porogy2

353

Т О Й Д Е Н Ь ,Д Е Н Ь Г Н І В У

С е р е д н ь о в і ч н и й ц е р к о в н и й г і м н (Реквієм)

1. той день, день гніву, В попелі розвіє тлінне. Свідчити будуть Давид та Сивілла.

2. Як все затремтить, коли прийде Судія, Який по правді розсудить.

3. труба, сіючи дивний клич Серед трун всієї землі, Всіх збере до трону.

4. Смерть і народження заціпеніє, коли стоятимуть створіння – Щоб дати відповідь Судді.

5. Буде явлена написана книга, Що в ній все міститься. По ній будуватимуть світ.

6. Отже, коли сяде Суддя, Все приховане відкриється, Ніщо не лишиться без кари.

7. Що скажу тоді я, жалюгідний, Якого покровителя благатиму, коли і праведний буде ледь захищений від грози?

354

8. Царю грізної величі! ти, який благодаттю рятуєш гідних спасіння, Врятуй мене, владарю милости.

9. Пам’ятай, милостивий ісусе, Що я – причина твого земного шляху. Не згуби ж мене в той день.

10. Рятуючи мене, ти сидів знеможений, Спокутував, перетерпівши Хрест. Нехай же ця праця не буде марною!

11. Правий Судіє відплати, Даруй мені відпущення Перед обличчям Судного Дня.

12. Я благаю, як засуджений, Почервоніли від сорому мої щоки. Пожалій, Боже, благаючого.

13. ти, який простив Марію і вислухав розбійника, Подав надію й мені.

14. Негідні мої прохання, але ти, Благий, вчини милосердно, Щоб не палив мене вічний вогонь.

15. Дай мені місце серед овець і відокрем від козлищ, Поставивши одесную.

16. Повергши негідних, Приречених палючому полум’ю, Поклич мене разом з благословенними.

1 9 8 8 - 1 9 9 0 Г РаФ І Т І

17. Я благаю, схиливши коліна й чоло. Моє серце в тузі подібне праху, Не полиши без опіки мій кінець.

18. Сумний той день, В який скресне із попелу

19. Людина, осуджена за свої гріхи. Пожалій її, Боже!

20. Господи, ісусе милостивий, Даруй їм спокій. амінь.

Переклав О. Є. (Юрій ВІВТАШ)

Автором цього тексту,ймовірно, є італійський монахТома із Челано.

356

І В а н С о к у Л ь С ь к и й

П Л А Н О В И Й П Р О В І Н Ц І Я Л І З М ,а б оХ Т О Н А М С Т О Л И Ц Я –К И Ї В Ч И М О С К В А ?

гласність так гласність! Мусимо нарешті назвати на ім’я першого ворога і послідовного нищителя україни як культурної окреміш-ности в світовій спільноті. ім’я йому – Великодержавний Російський шовінізм. Пройшовши довгий шлях історичного розвитку, на практиці вдосконаливши тисяча і один спосіб приборкання та планомірного винародовлення «инород-цев», його хижацька, людиноненависницька ідеологія і сьогодні (в постчорно-бильську епоху!) стоїть з відкритим забралом на шляху нашого національного відродження.

Мов динозавр часів дикунства – на мене клацає зубами!Його дратує фауна стоуста,стома дратує язиками.Він все б роздер, усе спаплюжив,усім би вирвав язика – втоптав у себе, як в калюжу,втоптав у блазня, байстрюка.І хто не він – всіх на коліна,на задні лапки, у раби!У вірності, у благовінні – без нарікання і клятьби.Без скавучання і скигління...Йому миліша німота.Аж в очі бризка чорна піна – шовіністична блекота.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

357

Г РаФ І Т І

Свою справжню, воістино звірячу суть показав нам цей шовінізм-тоталітаризм останнім часом, будь-якою ціною намагаючись втримати «третій Рим», що на наших очах розвалюється. Де тільки можна, нацьковує один народ на інший, провокує криваві сутички. Не хто інший, як він, Великоросійський шо-вінізм, настановивши собі «президента» – самодержця, влаштував бандитську бльокаду незалежної Литви...

треба визнати: на україну, на наш вічний київ у них стократ підвищений апетит. адже нашу державу київську Русь, нашу славетну історію будівничі Мо-скви – «третього Риму» поставили наріжним каменем своєї вавилонської будови: для них ми навіть не «инородцы», а «такие же руские», тільки пожовані «местным национализмом» Мазепи, шевченка, Петлюри, Бандери... Як саркастично сказав про це один із наведеного ряду: «Це й було наше, тільки віддавали татарам на пашу». [...]

Якщо Ленін беззастережно називав царську Росію «тюрмою народів», то генеральний секретар кПРС Горбачов, ставши «президентом» настільки «попра-вів», що колишню російську імперію оцінює з точки зору династії Романових.

Політичним фарсом «обрання» президента СРСР період так званої «пе-ребудови» закінчився, і почалось зміцнення тої ж унітарної (тобто, шовіністично-великодержавницької) моделі Союзу, необхідність заміни якої визнавав не хто інший, як Горбачов. На наших очах новоявлений президент вмить обернувся в самодержця-імператора. Нарешті приїхали!

так, ніби й не було найжорстокішого нищення тих «інших народів». Ніби й не було кривавої різанини всього населення Батурина (1709 р.), дикунсько-го Валуєвського указу про заборону української мови, інших актів вандалізму, царистських та «совєтських» держиморд. Що ж до основної маси російського народу, утримуваного на становищі раба, то він, аж ніяк не міг бути суб’єктом іс-торії і не він визначав ставлення завойовників до підступно приборканих.

«Смирись, кавказ, идет Ермолов!» – ось як висловлено ту «добру волю» вустами першого поета Росії, дворянина.

координатором зусиль 400-літньої злочинної ідеології є безпосередньо кПРС та повністю підпорядковані їй відомства: Міністерство культури, Міністер-ство освіти, кГБ. По-суті, всі ці три відомства є її, кПРС, поліцейсько-ідеологічними підрозділами, що пильно стежать за тим, аби українська культура утримувалась в провінційному річищі. Величезна армія працює над тим, щоб культура наша була знекровлена, стерилізована, відтіснена на рівень меншовартісної.

киньмо оком хоча б на наш Січеслав (це колоніяльна большевицька адміністрація відразу ж перейменувала його на катеринослав, а згодом на Дні-пропетровськ). Чи бодай що-небудь, окрім Дніпра та не цілком сплюндрованого

358

степового краєвиду, нагадає нам, що це – україна? і це при тому, що більше 70% мешканців Січеслава складають українці!

Начальником обласного відділу культури довгі роки тут працює якийсь агафонов, людина, абсолютно некомпетентна в питаннях культури, що виконує по суті церберські функції – «сидить на культурі!» «дабы не было проявления национализма в культуре»... іншими словами, аби вона не була справді україн-ською – оце є дійсним змістом роботи начальника над культурою.

Найсвіжіший приклад: розіслані Міністерством культури «рекомендова-ні» тексти різдвяних колядок та щедрівок. Вони виявились щойно адаптованими до тоталітарної ідеології. то були наче щедрівки, але разом з тим – то були їх антиподи.

Що не можна розбавити «дьогтем» – щоб від нього відвернулися – те просто знищується. так було вчинено із великою колекцією козацьких над-могильних хрестів в дніпропетровському історичному музеї імені явор-ницького. на початку 70-х років їх потрощили і вивезли невідомо куди (є свідки цього «музейного» вандалізму). В 60-х роках руками браконьєрів від куль-тури знищено чудом вцілілу унікальну будівлю – курінь козака Білого в ніко-полі, знищено іконостас троїцького собору запорозької новоселиці (нині Новомосковськ). Перелік тільки найвизначніших пам’яток культури, знищених в 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті, і навіть протягом двох останніх років, на жаль, можна про-довжувати і продовжувати.

Велику «роботу» проведено Міністерством культури по нищенню та роз-порошенню величезного культурного спадку, зібраного Дмитром Яворницьким. За останні роки через злочинно недбале зберігання музейних експонатів понад 500 з них понищились повністю – без можливости реставрації.

За наказом Міністерства культури тільки від 1947 по 1957 рр. з художньої колекції Яворницького, що заповідав її нам саме як цілісну колекцію, роздано в різні установи 2 тисячі експонатів. Сьогодні можемо лише констатувати: завдяки «опіці» міністерства українська культура вже немає славнозвісної на весь світ колекції Дмитра Яворницького, є лише жалюгідні рештки великого культурно-го спадку. така ущербна колекція цілком влаштовує велику відомчу армію ни-щителів української справжности: в українській культурі не повинно бути явищ безперечно світового рівня, ба навіть таких, що піднімаються над офіційно під-тримуваним (і планованим) провінційним рівнем.

Для провінціялізації української культури вцілому чи не найбільше ва-жить мовне середовище. Завдяки шовіністичному тиску в понад мільйонному Січеславі-Дніпропетровську і на сьогодні не відкрито жодної повноцінної укра-їнської школи, на українськомовне викладання не переведено жодного із ба-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

359

Г РаФ І Т І

гатьох вузів, технікумів, училищ. антиукраїнський великодержавний шовінізм

продовжує свій наступ на райцентри та села. Своє неприховане антиукраїнське

єство та злочинне відкидання Закону про мови уРСР ще раз продемонструва-

ла нам міська офіційна влада (нею і після виборів залишився тут старий, бреж-

нєвський партапарат в особах Яцуби, Задої, Стежка, Пустовойтенка). Завдяки

їхньому тиску на керівників Облполіграфу ліквідовано єдиний острівець вільно-

го українського слова в місті – рукописну газету товариства української мови

«Слово». Негласною вказівкою для всієї чиновної братії міста й области було – не

допускати української мови до своїх керівних кабінетів.

Чітку орієнтацію має колоніяльна адміністрація і щодо ставлення до від-

родження української автокефальної Православної Церкви. Порушуючи існую-

чий закон, громаду вірних уаПЦ вже понад півроку не реєструють. на сьогодні в нашому місті зареєстровано громади всіх релігійних конфесій, окрім гро-мади Уапц. І тільки тому, що вона – українська!

Не без скеровуючої «руки» московського шовінізму пам’ятна пожежа в

бібліотеці аН уРСР (60-ті роки) сталася саме у відділі україністики. Не без «допо-

моги» з Москви у нас навмисне розсіяно та розкрадено приватну книгозбірню

Дмитра Яворницького. так само у Львові – багатющий книжковий фонд Науко-

вого товариства ім. шевченка та бібліотеку митрополита шептицького із Свято-

юрського собору.

увага всієї україни прикута в ці дні до роботи сесії новообраної Верхов-

ної Ради республіки. Ще не відомо, чим завершаться гарячі парляментські ба-

талії, та кожному тепер ясно: тільки повний державний суверенітет – побудова

української незалежної демократичної держави та вихід із «тюрми народів» під

вивіскою «совєтський союз» може порятувати нас від економічної, екологічної

та духовної катастроф водночас. Бо тільки Незалежна українська Держава спро-

можна насправді захистити інтереси українського народу, а відтак і всіх націо-

нальних меншин.

і тільки за таких умов планований геноцид та етноцид щодо українсько-

го народу стане неможливим.

м. Січеслав

360

Д Е К Л Я Р А Ц І ЯУ К Р А Ї Н С Ь К О Ї

А С О Ц І Я Ц І ЇН Е З А Л Е Ж Н О Ї

Т В О Р Ч О Ї І Н Т Е Л І Ґ Е Н Ц І Ї

Період революційної перебудови усіх сфер нашого суспільного життя, атмосфера демократизації та гласности створюють для митців, для всієї творчої

інтеліґенції України нові шанси та можливості для творчого самовиявлення.Мусимо одначе констатувати, що в Україні цей процес гальмується.

Якщо в Росії друкується нині практично все, що має літературно-естетичну вартість, незалежно від часу і місця написання, від особистости і долі автора,то у нас досі панує вульґарно-соціологічний підхід до багатьох помітних або

й навіть видатних мистецьких та літературних явищ епохи культу особита брежнєвського застою.

Офіційні творчі спілки України іґнорують багатьох поетів, прозаїків, критиків, публіцистів, художників, яких визнали читачі та критика багатьох країн світу,

але які були незаконно репресовані або гнані в останні десятиріччя.Ці митці у своїй країні опинилися у неймовірному становищі, адже, цілком

підтримуючи ідею перебудови, вони практично позбавлені доступудо видавництв, творчих об’єднань, літературної періодики та видань

образотворчого мистецтва, ізольовані не лише від громадського життя,але й один від одного.

Ми глибоко переконані, що офіційні спілки письменників, театральних діячів, кінематографістів УРСР не репрезентують всієї повноти духовних літературно-

культурних суспільних процесів, що поширюються, набувають усе більшого розмаху в Україні і які фактично з причин, що існують за межами літератури

та мистецтва, іґноруються формальними об’єднаннями діячів культури.Цією деклярацією ми проголошуємо створення нового добровільного

неформального клубу художників слова та пензля, театру та кіно – Української Асоціяції Незалежної Творчої Інтеліґенції – УАНТІ.

361

Наша мета – видання творів членів УАНТІ окремими книгами, підготовка та випуск періодичних видань та альманахів, творчих портретів літераторів

та художників, організація художніх виступів, усне й письмове пропаґування творчости УАНТІ, підтримка всіх, хто бажає своїм талантом

та громадянською мужністю послугувати на благо і духовний розквіт рідного українського народу. Національне буття України у контексті загальнолюдських

ідеалів – домінуючий мотив творчости членів УАНТІ.УАНТІ виписує квиток №1 видатному письменникові та

громадському діячеві нашого часу Василеві Стусу (посмертно),який за життя активно підтримував ідею письменницького

об’єднання поза СПУ.УАНТІ має своє видання – «Кафедра», характер та періодичність

якого буде встановлено у робочому порядку.Прийняття нових членів УАНТІ пов’язує з їхніми публікаціями у офіційних та

неформальних виданнях.

Ініціятивна група УАНТІ:почесні члени Міжнародної письменницької організації Пен-клубу

Ігор КАлиНець, МихАйло осАдчий, МиКолА рУдеНКо,сТеПАН сАПеляК, ЄвгеН сверсТюК, ІвАН свІТличНий,

ІриНА сеНиК, вячеслАв чорНовІл.

літератори та художники:вАсиль БАрлАдяНУ, МихАйло гориНь, оПАНАс ЗАливАхА,

ІриНА КАлиНець, ПАвло сКочоК, сТефАНІя ШАБАТУрА

7 грудня 1987р.Київ, Львів, Харків, Одеса, Івано-Франківськ

ПРиМітка:Тепер УАНТІ вже належить історії. Залишилася пам’ять і назва, та ще пре-

мія ім. Василя Стуса, якою творча громадськість через почесного президента УАНТІ Євгена Сверстюка продовжує щороку відзначати поетів та мистців, чия творчість відповідає першопочатковим високим критеріям Української Асоціяції Незалежної Творчої Інтеліґенції.

362

М А Н І Ф Е С ТШ І С ТД Е С Я Т Н И К І В

документ, який тут пропонуємо, свого часу пере-давався з рук у руки серед національно свідомої української молоді як сертифі-кат громадянської мужности і сприймався як своєрідний маніфест покоління, що взяло на себе тиху самопосвяту служіння своєму народові, великій справі ря-тунку україни. і хоч не кожному із шістдесятників судилося долати свій життєвий шлях так безкомпромісно, як Василеві Стусу та його побратимам-політв’язням, всі разом вони таки здійснили те, до чого були покликані своїм сумлінням. На-ціональну ідею їм таки вдалось оборонити, втримати у своєму серці і передати її чистою та незганьбленою новому поколінню.

Очевидно, що в основі сьогочасного бурхливого процесу національ-ного відродження – той таки, збережений та переданий шістдесятниками бро-дильний фермент, той же «дух, що тіло рве до бою». Бо ж, як відомо, великі ідеї не можна експортувати як товар – вони можуть передаватись лише від серця до серця.

а накреслений тут Іваном дЗЮБоЮ невід’ємний від національної ідеї етичний ідеал чи не більш актуальним є нині, в час великого суспіль-ного зрушення: коли висока хвиля звільнених людських пристрастей за-грожує змити той невеличкий острівок шляхетности, правдивої інтеліґент-ности, що чудом вцілів через 73 роки тотального терору щодо людської особистости.

Редакція

1 9 8 8 - 1 9 9 0

363

ВИС Т УП ІВАНА Д ЗЮБИНА ВЕЧОРІ, ПРИСВЯЧЕНОМУ30-РІЧЧЮ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯВАСИЛЯ СИМОНЕНК А В БУДИНК УЛІТЕРАТОРІВ 16 СІЧНЯ 1965 РОК У

грудень і січень пройшли для нас під знаком Василя Симоненка. До першої річниці з дня його смерти вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння». На жаль, до неї ввійшли далеко не всі кращі поезії В. Симоненка, хоч вони поширені в списках, – а ті, що ввійшли, не завжди надруковані так, як вони вийшли з-під пера автора... Однак і в такому вигляді збірка дає неабиякий матеріял для ши-рокої розмови про проблематику нашого суспільного життя і нашої суспільної літе-ратури. Особливо якщо творчість В. Симоненка брати не як поодиноке ізольоване явище, а в зв’язку з усією сучасною молодою українською поезією.

Це останнє я підкреслюю не випадково. Можна наперед передбачати, що будуть зроблені різноманітні спроби відірвати В. Симоненка від цього процесу тво-рення нових цінностей, що впродовж кількох років відбувається в молодій україн-ській літературі, і протиставити його решті молодих поетів, щоб побивати їх ним. адже це в наших традиціях: померлим бити живих. Хіба ті, хто цькував Довженка за життя, після його смерти не стали використовувати його ім’я для боротьби проти всякого чесного нового слова, хіба не пробували його авторитетом посилити за-хитаний авторитет лакувальництва?

От і тепер ми почули недавно від одного високопоставленого чиновника, що В. Симоненко – «єдиний зрілий поет серед молодих». Ясно, чому він «єдиний зрілий» для цього бонзи: тому що він мертвий і не може відповісти тому чоловікові так, як він заслужив. На цю «безответность» той чоловік розраховує. але шановний бонза помиляється: хай прочитає вірші Симоненка, там про нього багато сказано, сказано в самісіньку печінку. а з свого боку, нагадаємо, що ті молоді поети, яких критик вважає «недозрілими», були прикладом і надхненням для Василя Симонен-ка, так само як він тепер є прикладом і надхненням для них і для всіх нас.

Ні, не відірвати Василя від живого і радісного процесу творення нової укра-їнської літератури.

тут не місце і не час докладно говорити про всі ті проблеми, які з цього ви-пливають. Я б тільки хотів коротко зупинитись на трьох моментах, які мені здаються повчальними в тому «уроці», який всім нам дав Василь Симоненко.

364

Перший. Василь Симоненко починав з плинних сентенцій, а прийшов до філософсько-політичного думання, до створення ідей, до поезії як арени самостій-ного мислення. Від газетярського моралізування він ішов до високої публіцистич-ности, до політичної лірики шевченківського зразка, від звичайних силогізмів він пішов до сердечної повноти й чуттєвої краси. і цей шлях дуже повчальний, а вод-ночас він показує, як багато втрачено сил і можливостей в нашій літературі. адже більшість молодих поетів і літераторів починали і починають не з гіршого рівня, як В. Симоненко, і «стихійного таланту» у них було, напевне, не менше. Отже багато хто з них міг би стати таким, як став Симоненко, але стають такими одиниці! Решта йде не вгору, а вниз. Скільки вже на наших очах здрібніло, збаналізувалося й занепало талантів! В чому ж справа? Причин, очевидно, багато, але тут наведемо дві.

коли людина говорить на повний голос, голос її міцніє. а коли привчає себе говорити пошепки – цей напівшепіт стає її «нормальним» голосом. В. Симоненко мужньо говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим. Поето-ві потрібен простір «прикладання сил» для того, щоб його сили множилися. а хто собі цей простір звужує, хто своїх сил не вживає, не напружує до краю і постійно, того м’язи непомітно слабшають, того сили меншають, той мізернішає. Є в медицині таке поняття «ледаче серце». у багатьох наших поетів – ледачі душі, ледача совість.

і друге. В. Симоненко був людиною немилосердно демократичною і вічно собою незадоволеною – по високому рахунку, а не дріб’язково. В нього було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали і критерії, щоб він міг задо-вольнятися тим, що робив. Вийшла його перша книжка, всі її хвалили, всі захоплю-валися, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її. Сьогодні він стояв вище, як учора, а завтра ставав вище, як сьогодні. Оця дорого-цінна здатність постійного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, жорстока дисципліна самонавчання – це один з добрих уроків В. Симоненка всім нам. адже, без перебільшення кажучи, дев’яноста відсоткам українських літе-раторів цих якостей бракує, через що вони не йдуть вгору, а сповзають донизу.

Другий. Ніяка не таємниця, що В. Симоненко – перш за все поет національ-ної ідеї. Всякий, хто прочитає його книжку, побачить, що саме ця ідея складає домі-нанту його поезії. Правда, Леонід Миколайович Новиченко, який ось тут, у президії сидить, запевняє, що поняття «національна свідомість», «національна ідея» зараз неправомірні і незаконні, несучасні і немарксистські. Я б порадив йому сказати про це китайським комуністам, або італійським комуністам, або англійським комуніс-там, або, зрештою, російським комуністам. або хай скаже про це карлу Марксу, в якого про ці національні справи, національне почуття, «національний сором» – є, особливо в листуванні, такі речі, що як їх процитувати зараз і не попередити, чиї то слова, то багатьох треба буде водою відливати. очевидно, національна ідея є і буде, сьогодні вона для нас актуальна і означає ідею про повноту суверенного

1 9 8 8 - 1 9 9 0

365

Г РаФ І Т І

державного і культурного існування української соціялістичної нації, про по-вноту і суверенність її національного внеску в загальну справу миру, демократії та соціялізму. Ця ідея лежить в основі творчості В. Симоненка, нею вона надихана.

Симоненко належав до числа тих, хто гостро відчував зв’язок національної ідеї з усіма загальнолюдськими цінностями, з поняттями людської гідности, чести і совісти, з поняттям особистої і соціяльної етики й справедливости. Власне, саме ці поняття гідности, совісти, справедливости і привели його до національної ідеї, до усвідомлення україни.

колись Достоєвський питався: «Согласились ли бы вы построить мировую гармонию на одной-единственной слезе одного единственного невинного ребен-ка?» так і ми питаємо: чи може бути «світова гармонія», чи може бути вселюдське суспільство, чи може бути загальнолюдська справедливість, для досягнення яких потрібна якась, хоча б найменша несправедливість щодо будь-якої нації, в даному разі щодо української нації? Ні, такого суспільства і такої «гармонії», заснованих на таких підвалинах, бути не може. Ось чому національне питання тисячами найтон-ших ниток зв’язане й найсокровеннішими питаннями людської совісти.

Нарешті третій момент. Маю на увазі той моральний урок, урок громадян-ської етики, якій дав В. Симоненко.

Бувають епохи, коли вирішальні битви відбуваються на площині соціяльної моралі, громадянської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опира-ючись брутальному тискові, може стати важкою бунтівничою революційною силою. До таких епох, на мою думку, великою мірою належить і наша доба.

і тут на перешкоді стоїть величезна і тупа сила інертности, збайдужіння і громадянської деморалізації, породжених добою Сталіна й живлених сьогодні, з одного боку, безпробудним фарисейством, а з другого боку – тим мелодраматизо-ваним скепсисом, в які залюбки й «вишукано» тікають від тяжкого громадянського обов’язку, тікають з лінощів, зі страху і по сліпоті; жалюгідним скепсисом мудруючо-го раба, який хоче сам себе обдурити і вдає, буцімто так захоплений грою в пара-докси, що й не помічає ярма на шиї.

і ось у цьому мене особисто тривожить і засмучує не що інше, як наша од-ностайна любов до нього, Василя Симоненка. Виходить так, що Симоненка сьогод-ні люблять всі. Любить його «посполита» публіка і люблять сановні чини. Любить редаґована як стінгазета районного відділу міліції «Літературна україна». і любить доктор філологічних наук, академік аН уССР, секретар правління Спілки письмен-ників СРСР Леонід Миколайович Новиченко. і всі ми разом дуже любимо Василя Симоненка. Настільки, що в засліпленій любові (а може й по своїй скромності) дехто й не помічає, що йому ніби не варто любити, що йому було не по дорозі з Василем за його життя, не по дорозі буде й після смерти. і хочеться попросити їх: будьте вели-кодушні, не любіть Симоненка! але вони не такі безсеребренники, щоб не любити.

366

Вони хитрі, вони любитимуть, бо знають: ненавистю можна вбити тільки живого, а от любов’ю можна вбити і померлого.

Бо в той час, як вони підписували «сміливі» громадянські листи до газет з протестом проти вирубування ялинок під Новий рік, – Василя Симоненка турбува-ло вирубування зовсім інших дерев. а ще більше його турбував той феномен, коли дерево ніхто не рубав, навпаки, біля нього ходили спеціяльно приставлені квалі-фіковані садівники, на його плекання відпускалися кошти з обтяжених і без того державних бюджетів, а воно все сохло. Люди проходили повз нього, дивувалися й говорили: «Мабуть таке плохе дерево, що само сохне», – а філософи роз’яснювали: «Ні, дерево не погане, але такий закон історії». а в цей час, подалі від людського ока, під землею, підрубувалося тому дереву коріння з використанням сучасної земле-рийної техніки.

В той час як вони були великими реалістами, добре знали що можна і чого не можна, яке діло виграшне, а яке не виграшне, куди дозволено котитися слав-нозвісному колесу історії, а куди не дозволено (і те колесо їм уявлялося на зразок коловорота в шахті, що його розкручують осліплі від ходіння по колу коні, а безпо-середній погонич – це вже персональний уповноважений самої історії, що батогом переповідає її скрижалі), – в цей час, у їхню добу торгашеської тверезости, Василь Симоненко був безнадійним Дон кіхотом і, кажучи словами Лесі українки, відмов-лявся визнати так звану «історичну прірву» за прірву реальну, вимагав зовсім не-можливого: «Хай мовчать америки й Росії, коли я з тобою говорю», – а з ким він говорив, звісно, і все це ой як неможливе і безнадійне з точки зору вченого і пре-мудрого поросяти, що добре знається на законах історії і добросовісно всмоктало політичну мудрість з механізованого корита. а як іронічно і як благородно воно хрюкне, почувши, скажімо, таке:

Народ мій є! Народ мій вічно буде!Ніхто не перекреслить мій народ.Пощезнуть всі перевертні й приблуди,І орди завойовників-заброд.Ви, байстрюки катів осатанілих,Не забувайте, виродки, ніде.Народ мій є! В його волячих жилахКозацька кров пульсує і гуде.

Незвичні ці слова для начальства, незвичні і для полохливих патріотів.у той час як вони запевняли, що найсвятіша громадянська віра – це віра в

щедрінських градоначальників, а найбільша громадянська мужність – це стояння навитяжку, Василь Симоненко писав інакше:

1 9 8 8 - 1 9 9 0

367

Г РаФ І Т І

Тремтіть,убивці! Думайте, лакузи!Життя не наліза на ваш копил...

В той час як вони славословили і розроджувалися романами з приводу кож-ного чергового заходу, що мусив остаточно ощасливити колгоспне селянство, але чо-мусь виявлявся склеротичним, – Василь Симоненко в цей час написав свого «Злодія» та некролог «кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті».

Є в нас категорія поетів, що хизуються своїм сільським походженням і на цій підставі вважають себе великими «мужицькими демократами». Вони ставлять собі в обов’язок «возвеличувати простих трудівників» усякими хитромудрими словесами: той назве бідолашного колгоспника Прометеєм, той Гераклом охрестить, а той нара-хує в своєму селі дюжину антеїв. і при цьому вони дуже горді зі свого благородства: от, мовляв, як уміємо воздати шану народові. а те, що ті прометеї та антеї діставали жалюгідні копійки за працю, не мали права на пенсію, а паспортів і досі не мають, це народолюба не бентежить. інакше розумів це Василь Симоненко, коли писав свою «Думу про щастя»

В той час як один добрий чоловік у кремлі офіційно розділив усю радянську творчу інтеліґенцію на «чистих» і «нечистих» і на виконання цього зловісного жарту літературні яничари кинулися уточняти списки: кого в рай, а кого в пекло, – В. Симо-ненко пише вірш «Покара» – про щастя бути вигнаним з раю.

Це не означає, що хтось має право любити Симоненка, а хтось того права не має. Ні. В. Симоненко – не оперний тенор, якому з однаковим азартом і однаково «без последствий» для своєї поведінки можуть аплодувати всі – від філософа до каз-нокрада. В. Симоненко – поет цілком певної ідеї, – той, хто запевняє про свою любов до нього, тим самим бере на себе і цілком певні зобов’язання. Цілком пристойно не визнавати його. але непристойно, щоб сьогодні проливати сльози над Симоненком, а завтра щоб ті самі сльози, з тих самих очей капали на тяжко вимучений донос в «Лі-тературну україну» на Ліну костенко. Непристойно сьогодні говорити про те, що тебе «потрясла» книжка Симоненка, а завтра, втім, як і вчора, винюхувати і цькувати Симо-ненкові засади в українській літературі; свою суб’єктивну переляканість видавати за об’єктивний закон природи і вимагати її від інших, а своє становище, свій авторитет і свої знання використовувати не для підтримки чесного напрямку в літературі, а для того, щоб накинути флер інтелектуальности, «теоретичної» безкорисливости на вель-ми корисливі функції літературного конвоїра.Одне слово, таким людям треба сказати: ллєте сльози над Симоненком, запевняєте, що любите його, так учіться в нього бути людьми, а не тими донощиками і фарисеями, про яких сказав шевченко:

О роде суєтний, проклятий,коли ти видохнеш?!

Скорочено

дерева як лЮди. 1980-тi рр.

Опанас ЗаЛиВаХа

1 9 8 8 - 1 9 9 0

369

В а с и л ь С Т у С

З ТА Б О Р О В О ГО Щ ОД Е Н Н И К А

Отож, 5 березня (1977) я прибув на Колиму. Позаду залишилося 53 дні етапу, майже два місяці. Згадую камеру Челябінської тюрми з натовпами тарганів по стінах; надивившися на них, я чув, як свербить усе тіло, і потім – Новосибірська пересилка, перебута разом з В. Даустовим, страшна Іркутська тюрма – мене вкинули в камеру з бандитами-аліментниками: во-шиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюрем-ною скрутою. П’яні наглядачі Іркутська – ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи І чи Олександра ІІ. Один з них мало не побив мене за те, що я сказав уголос про його брутальне поводження. Нарешті – Хабаровськ, і по тому – пасажирський літак, де вільні й невільники розділені рядами крісел: тут уже соромитися нікого. Мене скували наручниками із якимось рецидивістом, і так ми перебули дві години льоту. Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, малень-ка тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиноч-ка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв’язня. За кілька днів воронок з буржуйкою все-редині докинув мене до Усть-Омчуга. Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до камери КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що я працюватиму на рудні ім. Матросова шахта-рем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч.6, а що я поскаржився на нездоров’я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули підготовані лікарі: всі заявили, що я здоровий. Увечері 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіваючися мене, сиділо кілька п’яних молодиків і пили горілку. Ніхто не

370

здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнетофон і транзистор: їм було весело. Почалася моя робота. Бригада...1 – ударна, комуністична. Чи не половина робіт-ників – партійні. Це показова бригада. Вони мали мене виховувати. Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток ва-жить коло 50 кг, штанґа – до 85 кг. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний; він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, мо-лоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силі-козниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу – немає сухого рубчика – вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігріва-ється. Пневмонія, міозит, радикуліт – переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500–700 крб. у місяць люди не бояться нічого. Через п’ять років він збере гроші на машину, коли не зіп’ється чи не скалічіє. Травматизм на рудні – досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву «заколом», то бурильник упав у «дучку», то попав під вагонетку; перебиті руки, ноги, ребра – чи не в кожного другого. Але колимчани – люди міцні. Вони знають, що добробут дається нелегко. За нього треба платити – молодістю, здоров’ям, а то й цілим життям. Життя жорстоке – нічого не вдієш. А на Колимі є продукти, хоч і не за-вжди дістанеш м’яса. А де воно є, те м’ясо?

я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало. Так я зміг витримати три місяці. Довелося заявити, що така робо-та – не для мого здоров’я. Міліція обурилася, почалися перші нагінки. До того ж, я змінив кімнату, перейшов до іншої. Це було новим порушенням: як я смів, коли мені, всупереч положенню про заслання, наказано жити саме в цій кімнаті і саме з цими людьми. Але їхня постійна пиятика не давала мені спокою. У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть судити. я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на міс-це: зі мною навіть у концтаборі не розмовляли таким тоном, отож припиніть лаятися, інакше я піду. я не збирався їхати до вас, а викликали – то розмовляйте людським тоном. Незабаром приїхала дружина – нас поселили в т. зв. готелі, під-селивши водночас двох кагебістів, що спокійно прослуховували всі наші розмови. якось вони вдерлися до нас, сіли до столу, а один з них, вийнявши ножа, почав ви-пробовувати мої нерви. я просто не реаґував на цю дешеву витівку. Інший пожи-

1 Слово нерозбірливе.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

371

Г РаФ І Т І

лець хотів подарувати мені ножа; я відмовився од подарунка, навіть не знаючи, що це провокація з можливим засудженням (збереження холодної зброї!). Коли дружина поїхала, зі мною стався нещасний випадок: прагнучи добратися до кім-нати (сусід подався на кількаденні зальоти, не лишивши мені ключа), я спробу-вав проникнути до кімнати через вікно, але впав – і зламав обидві п’яткові кості, мене відвезли до лікарні, наклали гіпс, а до кімнати підселили нового жильця. Уже звикши до того, що за мною влаштували тотальне стеження, я не сумнівався, звідки цей жилець.

Перебувши два місяці, я повернувся до кімнати. На ногах був гіпс із металевою дужкою – нижче пляттфуса. Надворі мороз, сніг. Виходок – за 200 м. У мене пара милиць і гіпсові черевики, з яких виглядають пальці. На цей раз кімната була порожня. Принести води, сходити до буфету чи по нужді – стало дуже склад-ною проблемою. З цих вояжів я повертався, чуючи на чолі циганський піт. Було невесело.

я сидів за віршами, розв’язавши транспортну проблему (просто довелося зрі-зати гіпс, який я мав носити ще два місяці). Зрідка ходив на пошту, оскільки для засланця вона перетворилася на пів-життя із зустрічами і контактами: пош-та єднала нас, засланців, повертала голос Чорновола і Шабатури, Садунайте і Коцюбинської, приносила вісті з закордону. За листи доводилося витримувати справжню війну з КГБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої оскар-ження відповідали своєрідно: в Магаданському аеропорту мішок, у якому носять кореспонденцію, дірявий. Довелося кілька разів бити телеграму до Андропова: Ваша служба краде мої листи. Телеграми відсилали, але користи не було. Хіба шкода: це стало добре видно із щомісячних відвідин міліції (т. зв. реєстрація). Їздити туди треба було за 30 км (с. Гастелло). Чулося, що в повітрі – гроза. 10.II.1978 р., коли я, ледве пересуваючись на ногах, уже працював на шахті, мене викликали до відділу кадрів. Виявилося, налетіли на мене з обшуком. Групу очо-лював майор Грушецький з України. Обшук був у справі Лук’яненка. Байдуже, що Лук’яненка я не знав, хіба обмінявся з ним одним-двома листами, – в мене вилу-чили чернетки моїх листів до Гамзатова, Григоренка, деякі листи інших друзів, зошит віршів. Потім три дні допитували в Усть-Омчузі. Свідчень я не дав, хіба висловив обурення. Тепер цькування зайшло на нове коло. До кімнати підселили п’яниць (це вони згодом виявилися свідками на новому процесі). Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник. Коли я протестував, мені казали: «Молчи, а то опять попадешь, где был». я вимагав відселити їх – це нічого не да-вало. я намагався знайти десь кімнату – мені було заборонено це зробити. Ста-

372

ло відомо, що КГБ, міліція, партком старанно нацьковують проти мене людей.

Одному з них, наприклад, запропонували підкласти в мої речі рушницю або ніж,

іншому – підпоїти мене. За це обіцяли винагороду – 1500 крб. (тобто дві місячні

зарплати колимські). А до якого стану? Аби лиш запах був – відповіли йому. Але я

цього ще не знав. Кожного вечора до мене хтось з’являвся – то комсомольський

патруль, то міліція. Розмова була недоброзичлива, провокаційна. Особливо до-

кучав капітан Любавін. Довелося просто не реаґувати, коли він з’являвся. І тут

дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила, – мені

довелося оголосити голодівку на знак протесту. Через тиждень вони таки до-

зволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ – за те, що на дверях кімнати

я вчепив оголошення: «Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу по-

ховати батька». Увесь час – од Усть-Омчуга до Донецька – мене супроводив загін

шпигунів од КГБ. Так було в аеропорту, так було в Донецьку. Поховавши батька,

я повернувся на Колиму – ніби до в’язниці. я чув, що кожного дня мене можуть за-

чинити знову.

Коли я повернувся до Магадана, в аеропорту на мене чекав виклик – негайно

з’явитися до обласного КГБ. Ночувати довелося в готелі. В понеділок я поїхав до

міста (це 60 км дороги). Прийняв мене заступник начальника Сафонов. Він про-

читав мені друге застереження – з погрозою судити. В Усть-Омчузі, коли я зай-

шов до начальника міліції Переверзєва, на мене чекав новий сюрприз – заступник

редактора райгазети «Ленинское знамя» заявила, що збирається писати про

мене статтю і поставила кілька провокативних питань. я відповів, що жанр

мені відомий, а тому я волію не розмовляти. І справді, за якийсь час з’явилася

довга стаття «Друзья и враги Василя Стуса». У ній було згадано все. І те, що я

дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавши-

ся, що саме профспілка перечить проти надання мені медичної допомоги, і «свід-

чення» багатьох мешканців рудні. як згодом виявилося, Супряга не марнувала

часу, поки я був у Донецьку, вона вояжувала на рудні, готувала статтю. Чимало

людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журна-

лістські обов’язки Супряга, забезпечена бронею КГБ, розуміла по-своєму. «Стус

готов грабить и убивать», – свідчила одна медсестра із Транспортного. «Он по-

хож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», – гнули комедію інші. При-

кро було за такий факт. якось я відмовився стати до роботи, оскільки респіра-

торів не було. Мені обіцяли видати персональний. я відмовився, наголшуючи, що

респіратор – то обов’язковий захист для кожного шахтаря. Отож, я обстоюю

1 9 8 8 - 1 9 9 0

373

Г РаФ І Т І

загальний принцип, (протестуючи)2 проти порушення техніки безпеки. Респіра-тори потім знайшлися. Певна річ, їх видали всім. А мене покарали за «страйк». Супряга не оминула і цього випадку, вкрай перебрехавши факти. якраз на цей час приїхала дружина. Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою – дуже легко. Особливо, коли громади – нема, отже, і своєї думки. І я, бачачи, що позивати Супрягу марно (жо-ден суд в Союзі не візьме такої справи до розгляду), наполіг на тому, аби дати їй публічну відповідь. На це адміністрація згодилася. Зробили поширене засідання рудкому, куди запросили підготовану публіку. Був і журналіст із газети (Супряги не було). я почав відповідати на брехню досить різко і арґументовано. Режисери побачили, що вистава може не вийти – почали обструкцію, не даючи мені гово-рити. Нічого не лишалося, як покинути залю з дружиною, звинувативши публіку в боягузтві. А в пресі не вщухала буря, десятки читачів обурювалися моєю пове-дінкою, за звичайною радянською звичкою. Тепер становище моє стало ще дра-матичніше. Прощаючися з дружиною, я заявив їй, що бачитися вдруге доведеть-ся, напевно, в таборі. Вона згодилася з тим, тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь якого я мушу обставати до загину,

Протягом цього часу я фактично не мав медичної допомоги. Повертаючися з ро-боти, не чуючи ніг, я грів воду в мисці, і, вклавши електронагрівача, готував собі ропу, аби попарити ноги. Ліва п’ята так і залишилася зміщеною: хірург просто не помітив того. Парафінові аплікації доводилося робити самому. Проте про-вокацій побільшало. Одного разу після тяжкої застуди (у цей вечір повернувся жилець із «материка») я випив із іншими 100–150 грамів коньяку, ще не знаючи, що то мені заборонено. Міліція тут же довідалася про це – і почала чигати на мене. Коли увечері, вже перед сном, я вийшов на хвилину з гуртожитку – на мене накинулася міліція і повезла у витверезник. я заявив, що почну політичну голо-дівку протесту, якщо вони не припинять комедії. Лікар, викликаний до міліції, встановив легке сп’яніння. я сів писати протест прокуророві. За цей час напас-ники переграли ситуацію: відвезли мене до гуртожитку. Після цього я й довіда-вся, що міліція вирішила оформити мене на примусове лікування од алькоголізму – їм потрібен був хоч який епізод. Тоді вони й запропонували 1500 крб., щоб мене підпоїли. Але номер не вийшов. Довелося обшукувати свої речі в кімнаті, аби по-передити випадок підкидання – рушниці, ножа, порнографічного тексту тощо. Повертаючись увечері з роботи, я не раз заставав зламані двері. Отож довелося

2 Слово нерозбірливе.

374

звернутися до прокурора із спецзаявою: якщо в моїх речах буде виявлена зброя, вибухові речовини чи золотий пісок і т. д. – то буде наслідком реалізованої про-вокації. Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову від громадянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської й національ-ної гідности, стан, за якого я чув себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відве-дено на ранґ державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. я ж до такої ролі не видаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більший мій опір проти системи наруги над людиною й її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням. Ця заява від І8.Х.78, уже друга на цю тему (першу я написав у таборі), звичайно залишилася без відповіді. Згодом, у березні 1979 р., мене викликали до директора рудні Войтовича. У кабінеті сиді-ло біля 20 чоловік т. зв. громадськости, кілька невідомих осіб і начальник міліції Переверзєв. Цей останній заявив, що за дорученням Президії Верховної Ради він має відповісти мені на мою заяву. І почав її читати, кожного разу повторюючи, що це наклеп, за який мене слід судити. Він почав мене лякати, що відправить на Омчак (селище за 6 км від Матросова, де є табір особливого режиму). я поцінував ситуацію як крайню і вирішив відповідати йому належно. Коли директор спро-бував трохи розрядити атмосферу, я зупинив його: про що мова? У нього в одній кишені ордер на арешт, а в другій наручники. Це кабінетне судилище тривало з годину. Цим епізодом, здається, закінчилася спроба КГБ взяти мене штурмом. До самого закінчення заслання, здається, більше не мав неприємностей. Тільки вже на суді я побачив, що перші судові допити т. зв. свідків датуються квітнем 1979 р. Здебільша це були всі ті, кого згадала Супряга в своїй статті: от тільки тон брехні став ще обурливіший і страшніший. Читати ці свідчення було сміш-но. Мабуть, на суді я виявив замало почуття гумору, коли для одного такого лжесвідка, табірного кримінальника-побутовця Сірика (за співпрацю з КГБ його достроково звільнили з 19 табору), зробив виняток – як сам адвокат – (почав) ставити йому каверзні питання. Помилкою це назвати не можна – але трохи шкодую: хай сам диявол влаштовує суд для себе, обставляючи його комедією ві-рогідности, яке м е н і до того діло? Так я повернувся до Києва. Там на мене чекав сюрприз. Виявилося, за тиждень до мого приїзду кагебісти вдерлися до моєї квар-тири, а дружину, яка в той час добивалася додому, схопили на вулиці, силоміць кинули в машину і дві години возили Києвом, поки нальотники не подалися з на-

1 9 8 8 - 1 9 9 0 Г РаФ І Т І

шого помешкання. У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так принаймні судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Т а к о г о Києва я не хотів. Бачачи, що група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихтя не потребую. Дове-лося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріялів групи. Праця на заводі ім. Паризької Комуни (мене взяли туди форму-вальником) виявилася затяжка для мене: наносившись опон, я ледве що міг ходи-ти (так боліла нога). Довелося змінити роботу: знов таки дістав її не за фахом. Стоячи за конвайєром, я квацяв щіткою підошви взуття, за це мені платили від 80 до 120 крб. місячно. Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, то вона силоміць обирає нас. 14 травня кагебісти прийшли на ро-боту. Уночі відвезли до КГБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер підписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд неминучий. А слідство – зайва і непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге – тоді все зрозуміло і просто. Жадних сюрпризів.

олекса тиХий

1 9 8 8 - 1 9 9 0

377

Гр и г о р і йГ Р е Б е н Ю к

О Л Е К С А Т И Х И Й

(Спомини)

час вшанувати світлу пам’ять Олекси тихого – укра-їнського патріота й правозахисника, члена-засновника новітньої української на-ціональної організації – групи по нагляду за дотриманням урядом СРСР підписа-ної ним угоди в Гельсинкі про мир і безпеку в Европі. коли не маємо можливости голосно на всю україну сказати людям всю правду про його життя і діяльність, хай оцей жмуток спогадів ляже вінком на його могилу в далекій чужій стороні.

Вперше я зустрівся з ним у місті краматорську 1970 року. Олекса працю-вав слюсарем в будівельно-монтажній організації, яка споруджувала механічний цех на Новокраматорському машинобудівному заводі. Мешкав у робітничому гуртожитку на бульварі Машинобудівників в кімнаті на чотирьох чоловік на тре-тьому поверсі. Я жив неподалік на вулиці Богдана Хмельницького. Зустрічалися ми часто, як правило, після роботи, бо у вихідні дні він їздив до своєї матері на хутір їжевку, розташований за 23 кілометри від краматорська. тут він народився 27 січня 1927 року, тут він виріс. кожна стежина і кущик не тільки в їжевці, а й у всій окрузі були йому милі і дорогі до болю. Це я відчув так би мовити мате-ріяльно, коли годинами блукали пішки або їздили велосипедами по цій землі. Запали в душу його розповіді про нічні мандрівки степом, ночівлі біля ставка з батьком неподалік села Білокузьминівки, коли вони вдвох ловили павуком рибу, про минуле хутора і навколишніх сіл, що осіло в селянських серцях і головах у виді леґенд і перейшло до його покоління...

...Був він високого росту, стрункий, міцної статури, швидко ходив, з про-никливим поглядом очей і вольовими рисами обличчя, завжди ледь усміхне-ний, розмовляв неквапливо, розмірено.

В розмовах ми рідко торкалися особистого життя, особливо в минулому, та все ж з часом назбиралося досить подробиць. Його рід походив з Херсонщи-ни, але це було давно, і вже батьки його, та і вся родина їхня, втратили зв’язок з

378

херсонськими степами. Батько і мати – селяни з дідів-прадідів. Працювали біля землі. Перед війною батько тяжко захворів на легені і мусів перейти на найближ-чу залізничну станцію Віролюбівку. тут працював, поки міг. Потім довго хворів удома, ніде не працюючи. Помер після війни. В сім’ї було четверо дітей: Олекса, старший на два роки Микола і молодші сестри Зіна і шура. Після війни вступив до Дніпропетровського залізничного інституту, навчався в ньому лише рік. Пра-цював на різних роботах.

Зі слів матері Марії кіндратівни я взнав, що за якусь «провину» Олексу рік тримали в ув’язненні, і хоч жили дуже й дуже скрутно: батько хворів, діти малі (найменша дочка шура народилася в 1945 році). – та все ж одривали від рота і возили передачі в тюрму, щоб його «викупити» з загину, і щоб підтримати, поки сидить. Деякий час Олекса працював на уралі в місті Златоусті на будівництві металурґійного комплексу, потім у Москві. Після роботи навчався на вечірньому відділенні Московського університету. Закінчив філософський факультет.

Працював педагогом в Запорізькій області, в артемівському і костянти-нівському районах Донецької области, зокрема завучем вечірньої школи сели-ща Олексієво-Дружківка. Фактично це селище є околицею міста Дружківки і роз-ташоване близько від його рідного хутора. Викладав різні предмети: від фізики і математики до співів і виробничого навчання. В школі був душею художньої самодіяльности, знав ноти, добре грав на баяні, грав і на інших інструментах.

коли приходив до мене в гості, завжди приносив дітям гостинці, не обов’язково солодощі, щось із дитячих дрібничок, які він уміло підбирав для кожного малюка. Як на мою думку, Олекса безперечно і однозначно: мав великий педагогічний талант. Саме в галузі педагогіки було його покликання, природне, від Бога. Якщо діти були вдома, неодмінно починав з ними розмову. Вважав, що сучасна школа дає мало знань і не вчить думати, не спонукає дітей до роздумів, розрахована на дітей з найпересічнішими розумовими задатками. Самоосвіта – ось де вихід. учень повинен пропускати уроки, а то й дні, щоб мати змогу вдома самостійно працювати з книгою, з багатьма книгами, а не з одним підручником. Повинен роздумувати над прочитаним і схоплювати його суть, а не механічно запам’ятовувати. казав, що деяких учнів він заохотив до своєї методи, хоч це було й нелегко, бо і учні мали страх, і вчителі чинили опір: незвично, заважали стереотипи й усталені бюрократичні канони. Наслідки, за його словами, були позитивні і втішили його: всі підопічні успішно здали екзамени за десятирічку і вступили до вузів.

Під час однієї з виборчих кампаній законфліктував з властями, доводя-чи, що чорне не може бути білим...писав листи з конкретної виборчої ситуації до найвищих державних інстанцій. На нього посипалися наклепницькі доноси в неіснуючих злочинах, його «проробляли» в різних органах і, нарешті, засудили до семи років тюремного ув’язнення за стандартним звинуваченням: наклепи і

1 9 8 8 - 1 9 9 0

379

Г РаФ І Т І

антирадянська діяльність. Відбував строк в Мордовії. Повернувшись в україну, щоб довести абсурдність і безпідставність свого осудження, буквально бомбу-вав юридичні органи заявами і пояснюючими записками. Пам’ятаю, як домагався прийому в головного прокурора держави. такі прийоми в головній прокуратурі держави мали місце, але жодного разу – з головним, усе заступники та помічни-ки. Це його страшенно обурювало, бо не раз він достеменно знав, що головний у себе і він (Олекса) записаний до нього, а дають ерзац... Йому здавалося, що коли він викладе головному свою справу, так очевидно шиту чорним по білому, то не може ж сам (!) головний брехати в вічі...

Працював робітником. Одного разу, жартуючи, перерахував освоєні робітничі професії: виявилося більше десятка. Залюбки їздив на курси пере-кваліфікації, підвищення кваліфікації, удосконалення тощо. 1974 року, напри-клад, декілька місяців навчався у Харкові. Це дало йому змогу проштудіювати в міській бібліотеці твори М. О. Скрипника, наркома освіти україни, з питань на-ціонального будівництва в 20–30-х роках. Відвідував публічні лекції, виставки, пильно вдивлявся в життя і побут колишньої української столиці. Робив висно-вки щодо напрямних руху українського життя в сучасну пору. Для цього Харків давав багато матеріялу. і так було скрізь. і скрізь в україні, де б він не був і з ким би не говорив, він говорив тільки по-українськи. Лише тоді, коли знав точно, що людина родом з Росії і не розуміє української мови, переходив на російську. В цьому становищі не відчував ніякого дискомфорту, як би косо чи зневажливо на нього не зиркали малороси, чи то росіяни-шовіністи, народжені в україні, чи просто малосвідомі і не дуже освічені українці. Він був натурою сильною і вмів залишатися самим собою за будь-яких обставин, не проходив мимо щонаймен-шої несправедливости, реаґував негайно, мало дбаючи про тон чи дипломатію і можливі для себе наслідки...

При найменшій можливості, і незважаючи на брак засобів, багато подо-рожував по україні, об’їздив її всю, вздовж і впоперек, спрагло вдивлявся в НЕї: чому так сталося і чи встане ВОНа на ноги? і коли, бувало, я запитував його, чи вірить він в те, що український народ не згине, що не вдасться зайдам знекрови-ти його, твердо відповідав: – ВіРЮ! і не тільки вірю, говорив він, а й переконаний в цьому. інколи мені здавалось, що оптимізму в нього було аж занадто...

Любив бджіл. Вдома, на хуторі, завів пасіку. Любив возитись біля вуликів. Радо пригощав кавою з власним медом. Домашньою роботою і городом займав-ся рідко, і то тільки на домагання матері. Часто його в таких випадках виручали сестри, які приїжджали до матері з артемівська та краматорська, де вони мали свої сім’ї. Йому було незручно перед матір’ю, але на буденні клопоти не вистача-ло часу. Був інтелектуалом в благородному розумінні цього слова. уважно сте-жив за республіканською і всесоюзною періодикою. Передплачував польську «трибуну люду» та інші польські часописи.

380

Довго й ретельно готував статтю в «известия» з пропозиціями щодо змі-ни навчальних методик і шкільного законодавства. Отримав відповідь «извес-тий», що стаття сприйнята позитивно і, можливо, її надрукують. Одначе, в світ стаття не вийшла... Писав в обласну газету «Радянська Донеччина». Стіна зали-шилася глухою... Зібрав, систематизував і склав збірник висловлювань видатних діячів україни про рідну мову, починаючи від найдавніших часів і до наших днів. Вийшов грубезний рукописний том. Один примірник відвіз у київ в аН уРСР. Дали його рецензувати професорові В. Ю. Євдокименкові, і як у воду впав.

Підготував і написав ґрунтовну статтю-звернення до Президії Верховної Ради уРСР про стан української культури і мови на Донеччині та взагалі в україні. Через місяць-другий надійшов виклик з донецького облвиконкому на бесіду. Бе-сідував... казав, що декілька годин тривало це пустомельство. По пам’яті удома записав цю розмову на магнітофонну стрічку, передав її друзям для ознайом-лення, потім вона «випадково» загубилася.

Мав розмову з так званим українським письменником професором До-нецького університету іллею Стебуном (розмову організував облвиконком). Доктор наук переконував, наприклад, Олексу, що він неправильно тлумачить шевченка. За Стебуном шевченко аж ніяк не мав наміру зобразити в своїй ка-терині в особі москаля росіянина, що всі шевченкові твори – то є заклик до єд-нання з великим російським народом, а не до боротьби за державність україни, що то все пусті балачки і недолугий вимисел, буцімто шевченко прагнув якоїсь україни не в союзі з великою і неподільною Росією... і т. п. унікальне в цій історії те, що згодом український письменник і вчений ілля Стебун, виступаючи на суді в Дружківці над Олексою тихим та Миколою Руденком в ролі свідка звинувачен-ня, твердив, що вчитель тихий в розмові з ним займався антирадянською про-паґандою, розпалював міжнаціональну ворожнечу і чвари, зводив наклепи на благородну національну політику СРСР(!?).

Останній рік свого життя «на волі» Олекса працював пожежником, хоч саме в цей час йому пропонували стати педагогом і обіцяли солідний оклад. Предмети – на вибір, які захочете. Згоджувався за єдиної, але необхідної умо-ви: уроки і весь навчальний процес проводитиме рідною мовою. Не згодились. Батьківщиною патріот Олекса тихий не торгував...

Мав тепер можливість більше мандрувати по україні, більше читати, ду-мати. Виношував ідею всеукраїнського збору коштів для допомоги сім’ям укра-їнських політв’язнів. Склав список 150 в’язнів, сім’ї яких потребували допомоги. Відвідав у місті коломиї автора популярної книги «Ліки навколо нас» В. каркута і на його прохання почав шліфувати стиль і термінологію книги, готуючи її до другого видання.

...Згадується осінь 1976 року. Ніч, багнюка, мрячить дощ, не видно нічо-го, хоч в око стрель, в темноті ледь блимають вогні їжевки (півтора десятка хат),

1 9 8 8 - 1 9 9 0

381

Г РаФ І Т І

ледве добрьохуюсь до його хати. Заходжу. На лежанці хвора мама, привітно ві-тається. Олекса проходить до свого столу, сідає. На столі гармидер: книги, жур-нали, вирізки з газет, журналів, списані папірці всякого виду і розмірів... уявляю: сидить один, самотній, далеко від суєти міст і так потрібних його справі і його на-турі друзів-однодумців та й просто ерудованих співрозмовників... Пише, складає словник українських слів-покручів Донеччини: здається осельодка (оселедець – рос. сельдь, селëдка), стулка (стілець – рос. стул) і т. д. Хоче, щоб словник став посібником учителеві-словеснику Донецької области. Працює. тільки не жде...

Влітку 1976 року в нього провели серію обшуків. Боюсь сказати скільки: чотири-п’ять-шість... Санкція прокурора: підозра в крадіжці друкарської машин-ки в клубі...

...Одного разу приїхав до нього велосипедом. Біля хутора поспіває плян-тація колгоспних помідорів. Погода чудова. З дому захопив солі, окраєць хліба. «кидай працю, – кажу, пішли в степ, порозкошуємо. Зірвемо пару помідорів, по-сидимо в посадці в холодку, погомонимо...» «Піти піду, помідорів рвати не буду», – відповідає «злодій». Це каже людина, на очах якої (бо мешкає ж він фактично в степу) щороку приорюють і переорюють купи перемерзлих помідорів, гине під снігом капуста, морква, осипаються гектари соняшника... Ще один штрих до вда-чі Олекси – «злодія». їдемо машиною на околиці міста. Літо. Вулицею йде зграйка дітлахів. «Зупини машину» – кричить мені Олекса. «Що сталося?» – запитую стри-вожено. «Хіба ти не бачиш? Машина пуста, а діти йдуть пішки...»

Під час одного з обшуків знайшли над дверима в курятникові німецьку заіржавілу гвинтівку. Мати, та й Олекса, зразу догадалися, в чім справа: брат Ми-кола 1943 року підібрав покинуту німцями гвинтівку і стріляв з неї, а коли при-звали до армії (на війні був убитий), то очевидно сховав її – і вона пролежала в ганчір’ї 33 роки, аж поки вистрелила в Олексу. Як же підбадьорилось кГБ: тихий – терорист. Я був свідком такої розмови кагебістів між собою.

Згодом навіть приїжджали з спеціяльними приладами для відшукування зброї – ще грізнішої... і вже з затвором, бо та гвинтівка була без затвора... «Одно-го разу приїжджали з жіночим персоналом: мабуть, на маму впала підозра, і під-готувались до обшуку», – казав Олекса.

Геть чисто витолочили город, безупинно лякаючи сусідів: «і не подумали б, що під боком фашист живе...» ...Хто виховав і виховує в наших людях ницість і убогість душі?

...1977 року, 27 січня Олекса з друзями відсвяткував своє 50-ліття, а 4 лютого його арештували. В липні разом з поетом і письменником Миколою Ру-денком судили. Суд відбувся на околиці Дружківки в клубі якоїсь торговельної установи. Значився відкритим, але, звичайно, всередину нікого не пускали, крім представників «громадськости» і свідків. Звинувачення, розуміється...

інсценізація тривала декілька днів. Попритягали свідків з Чернігова, Дні-

382

пропетровська, Донецька, Дебальцевого, києва, Полтави, краматорська, Львова і ще бозна-звідки... Олекса вів себе спокійно, гідно, не раз викликав бурю обу-рення з середовища «громадськости», на що він реаґував зверненням до судді: «Прошу втихомирити «общественность», мені важко говорити». так, зокрема, було під час його заключного слова, на якому я був присутній. Вирок: 10 років тюремного ув’язнення, 5 років заслання...

Звичайно ж ні Олекса тихий, ні Микола Руденко винними себе не ви-знали. В умовах правової держави такий спектакль за Дружківським сценарієм провалився б після першого акту дійства... краплею, яка переповнила «чашу терпіння» кГБ або, як казав один з творців спектаклю кагебіст куценко а. В., їм увірвався терпець, – було створення чітко окресленої національної української групи: всесвітньої слави «української Гельсинської Групи».

Під час перебування в мордовських і пермських лагерях Олекса листу-вався з Ольгою Олексіївною тихою, колишньою дружиною, москвичкою, з якою одружився під час навчання в Московському університеті і вже довгий час з нею не жив, але офіційно розлуки не оформляв. Це дало можливість Ользі Олексіївні двічі відвідати Олексу, одного разу з двома його синами: Миколою, московським робітником і молодшим Володею, котрий народився в україні, коли батько вчи-телював у Дружківці (його матір’ю є Галина устимівна Василенко, вчителька де-сятирічки в Дружківці).

...Остання зустріч із смертельно хворим Олексою відбулася в Пермі 19 квітня 1984 року (учр. иЗ-57/1 вул. клименка, 24; начальник Жаворонков). 40 хвилин син Володя і Ольга Олексіївна говорили (по телефону) з людиною, що несла на собі печать вічности... Роз’єднувало їх товсте скло. Мав вид мерця. шкіра і кістки. Навіть посміхатися не було чим. коли підняв руку, і смугастий рукав упав, оголилася не рука, а кістки: «Я вас побачив, я не помру. Ні за що не помру», – промовив.

Говорив, що ні за чим не шкодує, що йому судилася така доля, бо ніколи не міг миритися з неправдою і несправедливістю, що нікого не винить у своїй долі, цитував Євангелію, говорив про прощення своїм ворогам...

Намагався жартувати: «Я неголений, але ж я у дзеркало не дивлюсь. а ви вибачайте».

«Одного разу, – говорила Ольга Олексіївна, – я побачила майора в зо-лотих окулярах із гітлерівськими вусиками (так Олекса говорив про хірурга, що мав його оперувати) і кинулась до нього:

– Вы хирург?– Да, я хирург.– у него рак?– Нет, не рак.– как он себя чувствует?

1 9 8 8 - 1 9 9 0 Г РаФ І Т І

– как он может себя чувствовать – вы же видели какой он? у курицы больше клетчатки, чем у него».

30 квітня Ольга Олексіївна повернулася в Москву, а 8 травня отримала телеграму:

«Пермь Почтамт 5509 158 1425Москва 457 Окская 46 квартира 60 тихой Ольге алексееввнетихий алексей иванович умерНачальник Волощенко»

...В Перм полетів Володя з наміром забрати тіло батька і поховати на батьківщині, в їжевці. та тіла не дали, бо мовляв, згідно з останньою діягнозою у нього виявили дуже заразний гепатит, що навіть перевезення останків небез-печне. В телеграмі ж заступника пермського прокурора по нагляду за дотриман-ням законности в иту Бондаренка сказано, що тихий Олекса іванович помер від «рака желудка с метастазами»... Стало відомо також, що в ніч з 5 на 6 трав-ня Олексу залишили одного в лікарняній камері, а коли прийшли до нього 6-го вдень (була неділя), застали неживим...

Поховали по-злодійськи вночі на кладовищі «Северное» міста Пермі під номером 9857 10 травня 1984 року... Син Володя і шофер вантажної машини, якою привезли небіжчика, в присутності представників органів (у цивільному), начальника медсанчастини і татаринцева, капітана (медика), засипали могилу видатного сина і патріота україни ОЛЕкСи тиХОГО.

Пам’ять про НьОГО не згасне в наших серцях!

м. Краматорськ

валерій марченко

1 9 8 8 - 1 9 9 0

385

Є . С . ( Є в г е н С В Е Р С т Ю к )

В А Л Е Р І Й М А Р Ч Е Н К О

Серед людей, що піднялися з низин духовної ана-біози до інтенсивного духовного життя й пізнання Бога в собі і в світі, виділя-ється постать Валерія Марченка, молодого українського політичного в’язня, що загинув на етапах своєї важкої хресної путі. Якщо ми можемо в кінці ХХ віку на-звати мучеників за Правду і Віру, то напевно назовемо його, оскільки він свідомо обрав свій шлях і справді був на ньому замучений.

Хто знає, що таке етап, може уявити собі в темному боксі високого, ху-дого, виснаженого юнака, якому відмовляли нирки. Його тягнуть по етапах цілу весну 1984 року, його возять і літаком... Нарешті він потрапляє на місце призна-чення – жахливу 36-ту зону, особливу. тут у великій камері для прокручування фільмів до нього підходить теж високий і худий Василь Стус (якому залишилось жити ще один рік), зазирає йому проникливо-болісним поглядом у вічі і каже: «Боже мій! Що вони, чоловіче, з тобою зробили!» але начальство особливої зони визнає Марченка практично здоровим і виганяє його на роботу. уремія настане у липні 1984. Його повезуть знов етапами в Пермську тюрму, і аж до Ленінґрад-ської тюремної лікарні ім. Гааза... за ним буде їздити по всіх етапах його мати, але не бачитиме його. Побачить аж 22 вересня в палаті Ленінградської лікарні, куди його вже занесуть на ношах. Син дивитиметься на неї ще присутнім на землі по-глядом, але вже відчуженим...

Станеться перше диво: його віддадуть у цинковій труні на руки матері для поховання в рідному краю. 14 жовтня вона привезла його до київського ае-ропорту. тереза покладе на труну білі квіти, і тихий автобус – дві жінки в чорно-му, невелике коло друзів, що недавно або давніше повернулись, – мовчки зупи-нятиметься на всіх Валерійових зупинках...

386

На киянівському завулку поблизу андріївської церкви – тут 16 вересня 1947 року він народився.

Вище над Подолом вирине з поранкової осінньої імли Покровський ма-настир – сюди сердечна родичка тихенько завела його, п’ятирічного хлопчика, і без зайвих свідків охрестила. автобус зупиниться біля будинку поблизу Печер-ського мосту. тут проживав любий дід, відомий професор історії Михайло Мар-ченко.

Потім – будинок на Нивках – тут минули його юність, а потім вільні між тюрмами два роки (1981–1983). тут примарно усміхалась надія на життя і невід-ступно тяглась важка вакханалія полювання.

Не буде зупинятися автобус біля університету, де 1965–1970 рр. навчав-ся Валерій. Не буде зупинятися біля редакції «Літературної україни», де працю-вав у важкі 70–73.

і навіть в озяблих наших думках не зупинятиметься поблизу Софійсько-го майдану, біля темного будинку, де його взяли «хранить вечно».

і тільки в материнських очах ще зрине далеке казахське селище Сарал-жин, де розважливий старець зупиняє її і каже: «Хорошего сына имееш».

Зрине чернеча постать теж засланої грузинської патріотки, в минулому реґента церковного хору в місті тбілісі, Валентини Паїлодзе. Вона стала духо-вною наставницею Валерія, відкрила йому високий сенс віри, любов і мир у душі та незнаний світ молитви. В Саралжин прийшов Христос: там двоє зібрались в ім’я Його.

Цю віру він збереже до останнього подиху і передасть матері, а потім по-друзі... Зрештою, прагнутиме будити її в кожному, з ким зустрінеться в житті. але попередньо потрібно було бідній матері зібрати два повних портфелі казенних відмов на всі її благання і апеляції, щоб серцем відчути: є тільки один Суддя і один утішитель. «так, мамо, віру треба вистраждати...»

«Я чула його молитви: він говорив з Богом про наболіле і постійно дяку-вав Богові за відкриту йому дорогу до віри...

крутилося навколо нього чортове насіння, але я не бачила його при-гніченим і сумним. Веселий, добрий, він знаходив радість у найменшому. Сві-домість тлінности не торкалася його – він вірив у життя вічне. але йти з цього життя безсловесним – не смієш! Поділитися з людьми, розповісти людям, що по-бачив, що вистраждав, що відкрив для себе на тернистому шляху, як визбувся страху («Боящийся несовершенен в любви»).

Йому була дана велика всеперемагаюча любов, що долає страх. Він ві-рив і відчував, що Син Божий і нині постійно творить чудеса. Що наука й муки Його і нині повторюються в людях. і що правда постійно торжествує над злом

1 9 8 8 - 1 9 9 0

387

Г РаФ І Т І

і гряде Суддя Праведний... Над видимою поверхнею життя відбуваються вічні процеси перемоги світла над темрявою».

Останнє важко собі уявити в оту найтемнішу годину перед світанком, хто знає безсловесний зацькований київ 1983 року... Облудний послух юрби без пастиря... Люди марнословили, боязко заводили мову про нікчемне, уникали тем, проблем, очей – і тікали від себе... Безкарні орґії зла у всіх темних кутках біля високих установ... Взаконені беззаконня – розквіт безвідповідальности і безкар-ности, яка час від часу супроводилась «процесами спалення відьм» – зловісно тихим полюванням на живу думку і живу людину...

Мисливці на переляканих зайців і лисиць тут натрапили на неподатли-вий опір людської гідности. На людську сміливість! Загорілось червоне світло: небезпечно!

Безмежна любов матері – це теж змова...Безстрашна любов коханої – це виклик!

і ті сліди... Сліди вели до прихованих таємниць безкорисливої любови!Навіть сліди молодих людей, що йдуть до храму – це теж дратувало і

лютило (храм допускався як притулок для бабусь, що доживають віку). Син на-вчав матір бачити навколо нове життя, сповнене див і мудрости Господньої – в природі, в житті людей і в ділах людських. Молитвами, суворою зосередженістю, постами відганяв від мирної хати страхи, усяку нечисть і навіть навчився долати хворобу.

...але зупинився автобус біля брами Покровської церкви. Прийняла його труну – і вона стала в квітах посеред церкви, до якої колись він ходив, саме в день багатолюдного престольного свята Покрови. Підходили жінки, хрестились, цілували край віка, клали квіти – і вгадували серцем: страдник. Деякі впізнава-ли портрет: «Це ж той, хто тут стояв завжди перед Розп’яттям», – і молилися: «Пом’яни його...»

Функціонери організували панахиду ще зранку, але все в них переплута-лося, заметушились – довелось чекати автобуса... Панахида злилась зі святом...

Справді, такий похорон треба було собі вимолити на етапах, що вели на схід...

Не відбувши і рокуяк у дивному снівін вернувся в цинковій труні.У високому небі

388

осеніло як стишене словоСвято Покрови.А земля тепла ріднапересиливши холод і вітерпринесла йому квіти.На глибокому днібило дзвоном і глухо ячалоні журби, ні печалі,уляглись його болі,пломеніла свіча його віри,як прийнята офіра.А ридань не було,очі гострі колючі сумні,як на війні.

Валерій Марченко відчував, як йому мало судилося ясних днів. Він уни-кав зайвих людей і розваг. і любив ходити в Печерську Лавру. Ходити часто, в погожі недільні дні.

«там, у київських печерах» – це образ ладу його почувань і думок. Хто може дивуватись, хай дивується, що в кінці ХХ віку велика кількість людей з ви-щою юридичною освітою визнали цей твір, як «документ, виготовлений з метою підриву і ослаблення основ...» і дали авторові, зокрема за це, десять років осо-бливого режиму та п’ять заслання.

Господи!

яке коротке і скупе життя,самі надії,

але Ти послав йомувелике страждання

з якого піднялисьйого стежки до Тебе.

Ти відкрив йому дорогу честиі судив йому полягти на цій дорозі.

Так у короткім куцім життівін був небездольним.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

389

Б о р и са н Т о н е н к о - Д а В и Д о В и ч

Л И С Т И О С ТА Н Н І Х Л І Т

(до ярослава Гомзи)

1.Київ, 18 квітня 1978 року

Високошановний ярославе Юрійовичу!Дякую за листа з чудовою буковинською піснею та передсвяткове привітання. Вітаю і я Вас та Вашу родину з недалекими святами весни, надій і відродження і шлю свої найкращі побажання. За найкращу листівку для цього я вибрав саме цю, бо на звороті її Ви побачите будинок, де відбувались знаменні історичні по-дії, зокрема у січні 1918 року...Радий, що Вас заспокоїв нарешті мій персонаж Шендерій, бо що я можу зробити, коли Шендерій та йому подібні були такими, як вони є. Не моя вина, що моя баба Олена була плодючіша за бабу Олександру, нащадків якої, самі знаєте, навіть серед наших письменників не дуже густо. Але, що й Вашій доні більше сподоба-лась баба Олександра, то можна покладати надію, що таких нащадків дедалі більшатиме, й такі автори, як я, не є «останні з могіканів». я незламно вірю в це й з цією вірою відійду, певно, у небуття.А поки-що кажу до Вас, молодих, щасти Вам доля!З пошаною і приязню

Б . А н т о н е н ко - Д а в и д о в и ч ( п і д п и с )

2.Київ, 25 квітня 1978 року

Дорогий ярославе Юрійовичу!Дякую за Великоднє поздоровлення, читаючи яке мені пригадався такий епізод із часів свого заслання в Сибіру. Кілька Ваших «краян», як повелося казати в Га-личині, прийшли до мене на Великдень і вітають цього дивного для них східняка

390

словами «Христос воскрес!», а я замість відповідати, як годиться «Воістину Воскрес», кажу кожному з них: «І Україна наша воскресне!..». «Краяни» вкрай спантеличились і не знали, як це сприймати – чи як недоречний жарт, чи прояв крайнього патріотизму? Пізніше, за великодньою чаркою, вони порозумілися зі мною, і наші стосунки стали ще кращими. Отак і мені захотілося чомусь від-повісти Вам на останні слова з Вашого листа, але вигукую за давньою велико-дньою традицією: «Христос воскрес!»А Ви таки хитрун: підсунули старому в контексті листа свою пісню, а я її сприйняв як південно-буковинську пісню, подивляючи трохи з її літературного характеру, проте своєї оцінки не змінюю. Не треба тільки вдаватись до гіпер-бол і називати людину, що намагалась бути порядною і в міру сил своїх служи-ти народу – апостолом. який там апостол!На все добре Вам і Вашій родині, зокрема й симпатичній Вашій доні, що вподо-бала бабу Олександру!

Б . А н т о н е н ко - Д а в и д о в и ч ( п і д п и с )

3.Київ, 23 грудня 1978 року

Дорогий ярославе Юрійовичу!Вітаю Вас і Вашу родину з Новим роком і бажаю здоров’я, доброго самопочуття й успіху у роботі та здійснення всіх Ваших намірів і мрій.Вашого листа з 9.ХІІ я одержав, але не мав змоги вчасно відповісти, бо два тижні не був удома, а їздив відвідати дорогих мені людей. Листа Гачинського1 я не одержав; напишіть йому, що я буду радий бачити його в своїй господі. Про якусь оперу за мотивами Гоголя я теж чув, але, здається, її просто перенесено було на другий день і мала вона ніби відбутися у філярмонії, а не в приміщенні Київської опери. Чи не йдеться це про сюїту, котру написав керівник хоруім. Верьовки Авдієвський і котра нещодавно відбулася в палаці «Україна»?2

Після двотижневих мандрів повернувся додому й захворів на модний теперу Києві грип, тож нездужаю й досі. Леоніді Миколаївні3 Ваше привітання передав.З пошаною і приязню

Б . А н т о н е н ко - Д а в и д о в и ч ( п і д п и с )

1 Михайло Гачинський – книголюб, працював у Бурштині на Івано-Франківщині. 2 Йшлося про музичний твір Станкевича. 3 Леоніда Миколаївна (Льоля) – дружина поета Івана Світличного.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

391

Г РаФ І Т І

4.Київ, 10 червня 1980 року

Шановний ярославе Юрійовичу!Вашого листа про переклад «Повісті временних літ» я своєчасно одержав і од-разу ж відповів Вам, висловлюючи своє обурення з приводу брутальної відповіді Вам Близнеця4, цього молодого та раннього перекладача. Видимо, мій лист, посланий не рекомендованою поштою, десь загубився в поштових нетрях...З пошаною і приязню

Б . А н т о н е н ко . . . ( п і д п и с )

5.Київ, 24 червня 1980 року.

Вельмишановний ярославе Юрійовичу!Дякую за листа з 15. VI, на якого спішу відповісти рекомендованим листом,щоб він часом не загубився десь у поштових нетрях, як попередній.Про збірку вибраних творів Тичини з передмовою М. Ласло-Куцюк, що про неї ви поінформували мене в своєму листі, можу сказати лиш, що авторка хибно сприймає Тичину як цільну постать в нашій літературі, тоді як насправді було два періоди, а відціля і два обличчя поета, що різко контрастують одне з одним. Мабуть, це пояснюється тим що авторка не знає історичного перебігу обставин, котрі зумовлювали появу того чи того Тичининого твору. Слушно відзначаючи музикальність Тичининих поезій та філософську спорідненість поета зі Сковородою, авторка дуже плутає, ставлячи в один ідеологічний ряд такі твори, як «Скорбна мати» й «Пісня трактористки» тощо.За перших років революції Тичина виступив у нашій літературі як співець на-ціонального відродження, до того ж співець геніяльний і дуже ориґінальний, не схожий ні з ким із своїх попередників. Вірш «Над Києвом золотий гомін» написано в червні 1917 року під впливом проголошення І Універсалу Центральної Радий загального національного піднесення. Вірш «Скорбна мати» присвячено заги-блим у січні 1918 року юнакам під час бою під Крутами, де пролилася перша кров за суверенність України: «Тридцять мучнів5 українців поховали тут» (цебто на

4 Близнець – український совєтський літератор.5 Характерний тичинівський неологізм «мучнів», що складається з двох слів «мученики»й «учні» (примітка автора листа).

392

Аскольдовій могилі в Києві) – незаперечно свідчить про це. Вірш

Одчиняйте двері – наречена йде.Одчинили двері: вся в крові...

теж не потребує коментарів – хто така наречена і чому вона в крові. Аж ніяк не можна приписувати перемозі червоного війська вірш:

як упав же він з конята на білий сніг.Слава! Слава! – докотилосьі впало до ніг.

Вигук «Слава», відповідний до теперішнього й тодішнього російського «Ура», був тільки в українському війську, отже й упав з коня на білий сніг не червоний вояка, а український козак. Можна ще навести багато прикладів такого порядку, але обмежусь цими, зазначивши, що збіркою «Вітер з України» кінчається перший період, а з ним і геніяльність Тичини, котрий дальшими своїми творами дедалі більше сповзає на позиції «майже гумористичного поета», з-під пера якого ви-ходять такі шедеври як: «я – українець, ти – росіяночка: дружба в нас...»Пригадується мені такий епізод: десь початку 30-х років: в офіціозі «Вісті» на першій сторінці були надруковані повідомлення, що поета Тичину обрано членом Академії наук УРСР. Присутній серед інших наш поет-класик Микола Во-роний, прочитавши це повідомлення, вигукнув: «На нашій літературній вулиці сьогодні свято!» Тоді хтось із присутніх перегорнув сторінку й запропонував прочитати новий вірш Тичини:

Нехай Европа кумкає,А в нас одна лиш думка є:Індустріялізація, куркульства підрізація...

та інша [..........], даруйте за вислів!Коли Вороного спитали, як йому подобається цей твір Тичини, Вороний від-повів: «Ну що ж – останній твір поета й перший твір академіка...» Краще й точніше не скажеш!Здається, я тепер цілком удовольнив Вашу цікавість?Буду вельми радий, коли Ви, роблячи турне по Україні, завітаєте й до моєї київ-ської господи.На все добре Вам!З пошаною і приязню

Б. Антоненко-Давидович (підпис)P. S. Прошу повідомити мене про одержання цього листа.Б. А.-Д.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

393

Г РаФ І Т І

6.Київ, 2 жовтня 1980 року.

Дорогий ярославе Юрійовичу!.................................................................................................................................Пишу цього листа рекомендованим, щоб була надія, що він таки дійде до Вас,бо на всі Ваші листи й листівки, про які Ви згадуєте в своєму листі, я завждивідповідав якщо не листом, то листівкою. Видимо, Ваша адреса бльокується,як і моя: не всі звичайні листи доходять до мене.Нещодавно та установа, що й досі цікавиться мною, дарма, що мені вже 81 рік, викликала до себе й питала про якогось Степана Хмару з Червоноградана Львівщині, де він працює стоматологом. я поняття не маю про цю особу і ніхто з киян та Коломійців, моїх знайомих, не знає цю, або, точніше, цього «х м а р у » , хоч прізвище дуже примітне. Чи не знаєте Ви, що то за один, бо мене дуже заінтриґував і сам факт виклику, і звісно, сама особа, яка тою чи тою мірою є, мабуть, одіозна?...Від Антона Петровича6, так само як і від Григорія Степановича7 нещодавно одержав листи й відповів. Буду Вам вдячний, якщо ствердите листом цього мого листа. Привіт Вашій родині!З пошаною і приязню

Б. Антоненко-Давидович (підпис)

6 Антон Петрович Чуприна – колишній політв’язень ГУЛАГу, покійний, український патріот,

жив у Красноармійську на Донеччині.7 Григорій Степанович Гребенюк, інженер з Краматорська на Донеччині, патріот України, гро-

мадський діяч, член УГС.

394

Б о р и са н То н е н к о - Д а В и Д о В и ч

Л И С Т И Н А Б АТ Ь К І В Щ И Н УВ А Л Е Р І Я Н А П І Д М О Г И Л Ь Н О ГО

Існує думка, що наша надіндустріяльна Дніпропет-ровщина в культурному відношенні – суцільна біла пляма, Дике Поле. Що це край «чавуну і сталі», залізної, марганцевої, титанової, уранової (і ще якої там?) руди, похмурого робітничого класу, який нібито живе одним ентузіязмом, єди-ним бажанням виконати п’ятирічку і, мовляв, є настільки інтернаціональним, що йому «совершенно все равно, на каком языке разговаривать», а на «какую-то отдельную украинскую культуру» завжди готовий кинутись із молотом в руках.

але це не відповідає дійсності. Як би там не було, Дніпропетровщина – невід’ємна частина давнього материка української культури. українська кров пульсує, український народ живе, а відтак твориться його самобутня культура. Лазар Глоба, Леонтій корж, іван Манжура, Олесь Поль, Дмитро Яворницький, Валеріян Підмогильний, наш сучасник художник Володимир Лобода – без цих довільно взятих імен історія української культури не була б повною.

Окрім цих всім відомих імен є ще десятки, а може сотні, палких ентузі-ястів нашої культури, самовідданою працею яких і підтримується горіння того благородного вогню, ім’я якому Духовність. Це краєзнавці, народні майстри та умільці, збирачі книг чи картин. інші сподвижники невбитого народного духу. Одним з таких є мешканець села Чаплі (тепер околиця Дніпропетровська) Юхим олексійович Сущенко.

Вже літня людина, він дбайливо збирає все, що має стосунок до культури народу, веде широке листування з багатьма діячами культури, людьми незвич-ної долі. Разом з дружиною Вірою Григорівною обоє вони є тим острівком живої української культури серед моря збайдужілого до всього безкорисливого, ви-щого над голий інтерес люду, який навіть місцеву вулицю Халхінгольську пере-йменував (за народною етимологією), на Хапхінгольську.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

395

Г РаФ І Т І

Особливо багато зробив Юхим Олексійович для популяризації творчос-ти свого односельця Валеріяна Підмогильного, для вшанування його пам’яті.

Зі свого особистого архіву Юхим Олексійович люб’язно запропо-нував кілька листів до нього відомого українського письменника Б о р и с а а н т о н е н к а - Д а в и д о в и ч а , які подаємо нижче.

Редакція

Київ, 19 березня 1971 року

Шановний Товаришу!

Вибачте, що так запізно відповідаю на Вашого листа з запрошенням приїхати до Чапель на вечір пам’яті Валеріяна Підмогильного. На жаль, приїхати я не зміг з двох причин: вечір було призначено на 13.ІІ, а Вашого листа я одержав лише15.ІІ… Пояснюється це тим, що Ви написали на конверті мою стару квартиру – 53, тоді як з літа минулого року я одержав більшу квартиру в тому ж будинку №68, а квартира тепер – 24. По-друге, саме тоді захворіла тяжко моя дружина, а потім син і нарешті я. Отож тільки тепер, очунявши після того лиха, пишу до Вас.я дуже радий, що ви, земляки Валеріяна Підмогильного, любите й шануєте цього видатного майстра слова й, наскільки могли, відзначили річницю його наро-дження, чого не можна сказати ні про Спілку письменників України в Києві, ні про її орган «Літературну Україну». Незважаючи на мої наполягання, Спілка так і не спромоглася організувати вечір пам’яті Підмогильного, а стаття Ковтуненка «В житті і літературі» справила на мене жалюгідне, щоб не сказати бридке, враження. Це типова пристосовницька стаття пересічного кон’юнктурника, який боїться сказати своє правдиве слово, а, оглядаючись на вищих за ранґом критиків, як кажуть росіяне, «твердит зады и врет за двух». Цебто, він по-вторив слова критика Л. Новиченка, який, лаючи на початку 60-х років фено-менальне явище української пожовтневої літератури М. Хвильового, довбонув, щоб довести свою вірність догмам, і В. Підмогильного. Внаслідок цього була зня-та у видавництві художньої літератури приготовлена до друку збірка творів В. Підмогильного з прекрасною передмовою покійного академіка О. Білецького, який високо оцінював творчість цього видатного письменника.Кілька років я ставив у спілці й видавництві питання про перевидання тво-рів Підмогильного, але досі це було марно. Останнім часом обіцяють видати

396

щось-таки незабаром, але коли то буде й що саме видадуть – сьогодні сказати ще важко. Хай Вас не смутить і не дивує таке ставлення до Вашого таланови-того земляка. Моє сімдесятиріччя теж тихцем «забули» відзначити… але не вічно в літературі буде належати останнє слово кон’юнктурникам і присто-сованцям! Прийде час і нові люди, справжні знавці й зичливі художнього слова, віддадуть належне В. Підмогильному. Не завжди ми будемо по-дурному обкар-новувати самих себе, позбавляючи читача змоги познайомитись із скарбами нашого духовного слова, де Підмогильний займає почесне місце. Не забудьте, що яких десять років тому були заборонені Нечуй-Левицький, Олесь, Грінченко, й ще й досі ніяк не можуть видати творів В. Винниченка… Комусь, може, вигідно, щоб наша українська література, позбавлена цих талановитих надбань, вигляда-ла такою убогою і бідною, та це минеться, і коли стане все на своє місце, тоді щиро подякують тим самовідданим землякам, які, подібно до Вас, намагалися повернути В. Підмогильного нашому народові та його літературі. я певен, що такий час прийде, і, може, він недалекий уже…Буду Вам вельми вдячний, якщо напишете, як у вас відбувся той вечір пам’ятіВ. Підмогильного.Можливо, десь улітку я приїду на Чаплі, де колись гостював у родині Підмо-гильних. Коли ще був живий його батько. Але я не уявляю собі, чи Чаплі стали частиною Придніпровська, чи й далі лишаються окремим селом? З адреси, яку Ви подали, важко це збагнути. Напишіть також Ваше ім’я та по батьку,бо з ініціялів я не знаю точно.якщо буде якесь зрушення в справі видання творів В. Підмогильного, я одразу повідомлю Вас.

З пошаною,(підписано: Б. Антоненко-Давидович)

Київ, 22 червня 1971 року

Шановний Юхиме Олексійовичу!Дякую Вам з листа з описом вшанування Вашого видатного земляка й мого друга Валеріяна Підмогильного. Дуже радий, що так воно добре й урочистопройшло. А головне, що земляки письменника, чаплійці, пам’ятають йогой шанують. Ще раз пишу Вам, що творчість В. Підмогильного – то є окраса нашої літератури української, й хоч через дивне непорозуміння наші критики й видавці ще не дійшли до усвідомлення цього, та прийде час, коли і літературоз-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

397

Г РаФ І Т І

навці, й читачі поставлять Підмогильного в ряд наших класиків, що збагатили своєю блискучою творчістю нашу літературу й культуру. Мені шкода дуже, що я не був на тому вашому святі, навіть не міг надіслати привітання, бо по-відомлення про день свята надійшло до мене ж після нього… До того ж я ще й нездужав у той час.Охоче виконав би Ваше прохання надіслати Вам мої твори, але, на жаль, у кни-гарнях мої книжки, видані останніми роками, давно вже розійшлися, а вдома я знайшов тільки один примірник зайвий своєї книжки для дітей «як воно почина-лося», яку Вам вчора надіслав рекомендованою бандероллю. Прошу повідомити мене про одержання її. Надалі, коли виходитимуть мої книжки, я обіцяю Вам надсилати.Дуже дякую Вам за запрошення приїхати з дружиною глянути на теперішні Ча-плі, які я бачив лише, здається, 1925 року, коли приїздив до Валеріяна. Мені вони дуже подобалися, надто Кодацький поріг та й сам Кодак, де ми побували також. Але, на жаль, нині за всяким невідкладним клопотом не можу, згодом, коли роз-вантажусь трохи, постараюсь скористатися Вашим ласкавим запрошенням.Передайте Вашій дружині подяку за привітання. я і моя дружина вітаємо Вас обох і шлемо найкращі побажання.

З пошаною(підписано: Б. Антоненко-Давидович)

Київ, 7 липня 1971 року

Шановний Юхиме Олексійовичу!Щойно одержав Вашого листа й одразу ж сідаю відповідати Вам, як то Ви про-сили.І. В Криму, в м. Алушті, я і Валеріян були 1925 року й прожили там разом місяць. я не пам’ятаю, щоб ми вдвох чи з більшим товариством тоді фотографували-ся там. 1926 року ми були в ялті, але нарізно й у різні місяці; дуже можливо, що фото з Бажаном, Плужником та іншими (окрім Микитенка, який не міг бути в тому товаристві), про яке Ви пишете, і є це саме.2. «Ланка» фотографувалася перед будинком на сходах, де мешкали яі Підмогильний, десь 1926 чи 1927 року. Сфотографований на ньому Тодось Осьмачка був поет, належав теж до «Ланки», а потім і до «Марсу». Десь 1928 чи 1929 року він збожеволів (став шизофреніком) і кудись подівся з Києва. Під час німецької окупації він був на Україні й, хоч, здається, нічим особливим себе не

398

виявив тоді, але, боячись, видимо, коли повернеться радянська влада (він увесь час хворів на манію переслідування), Осьмачка втік із німцями. Далі подався до США, де кілька років тому помер. Він – син черкаського селянина-бідняка, писав непогані вірші, а в США написав і якусь прозову річ, але я, звісно, того не читав.На тому фото «Ланки», яке Ви маєте, нема Бориса Тенети, поета і прозаїка, справжнє прізвище якого – Гур’єв і походить він чи не з самого Дніпропетров-ська, в усякому разі він довго там жив, перше ніж переїхати до Києва.3. Фото Валеріяна з сином мені не відоме. якщо син на фото ще немовля, то, певно, це належить до року 1927 чи 1928.4. Мусіяка С. П, я не пам’ятаю, але, можливо, що ми й познайомилися з ним у Дніпропетровську. Це могло статися 1926 року, коли, гостюючи у Валеріяна в Чаплях, я їздив з ним до Дніпропетровська, коли познайомився з яворницьким,П. Єфремовим, Ковбасою, М. Лебедем та іншими. Вдруге я був у Дніпропетров-ську вліті 1930 року, коли саме в Дніпропетровську закінчили я і Валеріян свою подорож по Україні разом з Тенетою на велосипедах, але тоді ми швидко поїха-ли пароплавом до Києва, не заїжджаючи в Чаплі. Остап Вишня приїздив доДніпропетровська з Харкова окремо від нас і разом з харківськими письменни-ками. Не пам’ятаю, чи познайомився коли з Чаплею, але його, як письменника, знаю і поважаю. як побачите його, передайте йому привіт від мене.Напишіть мені, будь ласка, адресу Насті Петрівни – я хочу їй написати, бо тіль-ки від Вас дізнався, що вона ще жива.Дякую Вам від себе й дружини за привітання й добрі побажання. Приймітьі Ви з Вашою дружиною наше привітання й побажання всього найкращого Вам.Буду дуже вдячний Вам, якщо надішлете мені ту збірку, де будуть вміщені мате-ріяли про В. Підмогильного, коли вона вийде з друку.

З пошаною

(підпис: Б. Антоненко-Давидович)

400

Накладка на пояс із поховання Павла Семенова-Сементовського в ним же збудованій успенській церкві,яку підібрала на смітнику вчителька-пенсіонеркаЯвдоха Максимівна Липка.Світлина Ю. вІвтаШа

1 9 8 8 - 1 9 9 0

401

Ю р і й В І В Та ш

В К РА Д Е Н АМ О Г И Л А

він міг би спочивати в домовині спокійно – спра-ву життя зроблено. Волею і коштом бунчукового товариша, сотника Павла Семенова-Сементовського звелися в небо три храми в стилі козацького бароко краси невимовної – успенський, Миколаївський та церква святої Варвари Вели-комучениці. В китайгороді – селі над Оріллю, яке ще за княжих часів було обо-ронною фортецею від половців, пізніше – від татар, храми ці, увібравши в себе релігійно-вояцький дух українського народу, його уявлення про красу і свя-тість, стали лебединою піснею козаччини. Церкви збудовані в 1754-1775 роках. Лічені роки залишалися до зруйнування Січі...

Невдовзі спочив сотник. Поховали його разом з дружиною та дочкою Варварою (на пам’ять про неї побудовано церкву) в сімейному склепі, влашто-ваному в церкві успіння. і довго ще про той склеп та скарби, нібито в ньому за-ховані, ходили перекази.

Павло Семенов-Сементовський любив Бога, і Бог благословив його пра-цю – Храми вистояли, Храми вціліли. Вони стоять над Оріллю довго...

Вперше, шукаючи ті скарби, відшукали та пограбували склеп Семенова-Сементовського 1970 року. тоді місцеві китайгородські манкурти, добряче про-полоскані в матеріялістично-безбожницьких розчинах доби, викрали з похован-ня старовинні ікони та хрести (продали їх «фарцовщикам» з києва). Викинули на смітник парчове вбрання, поруйнували склеп.

Остаточне донищення сімейного поховання сталося у 80-ті роки. тоді останки Семенова-Сементовського та його сім’ї викинули на смітник коло церк-ви, де вони й пробували до 1988 року, коли архітектори інституту «Дніпроцивіль-

проєкт» разом з працівниками Дніпропетровського історичного музею власним коштом поховали їх на сільському цвинтарі.

Вдивлялася в обриси китайгородських храмів над Оріллю архітектор Лариса Созонтова і помічала дивну аберацію. З одного боку – безкорисливий сотник Павло Семенов, який пожертвував на храми всі свої кошти, запросив кращих будівельників та іконописців, возив для церков цеглу по Дніпру та Орілі з києва. З іншого – нинішні безбатченки, перевертні, які порушили вічний сон козака-християнина, порожніми пляшками добивають стіни храмів та розписи на них, а три роки тому влаштували в Миколаївській церкві пожежу.

Ларису так вразила церемонія перезахоронення, що вона написала спо-гад та вірш про цю подію.

404

к и та й го р од С ь к І Х ра м и . 1989

С. аЛіЄВ-кОВикаДереворит

406

Л а р и с аС о з о н Т о В а ( В а н Д Ю к )а р х і т е к т о р

П О Х О Р О НБ У Н Ч У К О В О Г О Т О В А Р И Ш А

доля китайгородських церков, взагалі цього місця понад Оріллю, де сама історія промовляє до нас, завжди хвилювала чесних куль-турних людей.та подія справила на мене незабутнє, хоч і гнітюче враження. археологи з Дніпро-петровського історичного музею проводили розкопки і врятували рештки останків з поховання родини сотника Павла Семенова-Сементовського від чергового по-грабування. того Павла Семенова-Сементовського, бунчукового товариша Полтав-ського полку, коштом та старанням якого збудовано всі три козацькі церкви китай-города.Протягом багатьох років ці споруди свідомо нищилися, і нині вони набули жалю-гідного стану. Розписи стін знищено чи закопчено вогнем, провалини бань, напо-ловину вивітрена цегла стін, розкопана могила-склеп Семенових-Сементовських в успенській церкві. Людські кості, шматочки оксамиту й китайки, дерев’яні деталі труни – все це було розкидано, змішано із сміттям та пилом.так і встає перед очима: літній день, спека і серед цього пронизаного світлом дня наче чимсь чорним огортає... шляхом, який веде до села, повз церкви повільно йдуть двоє археологів – несуть маленьку домовину, поспіхом зроблену сільським теслею. В домовині – благородні останки родини бунчукового товариша Полтав-ського полку: кістки дорослих і дитячі.За труною їдуть сільські хлоп’ята на велосипедах – наче жалобний ескорт. Приниш-кли трохи. Що вони в цю мить думають? Може, западе їм в пам’ять ця подія, зали-шить слід в їхніх душах?«а де ж це, бунчуковий товаришу, твій кінь вороний? Чом не йде він поруч і не хи-лить свою гривасту голову? Чом не вкрито домовину червоною китайкою, заслугою козацькою? Чом не йдуть за нею твої бойові побратими? Де ж твої вдячні нащадки, у спадок яким ти залишив нетлінні скарби?..» такі скорботні думки не покидали мене на тій сумній китайгородській дорозі.труну тимчасово поховали на сільському цвинтарі – до закінчення реставрації цер-ков.так і стоїть у пам’яті той день: веселі буйно-зелені садки та городи навкруги, по-господарському впевнено (і навіть нахабно!) вирослі перед розтерзаними храмами добрячі будинки селян, – і ця незвичайна сумна процесія...Невже ми не козацькі діти?..

1 9 8 8 - 1 9 9 0

407

Г РаФ І Т І

Н А С П О М И Н Д У Ш ІК И ТА Й Г О Р О Д С Ь К О Г О С О Т Н И К АП А В Л А С Е М Е Н О В А - С Е М Е Н Т О В С Ь К О Г ОВ Д Е Н Ь З А Х О Р О Н Е Н Н Я Й О Г О П РА Х УВ Д Р У Г Е 2 0 Ч Е Р В Н Я 1 9 8 8 Р О К У

Китайгородський сотнику,Добропорядний воїне!Чи думав, чи гадав ти,Що через двісті літТвоє останнє мешкання,Твоє сумне пристанищеСплюндрують і зруйнують...І не татари, ні!Нащадки тих, хто з тобою,Бунчуковим товаришем,Для рідного народу волю воював!Для нас, а не для себеЦеркви ці фундував...

Стоять церкви, мов ступи під небом України –Порожні, поруйновані.Витрощили з них життя...Козацькі могили понищені...

Зрада дикунами-нащадкамиСлави Батьківщини, слави прадідів.

Та серед пилюги розбитої цеглий сміттяЗнов і знов ввижається(Мов воскресає Фенікс):Золотозіркові бані в безмежності блакиті...Відроджуються...Відроджуються!

Буде жити твоя ВкраїнаВо віки віків!!!

олександер миколайович поль

1 9 8 8 - 1 9 9 0

409

Г РаФ І Т І

Л а р и с а С о з о н Т о В а ( В а н Д Ю к )

Д І Т Ь М ИБ Е З П А М ’ Я Т Н О З А Б У Т И Й

Причинки до життєписуОлександра Поля – фундатора Січеславського(Дніпропетровського) історичного музеюімені Дмитра яворницького

вперше ім’я Поля почула від свого діда, коли мова зайшла про історичний музей. Ще не усвідомлювала значення цієї постаті, але дитяча цупка пам’ять зберегла це велике ім’я – Олександер Миколайович Поль.

В одній із престижних шкіл міста, де навчались потомки партійної номен-клятури – щербицьких та ватченків, відома річ, не знаходилось місця в навчаль-них програмах іменам подвижників української культури: Полю, Яворницькому, Манжурі...

Вчились, росли, і не знали, на якій землі живемо, чиїми іменами вона освячена.

історичний музей ім. О. Поля. Попалась якось фотолистівка 10-х років: будівля музею з написом французькою мовою: «Музей сільського господар-ства». Що це – помилка чи глузи? тогочасний видавець фотолистівок з типовим катеринославським рівнем культури не надав цьому значення. але насправді освічені сучасники і знали, і цінували Поля, на початку століття був пам’ятник О. М. Полю, музей ім. О. Поля, вулиця ім. О. Поля...

З путівника «По Екатеринославской железной дороге», гл. III., кривой Рог – Долгинцево»:

«Лінія (ж. д. – прим.) проходить спочатку по дузі, при виході з неї, зліва від колії за декілька десятків сажень на штучно насипаному пагорбі – пам’ятник О.М. Полю. До п’єдесталу прибита дошка з написом: «Полезной деятельности а. Н. Поля в кривом Роге 1870–1890 г. от акционерного Общества криворож-ских железных руд». Пам’ятник був звернений на Захід, до містечка кривий Ріг. а французька компанія встановила в Дубовій балці пам’ятник-погрудця О. Полю з написом «Новороссийскому колумбу».

410

Зараз цих пам’ятників немає, немає і сліду їх.Хто ж такий Олександер Поль?Д. Яворницький у своїй статті на смерть Олександра Поля («Екатерино-

славские Губернские Ведомости, 1890, № 59) писав:«... имя его вечно пребудет для всего края: без сомнения в недалеком

будущем увековечится безсмертным монументом. Музей – вот достойный пам’ятник а.Н. Полю». Музей був справді знаменитістю нашого Придніпров’я, центром вивчення історії запорозького козацтва. До музею в 20-ті роки їхали майже зі всього світу. Вся свідома україна знає Дніпропетровськ саме як місто запорозького краю і знаменитого музею Січі Запорозької.

але в наш час про Олександра Поля, про його невсипущу діяльність на теренах краю майже нічого не знаємо. В журналі інституту історії природи і тех-ніки аН СРСР 1965 року надрукована невеличка стаття Г. Романченка... В 1984 році з’явилася повість Володимира Заремби «Скарб дикого степу» – в серії «При-годи, подорожі, фантастика...»

і справді, те що сталось із нашою національною історією, з нашою пам’яттю – наче фантастика. Як можна було забути дніпропетровцям таке ім’я?!

Читаємо видану в катеринославі 1910 року статтю і. Вертоградова – чле-на архівної ученої комісії – до 20-ліття смерти Олександра Поля. «...Народився 20 серпня (за старим стилем) 1832 року в невеличкому селі Малоолександрівськім Верхньодніпровського повіту, катеринославської губернії. Хрещення відбулося в Вознесенській церкві села Семенівка.

По батькові Поль був німець (за іншими джерелами його дід – шведський підданий, служив майором в армії Суворова).1771 року дід одержав як винаго-роду 1500 десятин землі в катеринославській губернії, поблизу річки Мокрої Сури. Зазнайомившись тут із сім’єю поміщика Мелами, оженився на його дочці. В цьому шлюбі народився Микола іванович Поль, батько Олександра Поля. Ми-кола іванович взяв шлюб з дочкою поміщика Полетики – Ганною, онукою наказ-ного гетьмана Павла Полуботка, і мав двох синів – Олександра, Петра і доньку Марію.

Середню освіту Олександер Поль одержав у Полтавській гімназії (закін-чив 1850 року). того ж року став студентом юридичного факультету найкращого тоді в Росії Дерптського університету, який закінчив із ступенем кандидата ди-пломатичних наук в 1854 році. Від цього часу мешкає у родинній садибі, ґрун-товно займаючись місцевою історією та археологією. Дуже любив мандрувати рідним краєм, пройшов увесь степ, відвідавши знамениті місця, урочища, балки тощо. В 1866 році, зайшовши у Дубову балку (правий берег річки Саксагані) на-трапив на поклади залізної руди...»

так скупо, майже схематично оповідає Вертоградов про життя Олексан-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

411

Г РаФ І Т І

дра Поля. Нащадок знаменитих козацьких фамілій шукав свідоцтва славного минулого, яке творив його рід. Не що інше як голос предківської крови пори-вав його на подвижницьку працю дослідника, спонукав до осягнення правдивої історії степових теренів україни, до розкопок на Хортиці, в Нікополі (колишній Микитин Ріг), біля колишніх козацьких зимівників. Не раз він розмовляв із сиви-ми дідами, останніми запорозькими козаками.

З календаря «Придніпров’я»: «Для збирання старовини Олександр Поль не шкодував ні коштів, ні часу. Підтримував стосунки з багатьма аматорами іс-торії і разом з ними щороку здійснював розкопки могил у різних місцях Степу». Наслідком такої групової праці і стала знаменита колекція. Пізніше в своєму за-повіті Олександер Поль напише (катеринослав, року 1890, 15 червня):

«Виконую свій останній обов’язок перед мешканцями катеринослава – передаю безкоштовно в дарунок місту для музею старожитностей зібрану мною колекцію:

522 предмети кам’яного віку,84 – бронзового віку,632 – стародавніх грецьких колоній,356 – скитської старовини,322 – київських княжих часів,241 одиницю всякої зброї,276 речей, що стосуються етнографії,231 одиниця запорозької і взагалі козацької старовини,2060 монет, усього 4773 реліквії.крім цього – картини, ґравюри, порцеляну, емаль, бронзу, камінь.

О.М. Поль».Олександер Поль був членом одеського «товариства історії і старови-

ни» – разом із такими славетними вченими-дослідниками вітчизняної історії як Максимович, Петрушевич, антонович. Часто брав участь в експедиціях, що здій-снювались товариством.

Не мислив себе поза громадською діяльністю, був обраний посланцем до катеринославського комітету влаштування побуту селян, життя яких знав добре. Постійно обстоював їх інтереси перед губернськими чиновниками.

Відкриття залізної руди в Дубовій балці започаткувало новий період життя Олександра Поля. Ось як про це повідомляє путівник «По Екатеринослав-ской железной дороге»:

«Цей прошарок руди став джерелом щастя і нещастя в житті Поля, при-чиною багатьох випробувань і підвалиною слави, що нею завжди буде освячене його ім’я. Потрібні були нелюдські зусилля, щоб довести доцільність експлуата-ції знайденої руди і зробити це можливим. Щоб належним чином оцінити його заслуги, досить сказати, що протягом п’ятнадцяти років з людини не тільки за-

412

можної, але й багатої він дійшов до становища особи, всі маєтки якої були закла-дені векселями, що в багато разів перевищували їх вартість, і яка перебувала на межі цілковитого розорення й убогости».

Винятковою широтою зацікавлень відзначалась ця людина..кожен пері-од життя Олександра Поля був по-особливому яскравим. Його подвижницька постать стала культурницьким символом нашого краю. археологія, етнографія, промисловий розвій криворізько-донецького реґіону колишньої Січі Запоро-зької – всьому цьому поклала початок плідна праця першопроходця Олексан-дра Поля. і немає вини його в тім, що надбаний ним скарб не зуміли зберегти та належно скористатись його нащадки. Зібране ним розпорошено та понищено, а надпотужний промисловий потенціял краю, як бачимо, спричинився до ниніш-ньої екологічної катастрофи.

Свідчення Вертоградова:«Постановою міської управи (1887 р.) Поля обрано почесним громадя-

нином катеринослава і його ім’я викарбувало на почесній мармуровій дошці в залі Думи».

На 58-му році життя 26 липня (за старим стилем) 1890 року Олександер Поль помер. Наступного дня на терміновім засіданні Думи, враховуючи величез-ні заслуги небіжчика, було запропоновано вшанувати його пам’ять споруджен-ням в м. катеринославі пам’ятника Олександру Полю. На це було видано 2000 рублів та відкрито при міській управі добровільні пожертви.

Ще одне свідчення Вертоградова:«28 липня в троїцькому соборі відбулась літургія з панахидою, о 5-ій го-

дині тіло небіжчика в закритій труні було перенесено до Лазаревської церкви».Під церквою Воскресіння Лазаря (побудована 1863 року) в склепі і було

поховано Олександра Поля. Зараз цієї церкви немає. Після так названої рекон-струкції Севастопольського кладовища в 1955 році – маємо нинішній Севасто-польський парк. Скоєно злочин – варварськи сплюндровано могили поховань мешканців міста, зокрема могили видатних громадських та культурних діячів. Серед них – могила івана Манжури, склеп Олександра Поля. Встановити місце склепу і поставити там пам’ятник – це наш святий обов’язок перед пам’яттю ве-ликої людини1.

Народ із державним відчуттям історії, державний народ назвав би його національним героєм. Його світлу постать можемо поставити поряд із великим літописцем Січі Запорозької Дмитром Яворницьким. конче потрібним є ґрунтов-не дослідження життя-подвигу Олександра Поля, яскравої особистости з роду гетьмана Полуботка.

1 У 2000 р. в Дніпропетровську в центрі міста на проспекті Карла Маркса

встановлено пам’ятник Олександру Полю (скульптор О. Небоженко).

1 9 8 8 - 1 9 9 0

413

Г РаФ І Т І

ц еркв а в о С к р е С І н н я С в . л а З а р я ,в якій був похований Олександер Поль.

Побудована 1863 р., знищена у совєтські часи

микола БереСлавСький

1 9 8 8 - 1 9 9 0

415

м и к о л а Б е Р е С Л а В С ь к и й

К УД И Й Д Е М О :Н А З А Д Ч И В П Е Р Е Д ?(Уривки з книги «Заповіт Петра І»)

крім відкритого насилля і жорстокости, колоні-затори вдаються й до хитрощів, лицемірства, підступности та ідейної обробки поневолених народів, щоб таким чином приспати їхню національну самосвідо-мість, а з часом і повністю денаціоналізувати їх.

Свої загарбницькі наміри і дії імперіялісти завжди «обґрунтовують» ре-акційними «благовидними» теоріями, як наприклад, «пангерманізм» проповіду-вав свою месіянську ролю відносно негерманських «некультурних», «відсталих» народів; поляки-католики були перейняті ідеєю свого покликання насаджувати католицизм серед «безбожних схизматиків».

Майже від початку заснування Московського князівства серед росіян іс-нували різні теорії їхнього месіянського покликання. Ця месіянська манія існує і тепер.

Спочатку була теорія: «Москва – третий Рим», тобто претензія замінити Римську імперію. Потім ходила ідея «собирания русских земель», мета – приєд-нання до Москви україни і Білоруси. Наріжним каменем російської експансійної політики впродовж століть була теорія «защиты православия» – «Москва – на-следница константинополя». В XIX ст. була поширена ідея т.зв. «панславізму», тобто слов’янська місія Росії відносно слов’ян, їх оборони і захисту за якою на-справді – далекосяжні російські наміри на Балканах. а в ХХ ст. з’явилися нові претензійні теорії, а саме: 1. Росія – «страна, где совершилась первая пролетар-ская революция», «родина Ленина – вождя мирового пролетариата», а значить – лідер і законодавець «світового пролетаріяту»; 2. Росія – «освободительница народов СССР», а значить, що вона «первая среди равных», а російський народ – «старший брат», і, нарешті, Росія – «центр социализма и коммунизма», а тому

416

має за неписаними законами і всупереч міжнародним правовим нормам «пра-во», навіть «обов’язок», на «интернациональный долг», тобто право на втручан-ня у внутрішні справи інших держав, які, навпаки, мають право «ограниченного суверенитета».

такі колоніяльні ідеї та теорії породжують серед їх носіїв почуття своєї «зверхности» відносно інших народів, а значить – зневагу до них, до їхніх мов і культур.

у нас часто мусується польське «тилко Полска!»/ «тільки Польща!»/, або німецьке «Німеччина, ти понад все!», як доказ шовінізму, а не національного па-тріотизму. Якщо це махровий шовінізм, то що ж скажемо про таке, коли на укра-їні продають «русскую горчицу», «русский сыр», «русский хлеб» і т.д., начебто на україні немає навіть свого хліба!; або всюди рясніють такі «беспристрастные» характеристики: «великий русский язык», «храбрый русский солдат», «русский характер», «русская доброта» і так без кінця і краю.

а коли Сосюра сказав всього-навсього: «Любіть україну!», то скільки було впродовж десятиріч всяких звинувачень, ярликів з тавром націоналізму!

а коли в когось виникає природне обурення від такого неподобства, то тоді його звинувачують в націоналізмі і бандерівщині.

Розглядаючи поставлене питання про підступні методи колоніяльної по-літики щодо поневолених народів, не буду тут вдаватися до екскурсів з історії, дипломатії, політології, а наведу лише декілька прикладів.

Напрямною, дороговказом для російської імперської зовнішньої політи-ки на майбутнє, як відомо, був т. зв. «Заповіт Петра Великого», документ, що його, як розповідає про те Гайлярде, знайдено в найсекретніших архівах царського двора і копія якого потрапила у 1757 році в руки короля Людовіка ХV і бувшого тоді французьким міністром закордонних справ кардинала Берні.

Ось що говориться у тому документі:...........................................і.Поддерживать русский народ в состоянии непрерывной войны, чтобы

солдат был закален в бою и не знал отдыха; оставлять его в покое только для улучшения финансов государства, для переустройства армии и для того, чтобы выждать удобное для нападения время. таким образом, пользоваться миром для войны и войной для мира, в интересах расширения пределов и возрастаю-щего благоденствия России...

ііі.При всяком случае вмешиваться в дела и распри Европы, особенно Гер-

мании, которая, как ближайшая страна, представляет более непосредственный интерес.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

417

Г РаФ І Т І

іV.Разделять Польшу, поддерживая в ней смуты и постоянные раздоры,

сильных привлекать на свою сторону золотом, влиять на сеймы, подкупать их для того, чтобы получить возможность участвовать в избрании королей, прово-дить на этих выборах своих сторонников, оказывать им покровительство, вво-дить туда русские войска и временно оставлять их там, пока не представится случая оставить их там окончательно. Если же соседние государства станут со-здавать затруднения, то их успокаивать временным раздроблением страны, до тех пор, пока можно будет отобрать назад то, что было им дано.

Vі.В супруги к русским великим князьям: всегда избирать германских

принцесс для того, чтобы умножить родственные союзы и, увеличивая в Герма-нии наше влияние, тем самым привязывать ее к нашему делу. ...

Vііі.Неустанно расширять свои пределы к северу и к югу, вдоль Черного

моря.IX.Возможно ближе продвигаться к константинополю и индии. Обладаю-

щий ими будет обладателем мира. С этой целью возбуждать постоянные войны то против турок, то против персов...

..........................................XIII.когда швеция будет раздроблена, Персия побеждена, турция завоева-

на, армии соединены, Черное и Балтийское море охраняемы нашими корабля-ми, тогда надлежит под великою тайной предложить сперва Версальскому дво-ру, а потом и Венскому, разделить власть над вселенной. Если который – либо из них, обольщаемый честолюбием и самолюбием, примет это предложение – что неминуемо и случится, – то употребить его на погибель другого, а потом уничто-жить и уцелевшего, начав с ним борьбу, в исходе которой уже будет нельзя со-мневаться, ибо Россия в то время уже будет обладать всем Востоком и большей частью Европы.

ХіV.Если паче чаяния, тот и другой откажутся от предложения России, то над-

лежит искусно возжечь между ними распрю и истощить их во взаимной борь-бе. тогда Россия, воспользовавшись решительной минутой, должна устремить свои заранее собранные войска на Германию и одновременно с этим выслать два значительные флота, один из азовского моря, другой из архангельска, со своими азиатскими ордами под прикрытием вооруженных флотов – Черномор-

418

ского и Балтийского. Выйдя в Средиземное море и океан, они наводнят, с одной стороны, Францию, с другой стороны, Германию, и когда обе эти страны будут побеждены, то остальная Европа уже легко и без всякого сопротивления подпа-дет под наше иго.

так можно и должно будет покорить Европу».

/«Труды историко-архивного института». Статья Е.Н. Данилова «Заве-щание Петра Великого», том II, стр. 203-270,М.,1946/.

Дехто має сумніви щодо достовірности, вірогідности цього документу. але ж як діяння самого Петра і, так і подальший хід історії підтверджують свою ідентичність з далекосягаючими планами, викладеними в цьому документі, аж до деяких деталей, як наприклад, щодо одруження російських царів з німецьки-ми принцесами аж до Миколи II включно. а тому головне тут не те, хто написав цей документ, а суть і відповідність наступним історичним подіям. Про колоні-яльні наміри і дії Росії свідчить і відомий заповіт царя Олександра II.

а щоб декому з росіян не здалося це образливим, я змушений навести тут приклади з авторитетів – для багатьох незаперечних – к. Маркса, Ф. Енгельса і О. Пушкіна.

Факт залишається фактом: ось уже більше як сто років один великий твір к. Маркса, безпосередньо пов’язаний з історією Росії, залишається неві-домим для російськомовних читачів. На «родине социализма», яка існує біль-ше як 70 років, жодного разу не надрукували цей твір! Це про щось говорить? а мова йде не про газетну чи журнальну статтю, а про дослідження обсягом більше п’яти друкованих аркушів, яке Маркс надрукував в 1856-1857 роках. Назва праці: «Разоблачения дипломатической истории ХVііі века». Після смер-ти Маркса його дочка Елеонора опублікувала цю працю окремим виданням під назвою «таємна дипломатична історія ХVііі століття». Згодом її неодноразово пе-рекладали з англійської на інші мови, крім російської...

Вміщені документи становлять половину всієї праці Маркса. В своїх ав-торських коментарях Маркс, по суті, дав стислий огляд історії Росії – від часу ви-никнення київської Руси і аж до кінця ХVііі століття. В своїй праці Маркс з’ясував історичні причини завойовницької політики самодержавної Росії.

Маркс не соромився висловлювати свої погляди. В його викриттях, по-ряд з високою оцінкою ролі Петра і, подаються гострі, різкі, часом безпощадні характеристики московських князів і царів. Маркс писав, що московські царі змушені були татаризувати Москву, а потім захоплювали чужі землі, а місцеве населення русифікували /див.: англійське видання творів Маркса і Енґельса, том 15-й/.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

419

Г РаФ І Т І

у свою чергу Ф. Енгельс написав працю «Зовнішня політика російського царату», яка вперше була надрукована в німецькому журналі в 1890 р. Переклад на російську мову вперше надрукований в журналі «Социал-Демократ» /№ 1-2, Лондон, 1890/.

В СРСР вперше надрукували цю працю лише 1962 р.Ось як характеризував Ф.Енґельс російську царську дипломатію та таєм-

ну службу в їхніх підступних діях для досягнення мети, про яку йдеться і в «За-повіті Петра Великого», – завоювання інших країн та поневолення неросійських народів, тобто про те, про що ми й говоримо: «...царская Росийская империя яв-ляется главным оплотом, резервной позицией и вместе с тем резервной армией европейской реакции...»; «...своим постоянным вмешательством в дела Запада эта империя задерживает и нарушает нормальный ход нашего развития и де-лает это с целью завоевания для себя таких географических позиций, которые обеспечили бы ей господство над Европой...»; «именно это тайное общество /мається на увазі дипломатія і таємна служба – М. Б./, набиравшееся вначале из иностранных авантюристов, и подняло Российскую империю до ее нынешнего могущества».

«На свой страх и риск царизм ведет войну только против таких заве-домо слабых противников, как шведы, турки, персы, и в этом случае ему уж не приходится делить с кем-либо свою добычу»; «...стоило лишь России объявить о своем призвании защищать угнетенную православную церковь и порабощен-ное славянство, как почва для завоеваний – под маской освобождения – была уже здесь подготовлена. точно так же к югу от кавказского хребта под турецким владычеством находились небольшие христианские государства и исповедую-щие христианство армяне, по отношению к которым царизм мог провозгласить себя «освободителем». к тому же здесь, на юге, алчного завоевателя прельща-ла такая военная добыча, равной которой не было в Европе: древняя столица Восточной Римской империи, митрополия всего православного мира, город, одно уже русское название которого константинополь – Царьград служит выражением господства над Востоком...»; «и для этого у них был к тому же такой предлог, как «принцип национальностей»... Это давало великорусским царям желанный предлог для притязаний на территорию бывшего Литовского княже-ства, как на национальную русскую область, угнетенную, однако, Польшей, хотя, по крайней мере малороссы, по мнению виднейшего современного слависта Миклошича, говорят не просто на одном из русских диалектов, а на вполне са-мостоятельном языке; другой предлог для вмешательства состоял в том, чтобы в качестве защитников православия выступить в пользу православных униатов,

420

хотя последние давно уже примирились со своим положением по отношению к римско-католической церкви».

і далі: «Любой захват территории, любое насилие, любое угнетение ца-ризм осуществлял не иначе, как под предлогом просвещения, либерализма, освобождения народов. и по-детски наивные западноевропейские либералы, вплоть до Гладстона, верят этому по сей день, подобно тому как не менее наивные консерваторы также непоколебимо верят в пустые фразы о защите легитимиз-ма /монархічного устрою – М.Б./, о поддержании порядка, религии, европейско-го равновесия, о святости договоров – фразы, которые одновременно твердит официальная Россия... Отсюда понятно то презрение, с каким смотрит подобно-го рода русский дипломат на “образованный” Запад»; «Под русским господством находились не только финны, татары, монголы, но также литовцы, шведы, поляки и немцы. – Чего еще желать? Для любой другой нации это было бы достаточно. Для царской же дипломатии – нацию не спрашивали – это являлось лишь базой, откуда теперь только и можно было начинать настоящее завоевание»...; «...она /Росія – М.Б./ приобрела новую территорию за счет своих бывших союзников и заключила союз с Наполеоном для раздела мира: Наполеону – Запад, алексан-дру – Восток!»; «Если в отношении завоеваний Екатерины у русского шовинизма были еще некоторые извиняющие – я не хочу сказать оправдывающие – пред-логи, то относительно завоеваний александра об этом не может быть и речи. Финляндия населена финнами и шведами, Бессарабия – румынами, конгресо-вая Польша – поляками. Здесь уж и говорить не приходится о воссоединении рассеянных родственных племен, носящих русское имя, тут мы имеем дело с неприкрытым насильственным завоеванием чужой территории, с простым гра-бежом»; «Румыны в благодарность за то, что именно они сделали возможной по-беду русских под Плевной, вынуждены были снова уступить принадлежавшую им часть Бессарабии и теперь они вряд ли позволят прельстить себя… Болгары сыты по горло царским методом освобождения»; «Вся эта опасность мировой войны исчезнет в тот день, когда дела в России примут такой оборот, который позволит русскому народу навсегда покончить с традиционной завоевательной политикой своих царей и, вместо того чтобы заниматься фантазиями о мировом господстве, позаботиться о своих собственных внутренних жизненных интере-сах, которым угрожает в высшей степени серьезная опасность».

Як по-сучасному злободенно звучить це останнє слушне застереження «класика марксизму-ленінізму»!

1 9 8 8 - 1 9 9 0

421

м и х а й л о з е Л е н ч у кхорунжий УПА, нині – голова Братства УПА

карпатського краю

Є В Г Е Н К О Н О В А Л Е Ц Ь :Ж И Т Т Я , В І Й С Ь К О В А ТА П О Л І Т И Ч Н А Д І Я Л Ь Н І С Т Ь

великі історичні постаті української нації з огляду на її поневолення мало відомі всьому українському народові. кожний окупант намагався перш за все вбити історичну пам’ять народу і особливо пам’ять про своїх провідників революційної доби. тому нині так рясно бачимо у всіх видан-нях короткі начерки життєписів і про Бандеру, і про Стецька, і про шухевича. Я приготував такий начерк і про Євгена коновальця, який повних два десятиліття стояв на чолі революційно-визвольного руху в україні і поза її межами, який в складних умовах створив корпус Січових Стрільців, а пізніше, згуртувавши до-вкола себе когорту військових та політичних діячів, створив уВО, а 1920 року – ОуН. Євген коновалець був тим яскравим світлом, тим авторитетом, перед яким схилялись навіть його політичні противники.

Євген коновалець загинув смертю героя і вознісся на небеса, щоб осві-чувати наш подальший шлях у боротьбі за визволення.

14 червня 1891 року в селі Зашків біля Львова у вчителя Михайла та Марії з священичого роду коновальців народився перший син, якого нарекли Євген.

три перші кляси закінчив у своєму селі Зашкові, а четверту і п’яту кін-чав уже при вчительській семінарії у Львові. Батько прагнув, щоб син пішов його життєвою дорогою. Дальше навчання проходить в українській академічній Гім-назії, світилом якої був професор іван Боберський – голова «Сокола-Батька». Цей професор зачарував юного гімназиста і запалив у його душі те полум’я посвяти україні, яке вже ніколи не згасало. Євген коновалець згадував три незабутні мо-менти своєї молодости – це учнівство у професора івана Боберського, акт Ми-рослава Січинського та знайомство зі студентами з Великої україни – Дмитром Донцовим, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою і ін., які в 1906 р.,

422

рятуючись від переслідувань царської охранки, приїхали до Львова, тут жили і вчилися.

іван Боберський, який згодом був головою Бойової управи Січових Стрільців у Відні, мав стратегічну мету в гімназії – виховати нову генерацію укра-їнської молоді, яка змогла б виконати найвищий обов’язок – всеціло посвятити себе НаЦії.

і майбутній полковник повністю усвідомив це, увібрав у себе премудрос-ті науки та здобув прихильність професора, який дозволив йому користуватися його особистою бібліотекою.

Другим сильним спомином, як уже говорилось, був акт Мирослава Сі-чинського – вдалий атентат у квітні 1908 року щодо австрійського намісника в Галичині, графа Потоцького – за тяжкі утиски населення. Січинського два рази судили на кару смерти, але розстріляти не наважились, замінивши вирок на 20 літ в’язниці. В 1911 році за допомогою своїх побратимів Січинський здійснив щасливу втечу із Станіславської тюрми і згодом перебрався за океан. Цей акт сколихнув австрійську імперію і нагадав Европі, що живе та не скорився україн-ський народ.

В 1909 році Євген коновалець добре здає екзамени в гімназії і зразу ж поступає в університет на факультет права. тут він кидається у вир політичної ді-яльности. На той час діяли три основні партії: соціялісти, радикали і національні демократи. Ознайомившись з програмами цих формацій, він переконався, що ні соціялісти, ні радикали не служать всеціло на добро української нації. тому всту-пив до української Національно-Демократичної Партії (уН-ДП), а вже за рік став її головою в університеті. На той час ця партія була найбільшою в Галичині.

Разом з тим Євген коновалець стає членом Народного комітету, голо-вою якого був політичний діяч кость Левицький. Це дає змогу коновальцю бра-ти практичну участь у громадсько-політичному житті найширших мас народу в цілому краю.

В студентському середовищі Євген коновалець скоро здобуває попу-лярність, стає авторитетом для своїх ровесників і вже в липні 1913 року бере ак-тивну участь у підготовці та проведенні Другого Всеукраїнського Студентського З’їзду у Львові. тут він виголосив промову: «Справа українського Незалежного університету». На цьому з’їзді він уперше почув речника українського націона-лізму Дмитра Донцова і його полум’яний виступ «Сучасне політичне становище нації і наші завдання».

Вплив на коновальця зі сторони Донцова був насамперед у тому, що останній ясно і твердо визначив принципи незалежности україни. Донцов пер-ший логічно й категорично розхитав ідола федералізму – Драгоманова. Відто-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

423

Г РаФ І Т І

ді на наших визвольних знаменах стоять поруч – Соборність і Самостійність україни.

За час навчання в університеті молодий коновалець не забуває і про своє рідне село Зашків. Він удосконалює роботу «Просвіти», створює товариство «Сокіл», молодіжні гуртки драмтеатру й хору, організовує футбольну команду. Разом з цим коновалець успішно здає перший іспит і дістає дозвіл на адвокат-ську практику.

Однак доля визначила йому інший шлях – шлях боротьби за визволення україни.

28 червня 1914 року з нагоди 100-літнього ювілею тараса шевченка у Львові відбувся величавий з’їзд «Соколів», «Січей», та Стрілецьких Дружин. і саме в цей день у Сараєві пролунали постріли, що вкинули людство у Першу світову війну.

Євгена коновальця призивають до австрійської армії і призначають до підстаршинської школи прискореної дії, а після закінчення на початку 1915 року – до штурмового батальйону. В червні 1916 року майже половина цього баталь-йону потрапляє в російський полон. В таборі полонених біля Царицина їх застає Російська революція. табірний режим полегшився – і коновалець із сотником Чмолою щасливо добираються до києва. київ у той час був у хаосі політичних дискусій, не було впевненої й чіткої політики Центральної Ради.

В цей важкий час у розбурханому києві, серед надзвичайних труднощів, Євген коновалець спромігся зформувати курінь Січових Стрільців. Військовий міністр Центральної Ради Симон Петлюра надає йому фактичний ступінь пол-ковника.

Цю військову формацію полковник коновалець надихнув патосом жерт-венної відданости своїй українській Державі. Він уберіг свій курінь від розкладу, що його несла облудна соціялістична хвиля, перед якою не встояло жодне з по-передніх військових формувань. і лише Гетьманський переворот, який спирався на півмільйонну німецьку армію, перекреслив ту ролю, яку мав відіграти курінь Січового Стрілецтва в державному будівництві.

29 квітня 1918 року казарми Січовиків були оточені німецькими куле-метами, і 1-го травня курінь склав зброю. Склав, та не піддався. Стрілецтво тим-часово розійшлося з києва, а їхній командир залишився в столиці, щоб бути там, де бився живчик українського державного життя. Становище Гетьмана не було стабільним, і вже в серпні він дає згоду на формування Загону Січових Стрільців у Білій Церкві.

В середині листопада 1918 року, коли гетьман Скоропадський прого-лосив федерацію з Росією керенського, вся україна сколихнулась повстанням

424

проти Гетьманщини. Загін Січових Стрільців на чолі з Директорією вирушив у похід на київ. Після переможних боїв з німцями і тяжких боїв під Мотовилівкою з частинами добровольчої армії Денікіна, Загін Січових Стрільців 14 грудня 1918 року тріюмфально увійшов у столицю україни – київ.

Почалось правління Директорії і розбудова української армії. Загін Сі-чових Стрільців виріс у корпус, який складався з двох дивізій під командуван-ням полковника Євгена коновальця. корпус провадив тяжкі бої по всій україні протягом цілого 1919 року і, опинившись у «чотирикутнику смерти», 5 грудня перестав існувати. Він потрапив у полон до польського генерала Юзефа Галлєра, знаного в нашій історії як душителя Західньоукраїнської Народної Республіки (ЗуНР).

тяжко переживалась ця поразка. Євген коновалець з найближчими сво-їми старшинами доходить висновку, що причиною програшу була відсутність сильної армії, яка змогла б захистити так зненацька здобуту волю. Облудні со-ціялістичні ідеї про класове братерство настільки запаморочили голови керів-никам Центральної Ради, що вони з перших своїх кроків відмовлялися від тво-рення своєї армії.

і ось в тому 1920 році, коли ще то тут, то там гули бої визвольних змагань, полковник коновалець творить підпільну українську Військову Організацію (уВО). Це відбулося в Празі в місяці липні. Для керівництва створено Начальну колеґію на чолі з Євгеном коновальцем. В склад уВО входили переважно вій-ськовики та свідома молодь.

За декілька літ вся Галичина вкрилася гуртками й осередками уВО, край був поділений на військові підпільні одиниці: чоти, сотні, курені, Були призна-чені командири, і всі мали наказ в будь-який час бути готовими до збройного виступу. З командирами проводилися вишколи, відповідно до нових подій і об-ставин,

Однак політичні події розвивалися не в нашу користь. 15 березня 1923 року Ризька конференція «Ради амбасадорів» прийняла рішення визнати за Польщею право на Галичину з наданням автономії (її поляки так і не дали).

Всім стало зрозуміло, що відносний мир у Европі стабілізується, а отже цілі і методи боротьби уВО треба міняти. В цьому часі виникають напівлеґаль-ні націоналістичні гуртки, групи й партії: Ліґа українських Націоналістів (ЛуН), Група української Національної Молоді (ГуНМ), ЗуНРО – Західньо-українська Національно-Революційна Організація. Отож назріла пора зробити спробу об’єднати всі ці дрібні й розрізнені політичні формації в одно ціле.

так зароджується ідея створення сильної, всеохоплюючої політичної сили. Натхненником і керівником цієї консолідуючої дії був Євген коновалець.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

425

Г РаФ І Т І

В результаті його зусиль в листопаді 1927 року відбулась перша конференція українських націоналістичних організацій, на якій коновалець запропонував створити понадпартійну Організацію українських Націоналістів, – і в червні на-ступного року відбулась Друга конференція, обговорено практичну підготовку до скликання конґресу.

Як відомо, конґрес відбувся у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929 року. Пер-ших два дні проводились доповіді і дискусії, було створено шість комісій, які мали підготувати резолюції та програмні документи. На шостий день все було готове й затверджене конґресом, а останнього дня – проголошено утворення Організації українських Націоналістів – ОуН, затверджено присягу ОуН. у другій половині дня перших 28 провідних членів ОуН присяглися на національному прапорі на вірність ОРГаНіЗаЦії і укРаїНі. утворено Провід ОуН з вісьмох чоло-вік. Головою Проводу вибрано полковника Євгена коновальця. уВО краю уві-йшла до ОуН, як військова референтура у повному структурному складі.

Всі 30-ті роки творяться глибоко конспіративні клітини ОуН не тільки в Галичині, але й на Волині, Поліссі, Буковині, Закарпатті та частково на Сході укра-їни. В 1931 році ГПу викриває перші клітини ОуН, з цього часу єжовська аґентура пильно стежить за коновальцем. так у 1936 році були арештовані й суджені три аґенти ГПу в Женеві, що стежили за коновальцем і його домом. Після цього ро-дина коновальців переселяється на постійне проживання до Риму, Однак ГПу не вгамувалось на цьому, воно створило фіктивну клітину ОуН, член якої нав’язав контакт з коновальцем, передавав фіктивні звіти. В травні 1933 року цей аґент, на прибране прізвище Валюх, прибув у Роттердам на кораблі «Менжинський». Слідство в цій справі довело, що Валюх дзвонив двічі в Рим до коновальця і про-сив, щоб коновалець приїхав до Роттердаму на зустріч, оскільки він не має змо-ги поїхати в Рим.

23 травня 1930 року вони зустрілися в кафе-ресторані «атланта», при-булий передав коновальцю невеличку валізку-пакунок, поговорив близько 10 хвилин і, розплатившись за пиво, скоро вийшов. За ним вийшов і коновалець з пакунком у руці. По хвилині ходьби пролунав сильний вибух, очевидці бачили, як розліталися частини тіла в повітрі, посипались шибки із сусідніх домів. Голова і обличчя вбитого були цілі.

Поліція, з’ясувавши причини і цілі вбивства, зробила обшук на кораблі, але Валюха не знайшла.

На похорон приїхала дружина Ольга з сином Юрієм та деякі члени Про-воду ОуН.

Варто згадати, що коновалець мав підданство Литви, уряд якої всіляко допомагав і сприяв ОуН. Зокрема генеральний консул у Голляндії Петер Пенн

активно помагав у справах похорону та заопікувався вдовою і сином.Ось так обірвалось життя невтомного борця за україну Голови Проводу

Організації українських Націоналістів полковника Євгена коновальця. Йому тоді доходило 47 літ життя.

Ця трагічна подія зранила серця по всій україні. Народ плакав, молився, складав пісні та проклинав убивцю. В одній пісні так і співалося:

Ой, убили Коновальця в місті Роттердамі,Стало сумно на серденьку Україні-Мамі,Ой, сконаєш ти, Валюху, в нещасну годину,Що не дав-єсь збудувати вільну Україну.

а ось друга пісня про цю трагічну подію:

Цього року сумні свята, Коновальця кров проллята.Прийшла вістка з Роттердаму: вивісити чорну фану.Ой ти, земле роттердамська, прийми тіло Коновальця,Ой ти, земле чужа, чорна, прийми тіло, не будь горда.Прийми тіло й карі очі, най не плачуть вдень і вночі.

Вже минуло більше 50 років з того чорного дня, коли вибух пекельної машини 25 травня 1936 року знищує людину великого серця, незамінного орга-нізатора і незламного воїна україни.

Минули довгі роки... За такий час багато ран гоїться. але ця рана не гоїть-ся: Євген коновалець – безсмертний у наших серцях.

З його духом зроджуються кращі наші почини і з його іменем ніщо не спинить нас на шляху боротьби за українську Самостійну Соборну державу.

С л а в а У к р а ї н І !н е в м и р У Щ а С л а в а г е р о я м У к р а ї н и !

427

431

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

М О В А – О С Н О В А К У Л ЬТ У Р И

підім’явши під себе місто, колесо русифікації плюндрує українську мову в селі. так, наприклад, саме минулого, 1988 року в селах китайгороді та Михайлівці Царичанського району Дніпропетровської об-ласти всі україномовні вивіски замінено російськими (можливо, що була вказів-ка зробити так по всьому району!).Надії, що покладались на відому урядову постанову про розширення сфери вживання української мови, виявилися марними. Зоряний час української мови не настав – бюрократичний апарат зіґнорував цю постанову, саботував партійне рішення.Русифікацію не зупинено! Все більше громадян переймається тривогою в зв’язку з катастрофічним станом української мови і переконується в тому, що зарадити справі може лише введення статусу державности української мови разом із ста-тусом громадянства уРСР.Б’ють тривогу письменники: «...вона (українська мова) зведена до становища упослідженого жарґону. З господині у своєму домі вона обернута у служницю, яку пани кличуть до столу лише для того, щоб перед гостями продемонструвати свою демократичність і культуру» (Павличко, «Літ. україна», 15 грудня 1988).а деякі високопоставлені київські дядьки хотіли би підмінити турботу про мову «продовольчою проблемою». Протиставити мову – ковбасі. Яка ганьба!Як відомо, мова стоїть в центрі національної культури і є цементуючою силою, що збирає духовність народу в єдину живу цілісність. Без національної мови культура народу стає ніби «безхозною» і не дістає живильних соків для свого розвитку. Деґрадує, гине культура – деґрадує, зникає народ.Народ може змінити місце проживання (велике переселення народів) і залиши-тись все тою ж нацією. Народ може віками не мати власної держави і не стратити своєї окремішности та своєрідности, народ може бути розсіяним між іншими на-родами і через віки залишитись самим собою. та коли народ позбудеться своєї мови, отже, втратись свою історичну пам’ять – він загине як нація.

432

к о п і я у к р а ї н с ь к о м у н а р о д о в і

Л И С Т Т В О Р Ч О Ї М О Л О Д І Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь К А

Го л о в і Ра д и М і н і с т р і в У Р С Р Щ е р б и ц ь к о м у В . В .

к а н д и д а т о в і в ч л е н и П о л і т б ю р о Ц к

к о м п а р т і ї У к р а ї н и о в ч а р е н к у Ф . Д .

С е к р е т а р е в і С п і л к и п и с ь м е н н и к і в У Р С Р

П а в л и ч к о в і Д . В .

Звертаємо вашу увагу на той погромницький ша-баш, що ось уже кілька місяців триває на Дніпропетровщині, на дике безглузде переслідування чесних громадян україни. Ця кампанія є настільки брутальною, що перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів. Численну групу громадян оббріхано на всіх офіційних та неофіцій-них заходах обкому, райкомів і парткомів, «засуджуючи» їхні ніби-то «чуждые на-роду взгляды». їх цьковано в обласній пресі та радіо, в такий спосіб створюючи видимість «общественного мнения» (за клясичним зразком салтиківського гра-доначальника міста Глупова).

Найбільшої сили сягнула дніпропетровська кампанія після появи но-вого роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор». Спочатку обласні газети «Зоря», «Прапор юности», марґанецька міська виступили зі схвальними рецензі-ями на цей твір. а вже через місяць на одній із нарад, де були присутні секретарі парторганізацій Дніпропетровщини та відповідальні працівники преси, перший секретар обкому партії Ватченко затаврував ганьбою всі ці рецензії й дав ко-манду пресі довести читачам, що, мовляв, «рабочий класс Днепропетровщины не принимает «Собора». Відразу ж обласні газети зарясніли такими «мнениями рабочих». Лише «Зоря» протягом двох тижнів організувала три ганебні «рецен-зії», що засвідчує їх чотиристарядкова лайка (стільки ж залишилось невидру-куваним). Листи-відгуки, листи-протести робітників і трудової інтеліґенції про-ти обпльовування автора «Собору» редактор Орлик П. С. і завідувач відділом листів Новак Я. З. «строжайше» тримали в секреті і, з’ясувавши місце роботи й адресу автора-відправника, доповідали в обком та кГБ.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

433

С Л о В о Р І Д н е

Обком партії заборонив вшанування 50-річчя письменника на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету та в міській біблі-отеці, хоча про те вже були оголошення. а згодом декан названого факультету Павлов заборонив навіть обговорення роману «Собор», що його збиралися провести історики. Всіх, хто в будь-якій мірі та формі висловлював незгоду з кампанійщиною, чи, бодай випадково, взяв не ту ноту, якої вона вимагала, – всіх суворо карали. Не дарма завідувач відділом пропаґанди обкому партії Васільєв і. В. заявив на семінарі працівників культури области: «Роман «Собор» – это такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враж-дебное нашей действительности» (!)

і ось ВикЛЮЧЕНО З ПаРтії, ВиГНаНО З киїВСькОГО уНіВЕРСитЕту пра-цівника відділу культури газети «Зоря» М. Скорика – за те, що запропонував ви-ставити на редакційну дошку «тяп-ляп» зфабриковану статтю напівписьменного робітника Г. Діхтяренка і к° («Я бачу життя не таким», «Зоря» від 6 квітня 1968).

ВикЛЮЧЕНО З кОМСОМОЛу, ЗВіЛьНЕНО З РОБОти талановитого жур-наліста В. Зарембу – мав сміливість дати відсіч авторові наклепницької статті на «Собор» лейтенантові кГБ, зав відділу інформації газети «Зоря» О. кириленкові («Не ”Собор“ – люди», «Прапор юности» від 7 травня 1968).

ЗВіЛьНЕНО З РОБОти працівника відділу сільського господарства газети «Зоря» і. Опанасенка.

ВикЛЮЧЕНО З ПаРтії, ЗВіЛьНЕНО З РОБОти досвідченого режисера Дні-пропетровського українського театру ім. тараса шевченка Риму Степаненко – за постановку п’єси М. Стельмаха «кум королю».

СуВОРу ДОГаНу З ПОПЕРЕДЖЕННЯМ ВиНЕСЛи комуністові, вчителе-ві 64-ої вечірньої школи Г. Прокопенкові (наполягав на опублікуванні статті-відповіді оббріхувачам «Собору» Г. Діхтяренкові та «філософу» і. Морозу).

ЗВіЛьНЕНО З РОБОти відповідального секретаря Дніпропетровського відділення українського театрального товариства С. Левенця.

ЗВіЛьНЕНО З РОБОти у видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса.

ЗВіЛьНЕНО З РОБОти в хіміко-технологічному інституті М. Чхана.ЗВіЛьНЕНО З РОБОти в придніпровській багатотиражці поета і. Сокуль-

ського.«НакаЧку» ПО ПаРтіЙНіЙ ЛіНії мав редактор названої багатотиражки

М. Дубінін – за оприлюднення в газеті позитивного відгуку робітників Д. Семе-няки і Б. уніянта на «Собор» («Енергетик» від 10 квітня 1968).

ПаРтіЙНу ДОГаНу одержав у гарячці кампанійщини працівник видавни-цтва «Промінь» Б. карапиш.

434

і список цей можна продовжувати. Звичайний вечір поезії у Придніпров-ському палаці культури підносився в божевільному маніяцтві кампанійщини ледь не до рівня «контрреволюційної вилазки». На всіх заходах обкому партії, а також на звітно-виборчій конференції Дніпропетровської філії Спілки письменників цей вечір поезії з найбезглуздішими ярликами ставав тим опудалом-мішенню, на яку спрямовувалась «борьба с идеологическими диверсиями». учасниками вечора та його організаторами пильно зацікавились детективи кГБ, всіх їх було викликано на принизливі допити, де застосовували залякування та шантаж.

На всіх спілчанських та інших зібраннях постійно засуджують «прояви українського буржуазного націоналізму» талановитих поетів М. Чхана, В. коржа, згадуваного вже письменника В. Чемериса. Як правило, такі «засудження» су-проводжуються викликами до кГБ. Дещо раніше різними методами було пока-рано цілу фалангу української творчої молоді, в основному літераторів: Генадія та Олеся Завгородніх, О. Овчаренка, В. Семененка, П. Вакаренка, названого вже і. Сокульського, М. Романушка, О. Водолажченка, Г. Маловика та багатьох інших. і знову за той же фантастичний, видуманий на вул. короленка «український бур-жуазний націоналізм», а насправді – за будь-яке занепокоєння долею української мови та української культури в шалено русифікованому Дніпропетровську.

Думається, чому так залюбки чинять розправу над принциповими людь-ми – виключають їх з партії, виганяють з вузів та роботи? Може, вони злочинці якісь? аби ж то! Справжні злочинці почувають себе впевнено. Нещодавно ко-лишній перший секретар обкому комсомолу комуніст а. Гордієнко й перший се-кретар міськкому комсомолу комуніст Г. Дружинін на скаженій швидкості мчали після «увеселительной пьянки» й убили в м. Новомосковську людину. Гадаєте, їх посадили за ґрати? Перший – нині інженер заводу ім. карла Лібкнехта, другий – інженер заводу ім. Бабушкіна. Обидва залишились в лавах партії. Жодна газета не написала про цих «ответственных» розбишак.

іще приклад. комуністи, працівники газети «Зоря» П. каракаш та і. Ост-ровський украли в редакції 2,5 тисячі карбованців. каракаш розмічав Ратаув-ські матеріяли своєму дружкові Островському. коли казнокрадів було викрито, вони поплатилися за свій злочин лише доганами по партійній лінії та були дещо понижені в посадах – але продовжують працювати журналістами: каракаш – зав. відділу промисловости в «Зорі», Островський – у промисловому відділі обласно-го радіо.

і як бачимо, вбивцям і гендлярам, духовним покидькам є місце в партії, а чесних комуністів цькують, виганяють з роботи, аби спокійніше було й надалі гендлювати, пиячити і знущатися над партійними нормами й радянськими за-конами.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

435

С Л о В о Р І Д н е

у зв’язку з кампанією обпльовування «Собору» пожвавили свою роботу місцеві кагебісти, й знову поповзла ними ж пущена чутка про «националисти-ческую опасность». Смішно навіть говорити, що така «опасность» з’явилася саме у Дніпропетровську, де на заледве не мільйонне місто немає жодного справді українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жод-ного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою!

Невже Обком компартії україни не повинен стурбуватися вкрай ненор-мальним антиленінським, антимарксистським ставленням до рідної української мови в Дніпропетровську? Чи не правильніше було б «пильність» та «старання» спрямувати не на чесних комуністів і комсомольців, а на страхітливі порушення ленінської національної політики, коли українські робітники майже не знають своєї рідної мови, культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в «на-дійних», як і 50 років тому, жорнах русифікації?

Невже «ворогами народу» є ті громадяни уРСР, що збагнули стратегію свого народу і не хочуть цуратися рідної мови, самих себе? Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національної гідности, гор-дости за свій великий і талановитий народ? З приводу цього великий росіянин В. Солоухін якось сказав: «Если бы я родился украинцем, я ни за что бы не хотел быть русским».

і ще думається, чому це в української творчої молоді лише один шлях – «буржуазний націоналізм» (про це красномовно свідчить діяльність дніпропе-тровського кГБ!)? а людина із звичайним, не перекрученим глуздом побачила б тут лише несміливе зародження елементарної національної гідности, повноцін-ности, а нерідко й почуття національної образи. і винна в цьому не «буржуазна пропаґанда», а дніпропетровська дійсність! тож якщо ми марксисти, її необхід-но змінити так, щоб вона відповідала ленінським нормам, радянським законам, а не переслідувати всіх активних, вірних марксизмові-ленінізмові українських громадян.

Разом з тим виникає запитання: невже на товаришів росіян не впливає буржуазна ідеологія? і що це – їхня національна виключність? Чим бо тоді пояс-нити той факт, що у нашому місті не критиковано публічно (не говорячи вже про адміністративні покарання) жодного представника російської творчої молоді за аналогічні українській молоді збочення, і які повинні б називатися «влиянием идеологии русского великодержавного шовинизма»? а що такі збочення є – це ні для кого не таємниця, – спробуйте не лишень вдома розмовляти українською мовою. Спробуйте, і ви почуєте: «а нельзя ли по-человечески разговаривать?» або й таке: «Мазепинцы, сэвэушники! Много вас там таких в университете раз-

436

велось! Мало еще таким дырки в черепах делали». і як тоді наші відповідальні товариші розуміють настанови Леніна, що з націоналізмом місцевим необхідно боротися на два фронти, в першу чергу виступаючи проти великоросійського шовінізму, бо саме він породжує націоналізм?

Не інакше як українофобством назвеш політику «наукової» співробітниці Дніпропетровського історичного музею ім. Д. і. Яворницького громадянки кри-лової при варварському, якщо не бандитському, перенесенні могили легендар-ного кошового Січі Запорізької івана Сірка. Лише про найпристойніші операції цього «перенесення» писала в одному із своїх березневих номерів «Літературна україна». Сором’язливо було замовчано, що робилося це «перенесення», як і всі бандитські вилазки, вночі, і що поспіхом останки полководця зі світовим ім’ям були зібрані у брудний мішок (так ніби то картопля!) й до ранку в такому стані зберігалися в чулані невідомого призначення. Людям, яких обурювало таке ци-нічне українофобство, названа співробітниця (недарма ж вона науковець!) від-різала: «а вы знаете, что он был врагом русского народа?»

а чи любили, товаришко крилова, українців й український народ росій-ські царі та їхні посіпаки – ця орда катюг та поневолювачів, проти яких, зрештою, і виступив Сірко? та мабуть саме вони, за криловою, репрезентують великий ро-сійський народ! і чи не тому іванам Грізним, Петрам Великим, катеринам Другим, Суворовим і к° височіють пам’ятники, в багатомовних романах та багатосерій-них фільмах прославляється їхній колоніяльний розбій, варварство і деспотизм? і ніхто не скаже, що вони лютою ненавистю ненавиділи українців, татарів, біло-русів, поляків, грузинів і т.д.

Чому ж тоді в дніпропетровському історичному музеї серед багатьох ре-чей експонується і карета, в якій придворні відомої україножерки імператриці катерини Другої супроводжували її скурвлену величність у подорожі остаточно приборканою україною? Чому стіни музею «прикрашають» численні портрети різної руки вельмож – завойовників катерининської доби, а портретові, скажі-мо, івана Сірка, чи останнього військового писаря Запорізької Січі Лазаря Глоби, засновника парку нашого міста, м’яко кажучи, не знайшлося місця?

До того ж різні перелякані люди, як наприклад, редактор «Зорі» П. Орлик, пускають провокаційні, видумані в кГБ чутки, що український націоналізм най-повніше виявляє себе під маскою «захисту старовини». а злива матеріалів на захист російської старовини в російських виданнях: «комсомольская правда», «Советская Россия», «Литературная газета», «Огонек», «Советский Союз», «Наука и жизнь» і ін.? Що ж тоді за такими чутками – «националистическая опасность» чи мародерство держиморди – великоросійського шовінізму, про який у нас

1 9 8 8 - 1 9 9 0

437

С Л о В о Р І Д н е

не прийнято висловлюватися вголос, щоб, крий Боже, не образити російського народу? Яка сльозлива ввічливість! «Националистическая опасность чи націо-нальний нігілізм і здичавіння, що межує з бандитизмом цивілізованих ґанґсте-рів?» – ще раз запитуємо авторів та поширювачів подібних чуток.

Ми, українська молодь, виховувалися в радянських школах і вузах на творах Маркса і Леніна, шевченка і Добролюбова й усвідомлюємо, що історія – безперервний висхідний розвиток людства й усе передове, проґресивне в цьому розвиткові гідне вивчення, поваги і шани прийдешніх поколінь. Наступні епохи на шляху до своїх високих ідеалів черпали і черпають усе краще, що було в минулому. тому нам дорога і Запорізька Січ, яку карл Маркс називав козаць-кою республікою, і пам’ятники минувшини, нехай то будівля церковної архітек-тури чи козацький курінь, за шанування яких так сміливо бореться Гончарів «Со-бор».

Наклепник Г. Діхтяренко в уже згадуваній статті запевняє, що в нашій країні пам’ятники охороняються, як ні в жодній країні світу. Що ж, нам важко за-перечити: в нас пам’ятники охороняються так по-варварському, як в жодній кра-їні! тільки на Дніпропетровщині за останні роки знищено майже всі пам’ятники церковної архітектури під гаслом «боротьби з релігією». Позаминулого року в с. Сурсько-Литовському зірвано динамітом, мабуть, уже останню на Дніпропе-тровщині сільську церкву. Не уникли плюндрувань залишки відомої кодацької фортеці й кодацька старовинна церква; зруйновано єдину в своєму роді будів-лю – курінь козака Білого в Нікополі, Покровську січову церкву, що її малював тарас шевченко; пам’ятник запорожцю Глобі в Дніпропетровську, напівзруйно-ваним стоїть Преображенський собор відомого російського архітектора Заха-рова і т. д.

у перспективному плані монументальної пропаґанди в м. Дніпропертов-ську ви не знайдете й близько видатних українських діячів, таких як: засновника дніпропетровського історичного музею інженера Поля, академіка Яворницько-го, письменників і. Манжури, О. Стороженка, В. Сосюри, О. Довженка (їх життя та діяльність в тій чи іншій мірі пов’язана з Дніпропетровщиною), засновника дніпропетровського українського театру ім. т. Г. шевченка Леся курбаса, одно-го з найвидатніших революціонерів-більшовиків, організатора революційної боротьби в катеринославі, соратника Леніна Миколи Скрипника. Зате наше міс-то збагатиться ще одним пам’ятником М. Горькому, пам’ятником О. Матросову, пам’ятниками Чайковському, Глинці та іншим. шановні товариші, поясніть нам, будь ласка, про яку «националистическую опасность» базікають свідомі й несві-домі «друзі» українського народу?

Ми, творча молодь м. Дніпропетровська, вимагаємо притягти до відпо-відальности їх і всіх тих, хто вчиняє брудні україножерські кампанії, відьомські шабаші на терені української культури, хто переслідує відданих народові, чес-них людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитсадках, школах, технікумах і вузах. Вибачайте, коли Ваша ласка, що ми в такій різкій формі написали Вам, бо писати такі речі без обурення, значить нічого не писати.

Ми віримо, що ви прислухаєтесь до нашого щирого голосу й вживете не-гайних заходів для виправлення ненормального становища, в якому опинилася творча інтеліґенція нашого міста, українці Дніпропетровська й Дніпропетров-щини.

Серпень, 1968 року

ПРиМітка:Текст «Листа» подається за тим варіянтом, який нам вдалося розшукати.

Стихійно поширюючись по Україні (під час слідства у так званій кримінальній справі в 1969 році – моїй, Кульчинського, Савченка – його вилучали у багатьох людей з різних міст), при передруках текст в незначних деталях змінювався.

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

439

С Л о В о Р І Д н е

Світлина Ю. вІвтаШа

440

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ РЕДАКЦІЇ ЧАСОПИС У «С УЧАСНІСТЬ»ДО ПИСЬМЕННИКА БОРИСА ОЛІЙНИКАТА ЙОГО ЗЕМЛЯКІВ,ЯКІ ВОЮЮТЬ ЗА ПРАВДУ

Шановний Борисе Іллічу!

Прочитавши Ваш виступ на 19 партійній конференції у Москві, хочемо

поздоровити Вас з цього приводу.

Але пишемо Вам з іншої причини – відносно питання, про яке Ви не гово-

рили у Москві: якою може бути розв’язка цих болючих проблем, зокрема русифі-

кації України, проблеми, яка турбує всіх нас. Ми уважно слідкуємо за виступами

Вашими й інших членів СПУ, за листами до редакцій журналів і газет в Україні і

бачимо, наскільки це питання болюче для всіх, навіть для нас, які живуть далеко

за межами України. Бачимо жахливий стан і пригадуємо, як ми про це писали в ми-

нулому і як у пресі на нас накидалися, обзивали епітетами «зрадники», «вислуж-

ника» і т.д. тільки за те, що ми посміли критикувати сталінсько-брежнєвський

режим. Нам, як і Вам, йдеться про збереження нашого народу. Ми боїмося, що

прийде та чорна пора, коли ми, українці за кордоном, будемо єдині на світі, які,

ще так-сяк розмовляють рідною мовою.

Але, мабуть, найбільше лютить партапарат те, що ми не тільки кри-

тикуємо їх з приводу асиміляційної політики, але й зазіхаємо на «найдорожче»

– на відокремлення України від СРСР.

Так, ми – за самостійну Україну. Ми переконані в цьому і будемо обстою-

вати право нашого народу вибороти українську державність.

Давайте, Борисе Іллічу, логічно доводити до кінця. якби була Україна са-

мостійною 70 років тому, чи був би голод І932–1933 років? Чи була б нині потреба

споруджувати у столиці пам’ятник жертвам цієї жахливої трагедії? Чи була б

потреба шукати прерізні трюки на пробудження національної свідомости на-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

441

С Л о В о Р І Д н е

роду, на створення товариств для шанування рідної мови, для скликання спеці-

яльних фестивалів української мови? Залишіть це нам, ми живемо поза межами

України, і нам годиться такі штуки влаштовувати, але не в Україні.

Чи в самостійній державі, у столиці, переважали б школи з російською

мовою навчання? Хто відповідає за те, що Київ, столицю нашої псевдодержави,

перетворено на заповідник для всяких полковників НКВД у відставці? Перестань-

мо себе дурити. Річ ясна – єдиною запорукою для повного культурного розвитку

будь-якої нації є самостійне державне життя в умовах демократії.

Хто вирішив перетворити Україну на один суцільний атомний реак-

тор, чи нашою волею, нашим рішенням забруднено ріки України до тієї міри, що

сьогодні настала криза водних ресурсів? Не дурімо себе, Борисе Іллічу, – відповідь

на ці питання Вам і нам відома.

Ви, Борисе Іллічу, самі добре знаєте, що Україна сьогодні стоїть на гра-

ні лінґвоциду. Ви також чудово знаєте, що це не сталося за власного бажання

самого народу. Досі в історії людства жадний народ не зник з лиця земної кулі

шляхом самоліквідації.

Чи потрібна нам «національно-російська» двомовність, яка, хочемо ми

цього чи ні, буде й далі нас ліквідовувати. Може, ми, врешті, доростемо і стане-

мо повноцінною нацією, а в мовному пляні збагнемо те, чого кожний культурний

народ на світі давно вже навчився: нам не потрібна штучна двомовність, яку

продають нам, як писав естонець Маті Хінт у «Дружбі народів», лисенки від мо-

вознавства, але культурна багатомовність. Щоб це осягнути, звичайно, треба

стояти на твердому власному ґрунті. Скажіть, будь ласка, чому у братній Поль-

щі, соціялістичній, проґресивній (майже під кожним оглядом, якщо міряти радян-

ським мірилом) немає подібних проблем? Чому кожний поляк, незалежно від віку,

знає, шанує, розмовляє, пише рідною мовою? Йому не потрібно знати чужу мову,

щоб мати доступ до світової культури, як це нас переконують брати з півночі.

Застановімся над тим хоч трошки. Чи чули Ви, щоб політбюро польської пар-

тії вело засідання російською мовою? Чи відбуваються у Польщі «дні польської

мови», чи польські письменники примушені сьогодні остерігати власний народ

перед небезпекою етноциду?

Уявімо собі, шановний Борисе Іллічу, як це виглядало б, якби Польща була

не Польська Народна Республіка, а Польська РСР. Запевняю Вас: були б ті самі про-

блеми, що і в нас. А якщо членство в СРСР дійсно таке позитивне, має такі еко-

номічні й культурні переваги, то чому брати-поляки не скористали з цього і не

подали прохання прийняти їх в Союз? Відповідь, мабуть, ясна: дурних немає.

І Ви, і ми прекрасно знаємо, що КПУ не підтримає національного відро-дження в Україні. Навіть без Щербицького КПУ буде проти, бо прийде новий Щер-бицький на місце старого і буде на тій самій дудці грати.

Ми проти ворожнечі, ненависти до ближнього, ми за мир, за дружбу з братніми народами, і все що завгодно, але попри все це – ми за буття нашого народу, і ми віримо, що можна осягнути це тільки одним шляхом – домагатися виходу Української РСР із складу СРСР. Пора Вам поставити крапку над і й пере-стати годувати народ фальшивими надіями. Не буде це легко осягнути, ніхто не має ілюзій щодо цього, але раз Ви сказали А, треба сказати Б.

А якщо Ви не скажете, тоді, шановний Борисе Іллічу, хто буде читати Ваші твори? Буде так, як в тому інтерв’ю з Василем Биковим. Коли його запита-ли про перспективу білоруської мови і чи не дійде до такого стану, що в майбут-ньому тільки етнографи зможуть читати тією мовою, він скептично відповів, що мабуть, і етнографів не буде тоді!

На закінчення бажаємо Вам всього добра з надією, що Ви приймете наші критичні зауваги в доброзичливому тоні. Ми не проти Вас і Ваших друзів. Ми га-разд розуміємо дійсність, але ця дійсність не може нами керувати, якщо ми хоче-мо залишитися в спільноті світових народів.

Фраґмент

1988 р.

США

1 9 8 8 - 1 9 9 0

443

С Л о В о Р І Д н е

444

тараС Шевченко . 1990

С. аЛіЄВ-кОВикаДереворит

1 9 8 8 - 1 9 9 0

445

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

В І Н — Д У Ш А Н А Ш О Г О Н А Р О Д У

кожному народові орати свою ниву життя – зі сво-го краю. і світ відкриє і знайде його на своїй мапі тоді, коли нива зорана, зроше-на, коли вона зродила дивний, незвичайний плід.Є щасливі нації. Для них відступництво і національна зрада – просто випадок патології, що реєструється в клініці, а не фіксується в історії.Для нас цілими довгими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, зо-лотом, а дорога вірности – кров’ю.Скільки відомих і невідомих нам лицарів пройшло цією богунською дорогою ві-рности і чести!З їх крови і поту наша земля зродила тараса шевченка – зухвалого генія – бори-вітра, який цілому народові проклав шлях проти течії. Народові з зав’язаним ро-том і скованими руками. Всупереч цьому, всупереч очевидності і всім обстави-нам, він явив чудо людської любови і віри. Його віра зрушила гори узвичаєних, узаконених понять про «історичну неминучість» капітуляції і рабства.Він звулканив слова, записані запорозькою кров’ю і заорані рабським плугом.Не ідеалізуймо і не обожнюймо шевченка, але пам’ятаймо, що він – душа народу. ті, хто обминав його, втрачали душу і не залишали після себе навіть перегною «на нашій не своїй землі».ті, хто приймав його заповіт любови і безоглядної боротьби доостанку, стали сіллю землі, живим втіленням національної чести і гідности, громадської совісти. Без їхньої науки ми не могли б бути людьми.

446

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

Ф Е Н О М Е Н Ш Е В Ч Е Н К А

Феномен шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять. Отже, шевченко у нас більш ніж великий поет – він національний пророк і мученик, розіп’ятий і воскреслий.

Нині, коли україна стала місцем найжорстокіших експериментів віку і ве-ликою Чорнобильською притчею, шевченкове сонце зазирає нам у вічі так, як ще ніколи... у спробі збагнути його ми натрапляємо на скляну стіну, споруджену часом великих духовних спустошень.

За стіною стоять давні знайомі антиномії (протилежні судження, кожне з яких вірне).

шевченкова поезія проста – і у шевченка немає нічого простого.шевченко – поет наскрізь соціяльний – і шевченко завжди і весь у про-

сторі духовних проблем.шевченко національний у всіх проявах – і шевченко скрізь ставить про-

блеми загальнолюдські.Скляна стіна відмежовує нас від світу трансцендентних ідей, які були

рідні і зрозумілі шевченковим сучасникам, що починали свій день молитвою. В цьому ключі вони сприймали свого поета.

Написавши слово Бог з малої літери у всіх виданнях «кобзаря», наш лютий час дав свій антишевченківський ключ до книги. Справа в тому, що таке переосмислення ц е н т р а л ь н о г о о б р а з у перевернуло призму шевченко-вого світосприймання і здрібнило великі світила шевченкового світу – Любов, істину, Волю, Добро, Матір, україну... Все пішло на шкалу соціяльних відповід-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

447

С Л о В о Р І Д н е

ників... кілька поколінь українських читачів проходили школу (середню і вищу) знедуховлення свого національного поета і замінювали його образи поняттями жорстокої клясової боротьби «за перемогу революції», «за владу», «за знищен-ня» і т.д. Ми здрібнювались до кон’юнктури сьогоденних вартостей.

шевченко несе християнський ідеал згармонізованої людини, яка живе у згоді з собою:

Добре житьТому, чия душа і думаДобро навчилася любить

Розтоптаний чоботом брутальної сили, яка наступала віками на край, примовляючи «і ми ваші і ви наші», цей ідеал іскрив і спалахував полум’ям бунтів і повстань.

крізь холодне скло відчуження той ідеал блякне, а з художніх епізодів боротьби і помсти вибудовують принципи ненависти...

В українському народові ходять леґенди про недрукованого, замовчува-ного шевченка. Цю леґенду легко спростувати: лише декілька творів з «антимос-ковськими» мотивами зникають з «кобзаря» в чергову епоху застою, деякі рядки з такими ж мотивами фальсифікуються... але не в цих дрібних крадіжках суть леґенди. Народ відчуває, що весь шевченко підмінений – «не той шевченко». Підмінена і сама любов до шевченка: адже його вже від появи першого «кобза-ря» в і840 році україна любила з трепетом – «як діти батька»... Нині більш, ніж у минулому столітті, промовляє нам шевченків образ:

Несли, несли з чужого поляІ в Україну принеслиВеликих слов велику силуТа й більш нічого.

у цих словесних пісках велич шевченківських святинь не годна оживити навіть магія його слова – могутня естетична стихія його поезії. адже, поетичний твір існує не в знаковій системі, а в прочитанні, у відлунні... Поет живе в душі – він потребує великої розкованої душі, вільного читача. Він оживає тільки на-половину в душі, скованій страхом, і позбавленій «святої воленьки». Досить ска-зати, що та свята воля, яку шевченко звеличив і оспівав, може, як ні один поет у світі, і яка в бідній уяві радянського читача означала передусім «звільнення від соціяльного гніту» – та свята воля у шевченка йде від дарованої Богом людині С В О Б і Д Н О ї В О Л і як єдиного способу саморозвитку індивідуальности. і су-

448

часники шевченка, і наші сучасники не зазнали смаку тієї волі, яка змушує люди-ну випростатись на повен зріст, шукати долі над прірвами і творити свій шлях на повну силу. Словом, воля – не просто «соціяльний і національний ідеал». Воля, як і життя, – це вищий дар Божий. Звеличена поетом проста людина є суб’єктом морального закону, носієм свобідної волі – «святої воленька».

Мабуть, жоден з великих поетів світу не вистраждав так важко свободи як вищого Божого дару і не зміг сказати так одчайно за живих, за мертвих і за ненароджених:

Бодай ті діти не росли,Тебе Святого не гнівили,Що у неволі народилисьІ стид на Тебе понесли.

На такому ж рівні виношена і жадоба правди:

Нехай же серце плаче, проситьСвятої правди на землі.

шевченкова правда на землі – не просто антонім кривди. Вона завжди йде від «Духу істини, якого світ не хоче прийняти».

шевченкова мати – це і свята Мати, освячена ореолом Марії...шевченкова дума – це розмова з Богом… Зайвим було б казати, що шев-

ченкова любов іде від євангельського джерела, як всетворяща сила життя…Нині шевченка всі люблять: його прийнято любити. Відомо, що особисто

тараса шевченка любили ще за життя. книга спогадів про нього дає рідкісний образ чарівливого поета, яка й попри всю недолю майже завжди користувався любов’ю і прихильністю як простих людей, так і впливових осіб. але любов до його імені, яке стало символізувати душу українського народу, то інше питання.

Не будемо говорити про тих, кому шевченко залишив свій біль і свій за-повіт...

В революцію, коли точно за його пророцтвом «в огні її окраденую» збу-дили, стало звичним хапатись за ім’я шевченкове і любити його. Відомо, що ім’я поетове любив і червоний командир Боженко, який наклав на проханні полтав-ців про дозвіл ставити «Наталку Полтавку» майже прихильну резолюцію: «Грати дозволю, только не на контрреволюционном языке». З іменем шевченка єдна-лись і погромники панських маєтків. коли в Яготинському повіті розкопали мо-гилу українського історика Миколи Маркевича і волочили його «поміщицьку» труну по селу, то навряд чи ідейних активістів зупинили б слова шевченкові, звернені то Маркевича:

1 9 8 8 - 1 9 9 0

449

С Л о В о Р І Д н е

Бандуристе, орле сизий,Добре тобі, брате,Маєш крила, маєш силу –Є куди літати...

Не зупинили б і слова братньої шевченкової любови тих, що на початку 80-х років волочили за участю піонерів залізного хреста з могили куліша на ме-талобрухт першої п’ятирічки... Зрештою, хреста з могили самого шевченка теж знято.

Словом, канонізована і професійна любов до шевченка ні до чого не зобов’язувала. Бушувала страшна, черства і бездушна любов, гірша за нена-висть.

Любив шевченка і відомий монархіст шульгін – любив, як сумовитого, задушевного кобзаря, а «шевченка-револлюционера пусть возьмут себе боль-шевики».

Більшовики взяли. Відкинувши в забуття знамениту лекцію а. Луначар-ського «Великий народний поет» (прочитану політеміґрантам в Парижі 1911 року), вони відкинули і той рівень культури, на якому соціял-демократ розумів шевченків націоналізм, як «любов до матері зганьбленої і зневаженої», розумів шевченків гуманізм і високу духовність.

кожна епоха творила свій образ шевченка. і хотіла його словами гово-рити – від імені народу – про себе. Всі мухи-одноденки мають пасію сідати на вічне й вкривати його своєю подобою. В революцію й після поетові накинули «соціяльне завдання» – пропаґанду боротьби проти поміщиків. Моторошно по-думати, що в душогубство 1930-го, в геноцид 1933-го, в чуму 1937-го ті наші діти, що вціліли від голодної смерти, співали про щасливе життя – «в сім’ї вольній, новій». В роки війни шевченко був мобілізований в ідеологічний аванґард... а після війни корнійчуки довірили йому боротьбу проти українських націоналіс-тів і боротьбу за мир у всьому світі.

В програмах і підручниках Міністерства освіти уРСР з тьмяних, затертих слів виліплено антипод шевченка, задекорований під шевченка.

...Народився в бідній сім’ї... Викуплений з кріпацтва за участю пред-ставників великого російського народу. Закликав до революційної боротьби... Засуджений царським урядом... Братався з російськими революціонерами-демократами і закликав разом із ними до боротьби... Був матеріялістом і атеїс-том... Любив усіх трудящих і закликав їх до спільної боротьби проти поміщиків, капіталістів, католицизму і українського націоналізму – за возз’єднання з росій-ським народом і навіть за двомовність.

450

В уявленні бідних дітей такий шевченко по суті нічим не відрізняється від майора держбезпеки. Неясно тільки, чому він великий поет? Особливо не-ясно, чому майори вічно мали й мають клопіт з шевченком та його прихильни-ками.

Великі л ю д с ь к і ц і н н о с т і п е р е с т а л и п р а ц ю в а т и н а н а с – зостались обіч «дороги проґресу». Ми їх обминули, опустілі храми край дороги або на дні штучного моря.

Геній був залучений до пропаґанди. Людина стала засобом для ілюзор-них цілей – і великий поет також.

Цікаві метаморфози відбувались з шевченком ще за життя. Не слід не-дооцінювати роботи імператорських тіньових кабінетів, які займалися поетом постійно – «Щодень Пилати розпинають». Вони мали диявольські сили роз-кладу, дефамації та дезінформації. тому і з повстання декабристів, і з кирило-Методіївського братства

НічогоНе викроїлось, і драмуГлухими темними задамиНа смітник винесли...

Дозволено йому і звання академіка з гравірування. Дозволено йому і жити, тільки не в україні.

але вже коли постать шевченкова казково виросла в україні до своїх справжніх розмірів – тоді не дозволено.

Загальновідома жвава реакція Леніна на цей політичний промах 1914 року: «Заборона вшанування шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору аґітації проти уряду...» тут вже звучить визнання того, що українське національне питання піднялося з постат-тю шевченка...

Отже, після революції проблема шевченка була розв’язана методом створення культу шевченка. Всі засоби пропаґанди (сюди входили і науки) тво-рили образ мертвого поета, який все життя боровся проти кріпацтва, але енер-ґія і патос його творчости служили справі революції ще довгі роки, а вже після революції залишилось його вшанувати «в сім’ї вольній, новій». Сатанинські ма-штаби сталінської маскаради дали змогу поєднати шевченка з усіма актуальни-ми партійними гаслами і навіть спокійно цитувати шевченкові слова: «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». тільки «ворог народу» міг би віднести ці слова також до народів, що грілись «під сонцем сталінської конституції».

1 9 8 8 - 1 9 9 0

451

С Л о В о Р І Д н е

Стереотип шевченка застиг над рікою часу. За той період зусиллями українських еміґрантів побудовано десятки пам’ятників шевченкові на всіх кон-тинентах, а тут за сімдесят років не могло бути створено книжки про шевченка, яку не сором було б запропонувати іноземним видавництвам. Навпаки, зовсім скромна книжка польського автора Єжи Єнджиєвича «Ночі українські» зараз у нас перекладається, бо у ній немає замовчувань і фальсифікацій.

Цікава зворушлива традиція тіньових кабінетів щодо трактування по-літичного обличчя шевченка. Матеріяли слідства над кирило-Методіївськими братчиками були засекречені – вони не публікуються і зараз. Навіть братство на-зивається в радянському шевченкознавстві «товариством», бо так воно назване

тараС Шевченко

Опанас ЗаЛиВаХаЛинорит

452

в жандармських документах. Охоче використовуються і деякі «невинні», майже льояльні відповіді шевченка на слідстві, при тому жандармська партія перекла-дається на українську мову, а сам шевченко подається по-російськи.

Цікаво, що чаклунство підміни відбулось і з портретом шевченка: маючи прекрасні і дуже правдиві його автопортрети, ми звикаємо до збільшовизовано-го шевченка роботи академіка касіяна, Божія та інших. Важко уявити собі взагалі якогось поета в такому набурмосеному образі. так було створено грубий міт в дусі часу.

Життя шевченкове справді нагадує міт. Поет уже від самого початку вступив у єдиноборство з ідолами російської імперії. Найпрославленіших ро-сійських царів він назвав катами і людоїдами. Офіційну церкву на службі царів він назвав безбожною. Вірні цареві слуги – гордість імперії – для нього «раби з кокардою на лобі». Зневажений офіційно неіснуючий народ у шевченка – носій загальнолюдських цінностей. і в цьому єдиноборстві поет назавжди утверджу-ється завдяки силі духу і незбагненній естетичній силі його творів.

Образність «кобзаря» – це велика загадка багатогранности у видимій простоті. Бог у душі поета і пророка – зовсім не той образ, що у душі смиренно-го священика. Різні маштаби – і переживання, і бачення. у Псалмах Давидових Бог теж неоднозначний образ: там є елемент богоборства, сумніви і докори... але хто з нас знає Псалтир так, як знав шевченко «ще в школі, таки в учителя дяка»? і хто з нас може рівнятись до нього глибиною переживань у сфері ви-сокого і вічного? Не дивно що наші платні коментатори схоплять там кілька слів – і мерщій тягнуть їх у свій ідеологічно примітивний контекст, де ті слова мертвіють і гаснуть. Навіть зрозумілий кожному образ любови – «я так її, я так люблю...» коментатор зв’язує тільки з «україну убогу» і «проклену Бога», а вже зовсім порожньо вимовляє слова «святого Бога» і «за неї душу погублю». Бо Душа і Бог для шевченка були найбільші слова, а для нього – найменші...

Поет тримається на високості не завдяки вічній актуальності опоети-зованих ним загальнолюдських ідеалів. Поет великий і справжній створює сти-хію, в якій живе Дух істини як у своїй органічній стихії.

Починається творчість шевченкова символічним образом могутньої ріки українського народу – «реве та стогне Дніпр широкий». Це дає ключ духо-вної свободи усьому «кобзареві».

і «Перебендя», де одинокий співець на могилі виспівує душу і з Богом розмовля, і поеми «кавказ», «Сон», «Єретик» – ставлять проблеми Духа, який вічно бореться за ясність, проти хмарних випарів сьогодення, проти витворів фарисейства, проти сліпого посіву зла і гордині.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

453

С Л о В о Р І Д н е

шевченко був професійним художником і поетом з покликання. Він явно не любив політичної репетиловщини. Подібно як і Гоголь, він сахався ро-сійських суперечок між західниками і слов’янофілами. але він мав свою пози-цію, яка трималась на українських республіканських традиціях, близьких до За-ходу. Він одразу знайшов спільну мову з польськими політичними засланцями і на ґрунті патріотичному, і на ґрунті релігійно-етичному – за типом культури. у нього була органічна несумісність з монархічними і великодержавними угрупо-ваннями за будь-яким фасадом. В опозиції до російського православ’я і пошуках Великого Бога шевченко схилявся до европейського протестантизму.

арешт вдарив шевченка в зеніті його життя, – і нараз різко змістив угору призму його світосприймання.

тринадцять поезій шевченка, написаних в казематі, завжди манили чи-тачів і дослідників. Мініятюрні ідилії, міти, притчі. таємничі прозорі примари у якімось відчуженім потойбічнім світлі. колись вони здавались нам ностальгій-ними спогадами, тепер – «спогадами про майбутнє»... прозріннями у двадцятий вік відчуження.

Ось ці мерехтливі уламки української долі – десь розсіяні у просторі й часі.

«Садок вишневий коло хати» – ідилічне марення про україну, про її одвічну сутність. Нині це як сон золотого віку...

«За байраком байрак» – міт часів Руїни у розповіді козака, що вийшов із заклятої могили.

«Ой одна я одна» – одинока в світі дівоча краса без життєвої дороги, без щастя й долі.

«Ой люлі-люлі» – дивна колискова – далекий, як спогад, спів відчуже-ної знебулої любови.

«Мені однаково» – одинокий ув’язнений поет перед тривожною кни-гою долі свого краю.

«Не кидай матері» – пустка покинутої хати, з якої дівчина пішла десь у світ.

«Чого ти ходиш на могилу» – марне чекання і загибель дівчини під калиною на очах байдужих людей.

«Ой три шляхи широкії... терном заростають» – туга згасання колись нового села, до якого не вертаються три брати з чужини.

«Веселе сонечко ховалось» – сиротливий спогад за ґратами про ми-нуле й майбутнє, якого ні з ким ділити поетові.

«Рано вранці новобранці» – одинокий на милицях солдат біля опусті-лої хати колишньої його дівчини.

«В неволі тяжко» – холоне серце поета порад примарою вічної чужини.

454

«косар» – примара рівности – смерти з косою – смерти на чужині – без хреста й могили.

«Чи ми ще зійдемося знову» – завіт любови й молитви за україну «во врем’я люте».

і нарешті – притча про душевний світ українця і росіянина в москалях – про два типи моралі.

В цих віддзеркаленнях ціла картина розбитої долі народу, якому відібра-но право на життя задля перетворення його в податливу масу. але права само-оновлюватись в розмаїтті форм, права мати своє лице і пам’ять – того права не одбереш.

В довгі роки царевої «найсуворішої заборони писати й малювати» шев-ченко протестував проти цієї духовної заглади всіма силами душі – він вдавався навіть до скульптурного мистецтва. українські вірші поет писав, ховав їх в за-халявних книжечках , російською мовою писав повісті без страху і підписувався Дармограй. Подвійну діялектику російських заборон незнайомий однодумець шевченка маркіз де кюстін зміг відкрити з першої візити в край беззаконня.

В пустельних пісках заслання побільшали зорі поетової молодости й по-глибшали притчі. Якщо «катерина» – поема-притча про зневажену й зруйновану любов, що не вміла шануватися, «Наймичка» – поема-притча про любов згар-монізовану, здатну світити за всяких обставин, то «Марія» – поема-міт про свя-ту любов, яка в людській душі возобновилась і досі світить «в душі скорбящій і убогій».

«Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась», – говорить шевченко, повертаючись із заслання. Це вірно. але риси стали ще виразнішими. Біблійні мотиви, що були наскрізними у шевченковій творчості від самого по-чатку, запанували в його поезії останнього періоду.

Слід також задуматись, що в зеніті шевченкової творчости – десь посе-ред отого «революційного полум’я «трьох літ» – світяться Давидові псалми – пе-респіви з першої великої книги школяра тараса. і то рідкісні у світовій літературі переспіви – як спів душі! В цьому світлі великі поеми, які охоче називають полі-тичними, насправді розвивають колізії Духу: в боротьбі з лакейством і фарисей-ством поет несе на собі печать і місію цього Духу.

Перегортаючи попіл нашої історії, в засланських поезіях «іржавець», «Чернець», шевченко відновлює вівтар перед вічним образом Пресвятої.

Отам вона й досі плачета за козаками

1 9 8 8 - 1 9 9 0

455

С Л о В о Р І Д н е

у великі хвилини перед ним завжди стоїть Бог, але його Бог підгримує активні сили добра: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає». В тому розумінні шевченко – поет-революціонер, навіть «вічний революціонер», непримирен-ний до зла і беззаконня, проповідник боротьби із силами поневолення, приси-пляння, обману. Боротьби великої і вічної.

В основі драматичної боротьби шевченкових героїв лежить одвічна ко-лізія, яку можна було б назвати основною антиномією його творчости: шевчен-ко носив ідеал любови, добра, прощення. шевченко животворив ідею боротьби «за святую правду-волю», за право жити за Божим законом і актом свобідної волі обирати свою дорогу, обстоювати свою правду. «Благослови шукать долю на широкім світі», – говорить шевченків герой.

«Ось твоя доля – слухатись мовчки», – говорить ворог – «орел чорний» і «ворона на хресті».

тут мало сказати нинішнє слово «нонконформіст».конформізм був злочинним потуранням злу, пристосуванням до безза-

коння і сваволі сильних світу. а з морального боку – поступовою втратою подо-би Божої на шляху пристосовництва. Ось чому поет воліє бачити лицаря навіть «в дурному ориґіналові»,

Що царство все оголосив:Сатрапа в морду затопив.

Бо він, як міг, протестував – коли всі дивились, гнулись і «мовчали та мовчки чухали чуби». коли всі були покірною масою, податливим матеріялом –

Найшовсь один такий козакІз мільйона свинопасів.

Звичайно, з погляду конформістської етики – це «Юродивий»... але хто ж тоді носії цієї етики, що зберігають добру міну при поганій лакейській грі?

Власне, у всі часи застою така «добропорядна» маса була поза мораль-ним осудом. шевченко виніс їй і в її образі усім поколінням боязких пристосу-ванців, що залишають своїм дітям у спадщину ярмо, – найсуворіший моральний осуд: «німії подлії раби, підніжки царськії». шевченко кидає їм і давні біблійні прокляття: «о роде суєтний, проклятий...» і свої історіософські запитання:

Коли ти видохнеш? КолиМи діждемося ВашінґтонаЗ новим і праведним законом?А діждемось таки колись!

456

Останні рядки (вибиті на пам’ятнику шевченкові у Вашінґтоні) виража-ють і республіканські ідеали козацької історії, яка породила шевченка, і його уявлення про правду і закон – у «своїй хаті» – про правову державу, яка має по-класти край «благоденствію» слухняних рабів, і – початок волі «роботящим ру-кам».

імовірно, що якби шевченко прожив довше, його політична активність виявилася б гостріше, звичайно, на боці польського повстання... але в твор-чості його біблійно-пророчі мотиви були остаточними. трансцендентні по-няття свободи і віри... Рішуче неприйняття облудної маскаради та ліберальної тріскотні про «розум наш і наш язик»... і вічне прагнення підняти, возвеличити рабів німих

я на сторожі коло їхПоставлю Слово.

але шевченко не знав спокуси ставити своє слово вище. Навпаки, він вірив у всемогутні, святі слова «твої, о Господи». Свої він цінив, оскільки вони йшли в «Подражаніє 11 псалму», а отже, теж мали на собі печать «всетворящої любови».

Нею і живе поет в серці свого народу і донині. то оживає, то завмирає. шевченко до українців містично близький, як голос єства.

В основі того феномену лежить, зрештою, теж антиномія.

Тому, хто все знає,Тому, хто все чує,Що море говорить,Де сонце ночує –Його на сім світі ніхто не прийма.

але разом з тим СаМЕ НиМ вічно марить душа народу, щоб причасти-тись його слова, побачити його очима себе на плинному плесі ріки і відчути сти-хію – Реве та стогне Дніпр широкий...Люди, які читають шевченка, може й не вичленовують проблем, які він ставив. але вони читають його твори і під їх поетичним чаром глибоко вдихають чисте здорове повітря його пісні, відчувають

Ті незримії скрижалі,Незримим писані пером.

Фраґмент

та раСШевченко. 1990

С. аЛіЄВ-кОВикаДереворит

458

я р о с л а в Г о м з а

1 0 0 - Л І Т Н І ЙЮ В І Л Е Й ТА РА С А Ш Е В Ч Е Н К АВ К АТ Е Р И Н О С Л А В І

як відомо, царський уряд заборонив велике свято українського народу – свято столітніх роковин шевченка.

Журнал «украинская жизнь» № 2 за 1914 рік писав: «На противагу гро-мадській думці чи, точніше, зовсім усупереч їй (як завжди, між іншим), невелика інтернаціональна купка націоналістів підняла ґвалт, вказуючи на державну не-безпеку, що загрожує розпадом Росії на випадок вшанування шевченка, який, на їх запевнення, був сепаратистом, революціонером, безбожником і т.д. і т.п. Ці ... заяви, подані куди слід, подіяли, і в результаті – 6 лютого був опублікований у всіх газетах циркуляр міністра внутрішніх справ такого змісту: «Всякия публичныя чествования памяти шевченка, наименование школ и улиц его именем во-спретить, а также основание стипендий его имени и всякие сборы на фонд имени поэта, независимо от того, на какия потребности будут предназначены эти деньги.

Открытия памятников и бюстов не должны носить торжественно-го характера, а публичныя собрания по случаю юбилея не должны быть дозволяемы».

Проте в катеринославі ювілейні святкування відбулися, дуже урочисто.Думка влаштувати урочисте святкування столітнього ювілею поета виникла на-прикінці 1913 року серед членів катеринославського Літературно-артистичного товариства «Просвіта». Щоб провести в життя цю думку, Рада «Просвіти» у жовтні 1913 р. звернулася до катеринославського губернатора з проханням дозволи-ти організацію спеціяльного Ювілейного шевченківського комітету. Дозвіл було одержано в кінці грудня 1913 року (19.Хіі.). Організаційні збори відбулися в залі англійського клубу 19 січня 1914 р.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

459

С Л о В о Р І Д н е

Друге зібрання комітету відбулося в Міській управі 26 січня в присутнос-ті 47 чоловік, серед яких були гласні Міської Думи і представники деяких орга-нізацій.

На цих зборах обрано новий комітет. Головою його одноголосно обрано професора О. терпигорева, а його товаришем і заступником – лікаря Ю. Павлов-ського. Секретарями – і. Рудичева та В. Дувіна. комітет постановив: 26 лютого ввечері відправити панахиду в соборі, а 25 ввечері організувати публічне уро-чисте засідання комітету, яке складалось би з двох частин: читання доповідей, привітань і т. ін. і художньої – співу й читання творів поета.

Нарешті губернатор дозволив «бесплатное заседание», посвященное памяти т. шевченко, ... при условии недопущения как в докладах, так и вооб-ще в речах выражений, носящих тенденциозно-политическую окраску. При этом сообщаю, что указанное заседание может состояться лишь при условии принятия на себя ответственности за соблюдение в нем порядка, согласно вышеизложенных моих указаний, почетным председателем комитета профес-сором Эварницким, лично изъявившим мне на это согласие».

Губернатор затвердив список членів комітету, до якого ввійшли: Почес-ний голова комітету проф. Д. Яворницький, голова комітету проф. О. терпиго-рев, товариш голови – Ю. Павловський, секретарі: і. Рудичев, В. Дувін, скарбник В. Хрінников і 67 членів.

і ось настав день свята 25 лютого 1914 року. О 8 годині театральна зала та фойє англійського клубу були переповнені людом. Піднялася завіса. Декорація являла простору широку далечінь ясного ранку на зорі; палає золотом і вогнем обрій, вище ніжна блакить неба. і на цьому тлі, високо на постаменті вималюва-лось погруддя шевченка, прибране емблемами поезії, живопису та миртовим гіллям.

Почесний голова комітету проф. Д. Яворницький оголосив урочисте за-сідання відкритим, причому заявив, що панахида відбудеться в соборі 26 берез-ня: о 6 годині вечера.

Професор терпигорев у короткій гарячій промові дав огляд творчости й духовної постаті шевченка, як поета не тільки українського, навіть не тільки слов’янського, але і поета світового, який з великою силою виявив словом спіль-ну всім людям думку про рівність усіх людей, про чисту природу людини; який з гарячою надією сумував за світлим раєм на землі, що прийде тоді, коли збудеть-ся мир та любов між людьми; який з палкою любов’ю і гнівом таврував рабство та усі його прояви, що однаково противні натурі людини, до якого б народу та людина не належала. Даючи оцінку творів поета, доповідач приходить до висно-

460

вку, що тим «апостолом правди і науки», що його з такою тугою виглядав шев-ченко у безпросвітній темряві сучасности, й був сам поет.

Доповідач пропонує встати, шануючи пам’ять поета.Професор Яворницький у своїй доповіді (вона була виголошена по-

українському, характерною для лектора чудовою, кольоритною мовою) спинив-ся на творах шевченка як поета народного, національного. Розглядаючи твори т. шевченка за змістом і формою, лектор відмітив у них ті грані, де відбився на-родний світогляд, побут, повір’я – одним словом, усе те, що вкупі дає духовне обличчя народу,

Докладно спинився лектор на тому теплому почутті, яке виявляв у сво-їх творах шевченко до Запорожжя і запорожців. Розбираючи твори, в яких ви-явилось релігійне почуття поета, промовець дійшов висновку, що шевченко як поет – людина глибоко релігійна, і саме у тому дусі, який виробився й склався віками в світогляді народу. Для характеристики християнського настрою поета професор з великим почуттям прочитав уривки з вірша, написаного шевченком 25 лютого, за півдоби до смерти.

Чи не покинуть нам, небого,Моя сусідонько убога,Вірші нікчемні віршувать...

Довго не змовкали оплески по закінченні доповіді Д. Яворницького. Доповідь М. Бикова «Великий поэт народной человечности» була присвячена розгляду мотиву, який проймає усю творчість шевченка, – високого почуття лю-дяности, тієї квінтесенції духовної гармонії, яка відрізняє людину від іншої живої істоти і є ґрунтом громадського життя, завдатком світлого майбуття людини на землі.

Доповіді професора Д. Яворницького та М. Бикова були потім видруку-вані повністю у «Южной Заре» 28 лютого і 3 березня 1914 року.

Величну картину являла сцена, коли депутації почали підносити вінки до поетового бюсту. Високо над юрбою в ефектному освітленні, на тлі голубої дале-чіні – погруддя поета. Немов озирає поет своїм суворим і сумним глибоким по-глядом ціле море людей, що зібрались пом’янути його «не злим, тихим словом».

Довгою низкою простяглась процесія депутацій з вінками. Барвистими плямами де-не-де видніється українське вишивання на сорочках, плахти – це депутації від сіл, кооперативів, сільських «Просвіт» та інших селянських органі-зацій.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

461

С Л о В о Р І Д н е

Далі були зачитані вітальні адреси катеринославського Літературно-артистичного товариства «Просвіта» і його філій: Мануйлівської, Діївської, амурської, привітання від селян кам’янки, Підгороднього Новомосковського повіту, від краснопільської Молочарської спілки катеринославського повіту, від селян Лоцманської-широкої, від «Екатеринославского Научного общества», від Сімейно-педагогічного гуртка в катеринославі, від Гуртка інженерів катеринос-лавщини, від катеринославського Відділу імператорського Руського технічного товариства, від групи працівників катеринославського Губернського Земства, від товариства лікарських помічників, від Союзу кооперативів, від кооперативу «Народна торгівля», від службовців та робітників Нижньо-Дніпровських майсте-рень та від студентів катеринославського Гірничого інституту.

Вкінці – оголошено телеграфні вітання, серед них – від селян Павлівки Олександрівського повіту і від селян куцеволівки. Всього 17 телеграм.

Чоловічий хор під орудою В. Петрушевського почав «Заповіт». усі вста-ли. «Заповіт» проспівано було двічі, і весь час публіка стояла. Потім Г. Денисенко прочитав поему «Чернець» та уривки з «івана Підкови», а М. Ємець – посланіє «До Основ’яненка». Святкування закінчилось Лисенковим «Жалобним маршем» на смерть шевченка, що його виконав мішаний хор під орудою В. Петрушев-ського.

Після того як голова оголосив зсідання закритим, організатори та депу-тації були запрошені на естраду, щоб сфотографуватися. коли всі розмістили-ся, перед глядачами, що ще залишилися в залі, постала чудова картина: велика естрада, гарно прибрана й декорована художником В. коренєвим; посеред неї високо над людьми бюст поета; підніжжя бюста усе заслане вінками й перевите гірляндами квітів. тут же амфітеатром розмістилися ті, що брали участь у святі – жінки, дівчата й чоловіки в европейських та національних строях.

Слідом за урочистим засіданням ювілейного шевченківського комітету Рада товариства «Просвіта» 1 березня організувала окремий великий ювілей-ний шевченківський вечір з такою програмою:

Пролог

Вступне слово «Заповіт шевченка», Г. Черняховський. Жива картина «шев-ченко і його твори». «Заповіт» в картин, виконує хор.

і відділення

1. «т. шевченкові» – кантата М. Лисенка на слова В. Самійленка. Хор.2. «Чи ми ще зійдемося знову» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує ар-тист київської опери М. Микиша.

462

3. «Посланіє» т. шевченка, деклямує артистка Н. Дорошенко.4. «Садок вишневий коло хати» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує ар-тистка Г. Вельгій;5. «Молітесь, братіє» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує артист Г. Ря-занцев; «україна» – музична поема Г. Давидовського на слова т. шевченка. Хор.

іі відділення

1. «Не тополю високую» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує Г. Вельгій.2. «катерина» – поема т. шевченка, деклямує Н. Дорошенко.3. «Мені однаково» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує М. Микиша.4. «На що мені чорні брови» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує артист-ка З. Малютина.5. «Гетьмани, гетьмани» т. шевченка, муз. М. Лисенка, виконує Г. Рязанцев.6. «Ой, нема, нема» т. шевченка, муз. М. Лисенка. Хор.

апотеоза

«Б’ють пороги» – жива картина з участю хору. Живі картини в постановці художника В. коренєва. Хор під орудою В. Петрушевського.

Ювілейний вечір мав надзвичайний успіх. Народу було на ньому сила. Багато людей спеціяльно прибуло з різних місць катеринославщини.

Після того Рада мала організувати ще: 16 березня – літературний вечір з доповіддю про т. шевченка у приміщенні «Просвіти»; 24 березня вдень – вели-кий народний ювілейний концерт у Зимовому театрі, 23 або 25 березня – юві-лейний вечір для службовців та робітників залізничних майстерень у приміщен-ні товариства Народної тверезости при ст. катеринослав.

Для всього цього було запрошено виконавців, опрацьовано й виготов-лено повні програми, замовлено приміщення, та проте після 1 березня ніяких шевченківських свят у місті поліція вже не дозволила. 16 березня зовсім неспо-дівано було розформовано і сам шевченківський комітет.

Спеціяльними постановами були заборонені також ювілейні шевченків-ські вечори 2 квітня у селі Петриківка та 9 квітня у селі кам’янка Новомосков-ського повіту.

Автор складає глибоку подяку щирому патріото-ві Миколі Куделі з села Буяні на Волині за люб’язно надані ним «Звідомлення Товариства «Просвіта».

тараС Шевченко. 1990

С. аЛіЄВ-кОВикаДереворит

Будинок мануй лівської « п р о С в І т и »

1 9 8 8 - 1 9 9 0

465

Т О В А Р И С Т В О « П Р О С В І ТА »У К АТ Е Р И Н О С Л А В ІР І К 1 9 1 4 1

дозвіл на відкриття товариства «Просвіта» в ка-теринославі дано 7 жовтня 1905 року. 2 червня 1906 року відбулися установчі збори. таким чином, 1914 рік був дев’ятим роком діяльности товариства.

На 1 січня 1915 р. товариство мало 248 дійсних й 3 почесних члени (Дмит-ро Дорошенко, Наталія Дорошенко, Дмитро Яворницький).

Рада товариства на початку складалася з 12 чоловік. Головою Ради по-первах був В. Хрінников, а з 13 травня – Г. Денисенко.

Рада збиралася звичайно щотижня, крім літніх місяців, коли багато чле-нів Ради роз’їжджалися. усього за рік відбулося 40 засідань Ради. Загальні збори скликалися двічі: 23 лютого і 2 листопада.

Містилася «Просвіта» спочатку у будинку № 56 на козачій вулиці2. На-прикінці року член Ради В. Хрінников ласкаво запропонував товариству без-платно дві кімнати в його будинку на розі Проспекту і Первозванівської вулиці. Цей щедрий дар був прийнятий з великою подякою, і з нового року «Просвіта» оселилася вже в новому приміщенні.

Діяльність товариства 1914 року проходила під знаком великого націо-нального свята україни – 100-літнього ювілею т. шевченка. Не тільки все перше півріччя, але й значна частина попереднього року тривала під враженням цього великого свята.

При «Просвіті» існувало кілька комісій, що займалися деякими окреми-ми справами. Найважливішою серед них була Бібліотечно-лекційна комісія, яка в 1914 році складалася з 24 членів. Очолював комісію завідуючий бібліотекою член Ради П. Щукин. Головною справою комісії було завідування бібліотекою-читальнею ім. т. шевченка. На 1 січня 1915 року бібліотека мала 331 книжку. Найбільшою популярністю серед читачів користувалися твори Б. Грінченка та В. Винниченка. В читальні було прочитано 11 лекцій на теми літератури, історії,

1 Складено за матеріялами «Звідомлення Товариства «Просвіта» у Катеринославі за 1914 рік».

Катеринослав, 1915, друкарня Андрущенка.2 В совєтські часи вул. Козача була перейменована на Комсомольську,а Первозванівська – на вул. Короленка

466

краєзнавства. Найбільше слухачів привернула лекція Ю. Павловського «Вражен-ня з подорожі по Волині» (3 травня).

Читальня передплачувала такі часописи: «Рада», «Літературно-Науковий вісник», «Дзвін», «україна», «Світло», «Сяйво», «українська хата», «ілюстрована україна», «Діло», «Маяк», «Вісник життя і знання», «Рілля», «Наша кооперація», «украинская жизнь», «Народы и области», «Ukrainische Rundschau» («україніше рундшау») та білоруську газету «Наша ніва».

крім Бібліотечно-лекційної комісії були ще інші, зокрема Ялинкова, що розгортала свою діяльність під час новорічно-різдвяних свят – влаштовувала дитячі ялинки по селах катеринославщини. Свята різдвяної ялинки відбулися у Мануйлівці, Діївці, кам’янці, Підгородньому, Одинківці, Чаплях, Малій козирщи-ні та ін. у Перещепиному ялинка не відбулася через пошесть віспи, що саме тоді там лютувала.

При товаристві була Видавнича Секція, але вона спромоглася видати лише ілюстроване звідомлення «Просвіти» за 1913 рік накладом 600 примірни-ків.

1914 року, як і в попередні роки, «Просвіта» мала чотири філії, а саме: в Мануйлівці, Діївці, Перещепиному та в Гупалівці. у листопаді 1913 року було по-дано в губернське «присутствіє» у справах про товариства і спілки прохання про відкриття філії в с. Петриківка Новомосковського повіту, але дозволу не було. До ради надходили нові прохання про відкриття філій товариства – із сіл куце-волівка, Саксагань, з Вознесенського рудника, з міста Бахмут і навіть з містечка широке Херсонського повіту. але на відкриття нових філій дозволу не було, хоч Рада про це й клопоталася.

Мануйлівська філія за рік дала 15 вистав, 2 концерти і 5 сімейних вечі-рок. Очолював філію товариства Ф. Сторубель. 1914 року філія мала 76 дійсних і 8 почесних членів.

Перещепинська філія влаштувала дві драматичні вистави та один кон-церт. Філія мала 52 дійсних і 2 почесних членів. Головою філії був т. Чуприна.

Діївська філія дала 4 вистави, мала 57 членів, з них одного почесного (Д. Дорошенко) і двох довічних (Павло та Олена Білицькі), головою до 28 верес-ня був П. Білицький, а тоді – П. Наріжний.

Про Гупалівську філію даних немає.Слід додати, що всі філії мали власні бібліотеки і передплачували по кіль-

ка періодичних видань українською мовою, крім «украинской жизни», яка ви-ходила російською мовою.

Зреферував ярослав ГОМЗА

1 9 8 8 - 1 9 9 0

467

я р о с л а в Г о м з а

О С В І ТА В Д А В Н І Й У К РА Ї Н І(Загальний огляд)

як свідчить «Повість минулих літ», 988 року Воло-димир Великий «послав збирати у кращих людей дітей і віддавати їх до навчання книжного»1.

Гр. Нудьга пише, що десь 1030 року Ярослав Мудрий зібрав 300 дітей старост і попів, щоб учити їх грамоті, а 1086 року в києві було відкрито школу для дівчат. Число шкіл швидко зростає не лише в києві, а й по інших містах і навіть селах україни2.

школи відкривалися переважно при манастирях, церквах, князівських та боярських дворах, і освіта мала візантійсько-християнський зміст; лише зго-дом вона містить в собі світські ідеї, зокрема ідеї латинського Заходу.

Монголо-татарська навала в Хііі ст. неспроможна була цілковито знищи-ти широкий культурно-освітній рух, лише тимчасово припинила його розвиток і відтіснила на захід – у Волинь, Галичину. Центрами культури стають Острог і Львів.

Якісно новим щаблем в історії освіти на україні стала Острозька колеґія, заснована костянтином Острозьким близько 1580 року. тут вивчали «слов’яно-руську», грецьку та латинську мови. Освіту в колеґії здобули зокрема майбут-ній гетьман Петро конашевич-Сагайдачний і Мелетій Смотрицький. В друкарні колеґії друкувалися памфлети проти католицизму. Вона проіснувала до 1623 року. Заслугою Острозького було також заснування шкіл у турові (1572 р.) та Володимирі-Волинському (1577 р.)

В цей час починається широка експансія Єзуїтського ордену. Єзуїти за-

1 Повесть временных лет, у кн.: Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. «Художественная литература», М., 1978, с. 132, 133.2 Див.: Нудьга Г. Перші магістри і доктори, «Жовтень», 1982, №3, с. 89.

468

снували в україні цілу мережу колеґій, навчаючись у яких, більша частина укра-їнської шляхти була окатоличена й зпольщена.

Щоб протистояти цій польсько-католицькій експансії, українське міщан-ство організовується в церковні братства. Перші свідчення про це письмово зафіксовано 1463 року (Львів). Особливого значення для громадського життя вони набирають з 1586 року після оновлення їх статуту, затвердженого патріяр-хатом. Одним із чільних завдань братств було заснування й утримування шкіл, друкарень тощо.

Перша школа церковного братства виникла у Львові 1586 року. Вона була доступна для всіх станів. Навчання велось із урахуванням індивідуальних здібностей учнів. Статути не давали вчителям («дидаскалам») права карати учнів «тиранічно», «свавільно». Право «семи наук» школа отримала лише 1592 року, а до того вивчались такі предмети: релігія, читання, письмо, лічба, співи.

але Острог і Львів через зовнішні труднощі не могли довго втриматись як культурні центри. Духовні проводирі Львова на пропозицію козацьких ва-тажків обрали за культурний центр старий київ, що був ближче до козаччи-ни. Вони опрацювали відповідні плани і з повним успіхом відновили занепале культурне життя колишньої великокнязівської столиці. Спочатку вони заснува-ли Церковне Братство (1615р.), до якого вписалися також і козаки, потім – шко-лу (1615), друкарню тощо. Духовними провідниками цього руху були: гетьман П. конашевич-Сагайдачний, як представник козацтва, митрополит П. Могила (1596–1647), як представник церкви і Є. Плетенецький (1554–1624), як репре-зентант інтеліґенції.

Найвизначнішим культурно-освітнім закладом старої україни була київ-сько-Могилянська академія, що постала в важкий час польсько-єзуїтслького насилля на основі київської братської школи 1632 року.

Митрополит П. Могила реформував її за зразком єзуїтських колеґій. усі науки були підпорядковані теології і вивчались в пануючому тоді схоластичному дусі. В обох вищих клясах вивчали фізику і математику, діялектику та етику в дусі арістотеля. В другій половині ХVIII ст. додалася філософія Ляйбніца і Вольфа за підручниками Вінклера і Баумайстера. у першій половині ХVIII ст. були введені як навчальні предмети німецька і французька мови.

Свій найвищий розквіт академія переживала за часів гетьмана івана Ма-зепи. Напередодні битви під Полтавою число всіх студентів становило 2000.

академія мала демократичний характер: тут поряд з гетьманським си-ном могла сидіти селянська дитина. у 1737 році в академії навчалось: дітей ко-зацької старшини 22, офіцерських 1, ратушних чиновників 2, купецьких 6, про-стих козаків 84, міщан 66, ремісників 7, селянських дітей 393.

3 огієнко І. Українська культура, К. 1917, с. 29-30.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

469

С Л о В о Р І Д н е

Для тодішнього духовного життя київська академія мала величезне зна-чення. Вона живила пульс того життя, була посередницею між культурою Сходу і Заходу, сприяла освоєнню антично-клясичної спадщини і разом з тим утвер-дженню християнського світогляду.

За зразком київської академії були засновані колеґії у Вінниці (1634 р.), крем’янці (1636 р.), Чернігові (1702 р.) і Харкові (1741 р.). Слов’янсько-латинські підготовчі школи були в Переяславі, Білгороді, Полтаві, курську (з 1737 р.) і в Старому Осколі (з 1741 р.). Поряд з ними в україні були вже й народні школи. Про них повідомляє Павло алепський, який 1854 року супроводжував через украї-ну до Москви антіохійського патріярха. Він пише, що всі українці, «за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок та дочок, уміють читати...» і що в «землі ру-сів, цебто козаків (...) священики навчають сиріт і не залишають їх тинятись по вулицях невігласами»4. Ці спостереження відносяться лише до Правобережної україни. На території Гетьманщини існувало близько 1000 шкіл (одна школа на 1000 душ населення). В кінці того ж самого століття од цих шкіл не залишилось майже ні сліду.

Народні школи виникали також на Запоріжжі. На Січі була окрема школа для дітей-сиріт. 1750 року число учнів становило тут 80. Статут школи був скла-дений за козацьким зразком. учні вибирали з-поміж себе двох старших, одного для менших, а другого для старших дітей. Вони спільно володіли певною сумою грошей. у школі панував лицарський дух. Вона підлягала козацькій адміністра-ції. Навчальними предметами були релігія, читання, лічба, співи. така школа була й при Самарсько-Миколаївському манастирі з тими ж навчальними предмета-ми, що й на Січі.

у зв’язку з поширенням народних шкіл утворився окремий стан «ман-дрівних учителів». Ці вчителі й створювали народні школи. Найвидатнішим се-ред них був Гр. Сковорода. На основі царського указу від 1782 року і внаслідок поставання феодалізму, кріпосного ладу на україні, цей стан мусив поступово зникнути. Значення «мандрівних учителів» полягало в тому, що вони здійснюва-ли зв’язок між академічною освітою та освітою народу.

тут слід також згадати про освітній зв’язок україни з Заходом, як като-лицьким, латинським, так і протестантським. Багато українських студентів про-довжували свою освіту в західніх університетах. крім Литви (Вільно), Польщі (краків), Чехії (Прага), найчастіше українські студенти зустрічалися в італії (Па-дуя, Венеція, Рим), в Німеччині (кеніґсберґ, Данціґ, Ґалле, Страсбурґ, Ґеттінґен), і в Нідерляндах (Ляйден)5.

4 Павло Халебський. Подорож Макарія патріярха Антіохійського, у кн.: Антологія літератур Сходу, в-во Харківського університету, Харків, 1961, с. 367.5 Див. згадану статтю Г. Нудьги.

470

1 9 8 8 - 1 9 9 0

471

В а с и л ь С к Р и П к а

Н А В І Ж Е Н І Е С Е ЇУривки з книги,

яка пролежала в шухляді 20 років

Коротко про автора.Василь СКРИПКА народився 1930 р. у Апостолівському районіна Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровськийуніверситет – у 1955 р., аспірантуру АН УРСР – у 1962 р.Кандидат філологічних наук (з 1965 р.), написав біля 50 праць з славістики,літературознавства та монографію «Українська, чеська і словацька народна лірика» («Наукова думка, 1970 р.). Був доповідачем на міжнародному конґресі славістів у Празі в 1968 р.У 1970 р. за рукопис «Козацькі, чумацькі та рекрутські пісні» вченою радоюІМФЕ АН УРСР за 24 години був «розжалуваний» у ляборанта.А в 1972 р. – зовсім звільнений з Академії. В 1989 р. – доцент катедриукраїнської літератури Криворізького педінституту.Книга Василя Скрипки – про «чуму» фальші й лакейства в українськійнауці і культурі, а конкретно – про щось для нормальної уяви неможливе – про штучне, директивне продукування «фолкльору».Але чи цей абсурд минув? Будьмо чесними – ні. Криза культури, науки(і не лише філології) продовжується. Діячі, яким і зараз «у догмах тепліше,безпечніше, ніж на вітрах життя», продовжують займатися, як і займалися,«поґвалтуванням народної душі», за висловом Стуса.Отже, давайте повернемось у трохи раніші часи і поглянемо: завдякичому у нас так зручно, самовпевнено почувають себе нечисть, фальш і брехня?Читача, безумовно, зацікавить також лист ВАСиля СтуСА до автора, думки,що виникли у поета після ознайомлення з рукописом «Навіжених есеїв».

472

П Р О Д У М О Р О Б С Т В О

дума – український епос. Вона розквітла в пору бурхливу, звитяжну і трагічну. Нею народ намагався усвідомити свою добу, са-мого себе. Вона демократична навіть своїм поетичним ладом. кобзарі були про-фесіоналами цього виду пісенности.

Останнім витвором даного жанру можна вважати думу про Сорочинські події 1905 року. Створена вмілим кобзарем Михайлом кравченком, вона пооди-ноко стоїть у часі і свідчить, що подібне неможливо масово продукувати.

Найславніший у 60-ті роки кобзар Євген адамцевич не виконував дум. Якось у нього запитали: «Чому не виконуєте дум?» – «Що ж йому (уявному слу-хачеві – В. С.) думу грать. Як до мене – смішно сказать – підбігає один: – Батьку! – каже – Нате карбованця та заграйте ”Яблучко“, бо в мене сьогодні документи витягли. – Яка логіка?»

Наше життя несприятливе і для традиційних дум, а про новітні радянські думи і говорити не доводиться. Начитана людина візьметься мерщій заперечи-ти: «а як же бодай з кількома думами – вони ж виникли?» Звичайно, коли ми маємо сцену, радіо, репертуарні збірники на допомогу художній самодіяльності і саму художню самодіяльність, то на світ може появитись багато яких див.

Я не виступаю пророком і не буду першовідкривачем незручної істини: радянських дум нема. Хоча точки зору висловлюються полярні. «Ніґілісти», од-нак, на україні в пресі не висловились. На жаль, у нас панує закон, як у тому анек-доті, де усі заходять до начальника з різними поглядами, а виходять з кабінету однодумцями – з думкою начальства.

Перелічувати прихильників радянського епосу – марна справа. Був час, що «спеціялісти» хапали під пахви добросердну людину М. т. Рильського й несли-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

473

С Л о В о Р І Д н е

ся з ним на мури невірних. тільки цим можна пояснити виступи поета-академіка на захист радянських дум.

Не можу тут не послатись на мудре зауваження Д. Балашова (карелія) Рильському: «Вы говорили о заимствовании древних форм и духа древнего ис-кусства. Но это же явления иного качества. Это не продолжение традиции, а ис-пользование ее в литературе для других целей». Навіть критерії колективности створення й масовости побутування вже не варто приймати до уваги, визнача-ючи фолкльорність дум «радянського інтеліґента Володимира Перепелюка». Є, мовляв, важливіші критерії.

коли Дніпро каже до річок, що в нього впадають, буквально таке:

Велику я радість маюІ вам сповіщаю:Гей учора ізвечора великий СталінЗ моєю сестрою Волгою розмовлявІ, спасибі, до мене завітав.Гей, як орел, на високих кручах став – і т. д.

«творці» заїздили не одно блискуче досягнення поетики дум, епігон-ством своїм довели до абсурду.

Отакий нечуваний експеримент пророблено з українською думою, пер-линою народної творчости, як з церквами, перетвореними на склади брухту.

* * *і, шкода, вже не прочитають ці есеї, хоч головою бийся, незабутні 80-літні

сивочубі химерники Демиденко і Дяченко, хай їм земля буде пухом.Про першого.– Як там дід Стець? – питаю у своєму селі Подидари.– кажуть, слідчий був з району, діда в контору викликали. За критику.

Щось там про голову склав.– Ну й як?– кажуть, ніби слідчий йому: «Що ви там, діду, сочиняєте? – та що я там

сочиняю... – Стара людина, – той йому, – вмирати скоро. і нужний вам отой кло-піт! – Правда, синок, і старий, і вмирать пора, а так хочеться пожить, так хочеться побачить, чим оце все гівно кончиться...»

Заключна дідова репліка – фолкльор вже моїх земляків, бо дід тоді не викладав ніяких мотивів, він викрутився досить ориґінально – читав і читав свої вірші, як вправний імпровізатор, «в новій редакції». Про це він мені сам,

сидячи на призьбі, розповідав. В одному він не міг дібрати ладу: «ти понімаєш, тарапунька і штепсель критикують – їм можна. а мені не можна. Га? От як ти на це дивишся?»

Ой, діду, діду, хіба я міг отак Вам і викласти тонкощі наших звичаїв, тео-рію дозволеної і недозволеної критики!

Про другого.Після короткого знайомства, однієї-двох розмов:– Чи не допомогли б Ви нам, В. М., церкву відкрити? Хрести позбивали

– один депутат сільради. I батько йому помагав. Ну хай то молоде, а то ж старий дурень. Двері забили. Ми писали в Москву до патріярха. Ось відповідь...

Читаю папірця, надрукуваного на машинці: «По поводу открытия церкви обращайтесь к местным властям». і все. Далі підпис: «Завканцелярией патриарха иеромонах Елеонский». Довго розглядаю каліграфічно красивий підпис ієромо-наха.

Ой діду, діду, чим же я Вам так припав до серця, що Ви з таким питанням до мене, такого, «ідейного», звертаєтесь?..

Фраґмент

Київ, 1969

1 9 8 8 - 1 9 9 0

475

Л И С Т В А С И Л Я С Т У С А Д О А В Т О РА

ВАСИЛЮ!Кілька своїх думок з приводу.1) Частенько ти пишеш як науковець, а це, як на мене, неможливе.Тут краще подавати факти і мінімум коментарів (або й без них);2) Добре було б дати якусь приблизну статистику (скільки записів,сотні статтей, двадцять дисертацій і все – на брехні);3) Обов’язково з погляду найчистішого: як це все страшно, коли імітуютьнарод глухонімий;4) Окремі завваги: колись співали про одруження, любов, чисті емоції, тепер – переважно (чи, може, 100% ) – про щастя, КП і Конституцію.Що ж сталося? як живуть люди, коли нічого, крім щастя, не бачать?Тобто: об’єктивна анти... занять дуже правовірних лаврових;5) Ваша контора – це навіть не синдикат, концерн, як мислилось,а товариство імпотентів по ґвалтуванню народних душ;6) Робота написана різностильово – від кепкування до серйозної неґації(залежно від теми розглядуваної). Може, так і треба, але вичистити слідроботу – в стилістичному плані і витримати її в одному маштабі(особливо – маштаб сміливости);7) Мені здається, що робота багато не втратить, коли її пуститипсевдонімно, забравши з неї явні сліди п’ятого поверху(п’ятого? чи четвертого?);8) Єдиний, як на мене, можливий стилістичний план – болю. В кожному разі все треба бачити з його висоти, бо все тут – про такі речі, які не можуть (мені здається) бути темою бурлеску, посміховиська, кепкування;9) Кінець – гарний;10) Можна було б ширше дати про співвідношення фолкльорних жанрів (скажі-мо, дума – скінчилась) окремі факти – анахронізми, (анекдот – дуже мобільний, але існує як політичний жанр і вузькотемний – секс). Але цього, може, і не слід, бо в усьому цьому – справа не фолкльору, а справа паразитування на ньому, він тут – тільки як спосіб ще одного ґвалтування;Отже, може і вступ – про незчисленність способів ґвалтування в нашу цивілізовану епоху. якби я міг тобі чимось запомогти – то був би згоден, бо це – багатюща тема;11) Може, десь – для порівняння – дати розділ (хоч і малий) про справжній фолкльор (один приклад – з правого рукавонька вилетів сокол – дуже грає). От, скажімо,– праця – тоді й тепер, гірка й радісна, людяна й нелюдяна.Спасибі, Василю! Читання дало мені багато поживи для думань.

В. Стус

476

ФОЛК ЛЬОР ЧАСІВБОЛЬШЕВИЦЬКОГО ТЕРОРУТА ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ40-Х – 50-Х РОКІВ

П І С Н І В І Р Н О С Т И І Г Е Р О Ї З М У

український фолкльор трагічних «радянських» десятиліть – тридцятих, сорокових, п’ятдесятих років... Підпільний, невідомий, ніби й не існуючий. Фолкльор далеких ета-пів, півночей, сибірів, тюрем та концлагерів Пісні україни, що боролась – пісні україн-ців, душі яких залишались нескореними. і ще раз ми пересвідчились в істинності твер-дження: доки народ живий – він творить.До останнього часу замурована бутафорією «академічних», «ідейно-витриманих» томів, нині наша пісня таки знаходить дорогу до вірних сердець. Жива, яскрава, бунтівлива, саркастична.Нижче подаємо кілька народних пісень сорокових років, які прислала з Донеччини українська поетка Галина Гордасевич.

У неділю рано, ще сонце не зійшло,До Марусі в хату штири кати прийшло.Приходять до хати та й стали питати:– Признайся, Марусю, де твій рідний тато?А Маруся встала, катам відказала:– Кати тата вбили, я ще була мала.Вивели Марусю посеред кімнати:– Признайся, Марусю, а де твоя мати?– Не смійся, катюго, сьогодні неділя,Моя рідна ненька пішла у підпілля.Дістають кайдани Марусю кувати:– Признайся, Марусю, де твоїх два брати?Признайся, Марусю, краще собі зробиш:Випустим на волю ще й грошей заробиш.– Краще мені, кати, в могилі лежати,Ніж за ваші гроші братів продавати.Вивели Марусю посеред подвір’я:

1 9 8 8 - 1 9 9 0

477

С Л о В о Р І Д н е

– Признайся, Марусю, де прапор поділа?Признайся, Марусю, краще собі зробишВипустим на волю ще й грошей заробиш.– Краще мені, кати, в могилі лежати,Ніж за ваші гроші Вкраїну продати.

Ой, нащо мене мати породилаІ за що мене Бог покарав,Щоб я хлопець, козак молоденький,За Україну кров проливав?

Ой, лежу я у темному гробі,Та й не бачу я світу білого,Не бачу я любої дівчини,Не бачу я родичів своїх.

Ой, візьму я листочок паперуТа й до роду листа напишу:Нехай рідні мене не чекають,Бо я більше уже не прийду.

Ходить, ходить батько Сталін беріжком, беріжком,Заганяє до колгоспу да батіжком.

П р и с п і в :Раз да два! Трай-ра-ра-рай-ра-ра!Заганяє до колгоспу да батіжком.

Іди, іди, Україно, в комуну, в комуну.Віддам тебе москалеві да рудому.

П р и с п і в .

Москаль рудий тебе буде научать, научать,як в колгоспі на партію да й працювать.

П р и с п і в .

Ой, чи голий, чи голодний, то співай, то співай,Проклятого чорта Сталіна величай!

478

П р и с п і в .Оце тобі, чорте Сталін, не мине, не мине.Наш повстанець тобі боки ще намне.

П р и с п і в 1.

Чому місяць, чому яснийНад Крутами не зійшов?Чому милий, чорнобривийЗнов до мене не прийшов?

Чи ж я його не любила?Чи словечка не дала?Чи його куля убила?Чи сира земля взяла?

Він за волю бився сміло,І відважно в бій ішов,І за рідну УкраїнуПід Крутами смерть знайшов.

Їх червоні оточили,Били, мучили його.Із моїм коханим, милимТриста п’ятдесят лягло.

Тому місяць, тому яснийНад Крутами не зійшов,Тому милий, чорнобривийБільш до мене не прийшов2.

1 Ці три пісні співали у 1944–1946 рр. в селі Городець Володимирецького району Рівненської

области.2 Записано в м. Ханжонкові Донецької области в 1960 році від колишнього репресованого Федора

Андрощука.

480

483

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

О С Т А Н Н І Й Л О Ц М А Н

« Бу л о ко л и с ь З а п о р о ж ж я . . . »Бу л и л о ц м а н и Д н і п р о в и х п о р о г і в . . .Ч и ж т і л ь к и б у л и ?

на зібраннях товариства української мови часто бачимо цього кремезного, вже в глибоких літах чоловіка. Сама його зовнішність – дбайливо

підстрижені вуса, незалежний твердий погляд, вузлуватий ніс – видаютьв ньому нащадка запорожців.Втім його знають. Хто був на установчій конференції республіканського товариства української мови імені тараса шевченка в києві, запам’ятали його ориґінально побудовану промову і те, в який спосіб він домігся, щоб йому все-таки надали слово.у всіх його вчинках і словах досить виразно бачиться «вдача запорожця» (характеристично ціла натура!), як ми уявляємо це з художньої літератури, усних переказів та документальних свідчень. Мені, наприклад, манерою поведінки, своїми новелістично яскравими розповідями та і всім способом свого життя цей чоловік дуже нагадує старого запорожця Микиту коржа, який по зруйнуванні Січі мав осідок в січовому містечку Половиця (нині Дніпропетровське) і помер 1835 року.Герой нашої розповіді – Григорій Микитович Омельченко, як він сам себе називає – останній лоцман Дніпрових порогів, нащадок давнього лоцманського роду. В нашому Дніпропетровському його ще знають і як автора рукописної книги «Лоцмани порогів Дніпрових».тертий життям (учасник Другої світової війни, довголітній в’язень сталінських концлагерів…), Григорій Микитович бере діяльну участь в громадському житті міста. Зокрема він був одним із ініціяторів створення в березні цього року міського відділення Народного Руху україни. і коли проти самої ідеї організації Руху розпочалась широкомаштабна наклепницька кампанія, Григорій Микитович заявив на товаристві української мови: «Мені двічі повертали партійний квиток. Як буде треба, я покладу свій квиток втретє…»Отакий він, останній лоцман Дніпрових порогів, похованих нині під зупиненими водами Дніпра!

григорій омельченко

1 9 8 8 - 1 9 9 0

485

Гр и г о р і й о м е Л ьч е н к о

Л О Ц М А Н ИП О Р О Г І В Д Н І П Р О В И Х

В и н и к н е н н я л о ц м а н с т в а

лоцманство на Дніпрових порогах як фах виникло ще в XV сторіччі, в зв’язку із заснуванням першої (Хортицької) Січі Запорозької. Оскільки Січі закладались в порожистій частині Дніпра, виникла потреба в до-сконалому знанні порогів та способів проведення через них чайок, байдаків тощо.

Без порогів, скелястих островів та крутих берегів приток Дніпра немож-ливим було створення Січі, а без лоцманства – освоїти цю частину Дніпра як суд-ноплавну. Отже, козацтво і лоцманство взаємозалежні.

Всього дніпровських Січей було вісім: Хортицька, Базавлуцька, томаків-ська, Микитинська, Чортомлицька, Олексіївська, кам’янська і Нова Січ (або Під-піленська). і лише одна Січ була за межами Дніпра – Задунайська (від 1775 року). Порогів Дніпрових нараховували дев’ять (або десять) в такому порядку: кодаць-кий поріг (150 сажнів довжиною), Сурський (30 сажнів), Лоханський (127 сажнів), Дзвонецький (87 сажнів), Ненаситецький або Дід (1450 сажнів), Вовнізький (210 сажнів), Будило (100 сажнів), Лишній (93 сажні), Вільний (400 сажнів), Вовче горло або Гадючий поріг (150 сажнів).

Лоцмани є прямі нащадки запорізьких козаків і жили за їхніми демокра-тичними принципами та звичаями. так як і на Січі, в лоцманській громаді існува-ла виборність старшин. В громадських правах всі були рівні. кожен мав право висловлювати свою думку, побажання, вносити пропозиції і брати участь в об-говоренні всіх питань.

Найвищим органом влади у лоцманів був Сход, так як на Січі Рада. Сход збирався двічі на рік, де розглядались найважливіші питання життя і діяльности лоцманської громади. крім чергових Сходів, скликались позачергові (при над-звичайних і невідкладних справах).

486

1 9 8 8 - 1 9 9 0

487

к о Л ь о Р и С Т е П у

Про скликання Сходу повідомлялось заздалегідь і всіх. При оповіщанні про Сход повідомлялось про порядок денний, щоб кожний знав і приходив з власною думкою і, можливо, готовим рішенням.

Сход обирав на три роки керівний склад лоцманської громади: отамана, його помічника, скарбника. За ці три роки вони здійснювали все те, що вирішу-валося на Сході: розподіл коштів, землекористування, господарська діяльність тощо. На отамана обирали одного з лоцманів, не молодшого 38 років.

За кошти лоцманів була побудована церква (1874 рік), а 1908 року дво-поверхова, двоклясна школа, яка згодом стала середньою школою. капітали лоцманів щороку зростали, і за рішенням Сходу використовувались для добро-буту лоцманів, їх сімей і усієї громади в цілому.

крім церкви і школи, були збудовані дві дерев’яні будівлі, які в той час називались гамазеями. Одна для зерновища (лоцмани завжди мали запас зерна на випадок засухи), а друга – під театр. В театрі діяли самодіяльні гуртки. За роки радянської влади ці всі споруди зберігались. а зараз вони, крім школи, знищені. В 30-ті роки я був головою драматичного гуртка, і ми декілька разів на рік ста-вили п’єси.

За роки імперіялістичної війни 14–18 років та роки революції лоцман-ська громада розпалась. Періодами лоцмани ще діяли на порогах, переправля-ючи на південь судна, баржі і зрідка плоти.

З 1932 року діяльність лоцманів припинилась. Пороги покрились водою. Гадаю, що через деякий час пороги знов зашумлять. Побудова електростанцій на Дніпрі, крім загальної користи від дешевої електроенерґії, принесла величез-ну непоправну шкоду. Економісти підрахували: київська ГЕС дає прибутку на 30 млн. крб. на рік, а збитку – на 50 млн. Отже побудова ГЕС на Дніпрі була вимуше-ною, але невигідною справою.

Затоплено угіддя, величезні площі родючої землі, прибережні ліси, за-гинули цінні породи риб, не маючи можливости після нагулу в морі підніматись до верхів’їв Дніпра. Застій Дніпрових вод призвів до поширення водоростей, планктону і їх загнивання, погіршився хемічний склад води.

Великий Дніпро перетворився в брудну смердючу калюжу.... На Запорізьку Січ, як відомо, стікались люди сміливі, відважні, воле-

любні, що не терпіли над собою жодного гніту. Поводились вони гідно і незалеж-но, дотримуючись лише неписаних законів Січі. такі ж риси притаманні дніпров-ським лоцманам, бо вони прямі нащадки запорізьких козаків.

До кодаку і кам’янки утікали кріпаки з різних областей україни. у 1747 році сенат навіть видав розпорядження кошовому отаману запорізьких козаків, щоб останній не допускав оселення в кодаку утікачів з «малоросійських» губер-ній.

488

Найбільшою принадою кодаку і кам’янки було те, що ці села перебували під урядом кошу запорізького, де не було кріпосництва.

В моїй дитячій пам’яті зафіксувалися найвиразніше людяність, повага до старших, взаємоповага і взаємодопомога, чесність, справедливість і велика пра-целюбність моїх предків лоцманів.

Лоцмани були дуже набожні. За свої кошти побудували церкву і каплич-ку над берегом, де правили молебні перед сплавом.

Вступаючи в перший поріг, лоцман промовляв за давнім звичаєм: «Гос-поди, благослови».

Напучуючи якогось лоцмана, партійний (старший над усією партією пло-тів і лоцманами) говорив: «З Богом, Олексо». «Дай, Боже», – відповідав лоцман, рушаючи в путь. у всьому цьому відчувалась урочистість, піднесеність.

Пригадую минуле, порівнюю його з сучасним і бачу, скільки ми втратили доброго. Необхідного для людини. Хоча кожне суспільство живе надбанням по-переднього, додаючи до спадку своє. За роки імперілістичної війни, революції, післяреволюційні часи і десятиліття культу особи ми так багато понищили і так збідніли духовно й морально, що вже не в силі рухатися вперед. Занедбання ві-ковічних твердинь, звичаїв і моральних основ спустошило, знівечило людину, збіднило її світ.

Я знав лоцмана андрія коваленка: ставного, гарного, статечного і людя-ного. Виглядав він, як справжній запорожець. у свої 63 роки був по-юнацькому стрункий, кремезний. З нього Рєпін писав етюд для одного із своїх персонажів.

Лоцмани жили, порівняно з іншими селами, багато. крім обробітку землі, діставали прибуток за сплав через пороги, рибалили на Дніпрі. До того ж мали ряд пільг. Не платили податків та інших грошових стягнень, були звільнені від рекрутських наборів, не відробляли різних повинностей, мали більше землі, ніж інші поселяни.

Після знищення Січі 1775 р. катериною II запорізькі козаки розійшлися нескорені. Одні пішли на кубань (кубанські козаки), інші – в Чорногорію (Югос-лавія), на Дунай, а найстаріші розселилися по Дніпру. Вони і стали основополож-никами лоцманства на Дніпрі.

Жили січовики окремими куренями і хуторами. Пізніше до них приста-вали інші поселенці, утворюючи нові хутори (широке, Сурські хутори) і села.

Старі січовики, що добре знали пороги, передавали свій досвід і знання молодшим, вчили їх рибалити, проводити через пороги судна, плоти, човни, баржі та інше. так до наших днів дійшло уміння проходити пороги древніми, ко-зацькими ходами.

Протягом мільйонів років вода, що текла з півночі напівдень, розмивала м’які пороги, весь час поглиблюючи своє русло. Між теперішніми містами Дні-

490

пропетровськ та Запоріжжя Дніпро перегороджує кристалічна гряда з твердих кам’яних порід. Вода, була не в силі розмити ці породи.

Стікаючи з кристалічного масиву, вода знову натрапляла на м’які ґрунти і поглиблювала свій шлях. таким чином між верхньою течією, перед грядою, і нижньою – після гряди – утворився певний спад, різниця в рівні води. Вода в таких місцях проходить з шаленою швидкістю. Розбиваючись об численні мелі і каміння, вона з шумом падає вниз. Чим більша різниця в рівні води, тим більший спад і сильніша течія. Чим ширша кристалічна гряда через річку, тим довший поріг.

Найдовшим – 12 лав – був Ненаситецький поріг, а найкрутішим – 4 лави – Лоханський. Довжина Ненаситецького порога – верства з чвертю. Проходили його за одну хвилину.

В кожному порозі були проходи між скелями і камінням. Цими ходами лоцмани проводили судна і плоти.

Багато розбилося суден, човнів, багато загинуло людей, поки не вироби-лося уміння знаходити найбезпечніший шлях серед каміння і скель.

Чимало скарбів лежить на дні Дніпра, що затонули під час аварій на шля-ху «із варяг у греки».

З розвитком економіки, торгівлі Дніпро став головною артерією зв’язку між північчю і півднем. Навіть коли з’явилася залізниця, його роля не зменши-лась, бо водний шлях найдешевший.

Чим краще проводив лоцман пліт чи судно через пороги, тим більша була йому шана і слава. Якщо з вини лоцмана траплялась аварія, він мусив за-лишити свою справу. такий лоцман втрачав авторитет, ставав об’єктом жартів і кепкувань.

За всі роки плавання я був свідком лише однієї великої аварії з вини ко-дацького лоцмана – на скелі таран. Я тоді врятував юнака і лишився без одягу. Лоцман після цієї аварії більше не плавав [...]

коли цариця катерина іі подорожувала по Дніпру з усім почтом, ціла ар-мада галер, дубів, баркасів і плотів пливла по Дніпру згори. Допливши до нашої кам’янки, вся ця флотилія зупинилась. Перед ними постали пороги. Головним лоцманом цього сплаву був кам’янський лоцман іван Полторацький. тут, на цьо-му камені-столі, цариця з почтом обідала [...]

Перед закриттям порогів була створена артіль лоцманів Дніпролоцман для перевезення екскурсій через пороги. Останній раз – у 1932 році. Пізніше по-роги зникли з очей. Покрились водою.

1 9 8 8 - 1 9 9 0 к о Л ь о Р и С Т е П у

Л о ц м а н с ь к а К а м ’ я н к а

Лоцманська кам’янка розташована на правому, ви-сокому березі Дніпра між селами Мандриківка (тепер злилася з містом) та Ста-рим кодаком. Мандриківка одержала назву від першого запорізького козака Мандрики. Мабуть, любив козак мандрувати, що одержав прізвисько – Мандри-ка. Село Старі кодаки взяло свою назву від польської кріпості кодак, що була по-будована у 1635 році як форпост, щоб ловити втікачів за пороги на Січ. 1648 року під час народної визвольної війни проти польських кріпосників Богдан Хмель-ницький приступом захопив цю кріпость і зруйнував ущент. На честь цього на високому пагорбі, над берегом, було поставлено пам’ятний знак з датою взяття фортеці.

Лоцманській кам’янці понад 300 років.Було це велике, красиве, все в садках, багате село. Якщо дивитися з води

Дніпра, воно півколом розляглось від Мандриківки до скелі Московка, а звідти вигином до скелі Музичної і до Старих кодаків.

В центрі села на найвищім пагорбі стояла церква, побудована коштом лоцманської громади.

Фраґмент

492

1 9 8 8 - 1 9 9 0

493

м и х а й л о П о н о м а Р е н к о

П О Р О Г И

Б’ють пороги, місяць сходить,як і перше сходив...

Тарас Шевченко

Місяць сходив, як і перше,І гули пороги – Символ волі Запоріжжя,Берло Січі строге.. . . . . . . . . . . . . . . .Боже! Знищити пороги,Славою повиті –Та ж вони нам б’ють у душуІ щодня й щомиті.

Б’ють пороги нам у душу –Будять давню волю,Щоб ми Січі не забули – Ніде і ніколи.

Золотоноша,

1988

1 9 8 8 - 1 9 9 0

495

Ю р і й В І В Та ш

Г Р О Н О М І Т У

Лірико-психологічний етюд

про ікону Святої Варвари-Великомучениці

та іконографію цього образу

Стоїмо під пронизливими вітрами кінця віку, кінця тисячоліття чи чогось іншого? Діти доби соціяльно-присмеркової, шукаємо опо-ри на цьому світі. Зовнішня реальність ще ніби зберігає видимі позірні форми, але з неї вийнято душу, сутність, зміст. Духовний «архизастій» триває.

«Люди, схаменіться – душі меншає!» – писав ще в 30-х роках минулого століття данський філософ-екзистенціяліст Серен кіркагор. Печально пророчи-ми виявилися слова копенґаґенського самітника: душі вже майже не стало. тож шукаємо той міт, як шукав його колись Ніцше, і знаходимо цілісність, лад, спра-ведливість в нашій минувшині, бачимо нові забуті, загублені обрії. тож вперед до неї, минувшини!

Чи не найглибшим виявом даної Богом українському народові культур-но-духовної долі є наш іконопис, особливо період його найвищого розквіту за нових часів, в епоху Барокко. Найбільш прикметні його ознаки: містицизм світо-бачення в сполученні з реальним поглядом на світ, кольористична вишуканість декору мистецько-релігійних творів, екстатичність пориву думки і душі.

Далі мова про один такий твір – ікону Святої Великомучениці Варвари – колись центральної з іконостасу однойменної церкви, яка і донині, хоч і в жалю-гідному стані, стоїть в селі китайгороді на Дніпропетровщині. Церкву збудовано року 1756, тоді ж була створена й ікона. Живопис ікони виконаний змішаною технікою, переважно олія, на дубовій дошці. Розміри твору – 61×110 см. ікона збереглася до наших днів, перебуває в приватному володінні.

Церкву Святої Варвари було збудовано в китайгороді майже водночас з двома іншими – успенською (1754р.) та Миколаївською (1775р.). Разом вони

496

складають унікальний на україні ансамбль. Будувало їх козацтво, ніби прощаю-чись з волею та своїми землями, з бурхливим, повним героїки життям, що ось-ось мало назавжди закінчитися – за відомим підступом Петербурґу.

Зведені ці храми на замовлення і коштом бунчукового товариша місце-вого Полтавського козацького полку Павла Семенова майстрами з Лівобережної україни. На відміну від двох інших храмів, традиційних за призначенням, церква Святої Варвари поєднувала в собі так звану храмову церкву (служба в ній велася лише 17 грудня – в день Святої чи у виняткових випадках), дзвіницю та оборонну фортецю з надзвичайно товстими стінами. Церкву споруджено на так званому замку – узвишші, що було здавна частиною укріпленої оборонної лінії. З церкви козаки проклали підземний хід до берега Орілі, щоби в будь-який момент мож-на було залишити оточену ворогом церкву фортецю1. ікона Святої Варвари Ве-ликомучениці до середини 20-х років перебувала в однойменній церкві. Після «атеїстичного» погрому й закриття церкви віруючі перенесли ікону в успенську церкву, де вона й пробула до 1961 року – дати чергового великого погрому цер-ков, коли і над цим храмом було вчинено адміністративну наругу.

і нині, коли дивитися на церкву Святої Варвари з лісу, з-за річки Орілі (а храм поставлено давніми майстрами в надзвичайно мальовничому місці) – тебе охоплює почуття якоїсь релігійної наповнености, причетности до святости, від-чуття власної екзистенції та буття цілого християнського світу... Виникає поетич-ний лад душі.

Бачиш: ось тут проходив чверть тисячоліття тому рубіж протистояння козацтва – татарщині, культури – Дикому полю, що починалось вже там, за Оріл-лю. і тут був світ, який оберігали і боронили. Світ цей треба боронити і тепер від нових, ще страшніших напастей, від ворогів нових, підступніших. Бачиш: ось вартості, за які треба боротися, заради яких треба жити в підступному, абсурд-ному сучасному світі.

колись тут буяло життя. та відшуміла колишня краса. Духовність віді-йшла у віки, а куди?.. колись світилися над річкою золотими банями храми та кипіло навколо них бурхливе й своєрідне життя цільних, непонівечених мужніх людей. Лилася кров, шуміли ярмарки.

Згодом... Мов поголос, доходять до нас чутки, як в лиху для рідної землі годину новітні стихійні функціонери – з низів, з люмпенів – скидали з дзвіниці дзвони та ламали хрести, нищили святі ікони. Не знало героїчне козацтво, що там, попереду, що прийдуть нові орди – та вже не з-за Орілі; вони виростуть на нашій землі, манкурти Руїни – істоти без історичної долі, без душі, без пам’яті, без чести.

1 Досьогодні зберігся лише частково.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

497

к о Л ь о Р и С Т е П у

Подивімось уважно на ікону. Вона світиться зсередини неземним, небес-ним світлом. Від неї йдуть пахощі лугових трав, прілого жовтого листя в лісі над Оріллю, світиться надія на Рай. Якщо є на світі благодать, то вона тут.

ікону виконано у стилі українського козацького барокко. Прикметні риси цього стилю в іконописі (вже на межі його переходу до реалістичного портрету) – людяність образу, який ще не заперечує трансцендентної святости. Життєлюб-ність, своєрідний оптимізм, елементи наївно-народного смаку в декорі. такі осо-бливості пізнього українського барокко притаманні і цій іконі. Вона несе в собі ще той, на щастя, «недовершений» гуманізм, який не розтратив своїх релігійних підвалин і в якійсь наднапрузі тримає рівновагу між світською земною красою жіночого образу Варвари і містичним, потойбічним значенням образу.

краса твору в даному випадку не в суворому аскетизмі Святої, як це ха-рактерно для власне ікони. Бачимо надзвичайно гарну, майже в категоріях світ-ської краси молоду жінку, і це вже прикмета нового часу, коли іконопис пере-ходив у якісно іншу форму, вже підходячи до світського, майже психологічного портрету. Проте, в даному випадку цю небезпечну межу ще не перейдено. Це ще не зображення конкретної живої людини, звідси, з землі, з-поміж нас. Це знак, образ світу і цінностей трансцендентних, вищих, релігійно останніх, це жіноч-ність, осяяна нетутешньою красою – отже Свята Героїчна Жіночність.

На відміну від західньоевропейського барокко з його елементами суворо-вітальних рис, надмірним екстатизмом та демонізмом, вкрапленнями шаленого діонісійства, розчарованости в розумі, як реакції на самовпевнені іде-али Відродження – українське барокко, особливо в малярстві, як про це свідчить ікона Святої Варвари, не має подібних крайнощів. Це мистецтво більш врівнова-жене, витончене, гармонійне, і несе в собі причетність малярства до первинних джерел з їх мірою і смаком, до героїко-релігійних уподобань українського коза-цтва, що вигідно різнить його від типового західньоевропейського барокко.

Придивимось уважно до ікони... На тлі якоїсь містично-космічної безод-ні стоїть Свята Варвара. Блаословляючий жест правої руки, яка водночас тримає шпагу, промовисто підкреслює релігійно-героїчне значення образу. Ця ж рука тримає оливкову гілку – символ бажаного миру, благої звістки та благодаті. Ліва рука тримає Святий Хрест – символ віри та християнства.

Це біля такої краси молилося козацтво перед боєм! Саме цей образ Свя-тої Варвари викликав героїко-релігійний екстаз. Не дивно, що улюблениця та покровителька воїнів постає на іконі в чоловічому військовому вбранні – латах. Через плече Святої перекинуто багряницю – символ влади, бо вважалося, згідно з традицією, що вона царського роду. Зліва в куті бачимо зменшене і дещо умов-не зображення реальної китайгородської церкви, де ця ікона була центральною,

498

престольною. На умовній вежі три круглих віконця. їх, за переказом, повеліла зробити Варвара: для Отця, Сина і Духа Святого. Силует церкви (вежі) нагадує нам про факт із життя Святої (ув’язнення у вежу), а ще глибше – посилання на давній структурний архетип вежі як зв’язку світу небесного та світу земного.

ікона світиться якимсь неземним небесним світлом... так, це справжня краса! Примітно статуарне, це барокко вже починає тяжіти до своєрідної дер-жавности постави, до російського клясицизму, що пояснюється тодішніми впли-вами. така поступова трансформація, пов’язана з певними втратами, викликана як історичними причинами, так і самими змінами в часі мистецьких напрямків, їх іманентною еволюцією. та це не применшує цінности твору невідомого нам майстра. 1971 року мистецтвознавець В. Соловйов, тодішній директор Дніпро-петровського художнього музею, писав, що «ікона викликає величезне зацікав-лення, а за своїми особливостями тяжіє до західньоукраїнської барочної іконо-писної традиції».

Свята Варвара – одна з найбільш шанованих християнських Великому-чениць. В її житії мовиться, що була вона дочкою багатого і знатного язичника з міста Геліополя Фінікійського (давньоєгипетська назва – Оз), на території сучас-ного Єгипту.

Було це на початку 2-го сторіччя н.е., в часи правління імператора Мак-симіліяна. Зваживши на надзвичайну красу юної Варвари, – мовиться в її житії, – батько вирішив виховувати її подалі від сторонніх очей. але юна красуня вперто шукала істину, справжню віру, справжнього Бога, бо не хотіла вірити в бездуш-них ідолів. Цей духовний пошук так захопив дівчину, що вона вирішила присвя-тити йому все життя і провести його в цноті.

В місті вона зустріла «юних сподвижниць віри Христової», і вони озна-йомили її із вченням «про творця Світу, про трійцю, про Божественний Логос». Дізнавшись про те, батько розлютився. Варвара намагається втекти від нього.Після короткого побиття батько ув’язнив її у вежу.

Потім батько ще довго мордував дочку голодом, вимагаючи від неї зре-чення християнської віри. та коли побачив, що все марно, віддав її правителю міста Мартияну, і той жорстоко катував Варвару – «бичував воловими жилами, а рани розтирав власяницею». Вночі їй з’являвся Христос, зцілював криваві рани, а вранці її вже чекали нові тортури. За несхитну твердість в християнській вірі правитель міста наказав відрубати Варварі голову, а зробив це її рідний батько. Перед смертю їй відтяли перса.

Поклоніння Великомучениці Варварі було надзвичайно поширене в україні, і особливо серед козацтва, покровителькою якого вона вважалась. Мощі її зберігалися в києві, в Михайлівському Золотоверхому манастирі. За

1 9 8 8 - 1 9 9 0

499

к о Л ь о Р и С Т е П у

Св. великомУчениця варвара. ХVіііст.

Варварівська церква,с. китайгород на ДніпропетровщиніФраґмент

500

переказом вони були перенесені сюди в 12 столітті з константинополя дочкою візантійського імператора Варварою, що взяла шлюб з князем Михайлом ізяс-лавовичем.

Свята Варвара вважалася покровителькою вояків, зокрема артилерис-тів, а також оберігала людей від наглої смерти. Релігійно-героїчний вояцький зміст образу, звичайно, імпонував козацтву, був близьким йому за духом. тож не випадково саме в китайгороді, який ще від 17 століття був укріпленим містеч-ком для оборони від наскоків татар з Півдня, на тодішньому оборонному рубе-жі з’явилася і церква й ікона Святої Варвари Великомучениці. архітектурними обрисами вона нагадує струнку вежу, що безперечно пов’язане з фактом житія Святої.

Разом з тим для появи церкви та ікони її імені в китайгороді існують ще й інші, глибші підстави. Зокрема, звернімо увагу на мотив насильницької смерти перебуваючої в незайманому дівстві жіночої непорочности – отже непорочної крови, яка охороняє людину, зокрема чоловіка воїна. Чи можемо говорити тут про психологічні підвалини цього акценту? Можемо, бо образ Святої Великому-чениці Варвари тяжіє до так званих архетипових образів.

Що є архетип? Це не лише елеґантний термін. архетип, як ми знаємо, являє собою не просто архаїчний образ колективної (чи на іншу думку – інди-відуальної) свідомости. Це власне пралогічний ідеальний карб свідомости, за-вдяки якому за різних часів та різних умов виникають однорідні образи. «той, хто говорить архетипами, – писав швайцарський психолог, психоаналітик пси-хіятр і глибоко віруюча людина карл Ґустав Юнґ, – говорить наче тисячма голо-сами, бо він єдиний, поодинокий факт підносить до сфери загального, вічного, загальнолюдсько-значимого, універсального». Подібні думки висловлював і ро-сійський вчений та богослов П. а. Флоренський у своєму вченні про індивідуа-цію.

Можемо з певністю говорити про належність образу Святої Варвари та перипетій її страдницького життя до розширеного архетипу в свідомості наро-дів християнської культури. Це, насамперед, аспект образу Непорочної Діви (не плутати в даному разі з Матір’ю Божою) як структурного посередника (медіято-ра) між двома світами – верхнім і нижнім через мотив спокути кров’ю невинної діви, дівством, незайманістю. Варвара – християнка з язичників, яка кинула ви-клик своєму світові, він згубив її фізично, але дав водночас святість і силу. Свята вийшла з варварського, поганського світу, повстала проти нього, загинула і спо-кутувала його. Силою цієї обставини в свідомості людини вона може бути посе-редником між світом поганським і християнським. і протистоянням, і, до певної міри, компромісом. таке глибше значення Святої Варвари. таку ж ролю відіграв

1 9 8 8 - 1 9 9 0

501

к о Л ь о Р и С Т е П у

її образ в духовному житті наших предків – на рубежі протистояння двох світів культури – християнства і мусульманства. Це також було і протистояння, і, до певної міри, компроміс, співжиття.

Пішовши ще глибше, побачимо зв’язок образу Святої, як образу войов-ниці-діви в мітологічній свідомості з архетиповими образами Дів-Незайманиць, яких віддавали драконові, змієві, людоїду.

Ще низка однотипних образів. Свята Марія, що ховається в печері від іро-да (тут цей аспект образу брати припустимо). Царівна, захована батьком (царем) у вежу, і котру цілує юнак (порівняти – Варварі з’являється Христос). Святий Георгій, змій і приречена Царівна; Діва, яка рятується від грози під деревом чи в печері; діва, яку приносять в жертву чудовиську, збезчещена розбійником Діва – ось варі-яції архетипу Непорочної Діви – посередника і примирювача між двома світами.

Порівняймо в світовій культурі структурні мотиви про молодих вродли-вих Дів-Незайманиць, яких живими замуровували в стіни фортеці, щоб зробити її неприступною; або поширені в давнину так названі «будівельні жертви», коли в підмурівок храму чи іншої важливої споруди клали дитя або незайману дівчину. або згадаймо слова Христа, сказані апостолові Петру.

Мітологічна свідомість постійно тісно поєднувала кров непорочности чи невинну кров з силою і міццю духовною, яка виникає потім через спокуту і жертовність. Образ жіночої непорочности, над якою вчинено наругу, але яка стає мірою речей, дозволяє йому бути структурним посередником і в свідомості, і в світі реальному, земному. Медіятор (посередник) спрацьовує тоді, коли пору-шується рівновага і виникає напруга між двома світами, настає граничне проти-стояння. Чи це світи ідеальні, в нашій свідомості, чи на певному обширу землі, байдуже. Потрібен примирювач. На повернення втраченої рівноваги і працює образ Святої Великомучениці Варвари, коли постає в нашій свідомості.

До образу Святої Варвари звертався і український поет періоду барокко (перша чверть 18 століття) іван Величковський:

Три окна повелівша в башні сотворити,Світ троичний вожделішаСерцем чистим зріти

(Згадка про те, що Варвара повеліла зробити у вежі три отвори для Божественної трійці). Проте не цей момент цікавить нас зараз. Ось що пише поет далі:

Блажен град Кієв, хранящ святоє ти тіло,Єже больних врачует и хранит в нем ціло.......Кто Богомудру Варвару вінчает,Побіды над безбожных варваров да чаєт.

502

Як бачимо, й на думку такого авторитетного автора поклоніння Святій Варварі сприяє перемозі над варварами.

...Скільки потаємних прагнень вчула ця ікона впродовж часу, що проми-нув, більш ніж два сторіччя! Скільки поглядів, скільки молитов мирян та воїн-ства, скільки болів людських увібрала в себе вона! увібрала і світиться тепер тим святим світлом – від радісних чи наболілих душ народу, його дум і надій. Впасти на коліна й собі та вбирати те тепло і радість, і надію, щоб мати силу жити далі!

Ось той могутній культурно-екологічний реґулятор, що запобігає ентро-пії, надає нашому життю цілісности, якої так не вистачає сьогоднішнім нащадкам тих, хто збудував храм Святої Великомучениці Варвари.

Нині (і ми всі свідки цьому) процес культурно-національної ентропії до-сяг крайніх меж. тисячі Чорнобилів загрожують нам. Людяности благають в нас сліпі від радіяції чорнобильські олені.

криза екологічна разом з моральним занепадом та духовним запус-тінням свідчать, що порушено аж саму кореневу систему культури. Це загрожує самому існуванню нашої землі, віри, надії.

куди ж нам іти далі?Ми ще раби. тисячі пут в’яжуть нас з негідною людини рабською пси-

хологією. Ми заціпеніли під поглядом тоталітарної Горгони. Вільними нас може зробити лише Бог, Його розкута правда, Його Святі, і серед них – Свята Велико-мучениця Варвара, яскравий вияв культурно-національної екзистенції україн-ського народу, його релігійно-культурна перлина, промовистий голос його душі. Будемо ж молитися перед нею за тих, для кого порожні очі на мертвій землі – ще не стали реальною примарою. Попросимо у Святої неба, сонця, землі, трав. Сво-єю ласкою Вона дасть їх нам.

Грудень, 1988р.

ПРиМітка:В 90-ті роки унікальні козацькі церкви в Китайгороді було спішно «відреставро-

вано» (грубо ремонтовано) внаслідок чого мистецький духовний образ їх спотворено. Храми відтоді перебувають в користуванні УПЦ Московського патріярхату (РПЦ).

1 9 8 8 - 1 9 9 0

503

к о Л ь о Р и С Т е П у

варварІвСька церква

с. китайгород. 1989р.Світлина Ю. ВіВташа

504

лідія яценко

1 9 8 8 - 1 9 9 0

507

Л і д і я я ц е н к о

Д О Л ЯС ТА Р О Ї П Е Т Р И К І В К И

Хоч стара хата і валиться,а як розмалюєш, то немов веселіше стає.

З розмовиВ. Берченко «Декоративні розписи Дніпропетровщини» , Харків , 1928

Село Петриківка на Дніпропетровщині – всес-вітньо відомий центр українського декоративного розпису. та значно менше відомо, що сьогодні сама-самісінька у нашому краї, декоративна «петриківка» виникла і розвивалася не як поодинокий феномен, а у колі багатого осередку народного малювання Придніпров’я, «старожитньої маєтности», що коріння його сягає саме в запорізьку давнину степової україни.

МиСтЕЦтВО ЗаПОРіЗькОї СіЧі. Ця окрема тема ще чекає свого часу. Пам’яток збереглося обмаль. Значна частина колекції Д.і. Яворницького – єди-ного в світі матеріялу – загублена. Проте не можна не погодитися з відомим су-часним істориком М. Брайчевським стосовно того, що «на Запоріжжі особливі умови життя і побуту неодмінно вели за собою кристалізацію особливих форм матеріяльної культури в дусі козацької вольниці, нехтування будь-якими етало-нами». Виконуючи для української культури свою ролю охоронця національної самобутности, «християнська козацька республіка» (Маркс) була також джере-лом, що постійно живило епічне мислення народу. Недаремне Д.і. Яворницький вбачав у всьому «південно-російському епосі найчистіший плід козацтва...», і в народному малярстві саме запорізьке Придніпров’я дає не тільки прототип ге-роя – козака-бандуриста, але і його художню концепцію.

Демократичне за самим правом народження, фолкльорно-синтетичне за своєю суттю, таке, що поєднує і поезію, і малярство, і розпис, що не знає поді-лу на професійне «вчене» і самодіяльне, мистецтво «козацької сіромашні» було молодим, мобільним, легко і самостійно засвоювало різноманітні культурні впливи придніпровського перехрестя Заходу і Сходу. Не обтяжене старими тра-фаретами і готовими ізоформулами, воно втілює і природу, і подію з первісною

текс т проілюс тровано творами ярини пилипенко

1 9 8 8 - 1 9 9 0

509

к о Л ь о Р и С Т е П у

безпосередністю. Рідним краєвидом в цьому мистецтві милуються без сенти-ментальности, як вистражданим і збереженим.

Завдяки такій безпосередності інтерпретації, у запорізькому розпису квітковий мотив сприймається не лише як орнаментальний елемент, але і як об-раз рідного краю, згадка про нього, його емблема, символ. Ці риси ввібрало в себе і декоративне малювання постзапорізького, селянського Придніпров’я ХіХ сторіччя.

Мистецтво «козаків-мамаїв» уже було повите маревом леґенд про «ха-рактерників». та його традиція живе як вираз пам’яті про «вольності козацькі», як природне, свідоме чи несвідоме прагнення національного самозбереження в умовах особливо відчутної тут русифікації ще від тих часів, як катерина «степи запорізькі німоті ділила та бахурям і байстрюкам люд закріпостила» (т. Г. шев-ченко), пізніше – в умовах посиленої індустріялізації краю.

колишні запорізькі слободи стають центрами розпису. колекція Д. і. Явор-ницького, що був першовідкривачем народного малювання на Придніпров’ї, у 1920–1921 роках нараховувала понад 1000 експонатів. Було засвідчено велику кількість таких центрів. Це і Мишурин Ріг, і Личкове, Спаське, і Губиниха, Дніпро-ва кам’янка і Петриківка, шульгівка і капулівка. Це і Покровське, і Підгороднє, Лоцманська кам’янка тощо.

у дослідниці В. Берченко, що збирала матеріяли з розписів від 1924 по 1928 рік, знаходимо згадки про шолохове, Базавлук, Олександрівку, Чортомлик. Є у неї цікаве спостереження, що авторами розписів були переважно дівчата й молодиці, а свекрухи ще й бурчали за те малювання на невісток. Заслуговує на увагу і свідчення дослідниці, що в часи руйнації громадянської війни поширення розписів навіть зросло через брак купованих фабричних оздоб житла.

Наступне десятиріччя, лихоліття 30-х років, поступово зводять це мис-тецтво нанівець, уриває його вікову художню традицію. Заморене голодом, примусово колективізоване і нещадно «розкуркулене» село зубожіє не лише матеріяльно, але й духовно. коли додати ще й знищення у 20–30 роки худож-ніх пам’яток Придніпров’я, – як наприклад, запорізькі церкви у Старому кодаку, Перещепині, куцеволівці, а також у Нікополі (Свято-Покровська церква, де були речі з останньої Січової Покровської церкви), іконостас Новомосковського тро-їцького собору тощо, – можна уявити, якого «масованого» удару зазнала тут на-ціональна культура. і не списувати це лише на німецьку окупацію – сьогоднішню бідність художньої спадщини багатостраждального краю. історія придніпров-ського декоративного розпису – теж волаюче свідчення геноциду.

і саме в дусі тотального лицемірства й показухи «системи» на тлі загаль-ного затухання художньої творчости на Придніпров’ї 1946 року в Москві роз-

512

гортається гучна виставка українського народного мистецтва, що підносить на щит Петриківку – самотній острівець серед затопленого осередку. Петриківка одержує офіційний статус провідного центру декоративного розпису. тоді ж ви-являються імена трьох найвизначніших петриківських майстринь ХХ століття: тетяни Пати, Ярини Пилипенко, Надії Білокінь.

Приблизно однолітки, всі три почали працювати ще дівчатами.; десь у 1910–1911 роки. таким чином, вони зформувалися як митці саме тоді, коли визна-чилася своєрідність петриківської мальовки як монументально-декоративного розпису на папері, що замінив власне стінопис. Працювали ті петриківчанки загалом до кінця 1970-х років, тобто донесли традицію до наших днів. Отже, їх доля стала долею Петриківки. та доля ця складалася неоднаково.

тетяна Пата, теж в ногу з добою, висувається як офіційний лідер, очолює створену в Петриківці школу. артист-віртуоз, вона виявилася найбільш здатною до адаптації, отже і вписалася в офіційне уявлення про петриківський мажорний «віночок» до ювілеїв.

Серед її творів 40-50 років можна зустріти досить еклектичні й помпезні панно, хоча загалом річище її творчости не замулене.

Відтак, коли наступна генерація, «учні Пати», присягалися її ім’ям на ві-рність традиції, це вже не відповідало дійсності. адже саме це нове покоління відкрило новий етап петриківського промислу, пов’язаний з виникненням цеху, а потім фабрики «Дружба» 1956 року.

Формально за основу виробничої практики було обрано місцеву тради-цію, що й зумовило її популярність. але використовуючи традиційні мотиви як декор, майстри «Дружби» засвоїли іншу техніку – підлаковий розпис на пап’є-маше, плястмасі, пресованій тирсі, а з нею й нову стилістику візерунку, орієнто-вану на Жостів, Палех, Хохлому.

тепер петриківський промисел повністю спрямований на сувеніри та виставочні експонати, поруч із деклярованими спробами запровадити його в поліграфію, архітектурний декор, посуд тощо. Звідси й гіпертрофія: доведений до віртуозного арабеску орнамент, кричуща інтенсивність кольорів. Втрачаєть-ся саме та колірна делікатність, камерність, щира безпосередність, що не тільки ушляхетнювали ядучість анілінових фарб, заміни первісних рослинних барвни-ків, а й складали саму суть, душу мальовки – ніжний образ заквітчаної Батьків-щини.

Лишається ремесло, холодне й кричуще, помножене на стандарт фа-бричного валу, нівельоване манерою чергового лідера.

тим більш викликає повагу і подив в таких умовах творчий шлях єдиної петриківської майстрині, що принципово лишилася поза фабрикою і школою, – Ярини улянівни Пилипенко (1893–1979 рр.), Оришки Пилипенчихи, як вона

1 9 8 8 - 1 9 9 0

513

к о Л ь о Р и С Т е П у

підписувала іноді свої роботи. Звичайно, ні нагород, ні учнів, ні замовлень, ні закупок. Не була й членом СХ. Обійдена увагою монополізованого описування Петриківки. Навіть в одній з популярних брошур про народне мистецтво її робо-та подана за підписом івана Васильовича Пилипенка (?). і в повсякденному житті творча незалежність давалася взнаки.

Пригадується зустріч з майстринею восени 1978 року. Пізній жовтень, уже після Покрови, холодний та ясний. Серед побитої приморозками зелені – хатка недалеко від шосе, так що чути машинний гуркіт. Двері прочинено. На їх білому тлі вимальовується худенька постать господині. Світле лагідне обличчя, але задумливі очі дивляться твердо і сумно. Вона у теплій хустці, у фуфайці. у хаті холодніше, як надворі. На ліжку кахикає дід, накрившися поліетиленовою плівкою – «для тепла». На пожовклому папері – розлога калина. Рушники на іконі – теж праця майстрині. із скрині вона виймає свої останні «картинки» («Хлопці

516

принесли папір та фарби, щоб я їм зробила»). Дехто з молодих художників, як завжди у нас досить пізно, стали заглядати до старої.

Є в тих останніх малюнках чужорідний блиск фарб, незвична яскравість, та це не позбавляє їх гармонії, зворушливої цнотливости у ставленні до кольору, до форми «живої» квітки.

а незабаром влітку 1979 року – остання зустріч. Липнева спека. Запо-рошені верби над нерухомим ставом. а в хаті вже сама: дід помер. Лежить у ліж-ку – впала і забилася. Обличчя біліше за хустку. і голос заслаб. На столі рецепт на незамовлені ліки. Навколо – ні квіточки мальованої. Відмалювалася. Гроші за спізнілу купівлю від музею прийшли «на смерть». Ось тоді і вирвалось у підтоп-таного, але ще у своєму праві петриківського «лідера»: «Я її відлучив». За тими словами – уже звичний для нас драматизм долі митця.

Роком пізніше пішла за Пилипенчихою і Надія Білокінь – наймолодша з петриківської трійці. Ця своєрідна майстриня із своїми «Сватанням», «Весільни-ми їздами» та «Нареченими» стояла дещо осібно серед квіткової Петриківки. а от Оришка Пилипенко – цілісний і послідовний майстер – зберегла незайманою традицію клясичної придніпровської мальовки. Ця мальовка завжди пам’ятає, що була стінописом. квітучий кущ-вазон так органічно вписується в площу па-перового аркуша, як колись у дзеркало комина.

Пишний, рясно заклечаний повновидим зіллям з міцним стеблом і со-ковитим пухнастим зіллям, він широко і вільно розкидається, наче зростає на очах, тут на папері, як росте просто неба біля побіленої хати рожа – звичайна прикраса сільської садиби, символ і дівочої вроди, і мужности у народній пісні, улюблений мотив мальовки.

кетяги, квітки, китиці – все першопланове, значуще, геральдійно по-важне, як на старовинному поличчі – парсуні. Оришка Пилипенко – справ-жній художник петриківської квітки. Навіть «Яблунька» або «кущ кукурудзи» в неї вирішені як той традиційний букет-вазон, що в народному малюванні Придніпров’я піднесено до одвічного образу древа життя. Немає ні орнамен-тальної формули, ні скрупульозного штудіювання натури. Декоративна кон-цепція розкрита через структуру живої рослини, інтуїтивно пізнаваної, ніде не поламаної заради схеми.

Механічне наслідування, що теж (як завжди у нас, посмертно) з’явилося у 80–81 роки щодо манери Пилипенко, неспроможне цього досягнути. адже майстриня володіла не сумою засобів, а тим фолкльорним світобаченням, що сягає у глибини народного епосу. її унікальна на свій час творчість була нена-че місток до світу напівлеґендарних творців придніпровського розпису, серед яких вона зовсім не виглядала б самотньою.

ярина Улянівна пилипенко. 1893-1979

Світлина 1978 р.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

519

Л і д і я я ц е н к о

П Л АЧ З А С ТА Р О ЮП Е Т Р И К І В К О Ю

Я р и н і П и л и п е н к о

Накрита баба хусткою,Насмертною хустиною.І стала хата пусткою,Пустелею остилою.

Вклониться їй над марамиВостаннє кущ калиновий.Заплаче поміж хмарамиДуша над Україною.

Над вербою дорожньою,Над шляхом загазованим,Над скриньою порожньою,Що по полю вазонами.

Над тою, над домівкою,За луками, за плесами.над тою Петриківкою,Що вже їй не воскреснути.

Лежить вона, заквітчанаХрещатим світом зорянимНад тою, що скалічена,Над тою, що розорена.

Спить баба під ряднинкоюІ руки навхрест складені.Торбинки з материнкоюУ голови покладено.

1980

520

Л і д і я я ц е н к о

П Р О Р О Ц Т В ОК А М ’ Я Н И Х Б А БІ

І Н Т Р О Д У К Ц І Я

Каміння дике вздовж Дніпра...Тут – убієнна Половиця1.Підвалини наступних втрат –Земля се наша предковіцька!

край предковічний, Придніпров’я. Степова украї-на. Родючий чорнозем, чорний, як згусток закипілої крови. Як хвилі висохлого моря, прокотилися нею тисячоліття, лишивши нам спадщину – свою художню пам’ять. та час і люди не пощадили її.

Завдяки подвижництву Яворницького, скарби, що він зібрав для музею, пережили і революцію, і громадянську війну. та після усунення проскрибовано-го академіка від праці всього життя в 30-ті роки колекція залишилась без захис-ту. Звичайно, тепер легко списати всі її біди на події Другої світової.

Проте маємо переконливі свідоцтва, що причина не тільки у війні. Зо-крема в архіві Дніпропетровського художнього музею є цікавий рукопис – спо-гади андрія Васильовича клименка (1970 рік), який під час окупації міста брав участь у рятуванні скарбів музею. клименко свідчить, що вдалося майже все врятувати, переховуючи у «підземеллях», навіть золоті речі, і не подає жодного факту нищення чи пограбування. Це збігається зі спогадами тодішнього секре-таря художнього музею мистецтвознавця Ніни Павлівни Григораш.

та вже ніякі не «фашисти» з «пособниками» знищили, попалили всі (!!!) інвентарні книги, безцінну документацію музею Яворницького, що здобувалась крихта за крихтою. Через це тепер неможливо точно визначити повний обсяг втраченого. Лишилися тільки перші, ще дореволюційні каталоги 1905 та 1920 років, разом із залишками незавершеного рукописного каталогу музею.

Нова інвентаризація 1947 року зафіксувала вже збірку із значними втра-тами. Наступне роздрібнення колекції, що довгий час не визнавалась як автор-

1 Першоназва козацького поселення на місці теперішнього Дніпропетровська, в центрі міста, понад Дніпром, яке існувало щонайменше від початку XVI ст.

522

1 9 8 8 - 1 9 9 0

523

к о Л ь о Р и С Т е П у

ська, також не сприяло ані збереженню експонатів, ані дослідженню.Ця інтродукція видається нам конче необхідною, адже будь-яке звер-

нення до художньої спадщини козацького краю неминуче торкається долі збір-ки Д.і. Яворницького. тож звернемося до неї і ми, розповідаючи про одну з най-давніших сторінок нашої художньої історії.

І ІЗ А К Л Я Т И Й К А М І Н Ь

Це тут жили такі люди колись.Вони плювали на сонце і скам’яніли.

З леґенди про кам’яних баб, записаної від селян Катеринославської губернії.Я. П. Новицкий «Память о Запорожье» Екатеринослав, 1911

їхня художня мова, що виразила світогляд та ідеали творців, темна, але вражаюча – мов сама вічність, відшліфована у камені, відби-лася (не могла не відбитися!) в естетиці Степу україни. Немов далеке відлуння, чуємо цю естетику і в урочистій непорушності «козаків-бандуристів», на народ-них картинах – «мамаях», в монументальності парсун та ікон, і навіть в об’ємах козацьких натрусок та порохівниць.

Чи не символічно, що в шевченківських замальовках зі степового Придніпров’я поруч із запорізькими пам’ятками знаходимо перші зображення кам’яних баб? адже саме український Степ, де сходилися Захід і Схід, варяги й греки, схрещувалися дві могутні течії у складному й мобільному етнічному конґ-льомераті «народу кам’яних баб»2, став їх батьківщиною, утвореним тисячоліт-тями заповідником3.

Ще в ХіХ сторіччі в нашому краї починається збиральництво степової пластики. Цілеспрямованого характеру воно набуває з відкриттям 1902 року ка-теринославського Музею ім. О. М. Поля, очоленого Д. і. Яворницьким. За його ініціятивою було придбано колекції О. М. Поля, Я. П. Новицького, експонати з першого катеринославського «Музеуму старожитностей» та з виставки Хііі ар-хеологічного з’їзду, зокрема розшукані відомим дослідником придніпровських

2 За влучним визначенням археолога В. Городцова.3 За відомостями 428 з 649 виявлених скульптур знаходилися на Катеринославщині(А. И. Пискарев «О местонахождении каменных баб в России». — Записки Российского археологи-ческого общества. – Т. ІІІ. – М., 1851, С. 180. Це відзначали пізніше Д. яворницький, С. Плетньова,Г. Федоров-Давидов).

524

степів археологом В. Городцовим. так було покладено початок унікальної музей-ної колекції.

В 20-ті роки (до 1927 року) було обстежено всі райони колишньої кате-ринославщини, «зібрано майже всі пам’ятки степовиків – кам’яні баби...»4 До-слідження у 30-ті роки району Надпоріжжя – єдине, що міг зробити Яворницький у майбутній зоні затоплення Дніпрогесом – загалом завершило обрис колекції, найбільшої в СРСР і найповнішої за типами серед аналогічних збірок у світі5.

Справді, у творах колекції простежується вся історія цілісної, в межах єдиного ареалу, хоча й віддаленої тисячоліттями6 пластичної традиції. унікальна збиральницька практика Яворницького створила унікальну базу для того, щоб розкрити віковічну таємницю кам’яних баб, почути і зрозуміти мову їх пласти-ки.

Д. і. Яворницький порушив суть цього питання ще наприкінці ХіХ сто-річчя, коли збиральництво степових скульптур лише починалося, і зробив на-голос саме на їх естетичному, художньому аспекті. «Вони мають характер повної самостійности без будь-якого наслідування клясичної скульптури. В них немає жодної форми і жодного члена надприродного. Навпаки, все так співмірне й правдоподібне, що це мимоволі впадає ув очі кожному»7. Ця думка набагато ви-передила свій час. адже і досі існує інерція розглядати монументальні пам’ятки Степу загалом як предмети археології; і досі їх художня самобутність лишається непізнаною «річчю в собі»; вони фактично виключені з історії мистецтва Схід-ної Европи та художньої спадщини Степової україни. і це при наявності багатьох творів! Скажімо, слов’янська монументальна пластика більш досліджена в цьо-му плані, хоча й репрезентована поодинокими пам’ятками й фраґментами.

треба все ж зазначити, що в 79–80-і роках питання художньої своє-рідности мистецтва Степу все більше привертає увагу українських дослідників (Г. Марченко, Я. Дашкевич). Спробу узагальнити деякі спостереження щодо цьо-го робили ще в 70-і роки і ми з мистецтвознавцем В. Соловйовим, саме на мате-ріялі дніпропетровської колекції. адже вона надає винятково багаті можливості вже завдяки чітко виявленим в ній етапам антропоморфної пластики, що репре-зентовані яскравими і класично довершеними в своїй типовості творами.

Найраніший етап монументальної традиції – енеолітичні стели – пред-ставлені такими відомими шедеврами ямної культури, як стела із с. Натальївка та стела із с. керносівка (обидві на Дніпропетровщині). Єдиний рельєфний прин-4 П. Матвієвський. 25 –річчя Дніпропетровського краєвого історико-археологічного музею. – Дніпропетровськ, 1929. – С. 27.5 С. Плетнева. Половецкие каменные изваяния. – М., 1979 – С. 9.6 А. Формозов. Очерки по первобытному искусству. – М., 1964. – С. 189.7 Д.И. Эварницкий. Каменные бабы. Исторический вестник, СПб, 1890, июль, С. 188.

528

1 9 8 8 - 1 9 9 0

529

к о Л ь о Р и С Т е П у

цип антропоморфного зображення на площині зберігає тут спорідненість з гра-віруванням на камені.

Наступний період – монументальна пластика скитів – більш різноманітна. Хоча і тут зберігається принцип стели, але вже простежуються нові завдання ме-моріяльної скульптури – увічнення героїзованого образу предка, нове розумін-ня матеріялу, повага до його природних якостей. Це, зокрема, стела з с. Дубова Балка, вперше детально описана у каталозі О. М. Поля8, потім Д. і. Яворницьким9, що відзначив у ній «обличчя зовсім кругле, швидше слов’янське». Використаний для стели ґраніт не вирубано у кар’єрі, а здобуто, очевидно, на природних ви-ходах каменю. Форми стели повторюють органічну «неправильність» ґранітної брили. Голова не вичленована із загального масиву. композиційна схема люди-ни з рогом в одній руці та рукояттю меча-акинака – в другій теж співвіднесена з формами матеріялу. Рельєф низький, проте не переходить у гравірування. Зо-браження виконане у трьох рівнях згідно з природною фактурою. Могутність самого каменю підсилює враження монументальности. Стела з Дубової Балки – типовий взірець скитської пластики, датованої близько V ст. до н. е.

Серед скитських стел у колекції можна визначити і твори, де є елементи більш об’ємні (вбрання голови), і матеріял в них використано інший – пісковик. Простежуються паралелі і з меморіяльною пластикою античного Причорномор’я перших сторіч н. е. Бачиться, такі твори більш пізні і дають можливість зменшити хронологічну відстань між мистецтвом скитів та наступною, вже середньовічною монументальною пластикою, означеною власне кам’яними бабами – статуями Степу. Ця група – найбільш численна (понад 60 експонатів) й різноманітна – дає можливість простежити етапи складання й побутування єдиного ідеопластич-ного канону, що охоплює весь скульптурний доробок Степу середньовіччя, при-сутній у всіх пам’ятках поданого кола без винятку (чого не знає ані давня Греція, ані прадавній Єгипет). Підставою для його виникнення могло бути ускладнення естетично-етичного комплексу, що виник з ритуалу вшанування-обожнювання предка. культ роду, влада роду, ідея безсмертя роду-племені – основа символіки і естетики кам’яних баб, ствердженої мовою каменю. каміння не імітує людське тіло, останнє наче перетворюється на камінь – як у леґендах.

В основі стилістичної еволюції – перехід від стелообразної форми до об’єму. Баби – це, власне, кругла скульптура. Статуя неначе визволяється з стели – тла, що все ж продовжує існувати. Ноги статуй невичленовані з брили. Важли-вим і загальним стилістичним прийомом є й укорочення пропорцій ніг, що, як

8 К. Мельник. Каталог Коллекции А. Н. Поля. – Киев, 1893. – С. 15.9 Д. И. Эварницкий. Каменные бабы. – С. 188.

530

справедливо зазначала С. Плетньова, може бути пов’язане з оптичним сприй-няттям їх на верхівках курганів. «Ноги-конуси» у тих, що стоять, як у візантійсько-му каноні – «торкання» і потовщення форм для збереження пропорцій загалом (С. В. Плетньова, С. 78).

Суворо дотриманий принцип дзеркальної симетрії визначає тектоніку статуй. Вісь симетрії визначається єдиним для всіх придніпровських статуй (на відміну, скажімо, від тюркських) триманням чаші на животі обома руками. Під-креслюють вісь симетрії і інші деталі, наприклад, бляха на чолі. На вісь, неначе на стрижень, насаджено основні блоки-членування: голова, груди, живіт. Ясна конструктивність форми, непорушна статика.

Повна відповідність канону могла спричинитися до стереотипу сприй-няття – всі на одне обличчя. Проте, придивившись до придніпровських статуй, помічаєш і багатство типів, і певні закономірності розвитку, що важко навіть укласти в ті 100 з гаком років, що відведено для половецького панування над Степом. того розвитку, впродовж якого відбулася і самобутня інтерпретація попередньої енеолітичної та скитської традиції, і взаємодія її з тюркською та слов’янською пластикою.

Цей розвиток має свою логіку, свій початок і завершення. Можна, напри-клад, виділити групу постатей (статуї воїнів із сел Магдалинівка та Мар’ївка), де помітний певний компроміс канону, живої натури і первісного кам’яного блоку. Цікава деталь – шолом в них трактований як вбрання, а не чисто орнаментальна смуга, що маємо пізніше; це стосується й рук.

Наступну численну групу складають твори, де подальший і повний роз-виток знаходить статуарність, конструктивно розчленована форма. Опорна стела округляється, моделюється; при цьому верхня частина постаті грубезна, вагома. такі жіночі статуї могутніми формами нагадують палеолітичних «Венер». Загалом постаті приземкуваті, кремезні, об’єми вичленовані.

Одначе ця тенденція стикається з іншою, не менш впливовою. Стиліс-тичний канон, побудований на протидії об’єму площині, об’єднує блоки-об’єми, повертає їх до площини, особливо згладжуючи переходи. Звідси важливе зна-чення має шліфування. Об’єми геометризуються, контур плавно округлюється – постать стає більш стрункою, пропорції подовжуються. Ця стилістична тенден-ція поєднує жіночі статуї, що утворюють своєрідний «дівочий», ґраціозний тип пластики,10 та ошатних воїнів, що приходять на зміну більш раннім страховид-ним матронам та воякам-степовикам.

Статуї збільшуються в розмірах (більше 2 метрів). Серед них виділяєть-10 Прекрасний взірець – статуя з с. Вербівка Петропавлівського району. Наведена в каталозі колекції Поля, таблиця ХХІІ.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

531

к о Л ь о Р и С Т е П у

532

ся найвища (понад 3 метри) жіноча статуя з с. котівки. тяжіння до компактнос-ти, цілісности пластичної композиції знаходять в ній своє завершення. Це вже моноліт, але вільне майстерне володіння важкими масами дозволяє і в рамках канону передати красу живого етнічного типу, створити самою пластикою суво-рий, величний і в той же час одухотворений образ юної степової амазонки. Руки (це місце було відділено прорізями) загублено, але статуя, як і шедеври античної пластики, зберігає свою довершеність.

Щодо цієї вершини пластики Степу, то очевидно, можна говорити і про авторське начало, і про індивідуальність. а все коло її пам’яток – це клясика скульптури Степу періоду розквіту й добробуту його мешканців. Цей час можна пов’язати з розселенням половецьких об’єднань у Хіі сторіччі на Подніпров’ї. адже місце зосередження кам’яних баб є місцем осередків половецьких племін-них об’єднань (по річках Самара, Оріль).

До цього ж часу можна віднести й орнаментовані, переважно жіночі ста-туї, в основному з колишнього Олександрівського повіту. Вони більш декоратив-ні, вишукані, більше уваги надається обличчю, виявленню його амфороподібної форми. Проте орнаментальний мотив тут не лише прикраса, але й конструктив-ний засіб виявлення форми (дві поли одягу – вісь симетрії, вишивка на подолі, укорочені пропорції ніг)11. Невеликі за розмірами, рафіновані, орнаментовані статуї неначе завершують стилістичну еволюцію пластики Степу.

За ними бачиш вже те спрощення, примітив, той ремісницький рівень з використанням більш дешевого й легкого в обробці, але неміцного матеріялу (брекчія), що означає, очевидно, розпад канону в епоху занепаду половецького Степу у Хііі сторіччі.

В творах колекції перед нами постає вся історія кам’яних баб – вікової таємниці Степу. До того ж, поруч із антропоморфною, широко розповсюдженою на просторі Степу пластикою, ми зустрічаємо й поодинокі загадкові шедеври як, наприклад, рідкісний взірець анімалістичної монументальної пластики – по-стать дикого кабана, виконану з вапняку (походить з с. андріївка, колишнього Олександрівського повіту, надійшла до 1905 р.)12. Ця анімалістична традиція ви-явилася, очевидно, не такою стійкою, як антропоморфна, що сприймалася жи-вою й після обриву її монгольською навалою.

Побіжно оглянута нами колекція монументальної степової пластики за-ховує в собі унікальний світ, ключ від якого ще належить знайти майбутнім до-слідникам. Ці твори наочно показують нам Придніпров’я, як важливий художній

11 Цю функцію бачимо й в українському народному вбранні, де є зв’язок з половецьким орнаменту-ванням (Г. Марченко).12 Каталог Екатеринославского областного музея имени А. Н. Поля. Екатеринослав, 1905, С. 65.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

533

к о Л ь о Р и С Т е П у

534

1 9 8 8 - 1 9 9 0

535

центр найдавніших часів, а згодом держави скитів та середньовіччя – світ, що є частиною художньої культури українського народу.

та, на жаль, кам’яних баб спіткала доля всієї збірки Д.і. Яворницького (ще гіршою вона стала для запорізької меморіяльної скульптури – козацьких хрестів). колекція не тільки не стала предметом всебічного й детального дослі-дження, а навпаки, опинилася перед загрозою навіть зникнення. Ще в 60-ті роки дослідники, зокрема С. Плетньова, доводили неприпустимість експонування кам’яних баб просто неба. Багато було сказано і в 70-ті роки про необхідність наукового експонування безцінних скульптурних творів збірки Яворницького (кам’яних баб і козацьких хрестів). Проте навіть реконструкція музею, коли було побудовано помпезну діораму «Битва за Дніпро», нічого не змінила. Скульптура Степу лишилася під відкритим небом, так і не дочекавшись лапідарію.

Десь наприкінці 70-х років, неначе переступивши якийсь критичний по-ріг міцности, кам’яні баби почали на очах сипатися. Початок 80-х років виявив зв’язок такого руйнування саме з кислотними дощами. та це тривожне проро-цтво не було почуто. Від 1985 року розпочалася їх реставрація, та через нена-укове збереження вона лишається неефективною. Як влучно зауважив музей-ний реставратор по каменю Олександер Сердюк, в умовах такого експонування баби дихають через «мастиківки», як людина із затуленим носом і ротом.

та невже ж їм, що пережили тисячоліття серед відкритого Степу, нині судилось загинути у загазованому місті? Невже і на цей раз не почуємо їх пересторогу? Невже і нас чекає доля того народу, що «плював на сонце і щез з лиця землі»?

Світлини серії« к а м ‘ я н І Б а Б и »

1985-1986

С. а Л і Є В - кО В и к а

Стор.: 179, 311, 319, 443, 520, 522, 525, 526, 527, 528, 531, 533, 534, 536

1 9 8 8 - 1 9 9 0

539

Ю р і й В І В Та ш

В І ТА Н Н ЯВ І Д А Д А М А

Ще не ходив по нашій землі Спаситель, ще не на-родилися єгипетські фараони, а єврейський народ навіть не снив Мойсеєм, а вони – ці черепки – були. Спали на дні Дніпра, щоб лише минулого літа – Року Господнього 1989 з’явитися на світ Божий. Ріка їх тримала, настав час – і вона хвилею віддала свої скарби.

На думку фахівців, це рештки посуду, що його виготовила людина пері-оду неоліту. Отже, цій кераміці тисячі й тисячі років. Доторкуючись до черепків, фізично відчуваємо цю глибочінь часу.

...Виготовила їх жінка. Схилившись, вона малювала на глечику візерун-ки. За спиною жінки був світ і ріка, попереду – тисячолітній шлях сходження до людськости.

На кераміці бачимо рослинний орнамент, ймовірно, що це архетипне зображення Дерева Життя, яке вже тоді для людини було символом Роду, без-перервности поколінь, культурою, що протистоїть безладу.

Якщо світ є хаос, то людина є чинником, який приносить в нього смисл і лад. Ентропійним, жорстоким хтонічним силам протистоїть людський світ куль-тури і самоосмислення.

Людина насамперед будує дім і розпалює вогнище. Людина чує поклик Буття і слабким голосом відповідає йому. тепер вони єдині і знаходять себе одне в одному, простягаючи руки.

Мовчання і страшна велич зірок тепер не страшні людині, бо в неї є світ в собі – мікрокосм і зроблений нею глиняний глечик в руках.

В літніх грозах, мокрих від дощу деревах, місячному світлі, мереживі мо-розу на шибці взимку, стежині серед трав до батьківського дому людина почи-нає тисячолітній шлях сходження до самої себе, повернення до себе.

уламки глиняного посуду часів неоліту.

Півострів Огрінь

/Січеслав-Дніпропетровське/

1 9 8 8 - 1 9 9 0

541

к о Л ь о Р и С Т е П у

Світ, залишаючись безмежним, поступово стає затишним, теплим. Не-вблаганність часу та страх смерти переборюється в ньому вічним відтворенням початків, вічним поверненням в сакральній повторюваності первісного обряду, первісного дійства, що гарантує вічність у поверненні.

Всі ріки течуть в море і важко слабкому пливти проти течії часу. і лише людина кидає виклик, лише вона здатна на це.

Доторкнешся до цих уламків світу і відчуваєш, як пульсує час. Особисті страждання та біди здаються неістотними, не головними. Відчуваєш себе лише присутнім в безперервному ланцюгу людських поколінь: від адама до Христа, від Христа – до самого себе... Це якась загадкова матеріялізація буття. Час у речі стає предметним, пульсуючим, пружним, інтимно пережитим, живим. Вічність матеріялізується в камені.

Звичайно ж, людина, яка виготовила неолітичний посуд, не могла – ще не могла бути особистістю в сучасному розумінні слова. Це засвідчує антропо-логія та психологія. Лише культура, як суто людський феномен, що починалася вже тоді, пройшовши довгий шлях, збагачена світлом християнства, зробила лю-дину людиною. але ці черепки – то теж наші витоки. Вже витоки... Вдивімось в них. Запам’ятаймо їх.

Не має дна наша духовність. Скитські і козацькі могили, неолітичні зна-хідки – і все це зосереджене на Огріньському півострові в гирлі Самари. Мав би бути тут історико-культурний заповідник, а тимчасом півострів нещадно руйну-ється, плюндрується на наших очах. Хто ж господар на нашій землі?у твоїй руці мерехтить, блимає, світиться давнина...

542

ХриСтоС вСедержитель

Друга половина ХVІІІ ст.ДХМ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

543

Л і д і я я ц е н к о

Н Е Х А Й В О С К Р Е С Н Е !Доля придніпровської ікони

П а м ’ я т і м о є ї м а т е р і

вечір перед Водохрещем, 1943 рік. Незатишне, засніжене окуповане місто. Неосяжною, наче поле, бачиться Соборна площа в білих пагорбах та чорних долинах. Серед неї – сяйво, немов від багаття. Горять-світяться вікна храму. іде святкова відправа. Лунає українське слово, бринить прадавній спів, виблискують шати ікон. Двері відчинено.

Стукіт чобіт. Зайшли німецькі солдати-патрулі, постояли, послухали мовчки і вийшли.

Служба скінчилася, і матір моя біжать-поспішають додому – через вели-ку біло-чорну площу, а далі – пустельними вулицями. Від неї вперше й почула – українська автокефальна Церква.

Міським центром відновленої церкви став Преображенський катедраль-ний собор. Деякий час працював там мій дід іван іванович Ритів.

Зберігалася в нашій сім’ї ще одна згадка. Восени 1943 року повертаємося з Сурсько-Литовського, де перебували, доки йшли бої за місто. а назустріч нам на підводах соборні дідові колеґи, колишні «просвітяне» – «уходять». Гукають: «Прощавайте, іване івановичу», – вклоняються на чотири шляхи.

ікон, що, казали, розкидані були просто неба навколо собору, не пам’ятаю, не застала. а собор, післявоєнний, як зараз бачу, зачиненим, із заби-тими вікнами. Потім на довгі роки – за глухою огорожею – неначе за ґратами. і площа – заросла й здичавіла.

Згодом, під час багаторічної реставрації, знесено було давній цвинтар біля собору, де за звичаєм ховали духівництво. і нарешті гучне, з підрахуванням коштів на позолоту, відкриття у «застійні» сімдесяті собору як відділу історії ре-лігії та атеїзму історичного музею.

544

Собор, що мислився його засновниками, «вовчицею-царицею» та її клев-ретами, як знак імперської перемоги над «вольностями козацькими», так, як і саме місто катеринослав, поставлене в самому серці «старожитньої запорізької маєтности», споконвічного степового українського краю.

Якраз проти соборної «гори» на дніпровському острові містився колись один з перших осередків християнства україни-Руси, що пам’ять про нього збе-рігалася у самій назві острова Манастирський, за совєтів безглуздо заміненій на комсомольський.

Повз високі кручі Великим шляхом дніпровським припливли з прийнят-тям віри Христової із Візантії, із корсуня до києва Образи Святії – ікони. «ікона сиреч знамення, бо являє через видиме невидиме... Вшановуючи образ, схиля-ємося перед першообразним. то є наріжний камінь православної віри», – рече «Догмат про ікони святі». Звідси непорушність освяченої традиції зображення – канону.

та канон той візантійський зігріто було щиросердям народної віри. На-родна фантазія заквітчала традиційні іконографічні сюжети в мальовилі, як і в слові (ще на початку ХХ століття низку народних релігійних переказів було зі-брано у нас на Придніпров’ї Я. П. Новицьким)1.

і відбувається такий мистецький переклад символу на мову народної естетики так само природно, як природно лунало Святе Письмо рідною мовою в українській Церкві, що, за правдивими словами Михайла Грушевського, була єдиним представником української народности, її стягом, а заразом головною опорою національної культури. Що устами своїх митрополитів закликала «пити чисту воду з рідних криниць» (Петро Могила).

«Москва тяжіє до умоглядности. українські іконописці ближче до рідної землі. Міцніше стоять на ній», – слушно визначив один з перших дослідників українського іконопису Є. кузьмін2. Душа й окраса українського храму, ікона, за природою своєю берегиня традиції, стає живим духовним зв’язком поколінь і спадкоємицею культурного доробку народу.

історія української ікони – історія україни. Здається, це століття бороть-би за визволення, за життя викували непорушну єдність: народ – церква – ікона. Єдиний тисячолітній хресний шлях.

кінець 17 століття – час, до якого можна віднести найраніші пам’ятки придніпровської ікони. Час, коли в Росії давньоруська традиція обірвана петрів-ськими рефорами, у нас вона отримує ніби друге дихання, живлячися духом і

1 я. П. Новицький. Духовний світ українського народу. – Ч. Дніпрові хвилі, 1910, 1, с. 3–41.2 Е. Кузьмин. Украинская живопись 17-18 ст. У кн. «История русской живописи», СПб. – 1912, – Т. 1, с. 248.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

545

к о Л ь о Р и С Т е П у

буттям козацького товариства, єдиного в світі християнсько-демократичного устрою, де військові подвиги були одухотворені ідеєю захисту рідної землі і віри православної.

«і козаччина, ставши головним охоронцем старожитньої православної релігії, прихилила до себе симпатії всіх верств, які обстоювали національні і ре-лігійні інтереси народу» (Михайло Грушевський)3.

Січ починали будувати з церкви. там творили суд і раду. «і не будували на Запоріжжі церкви без школи й шпиталю» (Д. і. Яворницький)4.

З дерев’яної Миколаївської церкви, що її було поставлено 1576 року на півострові між Самарою і Самарчуком, вкритому дубовим пралісом, – «товщею» з 1602 року виростає Самарський запорізький Пустельно-Миколаївський ма-настир – найдавніша й найславетніша запорізька обитель.

Запорізькі козаки завжди вважали свою церкву незалежною від вищої духовної російської ієрархії5. Отже, навіть після насильницького приєднання до Москви українська церква продовжувала жити на Січі (згадаймо підтримку за-порожцями Межигірського Спасо-Преображенського ставропігійного манасти-ря). історія Запоріжжя рясніє драматичними фактами пов’язаної з цим боротьби. так, ченці Самарського манастиря повстали 1687 року проти будівництва на їх землі російської фортеці – Богородицького ретраншементу. За це зазнали кату-вання («і зосталися келії без мешканців і церква без співу»)6.

Незважаючи на всі заборони, на Запоріжжі зберігалися українські архі-тектурні типи церков, київський друк, сюди втікав від переслідувань російської православної церкви різьбар і скульптор Сисой Зотович шалматов. тут залиша-лася традиційна обрядність, навіть священиків висвячували з запорожців.

«Царські врата останньої Січової церкви були відлиті із чистого срібла, ікони сяяли золотом»7.

та не багатство і пишність уславлювали запорізький храм. Головне – в його оздобленні зберігалася незайманою народна естетика, національно само-бутнє поєднання естетичного й релігійного почуття.

«козаки живуть у радощах, на волі, спорудили соборні церкви, створи-ли боголіпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви. Церкви одна від другої величніші, кращі, гарніші, вищі та більші, іконостаси, тябла та ікони одна

3 М. Грушевський. Історія української козаччини. Цит. за ч. «Вітчизна» 1989, 9, с. 106.4 Д. І. яворницький. Історія запорізьких козаків. Цит. за ч. «Жовтень», 1988, 7, с. 67.5 Д. І. яворницький. Цит. праця, с. 113.6 Феодосій (Макаревский). Самарский Пустинно-Николаевский монастырь. – Екатеринослав. – 1873. – с. 6.7 Д. І. яворницький. Цит. праця, с. 85.

546

ХриСтоС вСедержитель

Друга половина ХVііі ст.ДХМ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

547

к о Л ь о Р и С Т е П у

від другої кращі та досконаліші», – відзначав мандрівник середини 17 століття Павло алепський.

Різноманітна за типами: від похідних на колесах та маленьких з одним верхом, критих очеретом, до висотних соборів з багатьма верхами, – запорізь-ка церква сполучала в собі урочистість храму із затишком оселі-хати. і зовні, і всередині вона являла собою справжній букет народної творчости. В його розмаїтті буяло все багатство козацьких художніх рукомесел: від литва до різь-блення, єдналися, як у віночку, килими, рушники, стрічки й намиста, хустки й трійці сухоцвіту з трофеями зі сходу (як от срібний кухоль кримського хана – дар івана Сірка). Земна краса та благаючі рухи барочних статуй співіснували з києво-візантійською одухотвореністю малювання.

Золотаве, пишне й соковите, квітчасте («кветом») ажурне на просвіт різьблення робили інтер’єр храму особливо ошатним та цілісним. Саме на за-порізькому Придніпров’ї остаточно складається український високий іконо-стас, в якому сполучалися живопис, пластика, розпис.

Справа про різання «Семеном-снесарем» іконостасу (1753 рік) була найдавнішою в архіві Самарського манастиря8.

у Д. і. Яворницького знаходимо також згадку про різьблені іконоста-си Самарського троїцького Собору (м. Новоселиця – тепер Новомосковськ) та останньої Січової церкви: «Пишний, різьблений з прекрасними іконами київ-ського письма на кшталт італійського лежав складений на хорах Нікопольської церкви після зруйнування Січі»9.

Вінцем вбрання запорізької церкви була ікона. Безпосередня, позбав-лена офіційної ортодоксальности, вона увібрала в себе саму душу запорізько-го мистецтва, епічно-мужньої, волелюбної творчости козацької «сіромашні», стримано лаконічної, «щоб око ворога не грало», безоглядно щирої у кольорі, вигадці, почутті.

Запорізька ікона сповнена «козацької вольниці та презирства до еталонів»10 і в той же час пошани до традиції. Народний демократичний стру-мінь українського іконопису визначив і певні загальні риси української худож-ньої культури: ідеальність і конкретність образів, монументальність і мальов-ничість. Це переважно однопостаттєві великопланові композиції, позбавлені

8 В. А. Беднов. Из прошлого Екатеринославской епархии. Екатеринослав, 1907, с. 15.9 Д. И. Эварницкий. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – СПб, 1888, Т.1, с. 206.10 М. Брайчевський. Перспективи дослідження української старовини 15–18 ст. Зб.: Середньовіччя на Україні, Київ, 1972, с. 22.

548

БогоматІр ІллІнСько-чернІгІвСька

кінець ХVіі – ХVііі ст.ДХМ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

549

к о Л ь о Р и С Т е П у

розповідности та дріб’язкової візерунчастости, що споріднює таку ікону з «ко-зацькими парсунами», та народною картиною11.

адже творили ікону ті ж самі майстри, що писали портрети і «мамаїв», розписували скрині та вози, а урочої години кидали «ґринджоли малювати» та «брали шаблю гостру й довгу», як співається у давній пісні. Не були ті митці лише самоуками, адже всій Европі відома художня школа києво-Печерської Лаври та київської академії12.

українська, зокрема запорізька, ікона в чистоті зберігає київський хор святих. і саме Богоматір – «Непорушна Стіна» київської Руси найбільш вшано-вується запорожцями, а її образ набуває найяскравішої національної самобут-ности.

«козаки-запорожці мали головним покровителем, незмінним патроном своєї громади, Царицю Небесну, Пречисту Діву Марію. їй довіряли себе і долю. їй присвячено було більшість храмів»13.

і на пізніших списках бачимо все той же в «кужбушках»-взірцях збере-жений образ Богоматері Печерської – перший самобутньо-український іконо-графічний тип Богоматері.

Сумно-урочистий абрис Богоматері Одигітрії («Провідниці») та ніжне схиляння Перивлепти («шанованої») поєднуються у клясичному типі української Богородиці, що знаходимо і в іконах Львова, і на Слобожанщині, в найранішій і найсуворішій, татарами засмученій Богоматері Волинській XIV століття, і вже в післяруїнній ошатній святковій Богоматері Чернігівській іллінській XVII століття.

Цей тип Богородиці бачимо і на придніпровській іконі. Взагалі україн-ська ікона більш цілісна, не так поділена на окремі стильові школи, як російська. Звичайно, можна знайти чималі відмінності ікон Галичини та Запоріжжя, хоча порівняння утруднюється тим, що там перед нами майже суцільний культур-ний пласт, а в нас поодинокі роздрібнені пам’ятки. і все-таки головне в них – єдине. і в кольориті нашої придніпровської ікони запорізьких часів бачимо все те ж ще «візантійське» сполучення сонця й блакиті, що співпало з прадавніми слов’янськими і праслов’янськими сакральними кольорами, з барвами україн-

11 Відзначимо також своєрідний зв’язок ікони з декоративним розписом. Його характеризує конструктивна єдність малярства і орнаменту, який зберігає його самостійну цінність.Так, в іконі «Христос» (18 ст.) з Новомосковська характерний мотив «гілка» надає декоративної завершености, підкреслює значущість благословляючого жесту Христа.12 Іконописці ярема Дзига та Іван Шилденко 1772 року підрядилися написати на замовлення Петра Калнишевського ікони господських та богородичних свят, надіслали подарунок Калнишевському – ікону Охтирської Богородиці. П.М. Жолтовський.Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст., – К., 1983, с. 127.13 Феодосий (Макаревский). Самарский Пустынно-Николаевский монастырь, с. 1.

550

ського краєвиду, українських строїв, «злато-синіми» процвітами української на-родної поезії та малярства.

В запорізькій іконі знаходимо й своєрідну іконографію, котру можна безпосередньо пов’язати з ідеалами та історичними умовами Запоріжжя.

«Під Покровом Богоматері вони не лякалися ні вражого вогню, ні грізної стихії, ані морської бурі. Під Покровом Пріснодіви лишалися нежонатими, вико-нуючи все життя свій головний обов’язок – захист православної віри»14.

Звідси поширення своєрідної композиції «Покрови», що дістала й назву «козацької».

Згадаймо, що самобутнє українське свято Покрови стає на Січі храмо-вим. Всі Січові церкви були Покровськими. Сюжет Покрови було зображено на головному клейноді – Січовому прапорі.

унікальним єдиним збереженим на сьогодні взірцем запорізької «По-крови» є ікона з аналоя останньої Січової Покровської церкви на річці Підпіль-ній. ікона була розшукана Д.і. Яворницьким і надійшла 1905 року до катеринос-лавського обласного музею ім. О. М. Поля15, нині ДХМ ім. Д. і. Яворницького.

На цій іконі маємо ранній (17 століття) національно своєрідний тип «По-крови» – Богоматері Милосердної («Жалібниці»), до якої припадають молільни-ки. такий тип не дістав поширення в російському іконописі, він ближче стоїть до західньої іконографії. Відчутний зв’язок з найдавнішою з відомих українських «Покров» (XIV століття) з Галичини.

тоді вже давалися взнаки наслідки «возз’єднання», коли «соправителі» нищили українську церкву та будували «шанці» на запорізьких землях. Отже і настрій ікони зовсім не святковий. Це особливо впадає в очі при порівнянні хронологічно близької січової «Покрови» та «Покрови» із зображенням Олексія Михайловича та Богдана Хмельницького (український державний музей обра-зотворчого мистецтва).

На київській «Покрові» ошатна Богоматір легким й ґраційним жестом тримає Покров. На січовій – Богоматір, що стоїть на хмарі серед молільників, – важка, сувора й сумна. Враження монументальности при невеликих розмірах ікони посилюється суцільними кольоровими площинами у тлі ікони – традицій-ного синього й золотавого, на відміну від квітчастого орнаменту київської «По-крови». і навпаки, пишне «на просвіт» різьблення аналоя підкреслює урочисту суворість живописної мови запорізької ікони.

14 Д. І. яворницький. Історія запорізьких козаків. – с. 87.15 Д. И. Эварницкий. Отчет Екатеринославского музея им. А.М. Поля, 1905–1906, Екатеринослав, 1907, с. 171, № 459.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

551

к о Л ь о Р и С Т е П у

унікальною серед козацьких «Покров» 18 століття була остання січова «Покрова» (70-ті роки 18 століття). Від традиційної композиційної схеми пізні-шого типу, що поширюється і в Росії, зостається лише постать Богоматері з ма-леньким покровцем-омофором у верхньому ярусі ікони. Ліворуч і праворуч від неї в медальйонах улюблені запорозькі святі – архистратиг Михайло та Микола-Чудотворець (аналогії цьому немає). а в нижньому ярусі – сама запорізька гро-мада по обидва боки від центрального картуша з козацьким начинням.

За леґендою ікони, наведеною Д. і. Яворницьким, праворуч зображено Петра калнишевського та останнього запорізького писаря – івана Глобу, ліворуч – суддю Павла Головатого. Стрічки тексту містять незвичайний діялог Пречистої і запорожців: «Молимося, покрий нас чесним омофором Своїм та позбав від лиха, – Позбавлю і покрию, люде моя». На відміну від інших козацьких «Покров» 18 століття, що, за сумним зауваженням П. Жолтовського, «перетворюються на при-дворні сцени на тлі розкішного іконостасу», у яких відбито настрої вірнопідданої старшини («раби, підніжки, грязь Москви»), січова «Покрова» виражає народне антиімперське сприйняття останньої драми козаччини, створюючи своєрідний образ моління про захист Запоріжжя від московського лиха, складає останню славу героям.

За відомостями Д. і. Яворницького, після зруйнування Січі ікона разом з деякими іншими речами була перенесена священиком Григором крем’янським із останньої Січової церкви до Нікопольського собору. тут вона була 1905 року, коли на замовлення Д. і. Яворницького з неї знято точну копію (нині меморіяль-ний будинок-музей Д. і. Яворницького). Подальша її доля невідома. Було при-пущення, що ікона потрапила до Одеського художнього музею. Як ми з’ясували 1969 року, в Одесі теж наявна копія. існує версія (П. Левчук) що ікона може бути десь серед січових клейнодів та прапорів, вилучених у свій час з україни до Пе-тербурґу.

і все-таки хочеться вірити, що не загинула січова «оборона» разом з останнім своїм пристановищем Свято-Покровською Нікопольською церквою, яку було знищено 1934 року.

Невідома доля і найславетнішої серед запорізьких ікон – Пресвятого Чудотворного Образу Богоматері Новокодацької-Самарської. «1770 року у со-борній Миколаївській церкві з’явилася нововідкрита ікона Богоматері, схожа на Охтирську чудотворну з ликом, писаним на липовій, склеєній посередині дошці, фарбою дуже стемнілою від пожежі», – описується явлення у Яворницького16.

16 Д. І. яворницький. Історія запорізьких козаків. – Т.1. – с. 87.

552

БогоматІр СкорБотна

із с. Лозуватка. ХVііі ст.ДХМ

Б о го м ат І р С к о р Б о т н а

із с. Нова Прага /кіровоградщина/

Друга половина ХVііі ст. ДХМ

554

ікона уславилася чудами. За розпорядженням коша її переносять у ві-втар, потім виставляють для загального огляду в окремому кіоті. коштом Петра калнишевського ікону було одягнено у срібну золочену шату з дорогоцінним камінням, 30 грудня 1772 року, як свідчив виґравіруваний напис.

Рельєф шати наслідував живописну композицію: праворуч від зобра-ження Богоматері – Розп’яття, Єрусалимський храм та гробниця. Від Хресного древа йде меч, спрямований на Богоматір. Ліворуч – півень на стовпі. Вгорі – сонце і місяць. Понизу – знаряддя страстей. Мальованим лишився тільки лик, що «стемнів від пожежі». ікону було прикрашено ще й срібними підвісками – дарами молільників, вдячних за чудесне зцілення.

таке «самовільне» вшанування запорожцями чудотворного образу не сподобалось офіційній церковній владі. Призначається «расследование» у спра-ві ікони. Вів його за наказом калнишевського січовий священик Григор Порохня. Зі слів церковного старости Семена Бардадима стало відомо, що ікона перебу-вала в церкві з 1736 року і вже тоді вважалася давньою17.

Визнана чудотворною, ікона отримала назву «ікона калнишевського». Після зруйнування Січі її «страсна» символіка, вочевидь, сприймається як сим-вол оплакування лихої долі останнього кошового, всього козацького товари-ства.

Російський церковний уряд всіляко намагається вилучити чудотворний образ із запорізької церкви. ікону переносять до Полтави, потім до катеринос-лава. та 1808 року вона опиняється (за народними переказами, припливла по Самарі) у Самарському манастирі. тоді й отримує назву «Самарської».

В руїнах Самарського манастиря, сплюндрованого радянськими ванда-лами горезвісних 30-х років, губиться слід козацької «Чудотворної». та слава її не пропала. Вона живе у численних списках.

Заповідною святинею Запоріжжя став образ «Богоматері Скорботної», пройнятої мечем. такого іконоґрафічного сюжету, що в основі його символіки лежить трагічне пророцтво Симеона-Богоприїмця Діві Марії: «і меч душу про-шиє самій же тобі» (Лк. 2:35), не знаходимо в затвердженій російською церквою іконоґрафії.

П. М. Жолтовський визначає західню тенденцію цього образу, що прихо-дить в українську ікону 17 ст. із ґравюри. Слушність думки відомого дослідника наочно відчуваєш перед тою «Скорботною Богоматір’ю» (18 ст.), яка нещодавно надійшла до музейної збірки з с. Нова Прага на кіровоградщині.

17 П. Надхин. Церковные памятники Запорожья. Записки Одесского общества любителей истории и древностей. – Одесса. – 1853. – с. 133.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

555

к о Л ь о Р и С Т е П у

Великий чорний плат жалібним покровом вкриває всю групу, утворю-ючи урочистий акорд з багряно-червоним та білим, підсилюючи містичний на-стрій цього прекрасного твору невідомого автора18.

На Запоріжжі з його життям, сповненим постійного ризику мученицької смерти, де заклик до війська і той починався словами: «Хто хоче бути четверто-ваним за віру православну, за Святий Хрест», – образ скорботної Божої Матері знаходить гарячий і безпосередній відгук, переосмислюється, барочна стилісти-ка поступається суто народній естетиці та народному релігійному почуттю.

Самобутній образ «Страждальної Богородиці» запорізької створено на іконі з села Лозуватки Верхньодніпровського повіту (нині Дніпропетровщина).

ікона була розшукана Д. і. Яворницьким 1905 року і надійшла до Музею ім. Поля разом з трьома іконами з тієї ж церкви, що не збереглися19. 1967 року (а може й раніше) вона потрапила з ДіМу до Художнього музею у жалюгідному стані, її не брали на інвентар. Після довгої та невдалої реставрації в стінах музею, яка звелася не стільки до відновлення, скільки до записування і переписування, досить важко судити про саме малярські особливості цього твору. але навіть у такому вигляді він виказує яскраву своєрідність.

ікону виконано олією на полотні. тип ткання у десять ниток на 1 см, ха-рактер розподілу фарбового шару по охристому ґрунту дають можливість відне-сти твір до кінця і7 – початку 18 століття. таким чином, маємо один з найраніших відомих зразків придніпровської ікони на полотні, що бере початок із запорізь-ких похідних іконостасів. іконостас на «фланському полотні» значиться в реєстрі Самарського манастиря20. Згадку про полотняний іконостас з села Саксагань-Поюрівка знаходимо у Д.і. Яворницького21.

Сама техніка виконання наближує таку ікону до народного живопису. Від образної символіки «страстей» лишаються тільки суть і основа – образ Бого-матері, пройнятої мечем.

Художня мова ікони ясна і лаконічна, епічна і монументальна. Навіть пи-сана на полотні така ікона не перетворюється у картину, і зберігаючи спорідне-ність з монументальним розписом, гідно замінює його.

18 За леґендою, ікона походить із церкви 18 ст., зруйнованої у 30-ті роки. Коли зривали хрест,один з комсомольців впав і забився до смерти, – так розповідала рятівниця ікони,що і подарувала її дніпропетровським художникам. Незвичайний емоційний впливі духовну силу образу відчули і наступні власники.19 Д.И. Эварницкий. Отчет Екатеринославского областного музея им. А.Н. Поля. – с. 79, № 73.20 В.А. Беднов. Цит. праця. – с. 15.21 Д.И. Эварницкий. Отчет ... с. 72, № 49–52.

556

Цілісний замкнений силует постаті на весь зріст, вкритої по землю ма-форієм. Спереду його ясну синь прорізує рожево-золотава смуга сукні. широка живописна манера, повільне висвітлення кольору по берегах, м’якість контуру створюють враження випромінення самою постаттю світла, що розливається сяйвом довкруж голови.

Повністю відсутнє ґрафічне пропрацювання деталі, вигадлива декора-тивність і багатослівність, характерні для російської ікони того часу. Лад запо-різького образу дихає монументальною київською давниною, наче й не лежать між ними століття. В іконі з Лозуватки можна знайти паралелі і з раннім «джотів-ським» Ренесансом, а в деталях письма (руки) – відлуння монументальної плас-тики «кипчакського Степу».

Самобутній український тип Богоматері являла собою ориґінальна ікона «Богоматір Нікопольська» (на аналої). Окрім неї, нам не доводилось зустрічати ікони з такою назвою. За описом дещо близька ця ікона до типу «Цариці небес-ної з немовлям»22, як на іконі з куцеволівки.

...«Схожа на хату з піднятим верхом та банькою, поставленою просто на дах», – так описує куцеволівську церкву Д. і. Яворницький, що й розшукав з неї ікони23.

іконостас було перевезено туди з містечка келеберди на Полтавщині. Вплив, а може й рука майстрів славетних Березнянського та Сорочинського іко-ностасів відчуваються в пишних намісних іконах «Христос на престолі» та «Бого-матір – Цариця Небесна», в образі іоанна Богослова.

Дивно співпадає традиційне вбрання святих на іконах з українськими строями 18 ст., з їх нерухомістю та декоративністю, що органічно вписуються в святковий образний лад.

До козацьких парсун наближена «Цариця Небесна» – на троні серед хмар, ошатна, квітуча, рум’яна, повновида й чорноброва, в короні просто на во-лосся, в сукні з коміром, з «аґрафом» на шиї. Поетичне й життєве її Предвічне Немовля в білій льолі з білою квіткою в рученьці. а другою Христос спирається на «сферу», всередині якої характерний придніпровський краєвид з вербами.

Здається, ніде більше не наближуються небо і земля так близько одне до одного, як на такій українській іконі козацького штибу. На жаль, лише в згад-ках живе тепер «Христос-Владар» з Самарського манастиря. ікони з такими не-канонічними «вольностями козацькими» російський духовний уряд вилучав з церков.

22 Машуков В. Цит. праця, с. 12. На правій руці – Спаситель, в лівій – скипетр.Предвічне немовля тримає «державу».23 Д. И. Эварницкий. Запорожье… Т. 1., с.194.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

557

к о Л ь о Р и С Т е П у

та пам’ять народу живе в художній традиції. На придніпровських іконах бачимо квітковий орнамент місцевого розпису («Христос-Вседержитель» – 18 ст., з Новомосковська, «Христос – Владар», – кінець 17 ст., з Петропавлівки), бачимо улюбленого запорізького святого – Миколу на іконі з Нікопольського собору.

На тлі синього неба з рожевою смугою обрію та розгорнутого архітек-турного пейзажу постає Святий Микола на іконі з бабайківської Миколаївської церкви. така композиція має чимало спільного в зображеннях святих з мініятю-рами «Служебника» Петра Могили 1632 року, котрі, вочевидь, знайшли відгук в українській іконі 18 століття.

Селянську дівчину у віночку роменців нагадує «Свята Варвара» з с. Маг-далинівки (кінець 18 ст.). (Всі названі ікони перебувають у ДХМ).

Вигадливість козацької фантазії буяє і в запорізькому «Євстахії Плакиді» (70-ті роки 18 ст. з села Зеленого, ДіМ ім. Д. і. Яворницького). Євстахій Плаки-да (римський полководець Євстахій Плацид, що прийняв християнство, узрів-ши знамення і почувши голос Божий) вважався у запорожців покровителем полювання і був героєм багатьох переказів. Незвичайне в іконі оздоблення й оформлення: ікона серцеподібної форми, видовбана з грушевої деревини, бере-ги різьблені «квєтом» – червоні маківки і золотаве листя. Вправлена вона була в справжні оленячі роги, пофарбовані голубою і золотавою фарбою, прикрашена короною. тобто тут зовсім вільно почуває себе декоративна вигадливість народ-ного митця.

Слідом за знищенням Січі – «с истреблением на будущее самого имени запорожских козаков» («Маніфест» катерини іі) – починається наступ на остан-ній запорізький осередок української Церкви. Закрито Межигірський Чудотвор-ний Спас. Самарський запорізький манастир приписано до «дому» катеринос-лавських архиєреїв (ордер 1790 року), з 1798 року він стає їх заміським маєтком («будинком»). Нехворощанський заорільський манастир перетворено на штаб-ну церкву24.

Припиняє розвиток запорізьке мистецтво, і вся українська художня культура загальмовується, адже саме з Запоріжжя розливалася, як козацька воля, фолкльорна «козацька стихія» на всю україну.

та лишаються запорізькі храми з їх унікальним начинням і оздобленням. і в декількох десятках верст від урочисто закладеного катеринославського «трі-юмфу» височить світлий із зеленими верхами, наче група тополь, троїцький со-бор.

24 Летопись Екатеринославской Ученой архивной комиссии. Екатеринослав, 1905, с. 34.

Б о го м ат І р С а м а р С ь к а

кінець ХіХ ст.ДХМ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

559

к о Л ь о Р и С Т е П у

Його поставлено було десятиріччям раніше (1773–1779) «на диво й сла-ву Запоріжжя» коштом козацької громади за моделлю народного майстра Яки-ма Погрібняка в славному й старовинному козацькому місті Самарі-Самарчуку-Новоселиці.

Єдність побожности й любови до краси, піднесеність і душевність запо-різької церкви щедро вилилися в цьому останньому злеті мистецтва козаччини, вершині дерев’яної української архітектури, унікальному, єдиному на україні дев’ятибанному висотному храмі, побудованому з дерева без жодного цвяха.

...ікона поділила долю «розстріляної церкви». Жодного запорізького іко-ностасу. Жодного іконостасу на полотні. іконостас троїцького собору, за пере-казами, «порубали на парти». Дощенту знищили його вже наприкінці 50-х років. Самовидці ще пам’ятають високі, на зріст людини, ікони на стовпах («Микола», «Христос», «Богоматір» – ті самі, згадані у В. Машукова, як «чудом збережені від часів Запоріжжя»).

Даремно сподівалися колись катеринославські «просвітяне», що ті «іко-ни Самарського манастиря, які перенесено до Музею Поля, вже, напевно, не за-гинуть».

Нещодавно, шукаючи слідів сплюндрованої колекції, колишній голо-вний охоронець музею натрапив на відомості про розкішні, в коштовних шатах ікони, що канули в безвість. Скільки саме? коли? Документація передбачливо «згоріла»...

Один приклад. З тих близько 90 ікон, що розшукав Яворницький 1905 року, на сьогодні в збірці не набереться й десяти25: «Покрова», що перед нею свічку запалювали при Яворницькому, нині в жахливому «неекспозиційному» стані.

у 60-ті роки декілька ікон з розпорошеної колекції Д. і. Яворницького було передано до Художнього музею. Вони, власне, і започаткували нашу збірку.

Гора ікон на підлозі дзвіниці троїцького (Новомосковського) собору влітку 1969 року. Знаходили їх не в експедиціях, а у складах єпархії, куди зво-зили ікони із закритих церков. Ми орієнтувалися на ікони місцевого письма, що страждали в першу чергу. З 1979 року обстежували придніпровські церкви, ставили на облік «цінні ікони», що потребують пильного збереження, реставра-ції, консервації. та все лишилося на папері. Заборонили нам відновити вигляд іконостасу у троїцькому соборі в Новомосковську. Не експонувалися ікони і в самому Художньому музеї «за браком місця».

Скорочено

25 В. Ст...ий. Самарський запорізькйи Пустельно-Миколаївський манастир. – ж. «Дніпрові хвилі», 1910, 1, с. 15.

«один У одного питаєм...»

1983Опанас ЗаЛиВаХа

1 9 8 8 - 1 9 9 0

561

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

М И Т Ь Н А Ч У М А Ц Ь К О М У Ш Л Я Х У(Уривки)

каталог виставки Опанаса Заливахи в івано-Франківську відкривається по суті сповідальними словами: «митець є мітотворець, що проявляє себе в образнійтріяді – особистість, національність, вселюдськість».тематично палітра його широка. але шукає він не вшир, а вглиб. В поезії він нагадує, може, Василя Стуса (Панас Заливаха є одним з перших лавреатів премії імені Василя Стуса), що в численних варіяціях розробляє одну болісну тему і прагне дійти в ній до самої суті. і звіряє «свій крок за словом Бога – і попри смерть і попри жах».і власне тут він виходить на вселюдськість – на ниву Великих.[...]Чумацька тема не є магістральною у творчості художника Опанаса Заливахи.В багатій зелено-синій гамі його картин ця ідилічно-червоняста «Чумацька вечеря» при світлі ватри з’явилась посеред вічности, як сон про минуле в країні аріїв. Це ніби ясний пролог художника. Воли круторогі тримають сонце на голові й дивляться серйозно і задумливо в невідоме лице завтрашнього дня. Це добрий сонячний світ, який аж світиться німбами над чолами трьох чумаків (третім присів до них сам Опанас,і то так природно, що сумніву в автопортретності не виникає).Очі сакральних волів зворушливо-інтимно межують з очима художника в картині «Доля». Якась у них спільна доля, і навіть сльоза у них спільна...Народившись на Слобожанщині, Опанас Заливаха чумакував уже дорогами ХХ віку: Далекий Схід і Ленінград, київ і Мордовія... аж поки не осів на підбитому Галицькому крилі української землі. Може, тут найбільш відчутна густота страждань і болю?Входження у мистецький світ Заливахи важке: це справді мистецтво ХХ віку – умовне, засимволізоване, багатовимірне. Воно наскрізь драматичне.Сюди, як і в шевченківський, і в шіллерівський чи шекспірівський світ, навідуватись для розваг і вражень нема сенсу. Великі бездонні очі на його картинах задивлені в таємницю часу. В них біль і пам’ять, якої не змиває летюча радість хвилин.В холодних стінах собору, де влаштовано виставку в івано-Франківську, картини Заливахи зупинились; як феномен епохи абсурду. Висока музика органу підживлює їх, як вітер з гір. але чому собор явився їм в образі притулку, як ці картини добрались до нього? адже ясно, що художник їх творив усупереч усім приписам соціялістичного реалізму і був просто смішним диваком в очах обачних реалістів,якими нині ніхто не цікавиться, навіть ті, що тихенько здирають прізвищеЗаливахи з афіш, розвішаних по місту...В такому культурному вакуумі десятиліть митець пройшов усамітнено від джерел рідної землі до сяйва рідного неба і йшов неухильно вгору до осягнення нашої національної історії і наших святинь. Він витворив свій світ образів, захмарених насильствомі просвітлених стражданням – світ під образом Покрови. і може головна сила, на якій тримається той світ – то є дух, що не улягає тискові часу.

562

К О З А Ц Ь К ІХ Р Е С Т ИС Е Р Е Д С Т Е П У

переказують, що село шестерня носить ім’я запорожця шестерні,і що тут був постій сторожової сотні Війська Запорозького.Що ж лишилось від далеких тепер часів у цьому найпівденнішомузакутку Січеславщини?Найперше – це, безперечно, обшир степу. «Яка могуть простору!» – не можеш надивуватись, оглядаючись довкола. Друге – це люди запорозької вдачі,що згодом стала найприкметнішою рисою українця. Серед них я назвавби і двох Володимирів: Захарчука та Лантуха із поблизького села.Обоє вони стали ініціяторами створення Народного Рухув широківському районі.а третє – це козацькі хрести на протилежному від села узвишші степовоїбалки. Могили наших предків, що мов та сотня сторожова, бережуть нашу землю і нас на ній. Бо доки є могили, доти є живою і пам’ять народу про себе самого. «На козацьких гробах» – називають це місце жителі шестерні.і до цих пір приходять вони сюди на першупо Великодню Провідну неділю – пом’янути своїх предків-лицарів.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

563

к о Л ь о Р и С Т е П у

коЗацьки ХреСти

Світлини Бориса кО В тО Н Ю к а

роги грІШниХ ЗламаЮ. 1397 р.

київський псалтир

1 9 8 8 - 1 9 9 0

567

Ра ї с а Л и ш а

К О Т Р И ЙЯ Н Г О Л С У Р М И Т Ь ?

I . З А В О Й О В Н И К И Б І Л О Ї Х АТ И

чи маячить козак на коні на великій горі калитві, як колись, в Царичанці? Чи не махає червоною китайкою, попереджаючи цари-чанців (а може й нас усіх) про наближення ворога?

Огляньмося навколо себе. Хто спустошив оце усе? Неначе прогарцював по нас!

Зрозуміло, що саме реально-предметний світ культури, духовно освоє-не середовище є мірою вростання в буття.

тим часом зникає національно-окреслений мальовничо-неповторний образ міст і сіл. Стають вони щодалі більш знівельовані, сіро-одноманітні, усе-реднені, як параграфи тих циркулярів, за якими протягом кількох десятиліть їх уперто «оновлювали», буквально тягли за вуха до якогось «комуністичного» зразка.

Совєтську архітектуру не випадково називають «бездушною». Разюча її відчуженість від людини. Фальш, несправжність, якийсь внутрішній холод віють від тих споруд. Справді, ця архітектура нагадує застиглу маску, як у романі кобо абе. Страшно, що маска приросте. Стане врешті-решт недобрим, роботоподіб-ним лицем.

таке враження, ніби на колишніх козацьких теренах власне української архітектури взагалі не існує. Характерно, навіть у вузах студентам – майбутнім архітекторам – не читається курс історії української архітектури, не викладаєть-ся необхідна для архітектора етнографія україни.

у кожному (!) місті й селі зітерто з лиця землі не одну й не дві пам’ятки зодчества, історії, культури. Майже повністю знищено самобутню дерев’яну церковну архітектуру. Ці собори були невід’ємною, як небо і зорі, частинкою се-

568

редовища, активно включеного в духовний світ людини. Вони підносили її над буденністю, давали можливість поглянути на себе і на людське буття з вищої точки зору. і від тих соборів лишилися одиниці (як ось троїцький у Самарі, тепер Новомосковську). Не встояли й кам’яниці. Навіть уже в 1986 р. висаджено в пові-тря козацьку церкву в шульгівці на Приоріллі. По всій совєтській історії лунають ці вибухи. так висаджували в повітря, як тепер це добре видно, духовність, на-ціональну самосвідомість народу.

Численні «реконструкції» старих частин міст і селищ насправді, як пра-вило, означали руйнацію стилю, перетворення в ніщо тонких історичних дета-лей, що доносили живе лице традиції. Зникає художньо вартісне. З’являється маловиразне. Зате масивне, помпезне і агресивне.

Руйнатор пишається своєю руйнацькою силою, можливостями техніки, що звільняє його від мороки досягати певного рівня культури. До тонкощів сти-лю старих споруд йому немає діла. і будуючи, він продовжує руйнувати – сере-довище, історичну пам’ять, внутрішній світ людини.

Можна наводити безліч прикладів такого «оновлення» по всій україні. На Дніпропетровщині і в самому Дніпропетровську результати його значно і значно більші, ніж могла б спричинити будь-яка «ворожа навала».

«Знесено» масу старих будинків, знівельовано своєрідні куточки. і хай ті будинки не були суто архітектурними шедеврами, проте вони мали своє об-личчя, несли на собі відбиток, аромат минулих часів. Виявляється, саме ота дріб-ничка – аромат, філософія життя, передана через віки в архітектурі, підтримує, допомагає сучасній людині у здичавілому світі не розгубитися, жити.

Загалом у атмосфері наших міст і сіл мабуть найдужче вражає нав’язана їм відлученість, відхрещеність від своєї давньої історії. аж наче страх, чи якийсь комплекс неповноцінности перед глибиною віків. Затоптували історію, наче по-жежу. Замикали на сто замків. та й зараз топчуть і замикають.

З якоюсь апокаліптичною поспішністю продовжують розвалювати старі будинки, Дніпропетровськ на очах «молодіє». та й місту відміряли 200 років (хоч за джерелами, які чомусь не люблять розголошувати, йому ніяк не менше 400). За цією ж самозгубною логікою тут, незважаючи на протести, у старій козацькій Половиці по вул. колодязній розвалили найдавніший будинок міста – козаць-кий дім з давніми клейнодами. колись то була мазанка, пізніше обклали цеглою. Достояв до 1990-го, до нас, і ще б стояв. та ось – взяли й розвалили. «а навіщо воно?..»

Вже готовий проєкт реконструкції козацького селища Ломівка на тери-торії міста, що знищить його як своєрідне історичне поселення. Робота почалася з того, що спиляли половину старих дерев у сквері шевченка.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

569

к о Л ь о Р и С Т е П у

Готується така ж реконструкція Старих кодаків. Селища, пов’язаного з іменем Петра калнишевського. Саме в Старих кодаках найдовше з усіх околиць міста, попри всяку владу, існував народний с хо д : важливі питання вирішувала громада. Співав справжній народний хор, від себе, а не від «клубу». Сюди наси-лалися орди «атеїстів», щоб зруйнувати міцність віри мешканців. і подумати, яка сила духу, козацьких традицій, приналежности до культури була в цих людях, якщо під боком у тотального Дніпропетровська вони, мов справжня козацька твердиня (там і досі є залишки укріплення, козацький цвинтар), протримали той дух, устрій, опираючись нівеляції, бездуховності – майже до останнього часу!

і якщо вже реконструкція, то перед тим мала би громада знову зібрати сход і висловити свою думку. та чи жива ще після всього і всього козацька гро-мада?..

Дніпропетровськ досі не має пам’ятника Д. і. Яворницькому . у славній Петриківці на Приоріллі не стоїть пам’ятник Петру калнишевському, останньому кошовому Січі Запорізької, замученому катериною II на Соловках .

Старовинне козацьке село Царичанка, засноване у 1604 році. але що тут вказує на таку його давність? Хіба що дорожній покажчик при в’їзді у селище.

Не сяйне зі стін петриківський розпис, народний орнамент, символ язич-ницький, силует храму, старої могили, скитської баби, чумацький віз, возвишаю-чи над клопотами буденности. Всі ці образи якось тихцем, непомітно вилучені з кола асоціяцій і мислення люду.

Хоч зовсім недавно діти і в довколишніх селах неодмінно чули від бать-ків розповідь про те, звідки взялась Царичанка. Розумні, сміливі і кмітливі пред-ки царичанців вибрали місце для селища під горою калитвою. З неї далеко було видно навкруги. а наскоків татар чекали повсякчас. Отож стояв на калитві козак на чатах і в разі небезпеки махав червоною китайкою. тоді люди ховали дітей, майно і готувалися до захисту.

Ще від тих часів у Царичанці виразні, породисті обличчя, сильні характе-ри, статечна ґрунтовність, працелюбність.

Однак нині тут більше впадають у очі зневіра і байдужість. Мовчить іс-торія, бандура, кобза, славний колись хор...

а по дорозі ряхтить у очах: «Петриковка», «Лобойковка», «колхозовка», «Баловка»...

автор всього цього, як і антиархітектури, і тут, і скрізь анонімний. Отож блукаюча українська душа опиняється майже в становищі відомого героя кафки – і скажуть їй усе що завгодно, окрім правди.

куди не глянеш, щось робиться, трощиться, зводиться «для нашого бла-га». але «нас про те не питають»!

570

...Бетонні легіони німих роботоподібних велетнів сунуть кудись уперед. Не випадково Дніпропетровськ називають «містом без архітектури».

тиражовані обов’язкові назви вулиць, однакові для всіх населених пунктів (факт сам по собі красномовний!). Однакові казармово безпросвітні «чайні», «буфети», пивні бочки, столики з доміно, пам’ятники вождям. Скуте цуп-кою рукою ніякости житло. усяко продемонстровано вбивчу силу імперсько-бюрократичної медузи Горгони.

там, де творчість наївно заносило в національне річище, її рано чи пізно «прикручували». точно за Сталіним: «...превратить подымающуюся украинскую культуру и украинскую общественность в культуру и общественность совет-скую» (Соч., М., 1948, т. 8, с. 553).

Скільки з’явилося було, всупереч всьому, блискучих народних театрів, хорів, творчих гуртків. Де вони тепер? їх історія трагічна.

а всі оті «точки дозвілля» по селах і містах, за окремими винятками, не стали і не могли стати центрами культури. та таке завдання й не стояло (навпа-ки!), і поки що не ставиться. Це фактично такий собі буфер, який перехоплює і невтралізує прагнення народу до самобутнього виявлення себе та його стихійну талановитість.

Не випадково довгі роки стояли ці «палаци» порожні, з великими зам-ками. Поки не з’явилися «неформали» та не стали домагатися приміщень. Оте-пер уже все терміново зробилося «зайнятим». Його зайняли «жорстокі» фільми, дискотеки, т. зв. «еротика», загадкові явища, гіпнотизери, екстрасенси, «свинячі гонки» – гастролювали в Дніпропетровську, аж з Москви, «розумні корови», ме-діюми і інша хитра маячня.

Воістину прирекли себе на велику стайню, або, за висловом Расула Гам-затова, «заготконтору».

аж проситься поставити десь пам’ятник тому козаку – дозорцю, що сто-яв на горі калитві і не давав ворогам напасти зненацька. аби кожен прислухав-ся, чи не проник той ворог на територію його душі. Хай би став козак на коні при дорозі й питався зустрічних: «Хто ти? З добром чи злом ти прийшов?»

I I . Б Е Н К Е Т « Ц И К Л О П І В »

Нівечення, стирання своєрідних, яскраво національних ознак міст і сіл (а по суті обличчя народу) протягом кількох останніх десятиліть діялось вглиб і вшир, захоплювало всі сфери життя: від власне культури, архітектури до по-буту.

Б о го р од и ц я п р о в І д н и ц я

із с. ЄлизаветівкаБула пошкоджена у 30-ті роки.

Б о го м ат І р С а м а р С ь к а

кінець ХіХ ст. ДХМФ р а ґм е н т

1 9 8 8 - 1 9 9 0

573

к о Л ь о Р и С Т е П у

у свідомість вбивалася надиво примітивна нотація, що старе, традиційне – це відстале, віджиле, безперспективне, другорядне і навіть смішне. Бог, віра (а на практиці – совість), старі пісні, традиційні свята, звичаї, рідна земля, зрештою нація, мова... («та що ви з своєю мовою! Є речі важливіші», – чуємо й нині) – все це третирувалося, полишалося для диваків, невдах і «несвідомих».

Під сурми і фанфари такої пропаґанди виходили з ужитку, зникали зне-важені предметні знаки духовности і культури, тобто те, що само собою при-лучало людину (незалежно від її індивідуальної недосконалости) до народного творення високого смислу життя, до сакральних основ існування.

але нічим «проґресивним» не замінюються, окрім виродження і здича-віння, зневажені храми, образ Божий на придніпровській іконі, святий хрест, предковічні могили, живе, як з води, малювання, архетипно-кольорова філосо-фія писанок та рушників, скупані у водах віків розписані глеки, глиняні іграшки, легкі рогозяні кошики, очеретяні сопілки...

Руйнування духовного коду простих речей, вигасання естетики побуту, заціпеніння архітектурного середовища, як виявилося, безпосередньо пов’язані з примітивізацією особистости, здрібнінням інтересів і самого смислу життя.

та хто нам сказав, що в майбутнє можна увіходити без культури? Чи хоч одному народові така авантюра вдалася?

З нинішньої точки у часі добре видно: попереду, коли не зупинити цю страшну машину, – падіння в прірву. Знедуховлене середовище випустило у світи чимало темних і жорстоких сил – сучасних «циклопів». Потрібні величез-ні зусилля багатьох і багатьох людей, усіх нас, щоб цей процес нівеляції хоча б по-справжньому загальмувати, привернути увагу до глибинного змісту «звичай-них» речей, як явищ культури. Звернімо увагу на деякі з них.

у Петриківці, знаній на цілий світ за свій настінний живопис, тепер не видно того малювання по хатах. Хоча люди ще пам’ятають його не сувенірним, не поневоленим та вимученим офіційними сюжетами. Як цвів він живою квіткою по стінах, стелях, коминах, печах, скринях, возах, і не лише тут, а й у багатьох до-вколишніх селах.

Лише поодинокі приклади показують величезні потенційні можливості петриківського живопису, завдяки його ідеальній декоративності, кольористич-ному багатству, багатоманітності і розкутості мотивів.

Можна лише уявляти, як би осяяв петриківський малюнок теперішні школи, помешкання, кінотеатри, які презентабельні інтер’єри можна зробити на його основі (а мільйонний Дніпропетровськ не має жодної справді української за стилем кав’ярні)...

574

Важливим архітектурним елементом у хатах степового краю був комин. траплялися комини петриківських майстрів – справжні шедеври бароккового мистецтва. Білі, високі, стрункі, цілісно і органічно вписані в простір хати; напів виступають білі колони, багатство карнизів, барочна мінливість, гра простору, ошатної форми заглибини і навіть щось на зразок капітелей.

такий комин творив у хаті постійно біле легке свято. Хоч зроблений був з простої глини.

Ось так утверджувалась віковічна настояність домашнього вогнища, часу, самого життя.

Під оплески ґвалтівної моди печі з коминами повикидали. тоді як у сучас-ному житлі відповідно перероблений стилізований комин міг би стати точкою, що осяяла б помешкання глибоким світлом рідного дому. Зберегли ж англійці свої каміни, попри всі технічні новації.

Невідомо, чи лишився десь бодай один такий петриківський комин, чи знайдеться тепер у Петриківці майстер, щоб відтворити цей національний скарб.

Є речі, зникнення яких утворює наче космічні діри у національному сві-товідчутті. Порушує якийсь незримий порядок речей, породжує непевність.

Ще одна з таких втрат – традиційний колодязь в степу, при дорозі – з журавлем чи коловоротом – шедевр української народної «малої» архітектури. Виразні лаконічні лінії, багатоманітність опорядження, легкість конструкції. ко-лодязь здається частиною самої природи, так гармонійно поєднується з рельє-фом.

Чиє серце не заб’ється радістю, забачивши його? і навіть той, кого не мучить спрага, від самого споглядання колодязя нап’ється дивної живої води, відчує її прохолодну свіжість.

По дорозі з Дніпропетровська на Царичанку можна побачити десь три чи чотири колодязі з коловоротом, поставлені для подорожніх. у Лобойківці, Петриківці і новий, гарно опоряджений деревом, у китайгороді.

Неповторним ритмом все ще насичують простір старі колодязі з журав-лями у Могилеві. Боязно, що так ніхто і не гляне на їх красу і суть новими очи-ма, трохи ніби піднявшись над землею, над картиною світу. Не поставить їх, як невід’ємний, глибоко людяний і поетичний елемент, на належне місце в україн-ському архітектурному пейзажі, в середовищі народного життя.

Бачимо ще хати, вкриті очеретом, рогозом. Соломою – уже надто рідко. і вони теж просять подивится на них уважно, ніби збоку, завваживши прадавні

1 9 8 8 - 1 9 9 0

575

к о Л ь о Р и С Т е П у

особливості вишуканої української народної архітектури, про яку, засліплені за-лізом, бетоном, самі творці ніби геть чисто забули.

Як і про такі виразні, традиційні для цього краю матеріяли, як лоза, ше-люга (плетені ліси), очерет, рогіз, солома.

Не уявляється придніпровський краєвид без патріярхів степу – вітряків, хоч вони давно і дощенту понищені. Як на мене, вітряки всеодно стоять там – не-зримі. Недаремно ж нищили їх, по суті, нарівні з «буржуазними націоналістами»! Дуже вже по-українському махали вони крилами. Надто вони вічні. (так само і могутні сірі українські бики – чумацькі воли, оспівані в піснях, зазнали найжор-стокішого геноциду).

Поетичний, архітектурно довершений силует вітряка, котрому віків і ві-ків, досі не повернено в український краєвид. Хоча й практичної сучасної осно-ви для цього достатньо (аж до виробництва екологічно чистої електроенергії).

Зневаги і руйнації зазнали і споконвічні скитські та половецькі могили, що роблять український степовий краєвид особливо виразним і своєрідним. В цих могилах рідкісно сконцентровані історія, філософія, архітектура – рука лю-дини і мовчазний порух природи.

тільки де таблички, догляд, охоронні зони, захист від відомств? Вцілілі нерозорані могили практично безборонні. Як і церкви та простір довкола хра-мів.

так, у китайгороді: вже на початку 80-х біля козацького Миколаївського собору поставили (так би мовити альтернативно) високу водогінну башту. Мов на сміх, скриводушено, пошматовано рельєф і простір. Зате «дивіться, моя труба така ж висока, як і собор!»

I I I . С В І Т Б Е З Д Е Р Е В

«краса дерев, крапок природи, серед її кам’яного заперечення», – так визначив сутність дерева в місті Валеріян Підмогильний. а місто без дерев – то вже, мабуть, суцільне заперечення.

На україні дерево віддавна було одним із найсуттєвіших елементів ар-хітектурного середовища. традиція диктувала поєднання споруд з рельєфом, з усім маштабом простору, з кожним деревом.

Глибокий підтекст є в прадавньому звичаї, коли батько заповідав синові: «Посади дерево»!

культура стосунків з природою, як емоційно-духовна структура, сягає у нас глибоко в давнину. Знаходить свій вияв у своєрідному культі дуба, калини,

576

Світлина Юрія вІвтаШа

1 9 8 8 - 1 9 9 0

577

к о Л ь о Р и С Т е П у

тополі, верби, вишні, барвінку, ковили, соняха... кожне з них – цілий таємничий світ. кожне по-своєму осяває Божий храм.

Проте культура цих стосунків нині розруйнована. Взяти бодай традицій-не українське народне квітникарство. Воно понищене, як і все інше.

та в душі живуть знайомі благородні поєднання, обриси і пахощі квітів, їх символіка, що мали, по суті, як і у японців, величезний вплив на формування національного світочуття. Півники рано навесні, квіти верби, вишні, яблуні, ка-лини, влітку – кручений панич, мальви (рожі), мак, солончики, майори, верне-сонце, любисток, м’ята, нічна фіялка, нагідки ,чорнобривці, айстри, жоржини...

Безліч варяцій. Виразна естетика простору. усе це зело ритуально ро-бить певні позначки у нашому рухові в часі, у світі, приєднує до містичних основ і безмежности всесвіту (на противагу утилітарним ритмам сьогодення).

Мав Дніпропетровськ старий парк, заснований ще у 18 столітті україн-ським козаком-садівником Лазарем Глобою. і дивно, як треба було доглядати парк, що від його «прекрасної старости» не лишилося й сліду. та й дуже мало від парку. Величезні дерева тут пиляли ще й не так давно. Натомість парк начинили громіздкими і потворними розважальними спорудами.

Від озера лишилося замулене водоймище. Над ним нависає споруда, схожа на велетенську жабу. і який вже не був фонтан з Гераклом та левом, але він не воював з природою, знав своє місце.

Знищено таким же чином у Дніпропетровську Ботанічний сад, кілька десятиліть тому з великою любов’ю і ентузіязмом насаджений і вирощений сту-дентами, викладачами, професорами вузів, справжня оаза, невелика, але така потрібна у великому місті.

Знищено парк Войцеховича.Величезних втрат зазнав у результаті численних т. зв. модернізацій парк

шевченка. З його куточків вилучено будь-яку невимушеність та природність.Чого вартий лише помпезно-претензійний ресторан «Маяк» на високій

точці над скелями. Наче храм якомусь богові споживацтва, цей заклад возвиша-ється над притихлою, причесаною і якоюсь ніби приниженою довколишньою природою. аякже, тут обідає її цар, і безглуздий приборкувач!

тривалий час ходить по Дніпропетровщині пошесть – нищення великих дерев. Робить це якась кафкіянська установа «Зеленбуд». Примарні її служителі з’являються то там, то тут у різних кутках міста. Спиляють дерево і тут же палять. кажуть, цим своєрідним «куклукскланівцям» хтось платить залежно від кількос-ти впольованих дерев.

Дивні метаморфози відбулися якось ніби непомітно з багатьма вулиця-ми, з центральним просп. карла Маркса. Зникло чимало старих акацій, саме тих

578

дерев, що надають проспекту і всьому місту витонченої своєрідности. Зрубано старезні (цілком здорові) осокори. Близько вокзалу вигляд алеї зовсім переро-джений (як тепер кажуть, мутантний). Невідомо, як і рука здіймалася пиляти ве-летні осокори на старій вулиці Харківській, на артема. так само – у вуличці біля вокзалу, що відведена пішоходам.

адрес збиткування – незчисленна кількість. Ціла алея полягла біля Дні-пропетровського райкому партії у селищі Ювілейному. Повністю «ліквідовано» маленький затишний парк у кінці просп. ім. газети «Правда», незважаючи на обу-рення мешканців.

Соромно перед деревами, які були суцільним мудрим і ласкавим сяй-вом. їхні душі, здається, блукають десь тут і нас же, злих, нерозумних, жаліють.

Характерно, що нищаться старі акації, осокори, тополі, верби, ясени, клени – тобто дерева, що найбільше виражають лице південного українсько-го пейзажу, з його степом і плавнями, несуть невичерпне багатство асоціяцій і сприймаються тут, як особливо рідні.

Бо не забудьмо: дерева – це і згустки часу. і чим вони довше той час на-стоюють, тим добріший дарують трунок.

Між тим, маємо отаку собі безтурботну інкубаторську легковажність: «а навіщо нам стара гниль? Посадять молоденькі замість них».

а спалювання очеретів, заорювання болотистих місць, завалювання їх сміттям... і попутно по суті вбивання всього живого. та коли вже рельєф, земля вмирає під залізними пазурами «господаря», то зникне саме джерело культури, добра і життя.

Час би стривожитись: чому ми руйнуємо, аж кушпела встає? Чому в укра-їні, споконвічно оберненій лицем до храму Природи, перестали відчувати і бе-регти красу?

Справді, для шкоди обирають чомусь найкрасивіші місця. так, на лівому березі Дніпра побудували лівобережний Дніпродзержинськ (замість закрити на правому березі деякі чадні заводи чи зробити замкнені цикли виробництва та перестати буквально мором морити дніродзержинців). Зникло заповідне місце з шелюгами, пісками надзвичайного білого та жовтавого кольорів, таємничістю сіро-зелених трав, найчистішими за европейськими стандартами підземними водами.

туди слід було ходити, як на прощу, хіба що малювати, просто мовчати та вдихати пахощі зела. Була це природна степова перлина, напоєна якоюсь над-звичайною чистотою. шелюг синів, аж світився. Пісок мінився, яснів. Пташки ніж-но дзвонили у свої дзвіночки.

Було це місце не меншої сили, аніж Ніда Чурльоніса чи будь-які інші

м и к о л а ї в С ь к а ц е р к в а

с. китайгородС. аЛіЄВ-кОВикаСвітлина 1990 р.

580

уславлені місця. Скількох митців, скількох добрих людей воно могло породити. і цю красу перетовчено екскаваторами під коробки Дніпродзержинська. Ще далі, в самій середині шелюгів, побудовано величезний курятник (Дніпродзержин-ську птахофабрику), а під Єлизаветівкою залишки шелюгів засипаються купами сміття.

а споконвічний дубовий плавневий ліс понад Дніпром та Оріллю! тепер у цих заповідних «дубинах» через масове випасання трави худобою рідкісні й реліктові рослини гинуть. Ще трохи отакого режиму – і дубин не стане. Й жоден найсамовпевненіший, найможновладніший начальник не поверне їх назад у світ своїм начальницьким циркуляром. і вже ніколи не дослідять учені, чому така ра-зюча схожість рідкісного рослинного світу тут, у плавневих приорільських лісах, і приміром на чорноморському острові Джарилгач. Бо Лета поглине знехтува-ний Божий дар. Не лишить часу навіть на виправдання.

Ображена, замучена природа, вивершені на її ранах тупі громаддя су-часних будівель, прикидана брехнею історія, знівельований побут – точно вка-зують рівень нашого духовного зубожіння. а невиразна сумирність чи аґресив-на сірість «палаців», контор та інших смердючих громадь на розтерзаній землі – то є зліпок з наших скалічених, страшних і пригноблених душ. По землі вже крокують Франкенштейни від мертвої культури.

Навіть красою і добром природа не змогла захистити себе від істоти, переродженої на політико-технічному полігоні часу так, що перестала почувати себе дитям Божим.

та повернімось на мить у ідилію. Ось ти йдеш степом. Раптом неповтор-но таємничий, плавний вигин землі відкриває хату, цілу вулицю. Ця жива земля кудись біжить і то несподівано відкриє лице і гляне на тебе з-за пагорба, то схо-ває. На тих пагорбах пливуть кудись хати. Раптом вони спиняються серед тополь та осокорів, завмирають, слухають небо...

На щастя, таке ще можна побачити, відчути. Земля ще дарує нам гармо-нію чуттів, радість вільного простору. але чи розуміємо ми, що отой вигин землі, отой її незрозумілий погляд є величезним, єдиним і неоціненним нашим скар-бом?

1990

С в я т и й м и к о л а . С. Бабайківка. кінець ХVііі – поч. ХіХ ст. ДХМ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

583

Л і д і я я ц е н к о

Ч А С О П И С « П О Р О Г И »І В А Н А С О К У Л Ь С Ь К О Г О :К Р Е Д О М И Т Ц Я І П У Б Л І Ц И С ТА

Замість післямови

я владар каменюІ тут мої пороги...

І . Сокульський

Злам 80–90-х рр. XX ст. – останнього десятиліття совєтської

імперії, коли національно-визвольний рух здобув найбільш

відверті форми, ознаменувався появою неформальних

часописів, визначного явища тодішнього «самвидаву»

у Прибалтиці, україні, Росії, Грузії.

їх виникнення в часі співпало з діяльністю правозахисних

Гельсінських груп, в україні – української Гельсінської Спілки

(уГС), потім уРП – української Республіканської Партії. Серед них

«український вісник» Вячеслава Чорновола, «Євшан-зілля»

ірини та ігоря калинців у Львові, у Дніпрі... (Січеславі) – «Пороги»

івана Сокульського (1940–1992), поета,

громадського діяча-дисидента, правозахисника

та політв’язня. Після повернення з ув’язнення

Сокульський добре розумів, що для згуртування патріотичної

інтеліґенції, донесення її думок до суспільства потрібен

самвидавний друкований орган. Про газету тоді не могло

бути і мови. Постав часопис, який був єдиним на той час не

підцензурним виданням на теренах не тільки Придніпров’я,

але й на Сході україни. Перше число «Порогів» побачило світ

восени 1988 р.

Часопис став улюбленим дітищем останнього «вільного»

періоду життя і творчости митця, виявом його багатогранної

586

особистости. у праці над «Порогами» виявився і неабиякий організаційний хист публіциста і митця. Значною мірою завдяки цьому редколегія часопису, зазнаючи природних змін і ротацій, стала творчим співдружжям однодумців. Варто згадати Раїсу Лишу та Юрія Вівташа, донеччанина Ярослава Гомзу і звичайно, «неформального» учасника праці, дружину редактора Орисю Василівну, незмінного художника «Порогів» – ковику-алієва, Надію Рожанську, що друкувала видання. і, здається для тих,хто був причетним до праці над числами цього з любов’ю готованого часопису, ясним спогадом творчого надхненнямають бути ті часи у світлиці, де все «дихало іваном», в будинку Сокульських «на Вінниці» – околиці Дніпропетровська.іван радів ідеям та внеску кожного. Часопис був його найдорожчою справою, здобутком митця, що укладався в річище його творчости. Його, авторською, була назва часопису, якою він дорожив. Мріяв (і навіть зареєстрував, тільки не встиг здійснити) про видавництво з такою назвою. адже вона розкриває один із знакових образів його творчости, що сягає «архетипів свідомости» українця (вислів Сокульського), – образу каменя,як символу нескорености, незламности духу, утаємничености миті, скарбу, недосяжного для руйнівників.«Який багатий камінь екзисттенційним змістом».коли ми відчуваємо найвище, найвеличніше, найсвятіше, найшляхетніше, воно асоціюється з каменем. («камінь єго же небрегоша зіждущії, сей бисть во главі кута»,Єв. від Марка 12:10 ), пише поет в одному з листівродині із заслання.«Пороги» – камінь, що не мовчить» (і. С.), історичний знак Подніпров’я – і наскрізний образ його творчости.«Владар каменю» – промовиста назва поетичної збірки митця.Поетове особистісне вміння поєднати життя і творчість означилося в структурі і змісті часопису, де особливо гармонійно (на відміну від інших), або переважно публіцистичних, або суто мистецьких самвидавів, врівноважено поєднані культурно-мистецьке і громадське життя, «хроніка сучасних подій»та історія україни.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

587

к о Л ь о Р и С Т е П у

Зміст часопису відзначала широта й різноманітність матеріялу: «гарячі листи» Левка Лук’яненка (тоді ще просто із заслання), Юрія Бадзя, Евгена Сверстюка, й вже історичні: «Лист творчої молоді Дніпропетровська», що визначив долю івана, – багаторічного політв’язня, «Маніфест шістдесятників», перші публікації невідомих віршів Василя Стуса, поезії Ярослава Лесіва, матеріяли з історії мистецтва Придніпров’я, статті про руйнування останніх пам’яток історії, документи відродження українських національних церков – уаПЦ й уГкЦ, а поруч рідкісні повідомлення про святкування шевченківського ювілею 1914 р. в катеринославі тощо.Естетичні погляди івана Сокульського, його розуміння єдности слова й образу, притаманної українському народному мистецтву й геніяльно втіленої в творчості шевченка – поета й художника (оригінальна розвідка івана про шевченківський твір «княжна» в одному з листів) – визначили особливу увагу до художньої концепції і оздоблення часопису. творцем обличчя «Порогів» був і художник Сергій ковика-алієв. Це засвідчує вже обкладинка часопису, в перших фігуративних варіянтах якої немов реалізується поетичний образ єднання двох, що викрешує пломінь творчости, з якого виростає дерево життя. а далі – сторінкові ілюстрації, заставки, немов емблеми, титули розділів.В оформленні можна знайти з пієтетом відтворені традиції «розстріляних двадцятих» й старовинної української гравюри, проте головне, відмінне, «порогівське» – енерґія, універсальність митця, який працює з матеріялом так, що передає у відбитку на папері різьблення дерева у деревориті, пластику матеріялу, викрешуючи блискавичні спалахи білого серед чорного мороку. Біле працює тут, як порожнеча в скульптурах Олександра архипенка. і штриховка, нагадуючи фактуру дерева, стає випроміненням, еманацією світла.Експресивність образів особливо відчувається у своєрідній серії портретів шевченка, що навіяні шевченківськими автопортретами.Оригінальні гравюри китайгородських церков і Самарського

588

манастиря, кам’яні баби й пейзажі степового Придніпров’я створюють неповторний історичний краєвид «Порогів», населений українським хором святих козацьких парсун, відроджених у гравюрі.З ними чергують світлини, зроблені художником.Дереворити Сергія ковики-алієва утворюють самостійний мистецький чин. Вочевидь не буде перебільшенням сказати, що альманах «Пороги» став етапом у творчості ковики-алієва,а для часопису це творче єднання означало ствердження йогоне лише як документу доби, але й видання, яке несе на собі ознаки мистецького твору, що теж відрізняло йогосеред собі подібних.Все це разом визначило альманахові «Пороги» вагоме культурологічне місце, викликало резонанс у суспільстві, здобуло йому відомість в україні і світі1.

1 Стаття написана до виставки «ПОРОГИ ІВАНА СОКУЛЬСЬКОГО»

у музеї «Літературне Придніпров’я», Дніпропетровськ, 2000 р.

та ілюстрована обкладинками часопису «ПОРОГИ».

(1988–1992. Дереворити).

590

Редколегія часопису «П О Р О Г И»

І в а н С О К У Л Ь С Ь К И Й / го л о в н и й р е д а к т о р /

Редколегія часопису «П О Р О Г И»

Раїса ЛИША

Юрій ВІВТАШ

СергійАЛІЄВ-КОВИКА/х удожник/

Лідія ЯЦЕНКО

Ярос лав ГОМЗА

Гр и г о р і й Г Р Е Б Е Н Ю К

Орися СОК УЛЬСЬКА

Петро РОЗУМНИЙ

1 9 8 8 - 1 9 9 0

593

П О К А Ж Ч И К А В Т О Р І В

А Л І Є В - К О В И К А С е р г і й (1956) – художник, член редколегії альманаху «ПОРОГи».Народився в с. Бабайківка на Приоріллі. Вчитись малюванню почав у ізостудії Бу-динку піонерів у Ю. М. клочка, далі студія Григорія Чернети. 1988 року закінчив Московський поліграфічний інститут, майстерня Мая Мітурича. Повернувшись до Дніпропетровська, стає художником та членом редколеґії самвидавного альмана-ху «Пороги».Важливе значення в становленні самосвідомости мистця мало знайомство з мис-тецтвознавцями Віктором Соловйовим та Лідією Яценко, художником Володими-ром Лободою, поетом іваном Сокульським.На початку 90-х брав активну участь у національно-громадських процесах на Дні-пропетровщині. Персональні виставки:фотографія – «Йдучи», музей «Літературне Придніпров’я», 2000 р.;малюнок, гравюра – «Пам’яті Лідії Яценко», Дніпропетровський художній музей, 2007 р.

А Н Т О Н Е Н К О - Д А В И Д О В И Ч Б о р и с (1899–1984) – український письменник, громадський діяч, активний учасник руху опору, наставник шістдесятників, лавреат Державної премії ім. т. Г. шевченка.2 січня 1935 р. був заарештований. Повернувся до києва у 1957 р. Друкувався мало через переслідування органами кГБ. 1967 р. вийшла друком книга прози «На дов-гій ниві». 1970 р. – «Як ми говоримо». Відомі твори: «За ширмою», «Сибірські нове-ли», повість «Смерть», «Січ-Мати» та ін. Вже після смерти з’явилися кілька видань його творів «Нащадки прадідів» (1998), а також спогади «Багаття. Борис антоненко-Давидович очима сучасників» (1999).З Б. антоненком-Давидовичем підтримували жвавий зв’язок дисиденти з усієї украї-ни. За визначенням Вячеслава Чорновола: «Це живий ланцюг, це передача естафети з рук в руки кільком поколінням – від 20-х років до початку 80-х».В «Порогах» ми в Дніпропетровську вперше відкривали для себе і для інших його прозу та листування.

594

Б А Р Л А Д Я Н У - Б И Р Л А Д Н И К В а с и л ь (народився 1942 р. в с. шийка Григоріопольськогорайону, Молдова).Філолог, мистецтвознавець, поет, прозаїк, автор самвидаву, дисидент-правозахисник, громадський діяч, член уГГ та уГС.Батько Василя Барладяну був репресований 1945 р. як син генерала-хорунжого ар-мії уНР андрія Гулого-Гуленка і загинув на уранових рудниках в Монголії.у 1969–74 рр. Василь Барладяну завідував кабінетом мистецтвознавства в Одесь-кому університеті, викладав історію світового й українського мистецтв, клясичну европейську літературу, етику й естетику в Одеському інституті інженерів морсько-го флоту. Досліджував українське народне і професійне мистецтво, середньовічні літературно-мистецькі та релігійні зв’язки україни з Болгарією, Сербією, Грецією, італією та румунськими землями. Однак дисертацію «Образ людини в живопису й лі-тературі Другого Болгарського царства 1118–1396» не вдалося захистити, оскільки вона привернула увагу кГБ.Під псевдонімом Ян Друбала написав численні статті для самвидаву з історії наці-онального питання в Російській імперії та в СРСР. Підтримував зв’язки з багатьма дисидентами і патріотами, зокрема з Ніною Строкатою-караванською.1974 р. виключений з кПСС, звільнений з роботи в Одеському університеті без права працювати в ідеологічній сфері. 1976 р. під час обшуку в його помешканні вилучають збірку поезій «ший, дружино, швидше прапор», автобіографічну повість «компромі-су не буде» та науково-публіцистичні статті і звільняють з роботи в Музеї народної архітектури та побуту в києві без документів для працевлаштування.у грудні 1976 р. В. Барладяну передав керівникові уГГ Миколі Руденкові копію своєї заяви на ім’я прокурора Одеської обл. з протестом проти переслідувань за націо-нальними мотивами та статтю «До людей доброї волі» і автобіографічний нарис «а як же інакше» (1977 р. надрукований в Парижі).1977 р. заарештований і засуджений на 3 роки позбавлення волі. За три дні до закін-чення терміну 1980 р. знову засуджений за новою «справою» на 3 роки ув’язнення.1987 р. разом з М. Горинем, і. Гелем, З. Попадюком, С. Хмарою, В. Чорноволом ство-рив українську ініціятивну групу за звільнення в’язнів сумління.Був членом редколегії самвидавних часописів «український вісник», «кафедра», «українські перспективи». автор численних книг прози, поезії та понад тисячі на-укових і науково-публіцистичних праць. Член Спілки письменників та Спілки жур-налістів україни.

Б Е Р Е С Л А В С Ь К И Й М и к о л а (1924–2006) – історик, українознавець, публіцист, дисидент,

учасник українського визвольного руху 60–80 рр.

Микола Олександрович Береславський народився в с. Новоспасівка (Осипенко) на

Бердянщині в Приазов’ї. Жив у Дніпропетровську. Навчався в українській Господар-

ській академії (Чехословаччина), в Бердянському та Донецькому педінститутах.

За свій український патріотизм зазнав нацистських та совєтських в’язниць і концла-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

595

П ок ажчик авторів

герів. На знак протесту проти нищення української мови й культури вчинив спробу

самоспалення на Хрещатику у києві. Був схоплений і засуджений.

Про себе скромно писав: «Я не маю якихось чинів, ранґів, звань. Працював чесно

для добра україни. так було все життя, так виховав своїх дітей, з тим завжди йшов

до людей».

Публіцистичні твори М. Береславського друкувалися головно в дисидентському сам-

видаві, за кордоном, передавалися зарубіжними радіостанціями. історичним пра-

цям дослідника притаманна ґрунтовність, арґументованість та жива актуальність.

В них порушуються болючі духовно-культурні, політичні проблеми часу. Дослідник

звертається до маловідомих і малодоступних документів, прагнучи з’ясувати при-

ховану правду історичного процесу. («Хто і як встановлював совєтську владу в укра-

їні», «Про імперську політику та великодержавну психологію», «З історії української

Греко-католицької Церкви», «іван Мазепа» та ін.).

Б О Й Ч У К Б о гд а н (1927) – визначний український поет, прозаїк, літературний критик,

перекладач з кількох мов.

Чільний представник Нью-Йоркської групи поетів, що була заснована в 60-ті роки.

автор поетичних збірок «Час болю» (1957), «Спомини любови» (1963), «Вірші для Ме-

хіко» (1964), «Мандрівка тіл» (1967), «Подорож з учителем» (1976), «Вірші вибрані й

передостанні» (1983), «Просто осінь» (1991). у його доробку – кілька романів, п’єси

та ін.

В 70–80-ті роки був співредактором журналу «Сучасність». Впродовж 1990–99 років

видавав журнал «Світовид» (Нью-Йорк – київ). З 2000 р. живе в Глен-Спеї та києві.

Вже в україні видав сім нових книг: поезії (зокрема «Вірші кохання і молитви», 2002),

прози, спогадів, перекладів. Остання книга – збірка перекладів видатного амери-

канського поета Е. Е. каммінгса (київ, «Факт», 2005).

В І В ТА Ш Ю р і й (1951) – дисидент-«сімдесятник», прозаїк і поет, публіцист, автор

експериментально-аванґардових за напрямом різноманітних мистецьких робіт.

За незалежну, нонконформістську діяльність, творчість та стиль життя зазнав від

кагебістів особливо жорстокого тиску та позасудового переслідування, живучи на

Дніпропетровщині, впродовж 70–80-х років. Замолоду працював у кількох офіцій-

них газетах.

Певний час твори поширювалися в самвидаві, головний твір «Черные одуванчики»

(1973–1975 рр.) надруковано лише 1992 р. в журналі «Родник» (Латвія). Фраґменти

твору українською мовою друкувалися в кількох виданнях пізніше.

В 1988–90 роки член редколегії і один із засновників незалежного альманаху «По-

роги» (Дніпропетровськ).

Офіційні численні публікації в журналах та газетах від 1991 року: «україна», «Сучас-

ність», «Світовид», «Дзвін», «кур’єр кривбасу» та ін.

у кінці 80-х – поч. 90-х брав участь у створенні та діяльності осередків Народного

596

Руху україни, товариства «Просвіта», громади уаПЦ та комітету порятунку Дніпра і

Придніпров’я.

З 1992 р. живе в києві. Член редколегії всеукраїнської православної газети «Наша

віра».Г О М З А Я р о с л а в (1927) – громадський діяч, літератор, дослідник історії, в’язень

совєтських лагерів (1945–1955 рр.).Був членом редколегії альманаху «Пороги».Народився в селі Манастирець Стрийського району на Львівщині. школу не зміг за-кінчити. 1942 р. Ярослав Гомза удвох з батьком змушені були виїхати «добровіль-но» на роботу до Німеччини. Працював у бауера в Померанії. Нав’язав контакти з українськими організаціями «українське національне об’єднання» та «українська громада».у квітні 1945 р. заарештований органами «Смерш» і засуджений військовим трибу-налом на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення у правах. Покарання від-бував у Сиблагу (антибес) та Степлагу (кенгір і Джезказган).Після звільнення в 1955 р. виїхав на Донеччину в с. Очеретине, де живе й тепер. Працював робітником.1968 р. закінчив середню школу, згодом київські курси німецької мови (1969 р.) та Донецький держуніверситет (1974 р.). Від 1972 р. працював учителем німецької та української мов і української літератури в Очеретинській Сш.тривалий час перебував під пильним наглядом та переслідуванням кГБ. Виклики, попередження тощо тривали аж до 1990 р.1989 р. – один з чільних творців осередку уГС на Донеччині, яка згодом переросла в уРП. Доклав праці до створення місцевих осередків НРу, товариства української мови ім. т. шевченка, ОуН (став головою цієї організації).Саме уГС, до якої належало тоді всього 14 патріотів, перша провела у Донецьку 22 січня 1989 р., у День Злуки ЗуНР і уНР, мітинг біля пам’ятника т. шевченкові під синьо-жовтими прапорами.1990 р. при загальній підтримці Донецького відділення уГС-уРП видавав літератур-но-мистецький та громадсько-політичний журнал (щоквартальник) «каяла». Видан-ня припинило існування, як і «Пороги» – через брак коштів.Нині Ярослав Гомза – член сенату ОуН, автор численних публікацій у пресі.

Г О РД А С Е В И Ч Га л и н а (1935–2001) – поетеса, публіцист, громадська діячка, в’язеньсовєтських коцлагерів.1952 року 16-літньою студенткою педучилища була заарештована й засуджена на 10 років позбавлення волі «за викладання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію». Звільнена 1954 р. Працювала за «оргнабором» в Донбасі на будівництві. 1971 р. закінчила Московський літературний інститут.автор дев’яти поетичних збірок та декількох книг прози, публіцистики, критики, се-ред яких «Соло для дівочого голосу». Лавреат премій ім. О. Білецького у галузі кри-тики та ім. В. Марченка у галузі публіцистики.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

597

П ок ажчик авторів

В останні роки життя разом з Ніною Строкатою-караванською підготувала до друку книгу «Нескорена Берегиня» (115 героїчних біографій жінок українок, які зазнали терору і переслідувань совєтською імперією). книга вийшла після смерти Галини Гордасевич у 2002 р. (торонто–Львів).Зв’язок з редакцією «Порогів» почався від зустрічі з нею на Всесвітньому симпозіюмі української поезії «Золотий гомін» 1990 р. у києві.

Г Р Е Б Е Н Ю К Гр и г о р і й (1925) – громадський діяч, кандидат технічних наук, авторта співавтор понад 100 друкованих праць в галузі металургії, 12 винаходів.З 1995 р. – заст. редактора газети – «Незборима нація», 1994 – редактор газети «Не-скорена нація». Був членом проводу Всеукраїнського політичного об’єднання «Дер-жавна самостійність україни».Народився в с. тимошівка кам’янського р-ну Черкаської области. Нині живе у кра-маторську.1988–90 рр. – член уГС, голова Донецької обласної організації уГС, в 1990–91 рр. – заступник голови уРП. 1988р. долучився до створення альманаху «Пороги».

Г У РА Ст е п а н – поет, музикант, громадський діяч, учасник українського визвольного руху1970–80 років.Народився і жив на Херсонщині. Зазнав переслідувань совєтської системи.В кінці 80-х очолював Херсонський осередок уГС.Подальша доля редколегії невідома.

Д З Ю Б А І в а н (1931) – визначний літературознавець і критик, дійсний член НаН україни.Один з духовних лідерів українського відродження 60-х – 90-х років. автор праці «інтернаціоналізм чи русифікація», яка поширювалася в самвидаві і видана різними мовами закордоном, де автор переконливо показав імперську політику денаціона-лізації в СССР. 1972 р. був заарештований і випущений до суду після покаянного листа.автор знаменитого «Маніфесту шістдесятників», також знаного інтеліґенцією через самвидав. у колі дослідницьких зацікавлень івана Дзюби – питання розвитку націо-нальних літератур в умовах СССР, сучасний літературний процес в україні, філософія, теорія та історія культури, світовий контекст твочости українських письменників.В 1993 р. був міністром культури. Перший президент асоціяції українознавців.

З Е Л Е Н Ч У К М и х а й л о (1924) – хорунжий уПа, голова Братства уПа карпатського краю, громадський діяч.Народився в с. Зелена Надвірнянського району.З 14-ти років – член місцевої «Просвіти». З початком Другої світової війни вступив до сільської «Січі», пізніше – до молодіжної організації «Юнаки». у час німецької окупа-ції – станичний юнаків села. В 1944 р. станиця брала участь у розгромі окупаційної охорони Битківського нафтопромислу і здобуту зброю передала вишкільним со-тням уПа.Від 1944 р. – член ОуН. Воював у сотні «іскри» і в курені Л. Гриніщака – «Довбуша» (ройовим, чотовим, бунчужним), в 1949 р. – призначений районним референтом ін-

598

формслужби Надвірнянщини. В 1952 р. до 10-ліття уПа нагороджений медаллю «За боротьбу в особливо тяжких обставинах», тоді ж отримав звання хорунжого.1953–1954 рр. – боровся в підпіллі (в криївці разом з полковником «Громом» – Ми-колою твердохлібом).1955 р. заарештований і засуджений до смертної кари, однак розстріл замінений 25 роками лагерів. Пробув там майже 17 літ.Одним із перших долучився до уГС.1990 р. організував перший збір колишніх вояків уПа. Через півроку став головою Всеукраїнського братства ОуН–уПа і добився визнання його конфедерацією евро-пейських ветеранів.

К У Л ЬЧ И Н С Ь К И Й М и к о л а (1940) – політичний та громадський діяч, журналіст, членНаціональної спілки журналістів україни, депутат місцевої ради (м. Полтава) та де-путат Верховної Ради україни кількох минулих та теперішнього скликань, дисидент, учасник українського національного руху 60–80-х років.Народився у м. Новомосковську на Дніпропетровщині. 1970 р. засуджений на два з половиною роки разом з іваном Сокульським у зв’язку з причетністю до «Листа творчої молоді Дніпропетровщини» на захист української мови й культури.у 90-ті роки – один із чільних засновників Народного Руху україни, товариства укра-їнської мови ім. т. шевченка та осередків «Просвіти» у Полтаві.

К У Ц Ю К - К О Ч И Н С Ь К И Й К и р и л о – поет, громадський діяч, член ОуН.Народився в с. Якимівка на Волині (тепер тернопільська обл.). Закінчив політехніч-ний інститут, інженер, більшу частину свого життя працював архітектором.1941 р. у складі однієї з Похідних груп ОуН дійшов до Житомира. Вдалося уникнути роззброєння, але довелося переховуватися: спочатку – від гестапівців, а потім – ен-каведистів.Потрапив у трансністрію – табір військовополонених у Галаці. Від розстрілу його тут врятувала майбутня дружина Магдалена Ласло. Прийняв румунське громадянство.Перу поета належать збірки: «Надвечірній заспів» (1977), «Вогні смеркання» (1978), «Непоборна надія» (1981), «Розквіт в буревіях» (1983), «Ліра» (1984), «Рушник на ка-мені» (1984), «шумлять тополі» (1988), поеми «Довге блукання Одіссея» (1988) і «По-лин», уривок з якої було надруковано в «Порогах».

Л Е С І В Я р о с л а в (1943–1991) – поет, в’язень сумління, учасник українськогонаціонального опору 60–80-х рр., священик уГкЦ та один з активних ініціяторів її відродження в кінці 80-х – початку 90-х років. Член уГГ та уГС.автор поетичних збірок «краплини на ґратах» та «у небі пісня обірвалась». 2005 р. у Львові вийшла книга «шлях на Голготу», де вміщено також статті і листи Ярослава Лесіва.Народився в с. Лужках на івано-Франківщині. 1967 р. засуджений разом із Зиновієм красівським за участь у підпільній організації український Національний Фронт на шість років суворого режиму. Після звільнення працював на лісокомбінаті, пере-бував під постійним адміністративним наглядом. В березні 1980 р. Ярослава Лесі-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

599

П ок ажчик авторів

ва знову заарештували (підкинувши наркотики) і засудили на 2 роки ув’язнення. 1981 р. відбувся ще один суд, який додав 5 років лагерів суворого режиму.1991 р. священик і поет Ярослав Лесів загинув у автокатастрофі.О. Ярослав Лесів, як один з активних діячів відроджуваної уГкЦ, виявив моральну та матеріяльну підтримку новопосталим «Порогам», внісши в їх зміст і в саму «ауру» особливий західньоукраїнський релігійно-духовний струмінь.

Л И Ш А Р а ї с а (1941) – поет, есеїст, культуролог. Член НСПу з 1999 р.Лавреат премії ім. Василя Стуса уаНті 1990 р. учасник українського руху опору 70–80 років.Народилася в с. Єлизаветівка Петриківського району Дніпропетровської области.Закінчила Дніпропетровський університет – філфак, російське відділення (1959–64). у 70–80-ті роки зазнала переслідувань за «націоналізм» та літературно-мистецький нонконформізм. 1970 р. була відсторонена від журналістської праці в обласній газеті «Прапор юности». До падіння комуністичного режиму не мала змоги друкуватись.1988–90 рр. – один із засновників та член редколегії самвидавного альманаху «Пороги».Вперше вірші надруковані у львівській незалежній «кафедрі» (1988) та «Порогах» (1989). Після цього були публікації у різних виданнях «україна», «Сучасність», «Осно-ва», «Дзвін», «Світовид», «київ», «артанія», «кур’єр кривбасу», «Образотворче мисте-цтво», «Літературна україна».Перша і досі єдина книжка вибраних поезій «трисвіт» вийшла 1994 р. («український письменник») де вміщено твори зі збірок «Скитська баба» (1976), «З води й повітря» (1976–77, 89), та «Вертепне» (1977, 1989, 1990).Поезії увійшли також до антологій: «Shifting borders» («Злам меж»). Східньоевропей-ська поезія вісімдесятників (Сша, 1993); «Det okända Ukraina» («Невідома україна»). Вибрана антологія сучасної української поезії, (швеція, 1995); двох антологій сучас-ної української поезії німецькою мовою у перекладі і впорядкуванні анни-Галі Гор-бач (2003, 2005) та антологій португальською мовою у перекладі Віри Вовк.Має готову до друку збірку поезій «Зірнула зірниця», нові вірші та інші рукописи. автор численних творів малярства. автор есеїв та статтей з питань образотворчого мистецтва, поезії, культури, релігії, що друковані в часописі «Наша віра» та ін. ви-даннях.З 1992 р. працює в редакції релігійно-філософського часопису «Наша віра».В кінці 80-х – 90-х долучилась до створення та діяльности осередків Народного Руху україни, товариства «Просвіта» та громади уаПЦ. Була членом комітету порятунку Дніпра і Подніпров’я.

Л У К ’ Я Н Е Н К О Л е в к о (1927) – правозахисник, політичний діяч. За освітою юрист.Член НСПу.Працював на Львівщині, там і був заарештований у 1961 р. як організатор україн-ської робітничо-селянської спілки разом з п’ятьма її членами (і. кандибою, і. Боро-вицьким та ін.).Метою уРСС було добиватися незалежности україни законним шляхом – на підставі

600

ст. 17 конституції, що гарантувала кожній республіці право на вихід зі складу СРСР. Засуджений до розстрілу, заміненого згодом на 15 років лагерів.Звільнившись, жив у Чернігові, працював електриком. Став членом уГГ. у грудні 1977 р. його знову заарештовано. ув’язнення відбував у каторжному лагері ЗС 385/36 в с. кучино Пермської обл. Звільнений з початком горбачовської «перестройки».Член уГС, перший голова уРП. Від перших років незалежности – депутат Верховної Ради україни. Перший посол україни в канаді. автор численних публікацій у періо-диці та кількох книг.

М Е Л Ь Н И Ч У К Та р а с (1939–1995) – поет, виразник українського визвольного руху60–80-х років, дисидент, політв’язень, жорстоко переслідуваний совєтською владою, Лавреат шевченківської премії (1992 р.) за книгу поезії «князь роси».Народився в с. Яблонів на Гуцульщині. Батько поета загинув на війні.Перша збірка – «Несімо любов планеті» (1968 р.). 1971 р. здав до друку збірку «Чага», наклад якої за наказом кГБ було знищено, а поетові у 1972 р. присуджено три роки Пермських лагерів. В цей час тарас Мельничук був студентом Літературного інституту в Москві.1975 р., поет повернувся в рідне село уторопи, а в 1978 р. його знову заарештували.Вирок – 4 роки тюрми (у Вінниці).у видавництві «Смолоскип» в торонто 1982 р. вийшла збірка поезій «із-за ґрат».1990 р. в україні побачила світ збірка «князь роси», а 1995 р. вийшла «Чага».Перенесені страждання далися взнаки. і вже у «вільній україні» поетові спалили рід-ну батьківську хату в уторопах. Невдовзі після цього тарас Мельничук помер в коло-миї. Похований у своїх улюблених уторопах, де князю Роси поставлено пам’ятник, до якого, наче струмок, течуть люди.

О М Е Л ЬЧ Е Н К О Гр и г о р і й (1911–2003) – останній козацький лоцман Дніпрових порогів.Нащадок давнього лоцманського роду з селища Лоцманська кам’янка, яка нині є складовою частиною Дніпропетровська. Великий патріот україни і глибоко віруюча людина – в усі часи. Один із засновників товариства української мови ім. т. шевченка та Народного Руху україни на Січеславщині в кінці 80-х – на початку 90-х років.автор унікальної книги спогадів «Лоцмани порогів Дніпрових», уривки з якої впер-ше були надруковані в альманаху «Пороги». Окремим виданням книга вийшла у Дні-пропетровську 2000 р.

П О Н О М А Р Е Н К О М и х а й л о (1920)Народився в селі Підставки Золотоніського району на Черкащині.Вчитель, краєзнавець, бібліограф. Фундатор і директор Золотоніського краєзнавчо-го музею (1960 р.), районного краєзнавчого товариства «Супій».Дослідник історії Черкащини. Один з ініціяторів створення «історії міст і сіл україн-ської РСР», де вміщено кілька його нарисів та відомостей про пам’ятки археології.Відкрив понад 300 археологічних пам’яток у краї. Брав участь в експедиціях інститу-ту археології. керував експедицією «Черкаси».

1 9 8 8 - 1 9 9 0

601

П ок ажчик авторів

уклав довідник «Пам’ятки археології Черкащини». З ініціятиви М. Пономаренка в об-ласті виявлено і взято на облік понад три тисячі археологічних об’єктів.уклав словники: гідронімів, ойконімів, антропонімів Черкащини.автор понад трьох тисяч публікацій з історії, археології, ономастики і літературоз-навства в періодиці (в журналах «Мовознавство», «Радянське літературознавство», «уіЖ», в «шевченківському словникові», уРЕ, РЕту та інших виданнях).В альманаху «Пороги» було вміщено його дослідження про князя Дмитра Вишне-вецького, засновника Запорозької Січі, образ якого відбився в народній пісні про Байду. Своє дослідження автор завершив словами:«Давно вже на часі розпрацювати історію Запорозької Січі у справжньому, а не кривому дзеркалі. Видати серію монографій про неї. Створити ґрунтовну бібліо-графію фундатора Січі. Назвати його іменем місця запорізького козацтва, зокрема, майдан у Дніпропетровську. а на майдані – встановити пам’ятник Дмитрові Байді-Вишневецькому».

Р О З У М Н И Й П е т р о (1926) – викладач англійської мови, правозахисник, громадський діяч, активіст українського національного руху 60–90-х років.Член української Гельсінської Групи, згодом уГС–уРП. Один з поширювачів праці іва-на Дзюби «інтернаціоналізм чи русифікація».Відвідав Євгена Сверстюка на засланні. При поверненні його заарештували і, знай-шовши при обшукові мисливського ножа, засудили за «володіння холодною збро-єю» на три роки позбавлення волі.Він був також тим, хто поїхав у Сибір, щоб особисто зустріти Оксану Яківну Мешко, яка звільнилась з ув’язнення, і допомогти їй благополучно повернутися на Батьків-щину.Член редколегії часопису «Пороги». автор багатьох публікацій у пресі.Живе у с. Пшеничному Солонянського району на Дніпропетровщині.

Р О М А Н У Ш К О М и х а й л о (1947) – талановитий український поет-модерніст,дисидент-нонконформіст, маляр та графік.Народився у м. Володимирі-Волинському. Навчався на філфаку Дніпропетровського університету. автор багатьох поетичних добірок, значна частина яких під час диси-дентських блукань втрачена. На творчість Михайла Романушка помітно вплинув ви-сокий польський модернізм та ідейно-світоглядний «католицький антикомунізм».Наприкінці 70-х років під тиском обставин змушений був виїхати до казахстану. По-дальша доля невідома.

Р О ТАЧ П е т р о (1925-2007). Народився на Роменщині Полтавської губ. (за тепер. адм.поділом – с. Слобідка талалаївського р-ну Чернігівської обл.) в селянській родині). Друкуватися почав 1940 р. 1942-го вивезений на роботу до Німеччини. Перебува-ючи в остарбайтерському таборі, дебютував віршами і прозою про голод 1933 р. та розкуркулення в празькому журналі «Пробоєм» (1943). Закінчив Полтавський учи-тельський (1951) та педагогічний (1954) інститути.

602

В 1947–87 рр. був під наглядом кГБ. Різними шляхами переборював заборону дру-куватися в совєтській пресі. Працював учителем, рахівником, бібліотекарем, останні 16 років перед виходом на пенсію (1985) – викладачем Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 1989 р. брав участь в національно-демократичному русі, був членом «Просвіти», учасником багатьох науково-практичних конференцій.1992 р. прийнятий до НСП україни. автор понад 20 книг, серед них: «іван котлярев-ський у листуванні» (1994), «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції» (1998), збірки статтей «і слово, і доля, і пам’ять» (1999), «Рядки за рядками, літа за літами» (2005), книги про зв’язки т. Г. шевченка з Полтавщино. «Від удаю до Орелі» (2000), «Від Яго-тина до Полтави» (2002) тощо. Співавтор кількох енциклопедій, в т. ч. ЕСу та шевчен-ківської.

С В Е Р С Т Ю К Є в г е н (1928) – визначний український публіцист, літературний критик, есеїст,поет, діяч національного релігійного відродження. Один з чільних представників руху українського опору 60-х – 90-х років. За освітою – психолог.автор гострих літературно-критичних есеїв, публіцистичних та культурологічних творів, що поширювалися у 60-ті роки головно в самвидаві («Собор у риштованні», «іван котляревський сміється» та ін.).1972 р. його було заарештовано і засуджено «за антирадянську діяльність» на сім років лагерів і п’ять заслання. Покарання відбував у пермському лагері особливо суворого режиму, заслання – в м. Багдарин в Бурятії.Повернувшись в україну, активно працює як письменник, культурний і релігійний діяч. Від 1989 р. – редактор газети «Наша віра». Голова українського Пен-центру. Лав-реат Державної премії ім. тараса шевченка (1995). автор книг «Блудні сини україни» (1995), «На світі надій» (1999), «шевченко і час», «На хвилях свободи» (2004) та чис-ленних публікацій у різних виданнях.Євген Сверстюк радо відгукнувся на появу незалежного альманаху на Січеславщині, який постав у річищі дій уаНт, яку він тоді очолив.

С К Р И П К А В а с и л ь (1930–1997) – етнограф, кандидат філологічних наук, професор.Народився в с. Базавлук апостолівського р-ну на Дніпропетровщині. Працював у ін-ституті мистецтвознавства, фолкльору та етнографії академії наук уРСР. автор чис-ленних наукових праць. 1970 р. у вид-ві «Наукова думка» вийшла книга «українська, чеська та словацька народна лірика».В період маланчуківського погрому української інтелігенції був звільнений з роботи, і довгі роки йому не давали змоги займатися науковою працею, караючи за інако-думство та викриття совєтського псевдофолкльору, як і псевдонаукових підходів до вивчення й трактування народної творчости. Про це йдеться зокрема у його книжці «Навіжені есеї».Василь Скрипка підтримував постійний контакт з Б. антоненком-Давидовичем, Оксаною Мешко, Володимиром Сіренком та іншими дисидентами.1989 р. він запропонував іванові Сокульському для «Порогів» свої недруковані «На-віжені есеї» та лист В. Стуса до нього.

1 9 8 8 - 1 9 9 0

603

П ок ажчик авторів

С О З О Н Т О В А ( В А Н Д Ю К ) Л а р и с а (1954) – архітектор-науковець.у 80-ті роки працювала у групі реставраторів у проєктному науково-дослідному ін-ституті у Дніпропетровську, де займалась науковою підготовкою реставрації старо-давніх церков на Січеславщині і зокрема високоцінних бароккових храмів у китай-городі.Працювала як один із авторів «Зводу історично-мистецьких пам’яток україни», ав-тор багатьох історико-мистецтвознавчих досліджень з архітектури.активно працювала як член НРу, член товариства української мови ім. т. шевченка.Нині живе і невтомно працює в Чернівцях.

С О К У Л Ь С Ь К А О р и с я (1952) – політичний і громадський діяч Січеславщини,дружина поета, дисидента, політв’язня і правозахисника івана Сокульського.Працюючи вчителькою математики в одній із шкіл Дніпропетровська, впродовж 70–80-х років була емоційно-вольовою і координуючою постаттю національно-визвольного руху на теренах краю.Була надійною моральною підтримкою чоловіка, що особливо важило у 80–88 рр., коли іван Сокульський перебував в ув’язненні.у часи національного відродження кінця 80-х – першої половини 90-х – член ред-колегії та один із засновників альманаху «Пороги», голова обласної організації уРП, очолює також Січеславський провід Союзу українок, активістка «Просвіти» та На-родного руху україни в період його початкового становлення.Після відомих подій 2004 р., що завершилися перемогою національно-демокра-тичних сил, від початку 2005 до 2007р. працювала заступником голови Дніпропе-тровської державної адміністрації з соціяльних та гуманітарних питань.Сьогодні працює керівником виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ор-ганізації Народного Союзу «Наша україна».

С О К У Л Ь С Ь К И Й І в а н (1940–1992) – головний редактор самвидавноголітературно-мистецького та громадсько-політичного альманаху «Пороги», що виходив головно за його діяльною інціятивою у Дніпропетровську (Січеславі) у 1988–90 рр. талановитий поет, відомий громадський і політичний діяч Січеславщи-ни і україни, дисидент з виразно національною орієнтацією, багаторічний в’язень сумління, правозахисник.1966 р. його було відраховано з 5-го курсу Дніпропетровського університету за «не-гідну поведінку». у червні 1969 р. заарештований як один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська» та за поширення самвидаву, зокрема праці і. Дзюби «інтернаціоналізм чи русифікація?».1970 р. засуджений на чотири з половиною роки лагерів суворого режиму. Відбував термін (1970–73) в Мордовії, з кінця 1971 р. – у в’язниці у м. Володимирі.1978 р. вступив до уГГ. у квітні 1980 р. його знову заарештовано і засуджено за ст. 62 ч. 2 кк уРСР на 15 років (5 років – тюрми, 5 – лагерів суворого режиму, 5 – заслання). у квітні 1985 р. засуджено ще на 3 роки. у жовтні переведено у лагер особливого режиму № 36 у Пермській обл., де перейшов на статус політв’язня.Звільнений з ув’язнення у 1988 р.

604

Став одним із засновників товариства української мови ім. т. шевченка, Народного Руху україни, «Меморіялу», громади уаПЦ. Очолював обласну організацію уРП.1993 р., вже після смерти поета, вийшли збірки його поезій «Владар каменю» (к., 1993), «Означення волі» (Дніпропетровськ, 1997) та книги «Листи до Марієчки» (к., 2000), «Листи на світанку» (епістолярій, документи, фотографії), Дніпропетровськ, 2001–2002.З формального боку «поет-шістдесятник», іван Сокульський значенням і вагомістю

поетичної творчости витримує тиск часу і власне своєю поетикою спрямований у

майбутнє. у процесі розвитку, поєднуючи модерність естетики й поетики з духом

православного світогляду, іван Сокульський рішуче переростає «перефарбовану»,

національно забарвлену комсомольсько-атеїстичну структуру, зміст, патос, інтона-

ції та поетику декотрих т. зв. «шістдесятників». Ось чому належна оцінка його по-

етичної творчости ще чекає свого часу.

С Т У С В а с и л ь (1938–1985) – визначний український поет і перекладач,

діяч національного руху опору 60–80-х років. 1972 р. засуджений на сім років лаге-

рів і п’ять років заслання. Покарання відбував у мордовських лагерях, заслання – в

Магаданській області.

Член уГГ. 1980 р. – заарештований вдруге. термін відбував у каторжному лагері на

уралі, де й загинув у карцері.

В 90-ті роки в україні вийшли твори Василя Стуса в шести томах (дев’яти книгах), а

також збірки поезій «Палімпсести» та ін.

ТА РАТ У Х І Н М и х а й л о – талановитий журналіст, за освітою філолог. Нонконформіст, через

що був майже не друкований. Будучи етнічним росіянином, обстоював право укра-

їнської нації на вільний розвиток власної культури, мови, вважав справою чести ін-

телігента – бути на боці справедливости.

Деякий час працював у обласній газеті «Прапор юности» випускаючим редактором,

та невдовзі через переслідування звільнився.

Т У Р К О В Ге н а д і й (1945) – перекладач, поет, член НСПу.

Народився в м. Олександрівську Сахалінської области (Росія). Закінчив київський

педагогічний інститут.

Перекладач з японської, китайської та інших мов. В його перекладі вийшли друком

твори а. Рюноске, і. такубоку, Я. Баку, т. карі, Ф. Мосен, Ван Вея, Лі Бо, М. Басьо, Д.

Байрона та ін.

Ш Т Е П А Ю р і й – за освітою філософ, поет. Народився на Полтавщині.

у 70-ті роки опинився серед тих представників української творчої інтеліґенції, хто

змушений був полишити рідні терени і податися до Москви, наштовхнувшись на ни-

щівний спротив у своїх спробах реалізуватися в україні.

Біографія і подальша доля редколеґії не відомі.

Я Ц Е Н К О Л і д і я (1940–2005). Мистецтвознавець, поет.

Народилася у м. Дніпропетровську в родині вчителів. Прадід з боку матері Олексан-

1 9 8 8 - 1 9 9 0

дер іванович Небесов був директором катеринославського народного церковно-повітового училища, бабуся Лідія Олександрівна Ритіва завідувала школою (1900–1910 роки). Дід іван іванович Ритів – підтримував знайомство з Д. і. Яворницьким, належав до української православної церковної громади (про його активну діяль-ність згадується в часописі «Церква та життя», 1961, Нью-Йорк). Мати – Марія іва-нівна Яценко, була вчителькою молодших класів, батько – іван корнілович Яценко, вчитель математики, викладав у Залізничному технікумі.Працюючи вихователем дитячого садка, вступила 1963 року до Дніпропетров-ського університету за фахом «російська мова та література». Працювала вчителем української мови та літератури.З 1966–2005 рр. – ст. н. працівник та зав. відділом Дніпропетровського художнього музею. З 1971 по 1977 рік заочно навчалася у Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. Рєпіна на факультеті теорії та історії мистецтва, який закінчила з відзнакою за фахом – мистецтвознавець.Працювала у галузі вивчення мистецтва Придніпров’я (ікона, народне мистецтво). автор статтей та наукових праць, зокрема каталогів «Петриківський розпис – історія та сучасність», «Невідомі та маловідомі портрети 18–20 ст.», «українська ікона кінця XVII – початку XX століття» тощо.Від початку 90-х років – активна учасниця руху за відродження уаПЦ, голова пара-фіяльної Ради громади української Православної Церкви київського Патріярхату та Дніпропетровського Православного Братства андрія Первозваного уПЦ кП. Член «Просвіти» з 1988 р.Була членом редколегії альманаху «Пороги».

606

І М Е Н Н И ЙП О К А Ж Ч И К

абуладзе т. – 95авакум (протопоп) – 135авдієвський Валерій – 390агафонов – 358адамцевич Євген – 472алексей (патріярх РПЦ) – 76алепський Павло – 469, 547алієв-ковика С. – 11, 28, 53, 72, 168, 404, 444,

457, 463, 536, 586–588, 591, 593альєнде Сальвадоре – 132андропов Ю. В. – 371андрощук Федір – 478андрущенко – 465антон Петрович (Чуприна) – 393антоненко-Давидович Б. Д. – 12, 19, 123, 329,

389–397, 593, 602антонов В. П. – 152, 153антонович Володимир – 411антонюк тарас – 52апілат В. Д. – 125, 126арафат Ясір – 253арістотель – 468

Бадзь Юрій – 587Бажан М. П. – 108, 397Балагурак Григорій – 76Бакута – 125, 126Балашов – 473Бандера Степан – 357, 421Бардадим Семен – 554Барладяну Василь – 12 ,148, 149, 150, 361, 594Баумайстер – 468Бах – 15Бежар Моріс – 252Белінський Віссаріон – 85Бердяєв М. О. – 13, 19, 145Береславський Микола – 12, 15, 414, 415, 594,

595Берні (кардинал) – 416Берченко В. – 507, 509

Биков Василь – 442Биков М. – 460Битченко анатолій – 52Біднов Василь Олексійович – 20, 67–69, 70,

547, 555Біднова Любов Євгенівна – 70Біднов Олексій – 67Білецький Олександер – 395Білицька Олена – 466Білицький Павло – 466Білокінь Надія – 512, 516Близнець – 391Боберський іван – 421, 422Бодлер – 22Боженко – 448Божий – 452Бойчук авксентій – 76Бойчук Богдан – 13, 321, 595Боков Віктор – 133Бондаренко – 383Борецький Йов – 51Боровецький і. – 599Брайчевський Михайло – 507, 547Брежнєв Л. і. – 95, 131, 137, 151Бріттен – 252Брох Герман – 247Брукнер – 15Будзінський Г. – 61Будка Микита – 75Будник Микола – 52Букстехуде – 252Буренков – 152Бурко Демид – 67

Вагилевич іван – 76 Вакаренко П. – 434Валуєв – 357Валюх – 425, 426Варвара (Св. Великомученице) – 17, 224, 253,

258, 328, 340, 341, 401, 495–502Ватченко – 105, 432Василик Павло – 61Васільєв і. В. – 433Вашінґтон Джордж – 38, 39Величковський Василь – 76Величковський іван – 501Вельгій Г. – 462Верлен – 22Вернадський Володимир – 134Вертоградов і. Ф. – 410, 412

1 9 8 8 - 1 9 9 0

607

Верхових Г. М. – 154Винниченко Володимир – 396, 421, 465Вишня Остап – 398Вишневецький Дмитро (Байда) – 601Вівальді – 15Вівташ Юрій – 10, 14, 16–19, 21, 26, 95, 100,

125, 144, 145, 171, 250, 251, 257, 260, 341, 345, 355, 400, 401, 439, 495, 503, 539, 576, 586, 591, 595

Вінграновський Микола – 14Вінклер – 468Віра Вовк – 599Водолажченко О. – 434Войтович – 374Волков В. П. – 105Володимир Великий – 40, 50, 79, 466Володимир (єпископ) – 55Волощенко – 383Вольф – 468Воробйов – 152Вороний Микола – 392Ворошилов к. Є. – 336

Гаврилів Михайло – 60, 61Галлєр Юзеф – 424Галчинський константи-ільдефонс – 261Гамзатов Расул – 371Гачинський (Михайло) – 390Гевко Ярослав – 193Гель іван – 61, 150, 594Гіммлер – 61Гітлер адольф – 61, 76Глемб (кардинал) – 59Глоба іван – 551Глоба Лазар – 394, 436, 577Глух – 375Гоголь М. В. – 390, 453Голобородько Василь – 123Головатий Павло – 551Головацький Яків –75Гомза Ярослав – 10, 121, 123, 124, 389–392,

458, 466, 467, 586, 591, 596Гончар Олесь – 19, 22, 105–108, 110, 432, 437Горбаль Микола – 374Горбач анна-Галя – 599Горбачов М. С. – 45, 130, 131, 149, 151, 357Гордасевич Галина – 292, 476, 596, 597Гордієнко а. – 434Горинь Михайло – 10, 16, 125, 150, 151, 361,

594

Горинь Ольга – 16, 61Городців В. – 523, 524Горохівський Левко – 193Горький Максим – 110Григораш Ніна Павлівна – 520Григоренко Петро – 137, 371Гребенюк Григорій Степанович – 10, 123, 377,

393, 591, 597Грінченко Борис – 171, 396, 465Гродзінський Д. – 155, 156Грушевський Михайло – 544, 545Грушецький – 371Гулий-Гуленко андрій (генерал-хорунжий ар-

мії уНР) – 594Гура Степан – 312, 313, 597Гурковський іван – 55

Давид (біблійний цар) – 300, 353, 452, 454Давидовський – 462Данилов Є. Н. – 418Даустов В. – 369Дашкевич Ярослав – 524Демиденко – 473Денисенко Г. – 461, 465Денисенко і. – 149Денікін – 424Дзига Ярема – 549 Дзюба і. М. – 12, 362, 363, 597, 601, 603Димитрій Перший (Вселенський патріярх)

– 43, 52Діхтяренко Г. – 433, 437Дмитерко Софрон (єпископ уГкЦ) – 60Добролюбов М. – 437Довженко О. П. – 363, 437Донцов Дмитро – 26, 421, 422Дорошенко Дмитро – 465, 466Дорошенко Наталія – 462, 465Достоєвський Ф. М. – 24, 252, 133, 365, Драгоманов М. П. – 422Дружинін Г. – 434Дубінін М. – 433Дувін В. – 459Дяченко – 15, 473Д,яченко Олександер – 107

Енґельс Фрідріх – 135, 418, 419Еварницький Д. і. (професор) – 459, 524, 529,

547, 550, 555, 556

Євдокименко В. Ю. – 380

608

Єлеонський – 474Ємець М. – 461Єнджиєвич Єжи – 451Єрмолов О. П. – 357Єрохін О. – 57Єфремов П. – 398

Жолтовський П. М. – 549, 551, 554Журавков (майор) – 135

Завгородній Генадій – 434Завгородній Олесь – 15, 434Задоя – 359Заєць авакум корнійович – 54–58Заливаха Опанас – 16, 103, 104, 120, 191, 259,

361, 368, 451, 560, 561Заремба Володимир – 410, 433Захаров а. Д. – 437Захарчук Володимир – 562Зеленюх П. – 61Зеленчук Михайло – 421, 597Зелінський а. М. – 152Зінов’єв Г. Є. – 131Зоненко О. – 150

іван IV (Грізний) – 436ізраель Ю. – 153іларіон (митрополит київський, XI ст.) – 50ільїн (академік) – 152

кабанець і. Ф. – 112, 113калинець ігор – 125, 126, 361, 583калинець ірина – 361, 583калнишевський Петро – 215, 255, 551, 554,

569калюжна С. Ф. – 125, 126каменєв Л. Б. – 131каммінгс – 595кант Еммануїл – 81, 116каракаш П. – 434карапиш Б. – 433карасюк – 153каркут В. – 380касіян – 452катерина II (Єкатерина II) – 75, 133, 436, 490,

488, 557, 569кафка Франц – 569качура Б. В. – 153, 154кащенко адріян – 68квітка-Основ’яненко Григорій – 461

керенський Олександер – 423к’єркегор Сьорен – 235, 495кириленко О. – 433кирило (святий) – 40клименко іван – 112клименко андрій Васильович – 520клименко кирило – 113клочко Ю. М. – 593кобо абе – 567кобрин В. – 61коваленко андрій – 488коваль Віталій – 106ковбаса – 398ковтонюк Борис – 563, 564ковтун – 121, 124ковтуненко – 395коган Давид – 61козак (капітан міліції) – 138конашевич-Сагайдачний Петро – 467, 468коновалець Євген – 421–426 коновалець Ольга – 425коновалець Юрій – 425коновальці Михайло і Марія – 421кордуба М. – 157коренєв Вячеслав Васильович – 461, 462корж Віктор – 434корж Леонтій – 394корж Микита – 483кортасар Хуліо – 252, 253косарик Дмитро – 108косів Сильвестр – 51костельник Гавриїл – 76костенко Ліна – 14, 367коцоловський Йосафат – 76коцюбинська Михайлина – 201, 371кравченко Михайло – 472красівський Зіновій – 16, 598красін (професор) – 132красіна – 156крем’янський Григор – 551крестьянов Олексій – 55крилова – 436куделя Микола – 462кузьменки Олена і Олександр – 15кузьмін Є. – 544куліш – 449кульчинський Микола – 17, 294, 295, 438, 598курбас Лесь – 437курчаба Филимон (єпископ уГкЦ) – 60куценко а. В. – 382

1 9 8 8 - 1 9 9 0

609

Іменний пок ажчик

куцюк-кочинський кирило – 287, 598

Лакота Григорій – 76Лантух Володимир – 562Ласло-куцюк М. – 391, 598Лебеденко – 108Лебідь М. – 398Левенець Станіслав – 433Левицький кость – 422Левін курт – 61Левчук П. – 551Ленін В. і. – 134, 357, 415, 436, 437, 450Леоніда Миколаївна (Світлична) – 390Лесів Ярослав – 10, 15–17, 19, 20, 59, 61, 73,

138, 206, 207, 587, 598, 599Липка Явдоха Максимівна – 400Липківський Василь (митрополит уаПЦ) – 52,

55Лисенко М. В. – 461, 462Литвин Юрій – 374Лихачов Д. С. – 149, 151Лиша Раїса – 9, 10, 23, 25, 125, 126, 166, 214,

215, 243–245, 567, 586, 591, 599 Лібкнехт карл – 435Лобода Володимир – 394, 593Ловиков а. і. – 121Лохвицька Лариса – 52Лукач Семен – 76Лук’яненко Левко – 12, 128, 129, 371, 587, 599Луначарський а. В. – 449Лупій Олесь – 108, 110Любавін – 372Любачівський Мирослав (кардинал уГкЦ) – 40,

59,Людовік ХV – 416Ляйбніц – 468

Мазепа іван (гетьман) – 357, 468, 595Макарій (патріярх антіохійський) – 469Максиміліян (імператор) – 498Максимович – 411Маланюк – 245Малиновська Маргарита – 107, 110Малишко андрій – 110, 111Маловик Григорій – 434Малютина З. – 462Манжура іван – 394, 409, 412, 437Манн томас – 26Маргітич В. – 152Маринович Мирослав – 137

Маркевич Микола – 448Маркс карл – 132, 134, 135, 364, 418, 437, 507Марченко Валерій – 384, 385, 388Марченко Михайло – 386Марченко Г. – 324, 332, 524, 532Матвієвський П. – 524Матусевич Микола – 137Машуков В. – 556, 559Маяковський Володимир – 84Мельник к. – 529Мельничук тарас – 16, 19, 203, 600Методій (святий) – 40Мешко Оксана – 55, 601, 602Мигдєєв а. В. – 105Микитенко іван – 397Микола I (цар) – 369Микиша М. – 461, 462Мітурич Май – 593Михайлечко Богдан – 52Михайло ізяславович (київський князь) – 500Могила Петро – 51, 468, 544, 557Молотов В. М. – 76, 336Мороз і. – 433Мстислав (Митрополит уПЦ в Сша, згодом

Патріярх уаПЦ) (Степан Скрипник) – 37, 42–44

Мусіяк С. П. – 398Муха – 139, 375М’яло ксенія – 157

Надхін Г. П. – 554Наполеон – 58, 420Наріжний П. – 466Настя Петрівна – 398Нечипоренко а. – 101Нечуй-Левицький іван – 396Никитченко – 139Ніцше Фрідріх – 95, 98, 145, 495Новак Я. З. – 432Новицький Я. П. – 523, 544Новиченко Л. М. – 107, 108, 364, 365, 395Новосельцов – 133Норвід Ципріян – 261Нудьга Григорій – 467

Овсієнко Василь – 374Овчаренко О. – 434Овчаренко Ф. Д. – 432Огарков (поміщик) – 67Огієнко – 468

610

Олександер II – 75, 369, 418, 420Олексій Михайлович (цар) – 550Олесь Олександер – 396Олійник Б. і. – 123, 440Омельченко Григорій Микитович – 483–485,

600Опанасенко і. – 433Орлик П. С. – 432, 436Оришака Г. О. – 142Осадчий Михайло – 361Осипенко П. – 149, 150Островський і. – 434Острозький костянтин – 467Осьмачка тодось (теодосій) – 397, 398

Павличко Д. В. – 110, 111, 431, 432Павлов – 432Павловський Ю. – 459, 466Павлюченко В. і. – 125, 126Паїлодзе Валентина – 386Палах Ян – 313, 314Паскаль Блез – 116Пата тетяна – 512Пенн Петр – 425Переверзєв – 369, 370, 372, 374Перепелюк Володимир – 473Першин Едуард – 149, 151Петлюра Симон – 357, 421, 423Петраш-Січко – 61Петро I – 133Петрушевич – 410Петрушевський В. – 461, 462Пилипенко Ярина ульянівна – 511, 512, 516,

518, 519Підкова іван – 461Підмогильний Валеріян – 171, 394–398, 575Піскарьов а. і. – 523Плакида (Плацид) Євстахій – 557Плетенецький Єлисей – 468Плетньова С. В. – 523, 524, 530, 535Плужник Євген – 397Погрібняк Яким – 559Полетика Ганна – 410Полторацький іван – 490Полуботок Павло (гетьман) – 410, 412Полянський В. – 76Поль Микола іванович – 410Поль Олександер Миколайович – 394, 408–

413, 437, 529Пономаренко Михайло – 493, 600

Попадюк З. – 594Порохня Григор – 554Потебенько Михайло – 149, 151Потоцький– 422Прокопенко Гаврило – 433Птолемей – 213Пустовойтенко В. П. – 359Пушкар – 295Пушкін О. – 418П’янов Володимир – 107

Рейган Рональд – 37, 61, 138Рєпін і. Ю. – 488Рембо – 22Рильський М. т. – 472, 473Ритів іван іванович – 543, 604Ритіва Лідія Олександрівна – 604Рожанська Надія – 10, 586Розумний Петро – 10, 55, 141, 374, 591, 601Рокецький Володимир – 193Романенко – 152, 153Романушко Михайло – 15, 18, 260–263, 267,

434, 601Романченко Г. і. – 410Ротач Петро – 19, 106, 601Руденко Микола – 137, 361, 380–382, 594 Рудичев і. – 459Рязанцев Г. – 462

Савченко Віктор – 438Садунайте Нійоле – 371Самійленко В. – 461Сапеляк Степан – 361Сартр – 342Сафонов – 372Сахаров а. Д. – 18Сверстюк Є. О. – 12, 19, 79, 114, 115, 361, 385,

445, 446, 561, 587, 601, 602Світличний іван – 120, 361, 390Святослав (князь) – 14, 171Сердюк – 535Семененко В. – 434Семенов-Сементовський Павло – 18, 400–402,

406, 407, 496Семенова-Сементовська Варвара – 401Семеняка Д. – 433Семидя іван (єпископ уГкЦ) – 60Сенека – 129Сеник ірина – 361Симоненко Василь – 14, 120, 363–367

1 9 8 8 - 1 9 9 0

611

Іменний пок ажчик

Сімкайло Григорій – 61Сімкайло Микола – 60Сіренко Володимир – 15, 602Сірко іван Дмитрович – 243, 436, 547Січинський Мирослав – 421, 422Сковорода Григорій – 123, 260, 391, 469Скорик Михайло – 433Скоропадський Павло (гетьман) – 423Скочок Павло – 361Скрипка Василь – 12, 471, 602Скрипник Микола О. – 379, 437Слизнюк іван – 76Сліпий Йосиф (кардинал уГкЦ) – 75, 76Смотрицький Мелетій – 467Созонтова (Вандюк) Лариса – 18, 402, 406, 409,

602Сократ – 122Сокульський іван – 9, 10, 12, 14–17, 19, 23–26,

29, 87, 98, 99, 171–173, 201, 243, 258, 296, 301, 312, 356, 431, 433, 434, 438, 483, 583, 586–588, 590, 593, 598, 602–604

Сокульська Орися – 10, 12, 15, 16, 19, 25, 180, 586, 591, 603

Соловій Юрій – 322Соловйов Віктор – 498, 524, 593Солоухін Володимир – 435Сосюра Володимир – 416, 437Сталін Йосиф – 63, 76, 95, 97, 98, 112, 131, 132,

134, 135, 151, 158, 336, 365, 473, 477, 478, 570

Станкевич Євген – 390Стафф Леопольд – 261Стебун і. – 380Стежко – 359Стельмах Михайло – 433Степаненко Рима – 433Стецько Ярослав – 421Стороженко О. – 437Сторубель Ф. – 466Строката-караванська Ніна – 594, 597Стус Василь – 12, 13, 19, 115–120, 135, 192, 193,

201, 202, 245–248, 361, 362, 369, 372, 385, 471, 475, 561, 587, 599, 602, 604

Суворов Олександер – 410, 436Супряга – 372–374Сущенко Віра Григорівна – 394Сущенко Юхим Олексійович – 394–397

тамбовцев-Лисенко Валентин – 13, 159тарасов Олексій – 101

таратухін Михайло – 157, 604татаринцев – 383тенета (Гурєєв) Борис – 398терпигорєв О. – 459тимофеєва – 131тиха Зінаїда іванівна – 378тиха Марія кіндратівна – 378тиха Олександра іванівна – 378тиха Ольга Олексіївна – 382, 383тихий Володимир Олексійович – 382, 383тихий Микола іванович – 378, 381тихий Микола Олексійович – 382тихий Олекса іванович – 376–383тичина П. Г. – 391, 392тома із Челано (чернець) – 355троцький Лев – 131тувім Юліян – 261турков Генадій – 315, 604тютюнник Григір – 106, 107тютчев Федір – 133

уелс Герберт – 122українка Леся – 115, 366уніянт Б. – 433

Федоров-Давидов Г. – 523Федорчук – 139, 375Федь – 110Феодосій (Макаревський) – 545, 549Філарет (нині Патріярх київський і всієї

україни-Руси) – 74Флоренський П. а. – 500Формозов а. – 524Франко і. Я. – 99, 111, 122

Хвильовий Микола – 395Хінт Маті – 441Хмара Степан – 61, 150, 393, 594Хмельницький Богдан – 122, 327, 491, 550Хомишин Григорій – 76Хрінников В. – 459, 465Хрипков О. – 125, 126Хрущов М. С. – 113, 131

Ціцерон – 26Цоглін Ю. Л. – 156

Чаадаєв П. Я. – 133Чапля – 398Чарнецький Микола – 76

612

Че Гевара – 253Чемерис Валентин – 433, 434Чернета Григорій – 593Черняхівський Г. – 461Чмола – 423Чорновіл Вячеслав – 9, 24, 150, 361, 371, 374,

583, 593, 594Чуприна т. – 466Чурльоніс М. к. – 578Чухран Я. – 152Чхан Михайло – 433, 434

шабатура Стефанія – 361, 371шалматов Сисой Зотович – 545шамота Микола – 110шаховський Семен – 107шашкевич Маркіян – 75шевченко т. Г. – 17, 37, 38, 75, 81, 92, 116, 122,

171, 247, 357, 367, 380, 437, 445–463, 483, 493, 509, 523, 587, 593, 597, 602

шептицький андрей – 61, 75, 76, 93, 359, шептицький климентій – 76шилденко іван – 549штепа Юрій – 301–303, 604шульгін – 449шульженко – 154шумило Микита – 108шухевич Роман – 421шютц Генріх – 15, 252

Щербицький В. В. – 129, 152, 432, 442Щукин П. – 465

Юнґ карл Ґустав – 20, 500Юрчук – 108

Яворницький Д. і. – 11, 68, 358, 359, 394, 398, 409, 410, 412, 437, 459, 460, 465, 507, 509, 520, 523, 524, 529, 535, 545, 547, 550, 551, 555, 556, 559, 569, 604

Ягода – 336Ярослав Мудрий (князь) – 467Ястремський В. і. – 121Яструнь Мечислав – 261, 266Яценко іван корнілович – 604Яценко Лідія – 11, 25, 506, 507, 519, 520, 543,

583, 591, 593, 604Яценко Марія іванівна – 604 Яцуба Володимир – 359

1 9 8 8 - 1 9 9 0

613

З М І С Т

Ра ї с а Л и ш а

« П О Р О Г И » – М І Т В О Л І . П е р е д м о в а 9

Ю р і й В І В Та ш

Р Е К О Н С Т Р У К Ц І Я М А Й Б У Т Н Ь О ГО . П е р е д м о в а 21

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

Х Т О М И Б Е З У К РА Ї Н И ? 29П Р О Є К Т – К Л У Б « П О Р О Г И » 35

Д І М Д Л Я Д У Ш І

С Л О В О Б Л А Ж Е Н Н І Ш О Г О М И Т Р О П О Л И ТА М С Т И С Л А В А

яким він започаткував урочистости 1000-ліття християнської

України 7-9 жовтня 1988р. у Вашинґтоні 37

614

В И Ї М К И І З С Л О В А В Е Р Х О В Н О ГО А Р Х И Є П И С К О П А У К РА Ї Н С Ь К О Ї

К АТО Л И Ц Ь К О Ї Ц Е Р К В И К А РД И Н А Л А М И Р О С Л А В А I В А Н А Л Ю Б АЧ І В С Ь К О ГО ,

виголошеного під час Молебня Подяки 9 жовтня 1988 року

у Вашінґтоні перед пам’ятником Тарасові Шевченку 40

М О Л И Т В А , Я К О Ю Б Л А Ж Е Н Н І Ш И Й

М И Т Р О П О Л И Т М С Т И С Л А В З А В Е Р Ш И В М О Л Е Б Е Н Ь П ОД Я К И 42

У Х В А Л А Х І І С О Б О Р У У К РА Ї Н С Ь К О Ї П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И

В С Ш А П Р О С К Л И К А Н Н Я В С Е Л Е Н С Ь К О ГО В Е Л И К О ГО С О Б О Р У 43

Л И С Т Б Л А Ж Е Н Н І Ш О ГО М И Т Р О П О Л И ТА М С Т И С Л А В А

Д О В С Е Л Е Н С Ь К О ГО П АТ Р І Я Р Х А Д И М И Т Р І Я І 44

З В Е Р Н Е Н Н Я Д О М И Х А Й Л А С Е Р Г І Й О В И Ч А Г О Р Б АЧ О В А

З Н А ГОД И Т И С Я Ч О Л І Т Т Я Х Р И С Т И Я Н С Т В А В К И Ї В С Ь К І Й Р У С І 45

З В Е Р Н Е Н Н Я І Н І Ц І Я Т И В Н О ГО К О М І Т Е Т У

В І Д Н О В Л Е Н Н Я У К РА Ї Н С Ь К О Ї

А В ТО К Е Ф А Л Ь Н О Ї П РА В О С Л А В Н О Ї Ц Е Р К В И В У К РА Ї Н І 50

о к с а н а м е ш к о , о л е к с і й к Р е С Т ь я н о В , П е т р о Р о з у м н и й

А В ТО К Е Ф А Л Ь Н И Й С В Я Щ Е Н И К А В А К У М К О Р Н І Й О В И Ч З А Є Ц Ь 55

я р о с л а в Л е С І В , с в я щ е н и к

1 9 8 8 Р І К У Ж И Т Т І У К Ц ( У Г К Ц ) 59

Д е м и д Б у Р к о , п р о т о п р е с в і т е р

В А С И Л Ь Б І Д Н О В – ОД И Н І З Т Р І Й Ц І Н А Й С Л А В Е Т Н І Ш И Х І Н Т Е Л І Ґ Е Н Т І В

К АТ Е Р И Н О С Л А В Щ И Н И 67

я р о с л а в Л е С І В , с в я щ е н и к

С И Л А Д Л Я З Л Е Т У

Н е в и г о л о ш е н е с л о в о н а у с т а н о в ч о м у з ’ ї з д і Н а р о д н о г о Р у х у

У к р а ї н и з а П е р е б у д о в у 73

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

Н А З Е М Л І , Б Л А ГО С Л О В Е Н Н І Й А П О С ТО Л О М . Ф р а ґм е н т 79

1 9 8 8 - 1 9 9 0

615

з міс т

І в а н С о к у Л ь С ь к и й ,

в і д і м е н і г р о м а д и УА П Ц С і ч е с л а в щ и н и

Ц Е Р К В И Н А Ц І О Н А Л Ь Н О Ї З Л А ГОД И Ч И Р О З Б РАТ У ? 87

П Л И Н

Ф . П . ( Ю р і й В і В тА ш )

Й О С И Ф С ТА Л І Н – С У П Е Р З І Р К А ? 95

І . С . ( І в а н С О К У Л Ь С Ь К И Й )

Д У М К И Д О Д И С К У С І Ї 98

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

С О Ю З Н А Р ОД І В Ч И С О Ю З П Р О Т И Н А Р ОД І В ? 99

Д В А Д Ц Я Т Ь Л І Т П І С Л Я А Н Т И С О Б О Р І В С Ь К О Ї К А М П А Н І Ї 105

П . Р. ( П е т р о Р О ТАЧ )

Н Е Д А Р Е М Н О Б И Л И Д З В О Н И « С О Б О Р У » 106

І в а н к Л и м е н к о

П А М ’ Я Т Н И К Т О ТА Л І ТА Р И З М О В І 112

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

В И С Т У П У Л Ь В І В С Ь К О М У Т Е АТ Р І Р О С І Й С Ь К О Ї Д РА М И

П Р И В Р У Ч Е Н Н І П Р Е М І Ї І М . В А С И Л Я С Т У С А 115

Н Е О С ТА Л І Н І З М В Д О К У М Е Н ТА Х .

П р о т о к о л и о б ш у к і в 121

Л е в к о Л у к ’ я н е н к о

Щ О Д А Л І ? 129

616

П е т р о Р о з у м н и й

« Б УД Е М Ш О ТО Д Є Л АТ Ь » ( ! ? ) 141

Ю р і й В І В Та ш

П О Л Ю В А Н Н Я Н А В Е Л И К І Д Е Р Е В А 145

В а с и л ь Б а Р Л а Д я н у

З А М І С Т Ь П Е Р Е Б УД О В И Д Е Р Ж А В И – П Е Р Е Ш И К О В У В А Н Н Я Б Ю Р О К РАТ І Ї 149

В . м а Р Г І Т и ч , я . ч у х Ра н

Т Р Е Т І Р О К О В И Н И Ч О Р Н О Б И Л Ь С Ь К О Ї К АТА С Т Р О Ф И 152

м и х а й л о Та РаТ у х І н

З А М О В К Л А П І С Н Я 157

В а л е н т и н Та м Б о В ц е В - Л и С е н к о

К Р И М : Ш О В І Н І С Т И Ч Н И Й Ш А Б А Ш П О - К А П Е Е С Е С І В С Ь К И 159

З В Е Р Н Е Н Н Я К О М І Т Е Т У П О Р Я Т У Н К У Д Н І П РА І П Р И Д Н І П Р О В ’ Я 163

Д Н І П Р О П О Л Ь

Ю р і й В І В Та ш

П О Р О Г И Є ! 171

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

І з к н и г и « В Л А Д А Р К А М Е Н Ю » . П о е з і ї 173

О Б Л И Ч Ч Я З Л І П О К З О Л О Т И Й . П о е з і ї 181

1 9 8 8 - 1 9 9 0

617

з міс т

В а с и л ь С Т у С

П О Е З І Ї 193

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

Н Е В Б И Т Е С Л О В О 201

Та р а с м е Л ь н и ч у к

« Ч И Г Р И Н Е – С Л Ь О З О К О Б З А Р Я ! » 203« П Р И Й Ш О В Ц А Р І Р О Д » 205

я р о с л а в Л е С І В

І з к н и г и « К РА П Л И Н И Н А Ґ РАТА Х » . П о е з і ї 207

Ра ї с а Л и ш а

З к н и г :

« С К И ТС Ь К А Б А Б А » ,

« В Е Р Т Е П Н Е » , « З В ОД И І П О В І Т Р Я » 215

В . к . ( і в а н С о к У Л ь С ь к И й )

П О С М І Ш К А Н Е В І Д О М О ГО С А Д У 243

Ра ї с а Л и ш а

В И С Т У П З Н А ГОД И В Р У Ч Е Н Н Я Л І Т Е РАТ У Р Н О Ї П Р Е М І Ї

У К РА Ї Н С Ь К О Ї А С О Ц І Я Ц І Ї Н Е З А Л Е Ж Н О Ї Т В О Р Ч О Ї І Н Т Е Л І Ґ Е Н Ц І Ї

І М Е Н І В А С И Л Я С Т У С А 245

Ю р і й В І В Та ш

З Н Е Д Р У К О В А Н О Г О 251

і . С . ( і в а н С о к У Л ь С ь к И й )

О К О П О Е ТА 258

Ю р і й В І В Та ш

Д О Л І , Д О Л І . . . 260

м и х а й л о Р о м а н у ш к о

П О Е З І Ї 263К О Н Ц Е Р Т Д Л Я С А М О Т Н Ь О Г О Г О Л О С У 268

618

к и р и л о к у ц Ю к - к о ч и н С ь к и й

П О Л И Н 287

Га л и н а Г о РД а С е В и ч

У Б И Й М О В С О Б І РА Б А ! 292

м и к о л а к у Л ьч и н С ь к и й

І з з б і р к и « М І С Я Ц Ь З А Ґ РАТА М И , А Б О Г Е Р М Е Т И Ч Н Е С В І Т Л О » 295

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

Н А ОД И Н Ц І З ТА Ї Н О Ю 301

Ю р і й ш Т е П а

З н е д р у к о в а н о г о

М А Л А Х І ТО В И Й С К Л Е П . Ф р а ґм е н т и 303

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

В І Л Ь Н И Й Я К П Р О С Т І Р 312

Ст е п а н Г у Ра

С М О Л О С К И П В І К У 313

« Щ Е В В Е Ч Е Р І Б У Л И Г О Т О В І М И М Е Ч Е М Р У Б АТ И » 314

Ге н а д і й Т у Р к о В

П О Е З І Ї 315

Б о гд а н Б о й ч у к

В І Р Ш І В И Б РА Н І Й П Е Р Е Д О С ТА Н Н І 321

Б о р и с а н Т о н е н к о - Д а В и Д о В и ч

Щ О ТА К Е І С Т И Н А ? ( і з се р і ї « С и б і р с ь к і н о в е л і » ) 329

Ю р і й В І В Та ш

С П О М И Н

авторськ а передмова до «Чорних к ульбаб» 341

Ч О Р Н І К У Л Ь Б А Б И . Ф р а ґм е н т и 345

1 9 8 8 - 1 9 9 0

619

з міс т

г р а Ф І т І

ТО Й Д Е Н Ь , Д Е Н Ь Г Н І В У ( р е к в і є м ) 353

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

П Л А Н О В И Й П Р О В І Н Ц І Я Л І З М ,

а б о

Х ТО Н А М С ТО Л И Ц Я – К И Ї В Ч И М О С К В А ? 356

Д Е К Л Я РА Ц І Я У К РА Ї Н С Ь К О Ї А С О Ц І Я Ц І Ї

Н Е З А Л Е Ж Н О Ї Т В О Р Ч О Ї І Н Т Е Л І Ґ Е Н Ц І Ї 360

М А Н І Ф Е С Т Ш І С ТД Е С Я Т Н И К І В 362

В И С Т У П І В А Н А Д З Ю Б И Н А В Е Ч О Р І ,

П Р И С В Я Ч Е Н О М У 3 0 - Р І Ч Ч Ю В І Д Д Н Я

Н А Р О Д Ж Е Н Н Я В А С И Л Я С И М О Н Е Н К А 363

В а с и л ь С Т у С

З ТА Б О Р О В О ГО Щ ОД Е Н Н И К А 369

Гр и г о р і й Г Р е Б е н Ю к

О Л Е К С А Т И Х И Й ( С п о м и н и ) 377

Є . С . ( Є в г е н С В Е Р С т Ю к )

В А Л Е Р І Й М А Р Ч Е Н К О 385

Б о р и с а н Т о н е н к о - Д а В и Д о В и ч

Л И С Т И О С ТА Н Н І Х Л І Т ( д о я р о с л а в а Го м з и ) 389

620

Б о р и с а н То н е н к о - Д а В и Д о В и ч

Л И С Т И Н А Б АТ Ь К І В Щ И Н У

В А Л Е Р І Я Н А П І Д М О Г И Л Ь Н О ГО 394

Ю р і й В І В Та ш

В К РА Д Е Н А М О Г И Л А 401

Л а р и с а С о з о н Т о В а ( В а н Д Ю к )

П О Х О Р О Н Б У Н Ч У К О В О ГО ТО В А Р И Ш А 406

Д І Т Ь М И Б Е З П А М ’ Я Т Н О З А Б У Т И Й 409

м и к о л а Б е Р е С Л а В С ь к и й

К УД И Й Д Е М О : Н А З А Д Ч И В П Е Р Е Д ?

( У р и в к и з к н и г и « З а п о в і т П е т р а і » ) 415

м и х а й л о з е Л е н ч у к

Є В Г Е Н К О Н О В А Л Е Ц Ь :

Ж И Т Т Я , В І Й С Ь К О В А ТА П О Л І Т И Ч Н А Д І Я Л Ь Н І С Т Ь 421

С Л О В О Р І Д Н Е

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

М О В А – О С Н О В А К У Л ЬТ У Р И 431

Л И С Т Т В О Р Ч О Ї М О Л ОД І Д Н І П Р О П Е Т Р О В С Ь К А 432

В І Д К Р И Т И Й Л И С Т Р Е Д А К Ц І Ї Ч А С О П И С У « С У Ч А С Н І С Т Ь »

Д О П И С Ь М Е Н Н И К А Б О Р И С А О Л І Й Н И К А 440

1 9 8 8 - 1 9 9 0

621

з міс т

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

В І Н – Д У Ш А Н А Ш О ГО Н А Р ОД У 445Ф Е Н О М Е Н Ш Е В Ч Е Н К А 446

я р о с л а в Г о м з а

1 0 0 - Л І Т Н І Й Ю В І Л Е Й ТА РА С А Ш Е ВЧ Е Н К А В К АТ Е Р И Н О С Л А В І 458ТО В А Р И С Т В О « П Р О С В І ТА » У К АТ Е Р И Н О С Л А В І , Р І К 1 9 1 4 465О С В І ТА В Д А В Н І Й У К РА Ї Н І ( З а г а л ь н и й о г л я д ) 467

В а с и л ь С к Р и П к а

Н А В І Ж Е Н І Е С Е Ї ( У р и в к и з к н и г и ) 471Л И С Т В А С И Л Я С Т У С А Д О А В Т О РА 475

Ф О Л К Л Ь О Р Ч А С І В Б О Л Ь Ш Е В И Ц Ь К О ГО Т Е Р О Р У

ТА В И З В О Л Ь Н О Ї Б О Р О Т Ь Б И 4 0 - Х – 5 0 - Х Р О К І В 476

К О Л Ь О Р И С Т Е П У

І в а н С о к у Л ь С ь к и й

О С ТА Н Н І Й Л О Ц М А Н 483

Гр и г о р і й о м е Л ьч е н к о

Л О Ц М А Н И П О Р О Г І В Д Н І П Р О В И Х 485

м и х а й л о П о н о м а Р е н к о

П О Р О Г И 493

Ю р і й В І В Та ш

Г Р О Н О М І Т У. Л і р и к о - п с и хо л о г і ч н и й е т ю д 495

Л і д і я я ц е н к о

Д О Л Я С ТА Р О Ї П Е Т Р И К І В К И 507

П Л АЧ З А С ТА Р О Ю П Е Т Р И К І В К О Ю 519

П Р О Р О Ц Т В О К А М ’ Я Н И Х Б А Б 520

Ю р і й В І В Та ш

В І ТА Н Н Я В І Д А Д А М А 539

Л і д і я я ц е н к о

Н Е Х А Й В О С К Р Е С Н Е ! 543

Є в г е н С В е Р С Т Ю к

М И Т Ь Н А Ч У М А Ц Ь К О М У Ш Л Я Х У ( У р и в к и ) 561

К О З А Ц Ь К І Х Р Е С Т И С Е Р Е Д С Т Е П У 562

Ра ї с а Л и ш а

К О Т Р И Й Я Н ГО Л С У Р М И Т Ь ? 567

Л і д і я я ц е н к оЧ А С О П И С « П О Р О Г И » І В А Н А С О К У Л Ь С Ь К О ГО : К Р Е Д О М И Т Ц Я І П У Б Л І Ц И С ТА

( З а м і с т ь п і с л я м о в и ) 583

Ре д к о л е г і я ч а с о п и с у « П О Р О Г И » 590

П о к а ж ч и к а в т о р і в 593

І м е н н и й п о к а ж ч и к 606

Публіцистичне видання

П О Р О Г ИЛітературно-мистецькийі громадсько-політичнийс а м в и д а в н и й ж у р н а л

В и Б Р а н е

У п о р я д н и к и Раїса Лиша

Юрій Вівташ

Орися Сокульська

Відповідальний за випуск Осип Зінкевич

Літературний редактор Раїса Лиша

Х у д о ж н и к Сергій алієв-ковика

К о р е к т о р Надія Баштова

Підписано до друку 30.11.2008.Формат 70х100 1/16.Папір офсетний. Друк офсетний.Наклад 1000 прим. Зам. №

“Смолоскип”04071, київ, вул. Межигірська, 21.тел. і факс (044) 425-23-93.E-mail: [email protected]Державний реєстраційний номер 2348 від 21.11.2005

Віддруковано Ват «Білоцерківська книжкова фабрика»09117, м. Біла Церква, вул. Л. курбаса, 4.

пороги: Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал: Вибране /упор. Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Орися Сокульська/. – к.: Смолоскип, 2009. – 624 с.

ISBN 966-8499-38-7

Громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал «Пороги», який виходив в Дніпропетров-ську – Січеславі впродовж 1988-90 рр. зусиллями групи нонконформістів – дисидентів, мистців і літераторів, вибрані матеріяли з дев’яти чисел якого увійшли до цього видання, був і є прикметним культурним феноме-ном й документом орієнтованої опозиційної думки, зокрема Сходу україни, Наддніпрянщини та аванґардних творчих пошуків в період переходу від «пізньосовєтської» андеґраундної творчости до дискурсів вже часів незалежности, спробою вислову і пошуків в період граничного «зламу часів» й епох.

В його матеріялах кризі й розладу тоталітарної свідомости протистоїть національно-демократична політологічна парадигма й перспектива. Національні християнсько-консервативні вартості органічно знахо-дять нову відповідну часові форму вислову в аванґардних за виразом пронизливо-ліричних поетичних екс-периментах й пошуках, в формах графіки, фотографій, колажів.

«інше» бачення світу, «інші» альтернативи колоніяльній і постколоніяльній заскорузлості визначають концепцію прикметного й яскравого для тих часів і актуального й нині за змістом і духом видання.

ББк 63.3 (4Укр) 6я43

П 56