАЕІ.

Рішення ДАЕІ, прийняте за результатами розгляду пропозицій громадської ради, не пізніше ніж у десятиденний строк після його прийняття в обов'язковому порядку доводиться до відома членів громадської ради та громадськості шляхом його оприлюднення на офіційному веб-сайті органу та в інший прийнятний спосіб. Інформація про прийняте рішення має містити відомості про врахування пропозицій громадської ради або причини їх відхилення. (п.15 Положення Положення про Громадську раду при Державному агентстві екологічних інвестицій України від 26.07.11р.)

Станом на сьогодні ДАЕІ досить охоче співпрацює з громадськістю, зокрема на рівні Громадської ради та Робочої групи НУО з питань зміни клімату. Однак, найсуттєвіші пропозиції громадських організацій не завжди враховуються. На кожне засідання ГР приходить представник ДАЕІ, охоче звітують про роботу ДАЕІ та вислуховують пропозиції громадськості. Організацією засідань ГР покладено на агентство, але ця робота виконується неналежно і попередження про засідання членів ГР відбувається невчасно.

Державне лісове агентство України (Держлісагентство)

Державне агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи центральних органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства. Положення про Держлісагентство затверджено Указом Президента України від 13.04.2011 року №458/2011. Раніше Держлісагентство координувалося КМУ через Міністра екології, проте внаслідок

численних розбіжностей між агентством та міністерством екології у питаннях збереження лісів та лісового господарства, у 2011 році було змінено координатора агентства.

Агентство, згідно Положення, має право проводити перевірки додержання вимог законодавства у сфері лісового (в лісах підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління) та мисливського господарства. Агентство здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства: управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; організовує ведення лісовпорядкування та мисливського впорядкування; веде державний лісовий кадастр та облік лісів; здійснює моніторинг грунтів з метою вирощування продуктивних лісових насаджень, лісової рослинності, мисливських тварин; приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії; веде державний облік об'єктів постійної лісонасіннєвої бази, а також державний контроль за додержанням законодавства з ведення лісового господарства (окрім державного контролю за шкідливими організмами та захистом рослин).

Держлісагентство має свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі - управління. Управління беруть участь: в організації ведення державного лісового кадастру та державного кадастру мисливських тварин; в здійсненні лісовпорядкування мисливських угідь, моніторингу лісів і мисливських тварин, у розробленні та організації виконання загальнодержавних і регіональних програм у сфері охорони, використання, відтворення лісів та тваринного світу. Основними напрямками діяльності управління є: здійснення організаційно-господарських повноважень стосовно підприємств, що належать до сфери його управління; здійснення державного контролю за одержанням законодавства з ведення лісового і мисливського господарства; організація виконання лісовпорядних робіт.

Ведення лісового господарства на місцевому рівні здійснюють державні підприємства, які входять до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України та координуються його відповідним територіальним органом (Рескомліс АР Крим, 24 обласні управління лісового та мисливського господарства). Державні підприємства лісового господарства відповідальні за весь комплекс лісогосподарських робіт – від посадки лісу до проведення рубок головного користування. Окрім державних підприємств в підпорядкуванні Держлісагентства знаходяться наукові, учбові організації, національні заповідники і природні парки, та інші підприємства, установи, організації безпосереднього підпорядкування.

В підпорядкуванні Держлісагентства знаходяться 12 установ природно-заповідного фонду - це п’ять національних природних парків, шість природних заповідників та один лісовий центр. На сьогодні, лісів, підпорядкованих Держлісагентству, уже заповідано 15,8%, при цьому заповідність всієї території держави становить 5,9%. Ліси Агентства займають близько 35% природно-заповідного фонду держави, при лісистості території України - 15,9%.

З середини 2000 року в Держлісагентсві намітилася тенденція не погоджувати обґрунтування на включення особливо цінних лісових територій в заповідні об’єкти, навіть якщо вилучення цих територій не передбачається. Більше того, самі чиновники агентства ініціюють розгляд органами державної влади чи місцевого самоврядування різного рівня питання про виключення певних заліснений територій зі складу об’єктів ПЗФ та навіть про ліквідацію таких об’єктів.

Інша негативна тенденція в діяльності агентства – це протизаконне та науково необґрунтоване заліснення цілинних степових ділянок, що залишилися в природному стані. При цьому не відбувається оформлення земель та надання земель під заліснення, ні зміна цільового призначення цих земель, або це відбувається вже після факту заліснення.

Також діяльність агентства постійно піддається контролю з боку контролюючих органів, таких як КРУ, які відзначають зловживання та неналежне виконання бюджетних програм в складі програми «Ліси України». Неефективною визнана політика щодо продажу деревини за цінами, нижчими від собівартості, вказано на неякісні управлінські рішення, значні обсяги незаконних рубок внаслідок неналежної лісової охорони, часте недотримання лісовими господарствами технологій лісопосадки та заходів догляду. Громадська рада

Громадська рада при Державному агентстві лісових ресурсів є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики. Громадська рада подає обов’язкові для розгляду пропозиції щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань формування та реалізації державної політики у сфері лісових відносин, удосконалення роботи Держлісагентства; здійснює громадський контроль за діяльністю та врахуванням Держлісагентством зауважень громадськості; збирає, узагальнює та подає Держлісагентству інформацію про пропозиції громадських організацій щодо вирішення питань, які мають важливе суспільне значення.

Нажаль, проект Положення про громадську раду не містить пункту про обов’язковість розгляду Агентством пропозицій громадської ради.

Нажаль є негативна практика щодо вибіркового включення представників громадськості до складу ради. Так, у 2011 році МБО «Екологія-Право-Люидна» не було включено до складу Громадської ради через відсутність її представника на установчих зборах. Відповіді на запити залишаються без відповіді, пояснень з приводу не включення організація не отримала.

Державне агентство земельних ресурсів (Держземагенство)

Положення про Державне агентство земельних ресурсів України було затверджено Указом Президента України від 8 квітня 2011 року № 445. До 2011 року Агентство керувалося Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах 2000 року. Лише у 2007 році комітет був переіменований в Державне агентство земельних ресурсів.

На початку своєї діяльності Державний комітет України по земельних ресурсах спрямовувався і координувався напряму Кабінетом Міністрів України, а на сьогодні діяльність агентства спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства. Агентство покликане забезпечувати реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, а з 2012 року і в сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності. Основними завданнями агентства, серед інших, є здійснення землеустрою, моніторингу земель та їх охорони; ведення і адміністрування державного земельного кадастру, державної реєстрації земельних ділянок та обмежень у їх використанні, проводить державні експертизи. У 2012 році агентству надано більше автономності від Міністра аграрної політики та продовольства у сфері самостійного надання висновків державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, висновків щодо погодження документації із землеустрою, висновків державної

експертизи проектів землеустрою, документації з оцінки земель, а також матеріалів і документації державного земельного кадастру. Держземагентство України здійснює свої повноваження безпосередньо і через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, а також через міськрайонні, міжміські, міжрайонні територіальні органи. Громадська рада

Громадська рада при Держземагентстві України (далі – Громадська рада) є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю Держземагентства України, налагодження ефективної взаємодії Держземагентства України з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики в сфері земельних відносин. Положення про громадську раду затверджено 23.09.2011року.

Громадська рада готує та подає Держземагентству обов’язкові для розгляду пропозиції щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин, удосконалення роботи Держземагентства; здійснює громадський контроль за врахуванням Держземагентством пропозицій та зауважень громадськості. (п.3 Положення)

П.7.2. Положення передбачено, що рішення Громадської ради мають рекомендаційний характер і є обов’язковими для розгляду Держземагентством. Рішення Держземагентства, прийняте за результатами розгляду пропозицій Громадської ради доводиться до відома членів Громадської ради та громадськості. Інформація про прийняте рішення має містити відомості про врахування пропозицій Громадської ради або причини їх відхилення.

Державне агентство водних ресурсів України (Держводагентство)

Державне агентство водних ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України. Держводагентство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері розвитку водного господарства і меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів. Положення про Державне агентство водних ресурсів України затверджено Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 453. З 1991 року по 2010 рік Держводагентство носило назву: Державний комітет України по водному господарству. З 1999 року комітет та його діяльність координувалася через Міністра охорони навколишнього природного середовища. Держводагентство, серед інших повноважень, видає дозвіл на проведення днопоглиблювальних робіт та робіт з прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду; погоджує клопотання водокористувачів з обгрунтуванням потреби у воді в разі використання поверхневих вод; розробляє та встановлює режими роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів, затверджує правила їх експлуатації; затверджує правила та встановлює режим експлуатації загальнодержавних і міжгосподарських меліоративних систем, забезпечує їх дотримання; забезпечує дотримання режиму роботи водосховищ, водогосподарських систем і каналів; погоджує межі зон санітарної охорони водних об’єктів; погоджує договори оренди водних об’єктів; погоджує створення на річках та у їх басейнах

штучних водойм і водопідпірних споруд; погоджує проекти щодо розмірів та режиму користування смуг відведення; погоджує проекти землеустрою, що розробляються з метою вилучення, надання, зміни цільового призначення земель водного фонду; погоджує видачу дозволів на проведення на землях водного фонду робіт із будівництва об'єктів гідротехнічного, гідрометричного та лінійного призначення. Центральний апарат агентства складається із управління використання водних ресурсів, управління експлуатації водогосподарських систем, енергозбереження та механізації, відділу водогосподарського будівництва, інвестицій та проектних робіт, сектору міжнародного співробітництва та юридичного сектору. Як бачимо із структури, питанням охорони та відтворення водних ресурсів окремо не займається жоден із відділів і пріоритетним є використання водних ресурсів. Нажаль, основні повноваження агентства лише спрямовані на вирішення питань галузевого водоспоживання, меліорації та забезпечення населення питною водою. Однак вирішення питань охорони та відновлення водних ресурсів не є серед пріоритетів. Згідно Водного кодексу, саме Держводагетнство є відповідальним за дотримання режиму у водоохоронних зонах та прибережних захисних смугах, однак ця функція виконується неналежно через слабкість агентства та його територіальних органів. Здебільшого, діяльність агентства обмежується лише питаннями перерозподілу водних ресурсів і практично не торкається питання відновлення та їх збереження. Агентство не здатне впливати на плани використання води для цілей енергетики, промисловості, сільського господарства. Агентство також не вживає заходів щодо реалізації басейнового принципу державного управління водними ресурсами, який задекларований у Водному кодексі. До сфери управління держводагентства належать басейнові управління водних ресурсів річок та їх басейнів, обласні управління водних ресурсів, 5 управлінь каналів.

У Стратегії екологічної політики на період до 2020 року зазначено, що водокористування Україні здійснюється переважно нераціонально, непродуктивні витрати води збільшуються, об’єм придатних до використання водних ресурсів внаслідок забруднення і виснаження зменшується. Система державного управління в галузі охорони вод потребує невідкладного реформування у напрямі переходу до інтегрованого управління водними ресурсами. Функції управління в галузі розподілені між різними центральними органами виконавчої влади, що призводить до їх дублювання, неоднозначного тлумачення положень природоохоронного законодавства.

НПД з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки передбачив необхідність оновлення та забезпечення функціонування офіційного веб-сайту Держводагентства, період виконання заходу червень-листопад 2011 року. На сьогодні сайт створено http://www.scwm.gov.ua/ і він працює, активно поновлюється матеріалами, на ньому актуальні поточні новини. Громадська рада

Громадська рада при Державному агентстві водних ресурсів України є постійно діючим колегіальним виборним консультативно-дорадчим органом, утвореним для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодження ефективної взаємодії зазначених органів з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики. Громадська рада готує та подає пропозиції щодо організації консультацій з громадськістю; подає обов’язкові для розгляду пропозиції щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань формування та реалізації державної політики у відповідній сфері, удосконалення роботи Агентства; здійснює

громадський контроль за діяльністю та врахуванням Агентства та зауважень громадськості. Рішення громадської ради мають рекомендаційний характер і є обов'язковими для розгляду Держводагентством. Рішення Держводагентства, прийняте за результатами розгляду пропозицій громадської ради доводиться до відома членів громадської ради та громадськості. Інформація про прийняте рішення має містити відомості про врахування пропозицій громадської ради або причини їх відхилення.

На практиці агентство досить активно співпрацює із громадською радою, проте виконання її рішень є суттєво залежним від досить скромних можливостей та впливовості агентства на фоні інших центральних органів виконавчої влади.

Територіальні органи Міністерства екології і природних ресурсів України

Чинне положення про Міністерство екології та природних ресурсів України 2011 року не передбачає існування територіальних органів Міністерства, таких як державні управління охорони навколишнього природного середовища. Хоча на сьогодні Положення про Державне управління охорони навколишнього природного середовища в областях, містах Києві та Севастополі (затверджене у 2007 році Мінприроди) діє, управління працюють.

Ситуація прояснилася нещодавно, з прийняттям Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні» від 16 жовтня 2012 року частину повноважень управлінь передано місцевим державним адміністраціям, міністерству екології та органам екологічної інспекції.

Так, Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» тепер доповнено новою статтею: Стаття 20-4. «Компетенція обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері охорони навколишнього природного середовища

До компетенції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері охорони навколишнього природного середовища належить: а) забезпечення реалізації державної політики у сфері заповідної справи, формування, збереження та використання екологічної мережі, здійснення управління та регулювання у сфері охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду України на відповідній території; б) участь у проведенні моніторингу стану навколишнього природного середовища; в) участь у розробленні стандартів щодо регулювання використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів; г) проведення державної екологічної експертизи; ґ) затвердження за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, для підприємств, установ і організацій лімітів використання природних ресурсів (крім природних ресурсів загальнодержавного значення), скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище (крім скидів, що призводять до забруднення природних ресурсів загальнодержавного значення, навколишнього природного середовища за межами відповідної території) та лімітів на утворення і розміщення відходів; д) видача дозволів на захоронення (складування) відходів (крім небезпечних), викиди шкідливих речовин у навколишнє природне середовище, спеціальне використання природних ресурсів відповідно до законодавства; е) вирішення інших питань у сфері охорони навколишнього природного середовища відповідно до закону".

Цікаво, що 9 листопада 2012 року Міністерство екології виставило на громадське обговорення проект внесення змін до «Положенння про Державне управління охорони навколишнього природного середовища в областях, містах Києві та Севастополі», які розроблені з метою усунення

прогалин щодо розподілу повноважень між відповідними Державними екологічними інспекціями та Державними управліннями охорони навколишнього природного середовища. Так, за управліннями залишаються повноваження щодо погодження матеріалів місць розташування об’єктів та проектів відведення земельних ділянок на відповідній території та приймає участь у роботі комісій з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою. Отож остаточне рішення щодо ліквідації управлінь ще не прийнято.

Донедавна основними функціями територіальних управлінь були дозвільна діяльність, організовує регіональний моніторинг довкілля, забезпечує здійснення заходів щодо збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвитку заповідної справи, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, ведення Червоної книги України та Зеленої книги України.

Дозвільна діяльність управлінь до 2011 року полягала в наданні таких погоджень та дозволів: 1.Погодження на геологічне вивчення (у тому числі дослідно-промислова розробка) надр, 2. Погодження на видобування корисних копалин, 3.Дозвіл на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, 4.Ліміт та дозвіл на утворення та розміщення відходів, 5. Висновок для одержання ліцензії на поводження з небезпечними відходами, 6. Дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, 7.Дозвіл на спеціальне водокористування, 8.Погодження матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, 9. Погодження на геологічне вивчення (у тому числі дослідно-промислова розробка) надр.

При державних управліннях створені і працюють Громадські ради. Ці ГР розглядають екологічні питання та гострі екологічні проблеми на території своїх областей. Наприклад виконання заходів обласних програми охорони довкілля та раціонального природокористування, проблеми збереження біорізноманіття та інші питання.

В різних областях процес створення ГР відбувався по різному. Наприклад в Донецькій області вона була створена 1997 році, а в Миколаївській у 2001 році. До їх складу увійшли представники громадських екологічних організацій, що активно діють у природоохоронній галузі та розвитку співпраці з Держуправліннями. Як правило спеціалісти держуправлінь на місцях, водночас є секретарями ГР, що сприяє узгодженості в організації співпраці. Засідання ГР відбуваються або щомісяця, або раз на квартал, чи позачергові. Окрім того в засіданнях практично беруть участь представники або керівники підрозділів держуправлінь. В деяких областях ГР існують чисто формально, а реально практично не діють. Позитивним є те, що ГР намагаються співпрацювати з екологічними НУО які діють на території області, ураховуючи що професійний склад громадських організацій різноманітний. Представники екоНУО і ГР надають інформацію в ЗМІ, проводять виїзні засідання в своєму регіоні, беруть участь у судових справах сумісно або співпрацюючи з фахівцями держуправління ОНПС та прокуратури. Є випадки коли ГР або члени ГР ініціюють проведення громадських екологічних експертиз, оцінку екологічної ситуації, проводять семінари, «круглі столи» та конференції, активно займаються поширенням інформації та екологічної літератури, готують і проводять природоохоронні акції, обговорюють та розробляють план спільних дій громадськості для запобігання погіршення екологічної ситуації на місцевому рівні, визначають пріоритетні напрямки в подоланні екологічних проблем.

Важливим є те, що ГР співпрацюють з депутатами обласних і місцевих рад, представниками органів місцевого самоврядування, держуправліннь, науковцями, громадськими екологічними організаціями та ЗМІ.

Основним недоліком в організації роботи регіональних ГР є те, що в їх складі представлені організації тільки з обласних центрів. В більшості ГР не має жодного представника з інших міст та районів області. Це пов’язано с тим, що відсутня хоча б якась підтримка цих організацій і не має джерел фінансування ГР.

Поряд з цим, необхідно відзначити недостатню активність багатьох регіональних ГР, їх скептичне відношення до вирішення проблем та бездіяльність. Тому є підстави вести мову про розвиток партнерства в діяльності громадських рад, обмін досвідом та досягненнями і спільне обговорення важливих для суспільства питань та проблем. Важливою проблемою залишається розвиток співпраці та координації діяльності між ГР при Міністерстві та ГР в областях. Саме цим можна подолати відстань, існуючу відчуженість, сформувати відповідальність членів ГР та розуміння необхідності звітності перед місцевими організаціями.

1.2. Стратегії та програми в сфері охорони довкілля та секторальні стратегії і програми

Щодо екологічних політик та стратегій, то їх прийняття до 2010 року не було популярним, на відміну від державних цільових програм. Сама екологічна стратегія була прийнята лише в грудні 2010 року. Для виконання стратегії державної екологічної політики України на період до 2020 року було прийнято національний план дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки (НПД) 25.05.2011р.. До 2011 року в державні існувала велика кількість державних програм в різних сферах суспільного життя, проте через це ці програми не отримували належного фінансування і не виконувалися. Тому, уряд вирішив скоротити та укрупнити державні цільові програми і своїм рішенням «Про скорочення кількості та укрупнення державних цільових програм» від 22 червня 2011 р. N 704 були скасовані ряд важливих природоохоронних програм: Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки", "Про затвердження Програми припинення виробництва та використання озоноруйнівних речовин на 2004-2030 роки" та інших. На сьогодні діють декілька екологічних програм, частина яких є загального характеру (наприклад щодо моніторингу довкілля), частина стосується певних об’єктів чи предметів (Державна цільова екологічна програма приведення в безпечний стан уранових об'єктів виробничого об'єднання “Придніпровський хімічний завод”(2009), Державна цільова програма утилізації компонентів рідкого ракетного палива на 2010-2014 роки” (2010), Державна цільова екологічна програма ліквідації наслідків надзвичайної ситуації на території військової частини А0829 (м. Лозова Харківської області) на 2011-2013 роки”). Секторальні та галузеві державні програми характеризуються тим, що вони не приділяють належної уваги охороні навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів. Тому є необхідність внесення змін у діючі секторальні програми з метою включення заходів щодо екологізації економіки. Для цього п.169 НПД передбачено створення Міжвідомчого комітету протягом 2011 року. Проте такого не було створено. Також п.255 НПД передбачено необхідність внесення змін до Державно цільової економічної програми енергоефективності і розвитку сфери виробництва енергоносіїв з відновлювальних джерел енергії та альтернативних видів палива на 2010-2015 роки. 21 квітня 2011 року було затверджено Загальнодержавну програму розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 року. Метою Програми є забезпечення потреб національної економіки у мінеральних ресурсах за рахунок власного видобутку, зменшення

залежності України від імпорту мінеральних ресурсів та збільшення експортного потенціалу країни за рахунок власного видобутку корисних копалин, що мають великий попит на світовому ринку. Мета Програми, як зазначено в тексті, повною мірою відповідає сучасним європейським принципам сталого розвитку - забезпечення нагальних потреб у мінеральних ресурсах без ризику позбавлення майбутніх поколінь у забезпеченні їх потреб. Програма визначає необхідність збалансованого використання ресурсів держави і приватного бізнесу та запровадження інноваційно-інвестиційного механізму надрокористування. Проте програма зовсім не містить екологічних аспектів, пов’язаних із охороною довкілля при пошуку, розвідці та експлуатації родовищ корисних копалин, питаннями раціонального використання мінеральних ресурсів. П.97 НПД передбачає обов’язок Мінприроди та Держгеонадра забезпечити виконання даної програми. 20 жовтня 2011 року Верховна рада затвердила нову редакцію загальнодержавної цільової програми "Питна вода України" на 2011-2020 роки. Програма передбачає формування та реалізацію державної політики щодо розвитку та реконструкції систем централізованого водопостачання та водовідведення; охорони джерел питного водопостачання; доведення якості питної води до вимог державних стандартів; нормативно-правового забезпечення у сфері питного водопостачання та водовідведення; розроблення та впровадження науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок із застосуванням новітніх матеріалів, технологій, обладнання та приладів. Шляхи розв’язання проблем намічені наступні: приведення до нормативних вимог зон санітарної охорони та водоохоронних зон джерел питного водопостачання, проведення оцінки екологічного та гігієнічного стану джерел питного водопостачання на відповідність установленим вимогам; інвентаризації каналізаційних очисних споруд; будівництва і реконструкції водопровідних та каналізаційних очисних споруд з метою зменшення обсягів неочищених стічних вод, що скидаються у водні об'єкти, а також утилізації осадів; будівництва та впровадження станцій (установок) доочищення питної води і пунктів її розливу із застосуванням новітніх матеріалів, технологій, обладнання, приладів та науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок; розроблення схем оптимізації роботи систем централізованого водопостачання; оснащення лабораторій контролю якості води та стічних вод сучасним контрольно-аналітичним обладнанням; приведення нормативно-правової бази у сфері питного водопостачання та водовідведення у відповідність із стандартами Європейського Союзу з урахуванням національних особливостей, у тому числі в частині посилення відповідальності за порушення нормативів забруднення навколишнього природного середовища, насамперед скидів промислових підприємств у водні об'єкти; здійснення комплексних науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок із застосуванням новітніх технологій, обладнання, матеріалів, приладів, використання яких спрямоване, зокрема, на енерго- і ресурсозбереження, підвищення якості питної води та очищення стічних вод, а також впровадження таких розробок.

Законом від 24.05.2012 року схвалена Загальнодержавна цільова програма розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року. Метою Програми є визначення основних напрямів державної політики у сфері водного господарства для задоволення потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, збереження і відтворення водних ресурсів, впровадження системи інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом, відновлення ролі меліорованих земель у продовольчому та ресурсному забезпеченні держави, оптимізація водоспоживання, запобігання та ліквідація наслідків шкідливої дії вод. На першому етапі виконання прграми (2013-2016 роки) передбачається визначити межі прибережних захисних смуг згідно з проектами землеустрою, насамперед на водних об’єктах, що є джерелами питного водопостачання; відновлення і

підтримання сприятливого гідрологічного режиму та екологічного стану малих річок; забезпечити централізованим питним водопостачанням сільські населені пункти, що користуються привізною водою, удосконалити моніторинг поверхневих вод та меліорованих земель, зокрема шляхом розвитку автоматизованих спостережних мереж; розробити регіональні програми розвитку водного господарства. На другому етапі (2017-2021 роки) передбачається впровадити систему інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом шляхом розроблення та виконання планів управління басейнами річок, застосування економічної моделі цільового фінансування заходів у басейнах річок, утворення басейнових рад річок, а також підвищення ролі існуючих та утворення нових басейнових управлінь водних ресурсів; удосконалити стандарти і нормативи щодо використання водних ресурсів та лімітів забору води і скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти та інші заходи.

Мінприроди розробило проект Концепції загальнодержавної програми поводження із відходами у 2011році. На сьогодні програма ще не прийнята.

Постановою уряду 23.11.2011 року затверджено Державну цільову економічну програму розвитку рибного господарства на 2012-2016 роки. Програма спрямована на забезпечення раціонального використання, ефективної охорони та відтворення водних біоресурсів, ведення рибного господарства на засадах сталого розвитку з урахуванням природних, економічних і екологічних умов та створення умов для досягнення оптимальних показників рівня зариблення рибогосподарських водних об'єктів та обсягів вилову водних біоресурсів. Основний акцент програми – економічний і питанням охорони та збереження рибних ресурсів не приділено достатньої уваги, як і не враховується реальна оцінки катастрофічно зникаючих рибних запасів. 25.05.2011 року затверджена урядом Державна цільова екологічна програма розвитку Криму ("Екологічно безпечний Крим") на 2011-2015 роки», яка має на меті розв'язати першочергові екологічні та соціально-економічні проблеми, забезпечити створення інтегрованої системи з управління природними ресурсами, стабілізації та поліпшити екологічний стан території Криму шляхом впровадження і дотримання нормативів екологічної безпеки та екологічно збалансованої системи природокористування.

16 вересня 2009 р. було затверджено Державну цільову програму «Ліси України» на 2010—2015 роки. Її метою є визначення основних напрямів збалансованого розвитку лісового господарства, спрямованих на посилення екологічних, соціальних та економічних функцій лісів шляхом удосконалення системи ведення лісового господарства, лісовпорядкування з використанням геоінформаційних технологій та збереження лісів переважно у державній власності; запровадження принципу сталого розвитку лісового господарства та невиснажливого лісокористування; природозберігаючого комплексного використання лісових ресурсів з урахуванням їх ландшафтного і водорегулюючого значення; збереження біорізноманіття лісів; здійснення лісогосподарських заходів з урахуванням регіональних еколого-економічних та соціальних особливостей, тощо. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2010 р. N 2174-р затверджена Транспортна стратегія України на період до 2020 року. Принципами стратегії є забезпечення екологічної безпеки, обов'язкового дотримання екологічних стандартів і нормативів під час провадження діяльності у галузі транспорту; стимулювання розвитку енергозберігаючих і екологічно безпечних видів транспорту. Стратегія передбачає підвищення екологічності та енергоефективності транспортних засобів шляхом: - застосування міжнародних екологічних норм для транспортних засобів і моторних палив; - забезпечення використання енергоефективних, екологічно безпечних та альтернативних видів рідкого та газового палива; - оптимізації строку експлуатації, технічного обслуговування і ремонту транспортних засобів; - удосконалення системи

оподаткування залежно від екологічності та енергоефективності транспортних засобів; - зменшення впливу шуму та вібрації на навколишнє природне середовище; - використання в містах енергоефективних видів транспорту - електричного, залізничного, річкового; - запровадження механізму стимулювання споживання альтернативних видів рідкого та газового моторного палива. 9 серпня 2009 р. КМУ схвалив Стратегію поводження з радіоактивними відходами в Україні, яка має на меті завершення створення та забезпечення ефективного функціонування в Україні цілісної системи поводження з радіоактивними відходами, що дасть змогу досягти безпечного поводження (включаючи захоронення) з радіоактивними відходами всіх типів і категорій, які були накопичені в попередні періоди, виникають під час поточного використання ядерної енергії і утворюватимуться у майбутньому, у разі раціонального використання фінансових, технічних і людських ресурсів з урахуванням передового міжнародного досвіду. Для створення такої системи найважливішим є формування організаційно-правових засад та інфраструктури, що дає можливість здійснювати повний цикл поводження з радіоактивними відходами всіх типів і категорій від їх утворення до захоронення. У 2007 році затверджена Державна цільова екологічна програма проведення моніторингу навколишнього природного середовища. Вона спрямована на створення єдиної мережі спостережень, підвищення рівня матеріально-технічної бази для виконання моніторингу. Детальніше про виконання цієї програми в наступних розділах. Указом президента від 21.03.2012р. прийнята Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації. Вони мають на меті створення сприятливих умов для дальшого розвитку в Україні громадянського суспільства, запровадження ефективного механізму взаємодії його інститутів з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах партнерства і взаємної відповідальності, забезпечення здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина. У 2006 прийнята Енергетична стратегія України до 2030 року. Стратегія викликала великий резонанс у екологічної громадськості через неврахування екологічних аспектів та ігнорування позиції екологічної громадськості під час обговорення проекту цієї стратегії. П.82 НПД передбачає розробку проекту Концепції Державної цільової програми щодо боротьби з опустелюванням та деградацією земель протягом 2012 року. Такої концепції не розроблено. П.120 НПД передбачає розробку концепції Державної цільової програми регулювання використання хімічних речовин відповідно до міжнародних вимог. Термін виконання – до грудня 2015 року. Такої концепції ще не розроблено. П.141 НПД передбачає розробку МОЗ проекту концепції Державної цільової програми проведення оцінки та запобігання негативному впливу на здоров’я людини чинників, що негативно впливають на довкілля. Такої концепції не розроблено.

1.3. Законодавство в сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів

Розвиток екологічного законодавства протягом 2003-2010 років відбувався досить повільними темпами, зміни та нові акти приймалися за відсутності системності та пріоритетності. За ці 7 років основними законами в сфері охорони довкілля стали закони «Про екологічну мережу», «Про екологічний аудит», «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів», «Про захист тварин від

жорстокого поводження» та інші. Було внесено незначні зміни до чинних ключових законів в сфері охорони довкілля, часто такі зміни носили косметичний характер та погіршували існуючий стан.

Громадськість відмічає, що екологічне законодавство в Україні є досить якісним, проте бракує чіткого прописування механізмі, наприклад механізмів проведення громадських слухань при розробці нормативних актів, здійсненні забудови, розширення можливостей для громад і громадських організацій щодо впливу на стан справ у сласних населених пунктах.

Екологічна стратегія вказує, що реалізація екологічної політики потребує ефективного функціонування системи законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, спрямованого на досягнення національних пріоритетів. Основними вимогами до такого законодавства є його відповідність Конституції України, наближення до відповідних директив ЄС, забезпечення впровадження багатосторонніх екологічних угод (конвенцій, протоколів тощо), стороною яких є Україна, соціальна прийнятність, реалістичність, економічна ефективність. Законодавство має сприяти гнучкому застосуванню відповідних економічних інструментів для стимулювання впровадження інноваційних екологічних технологій, розв'язанню екологічних проблем на місцевому рівні. Для виконання даних завдань в НПД передбачено ряд заходів в сфері розробки та прийняття законодавчих актів, які дозволять під ефективно реалізувати цілі екологічної стратегії. Надаємо нижче інформацію про стан виконання тих законотворчих заходів НПД, які повинні бути виконані у 2011-2012 роках.

П.1 НПД передбачає підготовку проекту Положення про загальнодержавну автоматизовану інформаційно-аналітичну систему забезпечення доступу до екологічної інформації. Відповідальний за виконання – Мінприроди, термін виконання 2011рік. Даний захід не виконано, такого положення не розроблено.

П.11,12 НПД передбачено підготовки проекту Програми підтримки проектів громадських екологічних організацій протягом 2011 року та виконання цієї програми протягом 2012-2015 років. Такої програми не розроблено ще.

П.14 НПД передбачає підготовку проекту Стратегії екологічної освіти для сталого розвитку протягом 2011-2012 років. Такого проекту ще не розроблено.

П.23 НПД передбачає підготовку та подання на розгляд до КМУ законопроекту щодо внесення змін до статті 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» протягом 2011року. Такий законопроект розроблено Мінприроди, проте відповідний закон не прийнятий.

НПД в п.32 передбачає внесення змін до Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля протягом січня-грудня 2012 року. Такі зміни внесено Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 28.05.2012 № 272. Вони стосуватися змін до назв Міністерства екології та Держекоінспекції України та її територіальних органів. Ще мали місце зміни до законів, де закріплено права громадських інспекторів на підставі Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні» від 16.10.2012 року. Цим законом не вносилися зміни до Положення про громадських інспекторів, але до інших законів, зокрема: Кодексу про адміністративні правопорушення, Водного кодексу, Закону «Про тваринний світ». і вони мають на меті розширити права громадських інспекторів

П.48 НПД передбачає підготовку та подання на розгляд КМУ проекту акту про порядок проведення спостережень (моніторингу) за станом навколишнього природного середовища та рівнем його забруднення суб’єктами господарювання. Термін виконання – 2012 рік, відповідальні – Мінприроди. Останнім розроблено Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення моніторингу навколишнього природного середовища підприємствами,

установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та Положення про автоматизовану інформаційно-аналітичну систему моніторингу навколишнього природного середовища та забезпечення доступу до екологічної інформації». Дані документи не затверджені урядом.

П.51 НПД передбачено підготовку та подання до КМУ актів щодо запровадження екологічної класифікації і маркування колісних транспортних засобів, забезпечення контролю за рівнем акустичного шуму під час періодичної перевірки транспортних засобів протягом 2011-2012 років. Відповідальні – Мінприроди, Мінінфраструктури, МВС. Таких актів наразі не розроблено.

В п.84 НПД передбачає підготовку законопроекту щодо внесення змін до Земельного кодексу у частині посилення вимог щодо охорони довкілля під час вирішення питання вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок, період виконання цього заходу – червень-грудень 2011р.. Протягом 2011 року таких змін не відбулося, лише15 березня 2012 року внесено зміни до Земельного та Лісового кодексів України щодо збереження лісів. У 2011 році Мінприроди розробило проект закону про внесення змін до Земельного кодексу України (щодо посилення вимог стосовно охорони довкілля під час вирішення питань вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок).

НПД в п.85 передбачає підготовку проект акта щодо внесення змін до Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого КМУ 26.05.2006р. №677 у частині врахування природоохоронних вимог. До даної постанови в 2012 році було внесено зміни, якими передбачається додатковий порядок погодження проектів землеустрою у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок (їх частин) лісогосподарського призначення чи водного фонду, земельних ділянок для цілей, пов’язаних з розробкою корисних копалин. Такі проекти також погоджуються з відповідними органами лісового господарства, водного господарства, державного гірничого нагляду.

П.102 НПД передбачає розроблення проекту нової редакції Кодексу України про надра з метою підвищення ефективності використання та охорони надр. Мінприроди таких законопроект розробило і в листопаді 2012 року помістило його на веб-сторінці для громадського обговорення. Основною новелою проекту є введення в цивільний обіг прав на користування надрами. Крім того, новаціями проекту Кодексу про надра (у новій редакції) є: запровадження конкурсного порядоку набуття права користування надрами. Випадки безконкурсного порядку набуття права користування суттєво обмежені. Рішення за наслідками конкурсу приймає комісія, до складу якої входять представники органів влади, науковці і громадських організацій. Особовий склад конкурсних комісій формує керівник Держгеонадр або керівник територіального органу Держгеонадр (залежно від виду надр, які виставляються на конкурс) та керівник Ради міністрів Автономної Республіки Крим. кількість погоджень суттєво обмежена. Інспекційні органи не будуть здійснювати погоджень, оскільки це не відповідає їх законодавчо-визначеній місії (здійснювати перевірки). Погодження і гірничий відвід здійснюватиме Держгеонадра, Рада міністрів Автономної Республіки Крим перед здійсненням оголошення про проведення конкурсу. Різновидами договорів про використання надр стануть договір про розподіл продукції, договір концесії. Проектом також врегульовані інспекційні процедури. З пояснювальної записки випливає, що охорона надр не були пріоритетною метою під час розробки даного законопроекту, швидше захист прав надрокористувачів та інвесторів та полегшення дозвільних процедур.

П.124 НПД передбачено підготовку та подання на розгляд КМУ проекту акту з виконання Національного плану впровадження Стокгольмської конвенції протягом 2011року. Мінприроди доопрацьовано та подано на розгляд Уряду Національний план виконання Стокгольмської конвенції

про стійки органічні забруднювачі листом від 19.10.2010. 25 липня 2012 р. № 589-р КМУ затвердив плану заходів з виконання Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі.

П.125 НПД передбачено підготовку та подання на розгляду КМУ проектів актів, спрямованих на створення правової та організаційної основи у сфері поводження із ГМО та генетично-інженерної діяльності. Затверджені в 2011 році Положення про міністерство екології та природних ресурсів та Положення про Державну екологічну інспекцію країни деталізують повноваження цих органів в даній сфері. Також у 2012 році Мінпроди підготувало проект наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Українита Міністерства екології та природних ресурсів України «Про затвердження Порядку утилізації, знищення та знешкодження облікового матеріалу ГМО, одержаного при випробуваннях, непридатних або заборонених до використання ГМО,а також тари від них», розроблено на виконання статті 17 Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів», проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення зміни в додаток 2 до Порядку видачі дозволу на проведення державної апробації (випробування) генетично модифікованих організмів у відкритій системі» розроблено з метою спрощення процедури одержання суб’єктом господарювання дозволу на проведення державної апробації (випробування) генетично модифікованих організмів у відкритій системі. Мінприроди розробило проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів». У 2011 році, з метою врегулювання проведення держекоекспертизи та спрощення процедури отримання дозвільних документів, Мінприроди розробило проект постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження розмірів тарифів на проведення державної екологічної експертизи документації щодо генетично модифікованих організмів, що призначаються для використання у відкритій системі». П.135 НПД передбачає підготовку проекту акта щодо запровадження екологічних паспортів підприємств, виробнича діяльність яких негативно впливає чи може вплинути на стан довкілля, термін виконання 2011-212 роки. Такого проекту не розроблено. П.136 НПД передбачає розробку Мінприроди акту щодо включення парникових газів до переліку найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин, викиди яких підлягають регулюванню. Термін виконання заходу – 2011-2012 роки. Таких змін внесено не було. П.137 НПД передбачає підготовку проекту щодо внесення змін в методики розрахунку шкоди, яка заподіяна державі в результаті наднормативних обсягів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря. Такої методики не було розроблено. п.158 НПД передбачає розробку законопроекту щодо внесення змін до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» стосовно обов’язкового врахування засад екологічної політики в проектах державних, секторальних та регіональних стратегій, під час проведення стратегічної екологічної оцінки. Таких змін внесено не було. П.160 НДП передбачено підготовку законопроекту щодо запровадження стратегічної екологічної оцінки. Такого законопроекту не розроблено. П.169 НПД передбачає підготовку та подання до КМУ проекту акту щодо утворення міжвідомчого комітету з включення заходів з екологізації економіки. Термін виконання 2011 рік, відповідальний – Мінприроди. Такого комітету не створено. П. 183 НПД передбачає підготовку законопроекту щодо внесення змін до Закону «Про здійснення державних закупівель» щодо запровадження екологічно обґрунтованих закупівель. Лише 5.06.2012 року було внесено зміни до Закону України "Про здійснення державних закупівель" щодо

закупівлі товарів, робіт і послуг, необхідних для реалізації проектів цільових екологічних (зелених) інвестицій. П.184, 185 НПД передбачає підготовка проекту Концепції та проекту Стратегії впровадження в Україні більш чистого виробництва. Такої конвенції не розроблено. П.189 НПД передбачено обов’язок Мінприроди підготувати та подати до КМУ проекту акта щодо по посилення відповідальності за пошкодження об’єктів трубопровідного транспорту. Проект закону про внесення змін до статті 292 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за втручання в роботу об'єктів трубопровідного транспорту розроблено Міністерством енергетики та вугільної промисловості України спільно з Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України». 24.05.2012 року такий закон було прийнято. П.190 НПД передбачено обов’язок Мінрегіонбуду підготовку проектів актів щодо впровадження технологій енерго- та ресурсозбереження в процесі будівництва. Про наявність такого документу нам не відомо. П.191 НПД передбачено підготовку Мінрегіонбудом проектів актів з метою встановлення природоохоронних вимог до демонтажу споруд та екологічної санації територій, на якій вони розміщувалися. Таких проектів не розроблено. П.257 НПД передбачає розробку законопроекту щодо внесення змін до Податкового кодексу щодо розміру платежів та зборів за спеціальне використання природних ресурсів та розмірів екологічного податку. Термін виконання 2012 рік. Законом України від 22 грудня 2011 року №4235-VІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо перегляду ставок деяких податків і зборів» ставки екологічного податку збільшено в середньому на 8,9%. З 1991 по 2010 рік тривав процес активного прийняття важливих та прогресивних законів в сфері охорони довкілля. З 2011 року відбувається значне погіршення екологічного законодавства як нового, так і чинних актів в бік полегшення функціонування суб’єктів підприємницької діяльності та промисловості через зменшення дозвільних процедур, пом’якшення екологічних вимог. Також чисельні положення Законів не виконуються на практиці через відсутність розроблених підзаконних нормативно-правових актів. Часто робляться спроби прийняття законопроектів, які значно погіршать існуючу систему державних органів, стан довкілля та становлять загрозу біорізноманіття (наприклад спроба легалізації полювання в заповідниках). Наприклад, Законом «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 року внесено зміни до Закону «Про екологічну експертизу» і фактично нівельовано інститут державної екологічної експертизи. Важливими законами, що були прийняті у 2011 та частково у 2012 р. є: У 2011 році було прийнято зміни до Закону України "Про тваринний світ" щодо посилення заходів по боротьбі з браконьєрством.

Закону України «Про внесення змін до Водного та Земельного кодексів України» (щодо оренди водних об’єктів) для удосконалення процедури надання в оренду водних об’єктів та узгодження норм Земельного та Водного кодексів України в цій частині. Закон Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення у сфері довкілля, згідно якого Кодекс про адміністративні правопорушення доповнено статтею 53-4 Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель, Кримінальний кодекс України доповнено двома складами злочинів: "Стаття 239-1. Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом поверхневим шаром) земель та Стаття 239-2. Незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах. Також дано нові редакції Стаття

240. Порушення правил охорони або використання надр та Стаття 245. Знищення або пошкодження об'єктів рослинного світу. Закон «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» від 17.03.2011р. прийнятий з метою запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах. Закон вводить мораторій строком на 5 років на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень. Приклад: Нехтуванням положень вказаного мораторію відзначилася Харківська міська рада. Так, центральний парк культури і відпочинку ім. О. М. Горького площею 83,7579 га рішенням Харківської міської ради від 23.12.2011 р. був виключений з числа територій рекреаційного призначення. А саме: згідно Додатку 3 до рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 23 грудня 2011 р. No 555/11 (Перелік рішень Харківської міської ради, до яких вносяться зміни) містить пункт 3: “Внести зміни до рішення 35 сесії Харківської міської ради 4 скликання «Про затвердження проектів землеустрою з організації та встановлення меж території рекреаційного призначення м. Харкова «Зелені зони та зелені насадження» від 27.04.2005 р. No 93/05, виключивши пункт 3. додатку до цього рішення.” Пунктом 3. вказаного додатку був «ЦПК та В ім. О.М. Горького площею 83,7579 га». Але в Україні діє Закон України від 17 березня 2011 року “Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах”. У статті 1 даного закону написано: “Ввести мораторій строком на п'ять років на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах, а саме: земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень”. 16.06.2011 р. внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за забруднення лісів. 08.07.2011 р. прийнято Закон «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів». Закон визначає основні засади діяльності та державного регулювання в галузі рибного господарства, збереження та раціонального використання водних біоресурсів, порядок взаємовідносин між органами державної влади, місцевого самоврядування і суб'єктами господарювання, які здійснюють рибогосподарську діяльність у внутрішніх водних об'єктах України, внутрішніх морських водах і територіальному морі, континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні України та відкритому морі. 17.02.2011р. було прийнято сумнозвісний Закон «Про регулювання містобудівної діяльності», який має на меті спрощення дозвільних процедур в будівництві. Проте закон перекроює цілу систему законодавства: ним скасовується Закон України «Про планування і забудову територій», вносяться зміни до понад 20 інших законів, в тому числі Закону «Про екологічну експертизу». Закон значно обмежив участь громадськості у містобудуванні та виключив проекти будівництва із об’єктів державної екологічної експертизи. Даний закон було прийнято всупереч протестам і думці громадськості, без врахування думки експертів із критикою даного законопроекту. Детальніше про нововведення цього закону по відношень до державної екологічної експертизи описано в наступних розділах оцінки.

16 жовтня 2012 року Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні». Позитивними аспектами цього закону є: залишення повноважень в Національної комісії по Червоній книзі та виведення її з підпорядкування Міністерства екології та передання її до Національної академії наук для забезпечення незалежності її членів від впливу чиновників Міністерства екології. Також закон повертає повноваження громадським інспекторам з охорони довкілля складати протоколи про адміністративні правопорушення за порушення правил полювання і рибальства. (ст..85 ч.1,3 КпАП) Також за Міністерством екології закріплено право затвердження розрахункової лісосіки, яке раніше належало державному комітету лісового господарства. Проте вказаний закон відібрав залишки прав та повноважень в територіальних органів Міністерства екології.

Рекомендації:

1) Зміцнення інституційної, фінансової, матеріально-технічної та політичної спроможності та незалежності Міністерства екології та природних ресурсів, Державної екологічної інспекції.

2) Покращення роботи та взаємодії центральних органів виконавчої влади в сфері охорони довкілля та сталого розвитку із громадськими радами, що при них створені, зокрема щодо звітування про виконання рішень чи рекомендацій цих рад.

3) Покращення фінансування державних цільових екологічних програм 4) Екологізація секторальних державних цільових програм та стратегій 5) Активізація нормотворчості уряду, Мінприроди та інших центральних органів влади для прийняття

законодавства, стратегій та програм, що передбачені НПД

Розділ 2. Регуляторні інструменти в сфері охорони довкілля Ключовий автор Мелень-Забрамна (МБО «Екологія-Право-Людина») Співавтори Є. Алексеєва, О. Кравченко (МБО «Екологія-Право-Людина») 2.1. Екологічний контроль

Екологічна стратегія України передбачає необхідність вдосконалення нормативно-правової бази щодо здійснення державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки. Стратегія визнає необхідність зміцнення інституціональної спроможності системи державного екологічного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, яке може бути здійснено шляхом:вдосконалення нормативно-правової бази щодо здійснення державного контролю;перегляду існуючої організаційної структури і розподілу повноважень територіальних органів ДЕІ; здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення рівня відповідальності суб'єктів господарювання за виконанням вимог природоохоронного законодавства; врегулювання відносин у сфері здійснення громадського контролю за використанням природних ресурсів та охороною навколишнього природного середовища.

До об’єктів, на яких і щодо яких слід посилити державний контроль Екологічна стратегія відносить об’єкти військово-оборонного промислового комплексу, ГМО, види-вселенці, торгівля видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення, повітря, нові та реконструйовані існуючі промислові підприємства, об'єкти туристичного, рекреаційного призначення та готельно-ресторанного бізнесу. Для цього слід розробити законодавчі передумови та

організаційні заходи. В НПД було деталізовано терміни виконання цих заходів та відповідальних державних органів за їх виконання.

Законодавча база для проведення державного екологічного контролю: Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», Порядок організації та проведення перевірок суб'єктів господарювання щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства (затверджений Наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 10.09.2008 N 464), Положення про Державну екологічну інспекцію України, Положення про морські екологічні інспекції, Положення про Державну екологічну інспекцію в областях, містах Києва та Севастополі, Наказ Мінприроди «Про затвердження уніфікованих форм актів перевірок дотримання вимог природоохоронного законодавства, що містять перелік питань для здійснення планових заходів державного нагляду (контролю)» від 2.10.2012р. та різноманітні методики та такси обчислення шкоди і збитків.

Згідно статті 35 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (зі змінами від 16.10.2012р.), державний контроль у сфері охорони навколишньогоприродного середовищаздійснюється ДЕІ та виконавчими органами сільських, селищних, міськихрад. Об’єктом такого контролю є земля, надра, поверхневі і підземні води, атмосферне повітря, ліси таінша рослинність, тваринний світ, морське середовище таприродні ресурси територіальних вод, природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища, а також ГМО у відкритій системі.

Крім державного, в Україні діє також громадський контроль, який здійснюється громадськими інспекторами з охорони довкілля. Діяльність ДЕІ та її органів на місцях є неефективною і критичний стан навколишнього природного середовищем є доказом цього. Існують як об’єктивні, так і суб’єктивні причини неефективного державного екологічного контролю в останні 10 років, і на них ми зупинимося нижче. 1. Державні інспектори з охорони довкілля не можуть проводити перевірки протягом доби, а лише в робочий час суб’єкта господарювання. Часто порушення здійснюються вночі, коли суб’єкт господарювання офіційно не працює і відповідно інспектори не мають можливості задокументувати факт порушення, взяти проби повітря чи води на аналіз та здійснити інші заходи. Особливо це важливо для позапланової перевірки за скаргами громадськості, які часто вимагають термінового реагування чи нічного інспектування .

П. 3.1. Порядку організації та проведення перевірок суб'єктів господарювання щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства(далі – Порядок проведення перевірок) вказує, що планові та позапланові перевірки здійснюються в робочий час суб'єкта господарювання, встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку. 2. Дуже в рідких випадках державні інспектори проводять перевірку разом із скаржниками чи представниками громадськості. Хоча переваги такої співпраці не можна недооцінювати. Вона допомагає забезпечити дотримання принципу незалежності, об’єктивності діяльності контролюючого службовця, дотримання пріоритетності безпеки у питаннях життя і здоров'я людини, функціонування і розвитку суспільства, середовища проживання і життєдіяльності перед будь-якими іншими інтересами і цілями у сфері господарської діяльності; відкритості, прозорості, плановості й системності державного нагляду (контролю).

Проте в п. 2.2. Порядку проведення перевірок вказано, що в наказі про проведення перевірки зазначаються виконавці перевірки із залученням, у разі потреби, спеціалістів інших органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій. Проте немає жодної згади про громадськість чи скаржника. 3.Субєкти господарювання заздалегідь повідомляються про проведення планової перевірки, що дає змогу суб’єкту господарювання привести свою територію та діяльність у відповідність із вимогами природоохоронного законодавства та своїх дозволів (наприклад перестати спалювати відходи виробництва, якщо це не передбачено дозволом та технічними умовами, повністю припинити певну недозволену діяльність). В п. 3.3. Порядку проведення перевірок вказано, що орган Держекоінспекції не пізніше як за десять днів до початку проведення перевірки надсилає рекомендованим листом чи телефонограмою або вручає особисто посадовій особі суб'єкта господарювання під розписку повідомлення про проведення планової перевірки. Проте суб’єкт господарювання може ухилятися від проведення перевірки: не отримувати рекомендований лист, не відповідати на дзвінки, не відкривати двері для інспектора. Тоді представники Держекоінспекції є безсилі. 4. В більшості випадків громадськість вимагає оперативного реагування на правопорушення, багато з яких є нетривалими в часі. Позапланові перевірки за скаргами органами держекоінспекції проводяться запізніло і тому не можуть вчасно відреагувати чи зафіксувати порушення. Перевірки не проводяться вночі чи на телефонні звернення. Бюрократичні процедури та нормативні обмеження заважають інспектору оперативно вирушати на позапланову перевірку. П. 3.8. Порядку проведення перевірок вказує, що позапланова перевірка проводиться за наказом органу Держекоінспекції та направленням на проведення перевірки керівника органу Держекоінспекції або його заступника. В той же час Закон «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» вказує, що що позапланова перевірка за звернення фізичних та юридичних осіб про порушення суб'єктом господарювання вимог законодавства проводиться тільки за наявності згоди центрального органу виконавчої влади на його проведення. Тут є колізія між даними нормами і повинен застосовувати нормативно-правовий акт вищої юридичної сили – Закон, а відповідно і правило щодо отримання згоди центрального органу виконавчої влади. Наказом Мінприроди від 19.02.2008 № 83 встановлено внутрішній порядок оформлення згоди Мінприроди на проведення позапланових перевірок суб’єктів господарювання. Відповідно до цієї процедури спеціальні підрозділи Мінприроди, Рескомприроди Криму направляють матеріали на отримання згоди на здійснення позапланових перевірок безпосередньо до Мінприроди. Після опрацювання цього звернення в Юридичному департаменті, зазначене звернення спрямовується дорученням заступника Міністра, який координує роботу Державної екологічної інспекції, до цієї інспекції, яка і оформлює згоду на проведення позапланової перевірки. Звичайно що отримання такої згоди вимагає часу і не може мати місце у вихідні дні, наприклад. Також інспекторам треба час, транспорті засоби та пальне щоб дістатися до місці правопорушення, якщо таке знаходиться в далекому куточку району чи у відкритому морі. Матеріально-технічна база та фінансування екологічних інспекцій не завжди належне. Відповідальність за ухилення від такої перевірки та механізм примусової перевірки не досконалі та не використовуються.

5. Інспекції при здійсненні перевірок можуть використовувати техніку для аудіо чи відеозапис, фотографування порушень, проте таке рідко використовується через слабку матеріально-технічну базу інспекцій. Через це інспекторам часто бракує доказової бази для притягнення винних до відповідальності. Закон «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» передбачає, що Органи державного нагляду (контролю) та суб'єкти господарювання мають право фіксувати процес здійснення планового або позапланового заходу чи кожну окрему дію засобами аудіо- та відеотехніки, не перешкоджаючи здійсненню такого заходу. Зміни до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» також зазначають про право здійснення відповідно до закону фотографування, звукозапису, кіно- і відеозйомки, у тому числі з літальних апаратів та із застосуванням космічних технологій, як допоміжного засобу для запобігання та розкриття правопорушень. 6. При проведенні позапланових перевірок вимагається присутність керівника чи його заступника, або уповноваженої особи. І якщо останні є у відпустці, то виходить, що позапланову перевірку не можна здійснити, а відповідно і не можна принизити порушення природоохоронного законодавства, оскільки такі перевірки мають свої граничні строки і ці строки не можуть бути продовжені. Так, для суб’єктів малого підприємництва перевірка позапланова не може перевищувати двох робочих днів, тому за відсутності керівника чи його заступника протягом більш тривалого терміну, позаплановий захід не може бути здійснено. Строк здійснення позапланового заходу не може перевищувати десяти робочих днів. 7. На практиці часто мають місце недопущення інспекторів до проведення перевірки, а також невиконання приписів державних інспекторів з охорони довкілля. Проте відповідальність за такі дії лише адміністративна і розмір штрафу невеликий, тому не стимулює порушників законодавства .

Стаття 188-5. Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на них обов'язків у вигляді накладення штрафу на громадян від 9 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від 15 до 45 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Право розглядати справи про дане адміністративне правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право Головний державний інспектор України з охорони навколишнього природного середовища та його заступники, старші державні інспектори України з охорони навколишнього природного середовища, державні інспектори України з охорони навколишнього природного середовища, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та їх заступники, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Чорного і Азовського морів та їх заступники, старші державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища, державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій.

Законодавство деталізує процедуру фіксування факту недопущення до перевірки. Так, п.4.10.Порядку проведення перевірок вказано, що у разі, якщо державний інспектор не допускається до проведення перевірки, ним складається акт про відмову в проведенні перевірки. В цьому акті зазначаються посада, прізвище, ім'я, по батькові особи керівника суб'єкта господарювання або уповноваженої ним особи, яку ознайомлено з актом та якій вручено акт під розписку, або робиться відмітка щодо відмови від ознайомлення з актом та його отримання. У разі, якщо керівник або уповноважена ним особа суб'єкта господарювання відмовляється від отримання акта про відмову особисто, такий акт із зазначенням в ньому реєстраційного номера передається через канцелярію суб'єкта господарювання або відправляється рекомендованим листом. Проте, Порядок не вказує, яка подальша доля такого акту. Невиконання приписів, розпоряджень та інших розпорядчих документів органу державного нагляду (контролю) тягне за собою застосування штрафних санкцій до суб'єкта господарювання згідно із законом. У випадку, якщо орган державного контролю виніс рішення про призупинення діяльності підприємства чи закладу, то часто така зупинка може понести збитки, які в десятки разів чи в сотні навіть більші за розмір штрафу. Тому не викання таких приписів продовжується і буде продовжуватися та робити роботу екологічної інспекції неефективною. Наприклад: У 2008 році працівники Державної екологічної інспекції м.Києва провели перевірку та опломбували приміщення дельфінарію «НЕМО» для призупинення показів та вистав. Проте власники дельфінарію продовжили роботу, відкривши для входу глядачів інші двері дельфінарію, які не були опломбовані. Доходи від проведення вистав, очевидно, в декілька разів перевищать суму штрафу за невиконання припису екологічного інспектора. 8. Очевидно, що екологічним інспекторам треба проводити перевірку на території суб’єкта господарської діяльності, заводу чи іншого приміщення для того щоб виявити максимально всі порушення законодавства. Так, п.4.5. Порядку проведення перевірок зазначає, що перевірка здійснюється на території суб'єкта господарювання - на виробничих майданчиках, у цехах, у місцях розташування обладнання, земельних ділянках, у тому числі територій та об'єктів природно-заповідного фонду, шляхом візуального огляду із застосуванням, у разі необхідності, інструментально-лабораторного, радіаційного та інших методів контролю. В положеннях про територіальні органи держекоінспекціі та про Державну екологічну інспекцію України 2006 року чітко передбачено право інспекцій та їх посадових осіб під час виконання покладених на них завдань обстежувати підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та видів господарської діяльності, військові й оборонні об'єкти, а також об'єкти органів внутрішніх справ, органів Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України в місцях їх постійної дислокації, при проведенні військових навчань, маневрів, а також під час передислокації військ та військової техніки, у будь-який час з метою перевірки додержання ними вимог охорони навколишнього природного середовища, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки. П.10 Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» передбачає, що посадові особи органу державного нагляду (контролю) з метою з'ясування обставин, які мають значення для повноти проведення заходу, здійснюють у межах повноважень, передбачених законом, огляд територій або приміщень, які використовуються для провадження господарської діяльності, а також будь-яких документів чи предметів, якщо це передбачено законом.

Проте в нових положеннях про ДЕІ України, про ДЕІ областей, міст Києва та Севастополя та морські інспекції, затверджених у листопаді 2011 року, право обстежувати територію та об’єкти зникло. Також у статті 20-2 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (в редакції 16.10.2012року) таке повноваження як огляд чи обстеження також зникло. Таке упущення може мати негативний вплив і трактуватися на користь недопущення інспекторів для обстеження, оскільки згідно ст.4 Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» зазначено, що виключно законами встановлюється спосіб здійснення державного нагляду (контролю). А в законі «Про охорону навколишнього природного середовища» такого способу державного контролю, як обстеження, не передбачено. 9. При проведенні перевірок якісного стану викидів, скидів, відходів та ґрунтів інспекторам слід мати техніку, прилади для проведення аналізів з миттєвим результатом, та бути обізнаним щодо технології взяття проб з метою їх подальшого аналізу в стаціонарних умовах чи лабораторіях. Саме можливість на місці визначити факт забруднення чи перевищення дозволених рівнів викидів/скидів є важливою умовою для зменшення негативного впливу на довкілля. Як відомо, можливості екологічних інспекцій щодо проведення аналізів загалом, та певних забруднюючих речовин, є обмежені через брак належного фінансування, матеріально-технічної бази. Тому якість контролю знижується, а деякі факти забруднення можуть бути навіть не виявлені. П.4.5. та 4.6. Порядку проведення перевірок передбачає, що при здійсненні перевірок на об'єктах, діяльність чи експлуатація яких пов'язана із впливом на довкілля шляхом викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, скидів у водні об'єкти, розміщення відходів, забруднення ґрунтів, проводиться перевірка здійснення суб'єктом господарювання інструментально-лабораторних вимірювань при виробничому контролі за дотриманням встановлених нормативів, а також, у разі необхідності, здійснення відбору проб та інструментально-лабораторні вимірювання за дотриманням суб'єктами господарювання встановлених нормативів. Крім цього, перевірка здійснюється на території суб'єкта господарювання – на виробничих майданчиках, у цехах, у місцях розташування обладнання, земельних ділянках, у тому числі територій та об'єктів природно-заповідного фонду, шляхом візуального огляду із застосуванням, у разі необхідності, інструментально-лабораторного, радіаційного та інших методів контролю. 10. На практиці до злісних порушників державні інспектори рідко застосовують такий захід, як обмеження чи тимчасове зупинення діяльності об’єктів, які експлуатуються з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Таке право надано органам державної екологічної інспекції статтею 20-2 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»: обмеження чи зупинення (тимчасове) діяльності підприємств і об'єктів незалежно від їх підпорядкування та форми власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, вимог дозволів на використання природних ресурсів, з перевищенням нормативів гранично допустимих викидів впливу фізичних та біологічних факторів і лімітів скидів забруднюючих речовин. Порядок прийняття такого рішення передбачено Порядком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища 1992 року. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) та припинення діяльності підприємств у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища приймають у межах своєї компетенції Кабінет

Міністрів України, Верховна Рада Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях, органи державного санітарно-епідеміологічного нагляду, інші спеціально уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування. Зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг допускається за вмотивованим письмовим рішенням керівника органу державного нагляду (контролю) чи його заступника. З цього випливає, що керівник державної екологічної інспекції має прав приймати таке рішення. Згідно статистики ДЕІ за 2011 рік, ними таке рішення приймалося вкрай рідко – лише 2800 випадків на 86 тис. адміністративних правопорушень. Щодо прийняття рішень про припинення діяльності шкідливих підприємств іншими органами – то про такі випадки нам невідомо. 11. Основоположною причиною неефективності державного контроль за дотримання природоохоронного законодавства є нехтування принципу «забруднювач платить» в законодавстві та на практиці. Так, суми штрафів та збитків є мінімальні. Нарахування збитків, завданих навколишньому середовищу та стягнення цих коштів відбувається вкрай неефективно. Наприклад, у 2011 році ДЕІ з метою відшкодування збитків‚ заподіяних державі внаслідок порушення вимог природоохоронного законодавства, пред`явила претензій та позовів на загальну суму 1 млрд. 292 млн. грн., з яких відшкодовано 100 млн. грн., тобто 7,8 % (!) від суми пред’явлених. Це є дуже низьким показником і свідчить про те, що реальна шкода довкіллю залишається не відшкодованою, або лягає фінансовим тягарем на бюджети місцевих громад чи державний бюджет. 12. Низька якість матеріалів, що надаються інспекторами органам прокуратури щодо вчинення діянь, які мають ознаки екологічних злочинів та відповідно мізерна кількість порушених кримінальних справ. Цьому також сприяє неналежна співпраця між правоохоронними органами та органами контролю, неналежна увага та незнання особливостей складів екологічних злочинів з боку працівників прокуратури. Про це свідчить така статистика: із 1500 матеріалів, які передані до правоохоронних органів, порушено лише 324 кримінальні справи за 2011 рік. 13. Закритість актів перевірок, приписів та вимог, ненадання їх копій на запити громадськості. Так, за скаргами МБО «Екологія-право-людина» територіальні органи державної екологічної інспекції в 90% випадках не надають копії актів перевірок чи протоколів, а лише описують їх основні положення. 14. Суб’єктивні труднощі, пов’язані із реалізацією екологічного контролю полягають в залежності та упередженості інспекторів, корупцією та низьким професійним рівнем, ротацією та частою зміною кадрів, депрофесіоналізацією керівників екологічних інспекцій, заниженій вазі та впливовості інспекторів, втраті авторитету та довіри серед суб’єктів підприємницької діяльності та слабкої поінформованості громадськості щодо діяльності інспекцій та її працівників. Окрім критики здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, можна виділити і позитивні тенденції та законодавчі нововведення. Контроль за ГМО. Так, стаття 35 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що державному контролю підлягає дотримання заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об'єктів навколишнього природного середовища при створенні, дослідженні та

практичному використанні генетично модифікованих організмів у відкритій системі. Повноваження щодо контролю за дотриманням генетичної та біологічної безпеки та за ГМО надані Державній екологічній інспекції України, проте її територіальні органи таких повноважень не мають. Контроль за зооколекціями і торгівлею ними. На ДЕІ та її територіальні органи покладено обов’язок контролю за дотриманням правил створення, поповнення, зберігання, використання та державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій і торгівлі ними. Права давати вимоги та приписи органам місцевої влади та місцевого самоврядування. Ст.20-2 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та нові Положення про ДЕІ Укарїни та про територіальні органи ДЕІ 2011 року передбачають нові повноваження щодо: внесення в установленому порядку до органів державної влади та органів місцевого самоврядування вимог щодо приведення у відповідність із законодавством прийнятих ними рішень у сфері охорони навколишнього природного середовища, використання, відтворення та охорони природних ресурсів; та надання центральним органам виконавчої влади, їх територіальним органам, місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування приписів щодо зупинення дії чи анулювання в установленому законодавством порядку дозволів, ліцензій, сертифікатів, висновків, рішень, лімітів, квот, погоджень, свідоцтв на спеціальне використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів, поводження з небезпечними хімічними речовинами, транскордонне переміщення об'єктів рослинного і тваринного світу (у тому числі водних живих ресурсів), ліцензій на проведення землевпорядних та землеоціночних робіт, а також щодо встановлення нормативів допустимих рівнів шкідливого впливу на стан навколишнього природного середовища. Державні екологічні інспекції не мали таких повноважень до 2011 року. Бланки актів перевірок в різних сферах. Так, у жовтні 2012 року Мінприроди затвердило уніфіковані форми актів перевірок дотримання вимог природоохоронного законодавства, що містять перелік питань для здійснення планових заходів державного нагляду (контролю). Це такі акти: Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства про охорону, захист, використання та відтворення лісів, Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства щодо ведення мисливського господарства та полювання, Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства про додержання режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду, Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства щодо охорони, утримання зоологічних колекцій, у тому числі диких тварин у неволі, Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства щодо охорони, утримання зелених насаджень у населених пунктах України, Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства про охорону, використання і відтворення риби та інших водних живих ресурсів, Акт перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства в галузі охорони атмосферного повітря, водних і земельних ресурсів щодо поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами. Про громадський екологічний контроль та діяльність громадських інспекторів буде описано в розділі 3.8. Частини VII. Положення НПД вводять ряд заходів щодо посилення чи вдосконалення державного екологічного контролю за певними об’єктами та в цілому посилення спроможності ДЕІ здійснювати такий контроль належно. Так, п.67 НПД передбачає посилення державного контролю за дотриманням

законодавства щодо вільного доступу громадян до водних об’єктів протягом 2012-2013 років. П.104 НПД передбачено покращення контролю за оснащенням приладами обліку використаної води в артезіанських свердловинах, протягом 2011-2015 років. П.133 НПД передбачається технічну модернізацію системи контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища шляхом технічного оснащення Держекоінспекції, створення автоматичних станцій контролю якості вод протягом 2012-2013 років. П.203 передбачає посилення протягом 2013 року посилення державного екологічного контролю за об’єктами рекреаційного та туристичного призначення та за суб’єктами готельно-ресторанного бізнесу. П.204 НПД передбачає розроблення нормативної бази для встановлення контролю за розповсюдженням чужорідних та інвазійних видів протягом 2013-2014 років. П.206 НПД передбачає посилення контролю за торгівлею представниками видів флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення протягом 2011-2015 років. Хоча дані заходи ще не виконано, виникають сумніви чи їх виконання зможе суттєво покращити стан довкілля та спроможність ДЕІ та її органів на місцях виконувати свої функції ефективно через ряд причин, про які вже згадувалося вище. 2.2. Екологічна експертиза, Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) Кожна європейська держава перед прийняттям рішення про погодження запланованих потенційно небезпечних для довкілля проектів здійснює оцінку їх впливу на довкілля. У ЄС ще у 1985 році визнали, що найкраща політика охорони навколишнього середовища полягає у запобіганні виникненню забруднень і небезпек на початку, а не в наступних спробах боротьби з їх наслідками, і домовилися про необхідність створення правового механізму, який би забезпечив, що дозволи на реалізацію громадських або приватних проектів, які можуть значно впливати на навколишнє середовище, будуть надаватися лише після попереднього виконання оцінки можливих вагомих наслідків для середовища цих проектів.

В Україні до середини 2011 року таку функцію виконували інститути оцінки вплину на навколишнє середовище – ОВНС та державної екологічної експертизи – ДЕЕ, ЕЕ. Інститут ДЕЕ існує в Україні ще з радянських часів. Як одна з форм державного управління у сфері охорони навколишнього середовища вона проводилася з кінця 80-х і була закріплена вже в першій редакції Закону УРСР «Про охорону навколишнього середовища» 1991 року. Спеціальним законом у цій сфері є Закон України «Про екологічну експертизу» 1995 року.

ЕЕ - це вид науково-практичної діяльності, заснований на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього середовища, раціональному використанні та відтворенні природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Мета ЕЕ полягає в тому, щоб запобігти негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінити ступінь екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах. Визначальним для даного правового інституту є те, що ЕЕ дозволяє забезпечити збалансованість екологічних, економічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки.

До набрання чинності Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» об'єктами ЕЕ були: 1) проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів; 2) передпроектні і проектні матеріали (в тому числі, проекти на будівництво і реконструкцію (розширення, технічне переозброєння) підприємств та інших об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього середовища, незалежно від форм власності та підпорядкування; 3) документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, генетично модифікованих організмів; 4) екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах; 5) діючі об'єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього середовища.

Так склалося, що положення законів про проведення ЕЕ в законодавчій сфері поки не знайшли свого подальшого розвитку, і ЕЕ проектів нормативних документів на сьогоднішній день в Україні не проводиться. Положення про проведення ЕЕ документації по впровадженню генетично модифікованих організмів було внесено в законодавство нещодавно, і поки що такі експертизи не проводилися. Вкрай рідко проводилися ЕЕ екологічних ситуацій, дещо частіше - документації по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, містобудівної документації. Основний же масив ЕЕ, що проводилися в державі (більше 7 тисяч щорічно) оцінювали екологічну допустимість проектованих об'єктів, що входять до переліку видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року № 554. Для цих об'єктів проведення ЕЕ було обов'язковим, а їх реалізація без позитивного висновку ГЕЕ заборонялася. Таким чином, понад двадцять років в Україні працювала система, за якою перед ухваленням рішення про будівництво (реконструкцію) екологічно небезпечного об'єкта відповідний компетентний державний орган проводив ЕЕ проектної документації, що включав розділ «Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС)». Як вже зазначалося вище, в цей процес ще на стадії розробки матеріалів, що подаються на ЕЕ, також безпосередньо мала залучалася громадськість. Це вимагалося як законами України «Про охорону навколишнього середовища», «Про екологічну експертизу», так і відповідало міжнародним зобов'язанням України за Оргуською конвенцією.

Під час підготовки матеріалів ОВНС проектованого об'єкта інформація про відповідні наміри доводилася до відома зацікавленої громадськості, збиралися коментарі, проводилися громадські слухання, в разі необхідності проект корегувався відповідно до громадською думкою, результати участі громадськості обов'язково повинні були прийматися до уваги державним орган, що видавав висновок ЕЕ, причини відхилення зауважень громадськості обґрунтовувалися і повідомляються громадськості.

Потрібно відзначити, що залучення громадськості в процес проведення ДЕЕ і видачі за її результатами висновку, що є дозвільним документом, має мало аналогів у національній системі, і легко здогадатися з якою складністю простим громадянам деколи доводитися відстоювати своє право голосу в діалозі багатого інвестора і компетентного органу державної влади. Тим не менш, роками напрацьована практика екологічних громадських організацій, скарги та рішення за результатами розгляду цих скарг відповідних судових та міжнародних інституцій потроху просували процес становлення в Україні «екологічної демократії», хоча чітка і послідовна правова база в цій сфері так і не було розроблено.

17 березня 2011 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності». Цей закон в ст. 31 передбачає, що проектна документація на будівництво, в тому числі об'єктів, передбачених у переліку 554 Постанови КМУ, якщо такі об'єкти будівництва відносяться до

4-5 категорій складності, підлягає експертизі. Ця експертиза вже не називається державною, так як закон встановлює, що вона може проводитися експертними організаціями незалежно від форм власності, якщо вони відповідають критеріям, визначеним центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

Крім цього, Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» своїми перехідними положеннями вніс зміни в ряд інших законів, а саме Закон України «Про охорону навколишнього середовища», Закон України «Про екологічну експертизу», Закон України «Про санітарно-епідеміологічне благополуччя», «Про пожежну безпеку» та виключив з цих законів положення, що передбачали відповідно екологічну, санітарно-гігієнічну і пожежну експертизи проектів будівництва. Таким чином, скасовуючи такі експертизи для проектів будівництва, в ці закони були введені нові положення, які встановили, що експертиза проектів будівництва проводиться відповідно до статті 31 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності». Ці положення закону вступили в силу 12 червня 2011 року.

Згідно з новим порядком, для проектної документації на будівництва об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, і далі необхідно розробити ОВНС, але розглядати і приймати рішення з цього ОВНС буде вже не спеціальний уповноважений орган державної влади в сфері охорони навколишнього середовища, а експертна організація, затверджена Мінрегіонбудом. До проведення такої експертизи будуть залучатися сертифіковані фахівці в сфері екології (а також санітарно-епідеміологічної та пожежної безпеки), але не спеціальний держорган.

Ще під час обговорення у Верховній Раді Закону «Про регулювання містобудівної діяльності», його положення, що скасовують державну екологічну експертизу проектів будівництва, викликали хвилю обурення, як у середовищі держслужбовців Мінприроди, так і екологічної громадськості. Після прийняття закону окремими фахівцями робилися навіть спроби знайти юридичні обґрунтування для подальшого проведення ЕЕ проектів будівництва в обхід нового закону. Тим не менш, Наказом Мінприроди № 74 від 12 березня 2011 року було затверджено нове Положення «Про систему державної екологічної експертизи», в якому в вичерпному переліку напрямів проведення ДЕЕ не передбачено ДЕЕ проектної документації на будівництво, що свідчить про те, що Мінприроди більше не вважає ДЕЕ таких проектів своєю компетенцією.

Новий порядок, передбачений Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» несе потенційну небезпеку для навколишнього середовища України, життя і здоров'я її громадян, а також демократичного розвитку держави.

По-перше, вірогідно знизитися якість оцінки таких проектів на предмет відповідності вимоги законодавства у сфері охорони довкілля. Як зазначалося вище, в процес нової експертизи не буде залучатися компетентний орган державної влади, який за довгі роки проведення ЕЕ виростив професійні кадри, напрацював відповідну практику і має в структурі необхідні наукові та дослідні установи. Це завдання тепер виконує один експерт відповідної експертної організації (в тому числі, можливо, і приватної).

По-друге, разом зі скасуванням ДЕЕ для таких проектів, ускладнюється можливість участі зацікавленої громадськості у процесі прийняття рішень щодо схвалення планів на будівництво об'єктів, які можуть негативно впливати на навколишнє середовище. За роки функціонування ЕЕ і з ратифікацією Оргуської конвенції в національному законодавстві України було встановлено право і деякі правові рамки для участі громадськості в процесі прийняття таких рішень. У 2003 році в Закону

України «Про екологічну експертизу» були внесені відповідні зміни, наказом Міністра охорони оточуючого середовища було затверджено Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля. Правозахисними екологічними організаціями та зацікавленою громадськістю був напрацьований певний обсяг позитивної практики реалізації і відстоювання (у тому числі судового) права на участь в цих питаннях.

У 2010-11 роках спільно фахівцями Мінприроди, міжнародними експертами та громадськістю, був розроблений новий, значно поліпшений, порядок врахування громадської думки в процесі прийняття рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища. Разом з тим, під час його розгляду і прийняття на засіданні Уряду, його текст був значно змінений. Затверджена 29 червня 2011 року Постанова КМУ № 771 містить ряд системних невідповідностей вимогам Оргуської конвенції щодо участі громадськості, тай в цілому є даремною адже передбачає участь у процедурі державної екологічної експертизи проектів будівництва, яка була скасована за декілька тижнів до прийняття Постанови № 771.

Закон же України «Про регулювання містобудівної діяльності» не передбачає права громадськості на участь стосовно проектної документації на будівництво, і відповідно не передбачає процедури і механізму реалізації цього фундаментального права. Таке право і процедура могли б бути інкорпоровані у відповідні підзаконні нормативно-правові акти, що регламентують порядок проведення нової експертизи та видачі дозволу на будівництво, але це не було зроблено. Постановою КМУ від 25 травня 2011 року № 555 було затверджено Порядок затвердження проектів будівництва та проведення їх експертизи, який жодним своїм пунктом або пропозицією не передбачає ні можливості участі зацікавленої громадськості на стадії експертизи, ні вимог по перевірці належного інформування, залучення та врахування громадської думки на стадії розробки проектної документації.

Таким чином, на сьогоднішній день відносно проектної документації на будівництво еколого-небезпечних об'єктів в законодавстві паралельно існують дві процедури - ДЕЕ, в якій участь громадськості худо-бідно прописана, але необхідність проведення якої для таких проектів стоїть під питанням і експертиза проектної документації, яка чітко вимагається Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», але процедура якої не передбачає будь-якої участі громадськості.

Здійснення належної оцінки впливу запланованої потенційно небезпечної діяльності на довкілля та участь громадськості у цьому процесі, крім Оргуської конвенції, вимагається також конвенцією про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті ( конвенція Еспо). Більше того, впровадження в Україні оцінки впливу європейського зразка вимагається рядом положень двосторонніх угод та політичних документів із ЄС, національними програмами адаптації до законодавства ЄС. Зокрема, адаптація до Директиви 2011/92/ЄС стосовно оцінки впливу деяких державних і приватних проектів на навколишнє середовище є серед завдань Плану заходів щодо виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Крім того, Україна зобов’язалася впровадити вказану директиву до 1 січня 2013 року у зв’язку із приєднанням до Європейського енергетичного співтовариства.

У квітні 2012 року Мінприроди оприлюднило для коментування законопроект «Про оцінку впливу на навколишнє середовище». Законопроект являв собою впровадження директиви ЄС щодо оцінки впливу на довкілля, забезпечував виконання вимог конвенції Еспо в частині оцінки впливу у транскордонному контексті, а також основних вимог щодо участі громадськості за Оргуською

конвенцією. Екологічні НУО позитивно оцінили даний законопроект. Разом з тим, у зв’язку із зміною керівництва Мінприроди даний законопроект не був представлений на розгляд до парламенту. Натомість був представлений інший законопроект, який замість впровадження оцінки впливу європейського зразка в певній частині відновлював державну екологічну експертизу. Цей законопроект отримав негативний висновок головного науково-експертного управління і не був розглянутий в рамках сесії парламенту, на яку був представлений.

2.3. Дозвільна діяльність та ліцензування Дозвільна система у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів донедавна не піддавалася значним змінам, хоча були нарікання на велику кількість дозвільних процедур та перешкод для суб’єктів підприємницької діяльності в цій сфері. Основні зміни відбулися у 2011 році після чергового етапу адміністративної реформи та затвердження Положень про Міністерство екології та природних ресурсів та інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, та етапу реформування та оптимізації дозвільної системи. Найважливішими нормативними передумовами такої реформи були: зміни до Закону «Про дозвільну діяльність в сфері господарської діяльності» протягом 2011-2012 років, затвердження Переліку документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності 19 травня 2011 року. Важливо пам’ятати, що суб'єкти господарювання повинні отримати і мати лише ті документи дозвільного характеру, які внесені до цього Переліку. Відповідно громадськість може легко контролювати суб’єктів господарської діяльності на предмет наявності таких дозволів. Згідно Переліку, в сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля видаються наступні документи дозвільного характеру: Загального характеру:

1. Висновок державної екологічної експертизи 2. Висновок санітарно-епідеміологічної експертизи діючих об’єктів 3. Висновок санітарно-епідеміологічної експертизи документації на розроблювані техніку, технології,

устаткування 4. Висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо ввезення, реалізації та

використання сировини, продукції (вироби, обладнання, технологічні лінії тощо) іноземного виробництва за умови відсутності даних щодо їх безпечності для здоров'я населення

5. Висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо продукції, напівфабрикатів, речовин, матеріалів та небезпечних факторів, використання, передача або збут яких може завдати шкоди здоров'ю людини

Земельні ресурси 6. Дозвіл на переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов'язаних з

веденням лісового господарства, без їх вилучення у постійного лісокористувача 7. Висновок державної експертизи землевпорядної документації 8. Висновок Комісії з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою, про

погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 9. Погодження зміни цільового призначення земельних лісових ділянок 10. Погодження Кабінетом Міністрів України продажу земельних ділянок, що перебувають у власності

територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам 11. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що

перебувають у власності громадян і юридичних осіб, яке здійснює Верховна Рада України за

поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад

Лісові ресурси 12. Висновок щодо використання земельних лісових ділянок для видобування корисних копалин (крім

видобування корисних копалин місцевого значення для власних потреб), прокладання кабельних ліній, трубопроводів та інших комунікацій, здійснення бурових, підривних та інших робіт, не пов'язаних з веденням лісового господарства

13. Погодження визначення місць розміщення підприємств, споруд та інших об'єктів, що шкідливо впливають на стан і відтворення лісів

14. Спеціальний дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів (лісорубний квиток, ордер, лісовий квиток)

Водні ресурси 15. Дозвіл на будівельні, днопоглиблювальні роботи, прокладання кабелів, трубопроводів та інших

комунікацій на землях водного фонду 16. Дозвіл на будівництво або відновлення об'єктів гідроенергетики на малих річках 17. Дозвіл на проведення спеціальних робіт із спорудження експлуатаційних свердловин на воду 18. Дозвіл на розроблення та затвердження нормативів скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти 19. Дозвіл на спеціальне водокористування 20. Погодження розміщення підприємств та інших об'єктів, діяльність яких пов'язана з використанням

водних ресурсів і може негативно впливати на їх стан 21. Погодження дозволів на право виконання проектних та будівельних робіт, пов'язаних з

видобуванням підземних вод 22. Погодження клопотання водокористувачів з обґрунтуванням потреби у воді для отримання дозволу

на спеціальне водокористування 23. Погодження проведення гідромеліоративних робіт у місцях, де перебувають водоплавні птахи,

хутрові звірі, та промислового вилову риби в місцях, де розводяться бобри і хохулі 24. Погодження розміщення підприємств, будівель, споруд та інших об'єктів, діяльність яких пов'язана з

використанням водних об'єктів місцевого значення і може завдати їм шкоди Відходи 25. Дозвіл на будівництво або реконструкцію об'єкта поводження з відходами 26. Дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами 27. Дозвіл на розміщення відходів 28. Погодження проектів лімітів на утворення та розміщення відходів 29. Спеціальний дозвіл на змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в Україні існує

відповідна технологія 30. Дозвіл на експлуатацію об'єкта поводження з небезпечними відходами 31. Дозвіл на зберігання та видалення відходів Флора та фауна 32. Дозвіл на використання тварин у видовищних заходах, у спорті, при організації дозвілля 33. Дозвіл або сертифікат на ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів рослинного світу 34. Дозвіл або сертифікат на ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів тваринного світу 35. Дозвіл або сертифікат на ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів рослинного світ видів,

занесених до Червоної книги України 36. Дозвіл на добування мисливських тварин (ліцензія, відстрільна картка)

37. Дозвіл на право займатися розведенням у напіввільних умовах чи в неволі видів тварин, занесених до Червоної книги України

38. Дозвіл на переселення тварин у нові місця перебування, акліматизацію нових для фауни України видів диких тварин, а також на здійснення заходів щодо схрещування диких тварин

39. Дозвіл на проведення заходів із залученням тварин 40. Дозвіл на проведення наукових експериментів над тваринами 41. Дозвіл на селекцію дикорослих рослин у природних умовах та інтродукцію рослин, до яких

застосовано селекційні методи 42. Дозвіл на спеціальне використання об'єктів тваринного світу 43. Дозвіл на спеціальне використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення 44. Дозвіл на спеціальне використання природних рослинних ресурсів місцевого значення 45. Дозвіл на створення і поповнення зоологічних колекцій 46. Дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх

частинах) та за межами юрисдикції України 47. Дозвіл на імпорт в Україну водних біоресурсів, продуктів харчування та переробки з них за кількістю

та видовим складом 48. Дозвіл на спеціальне використання (добування, збирання) об'єктів Червоної книги України 49. Дозвіл на утримання диких тварин у неволі ПЗФ 50. Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-

заповідного фонду 51. Дозвіл на проведення заходів, спрямованих на охорону природних комплексів, ліквідацію наслідків

аварій, стихійного лиха та в інших цілях, не передбачених проектом організації території природного заповідника та охорони його природних комплексів

Пестициди 52. Дозвіл на використання залишків пестицидів і агрохімікатів, термін реєстрації яких закінчився 53. Дозвіл на ввезення та застосування незареєстрованих пестицидів і агрохімікатів для державних

випробувань та наукових досліджень, а також обробленого ними насіннєвого (посадкового) матеріалу

54. Погодження дозволів на ввезення та застосування незареєстрованих пестицидів і агрохімікатів, а також дозволів на виготовлення та використання дослідних партій пестицидів і агрохімікатів вітчизняного виробництва

ГМО 55. Дозвіл на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та

утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів 56. Дозвіл на вивільнення генетично модифікованих організмів у відкритій системі 57. Дозвіл на створення, виробництво і використання нових штаммів мікроорганізмів та інших біологічно

активних речовин 58. Дозвіл на транзитне переміщення не зареєстрованих в Україні генетично модифікованих організмів 59. Дозвіл на проведення державної апробації (випробовувань) генетично модифікованих організмів у

відкритій системі 60. Дозвіл на ввезення незареєстрованих генетично модифікованих організмів для науково-дослідних

цілей у замкненій та відкритій системах, а також з метою проведення їх державної апробації (випробовувань)

61. Дозвіл на ввезення продукції, отриманої з використанням генетично модифікованих організмів для науково-дослідних цілей

Повітря 62. Дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами 63. Дозвіл на провадження діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери та атмосферних

явищ у господарських цілях Природні ресурси (надра, грунт) 64. Дозвіл на зняття та перенесення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок 65. Дозвіл на користування природними лікувальними ресурсами місцевого значення 66. Погодження клопотань про надання надр у користування з метою геологічного вивчення, розробки

родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, а також для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин

67. Погодження клопотань про надання надр у користування з метою геологічного вивчення, розробки родовищ корисних копалин місцевого значення

68. Погодження місць розташування гірничодобувних об'єктів і підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення відходів виробництва, інших шкідливих речовин і скидання стічних вод, до початку проектних робіт

69. Спеціальні дозволи на користування надрами у межах конкретних ділянок 70. Дозвіл на проведення будь-яких діагностичних, експериментальних, випробувальних, вимірювальних

робіт на підприємствах, в установах, організаціях, діяльність яких пов'язана з використанням біологічних агентів, хімічної сировини, продукції та речовин з джерелами іонізуючого та неіонізуючого випромінювання і радіоактивних речовин. В даному переліку подано 153 документи, із них 70 документів дозвільного характеру стосуються охорони довкілля та використання природних ресурсів, що свідчить про необхідність удосконалення, оптимізації вказаної системи. Про це вказує і екологічна стратегія України. П.4.3. Стратегії передбачає, що удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього природного середовища спрямоване на регулювання природокористування шляхом встановлення науково обґрунтованих обмежень на використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища. Розвиток зазначеного виду діяльності пов'язаний із впровадженням інтегрованого дозволу щодо регулювання забруднення навколишнього природного середовища відповідно до Директиви ЄС про попередження та контроль забруднення ('IPPC' 96/61/EC Directive), спрощення процедури видачі дозволу та забезпечення прозорості. Важливим аспектом є вдосконалення наукового забезпечення встановлення лімітів на використання природних ресурсів та встановлення граничнодопустимих рівнів забруднення навколишнього природного середовища. Головними «кандидатами» на такий інтегрований дозвіл є стаціонарні джерела викидів (у першу чергу енергогенеруючих). В стратегії робиться акцент на необхідності вдосконалення дозвільної системи у сфері поводження з генетично модифікованими організмами, у тому числі щодо їх транскордонних переміщень, забезпечення координації генетично-інженерної діяльності.

П.69 НПД передбачає обов’язок Мінприроди та Держводагентства підготувати та подати на розгляд КМУ проект акту щодо внесення змін до актів законодавства з метою врегулювання питання надання водних об’єктів у користування на умовах оренди. 8.11.2012 року Мінприроди розробило Проект

постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку видачі дозволів на спеціальне водокористування та погоджень клопотань водокористувачів з обґрунтуванням потреби у воді для отримання дозволу на спеціальне водокористування» розроблено на виконання статті 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Серед найбільш «популярних» дозволів, що на сьогодні видаються суб’єктам підприємницької, є дозволи: дозвіл на розроблення проектів нормативів гранично допустимого обсягу скидання забруднюючих речовин; дозвіл на спеціальне водокористування об’єктами загальнодержавного значення, дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами; дозвіл на спеціальне використання об’єктів тваринного світу; дозвіл на зберігання та видалення відходів, інші документи дозвільного характеру. Зміни у 2011 році щодо видачі певних видів дозволів торкнулися зміни органів, які ці дозволи видають в напрямку централізації. Так, дозвіл на спец водокористування тепер видається, згідно "Порядку погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування", у разі використання води водних об'єктів: загальнодержавного значення - Мінприроди, а на території Автономної Республіки Крим - органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів; місцевого значення - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з органами з питань екології та природних ресурсів.

Відповідно до підпунктів г) та д) частини 1 пункту 4 Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України (2011 р), функції з погодження проектів лімітів на утворення та розміщення небезпечних відходів та видачі дозволів на їх розміщення покладені на Мінприроди. Мінприроди також тепер видає, анулює, здійснює переоформлення та видачу дублікатів дозволів на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів. Така дозвільна функція тепер не належить обласним державним управлінням ОНПС.

Законом від 16.10.2012р. внесені зміни до Закону України «Про охорону атмосферного повітря», які торкнулися питання процедури видачі дозволу на викиди. Ст.11 ч.5 передбачає, що викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, виданого суб'єкту господарювання, об'єкт якого належить до ІІ або ІІІ групи, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з Міністерством охорони здоров’я. Щодо об'єктів І групи, дозвіл видається Мінприроди за погодженням з МОЗ. До І групи належать об'єкти, які взяті на державний облік і мають виробництва або технологічне устаткування, на яких повинні впроваджуватися екологічно безпечні технології та методи керування. До ІІ групи належать об'єкти, які взяті на державний облік і не мають виробництв або технологічного устаткування, на яких повинні впроваджуватися екологічно безпечні технології та методи керування. До ІІІ групи належать об'єкти, які не належать до першої і другої груп. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення механізму правового регулювання та посилення відповідальності у сфері поводження з відходами» від 02.10.2012 року №5402 внесені зміни до Закону України «Про відходи».

Згідно пункту а) статті 32 Закону України «Про відходи» ліміти на обсяги утворення і розміщення побутових відходів не встановлюються. Раніше такі ліміти затверджувати обласні державні управління ОНПС. Крім зміни органу, що видає документ дозвільного характеру, зміни стосовно якості самих документів та процесу їх видачі переважно не відбувалися. Законодавство, що регулює порядок видачі дозволів є старим і недосконалим, дозволяє забруднювачам перевищувати встановлені нормативи ГДК, ГДВ, переліки забруднюючих речовин не мінялися з 2001 року і відповідно не включають нових небезпечних речовин (наприклад діоксини), які викидаються безконтрольно забруднювачами. Через велику кількість документів дозвільного характеру та обмеженість даної оцінки, вважаємо за доцільне зупинитися більш детально на одному із дозволів найбільш популярних – дозволі на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря. При видачі цього дозволу суб’єкт видачі повинен з’ясувати необхідність впровадження найкращих доступних технологій та методів управління для даного об’єкту чи діяльності, проте на практиці такого не відбувається. Також законодавство передбачає що у разі, коли законодавством Європейського Союзу для нових стаціонарних джерел і таких, що проектуються, встановлено нормативи граничнодопустимих викидів забруднюючих речовин, в Україні застосовуються норми цього законодавства. Але службовці обласних управлінь ОНПС та Мінприроди не знають та не застосовують норми законодавства ЄС, які не зафіксовані в національних актах чи нормативах. Інформація про викиди та їх обсяги, яка подається замовниками, ретельно не перевіряється щодо її повноти та достовірності, відповідно в дозволі можуть бути і не вказані все забруднюючі речовини, які викидаються. При видачі дозволів забруднювачам дозволяється викидати більше, ніж це передбачено нормативами ГДВ чи технологічними нормативами, зважаючи на різні обставини, переважно економічні. Оскільки модернізація очисних споруд може стати серйозним тягарем для забруднювачів, то чиновники дозволяють їм отруювати довкілля і здоровя людей заради економічних вигод. Чим впливовіший замовник (інвестор) та чим більше та шкідливіше виробництво, тим «лояльніше» до нього ставляться чиновники при видачі дозволу та нехтують вимогами екологічної безпеки. Викиди парникових газів, діоксинів взагалі не нормуються і безконтрольно викидаються в атмосферне повітря. Мінприроди із 2008 року почало активно розробляти і затверджувати технологічні нормативи для деяких видів устаткування: коксові печі, котельні, теплосилові установки і т. д., які є обов’язковими для застосування і які базуються на передовому світовому досвіді. Але все одно така робота ведеться вкрай повільно. Також законодавство передбачає обов’язок врахування думки громадськості в процесі видачі таких дозволів, але на практиці залучення громадськості, інформування про намір видати дозвільний документ та врахування думки громадськості відбуваються вкрай рідко у дозвільних документах. Наприклад, дозвіл на викиди ВАТ «Миколаиївцемент» видано без врахування громадської думки у зв’язку з тим, що інформацію про намір отримати такий дозвіл ВАТ поширив по місцевому державному радіо, а не в друкованих ЗМІ, як цього вимагає законодавство. Відповідно можливості для громадськості почути про такий намір і надати свої коментарі були обмежені. Ліцензування Екологічна стратегія та НПД не містять інформації чи згадок про ліцензування певних видів господарської діяльності, що пов’язані із навколишнім середовищем. На сьогодні видаються ліцензії на такі види діяльності: на виробництво особливо небезпечних хімічних речовин, на здійснення

операцій у сфері поводження із небезпечними відходами, на провадження господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини. Ліцензійні умови щодо провадження діяльності, переліченої вище, були затверджені Мінприроди нові у 2011 році, проте їх зміст не змінився в порівнянні із ліцензійними умовами 2011року. Тобто нових змін не відбулося в порядку ліцензування видів діяльності, які пов’язані із відходами та небезпечними речовинами. 2.5. Електронні реєстри екологічної інформації, в тому числі реєстри викидів та перенесення забруднювачів (РВПЗ) У частині використання електронних інструментів накопичення та поширення природоохоронної інформації статтею 5 Оргуської конвенції, ратифікованої Україною у 1999 році, визначено: «… 3. Кожна зі Сторін забезпечує поступове збільшення обсягу екологічної інформації в електронних базах даних, які є легкодоступними для широкого загалу громадськості через публічні мережі зв'язку… 9. Кожна зі Сторін вживає заходів щодо поступового розгортання узгодженої загальнонаціональної системи кадастрів чи реєстрів забруднень з використанням структурованої, автоматизованої та доступної для громадськості бази даних, що накопичується на основі стандартизованої системи звітності з урахуванням міжнародного досвіду, якщо це доцільно. Така система може містити дані про проникнення, викиди і перенесення певного класу речовин і продуктів, які є наслідком певних видів діяльності, у тому числі при користуванні водою, енергією та природними ресурсами, у різні сфери навколишнього середовища як у місцях переробки та видалення відходів, так і поза ними …» 21 травня 2003 року у Києві в рамках конференції «Довкілля для Європи» був підписаний Протокол про реєстри викидів та переносу забруднень, який станом на листопад 2012 року не ратифікований Україною, не дивлячись не неодноразові обіцянки. Виконання вищевказаних положень конвенції тісно переплітається із електронним урядуванням у цілому та основними принципами ініціативи «Відкритий уряд», до якої також у вересні 2011 року приєдналася Україна. В Україні використання сучасних інформаційних технології у сфері управління охороною довкілля та забезпечення доступу громадськості до екологічної інформації знаходиться у зародковому стані. На відміну від податкових та митних органів України, які інтенсивно впроваджують інструменти електронного урядування як всередині відомств, так і у зовнішніх комунікаціях, у структурі Міністерства екології та природних ресурсів на даний час відсутні системні рішення у сфері впровадження електронного урядування. Окремі реєстри природоохоронного напрямку, які існують у ряді органів виконавчої влади, здебільшого мають внутрішньовідомче застосування. Вказані в Оргуській конвенції реєстри забруднень в Україні можуть базуватися на даних дозволів, які видаються суб’єктам природокористування на використання природних ресурсів чи забруднення довкілля (дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами,

дозвіл на спецводокористування дозвіл та ліміти у сфері поводження із відходами, інше), або/та звітності суб’єктів природокористування, в першу чергу статистичної. Втім вказані дані в Україні в основному опрацьовуються у паперовому вигляді, що вкрай негативно впливає водночас і на ефективність управління навколишнім природним середовищем на національному та регіональному рівнях, і на можливість поширення відповідної інформації в електронному вигляді. Також доволі часто змінюються форми державних статистичних спостережень природоохоронного напрямку, що також негативно впливає на якість відповідних статистичних даних. План дій щодо виконання рішення Сторін Орхуської конвенції III/6f, затверджений розпорядженням КМУ ще у грудні 2008 р. одним із заходів передбачав затвердження Положення про мережу загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до інформації щодо стану навколишнього природного середовища до серпня 2009 року. Запровадження такої автоматизованої інформаційно-аналітичної системи було покликано, в першу чергу, забезпечити виконання вимог конвенції щодо розширення обсягу екологічної інформації у електронному вигляді та забезпечення доступу громадськості до такої інформації. На жаль положення не було розроблене, а такий намір перекочував у Національний план дій (НПД) з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки. В рамках Цілі 1 НПД першими із своїх завдань передбачає 1) підготовку проекту акта КМУ щодо затвердження Положення про загальнодержавну автоматизовану інформаційно-аналітичну систему та місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем (червень-грудень 2011 року); 3) забезпечення автоматизації інформаційно-технологічних процесів, пов’язаних із оперативним веденням і використанням даних державних кадастрів природних ресурсів і статистичної звітності в галузі ОНПС, зокрема з метою забезпечення доступності для громадськості (січень 2012-грудень 2013), 4) підготовка матеріалів, необхідних для ратифікації Протоколу про регістри викидів та перенесення забруднювачів до Оргуської конвенції (червень 2011-грудень 2012 р.); 6) підготовка та подання на розгляд КМУ проекту Концепції створення Національної інформаційної системи ОНПС на базі загальнодержавної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації, національних кадастрів та реєстрів викидів і перенесення забруднюючих речовин (січень 2013-грудень 2015р.). Станом на сьогоднішній день, завдання НПД заплановані на 2011-12 роки у сфері автоматизації екологічної інформації не були розпочаті, не те щоби виконані. Розділ 3. Дотримання екологічних прав громадян та прав екологічних активістів Ключовий автор: Є. Алексєєва (МБО «Екологія – Право – Людина») 3.1. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля Стаття 50 Конституції України проголошує право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Аналогічне право закріплено на у ст. 9 Закону України «Про ОНПС». Реалізація цього право в Україні повинна забезпечуватися належним і вчасним виконанням відповідними суб’єктами усіх вимог природоохоронного та

природноресурсового законодавства, законодавства у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення та актів інших дотичних галузей права. На жаль, низький рівень дотримання і виконання законодавства у сфері охорони і збереження довкілля негативно впливає на рівень забезпечення права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля, відстояти яке часто можливо лише через суд. Разом з тим, і судовий захист цього фундаментального права в Україні є проблематичний. В першу чергу, це викликано низьким рівнем екологічної свідомості і обізнаності як простих громадян, так і суддів про законодавство у сфері охорони довкілля. Крім того, доведення причинно-наслідкового зв’язку між діями окремих суб’єктів та шкодою завданою життю, здоров’ю, майну громадян або довкіллю є надзвичайно складним, і з технічної, і з матеріальної точок зору. В Україні надзвичайно мало кваліфікованих юристів, які спеціалізуються на екологічному праві і здатні успішно вести справи по захисту права на безпечне для життя і здоров’я довкілля в судах України. В силу цих факторів кількість справ по захисту цього права у судах України є надзвичайно низькою. Надзвичайно успішною, хоча і дуже тривалою справою про захист права на безпечне для життя і здоров’я довкілля можна вважати справу щодо присілку Вільшина, розпочату юристами МБО «Екологія-Право-Людина» у 2003 році і вирішену Європейським судом з прав людини у 2011 році. Присілок Вільшина знаходиться на території Червоноградського гірничо-промислового району. На відстані менш ніж 300 метрів від присілку розташовані два гірничих підприємства: збагачувальна фабрика “Червоноградська” та шахта “Візейська”, внаслідок діяльності яких територія присілку просідає та підтоплюється. Вода, ґрунт та повітря через вплив діяльності шахти та фабрики забруднені небезпечними речовинами, зокрема у воді виявлено ртуть, марганець, кадмій, залізо та інші речовини в концентраціях, що в кілька разів (а подекуди десятки разів) перевищують гранично допустимі концентрації. Населений пункт не забезпечений централізованим водопостачанням, вода підвозиться нерегулярно, а зимою не підвозиться взагалі, через що мешканці змушені вживати забруднену воду. Просідання території, зумовлене діяльністю вказаних гірничих підприємств, створює постійну загрозу підтоплення, яке, для прикладу, у 2000р., 2002р., 2005р. перетворило будинки присілку Вільшина на острови. Мешканці присілку Вільшина неодноразово звертались до Кабінету Міністрів України, Президента України, Уповноваженого верховної ради з права людини, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій, Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Міністерства охорони здоров’я України, Львівської обласної державної адміністрації з вимогою захистити їх права. Постійні звернення мешканців до органів влади спричинили незначний прогрес у захисті прав мешканців. Результатом такої діяльності було привернення уваги державних органів різних рівнів (в тому числі Кабінету Міністрів та міністерств) до екологічних проблем присілку Вільшина (до цього проблеми Вільшини, на якій проживає 18 сімей майже не помічали). Завдяки постійним зверненням було прийнято рішення про невідкладність захисту екологічних прав мешканців Вільшини, забезпечення мешканців привізною водою, а також виділено кошти на забезпечення екологічних прав мешканців хутора. Постійні звернення пришвидшили розробку проектів санітарно-захисних зон збагачувальної фабрики та шахти, розробку графіків відселення мешканців з санітарно-захисних зон, винесення рішень про призупинення діяльності шахти та фабрики. Разом з тим, адміністративних заходів виявилося недостатню і була розпочата судова кампанія.

За допомоги ЕПЛ дві сім’ї (Дубецькі, Найди) мешканці присілку Вільшина у 2002 році звернулись до судів України із позовами з вимогами захистити їх право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, зокрема, шляхом відселення їх із забрудненої території, якою є санітарно-захисна зона збагачувальної фабрики та шахти. Відповідачами по справі були безпосередньо збагачувальна фабрика та шахта. Результати судових процесів були наступними: одній родині суди повністю відмовили у задоволенні позовних вимог (2004). Відмовляючи, суди спиралися на той факт, що влада, передбачала здійснення такого заходу як зменшення породного відвалу фабрики, на деякі дослідження, які припускали, що заявники проживали за межами небезпечної зони, і що, відповідно до національного законодавства, фабрика може бути оштрафована, але не зобов'язана надати житло. Щодо другої родини у рішенні було зафіксовано зобов’язання відповідачів відселити членів родин із забрудненої території (2005), але це рішення у зв’язку із законодавчим мораторієм на стягнення із підприємств гірничодобувної промисловості не було виконано по сьогоднішній день. У вересні 2003 р. 11 мешканців присілку Вільшина звернулися із заявою до Європейського суду з прав людини. За поради юристів МБО «Екологія-Право-Людина» мешканці вирішили захистити своє право на безпечне для життя та здоров’я довкілля, використавши міжнародний інструмент захисту основоположних прав людини. Такий підхід до захисту екологічних прав та довкілля знаходить усе більше підтримки серед юристів-міжнародників. Міжнародні суди із прав людини вже давно підтвердили свою ефективність у захисті мінімальних стандартів для життя із гідністю, а протягом останніх двох декад почали усе ширше тлумачити зміст традиційних основоположних прав, включаючи до них, до прикладу, право не бути підданим негативному впливу промислової діяльності. У своїй заяві мешканці вказували, що, незважаючи на обізнаність у катастрофічній екологічній ситуації на присілку та численні визнання різного роду та рівня органами державної влади та місцевого самоврядування права та негайної необхідності відселити мешканців, держава не захистила їхнє житло, сімейне та приватне життя від надмірного забруднення індустріального підприємства, що знаходиться у державній власності. Мешканці обґрунтовували, що така бездіяльність держави порушила їхнє право на житло та право на повагу до особистого та сімейного життя, передбачені ст.8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Своїм рішенням від 10 лютого 2011 у справі Дубецька та інші проти України, Європейський суд з прав людини, одноголосно, встановив порушення із боку України статті 8 (право на захист приватного та сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини. Європейський Суд встановив, що робота шахти і фабрики, і особливо їх відвалів, внесли свій внесок у проблеми, від яких страждають заявники, а саме погіршення їх здоров'я в результаті забруднення води, повітря та ґрунту, та пошкодження їх будинків в результаті осідання ґрунту внаслідок накопичення токсичних речовин у землі поблизу двох промислових об'єктів. Суд також відзначив кількість разів впродовж багатьох років, коли влада визнавала необхідність відселення заявників, рішення українського суду про задоволення позову про відселення, яке не було виконано, а також аргументацію суду про відмову у задоволенні позову про відселення другої сім’ї у зв’язку із намірами влади скоротити забруднення в районі і цим поліпшити становище заявників. Європейський суд встановив, що жоден з цих заходів не був здійснений, і що протягом більше 12 років з моменту вступу в силу Конвенції щодо України, заявники постійно проживали на

забрудненій території непридатній для житлових будинків і що діяльність шахти і фабрики негативно і суттєво позначилися на якості життя заявників. У заявників не було фінансової можливості переселитися самостійно оскільки вартість їхніх будинків різко зменшилася через забруднення у цьому районі. Вони потребували державної підтримки для відселення, на яку очікували з 1994 року. Владі було відомо про негативні екологічні наслідки діяльності шахти і фабрики, але ні заявники не були переселені, ні здійснені інші заходи для зменшення забруднення до рівнів не шкідливих для людей, що проживають неподалік. Суд також постановив, що разом із визнанням порушення статті 8, він накладає зобов'язання на український уряд вжити належних заходів для виправлення ситуації заявників. Відповідно до статті 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд постановив, що Україна повинна виплатити першим п'яти заявникам спільно 32 тисячі євро компенсації моральної шкоди, а іншим заявникам спільно 33 тисячі євро. Суми відшкодування моральної шкоди були виплачені родинам восени 2011 року. На виконання рішення Євросуду щодо виправлення ситуації заявників на сьогоднішній день відбувається процес по заміни способу виконанню рішення про відселення 2005 року(із надання квартири на надання грошової компенсації, еквівалентній вартості житла), а також вирішується питання про відселення другої родини, рішення суду щодо якої було негативним. 3.2. Право на інформацію про стан довкілля Однією із важливих складових права на безпечне для життя і здоров’я довкілля Конституція України визначає право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища1. Основний закон України поруч із фіксацією права проголошує, що така інформація ніким не може бути засекречена, тобто передбачає відповідну гарантію реалізації такого права. Тим не менше, з часу прийняття Конституції (1996) і до середини 2011 року практично реалізувати це право в Україні було досить складно в силу ряду законодавчих та інституційних перешкод. Більшість органів влади, особливо на місцевому рівні, всупереч вимогам закону часто ігнорували запити та допускали інші грубі порушення права на доступ до екологічної інформації (вимагали обґрунтувати необхідність одержати запитувану інформацію, вимагали необґрунтовану плату, відмовлялися надавати копії документів, порушували часові рамки надання відповіді). Новий Закон України «Про доступ до публічної інформації» 2011 року дещо конкретизував законодавчі рамки механізму реалізації права на доступ до такої інформації, але практика застосування нового закону вказує на труднощі у праворозумінні та правозастосуванні його норм, в першу чергу, самими розпорядниками інформації. Крім національного законодавства, забезпечувати вільний доступ до екологічної інформації Україну зобов’язує і Орхуська конвенція2, Стороною якої Україна є із 1999 року. Для впровадження положень Конвенції у національне законодавство у 2003 році Мінприроди України затвердило Положення про порядок надання екологічної інформації3. Нажаль, положення не полегшило доступ до такої

1 Стаття 50 Конституції України. 2 Конвенція про доступ до інформації, про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, ратифікована Законом України від N 832-XIV від 06.07.99. 3 Затверджено Наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 18.12.2003 № 169.

інформації, а в деяких аспектах ускладнило процедуру щодо інформації, якою володіє Мінприроди, у порівнянні із загальним механізмом отримання інформації від органів влади. У 2010 році Міжнародна благодійна організація «Екологія-Право-Людина» (ЕПЛ) оскаржила Положення про порядок надання екологічної інформації до адміністративного суду. Розглянувши справу, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що деякі норми положення дійсно не відповідають вимогам Конституції України, Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Закону «Про інформацію». Мінприроди оскаржило це рішення суду, в силу чого останнє не вступило в силу. Розгляд справи у наступних інстанціях затягнувся. У 2012 році ЕПЛ підготувала звернення із аналізом невідповідності оскаржуваного положення вимогам нового Закону України «Про доступ до екологічної інформації», у зв’язку із чим Мінприроди у квітні 2012 року скасувало свій наказ про затвердження положення. Чинне законодавство України не містить спеціального порядку одержання екологічної інформації. Доступ до інформації про стан довкілля відбувається на загальних засадах, визначених Законом України «Про доступ до публічної інформації» та новою редакцією Закону України «Про інформацію». Закон поширює свої вимоги на увесь спектр інформації, якою володіють органи влади, встановлює чіткі правила обмеження доступу до інформації та запроваджує простий і дієвий механізм реалізації права на інформацію. Виходячи із конституційних засад, законодавець поділив усю інформацію на відкриту та інформацію з обмеженим доступом, і чітко встановив, що будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. Закон передбачив три види інформації із обмеженим доступом: таємну, службову і конфіденційну, зміст, обсяг, правовий режим і порядок віднесення до яких визначено цим чи іншими законами України. Право запитувача на доступ до публічної інформації було забезпечено обов'язком розпорядників інформації її обліковувати, опубліковувати та надавати за запитами, в порядку, передбаченому цим законом. Закон також закріпив виключний перелік із чотирьох підстав, у зв’язку із якими розпорядник інформації має право відмовити запитувачу в задоволенні запиту. Додатково, нова редакція Закону «Про інформацію» виділяє екологічну інформацію, як окремий вид, та визначає певні особливості правового режиму такої інформації. Зокрема, закон нарешті урівняв терміни, що вживаються у національному законодавстві: «інформація про стан довкілля», «інформація про стан навколишнього природного середовища» та «екологічна інформація». Зміст поняття «екологічна інформація» у національному законодавстві був вперше приведений у відповідність до визначення Орхуської конвенції. Крім того, закон встановлює правило за яким інформація про стан довкілля, крім інформації про місце розташування військових об'єктів, не може бути віднесена до жодного виду інформації з обмеженим доступом. Таким чином, в частині надання екологічної інформації за запитом законодавчі положення відповідають вимогам міжнародних зобов’язань України, а також європейським стандартам у цій сфері. Більше того національне законодавство поширює обов’язок щодо надання доступу до екологічної інформації і на суб’єктів приватного права. Ч. 2 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» поширює механізм надання доступу до екологічної інформації на суб’єктів господарювання.

У травні 2011 року МБО «Екологія-Право-Людина» звернулася до ТзОВ «Соренсен і Хаар» з проханням надати можливість ознайомитися із документами, у яких обґрунтовуються обсяги викидів підприємства забруднюючих речовин у атмосферне повітря та звітом із інвентаризації викидів. У відповідь на такий запит підприємство повідомило, що не вважає себе розпорядником інформації в розумінні закону і відповідно не надало доступу. ЕПЛ оскаржила відмову у господарському суді. Вищий господарський суд, а за ним і місцевий суд у повторному розгляді справи постановили, що спірні правовідносини регулюються саме Законом «Про доступ до публічної інформації», а відтак Відповідач був зобов’язаний надати доступ позивачу до екологічної інформації, яка відповідно до вимог закону не може буди обмежена у доступі. Суд зобов’язав приватне підприємство надати ЕПЛ усі запитувані документи.

Разом з тим, навіть через півтора року після вступу в силу Закону «Про доступ до публічної інформації» Мінприроди допускає цілу низку порушень та ігнорувань вимог цього закону. Аналіз прийнятих на виконання закону відомчих актів виявив наступні порушення: Одна із помилок Мінприроди та інших державних органів полягає у ототожненні природи та змісту «службової інформації» з раніше існуючою «конфіденційною інформацією, що є власністю держави», в результаті якої останні, приводячи свої нормативні акти у відповідність до Закону, здебільшого лише замінили слова «конфіденційна» на «службова». Втім, новий Закон дає чітке визначення службової інформації та порядок віднесення до такої, які значно відрізняються від конфіденційної інформації, що є власністю держави. Таким чином, змінений у 2011 році Наказ Мінприроди № 289 від 09 червня 2008 року, яким затверджено Перелік службової інформації (у первинній редакції - конфіденційної), якій надається гриф для службового користування» (далі – Перелік службової інформації») потребує перегляду на предмет його відповідності законним підставам обмеження доступу до інформації (трискладовий тест) та колу інформації, що може бути віднесена до службової. Крім того, Наказом Мінприроди № 504 від 02 грудня 2011 р. «Про відшкодування фактичних витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію» встановлено Розмір фактичних витрат на копіювання або друк документів, який дорівнює Розміру граничних норм витрат на копіювання або друк документів, встановлених КМУ. Встановлення Мінприроди розмірів фактичних витрат на копіювання та друк на рівні максимальних показників граничних норм жодним чином не обґрунтовано і, враховуючи, що середня комерційна ціна на аналогічну послугує є в два чи навіть три разу нижча, є незаконним. Додатково, практика Мінприроди по стягненню плати за 11-ти сторінковий документ починаючи із першої сторінки грубо порушує загальне правило закону про безоплатність надання відповіді та гарантоване право кожного отримати безкоштовно 10 сторінок у відповідь на запит. Крім того, національне законодавство в частині накопичення, упорядкування та активного поширення екологічної інформації усе ще потребує вдосконалення та деталізації. 22 грудня 2011 р. Мінприроди затвердило Перелік видів екологічної інформації та Регламент розміщення її на веб-сайті Мінприроди (Наказ № 561). Аналіз такого переліку показує, що він не містить всіх видів екологічної інформації, яка повинна оприлюднюватись на веб-сайті відповідно до вимог чинного законодавства про активне оприлюднення розпорядниками інформації про їх діяльність та прийняті рішення. Основні недоліки полягають у тому, що Мінприроди досі не виконує вимоги Закону «Про доступ до публічної інформації» в частині ведення публічно доступного реєстру

своєї інформації, та не публікує повні тексти усіх своїх рішень, як того вимагає закон, ні у друкованих ЗМІ, ні на своїй сторінці у мережі Інтернет, не забезпечує вільний доступ громадськості до списків, реєстрів, кадастрів, що ведуться Мінприроди. Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» в рамках цілі № 1 «Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості» визначає ряд завдань у сфері розбудови системи екологічної інформації. Центральними завданнями, стратегія передбачає 1) створення до 2015 року мережі загальнодержавної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації (надалі - автоматизована система екологічної інформації, АСЕІ), що включатиме, зокрема, національну систему кадастрів природних ресурсів, кадастрів викидів та перенесення забруднюючих речовин, і до 2020 року – системи управління екологічною інформацією, відповідно до стандартів ЕС; а також 2) створення до 2012 року і впровадження до 2015 року механізму забезпечення доступу громадськості до екологічної інформації та участі у прийнятті рішень відповідно до Орхуської конвенції. На виконання цих завдань у Плані дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки, передбачено, зокрема: 1) підготовка проекту акта КМУ щодо затвердження Положення про загальнодержавну АСЕІ та місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем (червень-грудень 2011 року), 2) забезпечення автоматизації інформаційно-технологічних процесів, пов’язаних із оперативним веденням і використанням даних державних кадастрів природних ресурсів і статистичної звітності в галузі ОНПС, зокрема з метою забезпечення доступності для громадськості (січень 2012-грудень 2013), 3) підготовка затвердження і виконання плану заходів із створення системи екологічної інформації відповідно до спільної системи екологічної інформації Європейського агентства навколишнього середовища, 4) створення системи обліку інформації, розпорядником якої є Мінприроди, з метою її реєстрації та оприлюднення (червень 2011 – грудень 2015), 5) розробка та затвердження Порядку систематичного інформування населення про стан НПС, динаміку його змін, джерела забруднення і характер впливу екологічних факторів на здоров’я людини (червень 2011 – грудень 2012). Жоден із цих заходів не виконаний, більше того не видно навіть перших кроків виконання таких заходів (розробка та опублікування проектів відповідних актів, започаткування ведення загальнодоступної системи обліку екологічної інформації, ітд). Також, станом на листопад 2012 року не були подані на розгляд до Парламенту, вже не кажучи прийняті, законопроекти щодо ратифікації Протоколу про регістри викидів та перенесення забруднювачів до Орхуської конвенції», щодо внесення змін до ст. 25 Закону України «Про ОНПС» в частині приведення її у відповідність із Орхуською конвенцією, щодо ратифікації Поправки до Орхуської конвенції по генетично-модифікованих організмах, а також щодо ратифікації Протоколу по Стратегічній екологічній оцінці до Конвенції Еспо. 3.3. Право на участь у прийнятті екологічно важливих рішень Відповідно до статті 9 Закону України «Про ОНПС» громадяни мають право на участь в обговоренні та внесення пропозицій до 1) проектів нормативно-правових актів, 2) матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, 3) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів, 4) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції

об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи. Таким чином, право на участь у процесі прийняття еколого-значимих рішень, в розумінні статей 6, 7 та 8 Орхуської конвенції закріплено у національному законодавстві. Разом з тим, механізми реалізації такого права на участь, за виключенням участі у розробці нормативно-правових актів, у національному законодавстві прописані погано, або взагалі відсутні. Участь у прийняття рішень щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища. До вступу в силу у 2011 році Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» участь громадськості у процесі прийняття рішень щодо потенційно еколого-небезпечних об’єктів в певній мірі забезпечувалася в рамках підготовки матеріалів Оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) та проведення державної екологічної експертизи. Основний недолік цієї моделі полягав у тому, що хоч процедури опублікування заяв про наміри та про наслідки, порядок збору та врахування коментарів громадськості були закріплені у Державних будівельних нормах, обов’язки по забезпеченню участі громадськості, включаючи врахування результатів такої участі, покладався на замовника/виконавця ОВНС, а не на Мінприроди чи його територіальний підрозділ, відповідальний за прийняття рішення (висновку державної екологічної експертизи). Закон «Про екологічну експертизу» містив норму про обов’язковість урахуванням громадської думки в процесі підготовки висновків екологічної експертизи і прийняття рішень щодо подальшої реалізації об'єкта екологічної експертизи, але подальшої регламентації в частині обов’язків органів Мінприроди це положення закону не мало. Практика показувала, що замовники/виконавці ОВНС, та органи Мінприроди у переважній більшості випадків формально ставилися до вимог про участь громадськості в силу чого ефективна участь не відбувалася. Протягом 2003-2011 року МБО «Екологія-Право-Людина» оскаржила у судах України не один висновок державної екологічної експертизи саме з підстав неналежного забезпечення участі громадськості у підготовці ОВНС та проведення державної екологічної експертизи (справи щодо Миколаївського калійного терміналу, каналу Дунай-Чорне море, Ташлицької ГАЕС, ТОВ «Кнауф Інсулейшен-Україна»). У 2005 році Комітет із дотримання Оргуської конвенції, розглянувши справу щодо каналу Дунай-Чорне море встановив ряд порушень права на участь громадськості, допущені Україною під час прийняття рішення про будівництво каналу. Комітет звернув увагу на те, що порушення сталися в першу чергу через відсутність чітких законодавчих рамок залучення громадськості до процесу прийняття рішень і рекомендував Україні розробити такі законодавчі акти. До 2011 року процедури підготовки ОВНС та проведення екологічної експертизи змінені не були. У 2011 році Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» вилучив проекти будівництва із переліку об’єктів державної екологічної експертизи, чим скасував ті мінімальні можливості участі громадськості що існували у процесі екологічної експертизи. Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачає можливість проведення громадських слухань, але лише щодо генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій та детальних планів територій, і не передбачає такої можливості у процесі прийняття рішень про будівництво еколого-небезпечних об’єктів. 29 червня 2011 року, за дві години до затвердження 4-ю сесією Наради Сторін Оргуської конвенції тексту рішення щодо недотримання Україною положень Конвенції, і через два тижні після вилучення проектів будівництва із об’єктів ДЕЕ, Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 771 Про

затвердження Порядку залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан довкілля (надалі - Порядок залучення громадськості або Порядок). Розробка нормативного документа про участь громадськості на рівні Кабміну вимагалася Комітетом з дотримання Оргуської конвенції у зв’язку із необхідністю поширити вимоги у цій сфері на усі рішення, що дозволяють проведення еколого-небезпечної діяльності, перелічені у додатку до Конвенції і відійти від традицій України обмежувати участь громадськості виключно процесами ДЕЕ. У 2009 і 2010 роках Мінприроди зробило кілька спроб розробити такий документ, з’явилося декілька проектів, але якість останніх, на жаль, бажала кращого. Влітку 2009 року за підтримки Європейської Економічної Комісії розпочався проект надання Україні технічної допомоги з імплементації Оргуської та Еспо конвенцій. До реалізації проекту були залучені визначні національні й іноземні експерти у сфері міжнародного й екологічного права. Одним із продуктів проекту на початку ще 2010 року став проект Постанови Кабміну про затвердження Порядку врахування думки громадськості в процесі прийняття рішень, з питань, що стосуються довкілля (надалі – Порядок врахування думки громадськості). Даний документ за результатами його громадського обговорення здобув усестороннє схвалення і підтримку української екологічної громадськості, оскільки всесторонньо забезпечував впровадження ст. 6 Конвенції, вирішуючи більшість проблемних питань, ідентифікованих Комітетом із дотримання. Після завершення проекту ЄЕК почався процес погодження відповідного документа із іншими зацікавленими відомствами. В червні 2011 року відбулася передача його на затвердження до Кабміну. Те, що залишилося від Порядку врахування думки громадськості після погоджень і доопрацювання у Кабміні і затверджене під назвою Порядок залучення, не витримує жодної критики. Сфера дії Порядку звузилася до одного рішення (висновку державної екологічної експертизи), а сам послідовний і виважений документ втратив будь-яку свою логіку, чим зробив процедуру участі іще за плутанішою і неповноцінною ніж раніше. Більше того, за час міжвідомчого узгодження (півтора року) в Україні докорінно змінилася процедура погодження проектної документації на будівництво (скасування ДЕЕ для таких проектів). У 2012 році МБО «Екологія-Право-Людина» успішно оскаржила вказаний Порядок у адміністративному суду. Разом з тим, Мінприроди подало апеляційну скаргу на рішення, і перегляд його у наступних судових інстанція усе ще триває.

Участь в розробці планів, програм та нормативно-правових актів. Відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (2004) громадяни мають право брати участь у розробці проектів регуляторних актів у сфері господарської, в тому числі, право подавати зауваження та пропозиції щодо оприлюднених проектів регуляторних актів, брати участь у відкритих обговореннях питань, пов'язаних з регуляторною діяльністю. Закон встановлює вимогу щодо опублікування проектів регуляторних актів, а також мінімальні часові рамки протягом яких відбувається громадське обговорення. Закон встановлює, що усі зауваження і пропозиції щодо проекту регуляторного акта підлягають обов'язковому розгляду розробником проекту, в результаті чого повністю чи частково враховуються або мотивовано відхиляються. Крім цього, Постанова КМУ від 3 листопада 2010 р. N 996 Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, поширює вимоги щодо консультацій з громадськістю з

питань, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Постанова передбачає доволі чіткий механізм консультування та містить однозначну вимогу про врахування результатів проведення консультацій з громадськістю органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі. Таким чином, законодавчі рамки участі громадськості у обговоренні програмних та нормативно-правових актів у сфері охорони довкілля, відповідають вимогам міжнародних зобов’язань за Оргуською конвенцією. Міністерство екології та природних ресурсів України та інші органи центральної влади систематично забезпечують опублікування проектів регуляторних актів та повідомлень про початок їх громадського обговорення через свої офіційні веб-сторінки у мережі Інтернет. Разом з тим, проблеми виникають на стадії врахування пропозицій, висловлених громадськістю. Останні часто в супереч вимозі закону залишаються без належної уваги, їх відхилення рідко належно мотивується відповідним органом. У 2009 році МБО «Екологія-Право-Людина» подала низку позовів до Кабінету Міністрів України, Мінприроди України, Мінюсту України, Національне агентство екологічних інвестицій про визнання незаконною бездіяльності цих органів щодо повідомлення громадськості про результати публічного обговорення певних проектів нормативно-правових актів та спонукання останніх налагодити процедури належного проведення громадського обговорення та врахування його результатів. За результатами розгляду справ у судах різних інстанцій судами було встановлено ряд порушень з боку органів державної влади, але суди відмовили ЕПЛ у зобов’язанні відповідачів налагодити відповідні процедури, наприклад шляхом розробки чітких відомчих правил у даній сфері. Таким чином, хоча факти порушення права на участь у прийняття нормативних актів і були зафіксовані, системно виправити проблеми правозастосування у даній сфері не вдалося.

Прикладом успішного врахування думки громадськості у процесі розробки програмних документів можна вважати процес щодо проекту Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища України на період 2011–2015 року (НПД). На початку 2011 року було проведено цілу низку регіональних та підсумкове центральне обговорення, участь у яких узяло 152 громадських діячів з 129 громадських організацій. В цілому було висловлено близько 1300 зауважень та пропозицій до заходів проекту НПД, 40 % із яких було враховано, а решта отримали пояснення щодо причини неврахування.

3.4. Право на доступ до правосуддя Право на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля для багатьох держав є найскладнішим у впровадженні у національні системи. Воно потребує суттєвих змін не лише екологічного законодавства і виходить далеко за межі компетенції Мінприроди чи аналогічного відомства. Системно оцінити рівень впровадження і виконання цього права в Україні складно, в першу чергу, в силу наявності дуже малої кількості судових справ, ініційованих громадськістю у відповідній сфері.

Згідно з положеннями Оргуської Конвенції, її Сторони зобов'язалися забезпечувати громадянам та неурядовим організаціям (НУО), що сприяють охороні навколишнього середовища, можливість оскаржувати в судах порушення їх права на інформацію чи участь у процесі прийняття рішень, а також законність з матеріальної або процедурній точок зору будь-які рішення органів державної влади з питань, що стосуються навколишнього середовища (програмні документи, нормативно-правові акти, дозвільні документи і. т. д.), а також будь-які дії або бездіяльності приватних осіб і громадських органів, які порушують норми національного екологічного законодавства. Крім необхідності передбачити та забезпечити саме право на звернення до суду, Конвенції також вимагає аби таке оскарження могло забезпечити адекватні та ефективні засоби правового захисту, в тому числі у формі судової заборони, і бути справедливими, неупередженими, своєчасними і не пов'язаними з непомірно великими витратами. Конвенція також зобов’язує кожну Сторону створювати механізми усунення або послаблення фінансових перешкод у доступі до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища.

Аналіз національної законодавчої бази України у сфері доступу до правосуддя з питань, що стосуються довкілля виявляє наступні недоліки: «Вузька» процесуальна правоздатність громадськості (особливо в контексті можливостей оскарження громадськістю в судовому порядку порушень природоохоронного законодавства та звернень з позовами на захист інтересів необмеженого кола осіб); недотримання строків розгляду справ, тривалий розгляд справ; значні судові фінансові витрати (мита по майнових позовах, оплата експертизи та експертних послуг, оплата правової допомоги); відсутність можливості отримати кваліфіковану правову та експертну допомогу; застосування при винесенні судових рішень принципу стягнення витрат із сторони, що програла (в т.ч. відшкодування збитків, завданих відповідачу, у зв'язку з застосуванням судової заборони); недостатня обізнаність суддів про законодавство в галузі охорони навколишнього середовища (особливо міжнародних угод) і про права громадян та НУО у цій сфері.

Підставою для звернення до суду в Україні є порушення прав або законних інтересів. Конституційний суд України в одному зі своїх рішень визначив «законний інтерес» як обумовлене загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим принципам. У справах, що стосуються навколишнього середовища, представники громадськості, які заявляють про порушення їх права на доступ до екологічної інформації, права на участь у прийнятті рішень, що стосуються навколишнього середовища, права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, іншого передбаченого законом права, що стосується навколишнього середовища, або інтересу, що полягає у збереженні та захисті навколишнього середовища, теоретично мають право,за чинним процесуальним законодавством, звертатися до суду за захистом відповідно такого права або інтересу. Разом з тим, практика вміщую багато випадків, коли суди відмовляли у задоволенні позовів з питань, що стосувалися довкілля, саме з підставі відсутності будь-якого права чи інтересу позивача.

Крім того, законодавство України не визначає поняття «НУО в суспільних інтересах» і не надає таким організаціям особливих прав або гарантій. Разом з цим, подібні НУО існують в Україні і в деякій мірі успішно досягають мети захисту громадських інтересів у судовому порядку.

Поняття позову «в інтересах невизначеного кола осіб» не закріплено в законодавстві, але сама концепція використана в Законі України «Про захист прав споживачів». Стаття 25 вказаного закону

передбачає, що громадські організації споживачів мають право звертатися до суду з позовами про визнання дій продавця\виробника, виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Також закон уповноважує такі організації захищати у суді права споживачів, які не є їх членами або членами інших організацій споживачів. Більше того, іншим спеціальним законом, такі організації звільняються від сплати судового збору за подання позовів. У сфері охорони навколишнього середовища в Україні ця концепція поки що не застосовується. У відповідності з Цивільним кодексом України кожен має право вимагати припинення діяльності фізичної або юридичної особи, що призводить до знищення, псування, забруднення довкілля. Разом з тим, судових рішень, у яких суди би накладали постійну заборону на певну екологічну небезпечну діяльність, надзвичайно мало. Суди в першу чергу намагаються відновити порушене право кожного окремого позивача. Природи чи окремий її елемент ж не може бути позивачем у суді, і у зв’язку із відсутністю можливості подавати позови в інтересах невизначеного кола осіб, отримання комплексного захисту для довкілля від забруднювачів і.т.д. через суди в Україні є проблематичним. Згідно зі ст. 21 Закону «Про охорону навколишнього середовища» НУО мають право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань. Згідно з Водним кодексом України громадяни та їх об'єднання мають право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної державі і громадянам внаслідок забруднення, засмічення і вичерпання вод. Тим не менш, практиці не відомий жоден випадок успішного ініціювання та вирішення такого судового процесу. Механізм відшкодування шкоди заподіяної навколишньому середовищу за ініціативи громадськості не врегульований законодавством. Такі позови подаються органами прокуратури, Держекоінспекції та інші уповноважені державні органи.

До листопада 2011 року ставки державного мита за подання позовів до судів різних інстанцій, в тому числі в справа, що стосуються захисту довкілля, були помірними і в більшості категорій справ не складали бар’єру у доступі до правосуддя. 8 липня 2011 Верховна Рада України прийняла новий Закон України «Про судовий збір». З набранням чинності цього закону 1 листопада 2011 ставки судового збору значно збільшилися. Так, якщо раніше за подання позовної заяви майнового характеру в загальний суд мінімальна ставка судового збору становила 51 гривню, а максимальна - 1700 гривень, то за новим законом - це 214 і 3220 гривень відповідно. За подання позову немайнового характеру до загального суду зараз треба заплатити 107 грн., замість 50. Якщо раніше подати адміністративний позов коштувало 3 гривні 40 копійок, то станом на сьогоднішній день це 32 гривень. А, наприклад, за позов немайнового характеру, адресований господарському суду, а це усі позови, що подаються НУО до підприємств-порушників, замість 85 гривень доведеться віддати цілу мінімальну заробітну плату (понад 1000 гривен). Таким чином, приймаючи нові ставки, Верховна Рада України не врахувала, що судовий збір в розмірі мінімальної заробітної плати може бути «недоступно високої витратою» для неприбуткових НУО, члени яких найчастіше працюють на добровільній основі, а на насущні потреби організацій скидаються з власних кишень.

У сформованій національним законодавством ситуації для виконання зобов'язань по Конвенції у сфері доступу та витрат на правосуддя виглядає доцільним поширити юридичну конструкцію, застосовану до громадських організацій споживачів, і до екологічних НУО, а саме передбачити їх право звертатися до суду в інтересах суспільства, і відтак позбавити останніх від необхідності сплачувати судовий збір.

3.5. Право на загальне користування природними ресурсами Відповідно до ст.13 Конституції України усі природні ресурси України є об'єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Відповідно до Закону України «Про ОНПС» громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.

3.6. Порушення прав членів екологічних НУО та ініціативних громадських груп Ключовий автор Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») Співавтор – Олексій Ведмідський (ХОГО «Зелений фронт») 3.6.1. Затримання екологічних активістів До 2005 року найбільшою небезпекою для екологічних активістів з боку офіційної влади було затримання під час мітингу або пікету. Для такого затримання було достатньо мати дуже гострі гасла або висловлювати критику на адресу державної влади (або місцевих можновладців у регіонах). Після 2005 року ціла низка гучних природоохоронних акцій пройшла не тільки без затримань активістів, але й без жодних погроз з боку правоохоронних органів. Члени екологічних НУО пікетували Секретаріат Президента України (http://www.greenkit.net/Members/OlegPecheneg/piket231?set_language=ru&cl=ru, http://www.seu.ru/projects/dunay/chronika/piket_n.htm), Міністерства екології (http://www.greenkit.net/Members/OlegPecheneg/piket?set_language=en&cl=en, http://vecherniy.kharkov.ua/printnews/1964), багатьох інших установ та місць. Всі ці мітинги та пікети пройшли мирно, навіть деякі з вимог учасників акцій були враховані при прийнятті рішень владою.

Переломним моментом став 2010 рік. В травні 2010 року у Харкові почалися масові протести проти вирубування частини Центрального міського парку культури та відпочинку заради будівництва непродуманої дороги, яку городяни сьогодні називають «Дорогою смерті». 20 травня почалася масова вирубка дерев. На захист парку вийшли городяни: екоактивісти, правозахисники, просто мешканці міста. 21 травня міліція безпідставно затримала чотирьох осіб. Серед них виявився член громадської екологічної організації, два правозахисника та робітник одного з харківських заводів, який просто йшов повз місце незаконної вирубки дерев. Всіх чотирьох суд відпустив, не знайшовши логіки в міліцейських звинуваченнях. Але з тих пір затримання екологів посеред екологічних акцій — справа для Харкова звичайна. От посилання на статті про ситуацію, що склалася 21 травня: http://www.mediaport.ua/news/city/71029/, http://www.mediaport.ua/news/city/71044/, http://pryroda.in.ua/stepan/doroga-cherez-park-gorkogo-2-j-den-protivostoyaniya/, багато інших.

Під час подальшого протистояння влади, яка намагалася незаконно, без дотримання відповідних нормативів, вирубувати дерева Центрального парку культури та відпочинку ім. Горького та громадськості міста Харкова, під тими чи іншими приводами було затримано більше 20 осіб. Двоє з них отримали у суді по 15 діб позбавлення волі (були відпущені на 9-й день): Деніс Чернега и Андрій Єварницький. Обидва були визнані «в’язнями сумління» міжнародною організацією «Amnesty

International» (http://www.khpg.org/ru/index.php?id=1276863291, http://www.pravda.com.ua/rus/news/2010/06/19/5153999/, http://www.pravda.com.ua/rus/news/2010/06/9/5125356/, http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8, http://korrespondent.net/ukraine/events/1113459-dw-v-bundestage-zayavili-chto-vyrubka-derevev-v-harkove-eshche-auknetsya-ukraine). Ще досі ніхто з правоохоронців не поніс відповідальності за безпідставні затримання людей, зокрема, екологічних активістів та журналістів.

У 2011 році ця сумна тенденція ще більш проявилася. Ось затримання міліцією наших активістів в Парку ім. Горького вже у 2011 році: http://tema.in.ua/article/6626.html. Цього разу суд відмовив приймати недолугі міліцейські матеріали, оформлені на обох активістів. Нерідко затримання без якогось реального приводу закінчується «прогулянкою» на міліцейській машині та наступним звільненням біля дверей райвідділку. Однак нерідко буває, що затримані годинами чекають на рішення своєї долі (обмеження щодо затримання не більше ніж на 3 години, схоже, на правоохоронців не діє). При цьому створюються такі умови, які можна розцінювати як завдання тортур або катувань: людям не дають можливості попити води, поїсти, буває, їм ніде посидіти — вони змушені стояти й чекати.

А ось ноу-хау — фабрикування проти екоактивістів звинувачень у злочинах (на щастя, від цього звинувачення вдалося захиститися у досудовому порядку): http://www.zfront.org/ura-gorod-hark/. Викладачку дендрології та флористики звинуватили у… пошкодженні автомобілів. Міліція відібрала в неї єдиний гострий предмет — ключі від квартири, — сказавши, що на експертизу, та відпустила після декількох годин утримання.

14 січня 2011 року під час проведення операції «Першоцвіт», спрямованої на виявлення та передачу правоохоронним органам браконьєрів, що всупереч закону зривають і продають квіти, занесені до Червоної книги України, був затриманий активіст ХОГО «Зелений фронт» Сергій Попов. Причина затримання — анекдотична: викликаний ним на перехід метрополітену, де декілька правопорушників продавали букети, зроблені з підсніжника складчастого (Червона книга України) міліціонер, вирішив, що проведення екоактивістом відеозйомки є більш небезпечним порушенням, ніж незаконна торгівля. Правоохоронець… відпустив браконьєрів, і почав затримувати самого Сергія. Лише через майже п’ять годин його було відпущено, ніякого подальшого переслідування активіста не відбувалося. Докладніше: http://glavnoe.ua/news/n69222, http://news.meta.ua/archive/15.02.11/cluster:20061256-Operatsiia--Pervotsvet-.-V-Kharkove-militsiia-zaderzhala-ekologa/, http://kharkiv.dyvy.info/ecology/942--lr.

Однак, в звіті Української Гельсінської спілки з прав людини «Переслідування громадянського суспільства в Україні в 2011 році» ми знаходимо ще більш кричущі приклади (http://helsinki.org.ua/index.php?id=1321888005).

Ось так ввечері 22 травня у селі Волнухіно правоохоронці поводилися з місцевим активістом, Юрієм Косаревим (http://www.youtube.com/watch?v=stNP4N01owo&feature=player_embedded). Чоловіка ледь не вбили за те, що він, являючись членом громадської організації «Луганська правозахисна група», вимагав зупинити порушення екологічного законодавства з боку ВАТ «Успенський кар’єр», писав скарги на це підприємство у різні інстанції.

Ось як описують цю подію правозахисники: «До будинку під’їхав джип чорного кольору (номера ВВ 1122 ВХ), із якого вийшло троє чоловіків. Після розмови з ними Юрій Косарев повідомив, що приїжджали керівники ВАТ «Успенський кар’єр», які вимагали припинення його діяльності («мутить робочих») та погрожували йому неприємностями. Через деякий час до будинку під’їхали дві машини: попередній джип та білі «Жигулі», із яких вийшли троє чоловіків у міліцейській формі. Дружина Юрія, Ірина Косарева стверджує, що один із них, підходячи до них, тримав пістолет у витягнутій руці.

«Вони хотіли забрати Юру, але він не погоджувався, вимагав повістку, адже на наступний день, 23 травня вранці мало бути розслідування у Лутугінській прокуратурі: за матеріалами про незаконну діяльність «Успенського кар’єра». Юрій пропонував зустрітися вранці і все з’ясувати в Лутугіно. Потім один із міліціонерів сказав по телефону: «Может валить его нах?», – повідомила Ірина Косарева. Ця сцена була знята на відео та виставлена на сайті «Lugansk. Медіа стиль».

Потім міліціонери повалили Ю.Косарева, надягли на цього наручники та почали бити його ногами. У побитті приймали участь чоловіки із джипу (Гапоненко Олександр Олександрович та його охоронець Андрієвський Н.В.). На захист Ю.Косарєва вступив С.Ігнатов.

Із матеріалів заяви Ю.Косарева до Європейського суду з прав людини: «Вони відмовились показати документи, я повідомив їх що в разі відмови надати документи підтверджуючі , те що вони працівники міліції, і мають відповідне розпорядження суду, я маю право згідно існуючого законодавства не пустити їх на територію своєї власності та оборонятись в разі їх незаконного проникнення. Замість цього вони вдерлись на територію моєї приватної власності,повалили мене на землю, наділи наручники і почали лупцювати руками та ногами».

Юрій Косарев, Сергій Ігнатов та його дружина Ірина були затримані та відвезені до Лутугінської прокуратури, Ірина Косарева втекла. По поверненні до Луганська вона написала заяву в Луганську обласну прокуратуру.

Із скарги до прокуратури свідка Ірини Бімбат: «Мене привезли до Лутугінської прокуратури. Потім мене, Косарева, Ігнатова, працівників міліції Мельникова та ще двох працівників міліції повезли на медичне обстеження до Лутугінської міської лікарні. Там я побачила Юрія Косарева. На його обличчі були видимі пошкодження: крововиливи, шишки. Він скаржився на біль у ділянці ребер. Я не бачила видимих травм чи ушкоджень у людей у міліцейській формі. Я почула, як один із міліціонерів дорікнув товаришу – у нього під час експертизи у крові був виявлений алкоголь. Потім цього працівника міліції виключили із списку потерпілих, яких нібито побили Ігнатов та Косарев».

Із звернення до Сергія Ігнатова до Європейського суду з прав людини: «Мене без моєї згоди відвезли в Лутугінський районний відділ внутрішніх справ УМВС України в Луганській області. Косарев Юрій декілька раз визивав швидку допомогу. На ньому були видимі сліди побоїв він скаржився на те, що в нього болить голова та зламані ребра». У своїй заяві до Європейського суду з прав людини Юрій Косарев стверджує, що медичних працівників до нього не пустили. За його словами, міліціонери боялися, що на його тілі залишилися сліди побоїв.

22 травня 2011 року до Лутугінський РВ МВС України надійшли три виклики із скаргами на хуліганські дії зі сторони Юрія Косарева. Проти нього було порушено дві кримінальні справи за статею 342 (опір працівникові правоохоронного органу) та статею 345 (погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу)».

Інша гучна справа мала місце в Донецьку. Там ініціативна група жителів кварталу на перетині вулиць Університетської та Ватутіна провели серію акцій протесту проти побудови у їхньому дворі висотного будинку, яка мала призвести до знищення дитячого майданчика та прибудинкової території. Забудовник — корпорація «МАКО», президентом якої є син Президента України Олександр Янукович.

Лідер місцевої організації «Громадянська сила» Костянтин Лавров брав участь у протесті 8 червня 2011 року, де під час зіткнення із представниками субпідрядника на будівельному майданчику постраждали люди (http://censor.net.ua/photo_news/171543/ohrana_syna_yanukovicha_na_glazah_u_militsii_razognala_donchan_zaschischavshih_svoyu_detskuyu_ploschadku). Мешканці кварталу, щоб завадити початку будівельних робіт зайняли територію дитячого майданчику, яку будівельники намагалися відгородити парканом. До них підійшло кілька десятків молодих людей спортивної статури, які силою витіснили їх з цієї території. За словами Костянтина Лаврова, спроби міліції затримати мешканців були невдалими.

Костянтина Лаврова затримали 20 червня 2011 року за фактом вимагання 7 тис. доларів від представника корпорації «МАКО» за надання гарантій щодо припинення протестів. «Сьогодні Донецьким міським управлінням ГУМВС України в Донецькій області був зафіксований факт вимагання жителем Донецька 7 000 доларів США за припинення його діяльності щодо провокування людей на акції протесту, пов'язані з демонтажем будівлі готелю «Дружба» (http://donpravo.com.ua/rus/actual/11-delo-doneckogo-obschestvennika-konstantina-lavrova.html). Захист Костянтина Лаврова стверджує, що МАКО сама запропонувала співпрацю — грошову компенсацію мешканцям кварталу, після чого його і заарештували.

29 червня 2011 року Ворошиловський районний суд міста Донецька обрав в якості запобіжного засобу утримання під вартою, після чого Костянтин Лавров із ізолятора тимчасового затримання був переведений до Донецького СІЗО. Основою для взяття під варту суддя Ірина Бухтіярова у постанові суду вказала тяжкість статті та погану характеристику особи. Апеляційний суд залишив запобіжний засіб без змін. Судове слідство та опитування свідків продовжується.

«Справа Сергія Веселовського»

23 червня 2011 року група журналістів через соціальні мережі в Інтернеті організувала протестну акцію проти вирубування дерев на вулиці Горького в Сімферополі. Масова вирубка дерев, яка розпочалася 15 червня 2011 року в рамках реконструкції вулиці Горького, викликала багаточисельні протести мешканців міста (http://novoross.info/people/8297-v-simferopole-zhurnalisty-proveli-akciyu-v-zaschitu-derevev-na-ulice-gorkogo-foto.html).

Учасники акції прийшли до місту вирубки з табличками, в яких закликали не рубити дерева. Деякі учасники акції в знак протесту прив’язали себе мотузками до дерев. Після акції кілька учасників пішли до будівлі Ради міністрів, де чверть години без шуму посиділи на сходинках спиною до парадного входу. Саме у зв’язку із епізодом «мовчазного сидіння» учаснику акції Сергію Веселовському інкримінували «організацію несанкціонованого антиурядового мітингу на площі Леніна у Сімферополі 23 червня 2011 року".

25 липня 2011 року суддя Сергій Іванов Центрального районного суду Сімферополя визнав винним у здійсненні адміністративного правопорушення громадського активіста Сергія Веселовського і виніс йому попередження.

Найчастіше затримання екоактивістів відбуваються під час їхнього протистояння діям підприємців або працівників бюджетних установ, які порушують чинне українське законодавство. Однак, міліція, прибувши на місце (нерідко за викликом самих екоактивістів) приймає бік підприємців або державних (комунальних тощо) установ. При подальших дослідженнях ситуації виявляється (і час від часу міліція визнає це навіть у своїх листах громадським організаціям), що правоохоронці не знають чинного екологічного законодавства, навіть тих статей адміністративного та кримінального кодексів, що стосуються екологічних правопорушень, та належать до компетенції міліції. Співробітники МВС не володіють також наступними нормативно-правовими актами, без знання яких важко (або навіть неможливо) розібратися у ситуації протистояння екоактивістів та порушників чинного законодавства: Постанова КабМіну №1045 «Порядок видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1045-2006-%D0%BF), Наказ Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України №105 «Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0880-06), Закон України «Про Червону книгу України» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D1%83%20%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D1%83%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8) та іншими.

Шляхи усунення проблем:

А) Під час учбового року у підрозділах МВС в межах навчальної програми занять зі службової підготовки (а також під час підготовки претендентів до проходження служби в органах МВС, навчання офіцерів) проводити з особовим складом підготовку з тих розділів екологічного законодавства, які можуть стати у пригоді у місці несення служби цього підрозділу та у зв’язку з його специфікою (наприклад, у сільській місцевості — статті адміністративного кодексу та кримінального кодексу, що стосуються захисту чорноземів, у містах — правила утримання та знесення зелених насаджень, для ДАЇ — правила транспортування тварин, чорноземів тощо). Створення програм з цієї підготовки доручити сумісно фахівцям МВС та Мінприроди України із залученням волонтерів з НГО, які можуть бути добровільними тренерами на цих зайняттях. Без успішної здачі іспитів та заліків з цієї теми унеможливити проходження атестації співробітниками оперативних підрозділів МВС.

Б) Створення спецпідрозділів МВС — екологічної міліції — які б займалися оперативним реагуванням на скоєння екологічних правопорушень та злочинів, були б фахово підготованими та знали вимоги екологічного законодавства.

В) Провести службові розслідування фактів немотивованого затримання екоактивістів, та в подальшому звертати підвищену увагу на факти затримання громадських діячів під час виконання ними громадсько значущої роботи або проведення масових заходів.

3.6.2. Протиправні дії проти екологічних активістів та притягнення їх до суду за надуманими причинами В травні 2010 року у Харкові почалися масові протести проти вирубування Центрального міського парку культури та відпочинку заради будівництва непродуманої дороги, яку городяни сьогодні називають «Дорогою смерті». 21 травня було побито двох правозахисників (обидва стали членами ХОГО «Зелений фронт» після утворення нашої організації), які прийшли на місце вирубки, щоб розібратися в ситуації: Євгена Соловйова та Юрія Кальченко

(http://www.mediaport.ua/news/city/71044/, http://pryroda.in.ua/stepan/doroga-cherez-park-gorkogo-2-j-den-protivostoyaniya/, http://glavnoe.ua/news/n51046 багато інших. Євген Соловйов отримав струс мозку, через що на значний проміжок часу втратив працездатність.

От мітинг після масового побиття екологів влітку 2010 року у Харкові: http://debosh.net/blog/news_kh/1727.html. От ще одне побиття активістів «Зеленого фронту» у 2011 році. Цього разу весь процес вдалося зняти на відео: http://www.zfront.org/zahisnikiv-parku-gorkogo-b-yut-i-gospitalizuyut/, http://www.zfront.org/video-2-avgusta-2011-harkov-park-gorkogo-den-vdv/. Але знов жоден з негідників не покараний, нікого не було притягнуто до відповідальності. А ось і офіційна відповідь: http://www.zfront.org/munitsipalnaya-ohrana-draki-v-parke-gorkogo-ne-bylo/. І от ще: http://www.zfront.org/novyy-konflikt-v-parke-gorkogo-kto-pervyy-nachal/.

А ось побиття правозахисника та напад журналіста вже у 2012 році (обидва – члени екологічної організації «Зелений фронт»): http://www.day.kiev.ua/231497, ось ця інформація більш докладно на наших ресурсах: http://www.zfront.org/park-gorkogo-napadenie-na-aktivistov-zelenogo-fronta/, http://gorkiy-park-kh.livejournal.com/819485.html, http://www.zfront.org/uchastniki-nezakonnyh-stroitelnyh-rabot-izbili-pravozaschitnika-i-napali-na-zhurnalista/. Реакція міліції на цю подію майже нульова: замість того, щоб покарати винних, міліціянти відмовилися визнавати журналіста журналістом, а правозахисника – правозахисником: http://www.zfront.org/v-harkove-zakonno-bit-i-grabit-grazhdan/. А ось і наступний інцидент — наїзд техніки на журналіста-еколога: http://www.zfront.org/naezd-na-zhurnalista/. І знов ігнорування з боку міліції та прокуратури.

Шокуючою є ситуація, яка склалася у активіста нашої організації, захисника лісу Володимира Крамаренко. 29 грудня 2011 року по вікнах його будинку стріляли невідомі з вогнепальної зброї. Але досі жодна особа з числа правоохоронців не завітала в його оселю, не розпитала можливих свідків, навіть не взяла кулю, що залишилася у хаті! Організація «Зелений фронт» надрукувала про це матеріал на своєму сайті: http://www.zfront.org/nash-otvet-sherloku-holmsu/. Але його вихід не призвів до активізації дій міліції. 12 травня 2012 року Володимира було по-звірячому побито невідомими особами. Організація «Зелений фронт» детально проінформувала суспільство про цю подію: http://www.zfront.org/terminovo-godinu-tomu-pobili-aktivista-harkivskogo-zelenogo-frontu/, http://www.zfront.org/srochno-izbit-zaschitnik-lesa/, http://www.zfront.org/srochno-izbit-zaschitnik-lesa/. Щоб добитися повного та всебічного розслідування цієї події, природоохоронці навіть були змушені організувати пікет Харківського обласного Головного управління міліції: http://www.zfront.org/miting-protiv-bezdeystviya-militsii/. Київські природозахисники також звернулися до керівництва МВС України з вимогою розібратися в ситуації: http://www.zfront.org/kiyivski-ekologi-zvernulisya-do-mvs-z-privodu-pobittya-harkivskogo-kolegi/. Ефект — нульовий. Замість розшуку нападників, правоохоронці зайнялися залякуванням селян: http://www.zfront.org/harkovskaya-militsiya-strelyat-po-oknam-zakonno/. До сьогодні винуватці нападу та обстрілу не виявлені та не покарані. Більше того, після цих публікацій дехто Юрій Караченцев подав до суду на дружину Володимира Кравченка, буцімто в своєму телеінтерв’ю вона нанесла йому образу (ось це інтерв’ю:http://www.objectiv.tv/190312/67942.html, в ньому чітко видно, що жінка не назвала цю або якусь іншу особу), яку «пан поміщик» оцінив… у 158 тисяч гривень. Трохи згодом цей же пан подав до суду на таку саме суму на організацію «Зелений фронт» та особисто на голову організації Олега Перегона за публікації про побиття його сусіда. Зрозуміло, що такі судові позови — елемент залякування опонентів, які намагаються врятувати від вирубки тамтешній ліс…

Але не тільки побиття або безпідставні судові позови очікують екологічних активістів. 31 січня цього року перестало битися серце академіка Російської академії екологічних наук Олексія Кашуби, видатного українського вченого та громадського діяча. Олексія Івановича знайшли в калюжі крові у власному під’їзді сусіди. Обставини смерті еколога є вкрай підозрілими, але міліція не вбачає кримінального підтексту в його загибелі. Разом з тим, Кашуба мав не тільки тверду екологічну позицію (http://www.zfront.org/press-anons-chto-pet-gorod-harkov/, http://www.zfront.org/aleksey-kashuba-ochistit-vodoprovodnuyu-vodu-ne-sposobny-shiroko-rasprostranennye-metody-ochistki/ тощо), але й очолював у Харкові одну з дуже активних правозахисних організацій «Асоціацію рідних убієнних», яка мала справу з потерпілими від найтяжчих та здебільшого нерозкритих злочинів! Ось матеріали про цю видатну людину: http://www.zfront.org/ushel-iz-zhizni-vydayuschiysya-chelovek/, http://www.zfront.org/my-proveli-alekseya-kashubu-v-posledniy-put/.

Неодноразово члени нашої ХОГО «Зелений фронт» отримували погрози. Ці погрози інколи роблять можновладці публічно: http://www.zfront.org/kommentariy-k-nedostatochno-otkrytomu-pismu-deputata-lyubomira-grigortsa/#more-5167, інколи при зустрічі віч-на-віч, або пишуть на парканах активістів: http://www.zfront.org/chernoze/, інколи погрожують екологам відверті бандити: http://www.zfront.org/aktivisty-zelenogo-fronta-prodolzhayut-meshat-nezakonnoy-dobyche-peska-v-poselke-zhihar/#more-1694. Ось погроза вогнепальною зброєю: http://www.youtube.com/watch?v=i-bcM4_w6Ag. Жодна з цих погроз не отримала правової оцінки ані з боку МВС, ані з боку СБУ, ані з боку прокуратури…

Нажаль, мова йде про систему, а не про поодинокі випадки.

Вбивства: 26 травня 2009 року в Києві було вбито захисника заказника «Жуків острів» Олександра Гончарова. Це трапилося серед білого дня. Коли 59-річний природозахисник знаходився у дворі свого будинку з дружиною, до нього підійшли двоє невідомих. Вони нанесли чоловікові декілька ударів кастетом, після чого добили пострілом в голову з пістолета. А дружину загиблого жорстоко побили, після чого вдягли наручники та попередили: «Скажеш щось про пісок — вб’ємо!» (http://www.vgoru.org/modules.php?name=News&file=article&sid=8015, http://ecoethics.ru/campaigns/zhukov/, http://gazeta.ua/ru/articles/scandals-newspaper/_aleksandra-goncharova-ubili-za-pesok/295237, багато інших). Справа набула великого розголосу, але, незважаючи на громадський тиск, правоохоронці ще й досі не розшукали усіх винних у цьому вбивстві (http://ura-inform.com/ru/capital/2010/05/27/ostrov).

1 серпня 2012 року еколог та громадський діяч, академік Володимир Гончаренко був жорстоко побитий, а ввечері 3 серпня помер у реанімації. Головна версія слідства — людину, яка очолювала газету «Екобезпека», всеукраїнський громадський рух «За право громадян на екологічну безпеку» та асоціацію «Втормет», вбили саме через громадську природоохоронну діяльність. За кілька днів до вбивства природо охоронець провів гостру прес-конференцію про розкопку і подальший продаж теплообмінників, які забруднені гексахлорбензолом та радіоактивними речовинами (http://k-z.com.ua/proisshestviya/22732-nazvano-peredbachuvani-prichini-zhorstokoji-smerti-ekologa-volodimira-goncharenka, http://pryroda.in.ua/blog/v-dnipropetrovsku-vbyto-ekoloha-volodymyra-honcharenka/, http://www.radiosvoboda.org/content/article/24668606.html, http://www.helsinki.org.ua/ru/index.php?print=1344855597). На сьогоднішній день вбивство не розкрито.

Побиття:

1 лютого 2010 року скоєно напад на керівника Київського еколого-культурного центру, заслуженого природоохоронця України Володимира Борейко. Інцидент стався біля станції метро «Нивки». Біля 9 години ранку, коли Володимир йшов на роботу, його ззаду вдарили по голові кастетом, повалили на землю та стали бити ногами. Втекли нападники несподівано, не взяли ані грошей, ані мобільного телефону. Володимир Борейко впевнений: мова йде не про хуліганство, це — помста за активну природоохоронну діяльність. До речі, незадовго до нападу йому телефонували та погрожували. Екоактивіст, відомий громадський діяч звернувся в міліцію. Але на його заяву ніхто не звернув уваги. Правоохоронці виправдовувалися так, мовляв, Борейко не запам’ятав нападників, та й тілесні ушкодження в нього легкі — тому вони відмовили у порушенні кримінальної справи… (http://www.segodnya.ua/ukraine/v-kieve-izbit-izvectnyj-ekoloh.html, http://tsn.ua/ukrayina/u-kiyevi-pobili-vidomogo-ekologa.html, багато інших).

20 грудня 2011 року сталося масове побиття киян, які намагалися зупинити будівництво житлового будинку у сквері на вулиці Богдана Хмельницького. Місцевих мешканців лупцювало біля 100 найманців. Міліція деякий час не втручалася. http://glavred.info/archive/2011/12/21/104653-9.html, взагалі, схоже, побиття киян при забудові столиці стало вже традицією: http://realt.aviso.ua/news?id=6aa804cf-602a-4a03-b25a-5aa879111e23.

У лютому 2012 було побито заступника голови ініціативної групи з захисту парку активного відпочинку «Курган» Євгена Овчаренко (http://gazeta.ua/ru/articles/np/_zaschitnika-irpenskih-parkov-vysledili-i-zhestoko-izbili/425222), активіст отримав чисельні тілесні ушкодження та струс головного мозку.

А ще проти екоактивістів застосовують підпали машин та іншого майна: http://gazeta.ua/ru/articles/np-photo/_ne-hochu-chtoby-v-irpene-socialnyj-konflikt-pereros-v-voennye-dejstviya-aktivist/447139, http://gazeta.ua/ru/articles/np/_pod-kievom-nachalas-grazhdanskaya-vojna-lyudi-zhgut-drug-drugu-zabory/446181, багато інших.

Притягнення до суду: http://www.zahvat.net/15/6311/, http://maidan.org.ua/static/news/2010/1263420905.html, http://vecherniy.kharkov.ua/news/4571/, багато інших.

Висновок: оскільки в Україні майже відсутній екологічний контроль та оперативні екологічні правоохоронні структури, цю функцію змушені брати на себе самі громадяни. Саме вони мають затримувати екологічних злочинців та правопорушників, зупиняти незаконні роботи, що наносять шкоду довкіллю, зберігати докази правопорушень та злочинів до приїзду неоперативних органів екологічного контролю (Держекоінвпекції, санстанції, тощо). Отже, злочинці знають, що нейтралізувавши громадян, вони залишаться без покарання, оскільки держава не знайде їхніх правопорушень через недосконалість своїх органів екологічного контролю. Таким чином, громадяни залишаються сам-на-сам з бандитами або правопорушниками, фактично, не маючі ані навичок, ані засобів для ефективного самозахисту.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Підвищувати рівень обізнаності як пересічних громадян так і держслужбовців, в тому числі, суддів у сфері екологічних прав громадян та НУО.

2. Забезпечувати суворе виконання вимог чинного законодавства у сфері надання відповіді на запит щодо екологічної інформації.

3. Переглянути переліки службової інформації, як щодо Мінприроди, так і інших органів на предмет їх відповідності вимогам Закону України «Про доступ до публічної інформації».

4. Забезпечити якнайшвидше функціонування повної доступної через Інтернет системи обліку публічної інформації, якою володіє Мінпироди.

5. Забезпечити оприлюднення на сайті Мінприроди у відповідних електронних реєстрах усіх актів Мінприроди (нормативно-правових та актів індивідуальної дії, в тому числі, усіх дозвільних і погоджувальних документів).

6. Забезпечити постійне збільшення електронні реєстри екологічної інформації доступної громадськості через мережу Інтернет.

7. Прийняти відповідні нормативні акти і забезпечити їх неухильне виконання з тим, аби забезпечити участь та належне врахування думки громадськості в процесі прийняття рішень, що можуть мати вплив на довкілля, на рівні не нижчому, ніж це випливає із міжнародних зобов’язань України.

8. Внести зміни до законодавчих актів із тим аби гарантувати можливість екологічним НУО та громадянам подавати позови в інтересах невизначеного кола осіб, або в інтересах довкілля, для того аби засоби правового захисту, що застосовуються судом в рішенні, відображали відновлення порушеного права не кожного окремого позивача, а відновлення права/інтересу соціуму, що полягає у збереженні та охороні довкілля.

9. Звільнити екологічних НУО від сплати судового збору у випадках, коли такі подають позови з метою захисту чи охорони довкілля, відновлення екологічних прав громадян.

10. Привести в порядок діяльності офіційних органів екологічного контролю, підвищення оперативності їхнього реагування на заяви громадян та публікації ЗМІ. Інтенсифікація боротьби з корупцією в цих органах.

11. Створити органи оперативного реагування на інформацію про екологічні злочини та правопорушення (екологічної міліції).

12. Розширити статус громадських активістів в якості «громадських інспекторів» при відповідних органах екологічного контролю, який дає право залучати правоохоронні структури для реагування на порушення екологічного законодавства.

Забезпечувати ретельне розслідування кожного випадку погроз екологічним активістам, розслідування та покарання всіх випадків нападів на природоохоронців.

ЧАСТИНА II. ЯКІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ ТА СТАН ДОВКІЛЛЯ

Відповідальний за Ч. II. – О. Василюк (Національний екологічний центр України)

У цьому розділі ми розглядаємо питання впливу державних рішень в галузі управління природокористуванням на стан довкілля а також питання, що піднімались громадськими організаціями в дані й галу

Найбільш резонансними екологічними темами 2011 року українці вважають спроби скоротити, скасувати або просто забудувати заповідні території маєтками олігархів, джипінг на заповідних територіях та участь у ньому VIP-персон, протистояння у харківському Парку Горького між жителями міста та мером Кернесом та конфліктні забудови в Києві. (http://www.mediaosvita.com.ua/material/3918) Для киян першочерговим екологічним питанням року став конфлікт навколо роздачі 4500 гектарів київських лісів Коцюбинською селищною радою http://kiev.pravda.com.ua/publications/4a7189bcf38fa/

Оцінка нової активної фази здійснення адміністративної реформи в Україні (2010-2012 рр.) Ключовий автор – Віктор Мельничук (Національний екологічний центр України)

Посилення адміністративних структур і процедур згадується як ключовий елемент для забезпечення стратегічного планування екологічних питань та координування між усіма зацікавленими сторонами практично у всіх планах дій Європейської політики сусідства (ЄПС). План дій «Україна – ЄС» (п. 15 Розділу 2.5 «Реалізація заходів для забезпечення створення умов якісного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища [ОНПС] і початок їх впровадження») передбачає прийняття подальших заходів щодо завершення формування адміністративних структур і процедур для забезпечення стратегічного планування у сфері екології та координації з відповідними учасниками.

Нова фаза здійснення реформи державного управління в Україні почалася з розробки та прийняття Указу Президента України №1085 від 9 грудня 2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади». Цей Указ був розроблений і прийнятий, наче б то, з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату і витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління. Значна кількість міністерств і відомств були укрупнені або реорганізовані. Указом передбачено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ), які створюються шляхом реорганізації інших ЦОВВ, є правонаступниками органів, які реорганізуються.

Основна частина нових положень про діяльність ЦОВВ у сфері ОНПС була прийнята в квітні 2011 р. відповідними указами Президента України. При цьому, деякі ЦОВВ, що мають безпосереднє або близьке відношення до ОНПС були виведені зі сфери впливу Мінприроди України, наприклад, Державне агентство лісових ресурсів України (раніше – Держкомлісгосп), Державна гідрометеорологічна служба України (раніше – Держкомгідромет), Державне агентство земельних ресурсів України ( раніше – Держкомзем) та ін. Деякі з важливих для ОНПС ЦОВВ були ліквідовані, наприклад Державна служба заповідної справи України. Деякі ЦОВВ, наприклад, Державна гідрометеорологічна служба України, все ще знаходяться в процесі реформування та перебувають в пригніченому стані.

Можна відзначити, що наслідки цієї адмінреформи об'єктивно оцінювати поки що рано, і вона не цілком закінчена. Однак, за попередніми оцінками має, в основному, лише декоративний характер і не поліпшує, а значно погіршує систему державного управління у сфері ОНПС і сталого (екологічно збалансованого) розвитку, не змінює її по суті і не робить більш ефективною. Зокрема,

вона все ще досить далека від пріоритетів Флагманської ініціативи ЄС щодо належного екологічного управління. Екологічна складова державного розвитку все ще не стала настільки ж пріоритетною, як економічна. Часто ціна «економічного» благополуччя (яке не завжди, в сучасних умовах може відповідати суспільним інтересам, зате представляти галузеві, відомчі або приватні) – це, навпаки, значне погіршення стану довкілля, здоров'я та благополуччя населення.

В Україні за останні 10-15 років значно посилився поділ суспільства на верстви за економічною ознакою. До того ж, бачення спільного розвитку країни сформовано, в тому числі і в суспільній свідомості, як бачення розвитку окремих галузей. Система державного управління і планування залишилася досить близькою до існуючої в СРСР. Все це, а також наявність в Україні невеликої кількості сформованих олігархічних кланів, які істотно можуть впливати на прийняття будь-яких рішень, створило в Україні для різних верств населення різні системи цінностей. Система цінностей ЄС, очевидно, набагато ближче до системи цінностей пересічного громадянина України, однак, може багато в чому не відповідати системі цінностей олігархів та державних службовців, особливо високого рангу. При цьому, в системі державного управління виникає істотне протиріччя – з одного боку, існує прагнення зберігати і далі сформовану систему державного управління, яка б влаштовувала олігархів та управлінців, з іншого – необхідно виконувати на державному рівні численні міжнародні зобов'язання, які базуються зовсім на іншій системі цінностей. Саме тому дуже багато дій національного уряду щодо інтеграції з ЄС вимушено мають лише декларативний або імітаційний характер. На жаль, це, в першу чергу, стосується системи державного управління в сфері ОНПС і сталого розвитку.

Також, протягом 10 останніх років, в Україні, у сфері дотримання норм природоохоронного законодавства увесь час посилювався т. зв. правовий «нігілізм», незважаючи на те, що природоохоронне законодавство України вже на початку 2000-х рр. було одним з найкращих в Європі. У сфері державного планування і управління досі переважає галузевий, вузьковідомчий підхід, притаманний колишньому СРСР. Фактично, відсутня комплексна система моніторингу, аналізу, планування і, відповідно, управління, що найгіршим чином впливає на стан НПС та процеси сталого розвитку. Необхідна і достатня матеріальна база, кадрова політика, а також фінансування природоохоронних заходів залишають бажати кращого.

Питання екологічної безпеки, на жаль, не входять в коло першочергових питань національної безпеки Україні, поряд з питаннями, приміром, територіальної, економічної, енергетичної безпеки.

Україна відноситься до числа країн із значною територією і населенням, відрізняється значною різноманітністю природних зон і екологічних умов, володіє значними природними ресурсами, а також потенціалом до їх збереження та відновлення. Існує значна кількість цінних екосистем і природних комплексів, що робить Україну унікальною в контексті інтеграції з ЄС. До того ж, природа не визнає адміністративних кордонів, тому, багато аспектів антропогенного впливу на території, цінні з точки зору ОНПС, ландшафти, екосистеми, природні комплекси та ін., мають транскордонний характер. У той же час, в Україні існує значна кількість внутрішніх екологічних ризиків, пов'язаних з ресурсно-сировинною орієнтованістю економіки, орієнтованістю на розвиток екологічно «брудних» галузей (металургія, хімічна, гірничодобувна промисловість, енергетика), низьким управлінським рівнем у сфері ОНПС і сталого розвитку. До цього можна додати наявність ризиків природного характеру для деяких регіонів зі складними (нестабільними) природними умовами, а також різних ризиків техногенно-катастрофічного характеру.

Іншим важливим моментом є те, що Україна, маючи географічну належність до Європейського регіону, за 20 років свого існування набула досить великої кількості міжнародних

природоохоронних зобов'язань, а також зобов'язань, що стосуються сталого розвитку. Також, Україна досі не вирішила численні екологічні проблеми, що дісталися їй ще з часів перебування в складі СРСР. Зокрема, можна згадати проблему Чорнобильської АЕС, екологічні проблеми, пов'язані з меліорацією, зарегулюванням всіх великих річок, розміщенням ряду екологічно небезпечних об'єктів у невідповідних місцях і т. д. У зв'язку з цим різноманітність і кількість функцій, виконання яких повинні забезпечувати ЦОВВ, місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування у сфері ОНПС та сталого розвитку, в Україні вкрай великі. Усі ці аспекти недооцінені на державному рівні.

Оскільки, можна говорити, що декларованої вищими органами державної влади та ЦОВВ Україна загальносуспільної системи цінностей, а також спільних цінностей з ЄС на державному рівні поки не створено, то це значно ускладнює прогрес досягнення цілей та виконання завдань ЄПС в даний час. В сучасних внутрішньополітичних, економічних і соціальних умовах вищі органи державної влади та ЦОВВ в Україні не здатні зрозуміти, прийняти та належним чином врахувати цінності ЄС, особливо в сфері ОНПС та сталого розвитку, а також принципи належного екологічного управління. Вони здатні лише короткостроково, і не завжди своєчасно та якісно, реагувати на виклики, які диктуються загальноєвропейськими процесами.

Розділ. 1. Атмосферне повітря Ключовий автор Михайленко П.М. (Науково-інформаційний центр «Екологія. Жінка. Світ.») Співавтори Карпов Є.Ф., Кравець В.О., Савченко К.О. (Інформаційно-екологічне товариство "Чисте повітря"); Єлісєєва В.В. (ТОВ «Центр енергозберігаючих технологій ЕКО») 1.1. Стан атмосферного повітря в Україні

Оцінка якості атмосферного повітря проводиться відповідно до Державних санітарних правил

охорони атмосферного повітря в населених пунктах від забруднення. Сьогодні за даними спостережень найбільший рівень забруднення атмосферного повітря, який оцінюється за індексом забруднення атмосфери, як дуже високий і високий, зареєстрований в 25 містах України: Маріуполі, Макіївці, Днепpодзержинську, Лисичанську, Донецьку, Одесі, Рубіжному, Горлівці, Дзержинську, Сєвєродонецьку, Армянську, Рівному, Слов'янську, Червоно-Перекопську, Запоріжжі, Луцьку, Єнакієвому, Краматорську, Миколаєві, Дніпропетровську, Кривому Розі, Ужгороді, Ялті, Києві, Херсоні. Перші п'ять міст відносяться до міст з дуже високим, решта 20 – до міст з високим рівнем забруднення атмосфери. Основна кількість міст з дуже високим і високим рівнем забруднення атмосферного повітря знаходиться в Донецькій області (8 міст), в Луганській і Дніпропетровській областях і в АР Крим (по 3 міста). Інші міста – це столиця країни і сім обласних центрів. Високий рівень забруднення атмосферного повітря зазначених міст був обумовлений переважно підвищеним вмістом специфічних шкідливих речовин – формальдегіду, фенолу, фтористого водню, бенз(а)пірену, аміаку; із основних домішок, що контролюються – завислих речовин, діоксиду азоту, оксиду вуглецю.

Головними причинами, що обумовлюють незадовільний, а найчастіше – і небезпечний стан атмосферного повітря населених пунктів, є: недотримання підприємствами технологічного режиму експлуатації пилогазоочисного устаткування; невиконання у встановлені терміни заходів зі зниження обсягів викидів до нормативного рівня; низькі темпи впровадження сучасних технологій очищення

викидів; відсутність ефективного очищення викидів підприємств від газоподібних домішок; відсутність санітарно-захисних зон між промисловими та житловими районами. Високий рівень забруднення атмосферного повітря формується, головним чином, за рахунок викиду шкідливих речовин підприємств коксохімічної, металургійної та хімічної промисловості.

Найбільше несприятливому впливу шкідливих факторів підлягає населення, яке мешкає в межах санітарно-захисних зон промислових підприємств, що є порушенням вимог «Державних санітарних правил планування та забудови населених місць» ДСП 173-96.

За даними Держсанепідслужби України у 2011 р. в містах 5,6% проб (19 138 із 34 2707) атмосферного повітря містили забруднюючі речовини у концентраціях, що перевищують гранично допустимі (проти 6,7% у 2010 р.), у сільських поселеннях – 1,6% (проти 1,9% у 2010 р.). Слід зазначити, що відбувається значне зростання внеску відпрацьованих газів автотранспорту у забруднення атмосферного повітря, особливо великих міст.

Згідно даним Держслужби статистики України в атмосферне повітря у 2011 р. було викинуто 6,9 млн. тонн забруднюючих речовин, з яких 4,4 млн. тонн доводиться на стаціонарні джерела викидів і 2,5 млн тонн – на пересувні джерела. У порівнянні з 2005 р. сумарні обсяги викидів забруднюючих речовин зросли на 4%, при цьому обсяги викидів від стаціонарних джерел знизилися на 0,1 млн тонн, а пересувних джерел зросли на 0,35 млн тонн. Крім забруднюючих речовин у 2011 р. в атмосферне повітря було викинуто 236,0 млн тонн діоксиду вуглецю. Кількість підприємств, які здійснювали викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних джерел у 2011 р. становило 8699 одиниць (що майже на 2300 підприємств менше, ніж у 2006 р.). У структурі викидів переважають сполуки сірки (30,7%), оксид вуглецю (24,4%), метан (20,1%), пил (13,9%), сполуки азоту (8,7%) і метали і їх сполуки (0,7%). Аналіз складу викидів в атмосферу свідчить, що в 2011 р. в порівнянні з 2005 р. знизилися викиди пилу (на 12,3%) та оксиду вуглецю (на 19%), в свою чергу, збільшилися викиди сполук сірки (на 20 %), метану (на 8%), оксидів азоту (на 11,7%). У 2011 р. порівняно з 2005 р. майже на 56% збільшилися викиди діоксиду вуглецю. Основними забруднювачами повітря України є підприємства-виробники електроенергії, газу та води (41%), підприємства металургійної, видобувної та хімічної промисловості (відповідно 25%, 20% і 4% всіх викидів). Серед населених пунктів країни найбільшого антропогенного навантаження від стаціонарних джерел (понад 100 тис. тонн викидів на рік) піддаласазнала атмосфера 14 міст, переважно Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та Луганської областей. В основному це міста, де розміщені теплоелектростанції та підприємства металургії та коксохімії. Основні викиди забруднюючих речовин від пересувних джерел припадають на автомобільний транспорт (90,1% всіх викидів) та виробничу пересувну техніку (6,8%). З 2007 р. в Україні збираються статистичні дані по викидах від пересувних джерел, які відносяться до автомобільного, залізничного, авіаційного та водного транспорту, а також виробничої техніці. У структурі викидів основними хімічними речовинами, які надходили в атмосферне повітря при експлуатації транспортних засобів та виробничої техніки, були: оксид вуглецю (73,6%), діоксид азоту (12,0%), неметанові легкі органічні сполуки (11,4 %), сажа (1,4%) та діоксид сірки (1,2%).

За порушення вимог санітарного законодавства щодо атмосферного повітря у 2011 р. на відповідальних посадових осіб було накладено 1547 штрафів (у 2010 р. – 1453), у слідчі органи направлено 25 справ (у 2010 р. – 34), по 21 з них прийняті рішення щодо притягнення до відповідальності (у 2010 р. – 20); для розгляду на адмінкомісіях було передано 94 справи (у 2010 р. – 116), винесено 220 постанов про припинення експлуатації об’єктів (у 2010 р. – 177), з них на постійно – 42 (у 2010 р. – 47).

1.2. Моніторинг якості атмосферного повітря 1.2.1. Нормативно-правове регулювання моніторингу якості атмосферного повітря Статтями 20 і 22 Закону України " Про охорону навколишнього природного середовища"

передбачене створення державної системи моніторингу навколишнього середовища. До основних політичних документів у галузі охорони навколишнього природного середовища й екологічного моніторингу належать Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» (прийнято 21.12.2010 р.) та Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки (Постанова КМУ від 25.05.2011 р. №577).

Спеціального стратегічного документа в області контролю якості атмосферного повітря, в Україні немає. У 2012 р. Мінприроди України почало розробляти нову Державну цільову екологічну програму проведення моніторингу навколишнього природного середовища України до 2020 року. Основні нормативні акти й нормативно-технічні документи, що регламентують моніторинг якості повітря: • Закон України «Про охорону атмосферного повітря»; • Постанова Кабінету Міністрів України від 09.03.1999 р. № 343 « Про затвердження Порядку організації й проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря»; • Державний стандарт 17.2.3.01-86 "Охорона природи. Атмосфера. Правила контролю якості повітря населених пунктів"; • Державні санітарні правила охорони атмосферного повітря населених міст від забруднення (хімічними та біологічними речовинами). Затверджено наказом МОЗ України від 09.07.1997 р. № 201.

1.2.2. Показники якості атмосферного повітря в Україні Державний моніторинг якості атмосферного повітря здійснюється в рамках «Державної

цільової екологічної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища» і включає сім основних забруднюючих речовин: пил, двоокис азоту, двоокис сірки, оксид вуглероду, формальдегід, свинець та бенз(а)пірен. Серед важких металів в обов'язковому порядку контролюються концентрації кадмію, заліза, марганцю, міді, нікелю, свинцю, хрому, цинку. Крім того, згідно місцевих особливостей населених пунктів на стаціонарних постах ведеться спостереження за специфічними забруднюючими речовинами (наприклад аміак, бензол, фенол, сірководень, фтористий водовід, толуол та ін.). Спостереження здійснюються в відповідності з вимогами РД 52.04.186-89 «Керівництво по контролю забруднення атмосфери». Контроль якості повітря проводиться згідно затвердженого переліку шкідливих речовин, який прийнятий для кожного з 53 міст України, зокрема: пил, двоокис азоту, двоокис сірки в 53 містах; оксид вуглецю в 49 містах; оксид азоту у 28 містах; важкі метали та бенз(а)пірен в 50 містах; формальдегід в 43 містах; фенол в 23 містах; аміак у 23 містах; фтористий водень в 14 містах; сірководень в 16 містах; хлористий водень в 11 містах; сажа в 6 містах; розчинені сульфати в 20 містах; сірчана кислота в 2 містах; бензол, толуол, етилбензол і ксилол в 2 містах; анілін в 1 місті.

Концентрації озону, РМ2,5 і РМ10 в Україні в населених пунктах не контролюються. Концентрації миш'яку і ртуті контролюються санітарно-епідеміологічними станціями при виникненні необхідності. Санітарно-епідеміологічна служба (CЕС) здійснює періодичні спостереження за якістю атмосферного повітря у житловій та рекреаційній зонах, зокрема, поблизу основних доріг, санітарно-захисних зон та житлових будинків, на території шкіл, дошкільних та медичних установ у містах. Крім того, здійснюється аналіз якості повітря в житловій зоні за скаргами жителів. Спостереження ведуться за різними програмами соціально-гігієнічного моніторингу, при

цьому контролюються концентрації 5-15 забруднювачів атмосферного повітря на пересувних або стаціонарних контрольних постах. На стаціонарних постах спостереження здійснюються шляхом відбору проб на поглинальні фільтри протягом 24 годин з наступним визначенням середньодобового концентрації речовин в повітрі. Державна екологічна інспекція здійснює вибірковий відбір проб на джерелах викидів. Вимірюється більше 65 параметрів на понад 3000 великих джерелах викидів, які належать понад 1500 підприємствам. Управління державного екологічного моніторингу Мінприроди України, а також Регіональні управління екології та природних ресурсів збирають дані та інформацію від суб'єктів моніторингу. Власної мережі моніторингу якості атмосферного повітря Мінприроди України не має.

1.2.3. Підприємства-забруднювачі атмосферного повітря Промислові підприємства першої групи (об'єкти, узяті на державний облік і мають

виробництва або технологічне устаткування, на яких повинні впроваджуватися найкращі доступні технології та методи керування) ведуть обов'язковий моніторинг забруднення атмосферного повітря в зоні впливу підприємства. Загальне число підприємств першої групи близько 1500. На підприємствах є служби охорони навколишнього природного середовища та екологічні лабораторії. Кожне підприємство має програму моніторингу забруднення атмосферного повітря, відповідно до якої ведеться контроль якості повітря в зоні впливу цього підприємства. Моніторинг якості повітря на межах санітарно-захисних зон підприємства проводиться зазвичай періодично. Безперервний моніторинг якості повітря ведеться всього на декількох підприємствах, наприклад, ВАТ «Концерн Стирол».

У деяких містах України здійснюється власний моніторинг якості атмосферного повітря. Контроль якості повітря проводиться на автоматизованих контрольних постах у містах Київ (1 пост), Донецьк (1), Дніпропетровськ (1), Макіївка (1) і Кривий ріг (1). Контрольні пости зазвичай належать муніципалітетам.

II.1.3. Інформування щодо стану атмосферного повітря Динаміка викидів забруднюючих речовин та якість повітря, характеристика викидів

забруднюючих речовин, тенденції та динаміка процесів у галузі охорони атмосферного повітря відображаються у офіційних доповідях про стан природного середовища в Україні. Найбільш важливими виданнями є «Національна Доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні», яку щорічно має видавати Мінприроди України, щорічні бюлетені та звіти про стан середовища, що видаються Укргідрометцентром і Держслужбою статистики України.

Обласні гідрометцентри та СЕС роблять щоквартальні огляди стану забруднення атмосферного повітря в містах. Огляди розсилаються відповідно до Порядку інформаційної взаємодії суб'єктів моніторингу, який приймається та затверджується на рівні Державних адміністрацій областей та міст центрального підпорядкування. Інформація надається органам державної влади, Держуправлінням екології та природних ресурсів, Управлінням з питань надзвичайнихних ситуацій, іншим зацікавленим організаціям і підприємствам. Дана інформація зазвичай надходить у вигляді бюлетенів, звітів, оглядів, зведень або описів. У широкий відкритий доступ щоквартальна та щомісячна інформація не надається. Відповідно до Порядку інформаційної взаємодії суб'єктів моніторингу щоденна інформація відноситься до оперативної інформації. Оперативна інформація про загрози екстремально високих рівнів забруднення атмосферного повітря екстрено передається суб'єктами екологічного моніторингу електронною поштою, телефоном або факсом черговим держадміністрацій, Держуправлінь природних ресурсів та

екології, Управлінь з питань надзвичайних ситуацій, а також черговим інших зацікавлених організацій і підприємств. Рішення про оголошення загрози (тривоги), пов'язаної екстремально високими рівнями забруднення атмосферного повітря приймається Управліннями з питань надзвичайних ситуацій МНС при узгодженні з Державною адміністрацією області.

Рекомендації: Щодо екологічного законодавства: • розробити Стратегію державної політики щодо скорочення викидів забруднюючих речовин в

атмосферне повітря, яка б стосувалася як основних забруднювачів повітря, так і важких металів і стійких органічних забруднювачів (СОЗ), і враховувала б вимоги Директив ЄС (2008/50/EC і 2010/75/EU );

• розробити Державну екологічну програму моніторингу навколишнього природного середовища України до 2020 р.;

Щодо вдосконалення системи екологічного моніторингу: • створити систему автоматичних станцій моніторингу викидів забруднюючих речовин та

контролю рівня забруднення атмосферного повітря на об'єктах підвищеної екологічної небезпеки; • створити автоматичні станції моніторингу забруднення атмосферного повітря оксидами

вуглецю, діоксиду азоту та сірки в 25 містах, які мають дуже високий і високий рівень забруднення атмосферного повітря;

• впровадження засобів автоматичного контролю концентрацій озону і пилу в атмосферному повітрі 25 містах, які мають дуже високий і високий рівень забруднення атмосферного повітря;

• забезпечити належну якість та кількість інформації про забруднення атмосферного повітря за рахунок впровадження сучасних вимірювальних і інформаційних технологій в організаціях-суб'єктах екологічного моніторингу;

• розширити мережу станцій фонового моніторингу; • Мінприроди України, як суб'єкту екологічного моніторингу, слід створити власну мережу

моніторингу атмосферного повітря на основі об'єднання автоматичних станцій у єдину відкриту інформаційну систему;

• забезпечення відкритого доступу до щорічної, квартальної та оперативної інформації про забруднення повітря для населення через мережу Інтернет.

У сфері вдосконалення системи управління в галузі охорони атмосферного повітря: • розробити обов'язкові вимоги до експлуатації екологічно небезпечних об'єктів і вивчення

можливості їх введення, наприклад, через Правила екологічної безпеки для об'єктів підвищеної небезпеки;

• вивчення можливості гармонізувати національне законодавство в галузі охорони атмосферного повітря із вимогами Директив 2004/107/ЕС, 2008/50/EC і 2010/75/EU;

• визначити необхідність доповнень до Державних санітарних правил охорони атмосферного повітря населених місць від забруднення щодо врахування вимог Директиви ЄС 2010/75/EU (введення порогів оповіщення, граничних значень рівнів забруднення для охорони здоров'я людини, інформаційних порогів, розширення правил для оцінки якості повітря і т.д.);

Щодо поліпшення статистичної і відомчої звітності: • створення інформаційних систем статистичних і екологічних даних кололективного

користування для підготовки доповідей та звітності про стан навколишнього середовища та інформування громадськості як на національному, так і регіональному рівнях.

В області розвитку стандартів і нормативно-методичної документації:

• введення нормативів якості повітря для пилу PM2,5 і PM10;. • розробка нормативів якості атмосферного повітря для основних забруднюючих речовин

(діоксиди сірки та азоту) стосовно рослинності або біосфери в цілому і створення методики з оцінки екологічних ризиків при зазабрудненні навколишнього природного середовища;

• запровадження нормативів якості повітря з урахуванням середньорічних показників забруднення повітря для списку речовин визначених Дирекивами ЄС 2008/50/ЕС і 2004/107/ЕС (у НПД використовується невірна назва директиви, правильний перекладз англ. – Директива 2008/50/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 травня 2008 року «Про якість атмосферного повітря та чистіше повітря для Європи»).

Методичні рекомендації "Оцінка ризиків для здоров'я населення від забруднення

атмосферного Повітря". Затверджено наказом МОЗ України від 13.04.2007 № 184. Методика оцінки наслідків аварійних викидів небезпечних речовин "токс" / /

http://www.safety.ru.

Розділ. 2. Водні ресурси

Ключовий автор – В. Мельничук (Національний екологічний центр України) Співавтори: Г. Проців (ЕК «Край»), Г. Цвєткова (ВЕГО «МАМА-86»)

Вода та водні ресурси відносяться до основних природних ресурсів, які забезпечують самі основи життєдіяльності людини та функціонування суспільства і біосфери в цілому. Питання відновлення, збереження, охорони та використання водних ресурсів мають бути серед основних складових забезпечення національної та міжнародної (регіональної) безпеки. Малі та великі річки України є основою для підтримання належної стабільності екосистем Чорного та Балтійського морів, глобального водообміну. Україна продовжує належати до найменш забезпечених водою європейських держав. Однак, за останні 50 років екологічний стан водних об’єктів – малих та великих річок, озер, штучних водних об’єктів значно погіршився. 20 років державної незалежності України не відзначилися покращанням ситуації, а навпаки. Внаслідок недбалого та неналежно спланованого управління в басейнах річок, на водозбірних територіях, водність річок знизилася, повсюдно порушено умови формування водного стоку, значно знизилася якість води. Продовжує спостерігатися протиріччя між попитом на воду та можливостями його забезпечення. Незважаючи на тенденції спаду інтенсивності водокористування, збільшилася кількість забруднюючих речовин, включаючи специфічні. Відновлювальна здатність гідроекосистем постійно і неухильно знижується. У той же час, через природні або антропогенні причини збільшилась кількість явищ катастрофічного характеру в межах річкових долин. Усе це призводить до різноманітних негативних впливів на умови життя людини (включаючи мікроклімат, доступ населення до питної води, наявність води у належній кількості та якості, руйнівні наслідки повеней тощо), стан гідроекосистем, водно-болотних угідь, біорізноманіття, стабільність біосферних процесів. Система державного управління у сфері поводження з водними ресурсами в Україні досі залишає бажати кращого. Водомісткість продуктів виробництва залишається високою, і однією з найбільших серед країн Європи. Засади Інтегрованого управління водними ресурсами (ІУВР) за басейновим принципом в Україні декларуються вже багато років, але досі не впроваджені, і, тим більше, не мають, на сьогодні, належного відображення в національних нормативно-правових документах. Механізми забезпечення ІУВР також відсутні.

Транскордонним аспектам відновлення, збереження, охорони та використання водних ресурсів, міжнародній басейновій координації в Україні приділяється неналежна увага.

На жаль, ще з часів СРСР, незважаючи на усі декларації та міжнародні зобов’язання, в Україні збереглися традиційні галузево орієнтовані принципи та методи поводження з наявними водними ресурсами. Вода розглядається і досі, лише як ресурс для галузей економіки. В державі, фактично відсутня цілісна система збору, аналізу та розповсюдження інформації про стан гідроекосистем, кількість та якість питної води, доступність населення до води. В Україні відсутня належна система державного планування та контролю у сфері поводження з водними ресурсами. Міжнародні басейнові угоди, зокрема, по басейнах Дніпра та Дністра, не підписані на міжурядовому рівні. Міжнародні координаційні басейнові органи (ради, комісії), незважаючи на те, що підґрунтя для цього давно розроблено у вигляді проектів міжнародних документів, досі не узгоджені і не створені. Питання підписання та ратифікації Дніпровської та Дністровської конвенцій роками знаходиться у стадії опрацювання.

Чинне законодавство у сфері поводження з водними ресурсами в Україні (Конституція України, Водний кодекс України, загальнодержавні цільові водні програми тощо) не дотримується, незважаючи на те, що воно тривалий час мало прогресивний характер. Ситуацією з дотриманням законності в сфері водних відносин останнім часом зацікавилася навіть Генеральна прокуратура України. Зокрема, 13.10.2011 р. на засіданні Колегії, у присутності представників Держводагентства України, Мінприроди України, Держекоінспекції України, Держсанепідслужби України, Мінрегіону України, Генеральний прокурор України наголосив, що екологічний стан 88% річок та їх басейнів можна оцінити як катастрофічний. Він вказав на низку недопустимих недоліків у роботі згаданих ЦОВВ, зокрема: Держводагентство протягом 16 останніх років досі не вживає належних заходів щодо реалізації басейнового принципу державного управління водними ресурсами, який був задекларований у Водному кодексі України ще у 1995 р., а Мінприроди в цій ситуації мав лише спостережну позицію, не контролює цю сферу. Тому, Генпрокурор України заявив про своє рішення створити вертикальну систему органів прокуратури, з метою забезпечення комплексного контролю за дотриманням норм природоохоронного законодавства, а також створив своїм рішенням Дніпровську екологічну прокуратуру (оскільки, 80% водних ресурсів України зосереджено саме в басейні Дніпра).

В Україні і досі не створено ефективного та гнучкого механізму економічного регулювання поводження з водними ресурсами. Натомість, всерйоз обговорюються питання запровадження приватної власності на водні об’єкти та ресурси, що протирічить положенням чинного законодавства, де зазначено, що вода є власністю народу України, її національним надбанням.

Проблемами реалізації державної політики у сфері водного господарства і меліорації земель, управління, використання та відновлення поверхневих водних ресурсів опікується Державне агентство водних ресурсів України, яке було реорганізоване, внаслідок адміністративної реформи, Указом Президента України №453 від 13 квітня 2011 р. За цю сферу діяльності також частково, у межах своїх повноважень, відповідає і Міністерство екології та природних ресурсів України.

Основними завданнями Держводагентства України є: внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства і меліорації земель, управління, використання і відтворення поверхневих водних ресурсів; реалізація державної політики у сфері управління, використання та відновлення поверхневих водних ресурсів, розвитку водного господарства та меліорації земель та експлуатації державних водогосподарських об'єктів комплексного призначення, міжгосподарських зрошувальних і осушувальних систем.

Сфера належного (екологічно збалансованого) поводження з водними ресурсами є надзвичайно важливою в загальній системі ОНПС. У зв'язку з цим можна відзначити, що функції Держводагентства України, на жаль, спрямовані, в основному, на вирішення лише питань галузевого водоспоживання, меліорації та, деякою мірою, забезпечення населення питною водою. Однак, вони слабко передбачають вирішення питань охорони та відновлення водних ресурсів, особливо шляхом належного господарського використання водозбірних площ і максимального збереження прилеглих до річок природних ландшафтів, хоча саме збереження і відновлення водних ресурсів шляхом збереження природи є одним з головних пріоритетів Водної рамкової директиви ЄС (ВРД ЄС), яку визнає і Уряд України.

Збереження прилеглих до річок природних ландшафтів чітко передбачено положеннями Водного кодексу України (ВКУ). Зокрема, саме Держводагентство України є відповідальним за дотримання режиму у водоохоронних зонах та прибережних захисних смугах. Однак, навіть ця функція практично не виконується через певну ресурсну та інституційну слабкість Держводагентства та його територіальних органів, відсутність належного фінансування.

Здебільшого, діяльність Держводагентства обмежується лише питаннями перерозподілу водних ресурсів, яких в Україні явно не вистачає, і практично не торкається питань відновлення водних ресурсів та їх збереження. Держводагентство, наприклад, нездатне повноцінно впливати на плани використання води для цілей енергетики, металургійної та хімічної промисловості, сільського та комунального господарства тощо. Воно не здатне, також, адекватно здійснювати і контроль за порушеннями водного законодавства.

В ідеалі, структура державного управління у сфері поводження з водою покликана найбільше відповідати принципам належного екологічного управління. Однак, на практиці все виявляється набагато складніше. Басейновий принцип управління водними ресурсами – вважається сучасним підходом до управління водними ресурсами, де суб'єктом управління є річковий басейн. Необхідність впровадження принципів басейнового управління в Україні законодавчо закріплена Водним кодексом України та Загальнодержавною програмою розвитку водного господарства. Цей принцип визначає передумови та напрямки створення в Україні сучасного механізму раціонального використання, охорони та відтворення водних ресурсів, який би відповідав міжнародним принципам та практиці, а також давав можливість реалізувати стратегію державної політики, спрямованої на те, щоб уникнути подальшого виснаження водних ресурсів і досягнення прийнятної якості води для різних цілей. Принциповою позицією Держводагентства України завжди декларувалося, що розвиток басейнової системи управління водними ресурсами має відбуватися з максимальним використанням і значним розширенням функцій Держводагентства. Згідно з існуючим законодавством, повинен бути здійснений також повний перехід від адміністративно-територіального до басейнового принципу управління водними ресурсами, а також створення на базі водогосподарських органів Держводагентства України басейнових управлінь водних ресурсів (БУВР) в басейнах основних річок.

На сьогодні створені 10 БУВР: Дніпра, Південного Бугу, Західного Бугу, Десни, Сіверського Дінця, Прута і Дністра, Дунаю та деяких інших річок. БУВР мають власні лабораторії, основними функціями яких є: контроль радіоактивного забруднення річок, водосховищ і каналів, зрошувальних систем, а також водойм, розташованих поблизу АЕС, визначення концентрацій забруднюючих речовин у поверхневих водах і місцях їх інтенсивного господарсько-питного використання, а також відпочинку населення; ведення обліку використання води підприємствами, установами та організаціями.

На практиці видно, що БУВР, перебуваючи у якості провідних органів виконавчої влади в різних міжгалузевих та міжвідомчих комісіях, часто не здатні, або не мають бажання, ресурсів тощо, контролювати водні ресурси річок, як у кількісному, так і у якісному вимірі.

Водна рамкова директива ЄС 2000/60/ЕС (ВРД ЄС) визначає основні принципи управління водними ресурсами та шляхи досягнення «доброї» якості води і безпечного (екологічного) стану річок і водойм. Метою ВРД ЄС є визначення основ щодо охорони поверхневих вод суші, перехідних вод, прибережних і підземних вод.

В якості одного з головних принципів, передбачено здійснення інтегрованої басейнової моделі управління водними ресурсами, а також передбачає спільні узгоджені дії усіх країн, які знаходяться в басейнах річок. Ця директива стала наслідком п’ятирічної реструктуризації водної політики в Європі, і стала керівним документом для визначення цілей охорони водних ресурсів у ХХI столітті.

Хоча директиви ЄС не мають прямої юридичної сили на рівні держав, однак ними визначаються цільові показники, які є обов'язковими для виконання всіма членами ЄС та країнами, які прагнуть асоціювання з ЄС. Форми і методи досягнення цих показників визначають національні уряди. Обов'язковою також є інтегрування положень директив в національне законодавство до певного терміну, що призводить до гармонізації правових норм різних країн у сфері дії директив.

ВРД ЄС передбачає: комплексний (інтегрований) підхід до збалансованого поводження з усіма водними ресурсами, включаючи відновлення, охорону і використання водних ресурсів річок, озер, прибережних і підземних вод; досягнення «доброго» стану для всіх вод до 2015 р. за рахунок цілеспрямованого менеджменту; управління водними ресурсами за басейновим принципом; посилення транскордонного співробітництва прибережних країн (один річковий басейн – єдині для всіх країн плани управління річковими басейнами); ефективне використання водних ресурсів за принципом «забруднювач платить»; широкомасштабне залучення громадян, зацікавлених сторін, громадських організацій; удосконалення відповідного законодавства. ВРД ЄС спрямована на запобігання погіршення та на поліпшення стану водних ресурсів, забезпечення поступового зниження рівня забруднення поверхневих і підземних вод, сприяння пом'якшенню наслідків паводків, повеней і засух.

ВРД ЄС проголошує дві головні цілі: 1) захист і поліпшення стану водних ресурсів; 2) сприяння збалансованому водокористуванню. Щодо поверхневих вод ВРД ЄС, зокрема, передбачає: запобігання погіршення стану усіх водних об'єктів; охорону і відновлення «доброго» стану води в усіх природних водних об'єктах до 2015 р.; охорону і поліпшення позитивного екологічного потенціалу та допустимого хімічного складу усіх штучних і значно змінених водних об'єктів до 2015 р.; відмову від викидів пріоритетних небезпечних речовин і поступове скорочення викидів інших небезпечних речовин.

ВРД ЄС передбачає для всіх країн певні зміни в сфері управління водними ресурсами. Країни зобов'язані мати спеціальні адміністративні одиниці і компетентні органи в межах річкових басейнів. У кожному річковому басейні компетентний орган зобов'язаний проводити аналіз екологічного стану басейну і антропогенного впливу на стан водних об'єктів, а також економічний аналіз водокористування. На підставі цього аналізу для кожного річкового басейну надалі розробляється план заходів та план управління, з урахуванням принципів доступу громадськості до інформації та її участі в консультаціях.

Також в ВРД ЄС запропоновано нові інструменти політики в галузі поводження з водними ресурсами, зокрема; повсюдне впровадження басейнового принципу управління водними ресурсами; оцінка якості водних ресурсів, відповідно до їх екологічного стану, згідно з єдиними

стандартами; контроль якості водних ресурсів з одночасним лімітуванням скидів забруднюючих речовин; забезпечення доступу громадськості до інформації, а також широка участь громадськості в процесах обговорення та прийняття рішень з питань водних ресурсів, впровадження адекватних і ефективних цін на водні ресурси.

Для досягнення цілей і завдань ВРД ЄС країни готують програми заходів в рамках діючих національних законодавств. У разі необхідності законодавство має бути доповнено новими законами і підзаконними актами. Водне законодавство ЄС закладає основи комплексної системи управління водними ресурсами і вимагає від країн створення певних адміністративних структур, належного планування, а також ведення моніторингу. Україною, станом на 2012 р., фактично жодних з перелічених вимог не забезпечено, а дій – не виконано.

Інтегроване управління водними ресурсами (ІУВР) можна визначити як процес, який сприяє скоординованому розвитку та збалансованому управлінню водними, земельними і пов'язаними з ними ресурсами, прісноводними екосистемами, навколоводними територіями (ландшафтами) з метою підвищення економічного і соціального благополуччя, пов'язаного з використанням водних ресурсів, на справедливій основі без шкоди для стійкості життєво важливих екосистем, сталому (екологічно збалансованому) розвитку.

Інтегроване управління річковим басейном (ІУРБ) – це ІУВР в межах конкретного річкового басейну. ІУРБ базується на тому принципі, що природні екосистеми річкового басейну, включаючи прилеглі водно-болотні угіддя та підземні водні системи, є джерелом прісної води. Тому, управління річковими басейнами повинно включати підтримку функціонування природних екосистем як першочергової (головної) мети.

Ключем до управління водними ресурсами в річковому басейні є концепція інтеграції, яка включає: інтеграцію екологічних цілей (об'єднання цілей щодо якості, екологічного стану та кількості води для охорони особливо цінних водних екосистем та забезпечення загального «доброго» стану інших вод); інтеграцію всіх водних ресурсів (розгляд всіх прісноводних поверхневих і підземних водних об'єктів, водно-болотних угідь, прибережних водних ресурсів у масштабі річкового басейну); інтеграцію всіх типів використання води в єдину політику (вода для навколишнього середовища, вода для здоров'я і споживання її людиною, вода для галузей економіки, транспорту, дозвілля, води як соціального товару); інтеграцію дисциплін, аналізів та експертизи (гідрології, гідравліки, екології, хімії, ґрунтознавства, інженерної науки та економіки для оцінки поточного антропогенного пресу і впливів на водні ресурси, а також визначення заходів для досягнення екологічних цілей найрентабельнішим шляхом); інтеграцію водного законодавства в загальну і послідовну базу; інтеграцію всіх важливих управлінських та екологічних аспектів, які мають відношення до управління річковим басейном; інтеграцію низки заходів, включаючи ціноутворення, економічні та фінансові інструменти (програми заходів включаються до Плану управління річковим басейном , який розробляється для кожного басейну); інтеграцію зацікавлених сторін і громадянського суспільства (ГС) в процеси прийняття рішень шляхом забезпечення їх прозорості та інформування громадськості, а також створенню для залучення зацікавлених сторін до розробки планів управління річковими басейнами; інтеграцію різних рівнів прийняття рішень для ефективного управління всіма водними ресурсами (місцевого, регіонального, національного); інтеграцію управління водними ресурсами усіма країнами басейну. При цьому планується, що управлінська структура, в межах водозбірної площі басейну буде здійснювати функції планування, координації та контролю.

З метою комплексного вирішення всіх питань, пов'язаних з водокористуванням, охороною і відтворенням водних ресурсів, в першу чергу для успішного здійснення басейнового принципу управління водними ресурсами, для кожного басейну було вирішено створити Басейнову

раду (БР), виконавчими органами яких повинні бути БУВР. Діяльність цих рад мала б бути спрямована на практичну реалізацію ІУВР, з використанням інтересів усього спектру структур і сфер діяльності в басейні, шляхом налагодження взаємодії між органами державної влади, зацікавленими сторонами та громадськістю.

БР складаються з представників водокористувачів, представників МОВ, що мають відношення до сфери використання і охорони водних ресурсів, громадських організацій, представників наукових установ та інших зацікавлених учасників водогосподарського комплексу відповідного річкового басейну. В ідеалі, представництво зацікавлених сторін в БР має бути паритетним, однак, на практиці це не виконується. Як правило, 70-80% представників БР – це представники МОВ (чиновники з областей) та водокористувачі. Представництво НУО обмежується лише 5-7% чисельного складу БР, хоча мало б бути на рівні не менш як 20-25%. Членство в БС є індивідуальним.

БР є лише дорадчими органами, хоча і мали б бути головними координаторами усієї діяльності, пов’язаної з водою в масштабах річкових басейнів. БР і досі діють лише на громадських засадах. На законодавчому рівні їх діяльність не визначена.

Основоположним принципом діяльності БР, в ідеалі, є узгодження інтересів та координація дій суб'єктів управління та водокористування в рамках консолідованих цілей. БР, практично повинна бути основним законодавцем в сфері поводження з водними ресурсами в басейні. Головною метою БР є сприяння впровадженню принципів комплексного управління водними ресурсами в басейнах річок, шляхом прийняття узгоджених рішень з питань водогосподарської політики на території басейну із залученням до процесу управління представників МОВ в сфері використання і охорони водних ресурсів, громадських організацій, наукових установ (згідно з профілем) .

До основних функцій БР слід віднести: прийняття рішень в сфері управління водними ресурсами в межах басейну; вироблення політичних принципів поводження з водними ресурсами в межах басейну (відновлення, охорона, використання); реалізація і адаптація Плану управління річковим басейном; визначення плану заходів з реалізації схеми розвитку басейну; вирішення конфліктів водокористувачів. Виконавчими органами БС повинні бути БУВР, і, на підставі басейнових планів і програм здійснювати державне управління водними ресурсами в басейні. Ці плани і програми повинні враховувати: загальну характеристику басейну; опис та аналіз негативних факторів, що впливають на стан вод; перелік екологічних завдань; водогосподарський баланс в басейні річки; економічний аналіз водокористування; районування річкових басейнів; інформаційне забезпечення громадськості щодо планів управління річковим басейном; перелік компетентних органів виконавчої влади причетних до виконання завдань, передбачених планами і програмами, включати конкретні заходи, які намічені для виконання в басейні на найближчий час і на перспективу. Основою діяльності БУВР повинні бути рішення БР.

До основних функцій БУВР слід віднести управління використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів, включаючи: здійснення заходів щодо екологічного оздоровлення водних об'єктів, забезпечення потреб населення і галузей економіки у водних ресурсах, забезпечення функціонування системи державного моніторингу вод, забезпечення експлуатації водогосподарських систем, об'єктів, споруд; контроль за дотриманням водного законодавства.

Досвід участі представників НУО в роботі БР, а також прийняті БР рішення поки що не дозволяють говорити, що всі члени БР мають розуміння рамок консолідованих цілей і спільних завдань, а також принципів координації дій. Оскільки, більшість членів БР – це представники МОВ і ОМС, входять в БР за посадою, а кадрові зміни в цих органах відбуваються в Україні досить часто,

то в БР між засіданнями може змінюватися до 50% членів і більше. Це не дозволяє говорити про достатню спадкоємність в роботі БР. В цих умовах складно говорити також про ефективне, системне і скоординоване планування, а також управління. Часто, члени БР відстоюють лише інтереси галузей і структур, які вони представляють. Деякі з них часто не розуміють самої суті ІУВР і ІУРБ. Також, прийняття ефективних рішень заважає відсутність якісної системи моніторингу, а також якісної аналітичної інформації. До сучасної діяльності БУВР, крім цього є ще багато й інших питань. Є також і питання щодо підготовки та проведення засідань БР, процедур підготовки та затвердження рішень БР, механізмів врахування думки всіх зацікавлених сторін, та і взагалі рішень БР у державному плануванні. БР не мають спеціальних коштів на організаційні потреби, тому, деякі з них вже вирішили створювати власні фонди, однак, в сучасних умовах це може бути складний і досить тривалий процес.

В цілому, необхідно зазначити, що в Україні поки ще не запроваджено цілісний системний підхід до поводження з водними ресурсами, як цього вимагають положення ВРД ЄС. Процеси переходу до ІУВР на основі басейнового підходу посилено декларуються Урядом України, проте, вони все ще знаходяться в зародковому стані, і не закріплені на законодавчому рівні. Згадка про ІУВР є лише в одному чинному нормативно-правовому акті України – Стратегії державної екологічної політики.

У травні 2012 р. було прийнято Загальнодержавну цільову програму розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року (http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4836-17). Метою Програми є визначення основних напрямів державної політики у сфері водного господарства для задоволення потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, збереження і відтворення водних ресурсів, впровадження системи ІУВР за басейновим принципом, відновлення ролі меліорованих земель у продовольчому та ресурсному забезпеченні держави, оптимізація водоспоживання, запобігання та ліквідація наслідків шкідливої дії вод. Оптимальним шляхом розв’язання проблеми водних ресурсів визначено тут системну реалізацію державної політики у сфері водного господарства, використання ресурсів держави та регіонів з метою забезпечення інноваційно-інвестиційного розвитку водного господарства, що дасть можливість підвищити ефективність державного управління водними ресурсами. Загальним недоліком згаданої Програми, поряд з низкою позитивних моментів, є все та ж сама орієнтованість на «оптимізацію» водоспоживання (тобто, як економити та поділити воду між водокористувачами), а не на відновлювальні заходи стратегічного характеру в басейнах річок.

Можна відзначити, що окремої Водної стратегії України на сьогодні досі немає. Часто говорять про те, що ВСУ розробляється. І дійсно, проект, який був розроблений ще у 2010 році, і був представлений для обговорення громадськістю Держводагентством України зазнав нищівної критики з боку незалежних фахівців від НУО, і відправлений на суттєве доопрацювання. Бо, не був системним, не враховував міжнародних вимог, передбачав у собі лише розвиток водогосподарько-меліоративного комплексу на традиційних вузькогалузевих засадах, а не містив, власне, належних елементів будь-якої стратегії, засад екологічно збалансованого поводження з водою та водними ресурсами. Проект не містив, навіть, основних положень СДЕП та положень, уже відображених у Загальнодержавній цільовій програмі розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року.

Держводагентство України декларує та намагається активно співпрацювати з громадськістю. При Держводагенстві створена громадська рада, яка активно працює. Проте виконання її рішень є суттєво залежним від досить скромних можливостей та скромної впливовості Держводагентства на фоні інших ЦОВВ.

Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015

роки визначає заходи (захід 41) щодо адаптації українського природоохоронного законодавства до законодавства Європейського Союзу.

За 2011 рік Мінприроди звітує про те, що зроблено визначення переліку джерел acquis communautaire, відповідно до яких необхідно адаптувати національне природоохоронне законодавство і про здійснення збору інформації про нормативно-правові акти, які були розроблені та прийняті в процесі адаптації. Разом з тим, залишається і планується проведення аналізу директив ЄС з метою визначення відмінних положень та необхідності внесення змін до нормативно-правових актів України. Міністерство планує підготувати Базовий план адаптації українського природоохоронного законодавства до законодавства ЄС.

Завдання гармонізації Українського водного законодавства з міжнародними нормами визначене у Загальнодержавній цільовій програмі розвитку водного господарства на період до 2021 року, відповідальним за розробку та впровадження якої є Державне Водне Агенство. Слід зазначити, що на етапі розробки проекту цієї Програми у 2009 році завдання формулювалося з чітким фокусом на адаптацію водного законодавства до водного законодавства ЄС, в той час як зараз питання гармонізації та удосконалення нормативно-правової бази спрямоване на забезпечення інноваційно-інвестиційного розвитку водного господарства.

Також за часи незалежності України завдання щодо аналізу міжнародного законодавства та гармонізації водного законодавства України до законодавства ЄС було виконувалося в рамках декількох міжнародних проектів допомоги, включаючи проекти ПРООН-ГЕФ та технічної допомоги ЄС. Зокрема в рамках нині діючого проекту ПРООН-ГЕФ «Реалізація Стратегічної програми дій для басейну Дніпра з метою зменшення забруднення стійкими забруднюючими речовинами» є компонент щодо посилення гармонізації природоохоронного законодавства, який передбачає аналіз та надання рекомендацій з гармонізації 6 водних Директив ЄС: Директиви ЄС 91/271/ЕЕС щодо очищення міських стічних вод, Директиви ЄС 91/676/ЕЕС щодо захисту водних ресурсів від забруднення нітратами від сільськогосподарських джерел, Директиви ЄС 96/61/ЕС інтегрованого попередження та контролю забруднення, Директиви ЄС 98/83/ЕС щодо якості води для споживання людиною, Рамкової Водної Директиви ЄС 2000/60/ЕС та Директиви ЄС 2006/7/ЕС щодо управліннями водами для купання. Ці директиви є прикладами гарних практик щодо удосконалення законодавчої бази в сфері охорони та управління водних ресурсів на засадах інтегрованого управління водними ресурсами та басейнового підходу. Ці шість директив ЄС були визначені серед пріоритетних актів для гармонізації щодо гармонізації водного законодавства в рамках Плану дій Україна – ЄС а потім і в Порядку денному асоціації Україна – ЄС, від 23 листопада 2009 року.

Аналізуючи виконання заходів НПД, що стосуються охорони водних ресурсів, зокрема

реформування системи державного управління в галузі охорони та раціонального використання вод шляхом впровадження інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом, слід зазначити, що основні заходи з розробки проектів актів, спрямованих на запровадження принципу інтегрованого управління водними ресурсами заплановані на 2012 рік і немає інформації про відповідні документи з боку Держводгоспу. Існує певна розбіжність у плануванні заходів з підготовки та розробки Планів управління басейнами річок в НПД та в Загальнодержавній цільовій програмі розвитку водного господарства на період до 2021 року (далі – Програма) . В НПД такі плани для р.Тиса та Дунай мають бути розроблені у 2013 році, а плани управління басейнами річок н Дністра, Прута і Сірету, Південного та Західного Бугу, Сіверського

Дінця мають з’явитися у 2012-2013 рр. То в Програмі передбачається лише на другому етапі її виконання (2017-2021 роки) «впровадити систему інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом шляхом розроблення та виконання планів управління басейнами річок, застосування економічної моделі цільового фінансування заходів у басейнах річок, утворення басейнових рад річок, а також підвищення ролі існуючих та утворення нових басейнових управлінь водних ресурсів».

Проте слід зазначити, що у 2009 році був прийнятий План управління басейну річки Дунай на рівні ICPDR - Міжнародної комісії із захисту ріки Дунай (МКЗД). Україна є членом цієї Комісії і у 2011 році очолювала роботу МКЗД. До того ж Україна активно брала участь у розробці Плану інтегрованого управління басейном річки Тиса, який було затверджено у 2011 році. І до того ж було розроблено Національний План управління річковим басейном у повній відповідності до ВРД ЄС, з яким можна ознайомитися www.buvrtysa.gov.ua www.carpaty.net

Таким чином, одне із завдань НПД виконане повністю і з випередженням строків. Що ж до впровадження інших заходів НПД, які стосуються покращення доступу до питної

води та умов санітарії, вдосконалення управління стічними водами, слід зазначити, що з 2010 року на рівні Мінрегіонбуду питанням водовідведення почали приділяти більше уваги, про що свідчить прийняття розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.08.2011 №1004-р «Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми розвитку та реконструкції централізованих систем водовідведення населених пунктів України на 2012-2020 роки». Розробці цієї концепції передувала спроба Мінрегіонбуду у 2010 році розробити законопроект «Про водопостачання та водовідведення».

До того ж у 2011 році відповідно до звіту Мінприроди були зроблені певні кроки на вирішення проблем водовідведення малих населених пунктів та міста Одеси, особливо важливо відзначити впровадження систем очистки стічних вод з використання біотехнології “Біоплато” і проведення реконструкції кількох очисних споруд в Харьківській області. Хоча більшість результатів за 2011 рік стосується підготовки та погодження проектної документації. Чи були впроваджені проекти у 2012 році не відомо.

Разом з тим, інформація про виконання заходів з місць є фрагментарною і збір її не дає відповіді щодо загальних показників прогресу, особливо це стосується показників щодо зниження навантаження по азоту та фосфору, те для чого були заплановані заходи, наприклад із покращення очистки стічних вод.

Протокол про воду та здоров’я (далі – Протокол) до Конвенція ЄЕК ООН про захист та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер був ратифікований Україною у 2003 році Законом № 1066-ІУ від 09.07.2003.

Згідно доручення Кабінету Міністрів України від 06.10.2003 № 46963 щодо виконання Плану заходів для реалізації Закону про ратифікацію Протоколу, Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди) є єдиним головним відповідальним органом центральної виконавчої влади, що контролює виконання Плану, та виступає координатором від України і здійснює зв’язок із Секретаріатом..

Згідно зобов’язання Статті 6. п.3 Протоколу «…протягом двох років з моменту набуття статусу Сторони Протоколу кожна Сторона встановлює та публікує цільові показники, зазначені у п. 2 ст. 6, та терміни їх досягнення». З урахуванням того, що Протокол набув чинності у 2005 році, остаточними термінами виконання Сторонами зобов'язань щодо встановлення цільових показників

до Протоколу був 2007 рік. Завдяки Механізму допомоги впровадженню проектів, якій створений при Протоколі, Україна отримала міжнародну допомогу у 2008 році для виконання зобов’язання Протоколу щодо встановлення національних цільових показників до Протоколу. В березні 2009 року була підписана Угода між Україною та Норвегією, відповідно до якої почав працювати спільний українсько-норвезький проект з розробки Національних цільових показників (НЦП) до Протоколу.

В результаті роботи проекту та Міжвідомчої робочої групи з впровадження Протоколу (створеної відповідно до Наказу №243 від 12 травня 2006). Був розроблений проект НЦП , який післі 3 спільних засідань проектної групи та Міжвідомчої групи пройшов громадські консультації та слуханні у вересні-жовтні 2010 року, які організувала ВЕГО «МАМА-86». Результати громадських консультацій були розглянуті під час 3 засідань (листопад 2010- квітень 2011) Міжвідомчої робочої групи та проекту і належним чином враховані в остаточному документі.

14 вересня 2011 року Мінприроди затвердило Національні цільові показники України до Протоколу про воду та здоров’я Наказом №324, а 26 вересня 2011 року Кабінет Міністрів України зобов’язав Мінрегіон, Мінагрополітики, Міністерство освіти, науки, молоді та спорту та МОЗ надавати Мінприроди відповідну інформацію щодо НЦП.

Всього затверджено 15 національних цільових показників, які відповідають частині пунктів Статті 6 Протоколу, а саме: 2 а), 2 b), 2 с), 2 d), 2 e), 2 h), 2 g),2 i), 2 m) та 2 n).

Разом з тим НЦП не стали частиною відповідного законодавства, наприклад НПД ( лише НЦП щодо розробки Планів управління основними річковими басейнами є спільними), вони не стали частиною ні переглянутої Програми «Питна вода України», ні Загальнодержавній цільовій програмі розвитку водного господарства на період до 2021 року.

З вересня 2011 року Міжвідомча робоча група з впровадження Протоколу не разу не зібралася і не продовжила роботу над базовими показниками та Планом заходів з впровадження Протоколу.

Національні цільові показники є загальнодержавними дороговказами і пріоритетними. Враховуючи ці національні цільові показники, на місцях органи влади мають розробити відповідні локальні цільові показники до Протоколу з урахуванням місцевих проблем та пріоритетів, що стосуються сфери дії Протоколу та визначити шляхи, заходи для вирішення цих проблем та джерела фінансування.

Висновки та пропозиції:

- Держава не має адекватного державного управління та контролю у сфері поводження з водою та водними ресурсами.

- На державному рівні відсутнє розуміння сутності води як компонента, необхідного для збереження стабільності біосферних процесів, екосистем, основи життя як такого, життєдіяльності, здоров’я та добробуту людини. Вода розглядається лише як ресурс для виробництв, сільського господарства, ЖКГ тощо.

- Вода розглядається лише як ресурс, на якому можна заробити, який можна продати, перерозподілити за галузевим та адміністративно-територіальним принципом.

- На державному рівні не розглядаються питання, в першу чергу, відновлення, збереження та охорони водних ресурсів (не можна оптимально поділити чи перерозподілити те, чого не буде).

- У державі відсутні належні засади, інструменти, механізми та ресурси щодо впровадження належної системи збору, обробки, аналізу, оприлюднення екологічної інформації щодо стану, кількості, якості вод та водних ресурсів. Відсутні науково обґрунтовані розрахунки щодо

потреб у воді основних водокористувачів, співвідносно з наявними водними ресурсами та тенденціями щодо їх подальшої доступності.

- Усі заяви органів влади про ІУВР за басейновим принципом мають лише декларативний характер, нічим не підкріплені, – ні на законодавчому, ні на управлінському, ні на рівні контролю.

- Процес гармонізації водного законодавства України залишається некерованим з боку Мінприроди України. Результати впровадження проектів міжнародних організацій і ЄС щодо рекомендацій з гармонізації законодавства не систематизовані і не були використані Мінприродою.

- Положення Екологічної стратегії України щодо водних питань та НПД з охорони навколишнього природного середовища поки лишаються деклараціями.

- Сфера поводження з водою має увійти до переліку найперших пріоритетів національної безпеки України.

- Потрібно докорінно реформувати систему державного управління у цій сфері, починаючи від вдосконалень водного законодавства та посилення державного контролю за його дотриманням, з використанням засад ІУВР на басейновому принципі, з обов’язковим врахуванням транскордонного аспекту. Під час розробки та прийняття нормативно-правових актів потрібно неухильно використовувати кращі зразки міжнародного досвіду у цій сфері, а також використовувати положення міжнародних конвенцій, ВРД ЄС та інших міжнародних нормативно-правових актів, які стосуються води.

- Необхідно значно підсилити інституційну здатність ОВВ, відповідальних за поводження з водними ресурсами. Здійснити їх належне інформаційне, кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

- Якнайшвидше має бути підготовлена та прийнята Водна стратегія України, з врахуванням пропозицій громадськості та незалежних фахівців.

- Якнайшвидше потрібно впровадити принципи «забруднювач платить» та «вода оплачує воду».

- Необхідно реформувати (вдосконалити) на законодавчому рівні діяльність існуючих басейнових рад та міжвідомчих комісій.

- Якнайшвидше має бути створена повноцінна система збору, аналізу, розповсюдження екологічної інформації щодо екологічного стану водних об’єктів (у складі системи комплексного державного екологічного моніторингу), яка матиме відповідне державне матеріально-технічне та фінансове забезпечення, буде підґрунтям для прогнозування та стратегічного планування, прийняття державних рішень у сфері поводження з водою.

- Негайно переглянути державну систему визначення якості води, нормативи ГДК, з використанням багаторічних напрацювань науковців та сучасних викликів.

- Провести інвентаризацію результатів проектів міжнародної допомоги з питань адаптації або гармонізації водного законодавства України до міжнародних стандартів та зробити аналіз рекомендацій та визначити ті, які заслуговують на впровадження, що мало б стати основою Базового плану адаптації.

- Налагодити збір інформації з міст не лише про здійснені заходи щодо виконання водних заходів НПД, а і про прогрес у досягненні цілей та відповідно встановлених індикаторів прогресу.

- Національні цільові показники мають бути включені до стратегічних планів розвитку водного господарства та відповідних секторальних програм, таким чином, щоб процес впровадження Протоколу раціонально інтегрувався у національні процеси.

- Необхідно переглянути План впровадження положень Протоколу, який був розроблений у 2003 році, з урахуванням встановлених національних цілей.

- У 2013 році Україна має звітувати про прогрес у досягненні НЦП, для чого вже зараз слід започаткувати механізм збору даних та починати моніторинг прогресу у впровадженні заходів та досягненні цілей Протоколу, визначених урядом.

- Має бути відновлена з часів СРСР система повноцінних наукових досліджень стану водних об’єктів, з належним державним фінансуванням.

- Має бути значно підсилений та підтриманий на законодавчому рівні міжнародний аспект управління в басейнах річок, з врахуванням положень європейського водного законодавства.

- Якнайшвидше мають бути підписані та ратифіковані міжнародні басейнові угоди, створені відповідні міжнародні басейнові органи. Екологічне оздоровлення басейну Дніпра Лариса Стародубцева (Каховське міжрайонне управління водного господарства, Ново-Каховське товариство охорони природи)

Сьогодні проблема чистої води все більш стає дедалі гострішою. Якість води погіршується, а

рівень захворювань людей збільшується з року в рік. Найбільша річка в Україні – Дніпро, а водні об’єкти нижнього Дніпра знаходяться у

катастрофічному стані, де щорічно має місце ускладнення санітарно-епідеміологічної ситуації, знижується вилов риби, бідніє біологічне різноманіття.

Велика річка – великі проблеми. І рішення проблем нашої головної річки не можна відкладати «на потім».

Але вирішити проблеми річок без участі широких кіл громадськості, людей, які проживають саме на їх берегах не можливо.

За ініціативою громадськості та до 50-річчя створення Каховського водосховища в грудні 2006 році затверджено довгостроковий проект «Каховське водосховище: передісторія регіону, задум і створення, сьогодення, проблеми, перспективи» та створено Нижньодніпровську громадську басейнову раду Всеукраїнського Екологічного Руху «Хортицький Форум». Її завданням є реалізація громадського проекту та укладання міжобласної басейнової угоди.

Державні адміністрації окремих областей приймають участь в обговоренні та підтверджують необхідність зміни підходів до управління водогосподарською діяльністю та контролю якості поверхневих вод. Але ідея міжобласної угоди не сприймається.

Остання грунтова робота «Схема улучшения технического состояния и благоустройства Каховского водохранилища и его прибережной зоні» виконана в 1986 році.

Для вирішення проблем в галузі водовідведення Нижньо-Дніпровського регіону у вересні 2010 року в м.Нова Каховка відбулася науково-практична конференція. Учасники конференції були ознайомлені з різними типами очисних споруд та якістю їх роботи.

Новокаховський «Електромашзавод» і виробниче управління водо-каналізаційного господарства продемонстрували роботу очисних споруд.Ефективність очисних споруд становить 96-98%.

Незважаючи на гострі проблеми та терміни їх вирішення з мешканцями міст, молоддю проводяться:

‐ Моніторинг річки Дніпро, Каховського водосховища, малих річок, джерел; ‐ Акції з очистки джерел, берегових смуг малих річок та р.Дніпро; ‐ Конкурси «День води», «До чистих джерел», «Міжнародний день Дніпра»; ‐ Семінари, тренінги з населенням «Вода – джерело життя»;

‐ Конференції. Як поліпшити ситуацію: 1.Призупинити процес забруднення малих річок, шляхом: А). активізувати процес забору вторинної сировини в цій місцевості та її переробки на

сміттєпереробних підприємствах; Б). суровий контроль за дотриманням екологічного законодавства з боку екологічних служб

міста, дільничних міліціонерів, органів місцевого самоврядування, громадських дружин; В). вирішення питань своєчасного вивезення сміття з приватного сектору, який знаходиться в

водоохоронній зоні або поруч з нею; Г). постійне висвітлення в ЗМІ негативних процесів, причин їх виникнення, міри діяння, якість

води, ґрунту в водоймах та біля них і вплив їх на довкілля; 2. Починати процес відновлення малих річок та берегової смуги Дніпра шляхом проведення

лабораторного дослідження мулу, води і визначення можливості їх використання в сільському господарстві.

3. Продовжити паспортизацію річок. 4. Забезпечити населення централізованим водопостачанням та водовідведенням. На період

до їх введення рекомендувати населенню на приватних садибах замість вигрібних ям застосовувати екосантуалети, які вирішують одночасно кілька проблем: це забезпечення санітарії водоносного горизонту та на подвір’ї. А крім того, це забезпечення якісними екологічно чистими, обеззараженими добривами для використання в тепличних господарствах.

5. Здійснювати постійний контроль стоків, що скидаються в річки від підприємств і організацій. 6. Забезпечити виконання підприємствами та організаціями вимог природоохоронного

законодавства. 7. Тампонаж без господарських свердловин. 8. Пропуски в нижній б’єф Каховської ГЕС витримувати на рівні не нижче науково-

обгрунтованих обсягів. 9. Підняття рівня екологічної культури населення.

Розділ 3. Земельні ресурси Ключовий автор - Бригадир І.(організація)

Характеризуючи реалізацію державної політики у сфері охорони земель, слід онстатувати, що вирішення проблем у цій сфері лежить в багатьох площинах: політичних соціальних, правових тощо. Так, основним концептуальним питанням є – які методи досягнення результату слід використовувати. Якщо суто економічні (на основі концепції ринку землі та приватної власності на нею у всіх категоріях земель), то проблема з тим, що повноцінного ринку землі ще не сформовано, в крайньому разі для земель сільськогосподарського призначення. Якщо тільки адміністративні, то на їх реалізацію не достатньо фінансового забезпечення і політичної волі. Крім того, значну проблему складає тільки становлення системи державного адміністрування земельних ресурсів, в тому числі створення Державного земельного кадастру. Непоодинокими є випадки, коли національні парки або природні заповідники не можуть оформити всі документи про права на їх територію (землі), що у свою чергу не дозволяє ефективно і законно охороняти їх територію.

В цілому починаючи характеристику державної екологічної політики в частині охорони земельних ресурсів, в т.ч. виконання Плану Дій на 2011-2015 роки, слід зазначити, що тривалий час основні заходи, які могли б дати певні результати державою декларуються, але не виконуються. Відбувається просте перенесення тих чи інших планів в нові документи.

Для прикладу необхідно звернутися, ще до Основних напрямків державної екологічної політики 1998 року (Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: Постанова Верховної Ради України від 05.03.1998 р. № 188/98-ВР // Відомості Верховної Ради України, 1998, № 38-39, ст. 248.). Так, в їх параграфі 9 зазначалося: «Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Розораність земель є найвищою в світі і досягла 56 відсотків території країни і 80 відсотків сільськогосподарських угідь. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості ґрунтів через їх переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками». В параграфі 26 вказувалося: (з метою вирішення проблем у сфері охорони земель курсив автор І.Б.) «Проводиться оптимізація структури угідь та формування високопродуктивних, екологічно стійких агроландшафтів, для чого розорюваність орних земель знижується до 50 відсотків, питома вага лук, сіножатей і пасовищ збільшується до 17 - 20 відсотків, лісистість - до 20 відсотків, площі земель природоохоронного фонду доводяться до рівня середньосвітового (5 відсотків)».

На виконання вказаних основних напрямків приймалося багато програм, та й за своєю суттю це був програмний документ, який мав спрямовувати всю природоохоронну діяльність державних органів. Пройшло 12 років, і в 2010 р. був прийнятий Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року».

В цьому Законі України вказується: «Стан земельних ресурсів України близький до критичного. За період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв'язана, а й загострилася. Серед земель України найбільшу територію займають землі сільськогосподарського призначення (71 відсоток), 78 відсотків з яких є ріллею». Тобто, показника 50 % розорюваності не досягнуто, як було розораними 56 відсотків території України, так і залишилося. Таким чином фактично програма провалена повністю.

Подібна ситуація склалася із залісненням земель. В 1998 році в план ставилося 20 %, в 2010 році визнали 15,7%, та встановили до 2020 року план 17%.

Таким чином, припустимо констатувати, що за період з 1998 року реальних (фактичних або фізичних) змін в сфері охорони земель та ґрунтів не досягнуто.

Повертаючись до Плану дій на 2011-2015 роки слід зазначити, що в розрізі охорони земель в цьому документі не закладено здійснення значущих першочергових кроків, які дозволили б досягнути мети Закону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», на виконання якого він був направлений. Хіба, що за виключенням п. 81та п. 88 який передбачає консервацію та рекультивацію земель. Тут зрозуміло – будуть кошти – буде виконання заходів. Хоча не завжди це факт.

Всі інші заходи наприклад п. п. 82-87 передбачають здебільшого розробку проектів нормативних актів. І коли стоїть термін виконання січень 2012-грудень 2015 рр. (п. 86) для розробки проекту акту КМУ, виникає питання: «А коли плануються здійснюватися заходи по охороні земель, якщо нормативна база розробляється тільки 5 років із десяти відведених». Відповідь напрошується

сама собою: «А навіщо?». Крім того, нормативну базу мали б розробити впродовж 1998 – 2010 рр.., враховуючи прийняття в цей період Земельного кодексу України.

На нашу думку в Плані дій мають бути передбачені більш конкретні заходи, в тому числі правового та організаційного характеру, спрямовані на зміну ситуації з охороною земель.

Створення концепцій програм і самих програм досить часто не дає жодного результату на практиці без їх фінансування. А фінансування здійснюється за залишковим принципом.

Залишається гострою проблема правового забезпечення виконання тих чи інших заходів. Так, в Законі України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» передбачено «зменшення до 2020 року в середньому на 5 - 10 відсотків площ орних земель в областях шляхом виведення із складу орних земель схилів крутизною більш як 3 градуси, земель водоохоронних зон, консервації деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь з подальшим їх залісненням у лісовій та лісостеповій зонах та залуженням у степовій зоні».

В ч. 3 ст. 47 Закону України «Про охорону земель» передбачається: «Забороняється розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для залуження, залісення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо».

Таким чином, сьогодні прямої заборони розорювати схили крутизною від 3 до 7 градусів не має, а тільки обмежується їх розорювання. Тому, для виконання запланованого виведення із складу орних земель площі з крутизною більше 3 градусів, необхідно передбачати спочатку механізми обмеження їх використання, а також компенсації тих втрат, яких зазнають власники цих земель.

Ще більш складна ситуація складається в частині охорони ґрунтів та збереження їх характеристик. Так, в засобах масової інформації і у виступах посадових осіб неодноразово вказувалося на проблему виснаження ґрунтів. Так, за інформацією Урядового порталу: «Прем'єр-міністр України Микола Азаров доручив Міністру аграрної політики і продовольства Миколі Присяжнюку посилити контроль над використанням земель для вирощування технічних культур, аби не допускати виснаження ґрунтів. Про це Глава Уряду заявив під час селекторної наради в Мінекології в суботу, 5 травня: «Хочу звернути Вашу увагу на те, що в країні має місце варварська експлуатація ріллі під технічні культури і це виснажує землі», - сказав Микола Азаров. При цьому він навів приклад, що в одному з районів Миколаївської області 80 відсотків землі засіяно соняшником, при нормі для регіону 29 відсотків.

Микола Азаров доручив Миколі Присяжнюку за тиждень зібрати голів обласних і районних держадміністрацій, які понаднормово висівають технічні культури, й провести з ними відповідну роз’яснювальну роботу» (http://www.kmu.gov.ua//kmu/control/uk/publish/article?art_id=245184563&cat_id=244276429).

Інший показовий матеріал, теж з Урядового порталу: «Фахівці управління Держземінспекції Головного управління Держкомзему у Київській області у ході перевірки встановили, що на земельних ділянках, які належить громадянину В. Кострюку ТОВ «Регіон-ґрунт», знято та вивезено родючий шар ґрунту. Широкомасштабні роботи щодо вивезення чорнозему були розгорнуті на підставі договору, між їх власником та підприємцями, який укладено всупереч чинному законодавству, без спеціального дозволу на зняття та переміщення ґрунту з ділянок площею 0,63 та 0,6301 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Земельні інспектори склали відповідний акт та вжили необхідних заходів що притягнення до відповідальності порушників земельного законодавства. Крім того, інспекційним

підрозділам територіальних органів земельного відомства дано доручення, у взаємодії із правоохоронними органами, здійснити комплекс заходів, направлених на посилення державного контролю за додержанням вимог земельного законодавства по виявленню та усуненню порушень щодо зняття родючого шару ґрунту.

Загалом лише протягом дев’яти місяців минулого року за зняття родючого шару ґрунту без спеціального дозволу нараховано шкоду понад 9,8 млн. гривень. Земельні інспектори зафіксували 488 таких кричущих випадків порушення земельного законодавства» (http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=244839151&cat_id=244277212).

У Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України «Про ґрунти та їх родючість», який мав би хоча б частково зарадити такій ситуації.

Підсумовуючи викладене вище, слід відзначити, що основними причинами які не дозволяють належним чином забезпечити реалізацію державної політики в сфері охорони земель є:

• Недосконала правова база. • Не сформованість в повному обсягові Державного земельного кадастру. • Недостатнє фінансування заходів по охороні земель. • Низька виконавча дисципліна державних органів. • Відсутність невідворотності відповідальності за правопорушення у земельній сфері. • Недотримання вимог щодо землеустрою та затвердження обґрунтованих заходів з

охорони земель. • Корупція. • Дія мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, без визначення

правил, які будуть діяти після його зняття. В якості рекомендацій слід зазначити наступне. Для досягнення мети державної екологічної політики, необхідно:

• Значно скоротити час розробки необхідних нормативних актів. • Передбачити механізми економічного стимулювання власників земель до сприяння

державі у вирішення завдань сталого землекористування. • Визначити які саме правові та економічні механізми будуть працювати після знаття

мораторію на продаж земель товарного сільськогосподарського виробництва. • Завершення інвентаризації земель та прискорення роботи органів Державного

земельного кадастру. • Забезпечення моніторингу якості земель та застосування жорстких механізмів

відповідальності за зниження якості ґрунтів користувачами земель.

Знищення природних пасовищ та сіножатей та нераціональне трактування задач консервації деградованих земель. Україна має один з найвищих відсотків розораності земель в Європі, близько 57% території. Втім в Україні досі прийнято вважати: якщо земля не ореться, значить, вона безгосподарна. При цьому, рівень розораності в ЄС становить всього 25,6% і більшу частину року випасання худоби відбувається на пасовищах, замість витрачати кошти на енергоресурси та амортизацію техніки для вирощування кормів на полях.

За наказом Держкомлісгоспу №317 від 29 грудня 2008 року "Про затвердження показників регіональних нормативів оптимальної лісистості території України" повинно бути створено додатково 5% лісів від площі країни. Майже всі заплановані ділянки припадають на південні та східні

області. де рівень розораності найвищий (до 80%). Оскільки основна площа земель розпайована і не є державною власністю, то лісові господарства заліснюють головним чином степові ділянки, які проходять за документами як малопродуктивні, деградовані та еродовані землі - схили і балки.

За інформацією Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації імені Г. Висоцького в 2010-2011 роках основним джерелом земельних ресурсів для залісення були пасовища, які становили 38% від усіх наданих під лісорозведення в степовій зоні земель. За даними Державного агентства земельних ресурсів у 2011 році площа орних земель в Україні збільшилася на 22 тис га, а площа пасовищ та перелогів зменшилася відповідно на 7,4 і 33 тис га.

Не зрозуміло, як така діяльність лісових господарств узгоджується з останніми намірами уряду та заявами прем’єра Миколи Азарова щодо стимуляції розвитку тваринництва, в тому числі через здешевлення кормів. Тим більше, що Держлісагентство є підрозділом Мінагрополітики України. Більше того, це значить, що вони будуть знищені за чималі бюджетні кошти. Якщо це станеться, то галузь молочного тваринництва в 14 регіонах України чекає остаточний колапс. В свою чергу, це позначиться на зайнятості селянства і соціальній сфері.

В початковій версії Національної програми охорони земель було передбачення скорочення площі ріллі майже на 9 млн га: 6,7 млн га пропонувалося залужити, а 2 млн га - залісити.

Державне агентство лісових ресурсів і Мінагрополітики декларують необхідність вирішення проблеми надзвичайно великої еродованості, а з іншого - замість залуження ріллі та відновлення лісосмуг переорюють пасовища під лісонасадження, сприяючи ерозії. Більше того, як може запобігти вітровій ерозії в полі посадка лісу на схилі балки, якщо дерева розміщуються нижче рівня самого поля? Розділ 4. Лісові ресурси

Ключовий автор – Сергій Шапаренко (ЕкГ «Печеніги»), Співавтори: О. Василюк (Національний екологічний центр України), Н. Городецька (МБО «Екологія – Право – Людина»), О. Вяткин О. (???), В. Мельничук (Національний екологічний центр України)

1. Загальні характеристики

Україна є країною з відносно низьким рівнем лісистості. Всього, згідно офіційних джерел,

землі лісового фонду займають близько 10,4 млн. га, що становить 15,9% загальної площі держави. Ліси України поширені в різних кліматичних зонах та, в основній масі, повинні виконувати

екологічні функції. Також слід зазначити, що більш ніж половина лісових насаджень створена штучно, що підвищує екологічну цінність природних лісів.

Наразі лісова галузь вказує на зростання видобутку лісової продукції, що, скоріше, пов’язано не з її ефективністю, а з історичними чинниками та фактичною відсутністю системи контролю за використання лісових ресурсів.

2. Підпорядкування земель лісового фонду

Профільним органом контролю за лісами та основним виконавцем державної політики

України в сфері лісового господарства наразі є Державне агентство лісової справи. Підпорядковане

воно Міністерству аграрної політики України. Раніше Держлісагентство координувалося КМУ через Міністра ОНПС України. Внаслідок численних принципових розбіжностей між ним та Мінприроди України у питаннях збереження лісів та лісового господарства, у 2011 р. було залишено в підпорядкуванні КМУ, проте з координуванням через Міністра аграрної політики і продовольства України. Ці розбіжності пов'язані, в основному, з діаметрально протилежними поглядами на Лісовий фонд України. Держлісагентство та його територіальні підрозділи розглядають ліс, в основному, як джерело деревини, як ресурс, який можна продати заради виготовлення меблів, будівельних матеріалів, паперу тощо. Мінприроди, ж, вважає Лісовий фонд резервом для збільшення площ заповідних територій, поліпшення потенціалу для збереження біорізноманіття, а також формування національної екомережі.

Починаючи з середини 2000-х рр. в Держлісагентстві намітилася тенденція категорично не погоджувати обґрунтування на включення особливо цінних лісових територій в заповідні об'єкти, навіть, якщо вилучення цих територій не передбачається. Більше того, чиновники Держлісагентства часто ініціюють розгляд органами державної влади різного рівня та органами місцевого самоврядування питань про виключення певних заліснених територій із заповідних об'єктів на свою користь, і навіть ліквідацію заповідних об'єктів, направляють відповідні клопотання.

Інша негативна тенденція - протизаконне і науково необґрунтоване заліснення в Україні тих нечисленних цілинних степових ділянок, що ще залишилися в природному стані. При цьому, зміна цільового призначення земель може відбуватися заднім числом, коли територія вже заліснена. Така практика є повсюдною.

Можна зазначити, що діяльність Держлісагентства також знаходиться у сфері пильної уваги контролюючих органів. Зокрема, ГоловКРУ оприлюднило в 2011 р. результати проведення державного аудиту виконання бюджетних програм у системі Держлісагентства (Держкомлісгоспу) Україна за 2008-2011 рр. У висновках відзначається низька результативність виконання бюджетних програм. Ці програми були заявлені, в основному, у складі заходів Загальнодержавної програми «Ліси України». Їх заявлена вартість становила приблизно 21% від загального фінансування органу. Аудиторська перевірка виявила відсутність об'єктивної системи планування та розподілу бюджетних коштів, слабке виконання існуючих методичних вимог щодо розподілу бюджетних коштів (при цьому не завжди враховувалися потреб лісгоспів та їх фінансового стану). Приміром, заходів по залісненню було виконано лише на 63%, рубок догляду та санітарних рубок здійснено лише на 88%. Відзначено також часте недотримання лісовими господарствами технологій лісопосадки та заходів догляду, що призводить до додаткових невиправданих витрат коштів з держбюджету та власних коштів. Наприклад, основні заходи по залісненню виробляються в невластивих для лісових культур кліматичних і екологічних умовах - у степу (Одеська, Луганська, Херсонська, Донецька обл.). Тут у 2008-2009 рр. відзначені невиправдані витрати коштів з держбюджету у розмірі 10,6 млн. грн. З них, при залісненні згарищ в Нижньодніпровських лісах було неефективно використано 6015,69 тис. грн. Невідповідність кліматичних умов і відсутність належного догляду призвело до неефективного використання 3444,6 тис. грн. під час заліснення і т.д. Відзначено також неналежне та несвоєчасне оформлення документів на землі, придатні під заліснення, і навіть оформлення їх <<заднім числом>>, вже після заліснення. Держлісгоспами було вироблено заліснення на землях не оформлених належним чином як лісовий фонд Держкомлісгоспу на суму 5886,7 тис. грн. бюджетних коштів. Відсутність належного документального супроводу при передачі земель з лісового фонду у відомство МОВ, наприклад, тільки в Київській області призвела до ненадходження до держбюджету 11221,7 тис. грн. Окремі неякісні управлінські рішення, наприклад, у частині оплати сторонніх консалтингових послуг, призвели до неефективного використання 4586,62 тис. грн. бюджетних

коштів і т. д. Також, значні обсяги незаконних рубок та невідповідне забезпечення лісової охорони призвели за 2008-2010 рр. до збитків державі на суму 210819,37 тис. грн., а отже і неефективного використання бюджетних коштів. Великі втрати відзначені і внаслідок неефективної політики щодо продажу деревини, наприклад, коли вона реалізовується за ціною, нижчою від собівартості. ГоловКРУ рекомендовано КМУ та Держлісагентству України вжити заходів щодо негайного усунення виявлених недоліків в управлінні сферою лісового господарства.

Землі лісового фонду України підпорядковані різним відомчим структурам. Основна їх кількість, 66% - профільній установі, Держлісагентству, 12,4% складають ліси комунальної власності, які знаходяться в підпорядкуванні органів місцевого самоврядування, 7,5% - землі запасу, і, окремо слід зазначити, 1,5% лісових земель, які знаходяться в підпорядкуванні Мінприроди і складаються з земель територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення.

Наразі можна зазначити, що використання лісових ресурсів на землях, що не підпорядковані Держлісагентству або Мінприроди (32,5%) майже не контролюється і не відповідає чинним законодавчим нормам.

3. Регулювання використання лісових ресурсів

Використання лісових ресурсів регулюється Лісовим Кодексом і великою кількістю

пов'язаних з ним нормативних актів. В їх числі - докладні відомчі інструкції із використання лісових ресурсів, орієнтовані, в першу чергу, на збільшення обсягів рубок.

3.1. Лісовпорядкування

Згідно зі ст. 45 Лісового кодексу України лісовпорядкування є "задокументованим

комплексом заходів, спрямованим на раціональне, науково обґрунтоване ведення лісового господарства". Здійснюється воно за рахунок бюджетних коштів на замовлення лісових господарств спеціалізованими підприємствами, які мають акредитацію в даній галузі. На жаль, ніякого обговорення – ані громадського, ані фахового - і контролю лісовпорядні документи не передбачають. В такій ситуації - коли і замовник, і виконавець лісовпорядних документів пов'язані з системою органів лісового господарства, неможливо чекати, що в них буде відображена необхідність обмеження використання лісових ресурсів - задля дотримання екологічних норм.

3.2. Охорона біорізноманіття в лісах України.

Вкриті лісом території мають велике значення для збереження біорізноманіття – про це,

наприклад, свідчить те, що близько 41% видів рослин та 31% видів тварин, занесених до Червоної книги України, мешкають в лісах. Врахування необхідності охорони певного зникаючого або вразливого виду та засіб, в якій ця охорона має відбуватися, регулюється чинним законодавством.

Лісовий Кодекс України теж декларує необхідність збереження тваринного та рослинного світу. Так, згідно п.6 його ст.19, постійний лісокористувач зобов'язаний "забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань". Щоб ця норма виконувалася, всі чинники цієї статті мають враховуватися при підготовці матеріалів лісовпорядкування. На жаль, цього не відбувається.

Жодних механізмів внесення до матеріалів лісовпорядкування даних про місця перебування (зростання) видів, маючих охоронні статуси, та обмежень на лісогосподарську діяльність, пов’язану з вимогами до їх охорони, не існує. Лісовпорядники при розробці матеріалів лісовпорядкування інформацію ані з Червоної книги України, ані з інших достовірних джерел не враховують. Внаслідок цього більшість з лісогосподарських господарств вважає, що види, занесені до Червоної книги України, у них відсутні. А через це без жодної реакції з боку держави в Україні при веденні лісового господарства кожен рік зникають цінні біотопи та рідкісні види.

3.3. Санітарні заходи

Санітарні рубки є, безумовно, одним з найбільш проблемних аспектів лісового сектора.

Справа в тому, що близько 50% лісів України мають обмеження по режиму лісокористування. Фактично, на більшості лісових ділянок проводити суцільні заготівельні рубки неможливо (заборона на проведення рубок головного користування в лісах неексплуатаційної категорії). Однак, супутникові знімки Google свідчать, що майже всі лісові масиви України "вкриті" численними вирубками. В неексплуатаційних лісах провести їх в інший засіб, ніж санітарними рубками, чинне законодавство не дозволяє.

Згідно з Постановами КМУ від 12 травня 2007 р. N 724 «Про затвердження Правил поліпшення якісного складу лісів» та № 555 від 27 липня 1995 р. «Про затвердження Санітарних правилах в лісах України», санітарні рубки проводяться в лісах усіх груп усіх категорій захисності. Більш того, ці правила зобов'язують проводити їх навіть на територіях природно-заповідного фонду.

Відповідно до статті 84 Лісового Кодексу України санітарні рубки спрямовані на поліпшення якісного складу лісів. Однак механізми їх проведення та виведення площ під них дають можливість використовувати санітарні рубки, в першу чергу, як джерело доходу.

Ділянка лісу, який досяг товарної цінності, спочатку виноситься під вибіркову санітарну рубку, що досить просто зробити, а після неї, в зв'язку із "зниженням повноти лісонасаджень" (зменшення щільності дерев) - під суцільну. Таким чином потрапляють під знесення здорові, нічим не хворі дерева.

Є друга схема - при якій ділянка лісу «хворіє» непомітними на перший погляд хворобами. Фахівець-лісопатолог з акредитованого підприємства підписує «акт санітарного обстеження», яким стверджується наявність цієї хвороби, і вже на підставі нього ділянка відводиться в суцільну рубку. Знову ж, в цій схемі бере участь підприємство, яке має монополію на проведення таких досліджень. Прикладів можна навести безліч, наприклад, в одному з таких актів було зазначено, що лісопатолог визначив наявність кореневої губки (грибкового враження дерева) по рослинах-індикаторах, що, згідно з роз'ясненнями Інституту ботаніки, не має під собою наукового основи.

Важливо наголосити і на тому, що на прийняття рішень щодо вирубки певних ділянок механізм впливу громадськості відсутній. Численні звернення громадськості щодо необхідності припинення вирубки, наприклад, через наявність видів, занесених до Червоної книги України, упираються у відповіді лісових господарств, що певна вирубка погоджена відповідними органами. Те, що такі погодження ігнорують природоохоронне законодавство, до уваги абсолютно не приймається.

Крім рубок до санітарних відноситься і низка інших заходів, серед яких вибирання відмерлої деревини, протравлення лісів і т.ін. Застосування будь-якого з цих чинників, як правило, відбувається без врахування екологічних вимог і тому приводить до руйнування природних екосистем.

В цілому основними претензіями до політики Держлісагенства України щодо проведення санітарних заходів у лісах України є:

1. Лісове господарство повністю ігнорує флору і фауну, що населяє ліси, та є причиною їх вимирання. Жодною нормою не передбачена відмова від рубок, якщо на ділянці лісу знаходяться рідкісні види.

2. Більше половини лісів України вирубається «рубками догляду». Що само по собі абсурдно, так як ці рубки мають «готувати» ліси для промислових рубок і відповідно є «допоміжними». За цим абсурдом стоять грошові махінації і можливість проводити рубки навіть в заповідних лісах.

3. Система лісового господарства не передбачає збереження старовікових природних лісів. Старовікові ліси, які є найціннішими для збереження біологічного різноманіття, не можуть бути збереженими, оскільки всі ліси в Україні «доглядаються» згідно єдиних санітарних правил, що не допускають збереження старих і тим більше дуплистих дерев.

4. Система лісового господарства винищує більшість оселищ у лісах. Знищуючи старі, дуплисті дерева, прибираючи сухостій та вітровал, знищується більшість місць проживання тварин. Штучні прибрані насадження, з рівними рядками дерев, які насаджуються лісниками, є практично мертвою зоною для тварин.

5. Лісове господарство в Україні примножує парниковий ефект. Посилаючись на совкові ідеали того, що гнилі стовбури на землі є «розсадником зарази», лісники вичищають і спалюють мертву деревину в лісі, тим самим примножуючи парниковий ефект, адже мертва деревина є своєрідним резервуаром вуглецю, який при спалюванні перетворюється на вуглекислоту.

6. Кожного року колосальні території лісів протруюють від «шкідників», знищуючи все живе. Це призводить до загибелі всіх, в тому числі рідкісних, безхребетних, а також всіх тварин, що харчуються ними. Отруту накопичують гриби, і, хоч офіційних даних немає, є підстави вважати що саме протруювання лісів в окремих випадках стає причинами отруєння грибами.

7. Лісники підпалюють ліси, для отримання підстав проведення рубок. Часом це стає причиною знищення цілих лісових масивів, наприклад Самарського лісу. За підпал лісів не було покарано жодного лісника.

8. Попри вимоги законодавства, лісники проводять рубки на територіях природно-заповідного фонду.14% всіх лісів мають природно-заповідний статус. Закони України забороняють здійснення дій, що шкодять природним комплексам, флорі та фауні заповідних територій. Попри це, рубки проводяться В УСІХ категоріях природно-заповідного фонду України.

3.4. Невідповідність законодавства, що регулює використання лісових ресурсів іншим

законодавчим актам.

Насамперед це відноситься до законів «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про Червону книгу України», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд» та інших, що регулюють збереження та використання природних ресурсів держави. Необхідність проведення оздоровчих заходів, відсутність в підприємствах відповідних спеціалістів, неможливість повноцінного контролю та ресурсний підхід фактично унеможливлюють виконання законодавчих норм щодо збереження біорізноманіття.

4. Невиконання діючих законодавчих норм

Через брак ресурсів та корупцію контроль за порушеннями чинного законодавства у лісовій сфері фактично не здійснюється. Практично всі звернення громадськості по цих питаннях викривають порушення у лісокористуванні, що, як правило, ні до яких наслідків не приводить, бо, на жаль, система лісового господарства дуже заплутана і непрозора, що не дає можливості громадськості контролювати використання лісових ресурсів в повному обсязі.

5. Доступність інформації

Моніторинг сайтів обласних управлінь лісового господарства свідчить про відсутність

інформації, яка має безпосереднє відношення до використання лісових ресурсів. Наприклад, на них повністю відсутні матеріали лісовпорядкування, карти, дані про кількість про заготовлену та реалізовану деревину, суми грошей від реалізації деревини, плани рубок і т.ін. Інформаційні запити теж не дають можливості повноцінно оцінити стан сектора. У Харківській області більше 50% лісгоспів відмовилися надати плани рубок, та матеріали лісовпорядкування пославшись на наявність грифа ДСК, ще 20% просто проігнорували запити.

6. Збереження цінних природних біотопів

Ліси України в межах нашої держави є одними з найбільш цінних природних угруповань.

Однак на законодавчому рівні жодних механізмів збереження таких біотопів не існує. В природоохоронних установах, підпорядкованих Держлісагентству, лісогосподарські

заходи ведуться без врахування їх завдань. Прикладом цього може слугувати слідство призначення на пост директора НПП «Гомільшански ліси» некомпетентної людини, що призвело до призначення рубок на особливо цінних ділянках парка, які вдалося заблокувати тільки масовими протестами громадськості.

Окремою проблемою є посадка лісів на останніх цілинних степових землях, при чому донищуються унікальні степи і знищується третину видів Червоної книги України. Слід зазначити, що при цьому і ліси в степових умовах гинуть.

7. Боротьба з незаконним обігом деревини

Станом на 2011 рік в Україні вже зроблено кілька кроків до створення системи легалізації заготівлі та обігу деревини. Але без запровадження дієвої державної лісової політики, без Плану дій боротьби за незаконним рубками (чимало країн їх уже ухвалили) ні кожен окремо, ні усі разом вищеперераховані заходи не врятують українські ліси від масових нелегальних рубок. Це показують і повідомлення з місць від НУО та екоактивістів, і дослідження міжнародних організацій та проектів, наприклад, фінансованої Євросоюзом програми ENPI-FLEG (http://www.fleg.org.ua/index.php?id=14&tx_ttnews[tt_news]=90&cHash=273b757159e71e74eaa249e575f99ecc).

8. Довгострокове тимчасове користування лісовими ділянками

Однією із найбільш конфліктних сфер правозастосування нової редакції Лісового кодексу

України стали правовідносини довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками.

Запровадження цих норм створило проблеми , що пов’язані із забезпеченням прав громадян на користування лісовими ресурсами.

Зараз на території країни вже укладені та діють сотні договорів довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками, а лісокористувачам різних форм власності виділено тисячі гектарів лісових ділянок. Варто зазначити, що така «популярність» тимчасового лісокористування викликана очікуваннями окремих користувачів щодо майбутніх змін до Лісового кодексу, за якими ці лісові ділянки можливо буде одержати у приватну власність. Окремі з них, користуючись ділянками вже сьогодні припускаються різноманітних порушень, основними з яких є самовільне будівництво, обмеження доступу громадян у ліси, порушення умов укладених договорів.

Основні проблеми, які мають місце у сфері ДТКЛД: 1) Згідно вимог ЛКУ надання лісових ділянок у ДТКЛД не передбачає проходження

процедури землевідведення відповідно до вимог Земельного кодексу. Отож, існує правова колізія, адже, законодавцем не було враховано те, що здійснення лісокористування не можливе без використання землі. Не може бути лісова ділянка «не земельною», а також не можливе здійснення рекреаційної, туристичної, спортивної чи іншої дозволеної в межах ДТКЛ діяльності, а також будівництво тимчасових будівель чи споруд, без використання землі.

2) Особи, які отримали лісові ділянки на 50 років ведуть себе як власники: огороджують ділянки парканами, виставляють охорону, не допускають на „свої” території не лише простих людей, але і представників контролюючих органів. Така ситуація порушує екологічні права місцевих жителів.

3) на сьогодні відсутня єдина база даних про кількість та розмір наданих у ДТКЛД та інформація про лісові ділянки, які плануються надати. Відсутній облік договорів ДТКЛД. Таким чином ні місцеві жителі, ні місцеві ради не володіють інформацією, що певні території за межами населеного пункту, якими донедавна користувались громадяни, надані у ДТК. Таким чином, до уваги не беруться думка місцевих жителів, що є порушенням конституційного права власності українського народу на природні об’єкти (ліси). Також місцеві жителі не можуть реалізувати свого права на участь у прийнятті рішень про надання лісових ділянок у ДТК.

4) чинний порядок надання у ДТКЛД не встановлює жодних обмежень щодо площі лісів при виділенні ділянок лісокористувачам. Внаслідок цього цілком можливою може бути ситуація, коли у тимчасове користування одному суб’єкту можуть бути виділені лісові землі цілої області або одного адміністративного району, або ж один суб’єкт може стати єдиним користувачем лісової ділянки, яка перебуває у лісгоспу і це не суперечитиме закону. Виняток становить, надання у ДТКЛД для мисливського господарства, для яких встановлено обмеження щодо площі мисливських угідь.

Також, на сьогодні відсутні обмеження щодо категорії лісів, які можуть надаватись у ДТК, що зумовлює можливість отримання рекреаційно-оздоровчих лісів, лісів природоохоронного, науково-історичного значення.

Неврегульованою є ситуація, коли на одну ділянку претендують двоє і більше зацікавлених осіб. Вирішення цього можливе шляхом проведення конкурсу, за результатами якого лісову ділянку у ДТК отримає претендент, який запропонує найкращі умови її використання і інвестицій та найменший негативний вплив на стан лісових ділянок.

5) не конкретизовано поняття «тимчасова будівля та споруда» або критерії їх віднесення до категорії «тимчасових», що можуть споруджуватись на лісових ділянках;

6) законом не передбачені форми та види діяльності, які може вести на лісовій ділянці тимчасовий користувач у межах здійснення культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних, освітньо-виховних, науково-дослідних робіт. Окрім, як для потреб мисливського господарства. Внаслідок цього користувач розпоряджається лісовою ділянкою на власний розсуд без

особливих вимог щодо поводження із ними, що призводить до руйнування існуючих біоценозів, деградації грунтового покриву, зменшення трав’янистого покриву тощо. Це пов’язано із відсутністю затверджених Правил використання корисних властивостей лісів, що покладено на Держлісагентство;

7) питання визначення та механізму стягнення плати за ДТКЛД не затверджено на рівні центральних органів виконавчої влади, тому деякі обласні адміністрації на власний розсуд встановили відповідні методики та підходи у розрахунку такого збору, і подекуди вони значно відрізняються між собою за розмірами, порядком справляння та органом, який їх одержує. Жодних офіційних відомостей про виділені кошти за використання корисних властивостей лісів та на що вони витрачені, немає.

8) відсутня типова форма договору ДТКЛД; 9) відсутній окремий профільний нормативний акт, який би врегулював детальний порядок

надання лісових ділянок у ДТК та порядок користування такою ділянкою в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних та туристичних цілях;

У чинному законодавстві недостатньо врегульовані відносини довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками (надалі – ДТКЛД), в результаті чого виникає велика кількість

9. Лісовий кадастр – інформація з грифом ДСК (для службового користування)

Пунктом 3.5. Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у Держлісагентстві, документацію державного лісового кадастру на рівні обласних управлінь лісового та мисливського господарства, області, держави.

Це суперечить вимогам статті 25 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно якиї кадастри природних ресурсів є одними із основних джерел екологічної інформації, а отже інформація лісового кадастру має бути відкритою. Згідно ч. 2 статті 13 ЗУ «Про доступ до публічної інформації» інформація про стан довкілля не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом.

Висновки В цілому за останні роки лісова галузь розвивалася тільки в напрямку збільшення заготівлі

деревини та її експорту. Це призвело до майже повного ігнорування інших лісових користувань та знищення великої кількості цінних природних біотопів.

Непрозорість та численні порушення чинного законодавства свідчать про існування в лісовій галузі корупційних схем.

Задля поліпшення ситуації необхідно: 1. Переглянути Санітарні правила в лісах України в частині: - жорсткішого регулювання проведення санітарно-оздоровчих заходів в межах заповідного

фонду, зокрема повної заборони проведення цих заходів у природних насадженнях в межах ПЗФ, в тому числі і заказниках та в господарській зоні та зоні регульованої рекреації в національних природних парках. В насадженнях штучного походження санітарно-оздоровчі заходи проводити лише із погодженням центрального апарату Міністерства екології (в тому числі і в заказниках, та в господарській зоні і зоні регульованої рекреації національних природних парків);

- заборони проведення санітарно-оздоровчих заходів в усіх пристигаючих, стиглих та перестиглих лісах природного та напівприродного походження (за винятком смуг лісу, що безпосередньо прилягають до житлової забудови або автодоріг);

- заборони проведення рубок у виділах, в яких зростають/проживають види, занесені до Червоної книги України або угруповання, занесені до Зеленої книги України, в лісах усіх лісокористувачів, усіх категорій та будь-якого походження.

- входження до складу комісії, що обстежує насадження, які потребують суцільної санітарної рубки, представника громадськості та Міністерства екології та природних ресурсів.

- збільшення допустимої кількості мертвої деревини (сухостою та ін.), згідно рекомендацій Всесвітнього фонду охорони дикої природи (WWF), до 25-30 кубометрів на гектар. Заборонити проведення ліквідації захаращення на територіях природно-заповідного фонду (в тому числі в межах заказників, господарської зони та зони регульованої рекреації в національних природних парках), за винятком лісів штучного походження. Дозвіл на проведення рубок ліквідації захаращення в ПЗФ має погоджуватися центральними органами Міністерства екології.

2. Відкрити всі данні про користування лісовими ресурсами. 3. Розробити механізм заборони на лісокористування на територіях, що мають екологічне

значення. 4. Розробити систему моніторингу за санітарним станом лісів, систему обтяжень та

покарань для співробітників лісогосподарських підприємств за незадовільний стан лісів, що входить до їх відомства.

5. Розробити окрему схему проведення лісогосподарських заходів для об’єктів ПЗФ, цінних біотопів та місць перебування видів тварин та рослин, що потребують охорони, направлену, в першу чергу, на їх збереження.

6. Розробити стандарти дистанційного моніторингу лісів за допомогою супутникових знімків. 7. Розробити механізм подання громадськістю пропозицій щодо віднесення лісів до

категорії природоохоронного, історико-культурного та наукового призначення. 8. Розробити механізм незалежного громадського контролю за діяльністю

лісогосподарських підприємств, (що має включати в себе також оцінку доцільності проведення лісогосподарських заходів в кожному окремому випадку).

Розділ 5. Надра Ключовий автор – О. Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») 5.1. Розробка родовищ корисних копалин в Україні. Її вплив на стан довкілля. За даними Державного інформаційного геологічного фонду України "Геоінформ

України" (http://www.geoinf.kiev.ua/msb.htm) Україна має унікальні мінерально-сировинні ресурси, багатство її надр обумовлено особливостями геологічної будівлі території. В межах держави розповсюджені майже всі основні геоструктурні зони земної кори: платформні, геосинклінальні і перехідні між ними області — крайові прогини. В геологічній будівлі цих зон приймають участь дуже різноманітні по складу, походженню і віку гірської породи.

Різноманітність різних геолого-структурних умов і величезний діапазон часу (більш 2.5 млрд. років) визначили формування практично всіх видів корисних копалин, в тому числі цілого ряду великих і дуже великих по запасам родовищ вуглеводневої сировини і твердих корисних копалин. Україна має поклади та родовища найрізноманітніших речовин. Ще наприкінці 80-х років минулого сторіччя Україна, маючи площу у 0,4% від площі земної суші (603,7 тисяч квадратних метрів), здійснювала до 5% від загальносвітового видобутку корисних копалин. До 48% виробничих фондів

держави та 20% її трудових ресурсів в тій чи іншій мірі задіяні у розвідці, здобичі, переробці або використанні мінеральної сировини.

В надрах України виявлено біля 20 тисяч родовищ корисних копалин, з яких більше 7807 родовищ по 94 видам сировини мають промислове значення та вносяться в Державний баланс запасів корисних копалин (http://www.geoinf.kiev.ua/techn3_1.htm). Промисловими масштабами видобуток ведеться на 3350 родовищах, на базі яких в державі діє понад двох тисяч гірничодобувних, збагачувальних та переробних підприємств.

В Україні видобувається багато кам’яного вугілля (2% від світового видобутку), залізних (4%), марганцевих (10%) руд, графіту (4%), каоліну (18%), урану, титану, цирконію, германію, брому, охри, нерудної металургійної сировини (кварцити, флюсові вапняки і доломіти), хімічної сировини (зокрема, самородної сірки, кам’яної та калійної солі тощо), лицювального каменю, скляного піску, тощо. Також в значній кількості видобуваються: буре вугілля, торф, карбонатна сировина, тугоплавкі та вогнетривкі глини, сировина для будівельних матеріалів, йод, бром, мінеральні води, дорогоцінні камені, п’єзокварци та інші. У відносно невеликих обсягах видобуваються: нікелеві роди, золото, скандій, гафній, янтар, цеоліти, ртуть. В державі також розвідані та підготовані до експлуатації родовища хрому, свинцю, цинку, міді, молібдену, берилію, літію, танталу, ніобію, скандію, ітрію, рідкоземельних металів, алмазів, металів платинової групи, плавкого шпату, фосфоритів, апатиту, сланців, бішофіту та інших.

За обсягами покладів, Україна не просто здатна забезпечити себе необхідною кількістю корисних копалин, але ще й може експортувати деякі з них: залізо, марганець, титан, цирконій, уран, графіт, каолін, самородну сірку, кам’яну сіль, декоративне каміння тощо.

Одним з стратегічно важливих видів корисних копалин є артезіанські води, якими володіє Україна. На жаль, поверхневі води внаслідок господарської діяльності все більше забруднюються, на сьогодні більшість поверхневих вод держави є непридатними до використання без спеціальної підготовки. Ґрунтові води (а також частина артезіанських, неглибокого залягання) також щороку стають все більш забрудненими внаслідок цілого ряду факторів. Отже, питання збереження та розумного використання артезіанських вод стає все більш гострим.

5.1.1. Вугілля (чорне та буре) Ключовий автор – Олег Перегон, співавтор — Віталій Полєтаєв (ХОГО «Зелений фронт») Вугілля є одним з найбільш давніх і найбільш сталих джерел енергії. В даний час доля вугілля як одного з первинних енергоносіїв в світовому використанні становить 25 %. На вугілля припадає біля 66 % всіх розвіданих копалин енергоносіїв. Розвідані запаси вугілля, на відміну від родовищ нафти і газу, зосереджені, головним чином, на території розвинених держав: США (25,1% від світових запасів), Росія (15,9 %), Китай (11,6 %), Австралія (9,2%), Індія (7,6%), Німеччина (6,8%), ЮАР (5,6 ), Україна (3,5%), Польща (1,4%). Видобування вугілля на території України почалось ще в XVIII столітті. Тоді було відкрито Донецький вугільний басейн (1722 р.) першу вугільну шахту було споруджено в Лисичанську в 1795 році. До революції (1913 р.) на Донбас припадало 27% вугледобутку Росії (http://manyava.ucoz.ua/publ/vugilna_promislovist/14-1-0-246). Вугілля є одним з основних власних первинних енергоресурсів України. Його видобуток на території України до 1976 року зростав, після чого розпочався спад. Тільки за період 1991-2004 років виробничу потужність вугледобувної галузі держави знизилася в 2,2 раза

(http://ukrexport.gov.ua/ukr/prom/ukr/21.html). Сьогодні вугілля видобувається в старих шахтах, в складних гірничо-геологічних умовах. Майже 96% шахт понад 20 років працюють без реконструкції, більше половини машин та устаткування вугільних шахт вважаються «повністю зношеними». За даними ДНВП «Геоінформ України» в нашій державі існують такі поклади (http://www.geoinf.kiev.ua/rod.htm):

Вугілля кам'яне: родовища Донецького бассейну (Донецька, Харківська, Дніпропетровська та Луганська області), родовища Львівськаівсько-Волинського бассейну (Львівська та Волинська області).

Вугілля буре: Макарівське (Житомирська), Олександрівське (Кіровоградська), Новосілківське (Вінницька), Рижанівське (Черкаська), Новодмитрівське (Харківська), Козацьке (Черкаська), Журавське (Черкаська), Миронівське (Кіровоградська), Юрківське (Черкаська), Кайтанівське (Черкаська), Єлізаветівське (Кіровоградська), Бандурівське (Кіровоградська), Новоолександрівське (Дніпропетровська), Соколівське (Дніпропетровська), Новомиргородське (Кіровоградська), Морозівське (Кіровоградська), Верхньодніпровське (Дніпропетровська), Ільницьке (Закарпатська), Семівсько-Олександрійське (Кіровоградська), Широківське (Дніпропетровська), Карнаухівське (Дніпропетровська), Павлівське (Дніпропетровська), Синельниківське (Дніпропетровська), Андрушівське (Житомирська), Сула-Удайське (Полтавська).

Основний видобуток вугілля енергетичних марок ведеться в Луганській, Донецькій і Дніпропетровській областях. На частку Луганської області припадає 43% загального обсягу. Видобутком енергетичного вугілля в області займаються понад 60 компаній. Донецька область посідає друге місце з часткою 27%. Тут видобутком енергетичного вугілля займається 58 компаній. Частка виробництва Дніпропетровської області складає 23% загального обсягу виробництва. На Львівську і Волинську області припадає 7% загального обсягу видобутку вугілля (http://ukrexport.gov.ua/ukr/prom/ukr/21.html). Запаси кам'яного вугілля в Україні складають біля 43,0 млрд. т. В галузі зайнято майже 360 тис. чол. У Донецькому басейні зосереджено 98% запасів кам'яного вугілля України. Із загальної кількості вугілля 25% — коксівне, 30% — антрацити, а решта довгополуменеве. Глибина залягання 500-750 м, максимальна — 1200 м, товщина пластів 0,5-1 м. Коксівне вугілля добувають головним чином в центральній частині Донецької області в районі Єнакієво, Горлівки, Макіївки, Донецька, Констянтинівки та інших міст, а також в Краснодонському та Алчевському районах Луганської області. В Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області видобувають в основному енергетичне вугілля. У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля. На півночі Львівської та на південному заході Волинської областей у повоєнні роки створено Львівська-Волинський кам'яновугільний басейн. Глибина залягання вугілля - 300-700 м, товщина шарів 0,5-2,0 м. Запаси вугілля тут невеликі, в межах 2,2 млрд. т. Видобуток вугілля незначний — 3,5 млрд тонн на рік. Басейн відіграє дуже важливу роль — забезпечує вугіллям далеко розташовані від Донбасу західні регіони України. Основний метод добування кам'яного вугілля в Україні — шахтний, тобто будується шахта з комплексом наземних і підземних споруд, вуглезбагачувальною фабрикою, енергосиловим

господарством, транспортними комунікаціями, водогосподарськими спорудами, складським господарством, підприємствами та установами невиробничої сфери. Найбільші поклади бурого вугілля знайдені на території Дніпровського буро-вугільного басейну, його запаси — 2,4 млрд. т., глибина залягання 5-140 м, що тягнеться вздовж Дніпра через Житомирську, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську області. Буре вугілля видобувають у Олександрії Кіровоградської обл., Ватутіне Черкаської обл., Коростишеві Житомирської обл. За 2011 рік підприємствами України видобуто вугілля на 6 655,6 тис. тонн (або на 8,9%) більше порівняно з відповідним періодом минулого року. В тому числі видобуток енергетичного вугілля збільшився на 5 962,6 тис. тонн (або на 11,7%), коксівного – збільшився на 692,9 тис. тонн (або на 2,9%) (http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=216629&cat_id=35081).

Разом з тим, протягом 2011 року на підприємстваз вугільнодобувної промисловості сталося 86 нещасних випадків зі смертельними наслідками (у 2010 році біло на 5 менше) (http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=216629&cat_id=35081). За іншими даними того ж Міністерства енергетики та вугільної промисловості України за той самий 2011 рік через нещасні випадки загинула 71 особа (http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=228690&cat_id=202151). Травми ж отримали 2030 осіб.

Випадки смертельного травматизму на вугільних підприємствах Міненерговугілля у 2012 році стались через: - вибух метаноповітряної суміші (7 осіб); - обвалення породи та вугілля (8 особи); - падіння предметів (2 особи);

- падіння з висоти (1 особа); - при експлуатації шахтного транспорту (14 осіб); - на машинах та механізмах (3 особи); - ураження струмом (1 особа); - раптовий викид (1 особа); - утоплення (2 особи); - інше (3 особи); - ССН (8 осіб). Коефіцієнт частоти виробничого травматизму на 1000 працюючих у 2012 році склав 11,04 проти 12,16 звітного періоду 2011 року (-1,12). Коефіцієнт частоти смертельного виробничого травматизму на 1 млн. тонн видобутого вугілля дорівнює 2,33 проти 3,28 у 2011 році (-0,95). Коефіцієнт важкості виробничого травматизму — 29,35 проти 29,90 звітного періоду 2011 року (-0,55). За 2011 рік на державних вугільних підприємствах допущено 27 аварій. Найбільш резонансні з них: на шахті «Суходольська-Східна» ПАТ «Краснодонвугілля» 29 липня 2011 о 01:30 ночі в західному фланговому вентиляційному ходку №23 пласта №31 горизонту 915м., стався вибух метано-повітряної суміші. На момент виникнення аварії в шахті знаходилось 252 чол. в т.ч. 28 чол. на аварійній дільниці. 26 осіб в результаті інциденту загинули, 2 — постраждали http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=204648&cat_id=202238. 26 липня на ВП «Шахта «Родинська» ДП «Красноармійськвугілля» о 01:40 під час виконання робіт з кріплення в 3-й північній лаві ухилу №1 пласта k5В в районі тумби «Супутник» №24-30 стався обвал порід покрівлі під якою знаходилося п’ятеро працівників дільниці №3. Троє загинуло, двоє отримали травми (http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=204173&cat_id=202238). Такі випадки, частіше за все, пов’язані саме зі зношеністю обладнання, застарілістю методик видобутку копалин, невиконання правил техніки безпеки заради збільшення прибутків компанії. Окрім техногенних, шахти несуть і екологічні загрози. Навіть саме їх закриття призводить до екологічних ризиків. У той же час поняття реструктуризації вугільної галузі передбачає розробку чіткого механізму закриття шахт, включаючи суто технологічні моменти, пов'язані з припиненням роботи устаткування шахти, вирішення соціальних питань, підготовку та реалізацію техніко-економічних заходів щодо перетворення шахти на безпечний з точки зору екології об'єкт. Причому остання вимога є інколи набагато важливішою за всі попередні, оскільки екологічний збиток від закриття шахт часто істотно перевищує всі можливі втрати від їх функціонування. За даними Міністерства вугільної промисловості України вартість соціально і екологічно збалансованого закриття шахти складає близько 70-80 млн грн, а досвід інших держав (Чехії, Польщі) свідчить, що на ці заходи потрібно не менше 350-500 млн грн, тобто по вітчизняних мірках зберігати соціальну й екологічну ситуацію набагато дешевше, ніж по закордонних. Тим часом ситуація з процесом закриття шахт стає дедалі більш загрозливою. Ліквідація вугільних підприємств здійснюється без урахування прогнозних оцінок екологічних наслідків і з частими порушеннями природоохоронного законодавства в умовах фінансування за залишковим принципом, призводить до істотного ускладнення екологічної ситуації у вуглевидобувних регіонах.

Необхідно відзначити, що велика частина ліквідовуваних шахт закрита засобом так званої мокрої консервації. Саме внаслідок використання такого способу консервації виникла низка екогеологічних проблем, оскільки при затопленні гірських виробок істотно збільшується техногенне навантаження на геологічне середовище і гідросферу. Великі площі розтину вугленосних порід гірськими виробками і різке збільшення їх проникності зумовили активний вплив шахт на геомеханічні процеси, що впливають на стан поверхні й об'єктів, які на ній знаходяться. Усі закриті шахти гідравлічно пов'язані з діючими, тобто зміни, що відбуваються в них, неминуче впливають і на працюючі шахти. Непрораховане комплексно закриття гірничодобувних підприємств може спровокувати непередбачуване погіршення екологічної ситуації, а масштабний характер цієї проблеми може спричинити катастрофічні наслідки. Нехтування в ході консервації правилами екологічної безпеки призведе до істотних змін підземних і поверхневих вод, підтоплювання і заболочування територій, засолення і забруднення річок, просідань земної поверхні, активізації процесів зрушення тощо. Складною залишається ситуація і з вирішенням комплексу соціальних питань при закритті шахт. Перш за все, це питання забезпечення зайнятості працівників, своєчасна виплата вихідної допомоги й заробітної плати, забезпечення побутовим вугіллям, житлом, телефонним зв'язком тощо. І це далеко не вичерпний перелік соціальних питань, які в більшості випадків залишаються невирішеними після фізичної ліквідації шахти і після виключення її з державного реєстру. Під час роботи вугільної промисловості спостерігається значне забруднення повітря. Викиди газів та пилу відбуваються в наслідок роботи шахт та кар’єрів, горіння териконів, перевезення вугілля, перетворення вугілля з твердого в газоподібний або рідкий стан. Основні забруднюючі чинники: пил, метан, сірчаний ангідрид, оксид вуглецю, оксиди азоту, а також сірководень — продукт горіння териконів і відвалів. Основною складовою частиною рудничного газу є метан. В підземних гірничих виробках він виділяється з відбитого вугілля, з відпрацьованих просторів і, в невеликих кількостях, з оголених поверхонь вугільних пластів. Другою за значенням газоподібною речовиною, що здійснює забруднення довкілля, є оксид вуглецю. Він утворюється при проведенні вибухових робіт, внаслідок дії двигунів внутрішнього згорання, при рудничних пожежах, вибухах метану і вугільного пилу. При всіх технологічних процесах, які пов’язані з проходженням гірничих виробок, видобуванням корисної копалини і транспортуванням її, відбувається інтенсивне утворення пилу. Для запобігання утворенню пилу у вироблених просторах упроваджуються спеціальні механізми з мінімальною кількістю пилоутворення; попередньо зволожують пласти, що сприяє зниженню запиленості повітря на 50…80 %; зрошують місця пилоутворення від осадового пилу при навантаженнях і перенавантаженнях; періодично (3-4 рази в рік) очищають від пилу відкотні та вентиляційні виробки; нормують витрати вибухових речовин; застосовують мокре буріння та буріння з відсмоктуванням пилу; використовують пінно-повітряні та повітряно-водяні завіси (http://manyava.ucoz.ua/publ/vugilna_promislovist/14-1-0-246). Шляхи усунення проблем: А). Створення екологічно виваженої стратегії розвитку вугільної галузі, яка б врахувала існуючі проблеми та не допустила їх повторення. Ця стратегія має бути зорієнтована на технологічне переоснащення шахт, збільшення автоматизації виробництва, щоб не люди, а механізми знаходилися в місцях найбільшого ризику, а збільшення продуктивності праці зробило підприємства більш рентабельними.

Б). Створення законодавства, яке б унеможливлювало закриття шахт без вирішення соціальних питань їх робітників та розробки проектів екологічного убезпечення територій. В). Проведення екологічних експертиз проектів закриття шахт, постійний екологічний контроль за станом територій закритих вугледобувних підприємств. Г). В проекті оновленої Енергетичної стратегії України на період до 2030 року (http://mpe.kmu.gov.ua/fuel/control/uk/publish/article?art_id=222035) планується збільшити видобуток вугілля. Однак екологічна оцінка цього напрямку в документі не передбачена. Це загрожує погіршенням стану довкілля. Аби запобігти такому сценарію та забезпечити сталий розвиток, Україна має провести стратегічну екологічну оцінку (СЕО, англ. Strategic Environmental Assessment) Енергетичної Стратегії як це робиться в країнах ЄС. Так, наприклад, Чехія та Словаччина проводили СЕО їх Енергетичних Стратегій, в той час як Великобританія та Нідерланди проводили СЕО окремих секторів енергетики. В Україні ж екологічна експертиза стратегічних документів на практиці майже не проводиться, попри те, що це закріплено в законодавстві. До того ж методи оцінки впливу конкретних об'єктів, на яких ґрунтується екологічна експертиза в Україні, не є придатними для оцінки впливу стратегічних ініціатив. Водночас, влада вже задекларувала запровадження СЕО в Україні. Зокрема, Україна парафувала Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, після підписання якої буде зобов’язана втілити екологічне право ЄС в своє національне законодавство, зокрема Директиву 2001/42/ЄС (про оцінку впливу певних планів і програм на навколишнє середовище). Ще в 2003 р. Україна приєдналася до Протоколу з СЕО Конвенції Еспо (про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті), але до сих пір не ратифікувала його. Наприкінці 2011 року був підготовлений проект Закону України про ратифікацію Протоколу з СЕО Конвенції Еспо, який повністю відображає підхід ЄС. Про наміри України запровадити цей інститут свідчить також визначення СЕО як одного з інструментів реалізації державної екологічної політики відповідно до Основних засад державної екологічної політики України на період до 2020 року. Ґ). Удосконалити на державному рівні механізм передачі соціальних об’єктів закритої шахти (житлових і нежитлових об’єктів, комунікацій, відходів промислового характеру) на баланси населених пунктів. Копанки При цьому в останні роки спостерігається тенденція створення невеличких шахт-копанок (легальних та нелегальних) на території старопромислових регіонів, здебільшого тих, де шахти ліквідуються (процес закриття старих шахт розпочався в Донецькому регіоні в 1980-ті роки). На території гірничих відводів багатьох діючих і ліквідованих шахт існують залишені з різних причин у надрах запаси вугілля, які можуть бути видобуті і використані. Існує й інша група вільних ділянок з крутими, що виходять на поверхню, вугільними пластами. Тривалий час їх відпрацювання вважалося економічно неефективним з кількох причин: по-перше, знаходження у корі вивітрювання, тобто на глибинах до 50 м, призводило до погіршення якості таких запасів, а по-друге, через недостатньо широкий у той час пошук оптимальних технічних рішень і недостатньо глибокі економічні дослідження. До того ж на шахтах, що підлягали закриттю, існували значні запаси вугілля у охоронних ціликах, які могли бути видобуті вже після припинення промислової експлуатації великого вуглевидобувного підприємства. Звичайно, масштаб гірничих робіт у цьому випадку є меншим, порівняно з середньогалузевими показниками навантаження на очисні вибої, проте це дозволяло б пом’якшити соціально-економічні наслідки закриття шахт і збільшити тривалість перехідного періоду

для тих регіонів, де запланована ліквідація підприємств (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Вперше увагу до можливості видобутку залишкових запасів звернули у середині 1970-х років, коли на території Сніжнянсько-Торезького антрацитового регіону було закладено ряд невеликих шахт, які характеризувалися невеликою виробничою потужністю і мали відпрацьовувати наявні на невеликій глибині запаси антрациту. Додатковим аргументом на користь будівництва малих шахт було те, що значна частина запасів вугілля цінних марок залягає на невеликих глибинах — від 30 до 200 м, а іноді у безпосередній близькості від поверхні землі. На той час подібні шахти, в першу чергу — «Річкова» і «Воскресенська», успішно виконували покладені на них завдання збільшення обсягів видобутку у об’єднанні, потребували невеликих капітальних вкладень для підтримання потужності і будувалися протягом невеликого періоду часу. Проте ці шахти не могли задовольняти зростаючі потреби тогочасної енергомісткої радянської економіки в силу своєї малої потужності і низьких показників продуктивності праці, тому пріоритет було віддано розвитку вуглевидобутку у інших регіонах Радянського Союзу, зокрема, на території Західного Донбасу (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Інтерес до проблеми будівництва малих шахт повернувся з початком незалежності, коли криза у галузі співпала з занепадом національної економіки, а розраховувати на масштабні інвестиції для підтримання виробничої потужності шахт не доводилося. Досвід будівництва господарським способом і подальша експлуатація малих шахт на території гірничого відводу ДП «Торезантрацит», засвідчив принципову можливість подібних технічних рішень. До того ж важливою перевагою малих шахт залишалася можливість використання природних факторів вугільних родовищ такого типу, а саме — вихід вугільних пластів на поверхню. Загалом, у Донецькому басейні геологами було виявлено більше 40 невеликих шахтних полів, придатних під будівництво шахт неглибокого закладання і малої потужності (малих шахт). Останнє дозволяло прискорити темпи будівництва і освоєння потужностей. Безперечними перевагами подібних проектів освоєння запасів вважалися висока (до 50%) рентабельність, швидкі терміни окупності (до 2,5 років) і відносно невеликі початкові інвестиції. Також припускалася можливість освоєння запасів пластів крутого падіння поетапно малими шахтами. Тим не менше, зазначені плани не були реалізовані, і причинами цього були як відсутність фінансування і неузгодженість дій різних органів влади, так і політика масової ліквідації підприємств галузі. Не останню роль відіграв і той факт, що малі шахти виявилися менш інвестиційно привабливими порівняно з великими і середніми вуглевидобувними підприємствами, а сучасний досвід управління галуззю довів економічну недоцільність функціонування і будівництва шахт з виробничою потужністю менше 300 тис. т вугілля на рік. Фактично, домінуючими підходами у вітчизняному вуглевидобутку, так само як і в інших країнах, стало прагнення до концентрації виробництва, збільшення обсягів видобутку і об’єднання невеликих підприємств між собою. В даний час, в силу інерційності прийняття державою рішень про експлуатацію невеликих шахт та слабкості системи правового регулювання, на більшості територій вуглевидобутку проблема видобутку малими шахтами набула неконтрольованого характеру, отже можна говорити про існування в країні «сірого» і «чорного» ринків вугілля. Цей процес, окрім суто правових і економічних порушень, пов’язаних з несплатою податків і порушенням правил користування надрами, має ще

один аспект – екологічний, який проявляється у несприятливих змінах навколишнього середовища, погіршенні його стану і загостренні вже існуючих екологічних проблем. Якщо раніше державними проектами передбачалося при будівництві малих шахт приділяти принаймні мінімальну увагу рекультивації і іншим природоохоронним заходам, то сьогодні можна констатувати: процес природокористування набув неконтрольованого і загрозливого характеру по мірі поширення практики нелегального видобутку (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Власне, сам по собі процес видобутку вугілля з пластів, які виходять на поверхню, шляхом копання неглибоких гірничих виробок, відомий суспільству з найдавніших часів і завжди був притаманним тим регіонам, де існували родовища вугілля. Цей видобуток мав місце завжди, проте у доіндустріальний період розвитку ведення гірничих робіт не спричиняло масштабних змін довкілля і не призводило до економічних втрат природних ресурсів. Проте сьогодні самовільне видобування вугілля з надр набуло системного і організованого характеру, а саме поняття копанки узагальнює всі незаконні гірничі виробки, виконані як відкритим, так і підземним способом. Так, за інформацією екологів тільки у Шахтарському районі Донецької області площа нелегальних кар’єрів складає 20 га, при цьому повністю знищується верхній родючий шар чорнозему, а самі кар’єри і копанки після виснаження запасів нелегальні надрокористувачі просто кидають напризволяще (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). У 2009 році, за даними громадських і природоохоронних організацій, в Україні було зафіксоване зростання нелегального видобутку вугілля, у той час як на державних шахтах видобуток зменшився на 12,8% порівняно з аналогічним періодом минулого року. Масштаби нелегального видобутку вугілля на сьогодні не піддаються точному підрахунку, а дані експертів суттєво різняться між собою: від декількох сотень тисяч тон з кількох сотень саморобних шахт до майже півтора мільйонів тон вугілля з двох тисяч копанок. Хоча і не існує даних офіційної статистики, можна вважати, що сьогодні на території Донеччини налічується приблизно 240-260 саморобних шахт-копанок, а у Луганській області – близько 170. Середня глибина копанок становить 20-50 м, а за добу копанка видає на поверхню від 5 до 20 тон вугілля. Заради справедливості варто відзначити, що загалом більшість копанок є значно безпечнішими за великі шахти, оскільки через невелику глибину не мають потреби у штучній вентиляції, до того ж на копанках невідомі такі проблеми як гірський тиск та гірські удари, які час від часу проявляються на глибоких шахтах. Проте нелегальне виконання гірничих робіт у багатьох випадках має на меті проникнення до законсервованих виробок закритих шахт, де у охоронних ціликах залишилися запаси вугілля: в таких випадках створюються реальні загрози як життю самих гірників, так і мешканців шахтарських селищ і міст, територію під якими розробляють у незаконних шахтах. В окремих випадках робота копанок заважає і загрожує безпеці діючих вуглевидобувних підприємств. Так, поблизу шахти «Комсомольська» ДП «Антрацит» незаконний видобуток вугілля проводився безпосередньо у вентиляційних каналах, оскільки деякі горизонти шахти виходили на поверхню і використовувалися саме з цією метою. Ці вентиляційні канали незаконні видобувачі використовували як нові стволи, де і видобувалося вугілля, що належить до гірничого відводу шахти «Комсомольська». Оскільки ці виробки користувалися загальношахтною вентиляцією, виникла ситуація, в якій шахта втрачала близько 180 куб. м повітря на годину при потребі у 800 куб. м. Така ситуація істотно обмежувала виробничу потужність підприємства і зменшувала надійність його

роботи. Всього подібних збійок поруч з шахтою нараховується 21, причому на 20 з них відбувався незаконний видобуток вугілля (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Також шкода від копанок проявляється в незаконному знесенню зелених насаджень, навіть цілих лісових масивів, виникненні провалів земної поверхні, Як правило, закон порушують ті приватні підприємці, які володіють на правах оренди земельними ділянками й, не маючи дозвільних документів, займаються розробкою надр (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Результатом такого методу видобутку є і людські жертви, і відплив професійних кадрів з державних шахт, особливо тих, де спостерігаються проблеми з виплатою заробітної плати, і завдання шкоди навколишньому середовищу. Копанки відпрацьовують ділянку вугільного родовища 3-5 років, після чого виробки, деякі з яких сягають сотні метрів у глибину, лишаються без нагляду. Залишення нерекультивованих земель тягне за собою небезпеку поширення ерозійних процесів і втрати родючого шару ґрунту на суміжних територіях. Для повернення земній поверхні природного стану можуть бути застосовані методи її відновлення, які були розроблені фахівцями інститутів «Південдіпрошахт» у м. Харкові і «Луганськдіпрошахт». Ними була розроблена технологія відновлення родючих властивостей техногенних ґрунтів, яка включає два етапи: технічну і біологічну рекультивації (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Технічний етап супроводжується вирівнюванням території промислового видобутку, засипанням ям материнською породою, що складувалася поблизу саморобних шахт. Біологічний етап є більш складним і вимагає значних витрат на своє проведення. Головним завданням на цьому етапі є відновлення родючого шару землі, проте враховуючи цінність чорноземів і тривалий у часі процес їх утворення, для цього необхідно завозити ґрунти з інших територій. Саме родючому шару завдається найбільша шкода в процесі будівництва копанок, тому рівень гумусного горизонту на відновлених територіях є меншим, порівняно з природними значеннями. Вартість відновлення 1 га родючої землі за мінімальними оцінками становить близько 50 тис. грн., причому ці витрати перекладаються незаконними користувачами надр на місцеві бюджети, а останніми — через відсутність коштів — на державний бюджет. Таким чином, можна констатувати, що існування нелегального вуглевидобутку на Донеччині призводить до економічних суспільних втрат, причому окремі їх наслідки будуть відчуватися у віддаленому майбутньому (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). У той же час необхідно розуміти, що процес будівництва малих шахт, у тому числі й без відповідних дозволів органів влади, є природнім і буде тривати доти, доки існуватимуть попит на вугілля, вільні трудові ресурси і доступні для вилучення шахтами неглибокого закладання запаси вугілля. Ігнорування проблеми, так само як і спроба заборони будуть однаково малоефективними, оскільки на сьогодні держава і місцеві органи влади не здатні запропонувати іншої альтернативи працевлаштування шахтарям ліквідованих підприємств. Єдиним випадком у подібній ситуації є надання самому процесу вуглевидобутку з малих шахт організованого і контрольованого характеру (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Легалізація передбачає у першу чергу виявлення реальних власників, які поряд з правами на використання надр приймали б на себе відповідальність, зокрема й матеріальну, за відновлення

верхнього шару ґрунту, ліквідацію кар’єрів і стволів міні-шахт, висадження дерев. Звичайно, що такі умови зменшують рентабельність даного виду бізнесу, тому кількість легалізованих вуглевидобувних підприємств на сьогодні є надто незначною: так, на території Донецької області відповідні дозволи отримало лише 35 з кількох сотень існуючих малих шахт (http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=234). Але ця легалізація мало чого варта: на цих легалізованих копанках все одно зберігається дуже високий рівень травматизму, оскільки зовсім не виконуються норми охорони праці. У 2006 р. на вугільних підприємствах загинуло 170 шахтарів, з яких 70 — на „копанках”. Крім того, потрібно враховувати той факт, що усі разом ці шахти видобувають 1,3 млн т вугілля на рік. Тобто, в середньому одна людина віддала своє життя за видобуток 20 тисяч тон вугілля. У 2007 р. після перевірки територіальним управлінням Держпромнагляду стану техніки безпеки на малих шахтах було виявлено понад 2500 порушень нормативних документів з охорони праці. Працівники цих шахт соціально незахищені і незастраховані. Цікаво те, що загальна сума штрафів склала 7 тис. грн. Якщо розділити цю суму на всі „копанки”, то витрати на виплату штрафів будуть у кілька сотень разів меншими, ніж ті витрати, які міг би понести власник „копанки”, якби вклав гроші в ліквідацію ручної праці, в обладнання забоїв сучасною технікою і заміну зношеного гірничошахтного обладнання. Ще один негативний наслідок від роботи нелегальних копанок — зниження доходів легальних шахт, через що на цих підприємствах знижується рентабельність виробництва, отже, відчувається нестача коштів на проведення заходів з охорони довкілля, забезпечення техніки безпеки тощо. Шляхи усунення проблем: А). Для створення відповідного дієвого механізму контролю за використанням ресурсів надр необхідні комплексні зусилля різних органів влади, але першочерговою залишатимуться соціально-економічні аспекти зазначеної екологічної проблеми. Іншими словами, без поліпшення рівня життя на території депресивних регіонів всі організаційно-правові заходи залишатимуться малоефективними; в цьому відношенні необхідною розробка програм працевлаштування працівників шахт і забезпечення контролю їх виконання. Б). Міністерство юстиції України має затвердити методику визначення шкоди, спричиненої державі незаконною експлуатацією надр, оскільки сьогодні у більшості випадків це не представляється можливим, або її розмір є несуттєвим порівняно з очікуваними витратами на рекультивацію порушених земель. В). По третє, необхідно посилити покарання за розкрадання вугілля, значно збільшивши штрафи за це. Але всі зазначені заходи не принесуть ефекту без створення нових виробництв, і розвитку малого і середнього підприємництва на території депресивних шахтарських міст і селищ, для чого необхідний постійний пошук як державних і недержавних джерел фінансування. Г). Проблема „копанок” — це соціальна, енергетична і корупційна проблеми одночасно. Необхідно виявити найбільш ефективні форми взаємодії органів нагляду і власників, які будуть направлені на підвищення рівня безпеки праці шахтарів. А Кабінет Міністрів України має вдосконалити нормативно-правову базу, що регулює видачу ліцензій і дозволів на виконання робіт, пов’язаних із підвищеною небезпекою.

Ґ) На державному рівні зобов’язати вирішувати соціальні питання, що виникають після закриття шахти, обласні державні адміністрації, а не виконкоми районних рад, які не мають достатніх для цього коштів. Терикони Пуста порода разом з домішками вугілля і сірчистими речовинами після їх підйому на поверхню і розміщенні у відвалах (териконах) утворюють масу, яка схильна до окиснення, внаслідок чого відбувається її самонагрівання і самозаймання. Це призводить до забруднення атмосфери шкідливими газами і, насамперед, сірчаними сполуками. Сприяють займанню відвальної суміші відповідна форма териконів і наявність в них горючих речовин. Займання прискорюється, якщо вони розміщуються у верхній частині терикону, де є достатній приплив повітря. Внаслідок дії на поверхню відвалу температури, опадів, вітру, внутрішнього тепла великі шматки породи розсипаються до розмірів пилу, який в суху погоду здувається вітром, забруднює повітря і прилеглі землі (http://manyava.ucoz.ua/publ/vugilna_promislovist/14-1-0-246). Шляхи усунення проблем: А). Виключення потрапляння у відвали з порожньою породою вугілля; Б). Створення захисних екранів з слабко повітряпроникливих ґрунтів (наприклад глини) товщиною не менше 0,3 м; В). Ущільнення шарів відвальної маси бульдозерами, автосамоскидами, котками. Г). Використання порід териконів для наповнення пустот, що утворюються при видобутку вугілля, перед закриттям шахт, які вичерпали свій ресурс. Використання вугілля Деякі вчені вважають, що «чисте вугілля» — це не більш, ніж рекламний міф (Wilkenfeld G., Hamilton С., Saddler H. ‘Clean coal’ and other greenhouse myths. 2007. www.tai.org.au/documents/downloads/WP108.pdf). За даними кліматологів (http://climategroup.org.ua/?p=527), вугілля належить до найбрудніших джерел енергії, оскільки спричиняє найбільші викиди СО2 на одиницю енергії, порівнюючи з природним газом та нафтою. Таким чином, вугілля робить найбільший внесок у зміну клімату. Починаючи від видобутку і закінчуючи спалюванням, вугілля забруднює навколишнє середовище на кожному етапі виробничого циклу. Враховуючи забруднення прісної води, викиди ртуті та інших токсичних речовин підчас спалювання, які приносять шкоду здоров’ю людей, вугільна промисловість, безперечно, дуже «брудна». Існує ряд технологій, які зменшують, але не нівелюють, викиди від спалювання вугілля. Термін “чисте вугілля” об’єднує технології, які допомагають зменшити негативний вплив на навколишнє середовище від спалювання вугілля. Деякі з цих технологій полягають в очищенні вугілля від шкідливих домішок перед спалюванням. Наприклад, вимивання небажаних мінералів. Інші підходи контролюють спалювання вугілля з метою мінімізації викидів оксидів сірки та азоту шляхом встановлення вологих скруберів (газоочисних фільтрів). Також використовують зневоднення вугілля нижчих рангів (напр. бурого вугілля), щоб збільшити калорійність і, таким чином, ефективність вироблення електроенергії. Застосовується також і газифікація вугілля в результаті

чого утворюється суміш монооксиду вуглецю та водню (сингаз), яка потім очищується і спалюється в газовій турбіні для виробництво електроенергії. Таким чином можна зменшити викиди оксидів сірки та ртуті (http://science.howstuffworks.com/environmental/green-science/clean-coal.htm). Найбільш дискусійною є технологія уловлювання та захоронення СО2. Перші програми із запровадження технологій “чистого вугілля” були розпочаті в 1980 році як відповідь на занепокоєння кислотними дощами. Програми фокусувалися на зниженні викидів оксидів сірки та азоту, які є основними чинниками кислотних дощів. Зараз ці технології використовуються для популяризації вугілля в якості джерела енергії. Однак, технології “чистого вугілля” дуже дорогі і нічого не роблять для зниження негативних екологічних наслідків від видобутку вугілля або спустошуючого впливу зміни клімату. В той час як енергетичні компанії витрачають величезні кошти для пропаганди технологій “чистого вугілля”, цілком очевидно, що більш доцільно інвестувати в енергозберегаючі технології та відновлювані джерела енергії, ніж викидати гроші на вітер для прикривання брудної справи вугільної промисловості. Частина видобутих вуглів має високий вміст радіоактивних елементів (http://www.rosbalt.ru/exussr/2012/02/03/941255.html, http://chemanalytica.com/book/novyy_spravochnik_khimika_i_tekhnologa/11_radioaktivnye_veshchestva_vrednye_veshchestva_gigienicheskie_normativy/5156, багато інших). При спалюванні такого вугілля, в золі утворюється в 5-6 разів більша концентрація радіоактивних елементів, ніж у первісній сировині. А частка радіоактивних елементів викидається в атмосферу. На жаль, не на всіх підприємствах, які використовують вугілля, налагоджено контроль радіаційних показників палива. А, як відомо, рівень радіоактивного забруднення може змінюватися в межах видобутку навіть одного пласту на одному родовищі. Шляхи усунення проблем А). Прийняття програм поступової заміни прямого спалювання вугілля при опаленні (будівель, споруд, залізничних вагонів, тощо) на використання інших, більш чистих та екологічно безпечних технологій. Б). Заміна прямого спалення вугілля на використання більш чистих технологій в усіх галузях народного господарства України. В). Створення передумов для розвитку більш безпечних технологій та впровадження їх у життя, стимулювання розвитку відповідних галузей науки, міжнародного співробітництва у цій сфері. Г). Посилити радіаційний контроль за вугіллям на всіх етапах його видобутку, переробки та використання, щоб унеможливити використання вугілля з підвищеним рівнем вмісту радіоактивних елементів. Буре вугілля Запаси бурого вугілля в Україні, за даними Міністерства енергетики та вугільної промисловості, можна оцінити у 6-8 млрд тонн. Вони в основному зосереджені в Дніпровському басейні. Пік освоєння родовища в Олександрії припав на 1960-70-і роки, обсяг видобутку в Кіровоградській області тоді доходив до 10 млн тонн на рік, з яких місцеві збагачувальні фабрики випускали до 4 млн. тонн вугільних брикетів. В середині 1990-х держава відмовилася дотувати буровугільне об'єднання, його інфраструктура почала руйнуватися (http://economics.unian.net/ukr/detail/136018).

Неефективне управління вугледобувними підприємствами, зношення обладнання, відсутність підтримки галузі з боку держави практично призвели до припинення видобутку бурого вугілля. Лише в минулому році почали з'являтися проекти, покликані відродити цей промисел, але дуже неоднозначні. Зокрема, у травні ц.р. Президент підписав Закон «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств», що дозволяє олігархічним структурам за відрядною ціною купувати найпривабливіші, але формально збиткові держпідприємства. Але говорити про відродження української буровугільної галузі поки що рано. Ситуація може прояснитися, коли вітчизняний бізнес за сприяння влади почне активно "освоювати" китайські гроші. Пізніше в профільному міністерстві дійшли висновку, що активи держпідприємства «Бурвугілля», який об'єднує затоплений і практично вичерпаний вугільний розріз «Морозівський», брикетну фабрику «Байдаківська», Олександрійське районне енергоуправління і теплоцентраль № 1-2, підлягають ліквідації. А на розрізі «Костянтинівський» ДП «Олександріярозрізобуд» ще можна відновити видобуток. Наразі, за даними спеціальної контрольної комісії ВР з питань приватизації, повністю знищено Байдаківську і Дмитрівську брикетні фабрики, а також ТЕЦ, розібрано і здано на металобрухт під'їзні залізничні шляхи. Розріз «Морозівський» повністю затоплено, він перетворився на кілометрове озеро. Ще якихось шість років тому там працювали машини, здатні за годину перевантажувати 5000 кубометрів породи — 800 повних КАМАЗів, зараз кар'єр став кладовищем екскаваторів. Модернізувати вуглепром влада вирішила за рахунок китайських кредитів. В Україні вже успішно реалізується низка спільних проектів з КНР в даній сфері. Зокрема, наприкінці березня ц.р. державне підприємство «Трест Олександріярозрізобуд» і компанія China Coal Technology & Engineering Group Corp. підписали рамкову угоду про співпрацю в реалізації проекту з видобутку і розробки бурого вугілля в Кіровоградській області, який оцінюється в 300 млн. доларів. За словами глави відомства Юрія Бойка, який є зараз основним лобістом буровугільної галузі, «це — перший в Україні проект, реалізація якого означає початок відродження в Україні видобутку бурого вугілля. Ми плануємо, що в результаті реалізації проекту річний видобуток бурого вугілля на «Костянтинівському» розрізі складе до 2,5 млн. тонн. Левова частина видобутого піде на виробництво електро- і теплової енергії на новій електростанції, потужність якої після введення в дію всіх енергоблоків повинна скласти 300 МВт». У Черкаській області відновленням видобутку бурого вугілля займається Енергетична інвестиційна компанія. Мова йде про розробку Ватутінського розрізу, який володіє достатнім запасом сировини, виробництво бурого вугілля там зупинилося ще в 1998 році. Для відкачування води на новому Мокрокалігорському родовищі компанія вже встановила газогенераторну установку. До речі, з Кабміну вже звучали заяви про створення водовугільного палива, нібито для економії близько 6 млрд. кубометрів газу в рік. За найскромнішими підрахунками, витрати на переобладнання однієї ТЕЦ потужністю від 20 МВт становлять до 200 млн дол (без урахування інфраструктури виробництва сировини, що потягне ще на таку ж суму). У країні працюють близько 40 теплоелектростанцій зазначеної потужності. Отже, плани уряду цілком могли народитися не з економії, а з перспектив того ж таки нового «китайського господаря» українського бурого вугілля.

Ще одному буровугільному проекту дала хід влада Харківської області. У грудні минулого року Харківська облдержадміністрація, НАН України та представники німецької компанії Schmidt підписали меморандум про готовність освоїти родовище бурого вугілля в селі Нова Дмитрівка (Барвінківський район), яке за часів СРСР вважалося безперспективним. Йдеться про 245 млн євро. Крім того, підприємство «Барвінок 3+», створене за участю німецького інвестора, нібито навіть готове відселити мешканців села (http://economics.unian.net/ukr/detail/136018). На цьому прикладі можна викрити небезпечну тенденцію інвестиційної нерозбірливості України. Та готовності заради навіть сумнівних інвестицій «забувати» про вимоги чинного екологічного законодавства. А ще — відсутність бодай будь-якого захисту від недобросовісних інвесторів. По-перше, зупинка вугільних підприємств відбулася не через що інше, як через відсутність ринку збуту для готової продукції. Ну, не могли знайти менеджери буровугільних підприємств покупців для свого товару. Чи змінилося щось сьогодні? Ні, суттєвих змін не відбулося. Низькоенергетичне, з великими домішками радіоактивних елементів, вітчизняне буре вугілля не є бажаним гостем ані на світовому, ані на вітчизняному ринку. Ось чому деякі кар’єри були кинуті в такому стані, що фактично на поверхні залишилося буре вугілля, поруч стоїть кинута техніка, яка готова будь-якої миті повернутися до роботи. Здається, видобуток на цих кар’єрах, буде коштувати копійки — див. http://general-kosmosa.livejournal.com/44212.html. А вистачить його ще на десятки років. Але роботи там не ведуться. І от, 15 грудня 2011 року з’являється кампанія під назвою «Hydrogen Power Ноlding» і вирішує… видобувати вугілля на території села Нова Дмитрівка Барвенківського району Харківської області. З нею швидко підписують договір облдержадміністрація та Національна академія наук (за іншою інформацією — ще й проектний інститут «Гіпрококс»). І — пішла інформаційна хвиля по всьому світу: реалізується інвестиційний проект, планується залучити 245 мільйонів євро і таке інше. А що ж з селом, під яким розташоване вугілля? Ось тут думки ораторів, які щедро давали інтерв’ю ЗМІ розділилися: одні сказали, що село буде «перенесено», інші — що «переселено», а треті відрізали: «буде ліквідовано» (http://timeua.info/060312/56212.html, http://www.coal.dp.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=11071:2012-03-06-21-13-53&catid=1:latest-news&Itemid=18, http://www.kharkov.ua/news.php3?nid=78465.2012, http://kharkov.comments.ua/news/2012/03/06/092412.html, http://www.057.ua/article/124311, http://vecherniy.kharkov.ua/news/61384/, http://profsoyuz.kh.ua/Na_Harkovshchine_dlya_dobichi_burogo_uglya_snesut_selo). Це — різні терміни. «Перенесення» населеного пункту — найбільш дорогий варіант, він застосовувався лічені рази в історії. «Переселення» — більш реалістичний захід. А от «ліквідація» — це щось військове і жорстоке. ХОГО «Зелений фронт» організував експедицію в Нову Дмитрівку (http://www.zfront.org/novaya-dmitrovka-rassledovanie-zelenogo-fronta/). Не в останню чергу, щоб перевірити, як дотримуються екологічні права місцевих мешканців. Висновок такий: ніяк. Жоден з мешканців не знав про плани відселення, ніяких громадських слухань не проводилося, навіть голова сільради, як виявилося, не був попереджений про наміри знищення населеного пункту. Обстеження території виявило додаткові факти: на місці майбутнього видобутку вугілля знаходиться два заказника місцевого значення —

«Новодмитрівський» і «Чабанне». В паспортах обох зазначено заборону на видобуток корисних копалин. А в документації ентомологічного заказника «Чабанне» ще й сказано: «Заборонені будь-які роботи, які змінюють гідрогеологічний режим території». Окремо там міститься заборона на «будь-який видобуток корисних копалин, порушення ґрунтового покриву». Заказники розташовані на схилах природної балки, тобто його знищення у разі видобутку вугілля буде неминучим http://www.zfront.org/novaya-dmitrovka-rassledovanie-zelenogo-fronta/. І члени ХОГО «Зелений фронт» почали громадське розслідування. По-перше, з’ясувалося, що дані, розповсюджені Харківською облдержадміністрацією не є реалістичними. Так, начальник управління паливно-енергетичного комплексу ХОДА Василь Без'язичний повідомив: «Запаси вугілля на цьому родовищі становлять 390 мільйонів тонн, що означає не менше ста років інтенсивного видобутку. Що стосується якості вугілля, то воно близьке за складом до бурого вугілля Уралу, болгарського, німецького та югославського вугіллю» (http://kharkivoda.gov.ua/uk/news/view/id/10704). А ось що насправді: «Бурый уголь данного месторождения очень низкий по качеству (группа 1Б по ГОСТ 25543), содержит большое количество влаги (40-50 %), серы (до 9,2 %), высокую зольность (18-40 %)[6, 8], что делает «цену» за его добычу неоправданно дорогой» (М.П. Нырцев. Угольная промышленность Украинской ССР. с. 32. Москва, «Недра», 1969.). До того ж, це родовище, знайдене та описане ще в середині минулого сторіччя, виявилося таким, що має високий рівень радіаційного забруднення. От і ще одна причина, чому воно не розроблялося (http://www.zfront.org/dobycha-burogo-uglya-v-2/). Разом з тим, землі, які будуть знищенні у разі видобутку родовища, є найціннішими та найродючішими чорноземними ділянками області. Щороку тут збирають рекордні врожаї (http://www.zfront.org/novaya-dmitrovka-rassledovanie-zelenogo-fronta/). Чи можна порівняти втрати через знищення цих земель з сумнівними статками від видобутку вугілля? Чи не було б краще розробляти вже готові для роботи родовища, ті ж Морозівський та Костянтинівський розрізи, де просто неба знаходяться сотні тон готового до видобутку якісного бурого вугілля. Яким було здивування екоактивістів «Зеленого фронту», коли вони знайшли, що компанія «Hydrogen Power Ноlding» у 2010 році вже бралася за видобуток вугілля на цих двох розрізах, теж підписувала договори з українською владою, робила гучні промови та заяви, але… так нічого й не зробила («http://alexandriya.org/economy/v-aleksandrii-iz-burogo-uglya-planiruyut-proizvodit-vodorod/»)! А ось що керівник цього проекту обіцяв зробити (і це говорилося в присутності офіційних осіб!): «Кировоградская область с реализацией проекта может стать уникальной в развитии альтернативной энергетики. Одним из преимуществ проекта – его экологическая направленность. Помимо получения водорода, после сжигания который единственным продуктом является вода, производство позволяет утилизировать (депонировать) парниковый углекислый газ. В планах холдинга, при успешной реализации проекта в Александрии, построение и газопровода к Черному морю, где и можно депонировать кристаллизованного соответствующей технологией двуокись углерода в шельфе. «И никакой опасности экологии моря это не принесет, ведь Черное море является «живым» только на 4%. На глубине ниже 200 м ничего живого там нет, ведь ниже этого уровня концентрируется сероводород» (http://alexandriya.org/economy/v-aleksandrii-iz-burogo-uglya-planiruyut-proizvodit-vodorod/). Обіцяна тоді інвестиція складала 300-320 млн. євро. Вочевидь, пообіцявши такі гроші можна і відходи у море скидати, і водень з вугілля виробляти…

Активісти «Зеленого фронту» знайшли у реєстрі швейцарських підприємств цю фірму-інвестора та здивувалися: мільйонні інвестиції Україні обіцяє фірма з капіталом 134000 швейцарських франків (http://www.moneyhouse.ch/en/u/hydrogen_power_holding_ag_CH-170.3.034.700-1.htm). Подальші розслідування показали багато цікавого щодо співробітників цієї фірми та деяких осіб, причетних до проекту (http://www.zfront.org/bolshoy-blef-s-malenkim-selom-ili-buryy-ugol-otmenyaetsya/). Отже, цей приклад демонструє незахищеність екологічних прав громадян, довкілля, природоохоронних територій перед так званими «інвестиційними проектами», низький рівень захисту вітчизняного ринку корисних копалин від проникнення недобросовісних компаній, велику корумпованість галузі. Шліхи подолання проблем: А). При реалізації будь-яких інвестиційних проектів пріоритетом має бути екологічна та техногенна безпека населення та територій. Б). При розробці проектів видобутку бурого вугілля та будь-яких інших корисних копалин пріоритетно мають розглядатися проекти інтенсифікації (відродження) видобутку на вже існуючих кар’єрах та шахтах, і лише у разі їх відсутності — будівництва нових. В). При оцінці економічної вигоди інвестиційного проекту слід враховувати втрати від знищення родючих ґрунтів, компенсації місцевим мешканцям, пов’язані з цими втратами, переселення людей, погіршення рівня життя мешканців інших населених пунктів, зокрема, через руйнування доріг, комунікацій тощо. Г). Перед підписанням угод, тим більше міжнародних, що стосуються будівництва об’єктів вуглевидобувної галузі, слід проводити громадські слухання, щоб при розробці угоди знати та враховувати думку місцевих мешканців. Ґ). Проводити перевірку кредитної історії компаній, які пропонують реалізацію інвестиційних проектів, що пов’язані з екологічними ризиками, видобутком надр, проведенням робіт, пов’язаних з відселенням людей.

5.1.3. Створення передумов для видобутку природного газу методом гідророзриву (фрекінгу). Небезпека для довкілля Ключовий автор: Олег Перегон, ХОГО «Зелений фронт», Співавтори: Олена Кравченко, МБО «Екологія. Право. Людина.», Олександр Богданіс (???) У 2011 році природний газ на території України методом фрекінгу (гідророзриву пластів) не видобувався. Однак в державі йшла підготовка до його видобутку. Ще у 2010 році компанія «Тотал» — один з найбільших світових видобувачів нафти та газу, зацікавилася родовищами сланцевого газу у Західній Україні. Однак, вже тоді експерти попереджали, що в державі не існує «докладних техніко-економічних та геологічних досліджень доцільності видобутку сланцевого газу» (http://www.razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=2167). Цього й досі не зроблено. Незважаючи на це, у 2011 році Державна служба геології та надр проводила підготовку до конкурсу на розробку Олеської та Юзівської площ, де планується видобувати газ методом фрекінгу (http://geo.gov.ua/smi_about/261-shst-kompany-hochut-vidobuvati-slanceviy-gaz-v-ukrayin.html).

Що ж робилося у 2011 році в цій сфері? По-перше — виступи членів уряду про вигідність видобутку «сланцевого газу» (http://www.epravda.com.ua/news/2011/02/9/270341/, http://www.newsru.ua/arch/finance/29nov2011/eni.html, http://www.galinfo.com.ua/news/95180.html), які час від часу суперечать один одному. По-друге, широка публікація рекламних матеріалів про те, як гарно видобувають цей газ в інших країнах (http://www.radiosvoboda.org/content/article/24240702.html). Також велися зовсім непрозорі перемовини з іноземними компаніями, що видобувають газ методом фрекінгу. Разом з тим, в інших країнах в той самий час відбувалися гострі процеси: протести проти фрекінгу набували міжнародного характеру (http://www.youtube.com/watch?v=NIGD_ka-U7M, http://www.youtube.com/watch?v=hXYvck7FpD8&feature=relmfu, http://www.youtube.com/watch?v=Lb0WN_bitTE&feature=relmfu). Протести проти застосування фрекінгу проходять майже по всьому світу. Саме у 2011 році вирішила прийняти мораторій на видобуток сланцевого газу Франція (http://www.epravda.com.ua/news/2011/07/3/290666/) — держава, на території якої містяться найбільші поклади цієї речовини. 1 липня 2011 року Сенат Франції заборонив метод видобутку корисних копалин, який носить назву "гідророзрив пласта". У всіх компаній, що одержали до того дня дозвіл на видобуток сланцевого газу, були відібрані ліцензії. Якщо вони продовжать працювати на родовищах, їм загрожують штрафи, а менеджерам компаній — тюремні терміни. Кількома місяцями пізніше, вже у 2012 році, президент Франції Франсуа Олланд заблокував можливість дозволу на видобуток сланцевого газу до кінця свого президентства (http://ukranews.com/ru/news/economics/2012/09/17/79082). Другою державою Європи, яка заборонила фрекінг на своїй території, стала Ірландія (http://bnr.bg/sites/ru/Lifestyle/ScienceAndNature/Pages/190112-shistov_gaz.aspx). Третьою державою, що поклала край планам проведення гідророзривів пластів на своїй землі, виявилася Болгарія (http://www.rbc.ua/ukr/top/show/bolgariya-zapretila-razvedku-slantsevogo-gaza-putem-frekinga-19012012114200), це трапилося в січні 2012 року. «Заборона постійна і діє на всій території Болгарії і в її територіальних водах в Чорному морі». — Так сказано в постанові уряду Болгарії. А за порушення заборони передбачений штраф — 100 мільйонів левів (біля 65 млн. дол. США). Однак, не слід думати, що решта країн відчайдушно видобувають сланцевий газ. Насправді, всі країни, які мають поклади цієї копалини, вводять ті чи інші обмеження. Наприклад, фрекінг практично заборонено у Британії (там припускається лише фрекінг для проведення розвідки) (http://so-l.ru/news/show/5705688), Канаді, де взято курс н8е на водяний, а на газовий (пропановий) фрекінг (http://www.pro-gas.org/2012/05/blog-post_10.html), Німеччини, де далі розвідки запасів справа не пішла, та навіть США, де щороку стають все більш суворими вимоги до безпеки свердловин, а в деяких штатах цю діяльність навіть забороняють. В Україні на офіційному рівні зовсім ніяк не аналізувався цей зарубіжний досвід, причини заборони фрекінгу, не розроблялися критерії екологічної та техногенної безпеки при видобутку газу методом фрекінгу. Це зроблено лише у 2012 році і без участі влади: «Критерії екологічної та техногенної безпеки при видобутку газу методом фрекінгу» розроблені незалежними науковцями та фахівцями НГО. Влада жодним чином не прореагувала на цю важливу роботу (http://www.zfront.org/kriteriji_bezp/).

Разом з тим, в Україні все більше висловлюється застережень фахівців щодо видобутку газу методом фрекінгу. Всеукраїнські та міжнародні громадські організації, діяльність яких спрямована на захист довкілля, неодноразово висловлювали своє занепокоєння стосовно екологічних загроз для довкілля і здоров’я українців у зв’язку з розвідкою і можливим початком видобутку в Україні сланцевого газу та газу ущільнених пісковіків (нетрадиційних газів) шляхом гідророзриву (фрекінгу). У вересні 2012 року Конгрес Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) прийняв резолюцію №118, в якій закликав держави призупинити видачу ліцензій на видобуток газу методом гідророзриву, а також заборонити його застосування поблизу родовищ питної води, у сейсмонебезпечних районах, у районах з дефіцитом води, поблизу сейсмічних розломів і на природоохоронних територіях (http://portals.iucn.org/2012motions/?q=M-118, переклад: http://epl.org.ua/novini/anons/backPid/393/article/5247/). Звіт про дослідження, що полягало в оцінці екологічного впливу та регуляторних передумов для застосування методу фрекінгу в Україні, яке проводилося для українського уряду та Агенції США з міжнародного розвитку міжнародними фахівцями, замовчувався протягом кількох місяців. Український уряд не оприлюднював його і тільки цієї осені представники громадянського суспільства знайшли дослідження через пошук в мережі Інтернет. Деякі його частини місять різку критику ситуації в Україні. У звіті, датованому 1 травня, зазначається, що «нормативно-правові акти потребують чіткіших формулювань, потрібен активніший діалог між урядом, бізнесом та громадськістю, і створення атмосфери, яка б сприяла участі громадськості» (http://www.menr.gov.ua/content/article/11434). Проте, жодна з цих рекомендацій наразі не виконана. У звіті також говориться, що українське законодавство про забір та скид вод, які були відпрацьовані під час розробки сланцевого газу, є невідповідним, що законодавство про відстійники для відпрацьованих вод є нечітким, і що законодавство не гарантує належне очищення стічних вод від забруднюючих речовин, які будуть скидатися в українські річки. Були вказані схожі недоліки законодавства щодо впливу на забруднення повітря. У травневому звіті щодо сланцевого газу перелічені також недостатнє правове регулювання щодо чужорідних видів, «неналежне фінансування» виявлення та охорони біорізноманіття, відсутність законів, за якими проводилося б обов’язкове страхування чи створювалися б заставні фонди для гарантування відновлення територій після завершення видобутку. У звіті також говориться про необхідність внесення змін до Земельного кодексу та законодавства про приватну власність для того, щоб захистити власників землі і мешканців, які не мають чітких прав на землю (http://www.menr.gov.ua/content/article/11434). Натомість, у 2011 році були внесені зміни до ЗУ «Про угоди і розподіл продукції» (ЗУ «Про внесення змін до Закону України "Про угоди про розподіл продукції" щодо вдосконалення механізму укладення угод про розподіл продукції», від 17.11.2011 № 4053-VI) (http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4053-17), який позбавив місцеву владу та місцеві спільноти права брати участь у процесі затвердження земельних ділянок для проведення розвідки нетрадиційних газів. Важко зрозуміти, чому принцип верховенства права не діє в Україні для певних галузей промисловості. Травневий звіт закликає «надати важливу роль органам місцевого самоврядування», але український уряд не зробив нічого, щоб виправити помилки, допущені у законодавстві у 2011 році. Розвідка та видобуток нетрадиційних газів методом гідравлічного розриву в Україні може призвести до значного погіршення довкілля. Так, буріння і експлуатація свердловин для видобутку сланцевого

газу на Олеській і нетрадиційного газу на Юзівській площадках спричинять декілька основних блоків екологічних проблем. Перший блок пов'язаний з використанням і охороною водних ресурсів. Так, на Олеській площі, з одного боку, для буріння і експлуатації свердловин (нагнітання рідини в пласт) необхідні дуже великі обсяги води, запаси яких в цьому районі недостатні. З іншого боку, великі обсяги відпрацьованих рідин після буріння і експлуатації необхідно скидати. Втім для поверхневих вод це лімітовано транскордонним статусом ріки Західний Буг, для підземних — відсутністю нагнітальних свердловин з достатньою приймальністю. В межах Олеської площі знаходяться основні водозабори для комунального водопостачання всіх міст північної частини області, в тому числі м. Львова, а також низка родовищ мінеральних вод, які експлуатуються (наприклад, лікувально-столова вода «Олеська»). Українське законодавство забороняє буріння нафтогазових свердловин і скид стоків у зонах санітарної охорони водозаборів, проте нема гарантії, що це не буде відбуватися. У минулому, кожен раз, коли закон ставав на перешкоді швидкої розробки сланцевого газу, український уряд просто міняв законодавство. Та навіть існуюче законодавство не передбачає обмеження кількості води, що використовується компанією для своїх потреб, що може спричинити до зміни гідроекологічного режиму в місцях, де більшість населення користується водою з колодязів. Для Юзівської площі проблема можливого забруднення головної водної артерії Донбасу стоїть не менш гостро, оскільки ріка Сіверський Донець забезпечує питною водою більшу частину населення Харківської, Донецької і Луганської областей. Ще однієї вагомої втрати може зазнати східний маловодний регіон, адже Харківщина та Донеччина позбудуться стратегічного запасу підземних вод. Близько 10 кілометрів відділяє майданчик першого фрекінг-буріння, що розташувався біля села Веселе Первомайського району Харківської області від Краснопавлівського водосховища, з якого здійснюється водопостачання третини міста Харкова (в місті проживає майже 1,5 мільйонів осіб, але не можна точно визначити, скільки мешканців міста користується водою з цього джерела, оскільки частина районів міста отримує суміш з декількох джерел водопостачання). Другий блок проблем пов'язаний з утилізацією відходів буріння свердловин, оскільки в обох планованих районах видобутку нетрадиційних газів відсутні полігони для захоронення десятків тисяч кубометрів вибуреної породи і шламу, а тим більше відпрацьованої ГРП-рідини. Відповідно матиме місце забруднення земельних ресурсів при виносі породи і шламу на поверхню. На Харківщині вже розпочаті роботи з буріння першої свердловини. Втім, компанія чітко не зазначила, у який спосіб будуть зберігатися відпрацьовані рідини. Можна припустити, що це будуть наземні відкриті відстійники («амбари»), існування яких в багатьох розвинутих країнах світу вже заборонено. Третій блок проблем торкається долі перлин природно-заповідного фонду Карпат та долини Сіверського Дінця на Сході України. Втратять привабливість туристично-оздоровчі комплекси Західної України, буде знищено бальнеологічні курорти Слов’янська і Світлогорська. Знищення може очікувати селіосанаторій «Соляна Симфонія» і саме унікальне родовище кам’яної солі м. Соледар. Четвертий блок зачіпає питання сейсміки, геологічної стабільності/стійкості та екосистемної рівноваги регіонів. Зокрема, слід зазначити, що частина Олеської площі характеризується підвищеною сейсмічністю та значною тектонічною порушеністю, тому застосування фрекінгу може мати непередбачувані наслідки, що принаймні може проявлятися у порушенні стабільності

численних зсувних ділянок, впливом на стан інженерних споруд, в першу чергу магістральних нафто- та газопроводів. Застосування фрекінгу в зазначених умовах тектонічної порушеності, може призвести до втрати екрануючих властивостей водотривких товщ та неконтрольованого поширення фрекінгових рідин та газів у геологічному середовищі. Що стосується сейсмічних ризиків на Юзівській площі, то тут ми бачимо приклади зсувонебезпечних територій, на яких достатньо навіть слабкого поштовху, щоб погіршити ситуацію. Архітектура Харківської, Донецької, Луганської та Дніпропетровської області не розрахована на сейсмічну активність, використані технології будівництва та матеріали можуть не витримати поштовхів, які утворюються в землі під час гідророзриву пластів. П'ятий блок пов'язаний з відсутністю українських екологічних нормативів для більшості хімічних реагентів, що застосовуються водночас і у процесі буріння, випробування, і експлуатації свердловин. Українське законодавство забороняє використовувати речовини без затверджених екологічних нормативів. Водночас і горизонтальне буріння, і експлуатація свердловин для сланцевого газу вимагають токсичних хімічних реагентів. Не відомо, які саме хімічні речовини будуть застосуватися, бо ця інформація не повідомляється громадськості. В нормативних актах більшості розвинутих країн, в яких ще не заборонено використання фрекінгу, від компаній вимагається повністю розкривати склад фрекінг-рідини. В Україні такої вимоги у законодавстві немає, отже у разі аварії або навмисного забруднення довкілля довести провину саме компаній, що застосовують фрекінг, буде майже неможливо. Шостий блок — техногенний. Кожна газова свердловина є об’єктом підвищеної вибухо- та пожежонебезпеки. А фрекінг-свердловина є ще й об’єктом підвищеної хімічної небезпеки. Щорічно на свердловинах різної конструкції трапляються різноманітні надзвичайні ситуації: газові фонтани, грязьові фонтани, вибухи, тощо. У разі, якщо при гідророзриві станеться аварія, в атмосферне повітря буде викинуто декілька тон фрекінг-речовини. Як її нейтралізувати? Яким буде її вплив на довкілля та здоров’я людей? Де будуть зберігатися речовини для нейтралізації фрекінг-хімії? Чи відрізнятиметься тактика пожежогасіння фрекінг-свердловини від тактики гасіння звичайних свердловин? Чи будуть бійці ДП «ЛІКВО» та МНС готові до ліквідації таких надзвичайних ситуацій та їх наслідків, чи матимуть вони все необхідне обладнання. Українське законодавство не надає відповідей на ці питання, отже, для життя людей та безпеки територій існує велика загроза! Сьомий блок — транспортування. Як окремі компоненти, так і вже приготована фрекінг-рідіна має транспортуватися на великі відстані. В деяких країнах для цього в минулому застосовувалися тимчасові трубопроводи, зокрема, з гуми та пластику (див. наприклад, http://www.nytimes.com/2011/11/20/magazine/fracking-amwell-township.html?_r=2&), все частіше такий спосіб транспортування забороняється через те, що подібні тимчасові трубопроводи дуже легко зазнають пошкоджень, отже, забруднення фрекінг-рідинами територій при цьому є неминучим. Як відомо, найбільша частина аварій та катастроф у хімічній галузі відбувається саме на етапі транспортування. В Україні немає жодних законодавчих обмежень щодо транспортування фрекінг-рідіни або її компонентів. Восьмій блок — радіоактивність. Як відомо, так звані «пластові води» є радіоактивними, ступінь їх забруднення радіонуклідами залежить від багатьох факторів, в першу чергу, від глибини залягання

(http://www.lawrussia.ru/texts/legal_884/doc884a332x801.htm). В 20-40 роки з пластових вод навіть промислово видобували радій (http://geo.web.ru/db/msg.html?mid=1171496&uri=part03-03.htm). Оскілки заради економії води одну й ту саму фрекінг-рідину планується використовувати 5-6 разів, а між гідророзривами пластів її будуть десь зберігати, існує ймовірність радіаційного забруднення територій, радіаційного зараження ґрунтових вод. Також не можна забувати про подальшу утилізацію відходів (відпрацьована фрекінг-рідина, відфільтровані домішки фрекінг-рідини). Це можуть бути радіаційно забруднені відходи, поводження з якими можна довіряти лише спеціалізованим компаніям, які мають відповідні ліцензії, а їхні співробітники — допуски. Також існує необхідність придбання та зберігання засобів індивідуального протирадіаційного захисту для працівників об’єктів та населення прилеглих сіл, селищ та міст, а також — інженерних засобів протирадіаційного захисту (укриття). Жодної з цих вимог немає в Українському законодавстві. Дев’ятий блок — втрати метану. Гідророзрив — як і вибух — це майже некерований процес, який ми можемо лише розраховувати, спираючись на теорію вірогідності. При цьому завжди залишається певна вірогідність, що процес піде іншим шляхом, що структура підземних порід відрізняється від тієї, на яку ми розраховували, тощо. Отже деякі тріщини у ущільнених пісковиках можуть сягати верхнього кордону їх залягання. Ці тріщини можуть співпадати з аналогічними тріщинами в інших породах. Таким чином природний газ отримує можливість виходу на поверхню не через свердловину, а через випадкові отвори, що створює небезпеку утворення пожеж та вибухів, отруєння людей та тварин. Десятий блок — подальше забруднення артезіанських вод. Артезіанські води — одне з найбільших багатств України, яке має статус стратегічного, адже воно є запорукою виживання всієї нації. Щороку поверхневі води, ґрунтові води, навіть артезіанські води неглибокого залягання все більше забруднюються. Таким чином, людство змушене бурити все глибше, щоб дістатися чистої води. З іншого боку, кожна свердловина утворює ризик потрапляння забруднень у ці поклади підземних вод. І сланцеві свердловини, і ті, що будуються задля видобутку газу з ущільнених пісковиків, характеризуються надмірною глибиною: 3,5-5 кілометрів. Тобто, вони гарантовано перетинають всі водоносні горизонти, навіть найглибші. Разом з тим, життя однієї свердловини — 5-10 років. Цей спосіб видобутку газу характеризується швидким освоєнням тисяч свердловин, і таким же ж швидким їх спустошенням. В жодному законі немає вимоги нагляду за покинутими свердловинами. Разом з тим, у практиці ми стикаємося з безліччю випадків, коли або санітарно-технічний тампонаж виконувався неправильно, або невідомі особи розтампонували свердловину задля крадіжки металу, однак факт залишається фактом: відкриті свердловини різної глибини стоять просто неба в різних куточках України. А грошей на їх тампонаж немає в бюджетах регіонів. Одинадцятий блок — віддалений ризик забруднення хімічними речовинами. При проведенні фрекінгу під землю закачуються тонни й тонни фрекінг-рідини, в якій змішані найрізноманітніші хімічні речовини (http://www.zfront.org/oproverzhenie-oproverzheniya/), деякі з них є токсичними, деякі — канцерогенними, інші мають тератогенний або алергогенний ефект. Є й отруйні речовини, є й ті, що спричиняють руйнування довкілля. При фрекінгу значна частина цієї рідини залишається під землею на достатньо глибоких рівнях. Є інформація й про те, що різноманітні відходи (див. вище) газовидобувні компанії в різних країнах намагаються заховати на дні своїх свердловин, причому наше законодавство цього не забороняє. Але у 1970-роках в тому самому Первомайському районі на ДП «Первомайській хімпром» вже було зроблено подібний експеримент. На глибину більше 3

кілометрів (серебрянські пісковики) під невеликим тиском закачали відходи виробництва. Результати були жахливими — виявилося забруднення цими відходами артезіанських підземних вод Сівашського родовища, що розташовані значно вище (http://www.zfront.org/kriteriji_bezp/). Що ж буде через кілька місяців або років з фрекінг-забрудненнями, які горизонти вони зможуть отруїти — залишається тільки здогадуватися! В останні два роки в Україні пройшла ціла низка семінарів, конференцій, круглих столів, які були присвячені тематиці сланцевого газу або газу ущільнених пісковиків, але ані на крок не приблизили Україну до безпечного вирішення цього серйозного питання. Адже їхніми організаторами були не науковці, не діячі громадського руху, а Пи-Арщики, пропагандисти. Отже, на таких заходах не проходило обміну думками, обговорення, дискусії. Директивні виступи заздалегідь «замовлених» спікерів, декілька секунд на відповіді на питання присутніх — наступний виступаючий. Це окозамилювання має скласти у фахівців враження, що в державі насправді ведеться діалог між компаніями, що видобувають газ та екологічною громадськістю. Насправді газові монстри не чують застережень та не звертають на них уваги. Їх може змусити діяти в безпечний спосіб лише грамотно написане законодавство. Шляхи усунення проблем: А) Вдосконалення законодавства: І етап. 1). Негайний мораторій на будь-які роботи з проведення видобутку газу методом фрекінгу в Україні до розробки і впровадження законодавства, яке б гарантувало екологічну та техногенну безпеку населення і територій при цих роботах. 2). Негайне прийняття державою критеріїв екологічної та техногенної безпеки (за основу можуть бути прийняті ті, що розроблені незалежними науковцями та громадськими діячами у Харкові у 2012 році, див Додаток.). 3). Негайне проведення громадських слухань та обговорень, наукових конференцій задля розробки критеріїв. 4). Проведення міжнародних конференцій та семінарів з залученням провідних фахівців світу з техногенної та екологічної безпеки. Порівняння цих критеріїв з тими, що розроблені в інших країнах, вивчення, чи враховані в критеріях національні особливості. 5). Затвердження національних критеріїв екологічної та техногенної безпеки. Застереження:

- не слід припускати, щоб організаторами таких конференцій виступали компанії-газовидобники, бо вони зацікавлені у відсутності таких критеріїв та беззахисності держави перед їхньою діяльністю;

- не слід припускати, щоб представники видобувної галузі домінували на таких заходах, адже мова йде про безпеку людей, а не про економічну вигоду або геологічну складову;

- домінуючу роль на таких заходах мають відігравати Академія наук України, профільні інститути Міністерства екології та природних ресурсів, МНС, газовидобувної галузі;

- фахівці громадських організацій мають отримати широку можливість участі у семінарах і конференціях. Підробки громадської думки, залучення «ряжених» організацій (як це, нажаль, відбулося з Громадською радою при Міністерстві) буде злочином проти самих газовидобувних компаній, які отримають тимчасову «індульгенцію» від виконання екологічних вимог, але після того,

як це призведе до значних екологічних наслідків (масової загибелі людей, руйнації екосистем, нанесення збитків сільському господарству тощо) взагалі втратять можливість щось робити в Україні через народний супротив. ІІ етап. 1). На основі розроблених критеріїв у стислі терміни держава має розробити відповідні закони. Над цими законами мають працювати фахівці різних секторів та різних галузей. Слід пам’ятати, що кожен з законів — то гарантія збереження життя та здоров’я людей (а в деяких випадках і населення регіонів в цілому). На всіх етапах розробки законопроектів до їх обговорення і формулювання слід долучити представників науки та НДО. 2). Організувати по Україні обговорення законопроектів з метою їх вдосконалення та перевірки їх дії в специфічних умовах окремих областей, районів, екосистем. 3). Прийняття законів Верховною Радою (а нормативів нижчої ієрархії — відповідними структурами). ІІІ етап. 1). Громадський та депутатський контроль за можливістю виконання законодавства та його ефективністю. Оскільки приймається ця нормативна база щодо технології, яка сама по собі є новою та експериментальною для нашої держави, а існує стільки застережень, перші місяці після прийняття нового законодавства мають проводитися під пильним контролем і громадськості, і законодавців, щоб у разі виявлення помилок, це не призвело до трагічних наслідків, а законодавство було виправлене раніше, ніж станеться біда. 2). Після повної готовності законодавства, перевірки та доопрацювання, мораторій може бути відмінено. Але спочатку не на всій території держави. Лише якщо «пілотні проекти» покажуть, що населення. Території та природи убезпечені, цей мораторій може бути відмінений. 3). Мають бут продумані та втіленні у життя механізми подальшого громадського контролю за реалізацією процесу фрекінгу з можливістю громади миттєво зупиняти будь-які роботи, що ведуться з порушенням законодавства або технологічних вимог. Мова йде про спроби вилити відпрацьовану фрекінг-рідину у річку або розлити її по полях, протягнути тимчасовий пластиковий трубопровід по сільгоспугіддях тощо.

Б). Вивчення українськими фахівцями досвіду країн, де вже реалізуються проекти з видобутку газу методом фрекінгу. Сьогодні українські лікарі не можуть лікувати людей, які отруїлися продуктами, пов’язаними з фрекінгом. Отже, такі люди неминуче помруть. Треба провести стажування лікарів населених пунктів, розташованих поруч з свердловинами, у тих країнах. Де подібні випадки — звичайна справа (США, Канада тощо). Рятувальники МНС (як і бійці ДП «ЛІКВО») жодного разу в своєму житті не ліквідували аварій на подібних свердловинах. До того, як перший процес фрекінгу буде навіть підготований, вони мають пройти стажування у країнах, де вже відбулися десятки аварій на таких об’єктах (США, Канада тощо). Потребують спеціальної підготовки також: інспектори з безпеки труда, техногенного захисту, екологічного нагляду, санітарно-епідеміологічного контролю та інші.

5.1.5. Уран та перспективи розвитку уранового виробництва в Україні. Існування в Україні радіаційно забруднених зон внаслідок видобутку урану.

Ключовий автор — Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт»), Співавтор — Олексій Ведмідський (ХОГО «Зелений Фронт») Згідно інформації Всесвітньої ядерної асоціації (WNA), Україна володіє 2% світових покладів урану (http://www.world-nuclear.org/info/inf75.html), займаючи 10-11 місце в світі по запасах цієї корисної копалини. Щорічно в нашій державі видобувається 500-800 тон урану, що забезпечує потреби атомної енергетики держави на 30%. Але планується до 2015 року довести власний видобуток до 100% від потреб держави (http://www.uatom.org/pages/43). Основні запаси урану зосереджені в Кіровоградському урановорудному районі (оцінювані запаси становлять понад 100 тис. т.), також у Центральноукраїнському урановорудному районі. Родовища Побузького урановорудного родовища відпрацьовані в 1990-х роках. В експлуатації перебувають Ватутінське і Мічурінське родовища (Кіровоградського та Центральноукраїнського урановорудних районів відповідно), Северинське — в резерві. Деякі родовища перебувають на стадії розвідки (http://www.uatom.org/pages/43). Промислові родовища урану України представлені ендогенними родовищами в альбітитах і екзогенними родовищами у відкладеннях платформного чохла Українського щита. Україна має 12 детально розвіданих уранових ендогенних родовищ. Найбільші з них розташовані в Кіровоградському рудному районі. Щодо екзогенних, то собівартість видобування урану в них в 2,5 рази нижча традиційного, завдяки можливості розробки методами підземного вилуговування. Розроблення родовищ урану способом підземного вилуговування (ПВ) включає подавання в рудоносний пласт або блок хімічного реагенту, що переводить уран з мінералів у розчин, фільтрацію вилуговувального розчину через рудоносну товщу, повернення урановмісних розчинів на поверхню й наступне сорбційне вилучення урану з розчинів. Переведення урану в розчин у процесі ПВ здійснюється безпосередньо в надрах за допомогою робочого реагенту – водного розчину сірчаної кислоти (кислотний спосіб ПВ) або бікарбонату лугів (карбонатний спосіб ПВ) (http://www.uatom.org/pages/43). Видобуток і переробка уранової руди на території України почали здійснювати наприкінці 1940-х років. Ці роботи здійснювалися в умовах секретності без дотримання будь-яких вимог екологічної безпеки. В той час переробку уранової руди здійснювали Державне підприємство «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (ДП «СхідГЗК») та Виробниче об’єднання «Придніпровський хімічний завод» (ВО «ПХЗ»). На даний момент повний цикл робіт з видобутку та переробку уранових руд здійснює лише одне підприємство – ДП «СхідГЗК». До складу ДП «СхідГЗК» входять дві діючі шахти — Смолінська і Інгульська. Смолінська шахта розробляє Ватутінське родовище, Інгульська – Мічурінське та Центральне. Видобування уранової руди на Смолінській та Інгульській шахтах здійснюється підземним способом. Переробка уранових руд і отримання уранового концентрату (U3О8) здійснюється на Гідрометалургійному заводі м. Жовті Води (ГМЗ). В процесі переробки уранових руд на ГМЗ утворюються відходи (хвости) з підвищеним вмістом радіонуклідів природного походження, які за допомогою пульпопроводу розміщуються у спеціально обладнаному хвостосховищі «Балка «Щербаківська», що знаходиться в 5 км від м. Жовті Води. Станом на кінець 2010 року у хвостосховищі «Балка «Щербаківська» зберігалося 37,4 млн.т відходів уранового виробництва загальною активністю 3,89*1014 Бк (http://www.uatom.org/pages/43).

ВО «ПХЗ» з 1949 по 1991 року переробляло доменний шлак, урановмісні концентрати та уранову руду. На території підприємства та поза його межами утворено сім хвостосховищ («Західне», «Центральний Яр», «Південно-східне», «Дніпровське», «Сухачівське» (перша та друга секції) та «Лантанова фракція»), два сховища відходів уранового виробництва («ДП-6» та «База С») і цех для отримання окису-закису урану з азотнокислих розчинів (будівля № 103). У хвостосховищах накопичено до 42 млн. т відходів переробки уранових руд загальною активністю 2,7х1015Бк (середня питома активність – 6,4 кБк/кг), а у сховищах відходів уранового виробництва «ДП-6» та «База С» накопичено до 0,2 млн. т відходів уранового виробництва загальною активністю 4,4х1014Бк (середня питома активність – 2,2 МБк/кг). Загальна площа хвостосховищ – 2,43 млн., а сховищ відходів уранового виробництва – 0,25 млн. кв. метрів. Потужність експозиційної дози перебуває в межах від 30 до 35000 мкР/г (http://www.uatom.org/pages/43). В рамках Державної цільової екологічної програми приведення в безпечний стан уранових об'єктів виробничого об'єднання «Придніпровський хімічний завод» здійснюються роботи із здійснення ліквідаційно-рекультиваційних заходів на об’єктах колишнього ВО «ПХЗ». Мета зазначеної програми — ліквідація негативних екологічних наслідків діяльності колишнього ВО «ПХЗ», забезпечення захисту людей та природного середовища від іонізуючого випромінювання, приведення уранових об’єктів колишнього ВО «ПХЗ» в екологічно безпечний стан, сприяння сталому розвитку виробничої і соціальної інфраструктури території, що зазнала шкідливого впливу в результаті розвитку уранового виробництва об’єднання ВО «ПХЗ». Виконання заходів Програми здійснює Державне підприємство «Бар’єр» (http://www.uatom.org/pages/43). Будь-які роботи з видобутку або переробки урану в Україні є екологічно ризикованими, оскільки в державі фактично відсутня система радіаційного моніторингу та контролю територій. Доказом цього може слугувати ситуація, яка склалася в селі Довгівка Софієвського району Дніпропетровської області. Біля цього села в 2010 році представники декількох НУО виявили ділянку з рівнем радіації, що перевищує той, який спостерігається сьогодні поруч з 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС. А саме, там було виявлено 2, 611 рентген/год (http://pryroda.in.ua/lystopad/radiaciya-v-dovgivci-%D1%97zhte-lozhkami/, http://dozor1nikopol.at.ua/load/radiacija_u_dovgivci/1-1-0-43). Ця інформація набула широкого розголосу (http://tsn.ua/ukrayina/na-dnipropetrovschini-znayshli-misce-u-kilka-raziv-radioaktivnishe-za-chornobil.html). Українські інституції до сьогоднішнього дня не можуть впоратися за визначенням цієї території, її огородженням від постійного перебування місцевих мешканців, що, до речі, помирають від страшних хвороб, пов’язаних з радіацією. Місцеві співробітники МНС та інших служб мають застарілу вимірювальну техніку, якою, до речі, не вміють користуватися (див. на 27 секунді відео сюжету неправильне розташування датчику лічильника радіації паралельно землі, тоді як вимірювальне віконце розташовано так, що фіксує забруднення лише при положенні «перпендикулярно» до поверхні: http://www.musicvideos.com/watch-2/FVe6hs53hjE.html). В державі немає жодної служби, яка б могла виміряти рівень радіоактивного забруднення території (як інтегральний показник, а не рівень гама-фону, який в цьому випадку не є суттєвим). Справа в тому, що урановий ряд переважно має α та β розпад, тож вимірювання γ — активності в місцях видобутку урану (а поблизу від Довгівки було розташовано підприємство, яке ще у минулому сторіччі видобувало уран геохімічним способом) не дає ніякого результату. В той же час вплив α та β опроміненнення на організм є не менш шкідливим ніж γ. Тому у всьому цивілізованому світі при оцінюванні радіаційної небезпеки враховують всі види опромінювання. При чому сумарно.

Використовується термін “еквівалентна доза” для визначення біологічного ефекту опромінення. Тобто поглинена організмом доза помножена на коефіцієнт якості. Останній, в свою чергу, для γ та β дорівнює одиниці, а вже для α - 20. Тож про небезпеку годі й казати. Інший приклад — ситуація з радіаційним контролем харчових продуктів. На більшості українських ринків станції санітарно-епідеміологічного нагляду здійснюють контроль за допомогою старого, створеного ще за радянських часів обладнання. За технологією цих вимірів один аналіз триває близько 30 хвилин (див, наприклад, http://www.mrkvant.com.ua/radiation/8/). Але щодня на кожен ринок привозиться сотні (а то й тисячі) нових партій сільгосппродукції та напівфабрикатів з неї. Фактично, навіть при великому бажанні санлікарі не можуть перевірити всі ці товари. Разом з тим, не проводиться навіть вибірковий аналіз. Це можна довести, користуючись черемшею як індикатором відсутності безпеки. Черемша (або ведмежий лук) є рослиною, яка занесена до Червоної книги України. Тобто торгівля нею в Україні повністю заборонена. Жоден санітарний лікар не може дати дозвіл на торгівлю цією рослиною. Разом з тим, черемші дуже багато росте у Чорнобильській зоні відчуження. Під час рейдів громадської організації «Зелений фронт» активісти знаходили факти торгівлі черемшею на всіх харківських ринках. Це є опосередкованим доказом того, що фактично радіаційного контролю за харчовими продуктами не відбувається. Промислова експлуатація уранових родовищ в межах Кіровограда (місто і його околиці) тягнеться протягом більш ніж тридцяти років. Процес видобутку копалини супроводжується видобутком гірських порід у надрах Землі, отже роками накопичувалися відходи виробництва у вигляді териконів, які характеризуються підвищеним, у порівнянні з нормою, вмістом радіоактивних елементів. Існують численні радіоактивні аномалії антропогенно-техногенного характеру з різною інтенсивністю, як наслідок безконтрольного використання цих небезпечних матеріалів для будівництва споруд та доріг в межах міста протягом останнього десятиліття минулого століття. Ленінська районна рада міста Кіровоград разом з Геологорозвідувальною експедицією № 37 Державного підприємства "Kirovgeologiya" з метою вивчення екологічного стану району та зниження негативного впливу опромінення на жителів району, розробила в 2005 році проекту «Виконання заходів щодо ліквідації радіоактивного опромінення жителів міста Кіровограда», який став переможцем конкурсу місцевого самоврядування проектів і програм розвитку України та був реалізований у 2006 році. У зв'язку з роботами, виконаними в рамках даного проекту, карта гамма-поля охоплює значну частину території Ленінського району, в ній показана об'єктивна інформація про радіоактивні забруднення. Одна з плям такого забруднення на території Ленінського району знаходиться на проїжджій частині вулиці Завадівська. Потужність еквівалентної дози аномалії приблизно становить 1000 мікрорентген/годину. Причина — ця вулиця була у радянські часи покрита відходами уранового виробництва. Ціна очищення вулиці сягає приблизно 200000 гривень, але цих грошей місцева влада ніяк не може зібрати. От і йдуть по цій дорозі щодня до школи місцеві діти… Радіоактивні відходи, що містяться в Україні у великій кількості, переважно зберігаються в Дніпропетровській області неподалік міст Дніпродзержинськ та Жовті Води. В більшості випадків, доступ населення на радіоактивно забруднені території є вільним. Часто відсутні навіть попереджувальні знаки.

Жовті Води — радіоактивне забруднення територій не суцільне, а плямами. Таких плям в Жовтих водах досить багато, і навіть робилася карта таких “анамалій”. Але наскільки ця карта повна і чому вона засекречена — сказати важко. Декілька таких плям знайдено громадськими активістами. От одна з них: (48°20'59.42"Пн 33°30'2.47"С). Фактично це дитячий майданчик. Біля входу до двору школи з боку багатоповерхівки на асфальті фіксується до 3500мкР/год. Такі ділянки в місті не поодинокі, зокрема руїни покинутої шахти Ольховської також мають радіаційне забруднення місцеві мешканці зараз активно використовують її як несанкціоноване сміттєзвалище, часто прихоплюючи на зворотньому шляху знайдені будівельні матеріали. Схожа ситуація поблизу так званого Карєру бурих залізняків. Окрім подібних “аномалій” в Жовтих водах розташовані відстійники-шламонакопичувачи. Серед них є такі, що містять рідкі відходи. Тобто через все місто йде пульпопровід, по якому тече пульпа з радіоактивним вмістом. Звичайно, добре що шламонакопичувачі охороняються, на відміну від вказаних вище “аномалій”, але за сухої погоди рідина в сховищах випаровується, а радіоактивний пил розноситься далеко навкруги. Раніше ці, так звані “пляжі” покривали спеціальною речовиною, яка зв'язувала пил і скорочувала розповсюдження. Є інформація, що останнім часом цього не належним чином не роблять. При цьому раніше рівень пилу контролювався місцевою СЕС по місцях вірогідного розльоту, — останнім часом і це перестали робити. Онкологічна статистика по Жовтих Водах є засекреченою. Жовті Води не показуються в офіційній статінформації. Спілкування з місцевими мешканцями та вимірювання активістів громадських організацій відкривають таку картину: у оселях мешканців перших поверхів багатоповерхівок та приватних будинків виявляється багато радону. По словам людей, в таких помешканнях виявляється багато онкологічно хворих людей. Переважно це рак дихальної або кровоносної систем. Це, цілком ймовірно, пов'язано з α-опроміненням. Доречи, дуже вразив місцевий цвинтар: під два десятки виритих, могил, які (як сказали місцеві) «до дощу обов'язково заповняться». Це вражає, якщо зважити на невелику кількість місцевого населення. Чомусь у Жовтих Водах вважають, що якщо приховувати інформацію стосовно реального стану екологічної безпеки, то проблеми зникнуть самі собою. А життя буде довгим і безхмарним. Думки про те, що в місто можуть прийти інвестиції не тільки на підприємства, а і у якості допомоги для вирішення проблем забруднення у місцевою влади не виникає. Шляхи усунення проблем: А). Негайна закупівля сучасних засобів виміру радіації, які фіксують не тільки «гамма-фон», а й відображають інтегральні показники, а також окремо «альфа-» та «бета-випромінювання». Організація на основі цих приладів радіаційного моніторингу території держави, а також контролю територій. Б). Негайна перевірка місцевостей, які входять до «груп ризику»: місці сучасного та колишнього видобутку уранових руд, шляхів транспортування, місць перевантаження, обробки або накопичення відходів від видобутку уранової сировини, місць ядерних вибухів на території України, АЕС, інших радіаційно небезпечних об’єктів сучасними вимірювальними приладами. В). Комплексна перевірка радіаційного стану території покинутого виробництва по розробці родовища урану "Девладово", інших подібних об’єктів.

Г). Негайне припинення випасу худоби, перебування людей (в першу чергу, дітей) на територіях радіаційного забруднення. Унеможливлення видобутку металобрухту на радіаційно забруднених територіях. Ґ). Обстеження людей і тварин, які тривалий час перебували та продовжують перебувати на територіях радіаційного забруднення. Д). Проведення повної дезактивації територій покинутих виробництв урану часів СРСР, демонтаж залишків будівель, майданчиків тощо. Е). Забезпечення належного державного контролю за станом територій, який би включав контроль за станом підземних водоносних горизонтів, які містять залишки технологічних розчинів виробництва з видобутку урану. Є). Придбання сучасного обладнання для вимірювання радіації в харчових продуктах, створення системи вибіркового контролю за рівнем радіації в товарах, що реалізуються на ринках та в магазинах держави. Налагодження системи «перехресних перевірок», яка б виявляла випадки недбалого виконання санлікарями ринків та певних територій своїх обов’язків. Ж). Негайне оприлюднення усіх статистичних даних по захворюваності, які стосуються всіх без винятку територій, де проводиться видобуток або переробка уранових руд. Оприлюднення усіх мап радіаційного забруднення, усіх існуючих та таких, що збираються, даних про вплив уранового видобування на довкілля та його наслідки. Притягнення до відповідальності посадовців, які приховують ці факти від громадськості. З). Залучення широкого кола громадськості до обговорення та вирішення цих проблем та здійснення подальшого громадського контролю за урановидобуванням в Україні.

5.1.6. Інші корисні копалини Ключовий автор — Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт»), Співавтор — Олексій Ведмідський (ХОГО «Зелений Фронт») Яворівська сірка Від видобувної промисловості потерпає також територія Яворівської «Сірки» (Львівська обл.). З 1964 року підприємство займалося видобутком сірки, у тому числі шляхом виплавляння її з підземних свердловин перегрітою водою. В результаті утворилися поля підземної виплавки. Це ділянки, залиті некондиційною сіркою. Наразі рекультивації потребують поля загальної площею не менше 350 га. (http://postup.brama.com/020330/47_6_1.html). Роздільська сірка Роздільське родовище сірки почали розробляти в 50-х рр.. минулого століття. ДГХП „Сірка” спеціалізувалось на виготовленню сірки та сірковуглецю, випуску мінеральних та калійних добрив. На сьогодні Роздільське ДГХП „Сірка” є небезпечним об’єктом загальнодержавного рівня. На даний час на Роздільському ДГХП „Сірка” у хвостосховищах накопичено близько 90 млн. тонн відходів флотації сірки (http://portal.lviv.ua/news/2005/03/14/170034.html). Підприємство перестало працювати ще у першій половині 2000 року, але залишки непридатної для використання сірки й досі перебувають на його території. Тут же містяться 3,5 млн тонн відходів фосфорної кислоти, так званих фосфогіпсів. І це всього у якихось 600 метрах від р. Дністер. Ще одним джерелом хімічного

забруднення навколишнього середовища є скинуті на території підприємства 17 тис. тонн гудронів, завезених з Угорщини у 2002-2003 роках. Декілька років тому, під час дослідження у інституті медичної екології ім. Мерзяєва у Києві, у гудронах було виявлено 86 токсичних хімічних речовин (http://news.dt.ua/SOCIETY/rozdilska_sirka_prodovzhue_zabrudnyuvati_dnister-80987.html). У нинішньому стані вони складають страшну небезпеку. Дощі і сніг вимивають з гудронів солі важких металів та інші хімічні речовини. Існує постійна загроза забруднення ними відкритих водойм та р. Дністер. Переробку гудронів можна було б швидко налагодити, якби вони не перебували у заставі у ДПА. І поки не будуть вирішені майнові питання, чіпати їх не можна. А тим часом, ось вже майже десять років вони продовжують становити небезпеку для навколишнього середовища і р. Дністер. Лише у 2012 році керівництво «Сірки» провело тендер на рекультивацію території (http://www.ukr.net/news/rozd_lska_s_rka-13704724-1.html). Наразі роботи тривають (http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=244905130&cat_id=244277216). Бориславський газ В Бориславі Львівської області розташовано понад 15000 труб для відведення природного газу з підземних порожнин. Подекуди концентрація метану в цих трубах перевищує 70%. Вибухонебезпечність ускладнюється наявністю підземних порожнин, що виникли, переважно, внаслідок видобувної діяльності. Окрім цього, в місті відбувається періодичне забруднення природною нафтою водоймищ та криниць. Концентрація фенолу в криницях сягає 0,070 мг/л (в 70 разів перевищує ГДК). Місцеві мешканці вимагають визнати їх місто зоною екологічного лиха: http://fakty.ictv.ua/public/index.php/ru/index/read-news/id/1456510, http://ura-inform.com/ru/society/2012/07/20/u-zhitelej-borislava-neft-voshla-v-stiralnye-mashiny. Запорізька область, балка Середня Фільтрати відходів металургійного виробництва (в основному важкі метали) містять стоки зі сховища «Балка Середня» поблизу м. Запоріжжя. Фактично, без перешкод вони потрапляють до Дніпра. Цей полігон відходів з’явився біля Запоріжжя в 1937 році, після створення Дніпровського промислового комплексу. За декілька років територія звалища зросла до майже 250 гектарів (в різних джерелах площа та маса накопичених відходів відрізняються дуже суттєво). За деякими даними, за час експлуатації полігону там накопичилося більше 300 млн. тон відходів металургійного виробництва, до 7% яких — метали, що можна використовувати. Здавалося б, ось і рішення проблеми — використати те, що труїть людей. Але з 90-х років балка знаходиться в зоні уваги криміналітету, на її схилах час від часу проходять жваві «розбірки», декілька разів сюди навіть вводилися спецпідрозділи міліції. За деякими підрахунками, в ході стихійного видобутку корисних копалин з відвалів з полігону вивезли стільки цінних металів, що їхня сукупна вартість перевищує 150 мільйонів гривень. Є ідея надати полігону статус «техногенного родовища», що дасть змогу розпочати там легальний видобуток сировини. Але заводи виступають категорично проти цього. Отже, балка Середня залишається найбільшим на сьогодні полігон промислових відходів на Запоріжжі (http://operkor.wordpress.com/2011/04/01/%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%BA%D0%B0-%D1%81%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%BD%D1%8F%D1%8F-

%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5-%D0%BE%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8B-%D0%BF%D0%BE%D1%81/, http://zn.ua/ECONOMICS/balka_srednyaya_istoriya_po-ukrainski-60302.html, http://portmone.name/ekologija/othody-metallurgii-pochemu-v-zaporozhe-cennoe-syre-lish-portit-ekologiju.html). Житомирщина: титан «Житомирбуррозвідка» (дочірнє підприємство Національної акціонерної компанії «Надра України») планує займатись промисловою розробкою Торчинського родовища титанових руд. Загальна площа, на якій планується видобувати руду — 6129 гектарів на території Радомишльського, Малинського, Черняхівського, Коростишівського районів Житомірської області. У червні 2012 року «Житомирбуррозвідка» вже отримала 4 тисячі гектарів під кар’єри для розробки титанових родовищ. Фінансувати розробку титанових родовищ обіцяє якийсь невідомий інвестор. І тільки у 2015 році «Житомирбуррозвідка» буде вкладати власні кошти (http://www.1.zt.ua/themes/ekonomika/vlada-prodovzhuye-rozdavati-zemli-pid-titanovi-karyeri.html, http://gazeta.ua/articles/np/_na-zhitomirschini-selyani-ne-hochut-viddavati-tisyachi-ga-zemli-pid-titanovi-kar/468649). Окрім цього, неодноразово відмічалися випадки нанесення шкоди довкіллю і природним ландшафтам через незаконний (або неправильно організований) видобуток крейди та торфу, щебеню та інших корисних копалин. Проблематика таких випадків — місцева влада не хоче визнавати існування екологічних проблем (здебільшого), ховає інформацію про реальні загрози та наслідки для довкілля та здоров’я людей від тих чи інших проектів. Разом з тим, місцева влада частіше за все й не має достатньо грошей, щоб вирішити ту чи іншу проблему. Отже, лише широкий розголос може привести до залучення на вирішення державних коштів або коштів міжнародних установ. Шляхи усунення проблем: А). Збільшити ступінь адміністративної або кримінальної відповідальності керівників за приховування або перекручування екологічно значущої інформації, в першу чергу — про екологічні проблеми та катастрофи. Б). Створити постійнодіючу міжвідомчу комісію по обстеженню місць можливих екологічних лих, яка б була обладнана всім необхідним для проведення хімічного, радіаційного, екологічного, метеорологічного та гідрологічного обстеження територій. Ця комісія має перевіряти факти, які потрапляють в державні установи у скаргах та заявах від населення та НГО, друкуються в пресі, містяться в звітах організацій та установ. Також ця комісія має відвідувати території «груп ризику» (місця розробки токсичних корисних копалин, відвали хімічних та металургійних підприємств тощо). В комісію мають увійти: представники Мінекології, МНС, Гідрометеорологічної служби, СЕС та інших зацікавлених відомств, а також представники зацікавлених громадських організацій, журналісти. В). Негайно розпочати роботи по забезпеченню безпеки населення, що мешкає біля зон екологічного лиха або зон екологічного ризику. У разі неможливості забезпечення людей за місцем проживання — забезпечити їхнє переселення чи евакуацію. Г). Провести інвентаризацію «екологічних гарячих точок» України задля виявлення 10 найбільш значущих. Направити всі зусилля Міністерства на вирішення цих проблем (якщо потрібно, із

залученням іноземної допомоги). По мірі вирішення проблем, заміняти в топ-10 вирішені проблеми на нові, найбільш значущі серед тих, що залишилися без вирішення раніше.

На початок 2010 року в України розвідано 450 родовищ питних і технічних підземних

вод, 209 родовищ мінеральних вод, одне родовище теплоенергетичних підземних вод і одне родовище промислових підземних вод. Загальні прогнозні ресурси підземних вод в Україні складають 61 689,2 тис. м3/добу, з яких 57 499,9 тис. м3/добу з мінералізацією до 1,5 г/дм3. Забезпеченість прогнозними ресурсами питних підземних вод населення України по регіонах знаходиться в межах 0,3 – 5,5 тис. м3/добу, а в середньому – 1,3 тис. м3/добу на одну особу. Прогнозні ресурси підземних вод розподілені по регіонах нерівномірно. Переважна частина прогнозних ресурсів зосереджена у північних та західних областях України, ресурси південного регіону обмежені.

За підсумками 2011 року часка видобувної промисловості та сектору нафтопереробки в

структурі ВВП склала (за даними Держстату http://www.ukrstat.gov.ua/) 12,1%. У 2011 році було прийнято на державному рівні чимало рішень, які змінили розвиток видобувної галузі держави. Зокрема, законодавчо було врегульовано приватизацію вугільної промисловості (Закон України «Про особливості передачі в оренду або концесію об’єктів паливно-енергетичного комплексу, що знаходяться у власності держави) , а також знижено рентну плату на нафту та газовий конденсат. У 2011 році в державі працювало 209 вугільних шахт, 167 з них перебувало у державній власності. За 2011 рік було видобуто 81,9 мільйонів тон вугілля, що на 8,8% більше, ніж у 2010 році. Разом з тим, переважна більшість державних шахт вважаються збитковими.

В 2011 році видобуток нафти у державі скоротився на 6,3% у порівнянні з 2010 роком — до 2,4 млн. т. Тенденція скорочення видобутку нафти почалася ще у 2006 році. Фахівці пояснюють його низьким фінансуванням розвідки нових родовищ та вичерпанням старих. А видобуток природного та попутного газу у 2011 році виріс на 0,4% та склав 20, 14 мільярдів кубометрів. 70% цієї кількості здобула компанія «Укргазвидобування», більше 10% — «Укрнафта», 6% — «Чорноморнафтогаз», 2% — британська нафтогазова компанія з активами в Україні «JKX Oil & Gas», решта дісталася великій кількості дрібних кампаній різних форм власності. Те, що приріст видобутку газу йде дуже поволі, фахівці пояснюють вичерпанням родовищ, заниженою ціною на газ власного видобутку (420 гривень з ПДВ за тисячу кубометрів) та великий податковий пресинг, який робить галузь інвестиційно непривабливою. Щодо податкового пресингу, то в 2011 році було прийнято Закон України «Про внесення змін в Податковий кодекс щодо перегляду ставок деяких податків та зборів», який вступив в силу з початку 2012 року. Цим законом рентна ставка при видобутку газу знижена на 22-30%, що значно покращило фінансовий стан компаній, що видобувають газ. У 2011 році гірничо-збагачувальні комбінати збільшили реалізацію на 6,4% до 71,8 млн.т. При цьому зростання експорту склало 4,7%, а реалізація на внутрішньому ринку зросла на 8%.

2011 рік ознаменувався для України також масштабною підготовкою до реалізації в державі масштабних проектів з видобутку газу методом фрекінгу — екологічно небезпечного способу, який зазнає повної або часткової заборони у все більшому переліку розвинутих країн світу. При цьому всі сили законодавчої та виконавчої гілок влади були кинуті на знищення будь-яких перешкод на шляху реалізації проектів, пов’язаних з фрекінгом, при цьому національних критеріїв екологічної та техногенної безпеки створено не було, також не розроблено жодних законів, які б дали змогу регулювати видобуток такого газу, забороняли б ризикувати життям та здоров’ям людей, станом екосистем та збереженням природних багатств.

Інтенсивні розробки родовищ залізних руд, вугілля, нафти та газу, які ведуться з часів Російської Імперії, призвели до значного вичерпання запасів цих корисних копалин. Разом з тим, видобуток на більшості родовищ ведеться застарілим устаткуванням за технологіями минулого сторіччя. Технічне переоснащення шахт та кар’єрів ведеться дуже повільно. Саме тому видобуток вугілля пов'язаний в Україні з великою кількістю аварій з чисельними людськими жертвами. Велику небезпеку для довкілля має видобуток урану, багатьох інших копалин, які мають токсичні або радіаційні властивості. На багатьох підприємствах видобувної галузі використовуються екологічно небезпечні технології, через що відбувається забруднення повітря, води, ґрунтів. Також небезпечними є наслідки видобутку корисних копалин: дуже часто після завершення робіт, підприємства не проводять (або проводять неякісно) реабілітацію, рекультивацію земель, що використовувалися при видобуванні. Ці землі стають зонами екологічного лиха, залишки небезпечних речовин становлять значну загрозу для місцевих мешканців та довкілля. В державі порушений баланс між екологічною безпекою та економічним зиском від проектів, отже дуже часто шкідливі наслідки від реалізації того чи іншого проекту з видобування корисних копалин є значно більшими, ніж економічні зиски від цього проекту.

Фактично, у галузі зараз діє декілька тисяч гравців (здебільшого це стосується газовидобування), прослідкувати за якими майже неможливо. Штрафи за порушення екологічного законодавства є мізерними у порівнянні з доходами більшості таких компаній. Дуже часто компанії зареєстровані в одному місці (Києві), а видобуток ведуть в іншому, отже, вони не підзвітні місцевим органам влади та контролю. В державі не існує інститутів громадського контролю за діяльністю видобувних кампаній, більшість проектів у цій галузі реалізується без обговорення з громадськістю, без врахування вимог територіальних громад. Порушення екологічного законодавства майже ніколи не приводять до анулювання ліцензій та дозволів на видобуток корисних копалин, отже, компаніям простіше ігнорувати ці вимоги, інколи виплачуючи штрафи.

Значну шкоду довкіллю завдає взагалі незаконний видобуток корисних копалин, який здійснюється як окремими громадянами, так і цілими угрупуваннями (підприємствами). Це незаконний видобуток вугілля, піску, крейди, та навіть чорнозему. Щороку обсяги цих нелегальних видобувних «компаній» зростають. А правоохоронні органи роблять все можливе та неможливе, щоб уникнути роботи по припиненню цих правопорушень. Статті Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення майже не працюють, визначені законодавством міри покарання не застосовуються щодо учасників таких злочинів.

Хоча зведеної по державі статистики і не існує, але з аналізу ЗМІ видно, що щорічно порушення законодавства у сфері поводження з корисними копалинами призводять до загибелі або травмування декількох десятків людей, порушення значної кількості природних екосистем, родючих ґрунтів, руйнуванню будівель та споруд, знищенню лісів та зубожінню населення шляхом погіршання умов його проживання.

Як свідчить «Звіт про стан виконання Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища за 2011 рік», територіальними інспекціями держгеолконтролю проведено перевірки діяльності 785 підприємств-надрокористувачів щодо виконання ними особливих умов 858 спеціальних дозволів на користування надрами (далі – дозвіл). Під час перевірок підприємств-надрокористувачів, установлено 1739 порушень норм і правил користування надрами (!), надано 1577 приписів щодо усунення виявлених порушень та встановлено терміни виконання. Це свідчить, що на кожному середньостатистичному підприємстві зроблено біля двох порушень норм та правил. Також під час проведення перевірок у 2011 році органами державного геологічного контролю виявлено 84 випадки несанкціонованого видобутку

корисних копалин. За звітний період Робочою групою Держгеонадр України прийнято рішення зупинити дії 161 дозволу та анулювати 223 дозволи на користування надрами.

Задля поліпшення екологічної ситуації в сфері надрокористування необхідно:

А). Привести законодавство у відповідність до міжнародних та європейських стандартів. Б). Зробити більш суворими покарання за злочини та правопорушення у сфері видобутку

корисних копалин. В). Створити спецпідрозділи міліції, так звану «екологічну міліцію», яка б опікувалася цим

напрямком роботи, оскільки в державі сьогодні не існує служб оперативного реагування на повідомлення про екологічні злочини, а злочинні угрупування, що займаються незаконною розробкою надр, є зазвичай гарно технічно екіпірованими та недосяжними для екоінспекторів або дільничних інспекторів міліції.

Г). Посилити контрольні функції уповноважених державних органів, створити умови для вилучення родовищ у компаній та організацій, які порушують екологічне законодавство.

Ґ). Створити законодавчі передумови для впровадження систем громадського контролю за всіма етапами діяльності видобувних компаній (від створення технічних завдань на розробку проектної документації до нагляду за роботами з реабілітації території після закінчення видобутку) та громадської участі в прийнятті рішень на всіх цих етапах.

Д). Розділити Міністерство екології та природних ресурсів України (яке поєднує неприроднім шляхом охорону навколишнього середовища та керівництво видобутком корисних копалин) на міністерство екології та окрему Державну службу геології та надр України, щоб в майбутньому уникати конфлікту інтересів всередині самого Міністерства.

Е). Закріпити пріоритет критеріїв екологічної та техногенної безпеки над критеріями економічної вигоди, ресурсного забезпечення тощо, закріпити його на законодавчому рівні.

Є). Прийняття Кодексу України «Про надра» який би чітко розмежував повноваження та надав можливість ефективного контролю за видобутком корисних копалин.

5.3. Нелегальний видобуток чорноземів. Чорний ринок родючих ґрунтів в Україні. Вплив цього явища на стан довкілля.

Ключовий автор – Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») Співавтор – Павло Нетеса, ліквідатор аварії на ЧАЕС, координатор ХОГО «Зелений фронт», активіст ГО «Альтернатива»

За даними Держкомстату України площа сільськогосподарських угідь держави у 2011 році

складала близько 41,6 мільйонів га (http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2006/sg/sg_rik/sg_u/zp_u.html). Ще у 1990 році цей показник сягав 42 мільйонів гектарів (http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2006/sg/sg_rik/sg_u/zp_u.html), тобто в державі споглядається стійка тенденція скорочення сільськогосподарських угідь. За даними Центру Разумкова (http://www.razumkov.org.ua/ukr/files/category_journal/NSD107_ukr_1.pdf), площа чорноземів в Україні становить, за різними оцінками, від 15,6 до 17,4 млн. га, або близько 8% світових запасів. Водночас, як у структурі земельних ресурсів країни, так і землекористуванні спостерігаються значні диспропорції, поглиблення яких може становити загрозу якості довкілля та життєвого середовища, а також – ефективності господарської діяльності, тобто стійкому розвитку

національної економіки. Так, в Україні склався надзвичайно високий рівень освоєння життєвого простору: до господарського використання залучено понад 92% території і лише близько 8% (4,5 млн. га) – перебуває у природному стані. Так само надзвичайно високим є рівень розораності території – понад 54% (у розвинутих країнах Європи – не перевищує 35%). Фактична лісистість української території становить лише 16%, що недостатньо для забезпечення екологічної рівноваги (середньоєвропейські показники – 25-30%). Постійно зменшується територія, зайнята поверхневими водами (з 1991р. – на 12,5 тис. га), що додатково поглиблює проблему недостатності водних ресурсів в Україні. Всі ці фактори негативно впливають на стан ґрунтів, ведуть до деградації чорноземів та постійного скорочення їх площ та родючості в цілому.

Ось чому у проекті закону «Про ґрунти та їх родючість», розробленому Кабінетом міністрів України (відхилений Верховною Радою України 17.05.2012 року) вперше висловлюється ідея створення Червоної книги Українських ґрунтів, до якої пропонується заносити ґрунти, що зникають та потребують охорони. Також у проекті закладено концепцію створення об’єктів природно-заповідного фонду для збереження тих чи інших типів ґрунтів (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=42360, http://www.uniflor.biz/law/proekt-zakonu-pro-hrunty-ta-jih-rodyuchist.html). Стаття 4 цього Законопроекту була сформульована таким чином: «Особливо цінними ґрунтами, які перебувають під особливою охороною держави, є чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені ґрунти та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерново-буроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму». Тобто, цей закон констатує необхідність захисту чорноземів та вжиття невідкладних заходів по їх охороні. Такі ж вимоги висловлюють у своїх працях та інтерв’ю науковці та фахівці з ґрунтознавства: http://blogger.com.ua/2012/%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%B2%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%87%D0%B0%D1%94-%D1%81%D0%B2%D0%BE%D1%97-%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D0%B8/, http://a7d.com.ua/1396-rodyuchist-runtiv-potrebuye-oxoroni.html, http://www.pravda.com.ua/columns/2012/01/10/6874408/view_print/, багато інших.

Натомість, новим, раніше невідомим видом екологічного злочину, який поширився в Україні наприкінці 2010-х років, стало розкрадання поверхневого родючого шару ґрунту (чорнозему) з метою продажу. Здебільшого чорноземи крадуть з полів сільськогосподарського призначення. Вивозять його частіше за все великими самоскидами (КАМАЗ, МАЗ, ЗІЛ). Щороку обсяги чорного ринку чорнозему збільшуються та збільшуються.

Передумовою цього явища є те, що після розпаду радгоспів та колгоспів сільгоспугіддя потрапили в розпорядження орендарів, багато з яких поля не обробляли та не контролювали. Державного контролю за станом земель насправді майже нема. Частіше за все саме з таких покинутих напризволяще полів шахраї знімають поверхневий шар ґрунту та продають. Також вони «примічають» землі запасу або землі, що зайняті лісосмугами, прибережні землі річок та струмків тощо. Продаж чорнозему охопила не окрему область, а майже всю державу. Ця проблема має декілька аспектів. Надалі ми приводимо приклади по Харківській області, оскільки багато фактів досліджено ХОГО «Зелений фронт», а вся зібрана громадською організацією інформація донесена до природоохоронних державних організацій, правоохоронних органів, ЗМІ, інших громадських організацій.

Оголошення про продаж чорнозему можна знайти в Інтернеті та на сторінках популярних харківських рекламних газет. «Харківський кур’єр» (http://xk5.com.ua/search.php?q=%F7%E5%F0%ED%EE%E7%E5%EC&sa.x=0&sa.y=0), «Прем’єр» (http://premier.in.ua/?q=%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D0%BC) та інші регулярно, з номеру в номер, друкують об’яви з пропозиціями продажу чорнозему. Члени ХОГО «Зелений фронт» разом з місцевими активістами виявили, що продаж чорнозему охоплює всю область, встановили вартість однієї вантажівки з родючим шаром ґрунту, знайшли поля, з яких його вивозять, підрахували можливий прибуток «чорного ринку» та інше.

Якщо взяти газету «Прем’єр» №169 від 21 07.2011 року, то тільки в ній надруковано 319 оголошень з пропозицією про продаж чорнозему. Номери телефонів в різних оголошеннях — різні. Якщо припустити, що кожен автор оголошення за сезон знищує 0,5 — 2 га поверхневого шару, то виходить, що близько 700 га чорнозему зникає щорічно, хоча ці підрахунки й є дуже неточними.

Вартість однієї вантажівки чорнозему становить приблизно 100 доларів США. Якщо припустити, що за кожною (з 319) об’явою в газеті «Прем’єр» №169 (4549) від 21.07.2011 р. стоїть один «КАМАЗ», то за місяць «наполегливої праці» нелегальний ринок отримує 10 мільйонів гривень — і це тільки по Харківській області («Комсомольська правда в Україні» 23.11.2011 р. http://kharkov.kp.ua/daily/231111/312344/)! Така ж сума в 10 мільйонів гривень виходить при обрахунку виручки від вивозу чорнозему з одного поля біля селища Пісочин Харківського району Харківської області.

На всіх полях необхідно проводити відновлювальні роботи. Але на полях, де вкрадено чорнозем, хаотично нариті ями різної форми та розміру, ці ділянки непридатні ані для випасу худоби, ані для сінокосу. Для їхнього відновлення необхідно зарівнювати ями чорноземом з сусідніх ділянок, що призведе до загального зниження товщі чорноземів в межах поля, погіршення його родючості. Але на ці роботи треба витратити значні кошти. В селян їх немає, от і стоять розкрадені поля без обробки, земля обробляється селянами впритул до кордонів злочинно розкрадених ділянок.

Зазвичай поклади чорнозему у світі становлять кілька сантиметрів. Але в Україні є місця, де глибина залягання чорнозему сягає 1, 1,5 та навіть 2,5 метри! Здебільшого це спостерігається на місці колишніх русел річок, заплав, де сформувалися унікальні умови для формування родючих ґрунтів багато сторіч назад. Злодії знімають родючій шар повністю, до розташованої під ним глини, залишаючи територію непридатною для вирощування рослин. Навіть через 4 роки після видобутку чорнозему тут зростає лише найбільш невибаглива рудеральна рослинність (будяки, дурман, тощо), не формуючи суцільного трав’яного покриву, як це відбувається на інших земельних ділянках.

Видобуток чорнозему ведеться кар’єрним способом, із залученням важкої техніки: фронтальних навантажувачів, бульдозерів та екскаваторів великої потужності. Є два основні способи видобутку. Перший — безпосереднє навантаження землі у самоскид. Другий полягає у формуванні буртів за допомогою важкої техніки задля прискорення навантаження автівки. Оскільки бурти формуються на тій частині поля, де чорнозем не вивезено, цей спосіб є найстрашнішим, бо при ньому перепади рівня ям та насипів становлять 3,5-4 метри.

Бандити, які вивозять чорнозем, супутньо порушують й інші екологічні закони. Якщо проаналізувати оголошення про продаж чорнозему, значна їх кількість містить ще одну пропозицію: «Вивезу сміття дешево». Щоб збільшити свої доходи, нелегальні торгівці чорноземом уникають «порожніх» рейсів. З поля вони вивозять родючий шар ґрунту, а повертаючись за чорноземом, везуть з міст, селищ та сіл сміття, яке викидають просто на поля або поруч з ними. Серед цього сміття, за даними «Зеленого фронту» більше всього будівельних відходів, трапляються відходи підприємств (обрізки пластику, тканин, кістки тварин, відходи скла тощо), побутові відходи.

Трапляються знахідки токсичних відходів (будівельних сумішей, азбоцементу тощо). За розрахунками Державної екологічної інспекції в Харківській області (лист №Н-375/01-19/04-17 від 30.12.2010 року) шкода державі, заподіяна довкіллю на полі біля селищ Коротич та Пісочин від засмічення агроугідь у 8 разів перевищила шкоду від крадіжки чорнозему на тих самих полях.

Екологічні наслідки Утворення 7 міліметрів чорнозему триває 100 років. Але це — при умові, що буде

зростати природна рослинність, не буде обмежуватися тваринний світ, будуть забезпечені відповідні кліматичні умови. Відновлення шару чорнозему товщею в 1 метр за сприятливих умов триватиме біля 10000 років. Ми можемо стверджувати, що зняття та вивезення чорнозему з полів сільгосппризначення нанесло їм невиправної шкоди. Саме таку товщу чорнозему «землекрадії» знімали з полів поблизу селищ Коротич та Пісочин Харківського району Харківської області. Таких полів тільки ХОГО «Зелений фронт» знайшов 6. Тільки на двох полях, обстежених спеціалістами ГУ Держкомзему у Харківській області (Лист №13-05-37/13279 від 05.12.2011), виявлено знищені ділянки, площа яких складає 0,346 Га та 2,54 Га. За підрахунками «Зеленого Фронту» на ще одному полі біля селища Пісочин площа знятого чорнозему сягає 10 гектарів. Але у зв’язку з тим, що роботи по зняттю чорноземів ведуться хаотично, різними злочинними угрупуваннями, шкода нанесена значно більшій площі сільгоспугідь, адже окремі неушкоджені ділянки оточені ямами глибиною до 2,5 метрів та насипами висотою до 1,5 метрів.

Угіддя, на яких проведено зняття родючого шару ґрунту, повністю випадають з сільгоспвикористання. На них неможливо проводити жодного з видів сільгоспробіт без проведення меліоративних заходів, які потребують великих капіталовкладень.

Місця видобутку чорнозему стають центрами розвитку ерозії, яка призводить до знищення родючих ґрунтів на суміжних територіях. Ерозія викликана а) порушенням цілісності рельєфу, б) порушенням рослинного покриву на значних ділянках, в) знаходженням місць видобутку чорнозему в гідрологічно нестабільних місцях (біля крупних доріг, неподалік від балок, річок, озер тощо). Вітрова ерозія призводить до підвищення рівню запилення повітря, який і без того перевищує норми ПДК у Харкові та Харківській області за даними СЕС (http://dozor.kharkov.ua/1000981/zhizn/obwestvo/1094203.html?PHPSESSID=4bu2dkos7ksb9o6i6ike3q78o6). Отже, цей показник ще більше погіршується через діяльність крадіїв чорнозему. Водна ерозія призводить до замулювання річок, які і без того є значною мірою замуленими та зарегульованими (http://www.vodgosp.kharkov.ua/syte_howg_vodres.htm, http://komekolog.rada.gov.ua/komekolog/control/uk/publish/article;jsessionid=CBA79B0AD6EDCC734E4D1E367D3265D8?art_id=49695&cat_id=44731).

На ділянках, звідки вивезено чорнозем, родючість відновиться природним шляхом (за оцінками фахівців) лише через 300-400 років (http://www.objectiv.tv/291011/62262.html). Отже, сільськогосподарське виробництво, яке буде відбуватися на цих землях, потребуватиме застосування штучних добрив, значно більшого використання ресурсів, або, в свою чергу, завезення чорнозему з інших ділянок.

Але цим екологічна шкода від цього злочину не вичерпується. Адже є питання, куди саме везуть цей родючий шар ґрунту. Є інформація, що за кордон. Але підтвердити її (або спростувати) громадська організація не може. Однак, оголошення у пресі свідчать, що значна частина клієнтів злодіїв знаходиться в Україні. Хто ж ці покупці та до чого призводить їхні оборудки? Як показує практика, частіше за все чорноземи завозять а) власники приватних маєтків, що розташувалися в зонах, де чорнозему немає (на берегах річок, болотистих місцевостях, схилах, скелях, тощо), б)

агровиробники, в) місцеві органи влади, яким закортіло «покращити» вулицю або набережну. Тобто, чорноземи везуть туди, де їх не має бути через природні фактори. Як відомо, чорноземи є найбільш вразливими ґрунтами, вони дуже легко піддаються ерозії у разі, якщо умови стають несприятливими. Левина доля завезеного на схил гори або берег ріки чорнозему за кілька місяців через ерозію знищується, натомість народжуючи додатковий пил або мул. Використання чорнозему в непридатних для його формування умовах веде до деградації та фактично знищення цього ґрунту.

Нормативна база Стаття 14 Конституції України (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-

%D0%B2%D1%80) проголошує: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». А стаття 168 Земельного Кодуксу України детально описує, як має здійснюватися охорона ґрунтів (зокрема, п.2.: «Власники земельних ділянок та землекористувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель») (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2768-14).

Є статті, що захищають поверхневий родючий шар ґрунту, і в Кримінальному кодексі України (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14), і в Кодексі України про адміністративні правопорушення (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10). Наприклад, стаття 239 Кримінального кодексу України має назву «Забруднення або псування земель», вона передбачає покарання від великого штрафу до трьох років позбавлення права займати певні посади за «забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило

небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля». А ось стаття 239-1 того ж Кримінального кодексу називається «Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель», за її вимогами злочинцю передбачено покарання до 5 років позбавлення волі «з конфіскацією знарядь і засобів заволодіння».

Кодекс України про адміністративні правопорушення: стаття 47. «Порушення права державної власності на надра», стаття 52. «Псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель», стаття 53. «Порушення правил використання земель», стаття 53 п 3. «Зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу», стаття 53 п 4. «Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель», стаття 65 п 1. «Знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень» та багато інших.

Як ми бачимо, нормативна база держави повністю готова для ефективної протидії цьому виду організованої злочинності. Разом з тим, вона фактично не використовується. Прокуратура не перешкоджає розміщенню фактично незаконних рекламних оголошень про продаж чорнозему у ЗМІ та на сайтах Інтернет. Випадків покарання осіб позбавленням волі за зняття поверхневого шару ґрунту у вітчизняній судовій практиці 2011 року знайти не вдалося, хоча майже в усіх областях України цей вид злочинності зростає, про що свідчать рекламні оголошення.

Правоохоронні та інші органи держави ХОГО «Зелений Фронт» передала міліції та прокуратурі декілька сотень матеріалів, які

свідчать про видобуток чорноземом певними особами. Серед цих матеріалів були: фотографії, відеозйомки, покази свідків. Декілька разів міліції передавалася заблокована на полях техніка, яку упіймали «на гарячому» — під час навантаження чорнозему. Декілька разів техніка правопорушників

блокувалася під час відвантаження «товару» покупцям. В більшості випадків міліція та прокуратура відмовляють у порушенні кримінальної справи навіть за найбільш кричущими фактами. А якщо (після громадського тиску) справу й порушують, все одно не доводять її до суду.

В інтерв’ю журналістам представники ГУ МВС України в Харківській області в листопаді 2011 року заявили, що порушили шість кримінальних справ проти торгівців чорноземом (http://www.057.ua/article/95459). Але в судовій статистиці не проходить жодної з цих справ. Більше того, керівники області під час інтерв’ю неодноразово заявляли, що не знають про випадки вивезення чорнозему з полів (http://www.objectiv.tv/291011/62262.html). Тобто, проблема розкрадання чорноземів не розглядається правоохоронними органами та владою як серйозна та така, що потребує невідкладних заходів. Вона повністю ігнорується як дільничними інспекторами, так і на рівні МВС України та Генеральної прокуратури України. Заяви про факти крадіжки чорнозему направлялися активістами ХОГО «Зелений фронт» та ГО «Альтернатива» в відділи міліції та підрозділи прокуратури селищного, районного, обласного та державного рівнів, депутатам селищної, районної, обласної та Верховної рад, екологічним органам екологічного та земельного контролю всіх існуючих рівнів. Інформація про ці злочини широко висвітлювалася у пресі. Але вона повністю ігнорувалася органами влади, місцевого самоврядування, правоохоронцями. Прикладом ігнорування можуть послужити зйомки передачі каналу НТН «Агенти впливу», під час яких було знято, як машина з чорноземом приїздить по «замовленню» журналіста. У відповідь на це повідомлення міліція надіслала лист, у якому констатувала, що «під час проведення перевірки інших заяв та скарг мешканців селища Пісочин щодо незаконного заволодіння грунтовим покривом (поверхневим шаром) землі до Пісочинського СВМ не надходило», тож, у порушенні кримінальної справи було відмовлено (http://www.zfront.org/gryaznoe-delo-pesochinskie-pinkertony-opozorilis-na-vsyu-ukrainu/). Іншим разом міліція відповіла, що на полі, де екоінспекція вже визнала факт крадіжки чорнозему, правоохоронці виявили «чітко виражене переорювання у вигляді ям та насипів». Якщо зауважити, що ями та насипи сягають 1,5-2 метри вниз та вверх від рівня поверхні землі, таку відповідь можна вважати поганим жартом.

У 2011 році всеукраїнські та регіональні ЗМІ широко висвітлювали тему крадіжок чорнозему: http://kharkov.kp.ua/daily/231111/312344/, http://www.objectiv.tv/291011/62262.html, http://www.segodnya.ua/news/14311148.html, http://podrobnosti.ua/podrobnosti/2011/11/16/804259.html, http://stroyobzor.net.ua/news/75253, http://ru.tsn.ua/groshi/ukrainskie-zemelnye-biznesmeny-zhadnee-fashistov.html, http://press.org.ua/incidents/778, http://steganotron.info/?p=406, http://1tv.com.ua/ru/news/2011/12/10/12721, http://tsn.ua/video/video-novini/ukrayina-vzhe-nezabarom-mozhe-vtratiti-svoyi-zemli.html?page=1&items=37349&type=0, http://www.zfront.org/ukrayinski-chornozemi-volayut-pro-dopomogu/, http://pryroda.in.ua/lis/chornozem-kradut-a-militsiya-korchyt-durnya/, http://most-kharkov.info/press-centre/press-release/44359.html, http://economics.lb.ua/trades/2011/06/16/101400_oleg_peregon_v_ukraine_net_meha.html, http://www.finobzor.com.ua/novosti/nid/1124, висвітлювала цю тему і англомовна преса: http://ukrainewatch.blogspot.com/2011_10_01_archive.html, http://www.kyivpost.com/opinion/op-ed/black-market-for-rich-black-earth-116610.html. Тема крадіжок чорнозему висвітлювалася під час міжнародних екологічних заходів: українсько-німецької екологічної конференції (http://www.zfront.org/otchyot-o-konferentsii-po-ohrane-okruzhayuschey-sredy-v-ramkah-pobratimstva-gorodov-harkova-i-nyurnberga-17-25-iyunya-2011/), міжнародної конференції «WasteECo-2011», ця тема також обговорювалася на зустрічі з депутатом Бундестагу, віце-спікером Європарламенту Віолою фон Крамон (http://www.zfront.org/zelenyy-front-provel-mezhdunarodnuyu-vstrechu/), інших заходах. Нажаль, жодної зміни на краще внаслідок цих публікацій та виступів не сталося.

Шляхи усунення проблем: А). Створення спецпідрозділу міліції «екологічна міліція», який би оперативно зупиняв

екологічні злочини, затримував порушників екологічного законодавства. Тільки озброєний підрозділ може на даному етапі протидіяти організованим злочинним групам, які займаються видобутком чорнозему та мають великі нелегальні статки.

Б). Провести негайне розслідування причин бездіяльності співробітників Генеральної прокуратури України та регіональних прокуратур, ротацію посадовців, які отримували інформацію про ці злочини та не реагували на неї належним чином.

В). Негайно прийняти зміни до законодавства, якими збільшити міру відповідальності за заволодіння поверхневим родючим шаром ґрунту. Забороні також слід піддати транспортування чорнозему без відповідного дозволу, продаж або купівлю чорнозему.

Г). В Законі України «Про рекламу» додатково прописати заборону на розповсюдження реклами щодо продажу чорнозему (хоча вона і так має бути заборонена) — з великими штрафами у разі невиконання, щоб унеможливити рекламування цієї нелегальної послуги.

Ґ). Забезпечити обов’язкове вилучення всієї техніки, що використовувалася для незаконного видобутку чорнозему, його перевезення та продажу. 15% від вартості цієї техніки (після її публічної реалізації на відкритих аукціонах) має віддаватися тим людям, які надали правоохоронцям інформацію про злочин у якості винагороди.

Д). Негайно прийняти закон, аналогічний відхиленому проекту Закону України «Про ґрунти та їх родючість», створення Червоної книги ґрунтів України, природоохоронних територій, де б охоронялися ґрунти.

Е). Змінити ганебну практику оцінювання вкрадених земель по заниженій вартості територіальними підрозділами Держкомзему України. Вкрадені землі мають оцінюватися по максимуму їх можливої родючості, виходячи з статистичних даних для відповідних кліматичних зон.

Є). В усіх регіонах України та в державі в цілому створити міжвідомчі групи з протидії розкраданню чорноземів та їх вивозу за кордон. В ці групи обов’язково залучити фахівців Держекоінспекцій, Держкомзему, МВС, СБУ, Прокуратури, Митної служби, Прикордонних військ, Держсільгоспінспекції, громадських організацій, інших зацікавлених закладів та установ. 5.4. Нелегальний видобуток піску. Шкода довкіллю, бездіяльність держави. Ключовий автор – Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») Держбалансом запасів України враховано 335 родовищ піску будівельного, балансові запаси якого категорії А+В+С1 на 1998 р. складали 2600 млн. м³ (http://moyaukraina.io.ua/s108585). В державі експлуатується понад 100 родовищ пісків, які розташовані у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Київський, Харківській, Одеській та інших областях. Загальний видобуток піску у державі складає біля 4 млн.м3 на рік і залежить, здебільшого, від обсягів будівництва. Разом з тим, піскова галузь є однією з найбільш скандальних, корумпованих та криміналізованих в Україні. Доказом цього може послужити ситуація з так званим «Тимченківським родовищем будівельних пісків». 8 листопада 2007 року спецдозвіл на користування надрами цього родовища отримала фірма «Віват СМ 2005» (http://www.greenkit.net/Members/Pe4eneg/SptsDozvl/SDozv1.pdf).

Тоді місцеві мешканці повстали проти видобутку піску, який, за висновками гідрогеологів, може знищити унікальний ліс та погіршити річку Мжа, яка є найчистішою в Харківській області. Виявилося, що це родовище, відоме ще з радянських часів, не розроблялося саме через шкоду, яка може бути заподіяна розташованим поруч лісам, населеним пунктам, сільгоспугіддям. Пройшло не так вже й багато років, і екологічна громадськість разом з місцевими ініціативними групами створили проект регіонального ландшафтного парку «Мжанський», ці землі були зарезервовані під організацію природоохоронної території, а клопотання місцевих мешканців та громадських організацій були схвалені відповідними інстанціями (http://postup.kh.ua/?p=1916). Однак, як виявилося, це ще нічого не гарантує! З 2010 року вже інша приватна фірма розробила проекти двох піскових кар’єрів. Побачивши протидію місцевих мешканців, підприємця навіть видали кожному жителю селі Тимченки по 200 гривень одноразової матеріальної допомоги. Але селяни виявилися непохитними, і у 2011 році вони зібрали проти будівництва кар’єрів 948 підписів (всього там проживає 973 осіб). Незважаючи на це, вже 26 квітня ця фірма невідомо яким чином отримує дозвіл №266 на будівництво цих кар’єрів за підписом губернатора М.Добкіна! А наприкінці травня 2012 року будівництво кар’єрів узгоджує обласна Рада. І це незважаючи на те, що майже всі мешканці села виступили проти знищення власної природи (http://glavnoe.ua/indexg.php?article_id=7706). Разом з тим майже поруч з кожним населеним пунктом держави є місця, багаті на будівельний пісок різної якості. Місць, де можна видобувати цю копалину без ризику для довкілля у Харківській області дуже багато. Традиційно місцеве населення користувалося цими покладами для власних потреб. Однак, в останні роки (5-6 років) склалася ще одна небезпечна тенденція: самовільний видобуток піску кримінальними елементами. Через корупцію ці злочини проти надр і довкілля держави роками тривають, правопорушники залишаються безкарними, а екосистеми руйнуються. Факт, що шокує: щорічно тільки в Харківській області в нелегальних піскових кар’єрах гине 1-2 дитини. Ось трагічні дані тальки за останні роки: 30 липня 2010 року (http://www.mediaport.ua/news/incidents/72451/v_zmievskom_rayone_v_karere_pogib_rebenok), 19 вересня 2011 року (http://www.objectiv.tv/190911/60589.html), 26 жовтня 2009 року (http://www.mediaport.ua/news/incidents/67107/mujchina_i_jenschina_pogibli_v_peschanom_karere_na_glazah_u_syina), 24 серпня 2009 року (http://www.segodnya.ua/regions/kharkov/v-kharkove-rebenka-privalilo-peckom.html), багато інших. Більше того, незаконний видобуток піску триває в межах самого обласного центру. Лише у районі Жихор у Червонозаводському районі міста Харкова нелегально діють сім піскових кар’єрів, які помітні навіть за допомогою супутника «Гугл», от два з них: (https://maps.google.com.ua/maps/ms?msid=212663637705872184419.0004cf819623a2ae134d2&msa=0&ll=49.908656,36.235431&spn=0.00369,0.009645). Боротьбу з цими кар’єрами (які розроблялися без жодного дозволу) активісти місцевої організації «Печеніги» починали в 2009 році (http://m.kp.ua/kiev/pda/articles/180809/191204/, http://newcpi.wmtest.ru/2009/08/26/4897, http://2000.net.ua/2000/derzhava/problemy/47210). Було організовано безстроковий пікет, до якого долучилися місцеві мешканці. Але ані виклики міліції, ані скарги до лісгоспу (видобуток піску ведеться на території лісу) нічого не дали. В кращому випадку за

10-15 хвилин до появи правоохоронців видобуток припинявся, а техніка зникала у невідомому напрямку. В гіршому — ніхто взагалі не реагував на повідомлення про злочин. Після декількох днів пікету в ситуацію втрутився виконуючий обов’язки прокурора району, видобуток піску зупинився. Однак вже у наступному році він розпочався знов. У 2010 році на боротьбу з цим явищем стала організація «Зелений фронт». Вона двічі за один тиждень зупиняла видобуток піску, захоплювала техніку злочинців та передавала її правоохоронним органам. Після першого разу видобуток відновився (з тією ж технікою) наступного дня. Другий раз став вирішальним — майже рік кар’єри не розроблялися (http://www.zfront.org/zelenyj-front-i-pechenegi-ostanavlivayut-rabotu-nezakonnyx-karerov-v-poselke-zhixar/, http://www.sq.com.ua/rus/news/obschestvo/26.08.2010/nezakonnyj_biznes_po_dobyche_peska_v_harkovskoj_oblasti_procvetaet_i_rasshiryaetsya_ekogruppa, http://www.zfront.org/zhuhar-sto/, http://old.atn.ua/newsread.php?id=54678, http://forumspaskiev.org.ua/databox/2010/10/18313.php, багато інших). І от, цього року вони запрацювали знов (http://www.zfront.org/srochno-zhiharskie-nelegalnye-karery-snova-zarabotali/). Цього разу окрім повідомлення інстанцій, активісти «Зеленого фронту» залучили до висвітлення цієї теми журналістів з різних країн СНД та Європи, які приїздили на Євро-2012. Навіть їхні публікації не змусили правоохоронців зупинити цей нелегальний бізнес. Екологічні наслідки такого незаконного видобутку є комплексними. По-перше, місцями нелегального видобутку стають ліси, береги річок, міста, скриті від широкого загалу, тобто, водночас наближені до природних ділянок. Все, що заважає видобувати корисні копалини правопорушники безжально знищують: спалюють ділянки лісів (або вирубують дерева, які стоять там, де їм хочеться проїхати), зносять ґрунти, пробивають нові дороги. Сам по собі кожен кар’єр стає джерелом утворення пилу, який погіршує стан атмосферного повітря. Жодних вимог техніки безпеки не існує для нелегалів. Копають як заманеться. Через це порушується рівень ґрунтових вод, що може призвести до загибелі лісів, інших екосистем. У місцевих мешканців пропадає у колодязях вода. При видобутку піску викопується коріння дерев, і вони падають через це. Щоб ще більше заробити, нелегальні бізнесмени дають оголошення: «Вивезу сміття дешево». На місце вивезеного піску вони завозять сміття. А щоб його більше влізло в цей незаконний кар’єр — час від часу спалюють те, що вже накопичилося. Через це утворюється чорний дим з різким смородом, який дошкуляє місцевим мешканцям. Але не слід думати, що тільки нелегальні кар’єри можуть бути небезпечними для довкілля. Щороку Україна втрачає 62 гектари своїх морських берегів. Одна з причин — видобуток піску в морі (http://zn.ua/articles/40477?articleslug=unesennye_morem&rubric=40), справжній скандал нещодавно відбувся через видобуток піску біля мису Фіолент, що в Севастополі (http://health.unian.net/ukr/detail/240764). А у Тернопільській області видобуток піску на берегах річки Дністер призводить до підтоплення значних територій (http://zn.ua/ECONOMICS/peschanaya_vsedozvolennost-60705.html). А у Харкові біля Основ’янського озера на території того самого Бабаївського лісництва, якому належать і Жихарські ліси, йде оформлений законно видобуток піску, який призводить до загибелі дерев та погіршання стану самого озера (http://www.zfront.org/ob-unichtozhenii-lesa-v-rayone-osnovyanskogo-ozera/). Шляхи покращення ситуації:

А). Створення спецпідрозділу міліції, який би займався протидії екологічним злочинам. Оскільки розробники піскових кар’єрів мають чітко розгалужену систему спостереження, дозори, а також озброєних «бійців», цей спецпідрозділ має отримати на озброєння окрім звичайної вогнепальної, ще й автоматичну зброю. Б). Проведення супутникового моніторингу за станом місць потенційного видобутку піску. При виявленні таких місць — організація операцій по затриманню злочинців без залучення місцевих представників правоохоронних органів, частина яких може состояти у корупційних стосунках х бандитами. В). Негайна ротація керівного складу підрозділів МВС та прокуратури у місцях, де виявляються незаконні кар’єри з видобутку піску. Г). Постійний контроль органів державної екологічної інспекції та громадської ради при ній за виконанням ліцензійних умов підприємствами, зо отримали дозволи на видобуток піску. У разі нанесення шкоди довкіллю через порушення ліцензійних вимог або норм екологічного законодавства — негайне припинення дозволів до повного відшкодування шкоди і унеможливлення повторного порушення. При повторному порушенні — анулювання ліцензії та дозволів. Ґ). Залучення широкого кола фахівців, проведення обговорень та громадських слухань перед наданням претендентам ліцензій та дозволів на видобуток піску. Обов’язкове врахування думки місцевих мешканців, адже невдале розташування кар’єру може зруйнувати звичайний спосіб їхнього життя, унеможливити їхнє проживання у власних домівках, спровокувати катастрофічні екологічні та соціальні наслідки. 5.6. Нелегальний видобуток інших корисних копалин.

Розділ 6. Біологічне та ландшафтне різноманіття

Ключовий автор – Василюк Олексій (Національний екологічний центр України) Співавтори: Сергій Шапаренко (ЕкГ «Печеніги»), Віктор Мельничук (Національний екологічний центр України), Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт»), Городецька Н. (МБО «Екологія – Право – Людина»).

Вступ. Період з 2011 по 2020 рік оголошено ООН десятиріччям збереження біорізноманіття, що

пов’язано із глобальним вимиранням видів внаслідок надмірного втручання людей у природу. Основним напрямком у збереженні природного біологічного різноманіття України та різноманіття її ландшафтів є формування науково обґрунтованої мережі територій і об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ). Та часто і особливий статус заповідності об’єктів ПЗФ не дає гарантії їхнього захисту через економічний інтерес до цих територій і під виглядом суспільних потреб, узаконенням через суд незаконних забудов, проведенням суцільних санітарних рубок у лісових ПЗФ, іншими способами, здійснюється безпосередній негативний вплив на біорізноманіття таких територій ПЗФ.

Найбільш резонансними екологічними темами 2011 року українці вважають спроби скоротити, скасувати або просто забудувати заповідні території маєтками олігархів, джипінг на заповідних територіях та участь у ньому VIP-персон, протистояння у харківському Парку Горького

між жителями міста та мером Кернесом та конфліктні забудови в Києві. (http://www.mediaosvita.com.ua/material/3918) Для киян першочерговим екологічним питанням року став конфлікт навколо роздачі 4500 гектарів київських лісів Коцюбинською селищною радою http://kiev.pravda.com.ua/publications/4a7189bcf38fa/

6.1. Біологічне різноманіття

Ключовий автор – Василюк Олексій (Національний екологічний центр України) Співавтори: Н. Городецька (МБО «Екологія – Право – Людина»), Г. Проців (Екологічний клуб «Край», м. Бережани Тернопільської області).

1. Окремого закону про збереження і раціонально використання біологічного різноманіття

в Україні немає, але ці питання регулюються існуючими законами держави, зокрема, ЗУ «Про ОНПС»; "Про тваринний світ", «Про рослинний світ", «Про ПЗФ України», а щодо рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин — Положеннями про Червону та Зелену книги України.

2. Законодавчі ініціативи 2011-2012 років. Протягом 2011 року народні депутати декілька разів намагались на законодавчому рівні

просунути відкрите полювання у заповідниках і національних парках. http://www.dw-world.de/dw/article/0,,15542216,00.html, та жоден законопроект не пройшов, зважаючи на протести громадськості.

Законопроектом № 111164 від 28.08.2012 року відмінено погодження проектів землеустрою із органами виконавчої влади з питань охорони довкілля, що позбавляє можливості резервувати землі під заповідання чи захищати незаповідані території, де поширені види тварин та рослин, занесені до Червоної та Зеленої книг України.

Позитивним моментом є внесення змін в Закон України «Про тваринний світ» від 02 червня 2011 р., яким в Україні повністю заборонено використання, виготовлення, продаж, імпорт та зберігання жорстоких засобів знищення тваринного світу: капканів, кротоловок, електровудок, пташиного клею, монониткових сіток.

Станом на 19.11.2012, із запланованих Мінприроди заходів щодо розробки регуляторних актів у 2011 році, у сфері біорізноманіття розроблено та прийнято Правила використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності (Наказ Мінприроди від 26.09.2011 N 337), Правила транспортування тварин (Постанова КМУ від 16 листопада 2011 р. № 1402), Розміри компенсації за незаконне добування, знищення або пошкодження видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, а також за знищення чи погіршення середовища їх перебування (зростання) (Постанова КМУ від 7 листопада 2012 р. № 1030). Розроблено, втім досі не прийнято - Правила і норми утримання дельфінів в умовах неволі, Порядок справляння і розмірів збору за спеціальне використання об'єктів тваринного світу.

У 2010 році прийнято Порядок утримання та розведення диких тварин, які перебувають у стані неволі або в напіввільних умовах. Втім залишається не врегулюваним питання видачі дозволів на утримання диких тварин в неволі, що покладено на Мінприроди відповідно до статті 8 ЗУ «Про захист тварин від жорстокого поводження».

4 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?pf3516=11116&skl=7

3. Головними досягненнями із збереженням окремих рідкісних видів тварин мабуть варто вважати мораторій на вилов дельфінів та створення реабілітаційного центру для ведмедів.Три види дельфінів, які зустрічаються в українських територіальних водах, занесені до Червоної книги і продовжують скорочувати чисельність. Останніми роками власники комерційних дельфінаріїв відпрацювали механізм отримання дешевих дельфінів для експлуатації в дельфінаріях: тварин виловлювали начебто для реабілітації а потім залишали в дельфінарія. http://delfinariy.info/ Втім, в неволі життя дельфіна вкорочується вп’ятеро і тому нових тварин виловлювати для «реабілітації» доводилось досить часто. Проте учасники спеціально організованої кампанії проти комерційного використання дельфінів домоглись запровадження мораторію на вилов дельфінів для будь-яких потреб. У 2011 видано наказ Мінприроди від 20.09.2011 № 328 «Про тимчасову заборону спеціального використання китоподібних Чорного та Азовського морів», зареєстрований у Мін’юсті 04.10.2011 за № 1142/19880.

Інший рідкісний вид – бурий ведмідь – також виживає в умовах жорсткої експлуатації в індустрії розваг. Багатьох ведмедів утримують при ресторанах, готелях і мисливських господарствах в якості декорації в «мисливському стилі». Підраховано, що в неволі в Україні утримується значно більше ведмедів ніж залишилось на волі. Більшість з них перебувають в умовах, які не відповідають вимогам законодавства про захист тварин від жорстокого поводження. Ведмедів годують невідповідними кормами, утримують в тісних клітках і споюють спиртними напоями. Ще більш страшною є практика використання ведмедів для так званої «притравки» мисливських собак, під час якої на живому ведмеді собак тренують поводитись на полюванні. Після цього ведмедів пристрілюють.

Втім, у 2011 р. в національному парку «Синевир» збудували реабілітаційний центр саме для таких ведмедів із сумною долею. Центр вмістить біля 60 ведмедів.

4. У 2009 році здійснено третє видання Червоної та Зеленої книг, якими налічуються відомості про 542 видів тварин та 826 видів рослин і грибів. Кожна стаття супроводжується ілюстрацією та картосхемою поширення виду в Україні. Також вміщено нормативні документи про Червону книгу України та довідкові матеріали.

5. Червона книга України. Червона книга України (ЧКУ) у повній мірі не працює як ефективний механізм охорони

рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів, так як наявні у статті 11 Закону України «Про Червону книгу України» заходи з охорони червонокнижних видів з низки причин не можуть бути в повній мірі реалізованими.

Основними проблемами, що заважають державній політиці у галузі охорони рідкісних видів бути ефективною, є:

1) Необов’язковість надання статусу природно-заповідного фонду ділянкам поширення видів рослинного і тваринного світу, занесених до ЧКУ.

Чинне природоохоронне законодавство регламентує пріоритетність створення об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) в місцях поширення видів ЧКУ, проте це положення має рекомендаційний характер і не є обов’язковим, у зв’язку з чим створення майбутнього об’єкту ПЗФ залежить переважно від особистої волі та свідомості землекористувача, на території якого знаходяться певні види ЧКУ, чи відповідного органу державної влади, який уповноважений приймати рішення про створення об’єкта ПЗФ. Механізми економічного та інших форм стимулювання землекористувачів не відпрацьовані і не діють. Аналогічно прямого обов’язку охорони видів ЧКУ на землекористувачів не покладено, і контроль за дотриманням цього не здійснюється.

2) Відсутність законодавчо закріплених вимог до способів охорони конкретних видів, занесених до ЧКУ.

Відповідно до статті 64 цього ж Закону охорона та відтворення об'єктів Червоної книги України забезпечуються органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами, які є суб'єктами використання тваринного і рослинного світу відповідно до закону. Забезпечення охорони видів ЧКУ, яка включає біля 1500 видів живих організмів, належно не здійснюється, так як кожен з цих видів потребує індивідуальних заходів охорони, які не можуть бути застосовані до більшості інших видів. По відношенню ж до конкретних видів ЧКУ існують специфічні вимоги про особливості їхньої охорони лише у видових нарисах самої ЧКУ. Втім перелік вимог до охорони окремих видів ЧКУ не передбачений законодавством України, як і перелік конкретних обмежень господарської діяльності, необхідних для їхнього збереження. Тому особливі вимоги щодо охорони конкретних видів залишаються описаними у ЧКУ, втім не є обов’язковими до виконання.

Запровадження умов охорони видів ЧКУ має здійснюватись дуже диференційовано, оскільки види ЧКУ є представниками різних біотопів та середовищ існування, піддаються негативним впливам в різні сезони та мають відмінні причини зменшення чисельності. Відповідно, поряд із загальними вимогами, повинні запроваджуватись і спеціальні вимоги до охорони кожного з видів, залежно від специфічних для конкретного виду загроз існування, умов зростання, режиму збереження та інших регіональних особливостей. Прикладом можуть слугувати 120 видів степових рослин, включених до ЧКУ, видові нариси яких зазначають необхідність заборонити заліснення територійi, на яких вони зростають, в той час як для інших видів таке обмеження не є необхідним.

3) Відсутність суб’єкта охорони видів ЧКУ, території поширення яких не віднесені до ПЗФ. Закон України «Про Червону книгу України» формально передбачає охорону червонокнижних видів, але не вказує механізм та суб’єкта його реалізації, згідно з якими така охорона має здійснюватись на практиці. Служба, яка б постійно здійснювала охорону видів ЧКУ, відсутня і важко уявна. Будь-які інші механізми також законодавством не передбачені. Результатом такої ситуації є повсюдне господарювання на природних територіях без врахування розміщення на них популяцій зникаючих видів та обмежень, пов’язаних з їхньою присутністю на території. Найкраще ситуацію може проілюструвати випадок із збільшенням лісистості в Україні. В умовах відсутності інформації про наявність видів ЧКУ для кожної з ділянок, відсутності цільових коштів на залучення науковців для обстеження ділянок та з інших причин, територіальні органи Мінприроди України погоджують відведення степових ділянок під залісення, не враховуючи аспект біорізноманіття.

На іншому кінці спектру лісогосподарських робіт, при проведенні рубок, також відбувається ігнорування поширення видів ЧКУ. Рубки (втім, як і посадка лісу) здійснюються згідно із матеріалами лісовпорядкування. Стаття 46 Лісового кодексу України (ЛКУ) зобов’язує при лісовпорядкуванні враховувати поширення рідкісних видів. Проте ця вимога законодавства не виконується. Більше того, не зважаючи на передбачену в ЛКУ норму, наявні технологічні інструкції з лісовпорядкування взагалі не передбачають виявлення біорізноманіття («Технологічна інструкція по безперервному лісовпорядкуванню лісового фонду України», «Інструкція з впорядкування лісового фонду України. Частина перша. Польові роботи» затверджені лише наказами виробничого об’єднання «Укрдержліспроект», навіть не містять згадок про біорізноманіття. На думку керівництва Держлісагентства України, роботи щодо виявлення видів ЧКУ при проведенні лісовпорядних робіт можуть здійснюватись лише за умови їхнього спеціального фінансування з боку Мінприроди України. А залучення до цього науковців, окрім самих лісовпорядників, взагалі вважається недоцільним.

4) Відсутність інвентаризації місць поширення видів ЧКУ. Наявні бази даних всеукраїнського масштабу (державні кадастри тваринного та

рослинного світу України) збирають інформацію про поширення тваринного та рослинного світу, в тому числі видів ЧКУ з доступних їх укладачам джерел. При цьому, ці бази даних не є інвентаризацією, яка повинна бути інформацією перш за все про те, які види трапляються та в які періоди року для кожної з ділянок. Такі роботи не є поки здійсненними в уявному майбутньому. Крім того, наявні кадастри не пов’язані з Державним земельним кадастром і тому не оперують поняттям «земельна ділянка» та конкретними межами таких ділянок з їх географічною прив’язкою. Не зважаючи на те, кадастри тваринного та рослинного світу України є основою для ведення ЧКУ. Повного узагальнення відомостей про поширення видів ЧКУ та механізму верифікації таких даних на предмет достовірності, правильності визначення та часової (у т.ч. сезонної) об’єктивності не існує.

Прикладом може слугувати ситуація, коли в 2008 р. на території НПП «Гомільшанські ліси» розпочалось будівництво на ділянці зростання гладіолусу тонкого та рябчика руського. Працівниками НПП була обрахована кількість рослин та складено відповідний акт, завдяки якому будівельні роботи були зупинені, проте відсутність можливості визначити, скільки рослин вже було засипано ґрунтом, не дозволила стягнути відповідну суму збитків з порушника.

5) Відсутність механізму документування місць поширення видів ЧКУ ЧКУ є єдиним охоронним списком в Україні, згідно з яким передбачені санкції за

нанесення шкоди видам. Проте не існує процедури виявлення та фіксування наявності таких видів, згідно з чим можна було б здійснювати передбачені санкції.

Запровадити таке виявлення доцільно лише на етапі погодження можливих негативних впливів. Така позиція викликана: а) неможливістю оперативно інвентаризувати всю територію України на предмет поширення видів ЧКУ; б) динамічністю біорізноманіття, відповідно до чого види поширюються, змінюють локалізацію та переміщуються по території України; в) об’єктивною раціональністю інвентаризувати першочергово ділянки, на яких заплановані негативні впливи.

6) Проблема охорони рідкісних видів або таких, які побувають під загрозою зникнення, але не занесені до ЧКУ

На види, які затверджуються регіональними переліками та не входить у ЧКУ, не поширюється правовий режим охорони видів ЧКУ. Необхідно врегулювати порядок віднесення цих видів до регіональних переліків, особливості збереження, використання і відтворення та відповідальності за правопорушення у цій сфері. Така охорона є можливою у випадку надання регіонально-рідкісним видам рослинного і тваринного світу рівного охоронного статусу з видами Червоної книги, який вони повинні мати в межах адміністративно-територіальних утворень, уповноважені державні органи яких ввели своїми рішеннями для них даний статус.

В 2010 році громадська організація Екологічний клуб «Край» підсумувала свою десятирічну

практичну роботу із виявлення, вивчення та моніторингу місць оселення червонокнижних видів рослин та видів із інших охоронних списків, які зустрічаються на території Опілля. Цей список нараховує 68 видів (за Кагало О.) та 83 види (за Проців Г.) рослин Червоної книги України (2009). За результатами цієї роботи вперше в Україні підготовлена серія таблиць та інформаційних матеріалів «Рослини Червоної книги України (2009) на території Бережанського району» за редакцією Проців Г. Ілюстративний та методичний матеріал підготовлений громадською організацією для усіх шкіл району, для органів місцевого самоврядування, для широкої громадськості. В травні 2011 року цей досвід було презентовано на обласному семінарі вчителів біології.

Пропозиції:

1. В законодавство має бути введений перелік спеціальних вимог щодо охорони конкретних видів, що зазначені у ЧКУ та обов’язків фізичних і юридичних осіб держави через уповноважених нею органів їх виконувати.

2. З метою охорони виявлених видів ЧКУ, слід ввести охоронні зобов’язання за аналогією з ПЗФ для користувачів земельних ділянок, в яких закріпити обов’язок охороняти види згідно зі спеціальними вимогами до охорони видів, зазначеними в тексті ЧКУ.

3. Інтегрувати ресурсні та тематичні кадастри до Державного земельного кадастру, що дозволить чітко ідентифікувати земельні ділянки, про які йдеться у кадастрах, та достовірно виявляти їхніх землекористувачів.

4. Процедура виявлення видів ЧКУ є необхідною на етапі погодження органами Мінприроди України документації щодо землевідведення, надання ділянок у користування або продажу, зміни їхнього цільового призначення, будівництв та погодження інших заходів і дій, що можуть негативно вплинути на види ЧКУ, наприклад, створення лісових культур, рубки, матеріали лісовпорядкування. Це допоможе відстежити ті ділянки, де очікується негативний вплив на присутні на них види ЧКУ. Слід також врегулювати процедуру виявлення видів та формування складу служби, яка здійснювала б такі роботи.

5. Надати регіонально-рідкісним видам рослинного і тваринного світу, включених у переліки, рівного охоронного статусу з видами Червоної книги та запровадити відповідні стягнення за знищення таких видів та пошкодження середовища їхнього існування у зв’язку з чим внести відповідні зміни до ЗУ «Про ЧКУ» та законодавство про юридичну відповідальність.

6.2. Безпритульні тварини та питання прав тварин Приводом для загострення проблеми вбивства тварин замість їх стерилізації у 2011 році

в Україні стала підготовка країни до фінальної частини футбольного чемпіонату Євро-2012. Європейська та світова практика показує, що найбільш ефективний спосіб зведення до нуля кількості тварин на вулицях - це їх стерилізація. Її обов'язково слід поєднувати з суворими штрафами за викидання тварин, розвитком притулків та влаштуванням в добрі руки.

Протягом 2011 р. прийняття програм стерилізації у всіх великих містах України саботувалося. На прикладі Києва ми бачимо, як гроші, виділені в 2008 р. на Програму регулювання чисельності тварин гуманним шляхом http://cipets.kiev.ua/ua/laws/kmr/laws.php?ID=1941 , пішли «не туди». Намагаючись приховати нецільове використання коштів, українські чиновники вирішують свої проблеми за рахунок життів ні в чому не винних тварин.

«Боротьба» з тваринами досі набуває й зовсім варварських форм - багато де вбивають за допомогою забороненого законом препарату «дитилін», що викликає довгу болісну смерть. Тварин можуть і спалювати живцем. Так, найбільш ймовірно, сталося в 2009 р. в місті Лисичанськ Луганської області - знерухомлених, але ще живих тварин комунальні працівники кидали в топку пересувного крематорію.

Недостатня кількість притулків та велика кількість бездомних тварин, неналежні умови утримання безпритульних тварин у існуючих притулках, неодноразові факти жорстокого вбивства та

пропагування насильства над тваринами через мережу інтернет5, евтаназія здорових тварин, свідчать про масове порушення вимог чинного законодавства у сфері поводження з тваринами та лише поодинокі випадки реального притягнення до відповідальності порушників.

6.3. Ландшафтне різноманіття

Ключовий автор – Олексій Василюк (ВГО «Національний екологічний центр України») Співавтор: Н. Городецька (МБО «Екологія – Право – Людина»).

1. Законодавче регулювання. Законом від 07.09.2005 № 2831-IV Україна ратифікувала

Європейську ландшафтну конвенцію. На сьогодні, в Україні відстуній спеціальний закону у сфері ландшафтів. Протягом 2011

року активно відбувався процесс підготовки до прийняття на виконання Європейської ландшафтної конвенції проекту закону України «Про ландшафти». Після критики прийнятого в 1 читання законопроекту з боку НЕЦУ та ЕПЛ, активісти обох організацій були запрошені до доопрацювання закону. Проте діалог на рівні профільного Комітету ВРУ закінчився тим, що з фіальної верісї закону були вилучені всі статті, що визначали відповідальністт за порушення цього закону. Разом з тим, після того як законопроект пройшов голосування у ВРУ, у лютому 2012 року Президент України В.Янукович наклав вето і на цю «беззубу» версію закону.

Питання охорони й збереження ландшафтів частково врегульовані Законом України «Про природно-заповідний фонд України», згідно якого до природних територій та об'єктів віднесно регіональні ландшафтні парки, заказники, в тому числі ландшафтні, заповідні урочища, якими оголошуються відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення (частини перша – третя статті 3, частина перша статті 29).

З метою охорони ландшафтів створена велика кількість ландшафтних заказників місцевого значення та регіональних ландшафтних парків, а також кілька ландшафтних заказників загальнодержавного значення (серед останніх "Христанівський", "Кам'янський прибережно-річковий комплекс»).

2. Закон про розробку торфовищ. У 2011 році за результатами звернення ВГО

Національний екологічний центр України та Міжнародної благодійної організації „Екологія-Право-Людина” Президент України наклав вето на закон, яким планується дозволити вилучати землі природно-заповідного фонду для розроблення покладів торфу http://necu.org.ua/veto-rozrobka-torphovysch-pzf/. Проектом закону пропонувалося дозволити вилучати під видобування торфу особливо цінні землі, зокрема, й землі природно-заповідного фонду, що суперечить державним пріоритетам України в галузі охорони природного довкілля та міжнародним зобов’язанням України.

3. Проблема залісення степів. Одним з маловідомих, проте вкрай важливих

екологічних протистоянь громадськості і державної політики в екологічій сфері, стала боротьба природоохоронців проти створення штучних лісів на останніх степах Півдня та Південного Сходу. В

5 http://news.dt.ua/SOCIETY/apelyatsiyniy_sud_pidtverdiv_virok_kiyivskomu_shkuroderu,_yakiy_ubiv_bilshe_100_sobak_4_roki_vyaznit-108606.html

степах України, яких залишилось за найоптимістичнішими оцінками 3-4 %, досі зберігається третина всіх червонокнижних видів тварин і рослин держави.

Залежними від збереження степів є 159 з 543 видів тварин та 276 з 826 видів рослин, включених до Червоної книги України. Видові нариси 121 виду рослин, включених до останнього видання Червоної книги України, містять пряму заборону залісення місць зростання даних видів.

Відповідно до ч.1 Указу Президента України №995/2008 "Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень" від 4 листопада 2008 року Кабінету Міністрів України доручено забезпечити розробку і затвердження нових показників лісистості України (20%) і план заходів по створенню нових лісів на землях запасу, деградованих та малопродуктивних землях. Виконуючи цей Указ, Державний комітет лісового господарства України своїм наказом №371 від 29.12.2008 затвердив регіональні показники оптимальної лісистості, аналіз яких показав, що частка нових лісів, які необхідно створити, повинна зрости переважно в областях степової зони. Як реакція на цей факт, починаючи з 2008 року, тема степового лісорозведення в Україні набула формату широкої суспільної дискусії та викликає критичні відгуки багатьох громадських організацій та науковців. Також степове лісорозведення отримало критичні відгуки в резолюціях наукових конференцій та деклараціях міжнародних природоохоронних зібрань у 2011 році.

Окрім сказаного вище, нам відомі і випадки заліснення вже існуючих природно-заповідних територій. Особливо резонансною стала справа щодо заліснення території степового заказника «Заплава річки Чингул», Луганського природного заповыдника, РЛП «Краматорський» та інших. Такі дії є прямим порушенням норм Кримінального кодексу України. Але за такі порушення досі не відомі прецеденти порушення карних справ, попри десятки звернень активістів.

За 2011-й рік Держлісагенство прозвітувало, що залісено 21 000 гектарів степів, які вони вперто називають «деградованими землями». Нерідко, для того щоб пришвидшити передачу степів до складу лісових земель, залісення здійснювались рейдерським шляхом. Для того, щоб постфактум оформити землю лісогосподарським підприємствам. Після звернення активістів громадської кампанії «Збережемо українські степи!», Головне Контрольно-ревізійне управління України виявило багато випадків такого «лісового рейдерства», здійсненого за бюджетні кошти загальною сумою в 21 млн грн. http://life.pravda.com.ua/columns/2011/12/14/91304/

У 2011 році лени кампанії привернули увагу європейських вчених та екологічної громадськості до проблеми знищення степів в Україні. Європейська ботанічна асоціація звернулась до українського уряду з проханням зупинити залісення степу. http://pryroda.in.ua/step/evropeyski-vcheni-zasudyly-diyi-ukrayinskyh-lisivnykiv/

Пропозиції: 1. Внести зміни до Указу Президента України від 29.12.08 «Про деякі заходи щодо

збереження та відтворення лісів і зелених насаджень» в частині попередження заліснення степових територій, що знаходяться в природному стані та на півприродних або занедбаних територіях, що вкриті первинною степовою рослинністю.

2. Юридично визначити степову екосистему та створити окрему категорію земель для степів в земельному, природоохоронному і аграрному законодавстві.

3. Замінити консервацію орних еродованих земель в межах Степової зони із залісення на залуження, в межах Лісостепової зони розробити екологічно обґрунтоване співвідношення залісення – залуження при проведенні консервації еродованої ріллі.

4.Внести зміни до програми «Ліси України на період 2010-2015 роки», якими передбачити заборону заліснення степових земельних ділянок та напівприродних або занедбаних ділянок,

вкритих степовою рослинністю в межах Степової та Лісостепової зон України; Перенести основну площу залісення зі Степової та частково Лісостепової зони до природних зон та районів зростання лісів ― в Полісся, Карпатський регіон та Кримські гори.

5.Скасувати наказ Державного комітету лісового господарства від 29.12.08 № 371 «Про затвердження показників регіональних нормативів оптимальної лісистості території України».

6. Зупинити роботи по визначенню ділянок, що будуть надані під заліснення до моменту а) завершення робіт по винесенню в натуру меж земель природно-заповідного фонду місцевого та загальнодержавного значення; б) заповідання усіх степових ділянок на яких поширені об’єкти Червоної та Зеленої книг України; в) здійснення загальнонаціонального обліку степових ділянок .

7. Для узгодження подальшої діяльності Державного агентства лісових ресурсів України із заліснення територій створити спільну робочу групу з числа працівників Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України, Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України, УкрНДІЛГА, Вищих учбових закладів ІІІ-ІV рівня акредитації, регіональних наукових спеціалістів та громадських організацій;

8. Суворо заборонити використання в програмах залісення видів рослин, що є інтродукованими в Україні, а також видів природної флори України, які в Степовій і Лісостеповій зонах знаходяться поза межами свого природного ареалу. Їх вирощування дозволити лише в межах населених пунктів.

9.Внести зміни в земельне законодавство України задля стимулювання консервації вже розпайованих земель:

А) Дозволити зміну цільового призначення земельної ділянки з сільськогосподарського призначення на природоохоронне призначення, тобто дозволити зміну цільового призначення виключно для консервації через залуження або залісення в залежності від географічного та природно-кліматичного розташування ділянки.

Б) Звільнити від сплати податку на земельну ділянку у разі її консервації (природоохоронного використання).

10. Надати можливість та повноваження лісовим господарствам Степової та Лісостепової зони проводити залуження (або спеціальне відновлення степу) орних еродованих земель в цих зонах з метою боротьби з ерозією ґрунтів, відновлення степового біорізноманіття та розширення кормової бази вітчизняного тваринництва та бджільництва, а також для сприяння розвитку органічного землеробства. Забезпечити стимулювання такої діяльності. В перспективі реорганізувати Державне агентство лісових ресурсів України в Державне агентство менеджменту екосистем України.

11. З метою виконання положень Постанови КМУ від 12 травня 1997 р. N 439 «Про Концепцію збереження біологічного різноманіття України» Мінприроди та його територіальними органами (чи структурними підрозділами обласних державних адміністрацій, у разі передачі їм функцій територіальних органів Мінприроди):

- провести картографічний облік лучних та степових ділянок (ділянок із степовою рослинністю), що збереглися в природному стані та напівприродних або занедбаних територій, що вкриті природною степовою рослинністю або територій, що знаходяться у стані відновлення степу;

- розробити та впровадити заходи для відновлення і оздоровлення цих ділянок лучних та степових екосистем, звільнення їх від наслідків лісоразведення;

12. Звернутися до Президента України з проханням видати Указ Президента України «Про охорону і комплексне використання степів в Україні» (проект Указу вже розроблено учасниками громадської кампанії «Збережемо українські степи!»), а також ініціювати створення науково-

дослідного Інституту степу і започаткування Національної довготривалої програми спрямованої на збереження та відновлення степової рослинності «Степи України».

4. Ігнорування проблеми відновлення мережі полезахисних лісових насаджень.

Однією з головних причин зменшення врожаїв, є ерозія, яка веде до втрати родючості ґрунтів (вітрова – дефляція та водна площинна (змив), а водна лінійна (розмив) сприяє утворенню ярів). Проте втрата родючості ґрунтами це лише відчутна частка наслідків заподіяної природному середовищу шкоди надмірним розоренням. Лише від ерозії ґрунтів Україна щорічно втрачає більше 10-12 млн т зерна. Варто нагадати, що в Україні площа еродованих земель налічує понад 18,5 млн га (31% території держави), у т.ч. сильно еродованих – 6,23 млн га (які необхідно вивести з ріллі і половину з них залісити, а на другій половині провести залуження чи сприяння природному відродженню степової рослинності з усім тільки можливим біорізноманіттям), яри які призводять до опустелювання ландшафтів налічують 362 тис. га. Інші наслідки позначаються на втратах природної збалансованості ландшафтів, що позначається на втраті біорізноманіття та поглиблюють екологічну кризу.

Після здобуття Україною незалежності, в структурі аграрного сектору не виділена служба, що займалась би підтриманням мережі полезахисних лісонасаджень. ПЗН є реальним і єдиним можливим засобом стримання вітрової ерозії на орних землях українського півдня. При цьому масивні насадження, які зараз створюються в масі у всіх областях степової зони в балках та на схилах річкових долин, розміщених нижче площини здування і не впливають на вітрову ерозію на ріллі. Відповідно, створення масивних лісових насаджень не є вкладанням коштів у збереження родючості грунтів, підтримання економіки а є лише збитковою непотрібною державі діяльністю, яка до того ж грубим порушенням природоохоронного законодавства України та Європи.

Національний екологічний центр України та Кафедра лісової меліорації і оптимізації лісоаграрних ландшафтів Національного Університету Біоресурсів і Природокористування України виступили у 2011 році з ініціативою порятунку українських чорноземів та підвищення продуктивності сільського господарства шляхом відновлення мережі лісомеліоративних насаджень, зокрема полезахисних лісових смуг.

У результаті останньої земельної реформи, сільськогосподарські угіддя передані у приватну власність (розпайовані), а полезахисні лісосмуги, які не підлягали паюванню, лишились в складі земель запасу або загального користування на балансі селищних рад. Полезахисні лісонасадження потенційно є землями сільськогосподарського призначення, але не сільськогосподарськими угіддями. Станом на 01.01.2008 на землях, не наданих у власність та у постійне користування знаходились 318.1 тис. га. полезахисних лісосмуг (у сфері управління Держкомлісгоспу – 0,1 тис.га та у сфері управління Мінагрополітики – 115 тис. га). В непереданих лісосмугах охорона, догляд та поновлення не здійснюються, наслідком чого стає їхня руйнація та втрата ними захисних функцій.

Часто лісосмуги стають місцем самовільного скидання сміття, самовільних рубок або потерпають від випалювання стерні на прилеглих полях. Вітрова ерозія сьогодні стає дуже поширеною в багатьох регіонах України. Не дивиною тепер є пилові бурі в цих регіонах, де надмірне застосування осушувальних меліорацій призвело до розвіювання торфових ґрунтів. Раз-пораз науковці наголошують на тенденції опустелювання найбільш розораних регіонів країни.

Але нинішні правові умови не дозволяють здійснювати ні поновлення мережі полезахисних лісонасаджень, ні їх Державний облік та моніторинг, а тим більше створення нових захисних лісових насаджень (за прогнозними даними Програми екомережі їх слід створити на площі

1,7 млн. га до 2015 року). Нормативно-правова база, яка могла б регулювати питання полезахисних лісосмуг, відсутня. В таких умовах державний орган, що забезпечив би створення лісосмуг, відсутній. Зовсім відсутнє і державне фінансування таких робіт.

Зустрічі громадськості, науковців та зацікавлених державних органів, проведені (у т.ч. у 2011) не виявили зацікавлення Мінагрополітики у вирішенні даного питання.

Пропозиції: 1. Провести облік полезахисних лісосмуг (інвентаризацію та лісовпорядкування); 2. Вирішити питання стосовно відомчого підпорядкування полезахисних лісових

смуг за постійними користувачами; 3. Розробити нормативну базу щодо використання полезахисних лісосмуг та

проведення в них лісогосподарських заходів. Надати полезахисним насадженням юридичного статусу;

4. Забезпечити виконання програми “Ліси України” у частині здійснення комплексу заходів зі створення полезахисних лісових смуг і інших захисних лісонасаджень.

5. Створити в структурі управлінь агропромислового розвитку обласних державних адміністрацій відділи з питань захисту земель та агромеліорації.

6. Аналогічну систему заходів та законодавчих напрацювань розробити і для такого типу консервації деградованих земель як залуження, профільним органом виконавчої влади в галузі якого є також Мінагрополітики.

5. Ігнорування проблеми підпалів на природних територіях. Протягом 2008-2011

років група громадських організацій методично зверталась до вищого керівництва держави з пропозиціями щодо оптимізації роботи по зменшенню числа випадків самовільного спалювання оплого листя та сухої трави а також зменшення загрози стихіних лісових та інших пожеж.

Спалювання опалого листя та стерні порушує конституційні права всіх українців на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст.50). Також спалювання рослинних залишків суворо заборонене в Україні статтею 77-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, статтями 16 та 22 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», пунктами 3.6.14 та 3.7.1 «Правил утримання житлових будинків та прибудинкових територій», пунктами 3.6 та 6.4.2 «Правил утримання зелених насаджень у містах та інших населених пунктах України» та законодавством України про охорону земель. Спалювання листя в населених пунктах зменшило масштаби з прийняттям Закону України «Про благоустрій у населених пунктах», проте це не врегулювало питання утилізації зібраного в парках та скверах листя.

Жодна служба не займається цими питаннями за межами населених пунктів, що призводить до більш важких і масштабних наслідків таких палів та пожеж, а в населених пунктах боротьба з ними відбувається лише у випадках коли громадяни скаржаться до міліції..

Пропозиції:

• Доручити Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України запровадити практику облаштування при кожному з управлінь (комунальних підприємств) утримання зелених насаджень («Зеленбуд», КП УЗН) в Україні компостних ям, в яких буде утилізуватися зібране в міських парках і дворах опале листя. Отриманий компост стане безкоштовним добривом для міських клумб та газонів. Таким чином, буде припинено спалювання листя та буде отримана реальна користь для кожного українського міста.

• Посилити контроль на території України в небезпечний період підпалів сухої рослинності та підняти штрафи за підпали сухої рослинності, особливо степів та лісосмуг, до десятків та сотень тисяч гривень в 2011 році та доручити інспекторам даної інспекції слідкувати не лише за правильним дотриманням сівозміни, а й перевіряти ситуацію з палами стерні, адже недопускання палів стерні на полях – це одна з складових частин піклування про родючість української землі.

• Розробити систему моніторингу підпалів сухої рослинності в усіх регіонах України, або доручити цю функцію органам МВС як єдиному контролюючому органу, що регулярно здійснює патрулювання на місцевості.

6.3. Природно-заповідний фонд

Ключовий автор – Олексій Василюк (ВГО «Національний екологічний центр України») Співавтори: Городецька Н. (МБО «Екологія – Право – Людина»), Балобін С. (ЕкГ «Печеніги»), Г. Проців (Екологічний клуб «Край», м. Бережани Тернопільської області).

1. Загальний стан галузі. Розвиток мережі територій природно-заповідного фонду

України (ПЗФ) є одним із основних пріоритетів екологічної політики держави. Заповідна справа сьогодні є єдиним реально працюючим механізмом охорони природних екосистем, ландшафтів та рідкісних видів з тих, що передбачені національним законодавством України Питання охорони територій ПЗФ треба розглядати не лише як державний пріоритет, а і як один із пріоритетів європейської та євроатлантичної інтеграції України. Сьогодні частка ПЗФ складає орієнтовно 7% від площі України (станом на 1994 р. показник заповідності – 2.3%), і це далеко від європейських показників 10-12 (15%) та наукових рекомендацій щодо оптимальної кількості природно-заповідних територій.

Однак реальний стан заповідної справи в Україні нині викликає велике занепокоєння, оскільки діяльність в цій сфері суттєво ослабла і не є ефективною. Це призвело до недоліків в системі управління територіями та об’єктами ПЗФ, відвертих зловживань, пов’язаних з землевідведенням й нехтуванням чинним природоохоронним законодавством. Впродовж 1994-2005 рр. в Україні діяла Програма перспективного розвитку заповідної справи, яка визначила стратегію розвитку галузі у напрямку удосконалення управління, розширення мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також підвищення їхньої ролі у соціально-економічному розвитку регіонів та держави в цілому. В результаті виконання цієї Програми було створено низку нових і розширено території існуючих об’єктів природно-заповідного фонду, що призвело до збільшення площі ПЗФ більш, ніж у 2 рази. Проте аналогічної програми на наступний період досі не прийнято.

Протягом 2008-2010 років створено ще понад 30 національних природних парків і заповідників. Практично всі вони на сьогодні утворили власні адміністрації і розпочали роботу, але робота більшості з них поки не налагоджена належним чином, оскільки не відбулось процедури землевідведення. Більшість новостворених НПП не мають оформлених актів на право постійного користування земельними ділянками та винесення меж у натуру. Отож, реально охороняються цінні природних територій на значно меншій площі України.

Протягом 2010-2011 років відбувся спад у розвитку заповідної справи: виявилися деякі вкрай негативні тенденції та відбулись тривожні прецеденти. Нові програмні документи в галузі заповідної справи не прийняті, рішення про перспективні заходи у галузі заповідної справи переважно не виконані, відсутній затверджений перелік перспективних заповідних територій

загальнодержавного значення, скасована цільова бюджетна стаття щодо фінансування установ ПЗФ у лісовій галузі, відбуваються неодноразові спроби пролобіювати на законодавчому рівні скасування заборони полювання на заповідних територіях. Вперше мали місце скасування національного природного парку та вилучення території ПЗФ загальнодержавного значення для сторонніх потреб, відмови державних органів виконувати Укази Президента про створення національних парків, надання заповідних територій в оренду мисливським господарствам, регулярно відбуваються випадки рейдерського захоплення заповідних територій. Найбільшим ударом щодо галузі стало скасування Державної служби заповідної справи, що відбулось в рамках адміністративної реформи, чим майже зруйновано систему заповідної справи як таку, та суттєво порушено інституційну пам'ять галузі. Через низький рівень фінансового і матеріально-технічного забезпечення погіршується і без того незадовільний стан функціонування установ ПЗФ. Повільними темпами встановлюються межі в натурі (на місцевості) територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Наведені факти свідчать, що пріоритетність галузі заповідної справи, проголошена на рівні Верховної Ради України та Президента України, залишається на рівні декларацій.

12 травня 2008 року відбулись слухання у Комітеті Верховної Ради України з питань

екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на тему "Природно-заповідний фонд України: стан та перспективи розвитку".

За результатами слухань заповідна справа визнана державним пріоритетом у галузі охорони довкілля, а Указом Президента України від 14 серпня 2009 року N 611/2009 "Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні" конкретизовано заявлені наміри: «З метою поліпшення умов реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку природно-заповідної справи, вдосконалення управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду п о с т а н о в л я ю... Кабінету Міністрів України:

1) внести у місячний строк на розгляд Верховної Ради України законопроект про загальнодержавну цільову екологічну програму розвитку заповідної справи на період до 2020 року».

2. Нормативні акти, що визначають безстрокові заходи у галузі заповідної

справи, або такі, що заплановані до виконання у 2011 році. Першим після тривалої паузи у розвитку заповідної справи на інституційному і законодавчому рівнях став Указ Президента України N 838/2005 від 23 травня 2005 року «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні». Вперше в історії України, цей документ прямим текстом каже, що «визнати розвиток природно-заповідної справи на основі системного врахування природоохоронних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, а також міжнародних зобов'язань держави одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України».

Наступної події довелось чекати аж 3 роки. 12 травня 2008 року відбулись слухання у Комітеті Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на тему "Природно-заповідний фонд України: стан та перспективи розвитку". На слуханнях були присутні численні представники громадськості, працівники національних парків і заповідників і навіть В. Маруняк – голова однієї з сільських рад Херсонщини, репресованих місцевою владою за сприяння створення Національного природного парку «Нижньодніпровський».

Наступною ініціативою, за результатами переосмислення рішень комітетських слухань, став Указ Президента України No. 1129/2008 від 1.12.2008 «Про розширення мережі та територій

національних природних парків та інших природно-заповідних об’єктів». Указ називає 22 конкретні території природно-заповідного фонду загальнодержавного значення які необхідно створити або площу яких слід розширити.

2 квітня 2009 р. Міністр охорони навколишнього природного середовища України видає Окреме доручення №240-од, в якому підрозділам Міністерства у областях доручається забезпечення проведення робіт з обстеження та заповідання цінних територій, на яких зустрічаються види, занесені до Червоної книги України, а також наголошує, що потрібно прискорити створення національних парків, передбачених грудневим Указом Президента.

В липні 2009 року Віктор Ющенко особисто проводить Всеукраїнську нараду з питань розвитку природно-заповідної справи в м. Шацьку Волинської області. Під час наради були присутні представники облдержадміністрацій, територіальних органів Мінприроди, заповідників і нацпарків та громадськості.

За наслідками наради, вже 14 серпня 2009 року вийшов Указ Президента України N 611/2009 "Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні", який спантеличив всі вищі органи виконавчої влади масою конкретних природоохоронних завдань. Згідно з цим Указом мало б суттєво покращитись законодавство про ПЗФ, затверджено загальнодержавну цільову програму розвитку заповідної справи (а отже і прицільно скероване фінансування ПЗФ); переведено природні масиви, що підпорядковані Міноборони до складу ПЗФ; існуючі ПЗФ мали б бути включені до земельної документації і оснащені на місцевості охоронними знаками; мали б бути створені нові території ПЗФ тощо. Указ передбачає інтеграцію заповідної справив у всі сфери життя суспільства: від медіа і позашкільної освіти до бізнесу та міжнародного співробітництва. Генеральній Прокуратурі України доручається провести разом із Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України перевірки додержання законодавства в природно-заповідному фонді і особливо в частині захоплення та незаконного надання земель ПЗФ для інших потреб. Указ фактично є взірцем осмисленої і послідовної спроби інтегрувати заповідну справу в життя українського суспільства. Переважна більшість завдань, визначених цим Указом, досі залишається не виконаною, не зважаючи на те, що в ньому прописані конкретні строки для кожного з пунктів.

Одним з пунктів вказаного Указу Президента є інвентаризація земель Міноборни України з метою їх подальшого заповідання. Група активістів громадської кампанії «Збережемо українські степи!» підготувала конкретні пропозиції щодо доцільності заповідання цінних природних територій, що сьогодні підпорядковані Міноборони України. До цієї вимоги долучилися Всеукраїнська громадська кампанія «Збережемо українські степи!», Національний екоцентр України, Всеукраїнська Екологічна Ліга та ще десятки екологічних громадських організацій http://necu.org.ua/ne-prodavaty-zemli-viyskovyh/ . Проте жодна з них не була схвалена та не знайшла відгуку ані в Мінприроди ані тим більше – в Міноборони. Хоча практика створення природоохоронних територій на місці земель Міоноборони існує НПП “Олешківські піски” (Козачелагерський полігон), “Ягорлицький” (тепер Чорноморський біосферний заповідник), “Трьохзібенський” (тепер Луганський природний заповідник).

За роки правління В.Ющенка прийнята низка змін до Закону України "Про природно-заповідний фонд", які поліпшили роботу природно-заповдіної галузі. Згодом, в період 2010-2011 деякими народними депутатами подано декілька законопроектів, які прямим текстом пропонують дозволити і навіть зробити обов’язковим полювання в природно-заповідному фонді і навіть у самій його «свята-святих» – природних заповідниках .

І нарешті, останні місяці президентства В.Ющенка увінчались створенням або

розширенням понад 30 національних природних парків і заповідників, що перевищує їх кількість, створену за попередні два десятиліття. Кожен з заповідників і національних парків створений відповідним Указом Президента України, а саме:

3.Основні проблеми у галузі заповідної справи. А. Проблеми у сфері правового регулювання. 1. У галузі законодавства про природно-заповідний фонд: 1. Можливість вилучення для суспільних потреб земель зі складу територій ПЗФ.

Поширена практика зменшення територій ПЗФ з порушенням вимог ст. 51-54 Закону України «Про природно-заповідний фонд» та вилучення земель ПЗФ для суспільних потреб. Зменшення меж ПЗФ здійснюється без належного наукового обґрунтування про втрату територією певної цінності, яка була причиною заповідання

2. Можливість скасування територій ПЗФ в разі втрати ними природної цінності, що провокує осіб, які претендують на володіння землями ПЗФ, умисно псувати їх з метою подальшого виведення зі складу ПЗФ.

3. Законодавство недостатньо врегульовує правові умови роботи зоологічних парків, у зв’язку з чим в більшості випадків вони з наукових установ, створених з метою збереження генофонду та відтворення рідкісних видів, перетворюються на розважальні прибуткові заклади.

4. Всупереч завданням, покладеним на зоопарки, залишається можливість вилучення з природи рідкісних тварин з метою експозиції в зоопарках.

5. Можливість скасування статусу територій, зарезервованих під заповідання. 6. Відсутність у законодавстві детального врегулювання умов використання

територій, зарезервованих під заповідання 7. Відсутність контролю за створенням ДУ ОНПС територій, зарезервованих для

заповідання, і відповідальності за бездіяльність щодо їх створення, відсутність у законодавстві щодо відповідальності за невиконання відповідними державними органами покладених на них повноважень із створення об’єктів ПЗФ, території яких зарезервовані під заповідання, а також за невиконання рішень про заповідання зарезервованих територій.

8. Процедура створення ПЗФ така, що її легко саботувати на різних рівнях, за що законодавство не передбачає відповідальності. Після відмови землекористувача у погодженні ним створення ПЗФ, відсутні механізми впливу на користувача.

9. Відсутність юридичної захищеності в земель, зарезервованих під заповідання, що в більшості випадків унеможливлює як виконання національних програм, так і реалізацію міжнародних домовленостей щодо збереження біорізнамоніття

10. Відсутня державна цільова програма розвитку заповідної справи та перспективного розвитку мережі ПЗФ.

11. Відсутній механізм покарання за невиконання охоронних зобов’язань щодо територіях ПЗФ, які не мають адміністрацій

У галузі земельного законодавства: 1. Попри наявне доручення профільного комітету Верховної Ради України: а) не

встановлено мораторій на зміну цільового призначення земель природно-заповідного, історико-культурного та іншого природоохоронного призначення, земель водного фонду в межах водоохоронних зон, розширення меж населених пунктів за рахунок включення до них перспективних для заповідання природних територій та існуючих заповідних об’єктів. б) не розширено перелік

особливо цінних земель; в) не введені заборони вилучення земель природно-заповідного, історико-культурного та іншого природоохоронного призначення.

2. Відсутні детальні вказівки про обмеження господарської діяльності на територіях ПЗФ в земельній документації і в умовах використання земельних ділянок в складі актів на постійне користування земельними ділянками зокрема.

У галузі законодавства про юридичну відповідальність: 1. Попри наявне доручення профільного комітету Верховної Ради України, не

внесені зміни до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за порушення природоохоронного законодавства на територіях ПЗФ, зокрема, за прийняття протиправних рішень щодо розпорядження земельними ділянками в межах територій і об’єктів ПЗФ та зарезервованих для заповідання.

2. Відповідальність за порушення законодавства на територіях ПЗФ незначна і, відповідно, не є стримуючим фактором для порушників.

Неузгодженість законодавства про природно-заповідний фонд із іншими галузями законодавства:

1. Попри зазначену у ЗУ «Про Червону книгу України» необхідність пріоритетного створення територій ПЗФ на ділянках, в межах яких виявлені види тваринного і рослинного світу, занесені до Червоної книги України, законодавство не робить цю умову обов’язковою, тому місця поширення рідкісних видів не набувають юридично спеціального статусу в порівнянні з іншими територіями, де такі види не поширені.

2. Містобудівне законодавство не враховує територій, щодо яких прийняті рішення про їх резервування для заповідання. Межі земельних ділянок, що зарезервовані для подальшого створення об’єктів та територій природно-заповідного фонду, повинні враховуватися під час розроблення містобудівної документації всіх типів. В разі прийняття рішень про резервування територій для подальшого створення об’єктів та територій природно-заповідного фонду, межі зарезервованих земельних ділянок повинні включатися до існуючої містобудівної документації.

3. Наявність Порядку проведення санітарних заходів в лісах природно-заповідного фонду України дозволяє установам лісової галузі легко погоджуючи плани санітарних заходів в органі охорони навколишнього природного середовища і проводити всі типи санітарних рубок, в т.ч. суцільно-санітарну рубку, незалежно від того, як це впливає на об’єкт охорони - територію ПЗФ.

4. Класифікація категорій територій та об’єктів ПЗФ в законодавстві про природно-заповідний фонд потребує вдосконалення в сенсі узгодження з міжнародними підходами та вимогами окремих конвенцій.

5. Матеріали дослідження територій ПЗФ, у т.ч. включені до Літописів природи, не передаються для включення у склад таксаційних описів лісових насаджень при лісовпорядкуванні. Лісовпорядкування не враховує потреб охорони територій ПЗФ.

Б. Інституційні проблеми 1. В ході адміністративної реформи на початку 2011 року ліквідовано Державну

службу заповідної справи України як урядового органу державного управління у сфері збереження та невиснажного використання ПЗФ . Таким чином, в структурі органів державної влади сьогодні відсутній спеціальний орган державного управління в галузі заповідної справи (у т.ч. з мережею територіальних підрозділів в областях). Додатковою проблемою тут є тривало невизначений в ході адміністративної реформи статус територіальних підрозділів Міністерства екології та природних ресурсів України. Відсутній також центральний орган служби державної охорони ПЗФ, якому були б

підпорядковані служби державної охорони ПЗФ у складі керівників адміністрацій територій та об’єктів ПЗФ, а також ті об’єкти ПЗФ, у складі яких такі служби не створені.

2. Відсутнє централізоване управління установами ПЗФ. Частина таких установ підпорядковані непрофільним за своїми положеннями установам.

3. В областях при облдержадміністраціях не створені регіональні комісії з питань заповідної справи.

4. Кадастр територій та об’єктів ПЗФ не функціонує на достатньому рівні, зокрема: - Кадастр територій та об’єктів ПЗФ не включає всіх територій та об’єктів ПЗФ, - Кадастр територій та об’єктів ПЗФ не інтегрований в Державний земельний кадастр 5. Державною екологічною інспекцією не проводяться планові перевірки стану

дотримання природоохоронного законодавства на територіях ПЗФ, а також перевірки суб’єктів господарської діяльності, що здійснюють свою діяльність на територіях ПЗФ. Проведення таких перевірок лише на основі еклектичних звернень громадськості не має комплексного характеру і повноти.

6. Спеціалізація «заповідна справа» відсутня в переліку наукових тематик в НАН України і відповідно не розглядається як наукова дисципліна.

7. Відсутні профільні державні наукові та популярні друковані періодичні видання у галузі заповідної справи.

8. Заповідна справа в основному не є інтегрованою в відповідні сектори державної політики та економіки.

В. Організаційні проблеми В1 Проблеми функціонування установ ПЗФ Незавершеність створення системи територій і об’єктів ПЗФ: 1. Не завершене винесення в натуру меж всіх територій ПЗФ (попри наявність

відповідних рішень Президента України та профільного комітету Верховної Ради України). 2. Для частини установ ПЗФ досі відсутні проекти організації території Проблеми установ ПЗФ: 3. Фінансування установ ПЗФ є недостатнім та часто нерегулярним. 4. Залишаються невирішеними проблеми кваліфікації та професійної підготовки

кадрів 5. Не визначені критерії формування персонального складу адміністрацій окремих

установ ПЗФ. 6. Відбувається швидка зміна кадрів в установах ПЗФ. 7. Спостерігається низька кваліфікація та мотивованість кадрів (у т.ч. керівних)

частини установ ПЗФ. 8. Відсутній належний механізм підвищення кваліфікації працівників установ ПЗФ. 9. Відсутні навчальні установи, що готують профільних працівників ПЗФ. 10. Відсутнє положення про директорів установ ПЗФ і не визначено, якою має бути

освіта, досвід роботи таких осіб, та головне - хто не може займати такі посади. 11. Відсутня координація роботи між установами ПЗФ. 12. Відсутня координація наукової роботи в установах ПЗФ. 13. Відсутній механізм узагальнення відомостей, зібраних в процесі наукової роботи

в установах ПЗФ. 14. Відсутня координації співпраці між науковими колективами університетів та

науковими відділами заповідників і національних природних парків.

Проблеми територій та об’єктів ПЗФ, що не мають адміністрацій: 1. Відсутнє цільове державне фінансування об’єктів ПЗФ, які не мають адміністрацій

(заказники, пам’ятки природи тощо) 2. Відсутній належний контроль за дотриманням законодавства на всіх територіях ПЗФ,

які не мають адміністрацій, та за виконанням охоронних зобов’язань на територіях ПЗФ 3. Поширені випадки втрати документації щодо територій ПЗФ в архівах профільних

установ. 4. Відсутній регламент моніторингу стану ПЗФ та достовірні уявлення про те, в якому

стані знаходяться території ПЗФ сьогодні. Таким чином охорона територій ПЗФ, що не мають адміністрацій, фактично, не

здійснюється. В 2. Проблеми розвитку мережі ПЗФ 1. Рішення про створення ПЗФ, зарезервованих до заповідання, не виконуються. 2. Ділянки, зарезервовані під заповідання, розпайовуються та надаються для

потреб, несумісних з їх подальшим заповіданням. 3. Відбувається суттєва затримка у створенні установ ПЗФ, щодо яких вже видані

відповідні Укази Президента України (наприклад, у складі Державного управління справами при Президенті України).

4. Органи, на які законом покладено повноваження із створення ПЗФ та які для цього повинні вчинити певні дії чи прийняти рішення, у більшості випадків не зацікавлені у цьому. Наприклад, місцеві користувачі не зацікавлені погоджувати виділення земельних ділянок під створення ПЗФ.

5. Поширена практика прийняття органами різного рівня рішень не на користь ПЗФ:

Відбуваються випадки скасування рішень про резервування територій для подальшого заповідання.

Відбуваються випадки скасування територій ПЗФ. Мають місце випадки надання земельних ділянок в межах територій та об’єктів

ПЗФ. Органами охорони навколишнього природного середовища надаються

погодження на роботи, що шкодять територіям ПЗФ (наприклад – санітарні та інші рубки). Необґрунтовані санітарні рубки в заказниках.

6. Попри наявне доручення профільного комітету Верховної Ради України, у державному та місцевих бюджетах не передбачені видатки для створення й утримання територій та об’єктів ПЗФ усіх категорій, а також для викупу земельних ділянок для наступного заповідання, компенсації втрат землекористувачів, на землях яких вони створюються.

7. Попри наявне доручення Президента України, не проведено інвентаризації земель, що перебувають у користуванні Міністерства оборони України, та не надано в установленому порядку пропозиції щодо заповідання природних територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

8. В межах лісового відомства відмова погодження створення нових ПЗФ має характер напівофіційної відомчої політики на державному рівні.

В 3. Проблеми відповідності системи ПЗФ поставленим завданням

1. Наявна мережа ПЗФ дуже фрагментована і розрізнена, має незначну площу і відсоток від площі України і тому до цього часу не здатна в повній мірі виконувати покладені на неї функції охорони біотичного та ландшафтного різноманіття.

2. У складі ПЗФ подекуди знаходиться зовсім незначна частки зональних біотопів та екосистем. Загалом, декларована площа ПЗФ України суттєво перевищує реальну площу заповідних ділянок природи.

3. На території деяких природних заповідників проводиться туристична та інша діяльність, не сумісна з задачами заповідників (наприклад природний заповідник «Мис Мартьян», Український степовий заповідник та ін.).

6. Основні порушення, які мали місце у сфері ПЗФ 1) Вперше скасовано національний парк. 22 липня 2010 року Кремінська районна рада

Луганської області звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування Указу Президента про створення НПП. 20 жовтня 2010 року від Адміністрації Президента України надійшла заява про визнання позову. І це при тому, що розвиток заповідної справи визнано одним із найважливіших державних пріоритетів в текстах Указів Президента України від 2005 та 2009 років. До речі, у положенні про Адміністрацію Президента останній не надано право представляти інтереси Президента в суді – це робить Мін’юст. Також до скасування НПП «Сіверсько-Донецький» долучились на правах третьої особи Державний комітет лісового господарства України та НДІ лісового господарства та агролісомеліорації ім. М.Г. Висоцького (http://necu.org.ua/yanukovych-skasuvav-npp-siversko-don/). 21 жовтня 2010 року Вищий адміністративний суд України видав постанову, якою визнано незаконність Указу Президента України від 11 грудня 2009 року №1040/2009 «Про створення національного природного парку «Сіверсько-Донецький». Це стало першим в історії України прецедентом скасування судом статусу національного парку. Цей перший, безпрецедентний для України, випадок дуже чітко ілюструє вагу «заповідних» пріоритетів держави для її керівництва.

2) Вперше скасовано природний заповідник. 1 листопада 2010 року, за тиждень після скасування вищезгаданого нацпарку, Міністерство освіти і науки України видає наказ "Про реорганізацію Природного заповідника «Розточчя», яким скасовує адміністрацію заповідника як юридичну особу. Відповідно до законодавства України, землі заповідника можуть належати лише його адміністрації. Кому вони належать, якщо адміністрація скасована? Громадські організації («Київський еколого-культурний центр» та «ЕкоПраво-Київ») звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва (http://pryroda.in.ua/zapzf/?p=369). 13 січня 2011 року, постановою N 2а-18357/10/2670 суд постановив позов задовольнити повністю: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства освіти і науки України "Про реорганізацію Природного заповідника "Розточчя" при Національному лісотехнічному університеті України" від 1 листопада 2010 року N 1032.

3) Зземлі ПЗФ вилучені для суспільних потреб. Наступною несподіванкою в історії вітчизняної заповідної справи стало вилучення ділянки Національного ботанічного саду у Києві для потреб добудови Дарницького залізнично-автомобільного мостового переходу через Дніпро. Президент Віктор Янукович скоротив територію Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка в Києві на 0,5 га спеціальним Указом Президента № 773 від 25 липня. 2011 року (pryroda.in.ua/zapzf/?p=449). Ботанічний сад є об’єктом природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. Вилучити з нього ділянку можна лише пройшовши спеціальну процедуру, передбачену законом «Про природно-заповідний фонд. Така процедура передбачає

наявність наукового обґрунтування, з якого слідує, що територія втратила ту природну цінність, задля якої її заповідали. Але ботанічний сад не втрачав природної цінності.

4) Знищено систему заповідної справи. В ході гучної адміністративної реформи 2010-2011 років, природоохоронній справі України нанесено найважчий удар за всі роки незалежності: після реформи Україна залишилась без Державної служби заповідної справи, яка багато років поспіль опікувалась заповідниками і нацпарками на державному рівні. Крім того, нове Положення про Мінприроди України, затверджене в ході реформи, більше не передбачає територіальних органів міністерства, що відповідали за природно-заповідний фонд на місцях. В Мінприроди, які і в інших міністерствах, провели суттєві скорочення і ось тепер за заповідну справу в Україні відповідає невеликий підрозділ. І це при тому, що заповідний статус торкається нині 6 % держави а в майбутньому – 10,4%. Про трагедію в галузі не соромляться відкрито говорити навіть її керівники (http://pryroda.in.ua/blog/tayemnycha-reforma-z-nezbahnennym-rezultatom/).

5) В Україні більше 7600 територій та об’єктів природно-заповідного фонду і лише окремі їх категорії (національні природні парки, природні та біосферні заповідники, зоологічні парки, окремі регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва (не більше 200 об’єктів) мають адміністрації. Більше того, ці адміністрації (установи) підпорядковані різним відомствам (Мінприроди, Міносвіти, Держкомлісгосп, НАН України, НААН України та іншим). Об’єкти ПЗФ, що не мають власних адміністрацій, формально перебувають під охороною землекористувачів (лісогосподарських підприємств, сільських рад, райдержадміністрацій тощо), можливості яких щодо забезпечення їх охорони обмежені через відсутність на це коштів та заінтересованості.

27 січня 2011 року, на прес-конференції, члени громадських екологічних організацій запропонували створити державний орган, який керуватиме заповідними територіями та вестиме плідну роботу щодо створення нових заповідників та нацпарків (http://necu.org.ua/npp-aktyvno-likvidovuyut/). Вони звернулись до Президента України і закликали всіх небайдужих українців з проханням, в інтересах екологічної безпеки держави, прийняти принципове рішення про створення Державного агентства заповідної справи України, як координуючого центрального органу виконавчої влади, відповідального за розширення мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Проте, реакція на це звернення не з’явилась. На сьогодні однією з основних цілей розвинутих країн світу є збільшення площ природно-заповідного фонду. За Державною програмою формування національної екомережі України на кінець 2015 року природно-заповідний фонд має становити 10,4% від площі країни. Хто тепер буде подвоювати нині існуючий природно-заповідний фонд України протягом наступних 4 років, реалізуючи Державну програму? На це питання керівництво держави відповіло несподівано – ліквідувавши власне Програму.

6) Джипи і заповідники. Одна з найяскраввіших подій року в екологічній стрімка перемога екологів над джиперами, що на чолі з Віктором Януковичем-молодшим планували раллі-рейд по ПЗФ Полісся (Поліський ПЗ, Древлянський ПЗ, НПП Синевир, НПП Припять-Стохід та низка заказників). Після блискавичної кампанії, природоохоронці домоглись зміни маршруту раллі та винесення проблеми джипінгу на всеукраїнський розголос. Вінницька область вже прийняла відповідне рішення на прохання екологічних організацій

7) Спроби вилучення земель Карпатського біосферного заповідника. 15 серпня 2011 року Рахівська районна рада прийняла звернення до Президента України з проханням відмінити Указ Президента України від 14 січня 2010 року "Про розширення території Карпатського біосферного заповідника". Відповідно до цього Указу, за наполегливих рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи та МАБ ЮНЕСКО, Карпатському біосферному заповіднику передано під

охорону залишки пралісів у Чорногірському та Свидовецьких масивах Карпат та північні схили гори Говерла.

8) Варто згадати і спробу скасування НПП «Гуцульщина», коли з ініціативи Косівської РДА 4 березня 2007 відбувся місцевий референдум. Єдиним питанням референдуму було чи потрібен національний природний парк на території району та з вимогою вивести зі складу НПП 32 271 га. За офіційними даними референдум виявився «проваленим», адже явка населення склала всього 29,3%. Вже в перші дні було оголошено про те, що біля 700 голосів визнано недійсними. В результаті референдум визнано таким що не відбувся.

9) НПП «Нижньодністровський». Громадські організації Одеської області намагаються довести незаконність забудови берегів р.Дністер в межах НПП «Нижньодністровський» у Білгород-Дністровському районі Одеської області. Наразі проводяться будівельні роботи з спорудження котеджів і пристані ТОВ «Головбуд» під виглядом 2 черги будівництва човнової станції. Як не дивно, роботи погоджені як Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища у Одеській області та Міністерством охорони навколишнього природного середовища за сфальшованими документами ТОВ «Головбувд».

Варто згадати і випадок з обстрілом працівників НПП «Нижньодністровський» браконьєрами, що не призвело до відповідного притягнення винних до відповідальнсоті

Стан дотримання природоохоронного законодавства на територіях ПЗФ. У 2011-2012 роках розпочаті 2 пілотні проекти дослідження стану дотримання

природоохоронного законодавства на територіях ПЗФ (в Київській та Харківській областях). 1. Проект «Громадський контроль та підтримка мережі природно-заповідного фонду в

Київській області, як основного напрямку розвитку національної екологічної мережі України», що виконується за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні. виконувався Національним екологічним центром України протягом 2011-2012 років. В рамках проекту проведені заплановані та додаткові роботи по менеджменту природно-заповідного фонду в Київській області. Проведене натурне обстеження 81 обєктів ПЗФ Київщини. В багатьох з них виявлені різної ваги порушення природоохоронного законодавства – від відсутності охоронних знаків до забудов, рубок та землезахоплень.

Найбільш вагомі порушення стосуються заказників «Чернинський», «Дзвірнківський», «Жуків хутір», «Володарська дача», «Пірнівський», «Козинський», «Обухівський», «Заплавний» та парку-пам’ятці садово-паркового мистецтва «Копилівський».

Відсутність охоронних знаків та природоохоронних аншлагів зафіксована в заказниках «Усівський», «Усівський-2», «Галаганове», пам’ятці природи «Дуб» та парках-пам’ятках садово-парковго мистецтва «Згурівський», «Копилівський».

По кожному з виявлених порушень природоохоронного законодавства підготовлені відповідні скарги до контролюючих органів, направлені на вирішення ними проблем ПЗФ, а в частині випадків – підготовлені та розіслані матеріали для ЗМІ (наприклад по проблемах заказників «Пірнівський», «Обухівський», «Дзвінківський», «Чернинський» тощо).

Частина виявлених порушень припинена контролюючими органами, проте найбільш часто зустріване порушення – лісогосподарська діяльність на землях ПЗФ, лишається не вирішеною і в жодному з випадків не зупинена нашим діями. В зв’язку з тим, що цю проблему можна вирішити лише на законодавчому рівні.

Детальна інформація про виявлені порушення та зібрана інформація про всі ПЗФ Київської області міститься на спеціально створеному сайті www.pryroda.in.ua/kyiv-region

2. Протягом 2011-2012 років Екологічна група «Печеніги» обстежила 40 територій природно-заповідного фонду у Харківській області (заказники "Михайлівский", "Протопопівський", "Рибчине", "Лиман", "Новодмитрівский", "Чабанне", "Ковиловий", "Павлівський", "Моховате болото", "Владимирівска дача", "Александрівський", "Бессарабівський", "Вшивий", "Родничок", "Новомиколаевський", "Цибівський", "Алешкина балка", "Мерчакова балка", "Чапли", "Берестовый", "Балки", "Пересил", "Кущевате", "Великоярузький", "Старий сад", "Григоровский бір" та заповідне урочище "Дубові Гряди"). Порушення виявлені у всіх без винятку об’єктах.

За результатами звернень до Держекоінспекції України за фактами виявлених порушень, ЕкГ «Печеніги» дійшли таких висновків:

1. За ситуації відсутності адміністацій ПЗФ місцевого значення, відсутністю відділів, відповідальних виключно за стан ПЗФ на районному, обласному рівні, об’єкти ПЗФ місцевого значення майже не охороняються.

2. Планові перевірки ПЗФ місцевого значення місцевого значення державними екологічними інспекціями в областях проводяться приблизно раз на 5 років, що є вкрай недостатнім.

3. Більш того, працівники держекоінспекцій не використовують в повній мірі свої можливості, та не добиваються реального усунення порушень режиму охорони ПЗФ місцевого значення.

4. Зокрема, законодавством України передбачені позапланові перевірки виконнання наданих приписів землекористувачам ПЗФ місцевого значення. Такі перевірки майже не проводяться, що призводить у багатьох випадках до того, що виявлені порушення не усуваються десятиріччами.

Пропозиції:

1. При обласних Держекоінспекціях створити відділи, які б займалися перевіркою ВИКЛЮЧНО стану об’єктів ПЗФ місцевого значення

2. При райдержадміністраціях, облдержадміністраціях створити відділи, відповідальні за стан ПЗФ місцевого значення на рівні з землекористувачами.

3. Зобов’язати землекористувачів прилеглих територій до ПЗФ місцевого значення запобігати ероїійним процесам у ПЗФ місцевого значення, шляхом створення санитарно-захистних смуг, валяв, траншей. Невжиття заходів по запобіганню цих процесів прирівнювати до порушення охоронного режиму.

4. Оскільки аншлагів немає майже ніде, централізовано вирішити питання їх виготовлення та встановленя на усіх територіях ПЗФ місцевого значення.

5. В усіх містах і селах постійно вести потужну інформаційну кампанію по попередженню підпалів сухої рослинності шляхом реклами та уроків в школах.

6. Вжити заходи для припинення розорювання схилів більше 7 градусів навколо ПЗФ місцевого значення

7. В декілька разів збільшити темпи заповідання тариторій шліхом створення ПЗФ місцевого значення, на цінних ділянках, що ще залишилися незаповіданими

8. Шляхом оприлюднення на сайтах ДУ ОНПС, забезпечити доступ громадськості - як природоохоронників, так і землекористувачів до документації ПЗФ місцевого значення

9. Забов’язати держекоінспекції проводити позапланові перевірки виконання усіх наданих приписів

10. Організувати інвентаризацію ПЗФ місцевого значення та провести натурні обстеження стану дотриманя природоохоронного законодавства у всіх ПЗФ місцевого значення всіх областей України

Окрім вирішення озвучених вище проблем, до пропозицій слід включити пропозиції , що надійшли під час громадського обговорення:

Н. Горбань (організація ???), м. Львів.

Окрему увагу слід звернути на впровадження ефективних заходів щодо збереження біологічного різноманіття та розвитку природозаповідного фонду, а особливо з питань його забезпечення і формування планів управління. Наявність таких планів повинна підвищити відповідальність за збереження та розвиток заповідників і національних парків.

Г.Проців (Екологічний клуб «Край», м.Бережани)

1. Ініціювати комплексне наукове дослідження ландшафтного та біологічного різноманіття Опілля, як унікальної частини Прикарпаття.

2. Здійснити оцінку виконання Постанова КМУ щодо законопроекту «Про загальнодержавну цільову екологічну програму розвитку заповідної справи на період до 2020 року»

6.4. Екомережа

Ключовий автор – Олексій Василюк (ВГО «Національний екологічний центр України») Співавтор – Віктор Мельничук (ВГО «Національний екологічний центр України»)

Вступ.

Екомережа це єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні (Закон України “Про екологічну мережу України”).

Ідею створення Всеєвропейської екологічної мережі (European Ecological Network або EECONET) як системи взаємно поєднаних, цінних з екологічної точки зору природних територій, було запропоновано групою голландських дослідників у 1993 р. на Міжнародній конференції “Охорона природної спадщини Європи через створення Європейської екологічної мережі” (м. Маастріхт, Нідерланди). Вона органічно інтегрується в ідею сталого розвитку та є одним з потужних інструментів її втілення.

Передумовою для виникнення ідеї Всеєвропейської екологічної мережі можна вважати певну зміну поглядів щодо стратегії та тактики охорони природи, переоцінку значення та функціональної ролі заповідних територій. Серед фахівців з охорони природи провідних країн поширилося переконання, що заповідні об’єкти та ділянки з різним природоохоронним статусом та режимом мають, передусім, не лише функцію збереження та розселення рідкісних та зникаючих, науково- або естетично цінних видів біоти, важливих конкретних територій, екосистем, ландшафтів або інших окремих об’єктів природи, осередків біорізноманіття (біотичний аспект екомережі), а і функцію забезпечення регуляції

біосферних процесів та підтримки екологічної рівноваги, посилення здатності біогеоценотичного покриву до самовідновлення (екостабілізуючий аспект екомережі).

Згідно з більшістю існуючих поглядів, головною метою створення екомережі можна вважати загальне покращання стану довкілля, а також умов життя людини, забезпечення сталості існування біосфери через усунення антропогенної фрагментації біогеоценотичного покриву, що склалася в процесі історичного розвитку суспільства, створення його неперервності та функціональної цілісності і посилення, за рахунок цього, здатності до самовідновлення.

Питання формування Всеєвропейської екомережі було включено у Всеєвропейську стратегію збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (Pan-European Biological and Landscape Diversity Strategy або PEBLDS), прийняту на 3-й Всеєвропейській конференції міністрів охорони довкілля (Софія, 23-25 жовтня 1995 р.).

Як відомо, Природа, екосистеми і ландшафти не визнають адміністративних та політичних кордонів. Тому, якщо говорити про питання проектування екомережі, то екосистемний підхід є найбільш науково обґрунтованим. При цьому, один елемент екомережі (ключова територія чи екокоридор) може мати межі у декількох адміністративних районах, областях чи навіть країнах. У той же час, якщо перейти від питань наукового обґрунтування екомережі та її проектування до питань управління і моніторингу, то стає зрозумілим, що вирішення останніх є можливим лише у прив’язці до певних адміністративних одиниць. Формування та забезпечення умов стабільного функціонування екомережі також передбачає взаємоузгоджену участь усіх зацікавлених сторін – управлінців, землекористувачів, землевласників та землевпорядників, науковців, підприємців, місцевих жителів тощо. Таким чином, екомережа може забезпечити потужне підґрунтя для сталого (збалансованого) розвитку країн та регіонів.

Україна як європейська держава – сторона багатьох міжнародних природоохоронних конвенцій та угод також бере активну участь у формуванні Всеєвропейської екомережі, поряд з визначенням водно-болотних угідь міжнародного значення (Inrernational Wetlands), у рамках Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місця існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.); територій спеціального інтересу збереження (Areas of Special Conservation Interest) Смарагдової мережі Європи, на виконання Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979); біосферних резерватів Світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО у відповідності до положень Севільської стратегії розвитку біосферних резерватів (1995 р.) тощо. Україна, як і всі інші учасники процесу має зобов’язання інтегрувати національну екомережу до Всеєвропейської, включаючи питання як проектування і формування, так і управління екомережею.

Загальний стан. Протягом останніх десятиліть ідея екомережі не тільки стала широко відомою, але й вийшла за межі наукових дискусій та публікацій, і стала основою природоохоронної парадигми Європи. В багатьох європейських країнах їде активне створення екологічної мережі. Також триває формування всеєвропейської екологічної мережі. В 90-х роках ХХ сторіччя в Україні також було розпочато процеси створення національної екологічної мережі. За цей період було зроблено ряд кроків націлених на втілення ідеї екологічної мережі в нашій країні. По-перше було

створено законодавчі засади формування екомережі: Закони України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" (2000) та «Про екологічну мережу України» (2004). В 2003 році питання створення екомережі було введено в сферу земельного законодавства, зокрема в Закон України “Про охорону земель”.

Станом на 1.11.2011 р. розроблені регіональні схеми екомереж більшості областей, детальні схеми екокоридорів національного рівня а також низка експериментальних розробок (загалом – 66).

Наслідки відсутності єдиного підходу до розробки схем екомереж 1. Більшість розроблених на цей момент схем екологічних мереж регіонів, екокоридорів

та інших територій, створені різними авторами і як правило за різними методиками та підходами. Загальна картина по Україні виглядає вкрай еклектичною, оскільки більшість схем не стикуються між собою та не можуть функціонувати трансрегіонально в разі реалізації подальших процесів щодо становлення екомережі на базі затверджених регіональних схем.

2. Методичні підходи, використані при розробці наявних РСЕМ (затверджені або підготовлені для затвердження) не є чітко регламентованими. Перш за все це впливає на розмір просторових елементів екомережі, і зокрема - екологічних коридорів. Зрозуміло, що для збереження біоти було б добре включити до екологічної мережі всі наявні в Україні природні ділянки, та надати їм певного статусу. Однак враховуючи, що в подальшому планується узгодження її елементів з землекористувачами, оформлення відповідної землевпорядної документації, ведення моніторингу їх стану тощо, мають існувати певні обмеження для площі екомережі. На даному етапі розробки ні одна з розроблених регіональних схем екомережі не має прив’язки до землевпорядної документації, а межі елементів розроблених екомереж не пов’язані з межами ділянок конкретних землекористувачів чи власників.

3. Одним з головних недоліків багатьох схем є проектування їх без залучення ГІС-технологій і аналізу конфігурації природних ландшафтів. В результаті, екокоридори довільними лініями зображаються в горах і у Поліссі, де всюди переважає природний ландшафт, або ж навпаки – серед полів і населених пунктів (Запорізька обл).

4. За прикладом Миколаївщини можна пропонувати в усіх областях робити концептуальні схеми, на яких було би видно які елементи де знаходяться а разом з цим – за прикладом Криму і Тернопільщини – робити детальні карти, прив*язані до контурів природних ландшафтів.

Наслідки формального адміністративного підходу до розробки екомереж. 1. Наявні в Україін РСЕМ (затверджені або приготовні для затвердження) переважно

розроблені формально. Саме уявлення про екомережу в обласних програмах Екомережі не розраховане на реалізацію їх у майбутньому, коли елемени екомережі слід буде вносити до землевпорядної документації, а отже визначати на місцевості їх межі та виносити в натуру. Цей підхід перенесено і на створення обласних схем екомережі, завдяки чому наприклад більшість таких схем не мають чітких меж екологічних коридорів і навіть їх привязку до конфігурації природних ландшафтів, завдяки чому неможливим є навіть пересвідчитись чи такий коридор виконує функції природного коридору, функції провідні та функції сполучні.

2. В більшості випадків, автори РСЕМ областей, в якості ключових територій екомережі обирають існуючі території природно-заповідного фонду, а в якості екологічних коридорів – річкові долини. Разом з тим, такий підхід далеко не завжди виправдовує себе тому, що, території ПЗФ нерідко виявляються мізерними за площею ділянками (як наприклад - дрібні ПЗФ на Донецькому

Кряжі або посеред великих лісових масивів), або навпаки, коли великі за площею національні парки і регіональні ландшафтні парки виділяються як вкрай важливі елементи екомережі, а насправді мають незначну частку природних територій і суттєво фрагментовані (наприклад НПП «Подільські Товтри» має біля 10 % природних ландшафтів у своєму складі, а решта території зайнята сільгоспугіддями і населеними пунктами).

Апріорі сприймати річки як екокоридори також помилково, оскільки такими вони виглядають лише на векторній карті, на якій відключено шар населених пунктів. Накладка ж населених пунктів на гідрографічну сітку відразу показує, що більшість їх розміщено на річках, чим т.з. «гідроекологічні коридори» фрагментуються наявними населеними пунктами на сотні фрагментів. Крім того, на більшості річок України створені ставки та водосховища. Таким чином більшість річок є неподоланним бар’єром для наземних тварин, для водних і ще й крім того не відіграють ролі як міграційні шляхи птахів і кажанів. А отже не відіграють ні сполучної ні провідної ролі в раках присвоєного їм статусу екологічних коридорів.

Неузгодження питань екомережі з іншими процесами у державі. 1. Сьогодні питання екомережі лишаються на декларативному рівні і не перетинаються з

усіма галузями законодавства, що могли б передбачати введення обмеження господарської діяльності на ділянках, включених до екомережі а також відповідальність за порушення встановленого на них режиму. Відповідно, елементи екомереж не зазначаються у земельній документації і не позначаються на місцевості. Саме з цієї причини нерідко розробники екомереж визначають їх елементами РСЕМ керуючись перспективами погодження таких елементів землекористувачами а не об’єктивними критеріями природної цінності та функціональної приналежності ділянки для біорізноманіття.

По цій же причині, наявні схеми не передбачають потреби створення елементів екомережі, шляхом відновлення деградованих ділянок, або зміни землекористування (наприклад відновлення степових ділянок, або заміну орних земель на пасовища). І навіть якщо такі процеси закладені у обласних програмах зі створення екомережі, вони не реалізовані в схемах і запланована консервація деградованих земель не має жодного відношення до створення визначених схемами елементів екомережі.

2. Окремим аспектом розробки схем екомереж є генеральне планування території України. Так, з метою деталізації Схеми генерального планування України розробляються Схеми генерального планування областей, що є містобудівною документацією і регулюються містобудівним законодавством. Одним з розділів таких схем є екологічна мережа. В чапстині випадків, коли на момент розробки Схеми були розроблені РСЕМ відповідних областей, вони включені до Генеральних планів.

3. Схеми РСЕМ частини не відображають наявність на території названих областей ключового зонального біотопу – степів. Причиною цьому є, очевидно відсутність картографічного матеріалу, що показував би реальні обриси степових ділянок. В свою чергу причиною цього є відсутність правовового статусу степів як категорії земель. Степи не мають окремо визначеної категорії зенмель і тому розділені сьогодні між наступними передбаченими законами категоріями:

- землі сільськогосподарського призначенн (пасовища, сіножаті, перелоги) - землі лісогосподарського призначення (деградовані лісові ділянки, колишні згарища,

землі передані під лісорозведення) - так звані деградовані, малопродуктивні землі, невгіддя.

Таким чином, картографічний матеріал розміщення і конфігурації степів не існує взагалі. Розробники жодної з просторових схем екомережі не ставили перед собою створеня такого картографічного матеріалу, а отже він не ворахований у жодній з РСЕМ.

Варто відзначити, що контури ключових степових ділянок відзначені у схемі екомереді Південної Бессарабії, яка не є офіціним документом і лишається насьогодні лише науковою розробкою. Степовий ландшафт гірше за всі інші представлений у складі ПЗФ України. Розвиток екомереже без врахування степового ландшафту неможливий.

2011: Спроба знищити інституційну основу формування екомережі. У 2011 році на законодавчому рівні відбувалась спроба знищити Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі. Саме цим документом передбачено створення та розширення заповідних територій в Україні. Доручення щодо розроблення законопроекту про припинення її виконання було прописане у постанові Кабміну від 22 червня 2011 №704 "Про скорочення кількості та укрупнення державних цільових Програм". Після масштабної громадської кампанії, Кабінет міністрів України видав нове доручення яким припинив процес скасування Програми. http://necu.org.ua/uryad-vidmovyvsya-vid-skasuvannya-prohramy-rozvytku-ekomerezhi/ .

При цьому, наявні ініціативи щодо інституційного розвитку екомережі лишаються нереалізованими. Таким наприклад, є проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку включення територій та об*єктів до Переліків територій та об*єктів екомережі» , погоджений але не затверджений в КМУ, а також пакет рішень координаційної ради з питань формування національної екомережі України від 16.12.2010 року.

Аналіз виконання НПД у 2011 році (в контексті Частини ІІ)

Ключовий автор – Олексій Василюк (ВГО «Національний екологічний центр України») Аналізуючи Звіт про стан виконання Національного плану дій з охорони навколишнього

природного середовища за 2011 рік, за тематикою розділу виділяємо низку пунктів, проте головним висновком є те, що пункти НПД, які виконувались у 2011 році жодним чином не направлені на вирішення актуальних проблем у даній тематиці. НПД виявляється жодним чином не направленим на вирішення актуальних проблеми у природоохоронній галузі (очевидно, що він не вступає у конфронтацію із вкрай небезпечними законодавчими ініціативами, загрозами розвитку альтернативної енергетики на природних територіях, не стає перешкодою видобуванню нетрадиційного газу і т.д.). Більше того, в ряді випадків, як це є із питанням залісення степів, НПД забезпечує фінансування саме тих руйнівних для природи заходів, проти яких гуртуються громадські організації та наукове співтовариство всієї Європи.

Вцілому погоджуючись, що скромний обсяг робіт, передбачений у НПД на 2011 рік частково виконанимй, варто наголосити на кількох пунктах, виконання яких викликає особливі питання.

У п.90 «Удосконалення методів управління агроландшафтами для відновлення навколишнього природного середовища, підвищення природно-ресурсного потенціалу території, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття з урахуванням необхідності розвитку екологічної мережі» йдеться про заходи, які є шкідливими для довкілля, зокрема зазначається, що Державне агентство лісових ресурсів здійснило «Для забезпечення розвитку екологічної мережі шляхом збільшення площі лісів станом на 01.01.2012 підпорядковані державні лісогосподарські

підприємства прийняли 99,9 тис. га земель, придатних для лісорозведення (в т. ч. оформлено правовстановлюючих документів на площу – 15,7 тис. га), заліснення яких буде здійснюватись у наступні роки». Йдеться про степові ділянки, проти залісення яких виступає як громадськість так і Мінприроди України та міжнародні конференції. Зокрема, неприпустимість залісення степу проголошується у таких документах як:

• Смоленіцька декларація про охорону степів (The 7th Dry Grassland Meeting (Смоленіце, Словаччина, 28-30.05.2010 р.)

• Хустайська декларація про степи Євразії (Eurasian steppes: Status, threats and adaptation to climate change” (Національний парк Hustaі, Монголія, 9-12.09.2010 р.)

• Appeal of Executive Committee of the European Dry Grassland Group of the International Association for Vegetation Science to stop afforestation of Ukrainian steppes (The 8-th European Dry Grassland Meeting: Dry grassland of Europe: biodiversity, classification, conservation and management», (Умань, Україна, 13-17.06.2011 р.)

Також у пункті 90 Звіту бачимо що Закарпатська область виконала такі роботи: «З метою управління агроландшафтами для відновлення навколишнього природного середовища, підвищення природно-ресурсного потенціалу територій, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття з урахуванням необхідності розвитку екологічної мережі області включено землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання – пасовища, луки, сіножаті, що складає 17,7 % від загальної площі проекту». Лишається незрозумілим куди включено і які землі а також який режим затверджений на даних територіях.

Аналогічно питання залісення степових ділянок подане як природоохоронний захід у п. 96 «Збільшення площі заліснення території держави в результаті відновлення лісів та лісорозведення на земельних ділянках лісового фонду, створення захисних лісових насаджень на землях несільськогосподарського призначення і землях, відведених для заліснення, відновлення та створення нових полезахисних лісових смуг, крім природних степових ділянок». Згідно зі звітом, загальні обсяги відтворення лісів лісогосподарськими підприємствами Держлісагентства у 2011 році становили 61,5 тис. га або 109% до річного завдання. Зокрема, садіння і висівання лісу виконано на площі 48,1 тис. га (з них 22,3 тис. га нових лісів на землях відведених для залісення), крім того на площі 13,4 відбулося природне поновлення природних лісів.Площа відтворених лісів 2011 року в 1,9 раза перевищила площу суцільних зрубів 2010 року.

Попри згадку у назві пункту «крім природних степових ділянок», відомо, що залісення відбувалось саме на природних степових ділянках, про що активісти кампанії «Збережемо українські степи!» неодноразово звертались із скаргами до контролюючих органів.

Також важливо згадати що готуючи Державний фінансовий аудит виконання бюджетних програм в системі Державного комітету лісового господарства України за 2008, 2009 роки та завершений звітний період 2010 року, Головне контрольно-ревізійне управління України виявило масштабні порушення, дотичні до питань екологічної політики. Найбільш важливими для нас гіпотезами, висунутими КРУ є:

Гіпотеза 2. Недотримання лісогосподарськими підприємствами технологій під час посадки та заходів догляду за вже створеними лісовими культурами, призводить до додаткових витрат державних та власних коштів лісогосподарських підприємств. Наказом Державного комітету лісового господарства України від 29.12.2008 № 371 «Про затвердження показників регіональних нормативів оптимальної лісистості території України» затверджено показники регіональних нормативів оптимальної лісистості території України. Проаналізувавши показники регіональних нормативів оптимальної лісистості України, можна зробити

висновок, що основний об'єм лісорозведення планувалося виконати в степу, де створення лісу зв'язане з максимальним ризиком його загибелі. Наприклад, на виконання заходів Програми у 2008 році підприємствами Херсонської області створено 5397.8 га лісових культур (площа згарищ 5213.8 га) та 16 га полезахисних смуг, у 2009 році -1650.1 га лісових культур та 20 га полезахисних смуг. Згідно звітів про інвентаризацію одно-, дво- та трирічних лісових культур та форми №29 звітності Держкомлісгоспу приживлюваність рослин лісового фонду у 2008 році складала 43,5 %. полезахисних смуг 65,7 %, у 2009 році 57 % та 58 %, станом на 01.10.2010 року 55 % та 55 % відповідно, тоді як нормативна приживлюваність для одно-, дворічних лісових культур, захисних насаджень, полезахисних лісових смуг Херсонської області визначена на рівні 70 %. трирічних насаджень 67 %. Зокрема, у 2008 році загинуло та списано 4632.4 га лісонасаджень (ДП «Голопристанське ЛМГ» - 3649,8 га. ДП «Цюрупинське ЛМГ» -873 га), із них культури звітного року 4565,0 га, другого року посадки 82.6 га, третього року 17,8 га, четвертого року - 9,6 га.

Загалом у Донецькій. Луганській. Одеській. Херсонській областях внаслідок недотримання технологій під час посадки та заходів по догляду за новими лісовими насадженнями, також через вкрай складні кліматичні умови, не досягнуто нормативної приживлюваності. Вказане призвело до неефективних витрат на суму більше 10,6 млн гривень.

Гіпотеза 3. Обмеженість земельних площ для садіння лісу, неоформлення правовстановлюючих документів на землю, придатну до заліснення, та зволікання з передачею земель у постійне користування підприємствам Держкомлісгоспу не дозволяють збільшити ліснстість територій та призводять до неналежного збереження земель лісового фонду.

Державною цільовою програмою «Ліси України» на 2002-2015 роки планувалося додатково створити Держкомлісгоспу 411,2 тис. гектарів.Із загальної площі земель лісового фонду, що знаходяться в управлінні Державного комітету лісового господарства, державними актами на право постійного користування посвідчено лише 30 відсотків або 2.25 млн гектарів.

На думку фахівців Держкомлісгоспу. основною причиною, через яку підприємства Держкомлісгоспу не можуть оформити правовстановлюючі документи, є висока вартість робіт, що становить в середньому по Україні 82 грн за 1 га. Так. для проведення робіт, пов'язаних з одержанням державних актів на право постійного користування земельними ділянками на всю площу лісового фонду України, яка знаходиться в користуванні у підприємств Держкомлісгоспу необхідні 433 млн грн (5 280 тис. га х 0.082 тис. грн).

Найнижчий рівень виготовлення державних актів на право постійного користування земельними ділянками на підприємствах Рескомлісу (АР Крим), де станом на 01.10.2010 державні акти виготовлено тільки на 2,2 тис. га (0.89 % загальної площі державного лісового фонду Рескомлісу).

Аналогічно, державні акти права власності на земельні ділянки підприємств Вінницької області, виготовлено на 81.8 тис. га. що становить лише 39 % загальної площі державного лісового фонду. Найнижчий рівень виготовлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки Іллінецького та Могилів-Подільського лісгоспів, відповідно 10% та 30% загальних площ підприємств. На землі лісового фонду Жмеринського та Чечельиицького лісгоспів впродовж останніх 4-х років не виготовлено жодного державного акту. Ці земельні ділянки використовуються відповідно до технічної документації по виготовленню державних актів та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування. Як наслідок лісогосподарські підприємства висаджують ліси на землях, що не належать до держлісфонду. Як наслідок лісогосподарські підприємства роботи по садінню та догляду за лісовими культурами в окремих випадках здійснюють на землях,

виділених місцевими радами під заліснення, без оформленого права на їх використання.Водночас ч.З ст. 125 Земельного кодексу України визначено, що приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї. та державної реєстрації забороняється.Крім того, відповідно до ст. 35 Лісового кодексу ведення лісового господарства (створення нових лісів) передбачає проведення лісовпорядкування на землях які відводяться під заліснення.

При цьому, в ході аудиту виявлено, що лісогосподарськими підприємствами було заліснено 13 729 га земель, які не належать до лісового фонду Держкомлісгоспу та на яких не проводилось лісовпорядкування, на що використано 5 886,7 тис. грн бюджетних коштів та 1158,8 тис. грн власних коштів. Зазначене не відповідає вимогам Порядку використання коштів державного бюджету, які виділяються на створення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2007 № 253. згідно з яким роботи із захисного лісорозведення виконуються на землях лісового фонду підприємств, що належать до сфери управління Держкомлісгоспу. Станом на момент проведення аудиту проекти відводу зазначених земельних ділянок в постійне користування лісогосподарським підприємствам не оформлені, державні акти на право власності не виготовлені (знаходяться у стадії розробки та виготовлення).Зокрема тільки лісгоспами Хмельницької області заліснено без правовстановлюючих документів 2079 га. на що використано 5082,9 тис. грн бюджетних коштів та 1158,8 тис. грн власних коштів.

Аналогічна ситуація склалася і в Одеському обласному управлінні лісового та мисливського господарства. Заліснено без оформлення права на користування земельними ділянками, без оформлення матеріалів лісовпорядкування 11650 га. на що використано було витрачено бюджетних коштів у розмірі 803,8 тис. грн.

Таким чином, відсутність документів на право постійного користування на землю призвела до ведення господарської діяльності з порушенням чинного законодавства у частині здійснення лісогосподарськими підприємствами робіт із захисного лісорозведення на землях, що не належать до лісового фонду, та використання на зазначені цілі 5 886,7 тис. грн коштів державного бюджету.

П. 200 Звіту «Проведення інвентаризації земель військово-оборонної галузі з метою створення (оголошення) на них територій та об’єктів природно-заповідного фонду» зазначає що станом на 01.01.2012 об’єктів Міністерства оборони України, які віднесені до природно-заповідного фонду немає. Разом з тим, вказаний пункт починаючи з 2009 року, коли доручення щодо інвентаризації земель міноборони Указом Президента України № 611/2009 від 14.08.09 декларується необхідність інвентаризації військових полігонів і виявлення серед них таких, щ о заслуговують заповідання. У зв’язку із цим, громадські організації виступили з пропозицією надати природно-заповідний статус в першу чергу таким об’єктам: Болградський полігон, бл. 4 тис.га (Одеська обл.), Полігон «Дівички», бл. 6 тис.га (Київська область); Полігон в с. Велико-Половецьке (Київська обл.); Широколанський полігон, 28 тис. га (Миколаївська обл.), Києво-Олександрівский полігон, 7 тис. га (Миколаївська обл.), Раденский полігон 19,5 тис. га (Херсонська обл.), Васильківский полігон, 20 тис. га (Дніпропетровська оласть), Чаудинський масив, 13,2 тис. га (АР Крим). Крім того, пропонується надати національний статус існуючим регіональним ландшафтним паркам, створеним раніше на базі військових полігонів: «Караларський степ” (АР Крим) і «Тарутинський степ» (Одеська обл). Клопотання щодо створення НПП «Дівички» подане у 2011 році за авторством групи фахівців НЕЦУ а також Інститутів зоології і ботаніки НАН України.

Разом з тим реальної інвентаризації земель Міноборони не відбувалось навіть після лобіювання громадськістю і питання реорганізації військових полігонів і військових лісгоспів у території природно-заповідного фонду не розглядалось.

П. 210 Звіту «Створення нових, розширення існуючих територій та об’єктів природно-заповідного фонду, розташованих на суходолі і в морській акваторії» серед іншого зазначається «підтримано клопотання щодо створення ботанічного заказника місцевого значення «Великий Ліс» (Київська область), що є лише одним з багатьох заказників, клопотання щодо яких, підготовлені громадськістю та науковцями, погоджувались оргванами Мінприроди в 2011 році. Разом з тим, саме цей заказник був відхилений землекористувачем - Тетерівським лісгоспом, відразу після погодження його в Мінприроди.

П. 216 «Наукове опрацювання описів, схем, концепцій створення Дністровського, Південно-Українського, Сіверсько-Донецького, Бузького, Галицько-Слобожанського екокоридорів» серед іншого зазначає, що було «визначено та встановлено межі буферних територій Дністровського екокоридору з метою захисту ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів». Незрозумілим лишається яким чином вказані території зазначаються на місцевості, який режим і рішеннями яких органів влади на них запроваджено.

У п.236 «Розроблення та затвердження регіональних і місцевих схем та програм формування екологічної мережі» зазначається, що Рішенням Одеської обласної ради від 18.11.2005 № 705-ІV затверджена Програма формування національної екологічної мережі в Одеській області на 2005 – 2015 роки. Рішенням Одеської обласної ради від 20.05.2011 № 136-ІV затверджено Регіональну схему формування екологічної мережі Одеської області. Для забезпечення науково обґрунтованого формування, збереження та використання екомережі за рахунок обласного фонду охорони навколишнього природного середовища виконується науково-дослідна робота з деталізації регіональної схеми формування екомережі на основі схем землеустрою. Варто зазначити роль громадськості у виконанні цього заходу.

Регіональна схема екомережі Одеської області була затверджена лише після доопрацювання і переробки на вимогу активістів громадської кампанії «Збережемо українські степи!». Рішенням Одеської обласної Ради від 18 листопада 2005 року № 705 – IV затвержена Програма фомування національної екологічної мережі в Одеській області на 2005-2015 роки. На думку природоохоронців, які досліджували дану програму з точки зору охорони степів Одещини, цей документ суперечить потребам охорони та збереження природних комплексів, рідкісних рослинних угрупувань та видів рослин та тварин, занесених до Червоної книги України. Программа передбачає фінансування робіт із заліснення степових ділянок на площі 18,5 тис. га. В Програмі говориться, що "здійснення цільових заходів, що відповідають потребам збереження різних типів екосистем - степових, лучних, прибережно-морських, морських, річкових, заплавних, озерних, лиманних, болотних, лісових, та базуються на правових і фінансових можливостях природокористувачів та органів державної влади" і "створення умов для відтворення різноманіття видів рослин, тварин і фітоценозів у природних зонах та ландшафтах регіону". Однак, у переліку заходів конкретні заходи з відновлення степів не прописані зовсім. Зате добре прописані першочергові заходи зі створення захисних лісових насаджень на неугіддях та в басейнах річок, якими вважаються схили і балки, зайняті степовою рослинністю. Учасники кампанії та Національний екологічний центр України звернулись до Мінприроди України з проханням скасувати Програму формування національної екологічної мережі в Одеській області. Після відповліного доручення вперше в Україні схема екомережі була перероблена, доповнена степовими ділянками і повторно затверджена.

П. 239 «Збереження видів дикої флори і фауни відповідно до рішень конференції сторін Конвенції про охорону біологічного різноманіття» зазначає що у 2011 році здійснювалися заходи, спрямовані на ведення державного кадастру рослинного світу та інших. При цьому достовірно відомо, що вже протягом кількох років ведення Державного кадастру тваринного світу не здійснюється.

Тенденції 2012 року

Ключовий автор – Олексій Василюк (ВГО «Національний екологічний центр України»)

Тенденції 2012 року, які ми лише частково зачіпаємо у цій оцінці, є, на жаль

продовженням негативних тенденцій 2011 року. Зокрема законопроекти, шкідливі для довкілля, що не були прийняті у 2011 році, відбулисьу 2012 році, підготовлений у 2011 році Закон України "Про ландшафти" був проголосований проте заветований Президентом у 2012 році. Більше того, відбулось і кілька нових, руйнівних для екологічної галузі законів (Закон Мірошниченка та інші). Найбільш шокуючобю для екологічної громадськості в 2012 році стає новинма про вбивство еколога Володимира Гончаренка, розслідування якого показово заведено у тупик слідством. Також варто згадати і безпрецедентну ліквідацію Громадської ради при Мінприроди. Загалом варто відмітити такі події, які можуть лігти в основу аналізу еклологічної політикив 2012 році:

у галузі охорони ландшафтів: - Перші спроби української "зеленої" енергетики встати на "власні ноги" показали, що це є

щось зовсім інше, аніж колись фантастичні мрії екологів. Альтернативна енергетоика розвивається у формі створення потужних електростанцій альтернативного типу на природних територіях а не малої енергетики. Так, вже зараз на Луганщині розпочинається створення Краснодонського вітропарку, що займе площу 17 тисяч гектарів. Аналогічним чином вітропарки плануються на значній частині всіх наявних степових ділянок Азово-Чорноморського узбережжя.

- В Карпатах планується будівництво малих та міні-ГЕС на природних територіях, а не там, де є сотні закинутих старих ГЕСів. Загалом за кошти інвесторів в Карпатах планують спорудити понад 570 нових гідроелектростанцій. Далеко не всі з них насправді є "малими". Водосховища для деяких обіцяють бути відчутно більшими за гірські села. Головна загроза, яка так мобілізувала українців проти малих ГЕС – так звані дериваційні ГЕС, які становлять основну кількість всіх запланованих гірських електростанцій. Така конструкція ГЕС вимагає створення водосховища в одному місці і подачу від нього води на турбіну по трубі.Довжина таких труб, що замінять карпатські річки – від 600 метрів до 10 км. Для деяких ГЕС вода подаватиметься з 2-8 річок одночасно. Отож приблизно 1000 карпатських річок опиняться в трубах.

- Верховна рада України про голосувала урізану версію законопроекту «Про ландшафти, що мало статит першою дієї держави в галузі охорони ландшафтів як такої, проте Президент України заметував цей закон.

у галузі охорони та виокристання надр: - Попри спроби місцевого населення на Житомирщині планується масштабний видобуток

титанових руд, наслідком чого буде отруєна земля у шести районах області, відновлення якої можливе хіба що через кілька тисяч років.

- На Харківщині, в околицях с.Нова Дмиртівка у Барвенківському районі планується створення кар’єрів з видобутку майже збиткового бурого вугілля, яке навіть не всі країни Третього світу видобувають. Вже перший такий кар'єр має зайняти 3000 га. Показовим моментом є те, що саме тут науковці планують створення національного природного парку «Барвенківські степи».

- наймасштабнішою екологічною загрозою стає початок процесів з розвідки та видобування т.з. сланцевого газу, що планується у багатьох областях України. Попри категоричну негшативну оцінку цього з боку екологічних організацій та експертів, видобуток сланцевого газу лобіюється власне Міністерством екології та природних ресурсів України. Процес погодження видобутку викликає масу запитань і демонструє численні порушення законодавства. Міністр екології закликає громадськість агітувати людей за сланцевий газ і обіцяє що для гідророзриву будуть використовувати лише артезіанську воду, а експерти, що готували довідку для АПУ на міжнародному телемості наголошують на неминучій катастрофі від фрекінгу.

- Для охорони природи Києва, 2012 рік відзначився неочікуваним фіаско в історії боротьби за збереження Біличанського лісу. Після кількох років протистояння киян та й власне, всіх контролюючих органів із Коцюбинською селищною радою, яка має намір роздати під забудову 4500 гектарів столичного лісу в околицях Пущі-Водиці, Вищий адміністративний суд несподівано прийняв рішення з якого випливло, що Коцюбинське цілком законно роздало ліс під забудову. При цьому неодноразові висловлювання Президента України і інших посадовців лишились порожніми словами. Варто також зазначити, що територія Біличанського лісу погодження за клопотанням Національного екологічногоц центру України до включення у склад НПП «Голосіївський» як Київською міською радою так і Київською обласною радою.

у галузі заповідної справи: - На початку року екологічні організації дізнались, що Державним бюджетом України на

2012 рік не передбачені кошти для утримання територій природно-заповідного фонду, підпорядкованих Держлісагенству. Готуючи бюджет на 2012-й рік, урядом було виключено код програмної класифікації видатків 1901080 на фінансування заповідних територій Держлісагентства з Державного бюджету. В Додатку 3 до Закону “Про Державний бюджет на 2012 рік” зазначений тільки код програмної класифікації видатків та кредитування 1901060 – “ведення лісового і мисливського господарства, охорона і захист лісів у лісовому фонді”. Тобто, лісові установи ПЗФ тепер мають фінансуватися на загальних підставах із такими господарськими суб’єктами як держлісгоспи. На прес-конференції в Інформаційному агентстві «РИА-новости» голова Держлісагентсва Віктор Сівець підтвердив це припущення, заявивши, що фінансувати заповідні території повинне Мінприроди, а не Держлісагентсво. Громадські екологічні організації висловили свою підтримку позиції Мінприроди та закликали уряд прискорити перепідпорядкування заповідних територій Держлісагентства в управління Мінприроди вбереже їх національний статус. Мінприроди України звернулося до Міністра аграрної політики та продовольства М.В. Присяжнюка з проханням невідкладно завершити передачу національних парків і заповідників, підпорядкованих Держлісагентву, у відання Мінприроди. Цей крок зроблений міністерством в реакцію на звернення сотень українців і громадських організацій. Після публічних виступів громадськості, Кабмін прийняв новий документ, яким дійсно передбачене фінансування установ природно-заповідного фонду

- Попри баталії навколо фінансування заповідних територій Держлісагенства, держава не спромоглась централізовано виділити гроші на забезпечення життя всіх заповідних територій. Вже понад рік в Мінприроди розроблено, погоджено зі заінтересованими міністерствами і та іншими центральними органами державної влади проекти указів Президента України „Про підпорядкування

природних заповідників Міністерству екології та природних ресурсів” та „Про підпорядкування природних заповідників та національних природних парків Міністерству екології та природних ресурсів України”. Проте досі ніхто так і не зібрався затверджувати цей вкрай важливий документ.

- з числа прецедентів варто назвати забудову заказника Федотова Коса (Запорізька область), надання товариству «Кедр» в оренду заказника на Аю-Дагу (АР Крим), скасування зарезервованих під заповідання заказників на Дніпропетровщині для їх перетворення на гранітні карєри, війну за заказник «Інгулецький степ», вилучення земель із кількох територій ПЗФ на Київщині, плани кільцевої дороги навколо Києва через території ПЗФ та знищення проектованого НПП «Чорний ліс» на Кіровоградщині об*їздною дорогою навколо м.Знам*янка та роздачу земель та вирубку колонії чапель в заказнику «Пірнівський» на Кивїщині.

- Окремою сторінкою є кадрові питання в галузі заповлдіної справи: планомірні зняття з посад свідомих директорів національних парків та заповідників (КБЗ, КПЗ, НПП «Гомільшанські ліси», РЛП Тилігульський, Чорномосрського БЗ тощо).

Починаючи з 1997 р. НЕЦУ за підтримки Міжнародної спілки охорони природи (IUCN) та Уряду Королівства Нідерландів (MATRA) виконав низку проектів, які були присвячені науковій та громадській підтримці створення Національної екомережі, її інтеграції до Всеєвропейської екомережі, а також проектуванню та формуванню регіональних схем екомереж у Миколаївській та Чернівецькій областях. У 2003-2005 рр. НЕЦУ здійснював організаційну та фінансову підтримку роботи Координаційної ради з питань формування Національної екомережі України, провів низку методичних нарад, семінарів та круглих столів на тему екомережі.

ЧАСТИНА ІІІ. СПОЖИВАННЯ, ВИРОБНИЦТВО ТА ПЕРЕШКОДИ НА ШЛЯХУ ДО ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ

Відповідальний за Ч. III. – С. Федоринчик (УЕА «Зелений Світ», голова – М. Коробко) Розділ 1. Сучасні тенденції споживання та виробництва, їхній вплив на довкілля і сталий розвиток Ключовий автор – В. Мельничук (Національний екологічний центр України) У розділі має бути наведений аналіз сучасних тенденцій щодо споживання та виробництва в Україні, причинно-наслідкових зв’язків між цінностями, які нав’язуються суспільству та руйнацією довкілля. Розділ міститиме приклади негативного впливу на довкілля, внаслідок невідповідності сучасних споживання та виробництва принципам сталого розвитку, аналіз причин такої невідповідності. У розділі мають бути наведені приклади надлишкового споживання ресурсів у різних галузях, ресурсозатратних та екологічно шкідливих технологій, наслідки вузькогалузевої орієнтованості економіки, її спрямованості на видобуток та експорт первинних ресурсів (у тому числі – невідновлювальних). Автори розділу проаналізують негативні впливи на довкілля процесів глобалізації та монополізації. Також має бути наведений аналіз позитивних прикладів щодо впровадження засад «зеленої економіки», органічного виробництва, екологічно дружніх технологій.

Розділ 2. Секторальні виклики для довкілля та міжсекторальна взаємодія Ключовий автор – С. Федоринчик (УЕА «Зелений Світ», голова – М. Коробко) У розділі має бути наведений аналіз впливу сучасних політик розвитку галузей, діяльність яких пов’язана з довкіллям, на власне довкілля, будуть надані приклади переважання вузькогалузевих інтересів над пріоритетами екологічно збалансованого розвитку, негативних впливів на довкілля екологічно недружніх виробництв, негативних наслідків галузевого управління, будуть висвітлені питання поводження з відходами, токсичними та радіоактивними речовинами, будуть розглянуті негативні впливи на екосистеми. Автори також мають розглянути питання стану міжсекторальної взаємодії на користь збереження довкілля та сталого розвитку. 2.1. Видобуток і продаж первинної сировини 2.2. Металургійна та хімічна промисловість Автор – О. Цигульова (ВЕГО «МАМА-86») Огляд загальної ситуації розвитку хімічного комплексу України Структура хімічної промисловості Україні була побудована за радянські часи яка складова самодостатнього хімічного комплексу колишнього СРСР. Специфіка галузі полягала в тому, що часто хімічні підприємства розміщувалися, як правило, поблизу сировинної бази. Лише підприємства-виробники добрив були наближені до споживачів, – розміщені в аграрних регіонах.

Сьогодні багатогалузевий хімічний комплекс України складається з хімічної, нафтохімічної та хіміко-фармацевтичної промисловостей. Продукція хімічного комплексу, яку випускають понад 3700 підприємств налічує тисячі найменувань. Структуру товарного виробництва хімічного комплексу країни складають6: Мінеральні добрива 19%. Пластмасові вироби 17%. Базова неорганічна продукція 17%. Базова органічна продукція 13%. Фармацевтична продукція 11%. Первинні пластмаси 7%. Парфумерно-косметичні та мийні вироби 5%. Пігменти та синтетичні барвники 3%. Лакофарбові матеріали 3%. Гумові вироби 3%. Інша хімічна продукція 2%.

6 Хімічна промисловість України, 2012, № 2

За іншими даними сектор хімічної промисловості України налічує близько 50 великих підприємств та більш ніж 6500 середніх та малих, на яких працює близько 175 тис. осіб, і яки випускають більш ніж 6000 найменувань хімічної продукції. Експорт української хімічної продукції у 2010 р. досяг 3,301 млрд. доларів США7.

Характерною ознакою хімічної промисловості України є значна енергоємність продукції та залежність від вартості імпортованого природного гаду. Підприємства хімічної промисловості країни щорічно споживають близько 7,5 млрд.кВт електроенергії та близько 7,5 млрд. м3 природного газу.

Мінеральні добрива та аміак є одним із стратегічних експортних продуктів України, яка є одним із провідних світових виробників та експортерів азотних мінеральних добрив. У докризовому 2007 р. країна експортувала мінеральні добрива до 70 країн світу. Вартість мінеральних добрив безпосередньо залежить від вартості природного газу, оскільки сировиною для виробництва азотних добрив є аміак, який, у свою чергу, виробляється з природного газу. У 2007 р. відсоток вартості газу у вартості селітри складав близько 30 %)8, а в даний час ціна природного газу у вартості аміаку становить 70-75 %9. Після економічної кризи 2008-2009 рр., в Україні знову збільшився випуск азотних добрив: у 2011 р. він склав 2939,5 тис. т (100% N2), що перевищує обсяг цього виробництва у 2010 р. на 28,6%.

Загрози хімічної небезпеки Хімічна небезпека в Україні пов'язана із наявністю об'єктів, що використовують небезпечні хімічні речовини, значним забрудненням довкілля та утворенням великих обсягів відходів. Особливу небезпеку для населення та навколишнього природного середовища становлять аміакопроводи, відстійники, сховища небезпечних речовин тощо.

У 2010 р. в промисловому комплексі Україні функціонувало близько 1,2 тис. об'єктів, на яких зберігається або використовується у виробничій діяльності більше 358 тис. т небезпечних хімічних речовин, у тому числі: більше 5 тис. т хлору, 213 тис. т аміаку та близько 139 тис. т інших небезпечних хімічних речовин10. За ступенями хімічної небезпеки ці об'єкти розподілено на: • І ступеня хімічної небезпеки - 83 об'єкта (у зонах можливого хімічного зараження від кожного з них мешкає понад 3,0 тис. осіб); • II ступеня хімічної небезпеки - 174 об'єкти (від 0,3 до 3,0 тис. осіб); • III ступеня хімічної небезпеки - 227 об'єктів (від 0,1 до 0,3 тис. осіб.); • IV ступеня хімічної небезпеки - 725 об'єктів (менше 0,1 тис. осіб). За даними МНС України усього в зонах можливого хімічного зараження мешкає понад 11 млн. осіб (близько 26 % населення країни). Найбільшу кількість хімічно небезпечних об'єктів зосереджено у східних областях України (Донецька, Дніпропетровська, Луганська та Харківська області).

7 http://www.icca-chem.org/en/Home/Responsible-care/Responsible-Care-Members/?country=ua 8 http://ukrexport.gov.ua/ukr/prom/ukr/14.html 9 http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/prvs/2012_1/2012_1/395.pdf 10 http://www.mns.gov.ua/content/nasdopov2010.html?PrintVersion

За іншими даними (2011 р.) в Україні налічується 24,4 тисячі потенційно небезпечних об'єктів, із яких 6,5 тисячі відносяться до об'єктів підвищеної небезпеки. Особливе занепокоєння викликають 1211 об'єктів промисловості, на яких зберігається або використовується у виробничій діяльності більше 805 тис. т небезпечних хімічних речовин. Усього у зонах можливого хімічного зараження цих об'єктів проживає близько 12 млн. осіб. Найбільш небезпечними об'єктами стратегічного значення є ДП «Горлівський хімічний завод», ДП НВО «Павлоградський хімічний завод», Павлоградський механічний завод ДП «ВО ПМЗ ім. Макарова», ДП «Солотвинський солерудник», ВАТ «Радикал», ВАТ «Оріана», ВАТ «Рівнеазот», ВАТ «Азот» м. Черкаси, ВАТ «Концерн Стирол», 14 морських торговельних портів у Криму, Миколаївській, Одеській областях і м. Севастополі11.

За офіційними даними з 2006 р. щорічно спостерігається тенденція зменшення кількості надзвичайних ситуацій. У 2011 р. у порівнянні з аналогічним періодом 2010 р. кількість надзвичайних ситуацій техногенного характеру зменшилася на 8,3 %.

Промислові відходи Абсолютна більшість підприємств усіх галузей промислового комплексу України працює на морально застарілому обладнанні, споживаючи велику кількість природних ресурсів, у тому числі мінеральної сировини. Виробництво супроводжується утворенням великої кількості відходів і побічних продуктів, які не утилізуються, а складуються у відвалах, хвостосховищах. Підраховано, що у середньому з 100 % хімічної сировини, що переробляється у готову продукцію перетворюється лише близько 30-40 %, інша частка утворює відходи.

У 2010 р. в Україні тривав процес прогресуючого накопичення відходів. Загальний їх обсяг на цей час було оцінено в 35 млрд. т12, щорічного обсяг їх утворення досягає 780-800 млн. т. Переважну частку відходів (понад 75 %) становлять промислові відходи — розкривні супутні породи, шлами (продукти збагачення корисних копалин), металургійні шлаки тощо.

Хімічна та суміжні галузі промисловості відносяться до основних джерел утворення твердих промислових відходів, поступаючись лише перед енергетикою, металургійним комплексом та автомобільним транспортом. Характерною ознакою хімічної промисловості країни є потреба значної кількості енергії, значної кількості сировини, води та наявність складних багатостадійних технологічних процесів. Під час виробництва утворюється велика кількість побічної продукції, яка поки що не завжди може бути використана як вторинні ресурси, а накопичується у вигляді відходів. У багатьох випадках відходи вимагають повного знешкодження (знищення) через їхню надмірну токсичність. Лідерами у продукування твердих промислових відходів є виробництва мінеральних добрив та сірчаної кислоти. У виробництві органічних продуктів та виробів на їх основі найбільшою кількістю продукування відходів відзначаються нафтопереробка, нафтохімія та хімія органічного синтезу, виробництво гумових виробів, пластмас та інших полімерних матеріалів. Одним із найпоширеніших відходів є кислі гудрони – смолоподібні в'яжучі речовини, що містять сірчану кислоту, воду та органічні сполуки. Водомісткість хімічних виробництв супроводжується утворенням великої кількості стічних вод із високим вмістом хлорорганічних сполук, кислот і лужних речовин, вуглеводневих сполук. Скидання їх

11 http://ua.for-ua.com/ukraine/2011/11/01/162714.html 12 http://www.mns.gov.ua/content/nasdopov2010.html?PrintVersion

безпосередньо у водойми та міську каналізацію нині заборонено. Тому на території кожного хімічного підприємства чи поблизу нього утворюються великі шлаконакопичувачі, ставки-відстійники.

Найбільшу потенційну загрозу для навколишнього середовища та здоров’я людей становлять небезпечні відходи, яких щороку утворюється близько 2,6 млн. т. Загальний обсяг накопичення небезпечних відходів І - III класів небезпеки складає понад 22,5 млн. т. Через відсутність у достатній кількості обладнання та полігонів для видалення, утилізації та знищення небезпечних відходів у більшості областей України їх зберігають на території підприємств або видаляють на місця неорганізованого складування. Знешкоджується та утилізується близько 40 % утворених відходів. Переважна частка небезпечних відходів утворюється на гірничо-металургійних підприємствах Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей. Із загальної кількості небезпечних відходів 36,2 тис. т належать до І класу небезпеки, 2,1 млн. т - до II класу небезпеки. Понад 90 % відходів І класу небезпеки розміщено у сховищах організованого складування та на території підприємств.

Програми для покращання екологічної ситуації В Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській та інших областях розроблено регіональні програми щодо оздоровлення екологічної ситуації, зменшення обсягів викидів, скидів зворотних вод та утворення відходів. Зокрема, «Програма виходу з екологічної кризи м. Запоріжжя на період 2001-2010 роки», «Програма економічного і соціального розвитку Донецької області», «Програма оздоровлення навколишнього середовища міста Маріуполь», «Програма поліпшення екологічного стану Дніпропетровської області за рахунок зменшення забруднення довкілля основними підприємствами - забруднювачами на 2006-2015 роки» тощо.

Існує постанова Кабінету Міністрів України щодо порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для реструктуризації та ліквідації об'єктів підприємств гірничої хімії і здійснення невідкладних природоохоронних заходів у зоні їх діяльності. Бюджетну програму «Реструктуризація та ліквідація об'єктів підприємств гірничої хімії і здійснення невідкладних природоохоронних заходів в зоні їх діяльності» спрямовано на запобігання негативних екологічних наслідків та проведення рекультивації порушених земель у зоні діяльності гірничо-хімічних підприємств Львівської та Івано-Франківської областей» (дочірнє підприємство «Калійний завод» ВАТ «Оріана», Роздільське державне гірничо-хімічне підприємство «Сірка», Стебницьке державне гірничо-хімічне підприємство «Полімінерал», державне госпрозрахункове підприємство «Подорожненський рудник», державне підприємство «Новояворівське державне підприємство «Екотрансенерго»)13.

Відповідно до затверджених комплексних проектів у 2003-2010 рр. гірничо-хімічними підприємствами здійснено виконання природоохоронних робіт у частині відновлення природного ландшафту регіону шляхом створення нових водойм, будівництва системи каналів та гідротехнічних споруд і рекультивації порушених виробництвом земель з ліквідацією існуючих хвостосховищ (відвалів) небезпечних відходів. Зазначені проекти спрямовано на запобігання негативних екологічних наслідків та проведення рекультивації порушених земель, створення відповідного гідротехнічного комплексу для перетворення техногенних водоймищ і гірничих кар'єрів (рудників) у придатні для використання озера, відновлення самоплинності річкової системи та природного ландшафту в зоні діяльності гірничо-хімічних підприємств з передачею рекультивованих земель до комунальної

13 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/175-2008-%D0%BF

власності. Генеральними проектувальниками із зазначених питань по даному регіону є ВАТ «Гірхімпром»14.

Програма «Відповідальна турбота хімічної промисловості України» Програма «Відповідальна турбота» (Responsible Care) була розроблена та почала впроваджуватися в 1985 р. Канадською асоціацією хімічної промисловості (the Chemistry Industry Association of Canada) у 1985 р.15. У подальшому ця програма поширювалась, та у 2006 р. на Першій сесії Міжнародної конференції з регулювання хімічних речовин (МКРХР) в Дубаї програма Responsible Care набула глобального статусу16.

Програма Responsible Care є добровільною ініціативою хімічної промисловості всього світу, що допомагає підприємствам (компаніям) постійно удосконалювати свою діяльність у напрямках охорони праці, безпеки виробництва, попередження негативного впливу виробничих процесів і продуктів на здоров’я людини і довкілля та раціонального використання природних ресурсів.

З 2009 р. до програми Responsible Care приєдналась і Україна. Український варіант програми здобув назву «Відповідальна турбота хімічної промисловості України». Програма «Відповідальна турбота хімічної промисловості України»17 розроблена з метою впровадження в повсякденну діяльність підприємств хімічної галузі України принципів міжнародної програми Responsible Care та є внеском хімічної промисловості в сталий розвиток економіки України. Управління Програмою здійснює Союз хіміків України відповідно до рекомендацій Міжнародної ради хімічних асоціацій (ICCA) та Європейської ради хімічних асоціацій (Cefic)щодо принципів управління міжнародною програмою Responsible Care. У 2010 р. вісім найбільших хімічних підприємств України, які представляють 70 % національної хімічної промисловості приєднались до програми «Відповідальна турбота хімічної промисловості України»18 (Черкаське ПАТ «Азот», ВАТ «Одеський припортовий завод», ЗАТ «Сєверодонецьке об’єднання «Азот»).

Стратегічний підхід до міжнародного регулювання хімічних речовин Стратегічний підхід до міжнародного регулювання хімічних речовин (СПМРХР) (Strategic Approach to International Chemicals Management - SAICM)19, який було прийнято на Першій сесії Міжнародної конференції з регулювання хімічних речовин 6 лютого 2006 р. в Дубаї є важливою ініціативою в рамках міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я та навколишнього середовища.

14 http://www.mns.gov.ua/content/nasdopov2010.html?PrintVersion 15 http://www.canadianchemistry.ca/ResponsibleCareHome.aspx 16 http://www.icca-chem.org/Global/Initiatives/RC_GlobalCharter2006%5B1%5D.pdf?epslanguage=en 17 http://chemunion.org.ua/uk/programi-i-proekti/vidpovidalna-turbota.html 18 http://www.icca-chem.org/en/Home/Responsible-care/Responsible-Care-Members/?country=ua 19 http://www.saicm.org/index.php?ql=h&content=home

Україна приєдналася до цього глобального документу, призначила національного координатора20 та підтвердила свої наміри щодо впровадження цієї ініціативи, приєднавшись до заяви від імені Європейського Союзу під час 63-ї сесії Всесвітньої Асамблеї охорони здоров’я 17 травня 2010 р.21. Україна є Стороною міжнародних хімічних конвенцій – Базельської, Роттердамської та Стокгольмської про стійкі органічні забруднювачі; розбудовує національне законодавство, яке спрямоване на довгострокове стратегічне планування задля забезпечення хімічної безпеки: Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1571-р схвалено Концепцію підвищення рівня хімічної безпеки22; прийнято Закон України від 21 грудня 2010 року № 2818-VI «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року»; затверджено Національний плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки23; затверджено план заходів з виконання Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі24.

Для продовження втілення завдань СПМРХР в країні, в першу чергу, потрібно визначити національні пріоритети та надати їм законодавчий статус, тобто створити, провести широке обговорення та затвердити Національний профіль з хімічних речовин та виконати Оцінку потенціалу з виконання СПМРХР.

Міністерство екології та природних ресурсів України у свій час підтверджувало готовність до розробки і здійснення заходів щодо реалізації стратегії СПМРХР в Україні шляхом створення Національної комплексної програми з раціонального регулювання хімічними речовинами та відходами (завдання Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища України на 2011-2015 роки).

Також для координації комплексу робіт з хімічної безпеки необхідно створити Центр імплементації в Україні Базельської, Роттердамської та Стокгольмської конвенцій та Стратегічного підходу до міжнародного регулювання хімічними речовинами. Кабінет Міністрів України у 2006 р. доручав Мінекології підготувати відповідний проект постанови.

З метою створення потенціалу для підтримки заходів щодо реалізації СПМРХР в Україні потрібно підготувати та здійснити відповідний національний пілотний проект, як це роблять наші сусіди в Білорусі.. Пропозиції до Уряду Пропонується їх сформувати після узагальнення матеріалу підрозділу 2.2. Металургійна та хімічна промисловість та Розділу 2 у цілому.

20 http://www.saicm.org/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=143&Itemid=528 21 http://webcache.googleusercontent.com/search?hl=uk&q=cache:LHakUSuM7BAJ:http://www. ukraine-eu.mfa.gov.ua/data/upload/publication/eu/ua/47255/eustatements02082010.doc 22 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1571-2008-%F0 23 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/577-2011-%D1%80 24 http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/589-2012-%D1%80

Деякі пропозиції. Для зменшення негативного впливу на навколишнє середовище хімічна промисловість країни потребує удосконалення існуючих та розроблення нових технологічних процесів, які б базувалися на концепції мінімізації відходів, яка передбачає санітарне очищення та знешкодження викидів; поліпшення і заміну допоміжних потоків (заміна водяного охолодження на повітряне) ;замкнутий водообіг;підвищення надійності обладнання). Кардинальним рішенням втілення в життя концепції мінімізації відходів є створення безвідходного виробництва. У створенні безвідходної технології визначають чотири принципи:

1. Розробка та впровадження різноманітних безстічних технологічних схем і водооборотних циклів на базі ефективних методів очистки.

2. Розробка та впровадження принципово нових технологічних процесів, що виключають утворення будь-яких видів відходів;

3. Створення територіально-промислових комплексів (економічних районів), в яких реалізована замкнута система матеріальних потоків сировини та відходів.

4. Широке використання відходів як вторинних матеріальних та енергетичних ресурсів. Звичайно, концепція безвідходної технології у деякій мірі носить умовний характер. На практиці реалізуються лише маловідходні технології. 2.3. Енергетика Автор – Артур Денисенко (Національний екологічний центр України) Енергетика є однією визначальною галуззю будь-якої країни, оскільки має безпосередній вплив на конкурентоспроможність держави, національну безпеку, її міжнародний імідж та всі сектори економіки. Вплив енергетики на навколишнє середовище (як в глобальному так і локальному вимірах), здоров’я населення, якість життя країни та кожного окремого громадянина є одним із визначальних. Протягом останніх сорока років споживання первинної енергії на душу населення зросло з 1,2 т.н.е. у 1966 році до 1,7 т.н.е. у 2006. З 1965 року загальне первинне споживання енергії зросло майже втричі при цьому населення планети подвоїлось25. Стає зрозумілим, що з такими темпами розвитку задовольнити енергетичні потреби світу дедалі буде складніше. Все більше країн світу усвідомлюють вичерпаність традиційних джерел енергії, водночас нестабільність політичної ситуації у цілих регіонах-експортерів енергоносіїв призводить до економічного та навіть політичного напруження у окремих суспільствах та між країнами. Світова економічна нестабільність разом з глобальними змінами клімату заставили переоцінити ставлення до економічного розвитку, а разом з ним і енергетичної складової цього розвитку. Будучи найбільшою країною Європи (після Російської Федерації) і займаючи стратегічне географічне розташування, Україна не може бути в стороні від глобальних трансформаційних процесів. До світових викликів, що постають перед людством, в Україні додаються ще й суто свої, специфічні. Надмірна зарегульованість, тотальна корупція, тарифи, що не покривають навіть собівартість – фактори, що обумовлюють зношення обладнання, великі втрати на всіх стадіях виробництва, транспортування, споживання всіх типів енергії, відсутність інвестицій,а значить й розвитку

25 bp.com/statisticalreview

підприємств паливно-енергетичного комплексу України. За 20 років незалежності Україна не ввела в експлуатацію жодного великого об’єкту електроенергетики побудованого «з нуля». Моральне та фізичне старіння основних генеруючи потужностей з кожним роком все більше загрожує стабільній роботі всієї Об’єднаної енергосистеми України (ОЕС). Найбільш катастрофічна ситуація склалася на теплоелектростанціях (ТЕС). Деструктивний характер також має величезна диспропорція між тарифами для побутового сектору та промисловості. Все це відповідним чином відбивається на вартості струму, який наразі навіть вище ніж у деяких країнах ЄС, що в кінцевому рахунку суттєво зменшує конкурентоздатність української експортної продукції на європейських ринках. Проблеми в ПЕК, які накопичувались в Україні десятиліттями потребують негайного вирішення. Без радикального реформування ринку, демонополізації галузі, без створення умов для залучення інвестицій та тотального енергозбереження все народне господарство України опиниться на грані колапсу. Після вступу у Європейське енергетичне співтовариство країна взяла на себе певні зобов’язання по приведенню екологічних показників теплової генерації до європейського рівня. Незважаючи на те, що керівництво країни проголосило курс на реформування в тому числі енергетичної галузі, їх реальне проведення або затримується або доволі сумнівно з точки зору ефективності. Ефективне реформування ПЕК України це не питання вибору, це питання виживання. Однією з особливостей сучасного розвитку України є значна залежність її економіки від зовнішньої торгівлі. Так, внутрішні потреби України в енергоносіях на 55 % покриваються за рахунок імпорту. При цьому залежність за окремими видами палива становить: за природним газом – 77 %, за нафтою – 74 %, за ядерним паливом – майже 100 % . В умовах скорочення світових запасів енергоносіїв з одного боку, та високу залежність України від одного постачальника з іншого, вирішення енергетичних проблем за допомогою імпорту є недостатнім та загрожує національній безпеці України. Таким чином підвищення енергоефективності промислового виробництва, зменшення енерговитрат у ЖКГ та скорочення споживання паливно-енергетичних ресурсів не питання економічної доцільності, а питання виживання. Якщо воно не буде вирішено, економіка України в умовах лібералізації економіки та високої конкуренції на зовнішніх ринках збанкрутує, не будучи в змозі добитися збалансованого платоспроможного внутрішнього споживання та імпорту енергоресурсів. Сьогодні світ намагається вирішувати проблему енергоносіїв на основі нових підходів, в основі яких є: по-перше, покращення технологічного процесу з точки зору енергомісткості виробництва; по-друге, розвиток енергозбереження; по-третє, розширення виробництва енергії за рахунок поновлюючих джерел. В економічно розвинених країнах частка енергії, виробленої на поновлюючих джерелах зростає. В березні 2007 року, країни ЄС прийняли т.з. «Стратегію 20/20/20», яка передбачає зниження викидів парникових газів на 20% до 2020 року, підвищення енергоефективності на 20%, збільшити частку відновлювальних джерел енергії в загальній структурі споживання до 20%. Наразі ведеться розробка нового документу, в якому будуть зазначені основні напрямки енергетичної політики ЄС на період до 2050 року . Передбачається, що частка викопних енергоносіїв впаде на 85% від сучасного рівня. Виконання Стратегії 20/20/20 та на більш віддалену перспективу до 2050 року дозволить зменшити залежність країн ЄС від імпорт енергоносіїв ззовні, підвищити рівень безпеки постачання, створити нові робочі місця та радикально знизити викиди парникових газів. Очевидно, що виклики з якими так амбіційно планує боротись європейські країні є актуальними й для України. Енергетична безпека (Energy security)

За останні роки рівень енергетичної безпеки України знизився до граничного із загрозливим26, що є викликом національній безпеці країни. Основні загрози енергетичній безпеці України:

• майже стовідсоткова залежність з одного, монопольного джерела нафти, газу та ядерного палива; • надмірна енергоємність української економіки; • структурні та цінові диспропорції енергетичного балансу країни; • наявність неринкових і непрозорих відносин у ПЕК; • платіжна криза та незадовільний фінансовий стан ПЕК; • неефективність державної політики енергозбереження та енергоефективності; • руйнація науково-технологічного потенціалу та низька інноваційна активність ПЕК; • високий рівень шкідливого впливу ПЕК на населення і довкілля.

Україна лише частково забезпечена власними паливно-енергетичними ресурсами (ПЕР) і тому має вдаватись до імпорту їх більшої частини. Постійне підвищення цін на енергоносії також означає астрономічні втрати для економіки України та фінансування паливного комплексу держав-постачальників енергоресурсів. За оцінками експертів, щорічний обсяг втрат національної економіки від неефективного, порівняно з європейськими показниками, енергоспоживання оцінюється на рівні 15-17 млрд. дол. США. Для порівняння, від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі за 10 місяців 2011 років зросло на 65% та досягло $11 млрд.27 Уряд має відповідно реагувати на ці загрози. В умовах агресивної політики сусідніх держав та значної нестабільності цін на нафту та газ, Україна має значно скоротити споживання енергетичних ресурсів, в першу чергу тих, які імпортує. Оскільки рівень енергоємності України за різними оцінками перевищує відповідний рівень розвинутих країн Європи в 2-3 рази (за «паритетом купівельної спроможності» - ПКС), то значний потенціал для скорочення споживання паливно-енергетичних ресурсів має саме енергозбереження та ефективне використання природних ресурсів. Численні дослідження28, а також досвід розвинутих країн свідчить, що заходи з енергозбереження та використання місцевих видів альтернативного палива є найбільш ефективними з точки зору економічної доцільності, оскільки питомі суспільні витрати на них відповідно у кілька разів менші, ніж на генерування енергії. Саме тому Україна має розробити та інтенсивно впроваджувати політику стимулювання енергозбереження та ефективного використання ПЕР. 2.3.1. Ядерна енергетика та уранова промисловість

Діючий тариф для компанії-оператора українських АЕС не покриває всіх витрат, пов’язаних з безпечним функціонуванням ядерного комплексу України. Фактично, тариф для АЕС покриває лише операційні витрати та забезпечує безпечну експлуатацію АЕС в той час як на інші важливі заходи коштів не вистачає. Так, наприклад, існуючий тариф не дозволяє своєчасно вирішувати проблему

26 За матеріалами «Аналіз стану енергетичної безпеки» // Рада національної безпеки і оборони України. 23.10.2009 Режим доступу: http://www.rainbow.gov.ua/news/1012.html 27 Отрицательное сальдо внешней торговли товарами Украины за 10 мес. выросло на 65%. Режим доступу: http://www.rbc.ua/rus/top/show/otritsatelnoe-saldo-vneshney-torgovli-tovarami-v-ukraine-12122011110800 28 Україна. Огляд енергетичної політики 2006. Міжнародне енергетичне агентство, 2006 рік.

поводження з радіоактивними відходами, виводом станцій з експлуатації, комплексно підвищувати безпеку АЕС тощо. Це призводить до того, що сьогодні атомна енергетика не вирішує тих проблем які породжує.

Перехресне субсидування та штучне стримування тарифу на «атомні кіловати» призводять до накопичення проблем, вирішення яких перекладається на наступні покоління. Наприклад, вирішення проблеми поводження з високоактивними радіоактивними відходами фактично знаходиться на нульовому етапі, що неприпустимо для країни яка найбільше постраждала від «мирного атому». Для вирішення цих проблем потрібно, щоб тариф для АЕС забезпечував своєчасне та безпечне вирішення проблеми з відходами, відпрацьованим ядерним паливом, виводом АЕС з експлуатації тощо. Виходячи з досвіду країн з розвинутою ядерною енергетикою, тариф для АЕС в Україні має бути в 2-3 рази вище.

Сучасна політики держави в галузі енергетики носить парадоксальний характер. Маючи колосальний потенціал з підвищення ефективності використання того обладнання що сьогодні є в Україні, Уряд планує будівництво нових енергоблоків на АЕС, в першу чергу №3-4 Хмельницької АЕС. Це також йде в протиріччя з загальносвітовими тенденціями: в той час як провідні країни світу намагаються підвищити енергоефективність та зменшувати споживання паливно-енергетичних ресурсів, Україна тільки нарощує борги (на будівництво ХАЕС будуть залучатись кредитні кошти) та проблеми в енергетиці.

Крім того, намагання НАЕК Енергоатом використати для енергоблоків конструкції, які простояли проста неба чверть століття є спекулюваннями на питаннях безпеки заради економічної вигоди. Більш того, конструкції навіть не були законсервовані. Крім того, досі відкритим є питанням можливості чи неможливості інтегрування реакторної установки (РУ) ВВЕР-1000 (В-392Б) в існуючу будівельну інфраструктуру, адже у 80-ті роки ці конструкції будувались під інший тип РУ. Таким чином, є дуже багато відкритих питань, відповідей на які не має. Подібна ситуація є неприпустимою для такої галузі, як ядерна енергетика.

Традиційно, одна з найбільших проблем всієї ядерної промисловості є поводження з радіоактивними відходами (РАВ). Як відомо на реакторній установці ВВЕР-1000 утворюється в рік від 40 до 135 тис. м3 рідких радіоактивних відходів. (Булатов, 1999 р.) До того ж, у процесі експлуатації АЕС постійно накопичуються та зберігаються тверді РАВ (у вигляді забрудненого одягу, буд. матеріалів, інструментів тощо) які складуються для подальшого захоронення. Таким чином, на всіх без винятку АЕС України триває процес накопичення радіоактивних відходів.

Замість того, щоб вже зараз шукати майданчики для глибокого геологічного захоронення радіоактивних відходів від українських АЕС, наші посадовці встають в позу страуса. Це можна прослідкувати на прикладі з відпрацьованим ядерним паливом (ВЯП). Наразі, все ВЯП, що виробляється на українських АЕС (окрім Запорізької АЕС, яка має власне сховище), вивозиться на зберігання та переробку в Росію. Після переробки цього ВЯП напрацьовуються високоактивні відходи, які згідно домовленостей між Україною та РФ, будуть повертатись в Україну. Коли будуть повертатись ці відходи невідомо, проте планувалось що це може бути вже цього року. Проблема в тому, що наразі в Україні немає інфраструктури для поводження з РАВ. Тобто що з ним робити, коли ці відходи будуть повертатись в Україну ніхто не знає. В цивілізованих країнах, в тариф на атомну енергетику включаються всі витрати пов’язані з поводженням з РАВ та ВЯП. Якщо в всі ці витрати включити в тариф для українських АЕС, то всі відразу зрозуміють, що теза про «найдешевшу атомну енергетику» є міфом.

Висновки:

Ми вважаємо рішення про будівництво ХАЕС дуже ризикованим та небезпечним з економічної, технічної та екологічної точки зору. Через наявний надлишок встановлених потужностей та великий потенціал по енергозбереженню та модернізації існуючої інфраструктури наразі в Україні немає економічної та стратегічної доцільності у нарощуванні атомних потужностей .

11 вересня 2012 року Європарламент прийняв Директиву з енергозбереження. Це значно відрізняється від українських реалій: в той час коли розвинені країни роблять ставку на енергоефективність, зниження енергоємності та енергоспоживання, тим самим створюючи нові інноваційні галузі, підвищуючи свою енергонезалежність, в Україні воліють влазити в нові борги, купуючи у сусідніх держав газ за ціною вище ніж для Німеччини і замовляючи ядерні технології для наших АЕС минулого тисячоліття, які мають всі шанси стати довгобудами і недобудованими. Чомусь в Європі немає грошей на нові ядерні реактори, проте є цілеспрямована політика на енергозбереження, а Україна повним ходом розвиває ядерну галузь.

Пропозиції: Досвід європейських держав свідчить, що інвестиції та розвиток енергоефективних

технологій та відновлювальних джерел енергії можуть дати поштовх для інноваційного розвитку держави, підвищенню конкурентоздатності її промисловості на зовнішніх ринках, значно знизити тиск на навколишнє середовище та населення. Крім того, це дозволить створити тисячі нових робочих місць, особливо в депресивних регіонах.

У той час, як країни Євросоюзу шукають резерви для економічного розвитку, Україна має всі можливості для потужного ривка у розвитку. І для цього нам потрібна чітка, послідовна політика держави, сфокусована на зниження енергоспоживання, зниженні енергоємності економіки, інтенсивний розвиток відновлювальних джерел енергії. Сконцентрованою основою цієї політики тотального енергозбереження має бути Енергетична стратегія України. Це наш шанс долучитися до розвинутих країн та побудувати народне господарство за принципом сталого розвитку, і ми не повинні цей шанс знову пропустити.

2.3.2. Вуглецева енергетика (на викопному паливі)

Сектор енергетики України сьогодні існує в умовах значних ризиків та викликів. У спадок від Радянського союзу Україна отримала потужний паливно-енергетичний комплекс, можливості якого значно перевищують потреби країни. Оскільки енергетична система України була частиною ПЕК СРСР, в ній домінують великі джерела генерації, що знаходяться, як правило, на великих відстанях від основних центрів споживання. Незбалансоване розміщення центрів генерації та споживання призводить до необхідності в розвитку та будівництві потужної мережі ліній електропередач. В свою чергу, необхідність транспортування електроенергії з однієї частини країні в іншу призводить до великих втрат в мережах. До об’єктивних факторів, що впливають на ефективність ПЕК України, додаються ще й специфічні: тотальна корупція, тарифи, що не покривають навіть собівартість. Все це відображається на зношенні обладнання, великих втратах на всіх стадіях виробництва, транспортування, споживання всіх типів енергії, відсутності інвестицій, а значить й розвитку підприємств паливно-енергетичного комплексу України.

Проблеми, що накопичились в енергетиці України призводять до посиленого навантаження на навколишнє природне середовище. Через хронічний брак інвестицій у модернізацію та оновлення енергоблоків на підприємствах теплової генерації, показники викидів забруднюючих речовин на ТЕС України перевищують європейські в деяких випадках в десятки разів. Через забруднення

атмосферного повітря в першу чергу страждає населення, що живе навколо електростанцій. Крім того, викиди парникових газів на ТЕС вносять значний «внесок» у проблему зміни клімату. Серйозне занепокоєння також викликає ситуація з водними ресурсами, велика частина яких йде на енергетичні потреби. Руйнівний вплив підприємств ПЕК на повітря та водні ресурси ведуть до значного погіршення суспільного здоров’я населення України та великих втрат економіки.

За даними Міжнародного енергетичного агентства, енергоємність економіки України в 2-3 рази більше ніж показники європейських країн. Це означає, що економічне зростання можна забезпечити меншим обсягом паливно-енергетичних ресурсів, ніж ми використовуємо сьогодні. Інноваційний розвиток, який поєднує максимально ефективне використання енергії та впровадження альтернативних джерел енергії, може не тільки підвищити конкурентоздатність економіки та зменшити споживання імпортних енергоносіїв, але й зменшити навантаження на навколишнє середовище та покращити здоров’я населення. Незважаючи на те, що керівництво країни проголосило курс на реформування в тому числі енергетичної галузі, її реальне проведення або затримується або доволі сумнівно з точки зору ефективності.

В сучасних умовах Україна може збільшити енергозабезпеченність та ефективність своєї економіки та зменшити шкідливі впливи на населення. Для цього не потрібно будувати нові атомні чи теплові енергоблоки. Для цього достатньо більш ефективно використовувати вже існуючі потужності, зменшувати втрати при транспортуванні та споживання електроенергії впровадженням системних енергоощадних заходів. Децентралізація енергосистеми, використання місцевих видів палива та використання відходів містять колосальний потенціал для надійного, сталого та ефективного забезпечення енергією всіх споживачів. Без тотального енергозбереження все народне господарство України опиниться на грані колапсу. Задля повної модернізації країни, її промислового комплексу, житлово-комунального господарства політика ощадливого використання енергії має починатись з виховання в дитячих садочках і закінчуватись ринковими принципами та механізмами стимулювання енергоефективності для всіх споживачів. Принцип сталого розвитку потребує політичної волі, суттєвої зміни нормативно-правової бази, створення інвестиційно-сприятливого клімату та усвідомлення кожним громадянином, кожного суб’єкту господарських відносин своєї відповідальності перед іншими та природою. Ефективне реформування ПЕК України це не питання вибору, це питання виживання.

Запропоноване зростання видобутку готового вугілля з 54,8 до 93,2 млн. т. в Оновленій енергетичній стратегії України до 2030 року є недостатньо обґрунтованим і малоймовірним. Не приведено конкретних цифр щодо кількості збиткових шахт, які будуть закриватися та тих, які доцільно модернізувати; на скільки і яким чином планується збільшити обсяги видобутку на модернізованих шахтах, щоб забезпечити плановане 50% відсоткове загальне збільшення видобутку та забезпечення його конкурентоздатності. Крім того, в оновленій Енергетичній стратегії має місце одночасне декларування діаметрально протилежних завдань: зростання споживання вугілля вітчизняними ТЕС і зменшення техногенного навантаження на довкілля. Як відомо, теплова енергетика традиційно продукує найбільшу частку вуглецевих викидів, вугілля є одним із найбільш «брудних» видів палива як з точки зору викидів СО2 так і викидів забруднюючих речовин. а українські ТЕС продовжуватимуть генерувати екологічні ризики (зважаючи на їх технічний стан та хронічну відсутність інвестиційних ресурсів для технологічної модернізації).

За рахунок модернізації та підвищення коефіцієнту використання встановленої потужності (КВВП) генеруючих потужностей України у поєднанні з активною стратегію енергозбереження, є можливість відмовитись від будівництва нових потужностей на АЕС та вугільних станціях та задовольнити попит на електроенергію.

2.3.3. Енергоефективність та енергозбереження

Запропонований в Енергетичній стратегії України потенційний показник зниження

енергоємності економіки України на 60% (3% щороку), на нашу думку, є недостатньо амбіційний. Навіть в редакції 2006 року в Стратегії зазначалось наступне: «Для збереження існуючих темпів зниження енергоємності ВВП (4-6% щороку) необхідно невідкладно задіяти технологічний фактор потенціалу енергозбереження».

Наразі спостерігаються відсутність прогресу енерго- та ресурсозбереження, зменшення споживання та імпорту енергоносіїв29. Промисловість є найенергоємнішим сектором економіки, а тому її розвиток потребує надмірних енергозатрат. Це призводить до колосальних втрат та рекордного марнотратства ПЕР.

Первинне споживання ПЕР України знаходиться на рівні таких країн як Польща, Королівство Нідерланди, Туреччини та Іспанії, при цьому ВВП всіх перелічених країн в декілька разів перевищує цей показник України. Наприклад, ВВП Польщі (за ПКС) більше ВВП України майже в два рази, хоча на вироблення такого обсягу ВВП витрачається менше паливно-енергетичних ресурсів ніж в Україні. ВВП Туреччини в три рази більше ніж України, знову ж таки при такому ж самому обсягу використання ПЕР. Ці факти яскраво демонструють відсталість та системну кризу українського народного господарства, а також масштаб неефективного використання енергії. Це призводить до того, що енергоємність економіки України вища, ніж у Білорусії, та в 2–3 рази вища, ніж у розвинутих країнах Європи (за ПКС). Хоча останніми роками показники енергоефективності України покращувались і досягли 0,41 т.н.е. на $1 тис. ВВП (ПКС), однак цей показник відповідає рівню Польщі ще на початку 1990-х рр.

Проте зменшення енергоємності ВВП не можна вважати результатом виключно державної політики у цій сфері. Значно більший вплив мав фактор масштабу виробництва, хоча, в окремих випадках зменшення питомих витрат енергоресурсів на виробництво дійсно відбувалось через запровадження енергоефективних технологій.

За даними Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України зберігається тенденція до подальшого зростання фактичних питомих витрат природних ресурсів, в т.ч. енергоносіїв: витрати питної води збільшились з 26% у 2004 році до 37% у 2007 році, витрати теплової енергії в мережах зросли з 13,01% у 2004 році до 14,2% у 2007 році. Загалом за даними обласних державних адміністрацій питомі витрати на випуск основних видів продукції у 2007 році збільшились на 2,3% порівняно з показниками 2006 року. Витрати енергоресурсів на одного мешканця житлового фонду в Україні у 2,5–2,7 рази вищі, ніж у країнах ЄC.30

29 Економіка України у 2011 році – прогноз динаміки, виклики та ризики. Аналітична доповідь. Національний інститут стратегічних досліджень. Київ, 2011 рік. Режим доступу: www.niss.gov.ua/content/articles/files/ekon_Ukr_-2011-96d4f.pdf 30 Національна доповідь про стан та перспективи реалізації державної політики енергоефективності у 2008 році./Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів. Київ, 2009 рік. Режим доступу: www.naer.gov.ua/wp-content/uploads/2010/02/nazdopovid.pdf

Малюнок 1. Енергоємність ВВП деяких країн світу (ПКС, 2000 USD)

Яскравим прикладом ефекту від системної політики зі зниження енергоємності можуть слугувати наступні розрахунки. Якби енергоємність української економіки в 2010 році дорівнювала б середньому по світу значенню – 0,19 т.н.е. на $1 тис. ВВП – то на вироблення такого ж обсягу ВВП в 2010 році ($288 млрд. за ПКС) було б витрачено 55 млн.т.н.е., тобто в два рази менше ніж було фактично спожито. Обсяг зекономлених ПЕР склав би 60 млн. т.н.е. Для порівняння, загальний імпорт ПЕР в 2010 році склав 42 млн. т.н.е. Таким чином, якби енергоємність української економіки відповідала хоча б середньо світовому рівню (не говорячи вже про рівень розвинутих країн), то Україна теоретично могла б не тільки відмовитись від імпорту ПЕР, але й могла б стати чистим експортером. Якщо для порівняння взяти рівень енергоємності Польщі (0,16 т.н.е. на $1 тис. ВВП), з якою Україна мала приблизно однакові макроекономічні стартові позиції після розпаду СРСР – то Україна б спожила 46 млн. т. н.е. (фактичне споживання за 2010 рік склало 115 млн.т.н.е.)31.

Концентрація зусиль держави та суспільства на енергозбереженні неодноразово демонструвала свою ефективність в різних країнах світу. В 2001 році міністри з навколишнього середовища країн-членів OECD прийняли Екологічну стратегію на першу декаду 21 століття.32 Однією з найголовніших цілей нової стратегії було забезпечення розірвання (decoupling) зв’язку між збільшенням навантаження на навколишнє середовище та економічним зростанням. Відтоді, похідною від цієї амбітної мети стала ціль розірвання зростання споживання паливно-енергетичних ресурсів від економічного зростання (decoupling energy consumption from economic growth). За перші 10-11 років дії Стратегії, завдяки послідовної політики та вжитим заходам в сфері енергозбереження та управління попитом, поставленої мети досягнули Велика Британія, Німеччина, Данія, Італія,

31 Розрахунки умовні та теоретичні. Для розрахунків використовувались дані Міжнародного енергетичного агентства – Key world energy statistic, 2011. Режим доступу: http://www.iea.org/publications/free_new_desc.asp?pubs_ID=1199 32 OECD Environmental Strategy for the First Decade of the 21st century adopted by OECD Environment Ministers 16 May 2001

Норвегія, Словаччина, США, Франція, Швейцарія та Японія.33 Досвід цих країн яскраво демонструє можливість економічного зростання без зростання споживання енергії, а в деяких випадках навіть зменшення споживання енергії. З сучасним рівнем енергоємності економіки, Україні варто зосередитись на зниженні споживання паливно-енергетичних ресурсів та зниженні енергоємності української економіки. Пропозиції В першій редакції Енергетичної стратегії України на період до 2030 року прогнозувалось, що енергоємність ВВП (далі ЕВВП) України в 2030 зменшиться вдвічі (у порівнянні з 2006 роком) і складе 0,24 кг у.п./грн.34 Проте, слід зазначити, що цільовий показник енергоємності 0,24 кг у.п./грн. у 2030 року вищий за аналогічний показник Польщі ще у 2006 році. Цілком очевидно, що така мета не є амбіційною і не стимулюватиме модернізацію соціальної та промислової інфраструктури та не призведе до суттєвого зменшення споживання ПЕР (особливо імпортних). Тому, задля радикального покращення ефективності функціонування економіки України, уряд має взяти за мету досягнення у 2030 році рівня енергоємності, який відповідає як мінімум сучасному рівню OECD – в середньому 0,16 т.н.е./$1тис. (ВВП за ПКС у цінах 2000 р.). Розрахунки (див. Малюнок 135) свідчать, що задля досягнення сучасного рівня ЕВВП розвинутих країн до 2030 року, енергоємність економіки України має зменшуватись на 4-5% щороку (базовий рівень – 0,4 т.н.е../$1тис (ПКС) у 2010 році). Приведеній нижче графік демонструє динаміку зміни ЕВВП України за різних сценаріїв.

33 BP statistical review of world energy 2010 34 Енергетична стратегія України на період до 2030 року. Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua/signal/kr06145a.doc 35 Статистичні дані МЕА за 2011 рік; аналіз НЕЦУ

Малюнок 2. Динаміки зміни ЕВВП України до 2030 року за різних сценаріїв

Досвід зарубіжних країн та України свідчить, що зниження ЕВВП на 4-5, та навіть 6% щороку – можливе. В огляді Енергетичної політики України за 2006 рік зазначається: «Починаючи з 2000 р., в Україні спостерігалось помітне економічне зростання, водночас енергоспоживання залишалось відносно стабільним. Це було значним досягненням, оскільки воно обумовило спад енергоємності на 22% за період 2000-2004 рр., що еквівалентно 6,1% в рік.»36. В деякі періоди спад енергоємності Польщі досягав навіть 7% щороку. Таким чином, зниження ЕВВП на 4-5 та більше відсотків щороку цілком реальне та можливе (ще більший ефект може дати детінізація економіки). Для цього потрібна політична воля керівництва держави, а також послідовна політика впровадження енергозбереження на місцевому та національному рівнях. Політика, спрямована на підвищення енергоефективності має стати стратегічним пріоритетом України. Ефективне та раціональне використання енергетичних ресурсів не тільки зменшить навантаження на навколишнє середовище, а й на населення України, що позитивно відобразиться на здоров’ї нації. Це також значно зміцнить національну безпеку, зменшить залежність від зовнішніх постачальників енергоресурсів та посилить конкурентоздатність українських підприємств на зовнішніх ринках. 2.3.5. Нетрадиційні (альтернативні) джерела та способи отримання енергії і тепла

36 Україна. Огляд енергетичної політики 2006. Міжнародне енергетичне агентство, 2006 рік.

Проект оновленої Енергетичної стратегії, оприлюднений на сайті Міністерства енергетики та

вугільної промисловості України у липні 2012 року, не враховує сучасних викликів національний безпеці України, оскільки концентрується переважно на збільшенні видобутку та споживанні викопних паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) замість пріоритетного розвитку енергозбереження (енергоощадливості), відновлюваних джерел енергії, управління попиту та орієнтирів збалансованого розвитку. Тим самим, проект Енергетичної стратегії фактично консервує негативні тенденції в розвитку паливно-енергетичного комплексу та економіки України в цілому. В той час, як розвинуті країни світу ставлять за мету зниження споживання паливно-енергетичних ресурсів, в проекті оновленої Енергетичної стратегії планується збільшення споживання ПЕР.

Використання відновлювальних джерел енергії в Україні в першу чергу стримує економіка. Система тарифоутворення в Україні не має нічого спільного з принципами ринкової економіки і, ймовірно, є єдиною в своєму роді у всій Європі. Наприклад, в результаті перехресного субсидування, за електроенергію населення платить в рази менше, ніж промислові споживачі. У підсумку, населення отримує невірні економічні сигнали, які говорять що електрика дешеве. Подібна ситуація не тільки стримує встановлення та використання відновлювальних джерел, але і рубає на кореню всю систему енергозбереження. Якби тарифи для все категорій споживачів мали економічно обгрунтовані тарифи, які покравають всі витрати пов'язані з виробництвом, транспортуванням і розподілом енергоносіїв, то економіка та енергетика в країні значно б змінилися в кращу сторону.

Крім того, дуже суттєвим бар’єром, що заважає активну реалізацію проектів з енергозбереження є надмірна зарегульованість галузі, а також перешкоди для входження на український ринок потужних іноземних інвесторів. Традиційною проблемою є непрозорість галузі в цілому та корупція.

Переважна кількість країн Європи, ще в 2005 році мали загальну частку ВДЕ більше ніж Україна планує досягти в 2030 році. В середньому країни ЄС-27 планують збільшити частку ВДЕ в енергобалансі до 21,41% вже до 2020 року.

Крім того, запропонований цільовий показник сукупної потужності ВДЕ до 2030 року не узгоджується з існуючим в країні національними програмами та ратифікованими міжнародними угодами. Зокрема, проект Стратегії не узгоджується з Державною цільовою економічною програмою енергозбереження на 2010-2015 роки, Директивою 2001/77/ЄС, Закону України про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики до 2020 року тощо. Так, згідно Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України та діючій Державній цільовій економічній програмі енергозбереження на період до 2015 року, частка встановлювальної енергетики має скласти 10% від встановленої потужності вже у 2015 році та 17 ГВт в 2030.

Основні аргументи щодо доцільності розвитку ВДЕ в Україні: • значний технічний потенціал для розвитку ВДЕ (зокрема енергії вітру, сонця, біомаси); • Відсутність в Україні достатніх обсягів власного органічного палива, енергетична

залежність від його імпорту; • Значна частина існуючого електроенергетичного обладнання практично вичерпало свій

ресурс і потребує невідкладного оновлення, а відповідно і значних інвестиції Прийнятий в Україні державний курс на інтеграцію в Євросоюз, який вимагає узгодження із цілями ЄС щодо високого рівня використання відновлюваних джерел енергії;

• Гостра потреба у значному покращенні стану навколишнього природного середовища в країні.

Закладені в Енергетичній стратегії цілі не тільки гальмують розвиток сектору відновлюваної енергетики, який має значний потенціал із залучення іноземних інвестицій, але й ведуть до невиконання міжнародних зобов’язань України, ставлять під загрозу національну безпеку України.

Встановлена в проекті оновленої Енергетичної стратегії ціль в 4,6% у виробництві електроенергії до 2030 року не відповідає сучасним тенденціям в розвитку паливно-енергетичних комплексів розвинутих країн світу та консервує відставання в розвитку інноваційних технологій, що в середньостроковій перспективі значно погіршить стан енергетичної та національної безпеки України. Пропозиції Ми вважаємо за потрібне збільшити цільові показники ВДЕ до 2030 року до 17 Гвт за базового сценарію (без урахування великих ГЕС), з структурою генерації та встановлених потужностей запропонованих Державним агентством енергоефективності та енергозбереження України. 2.4. Агросектор Ключовий автор – С. Шапаренко (ЕГ «Печеніги») 2.5. ЖКГ Ключовий автор – Перегон О. (ХОГО «Зелений Фронт») 2.6. Транспорт Ключовий автор – О. Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») Співавтор (побажав не друкувати своє прізвище у доповіді)

Згідно з статистичним збірником «Транспорт і зв'язок України 2011» Державної служби статистики України (http://ukrstat.org/uk/druk/katalog/kat_u/publ8_u.htm), за 2011 рік транспортна галузь держави перевезла 1887 мільйонів тон вантажів, що перевищує аналогічні показники 2010 (1765) та 2009 (1625), але є меншим, ніж у 2008 (1972) та 2007 (1990) роках. Такі суттєві зміни обумовлені початком фінансово-економічної кризи, які відобразилася на активності всієї транспортної галузі. При цьому питома вага автомобільного транспорту у структурі перевезень держави у 2011 році склала 66%, чітко вписуючись у стійку тенденцію до підвищення цього показника з 2004 (59%) року. Щоправда, рівень в 66% зберігається на протязі трьох років (2009-2011). Доля трубопровідного транспорту складає 8%, а морського та річкового — 0,22 та 0,3% відповідно. Авіаційний транспорт взяв на себе лише 0,01% вантажоперевезень.

У пасажирському сполученні транспорт держави перевіз 6980 мільйонів осіб (за 2010 рік — 6845 мільйонів, що є найнижчим показником за десятиріччя, 2009 — 7275 мільйонів, 2008 — 8331 мільйон). Більше половини всіх пассажироперевезень України (52%) здійснено автомобільнім транспортом (цей показник з 2000 року суттєво збільшився), 19% прийшлося на тролейбусний транспорт (тут навпаки значне невпинне зменшення питомої ваги у порівнянні з 2000 роком), 12% —

трамвайний (2000-2010 — зменшення, а за 2010-2011 — незначне зростання), 11% пасажирів перевезли наші метрополітени, ця цифра є майже незмінною на протязі декількох років. Залізничний транспорт бере на себе лише 6% пасажироперевезень держави, а річковий, морський та авіаційний види транспорту — менше 1% кожен (http://ukrstat.org/uk/druk/katalog/kat_u/publ8_u.htm).

Стійкою є тенденція скорочення кількості тепловозів на залізницях держави (2513 у 2011 проти 2741 у 2000), у той же час зростає кількість електровозів (1858 у 2011 проти 1796 у 2000), проте зростання кількості одиниць автотранспорту відбувається значно більшими темпами. Наприклад, вантажівок у 2000 році в державі було 837,5 тисяч, а в 2011 — вже 1,2 мільйона. Кількість пасажирських автобусів зросла з 140,2 тисяч до 249,7 тисяч. А кількість легкових автомобілів зросла з 5,2 мільйонів (у 2000 році) до 6,9 мільйонів (у 2011).

Разом з тим щороку стрімко скорочується кількість тролейбусів (2000 рік — 5313, 2003 — 4833, 2011 — 3714), трамваїв (2000 рік — 3459 вагонів, 2003 — 3103, 2011 — 2412, в середньому на 100 вагонів за рік), дещо краща ситуація з вагонами метрополітенів: їх кількість в Україні збільшується (2000 рік — 954 вагона, 2003 — 961, 2010 — 1119, 2011 — 1128).

При цьому більша частина залізничних вагонів (більше 60%) старіша за 26 років, тобто знаходиться у дуже зношеному стані; 92,8% трамвайних вагонів, 63,1% тролейбусів та 77,9% вагонів метрополітену — експлуатуються більше 15 років (http://ukrstat.org/uk/druk/katalog/kat_u/publ8_u.htm).

Всі ці тенденції не можна не вважати анти екологічними, адже фактично мова йде про все більше застосування транспорту з двигунами внутрішнього згоряння і все менше — електротранспорту. Такі тенденції мають місце і у вантажоперевезеннях (питома вага автотранспорту збільшується за рахунок більш екологічного залізничного), і у міжміському пасажирському сполученні. Більше того, ми бачимо, що й потенційно ці показники будуть погіршуватися, оскільки темпи оновлення рухомого складу автотранспорту значно перевищують темпи оновлення рухомого складу залізничного транспорту. Більше того, тенденція відміни потягів міжміського та приміського сполучення, яка почалася з 2011 року у зв’язку з впровадженням швидкісного руху, призвела до ще більшої міграції пасажирів з залізничного транспорту на автотранспорт.

В населених пунктах України існує стійка тенденція скорочення мереж екологічно безпечного наземного міського електротранспорту на користь транспорту з двигунами внутрішнього згоряння: демонтуються трамвайні лінії, ліквідовуються тролейбусні та трамвайні депо (http://www.zfront.org/sohranenie-i-razvitie-ekologicheski-chistogo-transporta/). За даними Державної служби статистики України експлуатаційна довжина трамвайних колій загального користування (в одноколійному обчисленні) з 1998 до 2011 р. зменшилася на 231,4 км, що становить 11 % (http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2005/tz/tz_rik/tz_u/ts_u.htm). Повністю припинено трамвайний рух у м. Макіївка і тролейбусний рух у містах Дзержинськ та Добропілля Донецької області з вельми напруженою екологічною обстановкою.

Держава майже не застосовує світовий досвід стримування чисельності та використання індивідуальних автомобілів, обмеження їх доступу до центральних частин міст України, координованого регулювання дорожнього руху, навіть вітчизняні розробки в цій галузі (системи «Зелена хвиля» тощо).

Вкрай повільно облаштовуються лише окремі велосипедні доріжки в містах України. Ніяких

стійких тенденцій у цьому питанні не спостерігається. Причини та наслідки:

Залишається декларативною норма, закріплена у статтях 5, 7 Закону України «Про міський електричний транспорт» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1914-15) щодо подальшого пріоритетного розвитку міського електротранспорту в містах України.

В той же час, за даними статистики, до 90 % забруднень повітря у містах країни спричинено автотранспортом. Однак посадовці не розуміють (чи не хочуть розуміти) небезпеки від втрати мереж електротранспорту, збудованих ще за часів колишнього СРСР. Зокрема, на нараді технічної комісії Харківської міськради 29.05.2009 тодішній головний державний санітарний лікар м. Харкова Т. М. Колпакова (нині – головний державний санітарний лікар Харківської обл.) заявила: "Якщо в Харкові прибрати трамвайний маршрут з вул. Пушкінської, то загазованість вулиці зменшиться, тому що автомобілі будуть затримуватися на ній меншу кількість часу" (http://www.sq.com.ua/ukr/news/suspilstvo/01.06.2009/esli_v_harkove_ubrat_tramvaj_s_ulpushkinskoj_zagazovannost_ulicy_umenshitsya_glavnyj/). За її словами, за наявності трамвайної лінії загазованість вулиці є вищою за норму, тому що трамвай сприяє виникненню пробок.

Така нефахова позиція високопосадового держслужбовця суперечить світовому досвіду досліджень і передовим практикам у галузі транспортного планування та екології міст. До речі, та сама санстанція багато років демонструвала діаметрально інший підхід (http://vybir.cpe.org.ua/articles/comment_55.html)

Ще одна проблема — знищення в Україні лісозахисних смуг навколо доріг різного призначення. Як свідчить статистика, в 2009 році в державі нараховувалося 75780 кілометрів доріг з придорожніми насадженнями. У 2010 році їх було вже 75713 кілометрів, а у 2011 — всього 75259 кілометрів. А ось як змінюється протяжність снігозахисних насаджень, які забезпечують захист доріг: 2003 — 34611 км., 2010 — 19021 км., 2011 — 18991 (http://ukrstat.org/uk/druk/katalog/kat_u/publ8_u.htm). Здебільшого знищення лісопосадок здійснюють нелегальні мисливці за деревиною. Незаконне вирубування дерев в населених пунктах — справа ризикована, бо мешканці можуть вийти на захист своїх дерев та викликати міліцію. Крадіжки деревини у лісництвах також є ризикованими для злодіїв. А от лісосмуги — «ідеальний варіант»: мешканці далеко, потенційні свідки проносяться у автомобілях і навіть не звертають уваги, співробітникам ДАІ, що проїжджають поруч, і в голову не приходить, що на їх очах коїться якщо й не злочин, то правопорушення. Матеріали по темі: http://www.zfront.org/srochno-unichtozhaetsya/.

У «Звіті про стан виконання Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища за 2011 рік», підготованім Мінекології та природних ресурсів, вказано, що пункт НПД, який звучить так «Сприяння розробленню та здійсненню заходів щодо зменшення негативного впливу автомобільного транспорту на навколишнє природне середовище, врахування транспортної складової під час формування та реалізації містобудівної політики (шляхом будівництва транспортних розв’язок, реконструкції автомобільних доріг, створення автоматизованих систем управління транспортними потоками)» виконується лише цитую: «Севастопольською облдержадміністрацією», «Закарпатською областю», «Миколаївською облдержадміністрацією». І все. А де решта України? А Де держава? Звідки взяли «фахівці» Мінекології Севастопольську облдержадміністрацію, якщо місто Севастополь розташоване поки що у Автономній республіці Крим? Але це деталі. Суть «звіту» з цього питання — переважна більшість вказаних заходів пов’язана зі… збільшенням впливу автотранспорту! Там згадане будівництво нових автодоріг, автомобільних розв’язок, мостів, навіть закупівлю автобусів! І лише в тому ж Севастополі є єдиний дійсно вдалий для цього документу захід — закупівлю 11 тролейбусів… Це навіть не відписка — це нехтування вимогами НПД. Годі вже й казати про нехтування вимог щодо «встановлення знижених

нормативів вмісту сірки в мазуті та дизельному пальному» та впровадження в Україні екологічних норм для транспортних засобів «Євро-3» та «Євро-4»… Шляхи усунення: А). Забезпечення міської мобільності слід забезпечувати комплексно на засадах збалансованого розвитку, обов’язково з залученням до розробки проектів та концепцій фахівців-екологів, а також громадських екоактивістів. Б). Розробити та ухвалити нормативно-правові акти для забезпечення механізму реалізації норм Закону України «Про міський електричний транспорт» щодо подальшого пріоритетного розвитку міського електротранспорту в містах України. В). Проведення інструктажів за співробітниками ДАІ, які здійснюють патрулювання доріг з лісопосадками, про законодавство щодо знесення зелених насаджень та протидію злочинам у цій сфері. Г). Створення державної програми відновлення та захисту шляхозахисних лісонасаджень. Введення більш жорстких покарань за незаконну вирубку таких зелених насаджень. Ґ). Притягнення до відповідальності посадовців, з провини яких скорочується мережа електротранспорту. Створення програм пріоритетного розвитку електротранспорту в населених пунктах України. Д). Перегляд цінової політики та стратегії розвитку української залізниці з метою розширення міжміського та приміського сполучення електропотягами, подальшу електрифікацію магістралей, врахування інтересів широкого кола громадян з метою скорочення пасажироперевезень автотранспортом і збільшення частки залізничних перевезень. Е). Втілення в життя програм модернізації дорожнього руху (систем «Зелена хвиля», сучасних видів міського та іншого транспорту, наприклад, монорельсових потягів), закупівля сучасного енергоекономічного пасажирського та вантажного транспорту. Є). Врахування при проведенні тендерів та конкурсів у транспортній галузі не тільки економічної, але й в першу чергу — екологічної складової роботи претендентів. 2.7. Містобудування Ключовий автор – О. Василюк (Національний екологічний центр України) 2.8. Військово-промисловий комплекс Ключовий автор – Федоринчик С. (УЕА «Зелений Світ», голова – М. Коробко) 2.9. Екологічно небезпечні об’єкти, території та явища Ключовий автор: Олег Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») Співавтор – Олексій Ведмідський (ХОГО «Зелений Фронт»)

В Україні існує низка небезпечних територій, які дісталися їй у спадок від колишнього СРСР. Здебільшого ані самі ці території, ані наслідки їхнього існування для населення, екосистем та довкілля в цілому, на достатньому рівні не вивчені. Отже невідкладним э завдання по дослідженню цих територій для подальшого прийняття рішень щодо їхньої реабілітації.

1). Хрестищенське газове родовище біля села Хрестищі Красноградського району Харківської

області. Там 9 липня 1972 року був здійснений ядерний вибух задля гасіння газової пожежі. За офіційними даними ніяких наслідків для довкілля та здоров’я людей ця подія не мала, потужності вибуху не вистачило, щоб погасити пожежу (http://ukrrudprom.ua/digest/dviiifif061107.html). Однак, від місцевих мешканців час від часу екологи та журналісти отримують тривожну інформацію: що у розташованих поруч селах дуже висока смертність, а також що рівень онкологічних захворювань в цій місцевості значно зріс після вибуху.

Шляхи усунення проблем: А). Проведення комплексного обстеження території з аналізом ґрунтових вод, земель

сільгосппризначення, продуктів харчування, зокрема, грибів, які, як відомо, накопичують радіонукліди.

Б). Проведення комплексного обстеження стану здоров’я місцевих мешканців. Г). Проведення обстеження місця вибуху з метою перевірки цілостності ізолюючих шарів

ґрунту та інженерних споруд. Д). Широке інформування населення про справжній стан справ, залучення до усіх перевірок

громадських добровольців. 2). Місто Калуш, Івано-Франківська область. Внаслідок прийнятих свого часу неправильних

рішень щодо розташування й експлуатації хвостосховищ, відвалів, акумулюючих ємностей та способу ліквідації шахтних порожнин, що утворилися в результаті господарської діяльності хімічних підприємств у Калуському районі, було порушено екологічну рівновагу у товщі гірських порід Калуш-Голинського родовища калійних солей. Це спричинило численні провали земної поверхні над площею шахтних полів у Калуші, руйнування будинків і комунікацій, засолення водоносних горизонтів у цьому місті та селах Кропивник і Сівка-Калуська.

В лютому 2010 екологічній ситуації у місті було присвячено засідання РНБОУ, за підсумками якого були прийняті Указ президента «Про оголошення територій міста Калуш та сіл Кропивник і Сівка-Калуська Калуського району Івано-Франківської області зоною надзвичайної екологічної ситуації» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/145/2010) і закон на його підтвердження (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1885-17). Указом і законом передбачено, що Кабінет міністрів України має терміново забезпечити у зоні надзвичайної екологічної ситуації добровільне відселення людей з територій просідання земної поверхні, утворення провальних воронок, карстів, зсувів ґрунтів, з обов`язковим забезпеченням їх жилими приміщеннями для тимчасового, а в подальшому постійного проживання; здійснення запобіжних заходів щодо недопущення забруднення джерел питного водопостачання; здійснення технічних заходів з укріплення, гідроізоляції, зменшення динаміки приросту розсолів у Домбровському кар`єрі калійних руд. Крім того, уряд має здійснити укріплення дамби хвостосховища № 2 Калуш-Голинського родовища калійних солей; дослідження полігону захоронення токсичних відходів, розробку та здійснення комплексу заходів щодо локалізації джерела забруднення токсичними відходами навколишнього середовища та щодо ліквідації

наслідків такого забруднення. Кабмін також має виділити у тижневий строк додаткові кошти місцевим бюджетам Калуша і Калуського району, інші матеріальні ресурси для нормалізації екологічного стану в зоні надзвичайної екологічної ситуації; установити суворий контроль за цільовим використанням фінансових та матеріальних ресурсів, які виділяються для виконання робіт щодо нормалізації обстановки у зоні надзвичайної екологічної ситуації тощо.

В зоні ризику розташовано близько 1,3 тисячі житлових будинків та 23 промислові споруди. Також на території підприємства ООО «Оріана-Галев» розташовано єдине в Європі сховище токсичних відходів, на полігоні якого зберігається більше 11 тисяч тон речовини першого класу небезпеки — гексахлорбензолу. Цілісність цього сховища була порушена, внаслідок чого зафіксовано забруднення високотоксичною речовиною повітря, води та ґрунту. В серпні 2010 року державне підприємство Національний центр поводження з небезпечними відходами почало вивозити отруйні речовини з Калуша у Польщу та Великобританію для подальшої утилізації (http://vikna.if.ua/news/category/ecology/2011/12/11/7080/view, http://vikna.if.ua/news/category/kl/2012/10/12/10393/view).

Однак, проблема гексахлорбензолу не є єдиною у Калуші. Дуже важливо, щоб після закінчення вивозу цієї отрути, інші проблеми не залишилися поза увагою держави, а саме: провали ґрунту, висолювання земель, наявність інших небезпечних відходів у хвостовиках тощо.

А). Проведення публічних дискусій з залученням незалежних фахівців про подальші шляхи

реабілітації території. Б). Здійснення громадського нагляду за якістю та повнотою виконаних робіт. В). Продовження терміну роботи міжвідомчої комісії по Калуській зоні екологічного лиха до

повного зняття екологічних ризиків та рекультивації земель. 3). Сховище отрутохімікатів біля станції Затишшя (розташована у Фрунзівському районі) на

території Ширіївського району Одеської області. У сховищі зберігається близько 215 тон заборонених до використання пестицидів та гербіцидів. У 2007 році на цьому сховищі було зафіксовано розгерметизацію. З тих пір в літній період бетонополімерні контейнери з пестицидами час від часу самозаймаються. В 350 метрах від нерекультивованої ділянки, де розміщувалася будівля старого сховища, розташований дитячій майданчик та багатоквартирний житловий будинок. В Затишші з часу створення нового сховища та знесення старого зросла захворюваність онкологічними, алергічними захворюваннями, траплялися випадки специфічних захворювань (http://izvestiya.odessa.ua/index.php?go=Newspaper&in=view&id=5618, http://www.greenparty.ua/news/news_25311.html, http://www.greenparty.ua/news/news_25371.html).

Шляхи усунення проблем: А). Повний вивіз непридатних агрохімікатів та верхнього, вже забрудненого шару ґрунту на утилізацію. Б). Комплексна перевірка стану ґрунтових вод, земель сільгосппризначення, будівель та споруд. Виявлення небезпечних чинників та усунення їх небезпеки (шляхом обмеження доступу людей, утилізації небезпечних конструкційних елементів, рекультивації, відселення жителів з забруднених територій тощо). В). Комплексне обстеження здоров’я людей, що проживають поруч зі сховищем, виявлення хворих на ранніх стадіях, надання їм вчасної допомоги.

Г). Проведення громадських обговорень з метою виявлення додаткових чинників небезпеки, обміну думками з незалежними фахівцями щодо подальших шляхів реабілітації території.

4). Дніпропетровськ. Це — велике промислове місто, де розташовано більше 200 промислових підприємств, які є забруднювачами повітря. Через це в місті спостерігається 6-кратне перевищення ГДК по формальдегіду (0,018 мг/м3), суттєве перевищення по вмісту важких металів. Це утворює небезпеку для здоров’я людей та збереження довкілля. Шляхи усунення проблем: А). Проведення широкого громадського обговорення шляхів усунення проблем, розробка разом з незалежними фахівцями програми зниження забруднення повітря у місті Дніпропетровськ. Б). Введення суворих лімітів на викиди, стимулювання на державному рівні втілення додаткових систем фільтрації викидів, модернізації технологій та перенесення виробництв за межі міста. В). Має бути розроблена та втілена у життя комплексна програма з додаткового озеленення промислових зон. 5). Місто Павлоград Дніпропетровської області. На території міста зберігаються ступені твердотопаливних ракет SS-22. І хоча тверде ракетне паливо знаходиться в спеціальних сховищах, через певний строк можливо його неконтрольоване розкладання із викидом діоксинів. Наразі, за рахунок США майже (на 98%) побудовано установку для розмивання ТРП. Але з невідомих для нас причин фінансування й будівництво установки зупинено. Однак і спалювання корпусів ракет викликає занепокоєння у місцевих мешканців (http://gorod.dp.ua/news/68041), які скаржаться на погіршання стану здоров’я. Є й інші супутні проблеми, які наразі не вирішені. А). Створити комплексну міжвідомчу комісію з залученням фахівців міжнародних організацій для вирішення проблем найскорішої утилізації твердого ракетного палива та корпусів ракет. Б). Постійно інформувати місцеві громади про стан робіт та заходи, що вживаються для їхньої безпеки. В). Посилити контроль за виконанням планів утилізації палива та решток ракет. 6). Місто Світловодськ Кіровоградської області. В місті на території Світловодського заводу чистих металів в 10 ємностях зберігається 6250 кг трихлорида миш’яку в розчині соляної кислоти та 627,73 кг сполук ртуті. Дві ємності з трихлоридом миш’яку вже течуть. Також знайдені сліди кристалічної речовини білого кольору та сліди розливу речовини бурого кольору (вірогідно, соляної кислоти та хлориду миш’яку). Решта контейнерів має ознаки впливу надмірного тиску зсередини. Товщина стінок ємностей не контролюється, повітря та ґрунт в місті зберігання — також. В 400 метрах від місця зберігання цих речовин знаходиться берег річки Днепр. Місцеві мешканці стверджують, що на місце зберігання цих небезпечних речовин можуть потрапляти сторонні особи. Підприємство, на території якого зберігаються ці небезпечні речовини, зараз знаходиться в стані санації, воно визнане банкрутом. За попередніми розрахунками, на очищення території потрібно біля 20 тис. дол. США (http://www.greenparty.ua/ru/news/news_23471.html).

А). Негайне обстеження території з метою виявлення усіх екологічних ризиків мА масштабів розповсюдження отруйних речовин. Б). Проведення санації території, детоксикації ґрунтів та речовин, що зберігаються. У разі неможливості переробки цих речовин на місці — вивіз їх до інших підприємств. В). Обстеження прилеглих територій. Г). Комплексне обстеження стану здоров’я мешканців житлових кварталів, що розташовані неподалік від заводу з метою виявлення можливих захворювань. 7). Місто Горлівка, Донецька область. ДП «Горлівський казенний хімічний завод», який в 1971 році розпочав виробництво анілінових фарб, побічним продуктом якого виявився мононітрохлорбензол — речовина І класу небезпеки, так звана «кров’яна отрута», 1 міліграм якої вбиває людину на смерть. Цех, в якому вироблялася ця речовина, працював до 1995 року. За цей період на підприємстві накопичилося 2,5 тисячі тонн цієї небезпечної отрути. Також на цьому заводі, який вже давно визнано банкрутом, зберігається близько 30 тонн вибухонебезпечних відходів виробництва тротилу, які можуть щомиті спровокувати катастрофу. Щоправда, цього року за допомогою світової спільноти мононітрохлорбензол вивезли для утилізації за кордон (при цьому було порушено правила безпеки при перевезенні небезпечних речовин, внаслідок чого ледь не сталася екологічна катастрофа). Однак, 11,6 тисяч тон ґрунтів, забруднених мононітрохлорбензолом, все ще залишаються на території підприємства (http://himprom.ua/eksklyuziv-krovyanoj-yad-vyvezli-iz-ukrainy-new640, http://donetsk.comments.ua/article/2012/01/11/000556.html, http://ru.decovita.com.ua/article/a-24.html, багато інших). Зберігається ця небезпечна суміш у могильнику, строк експлуатації якого давно вже вийшов. Моніторинг хімічних процесів там не ведеться, реальний хімічний склад є невідомим. Також на території заводу просто неба зберігається 300 тис.т. сульфатів, які розкидані на площі в 3,2 гектарів. Існує інформація про наявність на території також фенолів та інших речовин різних класів небезпеки. Шляхи усунення проблем: А). Проведення комплексного дослідження території Горлівського казенного хімічного заводу з метою точного встановлення масштабів забруднення довкілля та шляхів його усунення. Б). Визнання території міста Горлівка (або його частини, що є прилеглою до хімзаводу) територією екологічного лиха. В). Проведення невідкладних заходів з знезараження території та утилізації відходів. Г). Убезпечення місцевого населення шляхом постійного контролю за станом води, повітря, продуктів харчування. Ґ) . Перевірка стану здоров’я місцевих мешканців. 8). Місто Горлівка Донецької області. На місці закритого Микітівського ртутного комбінату лишилися відкриті кар’єри, з яких ртуть різними шляхами потрапляє в навколишнє середовище. А). Рекультивація земель покинутого родовища. Б). Проведення робіт по демеркурізації об’єктів, що потребують цього. В). Контроль за станом здоров’я мешканців прилеглих територій. Також місцями екологічної небезпеки є:

- Місто Костянтинівка: відходи металургійного виробництва несуть велику загрозу. За більше ніж 150-річну історію металургійного виробництва Констянтинівку оточив ланцюг промислових звалищ, а деякі з них знаходяться навіть в центрі міста. В результаті вміст важких металів в констянтинівському ґрунті перевищує норми в десятки разів.

- Армянськ – місто на півночі Кримського півострову, де розташований хімічний завод "Кримський Титан". Завод робить значні викиди фтористого водню у повітря. Вплив викидів фіксують навіть у сусідній Херсонській області.

- Красноперекопськ розташований на півночі Криму. Завдяки «Кримському содовому заводу» тут значно перевищена ГДК аерозолю хлористого водню. Що викликає захворювання дихальної системи, алергічні захворювання. В місті часто йдуть кислотні дощі, знищуючи врожаї місцевих мешканців.

- Місто Первомайський, Харківська область, де багато років працювало ДП «Первомайський Хімпром». Початок будівництва цього гіганта хімічної промисловості колишнього СРСР стався у 1964 році. А вже у 1975 році тут почали виробляти хлор та каустичну соду. Завод також випускав хлорне вапно. Пізніше до переліку продукції додалися полівінілхлоридові смоли, мінеральні добрива, поверхнево-активні речовини тощо. На сьогодні підприємства фактично не існує. Натомість сотні тон відходів залишилися. В минулі роки з території вивезені речовини 1 та 2 класу небезпеки, в останні 2 роки вивезені заборонені пестициди та гербіциди, але дуже багато відходів ще залишаються на території підприємства та прилеглих землях (http://himprom.ucoz.ru/news/iz_istorii_gp_khimprom/2012-03-26-5, http://himprom.ucoz.ru/, http://horizonnews.com.au/10076-kharkovshhinu-ochistili-ot-strashnykh-pesticidov.html, http://www.objectiv.tv/231112/77749.html).

- Маріуполь, Донецьк, Луганськ, Кривий Ріг — сильні забруднення повітря металургійними та іншими підприємствами.

- Київ, завод «Радикал». Після закриття цього підприємства на території залишилися сотні тон ртуті та сполук цієї речовини, інших небезпечних хімікатів. Вже більше 10 років тривають спроби демеркурізації території, однак брак коштів заважає вирішити цю проблему остаточно. Кожного разу після виконання частки робіт увага влади до цього об’єкту припиняється, отже, суттєво ситуація роками не змінюється (http://www.segodnya.ua/regions/kiev/S-Radikala-nachnut-vyvozit-opasnye-othody.html, http://censor.net.ua/news/220816/s_segodnyashnego_dnya_so_stolichnogo_zavoda_radikal_nachnut_vyvozit_opasnye_othody_chast_na_donbass).

- Дніпродзержинськ, ВО «Приднепровський хімічний завод», який з 1948 по 1963 року виробляв уранові солі зі шлаків, які утворювалися при виплавці уранових руд на металургійному заводі ім. Дзержинського. А з технологічних розчинів уранового виробництва тут виробляли мінеральні добрива, натрієву селітру тощо. Пізніше тут вилучали солі урану з уранових руд та їх концентратів. Діяльність підприємства довгі роки здійснювалась на засадах великої секретності. Лише декілька років тому у екологів з’явилася можливість отримати інформацію про радіоекологічний стан території заводу. Окрім того, в період найбільш активної діяльності підприємства, нормативно-технічна документація по правилам поводження з радіоактивними відходами взагалі була відсутня. Такі відходи накопичувалися в яругах або кар’єрах просто на території заводу. Деякі з них не мали спеціальної гідроізоляції та були розташовані в заплаві Дніпра. Сьогодні ці хвостосховища являють собою велику загрозу для довкілля.

Кожне таке місце екологічного лиха потребує окремої уваги та індивідуального підходу. Інколи вирішення проблеми на ранніх стадіях дозволяє зберегти мільярди гривень, які при зволіканні з вирішенням проблеми можуть бути витрачені на ліквідацію надзвичайної ситуації та її наслідків. 2.10. Поводження з відходами Ключовий автор – А. Артов (КРА «Екологія і Мір») Співавтор – О. Цигульова (ВЕГО «МАМА-86»)

Загальна невирішеність проблеми відходів є характерною рисою України впродовж майже всіх років її незалежності. Енергетично-сировинна спрямованість економіки країни, значні масштаби ресурсокористування та застаріла технологічна база разом із відсутністю ефективної сфери (інфраструктури) поводження з відходами визначали й продовжують визначати високі показники щорічного їх утворення й нагромадження37.

Протягом останнього десятиріччя загальні обсяги утворення промислових та побутових відходів в Україні безперервно зростали (за винятком кризового 2009 р.). Згідно даних державної статистики (форма №1-відходи «Поводження з відходами») у 2010 р. у сфері виробництва та споживання утворилося 419,2 млн. т відходів (табл. 1). Переважну частину утворених відходів – 417,5 млн. т (99,6 %) складають відходи ІV класу небезпеки, 1,1 млн. т (0, 3%) – відходи ІІІ класу небезпеки. Відходи І та ІІ класів небезпеки становили відповідно 5,0 тис. т та 506,5 тис. т.

Загальний обсяг накопичення відходів в Україні станом на 2011 р. за даними Державної служби статистики України становив 13,3млрд. т.

За інформацією з Мінприроди в країні накопичено близько 35 млрд. т відходів, з яких 6 млрд. т — високотоксичних.

Таблиця 1 Основні показники утворення та поводження з відходами в Україні у 2010 р.*

У тому числі Показники утворення та напрями поводження Відходи I-IV класів небезпеки,

млн. т I-III класів

небезпеки, млн. т У % до 2009

Абсолютні обсяги утворення 419,2 1,66 134,9 Обсяги утилізації 145,7 0,64 77,8 Видалено у спеціально відведені місця 336,9 0,31 91,9 Видалено у місця неорганізованого зберігання 0,86 0,04 50,0 Обсяг накопичення 13267,5 20,59 98,7

*За даними Державної служби статистики України.

У загальноєвропейському вимірі частка України в генеруванні відходів (за статистичними даними 2010 р.) становила близько 6 % відсотків. У розрахунку на душу населення щорічно в Україні утворюється 9,2 т відходів, що в 1,5 раз більше, ніж у середньому в країнах Європейського Союзу (ЄС-27) – 6,0 т/душу населення (згідно з даними Євростату).

37http://www.menr.gov.ua/content/article/9794. Проект Концепції загальнодержавної екологічної програми поводження з відходами в Україні на 2012-2020 роки.

Найбільші ризики у сфері поводження з відходами, пов’язані з небезпечними відходами І-ІІІ класів небезпеки, обсяг утворення яких в Україні протягом 2000—2008 рр. знаходився в межах 2,6—2,3 млн. т. У 2009—2010 роках відповідно 1,23 та 1,66 млн. т. Обсяг накопичення цих відходів на початок 2011 р. становив 20,59 млн. т (дані Державної служби статистики України).

Особливу групу високотоксичних відходів складають непридатні пестициди та агрохімікати. До цього часу залишається невизначеною їх загальна кількість. Дані офіційної статистики на початок 2007 р., коли в Україні розпочалися масштабні роботи з перезатарювання та вивезення непридатних пестицидів (НП) для знищення за кордоном, свідчили, що їх кількість становить понад 20 тис. т. У березні 2008 р. Мінприроди ухвалило рішення щодо проведення у 2008 р. інвентаризації НП та запровадження регулярного обміну інформацією щодо їх обліку (Наказ Мінприроди №111 від 4 березня 2008 р.), яка показала, що станом на 01.01.2009 р. в Україні на складах з різною формою власності та станом приміщень знаходиться 22097,30 т НП.

Згідно з цими даними, незважаючи на те що з 2003 р. в Україні здійснюються операції зі знешкодження (знищення) непридатних пестицидів (спочатку в країні, а потім – за кордоном), облікова кількість запасів НП має тенденцію до зростання в цілому по країні та окремо в деяких областях. Наприклад, порівняння даних Мінприроди щодо кількості НП за 2008 р. та 2009 р. виявляє збільшення їх кількості38: Вінницька область — на 992,565 т Херсонська область — на 805,771 т Черкаська область — на 332,143 т Сумська область — на 284,465 т Кіровоградська область — на 164,741 т Житомирська область — на 84,00 т

Одеська область — на 80,100 т Закарпатська область — на 46,396 т Чернівецька область — на 10,024 т Рівненська область — на 9,401 т Чернігівська область — на 3,376 т

Оцінки незалежних експертів та дані міжнародного партнерського проекту ВЕГО «МАМА-86» «Зниження гострих ризиків від непридатних пестицидів в Україні» (2008-2010)39 свідчать, що кількість непридатних пестицидів в країні перевищує щонайменше вдвічі дані офіційної статистики. З перевищенням кількості НП на складах у порівнянні з даними офіційної статистики постійно стикаються фахівці, які проводять роботи з перезатарювання та підготовки НП для вивезення на знищення за кордон.

38http://www.mama-86.org.ua/images/stories/publications/all-about-op-ukr-web.pdf. Міжнародний партнерський проект ВЕГО «МАМА-86» «Зниження гострих ризиків від непридатних пестицидів в Україні» (2008-2010). 39 http://www.mama-86.org.ua/index.php/uk/chemsec/current-activity/eliminateacuterisks.html

Полтавська область40. «До кінця грудня [2011 р.]було затарено і вивезено 147 тонн хімічних речовин [непридатних пестицидів]. А далі ця робота продовжувалась. У березні нинішнього року [2012 р.]було затарено і вивезено 342 тонни. А в цілому, уже вивезено 489 тонн, що більше, ніж передбачалось за документами. На сьогодні, 100 тонн залишились не вивезеними».

В Головних підсумки роботи Мінприроди в 2011 р. 41 йде мова про то, що у 2011 р. було виділено понад 240 млн. грн. та заплановано вивезти за межі України близько 7821 т непридатних до використання пестицидів і тари від них, що дозволить повністю очистити від НП 12 областей. На кінець грудня 2011 р. за межі України було вивезено близько 7175,8 т непридатних пестицидів (91,8 % від загальної кількості).

Незважаючи на звернення до Мінприроди з приводу затвердження Інструкції з проведення загальної інвентаризації непридатних та заборонених до використання пестицидів і агрохімікатів на території України за міжнародними стандартами, яку було підготовлено в рамках міжнародного партнерського проекту ВЕГО «МАМА-86» «Зниження гострих ризиків від непридатних пестицидів в Україні» (2008-2010), і використання якої дозволило б провести дійсний підрахунок реальної кількості непридатних пестицидів на території України, Мінприроди обмежилось розміщенням проекту цього документу на власному сайті42 та відмовляється її затверджувати, мотивуючи це тим, що «…враховуючи досягнуту Україною динаміку обсягів вивезення непридатних пестицидів з території України в останні роки, можна зробити висновок щодо остаточного вирішення проблеми з безхазяйними залишками накопичених непридатних пестицидів в Україні протягом найближчого часу. Зважаючи на це, затвердження зазначеного документа втрачає свою актуальність».

Проблемними для України є також велика група токсичних відходів гірничо- та нафтохімічних підприємств, енергетики і військово-промислового комплексу. Це, зокрема, гексахлорбензол, галогенізовані матеріали; стійкі органічні забруднювачі (поліхлоровані дифеніли тощо), відходи мононітрохлорбензолу, кислі гудрони та нафтошлами, відходи, що містять важкі метали та інші.

У 2011 р. було виділено 115000 тис. грн. з ДФОНПС для видалення, перевезення та утилізації небезпечних відходів гексахлорбензолу, що перебувають на полігоні у зоні консервації Домбровського кар’єра в Калуському районі Івано-Франківської області та 60000 тис. грн. для видалення, перевезення та утилізації небезпечних відходів мононітрохлорбензолу, що зберігаються на Державному підприємстві «Горлівський хімічний завод». В результаті запланованих робіт 2350 т небезпечних токсичних відходів буде вивезено на знешкодження за межі України. На кінець грудня 2011 р. затарено та підготовлено до транспортування 1650 т вказаних відходів, 1575 т вивезено.

40http://www.poltava-region.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=864:2012-08-11-16-36-29&catid=1:2009-08-07-08-27-57&Itemid=1. Інтерв’ю начальника відділу з питань надзвичайних ситуацій Полтавської РДА А. С. Метана місцевим журналістам. 41http://www.menr.gov.ua/content/article/9819?print=true. 42 http://www.menr.gov.ua/content/article/9786

В повідомленні Мінприроди говориться, що за останні півтора року (друга половина 2010 – 2011) за межі України на знешкодження було вивезено 33,3 тис. т небезпечних відходів, що у 6,7 рази більше, ніж за всі роки незалежності України.

В останні роки на Україні «чекав» ще один новий вид відходів – електронні відходи, яки визнаються однією з ключових проблем сьогодення у поводженні з відходами та істотною загрозою для довкілля. Стратегічний підхід до міжнародного регулювання хімічних речовин (СПМРХР) визнає світову проблему електронних відходів однією з чотирьох топ-тем. Генерування електронних відходів стрімко зростає унаслідок великомасштабного використання електронних і «білих товарів» (побутові і кухонні прилади — холодильники, пральні машини і мікрохвильові печі). Щорічно у світі утворюється близько 50 млн. т електронних відходів, більшість яких за своєю природою дуже токсичні (наприклад, одна пальчикова батарейка забруднює 400 л води або 20 кв. м. ґрунту). В країнах, що розвиваються і країнах з перехідною економікою в найближчі 5 років прогнозується збільшення обсягів електронних відходів втричі, причому, на відміну від розвинених країн, зокрема, ЄС, де від 50 до 80 % відсотків електронних відходів збирається для утилізації, тут вони переважно опиняються на смітниках та звалищах. Вже зараз основною причиною накопичення в Україні електронних відходів на звалищах, а не на переробних підприємствах називають відсутність законодавчого поля, яке б регулювало весь процес поводження з електронними відходами, від виробництва або імпорту обладнання до організації збору, переробки і утилізації відпрацьованої техніки та батарейок.

В останні роки, у зв’язку з поширенням використання енергоощадних ламп (щороку в країну ввозять до 20 млн. таких ламп, які містять ртуть) в Україні в значних обсягах утворюється новий вид відходів - відходи, що містять ртуть та її сполуки (ртутьвмісні відходи).Найбільш поширеним видом ртутьвмісних відходів є відпрацьовані люмінесцентні лампи, але до цього виду відходів належать також відпрацьовані ртутьвмісні прилади (тер моменти, манометри) тощо. Ртутьвмісні відходи утворюється як на підприємствах, так і у населення. Якщо для підприємств існує система збору ртутьвмісних відходів та відправка їх на переробку на найбільше підприємство з переробки відпрацьованих ртутних ламп – ТОВ «Микитртуть» (м.Горлівка Донецької області), то для населення відсутня централізована система збору відпрацьованих люмінесцентних (ртутних) ламп та інших відпрацьованих ртутних приладів, і ртутьвмісні відходи від населення як правило викидаються разом із звичайними побутовим сміттям з подальшим їх розміщенням на полігонах твердих побутових відходів, і точну кількості ртуті, що потрапляє в довкілля, ніхто не обраховує. Закон України«Про відходи», доповнений статтею 35-1 (Закон України № 1825-VI від 21 січня 2010 р.), передбачає, що роздільне збирання побутових відходів здійснюють їх власники згідно з методикою роздільного збирання побутових відходів. Цю методику затверджує центральний орган виконавчої влади з питань ЖКГ. У ній зазначено, що небезпечні відходи необхідно збирати окремо від інших видів побутових відходів, а також відокремлювати на етапі збирання чи сортування та передавати спеціалізованим підприємствам, які мають ліцензії на їх переробку. Для реалізації цих норм прийнято урядову постанову від 25.05.2011 №541 «Про внесення змін до Правил надання послуг з вивезення побутових відходів». У 2011 р. затверджено Методику роздільного збирання побутових відходів (Наказ Мінрегіонбуду від 01.08.2011 №133). Відповідно до статті 21 Закону України «Про відходи» організація збирання та переробки/утилізації відходів, зокрема небезпечних, до яких зараховують відпрацьовані ртутьвмісні лампи, належить до компетенції місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Значну загрозу для навколишнього природного середовища та здоров'я людини становлять медичні відходи, відмінною ознакою яких від інших видів відходів являється надто висока ступінь обсіменіння їх патогенною мікрофлорою, що є основною причиною віднесення цих відходів до категорії небезпечних.

Медичні відходи є чинниками прямого і опосередкованого ризику забруднення навколишнього середовища, виникнення та поширення інфекційних та неінфекційних захворювань серед населення, тому Всесвітня організація охорони здоров'я відносить медичні відходи до групи небезпечних і рекомендує створення спеціальних служб для їх переробки. В Україні щорічно утворюється 380—400 тис. т медичних відходів, з них 100—120 тис. т є небезпечними. На даний момент медичні відходи в Україні вивозять на міські полігони захоронення твердих побутових відходів та на сміттєспалювальні заводи. Всі види медичних відходів вивозяться без застосування попереднього знезараження та сортування.

Відходи, що утворюються внаслідок втрати транспортними засобами своїх споживчих властивостей також є в останні роки новим для України видом відходів. На даному етапі склалась ситуація, коли транспортна техніка досягла значного фізичного зношення, а виробничо-технічний потенціал з її утилізації недостатньо розвинутий. За даними асоціації «Укравтопром», структура парку автотранспортних засобів є такою, при якій автотранспортні засоби віком більше 10 років становлять понад 50 % загальної кількості, а вантажні автомобілі цієї вікової категорії становлять понад 62 %. Списання автотранспортних засобів щороку становить приблизно 100 тисяч одиниць (у 2009 – 261 508 одиниць, у 2010 – 102 248 одиниць автотранспортних засобів). У зв’язку з цим гостро постає питання комплексного вирішення науково-методичних, економічних, організаційних, технічних, технологічних, організаційно-управлінських і соціальних завдань ефективного використання транспортної техніки на всіх етапах життєвого циклу. І одним з таких завдань є завдання утилізації транспортної техніки, яка потребує розробки і реалізації системного підходу до створення, розвитку та постійного вдосконалення виробничо-технічного потенціалу утилізації транспортних засобів та вилучення значних обсягів вторинної сировини (утилізація автомобіля середнього класу дає відносно його загальної ваги 6,6 % кольорових металів, 76,9 % чорних металів тощо).

Проблема утилізації відпрацьованих автомобільних шин останнім часом залучила до себе велику увагу через нагромадження їх величезних обсягів. Відпрацьовані шини не піддаються біологічному розкладанню, оскільки термін їх розкладу не піддається визначенню. Використані шини являють собою відходи, які займають велике фізичне простір, а їх ущільнення, збір і утилізація пов’язані з труднощами.

При відсутності належного регулювання зношені шини являють собою ідеальне місце для гризунів і також місце розмноження комах. Завдяки круглій формі шин в поєднанні з їх водонепроникністю в них протягом тривалого часу залишається вода та інші предмети (наприклад, гниле листя), що перетворює їх у сприятливі місця для розвитку личинок різних комах і, таким чином, служать джерелом інфекційних захворювань.

Виникаючи в результаті довготривалого зберігання шин під відкритим небом пожежі генерують викиди чорного диму, двоокису вуглецю (яки посилюють парниковий ефект), летких органічних сполук і небезпечних забруднювачів повітря, таких як поліциклічні ароматичні вуглеводні, стійки органічні забруднювачі (поліхлоровані дибензодіоксини та фурани, поліхлордифініли), хлорводород, бензол, важкі метали (миш’як, кадмій, нікель, цинк, ртуть, хром, ванадій).

За експертними оцінками в Україні тільки за останні п’ять років ринок автомобільних шин склав 4-6 млн. штук/рік, в результаті чого щорічно утворюється понад 180 тис. т цих відходів. На декількох діючих потужностях, які використовують застарілі технології утилізації зношених шин, щорічно утилізуються лише близько 14 тис. т зношених шин (менше 10 % від потреби), при цьому в процесі такої утилізації утворюється велика кількість пилу та шуму, а також продукується висока частка відходів.

В Україні щорічно утворюється близько 400 тис. т відпрацьованих технічних мастил (олив), які за національним законодавством належать до небезпечних відходів, і поводження з якими вимагає відповідної ліцензії. У наступних роках споживання товарних олив в Україні за прогнозами буде зростати на 5-10 % на рік, відповідно зростуть і обсяги утворювання відпрацьованих технічних олив. В сей час в країні відсутня централізована система збору відпрацьованих мастил. Існуючі підприємства, що мають відповідні ліцензії на роботу з відпрацьованими мастилами, здебільшого зводять свою діяльність до їх змішування з пальним та спалювання, і це призводить до додаткового негативного впливу на навколишнє середовище за рахунок випадання продуктів горіння мастил на землю та викидів продуктів горіння у повітря. В країнах ЄС регенерація відпрацьованих мастил досягає 70 %, що дозволяє повертати їх у вторинний товарообіг.

Тверді побутові відходи Основною відмінною рисою ситуації з твердими побутовими відходами (ТПВ) в Україні в останні роки є щорічний приріст обсягу ТПВ на рівні 8 %, причому частка вторинної сировини у ТПВ складає до 50 % і постійно збільшується; складування їх на переповнених полігонах, які не відповідають сучасним умовам екологічної безпеки та зростання несанкціонованих звалищ, особливо у маленьких містечках та селах (селищах).

За даними Мінрегіонбуду у 2010 р. в країні утворилося близько 50 млн. куб. м ТПВ, що становить близько 11—12 млн. т (за даними Мінприроди — 54 млн. куб. м, що становить 14 млн. т). Послугами з вивезення ТПВ охоплено лише 74 % відсотків населення. Основна маса ТПВ захороняється на полігонах та звалищах, кількість яких становить близько 4,5 тис., із них 314 од. (7 %) — перевантажені, а 897 од. (20 %) — не відповідають нормам екологічної безпеки. Загальна площа, зайнята звалищами, становить 7,8 тис. га. У приватному секторі, через відсутність належної системи збирання ТПВ, утворюються тисячі дрібних стихійних звалищ (щорічно — до 35 тис.).

Відставання у створенні ефективної інфраструктури поводження з ТПВ в Україні особливо очевидне у порівнянні з країнами ЄС. Тут лише 39,8 % ТПВ розміщується на полігонах, в Україні – 93 %; переробляється та компостується відповідно — 39,9 і 3 % (табл. 2).

Таблиця 2 Стан інфраструктури поводження з твердими побутовими відходами в порівняльному

контексті*

ЄС – 27 Україна, 2010 р. аструктурні складові поводження з відходами млн. т % млн. т %

щення на полігонах 103,0 39,8 10,2 93,0 ювання 55,0 21,2 0,4 4,0 робка, компостування 101,0 39,9 0,3 3,0 го 260,0 100,0 11,0 100,0

*За матеріалами Євростату (2008р.) і Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

Щорічно в Україні на сміттєспалювальних заводах (ССЗ) в Києві та Дніпропетровську спалюється 4 –6 % ТПВ. Через застарілі системи очистки на цих ССЗ та суттєві зміни морфологічного складу сучасного сміття в повітря потрапляють надшкідливі забруднювачі (сполуки свинцю, ртуті, інших важких металів, діоксини тощо). Київський ССЗ «Енергія» щорічно спалює близько 200 тис. т ТПВ, не маючи необхідних фільтрів з очищення викидів. В результаті кожен рік кияни вдихають близько 900 т токсичних речовин, пилу і газу. Аналогічна ситуація з заводом в Дніпропетровську. Екологи вважають, що підприємство слід давно закрити, тому що з 140 тис. т побутових відходів, які щорічно поступають на завод, залишається близько 56—70 тис. т надзвичайно небезпечних продуктів згоряння. Шлаки звалюють в балку, і шкідливі речовини забруднюють навколишню територію та грунтові води.

Аналіз термічних методів поводження з твердими побутовими відходами (ТПВ) На сей час світова практика володіє трьома найбільш розповсюдженими термічними методами обробки ТПВ — спалювання, піроліз та газифікація.

Спалювання в свій час стало найбільш технічно відпрацьованим серед усіх термічних методів обробки ТПВ. Побутові відходи спалюють (окислюють киснем) при вільному доступу повітря. Усі відомі на сьогодні сміттєспалювальні установки утворюють вторинні надзвичайно токсичні відходи – стійки органічні забруднювачі: поліхлоровані дибензодіоксини та дибензофурани; гексахлорбензол та поліхлоровані дифеніли, а також поліароматичні вуглеводні, які потім разом з важкими металами потрапляють у навколишнє середовище з димовими газами, стічними водами та шлаком.

Суттєвим недоліком сміттєспалювання є також його низька економічність. Коефіцієнт використання теплової енергії навіть на кращих сміттєспалювальних підприємствах США не перевищує 65 %. До того ж для спалювання відходів застосовують значну кількість додаткового рідкого палива (до 265 л на тонну відходів, що їх спалюють).

Водночас багато фахівців вважають, що сміттєспалювальні заводи взагалі не можуть бути екологічно чистими підприємствами. Відомий і, нажаль, нині покійний експерт – професор С. С. Юфіт переконливо довів не лише небезпечність сміттєспалювальних заводів, але й їхню неефективність, нeекологічність і абсолютну економічну неприйнятність для будь-якого місцевого бюджету.

Останнім часом багато компаній, які займаються термічною обробкою ТПВ, переходять від простого спалювання побутових відходів на двоступінчастий процес, що включає стадію піролізу (розкладання органічних речовин без доступу кисню за відносно низьких температур 450–800 °С). У результаті піролізу отримують горючий газ і твердий залишок(перша стадія). На другій стадії продукти піролізу без будь-якої додаткової обробки, відправляють у піч на спалювання. Частина піролізних газів після конденсації може бути виведена із системи і конвертована в рідке паливо. Піроліз має ті самі недоліки, що і пряме спалювання відходів. Піролізний газ необхідно очищати від кислих газів типу хлористого водню (НСl), внаслідок чого цей процес стає досить дорогим через застосування спеціального устаткування і використання каустичної або кальцинованої соди; при цьому також не можна уникнути забруднення довкілля

важкими металами. Через високу вартість енергії, яка потрібна для протікання процесу піролізу, а також складністю інженерних рішень для багатотоннажного безперервного промислового використання метод піролізу є дуже дорогим, його використовують для знешкодження лише найбільш небезпечних відходів (медичних, пестицидів тощо) на невеликих установках лише в тих випадках, де екологічна безпека важливіша за витрачені кошти.

Газифікація ТПВ – це процес, що фізично та хімічно змінює біомасу в умовах підвищеної температури та у середовищі, яке збіднене киснем, тобто процес газифікації ТПВ відбувається аналогічно процесу піролізу, але за температури 800–1300 °С і за наявності невеликої кількості повітря. Кінцеві продукти газифікації – шлак, рідкі піролізні вуглеводні та гази (піролізний газ, синтез-газ або syngas). Склад синтез-газу залежить від типу окислювача та складу сировини. Найбільш чистий газ отримують при окисленні чистим киснем, але кисневі установки є дуже дорогими. Екологічну ситуацію процес газифікації ТПВ також не поліпшує, тому що наявність повітря й наявність в смітті хлорорганічних сполук за високої температури призводить до інтенсивного утворення діоксинів, а солі важких металів із процесу не виводяться і потрапляють у навколишнє середовище. До економічних та екологічних недоліків процесів піролізу та газифікації ТПВ також відносять:

Високу вартість переробки при окислюванні киснем і, як наслідок, збитковість виробництва.

Погану якість синтез-газу при окислюванні повітрям (повітря містить високий відсоток баласту – до 80 % азоту).

Присутність токсичних легкорозчинних речовин у золі, що потребує необхідності її захоронення у спеціальних контейнерах. Високотемпературний піроліз ТПВ є по суті газифікація ТПВ, що відбувається за температури 1 650–1 930 °С в розплаві мінеральної суміші з добавками металів або за температури до 1 700 °С в розплаві солей чи лугів за наявності каталізаторів (так звана MSOP-технологія). Є приклади використання цієї технології для обробки біологічної складової (біомаси) відходів для отримання вторинного синтез-газу, який у подальшому використовують для отримання пари, гарячої води та електроенергії. Складовою частиною процесу високотемпературного піролізу є продукти у вигляді шлаку, тобто залишки, які не піддаються піролізу.

У 2009 р. шведські компанії EcoEnergy і BiogasProm пообіцяли інвестувати 700 млн. євро в будівництво заводів з утилізації сміття у дев'яти містах України. Вже у 2009 р. планувалось розпочати будівництво сміттєпереробних заводів в Донецьку і Харкові. У подальшому такі заводи планувалось побудувати в Бучі, Володимирі-Волинському, Ужгороді, Луцьку, Миргороді, Шостці, Новоград-Волинському, Новій Каховці та Старокостянтинові. Цей проект, як свідчили автори, мав би окупитися завдяки вторинній переробці скла та паперу, виробництва біогазу, теплової енергії та електроенергії з відходів.

У 2010 р. Комітет економічних реформ створив перший перелік національних проектів — масштабних економічних проектів, які, на думку авторів, мають стратегічне значення для цілих галузей української економіки та спрямовані на вирішення окремих соціальних проблем або радикальне економічне оновлення цілих регіонів., В 2011 р. було засноване Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами, яке визначено основним відповідальним за реалізацію інвестиційної реформи в Україні.

Національний проект «Чисте місто», який є складовою національного пріоритету «Нова якість життя»43, планує впродовж 4-х років створити техніко-економічні обґрунтування для десяті пілотних проектів з будівництва сміттєпереробних заводів в містах Київ, Вінниця, Суми, Хмельницький, Тернопіль, Чернівці, Дніпропетровськ , Полтава, Харків та Кіровоград. Загальний обсяг фінансування національного проекту «чисте місто – 5 млрд. грн.44.

Реалізація вищезазначених планів з будівництва сміттепереробних заводів через непрозорість прийняття рішень про вибір технологій утилізації та виділення земельних ділянок, відсутність намірів у місцевої влади щодо побудови сміттесортувальних станцій та впровадження роздільного збору сміття від населення викликає серйозну занепокоєність громадян (реакція місцевих жителів на плани місцевої влади з будівництва сміттепереорбних заводів в Донецьку, Новій Каховці).

Також дуже існують приклади дуже негативної реакції громадян на необгунтований вибір місцевої влади земельних ділянок під облаштування нових полігонів ТПВ45.

Законодавче забезпечення питань поводження з відходами в Україні Поводження з відходами в Україні регулюють цілий ряд нормативно-правових документів, серед яких більше десяти законів, сотні нормативних актів на рівні Кабінету Міністрів України і регулятивних документів інших відомств.

Основним є Закон України «Про відходи» від 5 березня 1998 р., який забезпечує базовий рівень правового регулювання проблем поводження з відходами. Закон постійно удосконалюють, редакція закону від 04.11.2012 р. містить 8 змін, які вносилися відповідними Законами України. Останні зміни, які було внесено у 2012 р., стосувалися доповнення пункту «г» частини першої статті 31 словами «системи збирання, видалення, знешкодження, утилізації відходів, що утворюються у процесі медичного обслуговування, ветеринарної практики, пов’язаних з ними дослідних робіт» (Закон України №5179-VI від 6 липня 2012 року) та внесення змін в Закон України «Про відходи» в частинах, які стосуються побутових відходів (Закон України № 5400-VI від 2 жовтня 2012 р. та Закон України № 5402-VI від 2 жовтня 2012 р.).

Програма використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 року, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 року №668. Комплексна програма поводження з радіоактивними відходами, затверджена постановою КМУ від 29 квітня 1996 року №480 в редакції 5 квітня 1999 року №542. Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами на період до 2005 року, затверджена Законом від 14 вересня 2000 року. Програма поводження з твердими побутовими відходами, затверджена постановою КМУ від 4 березня 2004 року №265. Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами, затверджена Законом України від 17 вересня 2008 року.

43Указ Президента України від 08.09.2010 року № 895. 44 http://www.ukrproject.gov.ua/project/chiste-misto 45 http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&tx_ttnews[tt_news]=21221&tx_ttnews[backPid]=24&cHash=4638489e74

Про поводження з відходами йдеться у деяких інших загальнодержавних, регіональних, секторальних та галузевих програмах.

Заходи Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011–2015 роки (НПД) передбачають розроблення й впровадження систем поводження з окремими видами відходів: пакувальними матеріалами і тарою; відпрацьованими оливами (нафтопродуктами); зношеними шинами, гумотехнічними виробами та відходами гумотехнічного виробництва; непридатними до використання транспортними засобами; електричним та електронним обладнанням (в тому числі, трансформаторами та стабілізаторами); медичними відходами; будівельними відходами. На виконання цих заходів НПД у 2011—2012 рр. Кабінет Міністрів України прийняв наступні постанови: Постанову КМУ від 27 липня 2011 р. № 1075 «Деякі питання збирання, видалення, знешкодження та утилізації відпрацьованих мастил (олив)». Постанову КМУ від 27 липня 2011 р. № 1136 «Деякі питання збирання, заготівлі та утилізації зношених шин». Постанову КМУ від 3 вересня 2012 р. № 843 «Деякі питання заготівлі та утилізації відходів, що утворюються внаслідок втрати транспортними засобами своїх споживчих властивостей». Підготовлено: Проект концепції Загальнодержавної програми екологічної програми поводження з відходами.

Проект постанови КМУ «Про впровадження системи поводження з небезпечною використаною тарою і пакувальними матеріалами».

В рамках виконання пункту 7 Доручення Президента України від 30 травня 2011 року N 1-1/1047 «Щодо підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами» та Плану заходів щодо виконання у 2012 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу Кабінет Міністрів України затвердив «План заходів з виконання Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі» (Постанову КМУ від 25 липня 2012 р. № 589-р). Підготовлено: Проект постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання збирання, заготівлі та утилізації відпрацьованого електричного і електронного обладнання». Проект постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання збирання, видалення, знешкодження та утилізації відходів, що містять ртуть та її сполуки». На думку розробників проекту постанови з Мінприроди, її прийняття сприятиме не лише впровадженню безпечних і екологічно доцільних технологій поводження з відходами, що містять ртуть та її сполуки, а й дасть можливість збільшити обсяги недержавних інвестицій у сектор поводження з небезпечними відходами. Проектом постанови передбачено, що підприємства, установи та організації всіх форм власності, що виробляють або імпортують для вільного використання продукцію, яка містить ртуть та її сполуки, зобов’язані самостійно забезпечити збирання, видалення, знешкодження та утилізацію цих відходів або ж укласти договори про виконання таких робіт з урахуванням встановленого мінімального розміру плати за ці послуги з підприємством, яке має відповідну ліцензію. Зараз проект постанови проходить процедуру погодження.

Проект постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання збирання, видалення, знешкодження та утилізації відходів, що утворюються у процесі надання послуг з охорони здоров'я людей, ветеринарних послуг, пов'язаних з цим дослідних робіт, а також відходи лікарських засобів». Проект розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо поводження з медичними відходами».

Таким чином, в Україні докладено певних зусиль до створення системи управління у сфері поводження з відходами та її нормативно-правового й економічного забезпечення. Особливістю її формування і становлення є непослідовність цих процесів. Окремі підсистеми та елементи мають різні ступені розвиненості та практичної реалізації. Ще й досі чимало економічних інструментів існують лише на рівні законодавчих положень, залишаються нереалізованими та не впровадженими в практику господарювання. Характерною рисою сформованої системи керування у сфері поводження з відходами є переважання адміністративних методів над економічними. 2.11. Наслідки приватизації енерго- , водопостачальних і надродобувних структур Ключовий автор – С. Федоринчик (УЕА «Зелений Світ», голова – М. Коробко) Розділ 3. Державна політика щодо оптимізації споживання, впровадження засад сталого розвитку та пропаганди екологічно збалансованого способу життя Ключовий автор – А. Артов (КРА «Екологія і Мір») У розділі має бути наведений перелік дій та заходів з боку органів державної влади всіх рівнів щодо оптимізації споживання, запобігання шкідливим впливам на довкілля, а також пропаганди екологічно збалансованого способу життя, спрямованості до впровадження засад сталого розвитку та «зеленої економіки» як його частини.

Розділ 4. Зміна клімату

Ключовий автор – О. Мелень-Забрамна (МБО «Екологія – Право – Людина»)

У розділі має бути наведений і проаналізований перелік нормативно-правових актів України в сфері зміни клімату та діяльність державних органів, які реалізують та формують державну політику та державну позицію щодо зміни клімату. Автори мають проаналізувати сучасну ситуацію із реалізацією торгівлі квотами, проектів спільного впровадження та схеми «зелених інвестицій».

4.1. Законодавче регулювання в сфері зміни клімату 4.2. Ефективність державного управління в сфері зміни клімату

4.3. Торгівля квотами в Україні 4.4. Стан реалізації проектів спільного впровадження 4.5. Стан впровадження «зелених інвестицій» в Україні 4.6. Роль та позиція України в міжнародних переговорних процесах по зміні клімату

ЧАСТИНА IV. ДОВКІЛЛЯ ТА ЗДОРОВ’Я

Відповідальний за Ч.IV – П. Михайленко (ГО «Екологія. Жінка. Світ») Співавтори: Галина Проців (Екологічний клуб «Край», м. Бережани Тернопільської області), Олександр Філь (Дитяча Екологічна організація «Медобори», м. Тернопіль), Вадим Гончарук (ГО «ІнтерЕко», м. Вінниця), Ганна Дубова (Молодіжна организація Донбасу по біоетиці, м. Донецьк), Світлана Алещенко (МБФ „Християнський світ”, м. Полтава) Вступ

Конституція України передбачає право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля (стаття 50), при цьому забезпечення екологічної безпеки (стаття 16) та санітарно-епідемічного благополуччя (стаття 49) є обов’язком держави. Відповідно до ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» - «санітарне та епідемічне благополуччя населення - це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами», а шкідливий вплив на здоров'я людини визначаєтьс як «вплив факторів середовища життєдіяльності, що створює загрозу здоров'ю, життю або працездатності людини чи здоров'ю майбутніх поколінь».

Оновлена матриця Цілей розвитку тисячоліття (ЦРТ) в Україні – 7 цілей, 15 завдань, 33 індикатори – розроблена шляхом прозорого та відкритого процесу стратегічного планування та прогнозування тенденцій розвитку до 2015 року. Саме система ЦРТ, яка базується на принципах узгодженості людського, економічного та екологічного розвитку, може забезпечити соціальний прогрес, що визнає потреби кожної людини.

4.1. Забруднення довкілля і його вплив на здоров’я населення Захворюваність населення – поняття, що включає в себе показники, які характеризують

рівень різних захворювань та їх структури серед усього населення або окремих його груп на даній території. У комплексі медичних показників здоров'я захворюваність посідає особливе місце, її медико-соціальне значення визначається тим, що саме захворювання є основною причиною смерті, тимчасової та стійкої втрати працездатності що в свою чергу призводить до великих економічних втрат суспільства, негативного впливу на здоров'я майбутніх поколінь і зменшення чисельності населення.

За офіційними висновками Держкомстату сучасний стан здоров'я населення України, який досить суттєво відтворюють показники захворюваності, характеризується такими основними тенденціями:

1. Зростає поширеність і первинна захворюваність за більшістю класів хвороб. 2. Зростає частота переходу гострих захворювань у хронічні. 3. Домінуюче місце в структурі посідають хронічні неінфекційні захворювання,

передусім хвороби органів дихання, системи кровообігу, нервової системи та органів чуття. 4. Підвищується частота вроджених вад і спадкових захворювань. 5. Значно збільшується інфекційна захворюваність, і в першу чергу туберкульоз,

кишкові інфекції, вірусний гепатит. 6. Зростає поширеність соціально обумовлених хвороб, насамперед туберкульозу,

СНІДу. 7. Відбувається диференціація рівнів захворюваності в основних соціальних

групах, зокрема підвищення захворюваності серед малозабезпечених верств населення. І, хоча для 4-х основних хронічних неінфекційних захворювань (серцево-судинні,

онкологічні, легеневі обструктивні захворювання та діабет) визначено 4 основні фактори ризику, пов’язані зі способом життя (тютюнопаління, нездорове харчування, низька фізична активність ті алкоголь), усі вони можуть бути названі «екологічно чутливими». На їх частку у загальній структурі захворюваності в Україні припадає у різних регіонах до 70%.

У 2011 р. серед дорослого населення України було зареєстровано біля 20,9 млн випадків хвороб, виявлених вперше (захворюваність) і 69,5 млн звертань на рік з приводу всіх хвороб (поширеність). Відносний показник захворюваності (на 100 тис. дорослого населення) становив 55474,2, а поширеності – 184 754,9. Поширеність хвороб серед дорослого населення має виразні тенденції до зростання, порівняно із 2007 р. (176 708,3) вона зросла у 2010 р. (183 990,8) та у 2011 р. (184 754,9 на 100 тис. дорослого населення). Приріст поширеності хвороб серед дорослого населення України за період 2007–2011 рр. склав 4,55% .За даними МОЗ України у 2011 р. очікувана тривалість життя населення України при народженні становить у чоловіків 65,84 років (у містах – 66,53; у сільській місцевості – 64,41), у жінок 75,67 (у містах – 75,99; у сільській місцевості – 74,92). Україна є державою, де населення не лише скорочується одними з найвищих темпів у світі, але й скорочується тривалість життя українців – сьогодні вона на 12-14 років менша, ніж у європейський країнах.

Спостерігається значна територіальна диференціація смертності, а отже й істотні відмінності в показниках тривалості життя, за якими регіони країни можна об’єднати у три групи. До першої (з відносно сприятливою ситуацією) належать м. Київ, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська та Чернівецька області, де рівень тривалості життя у 2011 р. у чоловіків на 3–4 роки і у жінок на 2,0–2,5 року був вищим за середньоукраїнські показники. Слід зазначити, що в цих регіонах за всі роки незалежності ситуація щодо смертності була стабільно кращою, ніж на інших територіях країни.

У більшості областей сходу та півдня країни (друга група – Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Одеська та північна Чернігівська області), ситуація з тривалістю життя залишається несприятливою. В даному регіоні очікувана тривалість життя в 2011 р. у чоловіків на 3, а в жінок на 2 роки нижча, ніж в областях першої групи.

Решту областей можна об’єднати в третю групу, в якій показники тривалості життя мають середні значення між першою та другою групою областей. Це переважно центральні та три західні (Волинська, Рівненська, Закарпатська) області.

Регіональні відмінності в тривалості життя в Україні обумовлені цілою низкою чинників соціально-економічного, демографічного та екологічного характеру і визначаються переважно смертністю населення працездатного і раннього післяпрацездатного віку.

4.1.1. Атмосферне повітря Надмірна концентрація промислових об’єктів та автотранспорту на території України

призвела до надзвичайного антропогенного навантаження на довкілля. Тому, незважаючи на тенденцію останніх 10 років щодо зниження обсягів промислових викидів в атмосферне повітря, проблема його санітарної охорони не втратила своєї актуальності.

Головними причинами, що обумовлюють незадовільний, а найчастіше – і небезпечний стан атмосферного повітря населених пунктів, є: недотримання підприємствами технологічного режиму експлуатації пилогазоочисного устаткування; невиконання у встановлені терміни заходів зі зниження обсягів викидів до нормативного рівня; низькі темпи впровадження сучасних технологій очищення викидів; відсутність ефективного очищення викидів підприємств від газоподібних домішок; відсутність санітарно-захисних зон між промисловими та житловими районами.

Українські державні стандарти якості повітря є величинами того ж порядку, як і стандарти рекомендовані Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) у Керівних принципах щодо якості повітря у Європі. Єдиним винятком є рекреаційні території, де ліміт становить 0,8 ГДК. Наявні дані моніторингу описують середньорічні або середньодобові рівні концентрацій в атмосферному повітрі NOx, СО, SO2 та твердих частинок.

Державні стандарти, а також стандарти ВООЗ для окремих забруднюючих речовин перевищуються у майже усіх великих містах України. Значення для оксиду азоту та пилу перевищуються на майже усіх станціях спостереження по території країни, причиною чого є те, що забруднення від промисловості та електростанцій накладається з викидами від транспорту. Міста з найвищим рівнем забруднення повітря розташовані у Донецько-Придніпровському промисловому регіоні. Тут, також перевищені середньорічні концентрації моно оксиду азоту та деколи оксиду сірки.

Високий рівень забруднення атмосферного повітря формується, головним чином, за рахунок викиду шкідливих речовин підприємств коксохімічної, металургійної та хімічної промисловості.

В цілому, станції моніторингу повітря в Україні дають чітку картину впливу забруднення повітря на населення, але не завжди вловлюють сукупний вплив епізодичного забруднення. Не існує систем переводу отриманих значень між різними наборами даних. Існуючі мережі моніторингу якості повітря в цілому нездатні провести зв’язки між рівнями забруднення повітря та видами викидів і таким чином ідентифікувати види діяльності, які порушують нормативи викидів або стандарти якості повітря за нормальних умов функціонування. Гідромет та МОЗ не провели гармонізації або координації власних програм та методів моніторингу.

Різноманітні структури моніторингу звітують різним урядовим органам і часто проводять вимірювання тих же самих параметрів, але з використанням різного обладнання, методів та процедур. Не існує уніфікованої методики для використання усіма структурами, які здійснюють моніторинг тих самих компонентів довкілля. В результаті, дані моніторингу, які поширюються серед різних джерел, нецілісні та не піддаються порівнянню.

Станом на 2011 р. у міських поселеннях 5,6% проб (19 138 із 34 2707) атмосферного повітря містять забруднюючі речовини у концентраціях, що перевищують гранично допустимі (проти 6,7% у 2010 р.), у сільських поселеннях – 1,6% (проти 1,9% у 2010 р.)

Слід зазначити, що поряд з деяким зниженням обсягів промислових викидів в атмосферне повітря, у зв’язку з постійним зростанням кількості одиниць автотранспорту, відмічається значне зростання внеску відпрацьованих газів у забруднення атмосферного повітря, особливо великих міст України.

4.1.2. Питна вода і здоров’я Проблема забезпечення населення України безпечною та якісною питною водою є

однією із тих, що значною мірою визначають якість життя, стан здоров’я, рівень екологічної та епідемічної безпеки цілих регіонів. За ступенем водозабезпечення Україна посідає одне з останніх місць серед країн Європи, а за водоємністю валового суспільного продукту випереджає їх. При недостатній забезпеченості водними ресурсами, в країні найбільші норми водокористування на одну людину (в середньому 250-320 л/добу). Основними чинниками, від яких залежить забезпечення населення питною водою, є якість води в джерелах водопостачання; технологія підготовки води; технічний стан систем водопостачання і водовідведення.

Доступ до питної води є пріоритетним питанням Цілей розвитку тисячоліття для України. Згідно з оцінками, зробленими перед Всесвітнім саммітом зі сталого розвитку у 2002 році, 12,5% проб питної води в Україні не відповідають санітарним стандартам. З метою покращення якості та наявності води були розроблені декілька національних стратегічних програм, таких як «Питна вода України» (2005 р.), «Комплексна програма першочергового забезпечення сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, централізованим водопостачанням у 2001–2005 роках і прогноз до 2010 року» та «Загальнодержавна програма розвитку водного господарства на 2002 – 2010 роки». Нестача фінансування призупинила всі ці програми. У 2001–2004 роках було виділено тільки 10% необхідних коштів, і не було збудовано жодної із запланованих систем водопостачання у сільських населених пунктах.

Діяльність Міністерства охорони здоров’я України у питаннях щодо води та здоров’я координувалася та здійснювалася в рамках Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002-2011 роки (затверджена постановою КМУ від 10 січня 2002 р. № 14 «Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002-2011 роки») згідно наказу МОЗ від 15 травня 2002 р. № 179/34 «Про забезпечення виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. № 14 «Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я нації» на 2002-2011 роки»). Безумовною перевагою та запорукою ефективності Програми «Здоров’я нації» є її комплексність – застосовано міжгалузевий підхід, до виконання взаємопов’язаних напрямків програми залучено 18 міністерств, 8 держкомітетів, 3 академії наук. Розділ XXI «Якість води» включає 11 напрямків заходів та відповідний перелік заходів, відповідальність за виконання яких покладається та МОЗ та АМН.

4.1.2.1. Забезпечення якості води Моніторинг якості води поверхневих водойм свідчить про те, що їх екологічний стан

практично не покращується. У середньому по країні відмічається тенденція до погіршення стану водойм І-го категорії за мікробіологічними показниками. Основні забруднювачі поверхневих водойм –

перевантажені каналізаційні очисні споруди та мережі, які перебувають у незадовільному технічному стані та потребують проведення капітальних ремонтів та реконструкції.

Понад 90% забруднених стоків дають водоканали міст та промислові підприємства гірничо-видобувного та металургійного комплексів мм. Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Нікополя, Кривбасу та Західного Донбасу. Залишається гострою проблема скиду у водойми високомінералізованих шахтних та кар’єрних вод Кривбасу та Західного Донбасу (Дніпропетровська, Миколаївська та Херсонська області).

Протягом 2011 р. продовжувалися роботи щодо забезпечення контролю за станом виконання заходів, передбачених «Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів», «Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води» тощо.

Під наглядом держсанепідслужби України у 2011 р. знаходилось 18875 (у 2010 р. – 18 950) джерел централізованого водопостачання населення: 1603 комунальні (у 2010 р. – 1565), 4954 відомчі водопроводи (у 2010 р. – 5025), 7640 сільських водопроводів (у 2010 р. – 7676) і 174 314 джерел децентралізованого водопостачання (у 2010 р. – 175 607), з них 169 734 колодязі (у 2010 р. – 171 048), 3371 артезіанський колодязь (у 2010 р. – 3371), 1209 каптажів (у 2010 р. – 1171).

Протягом останніх років близько 4,7% водопроводів не відповідають санітарним нормам. Питома вага нестандартних проб питної води, відібраних з джерел централізованого водопостачання, за санітарно-хімічними та бактеріологічними показниками в останні роки становить 14,7% та близько 2,9% відповідно.

Найбільша кількість нестандартних проб питної води з централізованих систем водопостачання реєструється, як і раніше, на сільських водопроводах – 7,6% їх не відповідають санітарним нормам і правилам.

Зміна форм власності та передача сільських водопроводів на баланс органів місцевого самоврядування загострили проблему забезпечення населення питною водою гарантованої якості. Водопроводи знаходяться в незадовільному технічному стані, населення змушене проводити ремонти за власні кошти. На багатьох сільських водопроводах немає очисних споруд та знезаражуючих установок, відсутній виробничий лабораторний контроль якості питної води.

Водночас централізованим водопостачанням забезпечено лише четверту частину сіл України. Решта сільського населення споживає воду з колодязів та індивідуальних свердловин, які переважно знаходяться у незадовільному санітарно-технічному стані.

Під наглядом держсанепідслужби України у 2011 р. знаходилось 174 314 джерел децентралізованого водопостачання (у 2010 р. – 175 607, 2009 р. – 85 426), з них 169 734 колодязі (у 2010 р. – 171 048), 3371 артезіанський колодязь (у 2010 р. – 3371), 1209 каптажів (у 2009 р. – 1171).

У 2011 р. питома вага досліджених проб питної води з джерел децентралізованого водопостачання, які не відповідали санітарним вимогам, становила 32% за санітарно-хімічними (нижче рівня показника 2010 р. – 34,2%) та 16,4% за бактеріологічними показниками (нижче рівня 2010 р. – 22,3%), у тому числі з колодязів, які не відповідали санітарним вимогам, становила 33,2% за санітарно-хімічними (нижче рівня показника 2010 р. – 35,4%) та 17,6% за бактеріологічними показниками (нижче рівня показника 2010 р. – 23,6%); з артезіанських колодязів, які не відповідали санітарним вимогам, становила 19,0% за санітарно-хімічними (вище показника 2010 р. – 18,2%) та 6,1% за бактеріологічними показниками (нижче рівня показника 2010 р. – 6,9%) (рис. 3.2.3).

Відмічається зростання нітратного забруднення ґрунтових вод внаслідок ненормованого використання в колективних господарствах та у приватному секторі мінеральних та, особливо,

органічних добрив. Слід зауважити, що ефективних методів видалення нітратів з води в умовах децентралізованого водопостачання практично не існує. Забруднення води наднормативними концентраціями нітратів призводить до виникнення захворювання на водно-нітратну метгемоглобінемію у дітей, зниження загальної резистентності організму, що сприяє збільшенню рівня загальної захворюваності, у тому числі інфекційними та онкологічними хворобами.

Проблемними питаннями залишаються недостатньо чітке визначення відомчого підпорядкування громадських колодязів, відсутність спеціалізованих бригад з їх технічного обслуговування, несвоєчасне проведення власника ми профілактичних заходів.

За порушення вимог санітарного законодавства з питання забезпечення населення країни якісною питною водою держсанепідслужбою у 2011 р. притягнуто до адміністративної відповідальності 4803 відповідальні посадові особи проти 4224 у 2010 р.; у слідчі органи передано 92 справи, за 64 (69,6%) із них прийняті рішення щодо притягнення до відповідальності (у 2010 р. – 67 справ, по 50-х (74,6%); для розгляду на адмінкомісіях було передано 136 справ (у 2010 р. – 91); винесено 11031 постанову про припинення експлуатації об’єктів, із них на постійно – 2210 (20%) (у 2010 р. – відповідно 16 744 і 2452 (14,6 %).

4.1.2.2. Національна доповідь про якість питної води та інформування населення Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя

населення» визначено, що громадяни мають право на безпечну для здоров’я і життя питну воду (стаття 4). Законом про питну воду громадянам гарантовано право вільного доступу до інформації про якість питної води. З цією метою центральний орган виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства (ЖКГ) має щороку готувати і оприлюднювати Національну доповідь про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні (стаття 9). Відповідний порядок затверджено Кабінетом Міністрів України у 2004 році. Крім того, було визначено одинадцять центральних органів виконавчої влади, представники яких беруть участь у підготовці Національної доповіді. Згідно з порядком підготовки доповіді (Постанова КМУ від 29.04.2004 № 576), вона має бути оприлюднена в ЗМІ у липні. Проте, діяльність Мінрегіонбуду та ЖКГ не забезпечило в повному обсязі реалізацію права громадян на доступ до інформації про якість питної води. Так, Національна доповідь про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні у 2009 році, а також його динаміка за п’ять років були оприлюднені на веб-сайті тільки у грудні 2010 року, тобто із запізненням на 5 місяців. У 2010 та у 2011 роках Національна доповідь не була підготовлена та оприлюднена. Мінрегіонбуд не виконує покладених на нього завдань та порушує вимоги Закону про питну воду (стаття 9). Як наслідок, порушуються права громадян на доступ до інформації про якість питної води.

Загалом можна говорити про три основні форми інформування населення. Першою такою формою є підготовка й оприлюднення Національної доповіді щодо якості питної води та стану питного водопостачання в Україні. Проте, навіть за умови підготовки і видання її цінність нівелюється її недоступністю. Питання про те, де можна отримати паперову чи електронну версію доповіді за той чи інший рік, є, по-суті, риторичним, оскільки на нього відповіді немає.

Другою формою інформування населення про якість води є інформаційні та інформаційно-аналітичні матеріали суб’єктів моніторингу водних ресурсів і об’єктів. Такі матеріали стали ключовими елементами поточного інформування громадськості через відповідні Інтернет-портали. До певної міри вони мають більш оперативний характер, ніж НД про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні, хоча теж мають пост-фактумний характер.

Третьою формою інформування населення про якість води є використання засобів масової інформації – періодичних друкованих видань, радіомовлення й телебачення. Саме цій формі санітарно-просвітної роботи серед населення віддає перевагу МОЗ України, про що свідчить переважна більшість звітів, підготовлених його структурними підрозділами. Сотні, тисячі, десятки тисяч публікацій і виступів по радіо й телебаченню, безумовно, є важливою складовою інформування населення про якість води та пов’язані з цим проблеми. Разом з тим, у цієї форми є дуже суттєвий недолік: при необхідності в режимі поточного часу отримати достовірну інформацію стосовно поширення хвороб, пов’язаних з водою, та запобігання цим процесам, це зробити не просто. Скоріше за все, не можливо, оскільки МОЗом такий механізм поки що не запроваджений. Тому доповнення названої форми інформування населення постійно діючим порталом на кшталт розробленого в системі МНС мало б надзвичайно важливе значення.

4.1.2.3. Загальнодержавна програма «Питна вода України» на 2006-2020 роки:

перезавантаженя? У 2005 році була затверджена Загальнодержавна програма «Питна вода України» на

2006-2020 роки. У жовтні 2011 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Загальнодержавну програму «Питна вода України» на 2006-2020 роки», відповідно до якого Програму викладено в новій редакції.

На виконання Програми в 2005 року 99,6% коштівв мала бути спрямована на виконання завдання «Розвиток і реконструкція систем водопостачання та водовідведення». Незважаючи на те що технічний стан систем централізованого водопостачання та водовідведення в країні є критичним, програмою у новій редакції виконання заходів за напрямами «Розвиток та реконструкція систем водопостачання та водовідведення», «Освіта, підготовка кадрів, виховання та інформування громадськості» не передбачено взагалі. Очевидно, що підготовка та оприлюднення Національної доповіді про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні планово не передбачається, тобто і надалі буде порушено права громадян на доступ до інформації про якість питної води.

У той же час у редакції Програми від 20.10.2011 р. на завдання «Охорона і раціональне використання джерел питного водопостачання», яке передбачає виконання тільки двох заходів - упорядкування зон санітарної охорони джерел питного водопостачання; будівництво та реконструкцію водозабірних споруд із застосуванням новітніх технологій та обладнання. Чим пояснити таку різку зміну пріоритетів – незрозуміло, так само, як незрозумілою і неприпустимою є запланована відсутність коштів на інформування громадськості.

4.1.2.4. Виконання вимог Протоколу про воду та здоров'я щодо цільових

показників та систем реагування в Україні Протокол про воду і здоров’я до Конвенції про охорону та використання транскордонних

водотоків та міжнародних озер став першим міжнародним договором, який створив засади для поєднання управління водними ресурсами з питаннями охорони здоров’я, належним забезпеченням людей питною водою та створенням адекватних санітарно-гігієнічних умов для кожного. Протокол спрямований на запобігання, попередження та ліквідацію захворювань і загроз для здоров’я пов’язаних з водою.

Україна, яка підписала й ратифікувала цей Протокол, взяла на себе важливі зобов’язання, які передбачені Протоколом. З моменту набуття Протоколом чинності (4 серпня 2005 року) минуло достатньо часу для того, щоб критично оглянути попередню діяльність та накопичений досвід, оцінити досягнутий прогрес і скоригувати пріоритети для подальшої діяльності у цій галузі.

Метою Протоколу є досягнення такого становища, «щоб на всіх відповідних рівнях, як у загальнодержавному масштабі, так і у транскордонному та міжнародному контексті, сприяти охороні здоров'я та благополуччю людей на індивідуальній та колективній основі згідно з принципами сталого розвитку шляхом удосконалення управління водними ресурсами, включаючи охорону водних екосистем, а також шляхом попередження, контролю і зниження ступеня поширення захворювань, пов'язаних із водою». При цьому "захворювання, пов'язані з водою" означає будь-які суттєві негативні наслідки для здоров'я людини, такі як смерть, інвалідність, захворювання чи розлади, безпосередньо чи опосередковано викликані станом чи змінами у кількості або якості будь-яких вод». Протокол містить 26 статей, які визначають та регулюють усі аспекти його реалізації, включаючи «Спільні та скоординовані міжнародні дії» (ст. 12). На національному рівні конкретних дій та особливої уваги для досягнення мети Протоколу потребують статті 6 (Цільові показники та контрольні терміни), 8 (Системи реагування), 9 (Поінформованість громадськості, навчання, підготовка, наукові дослідження та розробки, інформація) та 10 (Інформування громадськості). Ми зосередимо свою увагу на виконанні Україною вимог статей 6 та 8, оскільки стан реалізації статей 9 та 10, на нашу думку, вимагає окремого поглибленого дослідження.

Стаття 6, яка зобов’язує кожну Сторону Протоколу встановити та опублікувати «національні та/або місцеві цільові показники, які мають відношення до норм та рівнів результативності, яких необхідно досягати чи підтримувати для забезпечення високого рівня захисту від захворювань, пов'язаних із водою». Протокол не зобов’язує держави встановлювати певний рівень показника, вони мають самостійно їх визначати. Але передбачалося, що такі показники повинні бути визначені такі показники протягом двох років з моменту набуття Протоколом чинності та відповідним чином ухвалені. Країни мають також встановити контрольні терміни досягнення таких показників. За необхідності, зокрема, по мірі досягнення, цільові показники повинні періодично переглядатися. Протокол наполягає також на тому, щоб держави, на засадах відкритості й справедливості, передбачили відповідні механізми для забезпечення участі громадськості, а також механізми належного врахування результатів такої участі в процесі встановлення та перегляду цільових показників.

На жаль, у реалізації ця найбільш важлива вимога щодо встановлення цільових показників у галузі запобігання та контролю захворювань, пов’язаних з водою, фактично не виконана. Сторони Протоколу, як вже зазначалося, були зобов’язані виконати цю вимогу протягом двох років з часу набуття його чинності. Для України цей визначений час сплив – як з моменту ратифікації, так і з моменту набуття чинності Протоколу, тому встановлення цільових показників має стати пріоритетом на найближчий час і має бути відображено у відповідних планах дій.

4.1.3. Забруднення грунтів і пестициди Питання утилізації, знешкодження та захоронення токсичних промислових відходів не

вирішуються роками, що є порушенням Закону України «Про відходи» від 05.03.1998 р. № 187/98-ВР. Незважаючи на те, що минуло вже багато років від прийняття постанови Ради Міністрів УРСР від 30.05.1984 р. № 230 «Про утилізацію, знешкодження та захоронення токсичних промислових відходів» та прийняття у 1998 р. Закону України «Про відходи», жоден з територіальних органів

виконавчої влади та місцевого самоврядування не вжив відповідних заходів зі створення полігонів для захоронення токсичних промислових відходів.

Одним із найвагоміших джерел забруднення довкілля, у тому числі водних об’єктів, є ґрунт. Токсичні речовини, в т.ч. пестициди, мігрують з ґрунту в навколишнє середовище.

Санепідслужбою здійснюється моніторинг стану ґрунтів на територіях їх можливого негативного впливу на здоров’я населення. У 2011 р. досліджено на санітарно-хімічні показники 32 273 проби, з них не відповідали санітарним нормам 1438 (4,5% проти 5,0% у 2010 р.), у тому числі на солі важких металів – 12 822 проби, з яких 7,5% (957) не відповідали санітарним нормам (у 2010 р. – 8,6%); пестициди – 7840 проб ґрунту, з яких 2,4% (189) не відповідали санітарним нормам (3,4% у 2010 р.). Також ґрунт було досліджено на бактеріологічні показники – 22 450 проб, на гельмінти – 159 397 проб, з яких не відповідали нормам відповідно 4,9% (1099) і 2,9% (4569) (у 2010 р. – 7,4% і 2,7%).

Держсанепіднаглядом і лабораторним контролем були найбільше охоплені території вирощування сільськогосподарської продукції, території в місцях застосування пестицидів, ґрунт в зоні житлових масивів, дитячих майданчиків та закладів.

У 2011 р. в місцях зберігання токсичних відходів на території підприємств досліджено 1429 проб ґрунту за хімічними показниками, з них не відповідали гігієнічним нормам 7,5%; поза територією підприємств у місцях їх складування або захоронення (полігони, звалища, кар’єри) – 2788, з них не відповідало нормативам 8,8%; у житловій зоні – 12 875, з них не відповідали нормам 3,4%.

Всього зареєстровано 1378 місць знешкодження та захоронення господарсько-побутових і промислових відходів ІІІ–ІV класу небезпеки у містах і селищах міського типу, з них 60,4% (832) не відповідали санітарним вимогам (на рівні показників минулого року).

Незважаючи на незначне поступове зниження забрудненості ґрунтів наднормативними кількостями забруднювачів, гострота проблеми не знижується.

Для фахівців токсикологічних підрозділів санепідустанов проблемними, як і раніше, залишаються питання поводження з непридатними до використання хімічними засобами захисту рослин (далі – ХЗЗР) та відходи полімерної промисловості і виготовлених з них виробів, які відпрацювали свій промисловий ресурс.

Слід зазначити, що кількість та якість лабораторних досліджень з контролю за ХЗЗР із року в рік невпинно знижується, і це характеризується як залежними, так і незалежними від служби причинами. До залежних причин, передусім, належать недостатньо якісне планування роботи та відсутність контролю за виконанням планових завдань. Погіршення якості лабораторного контролю під час безграмотного або нецільового використання ХЗЗР сприяє росту можливих ушкоджень здоров’я працюючого з ними населення та забрудненню об’єктів навколишнього природного середовища. І тому, попри всі зусилля фахівців держсанепідслужби, які контролюють безпечне поводження з отрутохімікатами та полімервмістними матеріалами, проблема забруднення навколишнього середовища і його негативного впливу на здоров’я людини залишається надзвичайно актуальною.

Протягом останніх п’яти років відсоток проб з перевищенням норм залишкових кількостей пестицидів залишається на одному рівні, але це не гарантує повну безпечність сільськогосподарської сировини, продуктів харчування та питної води, тому що для їх характеристики повинна діяти постійна система виявлення та аналітичного визначення, яку б могла очолити моніторингова система «пестицид – навколишнє середовище – здоров’я населення», яка наразі повністю зруйнована.

Під час обстеження об’єктів, які мають відношення до поводження з ХЗЗР та полімерними й іншими синтетичними матеріалами, токсикологічними лабораторними підрозділами всього виконано 120 920 досліджень якості харчових продуктів, сільськогосподарської сировини, питної води та об’єктів навколишнього середовища. Лише близько 700 (0,6%) досліджень не відповідали нормам санітарного законодавства. За порушення санітарних правил і норм, які були виявлені під час обстежень, а тим більше підтверджені результатами лабораторних досліджень, фахівцями токсикологічних підрозділів санепідзакладів протягом 2011 р. було накладено 7304 штрафи (3723 – полімери, 358 – пестициди). З них утримано 6899. Лише по пестицидам 61 справу передано до слідчих органів (прийнято рішення за 42). Протягом року винесено 2321 постанову (991 за полімерами, 1330 за пестицидами). 488 об’єктів було закрито на постійно та 1395 тимчасово, 1034 рази обмежувався асортимент продукції (полімери – 971, пестициди – 63). 2295 осіб протягом року було відсторонено від роботи (784 – полімери, 1511 – пестициди) у зв’язку з різноманітними порушеннями санітарного законодавства. Санепідслужбами деяких областей (Донецька, Черкаська) за грубі порушення санітарного законодавства під час поводження з пестицидами та полімерними матеріалами накладалися значні фінансові санкції.

Характеризуючи стан водних об’єктів, слід зазначити, що кількість досліджень на пестициди, які виконуються у постійних створах, залишається дуже низькою.

Із загальної кількості створів 2757 (2010 р. – 2736) відібрано на пестициди 6912 проб води, і хоча це дещо більше, ніж у 2010 р. (5368), але все ж не набагато перевищує 2-х замірів з одного створу за рік. Найгірше налагоджена ця робота в АР Крим, Закарпатській, Кіровоградській, Сумській областях та м. Києві. Невиправдано високий цей показник, вищий в декілька разів від інших регіонів, що вимагає пояснення, в Тернопільській області (1923 при 230 у середньому по Україні).

Найбільш складним залишається питання поводження з непридатними до використання пестицидами, яких накопичено на території України на сьогодні понад 20 тис тонн. Ця категорія токсичних речовин забруднює навколишнє середовище, проникає в питну воду, сировину тваринного і рослинного походження, продукти харчування і завдає значної шкоди здоров’ю людини. В Україні відсутні необхідні потужності для їх утилізації. Найбільш поширеним методом боротьби з ними є контейнеризація. Однак це міра тимчасова і надалі, можливо, вкрай небезпечна, тому що в контейнерах зберігаються різні за хімічним складом і класом небезпеки невідомі пестициди, а науково обґрунтовані дані щодо їх спільного зберігання на разі відсутні. Ті незначні методи знешкодження та утилізації, які зараз використовуються в Кіровограді, Сумській області, частково в Харкові, не можуть вирішити проблеми через малу продуктивність, складність технологічного процесу і собівартість однієї тонни утилізованого продукту. Необхідно ширше використовувати пропозиції Німеччини, Польщі та інших європейських країн, які за більш доступними цінами рекомендують нам задіяти їх виробничі потужності для переробки відходів даної категорії.

Працівники, які постійно мають відношення до отрутохімікатів та яких у 2011 р. нараховується 58 970 чоловік, охоплені гігієнічною підготовкою на 99,6%. Викликає сумнів кількість декретованих по отрутохімікатам контингентів на залізничному транспорті – 3686, це більше, ніж у найбільших регіонах України, а якщо це так, то не видно обсягу їхньої роботи за попереднім таблицям 18-ї форми. Причому кількість цих контингентів з кожним роком непомірно зростає (2009 р. – 848, 2010 р. – 3506, 2011 р. – 3686).

За виявлені порушення вимог санітарного законодавства у сфері поводження з відходами та санітарної охорони ґрунту у 2011 р. на посадових осіб було накладено 12 275 штрафів проти 12 665 у 2010 р., до слідчих органів передано 207 справ проти 175 у 2010 р., за 172 (83,1%) з них прийняті рішення щодо притягнення винних до відповідальності (у 2010 р. – 145 (82,8%); на

розгляд адмінкомісій було передано 4047 справ проти 2693 у 2010 р., винесено 1102 постанови про призупинення експлуатації об’єктів, з них на постійно – 431 (39,1%), у 2010 р. – відповідно 1121 і 588 (52,4%). За результатами обстежень керівникам об’єктів були надані приписи щодо усунення порушень санітарного законодавства.

4.1.4. Радіаційна небезпека та контроль забруднення Понад 25 років після аварії на Чорнобильській атомній електростанції, з вивільненням

великої кількості радіації в навколишнє середовище, Україна продовжує страждати від важких соціальних, економічних та екологічних наслідків. Вона продовжує витрачати колосальні грошіна подолання наслідків аварії. Цей фінансовий тягар звичайно буде висіти, і впливати на економіку України та державні фінанси у видимому майбутньому.

Понесені затрати можна поділити на три широкі категорії. Перша включає підтримання безпеки та утримання власне майданчика аварії, включаючи заміну бетонного саркофагу, який був швидко побудований навколо атомного реактора після аварії. З цим пов’язана проблема зберігання радіоактивних відходів від атомних станцій.

По-друге – радіоактивні осади залишаються проблемою на уражених територіях. Забруднення буде зберігатися протягом сторіч, і Україна буде потребувати протягом десятиріч продовження контролю за продуктами харчування та їх обмеження. Агротехнічні та агрохімічні заходи, такі як сівозміна, вапнування та внесення добрив для запобігання накопичення радіонуклідів рослинами були відносно успішними у подоланні безпосереднього впливу радіації. Продукція як великих так і приватних ферм проходить радіаційний контроль, але екстенсивне вирощування продуктів харчування на присадибних ділянках переважно не контролюється. Додатковою проблемою стосовно радіації від аварії є можливість виникнення лісових пожеж , які ведуть до викидів радіоактивних сполук в атмосферне повітря.

І на кінець, повний вплив аварії на здоров’я важко оцінити і можливо ніколи не стане відомим. Зростає кількість випадків раку щитовидної залози, а недавні наукові дослідження показали зростання випадків онкологічних захворювань, зокрема раку грудей, а також вплив на серцево-судинну систему та офтальмологічний вплив. Загальний стан здоров’я погіршується, на забруднених територіях спостерігається низька народжуваність та відносно високі дородові втрати та дитяча смертність.

Радіологічні відділи Держсанепідслужби здійснюють радіаційно-гігієнічний нагляд на території України, вивчають радіаційну обстановку з метою забезпечення радіаційно-гігієнічного благополуччя населення. Радіаційна ситуація, яка склалася на сьогодні на території України, обумовлена рядом чинників.

По-перше, в країні зараз працює близько 10 тис. підприємств, установ та організацій, що використовують у своїй діяльності радіаційно-небезпечні технології та джерела іонізуючих випромінювань (ДІВ). Щорічно виконуються сотні тисяч рентгенодіагностичних досліджень та профілактичних флюорографій, десятки тисяч радіологічних досліджень та курсів променевого лікування. Фахівцями радіологічних підрозділів щорічно радіологічними методами обстежується більше половини цих установ.

По-друге, на території України діє 4 атомні електростанції, функціонує 2 дослідницькі реактори, в 6-ти областях розташовані та функціонують регіональні підприємства з поховання та переробки радіоактивних відходів. У Дніпропетровській та Кіровоградській областях ведеться

видобуток уранових руд та їх переробка. Сховища радіоактивних відходів при уранових рудниках переповнені.

У 2011 р. в державі зареєстровано 31 радіаційну аварію, з них 28 1-ї групи та 3 третьої групи. Матеріали для розслідування випадків аварійних ситуацій були направлені в МВС, СБУ, МОЗ та на підприємство «Радон». Проведено розслідування, вжиті заходи.

По-третє, Україна є єдиною у світі державою, на території якої відбулася найбільша за всю історію людства ядерна техногенна аварія – аварія на 4-му енергоблоці ЧАЕС, яка призвела до стійкого довготривалого радіоактивного забруднення територій радіонуклідами цезію, стронцію та плутонію і обумовила опромінення великої кількості людей. Внаслідок цієї катастрофи 74 райони 12-ти областей України потребують постійного контролю дозових навантажень на населення.

Оскільки фактор внутрішнього опромінення населення за рахунок перорального надходження радіонуклідів до організму людини найбільш піддається коригуванню і, таким чином, різко може змінювати очікувану дозу опромінення населення, то постійно проводиться радіологічний контроль харчової продукції та сировини, а також продукції, що завозиться до України. Щорічно радіологічними підрозділами державної санепідслужби МОЗ України проводиться близько 200 тис. гамма- та бета-спектрометричних досліджень продуктів харчування та питної води на вміст радіонуклідів цезію-137 та стронцію-90. Стосовно продуктів харчування та продовольчої сировини аналіз отриманих результатів свідчить, що перевищення допустимих рівнів зустрічаються у молоці приватного сектору, м`ясі та м`ясопродуктах, дикорослих ягодах, грибах та лікарських рослинах Волинської, Житомирської, Рівненської, Київської та Чернігівської областей.

За 2011 р. установами державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України проведено 147 561 гамма- та бета-спектрометричне дослідження продуктів харчування, з них 1,1% продуктів харчування, та 3518 досліджень проб питної води не відповідали вимогам НРБУ-97 на вміст радіонуклідів цезію-137 та стронцію-90.

Серед досліджених проб води господарсько-питного водопостачання та відкритих водойм перевищень допустимих рівнів не виявлено.

Стан радіаційної безпеки, радіаційного захисту персоналу і населення значною мірою залежить від наявності та дієвості радіометричних спостережень та обліку доз опромінення.

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» від 14.01.1998 р. № 15/98-ВР важливого значення набуває індивідуальний дозиметричний контроль (ІДК) персоналу категорії А, який здійснюється на базі Харківського інституту медичної радіології (м. Жовті Води), лікувальних закладів областей, на базах обласних санепідстанцій, обладнаних необхідним обладнанням. Частині персоналу річні дози опромінення визначаються розрахунковим методом.

Значна увага приділяється державному метрологічному нагляду за забезпеченням єдності вимірювань при забезпеченні захисту життя та здоров’я громадян. На сьогодні в основному проведена акредитація в системі УкрЦСМ та МОЗ України радіологічних відділів облСЕС та СЕС АР Крим, мм. Київ та Севастополь, ЦСЕС на транспорті та СМСЧ.

При здійсненні державного санітарно-епідеміологічного нагляду установами держсанепідслужби України на підприємствах, що виконують роботи з радіоактивними відходами (РАВ), установлено, що внаслідок скрутного фінансового становища, що склалося на підприємствах України, та високих цін на транспортування демонтованих радіоізотопних приладів (РІПів), що встановлюються спецкомбінатами, РІПи накопичуються на підприємствах Одеської, Житомирської, Київської, Вінницької, Чернігівської, Волинської, Дніпропетровської, Рівненської, Сумської областей, м. Києва.

Протягом року із застосуванням радіологічних методів досліджень проводиться радіаційно-гігієнічне обстеження об`єктів нагляду.

Найбільш скрутне становище склалось на радіологічних об`єктах лікувально-профілактичних закладів, де гостро потребує переоснащення рентгенорадіологічне обладнання (більше 80 % цього обладнання вичерпало свій техніко-експлуатаційний ресурс), що дозволило б зменшити дозове навантаження при проведенні лікувально-діагностичних процедур та покращило б проведення державного санітарного нагляду за цими об’єктами.

У 2011 р. на порушників санітарного законодавства з питань радіаційної безпеки було накладено 851 штраф проти 822 у 2010 р., 26 справ передано у слідчі органи проти 24 у 2010 р., призупинено експлуатація 542 об’єктів, з них 25 на постійно (у 2010 р. – 588 і 15 відповідно).

4.2. Проблеми міжсекторальної взаємодії з питань довкілля і здоров’я Розробка Національного плану дій в галузі охорони здоров’я та довкілля (НПДЗД) була

першим прикладом галузевої інтеграції. Виходячи з положень Основних напрямків і відповідно до рішень Всеєвропейських конференцій міністрів довкілля та охорони здоров’я, після широких консультацій між 27 міністерствами та державними комітетами була розроблена та у січні 2002 року затверджена програма покращення стану здоров’я населення в контексті негативних впливів забруднення навколишнього природного середовища. Вперше в Україні громадськість та НУО були широко залучені в процес розробки вагомого політичного документу. Було проведено декілька регіональних та національних консультацій, та у кінцевій версії документу враховано численні коментарі від НУО.

Потреба в інтеграції проблем охорони довкілля в галузеву політику стимулювала створення ряду інституційних механізмів для аналізу, діалогу та досягнення консенсусу серед урядових структур. Ці механізми були встановлені для координації екологічної політики на стратегічному, міжгалузевому рівні, а також в окремих галузях (таких як енергетика, охорона здоров’я та промислова політика). Міжгалузевий діалог також підтримувався спеціальними кологічними відділами у галузевих міністерствахі спеціальними структурами. Всі ці зусилля принесли різні результати.

У більшості випадків, навіть у разі існування інституційної домовленості для інтеграції, їх функціонування базується на неофіційних стосунках, і ці контакти не підкріплюються офіційними домовленостями, які могли б надати стабільність, ресурси та зобов’язання стосовно схвалення політики чи підготовки інструкції. У деяких випадках, не дивлячись на чіткі зобов’язання, міжгалузеві механізми не створені. Прикладом є відсутність координації діяльності між Міністерством охорони здоров’я та Мінприроди щодо реалізації НПДЗД.

Для забезпечення ефективної реалізації стратегії, існує потреба у посиленні офіційних але гнучких механізмів аналізу та консультацій щодо інтеграції проблем охорони довкілля у специфічні проблеми галузей, таких як охорона здоров’я, транспорт, сільське господарство, страхування та відповідальність. Робочі групи та цільові групи, включаючи і діючі на даний час, повинні мати специфічні задачі до виконання згідно чітко визначеного календарного плану. Для їх належного функціонування повинні виділятися необхідні ресурси.

4.3. Участь України у міжнародних процесах з питань довкілля і здоров’я

10-12 березня 2010 року в Пармі (Італія) відбулася П’ята міністерська конференція по навколишньому середовищу й охороні здоров’я з конкретною темою «Захистимо здоров’я дітей в середовищі, що змінюється». На конференції підкреслювалося, що Європейський процес «Навколишнє середовище і здоров’я» буде продовжуватися протягом всього періоду роботи Шостої міністерській конференції, яка відбудеться 2016 року.

Державам-членам Європейського процесу рекомендовано створювати нові або зміцнювати існуючі національні механізми по розв’язанню нагальних питань навколишнього середовища і здоров’я, з урахуванням конкретних національних умов, з метою виконання зобов’язань Пармської міністерської конференції.

Україна брала участь в усіх попередніх Міністерських конференціях на правах спостерігача.

За даними ВООЗ, вплив деградованого довкілля на здоров’я людини залишається основною причиною смертності по всій Європі, особливо для дітей. Саме тому діти та їхнє майбутнє, завдання покращання довкілля та здоров’я є темою для обговорення міністрів обох відповідальних міністерств у Європі ще з 1989 року, коли у Франкфурті відбулася перша міністерська конференція. Тоді зустріч міністрів довкілля та здоров’я започаткувала серію конференцій, котрі відбуваються кожні п’ять років. Наступними стали Гельсінкі (1994), Лондон (1999) та Будапешт (2004). Саме в Будапешті на четвертій міністерській конференції, котра мала тему «Майбутнє для наших дітей», був прийнятий «План дій для довкілля та здоров’я дітей Європи». Документ визначив такі чотири регіональні пріоритети для 53 країн Європейського регіону: забезпечення належних санітарних умов та безпечної води для дітей у школах та інших закладах; попередження травм на дорогах та організація фізичної активності; чисте повітря як на вулиці, так і в приміщеннях; спрямування зусиль на звільнення довкілля від хімікатів. Країнам-учасницям було рекомендовано розробити національні плани дій з охорони здоров’я і довкілля. Україна повністю проігнорувала рішення Будапешту-2004.

Пармська конференція також приймала рішення рекомендаційного характеру. Головним міжнародним органом для реалізації та моніторингу Європейського процесу довкілля і здоров’я (ЄПДЗ) визначено Європейську цільову групу по навколишньому середовищу і здоров'ю (ЦГДЗ), до складу якої мають ввійти представники національних механізмів та структур з 53 держав - членів Європейського регіону ВООЗ, призначені на національному рівні в якості координаторів ЄПДЗ (мали бути призначеними до кінця 2010 р.; з’ясувати стан питання не вдалося).

На конференції було прийнято Пармську декларацію з навколишнього середовища та охорони здоров'я, яка висловила прихильність діям, спрямованим на вирішення ключових проблем нашого часу в галузі навколишнього середовища і здоров'я, включаючи:

- ризики для здоров'я дітей та інших вразливих груп, обумовлені несприятливими умовами навколишнього середовища, праці та життя (особливо проблеми в галузі водопостачання та санітарії);

- соціально-економічні та гендерні нерівності у відношенні середовища проживання і здоров'я людини, посилені фінансовою кризою;

- тягар неінфекційних захворювань з приділенням особливої уваги тому, якою мірою цей тягар може бути скорочено шляхом проведення раціональної політики в області міського планування, транспорту, харчування та безпечності харчових продуктів, а також поліпшення екологічних умов життя і праці людей;

- побоювання, що виникають у зв'язку з присутністю в навколишньому середовищі

стійких забруднювачів, ендокринних руйнівників, шкідливих речовин, що здатні до біоакумуляції і (нано) частинок, а також у зв'язку з новими і з'являються проблемами;

- брак ресурсів в окремих частинах Європейського регіону ВООЗ. Декларація визнала також, що економічні аргументи набувають все більшого значення в

розробці раціональних стратегій, у зв’язку з чим необхідно приділяти особливу увагу розвитку стратегічних партнерств і мереж, для того щоб питання охорони навколишнього середовища і здоров'я були краще інтегровані в стратегії інших секторів.

Була також прийнята Заява про прихильність активних дій "Захистимо здоров'я дітей середовищі, що змінюється".

Прийняті документи не є юридично обов’язковими, але визначають стратегічні напрямки політики Європейського регіону ВООЗ щодо довкілля і здоров’я й тому мають знайти своє відображення у формуванні національної політики у цій сфері.

Висновки та рекомендації: Для досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього природного

середовища необхідно забезпечити: - запобігання порушенням санітарно-гігієнічних вимог до якості повітря в населених

пунктах шляхом створення та удосконалення систем автоматичного моніторингу та посилення екологічного контролю за якістю повітря;

- дотримання санітарно-гігієнічних вимог до якості поверхневих вод у місцях інтенсивного водокористування населення;

- дотримання у повному обсязі нормативних вимог до джерел централізованого питного водопостачання;

- дотримання санітарно-гігієнічних вимог до якості води, що використовується для потреб питного водопостачання та приготування їжі сільським населенням; підготовка до 2015 року державної цільової програми проведення оцінки та запобігання ризикам здоров'ю населення України від чинників навколишнього природного середовища, що передбачає застосування методології оцінки ризику; запровадження керованого управління екологічним ризиком;

- запровадження системи екологічного маркування товарів і продуктів харчування; - виявлення зон екологічного ризику та підготовка державної цільової програми зниження

техногенного тиску на здоров'я населення зон екологічного ризику на період до 2020 року; - посилення державного екологічного контролю за дотриманням законодавства у процесі

розміщення, будівництва, експлуатації нових і реконструкції існуючих промислових підприємств та інших об'єктів на підставі оцінки ризику для здоров'я населення;

- створення інституційних засад для інформування населення щодо екологічних ризиків; - розвиток нормативно-правової бази Мінприроди та МОЗ щодо екологічної та санітарно-

епідеміологічної експертизи для встановлення детальних процедур участі громадськості, які співпадають з вимогами Орхуської конвенції;

- розвиток нормативно-правової бази з екологічного страхування, що ґрунтуватиметься на визначенні питань щодо шкоди, яка може бути заподіяна здоров'ю населення;

- розвиток державної системи моніторингу навколишнього природного середовища шляхом її модернізації, посилення координації діяльності суб'єктів моніторингу та вдосконалення систем управління даними як основи для прийняття управлінських рішень;

- виконання та врахування рішень, прийнятих у європейському процесі «Довкілля і здоров'я».

ЧАСТИНА V. ФІНАНСУВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Відповідальний за частину V– С. Федоринчик (УЕА «Зелений Світ», голова – М. Коробко) ВСТУП

Фінансово-економічний механізм природокористування є дуже складним. Бо він стосується

всіх сторін екополітики і управлінської діяльності в довкіллєвій сфері і є невід’ємною чаcтиною процеса планування. Він регулюється різними галузями законодавства – природоохоронним, податковим, бюджетним, тендерним та планувально-програмним.. НА ЖАЛЬ, ЦЕЙ МЕХАНІЗМ В ЖОДНОМУ ДОКУМЕНТІ НЕ ОПИСАНИЙ ЦІЛКОМ, І РЕКОНСТРУЮВАТИ ЙОГО ДОВОДИТЬСЯ САМОТУЖКИ. Він включає, принаймні, такі елементи: a). Визначення основних принципів економічного механізму природокористування b) Оцінювання потрібного обсягу коштів на природоохоронну діяльність в національному масштабі c). Визначення категорій платників та розмірів платежів, штрафів d). Визначення мінімально необхідної звітності щодо природокористування e). Визначення, що вважати природоохоронними заходами f). Визначення кола суб’єктів екополітики та розподілу між ними компетенції в прийнятті рішень g). Принципи розподілу зібраних коштів між суб’єктами екополітики h). Загальні принципи управління витратами кошті на природоохоронні цілі Ця робота значною мірою вже зроблена, закріплена в Законах та підзаконних актах на певний період. Надалі вона порівняно мало переглядатиметься загалом, але скоріше в деталях. Деяким з цих деталей приділено увагу в даному розділі. Наступні ж етапи мають річну циклічність, бо прямо пов’язані з загальнодержавним бюджетним процесом, що значною мірою регламентований Бюджетним Кодексом: i). Щорічне планування надходжень j). Практичне здійснення збору коштів k). Визначення пріоритетності витрат l). Визначення конкретних цілей та завдань, які задовільняють принципам пріоритетності m). Визначення заходів в межах можливого фінансування на досягнення цілей та завдань n). Проведення тендерів на кращих виконавців заходів o). Порядок (процедура виділення коштів) p). Використання коштів на виконання робіт q). Моніторинг виконання r). Забезпенчення прозорість на протязі циклу і підсумкового звітування s). Оцінювання ефективності t). Висновки для наступних бюджетних циклів

Цей цикл стосується природоохоронних заходів, які мають фінансуватись централізовано з національного рівня. Але природоохоронною діяльністю повинно займатись, і відповідно витрачати кошти, не лише Міністерство екології та природних ресурсів, але в межах своєї компетенції - всі Міністерства та відомства, всі органи місцевої влади та самоврядування, підприємства та організації всіх форм власності, а також в міру добровільно взятих на себе зобов’язань – громадські організації

та міжнародні установи. Отже потрібно оцінити насамперед

u). Зв’язки бюджетного процесу Міністерства екології з витрачанням коштів іншими суб’єктами екологічної політики

а також специфіки внесків інших учасників екологічної політики v).Особливості циклу фінансування природоохоронних заходів на місцевому рівні w).Особливості циклу фінансування загальногалузевих природоохороних заходів в різних відомствах x).Особливості циклу фінансування на підприємствах різних форм власності y).Особливості фінансово-економічних стосунків у міжнародній природоохоронній співпраці z). Участь громадськості в бюджетному процесі

Громадськості важко оцінити всі елементи і стадії такого складного і багатогранного процесу, через те наш аналіз непозбіжно буде дуже неповним. Намагатимемось привернути увагу до найсуттєвіших, на наш погляд, недоліків та проблем. В СИЛУ НЕПОВНОТИ НАШОГО ЗНАННЯ МОЖЛИВІ НЕТОЧНОСТІ, ЗА ЯКІ НАПЕРЕД ПРОСИМО ВИБАЧЕННЯ У ЗАЦІКАВЛЕНИХ СТОРІН І ГОТОВІ ВИПРАВИТИ ЇХ В РАЗІ ВІДПОВІДНИХ ЗАУВАЖЕНЬ.

1. ПОВ’ЯЗАНІСТЬ ПИТАНЬ ПЛАНУВАННЯ ТА ФІНАНСУВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Цей зв’язок випливає насамперед зі ст. 6 Закону “Про охорону навколишнього

природного середовища”: “З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються державні республіканські, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні програми.” Екологiчні програми без фiнансування є пустими деклараціями.

З іншого боку, бюджетне фінансування має відбуватись насамперед за програмно-цільовим методом, що визначений в ст. 2, ч. 42 Бюджетного Кодексу як “метод управління бюджетними коштами для досягнення конкретних результатів за рахунок коштів бюджету із застосуванням оцінки ефективності використання бюджетних коштів на всіх стадіях бюджетного процесу;”.

14 вересня 2002 року уряд прийняв розпорядження "Про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі". Визначено такі основні складові бюджетної програми, як мета і завдання, напрями діяльності та результативні показники. Згідно з цим розпорядженням метою бюджетної програми є законодавчо визначені основні цілі, яких необхідно досягти в результаті виконання конкретної бюджетної програми; завдання бюджетної програми - це конкретні цілі, яких необхідно досягти в результаті виконання бюджетної програми протягом відповідного бюджетного періоду та які можна оцінити з допомогою результативних показників; напрями діяльності - конкретні дії, спрямовані на виконання завдань бюджетної програми, з визначенням напрямів витрачання бюджетних коштів, які повинні відповідати завданням і функціям головного розпорядника бюджетних коштів; крім того, їх визначення забезпечує реалізацію бюджетної програми в межах коштів, виділених на цю мету; результативні показники - це кількісні та якісні показники, що характеризують результати виконання бюджетної програми й підтверджуються статистичною, бухгалтерською та іншою звітністю та які дають

можливість здійснити оцінку використання коштів на виконання бюджетної програми. Питання формування програм начебто достатньо врегульовано нормативними

документами: − * Закон України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і

соціального розвитку України” (від 23 березня 2000 р. № 1602-III). − * Закон України “Про державні цільові програми” (від 18 березня 2004 року N 1621-IV); − * Постанова Кабінету Міністрів України від 10 червня 2003 року № 621 “Про розроблення

прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету”;

− * Постанова Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 106 “Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм”;

− * Постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 року № 1186 “Про затвердження Порядку розроблення, проведення моніторингу та оцінки реалізації регіональних стратегій розвитку”;

− * Розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 2006 р. №504-р “Про схвалення Концепції вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку України”;

− * Методичні рекомендації щодо порядку розроблення регіональних цільових програм, моніторингу та звітності про їх виконання, затверджених наказом Міністерства економіки України від 4 грудня 2006 року №367.

Але на практиці процес планування має низку серйозних патологій, які неминуче позначаються і на процесах фінансування програм.

2. ВІДСУТНІСТЬ ЗВІТІВ ТА ОЦІНОК РОЗРИВАЄ ЦИКЛИ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ТА ЗАВАЖАЄ ПОКРАЩАННЯМ Майже в будь-якому підручнику з менеджменту (зокрема екологічного –

наприклад, http://www.klubok.net/article2153.html) наводиться т.зв.цикл Демінга “ПЛАНУЙТЕ, РОБІТЬ, ОЦІНЮЙТЕ, ПОКРАЩУЙТЕ”. Циклічність означає, що оцінивши недоліки попередньої практики, можна зробити висновки для покращання практики подальшої.

На жаль, в Україні ці цикли є неповними – стадія оцінки (співставлення реальних результатів з очікуваннями), яка має бути повязана з офіційним звітуванням про підсумки виконання програми або фінансування конкретних заходів, зазвичай ігнорується. У більшості випадків звіти або взагалі відсутні, або є суто формальними, і нічого не дають для покращання управлінської практики. Хибні припущення та неадекватні методи застосовуються знову, ведучи до провалів.

І це відбувається на найвищому рівні, і не тільки в екологічній сфері. “Дослідження планування і прогнозування соціально-економічного розвитку України

засвідчує, що протягом 2000-2011 років в Україні сформовано більше 300 різноманітних державних та регіональних програм, з яких реально підтверджено фінансуванням лише 10 відсотків.” http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=904

Отже, більшість з цих програм Програм провалена. Фактично це сотні управлінських катастроф! - але немає ні аналізу їх причин, ні конкретної персональної відповідальності.

3. НАПИСАННЯ ТА ОБГОВОРЕННЯ ЗЕЛЕНИХ ТА БІЛИХ КНИГ НЕ ЗАПРОВАДЖЕНО В

УКРАЇНСЬКУ ПРАКТИКУ

В західних країнах, перш ніж планувати, приймати будь-які законопроекти чи виділяти

гроші на розв’язання будь-якої проблеми, спочатку проводять грунтовні дослідження цієї проблеми та її зв’язків з іншими проблемами. Підсумки цих досліджень (обов’язково - мовою, зрозумілою звичайним людям) викладаються в т.зв. "зелених книгах" (green papers) -http://uk.wikipedia.org/wiki/Зелені_книги (слід відрізняти від Зеленої Книги України, що доповнює Червону книгу України та містить перелік рідкісних й типових для певної місцевості рослинних угруповань, які потребують особливого режиму їхнього використання.) “Книги” – назва умовна, для деяких питань книга може поміститись на двох сторінках, для інших – на сотнях сторінок. Ці книги виставляються на широке та тривале публічне обговорення. Збираються зауваження.

Потім пишуться "білі книги" (white papers) – http://uk.wikipedia.org/wiki/Білі_книги – про шляхи розв’язання проблеми з оцінками витрат, вигод та ризиків. Знову ж проводиться тривале обговорення. І лише потім розробляється проект нормативного акту або програма заходів та кошториси.

Щоб цей підхід не сприймався як щось надто далеке, варто зазначити, що певною мірою він давно втілений у вітчизняній практиці проєктування для капітального будівництва. Проектування може мати багато етапів, але щонайменше два основних – 1) вишукування, коли з виїздом на місця збирається вся необхідна інформація і 2) безпосередня розробка креслень, специфікацій та кошторисів. Ці два етапи можна вважати аналогом розробки Зеленої та Білої Книг.

Відмінність західної практики планування від радянської проектної справи в тому, що в ній обовязково наявні ще два етапи відкритих громадських обговорень. І не випадково - з прийняттям суто технічних рішень спроможні впоратись самі фахівці, але для суспільних справ, особливо екологічних, інтелектом групи вузьких фахівців не обійтись, потрібні різнобічні громадські оцінювання.

Попри те, що в Україні Центром перспективних досліджень (п. Віра НАНІВСЬКА) та іншими неурядовими організаціями вже більше 10 років популяризується ідея планування з розробкою Зелених та Білих Книг, дуже мало державних органів цю ідею сприйняли. Як позитивний виняток можна навести Держкомітет (нині Інспекція) ядерного регулювання http://www.snrc.gov.ua/nuclear/uk/publish/article/108189?search_param=%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%B0&searchForum=1&searchDocarch=1&searchPublishing=1.

Важливі не назви, які легко запозичити, залишивши хибні практики без змін, а саме інший характер процесу. Якби органи державного управління стали значно більшу увагу приділяти обгрунтуванням та якості громадських обговорень, то можна було б обійтись і без запровадження цих нових назв. Але оскільки за цими назвами – великий досвід практик принципово іншого характеру, то є сенс наполягати на запровадженні цих форм.

Слід зазначити, що саме підхід Зелених та Білих Книг, в разі прийняття його Верховною Радою, допоможе суттєво підвищити якість законодавства. Бо нині сервер Верховної Ради переповнений законами і законопроектами, але низької якості. Ця неякісність видна з того, що до багатьох законів постійно приймаються поправки, інколи через місяць після ухвалення Закону, кількість цих поправок може сягати десятків, і вони перетворюють Закон в решето.

Крім того, закони малоузгоджені один з одним. Майже на будь-які дії в суперечливій ситуації можна знайти закон, який їх дозволяє, і закон, що їх забороняє. В результаті законів - тисячі, а замість верховенства права - повна сваволя і управління в ручному режимі, на розсуд чиновника.

Бо закони пишуться не з єдиної дійсності (яку треба ретельно досліджувати), а “з голови”. Оскільки голови різні, то і в законодавстві суперечності. Запровадження у практику Зелених та Білих

книг дозволить суттєво покращити якість аналізу дійсності в Зелених Книгах, а більшість спірних питань про шляхи розвязання проблем винести з парламенту і досягати суспільної згоди в процесах формування та обговорення Білих книг. При обговоренні проекту Національного плану дій з охорони довкілля листом інфоцентру УЕА “Зелений світ” N 312 від 17.02.2011 ми пропонували Мінприроди перейти до практики Зелених та Білих книг щодо кожного Заходу, які включаються в НПД. Більше того, Зелена книга щодо кризи державного екологічного управління з аналізом причин провалів минулих екологічних програм, та Біла з пропозицями варіантів розвязання цієї кризи мали б передувати розробці НПД. Ще раніше, при обговоренні Стратегії національної стратегії екополітики листом №302 ми наголошували на принциповій необхідністі проаналізувати - наскільки виконані раніше прийняті стратегічні документи? Реакція Міністерства тоді була дивною: пропозиція “не вписується в нормотворчу практику підготовки проектів законів України.” Наша пропозиція у більш категоричній формі у листі №312, для включення в НПД: “провести оцінку виконання раніше розроблених нормативних документів та аналізу причин невиконання. До здійснення такої роботи увести мораторій на розробку будь-яких нормативних документів.” була знову проігнорована.

4. ПРИРОДООХОРОННІ ПРОГРАМИ ДЕРЖАВНОГО РІВНЯ

• Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. N 634

• Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р. N 1989-III

• Державна цільова програма "Ліси України" на 2010-2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2009 р. N 977

• Постанова КМУ від 23 листопада 2011 р. N 1245 “Про затвердження державної цільової економічної програми розвитку рибного господарства на 2012-2016 роки”

• Державна цільова екологічна програма проведення моніторингу навколишнього природного середовища, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 2007 р. N 1376

• Державна програма науково-технічного переоснащення системи гідрометеорологічних спостережень та базової мережі спостережень за забрудненням навколишнього природного середовища” затверджена Постанова КМУ від 29 травня 1996 р. N 579 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/579-96-п,

• Загальнодержавна цільова економічна програма проведення моніторингу залишків ветеринарних препаратів та забруднюючих речовин у живих тваринах, продуктах тваринного походження і кормах, а також у харчових продуктах, підконтрольних ветеринарній службі, на 2010-2015 роки, затверджена Законом України від 4 червня 2009 р. N 1446-VI

• Загальнодержавна програма розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 року “ затверджена Законом від 21 квітня 2011 року N 3268-VI

• Комплексна програма протизсувних заходів на 2005-2014 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. N 1256

• Програма припинення виробництва та використання озоноруйнівних речовин на 2004-2030 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2004 р. N 256

• Державна програма поводження з твердими побутовими відходами, затверджена постановою

Кабінету Міністрів України від 04.03.2004 р. № 265 • Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходами,

затверджена Законом України від 17 вересня 2008 р. N 516-VI • Загальнодержавна програма зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення

об'єкта "Укриття" на екологічно безпечну систему, прийнята Законом України від 15 січня 2009 р. N 886-VI

• Державна цільова екологічна програма приведення в безпечний стан уранових об'єктів виробничого об'єднання "Придніпровський хімічний завод", затверджена постановою Кабінету Міністру України від 30 вересня 2009 р. N 1029

• Державна програма забезпечення сталого розвитку регіону видобування та первинної переробки уранової сировини на 2006-2030 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2004 р. N 1691

• Програма реабілітації територій, забруднених унаслідок військової діяльності, на 2002-2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. N 916

• Загальнодержавна цільова програма розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року,”затверджена Законом від 24 травня 2012 року № 4836-VI, яким також скасовано Постанову Верховної Ради України "Про Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води" та Закон України "Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства”

• Загальнодержавна програма "Питна вода України" на 2006-2020 роки, затверджена Законом України від 3 березня 2005 р. N 2455-IV

• Комплексна програма ліквідації наслідків підтоплення територій в містах і селищах України, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. N 160

• Комплексна програма розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь у 2001-2005 роках та прогноз до 2010 року, затверджена постановою КМУ від 16.11.2000 N 1704,

• Комплексна програма першочергового забезпечення сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, централізованим водопостачанням у 2001-2005 роках і прогноз до 2010 року ( 1735-2000-п )";

• Програма комплексного протипаводкового захисту в басейні р. Тиси у Закарпатській області на 2002-2006 роки та прогноз до 2015 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2001 р. N 1388

• Державна цільова програма комплексного протипаводкового захисту в басейнах річок Дністра, Пруту та Сірету, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2008 р. N 1151

• Комплексна програма захисту сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод на період до 2010 року та прогноз до 2020 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 2006 р. N 901, раніше була “Комплексна програма захисту від шкідливої дії вод сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь в Україні у 2001-2005 роках та прогноз до 2010 року ( 1173-2000-п )";

• Комплексна програма ліквідації наслідків підтоплення територій в містах і селищах України", затверджена постанова КМУ від 15.02.2002 N 160.

• Розпорядженням КМУ від 25 червня 2012 р. № 466-р схвалено “Концепцію Державної цільової програми біобезпеки та біологічного захисту на 2015-2020 роки”

А загальнодержавної програми використання та охорони земель в Україні досі не прийнято. В ст 24 Закону “Про охорону земель”сказано: “Загальнодержавна програма використання

та охорони земель розробляється відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України та охорони довкілля”.

За дорученням КМУ від 19.08.96 № 222-1633/2. НАНУ підготувала проект “Національної програми охорони земель на 1996-2010 рр.”, але ВРУ його так і не розглянула. Далі Держкомземом було підготовлено проект Загальнодержавної програми використання та охорони земель на 2005 - 2015 рр. Програма була схвалена КМУ та подана як законопроект до ВРУ, проте прийнята так і не була.

http://legalexpert.in.ua/komkodeks/zku/86-zku/3154-177.html => “Відповідно до ст. ст. 85, 116 Конституції України програми економічного, науково-

технічного і соціального розвитку України повинні розроблятися КМУ, а затверджуватися ВРУ. Відносини щодо розроблення таких програм врегульовані також Законом України "Про державні цільові програми", Законом України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України".

В Україні склалася стійка практика, за якою КМУ на виконання ст. 8 Закону України "Про

державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" щорічно розробляє такі програми та подає їх на затвердження ВРУ, а остання не встигає вчасно розглянути та затвердити відповідну програму.”

http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/1158759?cat_id=223 05.08.2008 Валентин СИМОНЕНКО Голова Рахункової палати, член-кореспондент НАН

України (№146 (4396) написав: «ПРОГРАМИ ЖИТТЯ - це державні програми збереження навколишнього природного середовища в Україні. Досліджуючи причини постійно зростаючого природно-техногенного навантаження, що загрожує виходу за межі екологічної ємності території, Рахунковою палатою був проведений комплекс робіт з вивчення й аналізу формування, управління і виконання державних, регіональних програм, міжурядових угод у сфері навколишнього середовища за період 2000-2007 років. Основний висновок можна сформулювати так: проблема охорони довкілля й забезпечення екологічної безпеки - це проблема комплексна, багатопланова й вимагає системних рішень. Тільки такий підхід може забезпечити виконання численних державних програм. Для їхньої реалізації, як показала практика, повинні розроблятися національні й регіональні еколого-економічні моделі, з використанням програмно-цільового підходу в плануванні й управлінні виконання цільових програм“

(((Слід відзначити, що екологічне моделювання є одним з найскладніших у зв‘язку із

складністю самих екологічних систем, не завжди адекватним визначенням їх суттєвих ознак, явищ і законів функціонування. Крім математичних і статистичних моделей в екології часто використовують вербальні (словесні описи елементів і процесів екосистем) і графічні моделі (схематичні відображення). Вироблення точних моделей вимагає значних витрат часу, матеріальних і грошових засобів. Так, наприклад, вироблення моделі низькотравної прерії у США зайняло 8 років, над нею працювали 200 вчених, загальні витрати становили 10 млн. Доларів. “10.2 Екологічне прогнозування -– http://uadocs.exdat.com/docs/index-64431.html?page=9

Як уже підкреслювалося досі, у нашій країні переважає програмний (а не прогнозний) підхід

до розв‘язання питань екологічного характеру. Прогнозні елементи наявні лише в деяких програмах (наприклад, питання енерго- і ресурсозбереження, впровадження нетрадиційних джерел енергії у рамках Національної енергетичної програми України). Загалом усі екологічні програми часто не відповідають навіть вимогам створення самих екологічних програм (а не тільки їх прогнозній частині). Вони у найкращому варіанті мають концептуальний характер, тобто визначають лише загальні науково-обґрунтовані тенденції, стратегію розв‘язання екологічних проблем у країні та регіонах. У найгіршому варіанті вони мають декларативний, “заявочний” характер, тобто визначають лише головні проблеми і необхідність їх розв‘язання. У подібних програмах, як правило, нема конкретних показників і параметрів усунення негативного впливу на середовище (наприклад, завдання зменшити конкретний обсяг конкретно визначених забруднювальних речовин у межах чітко окресленого ареалу та ін.); не визначені строки виконання, не поділені функції і відповідальність між організаціями за виконання заходів, навіть самі конкретні заходи часто не визначені; не вказані джерела і обсяги фінансування природоохоронних заходів.

На національному рівні у ролі Державної програми охорони довкілля в Україні виступає відповідна постанова Верховної Ради (1998), основні положення якої подані на початку розділу. Окремі екологічні аспекти розглядаються у галузевих програмах розвитку і розміщення. На рівні регіонів, міст також виробляються програми природоохоронного характеру, які треба удосконалювати. У деяких регіонах вироблені також спеціальні програми на розв‘язання найактуальніших для них екологічних питань. Деякі дослідження виконуються у рамкам міжнародних екологічних програм.

Для України характерний, так би мовити, підготовчий етап наступного розвитку справді науково обґрунтованого прогнозування і програмування у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального природовикористання і екологічної безпеки. На думку Г. Білявського, в Україні останніми роками стихійно формується система теоретичних і практичних засад гармонійного розвитку, яку найближчим часом доведеться систематизувати, допрацювати, узгодити, затвердити і втілити на загальнодержавному рівні.)))

Але насамперед для розв'язання проблеми має розроблятися довгострокова генеральна програма управління суспільним розвитком і навколишнім середовищем. …

На жаль, такого підходу до розв'язання проблеми в країні просто не існує. Як правило, усе починається з недостатньої, у більшості випадків непрофесійно поставленої мети й масштабності прийнятих державних програм. Відсутнє всебічне їх наукове обгрунтування. А там, де є, і суперечить економічним цілям розроблювачів, воно просто ігнорується. Систему організації виконання програм можна охарактеризувати однією фразою - принципом колективної безвідповідальності.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища, що виступає в переважній більшості керівником і відповідальним за виконання програм, не має ні правових, ні адміністративних ресурсів для забезпечення їх виконання. Ухвалені рішення повисають у повітрі.

Фахівці ось уже три роки не можуть навіть обговорити Національну доповідь про стан навколишнього середовища в Україні. Її просто немає, і нікого в країні це не цікавить, хоча цього вимагає Закон. Остання національна доповідь про стан навколишнього середовища була підготовлена Міністерством охорони навколишнього природного середовища України за 2004 рік. І, на мій погляд, це не випадково. В Мінприроди, якщо говорити відверто, немає даних навіть для її складання. При цьому за останні три роки виконання природоохоронного законодавства, хоч як це сумно визнавати, значно погіршилося. Рівень збереження екосистем і екологічна безпека - різко знизилися.

Ще в 2000 році законом України була затверджена Загальнодержавна програма формування

національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, що розроблена відповідно до загальноєвропейських рекомендацій, як єдиної просторової системи територій країн Європи.

Законодавчо визначені мета і напрями програми. Її реалізація розрахована на два етапи: перший - 2000-2005 роки, другий - 2006-2015 роки. Розроблено показники формування загальної площі охоронних територій, об'єктів природно-заповідного фонду, визначено складові національної екологічної мережі. Здавалося б, усе вирішено, тільки треба виконувати.

Але аналіз виконання програми показує, що розуміння проблеми закінчується на рівні науки, оскільки по жодному з напрямів першого етапу програми за п'ять років реалізації не було досягнуто намічених результатів. Досить сказати, що з передбачених на кінець 2005 року 1,5 млн. га національних природних парків за станом на 1 січня 2008 року - "закладено" лише 0,8 млн. гектара. Не ліпша ситуація й по природних заказниках - із запланованих 350 тис. га на той само період, за станом на початок нинішнього року задіяно - лише 164 тис. гектарів.

Стан таких елементів екологічної мережі, як земельні й водні ресурси, ліси, з кожним роком тільки погіршується. І це, незважаючи на те, що в розвитку Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки Кабінетом Міністрів України в 2002 році затверджено ще одну державну програму "Ліси України" на 2002-2015 роки. Програма є - результатів немає. Так, створення захисних лісових насаджень за підсумками п'яти років реалізації виконання до показника 2015 року - менш як на 5%.

…… Підкреслю ще раз, саме невиконання цільових екологічних програм (по 14 з яких були

проведені Рахунковою палатою дослідження в 2005-2008 роках) збільшує критичний стан у сфері використання навколишнього природного середовища й забезпечення екологічної безпеки країни.

Причин невиконання екологічних цільових програм багато. Серед них насамперед варто виділити недосконалість інституціонального забезпечення всіх рівнів управління в реалізації екологічної політики держави. У країні відсутня довгострокова генеральна програма збереження навколишнього середовища й забезпечення екологічної безпеки.

Саме ця обставина породжує складання й прийняття численних державних програм, які хронічно страждають взаємною непогодженістю, недостатньою оцінкою масштабів поставлених цілей, і за багатьма показниками є не державними, а галузевими програмами. Цьому сприяє обмеженість нормативно-правового й науково-методичного забезпечення складання й реалізації програм, відсутності ретельного наукового обгрунтування. У результаті вони націлені не на рішення безпосередньо існуючих проблем, причин їхнього виникнення, запобігання негативним наслідкам, а на рішення вузьковідомчих заходів.

Маючи перераховані недоліки, програми екологічної спрямованості хронічно не виконуються через відсутність системи організації їхнього виконання. Їхнє виконання практично залишається безконтрольним як з боку Кабінету Міністрів, так і з боку Мінприроди.

Всі ці недоліки, як правило, виправдуються відповідальними посадовими особами недостачею фінансових ресурсів. Подібні виправдання мають під собою грунт, але головне в цьому питанні - непогодженість регулювання й контролю за надходженням і використанням державних та інших фінансових ресурсів (діаграма № 2). За останні 5 років фінансування з держбюджету зросло з 0,5 до 2 млрд. грн., або майже в 4 рази. У той же час зростання державних видатків через зазначені причини супроводжується негативною динамікою порушень у бюджетній сфері. Як кажуть, не для нашого коня паша.

Питома вага неефективного використання коштів державного бюджету з порушенням законодавства становить близько 60 відсотків від загального обсягу фінансування. Тому можу з упевненістю стверджувати, що основні проблеми полягають не в коштах, а в недосконалості організації управління виконання державних програм з охорони навколишнього середовища.

/….. Розробка методів управління складною інтегрованою системою різнопланових заходів з

охорони навколишнього середовища, побудова цілісного загальнонаціонального механізму її регулювання, належать до фундаментальних завдань державного планування й управління.

Екологічні проблеми, які раніше були відсутні в системі "національних цілей", мають бути висунуті в розряд державних завдань, які мають найвищі пріоритети. Стан, що склався, інакше як "екологічна криза" не можна кваліфікувати. Це має стати стимулом для організації загальнонаціональної комплексної програми в галузі охорони навколишнього середовища, надання їй високого статусу, створення в короткий термін загальнодержавного механізму ухвалення рішень і контролю за їх виконанням.

….. Треба з самого початку усвідомити, що при створенні загальнонаціональної комплексної

програми з охорони навколишнього середовища, варто враховувати, що вона має складатися із сукупності взаємопов'язаних заходів на державному, корпоративному та місцевому рівнях. І, звичайно, потрібне формування й розробка методів управління, організаційних форм і процедур, що відповідають специфіці нового завдання.

Надання заходам з охорони навколишнього середовища форми пріоритетної національної програми дасть змогу державі мобілізувати для її реалізації значні ресурси. Об'єктом державного регулювання насамперед мають стати приватні промислові підприємства (фірми), які, забруднюючи навколишнє середовище, не бажають іти на матеріальні витрати заради поліпшення її якості.

Головним державним відомством, що забезпечує боротьбу із забрудненнями в загальнонаціональному масштабі, є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, яке необхідно реорганізувати за спеціальним планом. Йдеться передусім про створення організаційно-правового механізму взаємодії різних рівнів системи управління загальнонаціональною комплексною програмою.

Однією з найважливіших функцій міністерства має стати координація дій уряду, міністерств,

відомств, обласних і місцевих органів управління в сфері діяльності з охорони навколишнього середовища, забезпечення взаємодії міністерств і відомств, що беруть участь у заходах з охорони навколишнього середовища; координація діяльності й вироблення критеріїв і нормативів якості навколишнього середовища для наступного впровадження їх урядом; проведення різного роду екологічних досліджень.

Усе це необхідно робити вчора й позавчора, інакше прогресуючій деградації навколишнього середовища України запобігти не можна. Процеси надлишкового забруднення поверхневих і підземних вод, повітря, ерозії землі, нагромадження шкідливих, у тому числі й високотоксичних відходів, прогресують. Результат навіч: погіршення показників стану здоров'я людей, зменшення народжуваності й збільшення смертності, що загрожує вимиранням і генетичною деградацією народу України.

Робити треба. Але кому? Міністерство навколишнього природного середовища України,

профільні міністерства за роки свого існування чотири рази змінювали свою назву й функції, десять разів мінялися міністри, кожен з яких пропрацював не більш як півтора року. Все це призводить до постійних реорганізацій структур міністерства, неможливості вироблення довгострокової політики, методології та системи організації з виконання екологічних державних програм, які можна назвати програмами життя.

Ви запитаєте, де роль уряду? Йому, як свідчать реалії життя, завжди було й буде, мабуть, не до цього. Головне - макроекономічні показники зростання економіки, а від проблем екологічної безпеки він відгороджується ширмою з численних, але не виконаних програм з екологічної безпеки країни.

5. РЕГІОНАЛЬНІ ПРИРОДООХОРОННІ ПРОГРАМИ

Олександр ДЕМИДОВ ("Оазис", Севастополь) В Україні екологічне планування

організовано погано. Екологічні плани розробляються, зокрема в Севастополі в 2001 році підготовлена "Комплексна програма охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки міста на період до 2010 року". Але потім вона була покладена на полицю і забута. Ні здійснення її, ні контролю за здійсненням з боку держави або місцевої влади не було. Хоча на її підготовку були витрачені великі кошти. Програма, розроблена провідними фахівцями міста та країни, має конкретні та обгрунтовані плани та переліки заходів.

Але оскільки нині в основу розвитку покладені комерційні плани приватних осіб, то екологічні завдання сприймаються чиновниками як примарний сон, про який треба якомога швидше забути - що і сталося в Севастополі з вищезгаданою концепцією.

Відповідальність за невиконання екологічних планів і програм ніхто з чиновників не несе, як і за марно витрачені гроші за їх підготовку. Регіональна програма збереження та відновлення зубра (Bison bonasus L.) у Волинській області Рішення Волинської обласної ради від 24.12.2009 № 37/14 Державне управління охорони навколишнього природного середовища в області, обласне управління лісового та мисливського господарства Необхідно відзначити недоліки при розробці та оцінці результативності регіональних цільових програм: - в ряді випадків проведення експертизи та оцінки програм проводиться без залучення представників громади, бізнесу та представників науки. Цілі і завдання не завжди відповідають реальним потребам регіону, в ряді випадків мають декларативний характер; - здебільшого відсутні чіткі механізми відбору проектів; - існуючий порядок реалізації програм не передбачає чітко визначеного механізму відповідальності за результати програм, а також систему мотивації і критерії оцінки діяльності розробника i координатора програми; - інформація, яка надається для звіту з виконання програми не в повної мірі характеризує результативність та ефективність програми. Зазначені недоліки свідчать про необхідність удосконалювання існуючого формату розробки та оцінки результативності програм.

Практика розробки та реалізації регіональних програм повинна бути суттєво удосконалена, що повинно початися з ряду принципових методичних позицій: - наукового обґрунтування важливості програм з метою оптимізації їх кількості та зв'язку зі стратегічними пріоритетами розвитку регіону; - дотримання основних базових принципів програмного управління; - наукового обґрунтування кількості програмних заходів в умовах ресурсної невизначеності на основі критеріїв відбору програмних проектів; - організації дійсного контролю результативністю та ефективністю програм на попередньому, проміжному етапі та етапі завершення; - персоніфікації відповідальності за результати програм; - організації міжпрограмної координації з метою виключення дублювання програмних заходів, неефективного розподілу бюджетних коштів; - необхідність формулювання заходів у територіальному розрізі. Відсутність цього можна побачити на прикладі заходів щодо розвитку Придунав'я. Із 19 регіональних цільових програм (табл. 2) Придунав'є відображено лише в 8 програмах, інші 11

6. НЕЗКООРДИНОВАНІСТЬ ПЛАНУВАННЯ МІНПРИРОДИ ТА ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ЕКОЛОГІЧНОЇ

ПОЛІТИКИ

Більшість регіональних програм виникають як продовження загальнодержавних. Лобістами їх розробки та фінансування з регіональних бюджетів на регіональному рівні виступають регіональні підрозділи Міністерств та відомств, для екологічних програм це обласні державні управління Мінприроди. Держкомітет (нині агентство) лісового господарства слідом за Державною програмою “Ліси України” добився ухвалення у всіх областях відповіднмх регіональних програм: "Програма розвитку лісового господарства м. Севастополя на 2004-2010 роки", “Регіональна програма АРК з охорони та відтворення лісів, підвищення їх продуктивності та раціонального використання на 2005-2015 рр”, "Ліси України – Сумська область" ,“Ліси Волині”, Ліси Одещини”, “Ліси Миколаївщини”, “Ліси Донеччини” тощо. Держводгосп добився прийняття низки регіональних програм водного характеру, що продовжують загальнодержавні водні програми.

Представництва сильних Мністерств спроможні добитись схвалення на реіональному та місцевому рівні і тих програм свого профілю, яких офіційно немає на державному рівні. Наприклад, МНС добилась повсюдного прийняття “Програм забезпечення пожежної безпеки населених пунктів та об'єктів усіх форм власності, розвитку матеріально-технічної бази пожежної охорони”, “Програм утримання, вдосконалення та розвитку територіальної автоматизованої системи централізованого оповіщення населення”, “Програм утримання та охорони складів майна цивільної оборони II групи на 2008-2012 роки” та інших, йому потрібних, за кошти регіональних бюджетів. Таке лобіювання МНС часто робить, добившись прийняття Постанови КМУ, в яких немає слова “програма”, а є слово “порядок”. Фактично це теж програма, та ще й великої вартості, але програмою вона йменується і фінансується на регіональному та місцевому рівні. Наприклад, Постанова КМУ від 29 березня 2001 р. N 308 “Про Порядок створення і використання матеріальних резервів для запобігання, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та їх наслідків “.

Мінприроди як слабке Міністерство не може добитися від обласних Рад та ОДА якісної

проробки регіональних екологічних програм, хоча від нього залежить надання областям відповідних субвенцій з держбюджету. Мінприроди навіть не намагалось якось зкоординувати розробку регіональних екологічних програм, хоча б на методологічному рівні. В результаті ці програми зовні називаються по різному, ухвалюються облРадами на різні строки (а можуть і не ухвалюватись кілька років, як в Черкаській області або м. Севастополі). А змістовно ці програми здебільшого досить бідні: млява констатація наявнх екологічних проблем, набір красивих гасел замість чіткого визначення цілей та переліки заходів з досить розмитими показниками для оцінки якості.

Отже парадокс, який свідчить про ослаблення державного управління в Україні та підпорядкування його вузько відомчим інтересам: не відомство створюється під суспільні завдання, а суспільні завдання визначаються і фінансуються пропорційно потужності відомств. В такій ситуації і так слабке Мінприроди дедалі ставатиме ще слабшим, а потужне МНС ставатиме все сильнішим і вибірково (і у цій вибірковості найбільше зла!) перебиратеме на себе все більше функцій Мінприроди. Агентства водних та лісових ресурсів, маючи своє потужне фінансування на державному та регіональномук рівнях (а лісівники ще і високоліквідні власні матераільні ресурси) , не дуже зважатимуть на якісь рекомендації Мінприроди – що і відбувається.

7. СТРАТЕГІЯ ЕКОПОЛІТИКИ ТА НПД З ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ Реальному запровадженню прогресивних управлінських підходів заважає імітація, коли

проголошуються нові назви, але продовжують використовувати старі маніпулятивні прийоми. На жаль, певною мірою це сталось і у випадках розробки Стратегії національної екополітики України до 2020 р та Національного плану дій з охорони довкілля.

1. Оскільки ці форми управлінської діяльності є новими для Мінприроди (та і для держави загалом), то обгрунтування їх необхідності треба було почати з офіційного визнання та аналізу кризи системи державного екологічного управління, не визнати наявності якої може тільки або малообізнана, або несумлінна людина. На протязі 20 років приймались екологічні закони та підзаконні акти; створювались та реформувались міністерство, екоінспекція, інші органи та установи; витрачались чималі бюджетні кошти і використовувались ресурси міжнародної допомоги; накопичувалась інформація. Але підсумково ця тривала діяльність майже не вплинула на кризовий стан довкілля в Україні.

2. З самого початку процеси розробки цих документів потрібно було унормувати принаймні наказами Міністра, а процеси їх ухвалення та виконання легітимизувати, подавши КМУ та Верховній Раді проекти відповідних поправок до законодавства Зокрема – прирівняти НПД до державної цільової програми та доповнити відповідний Закон положеннями, які визначали б специфіку НПД. Цього зроблено не було.

На запитання, задане на засіданні Громадської Ради 17.02.2011 – “Яким документом визначається ЗМІСТ НПД?” представник Міністерства відповів “НПД – це просто перелік заходів”. Вважаємо таке уявлення хибним. Насправді, до НПД мають входити принаймні ще ОПИСИ КРИТЕРІЇВ, зокрема тих, за якими з багатьох пропонованих заходів обиратимуться НАЙДОЦІЛЬНІШІ, а також ПРОЦЕДУР управління здійсненням відібраних заходів, в тому числі ситуацій, в яких фінансування має бути припинено. Без таких критеріїв та процедур НПД можна наповнювати хаотично (“скирдуванням”), більшість пропозицій екоНУО відкидати суто вольовими рішеннями (що і відбувалось) та зовсім не перейматись питанням ефективності витрачання коштів.

3. В результаті цього більшість зауважень та пропозицій громадськості до проектів цих документів були проігноровані. Крім порівняно неширокого кола громадських організацій,

обговорення проектів цих документів з представниками інших суспільних прошарків (підприємці, науковці, депутати органів місцевого самоврядування) не проводилось. Узгодження проектів документів з іншими міністерствмаи та відомствами було суто формальним. Депутати ВРУ схвалили проект Закону про екостратегію, не дуже вникаючи.

4. Внаслідок цього низка досить сумнівних тез та прикладів нахабного лобіювання вузькогрупових інтересів в тексті Стратегії набула сили Закону (тим самими ще раз показавши якість українського законодавства). Хоча розробка НПД декларувалась як застосування програмно-цільового метода, ні побудови повного дерева цілей, ні аналізу альтернативних варіантів, ні вироблення змістовних показників результативності, ні серйозного обгрунтування пропонованих заходів не відбулось. Процес, який в розвинутих країнах може займати пару років, в Україні був провернутий просто блискавично. Але ця швидкість та низька якість НПД перетворили процес в пародію.

5. Безперечно, участь екологічної громадськості в цьому процесі мала здебільшого позитивною – без неї процес розробки Екостратегії та НПД взагалі перетворився б.у повну профанацію. Але водночас це свідчить знову свідчить про глибину деградації Мінприроди.

8. ПРИХОВУВАННЯ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ФІНАНСУВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ Алла ПЛЕСКАЧ (Черкаська обласна організація “Зелений світ”): “Все, що стосується

фінансової діяльності в природоохоронній сфері, покрито темрявою. Справжній стан щодо надходжень та витрат коштів знає дуже вузьке коло зацікавлених осіб. За наявності бажання, відповідальності, розуміння серйозності питання все можна налагодити, але мета і завдання у керівних структур зовсім інші. Через те так багато екологічних негараздів, і їх все більшає – це невидима екологічна війна по всіх напрямках”

[Приклад, що надала Галина ПРОЦІВ, Голова Бережанського екологічного клубу, Голова Громадської Ради при ДЕІ Тернопільської області.

Громадська рада при ДЕІ в Тернопільській області подала запит про використання коштів Тернопільського обласного фонду охорони навколишнього природного середовища за період 2010-2011 рр. На офіційних веб-сайтах Держуправління у Тернопільській області, Тернопільської обласної ради та обласної державної адміністрації дана інформація відсутня.

Відповідь, яку надали лише після повторного запиту Громадської Ради, містить тільки загальну інформацію про виділені на природоохоронні заходи суми коштів обласного фонду ОНПС. Всього у 2010 році профінансовано 28 заходів, а у 2011 – 35. Загальна сума профінансованих заходів становить в 2010 році – 2629,804 тис.грн., а в 2011 р. – 2653,517 тис. Грн. Профінансовані природоохоронні заходи у 2010 році відбувалися у 8 районах, у 2011 – у 12 районах області. Найбільшу частку коштів направлено у Тернопільський район: у 2010 р.- 1025,765 тис. грн. (39% від загальної суми коштів,) у 2011 р – 1351,846 тис. грн. (51%); Підволочиський: у 2010 р. - 579,424 тис грн (22%), у 2011 р.– 271,8 тис грн (10%); Зборівський: у 2010 р - 425,596 тис грн (16%), у 2011 р – 232,914 грн (9%).

Громадськості так і залишились невідомими усі проекти, які подавались (узгоджувались) на фінансування природоохоронної діяльності, та хто став одержувачами коштів. ]

Отже, надана (за чималих зусиль запитувачів) інформація є настільки ж узагальненою і настільки ж корисною, як “середня температура по лікарні”.

Ситуація не набагато краща на державному рівні. Інформація про фінансування, яку

надає Мінприроди, це переважно – узагальнені назви бюджетних програм та загальні суми. Значно рідше можна знайти інформацію про профінансовані конкретні природоохоронні заходи. Майже неможливо знайти інформацію про підсумкові результати цих заходів, а про анліз ефективності витрат можна тільки мріяти. На жаль, коли річні звіти ДФОНПС про використання коштів публікувались, то вони не містили жодної інформації про КІНЦЕВІ РЕЗУЛЬТАТИ ЦИХ ВИТРАТ, як і про проблеми виконання одержувачами коштів зобов’язань перед державою та суспільством. Не наводилось жодної детальної інформації за жодним конкретним проектом, навіть з найбільших за вартістю. Узагальнені показники по областях або по галузях дозволяють “сховати кінці”. Нині навіть таких звітів не має, і невідомо – коли вони відновляться? Бо порівняно з початковим текстом “Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища” в редакції, затвердженій Постановою Кабміну від 7 квітня 2006 р. N 462 , вирізано такі два пункти: “ 9. Забороняється використання коштів Фонду на заходи, не включені до затвердженого Кабінетом Міністрів України переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів.” 10. Річний звіт Фонду щороку публікується Мінекоресурсів у засобах масової інформації або видається окремим виданням. Матеріали річного звіту надсилаються Кабінету Міністрів України, а також заінтересованим органам виконавчої влади, громадським організаціям, діяльність яких пов'язана з охороною навколишнього природного середовища.” Отже, ліквідація п.9 ілюструє розуміння “законності”, а п.10 – “прозорості” і в Мінприроди, яке готувало цю постанову, і в Кабміні, який її затвердив. Моніторинг використання коштів має бути обов’язковою складовою бюджетного процесу. А це означає і конкретні штатні одиниці для цього, і процедури регулярної звітності, і оприлюднення разом з програмами і дерево цілей при формування програми, і обгрунтування кожного заходу, і критерії відбору, і показники тощо. Безумовно, громадськості має надаватись вся повнота екологічної інформації. Неповнота суперечить ст. 50 Конституції та Оргуській Конвенції, але вигідна для приховування корупції або управлінських помилок.

9. ДЖЕРЕЛА НАДХОДЖЕННЯ КОШТІВ НА ПРИРОДООХОРОННІ ЦІЛІ

В ст. 42 Закону по охорону навколишнього природного середовища сказано, що фінансування заходів з охорони довкілля здійснюється за рахунок Державного та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів. В ст.ст.43, 44, 45 цього Закону відповідно визначаються платежі за використання природних ресурсів, плата за забруднення довкілля, плата за погіршення якості природних ресурсів.

На державному рівні природоохоронні заходи в Україні фінансуються з двох головних джерел. Основні засоби фінансування покривають витрати, пов'язані з поновленням і підтримкою всіх природних ресурсів країни. Засоби для цього - платежі підприємств, відомств і організацій ЗА КОРИСТУВАННЯ РЕСУРСНОЮ БАЗОЮ КРАЇНИ. Відповідно до ст.46, ці кошти спрямовуються до Державного та місцевих бюджетів ВИНЯТКОВО НА ВИКОНАННЯ РОБІТ ПО ВІДТВОРЕННЮ, ПІДТРИМАННЮ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У НАЛЕЖНОМУ СТАНІ.

Друге джерело - кошти республіканського та місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища (ФОНПС), передбачених в ст. 47 базового Закону. Вони

наповнюються в основному ЗА РАХУНОК ПЛАТЕЖІВ ЗА ЗАБРУДНЕННЯ ДОВКІЛЛЯ; ЧАСТИНИ ГРОШОВИХ СТЯГНЕНЬ ЗА ПОРУШЕННЯ НОРМ І ПРАВИЛ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ ТА ШКОДУ, ЗАПОДІЯНУ ПОРУШЕННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ДОВКІЛЛЯ В РЕЗУЛЬТАТІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ТА ІНШОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. У ст. 48 базового Закону зазначено, що кошти місцевих і республіканського позабюджетних фондів охорони довкілля можуть використовуватись ТІЛЬКИ ДЛЯ ЦІЛЬОВОГО ФІНАНСУВАННЯ ПРИРОДООХОРОННИХ ТА РЕСУРСОЗБЕРІГАЮЧИХ ЗАХОДІВ, в тому числі наукових досліджень з цих питань, а також заходів для зниження впливу забруднення довкілля на здоров'я населення.

Збори за використання природних ресурсів надходять до місцевих бюджетів, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та Державного бюджету України і спрямовуються навиконання робіт по відтворенню, підтриманню цих ресурсів у належному стані.

Збори за використання природних ресурсів місцевого значення надходять до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

В статті 39 базового Закону перераховані природні ресурси загальнодержавного і місцевого значення, серед яких “г) підземні води; … е) лісові ресурси державного значення; … з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.”

Відповідно до Ст. 13. Конституції “ Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.”

За 20 років незалежності, жодного разу не запитавши народ, органи державної влади тихо і непомітно, за суто декоративними розмірами оплати, передали основні природні багатства України, як і найцінніші промислові підприємства, вузькому колу олігархічних кланів. В результаті 300 родин володіють 90% українських активів; 9% населення, які відповідають євроатлантичним міркам середнього класу, володіють 3% активів, і решта населення володіє 7% активів.

Ці патологічні пропорції, притаманні лише пострадянським країнам, визначають характер унікальної політико-економічної системи, найбільш точною назвою якої є НЕОФЕОДАЛІЗМ . Вона настільки відмінна від суспільств Євросоюзу, що більшість політологічних понять та моделей, якими користуються там, в тому числі “середній клас”, “громадянське суспільство“, “представницька демократія”, “багатопартійна політична система” при спробі вжитку в українських умовах неодмінно вводять в оману.

Експлуатуючи великі природні багатства України та нещадно забруднюючи довкілля, олігархи мають колосальні прибутки, але сплачують за це в бюджет.сміховинно мало. В результаті бюджет постійно малонаповнений і не може забезпечити основні суспільні потреби, в тому числі прийнятний рівень екологічної безпеки.

Як для якісного зближення з супільствами Євросоюзу, так і для підвищення екологічної безпеки вкрай необхідно щонайменше на порядок підвищити платежі за використання природними ресурсами. Це масштабне і довгострокове політичне завдання, і громадський екологічний рух України має багато зробити для його досягнення. Ця боротьба не буде легкою.

Наприклад, 29 липня 2008 року було зареєстровано Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (щодо встановлення ставок рентних платежів за виготовлення залізорудної сировини). Запропоновано запровадити рентні платежі для підприємств, які видобувають залізну руду, визначивши ставку рентних платежів у розмірі 30% розрахункової вартості 1 відсотка заліза, що міститься у залізорудному концентраті.

Законопроект не схвалено. Ахметов різко виступив проти. (http://www.volynpost.com/blogs/print/259-igor-palycia-i-jogo-deputatstvo)

Віктор Мельничук (НЕЦУ): “На сьогодні визначається положеннями нового Податкового кодексу України (ПКУ), прийнято 2 грудня 2010 р. (№ 2755). Згідно з ним, механізм індексації ставок екологічного податку (раніше, збори за забруднення довкілля) тепер відсутній. Ст. 243-248 розділу VIII ПКУ встановлені ставки екологічного податку, а саме: ставки податку за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення (ст.243); ставки податку за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення (ст.244); ставки податку за скиди забруднюючих речовин у водні об'єкти (ст.245); ставки податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах (ст.246); ставки податку за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) (ст.247 ); ставки податку за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк (ст.248). П.4 розділу XIX "Прикінцеві положення" ПКУ зобов'язує КМУ щорічно до 1 червня вносити до Верховної Ради України проект ЗУ про внесення змін до цього Кодексу про ставки оподаткування, визначених в абсолютних значеннях, з урахуванням індексів споживчих цін, з екологічного податку. При цьому, індексація ставок екологічного податку на рік введення Кодексу не проводилася. Разом з тим, згідно п.2 п/р 5 розділу ХХ "Перехідні положення" ПКУ, щодо податкових зобов'язань з екологічного податку, що виникли: з 1 січня 2011 р. до 31 грудня 2012 р. включно – ставки податку становлять 50% від ставок, передбачених ст. ст. 243, 244, 245 і 246 ПКУ; з 1 січня 2013 р. по 31 грудня 2013 р. включно, ставки податку становлять 75% від ставок, передбачених ст. ст. 243, 244, 245, 246 ПКУ; з 1 січня 2014 р. ставки податку становлять 100 відсотків від ставок, передбачених статтями 243, 244, 245 і 246 ПКУ.

Таким чином, усі зміни ставок тепер здійснюються КМУ.”

10. ЕКОНОМІЧНО-ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЗАКОНОДАВСТВІ І НА ПРАКТИЦІ

Принципи економічно-фінансового механізму визначені в десятому розділі Закону України

“Про охорону навколишнього природного середовища” (далі - базового). Але на практиці він не працює. Здебільшого, платежі за забруднення не мають на меті скорочення масштабів шкоди - вони є скоріше механізмом мобілізації надходжень, ніж важелем запобігання цьому забрудненню довкілля. Це підтверджується і тим, що найбільше коштів надходить від платежів за забруднення атмосферного повітря, в той час як найбільше витрат здійснюється на послаблення наслідків забруднення водних ресурсів. Штрафи за забруднення прибережних вод з кораблів (Постанова КМУ від 3.07.95 №484, діє в редакції від 29.03.2002) завищені в СОТНІ разів порівняно з таким же забрудненням від берегових підприємств (наказ Мінприроди №37 від 18.05.95). Ця абсурдна різниця пояснюється тим, що з незаможних берегових підприємств багато не стягнеш , в Україні майже не залишилось кораблів торгівельного флота, і винахідливі екочиновники перетворили нагляд за іноземними кораблями у джерело валюти. Збір природоохоронних платежів значно покращився після того, як у 1999 році повноваження щодо їх збору було передано до Державної Податкової Адміністрації. Проте в дослідженні Всевітнього Банку відзначено, що дисципліна сплати платежів є низькою в регіонах з високим забрудненням довкілля, і суб’єкти господарювання штрафуються мало. Це свідчить про корупцію в системі або про поблажливе ставлення до великих підприємств–забруднювачів. Великі підприємства успішно

домагаються пільг, в той час як менші підкуповують податківців чи просто уникають сплати податків. Рахункова Палата звернула увагу:“В порушення норм статті 47 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", за наявності у підприємств і організацій філіалів, підрозділів, які не є юридичними особами і знаходяться в інших регіонах та здійснюють викиди, скиди забруднюючих речовин та розміщують відходи, збір за забруднення довкілля сплачується не за місцем заподіяння екологічної шкоди.” Це не формалістська причіпка: дотримання цієї вимоги Закону сприятиме тому, щоб зібрані кошти допомогали зменшити забруднення у місцях його утворення. ПРИКЛАД. У місті Горлівка у 2001 році за скидання забруднюючих речовин у довкілля та розміщення відходів підприємствам міста було нараховано платежів на загальну суму 2 млн. 141,4 тис. грн. Фактично надійшло 3 млн 681,2 тис грн. Така "виграшна" для міста сума утворилася через плутанину з місцезнаходженням підприємств і їхньою реєстрацією. Акціонерним товариством "Донбасенерго", наприклад, сплачено 1 млн. 461,2 тис. грн., хоча джерел забруднення безпосередньо на території міста це підприємство не має - рахунок поповнювали його підрозділи по всій області. Але ці кошти не працювали за місцем забруднення, як очікується в разі дотримання декларованих Законом принципів.

Більше того, для цілей збалансованого розвитку асолютно необхідно, щоб не тільки екологічні податки сплачувались за місцем виробничої діяльності, а не за місцем юридичної реєстрації підприємтсва, але і податки з прибутку. Нині більшість банків, торгових, обслуговуючих та інших підприємств мають мережевий характер, діють по всій Україні, але податки майєже всі сплачують у Києві – за місцем реєстрації. В результаті виснаження ресурсів, забруднення довкілля і ризик для населення лишаються за місцем виробництва, а Києв жирує на незароблених коштах. Ця штучно підвищена кормова база є головним магнітом, що притягує в Київ людей з усієї України, . Аналогічні перекоси є і в стосунках кожного обласного центру з рештою території області, багатьох райцентрів – з рештою території їх районів.

У ст.7 Бюджетного Кодексу сформульовано важливий “принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період”. Аналогічного принципу потребують і стосунки суспільства з природою. Важливим недоліком нинішньої еко-політики вiдсутнiсть балансу мiж коштами, якi збираються за людський вплив на природу, і коштами, потрібними на усунення негативних наслідків цього впливу. В порушення вимог ст. 46 та 48 базового Закону значна частина зібраних коштів використовується на цілі, Законом не передбачені. Практика бюджетного процесу має бути приведена у відповідність з вимогами природоохоронного законодавства.

Ст. 48.базового Закону декларує економічне стимулювання в системі охорони довкілля, зокрема через: “а) надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян в разі реалізації ними заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля, при переході на маловідхідні і безвідхідні ресурсо- і енергозберігаючі технології..; б) надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позичок для реалізації заходів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля.”

На жаль, ці слушні положення ст.48 лишаються голими деклараціями. Кредитування в довкіллєвій сфері не передбачено ні з загальнобюджетних коштів, ні з коштів спеціальних (тобто, природоохоронних) фондів бюджетів, бо не внесено потрібних змін в інші закони

Вважати, що економічний механізм природокористування в україні діє, є дуже передчасним. правильність загальних принципів недостатньо підкріплена конкретними

механізмами. В цьому відношенні дуже корисно ознайомитись з реакцією Мінекологі з цілком

конкретними рекомендаціями експертів ЄЕК ООН щодо елементів економічного механізму природокористування, висловлені в "Огляді результативності природоохоронної діяльності в Україні", схваленому Комітетом Екологічної політики ЄЕК ООН 21 вересня 1999 року.

11. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЕКСПЕРТІВ ЄЕК ООН ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ТА РЕАКЦІЯ НА НИХ МІНПРИРОДИ

Показова реакція Мінприроди на цілком конкретні рекомендації експертів ЄЕК ООН щодо елементів економічного механізму природокористування, висловлені в "Огляді результативності природоохоронної діяльності в Україні" [26], схваленому Комітетом Екологічної політики ЄЕК ООН 21 вересня 1999 року. Вони є актуальними і нині. РЕКОМЕНДАЦІЯ 2.1: “Пріоритетними мають бути дослідження щодо визначення необхідних і достатніх економічних важелів, які б стимулювали введення принципу "забруднювач - платить". Необхідне проведення досліджень щодо підготовки рішучих кроків в напрямі розвитку чіткої, орієнтованої на ринок податкової та економічної політики. Дослідження також необхідно спрямувати на вияснення питання, які рівні податків за забруднення довкілля є достатніми, так і прийнятними та встановити чіткі терміни їх введення в дію.” Мінприроди повідомило експертам про Постанову Кабінету Міністрів України про внесення змін до “Положення про Державний фонд ОНПС”, та про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 01.03.99 р. № 303 "Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору". Проте Мінприроди так нічого і не сказало - чи визначено необхідні і достатні важелі для принципу “забруднювач - платить”, які рівні податків є як достатніми, так і прийнятними, а також коли нові нормативи будуть уведені в дію. РЕКОМЕНДАЦІЯ 2.3: “Потрібно запроектувати спеціальний механізм, щоб допомогти створити ринок вторинних продуктів. Податки на розміщення відходів могли б бути збільшеними, а отримані гроші необхідно повернути на їх переробку і повторне використання” Міністерство знову посилається на два вищезгадані проекти постанов, не доповнюючи це жодною згадкою про інші компоненти механізму, потрібного для створення зазначеного ринку. РЕКОМЕНДАЦІЯ 7.3: “Необхідно проаналізувати ефективність існуючих економічних важелів з метою перегляду пільг, консолідації фондів та при необхідності зростання податків за викиди речовин, що забруднюють довкілля. ...” Мінприроди пише, що аналіз ефективності існуючих економічних інструментів щодо скорочення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря проведено, але про висновки того аналізу громадськості нічого не відомо. “.. .Слід застосувати принцип стягнення податків до всіх джерел забруднення повітря, до стаціонарних і мобільних, а також до фізичних та юридичних осіб. ” Міністерство не відповіло, чи усі джерела забруднення повітря оподатковані. Мовчати є про що:– Рахункова Палата з цього приводу відзначила:“Непередбачення Кабінетом Міністрів України сплати збору для фізичних осіб за викиди приватними транспортними засобами суттєво обмежує надходження коштів до фондів охорони навколишнього природного середовища.” РЕКОМЕНДАЦІЯ 8.7: “Ціна на воду має бути зрозуміла та реалістична. Водомірні прилади мають бути встановлені для всіх користувачів; оплата має відповідати кількості використаної води. Ціни на воду мають покривати капітальні та експлуатаційні витрати та витрати,

пов'язані з підтримкою інфраструктури водопостачання та водовідведення.” У відповіді Міністерства так і немає визнання факту, що платня за спеціальне використання води, яка регламентується низкою підзаконних актів є недостатньою для покриття експлуатаційних та інфраструктурних витрат. РЕКОМЕНДАЦІЯ 13.3: “Необхідно негайно розробити сталу, орієнтовану на ринок, послідовну політику, спрямовану на економію енергії, зменшення залежності від її імпорту та підвищення рівня енергозбереження”. Нам невідомо жодного факту чи документу, який свідчив би, що Мінприроди бере реальну участь в розвитку політики енергозбереження. РЕКОМЕНДАЦІЯ 13.4: “Встановлення та оприлюднення термінів введення ринкових цін на всі види енергії повинне розглядатися, як негайна вимога для успішної реструктуризації та модернізації енергетичного сектору.” Відповідь Мінприроди на цю рекомендацію - про затвердження “міжгалузевих норм витрат палива для опалювальних котлів” та про розробку “Методики розрахунку технологічних втрат електроенергії в діючих мережах електропостачання" є просто недоречною. Вона свідчить про нерозуміння питання про ринкові ціни. Завдання Міністерства - добиватись, щоб в тарифах на електроенергію відображались кошти на відновлення довкілля і убезпечення людини від негативних впливів енергетики. Але в тарифах на електроенергію від АЕС досі не враховано кошти, потрібні на виведення АЕС з експлуатації, на довгострокове поводження з радіоактивними відходами, на сплату страхових внесків для компенсації за можливі ядерні аварії. Отже, усі ці приклади свідчать про лукаве уникання Мінприроди конкретної роботи, яка мала б відбутись за добросумліного виконання рекомендацій. з такими хитрощами до Євросоюзу не потрапити!

12. ЧИ Є ДОСТАТНІМ ЗАГАЛЬНИЙ ОБСЯГ ВИТРАТ НА ОХОРОНУ ДОВКІЛЛЯ?

Недостатнiсть фiнансування природоохоронної дiяльностi в Українi загалом відзначається

всіма учасниками екоруху. Фiнансування важливих природоохоронних заходiв, особливо будiвництво очисних споруд, виконання необхiдного комплексу протиерозiйних заходiв, впровадження новiтнiх технологiй екологiчно безпечного виробництва та iн. здiйснюється незадовiльно, по залишковому принципу. Очевидна декларативнiсть окремих екологiчних програм, не пiдкрiплених фiнансовими ресурсами.

А скільки витрачається нині на фiнансування природоохоронних заходiв в державi і скільки саме треба витрачати? Якi обсяги природоохоронних витрат слiд вважати достатнiми? Зрозуміло, що відповідь на ці питання залежать як від загального стану економіки, так і від політичних пріоритетів керівництва країни

В дослідженні, підтриманому Всесвітнім Банком, зазначено: “Загальний обсяг витрат на охорону навколишнього середовища скоротився з приблизно з 1 млрд. доларів в 1996 році до 600 млн. доларів США в 2000 році.”Після надходження природоохоронних зборів у “загальний казан” держави вони найчастіше використовуються для банального латання бюджетних дірок. Так, наприклад, із зібраних у 1997 році 1,2 млрд.грн. платежів, у природоохоронному розділі Держбюджету було заявлено усього 73,8 млн.грн., з яких фактично було використано лише 39,8 млн.грн. У 1998 році ці цифри склали відповідно 1,3 млрд.грн., 69,9 млн.грн. і 35,4 млн.грн.

(потрібна таблиця з аналогічними цифрами по роках з 1997 по 2012) Рахункова Палата робить висновок щодо 2000 р.: “У загальних видатках державного

бюджету України питома вага видатків по розділу "Охорона навколишнього природного

середовища та ядерна безпека" і видатків державного фонду ОНПС займає менше 0,5 відсотка.” Для порівняння - в країнах Центральної Європи на це виділяють 2-3%, а Західної - до 5%.

У проекті Державного бюджету України на 2001 рiк сума доходів дорівнює сумі видатків, тобто 41 млрд. 991 млн. гривень. Надходження за спецiальне використання природних ресурсiв та за забруднення складають 658 млн. грн., або 1.57% від бюджету. Якби всі вони були використані саме на цілі охорони природи, ситуація була б помітно кращою, співставимою з показниками хоча б країн Центральної Європи. Але на цілі охорони природи з них спрямовано лише 369 млн. грн., тобто менше 0.88% бюджета. Тобто 44% довкіллєвих" коштів - 288 мільйонів гривень! - пішло у "загальний казан", а не на цілі охорони природи!

Недостатність фінансування природоохоронної діяльності свідчить, що охорона довкілля не є політичним пріоритетом для вищого керівництва країни. незаконне спрямування природоохоронних коштів не за їх призначенням є проявом правового нігілізму на рівні Парламенту та Кабміну, що сприяє зловживанням у використанні природоохоронних коштІв на усіх рівнях.

13. ДЕРЖАВНИЙ ФОНД ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА ТА

МІСЦЕВІ ФОНДИ

Ключовий автор – В. Мельничук (Національний екологічний центр України)

Система екологічних фондів була створена в Україні у 1991 р. на підставі Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (№1264-XII від 25 червня 1991 р.). Вони були засновані на трьох рівнях – республіканському (державному), Автономної Республіки Крим, місцевих – областей, міст Київ і Севастополь, а також інших населених пунктів. У 1998 р. фонди були включені до державного бюджету та відповідні місцеві бюджети. Основними джерелами надходжень для них є екологічні платежі (раніше – збори за забруднення навколишнього природного середовища) та штрафи за порушення природоохоронного законодавства. Передбачено, що кошти цих фондів повинні цільовим чином використовуватися для вирішення різних екологічних проблем. Фонди не є юридичними особами, у них немає власної адміністративної структури і персоналу.

Законодавче регулювання ДФОНПС здійснюється Положенням про ДФОНПС, прийнятим Постановою КМУ №634 від 7 травня 1998 р. (в редакції Постанови КМУ №462 від 07.04.2006), а також постановами КМУ:

№163 “Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для комплексної реалізації державної екологічної політики, здійснення природоохоронних заходів” від 28 лютого 2011 р.;

№164 “Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення природоохоронних заходів, спрямованих на попередження виникнення та ліквідацію наслідків негативних природних явищ” від 28 лютого 2011 р.;

№303 “Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору” від 01 березня 1999 р.;

№588 “Про внесення змін до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для комплексної реалізації державної екологічної політики, здійснення природоохоронних заходів, і Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення природоохоронних заходів, спрямованих на попередження виникнення та ліквідації наслідків негативних природних явищ” від 6 червня 2011 р. та ін.

У Положенні про ДФОНПС №634 (у редакції Постанови КМУ №462 від 07.04.2006) говориться що: { пропоную скоротити цей фрагмент, давши посилання на повний текст на сервері ВРУ - С.Ф.}

1. ДФОНПС є складовою частиною Державного бюджету України. 2.Створений з метою фінансування природоохоронних заходів та заходів, пов'язаних з

раціональним використанням і збереженням природних ресурсів. 3. Формується за рахунок частини коштів, що надійшли від збору за забруднення

навколишнього природного середовища, та інших джерел, визначених законодавством. 4. Кошти Фонду спрямовуються за бюджетними програмами відповідно до планів

природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів і кошторисів, що затверджуються головними розпорядниками бюджетних коштів у встановленому законодавством порядку. Плани природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, розробляються Мінприроди, затверджуються Міністром ОНПС і погоджуються з Віце-прем'єр-міністром України, згідно з розподілом функціональних повноважень. Плани природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, розробляються іншими головними розпорядниками коштів Фонду, затверджуються ними за погодженням з Мінприроди. Головними розпорядниками є Мінприроди та інші центральні органи влади, які визначаються у державному бюджеті на відповідний рік. Залишок коштів Фонду на 1 січня поточного року, а також понадпланові надходження до Фонду можуть спрямовуватися на фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, зокрема у вигляді субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, за окремим рішенням Кабінету Міністрів України. (П.4 доповнено Постановою КМУ №834-п від 27.08.2010, із змінами, внесеними згідно з Постановою КМУ №973-п від 29.08.2011).

5.Витрати по виконанню природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів здійснюються Державним казначейством у межах коштів, що надійшли до Фонду, пропорційно бюджетним призначенням, встановленим головним розпорядникам у державному бюджеті на відповідний рік.

6. Кошти Фонду використовуються за відповідними бюджетними програмами у встановленому законодавством порядку.

7. Складання та подання фінансової звітності про використання коштів Фонду, а також контроль за їх цільовим використанням здійснюються у встановленому законодавством порядку.

8. Головні розпорядники представляють щорічно до 15 квітня Кабінетові Міністрів України інформацію про виконання природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів. З іншого боку, питання, пов'язані з обігом коштів державних природоохоронних фондів регламентується Податковим кодексом України (ПКУ) (див. Нижче).

Динаміка надходжень коштів до державних природоохоронні фонди всіх рівнів, опублікована з 2000 по 2007 р., свідчить про постійне підвищення надходжень, як в ДФОНПС, так і в місцеві фонди. Якщо говорити про надходження тільки в ДФОНПС, то цей показник розподіляється по роках наступним чином (в млн. грн.): 2003 р. – 81,0; 2004 р. – 95,9; 2005 р. – 124,5; 2006 р . – 516,8; 2007 р. – 707,2. Природоохоронні заходи за рахунок ДФОНПС в 2010 р. здійснювалися за бюджетними програмами, а саме: "Моніторинг НПС та забезпечення державного контролю за дотриманням вимог природоохоронного законодавства" у сумі 14118,0 тис. грн.; "Очищення стічних вод" – 20507,5 тис. грн.; "Міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього середовища, сприяння сталому розвитку, екологічній освіті та поширенню екологічної інформації" – 2680,0 тис. грн.; "Поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами" – 124899,8 тис. грн. ; "Формування національної екологічної мережі" – 13700,0 тис. грн.; "Підвищення якості атмосферного повітря" – 4100,0 тис. грн.; "Фінансова підтримка природоохоронної діяльності, у тому числі через механізм здешевлення

кредитів комерційних банків" – 2823,1 тис. грн. Загальні витрати склали: 58587,2 тис. грн., при запланованих – 182828,4 тис. грн. Істотне недовикористання коштів ДФОНПС спостерігалося за статтями: “матеріально-технічне забезпечення”, “оплата послуг”, “наукові дослідження та розробки”, “капіталовкладення”.

Деякі із заходів не були виконані, тому що закінчення виконання окремих науково-дослідних робіт вимагало більшого часу, ніж було погоджено, було відсутнє узгодження Мінекономіки пропозицій щодо погодження процедури держзакупівлі в одного учасника виконання робіт, скасовувалися торги по деякому устаткуванню, т. як. ціна найвигіднішої пропозиції перевищувала передбачену суму тощо.

Очевидно, що існуючий економічний механізм не забезпечує вирішення накопичених екологічних проблем, у зв'язку з невідповідністю рівня екологічних платежів (зборів, стягування і штрафів за порушення природоохоронного законодавства) фактично заподіяним екологічним збиткам та обсягам необхідних витрат для поліпшення екологічної ситуації в країні.

Мінекономрозвитку України представив прогнозні показники видатків ДФОНПС до 2014 р., розпорядником яких буде Мінприроди України. У 2012, 2013, 2014 роках, витрати складуть відповідно: 609215,10 тис. грн.; 559786,40 тис. грн. та 572719,10 тис. грн.

У 2006 р. в рамках роботи Спеціальної робочої групи з реалізації Програми дій з охорони

навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи (СРГ ПДОНС), Секретаріат якої входить до складу Директорату Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) з охорони навколишнього середовища, був підготовлений спеціальний звіт “Огляд діяльності ДФОНПС України”. Основною метою даного огляду була незалежна і об'єктивна оцінка всіх істотних аспектів управління та керівництва ДФОНПС у порівнянні з кращими міжнародними практиками, зокрема, описаної в підготовлених OECD рекомендаціях "Зразки кращої практики управління державними природоохоронними витратами". У ньому були відображені основні недоліки ДФОНПС.

Зокрема, обов'язки з розгляду та вибору проектів для фінансування розподілені між багатьма представниками органів державної виконавчої влади на різних рівнях, включаючи КМУ; ці обов'язки сформульовані неточно, без конкретного розподілу відповідальності; внаслідок залучення різних рівнів процес прийняття рішень відбувається повільно і непродуктивно, не забезпечується вибір найбільш економічно та екологічно ефективних проектів, які відповідають національним пріоритетам екологічної політики; розгляд заявок на фінансування проводиться за формальними ознаками, головним чином перевіряється їх відповідність нормативно-правовим та бюджетним вимогам; існуючий персонал центрального апарату Мінприроди та на місцевому рівні не має необхідних навичок і підготовки для розгляду пропозицій відповідно до кращої міжнародної практики та ін.

Одним із наслідків було визнано те, що екологічну ефективність роботи ДФОНПС оцінити особливо складно. По-перше, фонд фінансує велику кількість екологічних програм з усіх природних середовищ, ці програми визначені нечітко, без вказівки конкретних завдань, не вистачає ясних контрольованих показників та конкретних завдань з термінами їх виконання.

По-друге, річні бюджетні рамками фінансування фонду несумісні з завданнями підтримки довгострокових інвестиційних проектів. Був підготовлений, спільно з Мінприроди України, проект реформування системи ДФОНПС. З часу оприлюднення звіту, практично нічого не змінилося.

Головним негативним моментом є те, що при діючій системі природоохоронних фондів, фактично, обсяги фінансування природоохоронних заходів в Україні принципово залежать

від ступеня наповнення фондів, а не від реальних потреб природоохоронної сфери. З огляду на те, що сфера використання державних природоохоронних фондів дуже часто перебуває під підвищеною увагою органів Контрольно-ревізійного управління України (КРУ), Рахункової палати України, органів прокуратури та ін., необхідною, у першу чергу, слід вважати реформу управління державними природоохоронними фондами, спрямовану на впорядкування системи поводження з їхніми коштами.

Консолідація та пріоритезація цільового фінансування з ДФОНПС на вирішення гострих екологічних проблем в Україні не відбувається або виражена дуже слабо.

У той же час, Рахункова палата України та інші контролюючі органи, силові структури постійно говорять про нецільове використання коштів ДФОНПС, а також про наявність численних порушень у сфері поводження з цими коштами.

Хто конкретно розпоряджається коштами ДФОНПС у нормативно-правових актах України регламентується нечітко. Досить часто різними верствами суспільства звертається увага на значну “розпорошеність”, і слабку консолідованість цих коштів.

14. НЕУЗГОДЖЕНІСТЬ МІЖ ПРОЦЕСАМИ ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ МІНПРИРОДИ ТА

ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Чи правильно розподілено права та обовязки у фінансуванні охорони довкілля між державним та іншими секторами, між центральним та місцевим рівнями управління?

Рахункова Палата відзначає : “Основна частина природоохоронних заходів здійснюється,

як правило, підприємствами, організаціями, установами за рахунок власних коштів.” Ця думка підкріплюється в дослідженні Всесвітнього Банку:“Більшість екологічних витрат здійснюється з позабюджетних джерел, головним чином коштів “підприємств”, “приватним сектором.” В період 1996 – 2000 років таке фінансування суттєво скоротилося. В 2000 році витрати з позабюджетних джерел склали 94 % всіх витрат на охорону навколишнього середовища. У загальному обсязі найбільша частка належить приватним поточним витратам, які в 2000 році склали 77 %.”

Отже, навіть за покращання використання коштів держбюджету, Державного та місцевих

фондів ОНПС, для позитивних екологічних змін не менше значення має ефективне використання інших коштів - державних, приватних, комунальних, міжнародних, навіть громадських. Оскільки ці кошти мають інших розпорядників, то директивні вказівки тут не годяться, а лише пошук форм партнерства і координація зусиль усіх секторів. На жаль, ні Кабмін, ні Мінекоресурсів не виконують свої (передбачені відповідно у ст.17 та ст. 20 базового Закону) ФУНКЦІЇ КООРДИНАЦІЇ участі державних та недержавних організацій в природоохоронній діяльності.

В Україні важко вирішується питання про розмежування повноважень. Але коли воно

досягнуто, навіть інформаційна взаємодія між суб’єктами екополітики практично припиняється. ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ ВЗАЄМНОГО ІНФОРМУВАННЯ, ЗАЛУЧЕННЯ ІНШИХ СУБ’ЄКТІВ ЕКОПОЛІТИКИ ДО ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ, ВРАХУВАННЯ ІХНЬОЇ ДУМКИ МАЮТЬ БУТИ ЗАКРІПЛЕНІ В ЗАКОНІ ПРО ДЕРЖАВНИЙ ТА МІСЦЕВІ ФОНДИ ОНПС.

У середньому розмір екозборів складає від 0,01% до 3% валових витрат підприємств.

Представник Запорізького алюмінієвого комбінату, єдиного підприємства в Запоріжжі, що кілька років поспіль у повному обсязі і вчасно перераховувало екологічні платежі, п. А.Усачов: "Сплачені до екофондів гроші ми могли б направити на інші різновиди природоохоронних робіт на нашому комбінаті, і я упевнений, набагато ефективніше." [35]. Мається на увазі Закон України "Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України", що дозволив 70% збору за забруднення довкілля залишати у підприємств гірничо-металургійного комплексу, учасникі експерименту (з 1 липня 1999 року до 1 січня 2002 року) на виконання.Планів природоохоронних заходів.Плани ці мали затверджуватись керівниками підприємств та погоджуватись з місцевим самоврядуванням й облдержуправлінням екоресурсів.

За даними Мінекоресурсів, у 2000 році у 67 підприємств-учасників експерименту залишилось

43.9 млн. гривень, але багато з цих коштів так і не було використано на природоохоронні заходи. Зокрема, підприємствами Донецької та Дніпропетровської областей для здійснення цих заходів використано лише 52% від суми, що була в їх розпорядженні. Часто передбачені експериментом цілі не досягались. У зв’язку з цим Рахункова Палата зробила висновок: “Подальше проведення експерименту в частині залишення і використання коштів Фонду охорони навколишнього природного середовища - недоцільне.” [28]

Але з цим можна погодитись не цілком. Знаємо принаймні один позитивний приклад [34].

Пантелеймонівский завод вогнетривких матеріалів (Горлівка) до залишених йому при проведенні експерименту 27.9 тис. грн. додав свої гроші і провів реконструкцію відстійника. У результаті технологічної води було закуплено менше, отримано економ.ефект у сумі 44.5 тис. грн. Реконструкція пилоочисного устаткування скоротила викиди пилу в атмосферу на 25%.

Отже, знову бракує інформації – а де саме кошти використали за призначенням?. А також -

яку роль грали в цьому експерименті органи Мінприроди, наскільки ретельно було продумано в ньому механізми впливу держави? Наприклад, чи варто було допускати до участі в експерименті підприємства, які не мали навіть планів природоохоронних заходів і конкретних проектів з позитивним висновком екологічної експертизи? З такою інформацією можна було б зробити висновки - чи варто повторювати експеримент і за яких умов він може дати суттєво кращі результати? Треба заохочувати добросумлінних господарників і зупиняти недобросумлінних, а не нагороджувати чи карати всіх гамузом.

Права на встановлення конкретних процедурних подробиць - щодо порядку стягнення плати,

лімітів використання природних ресурсів, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин закріплені в ст.ст.43-45 базового Закону за виконавчою владою - від Кабінету Міністрів до місцевої влади. За відсутності в Законах низки принципових обмежень для такого регулювання, це полегшує зацікавленим бізнесовим кланам лобіювання потрібних їм рішень виконавчої влади за рахунок довкілля.

Органи виконавчої влади, починаючи з Кабміну, допускають як перевищення повноважень,

так і нехтування своїми обов’язками. Наприклад, за висновком Рахункової Палати, норми постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.96 № 1147 неправомірно передбачали використання природоохоронних коштів для стимулювання державних службовців. Водночас , за тим же висновком “Кабінет Міністрів України, в порушення вимог чинного законодавства, самоусунувся

від розподілу коштів Державного фонду. Внаслідок цього цей розподіл здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України без чітко визначених пріоритетів, суб'єктивно, на свій розсуд, за одноособовим рішенням Міністра”

Обсяг витрат, які фінансуються з державного бюджету, приблизно дорівнює обсягу витрат

усіх екологічних фондів. Оскільки Мінприроди не розробило детальних процедур, а також принципів координації зусиль на національному та місцевому рівнях, якими мають керуватись місцеві органи влади в управлінні коштами еко-фондів, то не маючи придатної для здійснення місцевої екополітики нормативної бази, відповідного навчання, постійної інформаційно-методичної підтримки та контролю з боку Мінприроди, місцева влада діє з еко-коштами ще більш навмання і свавільно, ніж на державному рівні.

І тут Мінприроди робить помилковий висновок, який некритично повторюють експерти в

дослідженні Всевітнього Банку [33], начебто причина неефективності – фондів ЗАНАДТО БАГАТО (більше 1600 регіональних і місцевих фондів) і треба залишити їх лише на обласному рівні. Не треба недоліками практики використання коштів обгрунтовувати скасування принципового ПРАВА кожного органу місцевого самоврядування – самостійно вирішувати про використання місцевих ресурсів для розв’язання екологічних проблем.. Це право закріплено в Конституції та ст.ст. 26, 27, 33 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, та в ст. 7 Бюджетного Кодексу: “принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача”. Дуже важливо, щоб еко-кошти працювали якомога ближче до місця їх збирання.

Очевидно, можливе ДОБРОВІЛЬНЕ КООПЕРУВАННЯ цих коштів на регіональному рівні –

віддаючи свої кошти в об’єднаний регіональний фонд, орган місцевого самоврядування повинен мати ПРАВО НА УЧАСТЬ В УПРАВЛІННІ ЦИМ ФОНДОМ. Але не треба адміністративними важелями робити примусовий “колгосп”, де кошти місцевих фондів будуть остаточно відчужені від місцевих громад і надійдуть до обласних та Державного Фондів України. Нині, як показує практика, вони рідко повертаються звідти на відтворення та підтримання місцевих природних ресурсів, а управління ними також може бути неефективним.

Держава має підсилити регулювання та контроль, а не безпосередне керування місцевими

природоохороними коштами. Треба законодавчо заохочувати ефективне використання природоохоронних коштів - чи це робиться за безпосереднього управління коштами при місцевому органі влади, чи через регіональний об’єднаний ЕкоФонд. Водночас треба фінансово карати за використання природоохоронних коштів не за призначенням.

Проект Закону “Про національний екофонд” у варіанті, запропонованому тодішнім Міністром

В.Шевчуком, передбачав можливості витрат значних коштів, які збирались державою, за рішеннями вузького кола людей при дуже обмеженому державному контролі. Попри хибність цього законопроекту, лишається актуальною потреба врегулювання діяльності держфонду та місцевих Фондів ОНПС Законом, а не Постановою Кабміну. ЗРОЗУМІЛОЇ ТА ПРОЗОРОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДООХОРОННИМИ КОШТАМИ ДОСІ НЕМАЄ.

15. ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ Розкрадання бюджетних грошей зазвичай маскується словами “нецільове використання

коштів” В Національній доповіді (2007) наведені такі цифри видатків Державного бюджету

України на охорону навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів у 2001-2007 рр.:

2001 – 553,6 млн. грн. 2002 – 527,1 млн. грн. 2003 – 726,3 млн. грн. 2004 – 895,8 млн. грн. 2005 – 980,1 млн. грн. 2006 – 1306,9 млн. грн. 2007 – 1809,1 млн. грн. пунктом 51 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу

встановлено, що екологічний податок (крім податку, який справляється за утворення радіоактивних відходів, включаючи вже накопичені, та/або тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк) зараховується у таких пропорціях:

до спеціального фонду державного бюджету: - у 2011 – 2012 рр. – 30%; - у 2013 р. – 53%, з них 33% із спрямуванням на фінансове забезпечення виключно цільових проектів екологічної модернізації підприємств у межах сум сплаченого ними екологічного податку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; - з 2014 р. – 65%, з них 50% із спрямуванням на фінансове забезпечення виключно цільових проектів екологічної модернізації підприємств у межах сум сплаченого ними екологічного податку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

до спеціального фонду місцевих бюджетів: - у 2011 – 2012 рр. – 70%, у тому числі сільських, селищних, міських бюджетів – 50%, обласного бюджету – 20 %; - у 2013 р. – 47%, у тому числі сільських, селищних, міських бюджетів – 33,5%, обласного бюджету – 13,5%; - з 2014 р. – 35% згідно з п. 10 частини другої ст. 69 Бюджетного кодексу.

(Галина Стрямець, природний заповідник “Розточчя”) В Україні природно-заповідні установи підпорядковані різним міністерствам і відомствам

(Міністерство екології і природних ресурсів, НАН України, державне агентство лісів України, МОНмолодьспорту та ін.). Перепідпорядкування їх в одне міністерство (наприклад, Мінприроди) є мабуть нереальним в сучасній ситуації. Бо постають земельні та майнові питання. Єдине розумне рішення – прийняття єдиної цільової бюджетної програми для фінансування природоохоронних установ на рівні Кабінету міністрів, потім скеровувати кошти у відповідні міністерства і відомства, далі – природно-заповідні установи.

Розробка цільової бюджетної програми поставила б природно-заповідні установи в більш-менш рівні умови, а КРУ мало б менше претензій до штатного, звітності і тд. В даний час природний заповідник “Розточчя” є науковою установою МОНмолодьспорту, фінансується на конкурсній основі.

В конкурсі беруть участь ВНЗ, на тлі яких заповідник виглядає “бліденько”… Фінансування з фондів ОНПС є теж ненадійним: гроші з’являються в кінці року, їх треба

спочатку “вибити” в різних інстанціях, а потім встигнути використати за півдня 30 грудня.

16. ФІНАНСУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ПРИРОДООХОРОННИХ ПРОГРАМ У розділі мають бути наведені дані про існуючі державні природоохоронні програми

загальнонаціонального та місцевого рівнів), стан їхнього виконання, наявність відповідного фінансового, технічного та кадрового забезпечення, відсутність оцінок ефективності та персональної відповідальності

Світлана Берзіна (“Жива планета”, Київ): “В Україні на законодавчому рівні досі не

запроваджено принцип “забруднювач платить”. Що стосується ефективності природоохоронних заходів, що фінансуються за рахунок бюджету, наскільки мені відомо така оцінка ніколи не проводилась, а якщо і проводилась то її результати не публікувались. ….

У 2011 році було сплачено штрафів та відшкодовано за заподіяну шкоду довкіллю лише 7% від загального обсягу нарахувань Держекоінспекцією України”

Маряна БУЛГАКОВА (ЕДЦ “Правова аналітика”, Львів): ”Загально відомим є факт, що

природоохоронні заходи фінансуються за залишковим принципом (підтвердження не маємо). Аналізів ефективності використання коштів на природоохоронні заходи не зустрічали. Прецеденти відповідальності за неефективне корупційне використання коштів теж не відомі.

Олександр РУДИК (Кримське товариство геоекологів, Сімферополь,) З приводу програм - я згадав Загальнодержавну програму формування національної

екомережі України. Тому що завдяки її наявності була розроблена регіональна програма в АРК. Згідно її ми розробили Схему екомережі АРК і зарезервували 36 об'єктів ПЗФ для заповідання, близько 10 з них вже створено, для інших об'єктів виділяються гроші на винос меж в натуру (це понад 30 об'єктів) тому у Рескомприроди АРК був привід виділяти фінансуванння на створення даних об'єктів і винос меж. У місцевої влади на це грошей просто немає.

17. ФІНАНСУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ ПРИРОДООХОРОННИХ ПРОГРАМ

Тетяна БУЛАТ (Незалежний екоцентр “Романтик”, Суми”): “Програми непогані, та біда в

тому, що після схвалення їх на сесії депутати цілком про них забувають. По завершенні строків хтось за щось звітує, дається задовільна оцінка та пишеться нова програма.

Тетяна БУЛАТ (Незалежний екоцентр “Романтик”, Суми”): “За регіональною програмобю Дещо фінансується. В Сумській області майже всі кошти спрмовуються в цьому році на ліквідацію непридатних пестицидів. Дещиця дістанеться Деснянсько- Старогутському Нацпарку, та ще якісь дрібниці підуть на утримання міської станції юннатів (ЦЕНТУМ), бо ця установа отримала статус “заказника” - Ги-ги-ги! Натомість території, яким справді потрібен такий статус, знищуватимуться.”

Сергій Денисенко ( Екорух, Донецьк): “Природоохоронна діяльність в Україні фінансується

недостатньо. Фінансування здійснюється "за остаточним принципом". Бюджетні "екологічні" кошти

розподіляються непрозоро, відсутні критерії оцінки ефективності їх використання. Через це, власне, їх ефективність вкрай низька.

Приклад: програма природоохоронних заходів місцевого значення м.Донецька передбачає фінансування виключно за рахунок надходжень коштів за забруднення. Це приблизно 15-25 млн. грн. на рік. Ніяких додаткових коштів з бюджету міста "на екологію" не виділяється, хоча це можливо і навіть необхідно.

При цьому левова частина (50-70%) коштів спрямовується на очищення дна місцевих водойм (звітність про обсяги робіт та оцінка їх впливу на стан тих водойм – відсутня).

Найважливіший же розділ - "Охорона атмосферного повітря" - взагалі відсутній (щоправда, у 2012 році частка коштів на цей розділ є, складає 2,5%).

Існує також доволі поширена маніпуляція щодо фінансування природоохоронних програм: у таких програмах змішано державні кошти та кошти підприємств-забруднювачів. У Донецькій області співвідношення зазвичай 5-10% державних до 90-95% приватних. При цьому природоохоронні програми підприємств хронічно та радикально (і безкарно) недофінансуються, не виконуються, заходи переносяться на наступні роки. Але чиновники рапортують про мільярди гривень "на екологію" щороку.”

18. ВІДСУТНІСТЬ ПРІОРИТЕТИЗАЦІЇ ТА ОЦІНОК ЕФЕКТИВНОСТІ

Юрій КЕРБУНОВ (Миколаїв): Після запровадження Податкового Кодекса стало краще

(коштів завжди бракуватиме), але незалежний аналіз доцільності витрат не проводиться і не публікується. Через те корупція в цій сфері у формі “відкатів” за виділення коштів, природньо, існує, але довести її поки що неможливо. Потрібно ранжування пріоритетів з участю громадськості та контроль ефективності витрат.

Українські екоактивісти вважають, що за недостатнього взагалi фiнансування екологiчних заходiв особливо важливим є ВИЗНАЧЕННЯ ПРIОРИТЕТIВ вкладання коштiв. [31]. Витрати зосереджується начебто на нагальних екологічних проблемах України, але вони визначаються навмання.. Ніхто не знає, чи дійсно втілювані заходи є найпріоритетнішими, бо немає пріоритетизації екологічних витрат на основі розрахунків РИЗИКІВ ДЛЯ СТАНУ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ або за якоюсь іншою обгрунтованою методологією. Методи розподілу коштів не дозволяють встановлювати пріоритетність елементів в рамках програми, щоб у разі браку коштів фінансувалися першочергові потреби. Це підтверджує висновок Рахункової Палати: “Критерії оцінки та відбору проектів, процедура їх здійснення для фінансування з Державного фонду Мінекоресурсів України не затверджуються і фактично відсутні”. [27]

19. ОЗНАКИ КОРУПЦІЙНИХ ДІЙ В ОРГАНАХ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ, ДІЯЛЬНІСТЬ ЯКИХ

ПОВ’ЯЗАНА З ДОВКІЛЛЯМ

У розділі мають бути наведені приклади корупційних дій у діяльності органів влади різних рівнів у сфері довкілля, мають бути дані шляхи подолання цієї проблеми. Неврегульованість проблеми конфлікту інтересів сприяє корупціним діям починаючи з верхніх щаблів державної влади

Сергій Шапаренко (“Печенеги”, Харків): “Важко сказати: в реальності ця платня рідко коли

збирається: підприємству вигідніше відкупитися хабарем.” Андрій МАРТИНЮК (“Екоклуб”, Рівне): “Заробітна плата у працівників Держуправлінь

екоресурсів та Держекоінспекція знаходиться на рівні, який не забезпечує навіть виживання людини. Цим держава фактично підштовхує працівників до корупційних дій.”

Закон 5 жовтня 1995 року N 356/95-ВР“Про боротьбу з корупцією” { втратив чинність на

підставі Закону N 1506-VI ( 1506-17 ) від 11.06.2009} в ст. 5 проголошував: “Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права: … г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію; відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;”

В наступному Законі N 1506-VI ( 1506-17 ) від 11.06.2009 “Про засади запобігання та протидії корупції” (втратив чинність на підставі Закону N 2808-VI ( 2808-17 ) від 21.12.2010) зміст цієї норми також повторений: “1. Особам, зазначеним у пунктах 1-3 частини першої статті 2 цього Закону, забороняється: … 4) відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої передбачено законом, надавати недостовірну чи не в повному обсязі інформацію.”

В Законі “Про засади запобігання і протидії корупції” від 7 квітня 2011 року № 3206-VI в ст. 3 йдеться “Діяльність із запобігання і протидії корупції ґрунтується на принципах:верховенства права; законності; комплексного здійснення правових, політичних, соціально-економічних, ІНФОРМАЦІЙНИХ та інших заходів;” (відлено нами – С.Ф.)

Але всі ці прекрасні норми не супроводжуються жодним прецедентом реального покарання хоча б одного посадовця за приховування інформації про фінансування природоохоронної діяльності. Посадовці можуть сказати – до нас не звертались. Але Оргуська Конвенція передбачає обовязок активного інформування з боку держави.

20. ПОРОЧНІСТЬ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ Ключовий автор – Віктор Мельничук (Національний екологічний центр України) Окремим, дуже важливим питанням є реформування системи державних закупівель, що

здійснюються із коштів ДФОНПС, оскільки терміни надходження коштів на виконання робіт часто не дотримуються, а фінансова і змістовна звітність для виконавців держзамовлень є досить суворою. У цих випадках виконавці орієнтуються, в першу чергу, на суворе дотримання правил і термінів звітності, а тому якість виконаних робіт часто виявляється нижче можливої.

Також, багато років спостерігається нецільове використання коштів, що виділяються на державні закупівлі для природоохоронних цілей, як з основного державного бюджету України, так і з ДФОНПС. Так, наприклад, про чергові недоліки системи державних закупівель було повідомлено Рахунковою палатою України 04.11.2011 р. Аналіз, який був здійснений і затверджений Колегією Рахункової палати України 12.10.2011, показав, що конкурентне середовище, відкритість і прозорість у сфері державних закупівель у 2010-му та I-му півріччі 2011 р. не були забезпечені, а передбачені на ці цілі кошти державного бюджету використовувалися неефективно та нераціонально. Основна проблема, яка не усувається протягом багатьох років, – багатомільярдні втрати бюджету через проведення неконкурентних процедур при здійсненні державних закупівель товарів, робіт і послуг. У 2010 році лише 29% державних коштів планувалося використовувати за конкурентними

процедурами, решта – за процедурою закупівлі в одного учасника та / або з обмеженою участю. В результаті, вартість договорів, укладених торік поза конкурентною процедурою, досягла майже 63% від загальної вартості всіх закуплених державою товарів, робіт і послуг. Аудитори Рахункової палати встановили, що середня вартість закупівлі, здійсненої в 2010 р. на конкурсній основі, склала 1,5 млн. грн., а закупівлі, проведені не на конкурентній основі, – 51 млн. грн. Це свідчить, що за межами законодавчого поля здійснюються закупівлі на багатомільйонні суми, а з дотриманням норм законів – лише тендерні процедури на незначні суми.

Недосконалість Закону України "Про здійснення державних закупівель" призвела до спотворення всієї системи держзакупівель, перекосу у бік винятків із правил. Розширено перелік винятків по предметах та суб'єктах державних закупівель, які виведені зі сфери дії закону. Власне, окремі винятки у дійсності стали правилом і, фактично, сприяють поширенню процесів подальшої тінізації економіки в державному секторі. Порушення порядку держзакупівель носять системний характер, повторюються з року в рік, що вказує на відсутність належного контролю Уряду і Мінекономрозвитку України як уповноваженого органу у сфері державних закупівель. Це призводить до безвідповідальності та повного ігнорування державних інтересів з боку замовників – головних розпорядників бюджетних коштів.

З огляду на те, що Україна прагне до укладення Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, функціонування системи державних закупівель в Україні має відповідати міжнародним нормам і вимогам. Однак, вихід з критичного стану вимагає значних зусиль від усіх учасників процесу. Зокрема Колегією Рахункової палати України зазначено, що забезпечення конкуренції та прозорості державних закупівель без внесення змін до чинного законодавства є неможливим. (http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16738469).

21. ВІДСУТНІСТЬ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА НЕОБХІДНІСТЬ ПРОГРАМНИХ

МЕНЕДЖЕРІВ

А) НЕМАЄ ПОЖИТТЄВОЇ ПЕРСОНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЧИНОВНИКІВ ЗА ПРИЙНЯТІ РІШЕННЯ. Це провокує зловживання і безвідповідальність – достатньо втекти на іншу посаду. І чиновник, і депутат мають пожиттєво відповідати за кожне своє рішення, якщо вони завдали шкоди суспільству. Стане неможливим кивати на начальника, протиправну позицію якого чиновник начебто не міг заперечити. Б) НЕМАЄ ПОСАДОВЦІВ ПРОЕКТНОГО УПРАВЛІННЯ Треба визнати, що в советській цивілізації була добре розвинута проектна діяльність. Сотні проектних інститутів діяли за СНіПами, які жорстко регламентували коридори проектних рішень. І цілісність роботи цих інститутів, інтегрування зусиль і знань різних функціональних підрозділів, подолання суперечностей між ниимиз забезпечувалось наявністю спеціальних посадовців, які відповідали за проект в цілому – ГІПів (головних інженерів проекту) або ГАПів (головних архітекторів проекту). Відсутність проектних менеджерів в органах державного управління призводить до покладання їх завдань на функціональні підрозділи, обтяжені поточною роботою, і не спроможні координувати взаємодію інших функціональних підрозділів. Ні Міністр, ні заступники Міністра, особливо враховуючи їх часті зімни, не можуть нести відповідальності за програми та проекти, бо у них багато інших управлінських функцій, і тільки менеджер, зарплата та карєра якого цілком залежить тільки від виконання програми (чи проекта) в цілому і ні за що інше, може нести таку відповідальність.

Відсутність проектно-програмних посадовців породжує бевідповідальнсть за провали. 22. ІНОЗЕМНА ТЕХНІЧНА ДОПОМОГА ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У розділі має бути наведений аналіз існуючих програм та проектів міжнародної

технічної допомоги Україні для вирішення природоохоронних питань та питань сталого розвитку. Автори повинні надати громадський аналіз використання такої допомоги.

Міжнародна співпраця України на двусторонній та багатосторонній основі є не лише важливим

чинником на шляху до інтеграції з Європейським Союзом, а ще й джерелом значної допомоги в сфері охорони довкілля. Вартість грантів на програми і проекти такої екологічної співпраці інколи вимірюється мільйонами долярів або євро. І хоча ця допомога здебільшого надається у формі консультацій, передачі інформаційно-методичних матеріалів, проведенні різних семінарів і далеко не завжди матеріалізується в обладнанні чи на рахунках українських установ, проекти міжнародної допомоги завжди привертають величезну увагу керівництва Мінприроди.

Співробітники Міністерства бували залученими до участі в проектах як консультанти, з оплатою праці не за українськими ставками заробітної платні. На жаль, були можливі ситуації КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ, коли одна і та ж посадова особа Міністерства приймає рішення щодо доцільності прийняття пропозиції певного проекту міжнародної допомоги, потім залучається як консультант з оплатою, а потім бере участь в оцінюванні підсумків цього ж проекту. Очевидно, за таких умов оцінки бувають лише позитивними, незалежно від реальної корисності даного проекта допомоги для України. Навіть якщо цей посадовець не працюватиме в проекті безпосередньо сам(а), він (вона) має можливість рекомендувати іноземним партнерам залучити до роботи певних людей, інколи своїх друзів чи родичів.

Після підписання міждержавних домовленостей іноземні партнери – це здебільшого бізнесмени з якихось консалтингових фірм. Вони мало переймаються великою політикою, їх більше хвилює змога отримати замовлення на проект і благополучний звіт за ним, щоб була сперспектива на отримання наступного. І в разі потреби для них зовсім не важко знайти контакти і “порозумітись” з українськими чиновниками.

Процедури погодження проектів не дуже складні. Рівень погодження залежить від масштабу проекту, наприклад для проектів UNDP вартістю менше 100 тисяч долярів достатньо погодження не з Міністром, а з його Заступником чи керівником одного з департаментів Мінприроди. Гранти міжнародної допомоги не включаються до бюджету (хоч така можливість передбачена ст.29 Бюджетного Кодексу) через те і не підлягають перевірці Рахунковою Палатою. Через те гранти можуть ставати каталізатором корупції.

Єдиним засобом проти корупції в цих умовах є прозорість та залучення громадськості. На жаль, представники навіть тих країн, які ратифікували Оргуську Ковенцію, недооцінюють значення цього чинника в Україні. Прозорість проектів міжнародної допомоги буває дуже недостатньою.

Ні в рамках Мінприроди, ні в системі інших органів державної влади досі так і не конкретизована та персоніфікована відповідальність за управління проектами міжнародної допомоги, попри надану експертами ЄЕК ООН РЕКОМЕНДАЦІЮ 3.3: “Повинні удосконалюватися координація і співробітництво між усіма закладами, залученими у розвиток політик, і управління міжнародними проектами. Необхідно створити спеціальний підрозділ з управління проектами міжнародної фінансової допомоги. Необхідно також створити добровільну міжнародну робочу групу в яку увійдуть представники країн партнерів, що бажають допомогти Україні в здійсненні її

природоохоронної діяльності.” Приклад програми українсько-канадійської співпраці щодо проблеми зміни клімату засвідчує

клановий характер використання коштів з українcької сторони. Ні існуючий державний орган координації - Міжвідомча Комісія з питань впровадження Рамкової Конвенції ООН з проблеми зміни клімату, ні громадськість жодним чином до планування, виконання та оцінювання проектів цієї програми не залучались.

23. МОЖЛИВОСТІ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ В ПРОЦЕСАХ ПЛАНУВАННЯ ТА ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ПРО ФІНАНСУВАННЯ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ

24. ВИСНОВКИ

Фінансування природоохороних заходів недостатнє, водночас кошти використовуються неповністю, неефективно та корупційно. Але відповідальності за це не має. В цій складовій найбільше відображаються вади інших трьох компонент української екополітики: погане інформування, нечіткість законодавства та його недотримання, нерозвинутість суспільних комунікацій тощо.

25. ПРОПОЗИЦІЇ НА ВДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ, ФІНАНСОВИХ ТА ПЛАНОВИХ

МЕХАНІЗМІВ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. НЕ ДОПУСКАТИ СКОРОЧЕННЯ ОБСЯГІВ ТА ПРОПОРЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ДОВКІЛЛЄВОЇ СФЕРИ. Природоохоронні витрати мають бути розміщені поруч з надходженнями “від природи” в ОКРЕМОМУ розіділі бюджету, і в міру можливостей мають доповнюватися фінансуванням з міжнародних джерел. Порядок надання міжнародної природоохоронної допомоги має бути узгоджений з Бюджетним Кодексом України.

2. ДОБИВАТИСЬ БАЛАНСУ МІЖ НАДХОДЖЕННЯМИ ЗА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ВИТРАТАМИ НА ПРИРОДООХОРОННІ ЦІЛІ вiдповiдно до принципiв десятого роздiлу (економiчний механiзм) Закону "Про охорону природного навколишнього середовища". Витрати на дотримання екологічного законодавства, створення та охорону об’єктів природно-заповідного фонду, вдосконалення системи управління, моніторинг стану довкілля та моніторинг ефективності витрат, загальне підвищення екологічної обізнаності населення, дослідження та розробки принципової ваги для довкіллєвої сфери мають фінансуватись безпосередньо з бюджету.

2. ВРЕГУЛЮВАТИ ДІЯЛЬНІСТЬ ЕКОФОНДІВ ЗАКОНОДАВЧО Постанова КМУ від 7 квітня 2006 р. N 462 “Про внесення змін до Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища”, дозволяє фінансувати неефективні проекти. Роль центру в управлінні ресурсами Фонду треба чітко обмежити загальним моніторингом, науковими дослідженнями та фінансуванням проектів, які мають значення для кількох регіонів. Необхідно обмежити право місцевих екофондів на свій розсуд розподіляти чи перерозподіляти ресурси, можливо через встановлення співвідношень асигнувань на різні статті витрат. Уряд повинен мати право на підставі результатів перевірок обмежувати частину платежів за забруднення, що залишається на місцевому рівні, якщо вона використовуються не за призначенням.

3. МАКСИМАЛЬНО ЧІТКО ВИЗНАЧИТИ ПРІОРИТЕТИ ЕКОПОЛІТИКИ НА П’ЯТЬ РОКІВ ТА ЩОРІЧНО. Державні витрати на охорону довкілля повинні враховувати стратегічні пріоритети, які, у

свою чергу, мають прив’язуватися до конкретних результатів, що впливають на громадське здоров’я, громадську безпеку, скорочення масштабів бідності та охорону природних ресурсів. У довкіллєвій сфері потрібні власні чіткі пріоритети, на основі яких можна встановлювати конкретні екологічні цілі та завдання. Одним з пріоритетів має стати підвщення загальної обізнаності населення з екологічної безпеки.

4. РІШЕННЯ ПРО ДЕРЖАВНІ АСИГНУВАННЯ НА ЕКОЛОГІЧНІ ЦІЛІ МАЮТЬ СПИРАТИСЯ НА ҐРУНТОВНИЙ АНАЛІЗ ЕКОЛОГІЧНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ РАНІШЕ ЗРОБЛЕНИХ ВИТРАТ. Треба прийняти процедури, що дозволяють різним рівням державного управління з урахуванням пріоритетів встановлювати конкретні цілі та результати, досягнення чи недосягнення яких піддається перевірці. Наприклад, - скорочення рівнів забруднення. Потрібен моніторинг результативності довкіллєвих витрат за міжнародними стандартами, принаймні застосування аналізу витрати/вигоди. Оцінки потрібні на всіх рівнях державного управління, і не лише фінансових та адміністративних аспектів, але і екологічних

5. ПЕРЕГЛЯНУТИ СИСТЕМУ ПЛАТЕЖІВ ЗА ВИКОРИСТАННЯ РЕСУРСІВ ТА ЗАБРУДНЕННЯ Змінити обгрунтування та розміри плати за використання лісових ресурсів, надр, спеціальне водокристування тощо – так, щоб наблизитись до збалансованості. Вартість продукції повинна включати витрати на відновлення довкілля, деградованого від побічних наслідків цього виробництва.

6. ПОСИЛИТИ ПРОЗОРІСТЬ ТА ГЛАСНІСТЬ. МОНІТОРИНГ ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ МАЄ БУТИ ОБОВ’ЯЗКОВОЮ СКЛАДОВОЮ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ. Для цього мають бути конкретні штатні одиниці для цього, і процедури регулярної звітності, і оприлюднення разом з програмами і дерева цілей при формуванні програми, і обгрунтування кожного заходу, і критерії відбору, і показники тощо. Звітність має бути змінена так, щоб не було складним відстежити екологічні витрати, здійснені ними. Громадськості має бути доступна вся повнота інформації про природоохоронні витрати. Пропонується зробити нормою щорічне проведення ПУБЛІЧНИХ СЛУХАНЬ про виконання мiсцевих екологiчних програм та використання екологiчних фондiв

8. ЗБІЛЬШИТИ УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ В БЮДЖЕТНОМУ ПРОЦЕСІ НА ПІДСТАВІ НОРМ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ПРАВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, ЗОКРЕМА - ОРГУСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ. Офiцiйно, через розробку та затвердження відповідних положень та змiн до законодавства, визнати необхiдність участi громадськостi у всiх стадiях бюджетного процесу на всiх рiвнях влади. Враховуючи, що Оргуська Конвенція після її ратифікації стала частиною національного законодавства України, і що одним з пріоритетів допомоги західних країн України є зміцнення верховенства права пропонуємо: В КОЖНОМУ ПРОЕКТІ МІЖНАРОДНОЇ ДОПОМОГИ УКРАЇНИ В ЕКОЛОГІЧНІЙ СФЕРІ ОБОВ’ЯЗКОВО МАЄ БУТИ РОЗДІЛ “ІНФОРМУВАННЯ ТА ЗАЛУЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ”, в якому мають бути описані передбачені для цього в проекті процедури, заходи та кошторис.

9. ВДОСКОНАЛИТИ ТЕНДЕРНІ ПРОЦЕДУРИ, виключивши ситуації конфлікту інтересів. Передбачити участь НУО як у конкуруванні, так і в прийнятті рішень;

10. ВИДIЛЯТИ НЕ МЕНШЕ 1% вiд загальної суми витрат на природоохороннi цiлi в бюджетах усiх рiвнів для цілей екологічної освіти та просвіти

11. ЗАКОНОДАВЧО ПЕРЕДБАЧИТИ ПРАКТИКУ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕЛЕНИХ ТА БІЛИХ КНИГ В ПРОЦЕСАХ ПЛАНУВАННЯ, ЗОКРЕМА ФІНАНСОВОГО.

12. ЗАПРОВАДИТИ ПОСАДИ МЕНЕЖЕРІВ ПРОЕКТНОГО УПРАВЛІННЯ ПО АНАЛОГІЇ З ГІПами в ПРОЕКТНИХ ІНСТИТУТАХ. НЕ ПОВИННО БУТИ ЖОДНОЇ ПРОГРАМИ АБО ПРОЕКТУ БЕЗ ПЕРСОНАЛЬНО ВИЗНАЧЕНОЇ ВІДЖПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НИХ.

ЧАСТИНА VI. ОСВІТА ТА ПРОСВІТА, ВИХОВАННЯ ТА ІНФОРМАЦІЯ

Відповідальний за Ч. VI – П. Михайленко (ГО «Екологія. Жінка. Світ») Співавтори:Галина Проців, Екологічний клуб «Край», м. Бережани Тернопільської області;Андрій Єлькін (дитячо-юнацька НУО «Республіка Мрія», м. Запоріжжя); Римма Агейкіна ( ДЕА «Зелена Країна»); Лариса Василенко (Громадська організація «Ластівка», м. Херсон).

6.1. Екологічна освіта та освіта для сталого розвитку Практично у всіх міжнародних документах стосовно екологічної освіти і освіти для сталого

розвитку наголошується на ціннісному аспекті, як зазначено у Стратегії ЄЕК ООН, цілі освіти для гармонійного розвитку мають включати розширення знань, розвиток спеціальних навичок, інтелекту, формування життєвої позиції і цінностей [Организация Объединенных Наций Экономический и Социальный Совет. Европейская экономическая комиссия. Стратегия ЕЭК ООН для образования в интересах устойчивого развития. Материалы Совещания высокого уровня представителей министерств охраны окружающей среды и образования. – Вільнюс, 2005.].

Концепція "Освіта для сталого розвитку" (ОСР), введена Йоганнесбурзьким самітом (2002 р.), відображає необхідність переосмислення і реформування всієї суспільної практики, і насамперед освіти, задля "розширення можливостей людей різного віку брати на себе відповідальність за створення сталого майбутнього" [UNESCO. Education for sustainability – From Rio to Johannesburg: Lessons learnt from a decade of commitment. Paris, UNESCO Education Sector, 2002.].

Принципи ОСР сформульовані в заяві "Про освіту для сталого розвитку", прийнятій Київською конференцією міністрів "Довкілля для Європи" (2003):

● ОСР є міжсекторальною, вона охоплює економічні, екологічні, технічні та соціальні аспекти і потребує участі та цілісного (холістичного) підходу;

● ОСР має заохочувати критичне мислення учнів усіх рівнів навчання як передумову для конкретних дій задля СР;

● проблематика СР має знайти відображення в усіх освітніх програмах усіх рівнів навчання, у т.ч. у професійній освіті та підвищенні кваліфікації;

● ОСР неперервна, охоплює формальну, неформальну і неофіційну освіту; ● мета ОСР – розширення можливостей громадян сприяти позитивним змінам

навколишнього середовища, що передбачає процесно-орієнтований підхід, побудований на особистій участі кожного [Economic Commission for Europe. Statement on Education for Sustainable Development by the UNECE Ministers of the Environment. – Kyiv, 2003.].

Екологічна освіта передбачає також розвиток вмінь приймати екологічно відповідальні рішення і засвоєння відповідних правил поведінки у навколишньому середовищі. За допомогою екологічної освіти окремі особи і колективи усвідомлюють оточуюче їх середовище, набувають знання, підвищують компетентність, виробляють систему цінностей і досвід, а також готовність діяти, що дає їм можливість як індивідуально, так і колективно вирішувати сучасні й майбутні проблеми, пов’язані з навколишнім середовищем». . Можливо, найбільшої уваги заслуговує матеріал з назвою «Освіта для сталого розвитку. Національна доповідь (скорочено)» [Кудін А.В., Левківський К.М., Степаненко С.М., Тимошенко Н.І.,

Шинкарук В.Д. Україна. Сталий розвиток 2007. Освіта для сталого розвитку. Національна доповідь (скорочено) http://who–is–who.com.ua/bookmaket/ust2007/7/2.html]. У ньому вказано більшість тих заходів і кроків, які відбувалися в Україні на виконання рішень ООН і рекомендацій V конференції «Довкілля для Європи», яка відбулася у Києві в травні 2003 року. Відзначається, що Україна вирішила розбудовувати освіту для сталого розвитку на базі наявної екологічної освіти. У тексті досить детально викладені головні характеристики і особливості національної середньої і вищої освіти в аспектах навчання молоді й формування екологічної культури, описані ВНЗ та інституції, які проводять фундаментальні та екологічні дослідження, висвітлено законодавчу базу для організації екологічної та освіти для сталого розвитку. Відсутні критичні чи хоча б узагальнені висновки. 6.2. Концепція екологічної освіти України

Концепція екологічної освіти України була затверджена рішенням колегії Міністерства освіти і науки ще 20 грудня 2001 року на виконання Постанови ВРУ № 2130-III від 7.12.2000 р. “Про рекомендації парламентських слухань щодо дотримання вимог екологічного законодавства в Україні, напрямів реалізації та вдосконалення екологічної політики”, положень Національної доктрини розвитку освіти України в XXI столітті схваленої II Всеукраїнським з’їздом працівників освіти. Департаментам вищої освіти, розвитку дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти, розвитку професійно-технічної освіти спільно з Науково-методичними центрами вищої освіти, середньої освіти, професійно-технічної освіти, Національним еколого-натуралістичним центром учнівської молоді до 01 березня 2002 року було доручено розробити план заходів Міносвіти і науки України щодо реалізації концепції екологічної освіти в Україні на 2002-2005 рр.

Прекрасно укладена преамбула Концепції, обгрунтування, глибоке розуміння потреб суспільства. Цитую: 1). «Екологічна освіта, як цілісне культурологічне явище, що включає процеси навчання, виховання, розвитку особистості, повинна спрямовуватися на формування екологічної культури, як складової системи національного і громадського виховання всіх верств населення України (у тому числі через екологічне просвітництво за допомогою громадських екологічних організацій), екологізацію навчальних дисциплін та програм підготовки, а також на професійну екологічну підготовку через базову екологічну освіту»; 2) «Державна політика в галузі екологічної освіти повинна базуватися на таких принципах: розповсюдження системи екологічної освіти і виховання на всі верстви населення з урахуванням індивідуальних інтересів, стимулів та особливостей соціальних, територіальних груп та професійних категорій; комплексності екологічної освіти і виховання; неперервності процесу екологічного навчання в системі освіти, в тому числі підвищення кваліфікації та перепідготовки. Основною метою екологічної освіти з формування екологічної культури окремих осіб і суспільства в цілому, формування навичок, фундаментальних екологічних знань, екологічного мислення і свідомості, що грунтуються на ставленні до природи як універсальної, унікальної цінності. Екологічна освіта, з одного боку, повинна бути самостійним елементом загальної системи освіти, і з іншого боку, виконує інтегративну роль у всій системі освіти».

За реалізацію ефективної системи управління в сфері екологічної освіти відповідальна Координаційна міжгалузева Рада з екологічної освіти і виховання при Міносвіти і науки, основними завданнями якої є:

- визначення тактичних і стратегічних напрямків та засобів реалізації розвитку екологічної освіти в Україні;

- координація і контроль виконання Концепції і конкретних програм розвитку екологічної освіти в Україні;

- сприяння розробці й затвердженню Закону України про екологічну освіту; - сприяння вирішенню питань матеріально-технічного та фінансового забезпечення

розвитку екологічної освіти і виховання; - удосконалення змісту та форм загальної обов'язкової екологічної навчальної та виховної

роботи серед громадян України; - розробка та створення систем юридичних гарантій неухильного виконання вимог у галузі

екологічної освіти відповідними відомствами та їх установами. Далі не хочеться цитувати цей чудовий декларативний документ. З часу старту Концепції

екологічної освіти минуло 10 років. Формально Концепція екологічної освіти є, але так і «не запрацювала», а на сьогодні

вже втратила свій основний зміст. Загальноосвітні та позашкільні навчальні заклади не мають відповідної матеріальної бази для навчання природничих дисциплін, а і тим більше для впровадження основ екологічної освіти та освіти для сталого розвитку; відсутній системний підхід до викладу концепції природознавства (природознавство, біологія, географія, хімія, фізика, астрономія, основи безпеки життєдіяльності) в системі понять: сталий розвиток суспільства, охорона довкілля, довкілля і здоров’я, критичний стан урбанізованих територій, екологічні аварії та катастрофи тощо. В результаті, учні мають певні теоретичні знання з основ екології, але часто-густо не знають де і як їх застосувати на практиці. Все зводиться до передачі теоретичних знань. Діти, виходячи зі школи не мають практичного досвіду. Позашкільні заклади, що надають практичні навички та сприяють вихованню екологічної культури взагалі не включені до державного бюджету і практично не мають підтримки.

Пропозицї, які випливають з ретроспективного огляду «впровадження» Концепції екологічної освіти:

1. Припинити фінансування освітньої галузі та галузі охорони довкілля за залишковим принципом.

2. Підготувати наказ МОН про незреалізовану Концепцію. 3. МОН провести дослідження взаємозв’язків і співвідношень екологічної освіти та освіти

для сталого розвитку з урахуванням структури національної системи освіти. 4. Забезпечити введення освіти для сталого розвитку та екологічної освіти в освітні

програми як базового. 5. Розробити та прийняти Закон України про екологічну освіту (або Закон чи постанова

Уряду про освіту для сталого розвитку). 6. Запровадити систему обов’язкової підготовки і перепідготовки, атестації державних

службовців з питань охорони довкілля та сталого розвитку суспільства. 7. Запровадити систему обов’язкової підготовки і перепідготовки, атестації педагогічних

кадрів з питань охорони довкілля та освіти для сталого розвитку. 6.3. Аналіз впровадження Концепції екологічної освіти в Україні В період з 2001 по 2009 р. програми з екології чи основ сталого (збалансованого) стійкого

розвитку не розроблялись і не затверджувалися МОН. Були спроби окремих авторів розробити регіональну, експериментальну чи інші програми, але жодна із них не стала в основі програм для загальноосвітніх шкіл.

У методичних рекомендаціях щодо вивчення біології у 2010-2011 навчальному році (лист МОН від 21.08.2010 № 1/9-580).

У 2010 р. затверджена Міністерством освіти і науки України (наказ МОН від 28.10.2010 № 1021) програми «Екологія» для 10-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів; (Київ, 2010), а з 2011-1012 навчального року цей предмет вже впроваджено в навчально-виховний процес у загальноосвітні школи. Цей курс розрахований для учнів 10-11 класів профільного навчання, а саме: природничо-математичного напрямку і екологічного профілю – 142 години (2 години тижневого навантаження у 10-11 класах). Курс «Екологія» для учнів 11 класу рівня стандарту та академічного рівня – 17 годин (0,5 години на тиждень).

У програмі, підручниках, та навчально-методичному комплекті, який включає зошит для практичних робіт, тести і календарно-тематичне планування, одночасно є поняття як екологічна освіта і виховання так і сталий (стійкий, збалансований та ін.) розвиток. Проте у них не йдеться про освіту для збалансованого розвитку.

Програма "Екологія", запропонована для профільного навчання у 10-11 класах, завершує шкільну екологічну освіту, основою якої є визначення місця України у сучасному світі за ступенем екологізації природокористування. Запропонований курс відповідає синтезу трьох основних тенденцій: тенденції формування сучасних екологічних уявлень, тенденції формування нового ставлення до природи, тенденції формування нових стратегій взаємодії з природою. Загальна мета курсу: формування екологічної культури старшокласників, навичок, фундаментальних екологічних знань, екологічного мислення і свідомості, що ґрунтуються на ставленні до природи як унікальної цінності.

Провідні ідеї програми: розвиток сучасної екології у напрямках її гуманізації, соціологізації, економізації, включення учнів у соціально значиму і відповідальну практичну діяльність.

Основними завданнями курсу "Екологія" (10-11 класи) для профільної школи є: – формування світоглядних знань про основні тенденції взаємодії суспільства і природи на

сучасному етапі, взаємозалежність економіки й екології; – розкриття наукових основ природокористування, формування знань про традиції

природокористування корінних громад населення, основні положення міжнародної стратегії сталого розвитку;

– виховання розуміння сучасних екологічних проблем, усвідомлення їх важливості, актуальності і універсальності;

– виховання почуття відповідальності за стан довкілля, усвідомлення місця людини в природі, свідомості щодо необхідності дотримання природоохоронного законодавства;

– розвиток особистої відповідальності за стан довкілля на місцевому, регіональному рівні, вміння прогнозувати особисту діяльність та діяльність інших людей;

– розвиток системи інтелектуальних та практичних умінь і навичок, емоційних переживань стосовно вивчення, оцінювання та збереження природи рідного краю та власного здоров’я.

Структура і зміст програми "Екологія" базуються на принципах неперервності і наступності шкільної екологічної освіти, її інтеграції на основі внутрішньопредметних і міжпредметних зв’язків, гуманізації, диференціації навчального матеріалу залежно від практичної спрямованості.

У темі 34 «Світова екологічна політика», 11 клас, у розділі про зміст навчального матеріалу записані основні теми «Всесвітня стратегія сталого розвитку. «Порядок денний на ХХІ століття. Концепція переходу України до сталого розвитку. Індикатори і показники екорозвитку. Основні напрями і механізми забезпечення збалансованого розвитку України та її регіонів. Роль освіти у

забезпеченні збалансованого розвитку. Участь України у забезпеченні переходу до сталого розвитку на міжнародному рівні».

У програмі знайшли відображення наскрізні для шкільної екологічної освіти змістові лінії, зазначені у Концепції екологічної освіти України.

Програма «Екологія», запропонована для навчання в 11 класі, узагальнює шкільну екологічну освіту. Навчальний курс орієнтований на висвітлення екологічних проблем пов’язаних із змінами і перетвореннями природних процесів і компонентів природи. Загальна мета курсу: формування завершальних елементів екологічної культури старшокласників, навичок, фундаментальних екологічних знань, екологічного мислення і свідомості, що ґрунтуються на бережливому ставленні до природи як унікального природного ресурсу.

Провідні ідеї програми: висвітлення теоретико-методологічних основ, які ґрунтуються на базових принципах міжнародної стратегії сталого розвитку і прикладних сторін екологічних досліджень, ознайомлення з основними екологічними проблемами в Україні та світі.

Основними завданнями курсу "Екологія" (11 клас) для загальноосвітньої школи є: – формування світоглядних знань про основні тенденції розвитку екологічних особливостей

природокористування; – розкриття наукових основ вивчення екологічних проблем у відповідності з положеннями

міжнародної стратегії сталого розвитку; – виховання почуття відповідальності за забруднення природного середовища, стан

довкілля, свідомості щодо необхідності дотримання природоохоронного законодавства; - розвиток системи інтелектуальних та практичних умінь і навичок, стосовно оцінювання

екостанів і екоситуацій, ступеня їх напруженості, ефективності охорони природи. Проте, в 2011 р. затверджено новий Державний стандарт базової і повної загальної

середньої освіти. Відповідно до типових навчальних планів, розроблених до нового Державного стандарту, природознавство вивчатиметься у 5 класі (2 години на тиждень), а біологія в 6 - 9 класах (по 2 години на тиждень) постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 р. №1392. Згідно з постановою зазначений Державний стандарт впроваджується в частині базової загальної середньої освіти з 1 вересня 2013 року. Першими перейдуть на навчання за новими програмами учні 5 класів у 2013/2014 навчальному році. Вивчення біології за програмою, розробленою до нового Державного стандарту розпочнеться у 2014/2015 навчальному році.

За усі роки незалежності України не один раз змінювалися Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти, тривалість навчання, змінювалися підручники, програми, вимоги. При цьому змінювалися за ці роки в гіршу сторону якість шкільної освіти, і природничої зокрема; погіршувалася поліграфічна та структурна якість, інформаційність та науковість шкільних підручників, і в тому числі предметів природничого циклу; відповідно не забезпечувалась матеріально-технічна та науково-методична база; знижувалися показники здоров’я учнів і їх бажання навчатися. (Може дуже гостро, проте справедливо).

Причинами такого стану речей є: 1) відсутність стратегічного бачення керівників МОН, Уряду України, профільних комітетів з питань освіти та інформації, Верховної Ради України перспективи розвитку базової і повної загальної середньої освіти в Україні; 2) освіта для збалансованого розвитку не стала основою якісної природничої науки та виховання нового покоління дітей та молоді, а з населенням в цьому напрямку працюють лише НУО .

Як позитив можна відзначити те, що програми курсу «Екологія» підготовлені групою науковців, а саме: Цариком Л.П., доктором географічних наук, професором, завідувачем кафедри геоекології та методики викладання екологічних дисциплін Тернопільського національного

педагогічного універспитету ім. Володимира Гнатюка; Цариком П.Л., кандидатом географічних наук, доцентом кафедри геоекології та методики викладання екологічних дисциплін Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка; Вітенко І.М., методистом лабораторії природничо-математичних дисциплін Тернопільського обласного комунального інституту післядипломної педагогічної освіти. Досягненням є також введення додатково олімпіади серед школярів з екології. Маючи 0,5 годин тижневого навантаження в 11 класі, навчання в другому семестрі, олімпіаду проводять в першому семестрі і вона включає не лише теоретичну частину, а й захист екологічного проекту.

В той же час підручники з екології надруковані на темному папері із нечіткими рисунками, картами і фотографіями (залежить від поліграфічних даних). В підручниках наводяться дані включно до 2007 року, що робить його не сучасним.

Програма з екології 11 класу рівня стандарт та академічного рівня частково дублює програму біології 11 класу.

До негативу відноситься також те, що окремі питання охорони навколишнього природного середовища зникли у нових програмах і підручниках, натомість не появилися в нових.

В цілому: 1. Діяльність МОН незрозуміла, нестратегічна і непередбачувана. 2. Керівники МОН часто змінюються, а з ними і стратегії розвитку освіти. 3. Загальноосвітні та позашкільні навчальні заклади не мають з боку МОН відповідної

уваги, забезпечення належної матеріальної бази для навчання природничих дисциплін, а і тим більше для впровадження основ екологічної освіти і виховання та освіти для сталого розвитку. Заклади освіти опинилися в умовах виживання сам на сам, але можуть яскраво цифрами прозвітувати про реформи і їх успіхи.

4. Природоохоронні органи не надають екологічної інформації, яка може бути використана для проведення практичних занять з екології, враховуючи природні зони, територіальні та регіональні відмінності.

Отже, з усього вищевикладеного можемо зробити наступні висновки: 1. Десятиліття Освіти для сталого розвитку (2005-2014) проголошено Радою ЮНЕСКО на

166 сесії у 2003 році йде до завершення, але не стало плановим, дієвим для реалізації основних завдань та пріоритетів сталого розвитку в Україні. МОН в цьому напрямку працювала фрагментарно і безпланово.

2. В Україні і надалі залишається відсутнім цілісне сприйняття системи освіти для сталого розвитку (це поняття дещо ширше порівняно із екологічною освітою і вихованням).

3. Освіта для збалансованого розвитку на рівні декларацій, без системи, не може дати позитивних змін у формуванні ставлення до природи і самого себе як частини довкілля.

4. Для реальних змін в країні потрібно розпочати із впровадження освіти для збалансованого розвитку серед депутатів усіх рівнів, державних службовців та чиновників. А хто напише для них програму з екології?

5. Усі двадцятирічні реформування в освіті були неефективними у частині навчання екології.

Для зміни ситуації на краще необхідно: 1. Підготувати пропозиції змін до чинного законодавства, які б дали можливість інтегрувати

освіту для сталого розвитку в систему освіти України відповідно до Стратегії ЄЕК ООН у сфері освіти для збалансованого розвитку.

2. Розробити державну системну програму освіти для сталого розвитку за участі педагогів загальноосвітніх та позашкільних закладів.

3. Для забезпечення високого науково-технічного рівня учбового процесу повинно бути високого фінансового державним.

4. У програмі «Екологія» необхідно передбачити практичні польові практики, лабораторні роботи та науково-дослідницьку діяльність.

6.4. Про курс за вибором «Уроки стійкого розвитку» 1. Курс за вибором «Уроки стійкого розвитку» не має статусу базового предмету. 2. Підготовка майбутніх учителів до викладання питань (предмету) освіти для сталого

розвитку в загальноосвітніх навчальних закладах. 3. Підготовка викладачів вищих навчальних закладів до викладання питань освіти для

сталого розвитку суспільства для студентів. 4. Підготовка навчальних та методичних посібників для курсу. 5. У впровадженні в навчальний процес, при підготовці магістрів різних спеціальностей,

навчальної дисципліни «Стратегія сталого розвитку», яка має на меті формування у випускників магістратури компетенції із розвитку соціо-економіко-екологічних (СЕЕ) систем адміністративно-територіальних одиниць (АТО) та набуття знань управління трансформаційним процесами цих систем.

6. Підготовка магістрів зі сталого розвитку у закладах ІІІ і IV рівнів акредитації. 7. Сприйняття власне ідей сталого розвитку та включення їх в навчальні дисципліни усіх

напрямів підготовки бакалаврів, що сприятиме розумінню суті глобальних, регіональних та локальних екологічних проблем.

8. Освіта, як гарант сталого розвитку в Україні, потребує консолідації зусиль вчителів і викладачів, провідних фахівців МОНмолодьспорту України, науковців НАПН України, керівників закладів післядипломної педагогічної освіти спрямованих на підвищення якості і конкурентоспроможності освіти, вирішення стратегічних завдань, що стоять перед національною системою освіти в нових економічних і соціокультурних умовах.

Курс за вибором «Уроки стійкого розвитку» був запроваджений лише у семи областях України: Харківська, Черкаська, Миколаївська, Житомирська, Київська, Тернопільська, Донецька, а основним регіоном буде АР Крим. Це стало можливим завдяки освітнього проекту «Освіта для стійкого розвитку в дії». У 2010-2012 роках благодійна організація «Вчителі за демократію та партнерство» (ВДП), (Україна) та «Глобальний план дій» (ГПД), (Швеція), акредитована при ООН, за підтримки фонду шведського уряду SIDA виконувала даний освітній проект. http://esd.org.ua/.

До Міжнародного проекту задіяні Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України, Інститут педагогіки НАПН України, Університет менеджменту освіти НАПН України. Учні та педагоги забезпечуються на безоплатній основі навчально-методичними ресурсами: посібниками для учнів 3-4-х, 8-х та 9(10)-х класів, методичними посібниками для вчителів, які викладають вказані вище курси та для класних керівників учнів 5 -7-х класів, які проводять позакласну роботу з освіти для сталого розвитку. Усе відбувається в рамках та за фінансової підтримки фонду шведського уряду SIDA, і у тому числі моніторинг реалізації та виконання проекту, звітність.

Причинами ситуації, що склалася, є те, що екологічна освіта і виховання, так як і освіта для стійкого розвитку є безсистемними, розбалансованими і потребують вивчення, удосконалення і

практичної направленості (щоб стати потребою і модою серед дітей та студентської молоді, а для МОНмолодьспорту України частиною стратегії розвитку освіти).

В результаті даним курсом не охоплені навчальні заклади усіх областей України, а лише тих, які є в проекті. Не завжди враховується регіональний пріоритет на вирішення екологічних проблем (список екологічних проблем).

Приклади міжнародних проектів показують шляхи удосконалення освіти для стійкого розвитку в Україні, проте організаційні питання повинно взяти на себе Уряд та МОНмолодьспорту України. Для цього необхідна, не лише методологія, а і відповідне фінансування.

Крім того, в основі цих проблем лежить відсутність системного підходу до викладання питань освіти для сталого розвитку на державному рівні.

Для покращення ситуації необхідно: 1. Введення окремого навчального курсу в педагогічних вузах «Методика викладання уроків

стійкого розвитку» для студентів природничих спеціальностей. 2. Введення окремого навчального курсу (серії лекцій, модулів) в інститутах післядипломної

педагогічної освіти щодо висвітлення питання сталого розвитку у загальноосвітніх навчальних закладах.

3. Здійснити модернізацію освіти задля сталого розвитку: - встановлення цілей перебудови змісту освіти; - визначення шляхів її модернізації; - аналіз регіонального досвіду; - розробку загальнодержавної концепції модернізації. 4. Для здійснення модернізації освіти необхідно збагатити освітній простір чинниками

сталого (стійкого, збалансованого) розвитку, починаючи з системи дошкільної освіти і закінчуючи системою навчання дорослих.

5. Для дошкільної ланки освіти для сталого розвитку необхідно: - створити та апробувати у дошкільних навчальних закладах програми виховання і

навчання дітей дошкільного віку у контексті сталого розвитку; - забезпечити взаємодію дошкільних навчальних закладів з родинами дітей дошкільного

віку з означеного питання задля формування усвідомленого батьківства; - включити питання сталого розвитку у підготовку педагогічних кадрів для дошкільної освіти

шляхом розробки програм спецкурсів для усіх рівнів вузівської та післявузівської підготовки. 6.5. Неформальна екологічна освіта на прикладі діяльності дитячих екологічних

організацій та пропозиції щодо її посилення 22 березня 2008 р. відбулося засідання оргкомітету з підготовки 3-го з'їзду Всеукраїнського

екологічного руху «Хортицький Форум». На засіданні активно обговорювалося питання про необхідність створення в країні дитячого екологічного руху. Було прийнято рішення про сприяння у створенні екологічного руху, покликаного об'єднати юних захисників природи нашої України і створити дитячий екологічний рух.

X обласний екологічний фестиваль дітей і педагогів "Голос Землі" який присвячується Всесвітньому дню Землі і Дню довкілля. Одночасно під час роботи фестивалю було проведено зустріч керівників дитячих екологічних організацій України. Мета зустрічі обговорення та вироблення платформи – принципів об’єднання дитячих громадських екологічних організацій України та

утворення Всеукраїнського дитячого екологічного руху. Необхідність створення Всеукраїнського руху екологічних дитячих об’єднань обґрунтовується наступними обставинами:

а) станом навколишнього природного середовища в Україні; б) станом наявного екологічного дитячого руху (який реально поки знаходиться під

контролем та тиском міністерства освіти та науки України); в) необхідністю надання переваг неформальному екологічному вихованню; г) необхідністю налагодження співпраці державних і недержавних організацій у сфері

неформальної освіти та виховання; д) необхідністю підготовки та вихованню активної громадянської позиції майбутнього

покоління. Метою екологічного дитячого руху є: • Виховання екологічної культури дітей та підлітків, формування навичок, фундаментальних

екологічних знань, екологічного мислення і свідомості, що ґрунтуються на ставленні до природи як універсальної, унікальної цінності.

Головні завдання: • Створення сприятливих політичних, соціальних, економічних, законодавчих, фінансових

та організаційних передумов для життєвого самовизначення і самореалізації молоді, розв'язання їх нагальних проблем.

• Сприяти формуванню збалансованої та ефективної екологічної політики в Україні та підвищенню її пріоритетності, впровадженню засад сталого (збалансованого) розвитку шляхом підвищення рівня екологічної обізнаності та свідомості, розвитку колективного лобіювання та інших колективних дій:

• Об’єднання зусиль членів руху для сприяння захисту екологічних прав та свобод людини (громадянина).

Статут Всеукраїнського руху екологічних дитячих організацій приймається форумом. Діяльність координується на платформі web-сайту «Дитячий Екологічний Рух України», який працює з 2008 р. (http://ecorezerv.ucoz.ua/).

Такі позитивні прориви самоорганізації представників неформальної екологічної освіти відбуваються на фоні відсутності матеріальної бази у школах та позашкільних закладах; відсутності підтримки з боку держави на найвищому рівні; відсутності системного підходу до співпраці школи з позашкільними закладами, як майданчиків набуття практичних навичок. Перевантаженість освітнього процесу призвела до поверхневого ставлення до екологічного виховання; міжпредметні зв`язки майже відсутні; в основному все навантаження лягає на вчителя біології, зрідка на вчителя географії або хімії. Відсутнє бажання до позитивних перетворень з причини зневіри, страху. Екологічні акції та конкурси, що надходять з Київського НЕЦУ та декларуються як „за бажанням”, на місцях сприймаються за обов`язкові. За цими показниками складаються в області рейтинги, у погоні за якими втрачається якість освіти. Конкурси здебільше повторюють один одного. Найбільша їх кількість серед еколого-натуралістичного напрямку (біля 30 на рік) та це не призводить до покращення ситуації з екологічним вихованням. 1-2 вчителя не спроможні вирішити ситуацію в закладі, залучаючи до справи невеличке коло одних і тих же дітей. Основна маса залишається неохопленою.

Діяльність держави зводиться до передачі вказівок. Не враховуються можливості учасників освітнього процесу та сучасних умов. Відсутній діалог між державою, закладами освіти, батьками, дітьми. Робота з громадою носить безсистемний та випадковий характер, здебільше за ініціативи самої громади.

Отже, екологічна освіта на рівні декларацій, без системи, не може дати позитивних змін. Для змін у будь-якій сфері повинні бути зацікавлені всі сторони. Державні структури не готові співпрацювати з урахуванням думки кожної сторони освітнього процесу. Система освіти є статичною та не готова до швидких змін. Слабка матеріальна база закладів спроможна тільки залатувати дірки і не спрямована на розвиток.

Для покращення ситуації щодо неформальної екологічної освіти пропонується: - Розробити державну системну програму екологічної освіти в якій були б залучені

загальноосвітні та позашкільні заклади. - Фінансування повинно бути державним для забезпечення високого науково-технічного

рівня учбового процесу. - У програмах як формального, так і неформального навчального процесу передбачити не

менше 50% годин практичних занять, необхідні практичні польові практики, лабораторні роботи, наукову діяльність.

- Включити позашкільні заклади до фінансування з державного бюджету. - Розширити мережу еколого-натуралістичних центрів та гуртків.

- Активно використовувати інноваційні форми екологічної освіти.

6.4. Роль ЗМІ в екологічній освіті та у вихованні Проблема екологічного виховання в теорії та практиці шкільного навчання не нова.

Особливий інтерес до цієї проблеми виник ще у 70 – 80 роки. За цей час була розроблена «Концепція непереривного екологічного виховання в Україні», в якій наголошується: «… перед сучасною педагогічною наукою і практикою створились нові невідкладні завдання. Необхідно забезпечити підготовку молодого покоління, яке зможе вивести Землю із стану глибокої екологічної кризи, в яку вона потрапила через незнання або ігнорування законів взаємовідношення суспільства й природи ...».

На сьогодні суспільство стурбоване обставинами, які змушують людство замислитися над необхідністю свідомого підходу до таких питань, як використання природних ресурсів, вплив розвинутого промислового і сільськогосподарського виробництва на стан природного середовища і здоров’я людей.

Сучасні масштаби екологічних змін створюють реальну загрозу життю людей, тому навчально-виховна діяльність школи має бути спрямована на виховання екологічної культури учнів, щоб виросло покоління, яке свідомо охоронятиме довкілля. Тому, одним з головних факторів вирішення екологічних проблем у теперішній час та у майбутньому є екологічна освіта і виховання підлітків та молоді.

Шлях до формування високої екологічної культури населення лежить через ефективну системну екологічну освіту та просвіту. Тому діти, як майбутнє нашого суспільства, повинні глибоко опанувати екологічні знання.

Підготовка, освіта і виховання громадян з високим рівнем екологічних знань, екологічної свідомості і культури на основі нових критеріїв оцінки взаємовідносин людського суспільства й природи, повинна стати одним з головних важелів у вирішенні надзвичайно гострих екологічних і соціально-економічних проблем сучасної України, особливо в екологічно забруднених регіонах.

Зараз учбовим закладам вкрай потрібна але дуже не вистачає інформації, яка б постійно надходила, щодо поточного стану навколишнього середовища, а також сучасних технологій в екологічної освіті та вихованні дітей. Цю проблему в значній мірі вдалося вирішити завдяки

поширенню спеціалізованого екологічного інформаційного видання. Ще у 1996 році громадським центром екологічної просвіти «ЕкоДонбас», на допомогу учбовим закладам, вчителям, керівникам екологічних гуртків та вихователям дитячих садків була заснована і зараз видається екологічна газета «Бджілка» - Діти та екологічна освіта».

Газета «Бджілка» цілком присвячена екологічній освіті та вихованню дітей і молоді, дає можливість ознайомитися з тенденціями і сучасним досвідом роботи вчителів, вихователів, керівників та працівників позашкільних закладів в галузі екоосвіти та виховання дітей. Велику допомогу в роботі педагогів надають публікації розробок екологічних уроків, занять, заходів, конкурсів, а також інформація про екологічну ситуацію в Україні, огляди навчальної літератури та наочних посібників з екології.

Екологічний матеріал, що друкується в газеті, можна використовувати для підготовки до уроків, факультативних занять, позакласних заходів у школах та дитячих садках, а також багато іншого і корисного, що можна застосовувати під час планування, розробки та проведення тематичних екологічних заходів у дитячих учбових та оздоровчих закладах.

Газета має статус всеукраїнської. У 2005 році газета нагороджена почесною грамотою Донецької обласної спілки журналістів. На сьогодні газета практично ні ким не підтримується, окрім Горлівського міського екологічного фонду. Нажаль, абсолютна більшість учбових закладів дуже обмежені у бюджетному фінансуванні, також низький рівень доходів вчителів, до того ж екологія не є обов’язковим предметом тому, рівень підписки та поширення газети «Бджілка» тривалий час залишається локальним, в основному в Донбасі.

В той же час, обнадійливим шляхом є застосування інноваційних форм екологічної освіти на прикладі проекту Громадської організації «Республіка Мрія», який має назву «Вісник Мрії – новий формат» (ВМ-НФ). Проект здійснюється на базі Запорізького навчально-виховного комплексу №19 та є пріоритетною складовою виховної роботи навчального закладу. Адреса сайту http://school19-vm.at.ua/

Насьогодні «Портал шкільної преси ЗНВК № 19» - проект ВМ-НФ об’єднує в собі двадцять періодичних видань дитячих ЗМІ. Сьогодні в проекті працює більш 100 учнів и 20 педагогів, які створюють цікавий інформаційний екологічний простір, вивчають медійні технології та розповсюджують корисну інформацію про свою природоохоронну діяльності, підвищують екологічну свідомість читача. На сьогоднішній день Інтернет ресурс забезпечує можливість презентувати у Всесвітній мережі матеріали двадцяти екологічних (дитячих) періодичних видань – щомісячних газет, які випускають редколегії всіх 5 – 11 класів школи. Таким чином, кожна газета загальношкільного проекту «ВМ-НФ» має як друкарську, так і електронну версію. Проект «Вісник Мрії – інноваційна модель створення ефективного освітнього простору, що вирішує питання формування медіа грамотності та екологічно збалансованого світогляду підростаючого покоління. Ресурс є першим і доки єдиним порталом шкільної преси (ресурсом шкільної медіа екологічної освіти) в Україні і має високу популярність в Інтернеті. За нетривалий період роботи до травня 2012 року згідно із статистичними даними сайт набрав 511 000 переглядів і 120 000 відвідувачів.

«Освіта для сталого розвитку в дії» У 2010-2012 роках благодійна організація «Вчителі за демократію та партнерство» (ВДП), (Україна) та «Глобальний план дій» (ГПД), (Швеція) за підтримки агенції шведського уряду SIDA виконують освітній проект «Освіта для стійкого розвитку в дії».

Проект має на меті ознайомлення вчителів України з досвідом, методологією та технологіями навчання учнів навичкам та умінням будувати власне життя та життя сім’ї, місцевої громади з урахуванням потреб стійкого розвитку, що нагромаджений міжнародної педагогічною спільнотою представником якої є організація «Глобальний план дій», акредитована при ООН. У ході реалізації проекту було розроблено та запроваджено у навчальний процес загальноосвітніх шкіл України навчальні матеріали з освіти для стійкого розвитку у 3-9 класах у вигляді курсів за вибором, факультативів, гурткових, клубних та інших форм позакласних занять. Відповідно до плану проекту у ньому беруть участь 8 областей: Харківська, Черкаська, Миколаївська, Житомирська, Київська, Тернопільська, Донецька та АР Крим.

Протягом терміну реалізації проекту було зроблено:

1. Розроблені творчими колективами експертів навчально-методичні матеріали для 3-9 класів: навчальні програми, навчальні підручники для учнів та методичні посібники для вчителів. Весь цей комплекс отримав схвалення МОНМС України та рекомендований до викладання в загальноосвітніх школах України.

2. Проведено апробацію програм та навчальних посібників протягом навчального року кожен в 60 навчальних закладах Київської, Житомирської, Донецької та Миколаївської областей.

3. Видано 47 тис. підручників, посібників для вчителів які безкоштовно передано у загальноосвітні школи названих вище регіонів.

4. Навчено 2971 вчителів з 8-х регіонів методиці проведення уроків та позакласних занять за тематикою стійкого розвитку.

5. У кожному із 8-ми регіонів створено консультативно-методичні центри для вчителів шляхом створення координаційної підтримки.

6. Проведено 20 круглих столів і семінарів з адміністраторами шкіл у регіонах з питань освіти для стійкого розвитку, в яких взяли участь більше ніж 500 керівників навчальних закладів.

7. Кожні півроку видався періодичний методичний журнал з проблем освіти для стійкого розвитку «Надихаємо на дії». Всього видано 6 номерів загальна кількість – 18 тис екз.

8. Створено спеціальний веб-сайт та сторінку в соціальних мережах для поширення інформації про освіту для стійкого розвитку.

9. Проведено 3 Всеукраїнських наукових семінарів та науково-практичних конференцій, та 12 регіональних конференцій, з питань освіти для стійкого розвитку.

10. 27 успішних міні-проекти були ініційовані та реалізовані учнями по підвищенню стійкості їх шкіл, спрямовані на зниження використання ресурсів і продукування менше сміття

11. Значне скорочення використання води та енергії (як правило, 10-12% для кожного з домашніх господарств), а також у виробництві сміття (як правило, 12-15%); більш свідомі покупки; тощо.

Введено новий курс зі сталого розвитку в 2 інститутах післядипломної освіти 6.5. Про Оргуські інформаційно-тренінгові центри

Автор – Галина Проців, Екологічний клуб «Край», м. Бережани Тернопільської області

1) Проблеми: Чи виконував свою місію Оргуський інформаційно-тренінговий центр при центральному

апараті Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) та Державному екологічному інституті Мінприроди України (ДЕІ), при Державних управліннях охорони навколишнього природного середовища в областях?

Держуправління в областях, за вказівкою зверху, в 2005-2006 роках створили обласні Оргуські центри, які були і залишаються «мертвонародженими суб’єктами» без прав, обов’язків, фінансування та належної інформаційної бази для інформування. Україна має третє попередження щодо недотримання вимог Оргуської конвенції (2011).

Оргуський інформаційно-тренінговий центр при центральному апараті Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) та Державному екологічному інституті Мінприроди України (ДЕІ) (далі - Центр) створений на базі Оргуського інформаційного центру, заснованого 20 травня 2003 року в рамках українсько-данського проекту “Допомога Україні у впровадженні Оргуської конвенції” і за сприянням Проекту Європейського Союзу “Екологічна освіта, поінформованість громадськості, ННД” для виконання зобов’язань України щодо вимог Оргуської конвенції. http://www.menr.gov.ua/content/article/33.

Засновниками Центру виступає Мінприроди України та його Державний екологічний інститут в відповідності з наказами Мінприроди України від 13 серпня 2004 р. № 314 “Про створення Оргуського інформаційно-тренінгового центру” та ДЕІ від 02 вересня 2004 р. № 33-О „Щодо створення Оргуського інформаційно-тренінгового центру”.

Центр здійснює свою діяльність під організаційним, методичним і фінансовим керівництвом Мінприроди України та ДЕІ на основі чинного законодавства України, нормативних та розпорядчих документів Мінприроди України та ДЕІ, а також на основі їх статутних документів й цього Положення. Центр є структурним підрозділом (на правах самостійного) з подвійним підпорядкуванням Мінприроди України та ДЕІ.

Метою створення Центру є сприяння доступу громадськості до екологічної інформації та її залучення до прийняття важливих екологічних рішень, підвищення рівня екологічної просвіти і освіти. Завдання Центру:

- надання екологічної інформації відвідувачам центру; - просвітницька діяльність щодо Оргуської конвенції та інших міжнародних угод, щодо

актуальних екологічних проблем та шляхів їх вирішення; - проведення тренінгів для держслужбовців, представників місцевого самоврядування,

громадськості та ЗМІ; - сприяння формуванню загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно -

аналітичної системи; - підготовка та оприлюднення на веб-порталі Мінприроди України, своїй веб-сторінці та в ЗМІ

оперативної інформації щодо проведення заходів з екологічної тематики (зустрічей Сторін міжнародних конвенцій, міжнародних та вітчизняних конференцій, засідань робочих груп, семінарів, круглих столів, колегій, виконання міжнародних та вітчизняних проектів, консультацій з громадськістю, громадських слухань тощо);

- підготовка до видання спеціальних інформаційних листків, бюлетенів, довідників; - консультативна діяльність з питань екологічних прав громадян; - сприяння розвитку громадського екологічного руху в Україні. 2) Причини та наслідки: Причини:

1. Відбулася підміна діяльності згідно Положення Центру із тою діяльністю, яка

влаштовувала і здійснювалася Мінприроди, Державний екологічний інститут та неурядову організацію - Всеукраїнську екологічну лігу.

2. Відсутність реального конструктивного та дієвого громадського контролю за діяльністю Оргуських центрів.

Наслідки: 1. Оргуський інформаційно-тренінговий центр втратив довіру у представників екологічного

руху України. 2. Оргуський інформаційно-тренінговий центр та Регіональні Оргуські центри не

дотримуються принципів Оргуської конвенції. 3. Україна і надалі залишається у стані недотримання вимог основоположного

міжнародного документа у сфері екологічної демократії. Це може мати певні наслідки, аж до призупинення для України спеціальних прав і привілеїв.

29 червня - 1 липня 2011 року у м. Кишиневі (Республіка Молдова) проходила 4-та сесія Наради Сторін Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська конвенція).

Україна на даному заході була представлена трьома представниками офіційної делегації Миколою Романовим, Сергієм Сироваткою і Тарасом Третяком – усі представники Міністерства екології та природних ресурсів України. Учасниками кишинівських заходів були також 12 представників українських неурядових організацій.

1 липня 2011 року Нарада Сторін прийняла рішення про невиконання Конвенції щодо 9-ти країн, серед яких і щодо України. Нагадаємо, що у 2002 році почав діяти унікальний механізм дотримання Конвенції – Комітет із дотримання – орган, звертатися до якого можуть не лише інші Сторони Конвенції, але й громадськість. Так у 2005 році Міжнародна благодійна організація «Екологія-Право-Людина» скористалась таким правом і звернулася до Комітету із дотримання, який розглянув справу і сформулював свої висновки і рекомендації щодо України, які пізніше були підтверджені 2-ю сесією Наради Сторін у 2005 році. У 2008 році Нарада Сторін була змушена повторно констатувати, що рекомендації висловлені Комітетом, не були виконані. Про це більше можна дізнатись тут http://epl.org.ua.

Рішення 4-ї сесії Наради Сторін щодо України втретє підтверджує ігнорування Україною рекомендацій щодо належного впровадження положень Орхуської конвенції щодо участі громадськості, висловлених визнаними незалежними експертами у сфері екологічного права, які формують Комітет. Враховуючи такий стан речей, на 4-й сесії Наради Сторін уряду України було винесено попередження.

Крім цього, Нарада Сторін застерегла Україну, що в разі незабезпечення повного виконання рішення, винесеного у 2005 році, і відповідно рекомендацій Комітету із дотримання у 2014 році нарада Сторін розгляне питання про призупинення для України спеціальних прав і привілеїв, наданих Україні згідно Конвенції. Нарада Сторін у рішенні своєї 4-ї сесії щодо України передбачила, що в разі, якщо Україна в повній мірі реалізує рекомендації Комітету і представить належні докази цього до квітня 2012 року, Комітет з дотримання зніме винесену 1 липня 2011 року санкцію у вигляді попередження. 3) Думка про дії (чи бездіяльність) держави щодо цієї проблеми;

Немає чіткого бачення для держави щодо дотримання та виконання основних положень Оргуської конвенції. Природоохоронне законодавство України залишається лише частково адаптованим до законодавства ЄС. 4) Висновки: 1. Оргуські центри створені при природоохоронних органах не виконують своєї основної функції. 2. Держава і надалі ігнорує рекомендаціям щодо належного впровадження положень Орхуської конвенції. 5) Пропозиції: 1. Звіти діяльності Оргуських центрів оприлюднити на веб-сайтах центральних та регіональних прирородоохороних органів. 2. Розмістити на веб-сайті Мінприроди Звіт Секретаріату виконання плану дій з виконання Оргуської конвенції. У 2010 році Мінприроди оголосило про проведення консультацій з громадськістю проекту редакції Зведеного національного звіту 2010 року стосовно реалізації Орхуської конвенції в Україні. http://menr.gov.ua/content/article/6739

ЧАСТИНА VII. НЕДЕРЖАВНІ СЕКТОРИ ТА ДОВКІЛЛЯ Відповідальний за Ч. VII – В. Мельничук (Національний екологічний центр України) Розділ 1. Стан і тенденції розвитку громадського природоохоронного руху Ключовий автор – О. Перегон (ХОГО «Зелений Фронт») Співавтор: В. Мельничук (Національний екологічний центр України) У розділі автори опишуть стан, завдання і напрямки діяльності НУО природоохоронного спрямування в Україні, проаналізують діяльність тематичних природоохоронних мереж НУО, існуючі загальнонаціональні та місцеві природоохоронні кампанії, зініційовані НУО (історія, дії, наслідки, ефективність). Автори зупиняться на аналізі імітацій в природоохоронному русі. В. Мельничук (Національний екологічний центр України) Деякі аспекти участі природоохоронних НУО та інших зацікавлених сторін у прийнятті рішень, що стосуються довкілля

Незважаючи на значні зусилля, які докладали численні НУО ще з кінця 1980-х рр., у сфері формування державної екологічної політики, органи державної влади не дуже охоче прислухалися до їхньої думки. Як правило, інститути громадянського суспільства до 2004 р. залучалися до обговорення питань ОНПС та сталого розвитку лише на рівні створених при деяких небагатьох ЦОВВ громадських рад. Зокрема, при Мінприроди України таку Раду було створено ще у 1996 р., куди увійшли представники всеукраїнських НУО природоохоронного спрямування. У 2000 р. наказом по Мінприроди було прийнято Положення «Про громадську раду всеукраїнських організацій

природоохоронного спрямування при Мінприроди України», проект якого було підготовлено самими членами громадської ради.

На початку 2000-х рр., у зв'язку з вимогами міжнародного співтовариства, міжнародних зобов'язаннь України у сфері розвитку громадянського суспільства, активним лобіюванням з боку інститутів громадянського суспільства на рівні держави поступово почали прийматися і закріплюватися у нормативно-правових актах України рішення, спрямовані на посилення участі громадськості в процесах прийняття рішень. Були прийняті Укази Президента України «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (№854 від 31.07.2004), «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (№1276 від 15.09.2005); постанови КМУ «Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (№1378 від 15.10.2004), «Про додаткові заходи щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (№1302 від 26.11.2009), «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» №996 від 03.11.2010. Після 2004 р. при всіх інших ЦОВВ, а також державних адміністраціях були створені громадські ради.

Постановою КМУ №771 від 29 червня 2011 р. був затверджений Порядок залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан навколишнього природного середовища. Ця Постанова стала важливим кроком у розширенні можливостей громадськості в процесах прийняття рішень у сфері екологічної політики. Однак, ефективність механізму, закладеного в цьому документі, ще недостатньо перевірена практикою.

Іншим важливим механізмом впливу НУО та інших зацікавлених сторін на прийняття рішень у сфері ОНПС є офіційна участь в роботі державних міжвідомчих комісій, робочих груп, різних координаційних рад різного рівня та статусу. Цей механізм, для забезпечення ефективності прийнятих рішень, включаючи управлінські рішення, повинен базуватися на деяких найбільш важливих базових принципах, що реалізуються виключно на умовах партнерства. Такими базовими принципами (умовами) повинні бути: наявність спільних консолідованих цілей і завдань; загальне розуміння усіма сторонами цих цілей та завдань; окреме та загальне розуміння ролі кожної із сторін у процесах досягнення цілей та вирішення конкретних завдань; усвідомлене бажання кожної з сторін прагнути до досягнення спільних цілей, а також до скоординованих дій, на благо вирішення поставлених завдань; паритетність участі сторін і рівноправність при врахуванні думок сторін; наявність механізму та процедур врахування інтересів і думок кожної з сторін; рівний доступ до інформаційних ресурсів; відкритість і прозорість діяльності кожної з сторін з питань, які вимагають спільного прийняття рішень та спільних дій; наявність у кожної із сторін узгоджених позицій та пропозицій щодо партнерства; розуміння відповідальності кожної з сторін та органу в цілому відповідальності за прийняті рішення та вироблені спільні або окремі дії, які можуть негативно вплинути на досягнення поставлених цілей та завдань. Також, перераховані умови повинні бути належним чином закріплені відповідними нормативно-правовими документами (положеннями, регламентами, угодами про співробітництво, партнерство або ін.). Те ж саме, стосується випадків, коли рішення приймаються аналогічними міжнародними міжвідомчими органами.

На жаль, численні приклади взаємодії органів державної влади та інших зацікавлених сторін, включаючи інститутів громадянського суспільства, у сфері вирішення питань ОНПС та сталого розвитку показують, що органи державної влади України та представники бізнесу поки що недостатньо готові виконувати перераховані умови. Як правило, ці умови не виконуються, або виконуються формально. Представники органів державної влади не мають розуміння засад партнерства, і все ще не готові до нього.

В Україні відсутні дії державного рівня щодо широкого інформування населення про блага та ризики інтеграції України в ЄС. Органи ЄС зобов'язані в першу чергу вимагати від національного уряду усунення цього недоліку, а також підтримати, в першу чергу, заходи по широкому інформуванню населення України про переваги та ризики зближення з ЄС, можливої подальшої інтеграції країни в ЄС.

Розділ 2. Правові, соціальні та економічні умови діяльності природоохоронних НУО Ключовий автор – В. Мельничук (Національний екологічний центр України) У розділі буде надана громадська оцінка умов діяльності природоохоронних НУО в Україні, включаючи законодавчі, інституційні, фінансові умови. Автори проведуть оцінку ставлення до НУО з боку органів державної влади, дозвільних та контролюючих органів. Розділ 3. Стан співпраці НУО природоохоронного спрямування з іншими секторами суспільства Ключовий автор – С. Федоринчик (УЕА «Зелений Світ», голова – М. Коробко) У розділі має бути надана громадська оцінка щодо можливостей та ефективності співпраці між різними секторами суспільства (влада, бізнес, наука, політичні партії та рухи, релігійні організації, ІГС, ЗМІ). Буде розглянуто питання внеску бізнесу, наукових організацій та установ, релігійних, правозахисних та інших інститутів громадянського суспільства у збереження довкілля. Також буде проаналізовано стан, ефективність та перспективи участі представників НУО в міжвідомчих органах (міжвідомчі комісії, координаційні ради, басейнові ради, тощо). У розділі буде розглянуто стан та перспективи діяльності громадських рад при органах державної влади, а також буде висвітлено проблеми практичної роботи НУО у напрямку громадського моніторингу стану довкілля, особливо на місцевому рівні та діяльності громадських екологічних інспекторів. 3.1. Влада 3.2. Бізнес 3.3. Наукові організації і установи 3.4. Релігійні, правозахисні та інші інститути громадянського суспільства та їхній внесок у збереження довкілля 3.5. Засоби масової інформації 3.6. Участь недержавних секторів у роботі державних міжвідомчих органів

3.7. Громадські ради при органах державної влади 3.8. Громадський екологічний моніторинг та питання діяльності громадських екологічних інспекторів

ЧАСТИНА VIIІ. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО Відповідальний за Ч. VIII – Є. Алєксєєва (МБО «Екологія – Право – Людина») Розділ 1. Міжнародні зобов’язання України у сфері охорони довкілля

Ключовий автор – Єлизавета Алєксєєва (МБО «Екологія – Право – Людина») Співавтори: Тамара Малькова МБО «Інформаційний центр «Зелене досьє», Ольга Мелень – Забрамна (МБО «Екологія – Право – Людина»), Олег Рубель к.е.н. (Чорноморське відділення Екологічної Академії наук України), Дмитро Скрильніков (ГО «Бюро екологічних розслідувань»), Ігор Студенніков (Центр регіональних досліджень), Ганна Цвєткова (ВЕГО «Мама-86), Ольга Цигульова, к.х.н (ВЕГО «Мама-86»), Віктор Мельничук (Національний екологічний центр України)

У розділі має бути надана інформація про міжнародні угоди у сфері охорони довкілля, стороною в яких виступає Україна. Автори мають оцінити історію та стан впровадження та виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань за такими договорами:

ВСТУП Україна, як і більшість країн Східної Європи, з часу становлення як незалежної держави

ратифікувала переважну більшість міжнародних договорів у сфері охорони довкілля (надалі - МДОД) і на глобальному, і на регіональному рівнях. За даними офіційного сайту Міністерства екології та природних ресурсів України станом на 2012 рік Україна здійснює міжнародне співробітництво у рамках сорока двох багатосторонніх договорів у сфері навколишнього середовища46.

Разом з тим, темпи практичного впровадження і виконання міжнародних зобов’язань за такими договорами є значно нижчими. Особливо проблематичними є міжнародні договори, імплементація яких потребує прийняття детальних національних законодавчих інструментів та розбудови інституційних спроможностей держави у певній сфері.

Далеко не усі МДОД запроваджують жорсткі механізми перевірки виконання і дотримання сторонами відповідних міжнародних зобов’язань. Разом з тим, показовим є те, що у рамках міжнародних угод, де такі механізми існують, Україна неодноразово визнавалася порушницею. Нарада сторін Оргуської конвенції47 у 2005, 2008 та 2011 роках виносила рішення про недотримання Україною своїх зобов’язань за цим договором. Більше того, накладена у 2011 році міжнародна санкція у вигляді попередження, не була знята відповідним органом, оскільки вже в котре України не спромоглася у встановлені Нарадою сторін часові рамки продемонструвати

46 http://www.menr.gov.ua/content/article/7126 47 Конвенція ЄЕК про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

прогрес у впровадженні конвенції. Аналогічна ситуація склалася і із Конвенцією про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Конвенція Еспо).

1.1. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та

доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля Україна підписала Конвенці. про доступ до інформації, участь громадськості в процесі

прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (надалі - Оргуська конвенція) 25 червня 1998 році у місті Аргус, Данія, де були завершені міжнародні переговори щодо тексту Конвенції і вона була відкрита до підписання. Законом України від 18 листопада 1999 року Україна ратифікувала конвенцію, зробивши її частиною національного законодавства.

Конвенція покладає на Сторони обов’язок здійснити відповідні законодавчі, регулятивні та інші заходи аби забезпечити гарантування своїм громадянам право на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Конвенція встановлює чіткі мінімальні стандарти, які повинні забезпечуватися її Сторонами, у питаннях трьох процесуальних екологічних прав, гарантованих конвенцією.

Не дивлячись на законодавче положення про пряме застосування в Україні норм міжнародних договорів, ратифікованих Україною, для належного виконання Оргуської конвенції в Україні необхідно перенести зміст її положень у відповідне національне законодавство. Основні зміни у національному законодавстві, спричинені ратифікацією Оргуської конвенції, відбулися у 2003 році. Вдосконалення зазнали Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу», ряд інших законів. На рівні Мінприроди були прийняті Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля та Положення про порядок надання екологічної інформації. Разом з тим, таких змін виявилося недостатньо для належного гарантування прав за Конвенцією. Громадяни та екологічні НУО постійно скаржилися на перешкоди у доступі до інформації, складнощі у участі у прийнятті рішень та бар’єри у доступі до правосуддя.

У 2004 році Міжнародна благодійна організація «Екологія – Право – Людина» (надалі – ЕПЛ) звернулася до Комітету із дотримання Оргуської конвенції (надалі – Комітет) із скаргою щодо порушення Україною вимог Оргуської конвенції під час підготовки проектної документації та спорудження глибоководного суднохідного каналу «Дунай-Чорне море» на українській ділянці дельти. За зверненням ЕПЛ Комітет порушив справу, а розглянувши її, прийшов до висновку про недотримання вимог Конвенції, в результаті чого рішенням другої Наради сторін (2005) Україні було висунуто ряд рекомендацій щодо виправлення ситуації. Україна пообіцяла виправитися, але з тих чи інших причин не зробила цього, і тому вже на третій Нараді сторін (2008) було повторно констатовано, що Україна порушує вимоги Конвенції, недостатньої бере участі в процесі розгляду питань щодо дотримання нею Конвенції та не приймає міри щодо виконання рішення щодо неї.

Рішенням другої Наради сторін Україну було зобов’язано: 1) привести своє законодавство та практику у відповідність до положень Конвенції; 2) розробити і подати Комітету з дотримання стратегію, включаючи відповідний графік, інтеграції положень Конвенції в національне законодавство та розробки практичних механізмів та імплементуючого законодавства, що встановлює чіткі процедури їхнього введення в дію.

Оскільки уряд не поспішив розробити таку стратегію, рішенням Третьої наради сторін Україну було повторно зобов’язано розробити План дій, що включатиме конкретні заходи для вирішення проблем, висвітлених у рекомендаціях Комітету з дотримання, та затвердити його нормативно-правовим актом уряду для виконання його усіма міністерствами та іншими відповідними органами. Такий План дій повинен включати прийняття чітких національних правил, що регулюють

строки та процедури проведення консультацій з громадськістю, направлення зауважень, надання громадськості інформації, що покладається в основу прийняття рішень, а також заходи щодо підвищення обізнаності, в тому числі проведення освітніх заходів для судів та держслужбовців, які беруть участь у прийнятті рішень, що стосуються довкілля.

План дій, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2008 року №1628-р, надійшов до Комітету вчасно, тому питання щодо санкції на той час було тимчасово знято. Разом з тим, План дій не переконав Комітет у тому, що вимоги Наради Сторін були виконані. Зокрема, Комітет занепокоїла дуже загальна природа плану і відсутність чіткості і конкретності у пунктах плану. У березні 2009 року Комітет надіслав уряду України лист, у якому попросив письмово повідомити по кожній із рекомендацій Комітету, які загальні заходи, викладені у Плані дій, спрямовані на виконання кожної окремої рекомендації, і які конкретні дії планує вжити уряд України по виконанню загальних заходів, передбачених у Плані дій. Крім того, Комітет запросив Україну подати детальну інформацію щодо переліку та змісту законопроектів та проектів підзаконних нормативно-правових актів і вказати, які конкретно акти будуть змінені і яким чином для того, щоб:

- забезпечити, аби органи державної влади володіли інформацією, що стосується їхньої компетенції, включаючи інформацію, на якій вони ґрунтують свої рішення, у відповідності до частини 1 статті 5 Конвенції, та зробити її доступною для громадськості;

- забезпечити, щоб інформація в об’ємі статті 4 Конвенції надавалася громадськості незалежно від її об’єму;

- забезпечити, щоб часові рамки для процесу консультацій з громадськістю були достатніми для підготовки та надання коментарів по проектах;

- забезпечити, щоб належний час надавався відповідним держслужбовцям для належного прийняття до уваги усіх коментарів, як цього вимагає частина 8 статті 6 Конвенції;

- попередити можливість скорочення процедури прийняття рішення, коли частини оцінки впливу на навколишнє середовища подаються на екологічну експертизу без надання такої інформації громадськості;

- забезпечити, щоб державні органи, відповідальні за прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля, не обмежували інформацію у порядку частини 6 статті 6 Конвенції лише матеріалами оцінки впливу на навколишнє середовище, а надавали зацікавленій громадськості можливість дослідити усі важливі деталі проекту з метою забезпечення більш поінформованої, а відтак, і ефективної участі громадськості;

- чітко встановити, що інформація, яка надається замовниками органам державної влади в процесі прийняття рішень, не може бути захищена від оприлюднення на підставі конфіденційності, і що відкритість матеріалів оцінки впливу на навколишнє середовище у їхньому повному обсязі є правилом, а можливість встановлювати законодавством обмеження щодо певних його частин – виключення із правила;

- забезпечити, щоб тексти рішень разом із обґрунтуванням їхнього прийняття були доступні громадськості.

Для того, щоб оцінити виконання Україною своїх зобов’язань по Конвенції та рішень Наради Сторін, Комітет запитав в уряду конкретний зміст обіцяних положень щодо доступу до інформації та участі громадськості із зазначенням того, як вони враховують кожен із пунктів, вказаних вище, а також список, зміст та аудиторію освітніх заходів, для якої будуть розроблятися методологічні підручники та посібники, вказані у Плані дій. Крім того, Комітет нагадував Україні про необхідність розробити та дотримуватися чіткої процедури впровадження Плану дій із дотриманням принципів відкритості та проведення повномасштабних консультацій із громадськістю.ii

МБО «Екологія-Право-Людина», як заявник по справі у Комітеті подавала свої пропозиції в частині доповнення, деталізації та вдосконалення Плану дій, але останні залишилися поза увагою. Більше того, не дивлячись на деякі спроби Мінприроди у 2008-2010 підготувати певні проекти актів, останні ніколи не пройшли погодження у інших зацікавлених відомствах і не були затверджені. Зокрема, пунктом 1 Плану дій було передбачено до кінця 2009 року розробити проекти законів України про внесення змін до законодавчих актів з питань, пов’язаних з реалізацією положень Оргуської конвенції, в тому числі про ратифікацію поправки до Оргуської конвенції (щодо генетично модифікованих організмів), проектів постанов Кабінету Міністрів України «Про порядок залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан довкілля», «Про порядок оприлюднення інформації щодо стану навколишнього природного середовища»; «Про затвердження Положення про мережу загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до інформації щодо стану навколишнього природного середовища», Типового положення про регіональний Оргуський центр. Із усього даного переліку станом на кінець 2012 року КМУ затвердив лише Порядку залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан довкілля від 29 червня 2011 р. № 771, і той викликав ряд серйозних зауважень у фахівців та громадськості, а також був успішно оскаржений ЕПЛ до суду.

Поправка до Оргуської конвенції щодо генетично-змінених організмів, ні Протокол по реєстрах випуску та переносу забруднювачів до Конвенції на сьогоднішній день, не дивлячись на неодноразові обіцянки, не ратифіковані. Визначення екологічної інформації у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» досі не відповідає визначенню Конвенції, хоча на сьогодні нова редакція Закону України «Про інформацію» закріпила визначення, що відповідає міжнародним зобов’язанням.

Пунктом 3 Плану на Мінприроди було покладено обов’язок забезпечити оприлюднення заяв та висновків державної екологічної експертизи на веб-порталі Мінприроди, веб-сайтах територіальних підрозділів і в окремому розділі друкованого видання «Екотиждень». Прямо порушуючи положення цього пункту протягом 2008-2011 років Мінприроди та його територіальні підрозділи не забезпечували опублікування відповідних документів на своїх веб-сайтах, а у деяких випадках навіть відмовляли у наданні їх копій за запитом. У 2011 році ЕПЛ звернулася до суду із вимогою зобов’язати Міпнрироди опублікувати усі видані Мінприроди висновки державної екологічної експертизи, видані починаючи із 2009 року до 2 половини 2011 року. Суд задовольнив позов ЕПЛ та зобов’язав Мінприроди опублікувати понад 1300 висновків. Мінприроди рішення не виконало.

Пунктом 4 Плану Мінприроди та інші центральні органи виконавчої влади зобов’язалися до березня 2009 року утворити Міжвідомчу робочу групу із забезпечення виконання рішення Сторін Оргуської конвенції. Із значним запізненням, така комісія все ж була утворена, але жодних вагомих плодів її діяльність не принесла.

У 2010 році і громадськість України і Комітет Конвенції неодноразово зазначали, що сам План дій, затверджений урядом, і хід його виконання не є належними для вирішення проблем, вказаних Комітетом, а відтак Україна і надалі залишається у стані недотримання вимог основоположного міжнародного документу у сфері екологічної демократії.

Деякі активні кроки по вдосконаленню національного законодавства були вчинені напередодні Четвертої наради Сторін (червень 2011). У вересні 2010 року на офіційній веб-сторінці Мінприроди опублікувало проект Порядку врахування думки громадськості в процесі прийняття

рішень з питань, що стосуються довкілля, який мав бути затверджений постановою КМУ. Даний проект був розроблений експертами в рамках проекту технічної допомоги ЕС по впровадженню Конвенції Еспо та Орхуської конвенції. Документ в повній мірі забезпечував впровадження положень Оргуської конвенції у національне законодавство України, не руйнуючи його системи та не поступаючись жодним положенням Конвенції. Планувалося, що в червні 2011 року на черговому Нараді Сторін Оргуської конвенції цей порядок, нарешті, зніме з України більшість претензій і, відповідно, загрозу застосування санкцій і заподіяння непоправного шкоди іміджу та міжнародної репутації нашої держави. Мінприроди зробило усе можливе в межах своїх повноважень, щоб він був ухвалений до зустрічі Сторін у Молдові, що і було досягнуто. Він був прийнятий і підписаний на засіданні уряду 29 червня 2011 року, про що було оголошено в Кишиневі. Тим не менш, Постанова № 771 Про затвердження Порядку залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан навколишнього природного середовища, не виправдала покладених сподівань. Після «доопрацювання» в Кабміні зважений і послідовний документ втратив всю свою логіку і із двадцяти двох сторінок скоротився до шести. Незважаючи на деякі позитивні нововведення, в цілому, цей Порядок не доповнює, йде в розріз з положеннями ДБН про ОВНС і тим самим тільки ускладнює реалізацію права громадськості брати участь в цих питаннях.

У рішенні 2011 року Нарада Сторін винесла попередження Україні, але також ухвалила, що попередження буде скасовано 1 червня 2012 року, якщо Україна повною мірою реалізує заходи, передбачені рішенням Наради Сторін II/5b, повідомить секретаріат про цей факт та представить відповідні підтвердження до 1 квітня 2012 року. Крім цього, Нарада Сторін застерегла Україну, що в разі незабезпечення повного виконання рішення, винесеного у 2005 році, і відповідно рекомендацій Комітету із дотримання у 2014 році Нарада Сторін розгляне питання про призупинення для України спеціальних прав і привілеїв, наданих Україні згідно Конвенції. Слід зауважити, що Україна є серед трьох країн постійних порушниць Конвенції (разом з Казахстаном та Туркменістаном), але лише щодо України планується застосування таких жорстких санкцій.

У лютому 2012 року ЕПЛ оскаржила цей акт в суді, спираючись на порушення процедури прийняття подібних актів. (Після того, як акт був підписаний урядом жодні зміни, навіть граматичні, не допускаються. Якщо є необхідність змінити проект, він повинен пройти засідання уряду ще раз, а не переписуватися «під столом» двома або трьома впливовими чиновниками). Суд погодився. 25 квітня 2012 рішенням суду Постанова КМУ № 771 була визнана незаконною. На сьогодні триває розгляд цього питання у касаційній інстанції.

Тим не менш, задовго до квітня уряд забув про акт, прийнятий з єдиною метою - виграти час і уникнути міжнародних санкцій. З листопада 2011 року тій же групі експертів було доручено розробити новий Закон України «Про оцінку впливу на навколишнє середовище» (закон про ОВНС), який би повністю виконував рекомендації Комітету з дотримання Орхуської конвенції. Як і проект акту, згаданий вище, проект закону, розміщений на даний момент на урядовій веб-сторінці для громадського обговорення, є цілісним і послідовним законодавчим актом, але він ще не був навіть представлений в парламенті, не говорячи вже прийнятий. Цей законопроект був представлений в Секретаріат Орхуської конвенції 1 травня - після крайнього терміну 1 квітня. Секретаріат Конвенції попередньо розглянув звіт України із приєднаним проектом закону, і саме виходячи із того, що для виконання рекомендацій розробки хорошого проекту недостатньо, необхідним є саме прийняття нормативного акту, повідомив Уряд про недостатність вжитих заходів і надав можливість виправитися до кінця червня, тобто до безпосередньо дати, коли у питанні зняття попередження мала бути поставлена крапка Комітетом.

У відповідь на цей лист, Мінприроди розробило новий законопроект і зареєструвало його у парламенті 21 червня 2012 за № 10651. Даний проект іншим чином регулює питання оцінки впливу на довкілля (зокрема, відновлює інститут державної екологічної експертизи). За кілька днів до засідання Комітету цей проект також був надісланий до Секретаріату Конвенції.

29 червня 2012 р. Комітет з дотримання Оргуської конвенції встановив, що Україна не надала достатніх доказів здійснення попередніх рекомендацій Сторін Конвенції і тому санкція, накладена на Україну останньою Нарадою Сторін Конвенції влітку минулого року в Кишиневі – попередження, залишається в силі. Такий висновок Комітету ґрунтувався в основному на відсутності посилань у українському звіті саме на прийняті акти парламенту чи уряду. Щодо змісту нашвидкуруч розробленого проекту закону говорить вже висновок головного науково-експертного управління, який влучно вказує на велику кількість недоліків проекту і рекомендує повернути його на доопрацювання.

Громадськість України, яка із 2004 року слідкує за цим процесом, закликає можновладців нарешті одуматися. Адже найсуворіша санкція, яка зараз нависла над Україною, - позбавлення прав і привілеїв, - ще не була застосована за всю історію Конвенції до жодної країни, і її накладення надзвичайно негативно відобразиться на міжнародному іміджі нашої держави, який і так не є бездоганним. За останні три роки національними та іноземними експертами були розроблені численні стратегії та акти, здатні налагодити правову та інституційну бази та практику правозастосування, необхідні для належного впровадження Конвенції. На сьогоднішній день відсутність політичної волі ухвалити потрібні рішення – єдина причина ганебної ситуації із Україною в рамках Оргуського режиму.

1.2. Протокол про реєстри викидів та перенесення забруднювачів Розвиваючи положення Оргуської конвенції у сфері накопичення та поширення екологічної

інформації у травні 2003 року у місті Києві під час позачергової Зустрічі Сторін Конвенції в рамках П’ятої Міністерської Конференції «Довкілля для Європи» був підписаний Протокол про реєстри викидів та перенесення забруднювачів (надалі – Протокол про РВПЗ) до Оргуської Конвенції або Київський Протокол.

Протокол про РВПЗ став першим юридично обов’язковим міжнародним документом у даній сфері. Його мета полягає у попередженні та скороченні забруднення, розширенні доступу громадськості до інформації, сприянні участі громадськості. Очікується, що завдяки створенню доступних для громадськості загальнонаціональних реєстрів та введення для підприємств вимог про надання регулярних звітів про свої викиди та перенесення конкретних забруднювачів, Протокол підвищить підзвітність корпорацій, стимулюватиме зниження рівнів забруднення, і відповідно сприятиме сталому розвитку.

Тридцять вісім країн, в тому числі і Україна, та Європейське Співтовариство – Сторони Оргуської Конвенції - стали підписантами Київського Протоколу. Із ратифікацією у липні 2009 року Протоколу Угорщиною, він набрав необхідну кількість ратифікацій для вступив у силу, який і відбувся 8 жовтня 2009 року. На сьогоднішній день тридцять одна країна ратифікувала Протокол. На жаль, Україною Київський Протокол про РВПЗ по сьогоднішній день не ратифікований.

Із преамбули Протоколу вбачається, що РВПЗ є ефективним інструментом для сприяння покращенню екологічних показників, оскільки підвищують підзвітність підприємств. Він також забезпечує легкий доступ громадськості до якісної інформації про викиди забруднюючих речовин у районах проживання громад, чи переносу забруднювачів на території таких громад. Крім того, не

дивлячись на те, що РВПЗ створюються для задоволення потреб громадськості, інформація, поміщена у реєстрах, може використовуватися урядами для виявлення тенденцій, демонстрації прогресу у справі скорочення викидів, контролю за виконанням ряду міжнародних договорів, встановлення пріоритетів і оцінки прогресу, досягнутого шляхом реалізації екологічної політики та програм. Завдяки вдосконаленню управління забруднювачами РВПЗ забезпечують значні вигоди і для промисловості. РВПЗ у поєднанні із медичною, екологічною, демографічною, економічною та іншою інформацією може використовуватися з метою поглиблення розуміння потенційних проблем, виявлення «гарячих точок», прийняття попереджуючих заходів, та заходів із пом’якшення негативного впливу та встановлення пріоритетів в сфері раціонального використання природних ресурсів.

Згідно статті 4 Протоколу кожна його Сторона через відповідний компетентний державний орган повинна скласти і вести національний РВПЗ, який є структурованою і комп’ютеризованою базою даних, яка базується на обов’язковій періодичній підзвітності підприємств про викиди та переноси забруднювачів, і охоплює різноманітні складові довкілля, розрізняючи викиди у землю, повітря і воду, є доступним і зручним для громадськості, в тому числі, через мережу Інтернет.

Важливим є те, що протокол чітко говорить про необхідність створення правових підстав для покладення на підприємства-забруднювачів обов’язку щодо відкриття інформації про забруднення для широкої громадськості. На сьогоднішній день, така інформації в Україні у повній мірі не збирається, а тим більше не узагальнюється в електронній формі і не перебуває у легкому відкритому доступі для зацікавлених осіб.

Ратифікація Протоколу РВПЗ була запланована із самого моменту його підписання у 2003 році. План дій щодо виконання рішення Сторін Оргуської конвенції III/6f, затверджений розпорядженням КМУ у грудні 2008 р. № 1628-р одним із заходів передбачав затвердження Положення про мережу загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до інформації щодо стану навколишнього природного середовища до серпня 2009 року. Запровадження такої автоматизованої інформаційно-аналітичної системи мало, поміж іншого , підготувати національну законодавчу та інституційну бази для належного впровадження Протоколу по РВПЗ. На жаль, положення не було розроблене, а такий намір перекочував у Національний план дій (НПД) з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки.

У рамках Цілі 1 НПД першими із своїх завдань передбачає підготовку матеріалів, необхідних для ратифікації Протоколу про регістри викидів та перенесення забруднювачів до Оргуської конвенції (червень 2011-грудень 2012 р.), а також підготовку та подання на розгляд КМУ проекту Концепції створення Національної інформаційної системи ОНПС на базі загальнодержавної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації, національних кадастрів та реєстрів викидів і перенесення забруднюючих речовин (січень 2013-грудень 2015р.). Станом на кінець 2012 року, матеріали щодо ратифікації Протоколу про РВПЗ відсутні на сайті Мінприроди у розділі громадське обговорення, а отже не були розроблені у строк, передбачений ПДА.

1.3. Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті

(Конвенція Еспо)

Україна підписала Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (надалі – Конвенція Еспо, Конвенція) у 1991 році, але ратифікувала її

лише у березні 1999 року. Відповідно до встановлених правил, вона набрала чинності для України у жовтні того ж року.

Мета Конвенції – запобігти значному шкідливому транскордонному впливу, як результату запланованої господарської діяльності, а також його зменшення і контроль за ним. Хімічні комбінати, нафтоочисні заводи, нафто та газопроводи з трубами великого діаметру, вирубка лісів на великих площах, установки щодо спалювання відходів, їхня хімічна обробка може мати значний вплив на територію, природні ресурси, населення інших держав, у зв’язку із чим такі види діяльності підпадають під вимоги Конвенції Еспо.

Відповідно до положень Конвенції, сторона походження впливу забезпечує оповіщення зачеплених сторін про запланований вид діяльності. Сторона походження надає громадськості у районах які, ймовірно, будуть зачеплені, можливість брати участь у відповідних процедурах оцінки впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище і забезпечує, щоб ця можливість, яка надається громадськості зачепленої сторони, була рівноцінна можливості, яка надається громадськості сторони походження.

Сторона походження також проводить із зачепленою стороною консультації щодо потенційного транскордонного впливу запланованої діяльності та заходів щодо зменшення або усунення її впливу. Конвенція визначає вимоги щодо документації з оцінки впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, яка повинна бути надана зачепленим державам та громадськості цих держав для ознайомлення. Остаточне рішення про заплановану діяльність повинно містити результати такої оцінки впливу, а також результат консультацій.

Так як і у випадку Оргуської конвенції, для належного впровадження і виконання Конвенції Еспо недостатньо її прямого застосування. Необхідно провести суттєві зміни у національному законодавстві аби забезпечити належне закріплення у ньому усіх вимог Конвенції. Але на відміну від Оргуської конвенції із 1999 року по кінець 2012 року на виконання Конвенції Еспо Україна не прийняла жодного нового та не внесла змін до жодного існуючого закону чи акту уряду. Хіба що оновлені у 2003 році Державні Будівельні Норми про ОВНС48 одним реченням згадують про проведення ОВНС з врахуванням вимог Конвенції Еспо в разі наявності впливів планованої діяльності на території сусідніх держав.

Питання порушення Україною зобов’язань за Конвенцією Еспо вперше постало під час прийняття Україною рішення про погодження проекту спорудженню глибоководного судового каналу Дунай-Чорне море через серце Дунайського біосферного заповідника (гирло Бистре) без будь-який консультацій із відповідними органами влади та громадськістю можливих зачеплених країн, зокрема Румунії.

У травні 2004 р. уряд Румунії подав офіційну скаргу до Комітету із імплементації Конвенції Еспо (надалі – Комітету із імплементації, Комітет) щодо недотримання Україною вимог конвенції. Паралельно Румунія ініціювала винесення питання про наявність значного шкідливого транскордонного впливу на розгляд спеціальної Комісії по запиту. У 2005 році Комісія здійснила виїзд на місце подій у липні 2006 року оприлюднила своє остаточне рішення про вплив даного проекту на навколишнє середовище. На думку Комісії даний проект буде мати значний негативний транскордонний вплив на навколишнє середовище. 23 січня 2007 року через відсутність будь-яких заходів з боку України стосовно остаточного рішення Комісії по запиту, Румунія звернулася повторно до Комітету із імплементації із скаргою на Україну.

48 ДБН А.2.2-1-2003 Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд

Під час четвертої Наради сторін Конвенції Еспо (м. Бухарест, 2008 р.), Сторони Конвенції, за ініціативи румунської сторони, на підставі висновків та рекомендацій Комітету з імплементації, прийняли Рішення IV/2 щодо винесення попередження уряду України, яке повинно було набути чинності в кінці жовтня 2008 року, у разі, якщо уряд України не виконає три умови: не зупинить будь-які роботи в рамках каналу (І та ІІ черги), не відкличе Остаточне рішення щодо Фази ІІ Проекту, а також не забезпечить дотримання відповідних положень Конвенції Еспо у процесі оцінки та реалізації цього проекту.

У рамках виконання рішення Наради Сторін Конвенції Еспо, у серпня 2008 р. урядом України було схвалено рішення про відкликання Остаточного рішення від 28 грудня 2007 р. стосовно виконання Фази ІІ проекту відновлення ГСХ “р. Дунай-Чорне море” на українській ділянці дельти. У жовтні 2008 р. у Женеві відбулося засідання Комітету з імплементації, на якому було розглянуто доповідь уряду України про виконання прийнятого сторонами Конвенції Еспо у травні 2008 р. рішення. За результатами наданих українською стороною роз'яснень, Комітет прийняв рішення про не набуття чинності попередження для України оскільки Уряд переконав Комітет у тому, що роботи з будівництва І та ІІ черг каналу зупинені і рішення щодо ІІ етапу проекту також відкликано. Разом з тим, як з’ясувалося пізніше, роботи по будівництву калану не припинилися, і Комітет відкликав свої висновки про не набрання чинності попередженням. Комітет був схвильований тим, що Україна попри заборону Комітету перейшла до виконання фази II проекту, а також замовчуванням уряду України про перехід до дій щодо фази II проекту. У вересні-жовтні 2009 року Комітет знову розглянув звіт, поданий урядом України щодо кроків, зроблених щодо впровадження Конвенції, знову підтвердив своє рішення IV/2 з вимогою, щоб Україна припинила всі роботи, пов’язані з фазами I і II на глибоководному суднохідному каналі «Дунай - Чорне море» в українській частині дельти Дунаю, включаючи будівництво, функціонування і обслуговування. Комітет прийняв рішення про тривале порушення конвенції Україною, а також рішень і рекомендацій Комітету. Комітет вирішив, що Україна продовжує не виконувати свої зобов’язання в рамках конвенції по відношенню до обох фаз проекту, і вирішила повідомити про це на наступній сесії Наради Сторін з рекомендацією, щоб Нарада Сторін або ввела в дію попередження, видане на її 4 сесії, або видала нове попередження.

У січні 2010 року три міністри підписали Остаточне рішення щодо ІІ черги каналу Дунай-Чорне море, яким реалізацію проекту було дозволено. Такому рішенню передувала процедура транскордонної ОВНС, яка була проведена щодо проекту будівництва ІІ черги каналу.

У питаннях виконання зобов’язань за Конвенцією Еспо, уряд України завжди покладався на процедуру ОВНС та державну екологічну експертизу. Протягом 2009-2010 років у рамках проекту технічної підтримки ЄС «Допомога Україні у впровадженні Конвенції Еспо та Оргуської конвенції» експерти підготували ряд оглядових документів та проектів нормативних актів, покликаних інтегрувати положення Конвенції Еспо у рамки процедур ОВНС та державної екологічної експертизи.

У 2011 році із виключенням проектів будівництва із об’єктів державної екологічної експертизи, питання виконання Україною своїх зобов’язань за конвенцією постало іще гостріше, адже був скасований сам інститут, у який роками намагалися вписати вимоги Конвенції Еспо. Більше того, повне виключення Мінприроди із процесу прийняття рішення про погодження проектів будівництва ставить під питання доречність призначення Мінприроди відповідальним за міжнародне співробітництво у рамках Конвенції Еспо.

У лютому 2011 року голова Комітету із імплементації Конвенції Еспо звернувся із листом до Мінприроди України із прохання роз’яснити, як нова процедури погодження проектів будівництва вплине на виконання зобов’язань України за Конвенцією. Не отримавши відповіді у червні 2011 року, Комітет знову звернувся до України, зазначаючи, що відповідно до інформації, доступної Комітету,

Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не узгоджується із розробленою раніше Стратегією впровадження Конвенції Еспо і радше знижує, ніж підвищує спроможність національної правової системи забезпечити дотримання вимог Конвенції.

У червні 2011 року відбулася П’ята нарада Сторін Конвенції Еспо. Своїм рішенням щодо України Нарада Сторін підтримала раніше висунуте на адресу уряду України попередження, а також із занепокоєнням відзначила недостатній прогрес у реалізації Стратегії уряду України щодо впровадження Конвенції, і зокрема нещодавно внесені зміни в законодавчу базу щодо контролю за проектами будівництва, які не узгоджуються зі стратегією, і фактично послаблюють потенціал законодавчої бази щодо забезпечення впровадження Конвенції замість того, щоб зміцнювати його. Також Нарада запропонувала технічну консультативну допомогу уряду України з метою надання йому сприяння у приведенні її законодавства у відповідність до положень Конвенції.

Така технічна допомога була надана і восени 2011 року проект технічної допомоги Європейського Союзу «Допомога Україні у впровадженні Конвенції Еспо та Орхуської Конвенції (наступні заходи)»49. Основним результатом цього проекту став законопроект про оцінку впливу на довкілля, який так і не пройшов міжвідомчого узгодження і не був представлений у парламент. Натомість у парламент був представлений інший законопроект, що в певній мірі відновлював державну екологічну експертизу, але останній отримав негативний висновок науково-експертного управління і не був розглянутий на сесії парламенту, на яку був представлений. Детальніше про ці законопроекти описано у підрозділі щодо Оргуської конвенції.

Як і у випадку із Оргуською конвенцією, слід відмітити, що основною причиною довготривалої поразки України щодо цієї конвенції є політична слабкість Мінприроди і небажання/неусвідомлення необхідності урядом в цілому належно впровадити положення Конвенції Еспо у національне законодавство. Два проекти технічної підтримки ЄС забезпечили напрацювання необхідних законодавчих інструментів, необхідних для належного впровадження Конвенції, але відсутність політичної волі з боку уряду гальмує цей процес вже котрий рік.

1.4. Картахенський протокол по біобезпеці до Конвенція про біологічне різноманіття

Україна приєдналася Картахенський протокол по біобезпеці у 2002 році. Метою протоколу є сприяння забезпеченню належного рівня захисту у сфері безпечної передачі, обробки та використання живих змінених організмів (ЖЗО), отриманих в результаті використання сучасних біотехнологій, які можуть мати несприятливий вплив на збереження і стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням також ризиків для здоров'я людини та з приділенням значної уваги транскордонному переміщенню.

Основний закон, що регулює питання біобезпеки в Україні був прийнятий у травні 2007 року – Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» №1103-16. Закон визначає основні засади державної політики у сфері біобезпеки, серед яких пріоритетність збереження здоров'я людини і охорони навколишнього природного середовища в порівнянні з отриманням економічних переваг від використання ГМО. Крім цього, питання біобезпеки регулюються актами Кабінету Міністрів України, наказами центральних органів виконавчої влади, державними стандартами (більше 40 нормативно-правових актів).

49 http://www.menr.gov.ua/content/article/9448

Функції у сфері забезпечення біобезпеки в Україні розділені між декількома центральними органами виконавчої влади: Міністерство екології та природних ресурсів відповідає за питання вивільнення ЖЗО в навколишнє середовище, в тому числі, за здійснення процедури попередньої обґрунтованої згоди; Міністерство аграрної політики та продовольства відповідає за питання використання у сільському господарстві створених на основі ЖЗО сортів сільськогосподарських рослин, порід тварин, мікробіологічних та сільськогосподарських препаратів; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту відповідає за питання використання ЖЗО в закритих системах; Міністерство охорони здоров'я відповідає за питання використання продуктів харчування, косметичних та лікарських засобів, що містять ЖЗО або отриманих з їх використанням; Державна ветеринарна та фітосанітарна служба відповідає за питання використання кормів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, які містять ЖЗО або отриманих з їх використанням.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2008 № 734 затверджено порядок видачі дозволів на ввезення на митну територію України не зареєстрованих ЖЗО для науково-дослідних цілей і державних випробувань. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2008 № 922 затверджено Тимчасові критерії безпеки поводження з генетично модифікованими організмами та ведення генетично-інженерної діяльності у закритих системах. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2009 року № 423 затверджено Порядок видачі дозволу на транзитне переміщення не зареєстрованих в Україні ГМО. Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 7 лютого 2011 року № 36 затверджено критерії оцінки ризику потенційного впливу генетично модифікованих організмів на навколишнє природне середу.

У 2012 році у м. Нью-Йорк, США Україна підписала Нагойсько-Куала-Лумпурського додаткового протоколу про відповідальність і відшкодування до Картахенського протоколу про біобезпеки.

Сферою, де нормативне регулювання щодо ГМО потребує додаткового доопрацювання, є зобов’язання за протоколом щодо інформування громадськості та її участь у рішеннях щодо ГМО.

Кожна сторона Картахенського протоколу зобов’язалася сприяти підвищенню обізнаності, освіти та участі громадськості щодо забезпечення біобезпеки. Крім того, відповідно до вимог протоколу, Сторони зобов’язані консультуватися з громадськістю у процесі прийняття рішень щодо живих змінених організмів і надавати громадськості результати таких рішень. На виконання цих положень протоколу Секретаріат Протоколу тісно співпрацює із Оргуською конвенцією, в рамках якої у 2002 році були затверджені Керівні принципи про доступ до правосуддя, участь громадськості та доступ до правосуддя щодо ГМО, а у 2003 році була прийнята поправка до Конвенції по ГМО.

В Україні досі ведеться робота з підготовки законопроекту щодо ратифікації Поправки до Оргуської Конвенції щодо ГМО. Порядком видачі дозволу на проведення державної апробації (випробувань) ГМО у відкритій системі, затвердженим Постановою КМУ № 308 від 2 квітня 2009 року, передбачено, що для отримання згаданого дозволу, обов'язкове проведення громадських слухань з питання безпеки ГМО. Разом з тим положення порядку щодо участі громадськості далеко не відповідають мінімальним стандартам, встановленим поправкою по ГМО до Оргуської конвенції.

Хоча нормативна база у сфері поводження із ГМО/ЖЗО доволі розвинута в Україні, практичних досвід проведення аналізу ризиків, пов’язаних із використанням, обробкою чи транскордонним переміщенням ГМО/ЖЗО на сьогоднішній день у державі відсутній. Станом на кінець 2012 року України на отримувала заявок і не приймала рішень про транскордонне переміщення ЖЗО.

1.5. Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат

Карпатські гори, де живе майже 18 мільйонів людей, знаходяться під охороною міжнародного договору по збереженню багатої живої природи, дивовижних ландшафтів та культурної спадщини краю. Рамкова Конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат (надалі – Карпатська конвенція) була прийнята в травні 2003 року на 5-й конференції міністрів «Довкілля для Європи», в Києві, за спільної згоди семи країн (Чеська Республіка, Угорщина, Польща, Румунія, Сербія, Словацька Республіка і Україна). Вітаючи вступ конвенції у дію в січні 2006 року, тодішній виконавчий директор Екологічної Програми ООН (UNEP) Клаус Топфер зазначив: «... це є сигналом надії для людей і живої природи цього регіону, що зазнає тиску від швидких змін у світі. Цей регіон, благословенний багатою і щедрою природою, зустрічається з численними загрозами, серед яких бідність, безробіття, погане планування розвитку, нераціональне використання природних ресурсів, забруднення, вирубка лісів і надмірне полювання. Законний віднині договір має на меті врівноваження економічних потреб людей і необхідність збереження довкілля”.

Конвенція передбачає активну співпрацю усіх зацікавлених сторін, тобто урядів країн, національних, обласних та районних органів влади, органів місцевого самоврядування, наукових установ, міжнародних інституцій, громадських неурядових організацій, приватного бізнесу та місцевих громад.

В Україні відповідальним за координацію та реалізацію Карпатської конвенції є Міністерство екології та природних ресурсів України (надалі – Мінприроди). В інших країнах Карпатського регіону відповідальними також є міністерства охорони довкілля. Карпатська конвенція має свій Тимчасовий секретаріат, створений у 2004 році і розташований у Відні, Австрія. Він підтримується Екологічною програмою ООН з навколишнього середовища, зокрема її Регіональним офісом для Європи (UNEP-ROE). Міністерство закордонних справ України є Депозитарієм Конвенції — офіційною установою, де зберігаються оригінали офіційних документів та куди надходять ратифікаційні листи про приєднання до Конвенції.

Оскільки конвенція є рамковою, впровадження відбувається двома шляхами: через розробку та ухвалення протоколів до статей або через спільні проекти. Україна бере активну участь у роботі по впровадженню конвенції, є ініціатором розробки першого з протоколів - про збереження та стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття. Протокол підписаний на другій конференції Сторін і вступив у дію. Протокол про стале управління лісами підписано у травні 2011 головою Держлісагентства (м. Братислава, Словацька Республіка) під час Третьої наради Конференції Сторін Карпатської конвенції. Щодо Протоколу про туризм до Карпатської конвенції, який мали б підписати під час цієї ж наради у Братиславі, то через непринципові неузгодженості його не підписали в травні 2011 року і не змогли впоратися з формальностями і донині. Таким чином, не підписавши вчасно протокол, Україна має розпочати нову процедуру – приєднання до протоколу.

Треба зауважити, що Мінприроди (координатор Карпатської конвенції в Україні - заступник директора Департаменту охорони природних ресурсів та екомережі – начальник відділу розвитку екомережі та біобезпеки Сергій Губар) докладає чималих зусиль для залучення до співпраці інші урядові структури, які мають відповідати за конкретні статті конвенції. Але у випадку з туристичними структурами, наприклад, ці зусилля не привели до успіху через те, що постійно відбуваються структурні перебудови державної служби з туризму та курортів, в Україні немає ані стратегії, ані планів щодо розвитку туристичної галузі.

Наступний протокол до конвенції - зі збалансованого розвитку транспорту, який нині розробляється і який планується підписати на наступній нараді Конференції Сторін (2014 р.), також пов’язаний з міністерством інфраструктури, як і туристичний. Приклад Карпатської конвенції – це тест на можливість співпраці між різними державними відомствами. На жаль, це випробування ми

поки що не можемо подолати через нерозуміння важливості інтеграційних процесів та співпраці у питаннях захисту навколишнього середовища з боку інших державних органів.

Громадські організації та наукові установи беруть активну участь як у процесі створення правових інструментів до конвенції, так і в міжнародних проектах. НУО України завжди присутні у всіх процесах Карпатської конвенції, співпрацюють з Мінприроди, а також намагаються лобіювати впровадження конвенції в інших державних структурах. НУО беруть участь у кількох коаліціях та мережах, які працюють з карпатською тематикою (ANPED, Northern Alliance for Sustainability, http://anped.org; CERI, Carpathian Eco-Region Initiative, http://carpates.org; Science for the Carpathians (S4C), http://mri.scnatweb.ch/mri-europe/carpathians, впроваджуючи у співпраці з усіма карпатськими країнами спільні проекти.

Перша (Київ, 2006 рік) та друга (Бухарест, 2008 рік) Конференції Сторін Конвенції підтримали ініціативу міжнародної коаліції неурядових організацій ANPED і визнали за необхідне створити Список Карпатської культурної спадщини. Загальна мета Списку Карпатської спадщини полягає у тому, щоб допомогти збереженню і розвитку культурних традицій в Карпатському регіоні та загальному збалансованому розвитку. Протягом 2005 – 2011 року в країнах Карпатської конвенції членами ANPED та їх партнерами було проведено низку досліджень щодо засобів підтримки карпатської культурної спадщини. У 2010 – 2011 роках перші пілотні проекти зі створення Списку були впроваджені в Чеській Республіці та Україні за підтримки Тимчасового Секретаріату карпатської Конвенції (UNEP – Відень).

Основною базою для пілотних досліджень в Україні стала громада Косівського району Івано-Франківської області. Саме тут були розроблені й впроваджені на практиці процедури створення Списку, проведено оцінювання запропонованих об'єктів, засновано місцеву експертну раду. Організатором цієї діяльності стала МБО «Інформаційний центр «Зелене досьє» (член ANPED) з Києва та Центр громадських ініціатив з Косова, до збору інформації залучилися практично всі школи району на чолі з районним відділом освіти, а також громадські організації, зокрема екологічну організацію «Едельвейс». Досвід та результати досліджень, проведених на Косівщині, були передані до наступного українського пілотного регіону - Хустського району на Закарпатті, де до процесу активно підключилася Хустська районна рада та громадська організація «Селиський добробут» із Нижнього Селища.

Третя нарада Конференції Сторін Карпатської конвенції (травень 2011 р., Братислава) схвалила цю діяльність та відзначила необхідність її продовження.

1.6. Конвенція щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай

1.7. Конвенція про захист Чорного моря від забруднення Конвенція про захист Чорного моря від забруднень (надалі – Бухарестська конвенція,

Конвенція) була ратифікована Верховною Радою України у лютому 1994 року. Вона розроблена за допомогою UNEP та підписана у Бухаресті в 1992 році. Конвенція та її додаткові протоколи були ратифіковані всіма державами регіону й набули чинності у лютому 1994 року. Бухарестська конвенція включає три додаткових протоколи, а саме: Протокол про захист морського середовища Чорного моря від забруднення з наземних джерел, Протокол про співробітництво у боротьбі з забрудненням морського середовища Чорного моря нафтою та іншими шкідливими речовинами у надзвичайних ситуаціях та Протокол про захист морського середовища Чорного моря від забруднень, викликаних похованням. У 2002 році був підписаний ще один додатковий акт - Протокол про збереження

біорізноманіття та ландшафтів Чорного моря, який на даний час перебуває у процесі ратифікації Сторонами Конвенції50.

Конвенція є основним правовим документом, що визначає пріоритети й напрямки міжнародної природоохоронної діяльності у басейні Чорного моря.

Упровадження положень Бухарестської конвенції з самого початку зазнало суттєвих труднощів, викликаних, перш за все, ускладненням економічного життя колишніх соціалістичних держав, різким спадом виробництва, що призвели до проблем із формуванням бюджету.

Свої політичні зобов'язання щодо охорони та використання ресурсів Чорного моря причорноморські держави підтвердили у так званій Одеській декларації – документі, що був ухвалений міністрами охорони навколишнього середовища Болгарії, Грузії, Росії, Румунії, Туреччини та України в Одесі 7 квітня 1993 року. Одеська декларація (надалі – Декларація) передбачала: розробку спільних критеріїв якості довкілля, стандартів на емісії шкідливих речовин, указаних у додаткових протоколах до Конвенції, та скоординованих національних планів зменшення надходження забруднень, зокрема, біогенів; заборону скидів радіоактивних матеріалів у Чорному морі; контроль за забрудненням від судноплавства; розробку додаткового протоколу про транскордонне переміщення шкідливих відходів; комплекс заходів зі створення природоохоронних територій та збереження біорізноманіття; розробку планів реагування у надзвичайних ситуаціях; інвентаризацію джерел забруднення, створення системи моніторингу та впровадження програм моніторингу; розробку узгодженої політики інтегрованого управління береговою смугою; запровадження експертизи всіх проектів на предмет їхнього впливу на довкілля; розвиток міжнародного співробітництва в регіоні з метою виконання положень Бухарестської конвенції та підготовку трирічних звітів про стан виконання положень Декларації.

Бухарестська конвенція передбачила створення Комісії та постійно діючого Секретаріату, який повинен координувати розробку та реалізацію програми виконання положень Конвенції. Уперше питання про створення Комісії та Секретаріату Бухарестської конвенції розглядалося на нараді технічних експертів Сторін у Стамбулі ще в жовтні 1994 року та на 2-й нараді Керівного комітету Програми ГЕФ "Управління станом та захист Чорного моря" у Москві в грудні того ж року. Фактично з того часу почала працювати передбачена Конвенцією Комісія про захист Чорного моря від забруднення, яка включала повноважних представників Сторін. Проте відсутність належних національних механізмів фінансової підтримки тривалий час не дозволяла створити допоміжний координуючий постійно діючий орган – Секретаріат, що практично блокувало спільну діяльність, оскільки Комісія могла збиратися на наради лише один раз на рік, а у проміжках між нарадами діяльність завмирала.

Усвідомлюючи необхідність вжити рішучих заходів для упередження подальшого забруднення Чорного моря, деградування його екосистем та виснаження його ресурсів, але будучи різко обмеженими у власних фінансових можливостях, пов'язаних із перехідним етапом економіки, причорноморські держави ще 1992 року звернулися до Глобального Екологічного Фонду із проханням надати підтримку в розробці ефективних механізмів контролю за забрудненням Чорного моря та реабілітації ресурсної економіки його берегової зони. ГЕФ затвердив Програму "Управління станом та захист Чорного моря" (надалі – Чорноморська екологічна програма, ЧЕП), учасниками якої стали Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина та Україна. ЧЕП, виконання якої було заплановане на 1993-1996 роки, стала інституційною основою для розробки дієвого механізму реалізації положень Бухарестської конвенції. Проте Програма була націлена виключно на допомогу причорноморським

50 За матеріалами В.І. Карамушки, 2008

державам і ніяким чином не звільняла їх від виконання власних зобов'язань, указаних у Бухарестській конвенції. Головною метою Програми були створення довготривалих засобів контролю і зниження забруднення морського середовища та реабілітація природоохоронної економіки регіону. ЧЕП, зокрема, передбачала посилення існуючих та створення нових регіональних структур для управління екосистемами Чорного моря; розвиток виваженої політики та законодавчої бази для оцінки, контролю та запобігання забрудненню; підтримку та сприяння розвитку біорізноманітності; сприяння залученню значних інвестицій у природоохоронну сферу регіону.

Початковий бюджет Програми складав 9,3 млн. доларів США, виділених ГЕФ, але при цьому передбачалися внески діями (in kind) від урядів держав - учасниць Програми в розмірі 0,5 млн. доларів США, внески донорів та третіх сторін, додаткова підтримка UNED. Отже, загалом на виконання проекту було акумульовано ресурсів у розмірі понад 30 млн. доларів США.

Програмна діяльність виявилася на той час найбільш продуктивним механізмом впровадження Конвенції. Сама ЧЕП стала тим двигуном, завдяки якому були розроблені програми моніторингу навколишнього середовища регіону, інвестиційної діяльності, удосконалення законодавства, рамковий Стратегічний план дій для відновлення та захисту Чорного моря та інші. Програма завершилася 1998 року етапом розробки національних планів дій для Чорного моря. Завдяки їй в Україні була розроблена й затверджена Концепція охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів (Постанова KM України від 10.08.1998 р. № 1075), що передувала розробці Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського та Чорного морів (Закон України від 22.03.2001 р. № 2333-ІП).

Стратегічний план дій для відновлення та захисту Чорного моря (надалі – СПД) став основним результатом першої фази ЧЕП, що була завершена влітку 1996 року. 30-31 жовтня того ж року в Стамбулі, Туреччина, відбулася Міністерська конференція з питань Стратегічного плану дій для Чорного моря. У конференції взяли участь делегації Болгарії, Грузії, Російської; Федерації, Румунії, Туреччини та України, очолювані міністрами охорони навколишнього середовища, представники міжнародних природоохоронних та донорських організацій. Форуму громадських екологічних організацій причорноморських країн та Координаційного центру ЧЕП.

Із значним запізненням у 2000 році нарешті було створено постійно діючий Секретаріат, який і перейняв на себе функцію координації регіональної діяльності в рамках Конвенції.

З моменту підписання СПД щодо захисту Чорного моря пройшло багато років, але доводиться констатувати той факт, що Чорноморські держави, в тому числі і Україна, покладених на себе обов’язків не виконують. Одним з найактуальніших аспектів діяльності щодо захисту довкілля Чорного моря у регіональному вимірі є нестійка громадська позиція, недостатня обізнаність, активність та усвідомлення консолідації зусиль для вирішення нагальних екологічних проблем Чорного моря.

Серед міжнародних проектів, що були прийняті в останні роки, слід відмітити: Міжнародний проект “Співпраця щодо довкілля Чорного моря” (Environmental Collaboration for the Black Sea), підписаний 29 березня 2007 року та запланований на 2,5 роки, який діє в рамках співпраці України, Грузії та Молдови. Головна мета Проекту – зробити вагомий внесок у сталий розвиток чорноморського басейну шляхом недопущення та зменшення забруднення Чорного моря (як прямого, так і зі стоками річок басейну)51.

5151 http://www.blacksea-commission.org/_projects_observers_partners5nov.asp

21 листопада 2008 року Президент України Віктор Ющенко видав Указ Президента України № 1064/2008 Про оголошення природної акваторії Чорного моря ботанічним заказником загальнодержавного значення «Філофорне поле Зернова».

У 2009 році був прийнятий новий Стратегічний план дії по захисту Чорного моря від забруднення, що пов'язано з формуванням нових пріоритетів та підходів до системи управління природокористуванням морських акваторій. В основу нового Плану Дій закладені екосистемний підхід і описані основні пріоритетні галузі політики і дій, вказані організаційні структури для реалізації його завдань. При Комісії із захисту Чорного моря від забруднення організовано шість Консультаційних груп із різних напрямків охорони і природокористування морської екосистемою.

Нагальним завданням є оцінка результатів здійснення Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів. Головними проблемами з реалізацією національної політики в сфері захисту Чорного моря залишаються численні проблеми управління береговою зоною, забруднення Чорного моря та реальні заходи щодо відновлення його ресурсів.

1.6. Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер

Україна приєдналася до Конвенції 1992 року про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (надалі – Водна конвенція) лише у 1999 році. Вартим уваги є той факт, що закон України про приєднання до конвенції містить посилання на офіційний текст конвенції російською мовою, і з часів приєднання даний міжнародний договір досі не був перекладений державною мовою в Україні.

В рамках впровадження Водної Конвенції основна увага приділялася розвитку двосторонніх відносин на транскордонних річках та розбудові басейнового управління. Основну роль відігравало і продовжує відігравати Держводагенство України (раніше - Держводгосп), в той час як Мінприроди останні десять років залишається осторонь цих базових питань водної політики.

На сьогодні інтегроване управління водними ресурсами та басейновий підхід записані у ряді політичних та нормативних документів (Водному Кодексі, Екостратегії до 2020 та НПД з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015). Влітку 2012 року Держводагенство внесло на розгляд Верховної Ради законопроект про зміни до Водного кодексу, в якому викладені основні положення щодо введення планів управління річковим басейном, визначення гідрографічної одиниці – басейну річки, а також введення басейнових рад та визначення їх функцій в управлінні річковим басейном. Прийняття такого законопроекту буде конкретним кроком у розвитку законодавчої бази басейнового підходу в Україні, але поки він не був прийнятий навіть у першому читанні.

Разом з тим, Держводгосп протягом останніх років заснував та підтримує роботу 10 басейнових управлінь. Вже створені і працюють Дністорвська та Дніпровська басейнові ради, утворені басейнові ради і на притоках ( р. Рось, р. Десна, інші), нещодавно утворена басейнова рада р. Сіверський Донець.

Впровадження вимог Водної Конвенції щодо транскордонної співпраці країн-сусідів здійснюється з допомогою інституту Уповноважених представників. Основними інструментами впровадження є міжурядові двосторонні угоди з питань водного господарства на прикордонних водах і укладені Україною з усіма сусідніми країнами по транскордонним річкам. Відбуваються засідання Уповноважених представників, зустрічі робочих та експертних груп в басейнах річок. Існує моніторинг та збір відповідної інформації щодо якості прикордонних вод, обмін гідрометеорологічною інформацією та протипаводковий захист прикордонних територій басейнів транскордонних річок. Співпраця на транскордонних річках Західної України та р. Дунай розвивається більш ефективно завдяки підтримці сусідніх країн – нових членів ЄС, які впроваджують

Водну рамкову директиву і мають значну підтримку з боку ЄС. Слід відзначити головування України в ICPDR у 2011 році, що дещо пожвавило інтерес до неї та викликало певні взаємні кроки з боку України та з боку ICPDR до започаткування роботи з планування заходів у Нижній дельті Дунаю між Україною-Румунією та Молдовою. Але, на жаль, ці зусилля поки не призвели до розробки Плану управління українською частиною Дунаю, який би відповідав Плану управління басейном річки (ПУРБ) Дунай, затвердженого ще у 2009 році. У 2011 році розроблено ПУРБ Тиси.

Слід відзначити, що укладання Басейнових угод-конвенцій, відповідно до Статті 9 Водної Конвенції, між сусідніми країнами про охорону та використання транскордонного водотоку на засадах інтегрованого управління річкового басейну, поки не отримало політичної підтримки з боку влади. Проекти міжнародної допомоги, що стосувалися охорони та оздоровлення основних річок України ставили за мету – розробку міжнародних угод для басейнів транскордонних річок (наприклад, Дніпра, Дністра, інших). Але й досі жодної Угоди нового рівня поки не підписано, крім Конвенції з охорони річки Дунай.

Нині є певний прогрес у розвитку транскордонної співпраці по Дністру між Україною та Республікою Молдова. Завдяки наполегливій і неперервній роботі громадських організацій басейну Дністра - Асоціації хранителів річки Дністер «ЕКО-Тірас» уряди Республіки Молдова та України завершили підготовку до підписання Угоди про транскордонну співпрацю в басейні річки Дністер. Підписання цієї Угоди може трапитися під час 6-ої сесії Зустрічі Сторін Водної Конвенції в Римі, 28-30 листопада 2012р. Також більше 10 років триває історія з укладанням Міжнародної Угоди по річці Дніпро між Україною, Білорусією та Російською Федерацією.

Одним з інструментів Водної Конвенції стали Національні політичні діалоги (НПД), які сприяють розробці водної політики в країні. В Україні у 2007 році було започатковано проведення НПД щодо ІУВР з ініціативи Глобального водного партнерства та за підтримки Державного Комітету водного господарства (нині Держводагенство з 2011 року).

У 2008-2010 роках підтримку проведенню НПД надавала Водна ініціатива (ВІ) ЄС за участі Європейської Економічної Комісії ООН та Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР). НПД з проблем впровадження ІУВР та з проведення реформування сектору водопостачання та водовідведення були підтримані ВІ ЄС задля досягнення Цілей Розвитку Тисячоліття по воді та санітарії та щодо інтегрованого управління водними ресурсами. Завдяки цим національним діалогам вдалося ознайомити українських фахівців з міжнародними та регіональними політичними процесами з питань управління водними ресурсами та міжнародним досвідом з вирішення питань охорони та використання водних ресурсів і забезпечення доступу до води. Зокрема в рамках НПД були представлені досвід впровадження басейнового підходу та ІУВР, питання адаптації управління водними ресурсами до зміни клімату, проект Стратегічної програми боротьби з повеням на р. Прут, Сирет та Дністер, впровадження Протоколу про воду та здоров’я, обговорення питань надмірної децентралізації сектору водопостачання та водовідведення та знайомства з можливостями приватно-державного партнерства, фінансові механізми впровадження ІУВР та басейнового управління. Конкретним результатом НПД з ІУВР було впровадження українсько-молдавського проекту з адаптації управління р. Дністер у 2010 -2011 рр., який було підтримано Зустріччю Сторін Водної конвенції у 2009 р.

Разом з ти, діалоги не стали поки постійними обговореннями влади із зацікавленими сторонами шляхів розвитку водного сектору, управління водними ресурсами в Україні. Ефективність цих діалогів була низькою і йшли вони окремо: НПД з ІУВР проводився під патронатом Держводагоспу і учасниками його в переважній більшості були представники обласних та басейнових управлінь, в той час як Мінрегіонбуд проводив НПД з реформування водо-

каналізаційного господарства і учасниками цих діалогів в переважній більшості були представники водоканалів та відповідних управлінь на рівні великих міст та областей. Участь громадськості обмежувалася представниками науки і окремих громадських організацій. В НПД з ІУВР постійно була можливість у 5-7 організацій взяти участь, але з боку громадських організацій інтерес був не значний, за виключенням питання впровадження Протоколу про воду та здоров’я, обговорення якого було в значній мірі ініційоване громадськістю. Висновки: Впровадження Водної конвенції іде фрагментарно, повільно і неефективно. Попри створення 10 басейнових управлінь, без вирішення питань розвитку законодавчої бази інтегрованого управління водними ресурсами (надалі - ІУВР) та Басейнового управління, без розвитку відповідних фінансових механізмів, управління водними ресурсам, в тому числі транскордонними водотоками – річками, залишається не ефективним і не веде до їх оздоровлення.

Рекомендації: Задля ефективного впровадження Водної Конвенції в Україні слід прискорити впровадження басейнового принципу та ІУВР шляхом розробки та впровадження відповідних законодавчих, фінансових та інституційно-організаційних інструментів.

Мінприроди необхідно посилити спроможність та укріпити кількісно і якісно управління водними ресурсами задля виконання міжнародних зобов’язань за Водною конвенцією та Протоколом до неї.

Вивчення ІУВР має бути обов’язковим предметом в рамках навчання для підвищення кваліфікації як держслужбовців Мінприроди, Мінрегіонбуду та Держводагенства, так і у вищих навчальних закладів, які готують кадри для водного сектору, і загальноосвітніх школах.

Потребують чіткого визначення та розподілу функції між басейновими радами, басейновими управліннями та центральними органами влади (Мінприроди та Держводагенством).

Виділення басейнів потребує узгодження з адміністративним розподілом території країни з відповідними трансформаціями влади та ресурсів для впровадження басейнового управління.

Впровадження Водної Конвенції потребує прискорення гармонізації українського водного законодавства до водного законодавства ЄС.

НПД з ІУВР без активної участі центральних органів влади (стосується Мінприроди, яке є відповідальним за розвиток політики у галузі управління водними ресурсами) діалог не буде ефективним. Потрібно проводити спільні засідання учасників цих 2 діалогів, враховуючи завдання щодо інтеграції управління водними ресурсами та неможливість вирішення проблем покращання доступу до води та санітарії без впровадження ІУВР та підвищення спільного розуміння проблем та шляхів їх вирішення.

НПД може бути ефективним лише за умов створення нейтральної платформи для обговорення, без тиску з боку влади та при забезпеченні умов участі поінформованих представників всіх зацікавлених сторін. Зацікавлена громадскість, НУО, ЗМІ мають бути залучені.

Допомога донорів (ВІ ЄС, зокрема) не може бути головним стимулом для проведення таких діалогів, основою успіху НПД є зацікавленість у такому інструменті з боку влади та активна участі всіх зацікавлених сторін може сприяти подальшому впровадженню цього інструменту демократичного обговорення питань розвитку політики водного сектору.

1.7. Протокол про воду та здоров’я до Конвенції про захист та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер

Протокол про воду та здоров’я (далі – Протокол) до Конвенція ЄЕК ООН про захист та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер був ратифікований Україною у 2003 році Законом № 1066-ІУ від 09.07.2003 року.

Згідно доручення Кабінету Міністрів України від 06.10.2003 № 46963 щодо виконання Плану заходів для реалізації Закону про ратифікацію Протоколу, Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди) є єдиним головним відповідальним органом центральної виконавчої влади, що контролює виконання Плану, та виступає координатором від України і здійснює зв’язок із Секретаріатом.

Згідно зобов’язання за статтею 6. п. 3 Протоколу «…протягом двох років з моменту набуття статусу Сторони Протоколу кожна Сторона встановлює та публікує цільові показники, зазначені у п. 2 ст. 6, та терміни їх досягнення». З урахуванням того, що Протокол набув чинності у 2005 році, остаточними термінами виконання Україною зобов'язань щодо встановлення цільових показників до Протоколу був 2007 рік. Завдяки Механізму допомоги впровадженню проектів, якій створений при Протоколі, Україна отримала міжнародну допомогу у 2008 році для виконання зобов’язання за Протоколом щодо встановлення національних цільових показників. В березні 2009 року була підписана Угода між Україною та Норвегією, відповідно до якої почав працювати спільний українсько-норвезький проект з розробки Національних цільових показників (НЦП).

В результаті роботи проекту та Міжвідомчої робочої групи з впровадження Протоколу (створеної відповідно до Наказу №243 від 12 травня 2006). Був розроблений проект НЦП , який після 3 спільних засідань проектної групи та Міжвідомчої групи пройшов громадські консультації та слуханні у вересні-жовтні 2010 року, які організувала ВЕГО «МАМА-86». Результати громадських консультацій були розглянуті під час 3 засідань (листопад 2010-квітень 2011) Міжвідомчої робочої групи та проекту і належним чином враховані в остаточному документі.

14 вересня 2011 року Мінприроди затвердило Національні цільові показники України до Протоколу про воду та здоров’я Наказом № 324, а 26 вересня 2011 року Кабінет Міністрів України зобов’язав Мінрегіонбуд, Мінагрополітики, Міносвіти та МОЗ надавати Мінприроди відповідну інформацію щодо НЦП.

Всього затверджено 15 національних цільових показників, які відповідають частині пунктів Статті 6 Протоколу, а саме: 2 а), 2 b), 2 с), 2 d), 2 e), 2 h), 2 g),2 i), 2 m) та 2 n).

Разом з тим НЦП не стали частиною відповідного законодавства, наприклад НПД (лише НЦП щодо розробки Планів управління основними річковими басейнами є спільними), вони не стали частиною ні переглянутої Програми «Питна вода України», ні Загальнодержавній цільовій програмі розвитку водного господарства на період до 2021 року.

З вересня 2011 року Міжвідомча робоча група з впровадження Протоколу ні разу не зібралася і не продовжила роботу над базовими показниками та Планом заходів з впровадження Протоколу.

Рекомендації щодо подальших кроків : 1. Національні цільові показники мають бути включені до стратегічних планів розвитку водного

господарства та відповідних секторальних програм, таким чином, щоб процес впровадження Протоколу раціонально інтегрувався у національні процеси.

2. Необхідно переглянути План впровадження положень Протоколу, який був розроблений у 2003 році, з урахуванням встановлених національних цілей.

3. У 2013 році Україна має звітувати про прогрес у досягненні НЦП, для чого вже зараз слід започаткувати механізм збору даних та починати моніторинг прогресу у впровадженні заходів та досягненні цілей Протоколу, визначених урядом.

4. Національні цільові показники є загальнодержавними дороговказами і пріоритетами. Враховуючи ці національні цільові показники, на місцях органи влади мають розробити відповідні локальні цільові показники до Протоколу з урахуванням місцевих проблем та пріоритетів, що стосуються сфери дії Протоколу та визначити шляхи, заходи для вирішення цих проблем та джерела фінансування

1.8. Угоди у сфері збереження цінних видів біоти (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція), Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція) Угода про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція)

В Україні розпочав роботу Національний комітет з питань збереження, збалансованого використання та відновлення водно-болотних угідь України (Національний Рамсарський комітет). Це рішення було прийнято 18 листопада 2010 року на установчому засіданні комітету на виконання рекомендацій 5-ї Конференції Сторін Рамсарської конвенції. Метою створення комітету є координація дій між центральними та місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, науковими організаціями та громадськими екологічними організаціями для збереження, збалансованого використання та відновлення водно-болотних угідь України. Джерело: www.menr.gov.ua

1.9. Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі є першим глобальному

документом прямої дії по відношенню до стійких органічних забруднювачів (надалі – Стокгольмська конвенція про СОЗ), який було прийнято у Стокгольмі 22 травня 2001 р.

Україна підписала Стокгольмську конвенцію про СОЗ на Дипломатичній конференції 23 травня 2001 р., ратифікувала 18 квітня 2007 р. (Закон України від 18 квітня 2007 р. № 949-V)52 та представила в Секретаріат Конвенції 25 вересня 2007 р.53. З 24 грудня 2007 р. (на дев'яностий день після здачі державою на зберігання своєї ратифікаційної грамоти) Стокгольмська конвенція про СОЗ набула чинності в Україні.

Згідно статті 7. Плани виконання Україна повинна була розробити Національній план виконання Стокгольмської конвенції про СОЗ (надалі – НПВ) впродовж двох років після дати набрання для неї чинності цією Стокгольмською конвенцією та переглядати є й оновлювати НПВ відповідним чином.

Перший варіант НПВ було розроблено в Україні у 2006 р., в 2009 р. було проведено його оновлення, і лише 25 липня 2012 р. врешті-решт КМ України затвердив План заходів з виконання

52http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/949-16 53http://chm.pops.int/Countries/StatusofRatifications/tabid/252/Default.aspx

Стокгольмської конвенції про СОЗ (розпорядження КМ України від 25 липня 2012 р. № 589-р)54. Але до цього часу Україна не представила НПВ Стокгольмської конвенції про СОЗ до Секретаріату Конвенції55.

Через це майже три роки країна втрачає можливості використання фінансової та технічної допомоги від міжнародних інституцій для вирішення проблеми СОЗ в країні.

Починаючи з 2007 р. в країні досягнуто певний прогрес у ліквідації запасів непридатних пестицидів, включаючи СОЗ-пестициди за рахунок національних джерел, але остаточне вирішення цієї проблеми залишається.

Відсутня інформація про інвентаризацію використання СОЗ – поліхлорованих дифенілів в обладнанні (трансформаторах, конденсаторах, інших приладах).

Відсутня інформація про інвентаризацію джерел ненавмисного утворення й викидів з антропогенних джерел СОЗ – поліхлорованих дибензо-п-діоксинів та дибензофуранів, гексахлорбензолу та поліхлорованих дифенілів, що відбуваються під час термічних процесів та немає відомостей про функціонування та результати моніторингу проанонсованої аналітичної лабораторії Діоксинового центру56.

Також відсутні відомості про національні заходи щодо «нових СОЗ» - 9 речовин, які за рекомендацій Комітету з розгляду нових СОЗ будо додано до переліку СОЗ Стокгольмської конвенції на Четвертій Конференції Сторін у травні 2009 р.

1.10. Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів

та їх видаленням Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів

та їх видаленням (надалі - Базельська конвенція, Конвенція) встановлює міжнародний механізм попереднього інформування та згоди на експорт, імпорт і транзит небезпечних та інших відходів та заборону будь-якого транскордонного переміщення небезпечних відходів між державами-сторонами та не сторонами Конвенції. Сфера дії Конвенції поширюється на небезпечні та інші відходи, які є об’єктом транскордонного перевезення.

На виконання міжнародних зобов’язань України, що випливають з її участі у Базельській конвенції та з метою забезпечення дотримання вимог екологічної безпеки під час транскордонних перевезень небезпечних відходів, було прийнято низку підзаконних нормативно-правових актів. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2000 року № 574 відповідно до статті 2 Базельської конвенції та з метою реалізації вимог Закону України від 1 липня 1999 року «Про приєднання України до Базельської конвенції про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням» Мінприроди призначено компетентним органом, а Національний центр поводження з небезпечними відходами, що належить до сфери його управління – виділеним центром для виконання цілей Конвенції. Відповідно до вимог Базельської конвенції постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 р. № 1120 затверджено «Положення про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх утилізацією/видаленням”, “Жовтий перелік відходів” та “Зелений перелік відходів” . Постановою Кабінету Міністрів України від

54http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/589-2012-%D1%80 55 http://chm.pops.int/Implementation/NIPs/NIPSubmissions/tabid/253/Default.aspx 56 http://www.likar.info/novosti-Ukrainy/news-22002-v-ukrayini-vidkrito-analitichnu-laboratoriyu-dioksinovogo-tsentru-institutu-ekogigijeni-ta-toksikologiyi/

19 серпня 2002 р. № 1219 затверджені «Порядок і правила проведення обов'язкового страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів» та інші нормативно-правові акти.

Україна є експортером та імпортером небезпечних відходів, а також країною, через яку відбувається транзит небезпечних відходів інших країн.

Аналіз стану виконання положень Конвенції в Україні свідчить про наявність певних проблем, пов’язаних як з пробілами та недоліками законодавства, так і з неналежним застосуванням Конвенції або порушенням законодавства.

Приєднання України до Базельської конвенції з недостатньо підготовленою правовою базою, а також відсутністю знань та досвіду контролюючих органів, а подекуди і корупційних дій окремих чиновників, призвело до того, що Україна відкрила ворота для нелегального ввозу небезпечних відходів з інших країн, не маючи при цьому екологічно безпечних можливостей поводження з ними.

Серед інших, найбільш показовими прикладами ввезення небезпечних відходів на територію України з порушеннями вимог Базельської конвенції є історії з ввезенням з Угорщини відходів нафтової промисловості, зокрема гудронів та малеїнового ангідриду (ввозились як відходи за погодженням Мінекоресурсів) та “Преміксом” (ввозився під виглядом сировини для виробництва автомобільних шин).

Впродовж 2002 – 2003 років на територію Львівської області Державним підприємством МВС України «Спецсервіс» та ТзОВ «ОСМА-Ойл» з Угорщини було ввезено 19,898 тис. тонн нейтралізованих гудронних залишків та 3,044 тис. тонн котлових залишків ангідриду малеїнової кислоти, які, згідно Базельської конвенції, належать до небезпечних відходів. Близько 20 тисяч тонн відходів нафтової промисловості, завезених з Угорщини, до цього часу зберігаються на території Львівської області. Більша частина – 17,195 тис. тонн звалено на території Роздільського ДГХП «Сірка». Умови зберігання цих речовин не відповідають нормам екологічної безпеки, наявний негативний вплив їхніх небезпечних складників на земельні та водні природні ресурси в місцях їхнього зберігання, що систематично фіксується Держекоінспекцією та СЕС.

У цей же період близько 1,500 т «Преміксу» (токсичної суміші з 35 різних відходів) були виявлені у 8 місцях Закарпатської області. Відходи зберігались просто неба з порушенням вимог екологічної безпеки поруч з житловими будинками, школою та іншими об’єктами.

Україною не було вжито належних заходів щодо притягнення винних до відповідальності та повернення відходів у країну походження згідно механізмів Базельської конвенції. Зазначені механізми вимагають звернення компетентних органів держави з метою вирішення питання щодо повернення незаконно ввезених відходів країні експортеру. Незважаючи на неодноразові звернення громадськості, уповноваженими державними органами не було здійснено реальних спроб повернення відходів. Навпаки, у ситуації з ввезеним «Преміксом,» багато зусиль було витрачено саме на доведення того, що речовина «Премікс»не є відходами (довести, що це відходи, було б значно простіше), що фактично унеможливлювало повернення його Угорщині за кошт країни експортера.

У результаті, у 2009- 2010 роках закарпатський «Премікс» було вивезено до Польщі для видалення як небезпечні відходи за процедурою Базельської конвенції. Як наслідок, Україна витратила на забезпечення безпечного зберігання та ліквідацію «Преміксу» десятки мільйонів гривень державних коштів.

Ці приклади, виявили серйозні недоліки у нормативно-правовій базі та роботі компетентних органів на всіх рівнях, серед яких, проблеми страхування відповідальності експортера, брак координації діяльності відповідних органів влади, відсутність доступу до інформації про видані дозволи на експорт імпорт чи транзит небезпечних відходів, необхідність створення механізмів попередження нелегального ввезення відходів та забезпечення повернення відходів експортеру в разі порушень Базельської конвенції при експорті небезпечних відходів в Україну, тощо. Існує також необхідність забезпечення контролюючих органів на кордоні технологіями та обладнанням для виявлення небезпечних відходів.

Також існує певна невідповідність національного законодавства сучасним положенням і доповненням Конвенції в частині розширення переліку небезпечних відходів. Постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 року № 1120 потребує доповнення із включенням додаткового переліку небезпечних відходів відповідно до Конвенції.

Крім того, на даний час склалась ситуація, коли виділена організація для виконання основних цілей Конвенції – Національний центр поводження з небезпечними відходами, з квітня 2012 перебуває у стадії ліквідації.

Рекомендації: Негайно вирішити питання щодо забезпечення екологічної безпеки та видалення

небезпечних відходів, завезених з Угорщини на територію Львівської області. У зв’язку з тим, що існує недостатнє координування діяльності між різними органами влади,

що займаються питаннями перевезення небезпечних відходів, прогнозуванням та попередженням правопорушень, пов’язаних з транскордонним переміщенням відходів, слід розглянути можливість створення міжвідомчого координаційного органу, до складу якого б входили Мінприроди, екологічна інспекція, митна служба, СБУ, відділ Інтерполу, прикордонна служба, РНБО, Генеральна Прокуратура, МОЗ. Утворення таких цільових груп також рекомендовано Секретаріатом Базельської конвенції.

Є необхідним вдосконалення взаємодій контролюючих служб на державному кордоні України з обміну інформацією про незаконне перевезення (митна служба, екологічна інспекція, СБУ, прикордонна служба).

Слід створити публічно доступний реєстр дозволів (погоджень) на імпорт, експорт та транзит небезпечних відходів.

Постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 року № 1120 потребує доповнення із включенням додаткового переліку небезпечних відходів відповідно до останньої редакції Конвенції.

Доцільним є доповнення та вдосконалення законодавства щодо введення грошових застав замість страхових полісів, а також створення реєстру технологій утилізації небезпечних відходів.

1.13. Роттердамська конвенція про процедуру попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих

небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі У 1989 р. ЮНЕП та ФАО ввели процедуру попередньої обґрунтованої згоди (ПОЗ) для

забезпечення країн необхідною інформацією про хімічні речовини з метою оцінки ризиків та прийняття рішень, які б базувались на повній та достовірній інформації, відносно майбутнього імпорту хімічних речовин.

Роттердамську конвенцію про процедуру попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі було прийнято10 вересня 1998 р. В даний час Додаток ІІІ Роттердамської конвенції налічує 43 хімічні речовини, з яких – 32 пестициди

(включаючи 4 особливо небезпечні пестициди) та 11 промислових хімікатів57, які підпадають під дію ПОЗ.

Україна приєдналась до Роттердамської конвенції 26 вересня 2002 р. (Закон України від 26 вересня 2002 р. № 169-IV)58. З 6 грудня 2002 р. (на дев'яностий день після здачі державою на зберігання свого документу про приєднання) Роттердамська конвенція набула чинності для України59.

Функції Національного органу з питань обміну інформацією та впровадження в Україні процедури попередньої обґрунтованої згоди у міжнародній торгівлі особливо небезпечними речовинами виконує ДП «Комітет з питань гігієнічного регламентування» МОЗ України60.

Одним з дискусійних питань Роттердамської конвенції є питання хризотилового азбесту. Про нього заговорили вже на Першій Конференції Сторін Роттердамської конвенції у вересні 2004 р., коли представники ЄС та Чилі поставили питання щодо включення хризотилового азбесту до Додатку ІІІ. До речі, 5 форм азбесту (актиноліт, антофіліт, амозит, крокидоліт та тремоліт) вже підпадають під процедуру ПОЗ та знаходяться у Додатку ІІІ. З 2004 р. і по сей час Конференції Сторін Роттердамської конвенції не досягли консенсусу щодо рішення про включення хризотилового азбесту до Додатку ІІІ. Проти цього рішення виступають ряд країн, серед яких і Україна.

Розділ 2. Адаптація та гармонізація законодавства України до європейських стандартів у сфері охорони довкілля Ключовий автор – Є. Алєксєєва (МБО «Екологія – Право – Людина») У розділі буде оцінено прогрес України з адаптації та гармонізації екологічного законодавства України до законодавства ЄС, автори проведуть аналіз інституційних, законодавчих та організаційних передумов для такої діяльності. 2.1 Законодавчі основи для робіт по адаптації та гармонізації законодавства України та ЄС . 2.2. Інституційні основи проведення адаптації та гармонізації законодавства 2.3. Стан роботи по гармонізації та адаптації законодавства України та ЄС в сфері охорони довкілля. Розділ 3. Громадські природоохоронні організації та міжнародне співробітництво Ключовий автор – В. Мельничук (Національний екологічний центр України)

57 http://www.pic.int/TheConvention/Chemicals/AnnexIIIChemicals/tabid/1132/language/en-US/Default.aspx 58 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/169-15 59 http://www.pic.int/Countries/Statusofratifications/tabid/1072/language/en-US/Default.aspx 60 http://uhrc.gov.ua/objective/

Розділ 4. Міжнародні екологічні заходи: конференції, семінари, тощо. Наукове міжнародне співробітництво Ключовий автор – О. Перегон (ХОГО «Зелений Фронт»)