У 1908 р. у с. Звенячин була відкрита школа. Навчання звичайно велося як на українській так і на німецькій мовах. Цікаво, що навчання в школі було платним, інколи платили гроші, але переважно оплата велася с/г продуктами або працею. Не всі в змозі були дати своїх дітей до школи. Однією з причин було не тільки те, що не мали чим оплатити навчання, а те, що сім”ї були багатодітними, не було в що одягнути дитину ( були одні чоботи на всіх дітей). І в холодні зими діти тільки по черзі могли виходити на вулицю. Зі слів Дичка Дмитра, який пригадує ті часи, дітям робили „солом`янки”, взуття витесане із дерева і обплетене соломою. А влітку діти ходили босі. Школа була початковою, навчання велося на німецькій та українській мовах. Особливу увагу приділялося вивченню Богослов`я. В школі обов`язково викладав священик. Одним із учнів тієї школи був Кіндрат Іван (1906 р. народження). Він був дуже обдарованою дитиною, хоча був сиротою, але його помітили і дозволили вчитися у школі. Коли Іван підріс, його разом із іншими молодими хлопцями вивезли в Австрію у так звані „бураки” (примусові роботи). Через деякий час Іван повертається і навчається в Кіцманській гімназії. Кіндрат Іван Ілліч був найосвіченішою людиною на той час у нашому селі. Він володів німецькою, польською,
18
Embed
istportret-zast.at.ua · Web viewВивчали: Закон Божий, Літургію, Молитви, Отче Наш, а по неділях вчителька збирала
This document is posted to help you gain knowledge. Please leave a comment to let me know what you think about it! Share it to your friends and learn new things together.
Transcript
У 1908 р. у с. Звенячин була відкрита школа. Навчання звичайно велося
як на українській так і на німецькій мовах. Цікаво, що навчання в школі було
платним, інколи платили гроші, але переважно оплата велася с/г продуктами
або працею. Не всі в змозі були дати своїх дітей до школи. Однією з причин
було не тільки те, що не мали чим оплатити навчання, а те, що сім”ї були
багатодітними, не було в що одягнути дитину ( були одні чоботи на всіх
дітей). І в холодні зими діти тільки по черзі могли виходити на вулицю. Зі
слів Дичка Дмитра, який пригадує ті часи, дітям робили „солом`янки”, взуття
витесане із дерева і обплетене соломою. А влітку діти ходили босі.
Школа була початковою, навчання велося на німецькій та українській
мовах. Особливу увагу приділялося вивченню Богослов`я. В школі
обов`язково викладав священик. Одним із учнів тієї школи був Кіндрат Іван
(1906 р. народження). Він був дуже обдарованою дитиною, хоча був
сиротою, але його помітили і дозволили вчитися у школі. Коли Іван підріс,
його разом із іншими молодими хлопцями вивезли в Австрію у так звані
„бураки” (примусові роботи). Через деякий час Іван повертається і
навчається в Кіцманській гімназії. Кіндрат Іван Ілліч був найосвіченішою
людиною на той час у нашому селі. Він володів німецькою, польською,
румунською і українською мовами. До нього дуже часто зверталися
односельці по допомогу. Його прозвали „сільським писарем”.
У 1918 році після зруйнування села у війні за часів румунської окупації
поступово село оживає, відбудовуються будівлі, млини, корчми, життя
продовжується.
Щодо освіти на селі, то за часів Австро-Угорщини приміщення школи,
як такого не було. Діти навчалися по окремих будинках, кожний клас мав
окрему будівлю. В тих же приміщеннях і проживали вчителі, які переважно
були не місцевими, а приїжджими з інших міст. А за часів румунської
окупації почали будувати нову школу, навчання дітей було обов’язковим і
безкоштовним. Але навчання проводилося виключно румунською мовою.
Дітям заборонено розмовляти українською мовою, співати українських
пісень. Якщо вони порушували правила,то їх жорстоко карали.
Зі спогадів Ганни Ткачук:
„Я пам’ятаю свою першу школу, мені було 7 років, як мама віддала мене
до школи. Моєю вчителькою була Маргарита Голубан, вона - румунка.
Директором школи був пан Крисжиску. Вчителька була доброю жінкою, в
неї була дочка, моя ровесниця, тому, напевно, Маргарита Голубан мене
жаліла і не дуже суворо карала. Іноді навіть пригощала мене їжею. І ще,
Маргарита Голубан навчила мене писати, так як на уроках ми вивчали і
рукоділля. А директор тоді для мене був дуже страшним і жорстоким. Мені
дуже важко було вчити румунську мову, я часто плутала назви рук – правої і
лівої. Пан (так його називали) знав це і часто запитував мене, а коли
помилялася, він клав мої долоні на парту і бив їх прутом. Тому я по
сьогоднішній день не забуду назви правої і лівої рук. Двічі на тиждень, в
середу і четвер, у нас були уроки релігії. Дітей навчав румунський священик.
Вивчали: Закон Божий, Літургію, Молитви, Отче Наш, а по неділях
вчителька збирала всіх і ми разом ішли до церкви. Навчання в румунській
школі тривало 6 років. Початкові класи були в новій школі, а старші - в
старих приміщеннях. Дітей розкидано по цілому селі. Вчитися було дуже
важко. Інколи не розуміли, чого з тебе хочуть. Ми хотіли розмовляти рідною
мовою, за що нас завжди карали. Я була тихою дівчиною, бо боялася і часто
мовчки ховалася за партою. А моїм братам завжди перепадало батогом.
Також нам завжди хотілося їсти. Хоч і мати давала кусочок паляниці або
мамалиги, але ще не дійшовши до школи, ми все з`їдали”.
Почалася Велика Вітчизняна війна. І разом з німцями прийшли в село
смуток, голод і хвороби. Це було друге захоплення Буковини Румунією. В
народі цей період називають „другою Румунією”.
Такими були школярі 1946року
Через 2 роки радянські війська прогнали румунів разом із німцями. Але
на мою думку, румуни не заспокоїлися і дотепер. Деякі з їхніх політиків
кажуть, що Буковина – це їхня територія, і мріють повернути її.
Після закінчення війни у 1945 р. поновилося навчання в школі.
Змінилися вчителі і методи викладання грамоти. Дітей перестали бити і
навіть почали годувати. Так як сільських вчителів не було, вони до нас
приїжджали за направленням. Одним із них в 1940 р. був директор Корнеляк
(на жаль імені не пам”ятає ніхто). Про нього згадують, що він був порядною і
доброю людиною. Корнеляк емігрував в Німеччину, але ніколи не забував
про Звенячин, школу і дітей. Свідченням про це стала книга, яку його син
привіз і подарував одному із учнів свого батька – Лисюку Петру. Це книга
спогадів про шкільництво у нашому краї. Цікаво було б звичайно її сьогодні
прочитати!
Ішли роки. Розбудовувалося село. Тому виникла проблема про
будівництво нової школи. Дітям було дуже важко навчатися в різних
приміщеннях, розкиданих по різних куточках села. Таким чином було
прийнято рішення збудувати нову школу. І у 1970 р. відбулося урочисте
відкриття Звенячинської
школи(спочатку восьмирічної).
Першим директором школи став
Палійчук Василь Іванович.
Нова школа поповнилася
новими вчителями. Це Гурбик
Ярослава Юріївна, Гурбик О.А.,
Гайдаш М.Ф., Сороката А.І.та
інші. У 1991р. школа стала середньою, оскільки кількість учнів була
допустимою, а у 2004р. – Звенячинським НВК, тому що до школи було
приєднано дитячий садок, який до цього часу розміщувався на хуторі
Йосипівка.
За період з 1970р. по теперішній час директорами були Палійчук В.І.,