«Загальна педагогіка»dano.dp.ua/attachments/article/305/Методичні рекомендації до... · Анотація курсу « Загальна

Міністерство освіти і науки України КЗВО «Дніпровська академія неперервної освіти» Дніпропетровської

обласної ради» Кафедра загальної, спеціальної педагогіки, реабілітації та інклюзивної

освіти

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС ДИСЦИПЛІНИ

«Загальна педагогіка»

Доцент Н.А.Крупенина

Дніпро, 2018

Анотація курсу « Загальна педагогіка»

У вирішенні актуальних проблем, на розв’язання яких орієнтують Закони України

«Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту» одне з провідних

місць належить циклу педагогічних дисциплін, зокрема курсу “Загальна педагогіка”,

що має вирішальне значення у професійній підготовці майбутнього вчителя.

Ви взяли на себе відповідальність за тих кого будете навчати і виховувати і

приступаєте до вивчення науки, яка покликана допомогти вам стати учителем,

вихователем. Педагогічна наука є складною, тому що вона вивчає людську

особистість. Педагогічна наука є квінтесенцією досвіду навчання та виховання,

пройденого тисячами і тисячами поколінь.

Психолого-педагогічний аспект підготовки сучасного вчителя включає:

- розуміння закономірностей виникнення і розвитку педагогічних ідей у системі

світової культури;

- знання і розуміння взаємозалежностей біологічних і соціальних факторів у

розвитку особистості, усвідомлення закономірностей, форм та методів що

забезпечують розвиток і формування дитини;

- розуміння механізмів що лежать в основі сучасної системи навчання, знання

закономірностей, принципів, форм, методів та засобів організації навчальної

діяльності учнів;

- знання можливостей сучасних та традиційних технологій і засобів навчання;

- розуміння зростаючої ролі виховання у загальній системі підготовки дитини

до життя;

- розуміння закономірностей та принципів навчання і виховання особистості;

- оволодіння закономірностями, принципами, формами, методами та

засобами виховання підростаючого покоління;

- обізнаність з джерелами української народної педагогіки, готовність

використати їх у процесі формування морально-духовних цінностей

вихованців;

- розуміння ролі особистості вихователя, учителя в навчально-виховному

процесі, його особистих якостей, здібностей у педагогічному спілкуванні з

дітьми;

- обізнаність з історичними тенденціями розвитку вітчизняної школи та

педагогіки;

- розуміння основних тенденцій і напрямків перспективного розвитку та

становлення національної школи України.

Курс “Загальна педагогіка” займає провідне місце в системі загальнопедагогічної

перепідготовки студентів спеціальності «Корекційна педагогіка» і сприяє оволодінню

теоретичними основами педагогічної науки, готує студентів до осмисленого

оволодіння професійними уміннями та навичками.

Бажаємо успіху у вивченні навчальної дисципліни “Загальна педагогіка”!

Автор

курсу:

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри корекційної педагогіки

Наталія Анатоліївна Крупенина

Робоча навчальна програма курсу “Загальна педагогіка”

Модуль I. Загальні основи педагогіки.

Тема 1. Предмет педагогіки.

Предмет та завдання педагогіки, її основні категорії. Структура педагогічної науки.

Загальна характеристика логіки та методів науково-педагогічного дослідження.

Тема 2. Особистість. Загальні закономірності розвитку і

формування особистості.

Поняття “людина”, “індивід”, “особистість”. Розвиток особистості, рушійні сили та

закономірності розвитку особистості. Рушійні сили розвитку особистості. Фактори

розвитку особистості.

Тема 3. Вікові та індивідуальні особливості розвитку та


Поняття про вік. Періодизація вікового розвитку особистості. Кризи вікового розвитку.

Особливості вікового розвитку підлітків. Особливості вікового розвитку

старшокласників.

Тема 4. Цілісний педагогічний процес.

Поняття про педагогічний процес. Педагогічний процес як система. Основні

закономірності педагогічного процесу та етапи його реалізації.

Практичне заняття №1.


Тематичний контроль по модулю I.

Модуль II. Теорія навчання.

Тема 1. Предмет дидактики.

Дидактика як галузь педагогічної науки. Основні категорії дидактики. Методологічні

основи процесу навчання.

Тема 2. Суть процесу навчання.

Основні компоненти процесу навчання. Функції процесу навчання. Структура

діяльності вчителя у процесі навчання. Психолого-педагогічні основи навчально-

пізнавальної діяльності учнів.

Тема 3. Наукові основи змісту, методів та форм навчання.

Наукові вимоги і фактори формування змісту освіти. Нормативні документи, що

визначають зміст освіти в сучасній школі. Поняття про “методи”, “прийоми”, “засоби”,

“форми” навчання як категорії дидактики, їх класифікації. Типи і структура уроків.

Контроль навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроці.



Тематичний контроль по модулю II.

Модуль III. Теорія виховання.

Тема 1. Суть процесу виховання.

Процес виховання, його специфіка, структурні елементи, рушійні сили. Етапи

процесу виховання. Структура процесу виховання. Самовиховання. Перевиховання.

Ефективність процесу виховання.

Тема 2. Науково-педагогічні основи провідних напрямів виховання

Поняття про методи виховання. Класифікація методів виховання. Основні напрямки

змісту національного виховання в сучасній школі: морально-духовне, трудове

виховання, естетичне виховання, розумове виховання, фізичне виховання.

Практичне заняття №5

Тематичний контроль по модулю III.

Модуль IV. Школознавство.

Тема 1. Основи школознавства.

Наукові основи внутрішньо шкільного управління. Принципи управління освітою.

Планування роботи школи. Особливості внутрішньо шкільного контролю. Методична

робота в школі. Підвищення кваліфікації та атестація вчителів.

Тематичний контроль по модулю IV.

Підсумковий тестовий контроль.

Питання до іспиту.

Методичні вказівки до вивчення курсу “Загальна

педагогіка”

Навчальна дисципліна “Загальна педагогіка” є авторською розробкою на основі

сучасних підручників з педагогіки. У ній весь навчальний матеріал поділений на

модулі, які в свою чергу складаються з окремих тем. Теми викладаються з

урахуванням структури процесу засвоєння знань, вмінь та навичок, процесу

сприйняття, осмислення, закріплення, узагальнення та застосування.

Курс “Загальна педагогіка” – важлива складова частина системи психолого-

педагогічної підготовки студентів вищих педагогічних закладів.

Мета даного курсу – розвинути педагогічне мислення майбутніх вчителів,

допомогти студентам оволодіти цілями, змістом, формами та методами

педагогічного процесу, забезпечити усвідомлення ними перспективних тенденцій

розвитку педагогічної науки що ґрунтуються на кращих національних та світових

здобутках в галузі педагогіки; навчити приймати найбільш ефективні рішення в

майбутній практичній діяльності, творчо підходити до педагогічної праці.

Курс “Загальна педагогіка” складається з чотирьох модулів: “Загальні основи

педагогіки”, “Дидактика”, “Теорія виховання” та “Школознавство”.

У першому модулі розкривається соціальне призначення педагогіки в Україні та

історія її розвитку, визначаються мета, завдання та основні категорії педагогіки.

Особлива увага приділяється розгляду тем про особистість учнів, розвиток

виховання, цілеспрямоване формування особистості; особистість учителя як

керівника педагогічного процесу, його професіографічні характеристики, особливості

педагогічної діяльності.

Висвітлення наукових основ дидактики має на меті ознайомити студентів із

сутністю та змістом основних понять теорії навчання: “освіта”, “процес навчання”,

“зміст освіти”, “методи навчання”, “засоби навчання”, “закономірності та принципи

навчання”, “форми навчання”. Важлива увага звертається на формування уміння

майбутніх вчителів проводити урок в сучасній школі, використовуючи при цьому

ефективні методи навчання.

У третьому модулі висвітлюються наукові основи процесу виховання, його

сутність, закономірності та принципи. Чільне місце у висвітленні теорії виховання

відводиться особистісно-діяльнісній концепції виховання, у відповідності з якою

особистість розглядається як свідомий учасник процесу виховання, ефективність

якого залежить від рівня самосвідомості особистості, розвитку потреб мотиваційної

сфери, формування власної активної життєвої позиції. Важливу увагу приділено

розгляду теоретичних основ, морально-духовного, трудового, естетичного,

екологічного виховання.

Під час висвітлення теми “Основи школознавства” особлива увага приділяється

розгляду сучасного стану системи освіти в Україні, детально розглядаються питання

керівництва та управління освітою, методичної роботи в школі та використання

передового педагогічного досвіду проведення атестації вчителів.

Кожний модуль включає інформацію, завдання для самоконтролю, проблемні і

практичні завдання, контрольні тести, список літератури для самоосвіти. Така

структура допомагає краще засвоїти логіку і головні ідеї навчального курсу, формує

уміння педагогічного мислення.

На допомогу студенту вміщено словник педагогічних термінів.

Модуль I

Тема1. Предмет педагогіки

План

1. Поняття про педагогіку, виникнення і розвиток педагогіки.

2. Предмет і завдання педагогіки.

3. Основні категорії педагогіки.

4. Система педагогічних наук. Зв’язок педагогіки з іншими науками.

5. Методологія та методи науково-педагогічного дослідження.

Література:

1. Концепція стратегії розвитку України у XXI столітті: К.: МАУП, 2003.

2. Галузинський В.Ш., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія і історія. К., - 1995.

3. Євдокимов В.І., Агапова Т.П. Педагогічний експеримент Х.: ОВЦ, - 2001.

4. Лозова В.І., Торцько Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Х: ОВС,

2002.

5. Краевський В.В. Соотношение педагогической науки и педагогической

практики. М., 1997.

6. Соловей М.І., Спіцин Є.С. Основи професійно-педагогічної підготовки

майбутнього вчителя. : К., 2002.

1. Поняття про педагогіку, виникнення і розвиток педагогіки.

Термін “педагогіка” отримав свою назву від грецьких слів “paidos” – дитина і “ago”

– вести. У дослівному перекладі “paidagogos” – це “поводир дітей”. Педагогами у

Стародавній Греції називали рабів, які водили дітей до школи. Поступово термін

“педагогіка” став вживатись більш загально: для визначення мистецтва вести дитину

протягом життя. Тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала

наукою про виховання і навчання дітей.

З середини XX століття були внесені корективи до розуміння терміну “педагогіка”,

оскільки стало очевидним, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують

не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим поряд з терміном “педагогіка” стали

вживати терміни “андрагогіка” та “антропогогіка” (від грецького “antropos” – людина і

“ago” - вести). Педагогіка розширила свої межі і охопила виховання людини в цілому.

Сучасна педагогіка – це наука про виховання, освіту та навчання підростаючого

покоління та дорослих. Вона досліджує спеціально організований вплив на світогляд

і поведінку дітей, аналізує і досліджує об’єктивні закономірності виховного процесу,

досліджує істотні зв’язки, причинно наслідкові залежності в ньому. В даному випадку

виховання розуміється у його найбільш широкому значенні.

Виховання є загальною і вічною категорією. Воно виникло одночасно з появою

людського суспільства. Ще в доісторичні часи в період антропогенезу в результаті

пізнання об’єктивного світу люди нагромадили найпростіші раціональні знання про

живу і неживу природу, які дозволили передбачити результати діяльності і

накопичувати соціальний досвід. Об’єктивна потреба передачі соціально цінного

досвіду від старших поколінь молодшим, спонукала до формування шляхів та засобів

передачі життєвої мудрості з покоління в покоління.

До моменту виникнення мови передача досвіду відбувалась через знаково-

символічні системи (танці, ритуали, настінні малюнки). Виховання дітей

здійснювалось шляхом наслідування дій дорослих, поступового включення підлітків

до всіх сторін життя сім’ї, роду – залучення до участі в обрядах, полюванні, праці.

Виникають перші педагогічні методи і прийоми – показ, приклад, наслідування. З

виникненням мови відбувалося формування словесних методів впливу на свідомість

– розповіді, пояснення тощо. Педагогічні знання систематизувались у вигляді

висновків, порад, рекомендацій і закріпилися в народних звичаях, обрядах,

традиціях, народній творчості.

Розвиток і ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про оточуючий

світ вимагали від людини спеціальної, досить тривалої підготовки. Залежно від того,

як було поставлене виховання дітей і молоді, суспільство прогресувало швидше чи

повільніше. Освіта і виховання стали найважливішою передумовою його розвитку.

Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних,

суб’єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто

знаннях об’єктивних, наукових.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія.

Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі: Демокрит (460-370 рр. до

н.е.), Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арістотель (384-322

рр. до н.е.), у працях яких існувало немало важливих думок з питань виховання

людини, формування її особистості. У Стародавній Греції розвивається “дидахе” –

вчення про педагогічний вплив, яке трактує навчання і виховання як зміну сутності

людини, набуття нею нових ознак, удосконалення її натури, а не просте викладання

готових знань, тобто виховання готових знань, тобто виховання вже розглядалося як

розвиток особистості.

У середні віки педагогічна теорія розвивається у руслі педагогічних ідей

філософів-богословів, які мали релігійний характер і були пронизані церковною

догматикою. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були

пронизані церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.), коли відбувався розпад феодалізму і почався

розвиток буржуазного суспільства, з’явився цілий ряд яскравих мислителів,

педагогів-гуманістів, серед яких італієць Віттоліно де Фельтре (1378-1446),

голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (1494-

1553), Мішель Монтень (1533-1592).

На початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії.

Відокремлення її від філософії в наукову систему пов’язане з іменем великого

чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670), який розробив основи теорії

організації навчально-виховного процесу у творі “Велика дидактика” (1632р.).

Коменський вперше піднявся до усвідомлення наявності об’єктивних

закономірностей та принципів навчання та виховання. Педагогічні концепції

А.Я.Коменського висвітлені у працях “Материнська школа”, “Всезагальна порада”,

“Про культуру природних дарувань”, “Лабіринт світла і рай серця”, “Вихід із шкільних

лабіринтів”, “Світ чуттєвих речей у картинках”.

Певний вклад у розвиток педагогічної науки внесли також Джон Лок (1632-1704),

Жан-Жак Руссо (1712-1778), Іоганн Герберт (1776-1841), Адольф Дістерверг (1790-

1866), Іоганн Генріх Песталоцці (1746-1827), Г.С.Сковорода (1722-1794).

Джон Локк розробляв теорію виховання джентльмена – людини впевненої в собі,

що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю

моральних переконань.

Жан-Жак Руссо автор ідеї природної досконалості дітей, теорії вільного

виховання, за якою виховання повинно проводитися за інтересами та бажаннями

дітей, що сприятиме їхньому розвитку.

І.Г.Песталоцці розробив прогресивну теорію морального виховання учнів,

розвивав ідеї гуманістичного виховання.

В Україні паралельно відбувалися процеси народження педагогіки в надрах

народної педагогічної мудрості. З прийняттям християнства поступово сформувався

християнський підхід до вирішення проблем організації навчання та виховання, який

передбачає перш за все духовне осмислення життєвих явищ. З часів Київської Русі

до наших днів дійшли мудрі настанови з виховання, висвітлені у збірнику законів

“Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повчання Володимира Мономаха”, Житіє

Євдокії Полоцької”, “Повчання дітям ченця Ксенофонта”, низка уривків з часописів та

листів, де висвітлені описи народних традицій виховання дітей у сім’ях, становлення

батьків до своїх дітей.

Вершиною вітчизняної педагогіки стала педагогічна спадщина Костянтина

Дмитровича Ушинського (1824-1870), автора стрункої і оригінальної педагогічної

системи, що охоплює основні проблеми навчання і виховання. Основною ідеєю

системи виховання за Ушинським є народність, обумовлена історичним розвитком,

соціальними умовами життя, географічними особливостями. Ушинський обґрунтував

необхідність створення національної системи освіти і виховання на основі наукових

психолого-педагогічних досліджень: “Педагогічна практика без теорії – те саме, що і

знахарство в медицині”. Ґрунтовні праці Ушинського: “Про народність у громадському

вихованні”, “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи

школи” та ін.

У другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання

зосереджували свої зусилля Т.Г.Шевченко (1814-1861), П.А.Грабовський (1864-1902),

Л.Українка (1871-1913). Закарпатський педагог О.В.Духнович (1803-1865) зробив

вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти; Х.Алчевська (1841-1920)

досліджувала проблеми навчання дорослих і відтворила їх у посібниках “Що читати

народові?”, “Книга для дорослих”.

У першій половині XX ст. відбувалася розробка ідей виховання людини-

колективіста нового суспільства у педагогічних працях П.П.Блонського (1884-1941),

С.Т.Шацького (1878-1934), А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинський (1918-

1970).

А.С.Макаренко перевірив на практиці принципи створення дитячого колективу,

розробив методику трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої

дисципліни і виховання дітей у сім’ї.

В.О.Сухомлинський досліджував проблеми розумового, морального, естетичного

та фізичного виховання учнів, питання політехнічної освіти, теорії навчання та

виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності

вчителя.

Отже, історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її

виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними

проблемами суспільства у підготовці підростаючих поколінь до життя.


Для визначення педагогіки як науки, необхідно розмежовувати насамперед

поняття її об’єкта і предмета.

Об’єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченим.

Об’єктом вивчення педагогіки є процес виховання людини. Це об’єкт

дослідження також соціології, фізіології, медицини, теорії управління, загальної

соціальної, вікової, педагогічної психології.

Предмет педагогіки – це ті процеси і явища, які кожна наука вивчає в об’єкті.

Предмет педагогіки:

1) дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів;

2) теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів, і форм навчання і

виховання;

3) вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі

педагогічної теорії;

4) розробка педагогічної техніки;

5) дослідження сутності цілеспрямованого розвитку і формування

особистості в умовах соціально організованого навчання та виховання.

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення і обґрунтування

закономірностей і законів розвитку та формування особистості, розробка на цій

основі теорії та методики навчання та виховання як спеціально організованого

педагогічного процесу.

Завдання педагогіки на сучасному етапі:

1) вдосконалення змісту освіти;

2) розробка принципово нових засобів навчання, навчального обладнання;

підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти;

комп’ютеризація учительської праці; розробка нових і модернізація

наявних форм і методів навчання;

3) виявлення шляхів посилення виховної ролі уроку;

4) вдосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації і

підготовки до праці;

5) розробка шляхів демократизації та гуманізації життя і діяльності школи.


До основних категорій педагогіки відносяться поняття “виховання”, “навчання” та

“освіта”.

У педагогіці поняття “виховання” вживають у широкому педагогічному, у вузькому

педагогічному, у гранично вузькому педагогічному значеннях.

Виховання в широкому соціальному значенні – процес формування

особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного

ладу. Оскільки діяльність нерідко буває суперечливою і конфліктною, особистість

може не лише формуватись під впливом середовища, а й деформуватись під

впливом антисоціальних явищ або, навпаки загартовуватись у боротьбі з

труднощами, виховувати в собі несприятливість до цих явищ.

Виховання в широкому педагогічному значенні – формування особистості

дитини під впливом діяльності педагогічного колективу, закладу освіти, яка базується

на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні – цілеспрямована виховна

діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів.

Виховання у гранично вузькому значенні – спеціально організований процес,

що передбачає формування певних якостей особистості, що відбувається через

взаємодію вихователя і вихованця.

Справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом і

характером.

Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді

свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і

демократичного виховання.

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання інтегровано

вбирало в себе кращі здобутки світової культури, які акумулюються у народних

традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість у всіх

сферах життя.

Навчання – це цілеспрямований педагогічний процес організації і стимулювання

активної навчально-пізнавальної діяльності учнів по оволодінню науковими

знаннями, уміннями та навичками, розвитку творчих здібностей, формування

світогляду, морально-естетичних поглядів і переконань, в ході якого здійснюється

освіта людини.

Освіта – це процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань,

умінь та навичок, формування на їх основі світогляду, моральних якостей

особистості, розвитку її творчих сил та здібностей.

4. Система педагогічних наук. Зв’язок педагогіки з іншими

науками.

Система педагогічних наук – це зв’язки та відношення, що склалися у процесі

історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До системи педагогічних наук належать:

Загальна педагогіка – вивчає головні теоретичні і практичні питання виховання,

навчання і освіти, досліджує загальні проблеми навчально-виховного процесу.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих) – досліджує закони

та закономірності навчання, виховання та освіти, організаційні форми і методи

навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.

Колекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та

освіти дітей з різними вадами:

- сурдопедагогіка – вивчає особливості навчання і виховання глухих і

глухонімих дітей;

- тифлопедагогіка – вивчає особливості навчання і виховання сліпих дітей;

- олігофренопедагогіка – особливості навчання і виховання розумово

відсталих дітей із затримками розумового розвитку;

- логопедія – особливості навчання і виховання дітей з порушеннями

мовлення.

Галузі педагогіки – військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти.

Історія педагогіки вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти у різні

історичні епохи.

Окрема група педагогічних наук – часткові, або предметні, методики, предметом

дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних

дисциплін у закладах освіти всіх типів.

Соціальна педагогіка вивчає закономірності та модернізм становлення та

розвитку особистості у процесі здобуття освіти та виховання у різних соціальних

інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та

інших закладів, установ та соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної

активності дітей та молоді у процесі розв’язання суспільних, політичних, економічних

та інших проблем суспільства.

Науково-теоретична структура соціальної педагогіки:

- агогіка – наука про вивчення проблеми запобігання відхилення у поведінці

дітей та підлітків;

- герогіка – наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку;

- андрагогіка – наука про освіту та виховання людини протягом усього

життя;

- віктимологія – наука про різні категорії людей, які стали жертвами

несприятливих умов соціальної організації та насильства.

5. Методологія та методи науково-педагогічного дослідження.

Методологія – наукове знання про шляхи, способи, методи наукового пізнання,

дослідження. Методологічною основою дослідження сутності явищ і процесів

педагогічної діяльності є теорія пізнання, яка досліджує вихідні умови і основи будь-

якого пізнання, які б уможливлювали гарантію його об’єктивності.

Методологічна основа – це науковий фундамент, з позиції якого додається

пояснення основних педагогічних явищ і розкриваються їх закономірності.

Розрізняють такі її рівні:

- вищий рівень – філософська методологія, яка відображає світоглядну

інтеграцію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового

мислення у відображенні картини світу;

- другий рівень – опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи до

відображення дійсності (систематичний підхід, моделювання, статистична

картина світу);

- третій рівень – конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм,

принципів дослідження у конкретній світу);

- четвертий рівень – дисциплінарна методологія, що стосується частини

науки;

- п’ятий рівень – методологія міждисциплінарних досліджень.

В основу філософської методології покладено ідеї української народної

філософії:

- безкінечність світу;

- вічна змінюваність життя;

- людина у центрі світобудови;

- культ дитини, людини і природи.

Наукове дослідження – це особлива форма процесу пізнання, систематичне,

цілеспрямоване, вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і

яке завершується формуванням знання про досліджуваний об’єкт.

Метод науково-педагогічного дослідження – це шлях вивчення складних

психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об’єктивних

закономірностей навчання і виховання.

Групи методів:

1. Традиційно-педагогічні методи:

1. педагогічне спостереження;

2. дослідницька бесіда;

3. вивчення і узагальнення передового педагогічного досвіду;

4. вивчення шкільної документації та продуктів діяльності учнів.

2. Педагогічний експеримент – дослідження явищ навчання і виховання у

спеціально організованих і строго контрольованих умовах.

В залежності від поставленої мети розрізняють:

- констатуючий експеримент, що проводиться на початку дослідження і

своїм завданням має вияснення стану справ у шкільній практиці з тієї чи

іншої проблеми;

- формуючий – це впровадження в цілісний педагогічний процес певних

експериментальних факторів з метою підвищення ефективності

навчально-виховного процесу;

- контрольний, суть якого полягає у застосуванні апробованої методики

в роботі інших педагогів і шкіл.

Методи науково-педагогічних досліджень поділяються на емпіричні та

теоретичні.

До теоретичних методів належать:

- аналіз і узагальнення літератури;

- побудова програми дослідження (визначення об’єкту. Предмету,

гіпотези та завдань дослідження);

- моделювання;

- прогнозування;

- синтез результатів дослідження.

До кількісних методів належать:

1 група – методи обробки результатів спостережень і експериментів:

- статистичний метод – кількісні підрахунки наявних чи відсутніх якісних

даних у певній послідовності;

- шкалування – присвоєння балів чи інших цифрових показників

характеристикам, що досліджуються.

2 група – з метою моделювання, діагностики прогнозування комп’ютеризації

навчально-виховного процесу:

- метод моделювання – це створення і дослідження моделей.

Наприклад, моделювання застосовується для поліпшення планування

навчального процесу, управління пізнавальною діяльністю, управління навчально-

виховним процесом.

Тема 2. Особистість. Загальні закономірності розвитку і


План

1. Поняття про особистість як предмет досліджень педагогіки.

2. Рушійні сили і закономірності розвитку особистості.

3. Поняття про розвиток та формування особистості.

4. Фактори розвитку і формування особистості.


1. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шляхи реалізації // Рідна школа, -

2000. - №1. – с.10-14.

2. Киян О. Життєвий шлях особистості: теоретичні засади та особливості

практичної спрямованості // Рідна школа. – 2000 - №2 – с.33-35.

3. Липова Л., Морозова Л., Ренський С. Концепція обдарованості та її види //

Рідна школа – 2003. - №4 – с.10-13.

4. Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні

проблеми сучасної освіти. Х., - 1999.

5. Социальная активность личности старшеклассника. К., - 1999.

6. Царик О. Взаємозв’язок психологічної структури особистості і здібностей //

Рідна школа, - 2000. №9. – с.32-35.

1. Поняття про особистість.

На сучасному етапі розвитку людства головною тенденцією соціального прогресу

є посилення ролі людського фактору у соціально-історичному процесі. Іншими

словами, в еволюції людства зростає роль і відповідальність кожної людини за свої

вчинки, рівень розвитку (інтелектуальний, духовний, фізичний) за рівень моральної

вихованості.

Тому завдання вивчення особистостей і можливостей людини, умов та шляхів

цілеспрямованого впливу на розвиток її творчої активності стали центром наукового

аналізу багатьох галузей знань – філософії, соціології, права і особливо – психології

та педагогіки.

Що може людина? Як інтенсифікувати, оптимізувати і активізувати її діяльність по

вдосконаленню самої себе та існуючих суспільних відносин? Щоб відповісти на це

запитання необхідно дослідити процес розвитку особистості, закономірності її

становлення і механізми формування, особливості дії методів педагогічного впливу

на формування особистості.

Насамперед необхідно розібратись у основних поняттях “індивід”, “людина”,

“особистість”.

Індивід – це окремий представник людського роду Homo Sapiens:

- специфікою індивіда виступає як тілесна окремість, так і певна

сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній зміст

його власного “я”;

- у психології поняття індивіда використовується для позначення певного

рівня у вивченні структури людської психіки, в характеристику індивіда

включають темперамент і природні задатки.

В педагогіці суб’єктом виховання є людина.

Людина – це складний феномен: з одної сторони – це біологічна істота, що

характеризується свідомістю, володіє мовою, має здатність трудитись, пізнавати

навколишній світ і активно змінювати, перетворювати його; з другої сторони – це

суспільна істота, яка вступає в соціальні відносини з іншими людьми, і має здатність

змінюватись під впливом цих відносин.

Відмінність між поняттями “людина” та “особистість”.

Загальний розвиток людини відбувається по двох взаємопов’язаних лініях:

- біологічний;

- соціальний.

Розвиток біологічних задатків та властивостей людини характеризує процес її

функціонального дозрівання і закладає основи для успішного психічного розвитку.

- Процес біологічного дозрівання проявляється у вікових етапах фізичного

розвитку та поведінки людини і поєднується з набуттям значної кількості

соціальних властивостей і якостей. Отже поняття “людина” синтезує як

біологічні, так і соціальні властивості і якості індивіда.

- Поняття “особистість” розглядається у широкому загальному і вузькому

розумінні. Особистість (у широкому розумінні) – це людина, яка

розглядається тільки як суспільна, соціальна істота без врахування її

біологічної природи.

- Поняття “особистість” означає суспільну сутність людини і включає

сукупність вироблених нею у процесі життя соціальних властивостей і

якостей.

- Лише в соціальному середовищі виробляються у людини мова, навички

поведінки, способи трудової діяльності, соціальні властивості і якості.

- Поняття “особистість” застосовується також у вузькому розумінні.

Якщо людина достигає такого рівня розвитку, який дозволяє вважати її

носієм свідомості і самосвідомості, здатним на самостійну

перетворювальну діяльність, таку людину називають особистістю.

Основні ознаки особистості (у вузькому розумінні) :

за Тугаріновим В.П. : Л.С.Рубінштейн :

- розумність - свідоме управління власною поведінкою і діяльністю (сила волі)

- відповідальність

- свобода

- власна гідність

- індивідуальність

а також :

- суспільна активність

- міцність поглядів і переконань

- творчість.

Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси

загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.

Найважливіша характеристика особистості – індивідуальність.

Індивідуальність – сукупність характерних, відмінних рис, за якими одна людина

відрізняється від іншої, що надає їй неповторності.


Особистість є результатом складного процесу соціального розвитку людини. Таке

розуміння особистості визначає головний принцип у вирішенні проблем її

становлення – принцип розвитку.

Виступаючи як вищий тип руху, розвиток є не простим ростом, збільшенням, а

якісним перетворенням, що відрізняється рядом певних закономірностей:

1- процес розвитку має поступальний характер, при якому вищі ступені

повторюють властивості нижчих ступенів розвитку на більш високому

рівні;

2- розвиток характеризується необоротністю;

3- розвиток являє собою єдність боротьби протилежностей, що є

внутрішньою рушійною силою процесу розвитку.

Перша тенденція передбачає, що розвиток особистості – це єдиний цілісній

процес безперервного дорослішання.

Друга тенденція полягає у неповторності, особливості окремих вікових періодів,

що вносять свій специфічний вклад у загальній процес формування особистості.

Третя тенденція передбачає наявність у процесі формування і розвитку

особистості певних суперечностей, які є рушійними силами розвитку особистості.

Таким чином, розвиток особистості – це взаємопов’язаний процес неперервних

кількісних та перервних якісних змін, що відбуваються в удосконаленні нервової

системи і техніки у розвитку пізнавальної і творчої діяльності, формуванні світогляду,

моральних властивостей і якостей.

Поняття “розвиток особистості” пов’язане з поняттям “формування особистості”.

Формування – означає надати форму, стійкість, закінченість, сформувати певний

тип.

Формування особистості – це результат її тривалого розвитку, який передбачає

становлення, набуття сукупності стійких властивостей і якостей.

Особистість формується з народження у спеціально організованій дорослими

діяльності.

Рушійними силами розвитку особистості є такі внутрішні і зовнішні

суперечності:

- збудження і гальмування;

- суперечності емоційної сфери – задоволення і невдоволення, радість і

горе;

- спадкові дані і потреби виховання;

- рівень розвитку особистості і її ідеал;

- потреби особистості і моральний обов’язок;

- домагання особистості і її можливості.

Закономірності розвитку особистості:

- розвиток особистості має наслідувальний характер;

- особистість людини розвивається внаслідок впливу на всі сторони її

психіки;

- зміна особистості вимагає зміни ставлення до неї

- особистість розвивається в діяльності;

- особистість розвивається під впливом середовища та виховання.


Фактор – це умова або чинник, що спричиняє ті чи інші явища.

На розвиток і формування особистості впливають природні і соціальні фактори.

Спадковість – сукупність певних задатків, яка отримується від обох батьків і

здатна передаватися від покоління до покоління.

Носіями спадковості є гени. Біологічна спадковість визначає ті риси людини, що

відрізняють її від тваринного світу, тобто, спільні характеристики людського роду, а

також визначає зовнішні і внутрішні відмінності однієї людини від іншої.

Людина успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких

формуються тип темпераменту, деякі безумовні рефлекси, констатацію тіла, зовнішні

ознаки (колір волосся, очей, шкіри), група крові, резус фактор. Можуть передаватися

нащадкам недоліки нервової діяльності батьків, в тому числі і патологічні, що

викликають психічні розлади. Спадковий характер мають певні хвороби. Негативно

впливають на нащадків алкоголізм і наркоманія батьків. Генетика виявила більше

1500 спадкових аномалій людини.

Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплює в

основному вивчення трьох основних проблем – успадкування спеціальних

інтелектуальних задатків і здібностей, моральних якостей.

Здібності – такі властивості особистості, які є однією з найважливіших умов

успішного виконання людиною певних видів діяльності.

Задатки – потенційні можливості для розвитку здібностей;

- спеціальні задатки – задатки до певного виду діяльності (музичні,

художні, математичні, лінгвістичні, спортивні);

- гострі дискусії серед вчених викликає питання про успадкування

здібностей до інтелектуальної (навчальної, пізнавальної) діяльності.

Вчені-матеріалісти стверджують, що всі здорові люди мають практичну здатність

до необмеженого духовного розвитку. Відмінності, які виявляються у типах вищої

нервової діяльності змінюють лише протікання мислених процесів, не визначаючи

якості та рівня самої інтелектуальної діяльності (М.П.Дубінін). Тому матеріалістична

педагогіка робить акцент не на виявленні відмінностей, а на створенні рівних умов

для розвитку у кожної людини задатків і здібностей у процесі навчання.

Необмеженість можливостей мозку покладено в основу концепції розвиваючого

навчання.

Вчені-ідеалісти вважають доведеним факт наявності інтелектуальної нерівності

людей і першопричиною її визначають біологічну спадковість. Зарубіжні педагоги

вважають, що навчання лише допомагає визріванню того, що закладено природою і

тому повинно йти за розвитком.

Надзвичайно важливим і водночас спірним є питання про успадкування

моральних якостей і психіки.

Упродовж десятиліть у вітчизняній педагогіці провідним було положення про те,

що всі психічні якості особистості не успадковуються, а набувають у процесі

взаємодії організму і зовнішнього середовища, насамперед соціального. Процес

соціального розвитку для кожної людини починається з “нуля”. Якою стане людина,

цілком залежить від середовища і виховання.

Водночас український психолог Г.С.Костюк вважав, що “дитина народжується з

певними передумовами для подальшого психічного розвитку”.

На сучасному етапі свого розвитку генетика виявила вплив поведінки та

свідомості людини на генетичний код наступних поколінь. На сьогодні є дані генетики

про існування кореляційної залежності між тими чи іншими успадкованими

дефектами і відхиленнями у психіці, поведінці, ставленні до норм моралі.

У західній педагогіці домінує помилкове твердження про те, що моральні якості

людини біологічно зумовлені (М.Монтессорі, К.Лоренц, Е.Фромм, А.Мічерлін). На

користь успадкованої зумовленості моральності людини та її соціальної поведінки

відкрито висловлюються академіки М.М.Амосов, П.К.Анохін.

Середовище – комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною

мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує особистість можна умовно

поділити на природне (географічне), соціальне і родинне (сімейне).

Природне середовище (клімат, різноманітні природні умови і ресурси) впливає на

спосіб життя людини та характер її трудової діяльності.

Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких

людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою

мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло

використовувати у процесі виховання.

У середовищі особистість соціалізується.

Соціалізація – процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний

досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких

він належить, а з іншого – активно залучається до системи соціальних зв’язків і

набуває соціального досвіду.

Серед чинників середовища можна виділити три групи:

1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос);

2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення);

3) мікрочинники (сім’я, дитсадок, школа, позашкільні заклади, релігійні

організації, засоби масової інформації).

Виховання – суттєвий фактор розвитку і формування особистості.

Під впливом виховання і самовиховання:

- відбувається корекція успадкованих внутрішніх особливостей людини

(зміни у перебігу нервових процесів);

- формування моральних якостей особистості.

Функції виховання у розвитку і формуванні особистості:

1) організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

2) підбір змісту для розвитку і формування особистості;

3) корекція впливів, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні

особистості;

4) ізоляція особистості від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Сила виховного впливу полягає у цілеспрямованості, систематичності,

кваліфікованому керівництві.

Важливість виховання у тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає

вияву її власної волі, натомість середовище діє несвідомо і підсвідомо.

Отже, виховання коректує вплив спадковості і середовища.

Суттєвий вплив на розвиток особистості здійснює власна активність особистості,

яка і є важливим внутрішнім фактором розвитку і формування особистості.

Тема 3.Вікові особливості розвитку і формування особистості

План 1. Періодизація вікового розвитку особистості.

2. Поняття про кризи вікового розвитку особистості.

3. Особливості вікового розвитку підлітків.

4. Особливості вікового розвитку старшокласників.


1. Божович Л.И. Этапы формирования личности. – М, 1995.

2. Вікова та педагогічна психологія. – К.: Просвіта, 2001.

3. Гармаев А. Этапы нравственного развития ребенка. – Минск: Лучи Софии,

2002. – 336 с.

4. Кулагина И.Ю. Возрастная психология. Развитие ребенка от рождения до 17

лет. – М, 1997.

5. Современный подросток: Материалы конференции. Москва, 2001. – 368 с.

6. Социальная активность личности старшеклассника. –К, 1999.

7. Чабан О У пошуках вирішення проблеми “важких дітей”.// Рідна школа. – 2003.

- № 4. – С.19-22.

8. Шаталов В.Ф. Трудных детей не бывает. – М, 2001. – 93 с.

9. Шибанова В.І. Дослідження тривожності в дітей молодшого шкільного віку.//

Педагогіка і психологія. – 2001. – № 2. – С.108-119.

1. Періодизація вікового розвитку особистості.

Вік – конкретна, відносно обмежена в часі ступінь фізичного і психічного розвитку

людини.

В сучасній педагогіці поняття віку, вікових кордонів і вікових особливостей має не

абсолютне, а відносне значення. У сучасний період переглядаються традиційні

уявлення про вікові можливості дітей, але психологічні особливості віку існують як

найбільш типові, характерні, що вказують на загальний напрямок розвитку.

Вікова періодизація – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові періоди,

що вимірюються роками:

- вперше вікову періодизацію запропонував Платон. У ній розкривається

зміст виховання та діяльності особистості на кожному етапі;

- чітку для свого часу вікову періодизацію розробив А.Я.Каменський

(дитинство 1-6р., отроцтво 6-12р., юність 12-18р., змужнілість 18-24р.);

- сучасна вікова періодизація:

-

1-10 днів – період новонародженості

до 1 року – немовлячий (грудний) період

1-3 роки – переддошкільний, раннє дитинство, ясельний період

3-6(7)р. – дошкільний період

6(7)-11-12р. – молодший шкільний

11-12-15р. – середній шкільний (підлітковий)

1 стадія 10-11р. – молодший підліток

2 стадія 12-13р. -

3 стадія 14-15р. – старший підліток

16-20-21р. – юнацький

15(16)-17(18)р. – старший шкільний

ранній юнацький: юнаки – 17-21р., дівчата – 16-20р.

Вікові зміни (фізіологічні, психічні) відбуваються поступово і плавно або різко і

критично.

У першому випадку зміни накопичуються повільно, потім відбувається якісний

стрибок і виявляється вікове психологічне новоутворення. Результати змін у розвитку

особистості чітко фіксуються при порівнянні особливостей дитини на початку і в кінці

вікового періоду.

2. Поняття про кризи вікового розвитку.

Перехідні періоди від одного етапу вікового розвитку до іншого, що

супроводжуються різкими змінами називаються кризами вікового розвитку.

Кризи вікового розвитку характеризуються тим, що протягом відносно короткого

часу відбуваються помітні зміни у розвитку особистості дитини. Розвиток набуває

бурхливого характеру. Основні особливості цих періодів:

1) нечіткість початку і кінця кризи;

2) поява труднощів у вихованні дітей.

Виготський Л.С.: “всяка дитина у цьому віці стає відносно важковиховуваною

порівняно з самою собою у стабільному періоді”. Для дітей у ці періоди характерна

роздратованість, вони часто вступають у конфлікти з іншими людьми (дорослими та

дітьми), у них виникає негативне ставлення до вимог батьків і педагогів, апатія,

негативізм.

Можна виділити кілька причин криз:

1) не задовольняються або активно подавляються нові внутрішні потреби, що

з’являються в кінці кожного періоду розвитку особистості;

2) зміна системи педагогічного впливу не встигає за швидкими змінами у

формуванні особистості.

3) виникають внутрішні протиріччя між новими потребами дитини та рівнем її

наявних можливостей.

3. Вікові особливості розвитку і виховання особистості

підлітка.

Підлітковий вік – це один з найважливіших етапів життя людини, охоплює період

від 10-11 до 14-15 років і становить середню вікову групу.

Це перехідний період від дитинства до юності, для якого характерні важливі і різні

зміни, суперечливі тенденції у фізичному і психічному розвитку.

Особливості фізичного розвитку:

- збільшення зросту, ваги, фізичної сили, формування фізичної

конституції тіла, диспропорції у розвитку серцево-судинної системи,

істотні зміни в центральній нервовій системі, подальший розвиток

головного мозку, початок статевого дозрівання;

- непропорційність у фізичному розвитку, суперечності фізичного і

психічного розвитку підлітка характеризуються швидкою і

немотивованою зміною настроїв (веселість, активність змінюється

байдужістю і апатією); гострою реакцією на неприємності вдома, у школі,

серед ровесників.

-

Особливості психічного розвитку:

- розвиток інтелектуального потенціалу підлітка та його досягнення у

навчальній діяльності вказують на рівень розвитку теоретичного

мислення:

- контрольно-образне мислення поєднується з розвитком абстрактного

мислення:

- зростання свідомості, якісні зміни у пізнавальній діяльності, що

виявляються у формуванні нових уявлень і понять;

- уміння глибше аналізувати і узагальнювати явища, застосовувати набуті

знання на практиці;

- емоційно-вольова сфера нестійка; активність, радісність, рухливість,

надлишок енергії поєднується з в’ялістю, пасивністю, апатією.

-

Особливості особистісного розвитку:

- інтенсивний розвиток внутрішнього духовного світу, прагнення більш

поглиблено розібратися в собі, оцінити себе;

- прагнення проявити власну індивідуальність, самовизначитися;

- провідного значення набуває спілкування з ровесниками;

- зростає самостійність, відносини з іншими дітьми і дорослими стають

більш різноманітні і змістовні, розширюється сфера діяльності,

формується свідоме ставлення до себе як до рівноправного члена

колективу;

- поведінка підлітка регулюється його самооцінкою, яка формується в ході

спілкування з ровесниками;

- найважливіша особливість самооцінки – поступовий перехід підлітка від

прямого копіювання оцінок дорослих до самооцінки; формування

власних внутрішніх критеріїв самооцінки у процесі пізнання;

- основна форма самопізнання – порівняння себе з іншими людьми;

- у сучасного підлітка спостерігаються кризи самооцінки, 30 відсотків

підлітків мають негативну самооцінку; спостерігаються ігнорування

підлітками оцінок дорослих незалежно від їх правоти;

- у внутрішній позиції підлітка провідним є “почуття дорослості”, якщо

підліток не може реалізувати цю потребу у серйозній діяльності, виникає

прагнення до “зовнішньої дорослості” (мода, косметика, шкідливі

звички);

- першорядного значення у формуванні особистості набуває колектив

ровесників (прагнення до самоствердження в колективі, бажання мати

вірного близького друга; прагнення біти таким, як і всі; або прагнення

виділитись, завоювати авторитет товаришів).

Суперечності підліткового віку (за В.О.Сухомлинським):

1) прагнення до дорослості і неможливість адекватно його реалізувати;

2) бажання самоутвердитися і невміння це зробити;

3) непримиренність до зла, кривди, готовність стати до боротьби за

справедливість і невміння розібратися у складних життєвих явищах;

4) заперечення авторитетів, захоплення ідеальним та сумнів у тому, що ідеальне

може існувати у нашому буденному житті;

5) велика необхідність звернутися за порадою і допомогою до дорослих і

відсутність бажання звернутися до старших.

Загальна характеристика розвитку особистості у підлітковому віці дає змогу

вважати цей період у житті людини найскладнішим у педагогічному плані. Навіть тоді,

коли в учня не виникають стійкі негативні новоутворення в поведінці і він

розвивається благополучно, стосунки підлітка з навколишніми людьми відзначаються

певним психологічним напруженням, сила якого залежить від індивідуальності

дитини.

Проблеми сучасного підлітка.

Вакуум духовності, який виник у сучасному суспільстві і часто заповнюється

прагматичними життєвими цінностями спричинив виникнення проблем у формуванні

особистості підлітків, зокрема:

- відбулась інтенсивна примітивізація свідомості підлітків;

- гострий внутрішній конфлікт і штучна затримка особистісного розвитку в

результаті відсутності в суспільстві умов для реальної, серйозної,

соціально цінної діяльності підлітків;

- деформація мотиваційно-потребної сфери особистості;

- неадекватна самооцінка, не сприйняття оцінки дорослих;

- втрата підлітками почуття відповідальності, інфантилізм, егоїзм, духовна

спустошеність;

- відмічається ріст грубощів, жорстокості, агресивності, цинізму, за якими

криються внутрішні глибинні переживання підлітків (невпевненість,

тривожність, страх, одинокість).

4. Вікові особливості розвитку і виховання старшокласників.

Особливості фізичного розвитку:

- зменшення протиріч і диспропорцій у розвитку органів та систем

організму;

- підвищується фізична працездатність;

- урівноважуються нервові процеси, прискорюється розвиток головного

мозку;

- старший шкільний вік – початкова стадія фізичної зрілості та одночасно

стадія завершення статевого розвитку;

- зростання ваги тіла стає більшим відносно збільшення зросту;

- інтенсивний ріст мускулатури;

- серед старшокласників розрізняються три головні типи побудови тіла:

1) екдоморфний (з надлишком ваги);

2) мезоформний (стрункий, мускулистий);

3) ентоморфний (худий, кістлявий);

- ставлення серед ровесників до представників різних типів неоднакове.

Старшокласники ендоморфного типу часто не мають симпатії серед ровесників,

що ускладнює їхнє входження в малу групу; юнаки і дівчата з мезоморфним типом

знаходяться завжди у центрі уваги.

Особливості психічного розвитку:

У ранньому юнацькому віці відбуваються якісні зміни всіх сторін психічної

діяльності, які є основою становлення особистості:

- складний навчальний матеріал вимагає від старшокласників

досконалішої репродуктивної уваги і водночас у них розвивається і

творча уява, що виявляється у різноманітних видах творчої діяльності;

- пам’ять характеризується подальшим зростанням довільності та

продуктивності логічного запам’ятовування;

- відбувається спеціалізація пам’яті, пов’язана з провідними інтересами

старшокласників та їх намірами щодо вибору майбутньої професії;

- формуються стійкі пізнавальні інтереси;

- розвиток емоційно-почуттєвої сфери особистості; почуття стають більш

глибокими, змістовними;

- провідне значення у пізнавальній діяльності займає абстрактне

мислення, прагнення пізнати суть і причинно-наслідкові зв’язки явищ

об’єктивного світу;

- важливим аспектом психічного розвитку в юнацькому періоді є

інтенсивне інтелектуальне дозрівання;

- суттєвими ознаками цієї фази розвитку інтелекту є нестандартний підхід

до все відомих проблем, перехід до вищих рівнів абстрактного та

узагальнюючого мислення;

- критичне ставлення до засвоюваних знань, до думок дорослих,

схильність до постановки проблем, до диспутів і філософствування;

- розвиток творчих здібностей;

- розумовий розвиток старшокласників заключається не стільки у

розумінні окремих властивостей інтелекту, скільки у формуванні

індивідуального стилю розумової діяльності;

- стиль мислення старшокласника залежить від типу його нервової

системи, який впливає і на успішність.

Старшокласник з інертною нервовою системою в умовах перевантаження

учбовими завданнями вчаться гірше, ніж учні з рухливим типом нервової системи. Ці

недоліки компенсуються стараннішим плануванням та контролем своєї діяльності.

Індивідуальний стиль розумової діяльності старшокласника вимагає від учителя

індивідуалізації навчання та надання своєчасної допомоги у формуванні особистості.

Особливості особистісного розвитку.

- перехід самосвідомості на якісно новий рівень;

- збільшення значимості власних цінностей відкриття свого внутрішнього

світу (внутрішнього “я”);

- переростання самооцінки окремих якостей особистості у цілісне

ставлення до самого себе;

- усвідомлення своєї унікальності, неповторності спричиняє інколи

виникнення почуття одинокості, неможливість виразити у спілкуванні

всю повноту почуттів, вибірковість дружби;

- потреба у неформальному, довірливому спілкуванні із дорослими;

- формування почуттів дорослості не взагалі, а чоловічої чи жіночої

дорослості;

- зміни в мотивації, зокрема в потребах, інтересах;

- спілкування з однолітками найповніше реалізує потребу в коханні, тому

що спілкування з друзями стає інтимно-особистісними, виникає почуття

дружби, кохання;

- юнаки та дівчата знаходяться у постійному очікуванні спілкування з

однолітками, яке відрізняється від особливою довірою, інтенсивністю,

сповідальністю, невдачі у спілкуванні переживаються дуже важко;

- виникає особливий інтерес до спілкування з дорослими, батьками, сім’я

стає тією малою соціальною групою, де вони відчувають себе спокійно

та впевнено;

- при досягненні ідеального союзу у старшокласників з’являється потяг до

самовиховання, що перетворює самопізнання у свідоме формування

нових, бажаних елементів поведінки;

- відбувається становлення моральної самосвідомості.

Тема 4. Цілісний педагогічний процес.

План

1. Поняття про педагогічний процес.

2. Педагогічний процес як система.

3. Закономірності педагогічного процесу.

4. Організація педагогічного процесу.


1. Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і

психологія, - 1999. - №4.

2. Кушнір В.А. Естетичні і соціокультурні особливості навчального процесу //

Рідна школа, - 2000. - №3.

3. Касьянова О. Педагогічний аналіз взаємодії вчителя та учня у навчальному

процесі // Рідна школа, - 2000.

4. Павленчик В.О. Системний підхід у дослідженнях проблем виховання дітей //

Педагогіка і психологія, - 1999. - №2 – с.59-66.

1. Поняття про педагогічний процес.

“Процес” – це сукупність послідовних дій з метою досягнення певного

результату. В ході педагогічного процесу педагог ставить завдання виховати і прагне

їх реалізувати. Вихованець, сприймаючи виховний вплив, проявляє власну

активність, впливає на педагога і на самого себе. Взаємна активність вихователів і

вихованців позначається термінами “педагогічна взаємодія”, “педагогічне

співробітництво”, “педагогічне партнерство”.

Взаємодія – це взаємини між людьми, які, вирішуючи спільні завдання, взаємо

впливають, взаємодоповнюють один одного і досягають успіху у розв’язанні

поставлених завдань.

Педагогічний процес – це динамічна взаємодія вихователів і вихованців,

спрямована на досягнення поставленої виховної мети.

Поняття “педагогічний процес” та “навчально-виховний процес” в цілому тотожні,

але більш вдалим є поняття “педагогічний процес” оскільки воно відображає єдність

навчання, виховання та розвитку на основі цілісності та спільності.

Рушійні сили педагогічного процесу.

Педагогічний процес не є розривним ланцюгом розвиваючих взаємодій

вихователів і вихованців. Не завжди така взаємодія протікає гладко. В одному

випадку у формуванні взаємин виявляється позитивна тенденція, в іншому –

виникають перешкоди, конфлікти. Так само суперечливо і нерівномірно відбувається

розвиток вихованця. Він може добре опанувати необхідний обсяг наукових знань, але

не зробити належних світоглядних і моральних висновків. Часто виникає

суперечність між прагненням поводити себе відповідно до вимог моральної норми та

відсутністю сили волі та відповідних навичок поведінки.

Суперечності, протиріччя є необхідною умовою педагогічного процесу, вони є

рушійною силою педагогічного процесу.

Педагог повинен уміти виявити причини суперечностей, знаходити компроміс,

поєднувати інтереси, будувати партнерство з вихованцем.

2. Педагогічний процес як система.

Сучасна педагогічна теорія розглядає педагогічний процес як динамічну систему.

Термін “система” означає єдність закономірно розташованих і взаємопов’язаних

частин.

Основні ознаки системи:

1) до складу системи входять компоненти, які можна розглядати у

відносній ізольованості, поза зв’язками з іншими процесами і

явищами;

2) між цими компонентами існують внутрішні зв’язки;

3) наявність певного рівня цілісності; ознакою якої є те, що система

завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;

4) наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, які об’єднують

компоненти, як блоки, частини в єдину систему;

5) взаємозв’язок з іншими системами.

Системне бачення педагогічного процесу дозволяє чітко виділяти складові

компоненти, проаналізувати всю різноманітність зв’язків і відносин між ними,

кваліфіковано управляти педагогічним процесом.

Педагогічний процес як система протікає в інших системах: народній освіті, школі,

класі, уроці.

Кожна з таких систем функціонує у певних зовнішніх (природно-географічних,

суспільних. Виробничих, культурних) та внутрішніх умовах (матеріально-технічні,

морально-психологічні, манітарно-гігієнічні). Компонентами системи, у якій протікає

педагогічний процес, є педагоги, вихованці та умови.

У навчально-виховній роботі педагог ставить перед собою мету виховання. Для

того, щоб її досягти, він конкретизує свої дії, тобто визначає завдання. Для реалізації

завдань застосовує відповідні педагогічні засоби. До педагогічних засобів у широкому

розумінні належіть: зміст, що підлягає засвоєнню; методи і організаційні форми

виховання, за допомогою яких вихователь викликає активну діяльність вихованців,

встановлює взаємозв’язки, організовує процес. Якщо при цьому достатньо

враховуються закономірні зв’язки і умови, то між педагогом і вихованцями

встановлюється співробітництво, педагог викликає і організує активну діяльність

учнів, спрямовану на засвоєння соціально цінного досвіду, домагається певного

прогресу в індивідуальному розвитку особистості.

Отже, педагогічний процес характеризують: ціль, завдання, зміст, методи, форми

взаємодії педагогів і вихованців, досягнуті при цьому результати. Їм відповідають

цільовий, змістовний, діяльнісний, результативний компоненти, що утворюють

систему.

Цільовий компонент включає усю різноманітність цілей і завдань педагогічної

діяльності: від загальної мети – всебічного і гармонійного розвитку особистості – до

конкретних завдань формування певних якостей чи їх елементів.

Змістовий компонент відображає зміст, який необхідно засвоїти відповідно

поставленої мети.

Діяльнісний компонент передбачає взаємодію педагогів і вихованців, їх

співробітництво; організацію і управління педагогічним процесом.

Результативний компонент педагогічного процесу характеризує досягнуті

зрушення відносно поставленої мети.

3. Закономірності педагогічного процесу.

У такій складній динамічній системі, якою є педагогічний процес, проявляються

численні різноманітні зв’язки і залежності.

Виховання є складовою частиною суспільних процесів розвитку. Зв’язки

педагогічного процесу з суспільними процесами вважаються найбільш широкими і

закономірними зв’язками.

Наступним рівнем закономірних зв’язків є взаємодія вихователів і вихованців.

У самому виховному процесі існує взаємозв’язок між його метою, завданнями,

засобами і результатами.

До цілісного педагогічного процесу входять і окремі процеси. На розвиток і

виховання школярів впливають численні свідомі і випадкові, незаплановані виховні

впливи.

Відповідне до функцій, які виконує педагог, визначається мета, обирається зміст,

організаційні форми і методи, які щоразу враховують закономірності різного рівня.

Досягти успіху у педагогічній діяльності педагог може лише тоді, коли враховуватиме

найважливіші закономірності.

Загальні закономірності педагогічного процесу.

1) Закономірність зумовленості педагогічного процесу потребами суспільства

і особистості, можливостями (матеріально-технічними, економічними)

суспільства, умовами протікання педагогічного процесу (морально-

психологічними, санітарно-гігієнічними, естетичними).

2) Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи і

досягнутий рівень розвитку особистості залежить від спадковості,

виховного і навчального середовища, залучення до навчально-виховної

діяльності, засобів і способів педагогічного впливу.

3) Закономірність управління педагогічним процесом. Ефективність

педагогічного впливу залежить від інтенсивності зворотних зв’язків між

вихованцем і педагогом, обґрунтованості і характеру керуючих впливів на

вихованців.

4) Закономірності стимулювання. Результативність педагогічного процесу

залежать від дії внутрішніх стимулів і мотивів навчально-виховної

діяльності; доцільності, своєчасності і інтенсивності зовнішніх (суспільних,

педагогічних, моральних, матеріальних) стимулів.

5) Закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики у педагогічному

процесі. Ефективність навчально-виховного процесу залежіть від

інтенсивності та якості чуттєвого сприймання, логічного осмислення

сприйнятого, практичного застосування осмисленого.

6) Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої

(пізнавальної) діяльності. Ефективність педагогічного процесу

зумовлюється якостями педагогічної діяльності та власної навчально-

пізнавальної діяльності вихованців.

7) Закономірність єдності завдання, змісту, організованих форм, методів,

результатів виховання. Правильно визначене завдання. Пов’язане із

загальною метою виховання, зрозуміла і сприйнята всіма учасниками

педагогічного процесу, значно впливає на вибір педагогічних засобів;

аналіз результатів виховання допомагає встановити доцільність обраного

варіанта організації педагогічного процесу.

8) Закономірність динаміки педагогічного процесу. Педагогічний процес як

розвиваюча взаємодія між педагогами і вихованцями має поступовий,

етапний характер; чим вищі проміжні досягнення, тим вагоміші кінцеві

результати. Величина всіх наступних змін зумовлюється величиною

попередніх.

9) Закономірність інтегрального (єдиного) педагогічного результату

педагогічного процесу. Кінцевий результат педагогічного процесу є

наслідком взаємозв’язків результатів усіх етапів процесу.

Визначені закономірності не розкривають усіх зв’язків, які діють у педагогічному

процесі.

4. Організація педагогічного процесу.

Організація педагогічного процесу включає 3 головні етапи:

Підготовчий етап. На цьому етапі створюються належні умови для протікання

процесу в заданому напрямку. З цією метою вирішуються такі важливі завдання:

визначення мети, прогнозування, проектування та планування розвитку педагогічного

процесу, зокрема, необхідно:

- трансформувати загальну педагогічну мету, яка стоїть перед школою у

конкретні завдання, які можливо реалізувати на даному етапі

педагогічного процесу в наявних конкретних умовах;

- здійснити педагогічну діагностику. Педагогічна діагностика – це

дослідницька процедура, спрямована на вияснення умов і обставин, у

яких протікатиме педагогічний процес з метою отримання чіткого

уявлення про ті причини, які будуть сприяти чи перешкоджати

досягненню накреслених результатів. Діагностика забезпечує усією

необхідною інформацією про реальні можливості педагогів і учнів,

рівень їх попередньої підготовки, умови протікання педагогічного

процесу, тощо;

- сутність прогнозування в тому, що завчасно, до початку процесу оцінити

його можливу результативність в даних умовах. Це потрібно для того,

щоб своєчасно втрутитися у проектування та хід педагогічного процесу,

не допускати небажаних наслідків.

Завершується цей етап спроектованим на основі результатів діагностики і

прогнозування проектом організації процесу, який після остаточного опрацювання

перетворюється в план.

План – це документ, у якому точно визначено, кому, коли і що потрібно робити.

Основний етап – етап здійснення педагогічного процесу.

Він передбачає:

- постановку і роз’яснення мети та завдань діяльності, які необхідно

виконати;

- взаємодію педагогів і виконавців;

- використання визначених методів, засобів і форм педагогічного процесу;

- створення сприятливих умов;

- стимулювання діяльності школярів;

- забезпечення зв’язку педагогічного процесу з іншими процесами.

На цьому етапі організації педагогічного процесу важливе значення мають

зворотні зв’язки, які дають змогу знайти раціональне співвідношення педагогічного

управління і самоуправління власною діяльністю з боку вихованців. Оперативні

зворотні зв’язки дозволяють своєчасно здійснити корекцію, надати педагогічній

взаємодії необхідного спрямування.

Завершальний етап організації педагогічного процесу – етап аналізу досягнутих

результатів.

Він необхідний для того, щоб проаналізувати хід і результати педагогічного

процесу, зрозуміти причини їх відхилення від плану, визначити, де, як і чому

допущені помилки.

Модуль II

Тема 1. Предмет дидактики.

План

1. Поняття про дидактику.

2. Розвиток дидактики як науки.

3. Головні завдання і проблеми дидактики.

4. Основні категорії дидактики.

5. Основні тенденції сучасної освіти.


1. Державна національна програма “Освіта”: Україна XXI століття. К., - 1994.

2. Кузь В.Г. Освіта і школа XXI століття // Педагогіка і психологія. 1999 - №1.

3. Луговий В.С. Філософія сучасної освіти. К., - 1996.

4. Луцик Д., Логвиненко Т. Літопис педагогічної думки в Україні. Дрогобич:

Відродження, - 1999.

5. Позінкевич Р.О Освіта в системі культури. Луцьк, - 2000.

6. Ягупов В. Дидактичні поняття: поняття: “навчальний процес” чи “процес

навчання”? // Рідна школа, - 2000. - №2.

1. Поняття про дидактику.

Важливим аспектом цілісного педагогічного процесу є володіння учнями тією

частиною суспільно-цінного досвіду, яка включає життєво необхідні знання, практичні

уміння та навички, способи творчої діяльності, що відбувається у процесі навчання.

Необхідність теоретичної розробки проблем навчання та освіти зумовила

виникнення в межах педагогічної науки особливої наукової галузі – дидактики.

Термін “дидактика” походить від грецьких слів “didacticos” – навчання та “didasko”

– вивчаючий.

Дидактика – це окрема галузь педагогіки, що досліджує теоретичні основи

навчання та освіти.

Традиційно дидактика відповідає на питання: “Що вчити?” (зміст освіти), “Для чого

вчити?” (мета освіти), “Коли, де і кого вчити?” (система освіти), “Як вчити?” (процес

навчання).

Дидактика як наука описує існуючі системи навчання, досліджує навчальний

процес з метою його удосконалення, розвиває нові прогресивні ідеї, впливає на

педагогічний процес.

Отже дидактика- теоретична і нормативно-прикладна наука, вона виконує три

функції:

1 – науково-теоретична (досліджує реальний педагогічний процес, встановлює

певні факти, зв’язки, залежності, закономірності);

2 – нормативна (прогнозує наслідки навчальної діяльності, розробляє проект

педагогічної діяльності педагога);

3 – прикладна (практична) - теоретичні знання повертаються до педагогічної

практики у вигляді висновків і рекомендацій, що є підставою для визначення змісту,

виробу методів навчання, організації керівництва навчальною діяльністю учнів.

Дидактика, як загальна теорія освіти і навчання, розглядає загальні положення і

закономірності, властиві навчанню всіх предметів. Ці закономірності відображаються

у викладанні конкретних навчальних дисциплін. Водночас викладання кожного

предмета має свою, надзвичайно суттєву специфіку (наприклад, викладання біології,

трудового навчання, української мови та літератури, фізичного виховання, музики,

тощо). На цій підставі виділяються окремі дидактики або предметні методики.

Головні завдання методик:

1) на основі вивчення специфіки процесу навчання даної дисципліни розкрити

закономірності, властиві її викладанню;

2) визначити вимоги до викладання навчального предмету вчителем та

вимоги до пізнавальної діяльності учнів;

3) розробити специфічні засоби, методи і прийоми, форми навчання з

урахуванням специфіки даного предмета та специфіки вікової групи учнів.

Зв’язок дидактики з іншими науками.

Процес навчання є об’єктом дослідження різних наук, з якими тісно пов’язана

дидактика. Дидактика має вихід на дослідження соціальних, культуроутворюючих і

людинознавчих процесів – певною мірою в ній використовуються знання філософії

освіти, теорії виховання, соціології, психології, фізіології вищої нервової діяльності,

шкільної гігієни, кібернетики (теорія і інформації, що досліджує процеси зберігання,

передачі та переробки інформації).

Особливе значення має опора дидактики на філософію освіти, яка досліджує

сутність освіти у зіставленні різних філософських систем. Філософського аналізу

потребують питання:

- ідеологія та школа;

- культуротворчі функції освіти;

- освітні системи в різні історичні періоди;

- чинники формування особистості;

- вибір моральних та освітніх ідеалів.

Особливе значення має опора дидактики на філософію освіти, яка досліджує

сутність освіти у зіставленні різних філософських систем. Філософського аналізу

потребують питання:

- ідеологія і школа;

- культуротворчі функції освіти;

- освітні системи в різні історичні періоди;

- чинники формування особистості;

- вибір морфологічних та освітніх ідеалів.

У теоретичній розробці і реалізації всіх функцій освіти виняткову роль відіграє

аксіологія – філософське вчення про природу цінностей.

Сучасний стан педагогічної теорії і практики потребує наукового обґрунтування

двох систем цінностей:

1) тих, на які освіта має орієнтуватися сьогодні і на перспективу;

2) тих, які мають створюватися, формуватися в самому освітньому процесі.

Едукологія – міждисциплінарний комплекс інтегрованих знань про освіту.

Едукологія – інтегрує знання про освіту і виховання філософії освіти, історії

освіти, порівняльної педагогіки.

Едукологія включає також цикл прикладних дисциплін – антропологію,

психологію, економіку освіти, демографію, політологію, менеджмент, соціологію.

Завдання едукології – дати знання про найзагальніші тенденції освітніх систем.

2. Розвиток дидактики як науки.

Термін “дидактика” вперше був використаний у 1963 році німецькими педагогами

Кристофером Хельвігом та Йохимом Юнгом у праці “Короткий звіт з дидактики, або

мистецтво навчання. Ратихімія”.

У період зародження і розвитку капіталізму (16-17ст.) виникла нагальна потреба у

подальшому вдосконаленні способів організації навчального процесу. В цей період у

братських школах України і Білорусії вперше було застосовано:

- розподіл учнів по класам;

- запроваджено елементи класно-урочної системи;

- колективна робота одного вчителя з цілим класом;

- елементи масового навчання;

- встановлювались зв’язки з сім’єю.

В Західній Європі виникали школи гуманістів, у яких вчителі прагнули подолати

догматизм і схоластику шляхом організації спостережень за природою і

виробництвом.

Найважливіші педагогічні ідеї античної педагогіки, педагогіки епохи відродження,

педагогічний досвід братських шкіл України, Білорусії, шкіл гуманістів Західної

Європи осмислив і узагальнив Я.А.Коменський.

Коменський накреслив таку структуру освіти:

I. – материнська школа – виховання в сім’ї до 6 років;

II. – 6-12 р. – навчання в елементарній школі (“школа рідної мови”);

III. – 12-18 р. – латинська школа (гімназія);

IV. – 18-24 р. – вища освіта (академія).

Багатогранна педагогічна і філософська спадщина Я.А.Коменського мала

величезний вплив на розвиток світової педагогіки у 18-19 ст.

Коменський у “Великій дидактиці” висвітлив ідею неподільності навчання і

виховання, всебічного розвитку особистості шляхом наукової освіти, морального і

релігійного виховання.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) обстоював право дитини на “дитинство”, розкрив

специфіку вікових особливостей, проблему потреби і задоволенні в навчанні.

Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) швейцарський педагог – розвинув

положення про цілі навчання, розвитку і виховання.

Основна мета навчання – розвиток розуму, вміння логічно мислити і

висловлюватися.

Німецький педагог Фрідріх Дістервег (1790-1866) збагатив ідеї розвиваючого

навчання, сформулював його правила, дав психологічне обгрунтування принципів,

визначених Коменським.

На початку XIX століття Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький педагог і

філософ, розробив теоретичні засади дидактики, взявши за основу теорію

виховуючого виховання. Гербарт і його послідовники відводили важливе місце

процесу засвоєння знань на уроці під керівництвом учителя, в якому виділив 2 етапи

– осмислення знань і поглиблення знань.

Великий внесок у розвиток дидактики зробив наш видатний співвітчизник

К.Д.Ушинський (1824-1870):

- обґрунтував роль педагогічної науки і цілеспрямованого виховання, яке,

на його думку, здатне значно розвинути можливості людини;

- розкрив роль принципу народності у навчанні та вихованні, рідної мови,

практичного досвіду дитини, взаємозв’язку навчання з життям;

- обстоював важливу роль активності, і розумового розвитку дитини у

навчанні;

- збагатив теорію методів навчання.

Головні праці “Людина як предмет виховання”, “Про народність у громадському

вихованні”, “Рідне слово”, “Дитячий світ”.

Серед представників К.Д.Ушинського українські дидактик Тимофій Григорович

Лубенець (1855-1936) розробляв проблеми оновлення змісту початкового навчання,

розробив підручники для українських шкіл і Михайло Іванович Демков (1859-1939),

автор підручників з педагогіки.

На межі XIX і XX ст. у дидактиці розгорнулися дослідження шляхів активізації ролі

учнів у навчанні. Розвинувся напрям прагматичної педагогіки, головні принципи якої –

навчання на основі особистого досвіду дитини, істинність знань визначається їх

користю. Яскравим представником прагматичної педагогіки є американський педагог і

філософ Джон Дьюї (1859-1952).

На початку XX ст. у світовій педагогіці активно поширювались ідеї вільного

виховання та розвитку особистості дитини.

Марія Монтессорі (1870-1952) італійський педагог, лікар займалася методами

розвитку органів чуттів у розумово відсталих дітей, дітей вікової норми. На її думку,

головною формою виховання і навчання мають бути самостійні індивідуальні заняття

або колективно спланований урок. Вона розробила стандартизований дидактичний

матеріал, побудований таким чином, що дитина, працюючи з ним може сама виявити

і виправити свої помилки. На сучасному етапі ідеї М.Монтессорі в нашій країні набули

великого поширення у діяльності комплексів “дитячий садок - школа”.

Розвиток української педагогіки відбувався під впливом прогресивних ідей

гуманістичної педагогіки. У 1910 році почав виходити педагогічний журнал “Світло”.

Його організував талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шестюк, одним із

співредакторів була Софія Русова. С.Русова розробляла концепцію національної

освіти і виховання, розвивала ідеї гуманізації та індивідуалізації різних видів

діяльності; визначальна роль рідної мови і природи у навчанні і вихованні дітей.

У 20-х роках велика увага приділялась запровадженню зарубіжних систем

навчання, засобам активізації учнів, розвивались ідеї комплексності, дальтон-плану,

бригадно-лабораторний метод навчання. С.Т.Шатський, П.П.Блонський, Б.Є.Райнов,

Я.Ф.Чепіга.

У 40-50 роках помітний внесок у дидактику зробив дидакт М.О.Данилов (1899-

1973), український вчений В.Л.Помагайба. З 1955 року в Україні почав працювати

Інститут педагогіки.

У 60-70 роках формування в учнів пізнавальної активності й творчого мислення

на основі цілісного підходу до навчального процесу було предметом досліджень

Л.В.Занкова, М.О.Данилова, Г.І.Щукіної, І.Я.Лернера, А.М.Алексюка, В.О.Онищука.

У 80-х роках значного розвитку набули концепції проблемного та програмованого

навчання (Т.В.Кудрявцев, М.І.Махмутов, Т.І.Ільїна, А.М.Алексюк), оптимізації

навчально-виховного процесу (Ю.К.Бабанський). Наприкінці 80-х років розпочався

рух за оновлення школи, реформування її авторитарної системи, що виявилось у

розвитку педагогіки співробітництва, представниками якої були педагоги-новатори

Ш.О.Амонашвілі, С.М.Лисенкова, В.Ф.Шаталов, В.О.Караковський та інші.

У 90-х роках характерним для розвитку дидактики є – спрямованість на розвиток

особистості; різні підходи до визначення змісту та методичного забезпечення;

формування авторських шкіл, нових систем навчання, в яких застосовуються нові

дидактичні технології на засадах особистісно-орієнтованого навчання.

3. Головні завдання і проблеми дидактики.

Завдання:

1. Дослідження суті, закономірностей і принципів навчання.

2. Визначення педагогічних основ змісту освіти (тривалий час зміст освіти

формувався емпіричним шляхом, що призвело до перенавантаження програм,

виникла необхідність відбору матеріалу для вивчення).

3. Дослідження закономірностей навчально-пізнавальної діяльності учнів і шляхів

її активізації.

4. Розробка системи загально-дидактичних методів навчання та умов їх найбільш

ефективного застосування.

5. Розробка і удосконалення організаційних форм навчальної роботи з учнями.

Проблеми дидактики.

Найважливішою проблемою сучасної дидактики є оптимізація навчально-

виховного процесу в школі. Доц. академік АПН Ю.К.Бабанський: “Під оптимізацією

навчально-виховного процесу в школі розуміється розробка такої методики його

проведення, яка дозволяє одержати найкращі результати при мінімальних затратах

часу і зусиль учителів та учнів”.

Оптимізація навчально-виховного процесу залежить від змісту освіти,

дидактичних принципів, методів і форм навчання, поєднання колективних, групових

та індивідуальних способів організації навчальної роботи, використання

міжпредметних зв’язків.

Проблема інтенсифікації навчання. Інтенсифікація навчання передбачає

максимальну кількість і якість, раціональність і доцільність навчально-пізнавальних

дій, використаних учнями на уроці. Ступінь інтенсивності навчальної праці залежить

від продуктивності використання кожної хвилини навчання, майстерності учителя,

рівня підготовки учнів, організованості класного колективу, наявності необхідного

обладнання, поєднання різноманітних прийомів навчання, праці і відпочинку.

Інтенсифікація навчання – це важливий резерв глибокого засвоєння знань,

зменшення перенавантаження учнів домашніми завданнями.

Проблема підвищення пізнавальної самостійності, творчої активності,

ініціативи учнів. Пропонується вирішення цієї проблеми завдяки створенню

проблемних ситуацій та застосуванню на уроках методів і прийомів проблемного

навчання, розвиваючого навчання:

- проблема змісту навчання;

- проблема підвищення ефективності процесу навчання;

- проблема мотивів учіння;

- проблема домашніх завдань;

- проблема міжпредметних зв’язків.

4. Основні категорії дидактики: освіта, навчання, викладання, учіння.

Освіта – це цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою

наукових знань, пізнавальних умінь та навичок, формування на цій основі світогляду,

моральних якостей особистості, розвиток її творчих сил та здібностей.

Навчання – цілеспрямований процес взаємодії вчителя та учнів, в ході якого

здійснюється освіта, виховання і розвиток особистості.

Навчання розуміється як процес, що здійснює розвиваючий і формуючий вплив

на особистість.

Три взаємопов’язані сторони:

- теоретичну (факти, ідеї, поняття);

- практичну (уміння і навички застосування знань на практиці);

- світоглядно-моральну (світоглядні ідеї і морально-естетичні погляди).

В процесі навчання відбувається оволодіння всіма сторонами знань. Це означає,

що навчання є особливим засобом виховання і розвитку особистості.

Формуючий, розвиваючий і виховний вплив навчання на особистість відображено

в окремій категорії “освіта”.

Викладання – цілеспрямована педагогічна діяльність вчителя, в ході якої

передаються учням знання, уміння та навички.

Учіння – цілеспрямована навчально-педагогічна діяльність учнів по засвоєнню

знань, умінь та навичок.

На сучасному етапі в дидактиці недостатньо досліджені шляхи забезпечення

принципу єдності навчання, виховання і розвитку учнів, оскільки взаємопов’язані

компоненти цього процесу розглядаються окремо: процес навчання – в дидактиці;

процес виховання – в теорії виховання; процес розумового розвитку – у психології.

5. Основні тенденції сучасної освіти.

Освіта – суспільно організований процес засвоєння досвіду, виховання і розвитку

особистості; оволодіння особистістю певною системою наукових знань, умінь,

навичок і пов’язані з ними рівні розвитку інтелектуальної та творчої діяльності,

морально-естетичної культури.

На сучасному етапі в освіті існують певні тенденції, які впливають на характер

навчального процесу:

1. Орієнтація на цінність особистості людини, її гідність. Ця тенденція передбачає

створення такої системи освіти, яка забезпечує виховання почуття власної

гідності людини, свободи, загальноосвітньої і професійної компетентності.

2. Усвідомлення кожного рівня освіти як органічної складової системи

безперервної освіти. Ця тенденція передбачає реалізацію наступності між

освітніми рівнями, загальною середньою, вищою, професійною,

післядипломною освітою.

3. Перехід від переважно інформативних до активних методів і форм навчання з

використанням елементів проблемності, наукового пошуку, самостійності тих,

хто навчається.

4. Комп’ютеризація і технологізація навчання.

5. Перенесення акценту з навчальної діяльності педагога на пізнавальну

діяльність учня, організація взаємодії вчителя та учня.

6. Перехід від контролюючих способів організації педагогічного процесу до

розвиваючих, активізуючих, що передбачає стимулювання, організацію

творчої, самостійної діяльності учнів.

7. Поширення освітніх систем через технічні засоби комунікації (сотовий зв’язок,

лазерна техніка).

8. Національна спрямованість навчання і виховання.

9. Ідеологічний плюралізм, розмаїття різних ідеологічних підходів до освіти.

Тема 2. Суть процесу навчання. Його теоретичні і методологічні

основи.

План

1. Суть процесу навчання. Рушійні сили процесу навчання.

2. Функції процесу навчання.

3. Структура процесу навчання.

4. Структура діяльності вчителя та учнів у процесі навчання.

5. Закономірності процесу навчання.

6. Принципи і правила навчання.


1. Антонець М. Погляди В.О.Сухомлинського на процес шкільного навчання //

Рідна школа. – 2002. - №5 – с.16-19.



3. Методичні основи удосконалення організації навчального процесу Х.: Основа –

1989.

4. Сікорський Т.І. Теорія і методика диференційованого навчання. Львів: Сполох,

- 2000.

5. Слєпухов М. Як вивчати педагогіку? // Рідна Школа. 2002. - №10 – с.10-13.

6. Чабан Л. Навчальна діяльність учнів: структура, види // Рідна школа, - 2000. -

№3.

1. Суть процесу навчання. Рушійні сили процесу навчання.

У перекладі з латинської термін “processus” означає рух уперед. Сутність поняття

процесу навчання розглядається як єдність діяльності учителя і учнів, спрямована на

досягнення завдань освіти.

Існує певна відмінність між поняттями “процес навчання” та “навчальний процес”.

Процес навчання – це динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство)

учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної

навчально-пізнавальної діяльності школярів з метою засвоєння системи наукових

знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості.

Навчання має двосторонній характер. Дві сторони процесу навчання –

викладання і учіння.

Викладання – це упорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію

цілей навчання, забезпечення управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів,

їх вихованням і розвитком.

Учіння – цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, співробітництва,

партнерства між педагогами і учнями. Взаємодія передбачає безпосередні контакти

учителя і учня, співробітництво, партнерство – контакти, дія яких може

поширюватись у часі та просторі. Наприклад, виконання учнями домашніх завдань,

проведення самостійних спостережень, досліджень. Необхідно, щоб ці контакти

сприяли стимулюванню, активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, її

організації.

Рушійна сила процесу навчання – основне протиріччя між постійно

зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання, які диктуються соціально-

економічним процесом і становищем освіти в даний період.

У процесі навчання виділяють ще ряд протиріч:

- між попереднім рівнем знань учнів і новими знаннями;

- між знаннями та вміннями їх застосовувати у своїй практичній

діяльності;

- між рівнем ставлення учнів до учіння, що вимагається і тим, що вже

досягнутий;

- між складними пізнавальними завданнями і наявними недостатніми

засобами для їх вирішення;

- між фронтальним викладенням матеріалу та індивідуальним характером

його засвоєння;

- між розумінням матеріалу вчителем та учнями.

Мистецтво вчителя полягає у з’ясуванні і використанні цих суперечностей для

активізації пізнавальної діяльності учнів.

2. Функції процесу навчання.

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно

розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен

забезпечити виконання цього завдання реалізацією трьох функцій: освітньої,

розвиваючої та виховної.

Освітня функція покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових

знань, формування умінь і навичок.

Знання – узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у

вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Виділяються такі види знань:

- основні терміни і поняття;

- наукові факти;

- основні закони науки;

- теорії та гіпотези.

Отже, знання з однієї сторони є результатом наукового пізнання, а з другої

сторони у процесі навчання знання є предметом засвоєння.

Знання учня – це розуміння, збереження в пам’яті, а також уміння відтворювати

певні факти, поняття , закони, узагальнюючі висновки.

Виділяються три сторони знань:

- теоретична;

- світоглядно-моральна;

- практична.

У процесі застосування знань відбувається формування умінь та навичок учнів.

Уміння – це результат оволодіння раціональними способами та прийомами

застосування знань на практиці, це здатність виконувати складні комплексні дії на

основі засвоєних знань, вироблених навичок і набутого практичного досвіду.

Навички – це вироблені в результаті вправ автоматизовані дії, які є

компонентами умінь.

Розрізняють загально-навчальні та спеціальні уміння та навички.

На думку Сухомлинського В.О., кожний учень за роки навчання у середній школі

повинен обов’язково оволодіти такими загально-навчальними уміннями:

1) спостерігати явища навколишнього світу;

2) думати – зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити

незрозуміле, дивуватися;

3) висловлювати міркування про те, що учень бачить, спостерігає, думає;

4) вільно, виразно, свідомо читати;

5) вільно, швидко і правильно писати;

6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати

взаємозв’язок між ними;

7) знаходити книжку з питання, що цікавить;

8) робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання;

9) слухати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді;

10) написати твір.

Розвиваюча функція передбачає розвиток учнів у процесі навчання.

Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формування волі, емоційно-

почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і

операцій. Учні повинні навчитися структуруванню, систематизації, конкретизації.

Варіювання, доведення, робити висновки, пояснення, класифікувати, аналізу,

синтезу, порівняння абстрагування, узагальнення.

Виховна функція полягає у формуванні наукового світогляду, моральних поглядів

і переконань, свідомої поведінки і діяльності, ідеалів і потреб, цінностей, якостей

особистості.

Процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на

основі засвоєння системи наукових знань, що в свою чергу є підґрунтям для

виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функції залежить від таких

чинників:

1) використання змісту навчального матеріалу;

2) добору форм, методів і прийомів навчання;

3) забезпечення порядку і дисципліни на уроці;

4) використання мотивації оцінок;

5) вплив особистостей вчителя на учнів.


Процес навчання є складною цілісною системою. Сукупністю взаємопов’язаних

структурних компонентів.

Визначальними умовами навчання як діяльності є мета освіти і завдання

навчально-пізнавальної діяльності, потреби і мотиви, зміст матеріалу, який підлягає

засвоєнню учнями. Ці умови взаємопов’язані і взаємозалежні. Цілі навчання

визначають його зміст. Потреби і мотиви навчальної діяльності суттєво впливають на

активність учнів, їх ставлення до навчальної праці і зрештою на результати

навчання. У свою чергу мотиви формуються у процесі навчання, залежать від його

організації, методів і прийомів навчання, засобів і змісту навчального матеріалу. Цілі

навчання зумовлюють також характер діяльності вчителя і учнів, форму, методи,

засоби навчання. Результат навчання залежить від результату взаємодії всіх

складових компонентів. Усе це свідчить про те, що процес навчання є складною

цілісною системою.

Компоненти процесу навчання.

1. Цільовий компонент.

Ціль навчання – це ідеальне мислення передбачення кінцевого результату

процесу навчання:

загальну мету освіти визначає суспільство, вона відображається в державних

документах, а потім конкретизується у програмах з окремих навчальних

предметів. Підручниках, навчальних посібниках, дидактичних матеріалах;

крім загальної мети, цілей навчання з окремого предмета до кожного уроку

вчитель визначає мету і завдання;

триєдина мета уроку включає:

1. освітню мету – оволодіння знаннями, уміннями та навичками;

2. розвиваючу мету – розвиток мислення, пам’яті, творчих здібностей,

уваги, уяви, загальний розвиток учнів;

3. виховну мету – формування наукового світогляду, моральної,

художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

2. Стимуляційно-мотиваційний компонент.

На формування в учнів потреби в учінні та інтересу до оволодіння знаннями

впливає сукупність педагогічних факторів.

I. На формування потреби в оволодінні знаннями суттєво впливає ситуація в

якій учень переживає задоволення від своїх успіхів у навчанні.

II. Використання педагогами спеціальних методичних прийомів навчання

(демонстрація наочних посібників, технічних засобів навчання, використання у

процесі викладу матеріалу яскравих фактів, постановка проблемних запитань,

створення проблемних ситуацій, ситуацій здивування).

III. Дієвим фактором є особистість педагога, його ерудиція, майстерність

викладання.

3. Змістовний компонент.

Зміст навчання визначається навчальними програмами і підручниками. На основі

цього вчитель продумує зміст кожного уроку.

Для цього необхідно:

- визначити обсяг фактичного матеріалу, що відображає ознаки і

властивості предметів і явищ, поділити основні поняття, правила,

світоглядні ідеї, провідні наукові теорії, які необхідно розглянути на

уроці;

- проаналізувати пізнавальні завдання, що спрямовані на засвоєння

знань та розумовий розвиток учнів.

Попередньо визначивши зміст уроку, шляхи його вивчення учитель доводить до

свідомості учнів тему нового матеріалу, головні питання, які необхідно засвоїти,

звертає увагу на практичні уміння і навички, які передбачається виробити.

4. Організаційно-діяльнісний компонент.

Охоплює всі методи і їх складові – прийоми, якими оперує кожний вчитель у

процесі своєї діяльності, а також форми організації навчального процесу.

5. Контрольно-регулювальний компонент.

Значну регулятивну роль у навчанні відіграє здійснення контролю за якістю

оволодіння виучуваним матеріалом і спонукання учнів до самоконтролю.

Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних та інших

практичних робіт, шляхом проведення опитування, заліків, екзаменів.

Самоконтроль реалізується у вигляді самоперевірок учнями ступеня засвоєння

вивченого матеріалу, правильності виконання вправ шляхом зворотніх дій, оцінки

реальності отриманих відповідей у задачах і т.п.

Контроль і самоконтроль забезпечують функціонування зворотного зв’язку у

навчальному процесі, одержування вчителем інформації про ступінь труднощів,

типові недоліки, що викликає необхідність внесення змін до методів, форм, засобів

навчання.

Суть регулювання полягає також в тому, щоб на кожній стадії навчання стежити

за її відповідністю цільовим установкам і завданням процесу навчання, а також для

врахування індивідуальних особливостей і здібностей школярів.

6. Оціночно-результативний компонент.

Оцінка і самооцінка навчально-пізнавальної діяльності учнів дозволяють

встановити відповідність досягнутих у процесі навчання результатів поставленим

цілям і завданням навчання, визначити успіхи учнів, виявити недоліки в їх роботі,

встановити причини відхилень, проектувати нові завдання.


Роль вчителя у навчальному процесі:

- виступає як організатор і керівник навчально-пізнавальної діяльності

учнів;

- створює умови, за яких учні можуть найбільш раціонально і продуктивно

вчитись (навчальна дисципліна, психологічний клімат, чергування

занять, нормування домашніх завдань);

- виступає як джерело знань і умінь у навчальному процесі;

- виступає як вихователь, піклується про розумовий, інтелектуальний

розвиток учнів;

- здійснює контроль за навчальною роботою учнів.

Структура діяльності вчителя у процесі навчання.

I. Визначення цілей і завдань навчальної діяльності учнів.

II. Формування потреб у знаннях і мотивів навчальної діяльності.

III. Визначення і реалізація змісту матеріалу, що підлягає засвоєнню.

IV. Визначення та організація форм, методів, засобів навчання.

V. Контроль і регулювання навчально-пізнавальної діяльності учнів.

VI. Оцінка результатів навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Діяльність учнів у процесі навчання має три взаємопов’язані стадії (етапи).

1 етап – засвоєння знань.

Засвоєння знань – навчально-пізнавальна діяльність учнів, спрямована на

свідоме і міцне оволодіння знаннями.

Етапи засвоєння знань

1. Сприймання – відображення у свідомості зовнішніх властивостей, якостей і

ознак предметів та явищ, що безпосередньо впливають на орган чуття.

Результат сприймання – формування уявлень.

2. Осмислення – вищий ступінь розуміння; це мисленнева діяльність, у процесі

якої учень розкриває сутність предметів і явищ, формує наукові поняття.

3. Запам’ятовування не повинно зводитися до механічного зазубрювання.

2 етап – організація вправ на застосування знань на практиці та

формування умінь і навичок.

На цьому етапі застосовуються різні види вправ у певній послідовності. Перехід

до наступних видів вправ передбачає постійне наростання труднощів і складності

завдань, підвищення самостійності учнів у їх виконанні і творчий підхід до їх

вирішення:

- послідовність вправ;

- підготовчі вправи;

- вступні вправи;

- пробні вправи;

- тренувальні вправи (за зразком);

- творчі вправи;

- контрольні вправи.

3 етап – повторення, узагальнення і систематизація вивченого матеріалу з

метою поглиблення знань та удосконалення практичних умінь та навичок.

Узагальнення і систематизація є складними взаємопов’язаними процесами.

Види узагальнення і систематизації:

- первинне (під час сприймання навчального матеріалу);

- локальне (на етапі осмислення нового матеріалу);

- тематичне (в кінці вивчення теми);

- підсумкове (в кінці вивчення курсу).

5. Закономірності процесу навчання.

Для успішного здійснення процесу навчання важливо знати не лише його суть,

але й ті глибинні закономірності, які лежать в основі процесу навчання.

Найбільш загальною науковою категорією є “закономірність”, яка означає

наявність взаємозв’язку між явищами, який може бути ще не пізнаним до кінця.

“Закон” – строго зафіксована і досліджена закономірність.

Закономірність – це об’єктивний, суттєвій, постійний зв’язок піж педагогічними

явищами, реалізація якого забезпечує розвиток процесу навчання по висхідній лінії.

Закономірності, які діють у навчальному процесі, поділяються на загальні і

специфічні (конкретні).

Загальні закономірності пояснюють суть процесу навчання в цілому,

встановлюючи взаємозв’язки між його найголовнішими компонентами, факторами,

умовами.

Головний об’єктивний педагогічний закон – відповідність рівня розвитку

навчання і освіти рівневі розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, науково-

технічному, соціальному, культурному і духовному прогресу суспільства.

Загальні закономірності.

I. Закономірність цілей навчання. Цілі навчання залежать від рівня і темпів

розвитку суспільства, рівня розвитку і можливостей педагогічної науки та

практики.

II. Закономірність мотивації навчання. Результативність навчання

зумовлюється: а) внутрішніми мотивами (стимулами) навчання; б) зовнішніми

(суспільними, економічними, педагогічними) умовами і стимуляторами.

III. Закономірність змісту навчання. Зміст навчання залежить від: а) суспільних

потреб, мети освіти, цілей, завдань навчання; б) вікових можливостей учнів; в)

рівня розвитку теорії і практики навчання; г) матеріально-технічних і

економічних можливостей навчальних закладів.

IV. Закономірність методів навчання. Ефективність дидактичних методів

залежить від: а) знань і навичок використання методів; б) завдань навчання; в)

змісту навчання; г) віку учнів; д) навчальних можливостей учнів; є)

матеріально-технічного забезпечення; ж) організації навчального процесу.

V. Закономірність управління навчанням. Продуктивність навчання

спричиняється: а) інтенсивністю зворотних зв’язків у процесі навчання: б)

обгрунтованістю регулюючих впливів.

VI. Закономірність результату навчання. Кінцевий результат процесу навчання

залежить від: а)результатів попередніх етапів навчання; б) характеру і обсягу

матеріалу, що вивчається; в) організаційно-педагогічного впливу педагогів; г)

здатності учнів до навчання; д) часу навчання.

Конкретні (специфічні) закономірності конкретизують загальні закономірності,

розвивають окремі аспекти системи навчання.

Конкретні закономірності навчання.

Гносеологічні закономірності:

1) розумовий розвиток учнів прямо пропорційний засвоєнню обсягу

взаємопов’язаних знань, умінь, досвіду творчої діяльності;

2) продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна потребі вчитися;

3) результати навчання прямо пропорційні умінню учнів вчитися;

4) продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна обсягу

практичного застосування знань, умінь;

5) продуктивність засвоєння залежить від рівня проблемності навчання,

інтенсивності включення учнів у розв’яканні посильних і значущих для них

навчальних проблем.

Дидактичні закономірності:

1) продуктивність засвоєння обсягу знань, умінь зворотно пропорційна

складності виучуваного матеріалу. Формуючих дій;

2) результати навчання прямо пропорційні усвідомленню цілей навчання

учнем;

3) результати навчання прямо пропорційні значимості для учнів змісту, який

засвоюється;

4) результати навчання залежать від методів і засобів, які застосовуються;

5) навчання шляхом діяльності у 6-7 разів продуктивніше, ніж шляхом

слухання.

Організаційні закономірності:

1) ефективність навчання залежить від організації;

2) результати навчання прямо пропорційні ставленню учнів до своїх

навчальних обов’язків;

3) результати навчання прямо пропорційні працездатності учнів та вчителів;

4) розумова працездатність дітей залежить від стану здоров’я, режиму

розумової діяльності, статі, віку, пори року, дня тижня, часу доби;

5) розумова втома веде до гальмування органів чуття: 4 години навчальних

занять знижують поріг чуттєвості аналізаторів у 2 рази;

6) активність розумової діяльності учнів залежить від розкладу навчальних

занять, місця в ньому уроків фізкультури і праці.

6. Принципи і правила навчання.

Із закономірностей навчання витікають принципи і правила навчання.

Дидактичні принципи – це вихідні положення, які визначають зміст, організаційні

форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і

закономірностей.

Правило навчання – це опис педагогічної діяльності, що базується на

конкретному принципі.

Сучасні принципи зумовлюють вимоги до всіх компонентів навчального процесу –

цільового, стимуляційно-мотиваційного і т.д.

1. Принцип спрямованості навчання на вирішення завдань освіти,

розвитку і виховання.

Правила навчання:

1) Роз’ясніть учням цілі і завдання майбутньої роботи, поясніть важливість

і значення, розкрийте перспективу.

2) Навчайте так, щоб учень виконував навчальні дії не механічно, а

розумів, чому, що і як треба робити.

2. Принцип науковості.


1) Впроваджуйте у навчання найновіші досягнення науки.

2) Застосовуйте найновішу наукову термінологію.

3) Розкривайте генезис наукового знання.

4) Не обходьте спірних наукових проблем, в разі необхідності і доцільності

організуйте дискусію.

3. Принцип наочності – “золоте правило дидактики”.

1) Усе, що можна, представляти для сприймання чуттями, а саме: видиме

– зором, почуте – слухом, запахи – нюхом; що підлягає смаку – смаком;

доступне відчуванню – шляхом дотику (Я.А.Коменський).

2) Застосовуйте сучасні засоби наочності: навчальне телебачення,

відеозапис, кодослайди, поліекрану проекцію.

3) Використовуйте наочність не лише для ілюстрації, а й у ролі

самостійного джерела знань.

4. Принцип свідомості і активності.

1) Пам’ятайте, що головними є не предмет. Який ви викладаєте, а

особистість, яку ви формуєте.

2) Вивчайте і використовуйте індивідуальні інтереси своїх учнів,

розвивайте і спрямовуйте їх у руслі суспільних потреб.

3) Навчіть учнів учитися.

4) Навчаючи, використовуйте всі види і форми пізнавальної діяльності.

Об’єднуйте аналіз з синтезом, індукцію з дедукцією, зіставлення з

протиставленням, застосовуйте аналогію.

5. Принцип доступності.

1) У навчанні треба рухатися від легкого до важкого, від відомого до

невідомого, від простого до складного (Я.А.Коменський).

2) Навчаючи, виходьте з рівня підготовки і розвитку учнів.

3) Навчайте доступно, переконливо, емоційно.

4) Поганий учитель повідомляє істину, залишаючи її недоступною для

розуміння, хороший – вчить її знаходити (А.Дістервег).

6. Принцип міцності.

1) Не слід змушувати вивчати на пам’ять те, що не сприйнято добре

розумом (Я.А.Коменський).

2) Дайте можливість учням розглянути матеріал з різних сторін і точок

зору.

3) Міцність запам’ятовування навчальної інформації у вигляді системи

знань вища міцність розрізнених знань.

7. Принцип зв’язику теорії з практикою, з життям.

1) Пояснюйте учням життєве значення, виконуваної ними роботи.

2) Наводьте приклади із життя, із суспільного і особистого досвіду учнів

для ілюстрації наукових положень.

8. Принцип систематичності і послідовності.

1) Вимагайте від учнів засвоєння системи знань, умінь, навичок з кожного

розділу і з усієї програми.

2) Якщо система знань порушена, негайно ліквідуйте прогалини. Щоб

попередити неуспішність.

3) В кінці теми, розділу, курсу обов’язково проводьте уроки узагальнення і

систематизації.

9. Принцип диференціації та індивідуалізації навчання.

Диференціація – це комплекс заходів, що забезпечують кожному учневі гарантію

прогресу у навчанні на межі його можливостей.

Індивідуалізація – це така організація навчального процесу, при якій вибір

методів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень

розвитку їх здібностей до навчання.


1) Постійно вивчайте психічні, фізичні, навчальні можливості учнів, а також

реальний рівень їхніх досягнень, враховуючи це у процесі навчання.

2) Аналізуйте зміст навчання з метою пристосування певних його порцій до

можливостей окремих груп учнів.

3) Застосовуйте не лише фронтальні, групові, масові форми і методи

роботи з учнями, але й індивідуальні, здійснюючи їх підбір в залежності

від індивідуальних особливостей учнів.

Тема 3. Наукові основи змісту, методів та форм навчання.

План

1. Поняття про зміст освіти. Наукові вимоги і фактори формування змісту освіти.

2. Нормативні документи, що визначають зміст освіти в сучасній школі.

3. Сутність понять “методи”, “прийоми”, “засоби” навчання.

4. Різні підходи до класифікації методів навчання.

5. Форма навчання як категорія дидактики. Форми навчання в школі.

6. Типи і структура уроків.

7. Контроль навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроці.


1. Барановська О. Сучасна модель оцінювання навчальних досягнень учнів:

переваги і недоліки // Рідна школа, - 2000. - №8. – с.48-50.

2. Віват Г. Оцінювання знань і умінь учнів у загальноосвітній школі // Рідна школа,

- 2000. - №4. – с.47-48.

3. Гірний О.І. Державний стандарт загальної середньої освіти: термінологія і

методологія // Педагогіка і психологія, - 1999. - №4. – с.33-40.

4. Кизенко В.І. Шкільний освітній компонент: сутність, функції, реалізація.

Донецьк, -1999.

5. Король А. Традиційні та нетрадиційні методи навчання у розвитку творчої

особистості // Рідна школа, - 2000. - №1 – с.29-30.

6. Проблеми розробки нових технологій навчання та комп’ютеризації

навчального процесу. Х., - 1999.

1. Поняття про зміст освіти. Наукові вимоги і фактори

формування змісту освіти.

В сучасній світовій науці освіта розуміється як соціокультурне утворення, за

допомогою якого передаються найважливіший людський досвід, культурні надбання.

Таким чином освіта – суспільно або самостійно організований цілеспрямований

процес і результат становлення особистості.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості.

Сучасні завдання освіти – формування цілісної людини в гармонії всіх її

культурних якостей.

У минулому завдання – передача знань і вмінь, - розвиток психологічних

механізмів оволодіння знаннями і вміннями, - передача духовних цінностей.

Система освіти повинна увесь час розв’язувати проблему оптимальної передачі

індивіду культурних надбань, що постійно накопичуються – це потребує динамічних

змін у змісті освіти.

На сучасному етапі спостерігається екстенсифікація освіти – перехід від

локалізованої в часі освіти до періодичної та безперервної протягом усього життя.

Головною функцією освіти є передача підростаючим поколінням культури,

соціального досвіду старших поколінь з метою їх засвоєння, використання, розвитку

та примноження.

Соціальний досвід містить 4 елементи:

1) знання про природу, суспільство, мислення, техніку і способи діяльності;

2) досвід здійснення способів діяльності. Який втілюється в уміннях і навичках


3) досвід творчої пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, що

постають перед суспільством;

4) досвід ставлень до світу, до самого себе, система емоційної, вольової,

моральної, естетичної вихованості.

Для відтворення і подальшого розвитку культури до змісту шкільної освіти

необхідно внести всі вказані елементи культури.

Тому зміст освіти – система наукових знань, інтелектуальних і практичних умінь

та навичок; досвід здійснення способів творчої діяльності, пошукової роботи;

морально-духовний досвід поколінь.

Фактори, що зумовлюють формування змісту освіти.

Об’єктивні фактори:

1. Система потреб (соціальних і особистісних), яка нерозривно пов’язана з

системою цілей. Соціальні цілі – вимоги суспільства до загальної освіти,

особистісні – формування основних сторін особистості. На нинішньому етапі

реформування української школи, коли освіта повинна стати основою

побудови нової демократичної держави, культурного та духовного

відродження, становлення демократичного суспільства і ринкових відносин,

виникає необхідність поєднання суспільних і особистісних інтересів,

необхідність зробити освіту осбистісно значимою і одночасно орієнтованою на

задоволення суспільних потреб.

2. Соціальні та наукові досягнення. Проміжок масу від появи нового наукового

відкриття або нової соціальної ідеї до початку її систематичного вивчення в

школі невпинно скорочується. Кожні 10-15 років кількість наукових знань, які

вивчаються в школі, подвоюється.

3. Педагогічні можливості учнів (можливість учня запам’ятати, осмислити,

зрозуміти, засвоїти).

4. Рівень матеріально-технічного оснащення та методичного забезпечення

навчального процесу.

Суб’єктивний фактор – теж має важливе значення для визначення змісту

шкільної освіти.

Методологічні позиції вчених на трактування питання розумового розвитку учнів

зумовили розвиток у дидактиці протилежних поглядів на питання змісту освіти. Які

представлені у теоріях формальної освіти, теорії матеріальної освіти, теорії

дидактичної утилітаризму, проблемно-комплексній теорії структуралізму.

Теорія формальної освіти.

Засновник Д.Локк (XVII ст.), Й.Песталоцці, Е.Кант, Й.Гербарт (XVIII - XIX ст.).

Сутність поглядів – джерелом знань є розум, головним завданням освіти –

розвиток розумових здібностей учнів, а не набуття фактичних знань – в основі освіти

предмети, що забезпечують гімнастику розуму (латинська мова, математика),

недооцінка предметів природного циклу.

Теорія матеріальної освіти.

Виникла в кінці XVIII – на початку XIX ст., представник англійської філософії

Р.Спенсер (1820-1903).

Пізнання не може вийти за межі безпосереднього досвіду, джерелом знань є

лише досвід.

Головним критерієм визначення змісту освіти є практична значимість знань, а не

їхній розвиваючий вплив (освіта кваліфікованих робітників, бізнесменів, економістів,

тощо).

Дидактичний утилітаризм (Д.Дьюї) виходить із пріоритету індивідуальної та

суспільної діяльності учня.

Відкидання навчальних курсів, учні самі визначають кількість та якість навчання,

разом з учителем складають проект своєї діяльності – метод проектів (20-ті роки XX

ст.).

Проблемно-комплексна теорія (польський вчений Суходольський Д.).

Вивчення матеріалу повинно здійснюватися комплексно, в основі вивчення –

розгляд проблем, вирішення яких потребує активної пізнавальної діяльності та

використання знань з різних галузей науки і практики.

Теорія структуралізму (польський вчений Сосницький К.): зміст освіти –

решітка з великих структур.

Наукові вимоги до формування змісту освіти.

1. Мета і завдання виховання, які суспільство ставить перед школою. Ця мета

визначена у Законі України “Про освіту”: “Загальна середня освіта забезпечує

всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів,

трудову підготовку, професійне самовизначення, формування

загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-

культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і

виробництво, екологічне виховання і фізичне вдосконалення”.

2. Гуманістична спрямованість змісту освіти. Тобто пріоритет загальнолюдських

цінностей, здоров’я людини, її вільний розвиток.

3. Науковість змісту освіти.

4. Послідовність змісту освіти полягає у плануванні змісту, який розкривається по

висхідній лінії.

5. Взаємозв’язок між окремими навчальними предметами. Установлення і

розкриття міжпредметних зв’язків створює цілісне уявлення про

взаємозалежність наук.

6. Зв’язок з життям забезпечує дієвість знань, умінь та навичок, можливість їх

застосування на практиці.

2. Нормативні документи, що визначають зміст освіти.

Характеристика навчальних планів сучасної школи.

У шкільних навчальних планах реалізуються основні ідеї та положення Державної

національної програми “Освіта” щодо повнішого врахування кардинальних змін у всіх

сферах суспільного життя, реформування змісту освіти (гуманізації та національної

спрямованості змісту освіти).

Проблеми сучасних навчальних планів:

- проблема необхідності підвищення науковості змісту освіти при

збереженні його доступності;

- необхідність розширення обсягу знань з багатьох предметів, уведення

нових дисциплін при нестачі навчального часу.

Принципи побудови сучасних навчальних планів:

- спрямованість структури навчальних планів на реалізацію головних

цілей освіти і виховання;

- системності;

- безперервності;

- наступності.

Забезпечують рівні права особи у здобутті середньої і вищої освіти.

Найважливіша соціальна вимога до навчального плану як державного документу

є створення учням умов для вільного, без перешкод, переходу від одного ступеня

освіти на інший.

- принцип єдиної школи – вимагає щоб результат навчання в усіх типах

середніх навчальних закладів відповідав єдиному рівню вимог, достатніх

для продовження безперервної освіти;

- принцип диференціації навчання зумовлює різноманітність,

різноваріативність навчальних планів відповідно до запитів та

здібностей учнів. Розвиток мережі профільних і спеціалізованих шкіл.

Класів з поглибленим вивченням окремих предметів, ліцеїв, гімназій,

коледжів, кооперативних і приватних шкіл.

Компоненти навчальних планів. Для забезпечення органічної єдності мети

держави і суспільства у галузі виховання підростаючого покоління у змісті освіти

виділяють 2 компоненти: державний і шкільний.

3. Сутність понять “методи”, “прийоми”, “засоби” навчання.

Термін “метод” – означає спосіб діяльності, спрямований на досягнення

поставленої мети.

Методи навчання – основні способи досягнення певної дидактичної мети

(засвоєння знань, понять, вироблення певної навички або уміння).

Отже, методи навчання – це способи взаємопов’язаної діяльності вчителя та

учнів, за допомогою яких здійснюється процес навчання, тобто озброєння учнів

знаннями, практичними уміннями і навичками.

Метод навчання визначає характер і спосіб діяльності вчителя і учнів. Тому метод

навчання являє собою упорядковану систему взаємопов’язаних прийомів

педагогічної діяльності вчителя і навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Будь-який метод навчання є сукупністю окремих компонентів.

Прийом навчання (основний компонент) – це складова частина або окрема

сторона методу навчання, завдяки якій реалізуються окремі дидактичні завдання.

Наприклад, метод вправ складається з прийомів:

- показ вчителя, як необхідно застосовувати знання на практиці;

- повторення показаних дій учнями;

- тренування учнів по формуванню і удосконаленню умінь і навичок.

Прийом навчання включає цілеспрямовану діяльність вчителя і учня, дії яких

складаються з кількох операцій.

Метод навчання покликаний вирішувати основну дидактичну мету, а прийоми, дії,

операції – конкретні завдання, які спрямовані на досягнення основної мети.

Наприклад: проблемний метод роботи з підручником може бути реалізований

завдяки наступним прийомам:

- створення проблемної ситуації;

- самостійний аналіз тексту учнями;

- робота з ілюстраціями;

- фіксування в зошитах основних понять;

- складання плану, тез, конспектів.

Отже, кожний метод навчання є цілісною дидактичною системою зі складною

структурою, яка включає прийоми навчання, прийоми розумової та фізичної

діяльності, мотивації, творчого підходу (проблемно-наукова і конструктивна

діяльність) моделювання.

Структура методів навчання:

- змістові компоненти (оволодіння учнями новою інформацією);

- мотиваційні (формування мети);

- практичні;

- корекційні (корекція, наприклад, діяльності учнів).

Функції методів (призначення).

Виділяють такі основні загально-педагогічні функції методів навчання:

- освітня функція полягає в тому, щоб оптимально сприяти формуванню

високо-освітньої, ерудованої, особистості з високим культурним рівнем.

Наприклад, з метою формування у учнів пізнавальної самостійної

роботи, евристичну бесіду, проблемно-пошукові завдання;

- виховна функція реалізується завдяки прийомам, що акцентують увагу

учнів на основних виховних ідеях, оцінюванні природних і суспільних

явищ, моральних якостей літературних персонажів, естетичної цінності

матеріальних об’єктів, з другої сторони – методи навчання повинні

сприяти організації гуманних взаємовідносин між вчителем та учнями та

між самими учнями;

- розвиваюча функція полягає в цілеспрямованому розвитку

особистості. Наприклад, проблемний виклад нового матеріалу,

лабораторних, практичних робіт більше сприяють розумовому розвитку,

ніж репродуктивні методи;

- мотиваційна функція полягає у формуванні внутрішніх стимулів учіння,

підтримці і закріпленні пізнавального інтересу на кожному уроці.

Наприклад, (прийоми) посилення контрастності у викладі матеріалу,

показ парадоксальності у явищах, створення ефектів, які породжують

подив, інтерес до знань, позитивних емоцій;

- контрольно-корекційна функція передбачає аналіз результатів

навчально-пізнавальної діяльності учнів (методи контролю і

самоконтролю).

Сукупність методів викладання того чи іншого предметі є методикою

викладання. У методиці викладання кожного предмета відбивається його специфіка.

Проте дидактичні категорії є спільними для всіх навчальних предметів і в їх основу

покладено класифікацію методів навчання.

Поняття про засоби навчання.

Ефективність застосування різних методів навчання інтенсифікація викладання

та учіння значною мірою залежить від матеріально-технічного оснащення

навчального процесу, від ефективного застосування на уроці засобів навчання.

Засоби навчання – це джерела або спеціальні пристосування, які допомагають

вчителю організувати навчально-пізнавальну діяльність учнів (допомагають вчителю

вчити, а учням вчитись).

До засобів навчання належать слово вчителя, підручники, навчальні посібники,

додаткова література, наочні посібники, навчальне обладнання, технічні засоби

навчання, спеціальні засоби програмованого навчання, навчальне телебачення.

4. Різні підходи до класифікації методів навчання.

Класифікація методів навчання в залежності від характеру діяльності учня

(Е.Я.Голант):

1 – активні (робота з книгою, лабораторний метод);

2 – пасивні (розповідь, лекція, пояснення, екскурсія).

Бабанський виходячи з цілісного підходу до методів навчання виділяє три основні

групи методів:

I. методи організації навчально-пізнавальної діяльності;

II. методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності;

III. методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-

пізнавальної діяльності.

Кожна група цих методів ділиться на підгрупи і окремі методи.

Словесні, наочні, практичні, (в залежності від характеру передачі і засвоєння

інформації).

Індуктивні, дедуктивні (логіка викладання і засвоєння матеріалу).

Репродуктивний і проблемно-пошуковий (аспекти мислення), дослідження.

Самостійна робота і робота під керівництвом викладача (аспекти управління

навчанням).

Словесні: розповідь, лекція, бесіда, пояснення, інструктаж.

Розповідь, види:

- розповідь-вступ;

- розповідь-виклад;

- розповідь-заключення.

Умови ефективного застосування розповіді: продумування плану, вибір

раціональної послідовності розкриття теми, вдалий підбір прикладів і ілюстрацій,

підтримання емоційного тонусу викладу.

Бесіда. Прийоми – постановка питань (основних, додаткових, навідних);

обговорення відповідей учнів; корегування відповідей; формування висновків.

Наочні.

Методи ілюстрацій (показ плакатів, карт, замальовок на дошці, картин, портрети

відомих вчених, альбоми).

Метод демонстрацій (демонстрація дослідів, показ кінофільмів, діафільмів, кіно

фрагментів).

Прийоми: показ, обговорення результатів проведених спостережень, ілюстрацій.

Взаємозв’язок словесних і наочних методів.

Практичні.

Прийоми: постановка завдань, планування виконання, управління процесом

виконання, стимулювання, регулювання і контролю, аналіз результатів практичної

роботи.

Вправи: письмові, усні, фізичні, коментовані вправи.

Лабораторні роботи, дослідження, спостереження.

Виконання трудових завдань у майстернях.

В залежності від розкриття логіки змісту навчального матеріалу:

- індуктивний – від фактів до узагальнень, висновків, розвиток

абстрактного мислення;

- дедуктивний – від сприйняття загальних положень, формул, законів до

засвоєння наслідків, розвиток абстрактного мислення.

В залежності від рівня творчої активності школярів в пізнанні навих явищ і

законів:

- репродуктивні – активне сприйняття, запам’ятовування і відтворення

інформації;

- проблемно-пошукові – прийоми: створення проблемної ситуації

(питання, завдання, експеримент, дослід), обговорення можливих

підходів, підтверджує правильність викладання.

Методи самостійної роботи.

I.

Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності.

Методи стимулювання інтересу до навчання:

- створення ситуації інтересу (педагогічний гумор);

- стимулювання змістом навчального матеріалу;

- пізнавальні ігри (ігри-подорожі, комп’ютерні ігри, вікторини, дидактичні

ігри, рольові ігри, брейн-ринг, Що? Де ?Коли?, гра в бізнес);

- навчальні екскурсії.

Методи стимулювання обов’язку і відповідальності:

- роз’яснення мети навчання предмета;

- вимоги до вивчення предмета (як себе вести на уроці);

- заохочення і покарання (об’єктивна оцінка, усне схвалення, осудження).

II.

Методи контролю і самоконтролю:

- спостереження за роботою учнів на уроці;

- усний;

- письмовий;

- лабораторний;

- самоконтроль;

- машинний контроль.

Бінарні методи навчання.

При розгляді навчального процесу як єдиного цілого виникає необхідність

виділення бінарних (тобто подвійних) методів, коли метод і форма зливаються в

одне ціле.

Цю групу методів обґрунтував А.М.Алексюк.

Класифікація.

Словесна форма:

- словесно-інформаційний;

- словесно-проблемний (постановлення проблем);

- словесно-евристичний (пошуковий рівень);

- словесно-дослідницький.

Наочна форма:

- наочно-інформаційний;

- наочно-проблемний;

- наочно-практичний;

- наочно-евристичний;

- наочно-дослідницький.

Практична форма:

- практично-проблемний;

- проблемно-евристичний;

- практично-дослідницький.

5. Форма навчання як категорія дидактики.

Навчання як процес цілеспрямованої передачі і засвоєння знань можна

здійснювати в різних формах. Категорія “форма навчання” належить до основних у

дидактиці.

Під формою розуміють спосіб існування і зовнішнього виразу змісту певного

явища, а також внутрішню організацію цього змісту.

Форми навчання відображають зовнішню сторону організації навчального

процесу, а методи навчання – його внутрішню змістовно-процесуальну сторону.

Методи і форми навчання взаємопов’язані: методи реалізуються в формах

навчання; форми забезпечують організацію та функції існування методів.

Форма навчання охоплює систему елементів та стійких зв’язків між ними. До

загальних структурних елементів форм навчання відносяться навчально-виховна

мета, характер роботи вчителя та учнів, кількість учнів, тривалість, місце навчання, а

також порядок його здійснення.

Форма навчання - це зовнішній вираз узгодженої діяльності вчителя та учнів,

що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі (Бабанський).

Однак, слід зазначити, що до цього часу в науці немає повної єдності дослідників

у тлумаченні даного терміну. Зміст категорії “форма навчання” може бути розкритий

через зміст понять “система навчання”, “форма навчального заняття”, “форма

навчальної роботи учнів на занятті”.

Система навчання визначає організацію вивчення змісту освіти в часі, просторі,

яка передбачає: розподіл навчального матеріалу за роками та протягом року, місце

навчання, контингент учнів, приоритетні форми навчальних занять, роль учителя в

організації навчально-пізнавальної діяльності учнів. У відповідності з системою “План

Трампа” кількісний склад учнів змінюється: лекції читаються для 100 і більше

слухачів, поглиблений розгляд питань здійснюється в малих групах (15-20 чоловік),

40% навчального часу відводиться на індивідуальну роботу; педагогічне керівництво

навчальним процесом здійснюють різні викладачі (одні – лекції, інші - практичні)

застосовують три форми навчальних занять – лекції і практичні, семінарські заняття,

індивідуальні заняття подібно до вузівської.

Важливим компонентом системи навчання є навчальне заняття. Навчальне

заняття – це обмежена в часі, здійснювана в певному місці з певною групою учнів

ланка навчального процесу, в межах якої досягається завершена, але часткова

дидактична мета.

Можливі різні форми, тобто способи організації занять.

Суть форм навчального заняття визначається провідними видами навчально-

пізнавальної діяльності учнів та їх поєднанням, а також характером керівництва цією

діяльністю з боку вчителя. Наприклад, семінар характеризується високим рівнем

самостійності учнів на всіх етапах його підготовки і проведення; основними видами

діяльності учнів є робота над літературою, використання додаткових джерел

інформації для виконання поставленого завдання, оформлення результатів

самостійної роботи у вигляді конспекту, реферату, доповіді, тез, виступ з

повідомленням на занятті, участь у дискусії, аналіз, рецензування виступів інших

учнів. Педагогічне керівництво діяльністю учнів має опосередкований характер і

передбачає складання плану семінару, визначення основних питань для

обговорення, розподіл пізнавальних завдань між учнями, підбір літератури,

консультування учнів, а під час заняття – коригування відповідей, організація і

спрямування дискусії, підведення учнів до правильних висновків.

Третя складова змісту категорії “форма навчання” форма навчальної діяльності

учнів на занятті.

Розрізняють колективну та індивідуальну форму навчальної діяльності учнів.

Колективна форма навчальної діяльності передбачає наявність спільної мети,

об’єднання зусиль учнів для її досягнення, розподіл функцій і обов’язків між

учасниками діяльності, співробітництво, засноване на взаємодопомозі,

відповідальність кожного за результати праці перед колективом.

Індивідуальна форма характеризується тим, що кожен її учасник працює

незалежно від інших відповідно до своїх навчальних можливостей у притаманному

йому темпі, результати його роботи не позначаються на результатах роботи інших

учнів.

В межах колективної та індивідуальної форм розрізняють різновиди:

Форми навчальної діяльності учнів на занятті

Колективна Індивідуальна

Колективно-

фронтальна

Колективно-

групова

Робота

в парах

Індивідуально-

фронтальна

Індивідуально-

групова Індивідуальна


Урок засвоєння нових знань.

1. Організаційна частина.

2. Перевірка домашнього завдання, активізація і корекція опорних знань.

3. Повідомлення теми, мети, завдань уроку, мотивація навчальної


4. Сприймання і первинне усвідомлення нового матеріалу (усвідомлення

причинно-наслідкових зв’язків).

5. Узагальнення і систематизація (застосування знань у різних навчальних

ситуаціях).

6. Підсумок уроку, домашнє завдання, оцінювання учнів.

Урок формування умінь та навичок.


2. Перевірка домашнього завдання, актуалізація опорних знань і практичного

досвіду учнів (підготовчі завдання).

3. Повідомлення теми, мети, завдань уроку, мотивація навчальної діяльності.

4. Вивчення нового матеріалу (вступні вправи).

5. Первинне застосування набутих знань (пробні вправи).

6. Застосування знань, формування навичок (тренувальні вправи, творчі

справи).

7. Підсумок уроку, домашнє завдання.

Урок узагальнення і систематизації знань.



3. Відновлення і корекція опорних знань.

4. Повторення і аналіз основних фактів.

5. Узагальнення і систематизація понять (засвоєння системи знань,

застосування знань для пояснення нових фактів і виконання практичних

завдань).

6. Засвоєння провідних ідей і теорій.


Урок перевірки і корекції знань, умінь та навичок.


2. Повідомлення теми, мети, завдань уроку, мотивація навчальної діяльності

(довести необхідність використання у житті набутих знань, умінь, навичок).

3. Перевірка знань учнями фактичного матеріалу, вміння розкривати причинно-

наслідкові зв’язки (бесіда, усне опитування).

4. Перевірка знань учнями основних понять, законів, правил (письмова робота

8-10 хвилин, індивідуальні опитування (чи уміє пояснити, аргументувати,

наводити приклади)).

5. Перевірка глибини осмислення знань, ступеню їх узагальнення (письмове

опитування, складання, заповнення таблиць).

6. Застосування знань у стандартних умовах (задачі, вправи, пізнавальні

завдання, що виконуються за зразком, відомими способами).

7. Застосування знань у нестандартних умовах (комплексні творчі письмові

роботи).


Комбінований урок.


2. Перевірка домашнього завдання (перевірка письмового домашнього

завдання наявності, правильності, повноти і акуратності виконання, перевірка

змісту і результатів домашнього завдання, методи – читання результатів або

взаєморецензування; усна перевірка – фронтальна бесіда, індивідуальне

опитування, тести).


4. Сприйняття і усвідомлення нового матеріалу.

5. Осмислення, узагальнення і систематизація знань.

6. Застосування знань на практиці.



Важливою умовою підвищення ефективності навчального процесу є контроль

навчально-пізнавальної діяльності, в ході якого відбувається систематичне

одержання вчителем об’єктивної інформації про хід навчально-пізнавальної

діяльності учнів, про рівень засвоєння навчального матеріалу.

Психолого-педагогічною основою контролю навчально-пізнавальної діяльності

учнів є принцип прямого і зворотного зв’язку в системі інформації, що лежить в основі

навчального процесу.

Контроль навчально-пізнавальної діяльності означає виявлення,

встановлення та оцінювання знань учнів, тобто визначення об’єму, рівня і якості

засвоєння навчального матеріалу, виявлення успіхів у навчанні, прогалин у знаннях,

навичках та уміннях учнів з метою внесення необхідних корективів у процес

навчання, для вдосконалення його змісту, методів, прийомів, засобів, форм

організації.

Складовою частиною контролю є перевірка результатів навчально-пізнавальної

діяльності учнів, завдяки якої – виявити знання, уміння і навички учнів, порівняти їх з

вимогами, визначеними у навчальних програмах.

Метою перевірки є оцінювання знань, умінь та навичок учнів. Останнім етапом

контролю є виставлення учителем оцінки (балу).

Контроль

Перевірка

Оцінювання

Основні завдання контролю – виявлення рівня (правильності, об’єму), дієвості

засвоєних учнями знань, одержання інформації про характер пізнавальної діяльності,

про рівень самостійності і активності учнів у навчальному процесі, визначення

ефективності методів, форм і способів їх учіння.

Функції контролю:

1) Функція керівництва навчально-пізнавальною діяльністю учнів.

Контроль не завжди супроводжується виставленням оцінок. Може

виступати як спосіб підготовки учнів до сприйняття нового матеріалу,

виявлення готовності учнів до засвоєння нових знань. Актуалізація

опорних знань. В процесі контролю формуються і удосконалюються

практичні уміння і навички;

2) Дидактична функція контролю полягає у виявленні недоліків у

навчально-пізнавальній діяльності учнів, позитивному досвіду,

встановленні їх характеру і причин з метою усунення цих недоліків;

3) Виховна функція сприяє підвищенню відповідальності за виконану

роботу (учителя і учнів), привчанню школярів до систематичної праці,

акуратності у виконанні навчальних завдань, формуванні позитивних

моральних якостей, привчання до виконання своїх навчальних

обов’язків.

Види контролю навчально-пізнавальної діяльності.

На різних етапах навчання застосовуються різні види контролю знань, умінь та

навичок учнів, які відрізняються між собою за дидактичною метою.

Попередній контроль здійснюється з діагностуючою метою перед вивченням

нової теми, розділу, на початку навчального року, чверті. Мета – виявити загальний

рівень підготовленості учнів з предмету, виявити рівень підготовленості до

сприйняття нової теми. Виявляється рівень оволодіння учнями головними поняттями,

на основі результатів планується пояснення, повторення (повторне пояснення).

Поточний контроль є складовим елементом кожного комбінованого уроку,

здійснюється на різних його етапах. Головне призначення – оперативне одержання

об’єктивних даних про рівень засвоєння учнями навчального матеріалу та якість

навчально-виховної роботи на уроці. Вчитель визначає раціональні, ефективні

методи і прийоми навчальної роботи, здійснює керівництво навчальною діяльністю

учнів. Передбачає перевірку і оцінку знань, умінь та навичок учня з урахуванням всіх

видів його роботи на уроці і вдома. Поточна оцінка виставляється у формі

поурочного балу у класний журнал і щоденник.

Періодичний контроль. Дидактична мета – встановити рівень оволодіння

учнями системою певних знань, умінь та навичок. Проводиться після вивчення

логічно завершеної системи навчального матеріалу (теми, розділу). Різновид –

тематичний контроль.

Підсумковій контроль. Контроль навчально-пізнавальної діяльності учнів за

тривалий термін навчання (чверть, півріччя, рік). Різновид – заключний (контроль в

кінці навчального року в школі). Підсумковий контроль враховує результати

поточного, тематичного і періодичного видів контролю. Особлива форма

підсумкового контролю – заліки та екзамени.

В залежності від використання навчальних машин:

- без машинний;

- із застосуванням навчальних машин:

1) комп’ютерний контроль (ЕОМ) – створення навчальних,

контрольних програм;

2) програмований контроль – на навчальних машинах.

Методи контролю знань, умінь та навичок.

Методи контролю навчально-пізнавальної діяльності – це способи

одержання зворотної інформації про зміст та характер навчально-пізнавальної

діяльності учнів, про рівень ефективності діяльності вчителя.

В практиці роботи школи застосовуються такі методи контролю знань, умінь та

навичок.

I. Усне опитування учнів.

Усне опитування – виявлення рівня знань учнів шляхом прямого контакту з ними

під час бесіди.

Етапи усного опитування:

1. Постановка вчителем питань (усних завдань).

Види питань (завдань):

- репродуктивні (“розповісти про ...”, “пояснити ...”, “охарактеризувати ...”);

- реконструктивні (“знайти спільні властивості ...”, “чому ...”);

- творчі (“скласти комплексну характеристику ...”, “скласти розповідь на

тему: ... , використовуючи іншомовні слова”);

- проблемні (Що могло б сказати кожне слово про себе, якби йому

запропонували заповнити кунецьку анкету? 1) звідки походить; 2) вік; 3)

сфера застосування).

Різновид – відповіді на поставлені раніше запитання.

2. Підготовка учня до відповіді, виклад знань.

3. Корекція і самоконтроль викладених знань по ходу відповіді.

4. Аналіз та оцінювання відповіді.

Форми усного опитування:

- індивідуальне;

- фронтальне.

II. Письмове опитування – виявлення знань, умінь, навичок учнів шляхом

самостійних письмових та графічних робіт.

Види:

- письмові завдання (з поданого тексту виписати погрупно слова, які

належать до самостійних частин мови; відтворити основні етапи життя

та діяльності Т.Г.Шевченка);

- словникові диктанти;

- вибіркові диктанти;

- контрольні диктанти;

- перекази;

- твори;

- графічні завдання: наприклад,

1) скласти зведену таблицю аналізу слів тексту за формою:

слово, запитання, лексичне значення, граматичне

значення, роль у реченні;

2) скласти схему ... .

- текстова перевірка знань (газета).

Види письмових робіт:

- короткочасні (10-15 хвилин);

- тривалі (1-2 уроки).

III. Комбіноване опитування – одночасне поєднання різних форм та видів

усного і письмового опитування: письмові завдання 4 учні, тексти – 2 учні,

фронтальне опитування за опорним плакатом, робота з дидактичними

картками. Ущільнене опитування.

IV. Програмоване опитування. Суть полягає у пред’явленні учнів однакових

вимог у процесі перевірки знань, що забезпечується застосуванням

однакових по кількості і складності контрольних завдань. Аналіз відповідей

та оцінювання знань здійснюється за допомогою перфокарт та

контролюючих машин. Диференціювати завдання.

V. Екзамени, заліки.

Дидактичні вимоги до проведення екзаменів у школі:

- організація передекзаменаційного повторення матеріалу (навчити

систематизувати, узагальнювати матеріал, ознайомити з прийомами);

- попереднє ознайомлення з переліком питань до екзамену; з вимогами

до відповідей на екзамені; з наочністю, яку можна буде

використовувати;

- з метою психологічної адаптації необхідно показати, а не тільки

розповісти як буде проходити екзамен (опитати по білетах кілька учнів,

детально проаналізувати їх відповіді, навчаючи на кращих прикладах);

- ознайомити з приміщенням, де буде проходити екзамен.

Методика проведення екзаменів:

- гігієнічні вимоги (чисте повітря, світло);

- вступне слово екзаменатора, директора, завуча (порядок проведення

екзамену, правила поведінки, побажання успіху);

- порядок здачі екзамену (хто хвилюється - перший);

- уважно слухати відповіді, не перебивати, не нав’язувати своєї логіки

відповіді;

- тривалість усної відповіді 10 хвилин (6 клас) – 20 хвилин (11 клас);

- на письмових екзаменах дозволити користуватися текстами (без

критичних матеріалів);

- оцінювання (проблемне запитання: Яка оцінка є вирішальною – річна чи

екзаменаційна?).

Модуль III. Теорія виховання

Тема 1 Суть процесу виховання

План

1. Виховний ідеал, поняття про мету та завдання виховання.

2. Виховання як процес цілеспрямованого формування


3. Специфіка процесу виховання.

4. Виховання як процес формування творчої особистості.

5. Компоненти виховної діяльності педагога.

6. Поняття про ефективність виховання.


1. Беланова Р. Наскільки прекрасна людина,якщо вона справді людина. // Рідна школа. – 2002. - № 10. – С. 22-24.

2. БехІ.Д. Виховання особистості : У 2-х кн. – К.: Либідь, 2003. – 280 с.

3. Коберник О. Проблема ціноутворення в теорії і практиці виховання. // Рідна школа. - № 10. – С. 23-26.

4. Однодолько В. Виховання школярів особистістю вчителя.// Рідна школа. – 2002. - № 5. – С.40-42.

5. Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Зб. Наук. праць. – К,2002. – 305 с.

6. Шульга Л.А. До питання про сутність методу переконання у навчально-виховній роботі школи. // Педагогіка і психологія. – 2001. - № 2. – С. 57-65.

1. Виховний ідеал, поняття про мету та завдання виховання.

Виховання особистості завжди спирається на певний виховний ідеал,

який є основою будь-якої педагогічної системи.

Виховний ідеал - це уявлення про ідеально виховану людину.

Тому основою виховання людини як особистості є система духовних

цінностей – ідей, ідеалів, взірців, еталонів, щю служать для особистості основою

для морального становлення і конструювання власного, суб'єктивно значущого

життєвого ідеалу. Ідеал, до витворення якого дитина приклала чималі

зусилля, стає реальним, перетворюється у внутрішній регулятор її дій,

вчинків, поведінки в цілому.

Яким чином розвинути у дитини здатність до самовизначення

самостійного вибору, завдяки якому вона стає, особистістю? Необхідно

розвинути спроможність орієнтуватися у складній системі цінностей,

розвинути здатність самостійно оцінювати, міркувати, доходити до

власного висновку. У міру зростання можливостей дитини предмет оцінної

діяльності повинен розширюватись і включати такі складні явища як

моральність, світогляд, сенс життя.

У зв’язку з цим завдання сучасної системи виховання полягають у переході

до педагогічної творчості вихователя, індивідуального впливу на особистість, у

переорієнтації учнівських та учительських колективів на здійснення

цілеспрямованого виховного впливу на учнів.

Відповідно особливості виховного процесу у школах наступні:

1. Демократизація управління школами у формі шкільних рад з

демократичним складом і широкими повноваженнями

створення нових видів навчальних закладів (склад рад;

30% учителі, 30% учні з 13 р., 30% - 40% - батьки і представники громадськості).

2. Відмова від методів і форм ідейно—політичного виховання

у позаурочній роботі (політінформації, ”політроботі”,

ленінські заліки і т. п.); лібералізація громадської думки школярів через

створення дитячих та юнацьких організацій.

3. Лібералізація ставлення до релігії, заборона пропаганди атеїзму.

4. Спрямованість на формування вільної,, всебічно розвиненої особистості учня на

його індивідуальний розвиток.

5. Посилення українського національного компоненту у навчально-виховній

роботі з учнями.

2. Виховання як процес цілеспрямованого формування


Поняття „процес, виховання” не дістало у вітчизняній педагогічній науці

однозначного тлумачення, що пов’язано з одного боку, з різним, трактуванням

терміну ""виховання" (широке і вузьке його розуміння), а з другого з невизначеністю

вживання поняття "процес" (процес виховання як теоретичний об'єкт; виховний

процес як реальна практика) .

Ви вже знаєте, що виховання виникло .на самих ранніх етапах розвитку

людського суспільства, в зв’язку з необхідністю передачі суспільно-історичного

досвіду, накопиченого старшими поколіннями, молодшим.

Виховання - це одна з головних суспільних функцій, через яку передається та

засвоюється соціальне цінний досвід поколінь.

Поняття виховання в науці і повсякденному житті вживається в різних

значеннях ("виховала школа", "виховала вулиця") .

В педагогіці виховання розглядається як спеціально організований

педагогічний процес, в ході якого здійснюється цілеспрямований виховний

вплив на особистість з метою формування певних якостей особистостей.

Цей підхід відображає лише зовнішню сторону педагогічного процесу, лиже

діяльність вихователя. Самостійність вихованця у осмисленні і діяльному освоєнні світу

(Коменський) .

Внутрішня сторона педагогічного процесу - розвиток внутрішнього світу, реакція

вихованця на педагогічний вплив: позитивна, нейтральна, негативна. Дитина –суб’єкт

виховного процесу.

Педагогічний вплив на особистість буде ефективним лише при умові, якщо він

викличте внутрішню позитивну реакцію та власну активність, спрямовану на

удосконалення самого себе.

З точки зору діяльнісно-особистісної концепції виділили – виховання – це

цілеспрямований та здійснюваний свідомо педагогічний процес стимулювання активної

діяльності особистості, спрямованої на оволодіння духовними цінностями,

удосконалення самої себе (суть цієї концепції в тому, що виховати людину можна

впливаючи на неї через особистість педагога та включаючи її у різноманітну діяльність

та стимулюючи її активність у цій діяльності).

Отже, виховання - це практична діяльність педагога, спрямована на

формування поглядів, переконань, світогляду іншої людини або групи людей.

Отже, визначальними характеристиками виховання є:

- виховання - це соціальний процес, що здійснюється завдяки участі людей;

- виховання - це процес соціалізації, що відбуваєтьєя у формі послідовного і

поступового засвоєння особистістю (групою) моральних норм, духовних цінностей, способів

поведінки та діяльності.

виховання - свідома і цілеспрямована педагогічна діяльність;

- виховання - спільна, діяльність вихователя і вихованця;

- виховання - процес, викликає певні позитивні зміни у свідомості і поведінки

людини;

- виховання - є керівництво розвитком особистості вихованців.

У здійсненні виховання необхідно дотримуватись особистісно-

діяльнісного підходу до виховання.

3. Специфіка процесу виховання.

Основою професійної діяльності вчителя є виховання:

Виховання як процес цілеспрямованого формування особистості

має ряд специфічних властивостей і якостей. В.О. Сухомлинський

виділяє такі специфічні властивості виховання:

1. У вихованні ми маємо справу з найскладнішим, найціннішим, найдорожчим,

що є в житті – з дитиною. Від мудрості, майстерності, педагогічних здібностей і

вміння вихователя залежить здоров’я дитини, формування її характеру, волі,

почуттів, моральних якостей, її місце і роль у майбутньому дорослому житті, в

кінцевому результаті – її щастя.

2. Об'єкт виховання – дитина - є водночас суб'єктом виховання, тобто

особистістю з власними переконаннями, власною активною життєвою позицією,

певними ідеалами, цінностями, певним внутрішнім спрямуванням. Водночас

існує різний ступінь суб’єктивності вихованця: одні діти незважаючи на вплив

природних особливостей, вражень від життя, виховних впливів можуть вільно

впливати на формування власного характеру (сильна воля, прагнення до

самовдосконалення). Інші у більшій мірі підупадають під негативний зовнішній

вплив.

3. Об’єкт виховання – дитина – постійно змінюється, завжди новий,

перебуває у постійному розвитку (відбувається процес дорослішання,

отримання нового життєвого досвіду, знань, різних настрій, емоції, переживання.

4. Об’єкт впливу вихователя - найтонші сфери духовного життя особистості, що

формується розум, почуття, самосвідомість, воля, почуття, переконання.

5. На формування особистості впливає багато факторів - мати, батько, знайомі

люди, вуличне середовище, шкільні товариші, ровесники, вчителі, явища

суспільного і громадського життя, засоби масової інформації, кінофільми, прочитані

книги. Вплив кожного фактора може бути позитивний або негативний - різна реакція не

негативний вплив (переважно „як до мене ставляться, так і я буду чинити”) , Завдання

вихователя - боротися за людину, переборювати негативні впливи і давати простір

позитивним.

6. У вихованні основа впливу базується на особистості вихователя. К.Д. Ушинський

вважав, що „Справжня виховна сила виливається тільки з живого джерела людської

особистості", '"без особистого безпосереднього пливу вихователя на вихованця

справжнє виховання, що проникає в характер неможливе". Причини такого

психологічного і морального впливу приховані глибоко в природі людини.

7. У вихованні немає головного і другорядного „як немає головної пелюстки серед

багатьох пелюсток, що створюють красу квітки" (В.О. Сухомлинський). І урок, інтереси

дітей у позаурочний час, сімейне життя, взаємовідносини в колективі. Водночас

складність виховання полягає в тому, щоб зуміти в реальному житті, в конкретний

момент визначити, що являється головним, а що другорядним. Я. Корчак у книзі „Коли

я знову стану маленьким” писав, що ніхто не знає, коли більше одержує дитина, - тоді,

коли дивиться на дошку чи тоді, коли непереборна сила Сонця примушує її глянути у

вікно: „Не силуйте душу дитини, уважно придивляйтесь до законів природного

розвитку кожної дитини, до її особливостей, прагнень, потреб”.

8 . Кінцевий результат праці вихователя, процесу виховання можна побачити не

сьогодні, не завтра, а через дуже тривалий час.

9. Мистецтво виховання не є справою легкою і зрозумілою,

потребує спеціальної підготовки. К.Д. Ушинський писав: „Беручись до святої

справи виховання, ми повинні глибоко усвідомлювали, що наше власне

вихованки було аж ніяк не задовільним,, що результати його здебільшого

сумні й мізерні і що, в усякому разі нам треба добирати способу зробити

дітей наглих кращими за нас''.

10. Наявність парадоксів виховання, протиріч. Нерідко

педагог внутрішньо переконаний, що діючи певним чином,

він досягає бажаного результату. В дійсності не

наближається до мети, а віддаляється від неї, йде в

протилежному напрямі протиріччя між: бажаннями, метою

та обраними шляхами її досягнення.

Отже – виховання - це багатогранний складний духовний процес

цілеспрямованих впливів на людину, що сприяє формуванню свідомої

високодуховної особистості.

В.О.Сухомлинський: "Виховує кожна хвилина життя і кожний куточок землі,-

кожна людина, з якою стикається особистість, що формується, навіть випадково,

мимохіть. Все, що відбувається навколо людини, в тій чи іншій мірі відображається р

ній в її думках, поглядах, почуттях, ставленнях до людей. Осмислювати (і коригувати)

багатогранні виховні впливи навколишнього світу - в цьому якраз і полягає

організуюча, виховна роль школи, педагога.

4. Виховання як процес формування творчої


Творчість - це один з видів людської діяльності, спрямований на вирішення

проблемної ситуації або творчого завдання.

Творча особистість - це тип особистості, для якої характерний творчий стиль

діяльності у одному або кількох видах людської діяльності.

Для творчої особистості характерна стійка спрямованість на творчість,

мотиваційно-творча активність, високий рівень розвитку творчих здібностей стійкі

продали високого рівня потреб, ціннісних орієнтацій, властивостей, рис характеру,

що забезпечують особистості високі рівні творчих результатів у всіх основних видах

її життєдіяльності.

Компоненти творчих здібностей особистості учня:

1, Мотиваційно - творча активність і спрямованість особистості (допитливість,

пізнавальний інтерес, ініціатива, прагнення до лідерства, до творчих

досягнень, прагнення до самовдосконалення).

2, Інтелектуально-логічні здібності (уміння аналізувати, порівнювати, виділяти

головне, виявляти причинно-наслідкові зв’язки; здатність

обґрунтовувати, доводити, давати визначення, систематизувати).

3, Інтелектуально-евристичні здібності особистості (здатність генерувати ідеї,

фантазувати; здатність бачити протиріччя, виділяти проблеми; критичність

мислення, здатність до оціночних суджень, незалежність суджень (не

слідувати сліпо певній точці зору), здатність подолати інерцію мислення

(швидке переключення на мислення на новий спосіб вирішення творчої

задачі).

4. Світоглядні, моральні і естетичні властивості і якості особистості, які

сприяють успішності навчально-творчої діяльності (всі загальнолюдські

якості + сила волі, сміливість, рішучість, естетичні

якості, наполегливість).

5. Здатності до самоуправління власною діяльністю (цілеспрямованість,

здібності планувати, самоорганізовуватись, самооцінка, самоконтроль) .

6. Комунікативно-творчі здібності особистості (організаторські здібності,

здатність до співробітництва, уміння спілкуватися з іншими людьми і

переконувати інших, здатність уникати конфліктів, коректно, вирішувати

конфліктні ситуації).

Важливе завдання вчителя - організація творчої навчальної діяльності учнів,

однією з найважливіших ознак якої є виникнення в результаті її здійснення психічних

новоутворень; знань, умінь, творчих здібностей особистості.

Створення творчих ситуацій на уроці. Творчою для учня є така ситуація, вихід із

якої можливий завдяки пошуку нового методу, прийому, засобу діяльності, які

стимулюють розвиток творчих здібностей особистості. Наприклад, дискусійні

ситуації, ситуації, що вимагають оціночних суджень, прогнозування, генерування

ідей, гіпотез, припущень.

5. Компоненти виховної діяльності педагога.

1) Діагностичний,

2) Проектувально-цільовий,

3) Організаційний,

4) Стимулюючо-спонукальний,

5) Контрольно-оцінний.

Діагностичний етап містить різні аспекти діагностичної діяльності, педагога:

діагностика особистості, діагностика міжособистісних стосунків у колективі,

діагностика сім'ї, діагностика референтних груп.

Проектувально-цільовий передбачає осмислення цілей, завдань, сутності,

специфіки процесу виховання з урахуванням результатів діагностики. Цілі виховної

діяльності є мисленим уявленням майбутнього результату виховання (мета - уявний

образ сформованої особистості вихованця). Визначення змісту, формі методів.

Етап організації передбачає реалізацію виховного задуму педагога у

співробітництві з учнями.. Атмосфера психолого-педагогічної підтримки творчих

починань учнів. Реалізація змісту виховного заходу – методи – прийоми - динаміка

змісту, форм і методів (педагогічна творчість).

Стимулюючо-спонукальний або комунікативний. Виховна діяльність діє за

законами спілкування і тому ґрунтується на встановленні доцільних, доброзичливих

стосунків, взаєморозумінні і взаємоповаги між учасниками виховного процесу.

Контрольно-одінний етап передбачає оцінку досягнутих педагогічних

результатів, зіставлення їх із вихідною метою.

6. Поняття про ефективність виховання.

Виховання як і будь-яка цілеспрямована діяльність повинно бути

результативним.

Якщо виховання результативне, є підстави говорити про високу ефективність

виховання.

Якщо в силу певних, обставин (душевний стан, страх, характер відносин,

що склалися між вихователем і учнем, усвідомлювана безпорадність) ми не

можемо досягти бажаного, потрібного результату і усвідомлюємо можливість

своїх неправильних дій, вчинків, слів, це говорить про те, що допущені помилки у

вихованні.

Нерідко буває драматична ситуація:: вихователі старались, а результат

одержали протилежний бажаному ("Стільки зробили, а тут таке"). Причини:

помилки у вихованні; найскладніші переплетіння життєвих обставин, відношень,

доль, людських вчинків і дій не завжди і тим більше не у всьому залежать від зусиль і

бажань вихователів.

Коли стоїть питання про відповідність (з наступним покаранням) не можна

не приймати до уваги старанність вихователя, інтенсивність затрачених зусиль;

не можна прирівнювати неробу з тим, хто всього себе віддав вихованню.

Справжнього вихователя: турбує почуття вини, за те, що обрав

неправильний шлях. Не зміг вплинути на дитину.

ПЕДАГОГІЧНА ПОРАДА! Постійно необхідно думати не лише над тим,

що йому необхідно дати, зробити, сказати, але і як це здійснити. Результатом

нашої повсякденної виховної роботи повинні бути почуття, настрої, симпатії,

ставлення, дитини, її позитивні емоції, надана можливість зробити благородний

вчинок.

Облік результатів виховання дає змогу педагогові бачити плоди своїх зусиль,

виявити промахи і виправляти їх.

Завдяки обліку вихователь ставить у центр уваги не заходи, які нерідко мають випадковий

характер, а їх ефективність, що має вирішальне значення для поліпшення процесу виховання.

Ефективність - це ступінь наближення до дійсності, до найбільш бажаного результату;

ступінь наближення результату до кінцевої мети.

При визначенні ефективності виховання необхідно враховувати наступне.

Формування особистості - це співвідношення впливів внутрішніх і зовнішніх, умисних і

випадкових, виховних і поза виховних чинників розвитку у їх взаємозв'язку. Важко виокремити і

визначити ефективність одного засобу виховного впливу (бесіда, диспут, заняття) .

Отже, при визначенні об’єктивності практики виховання педагога , треба

враховувати такі положення:

1) неспроможність визначення ефективності одного або окремо взятого засобу виховного впливу

на особистість;

2) врахування поетапного формування особистості;

3) випередження зростання вимог до особистості у процесі виховання.

Систему педагогічних критеріїв результативності виховання можна розділити на 3 аспекти:

1) схильності (мотиви внутрішнього та зовнішнього характеру);

2) соціальний досвід (знання, навички, уміння);

3) психічні та соціальні якості.

Тема 2. Науково-педагогічні основи провідних напрямів змісту

виховання.

План

1. Психолого-педагогічні основи морально-духовного виховання.

2. Трудова підготовка та трудове виховання учнів на сучасному етапі.

3. Мета і завдання естетичного виховання школярів.

4. Сучасна концепція екологічної освіти і виховання учнів.

5. Правове виховання школярів.

6. Підготовка молоді до створення сім’ї як важлива складова загального

процесу виховної роботи сім’ї та школи.


1. Атутов П.Р. Педагогіка трудового становлення учащихся : М, 2001.

2. Борисов В.В. Теоретико-методологічні основи формування

національної самосвідомості. – Краматорськ, 2003. – 519 с.

3. Зотова Т.В. Воспитание человечности у подростков и их родителей:

Самоучитель: родителю, учителю, студенту. – М.: Ликбез, 2002.

4. Калашник Н.Г Естетичні смаки : їх витоки і формування. Запоріжжя;

Просвіта, 2001. – 340 с.

5. Класне керівництво у школі: Методичні рекомендації. – Чернівці:

ЧНУ, 2003. – 44 с.

6. Коберник І. Моральне виховання : традиції, проблеми, інновації. //

Рідна школа. – 2002. - № 5. – С. 42-45.

7. Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх

навчальних закладах. // Педагогічна газета. – 2001. – грудень, №

12. – С. 6-7.

1. Психолого-педагогічні основи морально-духовного

виховання.

Мораль – форма суспільної свідомості, що включає сукупність принципів, вимог,

норм і правил, які регулюють поведінку людини у всіх сферах її суспільного життя.

В моралі відображаються цінності, що склалися в суспільстві і закріпилися в

поняттях „добра”, честі, совісті, справедливості, благочестя.

Засновник наукової педагогіки Я.А. Коменський у педагогічній праці „Правила

поведінки” у розділі І „Про мораль взагалі” пише:

„ 1. Основою моральності є такий настрій людського духу, в силу якого людині

приємно вести себе так, щоб подобатись Богу і добрим людям.

2. Юначе, де б ти не був, пам’ятай про те, що ти знаходишся у присутності Бога

і ангелів, а може бути – і людей.

3. Тому остерігайся робити що-небудь таке, що непристойно перед величчю

Бога і ангелів і в очах людей.

4. Хай буде чистим дух твій ради Господа і твоєї совісті; лице ж твоє і поведінка,

мова і весь зовнішній вигляд да будуть чистими і чесними заради ангелів і людей.”

Святитель Іоанн Златоуст в книзі „Про виховання дітей” роз’яснює значення і

основну сутність морально-духовного виховання:

„ 1. Народити дітей це справа природи; але дати освіту і виховати їх у

доброчесності – справа розуму і волі.

2. Під обов’язком виховати своїх дітей я розумію не одне те, щоб не допустити

їм померти з голоду, чим люди, здається, і обмежують свої обов’язки по відношенню

до дітей. Для цього не потрібно ні книг, ні постанов; про це дуже голосно говорить

природа. Я говорю про піклування просвітити серця дітей в доброчесності та

благочесті – обов’язок священний, якого не можна переступити, не ставши винним в

деякого роду дітовбивстві.” (Святой Иоанн Златоустий о воспитании детей. М., 2001.)

Народна педагогічна мудрість та вітчизняна класична педагогіка увібрала в себе

всі найкращі світові здобутки християнського виховання, що ґрунтувалося на

мудрості Святого Письма, і на цій основі витворила власну систему морально-

духовного православного виховання, основи якого були закладені в часи Київської

Русі. Перлиною педагогічної мудрості нашого народу з цього періоду і до

сьогоднішніх днів є „Повчання Володимира Мономаха дітям”, в якому глибоко

розкрито зміст морально-духовного виховання дітей та молоді. Наведемо уривок з

цієї мудрої педагогічної пам’ятки:

„Хай діти мої чи інший хтось, слухаючи цю грамотицю, не посміються, але кому з

дітей моїх любо, хай прийме її в серце своє і стане не лінитися, а трудитися. По-

перше, для Бога і для душі своєї: майте страх перед Богом у серці своєму і

милостиню творіть неосудну, бо це є початок всякого добра... Більше за все убогих

не забувайте, але, скільки зможете, по силі своїй, годуйте їх, подавайте милостиню

сироті, і вдівцю виправдовуйте самі, і не дозволяйте сильним погубити людину, ні

винного не вбивайте і не повелівайте вбити його, якщо навіть він буде достойний

смерті, і ніякої душі християнської не погубляйте...

Більше ж за все - гордощів не майте в серці і в душі, але скажімо: смертні ми,

сьогодні живі, а завтра – в могилі все те, що Ти Боже нам дав, не наше, а Твоє, Ти

нам доручив це на невеликий час...

Старих шануй, як батька, а молодих як братів. У домі своєму не лінуйтеся, але

за всім доглядайте...

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод: ні питтю, ні їжі не

віддавайтеся, ні спанню...

Остерігайтеся брехні і пияцтва, і блуду бо в цьому душа погибає і тіло. Якщо ви

йдете куди-небудь, по своїх землях, то не дозволяйте отрокам шкоди чинити, ні

своїм, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, щоб люди не стали нас проклинати. Куди не

підете, де не спинитесь, нагодуйте жебрака. Найбільше ж шануйте гостя, звідки б він

до вас не прийшов...

Хворого відвідайте, покійника проведіть, бо всі ми є смертні. Не проминіть

людини, не привітавши її, і добре слово скажіть їй. Жону свою любіть, але не давайте

їй влади над собою. А ось вам і основа всьому: страх Божий майте перш за все.

Якщо будете пам’ятати це, то частіше перечитуйте: і мені не буде страшно, і вам

буде добре.

Що вмієте доброго, того не забувайте, а чого не вмієте, тому навчайтесь – як

батько мій, сидячи вдома, знав п’ять мов, тому й честь від інших країн.

Лінощі всьому (недоброму) мати: хто що вміє, то забуде, а що не вміє, то не

навчиться. Добро ж творячи, не лініться ні на що хороше, перш за все до церкви:

нехай не застане вас сонце в постелі. Так поступав батько мій блаженний і всі мужі

достойні.”.

Головна функція моралі – регулювати і оцінювати суспільну діяльність та

діяльність людини з точки зору її відповідності найвищим духовним критеріям –

Євангельським заповідям.

Моральні норми не мають обов’язкового характеру; зобов’язання виконувати їх

покладаються на людей добровільно вихованням, громадською думкою, схваленням

чи осудом. У зв’язку з цим величезна роль належить моральному вихованню.

СУТЬ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

МОРАЛЬ

МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

МОРАЛЬНІСТЬ

Моральне виховання – це свідомий цілеспрямований процес формування

моральної свідомості, моральних почуттів та моральної поведінки особистості.

Кінцевою метою морального виховання є формування моральної особистості.

Моральність особистості – це здатність людини свідомо і добровільно

дотримуватись моральних норм у своєму житті та поведінці.

Завдання морального виховання.

1. Розвиток в учнів моральної свідомості;

2. Формування і розвиток моральних почуттів;

3. Формування і закріплення стійких моральних звичок;

4. Розвиток волі, позитивних рис характеру.

Моральна свідомість особистості включає моральні уявлення, погляди,

переконання, моральний ідеал, моральні цінності, моральну спрямованість


Моральні переконання – це пережиті та узагальнені моральні принципи і

норми, закріплені в емоційно-почуттєвій сфері особистості, які стають керівництвом

до моральної поведінки особистості.

Моральні почуття – емоційне ставлення до моральних понять, вчинків.

Моральна спрямованість - це стійка моральна позиція особистості, що

виникає на основі світогляду, домінуючих мотивів поведінки і проявляється як

властивість особистості у різних умовах та обставинах.

Моральна поведінка – дзеркальне відображення моральної свідомості.

Включає сукупність моральних вчинків, які характеризують ставлення людини до

інших людей і до самого себе.

Шлях формування моральної поведінки:

МОРАЛЬНИЙ ВЧИНОК

МОРАЛЬНА ЗВИЧКА

МОРАЛЬНА ПОВЕДІНКА

Моральна звичка – корисна для суспільства, стійка форма поведінки, яка стає

потребою людини і здійснюється у будь-яких умовах і ситуаціях.

Сукупність моральних звичок формує моральну поведінку особистості.

Одним із найбільш складних завдань морального виховання є формування

характеру дитини.

Характер – це сукупність найбільш яскраво виражених та стійких рис, типових

для людини, які систематично проявляються в її поведінці.

Характер формується у процесі виховання дитини. Він відображає умови життя

людини і може змінюватися при зміні цих умов.

В структурі характеру виділяють багато різних якостей, рис характеру, назви

яких відображені у більш ніж 1000 слів.

Риси характеру умовно можна поділити на 2 основні групи. До першої

відносяться моральні якості, які відображають моральну спрямованість особистості,

її ставлення до себе та до інших людей. До таких рис відносяться благочестя,

щирість, чесність, правдивість, слухняність, працьовитість, чистота серця,

милосердя, любов до ближніх, чуйність, доброчесність тощо. Для того, щоб

сформувати ці риси характеру, необхідно з самого дитинства привчати дітей до

всього доброго і утримувати їх від усього поганого, а також розвивати в їх серцях

різні чесноти.

До другої групи рис характеру відносять вольові якості, які визначають

здатність людини свідомо керувати своєю поведінкою, переборювати перешкоди та

труднощі, спрямовувати свої вчинки у відповідності зі своїми переконаннями. До

вольових рис характеру відносяться самовладання, наполегливість,

цілеспрямованість, організованість, самодисципліна.

Характер починає формуватися уже в ранньому дитинстві. В залежності від

конкретних умов життя дитини, виховного впливу батьків та близьких на першому

році життя починає оформлятися індивідуальна своєрідність поведінки дитини. У

дошкільному віці можна спостерігати перші прояви, схильність до тих, чи інших рис

характеру, хоча на цьому етапі їх передчасно розглядати як остаточні риси

характеру. Цей період виключно важливий у вихованні дитини, тому що благочестиві

зерна, посіяні в душі дитини, дадуть добрий плід на все життя.

Найважливішою умовою формування характеру виступає духовна атмосфера

сім’ї, традиції сімейного виховання.

Типові помилки батьків – надмірна турбота про дитину, нав’язлива опіка, або,

навпаки, потурання проявам недоброї поведінки, балування – приводять до

формування таких негативних рис як егоїзму, гордості, самолюбства, жадності,

непослуху, обману, лінощів, пасивності, нездатності долати труднощі і управляти

своєю поведінкою.

Для формування позитивних рис характеру необхідне цілеспрямоване

морально-духовне виховання з боку батьків та педагогів. Важливу роль при цьому

відіграє спілкування з ровесниками вході якого дитина засвоює необхідні навички

піклування про ближнього, отримує уявлення про те, як розцінюється іншими людьми

його власна поведінка.

Формування рис характеру спочатку проходить стадію формування відповідних

тимчасових духовних станів як перехідних елементів до стійких властивостей

характеру. Якщо певні форми моральної поведінки і духовні стани виникають досить

часто і систематично заохочуються, то вони поступово закріплюються і стають

рисами характеру.

Виховання характеру в цьому розумінні відбувається шляхом створення системи

педагогічних ситуацій з метою спонукання дитини до моральних вчинків, які

супроводжуються переживаннями нею духовних станів.

Подальше формування характеру відбувається в шкільному віці під впливом

нового типу відносин з оточуючими і нових відповідальних видів діяльності

(навчання). Значну роль у становленні характеру в шкільному віці набуває

самовиховання.

2. Трудова підготовка та трудове виховання учнів на

сучасному етапі.

Трудова підготовка – цілісний безперервний процес, спрямований на

формування соціально активної, творчої особистості, здатної примножувати

матеріальні та духовні цінності.

Головним призначенням трудової підготовки є формування в учнів готовності

до продуктивної праці як процесу створення матеріальних та духовних благ.

Трудова підготовка здійснюється протягом усього періоду навчання у всіх типах

навчальних закладів.

Система трудової підготовки включає:

працю в сім’ї;

навчальний предмет „трудове навчання”;

навчальну працю учнів під час вивчення предметів з основ наук;

суспільно корисну продуктивну працю;

позакласну і позашкільну роботу з професійної орієнтації учнів, трудового

виховання;

літні трудові об’єднання учнів.

Трудове виховання – це процес залучення школярів до різноманітних

педагогічно організованих видів суспільно корисної праці з метою передачі їм

виробничого досвіду, розвитку творчого практичного мислення, працьовитості й

свідомості людини праці.

Мета трудового виховання – формування якості особистості працьовитості.

Головні завдання трудового виховання :

1. Виховання потреби працювати;

2. Розвиток любові і свідомого ставлення до праці;

3. Організація та стимулювання трудової діяльності;

4. Формування трудових умінь та навичок;

5. Підготовка учнів до свідомого вибору професії.

Вимоги до організації праці:

- праця повинна бути свідомою (учні повинні розуміти мету праці, знати, для чого

вони її виконують, якими будуть її результати);

- працю учнів необхідно пов’язувати з їх навчальною роботою;

- необхідно, щоб учні (по можливості) були організованими, а не лише

виконували працю;

- систематичність праці, детальне продумування послідовності праці;

- праця має бути доступною (непосильна праця породжує невпевненість,

небажання виконувати працю; надто легка праця викликає зневажливе ставлення);

- праця повинна ускладнюватися за методами її виконання і збільшуватися за

обсягом у міру набуття учнями трудового досвіду;

- праця не повинна бути одноманітною, нетворчою;

- організація праці учнів повинна ґрунтуватися на наукових засадах;

- учні мають навчатися працювати в колективі;

- трудове виховання має спрямовуватися на формування творчого ставлення

до праці.

Критерії трудової вихованості:

- висока особиста активність, зацікавленість і продуктивність праці;

- відмінна якість продукції;

- трудова активність і творче, раціоналізаторське ставлення до праці;

- трудова дисципліна;

- працелюбність.

3. Мета і завдання естетичного виховання школярів.

Естетика – наука про прекрасне.

Прекрасне – це категорія естетики, що характеризує явища з точки зору

досконалості як ті, що володіють найвищою естетичною цінністю.

Прекрасне – це гармонія форми і змісту в предметах і явищах природи та

суспільного життя.

Естетичне виховання – це процес формування цілісного сприймання і

правильного розуміння учнями прекрасного у мистецтві та дійсності; формування

естетичної свідомості.

Естетичне виховання – це формування естетичного досвіду особистості:

формування естетичної свідомості, розвитку творчих здібностей і дарувань в різних

галузях естетичної діяльності.

Естетичний досвід включає:

- естетичну свідомість;

- естетичні почуття;

- художньо-естетичне сприймання;

- естетичні потреби;

- естетичний ідеал;

- естетичний смак;

- естетичні судження;

- естетичні оцінки;

- естетичні погляди і переконання;

- уміння та навички творчої художньо-естетичної діяльності.

Естетичне виховання розпочинається із створення певного досвіду

елементарних естетичних вражень, отриманих в результаті естетичного

сприймання.

Художньо-естетичне сприймання – це початковий етап спілкування з

мистецтвом і красою дійсності; це процес сприймання дитиною естетичних емоцій,

переживань, почуттів.

Цілеспрямоване формування естетичного сприймання вимагає від особистості

розвитку у неї здібностей тонко відчувати і розрізняти форми, кольори, звуки –

необхідність естетичного розвитку сприймання різними органами чуття.

Культура естетичного сприймання сприяє розвитку естетичних почуттів.

Естетичні почуття – це суб’єктивний емоційний стан, викликаний оцінним

ставленням до естетичних явищ дійсності або мистецтва.

Естетичні почуття, які поєднуються із осмисленням явищ дійсності

викликають естетичні переживання (стан потрясіння, страждання, співчуття,

очищення, просвітлення, захоплення, радості).

Естетичні переживання сприяють виникненню та розвитку духовно-естетичних

потреб.

Естетична потреба - стійка потреба у спілкуванні з художньо-

естетичними цінностями, красивими явищами, предметами.

Естетична свідомість включає в себе також усвідомлене людиною естетичне

ставлення до дійсності і мистецтва, виражене у сукупності естетичних поглядів і

переконань.

Естетичний ідеал - основа естетичної свідомості; це соціально обумовлені

уявлення про досконалість у природі, людині, мистецтві,

Естетичні судження - це доказова, аргументована оцінка естетичних явищ.

Естетичні оцінки виникають в результаті. висловлення власного ставлення

до різноманітних явищ, предметів, фактів.

Естетичний смак - це уміння побачити, в ідчути, зрозуміти,

відрізнити істинно прекрасне від потворного, трагічне від комічного, низького.

Естетичний смак - здатність людини оцінювати предмети і явища, з позиції

естетичного ідеалу.

Провідна функція естетичної свідомості полягає у розкритті світу реально

існуючої краси.

4. Сучасна концепція екологічної освіти і виховання школярів.

Екологічна освіта і виховання - це психолого-педагогічний процес

впливу на свідомість та поведінку учнів з метою формування у них системи

наукових знань про природу, поглядів та переконань, ціннісних орієнтацій в системі

„людина – природа”, практичних умінь та навичок, а також активної соціальної

позиції в галузі раціонального використання і охорони навколишнього природного

середовища,

Головні завдання екологічної освіти:

- сприяти осмисленню життєвої значущості навколишнього природного

середовища для кожної людини і людства в цілому;

- сприяти усвідомленню необхідності розв'язання екологічних проблем;

- забезпечити можливість набувати знання і вміння, необхідний досвід для

охорони і поліпшення навколишнього природного середовища, й якому живемо;

- формувати принципово новий тип поведінки у навколишньому природному

середовищі.

Екологічне виховання - це процес формування у підростаючих поколінь

сукупності властивостей і якостей особистості, необхідних для виявлення

відповідного ставлення до природи.

Мета екологічного виховання - формування високої екологічної культури


Екологічна культура є однією з цілісних характеристик особистості, яка

визначає відповідну спрямованість її життєдіяльності, особливості світогляду, моральні

прагнення та ціннісні орієнтації, в системі "людина - природа", готовність до творчої

праці по покращенню природи.

Виділяють такі аспекти екологічної культури особистості:

1) культура пізнавальної діяльності;

2) культура духовного ставлення та спілкування з природою;

3) культура праці у природному середовищі.

До складу найважливіших компонентів особистост і в аспекті екологічного

виховання відносяться:

1 ) глибок і та р ізноб ічн і науков і знання про природу і закономірності її

розвитку;

2) переконання в необхідності дбайливого ставлення до

п ри ро д и та а к тив н о ї д і я льн ос т і , с п ря м ов ан о ї н а

попередження негативних виливів на природу;

3) практичні уміння та навички, прийоми охорони природи,

вироблені в народній та суспільній практиці;

4 ) п р а гн е н н я та г о то в н і с ть до а к т ив н о ї у ч а с т і у природоохоронн ій

д іяльност і сусп ільства, потреба вносити особистий вклад у збереження і

примноження природи.

Завдання екологічного виховання:

1.. Формування у учнів морального, емоційно-ціннісного ставлення до природи;

2. Формування екологічних потреб;

3. Формування мотивів екологічно доцільної діяльності;

4. Формування екологічного світогляду, екологічних поглядів і переконань;

5. Формування умінь, навичок, прийомів охорони природи і раціонального

природокористування.

5. Правове виховання школярів.

Сучасна кризова, ситуація суспільства не сприяє позитивному формуванню

сприятливого морального середовища для виховання дітей і молоді.

Духовне зубожіння людей, засоби масової „інформації”, несприятливе

побутове оточення, важке матеріальне становище сімей і погіршення на цьому ґрунті

внутрісімейних стосунків, недоліки в організації шкільного виховання і масове

скорочення позашкільних закладів, літніх таборів відпочинку призводить до

збільшення числа дітей і підлітків, чия поведінка виходить за межі моральних і

правових норм, зростає кількість підлітків, які НЕ навчаються і не працюють.

Деформування особистості проходить такі етапи:

- поява спотворень у морально-вольовій сфері особистості;

- перетворення їх у відносно стійкі погляди і звички;

- формування мотивації поведінки, яка включає антисуспільні цілі;

- правопорушення, систематичне правопорушення, ЗЛОЧИН.

Правове виховання учнів, порівняно з іншими напрямами виховання, має свою

специфіку. Вона визначається передусім соціально-правовим статусом, учнівської

молоді в нашому суспільстві. Школярі перебувають у матеріальній залежності від батьків

чи опікунів, їхні самостійність і активність у діяльності коригуються педагогічним

колективом, у них недостатній обсяг правових. знань і досвід правових відносин, вони

повинні засвоювати правові знання, які регулюють їх життя і діяльність, як

неповнолітніх, і ті правові норми, якими їм доведеться керуватися у своєму

майбутньому житті, і діяльності.

Мету правового виховання можна вважити досягнутою, якщо учень набув

здатності самостійно управляти своєю поведінкою. Ця здатність досягається не

тільки всім ходом право-виховної роботи, а й самостійною роботою особистості над

собою, її участю у правоохоронній діяльності.

Завдання правового виховання учнів:

1. Ознайомлення учнів з законами України, підвищення їх юридичної

обізнаності, систематичне інформування їх з поточних і актуальних правових

питань;

2. Формування правової свідомості школяра, яка визначає їх ставлення до вимог

законів і правил співжиття;

3. Виховання в учнів поваги до держави і права, принципів законності, розуміння

необхідності їх дотримання;

4. Формування у школярів умінь і навичок правомірної поведінки;

5. Виховання в учнів нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності,

намагання взяти посильну участь у

боротьбі з цими негативними явищами, які мають місце в

нашому житті, формування уміння протистояти негативним

впливам;

6. Подолання у свідомості окремих школярів помилкових уявлень, негативних

навичок і звичок поведінки, що сформувалися під впливом негативних явищ.

Етапи попередження правопорушень серед учнівської молоді:

- вивчення і усунення умов, які сприяють формуванню негативної поведінки;

- оздоровлення середовища, умов життя і виховання учнів, корекція позиції


- здійснення морально-духовного виховання;

- профілактичні заходи до вихованців, які допускають правопорушення і перебувають у

полі зору правоохоронних органів;

- робота з учнями, що вже допустили злочин, якщо покарання чи інші заходи

впливу не передбачають їх ізоляцію від колективу.

6. Підготовка до створення сім’ї, статеве виховання як

важлива складова загального процесу виховної

роботи сім’ї та школи.

Статеве виховання - цілеспрямований педагогічний процес, складова

загального процесу виховної роботи школи і сім'ї, що забезпечує правильний статевий

розвиток учнів.

Причини актуалізації напрямку статевого виховання:

прискорений статевий розвиток школярів (акселерація);

- отримання підлітками спотвореної інформації із засобів масової інформації, з вулиці;

- статева розпуста частини неповнолітніх (порнографія, кіно, телепродукція);

- недостатня підготовленість молоді до створення сім'ї.

У процесі статевого виховання педагоги повинні зосереджувати свою увагу

на вирішенні таких морально-психологічних питань, розв'язання яких сприяло б

формуванню правильних взаємовідносин між статтями, попереджувало б статеву

розпусту, закладало основи для створення міцної сім'ї у майбутньому.

Завдання статевого виховання:

- виховання в учнів поваги, до себе, чоловічої та жіночої гідності;

- виховання поваги до протилежної статі, поваги до жінки, матері;

- формування почуттів сорому, совісті, скромності;

- виховання цнотливості і чистоти;

- формування відповідальності юнаків і дівчат за свої дії;

- сформувати знання про справжнє кохання, навчити відрізняти високі одухотворені

почуття від знедуховлених „легких” відносин;

- формування уміння обирати собі супутника на все життя, налагодити взаємні

стосунки у подружньому житті;

- сформувати етику сімейного спілкування.

Модуль IV

Практичні заняття.


Тема: Розвиток, виховання, формування особистості.

Час – 2 години.

Мета: сформувати у студентів уявлення про особистість, рушійні сили її розвитку

і формування, розвивати педагогічне мислення, спонукати до саморозвитку,

самовиховання. Ознайомити студентів із закономірностями вікового та

індивідуального розвитку особистості, формувати уміння проектувати, конструювати

процес розвитку особистості, розвивати педагогічне мислення.

Основні поняття: людина, індивід, особистість, розвиток особистості, формування

особистості, вік, періодизація вікового розвитку особистості.

План

1. Поняття про особистість.

2. Поняття про розвиток і формування особистості.

3. Рушійні сили і чинники розвитку і формування особистості.

4. Роль виховання у розвитку і формуванні особистості.

5. Вікові та індивідуальні особливості розвитку і формування особистості у

цілісному педагогічному процесі.


1. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шляхи реалізації // Рідна

школа, - 2000. - №1. – с.10-14.



3. Липова Л., Морозова Л., Ренський С. Концепція обдарованості та її види

// Рідна школа – 2003. - №4 – с.10-13.

4. Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-

педагогічні проблеми сучасної освіти. Х., - 1999.


6. Царик О. Взаємозв’язок психологічної структури особистості і здібностей

// Рідна школа, - 2000. №9. – с.32-35.

Тематичний контроль по модулю I

1. Охарактеризуйте особливості педагогіки як науки.

2. Поясніть сутність педагогічних категорій.

3. Які дисципліни складають систему педагогічних наук?

4. Проаналізуйте зв’язки педагогіки з іншими науками.

5. У чому полягають особливості педагогічної науки на сучасному етапі?

6. У чому полягає відмінність специфіки методів досліджень у педагогіці?

7. Які етичні проблеми при використанні методу спостереження?

8. Чим відрізняється спостереження у повсякденному житті від спостереження як

науково-педагогічного методу дослідження?

9. Охарактеризуйте особливості застосування експерименту в педагогіці та

психології.

10. Розкрийте констатуючий, формуючий та контрольний етапи педагогічного

експерименту.

11. Проаналізуйте ситуації зі своєї шкільної практики, в яких учитель:

- прогнозує наслідок ситуації;

- виявляє “тактовність” соціальної дії;

- виявляє здатність змістовного морального впливу на учня або групу.

12. Обґрунтуйте поняття :людина, індивід, індивідуальність, особистість.

13. Поясніть співвідношення соціального та біологічного в розвитку особистості.

14. У якій залежності перебуває суспільний, природний, історичний і онтогенетичний

розвиток людини:

- зумовлений спадковістю;

- все детерміновано соціальним фактором;

- поза всякою залежністю;

- все взаємообумовлене;

- здійснюється під впливом виховання.

15. За спадковістю від батьків до дітей передається:

- знання;

- уміння, навички, досвід;

- біологічні особливості одного із батьків;

- схильності до тих чи інших вчинків;

- світогляд.

16. Поясніть сутність різноманітних теорій розвитку особистості.

17. У чому сутність твердження : “Людина-духовна”?

18. Які особливості вікового розвитку підлітків та старшокласників?


Тема: Суть процесу навчання.


Мета: сформувати у студентів розуміння понять “процес навчання”, “структура

процесу навчання”, навчити аналізувати логіку діяльності вчителя та учнів у процесі

навчання, сформувати уявлення про навчання як єдиний взаємопов’язаний процес

взаємодії вчителя та учнів.

Основні поняття: дидактика, навчання, викладання, учіння, знання, уміння,

навички.

План.

1. Суть процесу навчання, його рушійні сили та функції.

2. Закономірності та принципи навчання.

3. Основні компоненти процесу навчання.

4. Структура діяльності вчителя та учнів у навчальному процесі.

5. Поняття про зміст освіти. Ознайомлення з навчальними планами і

програмами сучасної школи.



Рідна школа. – 2002. - №5 – с.16-19.



3. Методичні основи удосконалення організації навчального процесу Х.:

Основа – 1989.

4. Сікорський Т.І. Теорія і методика диференційованого навчання. Львів:

Сполох, - 2000.


6. Чабан Л. Навчальна діяльність учнів: структура, види // Рідна школа, -

2000. - №3.


Тема: Методи і форми організації навчання.


Мета: сформувати у студентів поняття методи, форми організації навчання,

розвивати гностичні уміння вивчати і аналізувати психолого-педагогічну літературу,

аналізувати різні підходи до організації процесу навчання.

Основні поняття: методи, форми організації навчання, урок, структура уроку.

План

1. Поняття про загальні методи навчання. Класифікація методів навчання.

2. Поняття про форми організації навчання.

3. Урок як основна форма організації навчання у школі.


5. Підготовка вчителя до уроку. Аналіз уроку.





- 2000. - №4. – с.47-48.









Тематичний контроль по модулю II

1. Охарактеризуйте поняття “зміст освіти”.

2. У чому полягають особливості освітньої системи в Україні?

3. Охарактеризуйте існуючі психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти.

4. Проаналізуйте навчальний план школи (під час педагогічної практики),

визначте його сталі та змінні частини.

5. Проаналізуйте елементи структури процесу навчання, знайдіть зв’язки, що

існують між ними та структурою.

6. Розкрийте сутність кожного структурного компонента процесу навчання.

7. Охарактеризуйте стадії процесу оволодіння новими знаннями і пізнавальні дії,

які необхідно застосувати учням на кожній з них.

8. Доведіть єдність розвитку і виховання учнів у процесі навчання.

9. У чому полягає сутність основних закономірностей навчання?

10. Доведіть єдність і взаємозв'язок принципів навчання.

11. Яка відмінність між поняттями «принцип навчання» і «правило навчання»?

12. Як реалізується у навчанні єдність теорії і практики?

13. У чому виявляється взаємозв'язок слова, наочності та практичної діяльності у

навчанні?

14. Які з наведених умов відповідають принципу науковості навчання?

а) відповідність обсягу і ступеню складності матеріалу, що вивчається, віку учнів;

б) відповідність змісту навчання рівню сучасної науки;

в) встановлення на уроці змістового центру матеріалу, що вивчається;

г) формування позитивного ставлення до матеріалу, що вивчається;

д) постійний контроль за якістю засвоєння знань.

15. Обґрунтуйте доцільність нетрадиційних принципів навчання.

16. Як співвідносяться доступність навчання й індивідуальний підхід до учнів ?

17. Від чого залежить пізнавальна активність учнів у процесі навчання?

18. Чим зумовлено різні підходи до класифікації методів навчання?

Самостійна робота

Реферати:

1. Поняття про особистість, її розвиток та формування.

2. Проблеми розвитку особистості та їх значення для виховання.

3. Роль спадковості у розвитку і формуванні особистості.

4. Вплив середовища на розвиток особистості.

5. Виховання як провідний фактор розвитку людини і формування її особистості.

6. Активна діяльність особистості як фактор її розвитку.

7. Вікові особливості розвитку і виховання підлітків.

8. Вікові особливості розвитку і виховання старшокласників.

9. Дидактика як галузь педагогіки.

10. Освітня система в Україні.

11. Загальна характеристика змісту освіти.

12. Державні стандарти освіти.

13. Взаємозв’язок основних функцій навчання.


15. Структура процесу засвоєння знань, умінь та навичок учнів.

16. Взаємозв’язок закономірностей, принципів і правил навчання.

17. Оптимізація процесу навчання.

18. Методи навчання та їх класифікація.

19. Сучасні засоби навчання.

20. Оптимальне поєднання методів і засобів навчання.

21. Організаційні форми навчання.

22. Урок як основна форма організації навчання.

23. Дидактичний аналіз уроку.

24. Позаурочні форми навчання.


Критерії оцінювання знань студентів

1.1. Загальні положення.

У процесі вивчення курсу “Загальна педагогіка” студенти повинні знати :

- предмет та завдання педагогічної науки;

- методологічні та теоретичні засади процесу навчання;

- закономірності, принципи, форми та методи навчально-виховного процесу;

- сутність та зміст процесу виховання;

- основи школознавства, внутрішкільне керівництво та управляння системою

освіти в Україні;

Студенти повинні вміти:

- визначати рівень вихованості школярів;

- складати плани-конспекти уроків;

- складати план виховної роботи класного керівника;

- складати характеристики на учнів та на клас;

- використовувати в практиці своєї роботи передовий педагогічний досвід,

творчо підходити до педагогічної праці;

- приймати найбільш ефективні рішення у майбутній практичній педагогічній


Запропоновані критерії включають основні вимоги до студентів педагогічного

університету, до його професійної діяльності в умовах розбудови держави,

відродження національної мови і шкільництва в Україні.

Висновок про рівень підготовки майбутніх вчителів зроблений на підставі

результатів виконання студентами завдань (контрольних, тестових) з педагогічних

дисциплін.

Виконання робіт пропонується оцінювати за чотирьох бальною системою:

“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “незадовільно”.

2.1. Оцінка “відмінно” ставиться студентові, який:

• повно і обґрунтовано виклав зміст питань, запропонованих для висвітлення;

• ознайомлений з джерелами і правильно їх аналізує;

• розуміє причинно-наслідкові зв'язки;

• вміє співставляти різні точки зору, аналізувати їх;

• вільно володіє термінологією;

• допускається одна-дві не грубі помилки граматичного характеру.

2.2. Оцінка “добре” ставиться студентові, який:

• правильно відповів на поставлені запитання, допустивши незначні неточності у

викладенні фактичного матеріалу;

• вміє співставляти різні точки зору, аналізувати їх;

• володіє термінологією.

2.3. Оцінка “задовільно” ставиться студентові, який:

• зміст питань розкрив частково, порушивши логічну послідовність;

• недостатньо осмислено користується джерелами при розв'язанні професійних

задач;

• стикається з труднощами в письмовому оформленні.

2.4. Оцінка “незадовільно” ставиться студентові, який:

• не зрозумів і не розкрив основного змісту питань;

• допустив ряд грубих помилок різного характеру;

• слабо володіє професійною термінологією;

• виявив нерозвиненість методичного мислення, відсутність мовної культури,

неготовність до вирішення професійних проблем.

Словник термінів з педагогіки

А

Актив – ініціативна група вихованців, яка усвідомлює вимоги керівника

колективу і допомагає в організації діяльності колективу.

Атестація педагогів – комплексна перевірка, що здійснюється спеціальною

атестаційною комісією з метою визначення рівня кваліфікації педагога, що дає їм

змогу претендувати на присвоєння більш високого кваліфікаційного рівня.

Б

Бесіда – метод безпосереднього спілкування, який дає змогу одержати від

співрозмовників інформацію, що цікавить учителя, за допомогою заздалегідь

підготовлених запитань.

Безумовний рефлекс – природжений рефлекс, стереотипна реакція організму

на біологічно значимі впливи зовнішнього чи внутрішнього середовища.

В

Виховання – цілеспрямований та спуціально організований процес формування

якостей особистості.

Віковий період – відрізок життя людини, який досягає певного ступеня розвитку

і має характерні особливості.

Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей

предметів і явищ, станів організму під безпосереднім впливом подразників на

відповідні органи чуття.

Вправляння – виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення

необхідних навичок та позитивних норм поведінки.

Виховуючі ситуації – спеціально організовані педагогічні умови для

формування в учнів мотивів позитивної умови для формування в учнів мотивів

позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Важковиховані – категорія осіб, в яких під впливом несприятливих для

розвитку соціальних, психолого-педагогічних та методико-біологічних умов

з'являється негативне ставлення до навчання, норм поведінки, відбувається

зниження або втрата почуття відповідальності за свої вчинки.

Викладання – організація та управління вчителем пізнавальної діяльності учнів,

в результаті чого відбувається розвиток і виховання школярів.

Вправи – цілеспрямоване, багаторазове повторення учнями певних дій та

операцій для формування навичок та вмінь.

Відставання – невиконання учнями вимог або однієї з них, наявне на одному з

проміжних етапів навчального процесу.

Внутрішкільний контроль – систематична цілеспрямована перевірка

адміністрацією школи роботи педагогічного колективу, окремого вчителя.

Вік – конкретна, відносно обмежена в часі ступінь фізичного і психічного

розвитку людини.

Вікова криза – перехідний період від одного етапу вікового розвитку до

іншого, що супроводжується різкими змінами психічного та фізичного розвитку.

Г

Громадянськість – духовно-моральна цінність, світоглядна і психологічна

характеристика особистості, що визначає її обов’язок і відповідальність перед

співвітчизниками, Батьківщиною.

Громадська думка – система загальних суджень людей, яка виникає в процесі

їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що

становлять загальний інтерес.

Д

Дедукція – процес переходу від судження, що виражає загальне положення, до

судження, що виражає вужчі положення або частковий випадок.

Диспут – вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що

хвилюють його учасників.

Дискусія – метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини

шляхом зіставлення різних думок.

Дитячі громадські організації – об'єднання громадян віком від 6 до 14

(молодіжні від 14 до 28) років, метою яких є діяльність, спрямована на реалізацію та

захист прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів.

Дидактика – галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання й освіти.

Державний стандарт загальної освіти – звіт норм і положень, що

визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні

початкової, базової та повної загальної середньої освіти, а також гарантії держави

щодо її здобуття.

Дидактична мета – очікуваний, раніше запланований викладачем результат

навчальної діяльності, спрямований на поліпшення засвоєння учнями знань, набуття

вмінь та навичок.

Дисципліна – свідоме дотримання учнями правил і норм поведінки, чітке й

організоване виконання ними своїх обов’язків, підпорядкування громадським

інтересам.

Домашня робота – самостійне виконання учнями навчальних завдань після

уроків.

Диференціація в освіті – процес та результат створення відмінностей між

частинами освітньої системи.

Е

їЕмоції – елементарні переживання, що виникають у людини під впливом

загального стану організму.

Ефективність виховання – співвідношення між метою виховання і

результатами досягнутими у процесі формування особистості, соціальних груп.

З

Задатки – природні особливості людини, які є передумовою для розвитку

індивіда.

Здібності – психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного

виконання певних видів діяльності.

Закономірності виховання – стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі зв’язки у

вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.

Заохочення – схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання

вихованців до їх повторення.

Здібності – потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі,

ніж в інших людей, показники в діяльності.

Знання – факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, системно закріплені

у свідомості людини.

Зміст освіти – система наукових знань, практичних умінь і навичок, засвоєння

й набуття яких закладає основи для розвитку та формування особистості.

Загальна середня освіта – цілеспрямований процес засвоєння

систематизованих знань про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво

засобами пізнавальної та практичної діяльності, результатом якого є

інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для

подальшої освіти і трудової діяльності.

І

Інтерв’ю – метод отримання інформації за допомогою усного опитування.

Індукція – процес переходу одиничних, часткових суджень до загального

судження.

Ідеал – уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що

виникають із розуміння мети життя.

Інструктаж – короткі, лаконічні, чіткі вказівки щодо виконання дії.

Інспектування – система державного контролю за виконанням закладами й

установами освіти постанов, директив у ряду в галузі освіти, навчальних планів та

програм, інструкцій, наказів і розпоряджень керівних органів з одночасною

практичною допомогою тим, кого контролюють, вжиттям заходів щодо запобігання й

усунення недоліків.

Інноваційний заклад освіти – навчальний загальноосвітній заклад, в якому

педагогічний та учнівський колективи експериментують, спробують чи впроваджують

нові педагогічні ідеї, теорії, технології.

К

Колектив – соціально-значима група людей, які об’єднані спільною метою,

узгоджено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування.

Компетенція – загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях,

здібностях, набутих завдяки навчанню.

Л

Лекція – розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-

політичної, моральної, естетичної проблеми.

Лабораторні роботи – вивчення у школі природних явищ за допомогою

спеціального обладнання.

М

Методика дослідження – процедура, послідовність здійснюваних

пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів, спрямованих на вирішення

дослідницьких завдань.

Метод педагогічного спостереження – організоване дослідження

педагогічного процесу в природних умовах.

Мораль – система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та

діяльність, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Моральне виховання – виховна діяльність школи, сім’ї з формування в учнів

моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної

поведінки.

Методи виховання – шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з

метою досягнення виховних цілей.

Метод навчання – взаємопов’язана діяльність викладача та учнів, спрямована

на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і

загальний розвиток.

Методична робота в школі – спеціально організована діяльність

педагогічного колективу, що створює умови для підвищення майстерності педагога.

Методи управління – засоби управлінської діяльності керівника школи, до

яких він вдається з метою цілеспрямованого впливу на учасників навчально-

виховного процесу.

Н

Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої

засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Національне виховання – виховання дітей на культурно-історичному досвіді

свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Навички – автоматизовані, звички, безпомилково виконувані дії.

Науковий світогляд – цілісна система понять, поглядів, переконань і почуттів,

які визначають ставлення людини до діяльності й самої себе.

Навчальна програма - документ, який визначає зміст і обсяг знань, умінь і

навичок з кожного навчального предмета, зміст розділів і тем з розподілом їх за

роками навчання.

Навчальний посібник – книга, матеріал якої розширює підручника, містить

додаткові, найновіші та довідкові відомості.

Навчальний матеріал – призначений для вивчення і засвоєння інформації.

Навчальна екскурсія – форма організації педагогічного процесу, спрямована

на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів

через безпосереднє їх сприймання.

Неуспішність – невідповідність підготовки учнів вимогам змісту освіти, що

фіксується через значний проміжок часу навчання.

О

Освіта – процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі

світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для

практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Обов’язок – усвідомлення особистістю громадських і моральних вимог.

Органи самоврядування - демократично обрані уповноважені колективу, які

допомагають педагогові здійснювати керівні функції.

Обдарованість – індивідуальна потенціальна своєрідність задатків людини,

завдяки яким вона може досягти значних успіхів у певній галузі діяльності.

Обдаровані діти – діти, в яких у ранньому віці виявляються здібності до

виконання певних видів діяльності.

П

Педагогіка – сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси

виховання, навчання і розвитку особистості.

Предмет педагогіки – особлива сфера суспільної діяльності з виховання

людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.

Педагогічний процес – це динамічні взаємодія вихователів і вихованців,

спрямована на досягнення поставленої виховної мети.

Психолого-педагогічний експеримент – метод, що забезпечує

спостереження за змінами психологічних характеристик дитини і процесі

педагогічного впливу на неї.

Психіка – здатність мозку відображати об’єктивну дійсність у формі відчуттів,

уявлень, думок, інших суб’єктивних образів об’єктивного світу.

Пам'ять – закріплення, збереження в мозку того, що відбулося у минулому

досвіді людини.

Принципи виховання – керівні положення, які відображають загальні

закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і

методів виховного впливу.

Правове виховання – виховна діяльність сім’ї, школи, правоохоронних

органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки

дітей.

Прийом виховання – складова частина методу, що визначає шляхи реалізації

вимог методів виховання.

Переконання – метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь

звертається до свідомості почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування

свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Педагогічна вимога – педагогічний вплив на свідомість учнів з метою

спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків.

Привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних

дій з метою перетворення її на звичні форми суспільної поведінки.

Прогнозування – передбачення ситуацій, які раніше мали місця, але можливі

в перспективі.

Покарання – осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання

у майбутньому.

Психокорекція – діяльність, пов’язана з виправленням певної якості,

формуванням бажаної поведінки, набуттям умінь та навичок, які б відповідали

віковим та ситуативним нормам.

Практикум – форма навчального процесу, за якого учні самостійно виконують

практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, навички й уміння.

Предметні гуртки – науково-освітні гуртки, організовані з метою розширення й

поглиблення знань учнів з різних предметів навчального плану школи й розвитку в

них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва,

техніки.

Педагогічний досвід – сукупність знань, умінь і навичок, набутих у процесі

безпосередньої педагогічної діяльності; форма засвоєння педагогом раціональних

здобутків своїх колег.

Позакласна виховна робота – діяльність учителів, вихователів, спрямована

на виховання учнів і здійснювана в позаурочний час.

Позашкільні навчально-виробничі заходи – заклади освіти, які дають змогу

дітям виявляти свої творчі здібності, одержувати додаткову освіту, підвищувати

можливості у професійному становленні та забезпечують соціальний захист.

Перевиховання – виховний процес, спрямований на подолання негативних

якостей особистості, що формувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Підручник – книга, що містить основи наукових знань з певної навчальної

дисципліни відповідно до мети навчання, визначеної програмою і вимогами

дидактики.

Принципи навчання – певна система основних дидактичних вимог до навчання,

дотримання яких забезпечує його ефективність.

Прийом навчання – сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють

досягненню проміжної мети конкретного методу.

Пояснення – словесне тлумачення понять, явищ, слів, термінів, принципів дій,

прикладів.

Практичні роботи – застосування знань учнями у ситуаціях, наближених до

життєвих.

Проблемна ситуація – психологічний стан, що виникає в результаті мисленої

взаємодії суб’єкта з об’єктом, який викликає пізнавальну потребу розкрити суть

процесу або явища, що вивчається.

Проблемно-розвиваюче навчання – система регулятивних принципів

діяльності, цілеспрямованості та проблемності, правил взаємодії викладача та учнів,

вибір і вирішення способів та прийомів створення проблемних ситуацій і вирішення

навчальних проблем.

Р

Розвиток людини – процес становлення особистості, вдосконалення її

фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і

некерованих чинників, серед яких найважливішими є виховання й навчання.

Рефлекс – закономірна реакція організму на зміни зовнішнього чи

внутрішнього середовища, здійснювана через центральну нервову систему у

відповідь на подразнення рецепторів.

Розумове виховання – діяльність вчителя, спрямована на розвиток

інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової

праці.

Розумовий розвиток – процес розвитку інтелектуальних сил, пізнавальних

здібностей мислення учнів.

Рівень вихованості – ступінь сформованості в учня відповідно до вікових

можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.

Розповідь – образний, динамічний, емоційний виклад інформації про різні

явища і події.

Рада школи – орган колегіального управління шкільними справами, вирішення

найважливіших питань щодо удосконалення навчально-виховного процесу.

С

Соціометрія – галузь соціології, яка вивчає між особистісні взаємини у малих

групах кількісними методами, зосереджуючись на внутрігрупових симпатіях і

антипатіях; прикладна наука, метод вивчення структури й рівня між особистісних

емоційних зв’язків у групі.

Спадковість – здатність організму відтворювати потомство, передавати свої

ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності.

Сприймання – психічний процес відображення предметів і явищ за

безпосередньої їх дії на органи відчуття, що супроводжується розумінням цілісності

відображуваного.

Самооцінка – судження людини про наявність у неї якостей, характеристик

для певного еталону, зразка.

Совість – найважливіший показник моральної вихованості, особлива форма

самоконтролю, важливий компонент моральної самосвідомості.

Статеве виховання - процес засвоєння підростаючим поколінням знань про

взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з

особами протилежної статі нормами моралі.

Самовиховання – систематична і цілеспрямована діяльність особистості,

орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання

негативних.

Самоосвіта – процес набуття її знань у процесі самостійної роботи поза

систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.

Самоставлення – ставлення людини до самої себе.

Самоповага – особисте оцінне судження, виражене в позитивному ставленні

індивіда до самого себе.

Самооцінка – оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей

та місця серед інших людей.

Саморегуляція – здатність людини керувати собою на основі сприймання й

усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів.

Сім’я – невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і

жінка, їх діти, кровні родичі, інші особи, пов’язані родинними зв’язками з подружжям.

Семінарські заняття – обговорення класним колективом підготовлених

учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу.

Статут школи – сукупність норм і правил життя колективу з урахуванням його

особливостей і перспектив розвитку.

Т

Тестування – метод діагностики із застосуванням стандартизованих запитань та

завдань, що мають певну шкалу значень.

Темперамент – індивідуально-типологічна характеристика людини, яка

виражається в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психічних

процесів.

Трудове виховання – виховання свідомого ставлення до праці через

формування звички та навиків активної трудової діяльності.

У

Увага - форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості

й зосередженості на певних об’єктах з одночасним абстрагуванням від інших.

Уява – психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин

через використання наявних у людини знань в новій комбінації.

Умовивід – специфічна форма зіставлення кількох суджень.

Уміння – здатність свідомо діяти на основі засвоєння знань.

Учіння – власна навчальна діяльність учнів.

Урок –форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою

учнів постійного складу, одного віку й рівня підготовки впродовж певного часу й

відповідно до розкладу.

Ф

Формування особистості – процес соціального розвитку молодої людини,

становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Фізичне виховання – система заходів, спрямованих на зміцнення здоров‘я

людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок

і вмінь.

Форми виховної роботи – варіанти організації виховного процесу,

композиційна побудова виховного заходу.

Форми організації навчання - спосіб організації навчальної діяльності, який

регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження

узгодженої діяльності вчителя та учнів. що здійснюється у визначеному порядку і в

певному режимі.

Факультативні заняття – навчальний курс, організований з метою

розширення і поглиблення знань учнів з певного предмету.

Х

Характер – сукупність стійких психічних властивостей людини, які виявляються у

її поведінці й діяльності.

Ш

Школознавство – галузь педагогічної науки, що досліджує принципи та

організаційні засади діяльності загальноосвітніх навально-виховних закладів, зміст і

методи управління шкільною справою, особливості керівництва школою, організації її

роботи.

Підсумковий тестовий контроль

1 Що є предметом педагогіки ?

1. Процес навчання.

2. Розвиток і формування особистості у процесі цілеспрямованого навчання і

виховання.

3. Виховання як процес формування особистості.

4. Учень.

5. Колектив.

6. Виховання як взаємодія вчителя й учнів у навчально-виховному процесі.

2. Виділіть галузі педагогічної науки:

1. Етика.

2. Методики викладання окремих предметів.

3. Загальна педагогіка.

4. Школознавство.

5. Естетика.

6. Сімейна (народна) педагогіка.

7. Дидактика.

8. Спеціальна (сурдо-тифло-олігофрено-) педагогіка.

3. Основні поняття (категорії) педагогічної науки:

1. Розвиток

2. Виховання

3. Формування

4.Самоосвіта.

4. Освіта — це:

1. Система знань, умінь та навичок.

2. Процес і результат розвитку людини.

3. Процес вивчення індивідуальних особливостей учнів.

4. Процес викладання й учіння.

5. Яка схема правильно відображає взаємодію педагогіки, дидактики і окремої

методики?

1. 2.

А) Педагогіка; А) Педагогіка;

Б) Окрема методика; Б) Дидактика;

В) Дидактика. В) Окрема методика.

3. 4.

А) Дидактика; А) Окрема методика;

Б) Педагогіка; Б) Педагогіка;

В) Окрема методика. В) Дидактика.

6. Заповніть пропущені у переліку педагогічні поняття щодо важливих

напрямків виховної роботи школи.

1. Формування наукового світогляду.

2. М?..... виховання.

3. Т?...... виховання.

4. Фізичне виховання.

5. Е?........ виховання.

6. Економічне виховання.

7. Екологічне виховання.

8. Правове виховання.

7. Допишіть пропущені категорії.

Категорії дидактики:

1. Принципи.

2. ...

3. Процес.

4. ...

5. Форми.

8. Які суперечності є рушійною силою процесу навчання?

1. Між теоретичними знаннями і вмінням застосовувати їх на практиці.

2. Між вимогами вчителів і внутрішніми прагненнями учнів.

3. Між вимогами школи і впливом оточуючого середовища.

4. Між вимогами батьків і вчителів.

5. Між досягнутим рівнем знань і новими знаннями,

які належить засвоїти.

9. Які з наведених суджень є закономірностями процесу навчання, а які —

дидактичними принципами?

А. Закономірності процесу навчання.

Б. Дидактичні принципи.

1. Систематичність навчання.

2. Чим вища активність учнів, тим ефективніше здійснюється процес навчання.

3. Активність і самостійність дитини в процесі навчання.

4. Чим змістовніше спілкування в системі "учитель — учень", "учень — учень", тим

ефективніше здійснюється процес навчання.

5. Чим педагогічне доцільніше організований процес навчання, тим він

ефективніший.

6. Послідовність навчання.

7. Доступність навчання.

10. Які методи навчання за джерелом набуття знань:

1. Пояснення.

2. Проблемний виклад.

3. Метод аналогій.

4. Ілюстрація.

5. Рольова гра.

6. Пошуковий.

7. Індуктивний.

8. Лабораторна робота.

9. Робота з книгою.

10. Репродуктивний.

11. Диспут,

11. Які чинники беруться до уваги під час вибору методів навчання?

1.Соціальне оточення школи.

2.Мета і завдання уроку.

3.Стать дитини.

4.Специфіка навчального предмета.

5.Особливості учнів.

6.Результат навчання,

7.Рівень професіоналізму вчителя.

8.Матеріально-технічна база школи.

12. Запишіть номери правильних відповідей, визначивши

за таблицею методи навчання, прийоми навчання, засоби навчання.

А. МЕТОДИ НАВЧАННЯ……………

Б. ПРИЙОМИ НАВЧАННЯ ………………………..

В. ЗАСОБИ НАВЧАННЯ…………………………………..

1. Лекція.

2. ТЗН.

3. Створення ситуацій зацікавлення

4. Лабораторна робота

5. Аналогії.

6. Демонстрація.

7. Евристична бесіда

8. Підручники.

13. У працях якого педагога класно-урочна система занять уперше набула

теоретичного обгрунтування?

1. К.Д.Ушинський.

2. Е.Паркхерст.

3. А.Дістервег.

4. Г. Сковорода.

5. Я.А.Коменський.

14. Визначіть назву типу уроку за його структурою.

Це урок ,..

1. Організація учнів до уроку.

2. Перевірка домашнього завдання.

3. Викладання нового матеріалу.

4. Закріплення нового матеріалу.

5. Інструкція до виконання домашнього завдання.

6. Підведення підсумків. Виставлення оцінок.

15. Які вимоги, характерні для класно-урочної системи організації навчання:

1. Постійний склад учнів.

2. Вибір учнями дисциплін спеціалізації.

3. Однаковий вік.

4. Вибір учнями вчителів.

5.Єдина програма.

6.Предметний поділ змісту навчання. 7. Уроки за розкладом.

16. Форма організації навчання — це:

1. Сукупність методів навчання.

2. Зовнішня характеристика змісту навчання.

3. Зовнішні ознаки процесу учіння.

4. Педагогічна категорія, яка означає зовнішні ознаки процесу навчання: місце, час,

постійну кількість учнів.

17. Які з названих вимог до сучасного уроку належать до дидактичних (А),

виховних (Б), організаційних (В)?

1. Чітке визначення освітньої мети уроку.

2. Постановка виховної мети.

3. Урахування індивідуальних особливостей учнів.

4. Наявність плану.

5. Чіткість організації учнів.

6. Вибір методів і засобів досягнення мети уроку.

7. Міжпредметні зв'язки.

8. Формування наукового світогляду.

9. Підготовка навчально-матеріального забезпечення.

18. Які з наведених методів використовуються для формування свідомості?

1. Розповідь.

2. Привчання.

3. Бесіда.

4. Особистий приклад.

5. Змагання.

6. Диспут.

19. Які з наведених видів покарання є неправомірними з педагогічної точки

зору?

1. Зауваження.

2. Запис у щоденнику.

3. Видалення з класу.

4. Тілесні покарання.

5. Виклик батьків.

6. Виклик учня на засідання педагогічної ради.

7. Обмеження прав дитини.

8. Приниження гідності дитини.

20. Повчання Володимира Мономаха дітям великого значення у вихованні

молоді надав такому методу, як ... .

21. Які з наведених понять є засобами виховання

1. Змагання.

2. Гра.

3. Книги.

4. Вправи.

5. Особистий приклад.

6. Заохочення.

7. Кінофільми.

22. Хто з названих педагогів займався проблемами дитячого колективу?

1. А.С.Макаренко.

2. М.С.Грушевський.

3. В.П.Затонський.

4. В.О.Сухомлинський.

5. О.М.Астряб.

6. С.Х.Чавдаров.

7. Н.К.Крупська.,

8. М.О.Скрипник.

9. С.Т.Шацький.

23. Що, за А.С.Макаренком, є головним критерієм у визначенні стадії розвитку

колективу?

1. Участь в органах самоврядування.

2. Стосунки між вихованцями.

3. Характер пред'явлення вимог.

24. Заповніть пропущені поняття.

Основним регулятором моральної поведінки є . . .,• сором та усвідомлення ...

(Відповідь: совість, обов 'язку.)

25. Перший в історії вітчизняної думки кодекс вимог до моральних якостей і

поведінки особистості міститься в

1. Ізборнику Святослава.

2. Повчанні Володимира Мономаха дітям.

3. Києво-Печерському патерику.

4. Слові про закон і благодать.

26. Дія якого шкільного віку особливо актуальні зазначені конкретні цілі

морального виховання?

1. Розвивати прагнення школярів до саморозвитку, самовдосконалення.

2. Сприяти засвоєнню школярами знань про культуру поведінки, спілкування

засобами ігрової діяльності.

3. Формувати почуття колективізму, гуманного ставлення до однокласників на

основі ознайомлення школярів із звичаями, традиціями українського народу.

а) молодший шкільний вік ...;

б) середній шкільний вік ...;

в) старший шкільний вік ....

27. Основні ланки системи профорієнтаційної роботи у школі: :

1. ...

2. Розвиток інтересів, нахилів дітей.

3. Профконсультація.

4. Профадаптація.

28. Необхідними умовами формування позитивного ставлення учнів до праці є:

1. Суспільне значимі цілі і результати праці.

2. Особистісно значимі цілі і результати праці.

3. Створення матеріальних цінностей.

4. Зацікавлення учнів у матеріальних результатах праці.

5. Колективний характер трудової діяльності школярів.

6. Індивідуальний характер трудової діяльності школярів.

7. Поєднання навчання з продуктивною працею.

8. Чіткий поділ навчальної і трудової діяльності.

9. Покарання за невиконання трудового завдання.

29. Чи тотожні поняття "передовий досвід" і "новаторський досвід"?

1. Так.

2. Ні.

30. Визначте послідовність етапів вивчення й узагальнення, передового

педагогічного досвіду вчителя.

1. Складання програми вивчення і узагальнені досвіду.

2. Письмове оформлення результатів.

3. Вивчення досвіду за складеною програмою.

4. Вибір теми і визначення завдань вивчення.

5. Аналіз результатів досвіду.

6. Теоретична підготовка до вивчення досвіду.

7. Виявлення передового педагогічного досвіду.

Список рекомендованої літератури.

1. Концепція стратегії розвитку України у XXI столітті: К.: МАУП, 2003.

2. Амонашвилли Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудничества: Кн.

Для уч. К.: Освіта, - 1991.


Рідна школа. – 2002. - №5 – с.16-19.



5. Бех І.Д. Спадкові передумови розвитку особистості // Рідна школа, - 1996 - №7.

– с.12-16.

6. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шляхи реалізації // Рідна школа, -

2000. - №1. – с.10-14.

7. Бєланова Р. Стан духовного розвитку особистості на зламі віків // Рідна школа,

- 2001. - №3. – с.29-33.

8. Бжиська Ю. Статеве виховання як невід’ємна частина морального виховання //

Рідна школа, - 2001. - №3 – с.41-43.

9. Бондар В.І. Теорія і технологія управління процесом навчання у школі. К.: АПН

України, - 2000.


- 2000. - №4. – с.47-48.

11. Вишневський О. Характер як предмет педагогіки // Рідна школа, - 2000. - №1. –

с.11-15.

12. Галузинський В.Ш., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія і історія. К., - 1995.

13. Геник Л. Народно-релігійні традиції в сучасному педагогічному процесі // Рідна

школа – 2002. - №6 – с.37-44.



15. Гнатюк В.М. Управління системою національного виховання учнів

загальноосвітньої школи. К.: Оріяни, - 1998.

16. Гуменюк В. Інформаційні аспекти педагогічного керівництва вихованням //

Рідна школа, - 2000. - №4. – с.34-36.

17. Гуменюк В. Інформаційне забезпечення управління освітнім закладом // Рідна

школа, - 2000. - №4 – с.29-31.

18. Гуревич Р. Трудове навчання і виховання – основа професійного

самовизначення учнів // Рідна школа. – 2002. - №3 – с.27-29.

19. Даниленко Л.І. Модернізація змісту, форм та методів управлінської діяльності

директора загальноосвітньої школи. К.: Логос, - 1998.

20. Дежникова И.В. Воспитание экологической культуры у детей и подростков. М.:

Педагогика, - 2000.

21. Державна національна програма “Освіта”: Україна XXI століття. К., - 1994.

22. Євстігнєєв Є. Проблеми формування творчої особистості // Рідна школа, -

2000. №1 – с. 38-39.

23. Жерносєк І.П. Науково-методична робота в загальноосвітній школі: навчально-

методичний посібник. К., - 1999.







27. Коберник І. Моральне виховання: традиції, проблеми, інновації // Рідна школа

– 2002. - №5 – с.42-45.

28. Комісарова Т. Особливості педагогічного управління сучасним виховним

процесом // Рідна школа, - 2000. - №5 – с.5-8.

29. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти //

Інформаційний збірник МО України, - 1996. - №13.



31. Краевський В.В. Соотношение педагогической науки и педагогической

практики. М., 1997.

32. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. Київ., - 2003.

33. Кузь В.Г. Освіта і школа XXI століття // Педагогіка і психологія. 1999 - №1.

34. Кушнір В.А. Естетичні і соціокультурні особливості навчального процесу //

Рідна школа, - 2000. - №3.

35. Кушнір В.А. Характеристика особливостей педагогічних систем // Педагогіка і

психологія, - 1999. - №4.

36. Липова Л., Бондарєв І. Педагогічні ради у школі: технологія і спрямованість //

Рідна школа, - 2000. - №8 – с.40-41.

37. Лозова В.І., Торцько Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Х: ОВС,

2002.

38. Луговий В.С. Філософія сучасної освіти. К., - 1996.

39. Луцик Д., Логвиненко Т. Літопис педагогічної думки в Україні. Дрогобич:

Відродження, - 1999.

40. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. К., -1999.

41. Наумова Н. Деякі аспекти проблеми становлення і розвитку творчої

особистості // Рідна школа, - 2000. -№9 – с.75-77.

42. Онишків З.М. Основи школознавства. Тернопіль, - 1999.

43. Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні

проблеми сучасної освіти. Х., - 1999.

44. Павленчик В.О. Системний підхід у дослідженнях проблем виховання дітей //


45. Погоріла І. Проблеми особистості і колективу в системі виховної роботи школи

// Рідна школа – 2002. - №6 – с.35-37.

46. Подоляк В. Трудове виховання молоді в умовах складної екологічної ситуації //

Рідна школа, - 2001. – №5. – с.20-22.

47. Позінкевич Р.О Освіта в системі культури. Луцьк, - 2000.



49. Радченко Т. Нетрадиційні форми екологічної освіти і виховання // Рідна школа,

- 1999. - №5. – с.75-80.

50. Рашковська В. “Подорож у православний храм як засіб розвитку духовності і

особистості” // Рідна школі – 2003. – №3 – с.16-18.

51. Савченко О.Я. Стан і завдання реформування змісту загальної шкільної освіти

// Педагогіка і психологія, - 1999. -№4. – с.6-17.

52. Сікорський Т.І. Теорія і методика диференційованого навчання. Львів: Сполох,

- 2000.


54. Соловей М.І., Спіцин Є.С. Основи професійно-педагогічної підготовки

майбутнього вчителя. : К., 2002.


56. Сухомлинська О.В. Проблеми теорії виховання дітей і молоді в Україні //


57. Сухомлинський В.О. Естетичне виховання і культура почуттів // Вибрані твори

у 5-ти т. – Т.1. К., - 1976. – с.177-184.

58. Сухомлинський В.О. Праця в духовному житті підлітка // Вибрані твори в 5-ти т.

– Т.3. – с.568-659.

59. Теорія і практика педагогічного процесу: Зб.наук.праць Х., - 2000.

60. Тягур Ф.С. Педагогіка: основні поняття, схеми-рекомендації. Івано-Франківськ,

Плай, 2001.

61. Ушинський К.Д. Теоретичні проблеми виховання і освіти // Вибрані педагогічні

твори. К., - 1983.

62. Фіцула М.М. Педагогічні проблеми перевиховання учнів. Тернопіль, - 1993.

63. Фіцула М.М. Правове виховання учнів. К., - 1997.

64. Царик О. Взаємозв’язок психологічної структури особистості і здібностей //

Рідна школа, - 2000. №9. – с.32-35.

65. Чабан Л. Навчальна діяльність учнів: структура, види // Рідна школа, - 2000. -

№3.

66. Шеремет І. Сім’я і антинаркогенне виховання старшокласників // Рідна школа –

2002 - №12 – с.19-20.

67. Ягупов В. Дидактичні поняття: поняття: “навчальний процес” чи “процес

навчання”? // Рідна школа, - 2000. - №2.

Список посилань на сайти в інтернет.

Національна бібліотека України імені Вернадського

http://www.nbuv.gov.ua/

Методичні рекомендації щодо організації виховної роботи

http://osvita.irpin.com/viddil/v5/d35.htm

Література з педагогіки та соцiальної роботи

http://soc-gw.univ.kiev.ua/PUBLICAT/PED/index.html

Питання до іспиту


2. Етапи розвитку педагогіки як науки.


4. Виховання як суспільне явище, його історичний характер.

5. Система педагогічних наук, зв’язок педагогіки з іншими науками.

6. Джерела сучасної педагогіки.

7. Основні проблеми педагогіки.

8. Цілісний педагогічний процес, його закономірності.

9. Поняття про науково-педагогічне дослідження. Вихідні положення та етапи

наукового педагогічного дослідження.

10. Методи науково-педагогічного дослідження.

11. Розкрити поняття “особистість”. Ознаки і структура особистості.



14. Особистість як об’єкт і суб’єкт процесу навчання і виховання.

15. Поняття про самовиховання та перевиховання, їх етапи і прийоми.

16. Періодизація вікового розвитку особистості. Кризи вікового розвитку.

17. Врахування закономірностей вікового та індивідуального розвитку дітей у

процесі навчання та виховання.

18. Особливості вікового розвитку, навчання та виховання підлітків.

19. Особливості вікового розвитку, навчання і виховання старшокласників.

20. Проблема мети виховання в педагогіці. Національна доктрина розвитку

освіти України у XXI столітті про мету виховання у сучасній школі.

21. Поняття про дидактику. Історія розвитку дидактики.

22. Основні категорії дидактики.

23. Основні завдання і проблеми дидактики.

24. Головні тенденції сучасної освіти.

25. Методологічні основи процесу навчання.

26. Сутність процесу навчання, його рушійні сили.

27. Процес навчання як педагогічна система.

28. Функції процесу навчання, їх взаємозв’язок.

29. Компоненти процесу навчання.

30. Поняття про знання, уміння та навички. Критерії повноцінних знань.

31. Мотиви навчально-пізнавальної діяльності учнів та процес їх формування.


33. Структура засвоєння знань, формування умінь та навичок учнів.

34. Загальні та специфічні закономірності процесу навчання.

35. Характеристика принципів навчання.

36. Поняття про зміст освіти. Головні завдання оновлення змісту освіти в Україні.

37. Головні фактори що впливають на формування змісту освіти. Види освіти.

38. Державні стандарти освіти. Нормативні документи що визначають зміст

освіти в загальноосвітніх навчальних закладах.

39. Характеристика навчальних планів сучасної школи.

40. Навчальні програми, підручники й посібники. Види підручників, їх структура.

41. Поняття про методи і прийоми навчання. Різні підходи до класифікації

методів навчання.

42. Класифікація сучасних засобів навчання.

43. Оптимальний вибір засобів та методів навчання та умови їх ефективного

застосування.

44. Форма навчання як категорія дидактики. Форми організації навчання в

сучасній школі.

45. Поняття про урок. Основні вимоги до уроку.


47. Підготовка вчителя до уроку. Дидактичний аналіз уроку.

48. Зв’язок уроку з іншими формами навчання в школі.

49. Поняття про систему навчання. Основні засади класно-урочної системи

навчання, її модифікації.

50. Навчальний рік та режим роботи загальноосвітнього навчального закладу.

51. Види навчання. Поняття про розвиваюче навчання.

52. Контроль навчально-пізнавальної діяльності учнів. Функції та види контролю.

53. Перевірка, оцінювання та облік результатів навчально-пізнавальної

діяльності учнів.

54. Системи оцінювання знань, критерії педагогічної оцінки. Дидактичні вимоги

до оцінювання знань учнів.

55. Рівні та критерії оцінювання знань, умінь та навичок учнів за

дванадцятибальною системою оцінювання.

56. Проблема неуспішності учнів та шляхи її подолання.

57. Проблема навчання та виховання обдарованих дітей.

58. Основні положення Закону “Про освіту”.

59. Типи загальноосвітніх навчальних закладів згідно “Закону про загальну

середню освіту”.

60. Виховання як цілеспрямований процес формування особистості.

61. Структура процесу виховання.

62. Виховний ідеал та завдання національної системи виховання.

63. Сутність та особливості національного виховання.

64. Специфіка процесу виховання. Поняття про ефективність виховання.

65. Загальні та специфічні закономірності процесу виховання.

66. Принципи національного виховання.

67. Класифікація загальних методів виховання.

68. Поняття про виховний колектив як фактор формування особистості учнів.

Структура та функції первинного учнівського колективу.

69. Динаміка розвитку виховного учнівського колективу.

70. Шляхи формування учнівського колективу.

71. Професійно-педагогічні вимоги до особистості класного керівника, його

обов’язки і права.

72. Планування виховної роботи класного керівника, види та структура планів.

73. Основні напрямки організаційно-педагогічної діяльності класного керівника.

74. Система морального виховання в загальноосвітній школі.

75. Зміст і методи морального виховання, критерії моральної вихованості


76. Мета, завдання і зміст трудового виховання школярів. Профорієнтаційна

робота з учнями.

77. Мета і завдання фізичного виховання школярів, формування здорового

способу життя.

78. Естетичне виховання як складова частина навчально-виховного процесу.

Його мета і завдання.

79. Поняття про екологічну освіту і виховання, мета і завдання.

80. Система екологічного виховання учнів у школі. Критерії екологічної

вихованості учнів.

81. Сутність та специфіка сімейного виховання.

82. Основні умови ефективного виховання дітей в сім’ї.

83. Провідні напрями сімейно-родинного виховання.

84. Напрями та форми спільної роботи сім’ї та школи.

85. Поняття про систему освіти, основні фактори становлення і розвитку системи

освіти в Україні.

86. Органи управління освітою, їх функції.

87. Організація внутрішкільного управління і контролю в середньому навчально-

виховному закладі.

88. Поняття про передовий педагогічний досвід, його види і критерії.

89. Призначення і основні форми методичної роботи в школі.

90. Атестація педагогічних кадрів в Україні.

«Загальна педагогіка»dano.dp.ua/attachments/article/305/Методичні рекомендації до... · Анотація курсу « Загальна

Documents