The Semantical Reductions of Kant's Transcendental Analytic / Семантична редукція трансцендентальної аналітики Канта

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

На правах рукопису

ЦИБА В’ячеслав Миколайович

УДК 1(091)”19”

ІНТЕРПРЕТАЦІЇ КРИТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ІМАНУЇЛА КАНТА

В АНАЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Науковий керівник:

МІНАКОВ Михайло Анатолійович,

доктор філософських наук, доцент

Київ 2012

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 4

ВСТУП 5

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ

ІНТЕРПРЕТАЦІЙ КРИТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

14

1.1. Дослідження критичної філософії на тлі історико-

філософського повороту в аналітичному дискурсі

14

1.2. Джерельна база інтерпретацій кантівської філософії 36

1.3. Історичні рамки дослідження 53

1.4. Висновки до розділу

55

РОЗДІЛ 2. РЕЦЕПЦІЯ КАНТОВОЇ ГНОСЕОЛОГІЇ В

АНАЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ МОВИ

57

2.1. Лінґвістичний варіант трансцендентального ідеалізму у

«Логіко-філософському трактаті» Людвіґа Вітґенштайна

59

2.1.1. Засади пізнання і проблема онтології у «Трактаті» 59

2.1.2. Атомістична картина світу і роль суб’єкта 69

2.1.3. Логічна необхідність і природа мови 75

2.2. Семантична редукція трансцендентальної аналітики 82

2.2.1. Критика дедукції категорій у філософії обіжної мови Джона

Остина та Ґілберта Райла

82

2.2.2. Проблема самосвідомості і категорійна єдність судження 92

2.2.3. Сутність і структура первинної апперцепції 99

2.3. Висновки до розділу 122

РОЗДІЛ 3. ПРОДУКТИВНА РЕКОНСТРУКЦІЯ КАНТІВСЬКОЇ

ТЕОРІЇ ДОСВІДУ

125

3.1. Завдання і принципи метафізики досвіду Пітера Стросона 126

3.1.1. Логічний каркас світу та метод дескриптивної епістемології 126

3.1.2. Ідентифікація індивідів і арґумент аналогії 130

3.1.3. Критика трансцендентального ідеалізму 137

3.2. Аналітичний арґумент об’єктивності і єдності пізнання 143

3.2.1. Несинтетична концепція єдності свідомості 143

3.2.2. Зв'язок онтології та епістемології: експлікація понять 148

3.2.3. Аналітичний арґумент як дедукція єдності досвіду 154

3.3. Висновки до розділу 170

ВИСНОВКИ 173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 176

2.2. Семантична редукція трансцендентальної аналітики

2.2.2. Проблема самосвідомості і категорійна єдність судження

З’ясувавши аспекти критики кантівської системи категорій, ми

побачили, що в основі кантівського аналізу пізнавальних здатностей

знаходиться первинність єдності апперцепції, з якої мають бути виведені

принципи й засади організації досвіду. Отже структуризація цих принципів

може прояснити умови тотожності суб’єкта і засади, на яких утримується

предметна тотожність. Дослідження кореляції між апперцепцією та

категоріями, завдяки якій застосування категорій забезпечує для

самосвідомості єдність, ми називатимемо семантичною редукцією1.

Зазначимо, що цей термін охоплює діапазон тлумачень логічної

обґрунтованості ТДК і, по-перше, виявляє семантичний критерій значущості

теорії і ступінь її дескриптивної простоти. По-друге, структуру ТДК,

представлену в тексті першої «Критики», слід розглядати саме в стосунку до

семантики емпіричних речень, оскільки у противному разі останні

хибуватимуть на відсутність денотату. Указане поняття не є нашим

винаходом, позаяк наявне вже у творах таких філософів як Б. Расел і Ґ. Райл

[Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 329; 217, c. 214–215]. Це

завдання ми реалізуємо за допомогою з’ясування арґументації, імпліцитної

ТДК. Свій аналіз ми розпочнемо з (а) визначення валідності аналітико-

синтетичної дистинкції, що прояснює епістемологічне значення апріоризму;

встановимо (б) ступінь співвідношення між чистою самосвідомістю та

1 З тексту КЧР випливає (А 729, 84 / В XXII, 757, 116) [176, c. 22, 922, 184], що критичний метод передбачає

три складові – редукцію, експозицію та дедукцію. Як дізнаємося з «Пролегомен» [Ошибка! Источник

ссылки не найден., c. 18], за типом викладу він буває аналітичним або синтетичним. Перший відтворює рух

думки від її умов до фактичності у досвіді (т.зв. прогресивний метод), другий веде, навпаки, від емпіричної

даності до підстави (реґресивний метод). У стосунку до семантичної редукції важливо те, що для Канта всі

три елементи методу – редукція спрямована на віднайдення спільного між загальною логікою і

трансцендентальною логікою (істину дано вже у доказі), експозиція спрямована на апріорне конструювання

понять до споглядання, а дедукція обґрунтовує єдність правил і пізнавальних здатностей, – є відображенням

синтетичної природи свідомості.

категоріями, що дозволить показати залежність між синтезом та

об’єктивністю знання; нарешті, (в) покажемо співвіднесеність цих

тематичних точок у структурі дедукції категорій.

Розрізнення у «Критиці» пізнавальних здатностей випливає з більш

фундаментального вирізнення типів суджень, Кант виокремлює три такі

типи: аналітичне a priori, синтетичне a priori, синтетичне a posteriori;

аналітичне a posteriori є неможливим у силу контрадикторності. Питання про

природу синтетичного апріорі випливає з потреби тематизації аналітико-

синтетичної дистинкції. Відмінність аналітичних положень від синтетичних,

стверджував Кант, полягає в їх підпорядкованості різним логічним законам

(відповідно законові суперечності і законові достатньої підстави) [25, c. 10-

11]. Класичну версію спростування даної диференціації було оприявнено у

відомій полеміці Канта з вольфіанцем Йоганом Ебергардом у 1788-89 рр., що

підтвердила як необґрунтованість претензій метафізики, неспроможної

усунути антиномії за допомогою дефінітивного методу, так і хибність прямих

доказів доцільності цього розрізнення [Ошибка! Источник ссылки не

найден., c. 51-52]. Ебергард наполягав, що його амбівалентність пояснюється

відображенням в одному розрізненні іншого, а саме опозиції ноуменів і

феноменів. Тож згідно теорії предикатів Ляйбніца можливість апріорно-

синтетичних істин має воднораз означати пізнаваність речей самих по собі

(адже синтетичне апріорі є комбінацією принципів необхідної і достатньої

підстави) [105, c. 38], що є суперечністю. Особливу шкоду Ебергард убачав у

привнесенні цієї дихотомії у метафізику, судження якої не мали бути

синтетичними. Тому від бінарних опозицій, і зокрема запропонованих

Кантом, слід утримуватися.

Більш як сторіччя по тому актуальність дискусії поновила революційна

розвідка Віларда ван Квайна «Дві догми емпіризму» (1951 р.), що полягала у

прагматичній корекції принципу верифікації. Ці ідеї підготували проект

«натуралізованої епістемології» Квайна, який виходив з голістичної

презумпції адекватності умов істинності множинній сітці охоплюваних

теорією тверджень. Якщо резюмувати Квайнову думку, вона зводиться до

трьох пов’язаних між собою тез:

1) протиставлення аналітичних і синтетичних істин наділяє перші з

них статусом абсолютних сутностей, в яких сигніфікат (слово) і денотат є

елементами взаємодоповнення;

2) принцип логічної синонімії уберігає істинність пропозиції від

обтяженості емпіричним контекстом, і цим надає привілейованого статусу

одному з можливих контекстів, у силу чого значення речень набувають

логічної тотожності;

3) семантична нейтральність аналітичного речення ставить під сумнів

заявлений у принципі логічної синонімії поділ умов істинності

висловлювання на лінґвістичні та фактуальні [Ошибка! Источник ссылки

не найден., с. 22–31].

Для встановлення зв’язку обсягу класу і обсягу конкретного поняття

можна скористатися методом екстенсіоналу та інтенсіоналу за Р. Карнапом, а

також запропонованим Ґ. Фреґе принципом композиційності: значення

складного виразу є функцією семантичних значень його конституантів

[Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 236]. Квайн вбачав у цих кроках

вагомий внесок у теорію референції, що нейтралізує контекстуальну

непрозорість висловлювань. Проте, в емпіричному судженні ми зазвичай

маємо справу з відповідністю синтаксичної структури (а) єдності

екстенсіонала та інтенсіонала та (b) фактів, себто контексту, тому

емпіричний зміст конкретизується не інакше як через субординацію логічних

і дескриптивних принципів. Повна ж відмова від кантівського розрізнення

має означати і відмову від концепції об’єктивного значення та істини. Так чи

так доводиться мати справу з нестабільністю значення, яку навряд чи

можливо успішно пояснити за допомогою існуючих тлумачень референції.

Уже труднощі, яких зазнав Б. Расел, відмовившись від фреґеанського Sinn,

спонукали його до постійно доопрацьовувати концепцію прямої референції

(теорія визначених дескрипцій, концепція пропозиційних настанов, доктрина

ієрархії мов, теорія типів), що призвело до співіснування у рамках його

семантики чотирьох різнопланових паттернів значення. За довірою до

остенсивної референції криється ризик сходження на рівень метамови, що не

описує мову першого порядку як просту, а виведення екзистенційного

статусу об’єкта зі знання за знайомством у разі непрямого мовлення

провокує епістемічну непевність [Ошибка! Источник ссылки не найден., c.

175].

Повертаючись до Квайна, відзначимо, що його спростування

розрізнення аналітичного й синтетичного, також зумовлене довільним

тлумаченням наміру Канта, заявленого у вступі до КЧР. Пояснюючи зміст

предикації, Кант пише: «Я можу спершу пізнати аналітично поняття тіла за

допомогою ознак протяжності, непроникності, форми тощо, які мисляться у

цьому понятті. Але слідом за цим я розширюю своє знання і, звертаючись до

досвіду, з якого я виснував це поняття (курсив наш – В.Ц.) тіла, виявляю, що

з вищезгаданими ознаками завжди пов’язана також і важкість, і таким чином

приєдную синтетично цю ознаку до поняття тіла як предикат» (В 12) [176, c.

62]. Вказівка на те, що спершу я начебто володію впорядкованим

сприйняттям, з якого можу абстрагувати схожість, здається, обертає слова

Канта проти нього. Канту йдеться про синтез предикатів як про активність

емпіричного рівня, але таку, що продукує заздалегідь зрозуміле знання,

оскільки функцію сенсоутворення закладено в аналітичних принципах. Проте

таке тлумачення буде правильним хіба що за умови визнання єдності між

самосвідомістю і трансцендентальним синтезом, що заперечує Квайн.

Одним з першим, хто піддав критиці Квайнове рішення проблеми, був

Пітер Стросон. У виданій спільно з Полом Ґрайсом статті під назвою «На

захист догми» (1956) він наполягав на валідності логічної парності

аналітичного й синтетичного не лише через її зручність при описі предикації,

а й через ризик регресу до функціонального типу референції, до якого веде

відмова від неї. Слід-бо прагнути не до відмови від класів суджень, а до

формулювання чітких умов їх виконання [Ошибка! Источник ссылки не

найден., c. 143]. Стросон усвідомив, що аналітичні засади містять критерій

об’єктивності щодо фрагментів досвіду. Оскільки відмінність аналітичних

тверджень від метафізичних полягає у непідпорядкованості останнім

ідентифікуючої референції, було би доречним, на його думку, прийняти

логічну пару аналітичного (обов’язкового критерію опису) і синтетичного

(випадкового змісту судження) за зразком тих граматик, у яких буквальне та

фігуральне виразу нерозмежовані («дух промовляє», «тіло тексту»)

[Ошибка! Источник ссылки не найден., с. 120]. Розгорнутого вигляду ця

теза набула вже у дескриптивній метафізиці Стросона, яку ми детальніше

роглянемо у розділі 3.1. Утім, суперечка щодо логічної визначуваності

принципу аналітичності пожвавила намагання аналітичних філософів

провести емпіризм між небезпекою натуралізму та логіцизму. Як ми

побачимо згодом, підтвердженням цієї тенденції стала трансформація ТДК

крізь призму реалістичної (за Кантом, трансцендентально-реалістичної)

концепції єдності свідомості.

Спроби спростування аналітичності призвели до появи альтернативних

стратегій в епістемології, одну з яких запропонував фінський філософ Яакко

Гінтикка (нар. 1929). У контексті розробки ним епістемічної логіки, в якій

оператори опису мислення урівнюють операторів загальних засад, теза

Квайна розглядається як відгалуження бігейвіористичної концепції значення,

яка унеможливлює прийняття для тверджень будь-яких інтенціональних

засновків. З’ясування Гінтиккою quid juris кантівської термінології дало

змогу виокремити чотири модуси аналітичності: 1) речення є аналітично

істинне, якщо і тільки якщо умовами його істинності є несуперечливі

дефініції термінів, з яких воно складається; 2) доказ чи положення є

аналітичним, якщо і тільки якщо висновок і засновок взаємототожні як F1 і

F2; 3) арґумент є аналітичним за умови, що його засновки не вводять нові

логічні індивіди у структуру висловлювання; нарешті 4) «стадія у доказі є

аналітичною якщо і тільки якщо інформація, отримана у висновку, не є

більшою за вміщену у засновках» [Ошибка! Источник ссылки не найден., с.

127-148]. Останнє положення є, на наш погляд, найбільш значущим

прикладом аналізу застосовуваності термінів у синтаксисі та реченнях

математики. На підставі здобутих висновків Гінтикка погоджується з

обов’язковістю включення аналітичної теорії у контекст кожного

апріористського проекту, в якому межею розуміння стають межі тавтологій.

Строгість такого тлумачення згодом визнав такий критик теорій значення як

Гіларі Патнем [206, с. 90].

У цілому аналіз диференціації аналітичних і синтетичних принципів

пізнання відображає Кантову структуру логіки в її поділі на формальну й

трансцендентальну. Свою оцінку симетричності цих принципів природі

логіки Стросон увиразнив так: «загальна логіка… має справу не з

відношенням її форм до об’єктів, а з логічними відношеннями між формами

як такими… Вона нічого не повідомляє нам про умови, за яких індивідуальні

судження різних форм є емпірично істинними, істинними щодо об’єктів

досвіду» [Ошибка! Источник ссылки не найден., с. 75]. Однак у понятті

необхідної значущості він бачить слабку ланку цієї логічної конструкції, з

якої «не випливає, що кожна форма, чи кожна формальна характеристика, є

абсолютно необхідною у вираженні знання. Якщо ми приймемо категорію

для кожної з форм, ми отримаємо нескінченне багатоманіття категорій»

[Ошибка! Источник ссылки не найден., с. 78]. Цей нюанс при аналізі

дедукції категорій мотивує опонентів Канта припустити, що суперечність

міститься у вимозі повноти для таблиці категорій. Відмову ж Канта

роз’яснити відсутність у таблиці несхематизованих категорій (тобто

«чистих» категорій) і покликання на «несилу відволікатися від головної мети

дослідження» (В 108) [176, c. 174], вони сприймають за мовчазне визнання

неможливості виконання цього завдання і спосіб post factum обґрунтувати

достатність вже відібраних категорій. Відзначимо, що Кант все-таки дає

підстави для такого роду припущень, оскільки між доказовою частиною

дедукції і кількістю апріорних понять бракує зв’язку залежності.

У цьому руслі тлумачення ТДК філософами-аналітиками виходило з

протиставлення мети дедукції та аналогій досвіду: у першому випадку

йдеться про збіг умов пізнання з функціями мислення, у другому – про

закони емпіричних асоціацій, зв’язок яких з категоріями не є

усвідомлюваним. Виходячи із тези про взаємну зумовленість єдності акту

пізнання і предмета знання, Стросон вказує на те, що головним питанням

дедукції категорій мало бути питання про умови узгодженості суджень про

речі, конкретності (particulars), позаяк останні підпорядковані правилам

категорійного синтезу [Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 83]. На

його думку, у системі Канта наявні можливості позитивно відповісти на

запитання, і виражені вони у залученні до сітки категорій понять

«субстанція» і «причинова дія», проте їх використання ще не сягає кінцевої

мети, адже дедукція мало що повідомляє про їхню роль, а пояснення

відстрочене «у часі» аж до викладу аналогій досвіду. Кант ніби вимагає у

читача попередньої довіри, скориставшись якою, прояснює свою думку вже

оперуючи леґітимністю чистих понять. Утім, такий «кредит довіри»

суперечить духові критицизму, що ставить ідею в залежність від

виправданості засад. Незрозуміло, каже Стросон, навіщо декларувати свої

наміри у МДК, яку в першій редакції КЧР проголошено провідною, а доказ

вводити у ТДК: «Між Метафізичною дедукцією категорій з форм судження і

цією інтерпретацією та демонстрацією конкретних категорій знаходиться

суцільна таїна Трансцендентальної дедукції» [Ошибка! Источник ссылки

не найден., с. 85]. Що цим хотів сказати Стросон?

Не відмовляючи ТДК у значенні доказу, він виявляє у ній чотири

самостійні елементи (арґументативний, наративний, експлікативний і

дескриптивний) [Ошибка! Источник ссылки не найден., с. 86], кожен з

яких обґрунтовує положення «мислення предмета як такого дане тільки в

усвідомленні його стосунку до наших здатностей», поєднаному з категоріями

у трансцендентальних схемах. Аналітик вважає, що на цій стадії бракує

важливого конститутивного чинника збігу акту сприйняття з його денотатом

– природою. Якщо вона є лише продукт діяльності свідомості, тоді реалізація

кожного з кроків дедукції ще не дає повної ґарантії об’єктивності категорій,

ба навіть підважує «коперніканську» складову критицизму, позаяк категорії

перебувають у директивному – законодавчому – стосунку щодо природи,

надаючи останній єдності явищ (В 163) [176, c. 238]. Кант наголошує, що

трансцендентальні поняття ані через схемати, ані через емпіричні синтези

схоплення не можуть розкрити природну телеологію, адже якщо категорії

містять найзагальніші закономірності пізнання, досвід стає зайвим.

Вказівка на лімітацію категорій сферою феноменального відкриває

простір для докладнішого обговорення епістемологічного статусу апріорі,

яке Стросон вважає поправкою на позірний результат дедукції. Зі

Стросонового аналізу дедукції випливає, що прирівнювання фрагментів

досвіду («багатоманіття споглядань») до готових і неподільних частин, з яких

розсуд – за чітко вивіреними правилами – витворює осмислені пропозиції є

нерелевантним конструктом. Алгоритм, за яким апріорно-синтетичні

судження начебто саме так і з’являються, показує, що насправді чистий

(безособовий) синтез уже здійснюється до кожного акту свідомості

незалежно від його змісту. Цю тезу ми не будемо вважати парадоксальною,

якщо згадаємо, що у КЧР Кант неодноразово наголошує на збігу апріорних

понять і умов можливого досвіду (В 126), при чьому синтез не слід

ототожнювати з емпірично невизначеним актом «підведення» під загальні

правила, оскільки «багатоманіття дане a priori (подібно до багатоманіття у

просторі й часі), а не емпірично» (В 103) [176, c. 168].

Отже, категорії як форми конституювання предметного багатоманіття

мають існувати ще до їх аналізу, тобто мають бути даними у

трансцендентальному синтезі. Як це можливо? Чистий синтез є

трансцендентальним сполученням уявлень, в яке споглядання ще не внесли

розрізнення на типи і класи, не виділили внутрішньої субординації на рівні

класу. В такому вигляді чисті поняття є одночасно умовами необхідного й

можливого, множини та єдності. Тому ТДК і «трансцендентальна логіка

вчить як зводити до понять не уявлення, а чистий синтез уявлень» через

внесення у багатоманіття уявлень необхідної синтетичної єдності (В 104)

[176, c. 169]. Отже, теза про те, що в категоріях зв’язок між синтетичним і

аналітичним принципами набуває предметного виміру, відкриває

перспективу розв’язання «проблеми» самосвідомості в її зв’язку з

синтетичною природою свідомості.

2.2.3. Сутність і структура первинної апперцепції

Тематизація апперцептивної єдності у кантознавчих студіях посідає,

далебі, центральне місце, тим паче, що достатність цього фундаментального з

погляду кантіанця принципу ставить у залежність структуру дедукції

категорій, а отже й сам трансцендентальний метод. Стросон, однак, не був

першим серед аналітичних критиків, хто відмітив її провідний характер у

доведенні апріорності синтезу. Як ми показали раніше, до цієї проблеми

зверталися Н. Кемп Сміт і Ґ. Райл, а згодом вона набула продовження у

працях Дж. Фіндлі, Г. Елісона, П. Ґаєра та П. Кітчер. Звернімося до

результатів їх досліджень і спробуємо прослідкувати внутрішні перипетії цієї

дискусії.

Обговорення вказаної теми аналітиками почалося наприкінці 1960-х

років під впливом двох (майже одночасних) подій: анігіляції П. Стросоном

дедукції категорій в його праці «Межі сенсу» (1966) та її реабілітації з боку

гайдельберзького кантознавця Дитера Генриха. Поява його статті «Структура

доказу Кантової трансцендентальної дедукції» 1969 р. в англомовному

часописі «The Review of Metaphysics» всерйоз пожвавила інтерес до

трансцендентальної арґументації. Генрих мав намір раз назавжди завершити

питання про продуктивність відмінності між доказами А- і В-дедукції,

поставлене ще наприкінці XIX ст. Е. Адікесом [101, c. 45]. Запропоноване у

1870-х рр. Бено Ердманом і підтримане Адікесом тлумачення кантівського

поділу (об’єктивної і суб’єктивної) В-дедукції на «дедукцію згори» (де §§ 15-

21 відповідають на питання про відношення категорій до функцій мислення)

і «дедукцію знизу» (де §§ 24-26 дають відповідь на питання про категорії як

умови концептуалізації чуттєвих даних) Генрих розуміє як елементи єдиного

доказу. Він підкреслює: «інтерпретація має показати, що, попри перше

враження, що два висновки просто визначають одну й ту ж саму пропозицію,

параграфи 20 і 26, навпаки, висувають два арґументи з відмінними

багатозначними результатами, і що разом вони продукують єдиний доказ

ТДК. Ми називатимемо це завдання проблемою доказу-у-два-кроки» [165, с.

642]. У своєму дослідженні Генрих переконливо демонструє, що

двохступеневий поділ є виправданим тільки для А-дедукції. Разом з тим

дилему, пов’язану з підпорядкованістю споглядання категоріям як функціям

єдності самосвідомості, він – попри звертання до досвіду попередніх

екзеґетів «Критики» – розв’язує непереконливо. Йдеться про висновок Канта

наприкінці першого етапу ТДК: «будь-яке багатоманіття, оскільки воно дане

в єдиному емпіричному спогляданні, визначено щодо однієї з логічних

функцій судження, завдяки якій саме воно й приводиться до єдиної

свідомості взагалі… Відповідно, і багатоманіття в усякому даному

спогляданні необхідно підлягає категоріям» (В 143) [176, c. 216]. Цей

фрагмент Генрих піддає логіко-семантичному аналізові, відмічаючи смислові

переваги ориґінального німецького тексту, в якому неозначений артикль ein

(у фразі in einer Anschauung) показує залежність споглядання взагалі від

єдності взагалі (Einheit). Щоправда, навряд чи можна збудувати вагомі

докази на подібному ґрунті, адже сумнівно, щоб Е. Адікес не помітив такого

важливого нюансу.

Між тим, таке тлумачення дає змогу виснувати, що перший крок у

дедукції є таким: тільки ті споглядання підлягають категоріям, які за

допомогою форм чуттєвості вже містять змістову єдність, оскільки

помислити відношення можна тільки підпорядкувавши його відповідній

категорії [165, с. 645]. Зауважимо, що згодом у КЧР ми подибуємо

протилежне рішення: «єдність його (споглядання. – В.Ц.) є не що інше як та

єдність, яку категорія приписує (курсив наш. – В.Ц.)… багатоманіттю у

даному спогляданні взагалі…» (В 145) [176, c. 218]. Як бачимо, наявність у

цитаті одразу двох операторів конкретності й загальності ускладнює

розуміння його сенсу. Так чи так, виходить, що синтез, можливість якого

закріплено за категоріями, є долученням первинної апперцепції до актів

емпіричної свідомості, через що в конкретному спогляданні, усвідомленому

як моє, категорії розкривають умови пізнання явищ.

Таке прочитання пояснює логіку доказу у В-дедукції: «об’єктивна

дедукція є доказом того, що споглядання підлягають категоріям, тоді як і

суб’єктивна дедукція, і пояснення цієї можливості (їх стосунку до

споглядання – В.Ц.) є дослідженням того, як вони це роблять» [165, с. 651].

Дослідник наполягає, що метою першого варіанту ТДК було спростування

арґументів Д. Г’юма на користь узгодження психологічних схильностей і

пізнавальної компетенції, тоді як другий варіант доказу концентрувався

виключно на конститутивній ролі категорій.

Головна проблема, яку слід розв’язати тепер, полягає у з’ясуванні

можливості того, що Кант визначив як «споглядання без категорій» (В 122-

123), або як так відбувається, що деякі уявлення не проходять необхідної

категорійної обробки (т. зв. «сліпі» споглядання» і «порожні» категорії). На

цій стадії завершення своїх міркувань він зачіпає ще одну надважливу тему.

Йдеться про передування самосвідомості (як першопринципу) чуттєвій

рецептивності. Хоча свідомість не є causa sui поза тілесністю індивіда, отже

не є виключним предикатом його існування, нам важливо показати, у який

спосіб наші мовні здатності дають змогу зрозуміти предикацію через її

зв'язок з використанням займенника «мій». Як показує Генрих, у Канта (як і

згодом у феноменологів Ж.-П. Сартра та О. Фінка) тематизація

рефлексивного Я зазнає складної поняттєвої фіксації, спрямованої головним

чином на обґрунтування нумеричної тотожності суб’єкта. Самосвідомість є

лише «форма уявлення взагалі», «форма кожного судження розсуду» і

«супутнє усім поняттям, що саме не є поняттям» (В 404-406) [176, c. 516-

517], відтак це не тільки синтетична здатність трансцендентального х-

суб’єкта, а й характеристика дій емпіричного індивіда. Кант зосередився не

на з’ясуванні походження самосвідомості, а на специфікації передумов її

здійснення [165, с. 657]. Зважаючи на це, відповідь на питання (1) яким є

стосунок емпіричного синтезу щодо апріорного і (2) яке місце апперцепції у

синтетичній концептуалізації даних, потребує опису структури

самосвідомості.

Надалі у праці «Тотожність і об’єктивність» (1976) Генрих розвиває

своє бачення кантівських ідей. Тільки мислячи своє темпоральне я у

відношенні до невизначеної множини можливих предметів, суб’єкт

апперцепції здатен збагнути кореляцію нумеричної тотожності Я з

конституюванням предметних значень [163, с. 164-165]. Самосвідомість як

свободне покладання доводить її суб’єктивну вкоріненість, причому

чинниками цієї свободної спонтанності можуть бути тільки функції

мислення, а відтак категорії: (a) спершу як умови, що визначають

упорядкування уявлень за правилами; (б) далі як засіб пов’язування простих

уявлень у складних судженнях; (в) нарешті як принципи формування

особистої ідентичності у змісті суджень. Послідовність, на яку було щойно

вказано, звісно ж має логічний, а не часовий характер. Зі сказаного випливає,

що багатоманіття даності є не більше ніж варіаціями можливого стану справ

у акті судження, а «сліпі» споглядання взагалі залишаються поза стосунком

до розуміння.

Така позиція свідчить, що аналіз ТДК має поєднувати в собі історико-

філософську оцінку із критичною рефлексією, недарма Генрих називає свій

підхід «арґументативною реконструкцією» [163, с. 125]. Далі ми простежимо,

яким чином ця експлікативна схема варіюється у аналітичних критиків ТДК.

Наприклад, Генрі Елісон відзначає, що визнання Кантом можливого

неузгодження явищ з умовами їх єдності в апперцепції (перший етап

дедукції, А 90 / В 123) свідчить не про бажання стати на позицію наївного

читача, а скоріше про певний стандарт обговорення моделі синтезу.

Спочатку (§ 24) споглядання як змістовні єдності уже наявні у розсуді

завдяки рецептивності, але ще не схематизовані у виображенні, тому надалі

(§ 26) в емпіричному синтезі аппрегензії в них вноситься формальна єдність

споглядання, і як бачимо з кантівського прикладу з будинком уявлення стає

чітким сприйняттям, в якому споглядання у моменти часу t1, t

2…t

5

конституюються на спільній предметній основі [164, с. 52].

Значно уважніший до особливостей трансцендентального ідеалізму

Джозеф Фіндлі висловлює думку, що трансцендентальна логіка і метафізична

таблиця категорій «виведені достатньою мірою, навіть якщо там є деякі

аспекти, скажімо, інтенційний та інтенсіональний, які він [Кант] не чітко

розрізнив» [143, с. 135]. Порівняння обох версій дедукції дає йому право

заявити, що «Кантова стратегія усупереч цій проблемі (несумісності

рецептивності і спонтанності. – В. Ц.) полягала у тому, щоб переглянути

концепцію радикального розриву між спогляданням і концептуалізацією,

[адже] він, насправді, уже припускав, що обидва вони походять з одного

спільного кореневища (А 15; В 29)… Відповідь полягала у введенні в дію

третього посередника, продуктивної здатності виображення…, що

знаходиться по той бік досвіду…» [143, с. 136–137]. Таким чином, залучення

виображення давало змогу не тільки пов’язати дві інструментально

розмежовані пізнавальні функції, а й забезпечило доказ об’єктивності знання,

здобутого в емпіричному дублюванні функцій апріорного синтезу.

Безперечно, потужність цієї третьої здатності сприяє розумінню

характерного розрізнення у Кантовому дедуктивному доказі: емпіричний

синтез схоплення виявляє у сприйнятті модель, типову для синтетичного

акту як такого. Час і простір є умовами залучення невизначеного

феноменального дещо у «лабораторію» розсуду, готуючи цю даність до

визначення в концептуалізації.

Фіндлі наголошує, що виявлення умов предметної можливості означає

представлення ідентичних їм умов усвідомлення реальності об’єкта. При

цьому він спирається на онтологічну алюзію Канта (А 109), що презентує

трансцендентальний предмет (х, логічний субстрат судження) як про

апріорну підставу однаковою мірою і апперцептивної, і предметної єдності.

Гносеологічна проблема Канта, певен Фіндлі, ускладнюється дилемою,

визначеною протиставленням суб’єктивної єдності свідомості та

апперцептивного взаємозв’язку категорій як єдності об’єктивної, що завдає

чимало клопоту при подальшому поясненні аналогій досвіду. Якщо надати

перевагу одному з членів пари, об’єктивний статус явищ опиниться під

загрозою того, що вони є «лише наші уявлення» без інтерсуб’єктивних ознак

пізнаваності. Цей докір вмотивовано тим, що феноменальну дійсність не

можна безпосередньо підпорядкувати єдності апперцепції, в іншому разі ми

прирівнюємо способи даності до способу осмислення.

Апріорний та емпіричний синтези споріднені в образі предмета,

оскільки в інтелектуальному пов’язуванні бракує моделі відношення

внутрішнього чуття щодо зовнішнього. Моральна філософія Канта покладає

протиріччя між мисленням згідно з приписами і довільним діянням, отож

організація досвіду вимагає вищої – позафактичної – нормативності, – на

цьому й ґрунтується суб’єктивна свобода. У КЧР ми знаходимо

підтвердження правомірності подібних міркувань: «Визначення тривалості

часу, а також місце у часі для всіх внутрішніх сприйняттів завжди повинно

бути взято нами з того мінливого, що представляють нам зовнішні речі…» (В

156) [176, c. 230]. У редакції Діалектики 1781 року про це сказано так: «[Для

того] Щоб судити про дійсність зовнішніх речей, так само як і про дійсність

предметів мого внутрішнього чуття (моїх думок), я не потребує висновків,

оскільки і ті, й інші предмети є не що інше як уявлення, безпосереднє

сприйняття яких (свідомість) є разом з тим достатнім доказом їх дійсності»

(А 371) [177, c. 233].

Як бачимо, у ранній версії першої «Критики» Кант доволі

категоричний: усвідомлене є достатньою підставою розуміння і дії. Цю тезу

можна розділити на дві стадії силогізму, які для зручності представимо так:

1) дійсність предметів тотожна уявленням; 2) усвідомлене уявлення є

доказом його актуального існування. Канту йдеться тільки про «достатній

доказ дійсності», між тим, має йтися, вочевидь, і про необхідний критерій

існування. Таким чином, як послідовний трансцендентальний ідеаліст він

слідує головному приписові – не розмежовувати первинну даність на

«предмет» і «об’єкт» в силу її обов’язкової підлеглості категоріям. Простіше

кажучи, те, що дається свідомості як деяка єдність, доступна розумінню, є

об’єкт, натомість невизначене багатоманіття змісту споглядання, яке ще не

набуло рівня єдності, є предметом категорійного синтезу. Обидва поняття

предметно єдині в синтетичному пов’язуванні, натомість розрізнення постає

на рівні фіксації їх змісту. Але саме сприймання багатоманіття є необхідною

підставою (тут – доказом) його існування. Німецький філософ подає у

Постулатах емпіричного мислення власне розуміння існування: існує «те, що

пов’язано з матеріальними умовами досвіду (відчуттями)…» (А 218 / В 266)

[176, с. 358], причому контекст речення дає зрозуміти, що апарат чуттєвості

принципово неадекватний будові матеріальних речей, і саме тому речі для

нас є тільки уявленнями.

Опосередкування функцій синтезу через категорії, за задумом Канта,

повинно ліквідувати цю неадекватність шляхом «нав’язування» їм апріорної

визначеності, коли чисті поняття передують актам сприйняття як можливість

передує дійсності (А 226 / В 273) [176, с. 366]. Щоправда, за цим слідує

уточнення про установлені емпіричними законами перцепції межі знання про

існування речей, як це демонструє Кантів приклад із залізними стружками2.

Г. Елісон вказує на категорію існування як таку, що має у Канта

неоднозначне пояснення: (а) як вираження ступеню можливості предмета у

досвіді і (б) як вираження усвідомленості уявлення, позаяк існуюче тотожне

осмисленому [Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 33]. Звідси

американський дослідник наголошує на особливій ролі категорії існування у 2 Кант: «Якщо поняття передує сприйняттю, то це означає лише його можливість, і тільки сприйняття, яке

дає поняттю матеріал, є єдиною ознакою дійсності. Однак, якщо річ перебуває у зв’язку з деякими

сприйняттями за принципами їх емпіричного пов’язування (згідно аналогій), то її існування може бути

пізнане також і до сприйняття… Так, сприймаючи залізні стружки, що притягуються, ми пізнаємо існування

магнітної матерії, що пронизує всі тіла, хоча безпосереднє сприйняття цієї речовини для нас неможливе в

силу облаштування наших органів» (В 273) [176, c. 366].

процесі комбінування емпіричного синтезу з трансцендентальними

правилами судження. Попри визнання належності вказаного поняття до

сфери емпіричної конкретності, ми переконані, що саме двозначність цієї

категорії імплікує гіпотезу про розрив між перцепцією і апперцепцією і

надалі стає джерелом хибних витлумачень трансцендентального ідеалізму

[103, c. 54] (аж до ототожнення цієї доктрини з положенням esse є percipi).

Утім, інший відомий приклад з геометрії3 засвідчує залежність внутрішнього

чуття від зовнішнього (проміжки часу визначаються через характеристики

простору), а спеціально введений у другому виданні КЧР розділ

«Спростування ідеалізму» нейтралізує зазначене припущення. Проте, акт

синтезу і апріорні правила його здійснення все ще виглядають

протиставленими у самій самосвідомості.

Оригінальною спробою усунути протиріччя у кантівському визначенні

аналітико-синтетичної структури апперцепції є інтерпретація, запропонована

у працях провідного американського кантознавця Пола Ґаєра. Зокрема, у

дослідженні «Кант і суперечка про пізнання» (1987) здійснено не тільки

критичний перегляд попередніх підходів до теоретичного спадку Канта (від

П. Стросона до його сучасника й опонента Г. Елісона), а й містко поєднано

історико-філософську реконструкцію з авторським проектом, націленим на

узгодження тих ідей Канта, що дають змогу вибудувати замість концепції

трансцендентального ідеалізму несуперечливу «трансцендентальну теорію

досвіду» [Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 25–27]. Ключову роль у

втіленні такого задуму відіграє вивчення фрагментів Кантових нотаток з

метафізики і перших начерків дедукції, датованих 1774 – 1775 роками і

зібраних у т.зв. «Дуйсбурзькому спадку» (Duisburg Nachlaß) та «Рефлексій до

Критики». Ґаєр схиляється до поміркованої версії критицизму, яку, на його

думку, було розроблено німецьким філософом у період «десятилітньої

мовчанки» у вигляді засад емпіричного пізнання. Проте, як показує далі Ґаєр,

3 Пор. з цитатою з КЧР: «…ми можемо уявити собі час, який зовсім не є предметом зовнішнього

споглядання, не інакше як через образ лінії, оскільки ми її проводимо…» (В 156) [176, c.230].

у першій редакції КЧР реалізація цієї моделі відбувалася паралельно з

обґрунтуванням ідеалізму, що й призвело до розробки зв’язуючої доктрини

апріоризму і викликало (в цілому справедливу) критику сучасників Канта.

Такий підхід значно зближує ідеї Ґаєра та Стросона, хоча й не робить Ґаєра

його послідовником.

Американський дослідник переконує, що специфіка кантівської

метафізики докритичного періоду полягала у відсутності посередника між

граматичним суб’єктом судження і об’єктом референції, який би апріорі

пов’язував незалежні логічні предикати a і b з сингулярним спогляданням.

Якщо б таке опосередкування стосувалося логічного суб’єкта, інстанція

правил конституювання була б обов’язковою, зберігаючи разом з тим

анонімний характер. Вчений апелює до Кантових підготовчих «Рефлексій»

(R 4674 і 4676) початку 1770-х рр., в яких зрівняно у правах невизначене х

математичної конструкції, змістове х конкретного досвіду та х як точку

логічного перетину у суб’єкті окремого уявлення і функції мислення взагалі.

Такою була передісторія апперцепції за версією, реконструйованою Ґаєром.

Розуміння ж відношення єдності самосвідомості до єдності знання і категорій

він пропонує простежити у двох арґументативних стратегіях кантівського

проекту: (1) залежності дедукції апперцепції від дедукції категорій і (2)

залежності дедукції категорій від дедукції апріорної самосвідомості [156, c.

39]. Перша модель спрямована на підтвердження того, що джерело розуміння

є воднораз джерелом концептуалізації уявлень, а друга демонструє, що

розсуд є і джерелом, і постійним ґарантом універсальності законів природи.

Теза про категорії як умови мислення у можливому досвіді дає привід

Ґаєру переглянути звичний погляд на дуалістичну структуру апперцепції, яку

Кант виразив в обох дедукціях 1781-1787 рр. у формі симетричних доказів:

I. Арґумент об’єктивності досвіду (включає залученість апріорних

принципів у кожному емпіричному судженні) ґрунтується на тезах: I A –

судження про емпіричні об’єкти можливе, якщо воно імплікує перехід до

знання про його апріорні умови (категорії); I B – судження про емпіричні

об’єкти можливе, якщо містить (хоча й не стверджує) припущення про

апріорність категорій;

II. Арґумент суб’єктивності досвіду (включає можливість апперцепції

як форми самосвідомості у судженні про об’єкти) ґрунтується на тезах: II A –

можливість апперцепції як різновиду синтетичного апріорного знання

передбачає об’єктивну значущість категорій і їх застосування до

предметного багатоманіття (це т.зв. «картезіанська певність у необхідній

єдності чистої та психологічної самосвідомостей); II B – апперцепція навіть

як форма емпіричного самопізнання передбачає апріорність категорій щодо

об’єктів, відмінних від мого я [156, c. 85-86; 157, с. 206].

Американський кантознавець підкреслює, що попри намір реалізувати

кожен з варіантів цього проекту Кант найбільше труднощів зазнав у

реалізації моделі I B, яка за визначенням містить недоказану апріорність

категорій, проте на відміну від інших тез дана пресупозиція повинна бути

гарантована з боку необхідної істини, а безумовність останньої лише

передбачається встановити. Модель II B нагадує теорію досвіду,

запропоновану в «Дуйсбурзькому спадку» і повторену в аналогіях досвіду та

«Спростуванні ідеалізму», однак сама по собі вона не є дедуктивною, а може

бути або засновком, або висновком з дедукції. Як і термін «досвід», поняття

«апперцепція» є неоднозначним, що дає змогу маневрувати з його змістовим

наповненням. Ґаєр бачить у спробах надати чистій функції, якою є

апперцепція, змістовної повноти через окреслення сфери її застосування

навмисну неточність з боку Канта. Звертаючись до свого опонента Д.

Генриха, Ґаєр заявляє, що аналіз обох дедукцій у контексті пошуку

об’єктивності знання і тотожності суб’єкта, споріднює їх підходи, щоправда,

лише поверхово. Адже Генрих не враховує розрізнення арґументації

усередині кожної з моделей, і так упускає пріоритетність питання: що є

первинним –аподиктична істина чи умови даності емпіричних предметів?

«Картезіанська певність» (II A) покладає знання про необхідну для

всіх актів єдність самосвідомості ще до дійсності самих актів, позаяк «ми a

priori усвідомлюємо повну тотожність самих себе у відношенні до всіх

уявлень, що будь-коли можуть належати нашому пізнанню» (А 116) [156, c.

134]. Це положення є, за Кантом, трансцендентальним принципом і

стосується всіх уявлень, зокрема й ґенерованих чуттєвістю. Оскільки ж

єдність ніколи не дається в готовому вигляді, а є продуктом активності

розсуду, слідує уточнення про те, що цей аналітичний принцип насправді

містить у собі й синтетичну єдність багатоманіття споглядань як логічну

здатність виображення (А 117-118) [156, с. 135].

З цього вузлового для Аналітики пункту Ґаєр починає фронтальну

атаку на аналітичність апперцепції, а значить і на легітимність когнітивних

моделей I A, II A та II B. Кант пояснює аналітичність апперцепції тим, що в

основі сприйняття взагалі лежить чисте уявлення, позбавлене предмета, яке

ставить у відношення однорідної залежності всі можливі сприйняття за

формою їх переживання – часом (внутрішнім почуттям). Явища даються нам

безпосередньо, хоча закони їх узгодження з нашою пізнавальною

конституцією не походять з самих явищ. Кант твердить, що безумовним

началом, що є умовою необхідного узгодження і є трансцендентальна єдність

апперцепції (А 106). Отже, чиста апперцепція не є чистою здатністю, а

трансцендентальною підставою кожного акту схоплення і репродукції.

Те, що декілька розрізнених уявлень повинні бути схоплені в одній

свідомості, в одному акті і конституювати одне значення, передбачає

існування єдиної інстанції конституювання. Утім, як випливає з міркувань

Ґаєра, необхідна безумовність апперцепції ще не є доказом неможливості її

«умовної» необхідності. Якщо уважно придивитися до визначення функції «я

мислю», стає очевидним, що: (1) усвідомленість споглядань досягається не

простим супроводом їх свідомістю, а спонтанним поєднанням різних

уявлень, бо ж тільки тоді «я» засвідчую самототожність носія ментальних

станів; (2) синтетичний аспект апперцепції як «вищий пункт використання

розсуду (курсив наш. – В. Ц.)» (В 133-134) [176, c. 204] показує, що такий

синтез не обов’язково є свідомим, адже Кант наполягає лише на його

можливому статусі – те, що я можу збагнути у пов’язаних між собою

спогляданнях, я називаю своїм, інше воно є для мене ніщо; (3) від принципу

аналітичності автор КЧР переходить до прийняття первинно-синтетичного

характеру чистої самосвідомості. В окресленому доказі Ґаєр знаходить

вразливе місце, а висловлене ним заперечення тримається на немислимості

єдності, заданої до синтетичного акту, оскільки тоді свідомість як сфера

зв’язування перестає відігравати свою роль («ми лише імітуємо діяльність»).

Покрокове сходження від безумовного знання апперцепції до

визначеності ментальних станів можна також представити як стадії

арґументу дедукції об’єктивності від покладання самосвідомості: (1) ми

апріорі знаємо, що уявлення можуть бути усвідомленими тільки тоді, коли

вони є станами нумерично тотожного «я»; (2) ми знаємо, що між уявленнями

повинні бути зв’язки; (3) ці зв’язки мають апріорі достатню підставу в

самосвідомості, автономній від змісту уявлень; (4) ми знаємо, що синтез

уявлень є результатом наших дій; (5) з достатньою підставою такий синтез,

як і поняття, що його забезпечують – мають бути апріорними; (6) ми апріорі

знаємо, що категорії залучені для надання єдності багатоманіттю споглядань

[156, с. 137-139]. При цьому врахуймо, що за логікою Ґаєра засновки (1) і (4)

є попередньою умовою збігу категорій і правил упорядкування споглядань

(6). Це означає, що саме у двох указаних ланках умовиводу міститься

проблематичність. Її можна сформулювати так: апріорне знання включає

знання нумеричної тотожності суб’єкта ментальних станів, а цю тотожність

ґарантовано у чистому синтезі.

Чи є тут істотне ускладнення? Ґаєр намагається переконати, що якщо

взяти до уваги (1), то для прийняття аналітико-синтетичної природи

апперцепції, прямо заявленої у відповідно А- та В-дедукціях, не потрібне

утвердження апріорного синтезу. Крім того, якщо функція «я мислю» має з

необхідністю супроводжувати не просто уявлення, а й кожен акт судження,

то виникає спокуса вказати на ситуації, коли я не приписую собі статус

першої особи (інформація, що не має стосунку до мене особисто, проте не є

для мене марною). Наприклад, у вислові «важливо не спізнюватися на

відповідальні зустрічі» функція самосвідомості не залучена, але ця

інформація, спрямована на анонімного адресата, водночас є для мене

імперативом. Згаданий приклад дає змогу припустити, що леґітимність

трансцендентального синтезу вкорінена у кореляцію чистого я з «чистою»

перцепцією4, тоді як апріорні правила виводяться з умов чуттєвого досвіду (В

266).

Інша проблема виникає з нібито суперечливого приєднання до

аналітичної засади ступеню її «первинної синтетичності»: якщо синтез

(навіть чистий) мислиться у формі спрямованої на предметну дійсність

постійної дії, зрозуміло, чому конститутивні правила узгодження предмета з

його поняттям виводять розсуд до власних засад конституювання – інші

варіанти критицизм визнає неповноправними. Ґаєр запитує, «чому самої

емпіричної репродукції багатоманіття уявлень недостатньо для мого

усвідомлення їх належності мені?» [156, c. 147], адже уявлення про

багатоманіття уявлень саме не є багатоманітним, а передбачає часову

детермінованість. Утім, починати з арґументу одночасності можна у тому

разі, якщо аналітичний принцип апперцепції не є для нас джерелом

об’єктивності, інакше зникає критерій віднесення змісту суджень досвіду до

їх об’єктів. В такому разі Ґаєру доведеться обрати стежку Г’юма, а не Канта

[Ошибка! Источник ссылки не найден., c. 22]. Крім того, Кант прагне

уникнути старої помилки емпіризму, що наївно спирається на безпосередню

зв’язаність уявлень уже за рахунок їх рецептивної даності. Все, про що ми

судимо, підкреслював кеніґзбержець, є за своєю феноменальною сутністю

продукт опосередкування і саме в такий спосіб доступне розумові. Останній

немов лікар перед операцією здійснює обстеження, діагностує й аналізує стан

наявного дещо, щоб прийняти рішення про ступінь оперативного втручання.

4 Тут, здавалося б, Ґаєр повинен звернутися до проблеми трансцендентального предмету (див. А 104 – 110),

тим більше, що працює він переважно на матеріалі КЧР 1781 р, але з невідомих причин цього не

відбувається. Трансцендентальний предмет, який є функцією конституювання предметності взагалі,

пов’язує апперцепцію з категорійними умовами досвіду і є так само необхідним для розбудови кантівської

онтології. Див.: [76, c. 207; 99, c. 40]

Порушене питання про синтетичність апперцепції як принцип, крім

іншого, змушує замислитися про «психологізм» цього сегменту «Критики».

Принаймні, в одній зі своїх пізніх статей Ґаєр відмовляє у правомочності

доріканням у психологічності джерел арґументації в ТДК. Подібного роду

припущення повинні були б зблизити Канта з тими, хто своєю позицією

спровокував його пробудження від «догматичної сплячки». Навпаки, три

критерії психологічного арґументу (залежність експлікативних постулатів від

конкретної ситуації; індуктивне міркування; контингентність пояснення

ситуації) [158, c. 54–55] не є валідними для трансцендентального ідеалізму.

Витлумачення чуттєвих даних має таку ж само інформативну цінність, як

асоціація явищ без керівного принципу асоціативного відношення. Якби

справді ТДК містила у собі хибну ланку у формі психологічного доказу, тоді

її мета була б нездійсненою.

Для встановлення об’єктивної певності в єдності об’єктів, спершу має

бути покладено визначуваність послідовності зв’язку уявлень. Насправді це

вказівка на допущення речей самих по собі, а також гарантій достовірності і

постійності предметів досвіду. Отже, якщо категорії є необхідними, а не

супровідними умовами актів синтезу, їх формальна єдність покладена у

понятті предмету взагалі, тому психологічне походження ТДК виявляється

неможливим. В той же час Ґаєр підкреслює, що допущення системи категорій

«є базовим обмеженням (constraint) для всякої системи синтезування даних,

отриманих упродовж певного часу… а також істинне для будь-якого

комп’ютера, в якого поточний розподіл електричної напруги можна

проінтерпретувати як відображення попередньо набутих даних тільки

завдяки відповідному програмовому забезпеченню» [158, c. 64-65].

Комп’ютерну метафору в силу її смислової багатозначності ми ще

розглянемо у подальшому аналізі тлумачень дедукції. Водночас, оптимізм,

заснований на підтвердженні об’єктивності знання через опис альтернативної

пізнавальної конституції, такої як комп’ютерна, видається нам, щонайменше,

епістемічно некоректним і передчасним. На запитання про здатність машин

мислити, поставлене у «Філософських дослідженнях» (§ 359 – 361) на

підставі аналізу використання у мовленні синонімів поняття «мислити» –

судити, стверджувати, мати переконання, припускати, доводити, розуміти,

розрізнювати тощо – Вітґенштайн відповідає негативно. (Ми спроможні

створити апарат математичного обрахунку, але попри видиму схожість схем

мислиннєвого процесу, комп’ютер не здатен ідентифікувати себе. Можна,

звичайно, прописати цю функцію в його програмі, але вона теж буде

наданою. Та навіть обрахунок робить не механічна субстанція, а її

управлінець, що послуговується технічними засобами для перевірки наявних

у нього припущень).

Застереження щодо інтерпретативної невизначеності концепту

багатоманіття уявлень зближує Ґаєра з позицією Патриції Кітчер, яка схильна

вбачати у кантівській епістемології проект трансцендентального

обґрунтування психології пізнання. Свої візії американська дослідниця

засновує на пошуку подібності трансцендентальної теорії з поняттєвим

апаратом когнітивної психології, тому головним питанням КЧР стає, на її

думку, ступінь відображення предметної реальності в індивідуальному

уявленні [182, c. 65].

Аналіз синтетичної доктрини вимагає від дослідника ретельного

опрацювання термінології, і в цьому руслі Кітчер покладає великі сподівання

на поняття, усталені в когнітивних науках5. Кант, за версією Кітчер, тяжіє

радше до менталістського дескриптивізму Ф. Брентано, оскільки Кантів

інтерес не розширюється до рівня дедукції засад об’єктивності, а націлений

на «розуміння того, як ментальний стан може бути “інтенційним”» [182, c.

66]. Ця спроба модернізації кантівського вчення потребує переосмислення

5 Так, скажімо, кантівські терміни Vorstellung і Erkenntnis, передані у звичному для англомовного читача

перекладі Н. Кемпа Сміта як «representation» та «cognition» (іноді mode of knowledge), Кітчер поквапливо

замінює відповідно на «когнітивний стан / когнітивний зміст» (cognitive state / cognitive content) і «уявлення»

(representation), задовольнившись вказівкою на потребу точного відтворення думок німецького філософа.

Можна помітити, що поняття «knowledge/knowing» часом без пояснень трансформується у термін «cognitive

experience». Тут, очевидно, має місце «перетягування каната» убік сцієнтизації критичного проекту.

Розрізнивши когнітивні «зміст» та «стан», ми – за задумом Кітчер – матимемо змогу спостерігати за

процесом набуття уявлень, а згодом їх трансформацією у дескриптивні поняття. Зауважмо також, що задум

Кітчер змушує її працювати переважно з дедукцією 1781 р.

апріорного синтезу, біля джерел якого авторка виявляє два припущення

(афектаційну появу предметного уявлення та спростування ідеї репрезентації

явищ у суб’єктивній свідомості). Думка про обов’язковість синтезу наводить

Канта на принцип субординації понять, відношення між якими відбувається

необхідно і за спільними засадами (А 104-105). Єдність не можна вилучити з

предметів, бо вона в них і не була покладена, натомість тільки зв’язавши

споглядання з синтетичною діяльністю розсуду ми ставимо у стосунок

залежності як об’єкт, так і когнітивний стан його схоплення. Головна турбота

Кітчер на цьому етапі полягає у встановленні істинності твердження, що

«необхідне правило репродукції багатоманіття [когнітивних] змістів… є саме

”апріорним”» [182, с. 73]. Мається на увазі, що безумовний припис чи

правило не обов’язково прив’язане до царини апріорі, адже доктрина

апріоризму може слугувати також підтвердженню аналітичності судження,

тож до емпіричних споглядань він, у силу надзагальної універсальності, не

має стосунку.

«Синтезом» Кант називає акт «приєднання різноманітних уявлень одне

до одного» (А 77 / В 103) [176, c. 168] у визначеності до однієї з функцій

судження (категорії), у результаті чого розсуд вивільняє зміст споглядань від

їх фактичності і в судженні закріплює за ними загальне поняття («синя

книжка», яку я наразі тримаю в руках, і «чорна книжка» за п’ять хвилин до

цього репрезентують сенс книжки взагалі, кореляту сприйняття і його

поняття). Проте апперцепція є «вузловим» поняттям, яке – з погляду

дослідниці – генерує низку кантівських похибок. Головною з них є

рефлексивний критерій достовірності та двоїстий характер синтезу. З іншого

боку, кантівське Vorstellung спонукає Кітчер проголосити німецького

філософа провісником функціоналізму6 на тій підставі, що когнітивне

переживання є конституентом відображення [182, с. 75]. Відокремлювати від

6 Одну з панівних течій у сучасному функціоналізмі представляє підхід Гіларі Патнема, який вдається до

комп’ютативних аналогій між свідомістю як програмним забезпеченням (software) та тілесністю як його

корпусом (hardware). Оперативно кожний елемент виконує завдання за тими ж модулями, що й наші

мисленнєві акти, відмінність полягає у поясненні результатів виконаної роботи. Відтак «конфлікт

інтерпретацій» у цьому сенсі є спробою погодження некаузальних описів дії. Див. докл.: [205, с. 88–102].

самосвідомості пов’язування споглядань у силу його апріорності

(незалежності від мого я) значить «прирівняти його до колективного

механічного процесу, а не до акту» [182, с. 122]. Сказане веде до заперечення

теорії спонтанності на користь конвенційно забарвленого коґнітивного

автоматизму, який є маркером більшості функціоналістських концепцій7.

Водночас специфікою підходу американської дослідниці є акцент на тому,

що в А-дедукції Кант достатньою мірою розкрив безумовний статус

категорій, що обґрунтовує доцільність опосередковуючої здатності

виображення, в якій трансцендентальний синтез схематизується до

емпіричної даності. Відповідно положення про конструювання єдиної

перцепції з багатоманіття уявлень можна віднайти вже у роз’ясненні

(емпіричного) синтезу схоплення [182, с. 170].

Ідея вилучення синтетичного компонента з дедукції категорій не була

вперше запропонована ані Стросоном, ані його наступниками. Згадана

тенденція відобразила історію становлення англосаксонського кантознавства

на поч. ХХ ст. Лідери цього напряму Г. Прічард і Н. Кемп Сміт

наголошували на тому, що умови валідності своїх виразів трансцендентальна

логіка виводить з правил формальної логіки. Зазначимо, що в понятті –

«категорія» розкриває трансцендентальну необхідність змісту для

емпіричних суджень – збігаються як (1) функція надання зв’язності в

судженні предикації і дескрипції шляхом їх відношенню до деякого

невизначеного х (предмета), так і (2) критерії об’єктивності судження і їх

класифікації. На цьому прикладі з Аналітики понять ми бачимо, наскільки є

значущим для Канта утвердження можливості синтетичного апріорі через

збіг форм мислення та умов досвіду. Показово, що тенденція до ревізії

кантівського апріоризму знайшла рішучих супротивників у колі кантознавців

7 Критикуючи Кітчер, Г. Елісон визначає її позицію як «натуралізацію свідомості», див.: [104, c. 53–56], хоча

на загал фунціоналістське прочитання не є аж надто граничним фізикалізмом (у порівнянні, скажімо, з

Квайновим). Ми пропонуємо обмежитися окресленням трьох провідних принципів натуралістичного

вчення: 1) нередукованості одних властивостей до інших, наприклад психічних до фізичних; 2) моделі

неподібних каузальних зв’язків при поясненні мислення; 3) обстоюванні праґматичної концепції істини. Це,

на наш погляд, краще виражає думку і наміри П. Кітчер як філософа коґнітивного штибу, що вбачає у

кантіанстві союзника.

умовно «ідеалістичного» напрямку, представленому іменами таких видатних

філософів як Генрі Елісон та Карл Америкс, які обстоюють

трансцендентальну модель як достатню і завершену.

Відомий своєю ретельністю Елісон достоту посприяв очищенню

тлумачень Кантового вчення від позитивістських інтенцій, а прояснення ним

аналітичного засновку апперцепції було прямим викликом методологічному

проекту П. Ґаєра. Якщо, міркує Елісон, апперцепція не є положенням,

усвідомлюваним з очевидністю, значить її слід розуміти як формальний

припис судження: «Всі мої уявлення, для того, щоб вони стали моїми

уявленнями, повинні містити синтетичну єдність, тобто бути певним чином

пов’язаними… тому зв'язок між аналітичними і синтетичними єдностями

апперцепції… [саме] як принцип є аналітичним» [104, c. 43–44]. Дійсно, у

паралогізмах чистого розуму Кант застерігає від субстантивації я, адже

первинна самосвідомість не належить взагалі нікому і не є, отже, вродженою:

«Положення, яке стверджує, що Я апперцепції відповідно у кожному

судженні є одиничне [ein Singular] і що це одиничне не може бути розкладено

на множину суб’єктів, позначає, отже, логічно простий суб’єкт, – дане вже у

мисленні і тому складає аналітичне судження…» (В 407) [176, c. 518]. Воно,

таким чином, виражає не інтуїтивну, а дискурсивну здатність, а це мотивує

Канта ввести поділ ТДК на дві частини, причому перша (§ 15–21) демонструє

беззмістовність категорій, друга ж (§ 24-26) спрямована на виявлення того, як

категорії вносять єдність в емпіричні споглядання (В 144). Відтак

правильним є рух від чистої апріорної самосвідомості і чистого споглядання

до концептуалізації уявлень в індивідуальній свідомості.

Задля кращого розуміння цього нюансу Елісон пропонує прирівняти

чисте споглядання до «невизначеного модусу споглядання», а синтетичний

характер апперцепції, розгорнутий в А-дедукції (А 99), – яка для критиків

Канта є пробним каменем стрункості його теорії, – описати через

темпоральний вимір комбінування уявлень, зокрема в аналогіях досвіду і

постулатах емпіричного мислення. Отож два варіанти дедукції слугували

досягненню однієї мети з тою лише різницею, що у В-дедукції «в понятті

об’єкта як об’єднання багатоманітності даного… синтетична єдність є не

тільки необхідною, а й достатньою для уявлення об’єкта. А відтак ця

синтетична єдність є «об’єктивною єдністю…» [104, c. 49]. Додамо, що

забезпечення кореляції явища з поняттям покладено на трансцендентальний

предмет і адекватний йому об’єкт досвідного споглядання8. Елісон чітко

схоплює зазначений нюанс обґрунтування ТДК, який в А-дедукції лише

намічено її автором і самосвідомості належить виконувати пов’язування

суб’єкта з предикатом у судження.

Метою аналізу Елісоном ТДК у стосунку до структури апперцепції є не

тільки доведення несуперечливості однокореневості в ній аналітичного і

синтетичного положень, а й висвітлення того, як взаємопов’язані

об’єктивність категорій з першої стадії дедукції з об’єктивною реальністю

суджень з другої її стадії. Ми вже відзначили предметний бік цього

відношення. Наразі зупинимося на Елісоновій полеміці з П. Ґаєром, позицію

якого зумовлює пошук унітарного принципу апперцепції, в ході якого він

апелює до А 117 (єдність багатоманіття в одному спогляданні є

синтетичною). Заперечення однорівневості самосвідомості, обстоюване

Елісоном, адресовано одразу й Ґаєрові, і Генриху. Елісон показує, що доказ

через дедукцію обумовлено тим, що умови єдності уявлень, аналогічно й

умови тотожності я, підлягають правилам іншого порядку, аніж ті, які

упорядковують уявлення, оскільки знання про себе не є предметним. Відтак

немає підстав оголошувати тезу про апперцептивну докатегорійну єдність (як

це робить Генрих) суто дидактичним прийомом, яким надалі можна

8 Тут, вочевидь, потрібне уточнення. Оскільки об’єктивне знання релевантне значущості судження, аналіз

дедукції категорій вимагає врахування двох передумов: (1) об’єктивність судження залежить від

невизначеності предметів можливого досвіду (Gegenständen), а (2) доведення зв’язку форми судження з його

змістом, що підтверджує власне загальність категорій, закріплено у концепті об’єкта чуттів (Objekt).

Запропоноване розрізнення важливе у контексті порівняння завдань об’єктивної та суб’єктивної дедукцій.

Так, у Г. Прауса воно виявляється у розмежуванні предметного поля на «об’єктивні предмети» та

«суб’єктивні / трансцендентальні предмети» (уявлення), і сприяє розумінню уявлення як конститутивного

відтворення реальності: [201, c. 292–321]. З іншого боку, як суто методологічний хід дана дистинція не

викликає нарікань з боку прагматично орієнтованої групи кантознавців.

поступитися [165, c. 144]. Навпаки, непредметний характер цього знання

дозволяє вперше перейти до предметності як невизначеної даності.

Важко не погодитися з тим, що кожен з трьох розділів КЧР є частинами

загальної дедукції [Ошибка! Источник ссылки не найден., c.358]: в

Естетиці ми спостерігаємо розгортання доказу про формувальну роль

просторовості й темпоральності, в Аналітиці понять доказ пізнаваності явищ

обертається підтвердженням її категорійного походження, а в Аналітиці

засад доводиться, що досвід є пов’язуванням формальних і матеріальних

умов в постулатах досвіду та темпоральних фрагментів досвіду в емпіричних

аналогіях. Сенс трансцендентальної доктрини полягає у тому, щоб показати,

що аподиктичну достовірність – попри видиму неможливість її доведення –

може бути обґрунтовано за допомогою особливо класу понять, що

уможливлюють предметне знання. Так Кант реалізує цей доказ, за словами П.

Кітчер, у «довгому арґументі» протягом §§ 15-21 стверджуючи, що «єдність є

ніщо інше як та єдність, яку приписує категорія» і що мета дедукції

досягається за умови «пояснення апріорної значимості категорій у стосунку

до всіх предметів наших чуттів» (В 145) [176, c. 116]. Звісно, прийняти

початкову єдність багатоманітного у формах рецептивності значило б

поставити під сумнів аподиктичний характер знання за правилами. Тому

поява довгого арґументу, що з’являється в об’єктивній дедукції (§§ 15-20) і

набуває продовження вже аналогіях досвіду, покликана спростувати

інтелектуальне споглядання як вірогідний аспект апперцепції. На противагу

викладеній Генрихом (і з поправками перейнятій Ґаєром) структурі

дедуктивної доказовості Елісон вбачає у її двох стадіях виправдання єдиного

положення: (1) експлікація аналітичності апперцепції, подана у §§ 15-20,

ґарантує підтвердження (2) апріорних засад кожного можливого

синтетичного пов’язування у трансцендентальному виображенні (§ 26).

Натомість диференціація доказу на суб’єктивний та об’єктивний компонент

дає відповідь на питання про підстави для уявлення «підлягати єдності» (be

unifiable), а не про спроможність даності «поставати єдиною» (be unified), як

вважав Генрих [164, c. 36].

Змодельоване Генрихом кантівське переозначення cogito,

кваліфіковане Ґаєром і Кітчер як ідея «нумеричної тотожності» носія

ментальних станів, Елісон описує в термінах відповідності правил синтезу та

внутрішнього чуття: пов’язування споглядань, так само як і підведення явищ

під закони природи, потребує темпорального критерію [103, c. 236], який ми

віднаходимо в рефлексивних актах свідомості. З іншого боку, картезіанська

певність у тривкості самосвідомості спровокована двозначністю фрагменту з

КЧР (А 116), в якому стверджується її скоріше формальна достатність для

діяльності розсуду. Прикметно, що згодом (А 117-118) ми подибуємо

припущений і такий дражливий для «реалістів» на кшталт Ґаєра спосіб

підпорядкування аналітичного і синтетичного принципів спільній структурі

апперцепції. На наш погляд, відмова Елісона визнати те, що апріорна

самототожність трансцендентального суб’єкта не повинна бути нумеричною,

оскільки в цьому разі не є «необхідною передумовою можливості усіх

уявлень» (А 118) [177, c. 88], в яких конституюються типи суджень, тож я

мислю є тут не більше аніж засобом трансцендентальної координації

категорій і уявлень9.

Те, що ми позначаємо як «координаційну роль» єдності апперцепції,

набуває прозорості у розведенні суджень досвіду та суджень сприйняття,

здійсненому Кантом у «Пролегоменах». Хоча обидва типи суджень є

емпіричними, характером об’єктивної значимості наділені тільки перші,

оскільки вони через апріорні поняття узгоджують сприйняття зі способами їх

даності (позаяк перцептивні судження не потребують категорій, їх можна

прирівняти до проблемних суджень). Як пізнавці ми можемо не мати

предметного відповідника для своїх уявлень, але так чи інакше повинні мати

9 Самосвідомість не «резервує» схоплення споглядань на тій лише підставі, що я дію за послідовністю:

спершу я усвідомлюю предмет, даний у сприйнятті, а впізнаю його post factum як власне вже у рефлексії.

Натомість Кант каже, що «повинно бути можливо, аби я мислю супроводжувало всі мої уявлення; в

протилежному разі мені являлося б дещо таке, що не можна було б помислити…» (В 132) [176, c. 202].

Отже, йдеться саме про логічну можливість, а не наперед даність поняття самототожності.

об’єкт сприйняття. Одним з прикладів на користь цього епістемологічного

розриву є особливий статус міфічних фігур – кентаврів, драконів, єдинорогів

і т. п. Узгодженість ментального об’єкта з предметом дається нам у той

спосіб, який забезпечується ресурсами наших пізнавальних здатностей [25, с.

36–37]. За цих умов деякі дослідники пропонують упровадити особливе

розрізнення кантівських суджень досвіду на «емпіричні» та «категоризовані»

[102, с. 105]. Апробація цього розмежування на прикладі сновидінь – класу

уявлень, що традиційно атрибутуються інтроспективним судженням –

засвідчує складний статус ментальних об’єктів. На думку Канта, хоча

сновидіння і є «грою уяви», вони не обов’язково є чистою ілюзією, позаяк

«внутрішній досвід взагалі можливий не інакше як через зовнішній досвід

узагалі» (В 277) [175, c. 270]. Постає проблема критерію дійсності. Кентаври

з мого сну є або деформацією образу коней, за якими я спостерігав на

іподромі, або вигадуються ad nihilum, і тоді силою чистого розуму я здатен

пізнати їх властивості. Апелюючи до концептуалізуючої ролі категорій, яка

полягає у «покладанні відмінності між неусвідомленим мовчазним хаосом та

розповіддю зв’язної історії, хай навіть хибної» [Ошибка! Источник ссылки

не найден., с. 114], Люїс Бек вважає проведену Кантом відмінність між

судженнями сприйняття і досвіду непереконливою через їх частковий збіг.

Розв’язання дилеми нам вбачається у тому, що в силу неоднорідності понять

і споглядань, трансцендентальним схемам достатньо надати лише форму

чуттєвості [159, c. 256, 258], щоб отримати образ предмета. Справді, каже

Кант, ми «бачимо» трикутника тільки подумки, натомість фігури, що мають

трикутну форму, є такими, оскільки вони проведені згідно з правилом

схематизації. Тому схематизм понять увиразнює те, що єдність принципів

самосвідомості може слугувати для певних уявлень їх актуалізатором, не

гіпостазуючи їхній матеріальний аспект.

З експлікацією Елісоном двохступеневої структури самосвідомості

солідарний підхід Карла Америкса, який тлумачить В-дедукцію як модель

реґресивного доказу, себто такого доказу, який здійснюється у напрямку «від

досвіду до його безумовних засад». Головну увагу він відводить

спростуванню тез П. Стросона, Дж. Бенета та П. Вольфа про дедукцію як

надлишок трансцендентального ідеалізму [Ошибка! Источник ссылки не

найден., с. 276], без якого проект «Критики» цілком задовільно обґрунтовує

умови емпіричного пізнання об’єктивного матеріального світу; останнє ж і є

умовою єдності самосвідомості. Позаяк синтетичне апріорі залежить від

повноти системи категорій, епістемологія Канта є незбалансованою на рівні

доказів. Так, тезу про матеріальні передумови предметної ідентифікації

важко назвати переконливою, адже зворотна аналогія не є правомірною:

поняття конкретності (a particular) як корелят усвідомлення має пройти

верифікацію в досвіді, хоча й лишається повсякчас доступною розсудові. З

іншого боку, Америкс справедливо зауважує, що в разі якщо апріорні та

трансцендентальні умови пізнаваності збігаються (ця думка супроводжує

текст КЧР наскрізно), то єдність емпіричної свідомості підтверджує необхідні

підстави знання, пред’явлених у первинній апперцепції [110, c. 283]. В

іншому разі нам би довелося обмежитися лише аналізом метафізичної

дедукції або користатися редакцією ТДК 1781 р. Головна ідея

американського кантознавця зводиться, отже, до визнання правомірності

заміни у В-дедукції проґресивного арґументу, тобто експозиції достатніх

умов досвіду, на арґумент реґресивний, що обмежується лише виявленням

його необхідних засад. Хоча провідні аналітичні кантознавці Г. Елісон, П.

Кітчер та Дж. Фіндлі схвально сприйняли цю тезу, додамо, що вона

переконує лише почасти, адже стосується «суб’єктивної дедукції» і не

заторкає питання про значущість категорій як таких. Натомість «об’єктивна

дедукція» є навпаки проґресивним доказом, бо виводить категорії як функції

пізнання з форм судження, – апріорних положень, які ми подибуємо вже у

досвіді.

Як було показано, з покладання Кантом первинної єдності

самоусвідомлення його інтерпретатори зробили різні висновки: і про

субстантивоване ego картезіанського типу (Ґ. Райл), і про символічну

здатність приписувати своїм переживанням єдність через їх простово-

темпоральне означення (П. Стросон), і про доступний рефлексії формальний

акт самототожності (Г. Елісон) чи когнітивний автоматизм зв’язування

значень (П. Кітчер). Підхід К. Америкса є таким собі арбітражем «у тяганині

про дедуктивний доказ», оскільки він розглядає ядро доказу згаданого в його

поділі на «сильну» і «слабку тези апперцепції» [Ошибка! Источник ссылки

не найден., c. 337–338]. Так, перша теза констатує необхідність субординації

споглядань в чистій самосвідомості, якщо емпіричній свідомості бракує для

цього надійних засад. Друга теза (її підтримують Кітчер та Генрих) апелює

до особистої ідентичності я в усіх актах, де я діє несвідомо, що прямо чи

непрямо виводить на типологію взаємозалежності об’єктивного значення та

суб’єктивних умов пізнання. Гадаємо, у цій ситуації можна без

перебільшення помітити деформацію ідеї коперніканського перевороту.

Спроби усунути загрозу скептицизму, зокрема г’юмівського, завдяки слабкій

тезі виявляються незадовільними уже через комплементаризацію апперцепції

здатністю до самоатрибуції уявлень. Так, Ґаєр і Кітчер сходяться на тому, що

первинна самосвідомість є пропозиційною здатністю унормування

переживань за правилами, оскільки достатню й трансцендентальну підстави

осмисленого досвіду ґарантує лише доступність я з перспективи творчої

суб’єктивної діяльності.

2.3. Висновки до розділу

Таким чином, реконструкція дискусій про значущість дедукції категорій

у контексті обґрунтування об’єктивних умов пізнання дає змогу зробити

наступні висновки. По-перше, у працях визнаних аналітичних кантознавців

ми бачимо прагнення піддати критицизм Канта його доктринальній

перевірці. Ця тенденція збігається з обраним цими філософами імперативом

– використовувати поняття у діапазоні їх семантики, прямуючи до повноти

класифікації та єдності значення на основі предметної відповідності. В

аналітичній епістемології перегляд засад «Критики чистого розуму» за

рахунок залучення символічної логіки призводить до зміни акцентів у

трансцендентальній теорії судження. У тлумаченні метафізичної та

трансцендентальної дедукцій і загалом критичної філософії Канта оцінки

таких вітґенштайніанців як Дж. Остин та Ґ. Райл суттєво залежать від спадку

британського кантознавства початку ХХ ст., представленого працями Г.

Прічарда та Н. Кемпа Сміта. Показовою є тенденція розуміти категорії як

субстантиви предикатів (себто універсалії), а дедукцію – як доведення

обєктивності категорій через їх конкретизацію у пізнавальних здатностях.

Результатом такої інтерпретації стає узалежнення підстав дедукції категорій

від покладання форм суджень (Ґ. Райл) та модернізація кантівського

поняттєвого словника (П. Кітчер). Ці спроби зрештою обертаються

переписуванням принципів дедукції згідно з настановами сучасної

епістемології та гіпотези про «невидиму» структуру критики розуму (П.

Ґаєр).

По-друге, загальний мотив дослідження ТДК аналітичними

кантознавцями та кантіанцями полягає у провадженні дискурсу про

валідність трансцендентальної граматики, в якій може бути обґрунтовано

об’єктивність трансцендентального ідеалізму. Негативна реакція на це,

відображена критикою апріоризму у Трактаті Л. Вітґенштайна, слугувала

відправною точкою рецепції моделі критицизму. З погляду Вітґенштайна,

поняттю апріорі відповідає не ієрархія незмінних висловлювань про

дійсність, а простір тавтологій (або логічних самоочевидностей). Філософ

переконує, що апріорним можна назвати те, що стосується лише

універсального синтаксису. Закони логіки не можуть суперечити фактам,

адже світ, засоби його опису та поняття субстанції не є комплементарними на

рівні спільної мови. Авторові Трактату вдається вийти за межі класичної

тотожності «світ = субстанція» і пояснити світ як категорію суто логічну,

отже конструкта, близького трансцендентальним ідеям за Кантом. З іншого

боку, логічній необхідності теж приписується трансцендентальний характер

на тій підставі, що компетенція суб’єкта пізнання обмежується лише

ситуацією світу. Таким чином, джерелом опису фактів стає анонімний

метафізичний суб’єкт, нерелевантний логічному суб’єкту. Викладену

позицію ми, як і більшість дослідників цієї теми, схильні вважати різновидом

трансцендентальної доктрини, змістовно доповненим елементами

«лінґвістичного ідеалізму».

По-третє, поняття трансцендентального доказу, прикладом якого є

Кантова дедукція категорій, зазнає у ході означеної полеміки трансформації

до рівня антименталістського доказу. Його предметом стають не абсолютні

інстанції достовірності, а спростування скептичного мислення, відтак ідеї

Канта відіграли роль знаряддя у боротьбі з наївним емпіризмом. Кантівська

дедукція як вища точка трансцендентального вчення визнана аналітиками

доктриною з самореферентним засновком, причому структура апперцепції

відповідає характеру зв’язку аналітичного та синтетичного принципів у

судженні. Обґрунтувати об’єктивність знання означає для аналітичних

філософів відмову від апріоризму на користь реалістичної моделі пояснення,

в якій усунуто строгу еквіваленцію свідомості та самосвідомості. Відповідно

прийнята нами від початку гіпотеза про збіг критерію істинності тверджень зі

значущістю категорій доведена.