Reykjavik Magazine

2

8

фестиваль «Молодість»10

13фільм Heima про Sigur Ros

20 – 21Electroclash party від WIZ-ART’у

Iceland Airwaves5

18

Soundtracks

22

16

3

Олександра кОвальчук

ЩО ДО ЧОГО

Припускаю, що на цю сторінку ви потрапили не випадково, а тому хочете знати про нас більше. Ми – журнал, який існує поки що тільки в інтернет-форматі, в майбутньому, сподіваємось, станемо «паперовим» виданням. Випуск № 1, перший, але точно не останній. Пишемо про кіно і трохи про музику, про те, над чим замислюємось, і про що нам самим хотілось би дізнатись. Ми не претендуємо на негайне визнання, але намагатимемось стати для вас «кимось».Відомо, що Рейк’явік – місто з бурхливим нічним життям, чисте і нове, найпівнічніша, «найгарячіша», «культурна» столиця Європи на березі холодного Атлантичного океану з білими ночами і північним сяйвом, гейзерами, землетрусами і термальними джерелами, у країні на острові, де в квітні цього року сталось виверження вулкану. Коли ця назва прозвучала як останній з 20-ти вигаданих для журналу варіантів, в голові співала Björk і вчувалась мелодія пісні Cats групи з назвою столиці Ісландії. Ми хочемо створити таке «місто» для вас – як простір для думок, дискусій, відкриттів, і стати вашим особистим Рейк’явіком.

Темою цього номеру є музичні групи в кіно. Не буду розтлумачувати зв'язок кінематографу і музики, згадувати про фортепіанний супровід німих фільмів наприкінці XIX -на початку XX століття, говорити про взаємопроникнення фільму і кліпу та про «екранізації моментів життя і творчості» груп The Beatles, Joy Division, Nirvana, The Rolling Stones, The Doors і багатьох інших. Просто напишу, що для нас фільму без музики не існує. Саме тому у випуску ви знайдете алюзії на фільм Heima про творчість ісландської групи Sigur Ros, матеріали про фестиваль «Молодість» з однією з «переможних» стрічок Sound of Noise (реж. Ола Сімонссон, Йоханесс Штерне Нільсон, Швеція-Франція, 2010) і про Братиславський кінофестиваль, на якому були представлені «музичні» фільми The Runaways (реж. Флорія Сігізмонді, США, 2010), This Movie Is Broken (реж. Брюс МакДональд, Канада, 2010) та We Don’t Care About Music Anyway (реж. Седрік Дюпір, Гаспар Кюнц, Франція, 2009), прочитаєте статтю про саундтреки, з 2-ох поглядів подивитесь на фестиваль електронної музики Iceland Air-waves 2010, а також отримаєте звіти з подій локального масштабу, довідаєтесь про світові та українські прем’єри цього місяця і відкриєте для себе рубрику AntiRETRO.

Гортайте сторінки, насолоджуйтесь інформацією, all to movie, all to move!

фото Thomas Kalin

Editor’s page

4

Takk!Juraj Kušnierik

за матеріалами видання .týždeň, 43/2010, 25.10.2010, www.tyzden.sk, Словаччинапереклад зі словацької Олександра Ковальчук

В коридорі кав’ярні Kaffibarinn в центрі Рейк’явіка багато людей, над плечима глядачів тільки час від часу можна побачити світловолосу голову Högni, співака групи Hjal-talin. Але чути досить добре. Декілька людей стоять на вулиці під дощем. Фестиваль Iceland Airwaves.

Cпочатку – короткий вступ: Ісландія, за інформацією Ісландської статистичної служби, має 318 200 жителів. За даними Iceland Music Export в цій країні існує 231 рок-, метал-, фольк-, акустичних і електронних груп та співаків. Якщо ми додамо до цього два симфонічних оркестри, кілька камерних ансамблів, пару джазових груп і велику кількість хорів, дійдемо до неймовірного висновку: приблизно кожен десятий ісландець має щось спільне з музикою – як музикант, композитор, промоутер, музичний видавець, звуковик або засновник клубу. При цьому ми не беремо до уваги середню течію поп-музики, яка, зрозуміло, також існує в Ісландії.

Чому це так, не знає ніхто. Дехто шукає причину в давній історії, інші – в традиції аматорських хорів, ще інші – в якісній художній освіті. Ефірне створіння зі світлим волоссям у магазині з платівками говорить, що пояснення можна знайти в «ісландській природі», засновник видавництва Smekkleysa Ási Jonson думає, що вирішальними були панк і ментальність «зроби сам», музичний промоутер Kári Sturluson бачить джерело ісландської творчості в «нудних зимових вечорах», Örvar Smárason з груп múm і FM Belfast говорить, що це «завдяки воді, яку ми п’ємо». […]

Off-venues є особливістю Iceland Airwaves. Центр Рейк’явіка завдяки ним змінюється на музичне місто: грають всюди, грають добре і грають незвично. До музикантів можна доторкнутись рукою, групи грають переважно унікальні акустичні сети. Під час виступу ви можете випити кави, погортати книгу, з’їсти гамбургер, або – у водному комплексі Vesturbaejarlaugin – стежити за концертом, занурившись у гарячу воду типових ісландських hot pots.

Офіційні концерти проходять у venues. Вони починаються ввече-рі близько сьомої і закінчуються під ранок. Для входу на концерти у venues відвідувачі мають мати вишуканий і після розпродажу квитків на фестиваль безцінний браслет (так само, як на фестивалі в Гластонбері, він видається і прикріплюється на зап’ястя лише особі, котра його за-мовила через Інтернет). Це тому, що простір дуже обмежений, і це до-бре. Справа в тому, що Iceland Airwaves – «великий малий фестиваль».

Найбільшим залом є Listasafn Reykjavíkur, тобто Reykjavík Art Gallery, де вміщується близько 2 000 чоловік, до чудового клубу NASA може уві-йти лише 600-700 відвідувачів. Інші вісім клубів розраховані на одну-дві сотні. На практиці це означає, що важко уникнути довгих черг. На щастя, як акредитований журналіст я маю чорний браслет зі зворуш-ливим написом «Darling», і це дозволяє мені легально ігнорувати чер-ги.[...]

Фестиваль Iceland Airwaves виник в 1999 році як простір для пропагування ісландської «альтернативної» музики. Його метою було представити ісландську музику закордонним журналістам і людям зі сфери музики. Перші два роки він проходив у великому спортивному залі з кількома закордонними хедлайнерами. Однак в жовтні 2001 до Рейк’явіка внаслідок нападу на вежі-близнюки не змогли потрапити великі групи з США. Організатори вирішили все одно провести акцію, але перенесли її до центру міста і до малих клубів. Так, не бажаючи цього, вони створили фестиваль з абсолютно унікальною атмосферою.

Закордонними хедлайнерами цьогорічних Airwaves були шведська співачка Robyn і групи Moderat, Hurts, Hercules and Love Affair, Tunng і Bombay Bicycle Club. Жодну з них я не бачив. Мене цікавила музика з льодового острова.[...]

Останній концерт фестивалю. FM Belfast. По суті «розважальна» група. Тобто група для party, група весела, танцювальна. Одна людина запускає електронний фон, одна грає на гітарі і чотири – співають. Але це не Boney M! Пісеньки FM Belfast – чудові і на платівці чи на радіо, концерт у фіналі Airwaves був диким двіжом, сімейним святом. Літали конфеті, публіка співала, стрибала. Внутрішня радість від того, що ви в цей час саме у цьому місці з цією музикою і цими людьми.Потім Iceland Airwaves-= закінчились. Кілька годин сну, літак, дорога додому. Ісландська музика досі загадкова. В понеділок отримую від організаторів фестивалю мейл під назвою «Takk!» Дякуємо.

5

Musik

Немає конкретної причини, чому я вибрала Ісландію … Я нічого не очікувала від Ісландії і Рейк’явіка. Коли я туди їхала, я знала лише, що населення Ісландії приблизно 300.000, а в Рейк’явіку проживає 200.000 … І все. До Ісландії потрапила як волонтер за програмою Union Forum. Я мала право вибору, і вирішила взяти участь у най-більшому музичному фестивалі Ісландії Airwaves 2010 (13-17 жов-тня).Перше моє враження від Рейк’явіка – спокійне невелике містечко. Сонячно холодне. З теплими поглядами людей. І те, що одразу зро-било його вже особливим – там немає McDonald’s!!! Кілька днів пройшли в адаптації до умов, людей, нашого табору … Ми ознайомилися з містом, відвідали термальні басейни, випили кілька пив і … розпочався найдовгоочікуваніший фестиваль краї-ни! Iceland Airwaves 2010 ! Всі мої знання щодо фесту обмежува-лись інформацією, що хедлайнером буде швецька мадонна Robyn. Openair, величезна сцена, охорона, тривалість в кілька днів, на-метові містечка … Завдання волонтерів полягало в охороні певних об’єктів фестивалю і перевірка браслетів (=вхідні квиточки). Вперше я зустрілася з частиною груп, які мали виступати в перший день, по дорозі в супермаркет. Денні безкоштовні концерти відбу-вались будь-де – магазин, дворик, центральна площа, супермар-кет. Ми мали можливість спочатку послухати їх live в неформальній обстановці, поговорити, взяти автограф (нічого взагалі не охороня-ється), а ввечері потрапити на концерт цієї групи в рамках фесту.

Весь фестиваль – це линдання від одного клубу до іншого, з келихом пива/вина в руці, зустріч зі знайомими, концерти улюблених груп на відстані витягнутої руки, хмільні посмішки та беззмістовні розмови. Уявіть, що ці люди проживають ціле життя тут, ходять в одну школу, добре знають один одного (їх, ісландців, всього 300.000!!!), уявіть, що ви знаєте їх теж – і ви всі зустрічаєтесь на одній величезній вечірці Airwaves!!! І найголовніше, що з учасниками груп ви теж добре знайомі! Вчились разом, живете поряд чи просто бачитесь в одному магазині. В одному з магазинів я бачила Björk, але вона не дуже раділа, коли її впізнавали, тому, коли мені довелось пропускати її на вході, я вирішила не показувати, що знаю, хто це.

Рейк’явік став для мене the most party city ever! Можливо, причина в незначній кількості населення, але вихідні вечори в Рейк’явіку схожі на home party. Ваші знайомі – власники клубів, співаки/музиканти з гуртів, охоронці … Ви просто всі разом на цій загальній вечірці, яка називається «просто вечір». Практично всі клуби знаходяться на одній вулиці, і тому ви можете переходити з одного клубу в інший без верхнього одягу, бо залишили його десь ще в першому клубі …

Ось вам листівка з Рейк’явіка: заповнена людьми вулиця, ніч, відкриті двері у всі клуби, дівчата на високих підборах і з макіяжем, келихи в руках, хлопці з цигарками в руках і дівчатами за руки … Спиртне, дим і музика … Океан, музика і романтика … Знаю, чому Рейк’явік спочатку видався мені спочатку спокійним і тихим містом - всі спали після вечора…

ICELAND LOVEКРАЇНА, ЯКА НЕ ІСНУЄОксана вОлОшин

6

1

1+10(Rb-

Ra/400

)

Ea =

w|=0.278x10-5+0.5x10

-7+0.2x10-7=0.285x

10-5<0.3x10

-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10

-7+0.2x10-7=0.285x

10-5<0.3x10

-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+

0.5x10-7+0.2x10

-7=0.285x10-5<

0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-

5+0.5x10

-7+0.2x10

-7=0.285x10-

5<0.3x10-5w|=0.278

x10-5+0.

5x10-7+0

.2x10-7=0.285

x10-5<0.3x

10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

w|=0.278x10-5+0.5x10-7+0.2x10-7=0.285x10-5<0.3x10-5

1

1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1

1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1

1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1

1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1 1+10(Rb-Ra/400)Ea =

1

1+10(Rb-

Ra/400

)

Ea =

1 1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1

1+10(Rb-

Ra/400

)

Ea =

1

1+10(Rb-

Ra/400

)

Ea =

1

1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1 1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1 1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1 1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1 1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

1

1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

The Social Network

Одним з найбільших «вибухів» осені 2010-го року став вихід фільму під назвою «Соціальна мережа». Режисер Девід Фінчер та його команда попрацювали над якістю та промоцією фільму, тому впродовж перших двох тижнів стрічка була лідером прокату. Цікаво, що після релізу фільму в країнах СНД кількість зареєстрованих користувачів почала зростати ще швидшими темпами.

«Соціальна мережа» є екранізацією роману Бена Мезріча «Міліардери поневолі: альтернативна історія створення Facebook». Кінокритики очікували від творців звичайного документального кіно, а отримали історію життя студентів, котрі за збігом обставин і життєвих ситуацій стають відомими та багатими. Девідові Фінчеру, режисеру фільмів «Бійцівський клуб» (Fight Club, 1999), «Чужий 3» (Alien³,1992), «Сім» (Se7en, 1995), вдалось зробити реальну історію з близьких для нас 2003-2004 років вартою перегляду. Після фільму хочеться дізнатись більше про творців Facebook’у, адже вони живуть і працюють саме зараз, в наш час. Справжній Марк Цукерберг сказав, що було би краще, якби фільм про нього і про створення всесвітньої соціальної мережі зняли після його смерті, і стверджує, що в житті він не настільки поганий, а його кіноперсонаж висвітлений не у найкращому світлі перед публікою. Цікаво, що фільм – не лише про створення Facebook’у, але й про особливості стосунків між людьми, котрі працювали над ним, про їхнє життя, переживання та невдачі.

«Звичайного студента» у фільмі майстерно зіграв актор Джессі Айзенберг, відомий за ролями у фільмах «Таємничий ліс» (2004) та «Перевертні»(2005), котрий дійсно має зовнішню схожість зі своїм прототипом. Інші актори – на ролі друзів і ворогів Марка – також підібрані вдало.

Можна багато сперечатись про те, позитивним чи негативним є головний герой, адже під час доленосних подій у житті кожному може «знести» голову, і кожен може заплутатись, тим більше – молодий хлопець зі своїми амбіціями, страхами і бажанням довести щось усім іншим. Але правдою залишається факт, що він – людина, котру важко сприймати однозначно.

Не можемо не погодитись, що результат діяльності юного генія вражає. The Social Network – актуальний фільм з відкритим фіналом, історія, яка розгортається на наших очах, – така ж непередбачувана, як і сам Facebook, майбутнє якого спрогнозувати неможливо.

настя МОлОкО

WorldWide

1 1+10(Rb-Ra/400)

Ea =

7

w|=0.278x10-

5+0.5x10

-7+0.2x10

-7=0.285x10-

5<0.3x10-5

1

1+10(Rb-Ra/400)

1

1+10(Rb-

Ra/400

)

Vamos, España!уляна Прихiд

NU.VS

Запальні і пристрасні іспанці ніколи не сумують, вигадуючи нові проблеми і шукаючи незвичні способи вирішення проблем. Відомо, що ментальність народу впливає на його творчість, тому не секрет, що іспанські короткометражки – одні з найпристрасніших, в них багато душі, емоцій, кожна історія надзвичайно колоритна і надовго запам’ятовується. 4 листопада на показі від WIZ-ART’у нашій увазі було представлено 8 фільмів про особистості, почуття, побутові проблеми та мрії.

Одним з найцікавіших був фільм «Спокусниця». Школяр Педро отримує завдання у школі – намалювати портрет своєї мами. Хлопець вирішує пошукати ідеальну кандидатуру на роль своєї музи, і втіленням «жінки мрії» для нього стає повія. Погодившись на дивну пропозицію юнака, повія позує йому. Режисер Таня Вердузко вдало створила атмосферу такого собі «Мулен Ружу», передала стиль жінок найдревнішої професії, деталі шкільних стосунків тощо. Особливістю фільму є шалена пристрасть хлопця до забороненого й далекого. Він не побоявся піти у небезпечні «райони червоних ліхтарів», прослідкувати за повією, а потім зайти до неї у дім і дати їй зрозуміти, що вона – його муза. Мабуть, режисер хотіла вкотре переконати, що нема нічого неможливого, і треба в будь-якому випадку пробувати здійснити свої заповітні та божевільні мрії.

Режисер іншої короткометражки, Оріана Алькаіне, чудово зрозуміла непросту жіночу логіку. Мабуть, кожна з нас часто забуває про певні інгредієнти тієї або іншої страви. Ірма, героїня фільму «5 спогадів», вирішила приготувати суп. З 5-ти складників вона пам’ятає лише 4. Щоб пригадати останній компонент, вона повертається у найглибші ділянки своєї пам’яті, і їй згадуються випадкові епізоди. Перемотавши плівку своїх спогадів, Ірма пригадує, що їй потрібен шафран. Таким чином, буденна проблема переросла у чудовий сюжет, з яким кожен з нас іноді стикається і житті: запахи, місця, рядки з книги примушують нас знову відчути те, що колись так глибоко переживалось.

Кожен з представлених фільмів по-особливому відкрив життєві реалії для глядачів, що ще раз довело гарячу натуру іспанців. Розпалюючи приховані бажання та думки, Іспанія пропонує своєму глядачеві відвертість, реалії, пристрасті та почуття.

Фаворитом вечора було обрано фільм «Коваль історій» Хосе Ґомеза Ґаллеґо. Коваль – майстер, котрий «творить» життєву стежку людини. Глядачі побачили кілька історій: закохану пару, спортсмена у літах та дівчинку, котру викрали. У Коваля своя розв’язка для кожного – пара попадає в аварію, спортсмену забороняють бігати через проблеми з серцем, а над дівчинкою знущається педофіл. Чи погодяться герої з таким кінцем? Залишитись інертним або змінити власну історію життя – питання, яке існуватиме завжди. Фільм вчить нас боротись за свою правду і не боятись кидати виклик долі. Так чи інакше – у кожного є свій вибір, який потрібно оберігати і відстоювати.

8

NU.VS

Максим Асафатов

«Ніч рекламожерів» цікава тим, що вона об’єднує кілька сотень рекламних роликів з різних куточків світу, демонструючи, чим цей світ живе, до чого він прагне і яким чином людина в ньому досягає успіху. Реклама вже давно переросла свою основну мету – бути засобом збільшення прибутків. Поряд з божевільними роликами і такими, що викликають у глядача шок, існує соціальна реклама, що розкриває актуальні проблеми суспільства. Величезні бюджети, що виділяються на створення реклами, приваблюють до цієї галузі все більше талановитих людей. До того ж, реклама – чудовий простір для кіноекспериментів та втілення різноманітних креативних ідей. Палац Мистецтв 12 листопада прийняв у своїх стінах першу у Львові «Ніч рекламожерів», що тривала шість годин поспіль – шоу, яке регулярно відбувається у більш ніж 100 містах світу і вже у 3-ох українських містах.

Інформація про подію, яку організувала компанія «ДікАрт», з’явилась задовго до самого шоу. Але касири Палацу Мистецтв до останнього моменту не могли нічого сказати ні про вартість квит-ків, ні про можливість завчасного їх придбання. В результаті зали заповнились не повністю. У коридорах на 1-му та 2-му поверхах стояли столики біля невеличких «барів» з напоями та їжею.

Навколо них на стінах висіли «плазми», тому рекламні ролики можна було переглядати і тут. Крім головного кінозалу, був ще один біля гардеробу – з пуфами і столиками від французького тютюнового виробника. Для того, щоб сидіти всю ніч у комфортних умовах, треба було за 10 гривень купити пачку цигарок.

Подія була орієнтована на широку аудиторію, тому в програмі були ролики, які так чи інакше могли зацікавити всіх – можна було і посміятись, і пофілософствувати, і посумувати.

Найбiльше здивування i збентеження викликала велика концентрацiя нудьгуючих охоронцiв на одному квадратному метрi, субтитри виключно росiйською мовою, напис «Нiу рекламожерiв» на екранах пiд час презентацiї шоу.

Деякі з реклам буди незрозумілими: наприклад, 30-ти секундний ролик з ієрогліфами без субтитрів, а в кінці – картинка, на яку, як не подивишся, все одно не розбереш, що на ній зображено.

Можна було побачити типові реклами відомих брендів – Pepsi, МсDonald’s, Coca Cola. Хотілось би виокремити з цього ряду цикл про французький ТВ-канал Orange.

Приблизно 30% з показаного складали досить відомі ролики, які

вже знайшли своїх прихильників у соціальних мережах: реклама для Heineken із зображенням чоловічої «пивної» кімнати, флешмоби для T-Mobile в Нью-Йорку та Лондоні, реклама автомобілів Skoda з тістечок, ролики для Volkswagen та ін. Приємно здивували поляки – рекламних роликів від наших західних сусідів було дуже багато, і складалось враження, що там вже навчились робити рекламу не гірше за американців та британців. Найкращою з польських реклам була соціальна реклама зі слоганом «Чувак, прибирай за своєю собакою», непоганою була серія crazy реклам для пива марки Zubr. Болгари вразили глядачів рекламою соків Viva (мафіозі перевозять у багажниках … не трупи , а «запаковані» соки), з російських роликів найбільше запам’яталась реклама для «Альфа-банку».

Третю підбірку рекламних роликів було присвячено глобальним проблемам світу, а саме палінню та СНІДу. Цікаво було сидіти у залі, курити і дивитись антитютюнові ролики. Найбільш креатив-ною у цьому сеті виявилась соціальна реклама з Дубаї – із зобра-женням жувальної гумки та слоганом «Смак ВІЛ-інфекції».

Жодної української реклами глядач у збірці не побачив. З чим це пов’язано, сказати важко, але факт залишається фактом. Проте український прапор, який несуть українські вболівальники, приблизно на тридцять секунд з’явився на екранах – у британській рекламі… презервативів.

В загальному шоу «рекламожерів» залишило приємні враження. Не зважаючи на очевидні ляпи з боку як французів, так і місцевих організаторів, хочеться подякувати за гарно проведену ніч, на якій можна було насолодитись рекламою всього, що тільки можна прорекламувати.

В кінці дійства (все почалось приблизно о 9-ій вечора, а закінчилось о 3-й годині ночі) було показано кращі ретро-ролики, серед яких була і перша у світі відео-реклама 1898 року, сюжет якої доволі простий – три прачки перуть білизну впродовж цілої хвилини. Деякі підбірки були настільки яскравими, що не згадати про них не можливо. В першу чергу це геніальні реклами VW «Жук» 60-х років і неймовірно дотепний скетч Клода Лелюша на рекламу мінеральної води Contrex. Приємно здивувала колекція «Золотої естонської реклами 80-х». Закінчився показ двома рекламними роликами бразильського MTV 2001 року з девізом «Ми знаємо все про жінок, коли ті займаються сексом» (аналогічним був слоган такого ж сюжету про чоловіків). На думку Жана Марі Брусіко, це одні з найгеніальніших реклам у світі, і з цим важко не погодитись.

Жан Марі Бурсіко, історик та пропагандист реклами, котрий володіє величезною колекцією, в якій більше, ніж 900 тисяч рекламних фільмів усіх часів та народів, у 1981 році почав мандрувати світом, і з кожним наступним роком привозив більше і більше роликів на найвідоміший тепер фестиваль реклами під незмінною відтоді назвою «Ніч рекламожерів» (англ. – «The Night of the Adeat-ers»). За 30 років існування ця «ніч» заполонила світ.

Жан Марі Бурсіко: «Я зробив добірку світової реклами, яка викликає усмішки і піднімає настрій. У цьому році багато фільмів, присвячених Інтернету, зокрема, імпровізації Джона Малковича і Джорджа Клуні в рамках всесвітньої кампанії «Nespresso».У програмі також є смішна добірка естонських фільмів 80-х років, яка припаде до смаку любителям кітчу.

Жан Марі Бурсіко, історик та пропагандист реклами, котрий володіє величезною колекцією, в якій більше, ніж 900 тисяч рекламних фільмів усіх часів та народів, у 1981 році почав мандрувати світом, і з кожним наступним роком привозив більше і більше роликів на найвідоміший тепер фестиваль реклами під незмінною відтоді назвою «Ніч рекламожерів» (The Night of the Adeaters). За 30 років існування ця «ніч» заполонила світ.

Жан Марі Бурсіко: «Я зробив добірку світової реклами, яка викликає усмішки і піднімає настрій. У цьому році багато фільмів, присвячених Інтернету, зокрема, імпровізації Джона Малковича і Джорджа Клуні в рамках всесвітньої кампанії Nespresso.У програмі також є смішна добірка естонських фільмів 80-х років, яка припаде до смаку любителям кітчу.

9

Жан Марі Бурсіко, історик та пропагандист реклами, котрий володіє величезною колекцією, в якій більше, ніж 900 тисяч рекламних фільмів усіх часів та народів, у 1981 році почав мандрувати світом, і з кожним наступним роком привозив більше і більше роликів на найвідоміший тепер фестиваль реклами під незмінною відтоді назвою «Ніч рекламожерів» (англ. – «The Night of the Adeat-ers»). За 30 років існування ця «ніч» заполонила світ.

Жан Марі Бурсіко: «Я зробив добірку світової реклами, яка викликає усмішки і піднімає настрій. У цьому році багато фільмів, присвячених Інтернету, зокрема, імпровізації Джона Малковича і Джорджа Клуні в рамках всесвітньої кампанії «Nespresso».У програмі також є смішна добірка естонських фільмів 80-х років, яка припаде до смаку любителям кітчу.

Жан Марі Бурсіко, історик та пропагандист реклами, котрий володіє величезною колекцією, в якій більше, ніж 900 тисяч рекламних фільмів усіх часів та народів, у 1981 році почав мандрувати світом, і з кожним наступним роком привозив більше і більше роликів на найвідоміший тепер фестиваль реклами під незмінною відтоді назвою «Ніч рекламожерів» (The Night of the Adeaters). За 30 років існування ця «ніч» заполонила світ.

Жан Марі Бурсіко: «Я зробив добірку світової реклами, яка викликає усмішки і піднімає настрій. У цьому році багато фільмів, присвячених Інтернету, зокрема, імпровізації Джона Малковича і Джорджа Клуні в рамках всесвітньої кампанії Nespresso.У програмі також є смішна добірка естонських фільмів 80-х років, яка припаде до смаку любителям кітчу.

Нове кіно ІталіїFestiWalls

Олена Левчук

Дія фільму розгортається на фоні зародження студентської революції 1968 року. Сюжет «Великої мрії» побудований на реальних подіях того часу, ритм яких передає колорит доби і має ознаки драматичності, оскільки кожен дійовий персонаж є носієм певної моральної, суспільної, політичної концепції. Кожен з героїв уособлює певну ідею і має свою мрію – молодий поліцейський, котрий хоче здобути освіту актора, дівчина з багатої сім’ї , котра прагне рівності і справедливості… Головним мрійником фільму можна назвати самого Плачідо, котрий згадує про юність, про італійську весну 1968-го. «Велика мрія» – перш за все його особисте бажання змін та реалізації. Конфлікт почуттів і обставин побудований у фільмі на зіткненні контрастних тем: батьки – діти, бідні – багаті, утиск влади – протести студентів.

Слова «любов» і «революція» у стрічці стали неподільними. Почуття головних героїв випробовуються екстремальними умовами. Вони романтики-мрійники, вільні в своїх пристрастях. Їхня перша справжня любов, як спалах вибухівки – яскрава, наповнена світлом, але загрозлива всередині.

18-22 грудня львівський глядач мав змогу оцінити проект «Тиждень італійського кіно», який організувала компанія «Артхаус Трафік» спільно з Італійським культурним центром. Підбірка складалась з 5-ти фільмів, які максимально відображають атмосферу країни – нестриманість у почуттях любові, відваги, гумору, справжнє життя, акценти на деталях, життєрадісні легковажні сюжети. Нове італійське кіно, яке представляють молоді, сучасні режисери, котрі працюють з незалежними продюсерами та експериментаторами.

Спеціальним гостем «Тижня італійського кіно» був італійський актор, відомий нашим мамам і бабцям як «комісар Каттані», а тепер – чудовий режисер Мікеле Плачідо. Він представив фільм-учасник конкурсної програми у Венеції-2009 – «Велика мрія».

ciao rivoluzione

10

РОЗМІР МАЄ ЗНАЧЕННЯМаксиМ ІванухаЯкби у кожного дня народження був ще один відповідник в році – це

особисте свято втратило би сенс. Так і з «Молодістю», яка щороку у жовтні була чи не єдиним кінофорумом в Україні. Проте цьогоріч в Україні вже відбулись інші два гучні фестивалі: другий Київський МКФ (25.05-1.06), яким керує Б.Ступка, та перший Одеський МКФ (16-24.07), проведенням якого завдячуємо дружині «сильного» політика – Вікторії Тігіпко. Сороковий ювілей «Молодість» зустріла неймовірно стійко, не зважаючи на всі проблемні питання в політиці та фінансуванні.«Головний кінофестиваль країни» – такою гучною заявою організатори фестивалю змусили всіх новачків притихнути і віддати шану «Молодості», яка ніколи не завершиться, навіть якщо її вік досягне пенсійного. Розпочалось усе традиційними спалахами фотокамер та червоною доріжкою, недешевим пафосом біля Національної опери України в центрі Києва, де відбулося відкриття фестивалю. Здавалось, приміщення не витримувало такої концентрації зірок, і на сцені у виконанні ведучих Ренати Літвінової та Жерара Депардьє розпочалась абсолютно несмішна вистава. На сцені діялось без перебільшення казна-що: екрани вимикались, дивним чином з’являлись зірки: французькі актори Софі Марсо, Крістофер Ламбер, Фанні Ардан, росіянин Владимир Меньшов. Усі отримали «Золотих оленів» за внесок у кіномистецтво і, залишившись на сцені, спостерігали за невмирущими «дикими танцями» Руслани, виступами гуртів «ВВ» та «Сплін» тощо. Усе це дійство з часом почало нагадувати вечір пам’яті якогось актора, і я вкотре переконався у тому, що «відкриття» і «закриття» – це суто богемні штуки. Для простих кіноманів свято розпочалось наступного дня, з кінопоказами, на які еліта зазвичай не ходить за браком часу.

Головним кінопотрясінням фестивалю стала конкурсна програма, де в нерівному бою перемогло «Щастя моє» Сергія Лозниці. Уродженець Білорусії відзняв фільм у російському контексті за сприяння українського продюсера Олега Кохана, німецьких та нідерландських партнерів. Чудовий стиль, псевдодокументальний почерк і хороша акторська робота Віктора Немця здивували присутніх на перегляді натуралізмом, якого у фільмі достатньо у дуже концентрованому вигляді. Тріумф С.Лозниці був прогнозований і заслужений, зважаючи хоча б на те, що у Каннах фільм боровся за головний приз, що для українського кіно взагалі нонсенс. Звичайно, з’явились недоброзичливці, котрі докоряють режисерові у зв’язку з російськомовністю роботи, хоча в Росії до цього фільму ставляться негативно, знаходячи у ньому русофобію. Така вже невизначена доля цієї стрічки, яка в будь-якому разі залишається чудовим винятком в сучасному українському кіно.

Другий приз фестивалю взяла абсолютно позитивна робота «Звуки шуму» (Sound of Noise, реж. Ола Сімонссон, Йоханесс Штерне Нільсон, 2010) виробництва Швеція-Франція. Фільм про незвичних, анархічних митців, що створюють музику, використовуючи найоригінальніші пристрої: медичне обладнання, високовольтні лінії тощо. Гумору у фільмі з чудовим саундтреком дуже багато. Під час перегляду глядачі постійно аплодували, і здавалось, що стрічка одразу після завершення сеансу отримає усі призи фестивалю. Такого позитивного заряду ні до, ні після «Звуків шуму» жоден з фільмів присутнім не подарував.

Несподіванкою конкурсу стала мексиканська драма «Високосний рік» (Ano Bisiesto, реж. Майкл Роу, 2010) з сюжетом «не для слабкодухих». Головна героїня відзначила останній день календаря червоним кольором. Вона самотня і неприваблива, її відвідує чоловік, вони займаються садомазохізмом, здається, вона його кохає, і її календар не завершиться на цьому місяці… Стрічку молодого режисера Майкла Роу також було презентовано в Каннах, де вона отримала «Золоту камеру» за дебют. У Києві журі на чолі з Марком Каро віддало фільму приз за найкращу акторську роботу. Шкода лише, що актриси не було на нагородженні.

Позаконкурсна програма була насичена цікавими стрічками, як от «Поезія» (Poetry, Південна Корея, 2010) Лі Чан Дона, що з першого до останнього кадру тримала глядача у стані затамованого подиху від відчуття досконалості форми та стилю. Ретроспектива видатного французького режисера Еріка Ромера відкрила світло на насичену кінематографію його робіт – від чорно-білого шедевру «Моя ніч у Мод» (Ma Nuit Chez Maud, 1969) до циклу його сезонних повчальних казок. У спеціальній програмі «20+20» глядачі могли переглянути знакові фільми в історії фестивалю – короткометражку Ф.Озона «Віктор» (Victor, 1993), драму Лукаса Модіссона «Чортів Омоль» (Fucking Åmål, 1998) і український шедевр «Вавилон ХХ» (реж. Іван Миколайчук, 1979), «Неглибоку могилу» (Shallow Grave, 1994) Денні Бойла та екстраординарне «Життя Ісуса» (La vie de Jésus, 1997) Бруно Дюмона. Спеціальною подією став показ останньої на сьогодні роботи Жана-Люка Годара «Фільм-Соціалізм» (Film Socialisme, 2010), в якій абсурд настільки невичерпний, як і маразм, який намагаються прикривати назвою «мистецтво».

Фестиваль залишився у минулому, а з ним – і його трішки краще за початок закриття, на якому виступила Людмила Гурченко, змусивши присутніх задуматись над «Молодістю» як суто психологічним явищем.

фото Ярина Груша

11

уляна Прихiд

Фантомний біль

Відвертим, болючим і реалістичним є нове німецьке кіно, яке презентував «Артхаус Трафік» у рамках фестивалю «Нове німецьке кіно» 4-10 листопада в кінотеатрі «Київ» у Львові.

Одним із 5-ти показаних є «Фантомний біль» - фільм Маттіаса Емке з Тілем Швайгером у головній ролі. Фільм про біль того, чого нема — лише втративши щось, ми починаємо переосмислювати свій спосіб життя, вчинки, розмови, плани на майбутнє.

Марк – душа компанії, він завжди розважає всіх оточуючих, приваблює жінок, захоплюється велосипедними поїздками по світу і записує свої пригоди. Але при цьому у нього немає грошей, він забагато п’є і замало часу приділяє своїй доньці. Попавши в жахливу аварію, Марк змушений попрощатись з найважливішою для нього частиною тіла. Жахливі фантомні болі переслідують його, болить не тільки ампутована частина, болить і все інше. Як тепер жити? Як заробляти гроші? Як вдавати, що ти сильний і нічого не трапилось?

Цілий рік Марк намагається віднайти себе, жартувати, як колись, і продовжувати зводити жінок з розуму. Цей час допомагає йому переосмислити своє життя і багато чого змінити.

Тіль Швайгер, відомий багатьма драматичними ролями, чудово виконав своє нове завдання – зіграти не тільки сильного, а водночас і слабкого чоловіка, котрий має побороти насамперед себе, щоб чогось добитись. Особливістю фільму є те, що він базується на реальних подіях, які стались з другом Емке — Штефаном Зумнером — у 2004 році. Цікаво, що Штефан є одним з дублерів Швайгера у фільмі. Роль доньки Марка зіграла донька Т. Швайгера, і їхній творчий тандем дуже гармонійно «вписався» у фільм.

М. Емке вміло показав реалії людського життя з двох сторін: матеріальної і духовної. Перемішавши різні настрої, важкі і позитивно забарвлені сцени, режисер намагався проникнути у свідомість кожного глядача і протримати його в напрузі впродовж всього фільму, що рідко вдається сучасним фільммейкерам.

«Фантомний біль» прокричав про те, що ніколи не можна здаватись, зупинятись, боятись, не зважаючи на фізичний стан або принципи.

FestiWalls

12

САМ СОБІ МЕДІАМЕЙКЕРОлена Левчук

Напевно, кожному відома ситуація, коли дивишся щось по ТБ, скажімо, ту ж саму рекламу про улюблений напій, і виникає думка, що можна було би зняти краще. Тепер власні сили у зйомках можна спробувати на «Кіномедіа».

Це своєрідний фестиваль, не схожий на інші новизною своєї ідеї. Головна тема лекції від «Кіномедіа» у Львові – «Мас-медіа: засіб маніпуляції, чи об’єктивне відображення дійсності» – на перший погляд дещо складнувата, але її можна перефразувати так: медіа є одним з голових важелів формування суспільної думки. А якщо вже зовсім по-простому, то цю думку можна звести до того, що не варто попадати під «зомбування», треба намагатись сприймати подану інформацію об’єктивно.

Програма фестивалю складається з двох частин: перегляд ретроспективних фільмів та конкурс кіноробіт українських режисерів, а також серія відкритих лекцій, під час яких доповідачі доступно і невимушено розповідають про роботу та специфіку проекту «Кіномедіа».

Першими почути таку лекцію у Львові усі бажаючі змогли у приміщенні ЛНУ ім. І. Франка, тому більшу частину слухачів складали студенти, на котрих і спрямований фестиваль.

Практичною частиною лекції став майстер-клас про те, як за допомогою підручних та обмежених технічних засобів можна знімати якісні кінофільми. Це заняття провів Віктор Пивоварчук, продюсер «Relative Light Entertainment». Віктор дійсно добре знає свій фах – він за досить короткий час розповів, як зняти фільм навіть в «домашніх» умовах. Головне, як банально це не звучить, мати бажання до роботи, а після цього і муза з’явиться, щоб написати сценарій, і команду можна буде набрати, і гарно виставити кадр вдасться. Україні потрібні нові режисерські таланти, а молоді люди мають, що сказати, хочуть висловити свої думки та виразити емоції, розкрити себе в «кіношному» варіанті. Сучасні технології тільки сприяють цьому – тепер фільми можна знімати на фотоаппарат з великою роздільною здатністю – просто слід сфокусувати власні фантазії, відчути насолоду від творення чогось нового, чогось свого.

«Я не є чоловіком медіа, в кращому разі – спостерігач», – сказав Юрко Прохасько, гість і доповідач лекції. Саме зі сторони спостерігача Юрко висловив своє незадоволення щодо неякісних медіа в Україні. Звісно, потрібні зміни для того, щоб модерне суспільство мало різні точки зору, подані з усіх ракурсів, має існувати системно обгрунтувана інформація, але щоб назватись «якісним медіа», треба докласти чимало зусиль. В Україні є багато людей різного віку, котрі стверджують, що не люблять наше телебачення. Основна причина цього – у естетичних якостях, точніше, у їх відсутності у ЗМІ, тому що мас-медійність виконує лише інформаційну функцію і практично позбавлена функції насолоди. Капітал панує світом і диктує свої новини, і ця комерціалізація суспільства досягає глобальних масштабів. Така заангажованість спотворює наше сприйняття світу. Читач або глядач, котрий не знає альтернативи, починає думати, що «так і має бути».

Для того, щоби щось змінити, молодим людям просто необхідно внести зміни в цю систему, тому що діти 21 століття – не просто гвинтик у цій системі, а один із головних її елементів.

«Кіномедіа» – некомерційний кінофестиваль про принципи роботи

газетярів, репортерів, телеведучих, практиків PR і інших, хто пише, знімає,

розповідає та творить у сфері медіа. Фестиваль у 2010 році проводиться

вперше. Ініціатором та організатором фестивалю «Кіномедіа» є Незалежна

Асоціація телерадіоМовників (НАМ) за підтримки кіностудії FILM.UA.

Here&Now

13

Документальний фільм Heima – один з найкращих в своєму жанрі, які мені доводилось бачити. Слух і зір у ньому стають одним відчуттям. Фільм вражає не менше, ніж самі Sigur Ros, коли слухаєш їх вперше.

Sigur Ros – найвідоміший ісландський музичний “експорт” після Björk і The Sugarcubes. Гурт неповторний, його музика – атмосферна і глибока.

Влітку 2006-го, одразу після свого світового турне на підтримку свого четвертого альбому Takk, після 13 місяців подрожей, Sigur Ros, повернувшись на батьківщину, провели серію безкоштовних концертів по Ісландії. Учасники гурту говорили про спонтанність цього рішення, яке згодом перетворилось на незабутні враження, відзняті на плівку.

“Heima” ісландською означає “вдома” або “батьківщина”. Проект полягав у тому, щоб ділитись музикою з людьми, даючи їм відчуття краси і усвідомлення того, ким вони є. Люди приходили звідусіль – публіка різного віку, різних соціальних груп, цілими сім’ями, і наодинці, і всі вони ставали частиною неповторного моменту.

Sigur Ros показують нам світ свого звуку. Острівна земля, позбавлена забруднення природою і людиною. Впродовж 97-ми

хвилин фільму ми бачимо кадри, що перехоплюють дух.

Один з учасників групи пояснює: “Тут у нас є простір, простір як в особистому житті, так і в землі. Маленькі спільноти людей нелегко діляться своїм простором...” Концерти вібувались в різних місцях, в кожному з 16-ти міст Sigur Ros грали в концертних залах, на

гігантських фестивальних сценах, у занедбаному риболовецькому комплексі, в горах.

Режисер фільму Heima, канадець Дін Деблуа, аніматор та сценарист, більш відомий своїми діснеївськими анімаційними фільмами “Лілу та Стітч” (2002) і новим “Як тренувати свого дракона” (2010), вдало виконує свою роботу, перетворюючись на нашого провідника на шляху до місць неторканої краси Ісландії.

Слова пісень Sigur Ros – суміш ісландської мови та вигаданої “хоуплендіш”. Можна зрозуміти історію краще, якщо знати біографію її автора – так само із певним стилем в музиці, якщо Ви поцікавитесь культурою, в якій він виник.

Червоні повітряні змії у небі, відбитки ніг на піску, обличчя... Все це спонукає нас стати частиною неповторного досвіду, відчути ту атмосферу хоча б на мить.

Heima. звучання в образах“Один з найкрасивіших аудіовізуальних досвідів року”

Empire Magazine, 2007

Jos Ephka

Top Topic

14

ОКЕАНИ

Вода – сильна стихія, їй властиві найрізноманітніші синоніми: від «життєдайна» до «руйнівна». Тому існує так багато слів для опису води, тим більше, коли води багато, коли її – моря, або й океани.

Саме такі «Океани» нахлинули на Львів – у вигляді документального фільму французького режисера Жака Перена. Фільм створено не за допомогою комп’ютерної графіки, а лише за рахунок використання графіки природи.

Підводний світ є чимось іншим, незбагненним, наповненим невагомістю. Здається, що це нереальний світ, але парадокс полягає в тому, що він – реальніший за дощ за вікном. Ми не повинні втручатись в цю непорочність і самодостатність Океану, ми там зайві. Ми можемо бути лише добрими сусідами. Людина – результат еволюції за мільйони років, але за якесь десятиліття ми зупинили процес еволюції, винищивши багато видів живої природи. Можливо, це наше майбутнє – сприймати світ штучно – в зоопарках, тераріумах, акваріумах, дивитись на опудала вже неіснуючих тварин у музеях.

У фільмі є момент, коли декілька риб потрапляють в рибальські сіті і одразу ж помирають, тому що для живої природи кращий вихід – померти, ніж бути в неволі.

Музика фільму заслуговує на окрему увагу, над нею працювала велика група людей. За допомогою звуків творці намагались показати, яким безмежним і неосяжним є підводний світ. Музика відображає те, що відбувається на екрані, при цьому вона віддає зображенню панівну роль, супроводжуючи дію і підсилюючи зорові образи, починається з окремого звуку і перетворюється на оркестрові полотна, залежно від психологічної атмосфери фільму, тому не дивно, що ім’я композитора стоїть на перших місцях в титрах.

Всі жителі океану – всі актори фільму – виконали свою роль якнайкраще, Жак Ів Кусто міг би бути за них гордим. Зовсім не зла акула, величний кит, крикливі тюленьчики, граційний дельфін, вдумлива черепаха, самотній пінгвін, риба-меч і морська зірка – у них є своя любов, свої халепи, своє життя і своя смерть… Їхній крик про допомогу німий, тому вони намагаються послати нам меседж у фільмі.

Можливо, фінальні сцени – дещо передбачувані, але правдиві: людям слід бути поєднаними з природою, і нашою метою має бути її захист, навіть якщо це захист від нас самих.

WorldWide

Олена Левчук

15

«Мудацтво – це не обов’язково щось робити. Можна й нічого не робити, а все рівно бути мудаком» Юлія Шашкова

настя МОлОкО

Я не дивлюсь українське кіно. Я не дивлюсь українське кіно не тому, що не люблю його дивитись, а тому, що його тепер просто немає. Зараз достойного кіно нема. В Україні є кілька університетів, де готують режисерів, котрі, так і не знявши свій повнометражний фільм, залишаються працювати на телебаченні або в рекламі. Можна говорити про те, наскільки винна країна у цьому всьому, що вона не підтримує, не дає розвиватись, але, в принципі, не вважаю таку думку цілком вірною. За останні роки в українських містах проходять кінофестивалі, проходять успішно, мають своїх шанувальників і постійних глядачів. Найголовніше – транслювати кіно «українського виробництва» організатори не відмовляються, а навіть навпаки. І все ж режисерів не чути-не бачити, і фільмів від них так само. Винятки є, але їх надто мало.

Тому хочеться, щоб відбувалось більше подій, які ставлять під сумнів подальший застій розвитку українського кіно. Проект «Мудаки. Арабески» – нове, безбюджетне, артхаусне кіно – щось «з того кращого», якого Україна ще не бачила.

Почалось все у 2008 році, коли Володимир Тихий, один з режисерів, а водночас продюсер проекту, прийшов до Дениса Іванова (засновник «Артхаус Трафік») і сказав, що «Треба знімати. Знімати кіно про мудаків!». Чому саме про мудаків, пояснювати не довелось, адже, як сказав сам В.Тихий, «Бо так у нас все і робиться…» .

І шоу почалось! Тобто почались зйомки під керівництвом ініціативної групи молодих українських режисерів (Володимир Тихий, Юлія Шашкова, Іван Тимшин, Мирослав Слабошпицький, Анатолій Лавренишин, Віра Яковенко, Аксінья Куріна, Роман Бондарчук, Юрій Ковальов, Дмитро Коломойцев, Жанна Довгич ). Знімали про Україну, про наболіле, про сьогодення.

Плідна робота винахідливих режисерів та їх команд почала існувати у вигляді повнометражного кіноальманаху «Мудаки.

Арабески». Альманах складається з 14-ти частин, тобто з 14-ти фільмів (в основному від 3 до 11 хвилин). Родзинкою проекту, без сумніву, є фільм «Українська література: посібник для мудаків» режисерів А. Лавренишина та Д. Коломойцева. Суть трихвилинного фільму-анімації полягає в тому, що перед нами – підручник української мови, на сторінках якого можна побачити, про що насправді думали підлітки у радянських школах під час уроків. Можна було би проводити паралелі із власними спогадами, але все ж цікавіше дивитись, як це було у когось. Нічого непристойного у короткометражці нам не демонструють, все дуже стримано, але весело. Незрозумілим для мене залишається факт того, що за весь час показів короткометражок про «мудаків» у Львові жодного разу саме цей фільм не показали - побачити його могли тільки журналісти на прес-показі. Чи цього захотіли львівські організатори, чи самі режисери так забажали – залишається загадкою.

Презентація проекту відбулась восени 2009 року, а потім фільми з успіхом мандрували світом – побували в Іспанії, Грузії, Італії, Росії, Великобританії, у кількох штатах США, а окремі картини режисерів, котрі безпосередньо взяли участь у створенні проекту, було представлено в Грузії, Чехії, Хорватії та Німеччині, і їхні роботи неодноразово отримували різноманітні нагороди. У нашій країні «Мудаків» можна було побачити лише у трьох містах: Києві, Львові та Одесі.

Після виникнення проекту «Мудаки. Арабески» вже не так легко буде сказати, що українського кіно немає. Воно є і, сподіваюсь, таки продовжуватиме бути.

МУДАКИфото Олесь Дацко

NU.VS

16

12-ий за рахунком міжнародний кінофестиваль Bratislava (5-11 листопада) розпочався для нас з невичерпних тем води і кохання, хоча ніщо не віщувало ні дощу, ні сліз. В наступні дні ми теж бачили воду і почуття на екрані: нормандський берег Атлантичного океану у фільмі Pauline à la plage (Pauline at the Beach, реж. Ерік Ромер, Франція, 1983), де 6 головних героїв, котрі разом проводять час і мають певні особисті стосунки між собою, намагаються пояснити один одному суть поняття «кохання», хоча кожен з них має свій, відмінний від інших, погляд на нього; велика ріка Волга у фільмі «Овсянки» (реж. Алексей Федорченко, Росія, 2010), в якому глядач потрапляє до інших світів – кінопоема про кохання і втрату, в якій поєднуються досвід народу, етнографічне дослідження і оповідання в стилі road movie; пляж в Шіндурі у фільмі Haebyeonui yeoin (Woman on the Beach, реж. Гон Сан Су, Південна Корея, 2006), який представляє «нову хвилю корейського кіно» і основою сюжетної лінії якого є безперервні любовні трикутники, що виникають знову і знову з участю тих самих і нових героїв, оманлива любов і болісна зрада, і роздуми над тим, що є реальним і нереальним в стосунках між людьми.

Відчутною була велика кількість «інтернаціональних» фільмів: Lucky Life (реж. Лі Айзек Чун, США, 2010), створений під впливом натхнення від поезії американського поета Геральда Стерна, і знятий режисером з Нью-Йорку, батьки котрого походять з Південної Кореї; Budapeste (Budapest, реж. Вальтер Карвалью, Бразилія, Угорщина, Португалія, 2009) – екранізація роману відомого бразильського музиканта Шика Буарке, дія якого відбувається в столиці Угорщини Будапешті; City of Life (реж. Алі Ф.Мустафа, ОАЕ, 2009) – перший ігровий фільм з Об’єднаних Арабських Еміратів, трилер і своєрідний «портрет» Дубаю, в якому головними героями є індійський таксист, як дві краплі води схожий на боллівудську зірку, і колишня румунська балерина, котра намагається знайти у великому місті кохання і дружбу.

Двома основними темами, що об’єднували стрічки у секції конкурсних повнометражних фільмів, були сім’я та природа. Тому не дивно, що найкращим документальним фільмом стала шведська картина Familia, а гран-прі фестивалю отримав фільм з великою кількістю пейзажів – Le Quattro Volte. Документальний фільм, який не сприймався як документальний, фільм шведського виробництва, в якому не було нічого шведського – Familia (реж. Мікаель Вістрьом, Алберто Герсковіц, Швеція, 2010) – заслужено отримав нагороду «за інтимний підхід до змалювання сімейної дороги і великої драми і оспівування кохання в суворих умовах». Le Quattro Volte (The Four Times, реж. Мікеланджело Фраммартіно, Італія, Німеччина, Швейцарія, 2010) запам’ятався статичними кадрами, постійними повторами тих самих ракурсів, напруженим

намаганням передати глибину – на жаль, пересічний глядач не витримав і 15-ти хвилин перебування в залі.

В журі секції ігрових фільмів IFF Bratislava 2010 було 5 директорів найпрестижніших світових фестивалів (з Парижу, Пусану, Сан-Себастьяну, Сараєво, Карлових Вар), а VIP-гостями стали легенда світового ігрового та анімаційного кіно Ян Шванкмаєр (Чехія), яскравий представник хвилі «нового аргентинського кіно»

Пабло Траперо, режисер і сценарист Рафаель Надьярі (Франція) і відомий угорський режисер, актор та сценарист Корнел Мудруцо.

Найбільший фестиваль у Словаччині під керівництвом нового художнього директора Метью Дарраса, що цього року продемонстрував 111 повно- і 85 короткометражних фільмів, мав перед собою особливе завдання — «повернутись» до міста і «об’єднатись» з ним, тому покази проходили не лише в Palace Cinema (multiplex в торговому центрі Aupark у районі під назвою Petržalka), але й в центрі, в кінотеатрі Mladosť, а також в залі кіноклубу 35_mm в приміщенні факультету кіно- і телебачення Інституту музичного та театрального мистецтва (VŠMU) і в Словацькій національній галереї. Метою фестивалю було «наближення» до глядача, тому зранку кожного дня в готелі Carlton відбувались зустрічі з режисерами, а після переглядів фільмів зацікавлені брали участь в дискусіях і ставили свої запитання авторам.

Як і після кожного фестивалю, залишились фільми, які дуже хотілось, але не вдалось побачити, і з’явились численні приводи для роздумів. Отже, організатори виконали своє завдання – захопити, зацікавити і розповісти про існування стрічок, які варто знайти і переглянути.

ВСЕ ЦЕ ФІЛЬМОлександра Ковальчук

FestiWalls

фото автора

17

Команда WIZ-ART’у завершила осінній сезон показом короткометражок «Vid-eoART», який традиційно відбувся в Палаці мистецтв. До програми входили роботи людей, котрі не знімають «блокбастерські» фільми, а сидять довгими вечорами і щось «чудять» за комп’ютером — не професійних режисерів, а кліпмейкерів, віджеїв, дизайнерів і просто відеомитців.

Кожна короткометражка не схожа на іншу, але всіх їх об’єднує слово «психоделіка». Кадри — як галюцинації і як засіб спотворення чуттєвого сприйняття — кольори здаються звуками, а звуки набирають форми, кольору або навіть запаху. Відео підсилює емоційний стан, що трансформується з приємного збудження в депресію: «Плаваюча голова» (режисер — Бен Дікінсон) викликає сміх, «Щасливець» (Еб Ху) – сум. Всюди є абстрактне бачення, що має свій підтекст — один із засобів вираження підсвідомого світу автора. Роботи з показу «VideoART» — це сильні та яскраві фантазії авторів, що образно відображають реальний світ.

Після перегляду глядачі відзначили роботу Клеменс Піхлер «Аннаоттоанна». Короткометражка, на перший погляд, дещо незрозуміла, але основною в ній є тема кохання — одвічна і знайома всім. Любов головних героїв набирає дивного розвитку у часі: «Аннаоттоанна» — це така собі часово-просторова «любовна гра». Отто, почавши стосунки, думає, що це тимчасово, і що він завжди може припинити їх і знайти собі нову кохану, проте все змішується — годинник пішов в іншу сторону і в кінці приходить усвідомлення, що все може стати новим початком.

ВПЕРЕД!Олена Левчук

NU.VS

18

soundtracksВ останньому чарті Billboard Hot 100 трек Black Eyed Peas – The Time з’явився одразу на 12-му місці. Це означає дві речі: Америка вперше з часів диско купує танцювальну музику, і за наступні кілька тижнів ціни на фільм «Брудні танці» (Dirty Dancing), частинкою саундтреку якого є оригінал, на основі якого BEP зробили семпл, трохи зростуть. Саундтрек до цього фільму визнаний одним з найкращих в історії кіно, і, принаймні на 1987-ий рік, у ньому дійсно була одна з найкращих підбірок музики – як вже відомої (The Ronettes – Be My Baby, наприклад), так і спеціально написаної для цього фільму (She’s Like The Wind, яку виконує сам «дьотіденсер» Патрік Свейзі).

Термін «саундтрек» з’явився приблизно в 50-их в Америці, коли, щоб пластинка з музикою (тоді – спеціально написаною для фільму) краще продавалась, на ній писали «Original motion picture SoundTrack». Але сам звуковий супровід з’явився, звичайно, набагато раніше…раніше навіть за звук в самих фільмах, і залежав він від майстерності тапера, котрий сидів в кутку сцени і грав на піаніно. Коли в кіно з’явився звук, тапери залишись без роботи, зате герої цілувались і рятували світ вже під цілі оркестри (як в увертюрі до «Віднесених вітром»). В 60-их у фільмах з’явився рок, в 70-их – фанк, а80-ті принесли синт-поп і олдскульний хіп-хоп. Більшість фанів Underworld впевнені, що їх улюбленці не стали б такими, якби в 90-их не віддали свій Born Slippy в ОSТ до Trainspotting. В 90-тих також з’явився Тарантіно, котрий добором треків вражав чи не більше, ніж самими фільмами. Якщо виділити когось з композиторів, котрі писали для фільмів, то перші з тих, хто спадає на думку, – Енніо Морріконе (легше, думаю, перелічити фільми, з якими він не працював), Ганс Ціммер (в основному спеціалізується на родинних та дитячих фільмах – «Король Лев», наприклад) і Ян Хаммер (його саундтрек до серіалу Мiami Vice мав набагато більший успіх у продажах, ніж сам серіал).

В 00-ві фільми нарешті заповнила електронна музика, і потреба у традиційних композиторах трохи зменшилась, тому що з’явилась велика кількість нових талантів, котрі почали заміняти стару команду, вже не здатну працювати з новими звуками. За останні півроку в Інтернеті можна знайти 4 саундтреки до фільмів, зроблених електронними музикантами (подекуди – ними ж і зрежисованих). Перший – альбом геніального піаніста і найкращого друга Алекса Ріди (Boys Noize) Чіллі Ґонзалеса, що вийшов саме в результаті закінчення зйомок фільму, знятого за його ж сценарієм (у співавторстві з Селін Скьяммою). «Вежа зі слонової кістки» (Ivory Tower) – фільм про гру в шахи, в якому в головних ролях знялись сам Ґонзо та Tiga. Самого фільму, окрім вирізок з нього (наприклад, таких, як кліп Ґонзалеса I Am Europe), на жаль, побачити ще не вдалось, а от саундтрек вже давно «живе» у мене на плеєрі. Ґонзалес та Алекс, котрі працювали над ним, розділили свої повноваження, тому кожен трек в альбомі – це мелодії першого в обробці другого. Mr. Oizo, котрий зрежисував вже другий свій фільм, відірвавши від неробства Ксав’є з Justice, наповнив його звичними для себе електронними мелодіями.

«Ґума» (Rubber) – фільм про шину-вбивцю, який вже бачила, напевно, вся Європа, судячи з відгуків, по швидкості розгортання сюжету нагадує фільм двох інших французів – Daft Punk’s Electroma. Жодного поганого відгуку про звукову доріжку я не знайшов – навпаки, як тільки Tricycle Express, а потім і Rubber просочувались в Інет, вони одразу ж попадали в десятку блог-чарту Hype Machine. Daft Punk також нарешті відірвались від своєї концертної діяльності, випустивши саундтрек до діснеївського фільму «Трон: Спадщина» (Tron: Legacy) (рімейк фантастичного фільму 1982-го року). Для стилю Daft Punk, який не мінявся з часів Interstella 5555, такий фільм – просто ідеальний. Єдиний з четвірки, який можна буде побачити у наших кінотеатрах, і багато хто піде на нього саме щоб послухати, а не подивитись. Творці фільму, запросивши на роботу Томаса і Ґая-Мануеля, крім додаткових фінансових витрат, отримали ще одну проблему – треба було дуже постаратись над створенням сюжету, щоб фільм не перетворився на двогодинний кліп французьких роботів. Судячи з підбірки, що з’явилась два тижні тому, Daft Punk непогано потренувались перед випуском свого першого після 2005-го року альбому.

Останній з фільмів, саундтреки в жанрі електроніки до якого «гуляють» в мережі – фільм Ромейна Гавраса (більш відомого своїми кліпами, наприклад, Justice – Stress або M.I.A – Born Free) «Наш день прийде» (Notre jour viendra), який відкрив з нового боку такого музиканта, як SebastiAn. Незвично чути спокійні фортепіанні мелодії замість його електрозапилів (навіть ідеолог лейблу Ed Banger Records, Busy P, в одній з недавніх передач, поставивши один з треків ОSТ посеред сету, поспішив нагадати слухачам, що вони не перемкнули радіо, і це просто експерименти Себи). Як і трейлер фільму (одну з головних ролей виконуватиме Венсан Кассель), сюжет якого поки що майже не відомий, саундтрек справляє непогане враження і змушує дочекатись початку 11-го року, щоб послухати його вже під відеоряд.

Дарко Лісень

Top Topic

19

Mr.Somebody

Уляна Прихід

Михайло Кацурін: «Візьміть приклад з мене – зніміть щось, нікому не зрозуміле, але зробіть це красиво»

Фото з архіву режисера

Мабуть, мало хто з нас ще не бачив ролик «Аристократи». Мелодію з нього дехто вже давно має на телефоні, але досі не ясно, в чому ж успіх цього відео. Нам вдалось поспілкуватись з головним режисером і одночасно героєм відео Михайлом Кацуріним.

Як виникла ідея зробити саме таке відео?

Я не ознайомлений з біохімічним процесом виникнення ідеї, так що вона от просто взяла і появилась. Здається, спочатку була музика.

Насправді все досить прозаїчно. Я займаюсь івент-менеджментом і «Аристократи» – це реклама моєї жартівливої вечірки. Реклама, яка через невідповідальність одного причетного до зйомок пана потрапила в Інтернет незавершеною – в ній не було рекламних матеріалів ( дати, місця проведення, списку артистів і т.д.). Вийшло голе відео. «Аристократи», не дивлячись ні на що, відбулися 6 листопада. Було весело. Я, здається, зруйнував інтригу.

У ролику знімався Валентин Стрикало, відомий завдяки своїм жартам про попсу. Як з ним працювалось?

Юра ( Валентин Стрикало)* – мій друг, і з ним чудово працювалось.

Напевно, сцена з іконами викликала найбільше запитань у глядачів. В чому її суть?

Дівчина дивиться на ікони й вдихає пари клею ( в минулому популярне заняття серед бездомних дітей. Взагалі, це дивно – дорослі бездомні, здається, завжди надавали перевагу горілці). Суть в потужному контрасті.

У майбутньому плануєте знімати ще? Хотіли би професійно зайнятись режисурою?

Планую. Достойних ідей багато. Професійно зайнятись, точніше, освоїти професію режисера, звичайно, хотілося б.

Думали Ви, що відео стане настільки популярним саме завдяки соціальній мережі?

Припускав.

Як вибирали героїв відео?

Героїв обирали за зовнішністю й типажем. Всі герої відео – мої товариші. Я радий, що в мене багато красивих друзів, і що пошук акторів зайняв зовсім мало часу.

Будете подавати ролик на конкурси короткометражок?

Ні. Я про це навіть не задумувався. Початкова ідея була зовсім не така, зараз навіть смішно, що з цього роблять таку «шумиху». Повноцінне відео не планувалось, але в результаті таким вийшло.

Ви вирізали якісь сценки чи залишили всі відзняті?

Всі сцени були заздалегідь прописані, потім відзняті, потім змонтовані. Ні одною більше, ні одною менше. Ми просто залишили найвдаліші, на наш погляд, дублі.

Чим і де знімали «Аристократів»?

Canon 5d mark2 50mm 1.4, 70-200mm 2.8, Magic Bullet, twixtor, Sony Vegas

Світло природне, знімали в Києві.

Як зробити успішне, не дуже дороге відео і пропіарити його в Україні?

Візьміть приклад з мене – зніміть щось, нікому не зрозуміле, але зробіть це красиво.

До незрозумілого зазвичай ставляться або з презирством, або з благословенням, але якщо ви це зробите красиво (професійно), то перетягнете покривало на сторону благословення і, можливо, хтось помітить в цьому сакральну істину і підведе її до рангу єдиної правильної.

А стосовно «розкрутки», то з популяризацією Інтернету піарити що-небудь стає все легше і легше.

Михайло Кацурін народився 20.06.1988 року. Родом з Бердянську. Закінчив магістратуру Київського національного економічного університету. Займається організацією масових заходів, копірайтом і музикою. Планами ділитись не захотів.

Зараз працює і проживає у Києві.

«Аристократи» – відео, побудоване на контрастах: хлопець п’є «Jack Daniels», попередньо витягнувши його з «авоськи», гламурна дівчина наносить шикарний макіяж у радянській

понищеній машині.. Вдало підібраний саундтрек: The Luniz - I Got 5 On It (Culture Prophet vs Buckmaster Remix).

*Валентин Стрикало ( справжнє ім’я —

Ю́рій Капла́н) народився. 2.10.1988 року в Запоріжжі —

український співак, поет і композитор, котрий став відомим завдяки Інтернету. Його пісні

стали популярними на порталі YouTube після того, як він на початку 2008 року опублікував відеролики з піснями-зверненнями до Діми

Білана, Тіматі, Потапа та Насті Каменських.

АРИСТОКРАТИ

20

The Glamour Manifesto: Люди, втікайте звідси за птахами!

Неординарний голос, цікаве звучання, багато електроніки, тотальна ейфорія від їх музики — це все про «антигламурів» — The Glamour Manifesto. Італійська група з Венеції, яка цього року наважились підкорювати сцену українського та російського power-pop’у. Cаме Львів став першим містом їхнього туру під назвою «-50 degrees». Поспілкуваnись з хлопцями нам вдалось на вечірці Electroclash від WIZ-ART’у, незадовго до їхнього виступу. А зустріли ми їх засніженого ранку біля церкви Святої Анни, коли вони тільки приїхали до Львова білим фургончиком, в якому дивним чином розмістились чотири учасники групи, дівчина-водій, фотограф, купа речей та музичних інструментів і... гігантський вентилятор! Як виявилось пізніше, він призначений для барабанщика, адже навіть при -500 на концерті може бути гаряче.

Чому ви вибрали таку назву для свого гурту? Армен: О, це така довга історія... Наша назва дуже легка і зрозуміла для різних народів, які розмовляють різними мовами.

Це ваш перший концерт в Україні і у Львові. Ви знали що-небудь про нашу країну до того, як сюди приїхати? Армен: Знали, що ваша міліція дуже небезпечна. Рікардо: А ще що українські дівчати дуже гарні, дуже! Perfecto!

Три тижні тому Львів з концертом відвідав ще один італійський гурт — Vanilla Sky. Нам відомо, що у вас з ними один продюсер... Рікардо: Це дууууууууже довга історія. Армен: Так, фактично ми мали одного продюсера, але це вже в минулому.

Як ви створюєте свою музику? Армен: Ми просто її відчуваємо. Ось закриваєш очі — і ти її бачиш. Зараз ми почали більше працювати з комп’ютером, пробуємо давати побільше електроніки.

Ви вважаєте себе суперзірками? Армен: Ніііііііі! Ми вважаємо себе бідними, бездомними людьми. Так, це правда.

Ви чимось займетесь у своєму житті, окрім музики? Армен: Ми всі працюємо влітку. Решту року створюємо музику. Ті гроші, які ми заробимо за літо, потім вкладаємо в музику, і так живемо цілий рік. Не вміємо більше нічого робити, крім того як грати. Ну хіба що Рікардо вміє малювати*.

Що ви побажаєте нашим читачам? Армен: Будьте більш божевільними! Рікардо: Ваша країна така холодна! Всі українці мають іммігрувати звідси на південь! Люди, втікайте звідси за птахами!

* Ось доказ, що Рікардо таки вміє малювати. Кому не ясно, на малюнку його вже покійний пес Джой.

Марта Когут

21

Подвійна доза гормону щастя

«Якщо світ дізнається про ChocoTerra, то тобі пробачать всі гріхи», — так

сказали хлопці про свою музику.

Ви любите шоколад? Разом: Тааак! Весь.

Як ви думаєте, де знаходиться шоколадна земля? Юра: Шоколадна земля? Ось вона перед вами! Це ми.

Choco Terra – це вигадка чи реальність? Гліб: Це вигадка. Юра: Насправді назва Choco Terra не несе жодного прихованого змісту. Назва більш ніж позитивна, бо шоколад — це щось солодке, що приносить масу ендорфінів, і от такі позитивні речі завжди підходять до нашої музики.

Хто придумав назву і чому саме таку? Юра: Довга історія… Якось сиділи з подругою в кафе, довго думали і вирішили, щоб вже зовсім незрозуміло всім було, взяти одне слово з англійської, інше з латини, от так і вийшло.

Ви пам’ятаєте, як виглядав ваш перший концерт? Юра: Так. Тоді в клубі було багато груп і, здається, весь народ прийшов послухати всіх. Ми так і не знали, хто прийшов послухати саме нас. Люди в Білорусії не одразу йдуть відриватись, коли бачать щось нове і прикольне, вони спочатку стоять і придивляються.

Ви й надалі збираєтесь займатися музикою? Бачите своє майбутнє в ролі музикантів, чи це все-таки хобі? Гліб: Чесно кажучи, дуже би хотілося... Юра: Але грошей нема! Нема грошей у музикантів, а їсти хочеться! Гліб: Якщо дивитися тверезо, то я все-таки настроююсь, що музика — це наше хобі на даний момент.

Про що співає Choco Terra, для кого ці пісні? Гліб: Для молоді. Юра: Ми співаємо про дівчат, вечірки, алкотреш, коротше, про розпусту. Такі-от теми.

Хто зі світу музики є для вас кумиром? Хто вплинув на вашу творчість?

Гліб: Breathe Carolina, багато закордонних груп, ті ж The Glamour Manifesto.

Юра: Для нас честь виступати на одній сцені з The Glamour Manifesto.

Відомо, що ви записали свій альбом власними зусиллями.

Гліб: Я ось вже 5 років займаюся записами музики. За цей час я вже виробив механізм записування. Накупив різного обладнання,

тому стараюсь зробити все вдома сам. Фактично потрібна лише гітара, решта — це

комп’ютер.

Тобто всім займається Гліб? Юра: еееееееей! Я співаю!

Ви робите ще щось, окрім музики? Юра: Так, ми вчимось. Моя професія

взагалі від музики далека, я майбутній інженер-будівельник.

Гліб: Ну а я програміст-економіст.

Як ви вважаєте, яка ваша найвдаліша пісня?

Разом: 100 Above, однозначно!

З ким би ще хотіли виступити? Юра: Ой, багато з ким. Починаючи від Чілі

Рей, закінчуючи 30STM.

Марта Когут

Musik

фото з архіву WIZ-ART

22

ІнтродукціяPatti Monster

AntiRetro

«Я не дивлюсь чорно-біле старе кіно. Воно наводить на мене нудьгу і викликає жалість». Я не звинувачую за ці слова свого знайомого, котрий так ніколи і не оцінить Антоніоні чи Бунюеля через своє упереджене ставлення до кінокласики. Просто свого часу мені пощастило, і я потрапила в хороші руки тих, хто навчив мене дивитись і любити фільми 20-их, 30-их, 40-их, 50-их, 60-их та 70-их. Інші ж, у певний момент свого життя, випадково наштовхуючись на якийсь ранній фільм Ґодара чи Трюффо, починають вважати непорозумінням всі разом взяті фільми, зняті до Тарантіно і Кустуріци. Мало динаміки в монтажі, мало сюжетних ліній і подій, невідомі актори і нечіткі кадри – ось що найбільше дратує сучасних глядачів, котрі звикли до сексуальних героїв і швидкої зміни яскравих кадрів.

Зізнаюсь чесно. Якось я заснула в кінотеатрі під час перегляду «Сьомої Печаті» Берґмана. Зате його «Сунична Галявина» залишиться в моєму Топ-20 назавжди. Я не розумію, що знаходять в «Солярісі» Тарковського, якщо «Соляріс» Содерберґа не відпускає до останнього кадру. Для мене Тарковський – режисер «Ностальгії» і «Дзеркала», а не «Сталкера» і тригодинних мук «Андрея Рубльова», для когось – навпаки, але не варто судити режисерів лише з одного фільму. Взагалі кожну стрічку треба розглядати в контексті того історичного часу, в який вона була створена. Найцікавіше досліджувати, що вплинуло на автора при створенні картини, і як пізніше ця картина вплинула на послідовників і майбутній розвиток мови кіно. Рубрика AntiRetro буде присвячена саме кінопристрастям, успіхам і невдачам минулого.

Німецький експресіонізм, французька нова хвиля, італійський неореалізм, датська догма і американське незалежне кіно – ті,

хто знає все про найважливіші епохи розвитку кіномистецтва, вважають себе крутими інтелектуалами, обраними і винятковими, цитують Орсона Уеллса і можуть перелічити всі фільми Хічкока, а не тільки два найвідоміші. Ми спробуємо не перетворюватись на зануд, котрі знімають темні окуляри лише тоді, коли хочуть зміряти необізнаного співрозмовника зверхнім поглядом начитаних і “надивлених” кіноманьяків.

Ті, хто хоче щось знайти, шукають і знаходять. Колонка AntiRetro – саме про тих режисерів, котрі робили винаходи і розвивали візуальну естетику кінематографу, а не просто кричали «Мотор!», і для тих читачів, котрі дивляться не на послідовність кінокадрів, а цікавляться фільмами з історією і значенням, яке не можна вмістити в кількох абзацах тексту або в кількох годинах дискусії.

І останнє. Не слухайте нікого. Особливо кінокритиків і тих, хто говорить, що подивився всі фільми і знає про кіно ВСЕ. Найкраще кіно те, яке любите саме ви, те, яке близьке вашому серцю і резонує з музикою вашої душі. А думки Patti Monster та інші нісенітниці з приводу фільмів і режисерів, звуку, кольору, монтажу, драматургії та всього іншого, що діялось в кіно з 1920-го по 1980 рік ви регулярно виявлятимете на останній сторінці номеру в рубриці АntiRetro.

АntiRetro - це кінокласика, яку рано відправляти на пенсію! Вона вражатиме ще наших внуків своєю сучасністю і силою образів. Як казав Джон Леннон: “Скільки можна ностальгувати за ретро? Давайте робити нарешті щось нове!” Наше завдання полягає в тому, щоб відкривати старе кіно по-новому.

Олександра Ковальчукголовний редактор

Арсен Тейлор (Редько)верстка, дизайн

Андрій Сербін, Олесь Дацкодизайн

[email protected]

м. Львів 79000вул. Коперніка, 17Палац Мистецтв, каб. 240