Монастир святителя Христового Миколая на Самарчуку. До питання виникнення та місця розташування

Харлан О. Монастир святителя Христового Миколая наСамарчуку. До питання часу виникнення та місцярозташування // Календар пам’ятних датДніпропетровської області на 2012 рік. –Дніпропетровськ, 2011. - С. 163-167;

1602 р. - утворено Самарський Пустельно-Миколаївськиймонастир (410 років події);

Монастир святителя Христового Миколая на Самарчуку. Допитання часу виникнення та місця розташування.

Укріплення Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря за проектом1738 року. Реконструкція автора. 2007 рік.

Пустельно-Миколаївський монастир становить великийінтерес с точки зору наукових досліджень. Давня історіямонастирського комплексу овіяна легендами, приховуєчимало таємниць. Краєзнавцям іноді так не вистачає

інформації про давно минулі часи даного об’єкту. Дужемало збереглося старовини на території обителі і інодідопитливим дослідникам припадають на думку різні версіїпоходження та різні місця розташування «запорозькогомонастиря». Тож, дуже цікаво зібрати всі відомі насьогодні матеріали про різні часи існування обителі тарозібратися хоч трохи в його історії.

Сучасний комплекс Самарського православногочоловічого монастиря розташовується у східній частинівеличезного острова, утвореного річками Самарою та їїпритокою Самарчуком (обитель розташована безпосередньона березі Самарчука). Острів цей знаходиться на східвід сучасного міста Новомосковськ Дніпропетровськоїобласті. Від монастирського ансамблю до міста відстаньприблизно 2 км. З давніх джерел нам відомо, що обительдійсно було засновано на великому острові посередвікового лісу.

Як вказував у ХІХ ст. один з перших дослідниківісторії монастиря „Серед дикого дубового лісу, посередякого і зараз він знаходиться, оселилися невідомозвідки прибулих два ієромонахи...”. Вважається, що самевони поклали початок майбутній обителі. Час їїзаснування у різних авторів коливається від кінця XVIст. до сер. XVIІІ ст. Це питання й досі залишаєтьсядискусійним, оскільки більшість монастирськихдокументів було спалено разом з келією настоятеляПрокла у 1750 році, який помер від морової язви. Проіснування давніх універсалів на користь давнинимонастиря відомо лише з універсалів, що видавалися з1751 року отаманами Війська Запорозького НизовогоЯкимом Ігнатовичем, Данилом Степановим та інш. Завдякивказаним документам відомо що монастир мав право назаснування слобод і використання земель та лісів уВольностях Запорозьких як це було у першій пол. XVIIIст. А що ж стосовно більш раннього періоду?

Дату – 1602 рік, знаходимо у Дмитра Яворницького. Зайого твердженням, саме цей рік фігурує в початковійісторії існування монастиря, коли з Київського

Межигірського Спасо-Преображенського монастиря булозапрошено монаха Паісія. В цей час мова йдеться проневеличкий скит з маленькою дерев’яною церквицеюсвятого Миколая, шпиталем для хворих та старихзапорожців та школою для маленьких вихованців. Іншідослідники приводять більш пізні дати заснувань, дотого ж різні! Феодосій Макаревський, а за ним і ДмитроЯворницький вказують дату зруйнування молодої обителітатарами – 1654 рік. Нажаль джерела на основі якихбазуються вказані дати були відомі лише авторам.Зазначається, також, що неодноразові напади татар таруйнації монастирських споруд відбувалися до 1670 року,та святиня постійно відроджувалася. У вісімдесяті рокиXVII ст. з’являється новий нападник – Московськадержава. За підтримку запорожців російські військаоточили монастир, захопили у полон багатьох іноків,піддавши їх тортурам та знущанням. Це на довгий часпідірвало стан обителі. Тож, деякі дослідники церковноїісторії Російської імперії замовчували цей періодіснування монастиря не випадково! У більшостібібліографічних джерел як імперського так і сучасногоперіоду вказано датою заснування друга пол. XVIII ст.

З 1709 по 1734 роки, коли Військо Запорозькеперейшло під протекцію Туреччини, Самарський монастирпереживав свої не кращі часи. Після 1711 року, колимонастир було спалено татарами, лише у 1720-х роках тутвідновлюється життя. У 1732 році будується кілька келійта невеличка Троїцька церква (у період XIX – поч. XXст.ст. церкви з такою назвою в монастирі не існувало,не існує і зараз) місцевими жителями на чолі зієромонахом Іоанікієм, що прибув з Межигір’я. Тожсправжнє відродження монастиря починається з часомповернення запорожців на свої споконвічні землі. Саметому у деяких джерелах фігурує початок монастиря зданої часової позначки. Як бачимо перший етап (XVII –поч. XVIII ст. ст.) формування та існування сакральногокомплексу носить більше легендарний характер, хочаіснують певні дати та постаті що заслуговують на увагу

дослідників. Яким же чином розвивалася історія обителіпотім?

Стосовно другого періоду розвитку монастиря часуНової Січі. Джерельна база цього періоду дозволяєрозглянути формування ансамблю й порівняти планувальнусхему комплексу з більш пізніми, а головне прив’язатидо місцевості! Добре відомий проектний план монастиря1739 року. Саме за цим креслеником російськимивійськами, на чолі яких був граф Мініх, під часпосилення населених пунктів Української лінії,проводилася реконструкція старої обителі. Віднайденотакож план укріплень після реконструкції, він дещовідрізняється від проектного плану, але у більшостівідповідає обрисам задуманого за проектом. Це насьогодні поки єдине й найдавніше свідчення прозовнішній вигляд монастирського укріплення й склад йогобудівель після реконструкцій 1735-1739 рр.

Згідно з планом монастир розташовувався в серединіземляної фортеці бастіонного типу. Укріплення малопрямокутний обрис. Основним елементом фортифікації буввал з бруствером. Із західної, східної та південноїсторін було влаштовано редани, або як їх називаликозаки «гачки». На північній стороні укріпленнярозташовувався люнет. Земляне укріплення посилювалосядерев’яним частоколом.

За планом відомо де саме розташовувалися спорудисоборної церкви, трапезної, келій та господарськібудівлі.

За часів Нової Січі монастир на Самарчуку стаєцентром всієї північної окраїни Запорозьких Вольностей.В ньому було запроваджено афонський статут, збільшенокількість ченців, до того ж відомо, що у 1760 роцінастоятель обителі Володимир Сокальський був обранийначальником усіх Січових церков (у 1774 році йомунадано архімандритський сан).

Нові фортифікаційні роботи було виконано у 1768 роцімонахом Семеном Абазоном. З дозволу настоятеля він «всевлаштував і розташував у монастирі найкращім чином, за

правилами тактики, пристосовано до потреб військовогочасу, для вдалого відбиття ворожого нападу». Завдякивчасно виконаним роботам, обитель вистояв напад татар у1769 році.

Безперечним є той факт, що з самого початкузаснування монастир називався військовим й завждизнаходився під протекцією Війська ЗапорозькогоНизового. „Кіш вельможний” наділив його, у вічневолодіння: рибними озерами, річками, лісами і товщами,а більш пашнями, жнивами і взагалі усім тим, щопотрібно для існування...”. Запорозькі козаки давалимонастиреві щедрі пожертви. Монастир постачав на Січхліб, мед та інші продукти. Після зруйнуванняЗапорозької Січі у 1775 році монастир деякий часзберігав свої володіння, але у 1780-му його переданоКиєво-Межигірському монастирю.

З 1791 року колишній військовий монастир стає«загородним домом» Катеринославських архієреїв.

Ще один цікавий план обителі зберігається в архівімузею ім. Д.І. Яворницького в Дніпропетровську. Це план1865 року. На ньому прекрасно читається головна спорудаансамблю – кам’яний собор в ім’я святителя Миколая,збудований замість старого дерев’яного у 1782 роцістараннями Кирила Тарловського, трапезна церква в ім’яПреображення Господня, збудована у 1815 році іобновлена єпископом Серапіоном, кам’яна дзвіниця,збудована на місці старої дерев’яної у 1828 році.Тобто, це споруди та їх залишки, що збереглися дотеперішнього часу.

Аналіз двох вказаних планів 1739 та 1865 року, та їхспівставлення з планом сучасного монастиря (виконаноавтором у 2005 році), показує, що планувальна структурасакрального комплексу XVIII ст. суттєво відрізняєтьсявід структури XІX ст., але місце розташування об’єктіврізночасових картографій чітко локалізуються на місцііснування сучасної обителі – на березі річки Самарчук,в 2 км від сучасного міста Новомосковськ. Тобто, невиникає навіть сумніву, що монастир існував на даному

місці у XVIII-XIX ст. ст. Існування монастиря у XVI–XVII ст.ст. базується на вказаних вище джерелах, аленавіть вони не відповідають на питання – в якому місцііснував давній монастир? Чи на теперішньому?

Чи є підстави сумнівно ставитися в локалізаціїдавньої святині? Наче б то і не має, але. Відомо, щообитель святителя Христового Миколая розташовувалася уСамарській паланці. Відомо також, що назва монастиряпішла від козацького містечка Самара, або Стара-Самара(в універсалі 1750 року монастир навіть називавсястаро-Самарським).

Останні дослідження фахівців з історії, археологіїдовели локалізацію місця розташування містечка Самара(Стара Самара) – північно-східна частина сучасногоміста Дніпропетровськ поблизу сел. Шевченко.Виявляється, відстань між монастирем та населенимпунктом який дав назву обителі близько 20 км. СучаснийНовомосковськ, поблизу якого знаходиться монастир, теждоволі давнє поселення, він у давнину називавсяСамарчуком, або Новоселицею. Тож виникає питання, чиміг монастир так далеко знаходитися від легендарноїСамарі? Якщо ні, чи не існував він поблизу зазначеногомістечка, тобто в іншому місці?

Останнім часом з’явилася гіпотеза про існуваннямонастиря на острові Сергієвському що на р. Самара (навідстані 4 км на північний схід від місця існуванняМіста Самар) до кін. XVII – поч. XVIII року. Вонабазується на спогадах місцевих інформаторів і деякіджерела XVIII–XIX ст.ст., де в назві монастирязустрічається назва Сергіївський.

Нажаль, на сьогодні важко дотримуватися якихосьпевних висновків у контексті виявлення локалізаціїісторичних топонімів. Можливим поясненням назвиСергіївський в загальній назві обителі є існуванняскиту під назвою Сергіївський приписаного доСамарського Пустинно-Миколаївського монастиря (у XVIII-ХІХ ст. знаходився на території сучасногоПавлоградського району при поселенні Кочережки).

Відсутність точних описів, архівних джерел, щостосуються історії будівництва та існування монастиря уранні часи, уповільнює можливість більш-менш точноїприв’язки пам’ятки і розвитку обителі в історичномупросторі XVI–XVII ст. ст., але ми віримо, що задопомогою археологічних досліджень стане можливимвирішити цю важливу й цікаву проблему.

Олександр Харлан

Література: Розанов Г. Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. – Одеса: Городская тип-я, 1838. – 64с;

Феодосій (Макаревський А.Г.) Самарский, Екатеринославской епархии,Пустынно-Николаевский монастырь // История Екатеринославской епархии,1775-1917 годы (ред. и подг. к печ. Ю. Скалозуб). – Дніпропетровськ,2001. – С. 229;

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х томах. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – Т. 2.

– К., 1986. – С. 132;Харлан О.В. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир.

Архітектурна та мистецька спадщина XVIII-XIX ст. // Придніпров’я:історико-краєзнавчі дослідження: Зб. наук. пр. – Вип. 2. –Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005. – С.105-120;

Харлан О.В. Ктитор соборної Свято-Миколаївської церкви Самарськогомонастиря Кирило Тарах-Тарловський і залишки його творіння // ПраціЦентру пам’яткознавства. – Вип. 12. – К.: Центр пам’яткознавства НАНУкраїни та УТОПІК, 2007. – С.203-212.