ÃÎËÎÄÎÌÎÐ 1932-33 ðð. ÍÀ ËÓÃÀÍÙÈͲ - Параллель-медиаparalel-media.com.ua/images/vr-pm.pdfГолодомор 1932-33 років на Луганщині:

Óïîðÿäíèê ²ðèíà Ìàãðèöüêà

ÃÎËÎÄÎÌÎÐ 1932-33 ðð. ÍÀ ËÓÃÀÍÙÈͲ:

ѲÄ×ÅÍÍß Î×ÅÂÈÄÖ²Â

Луганськ2008

2

В основу книги покладено спогади очевидців наймасштабнішої трагедії XX століття — Голодомору-геноциду українського народу 1932-33 років.

До книги вміщено переважно усні розповіді людей — вони збиралися польовим методом упродовж кількох останніх років ентузіастами, яким не байдужа власна історія; є тут і письмові оповідання, що надійшли на адресу Асоціації дослідників голодоморів в Україні у вигляді листів.

Представлені матеріали зафіксовані на території Луганської області й описують події, пов’язані з Голодомором, саме на цих теренах. Невелика кі-лькість оповідань записані від наших земляків, які в 30-ті роки минулого століття мешкали за межами Луганщини. Географія вміщених у книзі матеріалів — 122 населені пункти, які розташовані на території 16 районів області. Загальна кількість опитаних інформаторів — 296 осіб.

Записи, зроблені у 2004-2007 рр., задокументовані на відео- або аудіо-плівку, оповідачі сфотографовані. Світлини з їх зображенням є ілюстративним матеріалом до книги.

Книга може бути корисною для істориків, діалектологів, фольклористів, етнографів, для студентської та учнівської молоді, а також для всіх, хто цікавиться українською історією.

Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців. — Т. 1 / Упорядник Ірина Магрицька. — Луганськ: Промдрук. — 2008. — 464 с., вкладки 16 с., іл.

Упорядник вдячний керівництву Служби безпеки України, Луганської обласної державної адміністрації, професорові Володимиру Монакову,

народному депутату України IV скликання Миколі Гапочці за підтримку та сприяння у зборі матеріалів до цієї книги та у її виданні.

© І.В. МагрицькаISBN 978-966-8606-26-7 © ТОВ «Промдрук»

ББК 63.3(4Укр)614 В-83

ISBN 978-966-8606-26-7

В-83

ББК 63.3(4Укр)614

3

УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ

Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними.Святе письмо

Як відомо, обманювати довгий час велику кількість людей неможли-во. Саме тому правда про більшовицький геноцид українців 1933 року, незважаючи на всі інформаційні перешкоди, торує собі нелегкий шлях до громадян України.

Ось чому книга Ірини Магрицької “Врятована пам’ять” має велике значення для нас — луганців та мешканців нашої області. Серед наших земляків сьогодні вважають Голодомор геноцидом української нації, за спостереженнями автора цих рядків, не більше 20% людей. Але вони мають значно більш активну громадянську позицію, ніж та абсолютна більшість, що думає інакше. Про це свідчить той факт, що у 2006 році під час інтерактивного опитування на Луганському обласному телеба-ченні саме з цього питання геноцидом Голодомор назвали 51,2% теле-глядачів.

Серед тих же, хто вважає інакше, є різне ставлення до цієї наймасш-табнішої трагедії в історії нашого народу та людства взагалі.

Є такі, хто вважає всі розмови про геноцид-33 “бандерівською про-пагандою”. Ця книга, мабуть, не для них, бо, виховані свого часу на ра-дянській історичній міфології, ці літні чоловіки та жінки просто не в змозі об’єктивно сприймати факти, які заперечують комуно-імперські казки про той голод, Другу світову війну (для якої в радянській міфології взагалі існує своя назва), УПА, афганську авантюру кремлівських старців тощо.

Але таких людей серед наших земляків, на щастя, не так і багато. Пе-реважна ж більшість із них уважає, що голод тоді був на всій території СРСР і від нього постраждали всі його народи. Є й такі, хто згоден з тим, що геноцид українців був, але на Донбасі його все ж таки не було.

Саме на цих мешканців Луганщини й розрахована книга кавалера Ордена княгині Ольги — Ірини Василівни Магрицької. Бо в ній на ве-ликому фактологічному матеріалі доводиться, що саме в нас, на Сло-божанщині, Голодомор-33 зібрав свої найжахливіші жнива смерті по

4

Україні. Хочеться сподіватись на те, що серед читацької аудиторії цієї книжки буде більше наших юних співгромадян, яким для сприйняття історичної правди не треба ламати власні хибні стереотипи щодо нашо-го минулого.

Книга Магрицької в цілому не потребує на якісь додаткові докази того, що Голодомор був таки геноцидом. Хоча б тому, що чимало свід-чень наших земляків про геноцидні дії комуністичного режиму у 1933 році підтверджені місцевою владою і можуть являти собою доказову базу у всіх інстанціях, включно з міжнародними.

Для вдумливого читача можна тільки зауважити, що сотні людей по-хилого віку, які не знають і ніколи не бачили одне одного, розповідали про одні й ті самі жахи, не маючи при цьому ніяких координаторів своїх спогадів. Висновок напрошується сам собою: ці спогади цілком правдиві.

Напевне, дехто з читачів цієї книги в її героях, їхніх спогадах про Голодомор впізнає своїх старших родичів та односельців. Не всім ці спогади, очевидно, будуть до вподоби. Але саме ця правда з історії їхніх рідних сіл, родинних таємниць допоможе їм зрозуміти, чому саме так, а не інакше склалося нелегке життя їхніх дідусів, бабусь та односельців, а можливо, і їхнє особисте.

За законами жанру цієї книги, в ній не досліджуються історичні причини геноциду-33 та не наводиться його доказова база (виходячи з положень відповідної конвенції ООН) та не окреслюються наслідки Голодомору для України в цілому і шляхи їх подолання.

Без цього в читачів не буде цілісного уявлення про Голодомор, його масштаби, і про це хотілось би сказати окремо.

Ніхто інший, як поплічник Ульянова-Леніна Лев Троцький (Лейба Бронштейн), у 1921 році, прийнявши в Кремлі делегацію голодних ук-раїнських селян, виказав їм, без перебільшення, сатанинське пророц-тво: мовляв, голодувати вони по-справжньому будуть тільки тоді, коли їхні жінки почнуть їсти власних дітей (що й відбулося у 1933 році).

І той самий Троцький після Голодомору, перебуваючи в еміграції, написав таке: “Нигде репрессии, чистки, подавление и все другие виды бюрократического хулиганства в целом не достигли таких страшных размеров, как на Украине, в борьбе с мощными скрытыми силами в ук-раинских массах, которые желали большей свободы и независимости”.

Уже тільки цей вислів того відомого українофоба змусив би замис-литися тих, хто вважає, що голод був тоді однаковим на всій території СРСР.

Є й докази цього геноциду з математичною логікою. Так, між двома переписами населення в СРСР 1926 і 1939 років кількість українців в УСРР зменшилася на 15%, тоді як кількість населення усієї Країни Рад збільшилася — так само, як і кількість усіх її народів, окрім нашого.

5

Але був ще перепис 1936 року, результати якого комуністичні кер-маничі анулювали, а керівництво статистичних органів СРСР майже в повному складі було засуджене та розстріляне. Так що ті 15%, напевне, — результат не тільки самого перепису, а й його замовлення в Політбю-ро ЦК ВКП(Б).

Що ж підштовхнуло злочинний сталінський режим піти на цей най-жахливішій в історії людства геноцид, особливо враховуючи той факт, що він був здійснений по відношенню до начебто власних громадян?

Відповідь на це запитання можна знайти частково у вислові остан-нього російського інтелігента Андрія Сахарова: “Великая страна на-ходилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населе-ния враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в буду-щем”. Видатний гуманіст сучасності Сахаров, швидше за все, під вис-ловом “великая страна” мав на увазі не тільки громадян УСРР (31,195 млн. людей), а всіх тих 81 млн. українців імперії, що проживали на той час компактно ще й на Кубані та Ставропіллі, на Дону та в Центрально-чорноземному районі Росії, на Волзі та в Сибіру аж до східних кордонів імперії.

І, на превеликий жаль для більшовиків, весь той український загал тоді зовсім не був зручно зденаціоналізованим (як сьогодні принайм-ні його половина), а був, навпаки, вельми національно свідомим. До-статньо пригадати, що проти насильницької русифікації наприкінці 1932 року поставало все голодне населення деяких великих кубанських станиць, яке після цього було повністю вислане в товарних вагонах до Сибіру.

Крім цього, сьогодні вже розвінчано міф більшовицької історіографії про те, що всі народи колишнього СРСР установили в себе радянську владу самостійно та одночасно у 1920 році. Насправді встановлювали її і в Україні, і на Кавказі, і в Середній Азії за вирішальною допомогою регулярних частин саме російської Червоної Армії.

Іншими словами, у 20-ті роки минулого сторіччя єдиної історичної спільноти — “радянського народу” — ще не було і в проекті, а радянсь-ка влада в національних республіках трималася практично на штиках армії “старшого брата”.

У той час Червона Армія ще не мала достатньої кількості танків, літаків та артилерії для того, щоб ця військова техніка мала вирішальне значення при веденні військових дій. За цих умов першочергову роль відігравали людські ресурси, їхній бойовий досвід, а також військова кіннота. Усе це мали українці, котрі тоді компактно проживали на ши-

6

рокій смузі території СРСР (у 400-500 км на північ від Чорного моря) довжиною понад 1500 км — від Збруча до Тереку. Ще були при силі ті українські селяни, з котрих, як правило, складалися елітні частини царської армії під час Першої світової війни.

У часи непу майже кожна українська родина на селі мала коней. Про кубанських та терських козаків годі було й казати. За переписом 1926 року етнічних українців на Кубані було 75% (сьогодні, для порівняння, — лише 6%), а разом зі Ставропіллям — 64%. І навряд чи тоді, після більшовицьких репресій на Дону, який входив у ту смугу української небезпеки для імперії, донські козаки підтримали б червоних.

До того ж, різнокаліберні “батьки”, які не складали своєї зброї про-ти більшовиків аж до 1929 року, були готовими польовими команди-рами та мали певні арсенали стрілецької зброї. Для організації загаль-ноукраїнського повстання тоді не вистачало лише його організатора та координатора — особистості масштабу Симона Петлюри чи Нестора Махна. Але він міг з’явитися з лав тоді ще не репресованої української інтелігенції, декотрі представники якої мали класичну військову освіту.

Ось яку загрозу для режиму, швидше за все, мав на увазі геніальний учений Сахаров. На користь цієї версії промовляє і той факт, що єдиним українським регіоном у СРСР, який не зазнав більшовицького терору голодом, був Зелений Клин на Далекому Сході, бо він на тлі тогочасних шляхових комунікацій був абсолютно безпечним для режиму.

Тому зовсім не зі своєї параної “кремлівський горець” — Йосиф Сталін у той час у всіх своїх виступах та листах стосовно України бук-вально марив агентами не тільки Петлюри, а й навіть поляка Пілсудсь-кого, які начебто заполонили Україну та Кубань.

Була й ще одна причина, за якою було вирішено “перевиховати” українців штучним голодом. Вона походила з самої ментальності ук-раїнського селянина, який, на відміну від селянина російського, був ін-дивідуалістом щодо господарювання на своїй землі.

Відомий харківський правозахисник-шістдесятник Василь Овсієнко з цього приводу висловився досить влучно та образно: “Українці як ет-нос з їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму — і на це вказували радянські високопосадовці. Україна повинна була бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні ста-ти матеріалом для “нової історичної спільноти” — радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі”.

Але тут постає запитання: чому для цього “перевиховання” україн-ців комуністи обрали саме такий різновид геноциду, як штучний голод? Часткову відповідь на це знаходимо ні в кого іншого, як у батька біль-

7

шовицької партії Володимира Леніна: “Хлібна монополія, хлібна кар-тка, загальна трудова повинність є в руках пролетарської держави, в руках повновладних рад наймогутнішим засобом”.

Результат, на який розраховували комуністи, застосувавши цей “наймогутніший засіб” перевиховання до українських селян, опи-сав у своїх спогадах Григорій Бевз — людина, яка особисто пережи-ла Голодомор в українському селі: “Водночас із фізіологічними змі-нами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські від-чуття та почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості й несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другоряд-ними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зов-сім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання”.

Ось у чому криються принципові відмінності Голодомору від єврей-ського Голокосту та різанини вірменів 1915 року. Більшовицькі кати го-лодоморним геноцидом нашого народу робили ставку на перевихован-ня українців (перевиховання тих із них, кому вони дозволили пережити Голодомор), а фашисти та младотурки — на повне знищення відповідно євреїв та вірменів.

Звідси і зовсім різні наслідки цих трьох геноцидів, особливо врахо-вуючи ті обставини, що під владою більшовиків у 1933 році опинилася абсолютна більшість української нації, тоді як під владою фашистів та турків — менша частина єврейського та вірменського народів.

Більша ж частина євреїв та вірменів після їхніх національних гено-цидів залишилися самі собою. Вірменська діаспора винищила майже всіх турецьких генералів, причетних до різанини 1915 року, як тільки ті генерали опинялися поза межами Туреччини. Ізраїльська ж розвідка Мосад викрала всіх іще живих німців, які були причетні до Голокосту, переважно з країн Латинської Америки, переправила їх до Ізраїлю, де ті були засуджені та страчені, незважаючи на їх вельми похилий вік.

У Вірменії та Ізраїлі пам’ять про трагедії їхніх титульних націй є сьо-годні наріжним каменем патріотичного виховання молоді, а бути гро-мадянином тих країн, заперечуючи факти геноциду вірменів та євреїв, практично неможливо.

В Україні ж факти публічного замовчування та навіть заперечення Голодомору можна зустріти сьогодні на кожному кроці. Бо більшовики зовсім не збиралися нищити під корінь всіх українців, вони “перевихо-вали” їх штучним голодом, позбавивши при цьому національної свідо-мості, історичної пам’яті та взагалі української ментальності як такої.

Всесвітньо відомий дослідник Голодомору американський вчений Джеймс Мейс так схарактеризував ті трансформації, що сталися майже

8

зі всією українською нацією внаслідок Голодомору: “В умовах масово-го винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в ми-нулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість”.

Тобто можна стверджувати, що внаслідок більшовицького геноциду голодом переважна більшість українців повністю втратили свою націо-нальну ідентичність. А це, за спостереженнями видатного російського соціолога Сергія Кара-Мурзи, багато в чому й пояснює наше ганебне сьогодення: “У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, лю-дина, звільнена від історичного досвіду свого і інших народів, опиняєть-ся поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоденням”.

Найбільш жахливі наслідки Голодомор мав у південно-східній час-тині України, де у селян не було їстівної підтримки з лісу. Саме тут, у нас, і спостерігається найбільший відсоток таких українців без роду та історичної пам’яті. Вони почуваються абсолютно самотніми у вирі сучасного дуже непростого життя. Непрямим доказом цього є сьогодні найбільший відсоток наркоманів, самогубств та алкогольної залежності саме в південно-східних областях України.

Травмована наслідками “тихого геноциду” українська нація до сього часу так і не змогла створити свою правову демократичну національну державу з розвинутим громадянським суспільством, і якщо казати від-верто, сучасна Україна викликає бридливість та неприязнь у ставленні до себе серед країн Євросоюзу своєю суто латиноамериканською мо-деллю суспільно-політичного життя.

Усі ж чисельні спроби закордонних грантодавців допомогти нам у розбудові громадянського суспільства є заздалегідь марними. Бо недар-ма один із батьків французького націоналізму (не плутати з нацизмом) Шарль Моррас свого часу сказав: “Нація являє собою найбільше з існу-ючих громадське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він втратить усе — захист, підтримку, допомогу”. Хіба не є ми сьогодні саме такими “оголеними індивідами”, які в цьому нелегкому житті можуть розраховувати тільки на себе, і ні в якому разі — на родичів, сусідів, земляків, співгромадян, громадські та державні інституції? Таке наше життя за законами джунглів і є наслідком гено-циду 1933 року, уроки якого ми у своїй переважній більшості досі так і не засвоїли.

Тепер не зайвим буде відокремити такі поняття, як більшовицький Голодомор-геноцид українців і голод серед усіх інших народів СРСР у

9

1933 році. Або, як полюбляє казати президент однієї сусідньої держави, “мухи отдельно, а котлеты отдельно”.

Комуністичний режим примусив на початку 30-х років голодувати практично все сільське населення колишнього СРСР. Викликане це було в першу чергу його злочинно-недолугою аграрною політикою — роз-куркуленням, колективізацією, надмірними хлібозаготівлями.

Але голод на теренах, заселених етнічними українцями, мав, окрім усього цього, ще й специфічні особливості. Цього висновку дійшов ві-домий український історик Станіслав Кульчицький. Так, Директивою ЦК ВКП(б) від 2.01.1933 року Україні та Кубані зі Ставропіллям заднім числом було встановлено нереальний план хлібозаготівель, на відміну від усіх інших регіонів СРСР. У цій кремлівській директиві за невико-нання цього нереального плану в українських селян та козаків Москва наказувала своїм харківським та ростовським товаришам організувати вилучення, окрім зерна, всіх їстівних запасів — картоплі, соління, го-родини, фруктової сушки тощо. Погодьтеся, що для потреб тодішньої індустріалізації все це було непотребом. А от для того, щоб залишити без усього їстівного десятки мільйонів українців, це було необхідним заходом.

Для того ж, аби приречені на голодну смерть селяни не могли виї-хати в інші регіони СРСР, ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР своїм ди-рективним листом від 23.01.1933 року забороняють українським колго-спникам та одноосібникам виїзд за межі України. А коли приречені на голодну смерть комуністами селяни могли пішки дістатися російського кордону, на них там чекали “заградотряды” військ ДПУ.

Враховуючи потреби тодішньої індустріалізації в робочій силі, мож-на стверджувати, що ця харківська директива взагалі вже була шкідли-вою. Тож залишається знов таки одне: вона була видана з єдиною метою — унеможливити самостійне виживання підрадянського українського селянства.

І нарешті, контрольний постріл у конаючого селянина більшовицький Харків на замовлення Кремля виконав у вигляді Постанови політбюро ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР ще в грудні 1932 року, заборонивши будь-яку торгівлю в українських селах, які “саботують” виконання не-реальних планів із Москви. Нічого подібного не знайти серед директив та постанов вищих компартійних та радянських органів влади усіх ін-ших союзних республік.

Отже, маємо таким чином повну відповідність до положення 11-ї статті резолюції ООН “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” — “зумисне створення для членів групи умов життя, розрахо-ваних на проведення її фізичного знищення повністю або частково”.

На глибоке переконання видатного англійського історика Роберта Кон-

10

квеста, автор тієї резолюції ООН польський єврей Рафаель Лемкін сфор-мулював те положення 11-ї статті саме під впливом осмислення механіз-мів здійснення Голодомору українців комуністами у 1932-1933 роках.

Відомий дослідник Голодомору Валентин Боковський пояснює всі ці особливості українського голоду в ті часи наступним чином: “Тому було вирішено підготувати ґрунтовну акцію винищення українсько-го національного духу в Україні так, щоб не було можливості відрод-ження його в майбутньому. Для цього треба було спрямувати голодний удар на українське селянство як на джерело національної сили народу, і провели його настільки обережно, щоб нічого не було помітно. Для здійснення цього було обрано сприятливу нагоду започаткування нової сільськогосподарської системи — колективізації. Під цією заслоною економічного експерименту Москва здійснила свої каїнові задуми, по-яснюючи жертви “труднощами колективізації”.

Для тих, хто ще сумнівається в геноцидних діях Кремля щодо ук-раїнців, наведу думки з цього приводу всесвітньо відомих учених-іс-ториків. Так, той же Роберт Конквест зауважує: “Й.Сталін та його ото-чення здійснили геноцид українців у 1932-1933 роках… Голод також відбувався в басейні ріки Волга та на території Північного Кавказу, але такі наслідки і масштаби, як в Україні, він мав лише в місцевостях, де проживали етнічні українці”.

Із ним згоден француз Ален Безансон: “Саме ретельна організація екзекуції надала більшовицькому голодному терору в Україні характер геноциду”.

У своїй книзі “Європа” англійський історик Норман Дейвіс зазначає: “У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і “класового ворога”. Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним”.

До речі, міста Краснодар та Ставрополь, які на той час мали значно більш моноетнічне українське населення (бо утворилися з козацьких станиць), ніж навіть міста самої України-Новоросії (які в переважній більшості були внаслідок розвинутої в них промисловості значно більш інтернаціональними), постраждали від Голодомору майже так само, як кубанські та терські станиці. У Ставрополі вимерло 36% його населен-ня, а у Краснодарі — 29%. Жодне з міст колишнього СРСР не мало й близько таких втрат своїх мешканців унаслідок голоду тих часів.

Але українські села та станиці навіть у середньому постраждали ще більше. Так, у пропонованій читачеві книзі “Врятована пам’ять” можна дізнатися про села, які вимерли у 1933 році повністю або майже повніс-тю. У середньому ж села Луганської області внаслідок комуністично-

11

го геноциду 1933 року втратили приблизно половину свого населення. Але це знов таки стосується переважно сіл луганської Слобожанщини, де населення було майже моноетнічним (українським).

У слобожанських селах нашої області є нашвидкуруч засипані ями (могилами це назвати не можна), у кожній з яких покоїться прах сотень, а то й тисяч українських селян та їхніх дітей, деякі з яких були кинуті туди ще живими.

Можна сказати, що в тих “братських могилах” похована совість ук-раїнської нації — багатодітні сім’ї гордих та щирих землевласників-хлі-боробів. Ті ж селяни, які перенесли всі муки голодної смерті, але яким комуністичний режим дозволив вижити (з травня 1933 року сталінсь-ко-більшовицький режим почав уже потроху підгодовувати українське село), отримали такий психічний шок, що перетворилися на колгоспних рабів, і такими ж рабами виховали своїх дітей та онуків. Ці моральні жертви Голодомору часто-густо міняли свою національність на російсь-ку, приписуючи при цьому до своїх українських прізвищ суфікси “ов” та “ін”. Ось чим пояснюється, у першу чергу, зменшення українського на-селення в Росії взагалі в кілька разів між переписами 1926 та 1939 років (хоча в переписі 1939 року ці дані навмисно приховані). Тоді як від са-мого Голодомору в СРСР загинуло не більше 14-ти мільйонів українців.

Саме виведення породи цих біороботів і було кінцевою метою біль-шовицького геноциду. Рабська психологія в них укорінилася так гли-боко, що навіть сьогодні вони віддали свою землю в оренду за копій-ки своїм багаторічним гнобителям — скоробагатькам із лав колишньої колгоспної номенклатури.

До речі, від штучного голоду, організованого комуністами, у селах Сватівського, Старобільського, Білокуракинського, Троїцького, Новоп-сковського, Марківського, Біловодського, Міловського та Кремінського районів наших земляків загинуло в декілька разів більше, ніж під час Другої світової війни. А жінок та дітей — у кілька десятків або й сотні (!) разів більше.

І погодьтеся, що тільки вкрай здеморалізоване (у першу чергу саме Голодомором) суспільство може й досі одних загиблих при цьому за-раховувати до великих жертв радянського народу в так званій Великій Вітчизняній війні, а других — лише до труднощів та помилок при про-веденні колективізації. Тільки зомбована комуністичною пропагандою до втрати здорового глузду людина здатна не відчувати кричущого цинізму та лицемірства таких різних підходів до власної історії. І таких людей серед нас, на жаль, ще дуже і дуже багато.

Але найсумнішим є те, що й сьогодні на вулицях міст Луганщини можна нерідко побачити духовних нащадків катів нашого народу з пор-третами Леніна та Сталіна, які нічого цього не хочуть розуміти і ніко-

12

ли не покаються за справи своїх політичних попередників. Зупинити їх може тільки “нюрнберзький процес” над злочинами комунізму. Інакше, прийшовши коли-небудь до влади в Україні, вони знову будуть нищити власний народ. Гарантією цього є, по-перше, аксіома про те, що непока-раний злочин обов’язково повторюється ще в більших масштабах. А по-друге, така ж аксіома про те, що реалізація будь-якої суспільно-політич-ної утопії (якою є комунізм) завжди потребує багатьох людських жертв.

Поки ми все це не зрозуміємо та не вшануємо належним чином пам’ять мільйонних жертв Голодомору, ми й надалі будемо залишатися, за Мейсом, постгеноцидним суспільством, посміховиськом для всього цивілізованого людства, країною, що втопає в корупції, безправ’ї своїх громадян та злиднях. І це, на жаль, є не тільки висновком автора цих рядків. Це один із пунктів дорожньої мапи для України, яку подарував нам геній сучасної політологічної думки — Френсіс Фукуяма у своїй Київській лекції 2006 року.

Саме засвоєння всіма громадянами України “спільного травматич-ного досвіду” (яким і є для нас Голодомор), за Фукуямою, може бути тим містком, який допоможе нам вибудувати єдину українську політич-ну націю — нездійсненну на сьогодні мрію вітчизняних політиків та політологів.

Тільки після цього в Україні може бути створена єдина помісна пра-вославна церква, що сьогодні взагалі виглядає якоюсь фата-морганою.

І тільки коли українська політична нація стане після цих перетво-рень єдиною духовно та ментально, вона зможе вже розбудувати у своїй країні громадянське суспільство, яке і є єдиною перепусткою до всіх європейських структур, включно з Євросоюзом.

Тож, як бачимо, без повернення нашому суспільству історичної пам’яті про Голодомор нас не приведуть у європейські інституції ніякі економічні реформи, українські дива та прориви, ні федералізація, ні друга державна мова.

Остання утопія стосовно мови особливо популярна серед мешканців Луганщини. Всю її облудність чудово викрив ще у ХІХ сторіччі класик філософії англієць Джон С.Міль: “Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мо-вами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяль-ності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку — і, отже, визначають прийняття політичних рішень, — будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зов-сім іншій категорії лідерів, ніж в іншій”.

Вам, шановний читачу, це нічого не нагадує?Олександр КРАМАРЕНКО,

журналіст

13

ЦЕ БУЛА ОДНА З НАЙТРАГІЧНІШИХ СТОРІНОК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ XX СТОЛІТТЯ

Голодомор 1932-1933 років не оминув і нашого краю. З 1923 року на території сучасної Луганщини замість районів існували 2 округи — Лу-ганський та Старобільський — у межах Донецької губернії, ліквідова-ної 1925 року. У 1930 році округи також було ліквідовано, адміністра-тивними одиницями стали райони. Нарешті, у 1932 році було створено Донецьку область, з якої 1938 року утворили Сталінську та Вороши-ловградську області. Саме на цих територіях, як і в усій більшовицькій Україні, владою творився злочин проти власного народу.

Українське село повернулося до більшовиків тоді, коли ті пообіця-ли землю. Адже після аграрної реформи 1861 року селяни отримали від поміщика тільки частину необхідної їм землі, і не в приватну влас-ність, а в довічне користування за викуп, який повинні були сплачувати упродовж 49 років. Він, до речі, у цих краях виявився вшестеро біль-шим ринкової вартості землі. Тоді селяни отримали наділи у 4 десятини на ревізьку душу. На початку ж XX століття, у зв’язку зі зростанням численності населення, на члена родини припадало землі вдесятеро менше — приблизно 0,4 десятини.

Враховуючи гостроту аграрної проблеми, яка не була вирішена ані російською революцією 1905-1907 років, ані столипінською аграрною реформою через нетривалий термін її реалізації, ані українською на-ціонально-демократичною революцією 1917-1920 років, більшовики, щоб отримати підтримку селянства, яке складало більшість населення, віддали селянам переважну частину поміщицьких земель. У 1923 році аграрна реформа завершилася. За рахунок поміщицьких земель і вилу-чення тих, що перевищували трудову норму, землекористування бідня-цько-середняцьких господарств на Луганщині суттєво зросло: селяни отримали 420 тис. десятин орної землі. У Старобільському окрузі на кожного їдця тепер припадало майже по 3 десятини.

Земельний банк під заставу частини землі надавав селянам позики на придбання насіння, робочої худоби, сільськогосподарського рема-ненту. В умовах функціонування в країні ринкової економіки (це була

14

проголошена у 1921 році і згорнута у 1928 році так звана нова економіч-на політика, або неп) селяни були економічно зацікавлені в результатах свого господарювання, власною працею вони могли здійснити природ-ну мрію — вибитися у люди, стати заможними. Ця зацікавленість була посилена 1923 року, коли всі податки з них замінили єдиним сільсько-господарським податком у грошовій формі. До 1925 року зернове ви-робництво досягло рівня 1913 року. У Луганському окрузі було зібрано більше 24 млн., у Старобільському — майже 26 млн. пудів хліба.

Однак після ліквідації високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств товарність сільського господарства іс-тотно зменшилася. Збільшити товарність правляча партія вирішила шляхом створення радгоспів і колгоспів на основі відчуження приватної власності. У цих господарствах селяни, не маючи власності на засоби виробництва, ставали залежними від держави, фактично — “радянсь-кими кріпаками”. Отже, щоб здійснити комуністичний експеримент, правлячій партії треба було позбутися селян-власників. Для цього було влаштовано хлібозаготівельну кризу 1927-1928 років. Як монополіст у закупівлі зерна, держава штучно знизила рівень хлібозаготівельних цін і підвищила ціни на промислові товари, які все більше ставали дефіцит-ними. Утрачаючи через це до 50% доходів, селяни відмовлялися везти хліб на ринок, що миттєво було кваліфіковано владою як свідомий са-ботаж з їх боку.

Для відбирання хліба в селян були запроваджені надзвичайні захо-ди, в тому числі карна відповідальність. А задля запобігання скорочен-ню виробництва зерна проголошувалася суцільна колективізація, яка давала державі можливість застосовувати нееквівалентний обмін між містом і селом, викачувати селянські кошти й вилучати селянську про-дукцію в натуральному вигляді.

У 1928 році в Україні стався недорід, однак влада, щоб заробити валюту для промислових закупівель, наростити експертні ресурси, вирішила збільшити хлібозаготівельні плани (вони ставали все більш безрозмірними). У липні 1929 року було введено обов’язкові планові завдання хлібоздачі з розкладкою на кожне село: хліб вирішили у селян вичавити. За ухилення від поставок зерна з селян стягувалися штрафи у п’ятикратному розмірі від вартості хліба, що підлягав здаванню; по-дальший опір карався конфіскацією всього майна і виселенням у відда-лені регіони СРСР.

За допомогою такого економічного терору хлібозаготівельні плани у 1929 року було виконано. Водночас селяни почали заганятися в кол-госпи, і ця кампанія набула форм прямого примусу. У Ровеньківському районі, наприклад, за відмову вступати до колгоспів селяни за судови-ми ухвалами отримували різні терміни ув’язнення. Почалася політика

15

“ліквідації куркулів як класу”. Селян примушували змиритися з колек-тивізацією під загрозою повної втрати власного господарства.

Розгорнувши терористичну акцію зі знищення працьовитого замож-ного селянства, місцева влада керувалася постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року “Про заходи у справі ліквідації куркульських госпо-дарств у районах суцільної колективізації”, за якою ця верства селянс-тва ділилася на три категорії: учасники антирадянських виступів роз-стрілювалися або ув’язнювалися в тюрми та концтабори, противники розкуркулення разом із сім’ями виселялися в північні регіони, а ті, хто не бажав вступати до колгоспів, виселялися за околиці села на зменшені земельні ділянки. У Старобільському окрузі в кожному селі розкуркули-ли майже половину всіх дворів. Сіл тоді тут було близько 600, із кожно-го виселили від 12 до 22 сімей. Від такого насилля постраждали тисячі сімей. Після цього почався наступ на так званих “підкуркульників”: їх стали виселяти, дочекавшись закінчення весняної сівби 1931 року.

Опинившись у безвихідному становищі, селяни вимушені були вступати до колгоспів. Навесні 1930 року в Старобільському окрузі ко-лективізували 61% господарств, Луганському — 43%. У 1931 році цей відсоток збільшився в середньому до 84, хоча були показники й вище: у Сватівському районі до колгоспів залучили 98% господарств.

Однак створені колгоспи були економічно слабкими. Селяни чудово розуміли, що результати їхньої праці відчужуються державою, у колго-спах панувало знеособлення, і на нову, уведену для обліку результатів роботи, одиницю-трудодень майже нічого не видавалося. Тому селяни зосереджували свої зусилля на роботі на присадибних ділянках — тих клаптиках власної землі, які їм удалося відвоювати своїм спротивом ко-лективізації. Через це уже в 1930-1931 роках хліб у сільській місцевості став дефіцитом, але з урожаю 1930 року влада викачала хліба ще біль-ше, ніж у попередньому році; колгоспи мусили здавати державі від 1/3 до 1/4 валового збору. Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст. З артілі ім. Петровського Старобільсь-кого району на роботу до міст без дозволу правління пішло 200 із 300 працездатних колгоспників. Вони говорили: “Далі в колгоспі бути не-можливо, хліба дають мало, працюємо майже безплатно. Треба тікати в Донбас, поки не пізно”.

Хлібозаготівлі з урожаю 1931 року виявилися ще більш непомірни-ми і нереальними. Колгоспу імені 13-річчя Жовтня, наприклад, план хлібоздачі цього року довели до 37 тон, але у серпні господарством було зібрано усього 16 тон. Унаслідок заготівель з урожаю 1931 року, які тривали до пізньої осені наступного року, поки в районах не зали-шилася жодних продовольчих і фуражних запасів, почався голод. З уро-жаю 1932 року хлібозаготівлі пішли ще важче — виснажене, знекров-

16

лене село товарного хліба вже не мало. Далася взнаки незацікавлена, а через те недбала робота в громадському господарстві: хліб гинув у полі від бур’янів, осипався під час жнив і перевезення, знищувався на полях мишами й ховрахами, яких розвелася безліч.

Не дало бажаних результатів і розширення у 1932 році за вказівкою влади посівних площ: майже без техніки, охлялою худобою, не маючи реального матеріального інтересу, колгоспники зібрали й обмолотили хліба вкрай мало. Влада ж вирішила, що колгоспники від неї хліб схова-ли, розікравши його з колгоспних ланів. У серпні за постановою ВЦВК і Раднаркому СРСР за розкрадання майна колгоспів установлювався розстріл, а з осені в усіх районах почали діяти надзвичайні хлібоза-готівельні комісії. Вони вилучали запаси продовольства, що було пока-ранням за несвоєчасне постачання хліба, і тому в залік боргу не йшло, тобто влада таким чином розгорнула в селі терор голодом.

Обшуки і вилучення зерна наочно засвідчили, що воно було не розкрадене, а втрачене на полях. У боржниках опинилося 93,9% усіх колгоспів. Однак влада пішла на жахливий злочин, увівши натуральні штрафи й перетворивши голод на Голодомор: у кого з селян на початку 1933 року під час обшуків не знаходили хліба, забирали у вигляді штра-фу за борг усе продовольство — м’ясо, сало, крупи, картоплю, цибулю, буряки, гарбузи, квасолю, фруктову сушку тощо.

На селі та в містах, знятих із централізованого постачання, з весни 1932 року голод набув повального характеру із чисельними смертни-ми випадками. Вимирали цілі села, було зафіксовано чимало випадків канібалізму. У 1933 році смертність від голоду в Україні становила від 3 до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у голодні роки зменшилася на поря-док. Повні демографічні втрати, включно з викликаним Голодомором зниженням народжуваності, за підрахунками відомого українського іс-торика Станіслава Кульчицького, сягнули за 1932-1934 роки 5 млн. осіб. У Донецькій області, за підрахунками британського дослідника Роберта Конквеста, від голоду вмерло до 20% населення (дані приховувалися, тому точних ми не маємо). Найбільш страхітливими наслідки Голодо-мору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах.

Голодомор був геноцидом українців як нації. Він, як переконливо свідчать донедавна таємні компартійні документи, був свідомо органі-зований сталінським режимом і виявився гігантською спробою злама-ти спротив українського народу більшовицькій владі засобами терору, адже діяв на політичну активність населення однозначно: від голоду людина впадала в повну апатію.

Українців нищили і як селян, що опиралися примусовій колективі-зації й грабіжницьким хлібозаготівля, і як громадян республіки, що во-

17

лоділа потужним економічним потенціалом, і як націю, що мала стійкі традиції визвольної боротьби, державний статус в СРСР і конституцій-ні гарантії здобуття незалежності за союзним договором 1922 року.

Наслідками цього геноциду були не тільки страшні демографічні втрати, а й глибока моральна ерозія. У свідомість селянства на кілька поколінь уперед було імплантовано соціальний страх; воно змирило-ся з необхідністю працювати в колгоспі. Інтелектуальну, енергетичну, активно-творчу силу нації було підірвано, будь-який спротив актам на-силля у всіх сферах національного, суспільного життя був зламаний. Як слушно зауважив академік Іван Дзюба, “Голодомор 1932-1933 років був тим страхітливо-переламним часом української історії, після якого вона пішла вниз”.

Анатолій КЛИМОВ,професор кафедри історії України

ЛНПУ імені Тараса Шевченка

18

ВІД УПОРЯДНИКА… Про це писати треба, А не мовчати в тихому кублі!

Петро РеброКомусь це може видатись дивним, але мій науковий шлях до власне

історичної теми Голодомору проліг через філологію. У 2001-2002 роках я разом зі своїми колегами — Зінаїдою Сікорською (тодішнім професо-ром кафедри української мови Луганського національного університету імені Тараса Шевченка), Валентиною Шевцовою (доцентом цієї ж ка-федри) і Михайлом Чорнописким (доцентом кафедри фольклористики Львівського національного університету Івана Франка) брала участь у комплексному культурологічному дослідженні під назвою “Вивчен-ня Слобожанщини молоддю Львівщини і Луганщини” за програмою, розробленою товариством “Просвіта”.

Тоді разом зі студентами ми здійснили фольклорно-діалектологічні експедиції в села Біловодського, Міловського і Кремінського районів Луганської області з метою зафіксувати на аудіо-плівку живе мовлення мешканців нашого краю*. Розпитували їх про все: про природу, особли-вості давнього і сучасного побуту та господарювання, про звичаї та об-ряди, традиційні ремесла, про історію села та родини; записували також зразки народної творчості — пісні, приказки та прислів’я.

Більшість представників старшого покоління у відповідь на про-хання описати історичні факти, які залишили найбільший слід у їхній пам’яті, починали розповідати про голод 1932-33 років. Спочатку я слухала їхні розповіді без особливої уваги, а після розмови з інфор-маторами навіть зауважувала колезі Михайлові Гнатовичу: не варто постійно акцентувати увагу оповідачів на негативі — краще запитувати про те, що викликає в них позитивні емоції.

Згодом же, готуючи до видання зібрані матеріали, я уважно прослу-ховувала й розшифровувала ці записи. І тільки тоді почала усвідомлю-

* За матеріалами цих і попередніх (1997, 1998 і 1999 рр.) експедицій видано навчальні посібники “Сватівщина”, “Старобільщина” і “Північно-східна Слобожанщина (Новопсковський, Біловодсь-кий, Міловський райони Луганської області)”.

19

вати описаний мешканцями різних сіл жах пережитої ними трагедії. І замислилася: як могло статися, що на слобожанському чорноземі, тов-щина шару якого наближається до метру, почали масово вмирати люди — споконвічні хлібороби? Як могло статися, що жінки — представниці народу, в традиціях якого ніколи не було канібалізму, стали різати, ва-рити і їсти власних дітей, діти їли померлих від голоду батьків, а пухлі люди перед смертю обгризали м’ясо на власних пальцях? Чому мертві люди, як снопи, лежали на вулицях і їх подовгу не ховали, а якщо й ховали, то в братські могили — по кілька десятків чоловік? Чому в ці могили разом із мертвими скидали й напівживих людей? Чому ті, кому вдалося вижити під час цього страшного голоду, кажуть, що люди тоді не вмирали, а “дохли”?

Відповіді на ці запитання я не знайшла в доступній мені історичній і публіцистичній літературі. Нічого про це не знали й мої рідні та близькі знайомі.

Приголомшена почутим, я вирішила тематично об’єднати ці розповіді і зробила кілька публікацій у прогресивній місцевій пресі і в київських виданнях. Щоправда, після виходу в часописі “Київ” (у №6 за 2003 рік) статті “Позабирали все, а сім’ї повимирали (Голодомор в Україні: Лу-ганська область. Документальні свідчення)” отримала “догану” з боку одного з провідних луганських істориків (і, як не дивно, просвітянина) у вигляді фрази: “Скільки можна педалювати цю тему?”.

Отримавши згодом запрошення до Києва на конференцію з теми Го-лодомору, я познайомилася з людьми, які є членами Асоціації дослід-ників голодоморів в Україні (вона існує з 1992 року), від яких дізналася про те, що в 1932-33 роках такий самий голод був і в інших областях України. Виявилося, що Асоціація як національно-культурна просвіт-ницька громадська організація об’єднує науковців, письменників, жур-налістів, інших громадян, які вивчають історію голодоморів в Україні і сприяють ушануванню пам’яті його жертв. Члени Асоціації вже багато років спеціально збирають подібні свідчення (саме збирання і доку-ментування свідчень жертв голодоморів і є першочерговим завданням Асоціації) і вже видали не один десяток книг, у яких уміщено спогади очевидців цього Голодомору.

Як з’ясувалося, до нашого часу ця тема висвітлювалася на сторінках лише небагатьох луганських ЗМІ, і то епізодично й дозовано. Жодна з кафедр історії України луганських університетів до 2007 року не ор-ганізовувала експедиції студентів з метою записати в польових умовах спогади людей про Голодомор 1932-33 років на Луганщині. Жоден із молодих луганських науковців-істориків за роки незалежності України не захистив дисертацію з цієї теми. До того ж, мені відомі непооди-нокі факти того, як наші професійні історики (учителі і навіть викладачі

20

вищої школи) досі вважають, що ніякого Голодомору в Україні, і тим більше на Луганщині, не було — навіть після того, як Верховна Рада визнала його актом геноциду українського народу.

І мені подумалося: якщо історики не беруться за свою безпосеред-ню професійну справу, а тим часом людей, які можуть дати цінну для об’єктивної історії інформацію, з кожним днем стає все менше, то хтось же повинен узяти на себе місію донесення до широкого загалу правди про те, що відбувалося на теренах Луганщини в ті роки!

Тому я вирішила організувати Луганський обласний осередок Асо-ціації дослідників голодоморів, головним завданням якого було б обсте-ження всієї території нашої області з метою збору свідчень від очевидців Голодомору, а в подальшому — видання матеріалів цього обстеження і створення документального фільму про Голодомор на Луганщині. Во-сени 2003 року такий осередок було зареєстровано. До нього ввійшли люди, яким небайдужа наша історія.

Нелегко було починати справу, яка вимагала хоч і невеликих, але коштів. Для здійснення поїздок по області щонайменше потрібне було технічне забезпечення (транспорт, відеокамера і фотоапарат) і відповід-ний персонал. Мені дуже хотілося фіксувати розповіді людей на відео-плівку, щоб у майбутньому ні в кого не було сумнівів у тому, що зроб-лені записи є автентичними. Спробувала розробити проект і отримати закордонний грант на це дослідження, але ніхто з потенційних гранто-давців на нього не відгукнувся: очевидно, нікого за кордоном не ціка-вить ця сторінка нашої історії, а представники української діаспори вже втомилися давати гроші на “демократизацію” нашого суспільства.

Усередині 2004 року на хвилі передвиборчої активності політичних партій (узимку цього року відбувалися вибори Президента України) я як голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні звернулася з офіційним листом до лідерів різних політичних сил. Бажання надати конкретну допомогу в здійсненні проекту виявив тільки один із них —тодішній керівник передвиборчого штабу Віктора Ющенка Олексій Данилов. Він виділив машину з водієм і відрядив на необхідний період відео-оператора — Олексія Мовсесяна.

Попередньо я провела роботу серед своїх студентів факультету ук-раїнської філології Луганського педуніверситету. Тим із них, хто мешкає в містах і селах нашої області, я дала завдання пошукати серед сусідів або родичів стареньких людей і записати на диктофон їхні спогади про голод 1932-33 рр. Зроблені записи однозначно переконували в тому, що в містах і містечках Донбасу (це південь Луганської області) у 1932-33 роках був звичайний голод, викликаний дефіцитом продуктів харчуван-ня, а в сільськогосподарських (північних) районах тоді був мор людей голодом, зумовлений повною відсутністю будь-яких харчів; саме тут

21

масово мерли люди голодною смертю. Спостереження, здобуті в ході мого особистого спілкування з мешканцями промислових і сільських регіонів, дозволяли зробити такий самий висновок.

Саме тому я уклала дорожній маршрут таким чином, щоби в першу чергу обстежити саме північні райони Луганської області, які традицій-но називають частиною Слобожанщини.

Улітку (бо я могла виконувати цю громадську роботу лише у відпуск-ний час) 2004 року вдалося побувати у 65-ти селах Слов’яносербського, Станично-Луганського, Новоайдарського, Біловодського, Міловсько-го, Марківського, Білокуракинського, Старобільського, Кремінського, Сватівського, Троїцького та Новопсковського районів. У кожному з цих районів ми вибірково взяли в середньому п’ять-шість сіл. Заїхавши в незнайоме село, починали шукати літніх людей — бажано таких, які на-родилися в цьому ж селі і під час Голодомору жили саме тут. Перевагу віддавали тим, кому під час Голодомору було не менше семи років, хоча були й винятки: інколи з нами виявляли бажання спілкуватися ті, хто знає про цю подію з розповідей батьків і дідів. Усі інтерв’ю, взяті в цих 65-ти селах, ми записали на відеокамеру, сфотографували інформаторів з метою вмістити їхні світлини в майбутню книгу.

Не всі, хто пережив Голодомор, давали згоду на інтерв’ю — очевид-но, досі відчували страх говорити на цю тему. А дехто, навпаки, нібито чекав, що до них приїдуть і розпитають про це, адже понад 70 років вони носили цю пам’ять у собі. Ці люди дякували за те, що їх вислу-хали, і казали, що їм стало від цього легше. Але ніхто не вимагав від держави якихось пільг і виплат для себе як до постраждалих осіб.

Спочатку я пробувала опитувати свідків Голодомору за самостійно розробленим питальником, але практика показала, що більш вартісну в науковому плані інформацію містять не відповіді на анкету, а зв’язні розповіді інформаторів на задану тему. Використовуючи цю методику, я ставила співбесідникам окремі запитання лише з метою уточнення або спрямування розповіді в необхідне русло.

Уже з перших інтерв’ю я зрозуміла, що власне голодоморні події тісно пов’язані з суцільною примусовою колективізацією і “розкурку-ленням” заможних селян, які здійснювали більшовики наприкінці 20-х років. По суті, саме ці акції й стали початком геноциду українського селянства. Тому до книги внесено розповіді інформаторів і про ці події. Не оминалися увагою й спогади про арешти тодішньою владою ні в чому не винних людей і вивезення