fin.at.ua · Web viewРефінансування комерційного банку у вигляді ломбардного кредиту здійснюється на підставі

В. Д. Лагутін

КРЕДИТУВАННЯТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Навчальний посібник

3-тє видання, перероблене і доповнене

Київ

«Знання»

2002

ЗМІСТ

Передмова

Розділ 1. Сутність кредиту та його функції

1.1. Кредитні відносини і кредит

1.2. Функції кредиту

1.3. Роль кредиту в розвитку національної економіки

Контрольні запитання

Частина перша. ФОРМИ КРЕДИТУ

Розділ 2. Комерційний кредит

2.1. Економічна роль комерційного кредиту

2.2. Механізм комерційного кредиту

2.3. Порядок проведення операцій з векселями в Україні .

2.4. Народногосподарська роль комерційного кредиту


Розділ 3. Банківський кредит

3.1. Сутність і особливості банківського кредиту

3.2. Принципи банківського кредитування

3.3. Види банківського кредиту

3.4. Міжбанківський кредит

3.5. Кредитні відносини між НБУ та комерційними банками.


Розділ 4. Державний кредит

4.1. Сутність і особливості державного кредиту

4.2. Види державного кредиту

4.3. Державні цінні папери

4.4. Державний кредит в Україні


Розділ 5. Споживчий кредит

5.1. Сутність споживчого кредиту

5.2. Товарний споживчий кредит

5.3. Грошовий споживчий кредит.

5.4. Нові види грошових споживчих позик.

5.5. Специфіка банківської роботи зі споживчим кредитом.


Розділ 6. Іпотечний кредит.

6.1. Сутність та особливості іпотечного кредиту.

6.2. Механізм іпотечного кредитування.

6.3. Іпотечне кредитування житлового будівництва.

6.4. Перспективи розвитку іпотечного кредитув Україні.


Розділ 7. Лізинг.

7.1. Економічна природа лізингового кредиту.

7.2. Народногосподарське значення лізингу.

7.3. Механізм лізингового кредитування.

7.4. Лізинговий кредит в Україні.


Розділ 8. Міжнародний кредит.

8.1. Кредит у міжнародних економічних відносинах.

8.2. Механізм міжнародних кредитних операцій.

8.3. Іноземні кредити в економіці України.


Частина друга. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОГО

КРЕДИТУВАННЯ.

Розділ 9. Банк як позичальник: формування кредитних ресурсів .

9.1. Сутність та джерела формування кредитних ресурсів банку .

9.2. Класифікація депозитів.

9.3. Механізм здійснення депозитних операцій .

9.4. Відкриття і ведення депозитних рахунків.

9.5. Відсотки за депозитами.

9.6. Управління і контроль за депозитними операціями у комерційному

банку.


Розділ 10. Сутність та організація кредитного процесу в комерційному

банку

10.1. Стадії кредитного процесу.

10.2. Кредитний договір як юридична основа кредитного процесу.

10.3. Відсоткова ставка та фактори її диференціації .

10.4. Порядок нарахування, сплати та стягнення відсотків.


Розділ 11. Технологія банківського кредитування .

11.1. Розгляд заявки на кредитування.

11.2. Вивчення фінансового стану і кредитоспроможності позичальника..

11.3. Підготовка до укладення кредитного договору

11.4. Форми забезпечення повернення кредиту.

11.5. Способи надання кредиту.

11.6. Способи погашення кредиту.

11.7. Моніторинг кредиту: контроль за виконанням умов кредитної операції


ПЕРЕДМОВА

Кредит і кредитні відносини є невід'ємною складовою економічної

системи України. Сфера кредитування безпосередньо пов'язана з потребами

розвитку національного виробництва. Знаходячись у центрі сучасного

грошово-фінансового господарства, обслуговуючи інтереси господарських

суб'єктів, кредит опосередковує зв'язки між державою, банком,

товаровиробниками і населенням. Нині завдання відновлення виробничого

призначення кредиту стає одним із першочергових. Кредитні відносини

мають сприяти подоланню економічної кризи в Україні і забезпечувати

прогресивний розвиток вітчизняного товарного виробництва.

Ринкова трансформація національної економіки відкрила новий етап у

розвитку кредитної справи. У зв'язку з цим гостро постала проблема

наукового осмислення нових явищ у сфері кредитування, розуміння їх змісту,

природи і сутності, розробки ефективних схем і технологій кредитного

процесу та їх використання на практиці. Вивчення теоретичних основ і

змісту кредитування, виходячи з нових ринкових реалій діяльності

вітчизняних суб'єктів господарювання, є актуальним і з точки зору

підготовки висококваліфікованих фахівців — майбутніх економістів:

бакалаврів, спеціалістів і магістрів. Ідеться не тільки про підготовку фахівця

з банківської справи. Будь-який економіст (а особливо фінансист, бухгалтер,

аудитор) у процесі своєї практичної діяльності стикається з питаннями

кредиту і кредитування. Тому він повинен знати проблеми теорії і практики

кредиту та кредитної справи.

У цьому посібнику викладено матеріал, який за своїм змістом відповідає

другій частині навчальної дисципліни "Гроші і кредит" (у першій частині

розглядаються проблеми грошей і грошового обігу). Значне місце відведено

висвітленню сутності основних понять кредитної діяльності, економічної

оцінки кредитного процесу. Автор намагався реалізувати в цій книзі

комплексний (в єдності теорії і практики) підхід до розгляду проблем

кредитування.

Особливістю посібника є широке цілісне розуміння змісту кредиту і

кредитування. Як правило, в навчально-методичній літературі кредит

розглядається лише як складова банківської справи. Автором зроблена

спроба відійти від традиційної логіки аналізу процесу кредитування:

вихідним пунктом виступає не банк і його операції (пасивні та активні), а сам

кредит і кредитні відносини, функціонування і розвиток яких об'єктивно

формують такі кредитні інститути, як комерційні банки. Відповідне

інституціональне середовище виникає як результат розвитку об'єктивних

кредитних відносин між кредиторами і позичальниками.

Побудова навчального матеріалу в посібнику в методичному плані

розрахована на пошуково-творчу перспективну спрямованість його вивчення

студентами. Фахівець, який не бачить перспектив розвитку, сліпо довіряючи

будь-якій інструкції, як правило, зазнає невдачі у використанні свого

професійного потенціалу. Професіоналу необхідні як відповідні знання, так і

творчий алгоритм їх здобуття. Прагнення до постійного вдосконалення і

поліпшення справи має бути невід'ємною рисою економіста з вищою

освітою.

Творчий характер мають контрольні запитання, які наводяться в кінці

кожного розділу. Вони спонукатимуть студентів до активного засвоєння

навчального матеріалу, розуміння глибинної сутності проблем, що

вивчаються, бачення перспектив розвитку і подальшої ринкової

трансформації сфери кредитування.

Структура і зміст посібника (11 розділів) підпорядковані меті

послідовного розкриття предмета вивчення — кредитних відносин у сучасній

перехідній економіці України.

Автор не претендує на вичерпне висвітлення всіх питань розвитку

кредиту і сфери кредитування в Україні. Основну увагу зосереджено на

принципових проблемах кредитної справи, знання яких необхідне для

підготовки фахівців-економістів.

Зауваження і пропозиції щодо цього навчального посібника направляти

за адресою: 43000, м. Луцьк, просп. Волі, 13, Волинський державний

університет імені Лесі Українки, економічний факультет.

Розділ 1

СУТНІСТЬ КРЕДИТУ ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ

Кредит є важливою категорією ринкової економіки, що відображає

реальні зв'язки і відносини економічного життя суспільства. Кредит завжди

був і залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва.

За його допомогою прискорюється процес обігу капіталу як на макро-, так і

на мікроекономічному рівні. Опосередковуючи всі стадії відтворювального

процесу, кредит сприяє досягненню вищої рентабельності виробництва і

прибутковості капіталу.

Кредит виник з практичних потреб розвитку виробництва, його

пристосування до умов постійного дефіциту капіталу — грошових і

матеріальних ресурсів.

1.1. Кредитні відносини і кредит

Кредитні відносини функціонують у системі економічних відносин. В

основі їх лежить рух особливого виду капіталу — позичкового капіталу.

Кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин,

пов'язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом із

певним відсотком.

У сучасному господарстві значно розширюються межі кредитних

відносин. Кредит обслуговує все більшу частку товарних потоків, замінюючи

традиційні товарно-грошові зв'язки обміну. Кредит необхідний як важливий

засіб забезпечення фінансово-господарської діяльності економічних

суб'єктів.

Кредитні відносини поєднують у собі дві підсистеми:

1) кредитно-грошові відносини;

2) кредитно-товарні відносини.

У позичку може надаватися вартість як у грошовій, так і в товарній

формі.

Роль і місце кредитних відносин у національній економіці залежить від

стану самої економіки. Сучасний кредит і кредитні відносини в Україні

носять перехідний характер, вони відображають кризовий стан вітчизняної

економічної системи.

Слід розрізняти грошові відносини, фінансові відносини і кредитні

відносини. Грошові відносини є найбільш широким утворенням; вони

пов'язані, насамперед, із виміром вартості (ціни) різноманітних товарів і

послуг, а також із здійсненням оплати за товари і послуги в безготівковій і

готівковій формах. У ринковому господарстві гроші опосередковують рух

всієї системи економічних відносин, оборот всіх видів капіталу, процес

відтворення національного продукту.

Фінансові відносини — це частина грошових відносин, яка пов'язана із

формуванням, розподілом і використанням грошових коштів з метою

забезпечення потреб держави, підприємств (фірм) і громадян

(домогосподарств). У відтворювальному процесі фінансові відносини

виражають насамперед відносини розподілу. Характер і зміст фінансових

відносин в основних рисах завжди визначається характером грошових

відносин.

Кредитні відносини мають поворотний і відплатний характер.

Розподільчі й перерозподільчі процеси в економіці відбуваються не тільки

через фінанси, а й шляхом використання кредиту. Кредитні відносини

пов'язані з відтворенням позичкового капіталу.

Взаємозв'язок і взаємозалежність між грошовими, фінансовими і

кредитними відносинами надзвичайно складні й суперечливі. В економіці

колишнього СРСР, по суті, не було чіткого розмежування процесів

фінансування і кредитування. В умовах, коли обсяг кредитних ресурсів

визначався обсягами кредитних вкладень, необхідних народному

господарству (це встановлювалось у централізованому державному плані), не

було контролю за дотриманням ліквідності балансу банків, періодично

здійснювалося списання заборгованості підприємств (особливо колгоспів) за

позиками, кредит перетворювався у різновидність державних фінансів. Лише

в ринковій економіці кредитні ресурси стають повноцінним об'єктом купівлі-

продажу, відособлюючись від фінансових ресурсів.

Кредитні відносини виникають і діють між двома суб'єктами:

кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику.

Рушійним мотивом надання позики у тимчасове користування є одержання

доходу у формі позичкового відсотка. Метою кредитора є одержання

прибутку (відсотка); метою позичальника — задоволення тимчасової потреби

у додаткових грошових ресурсах. З боку кредитора позика є актом

комерційного продажу на певний термін грошових коштів.

До групи кредиторів відносять, насамперед, кредитні установи, серед

яких головне місце посідають банки. Але крім банків у кредитні відносини

вступають і небанківські кредитні установи — кредитні кооперативи і спілки,

ломбарди, каси взаємодопомоги, пункти прокату тощо.

Кредит — це форма прояву кредитних відносин, форма руху

позичкового капіталу. Кредит виражає економічні відносини між кредитором

і позичальником, які виникають під час одержання позики, користування нею

та її повернення. Кредитори надають, а позичальники одержують вартість

(капітал) у позику, повертаючи її потім з відсотком. Кредит як форма руху

позичкового капіталу об'єднує в собі два процеси: 1) акумуляцію тимчасово

вільних грошових коштів; 2) вкладення, або розміщення, цих коштів. В

умовах розвинутого ринкового господарства кредит є обов'язковим

атрибутом механізму господарювання для всіх економічних суб'єктів.

Історично першою формою кредиту було лихварство. Особливість

лихварства — невиробничий характер надання позики під високі відсотки

річних.

Згадки про перші відособлені кредитні операції відносяться до VI ст. до

н.е. У стародавньому Вавилоні практикувалася вкладна операція: приймання

вкладів і сплата за ними відсотків. Такі ж операції здійснювалися й у

Стародавній Греції у IV ст. до н. е. Ці перші кредитні операції виконували, як

правило, стародавні храми.

Кредитні операції у сучасному розумінні змісту кредиту вперше почали

здійснюватися в деяких італійських містах (Венеції, Генуї тощо) в XIV і XV

ст.

Необхідність кредитних відносин пов'язана з об'єктивною розбіжністю

у часі руху матеріальних і грошових потоків, що виникає в процесі

відтворення суспільного продукту: в одних сферах господарства

здійснюється вивільнення коштів, в інших — виникає потреба в них. Зняти

таку розбіжність (суперечність) і дозволяє кредит.

Потреба в кредиті виникає через різницю у величині і термінах

повернення капіталу, авансованого у виробництво, а також у зв'язку із

необхідністю одночасної інвестиції великих грошових коштів для

розширення виробничого процесу. Традиційно виникнення потреби в кредиті

пов'язують із сезонністю виробництва. У цьому плані, наприклад, сільське

господарство не може не спиратися на використання кредитів.

Поряд з необхідністю кредитних відносин, внаслідок утворення

тимчасово вільних капіталів та їх руху формується й можливість кредиту.

Розвинуті кредитні відносини пов'язані зі створенням відповідного

інституціонального середовища — мережі спеціальних кредитних інституцій,

які спеціалізуються на здійсненні кредитних операцій. Кредитні установи

організовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують його

залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери народного господарства,

де виникає дефіцит коштів.

Кредитування — це кредитний процес, що включає сукупність

механізмів реалізації кредитних відносин. Юридичною основою системи

кредитування є кредитний договір. Усі питання щодо кредитування

вирішуються безпосередньо між двома сторонами: кредитором і

позичальником. Кредитний договір передбачає виникнення певних обов'язків

кожної із сторін. Одночасно суб'єкти кредитних відносин володіють й

певними правами та відповідають за дотримання і виконання договірних

умов.

Об'єктом кредитних відносин є вартість, яка надається в позику з

метою отримання прибутку. Ще з часів командної економіки виділяються два

об'єкти і відповідно методи кредитування: 1) за оборотом; 2) за залишком. У

процесі кредитування за оборотом позичка надається для оплати

матеріальних цінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним

проводяться. При кредитуванні за залишком позички надаються на покриття

тимчасових залишків матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. У

першому випадку об'єктом кредитних відносин є обіг вартості (матеріальних

цінностей і витрат, які кредитуються), у другому - залишок вартості на певну

дату.

В економічній науці розглядаються дві основні теорії кредиту.

Натуралістична теорія трактує кредит як спосіб перерозподілу наявних

капіталів. Найвідомішими представниками цієї теорії були А. Сміт (1723—

1790), Д. Рікардо (1772—1823), К. Маркс (1818—1883). Ці видатні

економісти виводили сутність кредиту з особливостей процесу виробництва.

Об'єктом кредитування при цьому вважалися засоби виробництва і засоби

існування робітників. Капіталотворча теорія виходить з того, що кредит

створює капітал і є двигуном розширеного відтворення капіталу.

Основоположником цієї теорії вважається англійський економіст Дж. Ло

(1671—1729). Ідея його фінансової системи полягала в тому, щоб за

допомогою кредиту підтримувати постійне процвітання в економіці.

Розширюючи обсяги кредитування і випускаючи гроші, банки створюють

капітал і тим самим збільшують багатство і зайнятість. Обсяги кредитування

визначаються при цьому капіталотворчими можливостями банків.

1.2. Функції кредиту

Сутність кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях,

розкриття яких дозволяє встановити зв'язок даної категорії з системою

економічних відносин. Втрата кредитом своїх функцій фактично означатиме

зникнення самої цієї економічної категорії.

У розвинутому ринковому господарстві кредит виконує такі основні

функції: 1) перерозподільчу; 2) заміщення грошей в обігу; 3) стимулювальну;

4) контрольну. Ці функції кредиту тісно зв'язані між собою, визначаючи в

своїй сукупності певну економічну роль кредитних відносин.

Економічна роль кредиту полягає у перерозподілі вартості на засадах

платності, строковості, забезпечення і повернення. Особливістю кредитного

перерозподілу є його тимчасовий характер. Перерозподіл вартості

здійснюється тут у межах розриву часу між віддаванням товарів (грошей) у

позичку і зворотнім їх надходженням до кредитора. За рахунок тимчасово

вільних коштів одних господарських суб'єктів задовольняються тимчасові

потреби в коштах інших суб'єктів.

Функції кредиту розвиваються у зв'язку із розширенням масштабів

ринкової економіки і посиленням кредитної природи грошей.

Перерозподільча функція кредиту випливає із самої сутності і ролі

кредитних відносин. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється

залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. При реалізації

цієї функції кредиту перерозподіляються як грошові кошти, так і товарні

ресурси.

Швидкість та інтенсивність перерозподілу вартості за допомогою

кредиту багато в чому визначаються його доступністю і, насамперед, рівнем

позичкового відсотка. Високі відсоткові ставки за кредитами гальмують

перерозподільчі процеси. В цілому, масштаби розширення кредиту і

відповідно процесів кредитного перерозподілу обмежені загрозою посилення

інфляційних процесів.

Функція заміщення грошей кредитними інструментами пов'язана з

антиципаційною властивістю кредиту, тобто його здатністю випереджати

в часі процес нагромадження в товарній і грошовій формах. Кредитні ресурси

формуються до настання терміну їх фактичного використання у

відтворювальному процесі. По суті, кредит створює гроші для безготівкового

грошового обігу. Інструменти кредиту — переказні векселі, чеки, кредитні

картки тощо — починають заміняти реальні гроші в сфері обігу.

Кредит сприяє економії витрат обігу шляхом заміщення частини

грошового обороту кредитними засобами обігу. Змінюючи обсяги кредитних

операцій, банки (банківська система) можуть впливати на динаміку загальної

маси грошей в обігу. При цьому використовуються два можливих методи:

кредитна експансія (розширення кредиту) і кредитна рестрикція (звуження

кредиту).

Антиципаційну властивість кредиту не слід розглядати як автоматично

діючий інфляційний чинник. Якщо на основі кредитування досягається

реальний внесок у розвиток виробництва, ефективно здійснюються

інвестиції, раціонально використовуються створені виробничі потужності,

рівень інфляції не збільшується.

Важливе значення в умовах ринкової економіки має стимулювальна

функція кредиту. За своєю економічною сутністю процес кредитування не

може не стимулювати ефективне використання позики з боку позичальника.

Сам зміст кредитування, що виражається у формулі: "Купуй зараз (товар,

гроші), плати потім" спонукає до ефективного використання одержаної

позики, щоб на зароблені кошти не просто повернути кредит, але й одержати

прибуток.

Позичальники використовують кредит настільки повно, наскільки це їм

дійсно необхідно для реалізації власних економічних інтересів.

Кредитні відносини — це насамперед майнові відносини; за

використання і повернення кредиту позичальник відповідає майном і

цінностями, що є у нього. Безсумнівно, що майнові відносини створюють

достатньо потужні стимули до раціонального використання позичених

коштів.

З боку кредитора стимулювальним чинником є позичковий відсоток.

Кожний кредитор намагається постійно забезпечувати зростання своїх

кредитних ресурсів.

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі

кредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і

позичальника) за використанням і поверненням позики. В економічній

літературі контрольна функція кредиту часто розглядається лише як

контрольна діяльність кредитора (банку), що, на наш погляд, не зовсім

правильно.

Контроль є складовою загального механізму управління процесом

кредитування. Сьогодні будь-який господарський суб'єкт не може дозволити

собі нехтувати контролем за кредитом. Успішне управління кредитом

вимагає поєднання зусиль кредитного контролю із спрямованістю суб'єктів

господарювання на отримання прибутку від надання (одержання) позики.

Існує суттєва відмінність у виконанні контрольної функції кредиту з

боку кредитора і з боку позичальника. Кредитор має можливість здійснювати

контроль як за об'єктом кредиту (позиченою вартістю), так і за діяльністю

позичальника. Позичальник не має можливості контролювати діяльність

кредитора, він здійснює контроль лише за рухом позиченої вартості (тобто

контролює лише об'єкт кредитних відносин).

Завдяки реалізації своїх функцій, кредитні відносини активно впливають

на процеси відтворення і нагромадження капіталу як на макро-, так і на

мікроекономічному рівнях.

Проблема функцій кредиту є однією з найскладніших у теорії кредитних

відносин. Дискусії точаться, насамперед, з питань щодо кількості та змісту

функцій, що випливає з різних підходів до сутності кредиту.

Усі функції кредиту взаємопов'язані; їх взаємодія забезпечує якісну

стійкість кредитних відносин. Звичайно, при бажанні можна виділити й

більш широкий набір функцій кредиту: акумуляції тимчасово вільних

коштів; регулювання грошового обороту; економії витрат обігу;

опосередкування кругообороту капіталу тощо. Але саме чотири виділені

вище функції є головними; вони утворюють конститутивні ознаки кредиту.

1.3. Роль кредиту в розвитку національної економіки

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою

ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху

кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути

використані найефективніше. В командній економіці колишнього СРСР

через банки здійснювався розподіл виділених державою кредитів на основі

централізованого плану. В ринковій економіці кредитні відносини

реалізуються шляхом діяльності незалежних конкуруючих між собою

комерційних кредитних установ, саме існування яких (прибутковість і

ліквідність) прямо залежить від кредитоспроможності їхніх клієнтів.

Важливим стимулом для банків є конкурентна боротьба за залучення

кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є

самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід

зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і

готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано

розроблені Національним банком України (НБУ) інструкції.

Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх

підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на

розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах

забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і

розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення

додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об'єктів.

Обсяги кредитування народного господарства, з одного боку, не повинні

перевищувати певну критичну межу, за якою починається посилення

інфляційних процесів, а з другого боку, мають забезпечувати стимулювання

розвитку національного виробництва.

Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним

вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є:

величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних

Господарських суб'єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики

тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб

стимулювати кінцеві результати господарської діяльності товаровиробників.

В Україні в сучасних умовах актуальною є проблема реформування

системи кредитування суб'єктів господарської діяльності. Йдеться,

насамперед, про орієнтацію банківського сектора на першочергове

кредитування пріоритетних у народногосподарському плані виробництв. Для

виходу української економіки з кризи кредитні відносини мають бути

підпорядковані пожвавленню інвестиційної та інноваційної діяльності,

фінансовому забезпеченню структурних перетворень та економічному

зростанню.

Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не виконує ролі

прискорювача розвитку національної економіки. Недостатніми є власні

кошти банків, а отже, й обсяги кредитування народного господарства.

Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит

бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті,

відсутня практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового

характеру. Банки майже не залучають ресурсів на довгостроковій основі.

Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у

сучасних умовах пов'язано з проведенням ризикованої кредитної політики.

Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення

в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення

раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам

здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам — відновити свою

кредитоспроможність.

Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і

галузей національної економіки України. Він є важливим джерелом

капітальних вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у

реструктуризації економіки та інвестиційній діяльності. В Україні сьогодні

необхідним є розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній

сфері.

У теорії кредиту проблема впливу кредитних відносин на розвиток

економіки розглядається у взаємозв'язку з економічними межами


Економічні межі кредитування — це межі існування і поширення

кредиту, межі, в яких кредитні відносини мають об'єктивну природу і

зберігають свої сутнісні риси, що відрізняють їх від фінансових відносин.

При порушенні економічних меж кредитування процес перетворюється в

процес фінансування.

На макрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю

(кількісною, якісною і в часі) між платоспроможною потребою економіки в

позиках та наявністю кредитних ресурсів. Ця відповідність обумовлюється

рівнем ефективності функціонування кредитної системи країни.

На мікрорівні економічні межі кредиту визначаються відповідністю

(кількісною, якісною і в часі) між пасивними та активними операціями

комерційних банків. Від обсягу пасивних операцій залежить розмір

банківських ресурсів, а отже, й масштаби кредитування. З позицій

позичальника, вирішальне значення має рівень його кредитоспроможності —

здатність забезпечувати своєчасне й у повному обсязі повернення позики.

Порушення меж кредитування призводить до деформації кредитних

відносин, що виявляється або в надмірному кредитуванні (понад реальні

потреби), або в недокредитуванні (нестачі кредитних вкладень у народне

господарство). Відновлення економічних меж кредитування здійснюється у

ході реалізації реформи кредитно-банківської сфери.

Кредиту відводиться важлива роль у подальшому реформуванні

економіки України та відродженні національного виробництва. Кінцевим

підсумком кредитування має стати розвиток і підвищення ефективності

національної економіки.


1. У чому сутність і зміст кредитних відносин? Зробіть порівняльний аналіз

грошових, фінансових і кредитних відносин.

2. Дайте визначення кредиту як економічної категорії. Охарактеризуйте

суб'єктів і об'єкт кредитних відносин (кредиту).

3. Що таке кредитування? У чому полягають необхідність і можливість

кредитних відносин (кредиту)?

4. Сформулюйте сутність основних теорій кредиту.

5. Назвіть і охарактеризуйте функції кредиту.

6. Що собою представляє антиципаційна властивість кредиту?

7. Яка економічна роль кредиту в ринковій економіці?

8. Що таке економічні межі кредитування? Як визначаються межі

кредитування на макро- і мікрорівнях народного господарства?

9. Покажіть основні напрями реформування системи кредитування в

національній економіці України.

Частина перша

ФОРМИ КРЕДИТУ

Кредит здійснюється у конкретних формах, які виступають способами

Існування процесу кредитування. Форма кредиту відображає зовнішній

прояв та організацію кредитних відносин. У ринковій економіці мають місце

різні форми кредиту. У кожній із них є свої різновидності (види). Форми

кредиту відрізняються одна від одної суб'єктами та об'єктом позики,

джерелом сплати відсотка, конкретним змістом кредитної угоди тощо.

Форми кредиту постійно розвиваються, змінюється і їхнє місце в

структурі економічних відносин.

Питання про форми та види кредиту в економічній науці є дискусійним.

Відмінності у підходах економістів випливають в основному з різного

розуміння критеріїв, принципів і ознак виділення форм кредиту.

Ми виділимо і розглянемо такі форми кредиту: комерційний кредит;

банківський кредит; державний кредит; споживчий кредит; іпотечний

кредит; лізинговий кредит; міжнародний кредит.

Розділ 2

КОМЕРЦІЙНИЙ КРЕДИТ

Комерційний кредит — історично перша форма кредитних відносин.

Практика відстроченого платежу в обмін на негайно одержувані товари

існувала ще на ранніх стадіях розвитку товарного обміну. Комерційний

кредит (продаж товарів з відстрочкою платежу) виник й утвердився

внаслідок сталого незбігу потреб економічних суб'єктів з їхньою наявною у

даний момент платоспроможністю. Сукупність мікроекономічних відносин

між господарськими суб'єктами з приводу надання (одержання)

комерційного кредиту становить фундамент національної кредитної системи.

2.1. Економічна роль комерційного кредиту

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає

відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує

кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Комерційний

кредит надається продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді

відстрочки оплати за продані товари (виконані роботи, надані послуги).

Суб'єктами комерційного кредиту є:

- підприємство-постачальник (кредитор), яке надає відстрочку платежу

за свій товар;

— підприємство-покупець (позичальник), яке передає кредитору вексель

як боргове свідоцтво і зобов'язання платежу.

У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші

угоди про надання кредиту не укладаються.

Комерційний кредит може також оформлятися без використання

векселів. У цьому випадку надання і погашення кредиту здійснюється на

умовах, передбачених договором між кредитором і позичальником.

Об'єктом комерційного кредиту є реалізовані товари, виконані роботи,

надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу. Отже,

об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал. Надання позик у товарній

формі — специфічна риса комерційного кредиту.

Без комерційного кредиту неможливий розвиток сучасних

господарських зв'язків. У колишньому СРСР комерційний кредит існував

поруч із банківським кредитом до кредитної реформи 1930—1932 pp. Із

встановленням у радянській економіці директивного планування і жорсткої

централізації комерційний кредит був ліквідований. Розрахунки між

підприємствами почали здійснюватися тільки через банки у формі

безготівкових розрахунків. Перехід до ринкової економіки в Україні

спричинив нагальну необхідність розвитку комерційного кредиту як

невід'ємного атрибута ринкових децентралізованих відносин.

Комерційний кредит поширений у країнах з ринковою економікою. За

деякими даними, у цих країнах 2/3 кредитного обороту здійснюється у

вигляді комерційного кредиту — надання корпораціями кредиту одна одній з

оформленням кредитної операції векселем. У структурі управління багатьох

західних компаній (фірм) кредитний відділ є одним з основних, а робота

кредитного менеджера — однією з найпрестижніших і важливих. Для

підприємств (фірм) торговельні кредити (торговельні борги) є формою

інвестицій на ринку, від яких очікується доход. Очевидно, що прибуток при

цьому отримується тільки тоді, коли ринкову операцію продажу в кредит

завершує платіж.

Характерною особливістю комерційного кредиту є те, що він

здійснюється підприємствами за їхнім власним розсудом і не

підпорядковується банківській системі. При комерційному кредиті суб'єкти

кредитних відносин регулюють свої господарські зв'язки і можуть

створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника

сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. Вексель є

фінансовим інструментом комерційного кредиту.

Мета комерційного кредиту — прискорити реалізацію товарів в

умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупців.

Продаж (реалізація) продукції на ринку — один із найважливіших етапів

відтворювального процесу. Привабливість комерційного кредиту полягає в

тому, що продавець (виробник) отримує можливість продавати свій товар,

навіть за несприятливої кон'юнктурної ситуації на ринку. Надаючи кредит,

продавець (виробник) у межах укладеного договору та згідно з його умовами

здійснює торговельні поставки своєму покупцеві. Відсоток за комерційним

кредитом, як правило, нижчий, ніж за банківським кредитом. Один

товаровиробник надає іншому товаровиробникові комерційний кредит не

просто для отримання прибутку у вигляді відсотка, а насамперед для того,

щоб прискорити реалізацію власної виробленої продукції.

Комерційний кредит передбачає взаємозв'язок торговельної і кредитної

угод. Він поєднує акт реалізації товарів (послуг, робіт) з відстрочкою

платежу. Умови відстрочки платежу є важливою частиною торговельного

контракту.

Економічні межі комерційного кредиту обумовлені, насамперед,

фінансовим станом його суб'єктів: постачальник (кредитор) повинен мати

відповідні фінансові можливості для того, щоб продавати свій товар з

відстрочкою платежу, а платник (позичальник), отримавши товар, розраховує

через певний строк нагромадити відповідні кошти, щоб повністю

розплатитися з кредитором. Комерційний кредит обмежений строками і

сумами, його обсяги залежать від розмірів фінансових ресурсів учасників

торговельних угод.

Процес комерційного кредитування завершується при погашенні

підприємством-платником (постачальником) заборгованості за даною

позикою. Акт продажу вважається незавершеним доти, поки гроші не

надійдуть у повній сумі з відсотком продавцеві (кредитору).

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

— сплати боржником за векселем;

— передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій

юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

— переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Комерційні банки в своїй роботі використовують векселі в розрахунках,

а також проводять з векселями кредитні та комісійні операції.

Цивільним кодексом України врегульовано порядок надання позики

одним підприємством іншому. Йдеться про специфічну різновидність

комерційного кредиту, коли одна сторона (позикодавець) передає іншій

стороні (позичальникові) в оперативне управління або навіть у власність

гроші або речі. Позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві ту ж

суму чи рівну кількість речей того ж роду та якості. За користування такою

позикою плата може не встановлюватися, тобто відсотки не нараховуватися.

Необхідним й обов'язковим є лише її повернення. Таку позику можна

вважати фінансовою допомогою на умовах повернення без нарахування

відсотків, її не слід плутати з безповоротною фінансовою допомогою чи з

безкоштовно одержаними цінностями.

2.2. Механізм комерційного кредиту

Механізм проведення комерційного кредиту досить складний за своїм

змістом і структурою.

Традиційний механізм комерційного кредиту передбачає проведення

вексельного кредитування. Платник (позичальник) надає постачальнику

(кредитору) комерційний вексель, у номінальну вартість якого входить ціна

товару (роботи, послуги) та відсотки за наданий кредит. При цьому

постачальник надає платникові право погашати платежі частинами і

протягом певного часу (тобто в розстрочку).

На практиці, як вже зазначалося вище, може використовуватися й

механізм комерційного кредитування без оформлення позики векселем.

У деформованій економіці при попередній оплаті продукції виникає

такий специфічний вид комерційного кредиту, як кредит покупця. Його

механізм характеризується наданням комерційного кредиту покупцями

постачальникам шляхом авансованих платежів (купувальних авансів).

У розвинутих країнах з 40—50-х років XX ст. набув поширення новий

механізм комерційного кредитування, основою якого є надання кредиту

продавцями покупцям шляхом простих записів вартості проданих у кредит

товарів за відкритим рахунком.

Сучасний механізм комерційного кредиту характеризується

поєднанням міжфірмових розрахунків і кредитування за відкритим рахунком.

Такі розрахунково-кредитні відносини (так званий фірмовий кредит)

особливо активно використовуються у міжнародних економічних зв'язках.

На відміну від традиційного сучасний механізм комерційного кредиту

відображає принципово новий рівень коопераційних промислових відносин:

розширення прямих довгострокових господарських зв'язків, що охоплюють

все більшу кількість підприємств (фірм), які виступають поперемінне в ролі

продавців і покупців. Вексельна форма комерційного кредиту в цих умовах

втрачає свій економічний сенс. Виникає необхідність регулярного здійснення

взаєморозрахунків між підприємствами (фірмами) за взаємними

(зустрічними) товарними поставками шляхом поєднання кредитування і

розрахунків за відкритим рахунком.

Поширений у світовій економіці й внутрішньокорпораційний

комерційний кредит, який надається транснаціональними корпораціями

(ТНК) своїм філіалам у вигляді розстрочки платежу за товарні поставки.

Сучасні види комерційного кредиту більш прості щодо технології

здійснення. Вексельні ж операції є трудомісткими і складними за своїм

змістом. Сучасний механізм комерційного кредиту включає в себе систему

"Сконто", тобто торгові знижки з покупної ціни товарів. "Сконто"

використовується при оплаті вартості товарів протягом певного терміну після

виписки рахунків, що заздалегідь оговорюється в контрактах.

Виробники (продавці) постійно шукають нові механізми і технології

комерційного кредиту, аби забезпечити безперебійну реалізацію своїх

товарів (послуг, робіт). Конкретні умови комерційного кредитування

залежать від кон'юнктури певного товарного ринку. Так, на світовому ринку

з розширенням експорту машин і складного обладнання новим явищем стало

подовження термінів їх комерційного кредитування. Довгострокові кредити у

такому разі надаються продавцем покупцю на основі банківських гарантій.

До нетрадиційних механізмів комерційного кредиту в господарській

практиці відносять кредитування за контрактом типу "франчайзинг".

Франчайзинг — це фінансово-кредитна операція, пов'язана із забезпеченням

прибуткової діяльності малого бізнесу; це ліцензія великого та відомого

підприємства (фірми) дрібному підприємцю на продаж продукції чи надання

послуг під його маркою (товарним знаком).

Плата за ліцензію (франшизу) може бути прямою — у формі певної

грошової суми (роялті) або непрямою — у формі зобов'язання купувати ті

товари чи послуги, з яких власник ліцензії має комерційний інтерес. В

Україні успішно діють такі франчайзингові мережі, як "Кока-кола", "Кодак-

Експрес", "Дока-Піцца" та ін.

Одним із нових видів комерційного кредиту є форфейтинг, який

використовується для кредитування зовнішньоторговельних операцій.

Форфейтинг — це кредитування експортера шляхом купівлі векселів або

інших боргових зобов'язань; це специфічний метод трансформації

комерційного кредиту в банківський.

Продавцем при форфейтингу виступає експортер, який поставив товар і

прагне інкасувати розрахункові документи імпортера з метою одержання

грошей. Покупцем (форфейтером), як правило, є банк або окрема

спеціалізована фірма. Форфейтер бере на себе боргові зобов'язання імпортера

за мінусом відсотків на весь термін, на який вони виписані.

Удосконалення механізму комерційного кредиту спрямоване на

найповніше стимулювання продажу (реалізації) товарів (послуг, робіт).

2.3. Порядок проведення операцій з векселями в Україні

Законом України "Про підприємства в Україні" передбачено, що

підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати

послуги в кредит із сплатою покупцями (споживачами) відсотків за

користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство

застосовує векселі.

Законодавство України про обіг векселів складається із Женевської

конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні

векселі та прості векселі, Закону України "Про цінні папери і фондову біржу"

та Закону України "Про обіг векселів в Україні" (5.04.2001 p.). Постановою

Правління НБУ № 258 від 28.05.99 р. було затверджено "Положення про

операції банків з векселями".

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове

зобов'язання векселедавця (позичальника, боржника) сплатити після

настання строку визначену суму грошей власникові векселя

векселедержателю (кредитору). Прийняття до платежу переказного векселя

називається акцептом. Особа, яка приймає на себе платіж за векселем, —

акцептант. Платник через акцепт бере на себе зобов'язання оплатити

переказний вексель у строк. Акцепт має бути простим і нічим не

обумовленим.

Одержані векселі зберігаються підприємствами самостійно або

передаються на зберігання банку. Векселі, що знаходяться на підприємстві,

зберігаються в його касі нарівні з готівкою. На всі векселі, які зберігаються

на підприємстві, складаються описи, де вказується назва платника, сума і

строк погашення заборгованості за векселем. При погашенні заборгованості,

забезпеченої векселями, в опису робиться відповідна помітка і вказується

дата виписки банку або іншого належного документа. Якщо одержані

підприємством векселі здаються на збереження банкові, то в регістрах

аналітичного обліку робиться помітка про відповідний документ, одержаний

від банку. Витрати на сплату банкові винагороди за послуги зі зберігання

векселів відносяться на рахунок збитків від позареалізаційних операцій.

Заведено оцінювати векселі з позицій їхньої юридичної та економічної

надійності.

З юридичної точки зору важливе значення має правильність заповнення

усіх обов'язкових реквізитів, повнота оплати вексельного мита,

повноваження осіб, які підписали вексель, а також справжність цих підписів.

Векселедавці при видачі векселя мають сплатити на користь бюджету мито у

встановленому розмірі. Необхідно дуже уважно підходити до векселів,

виданих в інших державах, — з позицій строгої відповідності їх вексельним

законодавчим актам країни, де видано вексель.

З точки зору економічної надійності векселя важливе значення має

впевненість у його оплаті. Йдеться як про загальну кредитоспроможність

векселедавця, так і про економічне становище всіх індосантів, які зробили

написи на векселі. Щодо строків, то переваги мають короткострокові векселі,

які менше залежать від змін економічного становища клієнтів і загальної

господарської кон'юнктури.

Переказний вексель може бути виданий строком: за пред'явленням; у

такий-то час від пред'явлення; у такий-то час від складання; на визначений

день. Держатель переказного векселя повинен пред'явити вексель до платежу

або в день, коли він має бути оплачений, або в один із двох наступних

робочих днів. Той, хто заплатив у строк, вільний від зобов'язання, якщо

тільки з його боку не було обману або грубої необережності.

Якщо із настанням терміну платежу платіж не був здійснений,

векселедержатель може обернути свій позов проти індосантів, векселедавця

та інших зобов'язаних осіб. Усі ті, хто видали, акцептували, індосували

переказний вексель або поставили на ньому аваль, є солідарне зобов'язаними

перед векселедержателем. Векселедержатель має право на пред'явлення

позову усім цим особам, до кожної окремо і до всіх разом, необов'язково

додержуючись при цьому тієї послідовності, в якій вони зобов'язалися.

Позов, пред'явлений до одного із зобов'язаних, не перешкоджає пред'явленню

позову іншим.

Кожна зобов'язана особа, якій пред'явили або можуть пред'явити позов,

може вимагати вручення їй, проти оплати, переказного векселя з розпискою у

платежі. За простим векселем векселедавець зобов'язаний так само, як і

акцептант за переказним векселем.

Суми заборгованості за розрахунками із покупцями, замовниками та

іншими дебіторами за відвантажену продукцію (товари), виконані роботи та

надані послуги, які забезпечені одержаними векселями, та сума

заборгованості, на яку підприємством видано векселі в забезпечення

поставок (робіт, послуг) постачальників, підрядчиків та інших кредиторів,

показують у відповідних статтях активу і пасиву балансу підприємства.

Дебітор (лат. debitor — боржник) — це юридична або фізична особа, що має

заборгованість даному підприємству (організації, установі чи

громадянинові).

Комерційний кредит тісно пов'язаний з банківським кредитом.

Банківські операції з урахування (дисконту) векселів і видачі позичок до

запитання під забезпечення векселів називаються вексельними кредитами.

Кредит надається за заявою підприємства-векселедержателя, яка подається,

як правило, до банку, в якому йому відкритий основний поточний рахунок.

Врахування, або дисконт векселів полягає в тому, що банк, придбавши

вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явникові, а

платіж отримує тільки з настанням зазначеного у векселі строку. За

достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну

винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою. Різниця

між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримує

за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням, або дисконтом

(англ. discount — знижка).

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш

еластичним видом вексельного кредиту є позички, що видаються під

заставу векселів. Банки можуть відкривати клієнтам за їхньою заявою

спеціальні позичкові рахунки і відображати в них суму наданої позички під

забезпечення прийнятих векселів. Векселі приймаються (депонуються) при

цьому не на їхню повну вартість, а на 60—90 відсотків їхньої номінальної

суми, залежно від розміру, визначеного банком конкретному клієнтові,

зважаючи на його кредитоспроможність і надійність пред'явлених ним

векселів.

За спеціальним позичковим рахунком підприємство-позичальник

сплачує відсотки, як за користування звичайними позиками.

Банки можуть виконувати доручення векселедержателів і брати на себе

відповідальність за пред'явлення векселів у строк платникові та

одержання належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель

повертається боржникові. У разі неодержання платежу за вексель банк

зобов'язаний подати його до опротестування від імені довірителя, а також

повідомити його про виконання доручення.

Якщо при врахуванні векселів банк зазнає певного ризику, оплачуючи

вексель (за мінусом дисконту), то, здійснюючи інкасо векселя, він приймає

на себе лише доручення одержати належний за векселем платіж у визначений

термін і передати його власникові векселя. Роль банку зводиться лише до

точного виконання інструкцій клієнта-векселедержателя. За здійснення

інкасо банк отримує комісійну винагороду.

Проведення операцій з векселями має економічний сенс тільки за умови,

що вони видані на підставі здійснення реальних товарних і комерційних угод.

На практиці часто виникає проблема фіктивних векселів, походження яких не

пов'язано з реальним рухом грошово-товарних цінностей. Фіктивні векселі

— це дружні і бронзові (тобто "дуті") векселі. Дружній вексель надається

"по дружбі" одним підприємством іншому, що зазнає фінансових труднощів,

з метою отримання останнім грошової позики в комерційному банку шляхом

обліку або застави цього векселя. Бронзові ("дуті") векселі — це векселі,

видані від імені некредитоспроможних або навіть вигаданих осіб. Бронзові

векселі не мають майнового забезпечення; їх видача має за мету штучне

збільшення боргів особи у разі її неспроможності. Таким чином можуть

створюватися фіктивні кредитори, за рахунок яких частка майна, що по праву

належить справжнім кредиторам, може зберігатися у збанкрутілої особи.

2.4. Народногосподарська роль комерційного кредиту

Комерційний кредит відіграє важливу роль у розвитку економіки. Його

поширеність у народному господарстві України є в сучасних умовах вкрай

несприятливим чинником, який гальмує становлення цивілізованих ринкових

відносин і перехід до економічного зростання.

До переваг комерційного кредиту можна віднести: оперативність;

відносну простоту оформлення; активізацію процесів мобілізації вільних

товарних ресурсів та їх перерозподілу; розширення можливостей суб'єктів

кредитування в маневруванні обіговими коштами; позитивний вплив на

підтримання фінансової стійкості підприємств; зменшення обсягу грошових

коштів, необхідних для обслуговування товарного обігу; зменшення

грошового банківського кредиту тощо. В сучасних кризових умовах

особливо важлива позитивна роль комерційного кредиту у пом'якшенні

проблеми неплатежів у господарському обороті. В умовах нестачі обігових

коштів у господарських суб'єктів для проведення взаємних розрахунків саме

комерційний кредит може ефективно використовуватися для фінансового

забезпечення торговельних угод.

Розвиток комерційного кредиту має стати важливим чинником

відновлення фінансової стабільності вітчизняних товаровиробників. Для

будь-якого підприємства важливо мати власну кредитну політику на ринку,

яка б забезпечувала органічний взаємозв'язок комерційного кредитування і

маркетингової діяльності. Тим самим буде досягнуто позитивного впливу

механізму комерційного кредиту як на прибутковість, так і на фінансовий

стан вітчизняних підприємств у цілому.

Комерційний кредит з точки зору ліквідності є маневровою формою

фінансування процесу виробництва, адже він значно розширює фінансові

можливості підприємств (фірм), що кредитуються, щодо збільшення обсягів

господарської діяльності.

У торговельній діяльності використовується такий специфічний вид

комерційного векселя, як варант. Варант (англ. warrant — повноваження) —

це свідоцтво про прийняття товару на зберігання, який видається товарними

складами і дає його власникові право отримувати банківську позику під

заставу вказаного в ньому товару.

У процесі взаємного комерційного кредитування підприємств (фірм)

виникає дебіторська і кредиторська заборгованості. Дебіторська

заборгованість — це сума боргів, що належать підприємству (фірмі), від

юридичних або фізичних осіб (дебіторів) у результаті господарських

взаємовідносин з ними. Кошти, які знаходяться в дебіторській

заборгованості, не беруть участі в господарському обороті підприємства, що

негативно впливає на його фінансовий стан. Кредиторська заборгованість

— це кошти, які тимчасово залучені підприємством (організацією) і

підлягають сплаті відповідним юридичним або фізичним особам

(кредиторам); заборгованість даного підприємства іншим підприємствам.

Недоліками комерційного кредиту можна вважати: обмеженість умов,

обсягів і строків порівняно з банківським кредитом; надмірний ризик для

продавця (постачальника); насичення грошового обігу так званими квазі-

грошима (векселями), що ускладнює регулювання грошової маси з боку

Національного банку тощо.

Труднощі в реалізації комерційного кредиту, порушення його механізму

створюють складні проблеми для господарських суб'єктів, що беруть участь

у кредитному процесі. Недотримання термінів повернення кредиту, зміна

рівня цін на товари, банкрутства боржників спричиняють серйозні кризові

явища в економіці.

Вплив комерційного кредиту на розвиток економічних відносин

пов'язаний також з його тісним зв'язком із банківським кредитом.

Комерційний кредит, по суті, є альтернативою банківському кредиту. У разі

продажу товарів із розстрочкою платежу задовольняється частина потреб у

банківському кредиті.

Народногосподарська практика свідчить, що відсутність в економіці

повноцінного вексельного обігу призводить до негативних результатів:

збільшується попит господарських суб'єктів на кредит у банків і попит на

гроші в цілому. Вексель як кредитний засіб обігу безпосередньо пов'язаний з

потребами товарообороту в грошах. Очевидно, що використання

редисконтних (переврахованих) Національним банком векселів для покриття

емісії грошей може стати важливим антиінфляційним чинником. Важливо,

що цей чинник на відміну від жорсткого контролю за кількістю випуску

грошової маси не справляє негативного впливу на розвиток вітчизняного

товарного виробництва.

Кредитування комерційних банків під заставу прийнятих від них

векселів і шляхом редисконту (переврахування) векселів є одним із важливих

механізмів здійснення Національним банком первинної кредитної емісії, а

отже і методом регулювання грошової маси в обігу. З настанням строку

повернення кредиту, отриманого під заставу векселів, комерційний банк

повинен їх викупити у Національного банку, сплативши при цьому й плату за

період його використання. В світовій економічній історії відомий позитивний

приклад успішного макроекономічного використання такого виду кредиту в

Японії. Японія на початку 50-х років XX ст. перейшла на емісію під

комерційні векселі, припинивши масштабну емісію під казначейські боргові

зобов'язання; на цій основі японська національна валюта — єна стала більш

стабільною грошовою одиницею.

Через операції з векселями комерційний кредит трансформується в

банківський кредит, відбувається своєрідне перетворення однієї форми

кредиту в іншу. Використання комерційних векселів — традиційна і досить

вигідна банківська операція.

Зміна режиму проведення операцій з векселями в комерційних банках і

Національному банку є вагомим інструментом банківського впливу на хід

комерційного кредитування і кон'юнктуру товарних ринків.

Специфічні відносини, пов'язані з комерційним кредитуванням, можуть

виникати між податковими органами і підприємствами — платниками

податків. У податковій справі використовується податковий кредит як одна

з податкових пільг, що полягає у терміновій відстрочці сплати податку, який

належить внести підприємствам до бюджету в календарному році.

Податковий кредит дає господарським суб'єктам фінансову можливість

спрямовувати тимчасово звільнені кошти на розвиток виробництва. Для

одержання податкового кредиту підприємство має укласти договір з

податковим органом, у якому воно зареєстроване, за формою, встановленою

для укладання кредитних договорів із комерційними банками.

Кабінет Міністрів України 1 жовтня 1997 р. затвердив Порядок випуску,

обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану

вартість при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України.

Цим положенням в господарську практику вводиться податковий вексель.

Податковий вексель - це простий вексель, що видається платником ПДВ на

суму податкового зобов'язання при ввезенні (пересиланні) товарів на митну

територію України.

Досить поширеною на регіональному рівні є практика впровадження

вексельного обігу в місцевий господарський оборот (Крим, Луганська,

Рівненська, Запорізька, Донецька, Сумська області). Так, у Рівненській

області під контролем обласного фінансового управління діяли іменні

строкові векселі Рівненської АЕС. Ці векселі випускалися в обіг на суму

боргу АЕС до бюджету; в межах області вони були засобом платежу між

підприємствами різних форм власності і можуть робити кілька оборотів.

Після здійснення господарського обороту векселі поверталися на АЕС, а

податкова адміністрація зменшувала на відповідну суму недоїмку в бюджет.

На жаль, народногосподарська практика показала, що однією з найбільш

розповсюджених фінансових схем ухилення від сплати податків

підприємствами та організаціями в економіці України стала переуступка

вимог боргу та застосування векселів. Підприємства, які застосовують схеми

вексельних розрахунків, є, як правило, найбільшими боржниками перед

бюджетом.


1. У чому сутність, мета та економічна природа комерційного кредиту?

2. Назвіть та охарактеризуйте народногосподарську роль суб'єктів і

об'єкта комерційного кредиту.

3. Проаналізуйте економічні межі комерційного кредиту.

4. Розкрийте зміст механізму проведення комерційного кредиту. Зробіть

порівняльний аналіз традиційного і сучасного механізмів комерційного

кредиту.

5. Дайте визначення поняттям: сконто, франчайзинг, форфейтинг, варант.

6. Що таке вексель? Як оцінити юридичну та економічну надійність

векселя?

7. Покажіть порядок проведення господарськими суб'єктами операцій з

векселями.

8. Що таке вексельний кредит? У чому особливості інкасо векселів?

9. Як здійснюються банківські операції з врахування (дисконту) векселів?

10. Які особливості надання банківських позик під заставу векселів?

11. Які причини застосування в господарському обороті фіктивних (дружніх

і бронзових) векселів?

12. У чому полягає економічна роль комерційного кредиту? Покажіть його

переваги і недоліки.

13. Що таке дебіторська і кредиторська заборгованості?

14. Охарактеризуйте особливості податкового кредиту.

Розділ З

БАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит.

Кредитування господарських суб'єктів і громадян є однією з найважливіших

функцій банків як спеціалізованих кредитних установ. Банківський кредит —

необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не

можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно

навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно й ефективно

використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної

економіки України.

3.1. Сутність і особливості банківського кредиту

Банківський кредит — це форма кредиту, за якою грошові кошти

надаються в позику банками. Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є

головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі

покупця і продавця наявних у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики

надаються банками суб'єктам господарювання всіх форм власності у

тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.

Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський

капітал.

Банківський капітал значно меншою мірою обмежений щодо напряму,

строків і величини кредитних угод порівняно з комерційним кредитом.

Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником —

юридичні та фізичні особи. При переході до ринкової економіки принципово

змінюється об'єктно-суб'єктний механізм організації банківського

кредитування. Відбувся перехід від пооб'єктного до прямого кредитування

господарських суб'єктів. Головне значення в механізмі банківського кредиту

має вже не вибір об'єкта, а оцінка суб'єкта кредитної угоди.

У колишньому СРСР центральний державний банк на основі кредитного

плану досить жорстко контролював кредитні межі, тобто величину

кредитних коштів. Встановлювалася планова сума кредиту (передбачена

кредитним планом) для певних підприємств (організацій) і для конкретних

об'єктів кредитування. Центральний банк доводив ліміти кредитування своїм

конторам і відділам, перевищення встановлених лімітів вважалося

порушенням планової дисципліни. У розвинутих країнах світу кількісне

обмеження банківського кредиту з боку уряду застосовується лише в

окремих випадках як один із дефляційних заходів.

У нормально функціонуючій економіці має місце досить жорстка

міжбанківська конкуренція за кредитне обслуговування клієнтів.

Позичальник самостійно вільно вибирає той банк, в якому б він хотів

отримати позику. Господарський суб'єкт має право одночасно брати позики в

різних банках.

У централізованій плановій економіці колишнього Радянського Союзу

мала місце значна диференціація системи кредитування залежно від галузевої

ознаки позичальників. Система кредитування промислових підприємств

суттєво відрізнялася від кредитування колгоспів і радгоспів. У сучасних

ринкових умовах комерційні банки реалізують у своїй кредитній діяльності

єдині уніфіковані підходи до своїх клієнтів — господарських суб'єктів

незалежно від їх галузевої належності, форми власності і відомчого

підпорядкування.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є

власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках,

залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб,

міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних

ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня

обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних

банків, що встановлюються НБУ.

Ліцензуванню НБУ підлягають такі активні операції комерційних банків:

надання кредитів банкам; надання кредитів юридичним особам; надання

кредитів фізичним особам; придбання права вимоги щодо поставки товарів і

надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих

вимог (факторинг); вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних

осіб.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування

позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з

дотриманням встановлених НБУ нормативів і вимог щодо формування

обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Банківський кредит носить комерційний характер. Мета діяльності банку

в процесі кредитування — отримання максимального прибутку.

Спрямованістю на прибутки визначається головна лінія економічної

поведінки комерційних банків як при купівлі кредитних ресурсів, так і при їх

продажу клієнтам.

Кожний комерційний банк ставить за мету — забезпечити високу якість

власного кредитного портфеля. Кредитний портфель — це сукупність

кредитів, наданих банком на певну дату; він характеризує величину капіталу,

вкладеного банком у кредитні операції. Кредитний портфель включає

агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених,

пролонгованих і сумнівних щодо повернення.

У звіті про кредитний портфель комерційного банку, який щомісячно

подається у регіональні управління НБУ, зазначаються такі параметри

кредитного портфеля: міжбанківський ринок — кредити та фінансовий

лізинг, надані банкам; кредити та фінансовий лізинг, отримані від банків;

небанківський ринок — кредити, надані органом загального державного

управління; кредити, надані за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів;

кредити, надані за овердрафтом; кредити, надані за операціями РЕПО;

кредити, надані за врахованими векселями; кредити, надані за

факторинговими операціями; кредити, надані за внутрішніми торговими

операціями; кредити, надані за експортно-імпортними операціями; інші

кредити, надані в поточну діяльність; кредити, надані в інвестиційну

діяльність; наданий фінансовий лізинг; кредити, надані фізичним особам.

Банківський кредит надається при укладенні кредитного договору. Всі

питання, що виникають з приводу кредитування, вирішуються на договірній

основі безпосередньо між банком і позичальником. Згідно з договором

кожний із суб'єктів кредитних відносин бере на себе певні зобов'язання.

Кредитний договір укладається банком для кожного позичальника

індивідуально.

Позики господарським суб'єктам надають комерційні банки. НБУ як

банк останньої інстанції надає кредити комерційним банкам через кредитні

тендери, ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх

договорів.

Комерційні банки надають кредити як у національній, так і в іноземній

валюті.

При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із

необхідності забезпечити поєднання інтересів банку, його акціонерів і

вкладників та господарських суб'єктів із врахуванням загальнодержавних

інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та

використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня

відсоткових ставок і комісійних винагород. Вони відповідають за своїми

зобов'язаннями перед клієнтами всім належним їм майном і коштами.

З метою активізації участі комерційних банків у процесах структурної

перебудови вітчизняної економіки важливе значення має запровадження

механізму передачі в управління банкам на тривалий період контрольних

пакетів акцій підприємств, яким вони надають довгострокові кредити.

Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від

запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням

банку, Кредитним комітетом, Комісією тощо) більшістю голосів і

оформляється протоколом.

У разі надання позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10

відсотків власного капіталу ("великі кредити"), комерційний банк повідомляє

про кожний такий випадок Національному банку. Жоден із виданих великих

кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків.

Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного

розміру власних коштів комерційного банку (див. Положення НБУ "Про

кредитування").

Значну загрозу стабільності фінансового стану комерційних банків несе

занадто ризикована кредитна політика з метою отримання надмірно високих

прибутків.

3.2. Принципи банківського кредитування

Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні —

принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це

основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного

процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять

перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і

функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і

всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування.

Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила

випливають з принципів і відображають лише окремі положення і моменти

того чи іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній

практичній діяльності банку.

У науковому плані єдино правильним є системний підхід до дослідження

принципів кредитування. В системному підході реалізується і

конкретизується наукове розуміння принципів кредитування як

взаємозв'язаної цілісної сукупності певних положень (понять).

Можна виділити три основні рівні системи принципів банківського

кредитування:

1) загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим

відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

2) особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій

специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості,

платності, цільової спрямованості);

3) часткові, одиничні принципи кредитування, або правила

кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-

різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також

правила кредитування взаємозв'язані, певним чином вони взаємопереходять

одне в одне.

У запропонованій вище системі принципів банківського кредитування на

першому місці стоїть загальноекономічний принцип відповідності змісту

банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки.

Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва

комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредитної угоди,

прагнення забезпечити максимально можливу вигоду (прибуток) від позики,

самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо.

Принцип раціональності та ефективності банківського кредитування

характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів

банку, так і з позицій позичальників — господарських суб'єктів. Кредитний

механізм не може не ґрунтуватися на здоровому практицизмі, спрямованості

на збільшення доходів. Принцип раціональності кредитування здійснюється

на основі оцінки кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме

впевненість банку у здатності й готовності боржника повернути позичку в

обумовлений договором строк.

Принцип комплексності банківського кредитування передбачає

побудову кредитного механізму на основі врахування всього комплексу

чинників, що впливають на реалізацію кредитної операції. Безумовно, що

насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови.

Принцип розвитку банківського кредитування відображає постійний

рух і динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин

призводить і до зміни кредитних відносин, підходів до їх практичної

організації. Принцип розвитку вимагає від комерційних банків

використовувати гнучкі методи кредитування, оперативно змінювати

порядок практичної роботи з позиками, методи контролю за використанням

та поверненням кредиту, засоби регулювання заборгованості тощо.

Центральне місце в системі принципів банківського кредитування

посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну

сутність банківського кредиту.

Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений

позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку

повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип

вважається вихідним у системі банківського кредитування. Він випливає із

суті кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається

економічний зміст кредиту.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для

захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через

неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу —

зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути

повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих

на себе зобов'язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення —

заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво та ін. Банківський

кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток

окремим позичальникам, які мають давні ділові зв'язки з банком та високу

платоспроможність.

Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена

позичальником банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит

обов'язково має бути повернений у певний заздалегідь обумовлений час. У

разі порушення принципу строковості банк пред'являє до позичальника

фінансові вимоги. Строк кредиту — це період користування позичкою. Він

розраховується з моменту одержання позики (зарахування на рахунок

позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка

позичальника) до її кінцевого погашення.

Принцип платності означає, що кредит має бути повернений

позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит

як комерційна операція обов'язково має приносити кредиторові певний доход

у формі відсотків. Відсоток — плата позичальника у кредитних відносинах.

Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й

сплати відсотка за її використання.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення

позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором.

Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер

кредитування означає спрямованість позички на певний господарський

об'єкт. Закономірність переходу до кредитування господарського суб'єкта,

про що йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов'язково повинен

розрізняти об'єкти кредитування, насамперед ті з них, які пов'язані або з

капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю.

Щодо правил кредитування, то їх чітке формулювання має вирішальне

значення в кредитному менеджменті. В процесі управління кредитними

операціями важливо володіти ефективними алгоритмами (сукупністю

правил) розв'язання тих чи інших типових проблем.

У конкретних умовах роботи комерційного банку, з врахуванням

особливостей фінансово-господарської діяльності його клієнтів

(позичальників), набір і зміст правил банківського кредитування змінюються.

Ці правила в основному і головному визначають стандартні вимоги та

орієнтири для кредитних працівників банку. Йдеться про чітке

структурування, систематизацію, програмування, алгоритмізацію,

стандартизацію способів і прийомів проведення кредитних операцій.

Отже, у принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені

практикою банківські орієнтири, закономірні зв'язки та закономірності

організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють

економічну зацікавленість суб'єктів кредитних відносин у найкращих

результатах своєї діяльності.

Принципи банківського кредиту не є раз і назавжди незмінними.

Розвиток економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як

появу нових принципів, що відповідають новим умовам, так і зміну сутності

традиційних принципів кредитування.

3.3. Види банківського кредиту

Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними

ознаками. Лише комплексний підхід до виділення видів банківського кредиту

дозволяє найповніше охарактеризувати кредитні операції комерційних

банків.

За строками користування банківські кредити поділяють на:

— короткострокові (до 1 року);

— середньострокові (до 3 років);

— довгострокові (понад 3 роки).

Кожному з цих видів банківського кредиту притаманні конкретні ознаки,

організаційні способи надання позик та їх погашення.

Короткострокові кредити надаються банками позичальникам на цілі

поточної господарської діяльності у разі виникнення у них тимчасових

фінансових труднощів у зв'язку із витратами, які не забезпечені

надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити надаються на оплату обладнання, на поточні

витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити

надаються банками позичальникам для формування основних фондів.

Об'єктами кредитування при цьому є капітальні витрати на реконструкцію,

модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове

будівництво, приватизацію та інше.

У західній банківській практиці виділяють позики до запитання

(онкольний кредит), що повертаються позичальниками на першу вимогу

банку (з попередженням). Ставки відсотка за онкольним кредитом нижчі, ніж

за строковими позичками. Онкольний кредит розглядається як різновид

короткострокового кредиту.

За забезпеченням виділяють такі види банківського кредиту:

— забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними

паперами); вартість застави звичайно перевищує суму кредиту;

— гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

— з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової

організації);

— незабезпечені (бланкові кредити).

Банківський кредит під заставу цінних паперів називається ломбардним

кредитом.

За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стандартні

кредити та кредити з підвищеним ризиком.

В умовах наявності кризової ситуації в національній економіці України

закономірно підвищується ризик кредитних операцій комерційних банків.

Кредити з підвищеним ризиком посідають у таких умовах провідне місце в

кредитному портфелі банків.

У ринковій економіці в умовах економічної невизначеності будь-якій

позиції властивий певний ризик несплати відсотків чи неповернення

внаслідок непередбачених обставин. У стратегічному плані для комерційних

банків важливо нарощувати обсяги кредитних операцій, в тому числі й за

рахунок тих позик, яким притаманний підвищений ризик. Адже саме для

таких кредитів характерна більша доходність у порівнянні з

малоризикованими.

Відповідно до Положення НБУ "Про порядок формування і

використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками

комерційних банків" банківські позики поділяють на п'ять груп: стандартні,

під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні.

Стандартні позики характеризуються мінімальним ступенем ризику

(2%), що відповідає умовам стабільного фінансового стану позичальника.

Для позик під контролем ступінь ризику дорівнює 5%. Робота з цими

позиками не створює проблем для фінансової діяльності комерційних банків.

Субстандартні позики — це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику

— 20%). Фінансовий стан позичальника на момент оцінки при такому виді

банківського кредиту викликає серйозні побоювання.

Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для

сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50%. До цих позик відносять

пролонговані і прострочені кредити. Пролонгація означає продовження

терміну погашення позики після настання договірних строків погашення

через фінансову неспроможність позичальника. Простроченими є позики, не

повернені банкові у встановлений строк. У разі прострочення терміну

повернення позики банк може відповідно до чинного законодавства

використати своє заставне право, тобто спрямувати виручку від реалізації

заставного майна безпосередньо на погашення позички.

Безнадійними (до погашення) є позики, які не можуть бути повернені і

збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику —

100%). Безнадійні позики списуються у встановленому порядку. В

банківській практиці сумнівні, незабезпечені та безнадійні позики відносять

до категорії проблемних кредитів.

За методами надання виділяють такі види банківських кредитів:

— у разовому порядку;

— відповідно до відкритої кредитної лінії;

— гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою).

У сучасних умовах комерційні банки пропонують клієнтам різноманітні

схеми кредитування (надання позик).

У світовій банківській практиці найпоширенішими схемами надання

позик є кредитна лінія, револьверний (автоматично поновлюваний) кредит,

контокорентний рахунок, овердрафт.

Кредитка лінія — це оформлена договором згода банку надавати

позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь

визначеної максимальної величини — ліміту кредитування. Кредитна лінія

— це перспективний вид банківської позики. Протягом дії кредитної лінії

клієнт може у будь-який момент отримати позику без оформлення кредитних

документів. Позики надаються в межах попередньо встановленого ліміту

кредитування. Розмір заборгованості може коливатися залежно від зміни

реальних потреб клієнта, але сукупний залишок за кредитною лінією не

повинен перевищувати встановленого ліміту.

Револьверний кредит — це позика, що надається банком клієнту в

межах встановленого ліміту заборгованості, який використовується повністю

або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту.

Револьверний кредит це багаторазово поновлюваний кредит. Постійне

відновлення позики в умовах тривалих відносин банку і клієнта —

характерна особливість револьверного кредиту. Протягом періоду дії

револьверного кредиту клієнт неодноразово позичає і повертає борг.

Револьверний кредит часто-густо надається на умовах бланкової позики.

До категорії револьверних кредитів, як правило, включаються позики,

що надаються фізичним особам за кредитними картками.

Класичним методом надання позик в умовах ринкової економіки

вважається контокорентний кредит. Цей вид банківського кредиту

надається клієнтам, що мають у даному банку поточний рахунок.

Контокорентний кредит органічно поєднує кредитне і розрахунково-касове

обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного

контокорентного рахунка. Банк бере на себе всі операції клієнта за

поточними вимогами та зобов'язаннями.

Обсяг і строки контокорентного кредиту визначаються господарськими

потребами клієнта, але в межах встановленого в кредитному договорі ліміту.

Ліміт кредитування для кожного позичальника встановлюється

індивідуально залежно від його фінансового стану і репутації. У межах

ліміту кредитування позичальник отримує широкі можливості для

маневрування обіговими коштами. Клієнт на основі контокорентного

кредиту може оперативно без узгодження з банком поповнювати свій

поточний рахунок відповідною сумою грошей.

Овердрафт (англ. overdraft — перевищення кредиту) є специфічним

різновидом контокорентного кредиту; це сума, в межах якої банк кредитує

власника поточного рахунку. При овердрафт! банк у межах узгодженого

ліміту проводить платежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів

на його поточному рахунку. В результаті на рахунку позичальника виникає

дебетове сальдо, яке й виражає суму його заборгованості перед банком. Із

від'ємного залишку на рахунку банк стягує відсоток, як за звичайний кредит.

Правом на отримання овердрафтного кредиту користуються особливо

надійні клієнти банку. Овердрафт, як правило, використовується в сучасній

західній банківській практиці для кредитування приватних осіб на поточні

потреби.

У вітчизняних банках майже абсолютно переважають одноразові

кредити, які надаються з простих позичкових рахунків для обслуговування

конкретних комерційних операцій.

За методами погашення банківські кредити поділяються на такі, що

погашаються:

— водночас;

— у розстрочку;

— достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

— з регресією платежів;

— після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

Ту банківську позику, яка погашається водночас, часто називають

прямою; вся основна заборгованість за цією позикою має бути погашена на

одну кінцеву дату. Відсотки ж можуть сплачуватися через певні проміжки

часу або по закінченні строку позики. Позички в розстрочку передбачають

періодичне погашення основної суми заборгованості, як правило, рівними

частинами. У цьому випадку погашення позики не є таким обтяжливим для

позичальника, як при погашенні водночас.

За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на:

— двосторонній (комерційний банк — позичальник);

— консорціумний;

— "дзеркальний";

— багатосторонній (паралельний).

Банківський консорціум — тимчасове добровільне об'єднання

комерційних банків для розв'язання конкретних господарських завдань.

Банки — учасники консорціуму зберігають свою господарську самостійність

і можуть брати участь у діяльності інших об'єднань.

Банківський консорціум надає кредит позичальникові в такі способи:

шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з

подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності; шляхом

гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків

— кредитування здійснюється при цьому залежно від потреби у кредиті;

шляхом зміни гарантованих банками-учасника-ми квот кредитних ресурсів за

рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції (див.

Положення НБУ "Про порядок здійснення консорціумного кредитування" від

21 лютого 1996 p.).

Банківські консорціуми створюються з метою акумуляції кредитних

ресурсів як в національній, так і в іноземній валюті, для здійснення

кредитування господарських програм із значними обсягами фінансування,

зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника

максимального розміру ризику на одного позичальника. Консорціумний

кредит може надаватися банками різних країн для кредитування

зовнішньоекономічної діяльності.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит. При

паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які

самостійно ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори

узгоджують між собою умови кредитування, щоб у підсумку укласти

кредитний договір із загальними для всіх учасників умовами. Кожний банк

самостійно надає позичальникові визначену частку кредиту, дотримуючись

загальних, узгоджених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування.

На основі багатосторонніх банківських кредитів з'являється можливість

здійснювати великі довгострокові кредитні проекти для задоволення,

насамперед, потреб інвестиційної сфери.

При класифікації банківських кредитів використовуються й інші критерії

виділення тих чи інших видів позик. Це джерела залучення (внутрішні

позики, в межах своєї країни; зовнішні, тобто міжнародні позики);

економічне призначення (зв'язані позички і незв'язані позички, в яких не

зазначається об'єкт кредитування); вид відсоткової ставки (позички з

фіксованою ставкою; позички з плаваючою ставкою; позички із змішаною

ставкою) тощо.

3.4. Міжбанківський кредит

Кредитна діяльність комерційних банків невіддільна від операцій на

ринку міжбанківських кредитів. Одержання кредитів в інших банках дає

можливість поповнювати банківські кредитні ресурси. При надлишку

ресурсів банк розміщує їх на міжбанківському ринку, при нестачі ресурсів

банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських кредитів є важливою

складовою ринку кредитних ресурсів.

Надання й отримання кредитів комерційними банками на

міжбанківському ринку регламентується Законом України "Про банки і

банківську діяльність", Цивільним кодексом України, нормативними актами

НБУ, статутами комерційних банків і кредитними договорами. Кредитні

відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах

шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та

зобов'язання сторін, з належним оформленням справ за міжбанківськими

кредитами. Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися

відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку

комерційних банків України.

На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського

кредиту:

— овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповідному

рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на

кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;

— кредити овернайт (overnight), які надані (отримані) іншим банкам:

вони надаються іншим банкам на строк не більше одного операційного дня.

Цей вид міжбанківського кредиту використовується для завершення

розрахунків поточного дня;

— кошти, які надані (отримані) іншим банкам за операціями РЕПО. Ці

операції пов'язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з

умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з

умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції РЕПО

збігається із строком погашення цінних паперів.

Комерційні банки як економічно незалежні кредитні інститути

самостійно встановлюють рівень відсоткової ставки за міжбанківськими

кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та

рівня облікової ставки.

НБУ обмежує розмір надання та отримання кредитів на міжбанківському

ринку. Так, загальний розмір отримання комерційними банками

міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів

банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами

(філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами,

крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. НБУ,

враховуючи фінансовий стан окремих комерційних банків, має право

встановлювати інші обмеження щодо залучення та надання міжбанківських

кредитів. Такі обмеження необхідні, щоб не допустити надмірного

кредитного "самообслуговування" банками один одного поза реальним

підключенням до кредитних відносин господарських суб'єктів

(товаровиробників). Крім того, ставиться й завдання обмеження

можливостей для одержання спекулятивного прибутку на ринку

міжбанківських кредитів.

В Україні ринок кредитних ресурсів фактично розділився на дві частини:

внутрібанківський та міжбанківський. У цій ситуації великі банки із значною

кількістю філій стали створювати власні внутрібанківські ринки з метою

оптимального використання своїх наявних кредитних ресурсів.

З метою отримання міжбанківського кредиту банк-пози-чальник подає

банку-кредитору, як правило, такі документи: заяву; установчий договір;

копію статуту, завірену нотаріально; копію ліцензії на проведення

банківських операцій, завірену нотаріально; картку із зразками підписів і

відбитком гербової печатки, також завірену нотаріально; баланс на поточну

звітну дату; розрахунок економічних нормативів на поточну звітну дату;

показники діяльності комерційного банку; форму забезпечення і строкове

зобов'язання. Основним джерелом інформації для визначення

кредитоспроможності позичальника стосовно міжбанківських кредитів є

баланс банку.

Договір міжбанківського кредиту має включати такі основні положення:

1) предмет договору — надання кредиту в певній сумі з певним строком

погашення; 2) права і зобов'язання банку-кредитора і банку-позичальника; 3)

відповідальність сторін; 4) порядок вирішення спорів; 5) умови зміни

договору; 6) особливі умови; 7) строк дії договору.

На ринку міжбанківських кредитів можуть використовуватися також

банківські векселі і депозитні сертифікати. Депозитний сертифікат — це

письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, що засвідчує

право вкладника на одержання депозиту.

Прийняття банком оптимального рішення щодо продажу та купівлі

ресурсів на міжбанківському ринку можливе лише за умов точного володіння

ситуацією на ринку кредитних ресурсів і наукового прогнозування динаміки

її зміни.

3.5. Кредитні відносини між НБУ та комерційними банками

Постановою Правління НБУ № 484 від 15.12.2000 р. затверджено

Положення про механізми рефінансування комерційних банків України.

Комерційні банки можуть отримувати від НБУ як банку останньої

інстанції кредити через кредитні аукціони (тендери), ломбардні операції,

переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів. Ці кредити

поділяються на коротко- і довгострокові. До ломбардних, як відомо,

відносяться кредити, отримані від НБУ під забезпечення державних цінних

паперів, які відповідають вимогам НБУ.

НБУ надає комерційним банкам короткострокові кредити в межах

коштів на здійснення первинної кредитної емісії (випуску в обіг платіжних

засобів). Такі кредити НБУ надає як безпосередньо, так і через свої

регіональні управління комерційним банкам, які дотримуються економічних

нормативів, встановлених НБУ для їх діяльності, та попереднього аналізу

кредитоспроможності банків, тобто визначення гарантій повернення кредиту.

Використовується також такий різновид короткострокових кредитів як

овердрафт за кореспондентським рахунком комерційних банків у НБУ (за

умови існування відповідної угоди).

У першій половині 2001 р. структура платіжних засобів, що були

випущені в обіг НБУ для рефінансування комерційних банків, мала такий

вигляд: усього випущено в обіг платіжних засобів — 100%, у тому числі

через кредити "овернайт" — 88,4%, кредити, продані на тендері — 0,8%,

операції РЕПО — 10,8% (у 1997 р. структура платіжних засобів для

рефінансування комерційних банків була інша: кредитні аукціони — 38,4%,

ломбардне кредитування — 37,1%, операції РЕПО — 16,4%, інші механізми

— 8,1%). Рефінансування означає отримання комерційними банками від НБУ

позик з метою надання кредитів своїм клієнтам. Головна мета

рефінансування — забезпечити належну ліквідність діяльності комерційних

банків. Середня відсоткова ставка за кредитами НБУ, наданими комерційним

банкам у першій половиш 2001 p., становила 23,75% річних, у тому числі за

кредитами "овернайт" — 23,98%, кредитами, проданими на тендері — 21,0%,

операціями РЕПО — 22,0%.

Національний банк може надавати стабілізаційний кредит банку, який

переведений у режим фінансового оздоровлення або який взяв на себе борг

банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його

клопотання та висновків відповідного територіального управління

Національного банку. Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише

за умови його забезпечення заставою високоліквідними активами банку-

позичальника (державними цінними паперами, іншими цінностями після

здійснення експертної оцінки їх вартості, які перебувають у власності

комерційного банку і не обтяжені іншими зобов'язаннями) або гарантією чи

порукою іншого фінансове стабільного банку або фінансової установи.

Здійснення банком операцій із надання кредитів за рахунок коштів

стабілізаційного кредиту не дозволяється.

Правила проведення кредитних тендерів затверджуються Правлінням

НБУ. Тендер Національного банку — це форма задоволення попиту на

грошові кошти при рефінансуванні, яка передбачає надання Національним

банком кредитів банкам, що потребують підтримання ліквідності шляхом

відбору за критеріями, які встановлюються Національним банком. Ціна

тендера — ціна надання кредитів НБУ, сформована в процесі тендера, є

пропозицією учасника тендера процентної ставки за кредит, з якою

погодився організатор тендера. Банк може подати тільки одну заявку на

участь у тендері. Під забезпечення кредиту банк може запропонувати тільки

однорідну заставу (або державні цінні папери, або векселі). Не дозволяється

пропозиція різних видів забезпечення в одній заявці.

Відповідальність за повернення кредитів та відсоткових виплат за ними

в зазначений строк покладається на банки-покупців, що обумовлюється в

кредитному договорі, а контроль за своєчасне їх повернення — на

регіональні управління НБУ. Придбані на тендері кредити не повинні

приводити до порушення встановлених для діяльності комерційних банків

економічних нормативів і не підлягають пролонгації.

В Україні робилися спроби використати механізм рефінансування

комерційних банків з боку НБУ для стимулювання вітчизняного народного

господарства. Так, у 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони з

продажу кредитних ресурсів комерційним банкам для державної кредитної

підтримки тих вітчизняних підприємств, що здійснювали структурну

перебудову та санацію виробництва, нарощували обсяги випуску та

реалізації продукції, здійснювали закупівлю товарів українських виробників

для подальшої реалізації споживачам. На жаль, ці заходи з кредитної

підтримки вітчизняних товаровиробників не дали необхідного ефекту.

При наданні ломбардного кредиту комерційний банк передає на

тимчасове користування в НБУ цінні папери. Сума кредиту залежить від

двох основних чинників: вартості державних цінних паперів і термінів їх

погашення.

Ломбардний кредит є важливим інструментом рефінансування

комерційних банків. Це — позика, забезпечена державними цінними

паперами (в даному випадку). Ломбардні кредити можуть отримувати

комерційні банки, діяльність яких відповідає встановленим НБУ вимогам

(одержали ліцензію на здійснення банківської діяльності; дотримуються

встановлених НБУ економічних нормативів, нормативів обов'язкових

резервів, правил ведення бухгалтерського обліку та не мають простроченої

заборгованості за кредитами НБУ).

Ломбардні кредити за дорученням НБУ можуть надавати регіональні

управління Національного банку України, в яких відкрито кореспондентські

рахунки комерційних банків. Термін погашення державних цінних паперів не

повинен припадати на термін користування ломбардним кредитом.

Рефінансування комерційного банку у вигляді ломбардного кредиту

здійснюється на підставі кредитного договору, який укладається між даним

банком та регіональним управлінням Національного банку України за

дорученням НБУ на основі заяви позичальника.

Після настання строку погашення ломбардного кредиту регіональне

управління НБУ стягує суму наданої позики з кореспондентського рахунка

комерційного банку в порядку, встановленому кредитним договором. У разі

відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку

комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом та

відсотки за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації НБУ цінних

паперів, наданих йому під забезпечення відповідно до чинного

законодавства. Відразу ж після погашення ломбардного кредиту та відсотків

за його користування комерційний банк отримує право проводити вільні

операції із закладеними раніше державними цінними паперами.

У забезпечення ломбардного кредиту приймаються державні цінні

папери, що рахуються на балансі комерційного банку і які тимчасово

передаються Національному банку. Як забезпечення ломбардного кредиту

приймаються державні цінні папери, що включені в ломбардний список НБУ.

НБУ щоквартально визначає граничну суму ломбардного кредиту і

встановлює ліміти для регіональних управлінь НБУ. Ломбардний кредит

надається за ломбардною відсотковою ставкою, яку встановлює Правління

НБУ залежно від ситуації на національному грошово-кредитному ринку.

Важливим інструментом рефінансування вітчизняної банківської

системи є операції РЕПО — угоди з продажу державних цінних паперів із

зобов'язанням наступного їх викупу.

Постановою правління НБУ № 204 від 29.05.2001 р. затверджено

Положення про порядок здійснення Національним банком України з банками

операцій РЕПО. Учасниками операцій РЕПО можуть бути банки, які мають

ліцензію на здійснення банківських операцій та письмовий дозвіл

Національного банку на здійснення операцій за дорученням клієнтів або від

свого імені, депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників

іменних цінних паперів. Інші обмеження на участь в операціях РЕПО не

встановлюються.

Постановою Правління НБУ № 499 від 07.10.1999 р. було затверджено

"Положення про депозитний сертифікат Національного банку України".

Депозитний сертифікат Національного банку України — це один із

монетарних інструментів, що є борговим цінним папером НБУ у

бездокументарній формі, який засвідчує розміщення в Національному банку

України коштів комерційних банків та їх право на отримання внесеної суми

та процентів після закінчення встановленого строку.


1. Виділіть найбільш принципові положення щодо суті банківського кредиту.

Які основні джерела формування банківських кредитних ресурсів?

2. Що таке кредитний портфель банку? Чому забезпечення високої якості

кредитного портфеля є найголовнішим завданням комерційного банку в

кредитній сфері?

3. Проаналізуйте принципи банківського кредитування як цілісної системи.

Які критерії покладені в основу структурування принципів банківського

кредиту?

4. У чому сутність загальноекономічних принципів кредитування?

5. Охарактеризуйте особливі принципи банківського кредиту.

6. Яка роль правил кредитування в кредитному менеджменті?

7. Назвіть критерії виділення видів банківського кредиту. Відповідно до цих

критеріїв накресліть схему, яка б відображала класифікацію видів

банківських позик.

8. Як поділяються банківські позики залежно від ступеня ризику кредиту?

9. Охарактеризуйте види банківських кредитів залежно від методів їх

надання. Які найпоширеніші схеми надання позик у сучасній банківській

практиці (західній і вітчизняній)?

10. Як поділяються банківські позики залежно від форми їх залучення

(організації)? Розкрийте економічну роль консорціумного кредитування в

умовах сучасного народного господарства України.

11. Що таке міжбанківський кредит? Які особливості діяльності

комерційних банків на ринку міжбанківських кредитів?

12. Покажіть порядок здійснення міжбанківського кредитування в Україні

(відповідно до нормативних актів НБУ).

13. У чому особливості кредитних відносин між НБУ та комерційними

банками? Проаналізуйте структуру платіжних засобів, що надходять в обіг

в Україні для рефінансування комерційних банків.

14. Розкрийте основні правила проведення кредитних тендерів НБУ.

15. Як в Україні здійснюється рефінансування комерційних банків у вигляді

ломбардного кредиту?

Розділ 4

ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ

Особливе місце серед форм кредиту в ринковій економіці, безумовно,

посідає державний кредит. Ця форма кредитування безпосередньо

обслуговує економічні інтереси держави, опосередковує зв'язки між

державним бюджетом і всіма сферами економіки.

Державні позики є одним із найважливіших джерел покриття дефіциту

державного бюджету. Досягнення фінансової стабілізації передбачає

покриття державного дефіциту за рахунок неемісійних джерел фінансування

через подальший розвиток ринку державних цінних паперів і зовнішніх

запозичень.

4.1. Сутність і особливості державного кредиту

Державний кредит — це специфічна форма кредитних відносин, у яких

позичальником є держава, а кредиторами — юридичні або фізичні особи.

Економічним призначенням державного кредиту є акумуляція державою

коштів на основі принципу повернення для фінансування державних

видатків. Державний кредит дозволяє державі як позичальнику

використовувати додаткові грошові ресурси для покриття бюджетного

дефіциту без здійснення з цією метою грошової емісії. Розвиток державної

форми кредиту має тривалу історію. Така форма кредиту виникла з появою

держави, яка почала використовувати одержані в такий спосіб кошти на

покриття військових та інших надзвичайних видатків. Із встановленням

міжнародних зв'язків між різними країнами поруч з внутрішнім державним

кредитом починає розвиватися система міжнародного державного


Система державного кредиту в її сучасному розумінні (державні позики,

казначейські зобов'язання тощо) виникла в XVII—XVIII ст. спочатку в

Голландії, Іспанії та Великобританії, а потім і в інших західних країнах.

Державні позики почали використовуватися у зв'язку із необхідністю

зменшення і ліквідації бюджетних дефіцитів.

За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від

державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного

боргу. Державний борг — це сума коштів, отриманих від випущених, але ще

не погашених державних позик. Інакше кажучи, державний борг — це

фінансові зобов'язання держави на певну дату стосовно своїх кредиторів.

Таким чином, державний борг виникає внаслідок випуску державних позик і

залучення кредитних ресурсів для покриття дефіциту державного бюджету.

Зрозуміло, що обслуговування державного боргу, починаючи з певної

межі, може стати досить обтяжливим для держави. Внаслідок цього значно

посилюватиметься його вплив на інфляційні процеси. Тому на практиці

важливо вміти визначати оптимальну величину державного боргу відносно

валового внутрішнього продукту, розміру витрат держави на його

обслуговування тощо.

В економічній науці принципи і механізми застосування державного

кредиту найповніше і найґрунтовніше розроблені в кейнсіанській теорії.

Представники класичної та неокласичної економічної теорії, як правило, з

недовірою ставилися до використання внутрішнього державного кредиту як

засобу економічного розвитку. Монетаристські концепції при виборі з двох

можливих варіантів: 1) "дефіцит бюджету, державний кредит" і 2)

"зрівноваження бюджету, відмова від державного кредиту" — однозначно

віддають перевагу другому.

У демократичних суспільствах державні позики випускаються на суворо

добровільній основі. При цьому власники облігацій державних позик -

кредитори отримують низку додаткових фінансових переваг (пільг). У

тоталітарному суспільстві державний кредит ґрунтується, як правило, на

примусових принципах. Типовим явищем тут є невиплата частини заробітної

плати, її розміщення в облігації державних позик і казначейські векселі,

зарахування на блоковані рахунки в ощадні державні каси тощо.

У колишньому СРСР держава використовувала примусові внутрішні

позики в 40—50 роках. Облігації цих позик почали погашатися лише з 1974

—1975 pp.

Державний кредит сприяє економічному розвиткові країни, якщо кошти,

мобілізовані в бюджет за його допомогою, спрямовуються на фінансування

виробничих програм, будівництво нових підприємств, модернізацію і

технічну реконструкцію діючих потужностей. Навпаки, економічний

розвиток гальмується, якщо кошти, отримані від випуску облігацій

державних позик, спрямовуються на погашення і виплату відсотків за

попередніми позиками. Державний кредит, що має невиробничий характер,

лише примножує економічні негаразди суспільства. Ситуація значно

погіршується, коли для покриття зростаючих відсоткових та інших платежів

за державними позиками доводиться залучати додаткові бюджетні кошти, що

отримуються шляхом посилення податкового тягаря на виробників. Крім

того, надмірно висока доходність державних цінних паперів спонукає

комерційні банки вкладати в них переважну частку своїх коштів замість того,

щоб інвестувати (кредитувати) національне товарне виробництво.

У різних країнах до практичного запровадження державного кредиту

залучаються різні структури: Міністерство фінансів, Державне казначейство,

Центральний банк, Міністерство економіки тощо. Як правило, держава

використовує грошові позики, хоча іноді застосовуються й натуральні

позики, які погашаються продуктами. У 20-х роках в Радянській Росії

застосовувалися хлібні та цукрові позики.

Розміщуються державні позики переважно за підпискою серед фізичних

та юридичних осіб, через банки, шляхом продажу на біржі та з аукціонів. Для

фізичних та юридичних осіб державний кредит є формою заощадження,

інвестування коштів у державні цінні папери, які приносять гарантований

Доход.

Держава використовує позики, щоб забезпечити себе додатковими

фінансовими коштами, які не можна зібрати за допомогою податків.

Необхідність збільшення обсягів державного внутрішнього запозичення

зумовлюється завданнями здійснення невідкладних державних видатків.

Юридичною основою державних позик, як і банківських, є договір. Саме

добровільний і договірний характер державних позик відрізняє їх від

одностороннього й суворо примусового характеру податків. Замість наданих

у розпорядження держави на певний строк коштів кредитори отримують

документи — державні цінні папери, які надають їм певні фінансові

переваги.

Результатом запровадження державного кредиту є формування ринку

державних цінних паперів.

4.2. Види державного кредиту

Структура державного кредиту утворюється з різних взаємозв'язаних

компонентів і видів.

Залежно від статусу позичальника розрізняють централізований і

децентралізований державний кредит. У першому випадку державні цінні

папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому —

місцевими органами влади. Місцеві позики є важливою складовою фінансів

регіонального самоврядування. Вони дозволяють мобілізувати тимчасово

вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів.

Децентралізований державний кредит і місцеві позики в перспективі можуть

стати в Україні важливим фінансовим інструментом розвитку народного

господарства.

Емітент облігацій місцевих позик зобов'язаний оголосити всю необхідну

інформацію про свій економічний і фінансовий стан. На основі цієї

інформації потенційні інвестори будуть приймати рішення стосовно ризику

придбання цих облігацій.

Облігація місцевої позики містить такі реквізити: найменування цінного

паперу, найменування емітента, місце знаходження емітента, номінальна

вартість облігації, строк погашення, розмір відсотків, дата й номер свідоцтва

про реєстрацію випуску облігацій, серія та номер облігації, підпис голови

Ради. Право власності на облігації посвідчується сертифікатом. Як правило,

випуск місцевих облігацій вважається таким, що відбувся, якщо в період

розміщення було реалізовано не менше 50% від їх кількості, передбаченої до

випуску.

Якщо головною доходною частиною бюджету відповідного регіону є

відрахування, дотації, субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня, то обсяг

випуску облігацій місцевих позик має погоджуватися з центральним

фінансовим органом — Міністерством фінансів. Можуть вводитися й інші

обмеження: лімітування граничної суми позики з точки зору консолідованого

бюджету, звуження масштабів використання сугубо бюджетними

процедурами тощо.

Ефективність використання місцевих позик багато в чому визначається

суб'єктивним фактором — рівнем кваліфікації спеціалістів, які на місцях

організовують розміщення облігацій.

Залежно від місця розміщення державного кредиту розрізняють

внутрішні державні позики (розміщуються в даній державі в національній

валюті) і зовнішні позики (розміщуються за кордоном в іноземній валюті).

Однак у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати

активну участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестування коштів

нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові

можливості.

Держава може брати позики в міжнародних кредитних установах та

банках інших країн.

Зрозуміло, що необхідними передумовами вигідного розміщення

зовнішніх державних позик на міжнародних фондових біржах є авторитет

країни в світі, внутрішня суспільно-політична стабільність, фінансове

благополуччя і достатній рівень кредитоспроможності. Незначні за обсягами

зовнішні державні позики є неефективними, оскільки їм важко знайти на

біржах "широкого" покупця, а витрати на емісію цих цінних паперів є, як

правило, досить високими.

Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов'язань

виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року),

середньострокові позики (як правило, від 1 до 5 років) і довгострокові

позики (як правило, понад 5 років). Очевидно, що конкретний термін

погашення державних позик, за яким виділяються різні види державного

кредиту, є відносним.

Занадто великі терміни погашення державних позик вважаються

недоцільними, адже в цьому випадку обтяжуються майбутні покоління

громадян даної країни. Особливо наочно цей факт проявляється при

зовнішніх позиках. Чи має моральне право нинішнє покоління перекладати

на своїх дітей та онуків сплату своїх видатків? Довгострокові позики

обтяжують державний бюджет на багато років вперед, перешкоджають його

нормальному функціонуванню (зростає загальна сума, що підлягає сплаті

кредиторам за весь час позики). Проте діє й інша закономірність: чим

"коротші" облігації державних позик, тим складніше налагодити управління і

регулювання їх обігом.

За видами доходності державні позики поділяють на:

— відсоткові позики: власники державних цінних паперів отримують

доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих, відсотків річних;

— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери

реалізуються за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною

придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується

власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні

безвідсоткові (дисконтні) облігації внутрішньої державної позики

випускаються, починаючи з 1996 р.

— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без

встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови

включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.

У колишньому СРСР був організований випуск на 20 років 3%-ї

внутрішньої виграшної позики 1966 р. Облігації цієї позики вільно

продавалися й купувалися ощадними касами за готівку. Облігації 3% -ї

позики приносили їх власникам доход, який виплачувався у формі виграшів.

Тиражі виграшів за цими облігаціями проводилися щомісячно.

Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування

посідають державні лотереї — розіграш державою грошових сум чи речей

за допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у

відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих

лотерейних білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у

вигляді виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці

між коштами, які надходять внаслідок випуску та реалізації лотерейних

білетів, і коштами, які використані на виплату виграшів (враховується й

фінансування витрат організацій, які проводять лотереї).

Історія і практика проведення державних лотерей виявила

найрізноманітніші їх різновиди: числові, прості, класні, спортивні, речові,

грошові, алегрі тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. прийнято

Положення про порядок реєстрації випуску і проведення державних

грошових лотерей в Україні. Лотереї проводять агенти-підприємства,

установи чи організації, у тому числі бюджетні, що отримали від

Міністерства фінансів України відповідне свідоцтво. Умови випуску і

проведення державної грошової лотереї обов'язково мають містити дані про:

вид лотереї та її назву; найменування агента, його повні юридичні реквізити;

мету проведення лотереї; порядок, дату і місце проведення тиражу виграшів

у разі проведення тиражної лотереї або порядок проведення безтиражної

лотереї; дату початку розповсюдження лотереї або періодичність розіграшів

тиражів; загальну суму випуску лотереї, у тому числі суму, що

спрямовується на виплату грошових виграшів; розподіл кількості та суми

грошових виграшів; кількість випущених білетів, їх нумерацію; вартість

одного білета; порядок визначення переможців грошових виграшів;

граничний строк виплати грошових виграшів; граничний строк реалізації

лотерейних білетів; положення щодо реалізації лотерейних білетів, яка

проводитиметься за готівку на добровільних засадах; кошторис доходу і

витрат на проведення лотерей; зразок лотерейного білета; ступінь

захищеності лотерейного білета; права та обов'язки учасників та організатора

лотереї.

4.3. Державні цінні папери

Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до

державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що

випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом,

місцевими органами влади і окремими державними підприємствами з метою

розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети.

Найпоширенішим видом державних цінних паперів є облігації

державних позик. Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — це цінний

папір, який, по-перше, засвідчує внесення її власником певних грошових

коштів на її придбання (в даному випадку — на користь держави); по-друге,

надає її власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-

третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати повну номінальну

вартість облігації у передбачений умовами позики строк.

При випуску державної позики обов'язково обумовлюється термін,

протягом якого облігації підлягають погашенню або викупу.

Випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх державних і місцевих

позик. Кошти, що надходять від розміщення державних облігації,

зараховуються до державного бюджету, хоча й не враховуються в його

доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).

Облігації державних позик можуть бути як іменними, так і на

пред'явника. Державні облігації випускаються або у вигляді документів, або

у вигляді записів на відповідних електронних рахунках у системі

електронного обігу цінних паперів. В Україні державна облігація у вигляді

електронного запису вважається придбаною з моменту реєстрації її набувача.

При документарній формі випуску бланкам державних облігацій

належить мати відповідний ступінь захисту та містити такі основні реквізити:

найменування емітента; номінальну вартість облігації; термін погашення;

розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій); серію та номер

облігації. При документарній формі випуску державні облігації, за якими

передбачена неодноразова виплата доходу, мають містити купонний лист.

Купон — це відрізна частина облігації, що передається замість розписки під

час отримання відсотків (звідси вислів "стригти купони"). Купон на виплату

відсотків має, як правило, містити такі дані: порядковий номер купона на

виплату відсотків, номер облігації, за якою виплачуються відсотки,

найменування емітента і термін виплати.

Державні облігації, як вже зазначалося, реалізуються як юридичним, так

і фізичним особам на добровільних засадах. Головними набувачами

державних облігацій є, як правило, комерційні банки.

Державні облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло

обігу, вони ощадні й бувають казначейські.

За зарубіжною методикою державними облігаціями вважаються цінні

папери із терміном обігу більше 5 років. У США термін обігу державних

облігацій досягає 30 років. В Україні в умовах кризової економіки і

макроекономічної нестабільності термін обігу облігацій внутрішньої

державної позики (ОВДП) є значно коротшим.

Для заміни облігацій державних позик, що були випущені раніше,

використовуються конверсійні облігації.

Казначейські зобов'язання (векселі) держави — це вид державних

цінних паперів, що засвідчує внесення їх власником грошових коштів до

бюджету і дає право на одержання фіксованого доходу протягом строку

володіння цими паперами. Казначейські зобов'язання випускаються

державою на різний термін, тому вони можуть бути: довгострокові,

середньострокові і короткострокові.

Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов'язання

випускаються на різних умовах (казначейські бони, казначейські ноти).

Казначейські зобов'язання (векселі) держави розміщуються на

добровільній основі серед юридичних і фізичних осіб. Виплата доходу на

казначейські зобов'язання (векселі) та їх погашення здійснюється відповідно

до умов їх випуску.

Казначейські векселі можуть передаватися Державним казначейством

бюджетним установам на здійснення платіжних операцій за витратами, що

передбачені в бюджеті, але які фактично не профінансовані через нестачу

бюджетних коштів (наприклад, для оплати бюджетними установами

спожитих енергетичних ресурсів).

Рух державних цінних паперів, сукупність актів їх купівлі-продажу

формують відповідний сегмент національного фондового ринку. Поки

державні цінні папери знаходяться в обігу, вони можуть бути в будь-який

момент продані й куплені. Як наслідок — формується вторинний ринок

цінних паперів держави.

Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому

ринку здійснює Центральний (Національний) банк. Продаж державних

цінних паперів можуть здійснювати й комерційні банки. Придбаваючи

державні цінні папери, банки отримують в своє розпорядження досить

високоліквідні й надійні активи.

4.4. Державний кредит в Україні

Випуск державних цінних паперів бере свій початок в Україні з 1994 p.,

коли був підписаний Указ Президента України про випуск державних

облігацій. 23 серпня 1994 р. було видано постанову Кабінету Міністрів

України "Про випуск облігацій внутрішнього державного боргу". Згідно з

рекомендаціями Міжнародного валютного фонду в Україні, з 1996 р. 30

відсотків дефіциту державного бюджету має покриватися за рахунок

розміщення державних цінних паперів. Українська держава отримала у

"спадок" від колишнього СРСР його боргові зобов'язання: облігації

Державної внутрішньої виграшної позики 1982 p., облігації Державної

цільової внутрішньої позики 1990 p., казначейські зобов'язання СРСР,

сертифікати Ощадного банку СРСР. Україна повинна знайти бюджетні

кошти для викупу цих цінних паперів вже не існуючої держави.

З 15 червня 1994 р. згідно з Указом Президента "Про першочергові

заходи по компенсації громадянам України втрат від знецінення цінних

паперів і грошових заощаджень" на території України було призупинено дію

цінних паперів колишнього СРСР. У листопаді 1996 р. було прийнято Закон

України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України".

На підставі цього Закону встановлені зобов'язання держави перед

громадянами України щодо державних цінних паперів колишнього СРСР. Ці

папери відносяться на державний внутрішній борг України. Частина

державного внутрішнього боргу щодо їх компенсації включає: облігації

Державної цільової безпроцентної позики 1990 p.; облігації Державної

внутрішньої виграшної позики 1982 p.; державні казначейські зобов'язання

СРСР; сертифікати Ощадного банку СРСР.

Випуск облігацій внутрішньої державної позики в Україні розпочався з

1995 р. Згідно із Законом України "Про цінні папери і фондову біржу"

рішення про випуск державних облігацій внутрішньої позики приймає

Кабінет Міністрів України, місцевих позик — місцеві ради народних

депутатів.

Перший аукціон НБУ з продажу ОВДП відбувся у березні 1995 р.

Аукціони з первинного розміщення державних цінних паперів проводилися,

як правило, щотижнево. Спочатку в аукціонах з розміщення ОВДП брали

участь лише комерційні банки, інші юридичні особи на аукціон не

допускалися.

Випуск ОВДП здійснює Міністерство фінансів України. Воно за

погодженням з НБУ визначає обсяги емісії облігацій за термінами погашення

у межах загального обсягу емісії. Міністерство фінансів виступає від імені

Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного погашення державних

облігацій. НБУ виконує обов'язки генерального агента з обслуговування

випуску держоблігацій та їх погашення.

Таким чином, операції пов'язані з розміщенням і погашенням ОВДП,

здійснюються через Національний банк України, а також комерційні банки-

дилери, які виконують зазначені операції у порядку і на умовах, визначених

НБУ. Погашення державних облігацій здійснюється установами НБУ та

дилерами у межах коштів, що надходять від Головного управління

Державного казначейства.

Отже, можна виділити такі основні характеристики ОВДП: емітент —

Міністерство фінансів України; генеральний і платіжний агент — НБУ;

розміщення ОВДП — на аукціонах через комерційні банки; покупці ОВДП

— фізичні (з 1997 р.) та юридичні особи. Виплати відсотків і погашення

ОВДП відбувається, як правило, в строки, визначені в умовах конкретного

аукціону.

Право володіння державними облігаціями у вигляді записів на рахунках

у системі електронного обігу цінних паперів засвідчують: для дилерів —

виписки з їхніх рахунків у Національному банку; для інших осіб — виписки з

їхніх рахунків у дилера, засвідчені підписом посадової особи та печаткою

дилера.

Комерційні банки надають своїм клієнтам послуги за операціями з

ОВДП. Це, наприклад, консультування, купівля ОВДП за дорученням і на

умовах клієнтів на первинному і вторинному ринку, продаж ОВДП на

вторинному ринку. За ці послуги банк бере певні комісійні.

У 1998 р. в Україні здійснено випуск конверсійних ОВДП з метою

заміни на добровільних засадах ОВДП 1997 та 1998 pp. Міністерство

фінансів виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного

погашення конверсійних облігацій та сплати відсоткового доходу за ними.

Внаслідок світової фінансової кризи 1998 р. масштаби вітчизняного

ринку державних цінних паперів виявилися суттєво обмеженими. Для

комерційних банків ОВДП втратили своє значення як один із найдохідніших

і ліквідних елементів фондового ринку в Україні. В сучасних умовах ринок

державних цінних паперів включає в себе: облігації внутрішньої державної

позики всіх випусків (ОВДП), конверсійні облігації внутрішньої державної

позики (КОВДП), процентні облігації внутрішньої державної позики 2000 р.

(ПОВДП). Саме ці цінні папери придатні для забезпечення кредитів при

рефінансуванні комерційних банків.

Основні умови випуску процентних облігації внутрішньої державної

позики 2000 р. були затверджені постановою Кабінету Міністрів України №

1455 від 22.09.2000 р. Процентні облігації внутрішньої державної позики

2000 р. випускаються на пред'явника загальним обсягом емісії до 10 500 000

000 (десять мільярдів п'ятсот мільйонів) гривень. Номінальна вартість однієї

процентної облігації становить 1000 гривень. Термін погашень процентних

облігацій становить від 16 до 123 місяців. На процентні облігації дохід у 2002

—2010 pp. розраховується Мінфіном та оголошується не пізніш, як 15 грудня

року, який передує року нарахування доходу.

Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку 13

жовтня 1997 р. в Україні було затверджено Положення про порядок випуску

та обігу облігацій місцевих позик. Згідно з цим Положенням рішення про

випуск облігацій місцевої позики приймається сільською, селищною,

міською, районною, обласною, міст Києва та Севастополя радами. Емітентом

облігацій місцевої позики виступає відповідна Рада. Встановлено, що

джерелом погашення облігацій місцевої позики не можуть бути кошти від

випуску нової позики. Це виключає можливість використання так званих

"фінансових пірамід". З цією ж метою забороняється погашення облігацій

місцевої позики будь-якими цінними паперами або їх конвертування у будь-

які інші цінні папери. Максимальний розмір сумарної вартості випусків

облігацій місцевої позики не повинен перевищувати 30 відсотків доходної

частини бюджету емітента за попередній рік.

Емітент може реалізувати своє право на випуск облігацій місцевої

позики з моменту реєстрації інформації про випуск облігацій у Державній

комісії з цінних паперів та фондового ринку.

В інформації про випуск облігацій місцевої позики вказуються:

відомості про емітента (місце знаходження, керівний склад, депутатський

склад і результати голосування про випуск облігацій); фінансовий стан

емітента (виконання бюджету за доходами і видатками за останні три роки,

надходження та використання позабюджетного фонду за останні три роки,

наявність простроченої кредиторської заборгованості та із платежів до

бюджету, користування банківськими кредитами, надання позик за рахунок

бюджету); інформація про попередні випуски облігацій місцевої позики;

економічне обґрунтування випуску облігацій місцевої позики (очікуване

надходження коштів, структура грошових потоків, направлення коштів на

погашення облігацій); відомості про емісію облігацій місцевої позики (мета і

форма випуску, загальна сума емісії, строк обігу облігацій, їхні реквізити,

початок і закінчення передплати, порядок оплати облігацій, рівень відсотків

за облігаціями та механізм їх нарахування, кошторис витрат з

обслуговування місцевої позики).

У 1995—1997 pp. рішення про випуск місцевих позик було прийнято в

11 областях України. Фактично випуски були проведені в Автономній

Республіці Крим, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Луганській,

Львівській, Одеській, Полтавській, Харківській, Херсонській областях. На

жаль, у ході випуску облігацій місцевих позик в Україні було допущено ряд

серйозних порушень (найвідоміша в цьому плані — одеська місцева позика

травня — червня 1997 р.)

Організація випуску та обігу облігацій місцевої позики підвищує у

регіонах роль фінансистів у вирішенні місцевих соціально-економічних

проблем.

Важливе значення має вихід українських цінних паперів, в тому числі

муніципальних, на фондові ринки іноземних країн. Випуск і розміщення

зовнішніх державних позик перебувають в Україні у зародковому стані. Це

пов'язано як з низькою привабливістю нашої економіки для іноземних

інвесторів, так і з надмірною заполітизованістю цієї проблеми. Негативне

значення з перспективної точки зору мала перша невдала спроба випуску

облігацій зовнішньої державної позики в Україні у 1994 р. Указ Президента

України "Про державні товарні облігації матеріальних ресурсів України" від

7 квітня 1994 р. був відхилений Верховною Радою України. Такий розвиток

подій загальмував вихід України з вітчизняними борговими зобов'язаннями

на зовнішній ринок.

Указом Президента України від 10 липня 1998 р. було затверджено

Положення про порядок випуску та обігу облігацій зовнішніх державних

позик України. Ці облігації випускаються і обертаються з метою здійснення

запозичень на міжнародних та іноземних фондових ринках. Облігації

зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що потверджують

зобов'язання держави відшкодувати власникам цих облігацій їхню

номінальну вартість та доход відповідно до умов випуску облігацій.

Первинне розміщення, обслуговування обігу та погашення облігацій

зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів

України. Для цього Міністерство може залучати іноземні та українські

кредитні установи, організації (банки, інвестиційні компанії тощо).


1. Охарактеризуйте сутність і особливості державного кредиту.

2. Визначте роль державного кредиту в розвитку національної економіки.

3. Назвіть і розкрийте зміст основних видів державного кредиту.

4. Які особливості місцевих позик (децентралізованого державного

кредиту)?

Розкрийте економічне значення державних грошових

5. Що таке облігації державних позик? Назвіть основні реквізити

державних облігацій (документарної форми).

6. Що таке казначейські зобов'язання (векселі) держави?

8. Яку роль на ринку державних цінних паперів відіграє Центральний

(Національний) банк України?

9. Які характерні риси внутрішніх державних позик в Україні?

10. Які особливості випуску облігацій місцевих позик в Україні?

11. Охарактеризуйте стан і перспективи зовнішніх державних позик в

Україні.

Розділ 5

СПОЖИВЧИЙ КРЕДИТ

Кредитні відносини опосередковують функціонування і розвиток як

виробництва та обміну, так і сфери кінцевого споживання. В цій сфері

виникає специфічна форма кредиту — споживчий кредит, призначений для

задоволення споживчих потреб фізичних осіб і сімей (домогосподарств).

Розвинутість споживчого кредиту характеризує рівень життя населення.

Розширення масштабів кредитування сфери кінцевого споживання сприяє

формуванню цивілізованих відносин на споживчому ринку країни.

5.1. Сутність споживчого кредиту

Споживчий кредит — це кредит, який надається фізичним особам на

придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який

повертається в розстрочку. Сутнісна ознака споживчого кредиту —

кредитування кінцевого споживання. Споживчий кредит дає змогу

населенню споживати товари і послуги до того, як споживачі спроможні їх

оплатити. Тим самим споживчий кредит забезпечує підвищення життєвого

рівня споживачів. У макроекономічному плані споживчий кредит збільшує

сукупний платоспроможний попит на предмети споживання і послуги, що

стимулює розширення обсягів їх виробництва.

Головними параметрами споживчого кредиту є: 1) доступність кредиту;

2) величина відсоткової ставки; 3) строки надання і погашення; 4) здатність

позичальника повернути кредит.

Суб'єктами споживчого кредиту є банки і торговельні заклади

(кредитори) та населення (позичальники). Традиційно кредитування

фізичних осіб здійснюється переважно ощадними та іпотечними банками.

У силу специфіки сфери кінцевого споживання виникає необхідність

входження у відносини споживчого кредитування такого суб'єкта як

торговельні організації, що здійснюють посередницьку діяльність з купівлі-

продажу товарів і надання послуг. Споживчий кредит є формою допомоги

торговельним закладам у збуті (продажу) товарів. При цьому кожна

торговельна організація має знайти оптимальне поєднання прямого продажу

товарів за гроші (готівкою чи безготівкове) і продажу в розстрочку.

До числа суб'єктів споживчого кредиту належать також й небанківські

кредитні установи.

Об'єктом споживчого кредиту є витрати, пов'язані із задоволенням

потреб населення. Заведено поділяти ці витрати на дві групи:

1) витрати на задоволення потреб поточного характеру (придбання

товарів в особисту власність);

2) витрати на задоволення потреб капітального або інвестиційного

характеру (будівництво житла, утримання нерухомого майна).

Особливістю споживчого кредиту є те, що основною гарантією його

надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи —

позичальника.

Історично першою формою споживчого кредиту була так звана "талі

трейд" — торгівля в розстрочку, яка почала розвиватися в Західній Європі ще

у XVIII ст. Мандрівні торговці ("талімени") періодично (наприклад,

щомісячно) поставляли і продавали товари в певні місцевості і певним сім'ям,

погоджуючись на часткову регулярну оплату, з відстрочкою кінцевого

платежу на певний строк (до наступного свого прибуття).

В умовах низької купівельної спроможності більшості населення

споживчий кредит здійснювався на користь кредиторів, набуваючи

експлуататорського грабіжницького характеру. Так було, приміром, у XIX ст.

і на початку XX ст., коли наймані робітники були вимушені купувати

споживчі товари в заводських лавках за підвищеними цінами в рахунок

майбутньої заробітної плати. Такий грабіжницький споживчий кредит був

одним із джерел посилення експлуатації найманої робочої сили.

Цивілізованого характеру споживчий кредит набуває в міру зростання

заробітної плати і підвищення рівня життя населення. Як результат

піднесення життєвих стандартів у споживчій сфері сформувалися

рівноправні взаємовигідні відносини між позичальниками і кредиторами.

Купівля товарів у розстрочку в сучасному розумінні вперше була

запроваджена фірмою Зінгера в середині XIX ст. для прискорення реалізації

швейних машин. У сучасних умовах у західних країнах споживче

кредитування використовується в найрізноманітніших напрямках і цілях.

Традиційно вважається, що своєї вищої точки споживчий кредит досягає при

продажу в розстрочку найдорожчого товару широкого вжитку — автомобіля.

У розвинутих країнах світу, як правило, діє спеціальний Закон про

споживчий кредит, на основі якого забезпечується державне сприяння

розвиткові споживчої сфери.

5.2. Товарний споживчий кредит

До споживчих кредитів відноситься надзвичайно широкий набір видів

позик. У самому загальному плані виділяють товарні і грошові споживчі

кредити. Товарний споживчий кредит пов'язаний із продажем товарів

тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу). Грошовий

споживчий кредит — це надання банківськими або небанківськими

кредитними установами позик фізичним особам на задоволення їхніх

споживчих потреб.

У розвинутих країнах світу завдяки товарному споживчому кредиту

продається значна частка товарів тривалого користування. Широко

використовувалася практика продажу товарів у кредит у торговельній мережі

колишнього СРСР. На жаль, в Україні поки що продаж товарів із

розстрочкою платежу не набував поширення.

У Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету

Міністрів від 1 липня 1998 p., встановлюється порядок продажу суб'єктами

господарювання непродовольчих товарів фізичним особам у кредит, тобто за

умов відстрочення кінцевого розрахунку на обумовлений строк і на

визначений відсоток. Продаж товарів у розстрочку здійснюється громадянам,

які мають постійний доход і постійно мешкають у місті або іншому

населеному пункті, де знаходиться суб'єкт господарювання.

У переліку товарів вітчизняного та іноземного виробництва, що

рекомендуються для продажу в розстрочку, — телерадіоапаратура,

електропобутові товари, швейні машини, музичні інструменти,

кінофотоапаратура, меблі, товари для новонароджених, садові будинки,

стандартні будинки з комплектами деталей до них, будівельні матеріали,

одяг, взуття, килимові вироби, вироби із кришталю, фарфору, фаянсу,

хутряні вироби, транспортні засоби, персональні комп'ютери тощо.

Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-

продажу товарів у розстрочку, який укладається за визначеною формою між

суб'єктом господарювання і фізичною особою (покупцем), відповідно до

якого суб'єкт господарювання зобов'язується передати обумовлений товар, а

покупець провести розрахунки за товар у строки і у розмірах, передбачених

цим договором. Договір укладається за умови пред'явлення покупцем

паспорта і довідки для придбання товарів у розстрочку, що видається за

місцем роботи (навчання), а непрацюючим пенсіонерам — органом, що

призначив пенсію.

Під час продажу товарів у розстрочку з покупців на користь суб'єкта

господарювання від наданого кредиту справляються відсотки, розмір яких

встановлює суб'єкт господарювання, але не вище чинних на момент продажу

товарів річних ставок за фінансові кредити банку, що обслуговує суб'єкта

господарювання, який здійснює продаж товарів у розстрочку.

Передача у розпорядження покупцеві товарів, що придбаваються у

розстрочку, здійснюється за умови внесення першого внеску (завдатку) у

розмірі не менше 25 відсотків їхньої вартості, а товарів за ціною понад 50

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — не менше 50 відсотків.

Договором має передбачатися строк оплати решти вартості товарів у межах

від 6 до 12 місяців, а товарів, вартість яких перевищує 50 неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян — від 6 до 24 місяців.

Кредит, що надається, не повинен перевищувати тримісячної заробітної

плати (стипендії, пенсії) покупця у разі продажу товарів із розстрочкою

платежу на 6 місяців, шестимісячної — із розстрочкою платежу на 12

місяців, дванадцятимісячної — із розстрочкою платежу на 24 місяці. У разі,

коли вартість товарів перевищує граничну межу кредиту, під час отримання

товарів різниця має бути сплачена готівкою або шляхом перерахування

грошових коштів у безготівковому порядку через банківські установи.

Продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів провадяться

за цінами, що діють на день продажу. Наступна зміна цін на товари, продані

у розстрочку, не тягне за собою перерахунку.

В Україні товарний дефіцит і розгортання інфляційних процесів змусили

і товаровиробників, і торговельні заклади на початку 90-х років відмовитися

від реалізації товарів у кредит. Повернення до продажу дорогих товарів у

розстрочку — крок закономірний і потрібний. Він вигідний як для

господарських суб'єктів, у котрих багато проблем із реалізацією продукції,

так і для споживачів, оскільки робить для них доступними практично будь-

які товари, навіть найдорожчі.

На ринку автомобілів України нині виникають різні форми автокредиту.

Так, широко відомою була система продажу юридичним і фізичним особам у

розстрочку автомобілів "Daewoo" і "Таврія" через Українську страхову

компанію "Гарант-Авто". Умови цієї кредитної системи були такі: внесок,

який дорівнює 50% вартості автомобіля, має бути сплачений відразу після

укладення договору, решта вартості виплачується щомісяця рівними

частками протягом терміну договору (6, 12, 18, 24 місяці).

Для придбання автомобілів "Daewoo" в кредит юридичні особи повинні

були подати такі документи: свідоцтво про реєстрацію підприємства

покупця; баланс підприємства за останні два квартали; декларацію про

прибутки підприємства; анкету встановленої форми; рішення зборів

співзасновників на передачу автомобіля під заставу страховій компанії тощо.

Фізичні особи повинні були подати такі документи: свідоцтво про реєстрацію

підприємства, на якому працює покупець; довідку про доходи покупця з

місця основної роботи; анкети, які заповнюються покупцем і керівником за

місцем роботи; ідентифікаційний код покупця тощо.

Зазначені документи подавалися на розгляд страховій компанії "Гарант-

Авто", яка приймала рішення щодо укладання з покупцем договору

страхування. У разі позитивного рішення покупець сплачував перший

внесок, в який входив страховий платіж у розмірі 4% від суми першого

внеску. Формою забезпечення кредиту в даному випадку було страхування.

5.3. Грошовий споживчий кредит

На практиці залежно від цільового характеру (призначення)

використовуються різні види грошових позик.

Інвестиційні позики. Це кредит на будівництво і реконструкцію житла,

будівництво садових будинків, благоустрій садових ділянок тощо. Даний вид

споживчого кредиту є довгостроковим. Довгострокові споживчі інвестиційні

позики, як правило, надаються комерційними банками під заставу

нерухомості — квартир, будинків, дач, земельних ділянок, гаражів та ін.

Надання будівельного споживчого кредиту часто здійснюється банком

шляхом відкриття кредитної лінії, при цьому позика надається клієнтові

частинами, які відповідають вартості завершених етапів будівельно-

монтажних робіт. Традиційно до інвестиційних довгострокових споживчих

кредитів відносять позики на купівлю великої рогатої худоби та її молодняку.

Позики на розвиток індивідуальних господарств. Згідно з Порядком

надання кредитів селянським (фермерським) господарствам (затверджено

постановою Правління НБУ №46 від 6 березня 1995 р.) позичальник може

звертатися до комерційного банку за отриманням таких кредитів:

короткострокових (строком до 12 місяців) — на витрати поточної виробничої

діяльності (оплату товарно-матеріальних цінностей і послуг, запаси готової

продукції та інші сезонні витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією

продукції); довгострокових (строком більше 12 місяців) — на будівництво,

розширення, реконструкцію об'єктів виробничого призначення; придбання

сільськогосподарської техніки, транспортних засобів; придбання худоби для

поповнення основного стада та птиці; будівництво житлових будинків з

надвірними будівлями та ін.

Позики на купівлю споживчих товарів або оплату послуг. Йдеться про

дорогі товари і послуги тривалого користування: автомобілі, побутові

прилади, електротехніку, меблі, оплату медичних послуг, відпочинку та ін.

Така позика в силу своєї соціальної спрямованості має бути доступною в

необхідних обсягах для більшості громадян. Кредитні відносини між

комерційним банком і фізичною особою мають при цьому носити чесний і

рівноправний характер.

Цільові позики окремим соціальним групам населення (наприклад,

молодим сім'ям, студентам). Ці позики використовуються, як правило, в

рамках загальнодержавних програм соціального захисту найуразливіших

верств населення. Вони надаються на пільгових умовах: під низьку

відсоткову ставку, за спрощених умов оформлення та ін. Так, згідно з

Положенням про надання пільгового довгострокового державного кредиту

молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво

(реконструкцію) житла (постанова Кабінету Міністрів України від 3 грудня

1997 р.) кредитування цього будівництва є прямим, адресним (цільовим),

зворотним і здійснюється у межах коштів, передбачених у державному

бюджеті (такі кошти можуть передбачатися також у місцевих бюджетах на

відповідний рік). Правом на одержання пільгового довгострокового (до 30

років) державного кредиту користуються молоді сім'ї та одинокі молоді

громадяни (позичальники), які згідно із законодавством визнані такими, що

потребують поліпшення житлових умов. Розпорядником коштів, виділених

для даного виду кредитування, є окремий Фонд сприяння молодіжному

житловому будівництву при Міністерстві у справах сім'ї та молоді України.

Обслуговує цей кредит банк-агент — комерційний банк України на основі

окремої угоди, укладеної із Фондом.

Сума кредиту обчислюється виходячи з норми 21 кв, метр загальної

площі житла на одного члена сім'ї та додатково 10 кв. метрів на сім'ю, а

вартість будівництва (реконструкції) 1 кв. метра загальної площі житла не

повинна перевищувати визначену середньостатистичну його ціну у

населеному пункті або регіоні, де будується житло.

Кабінет Міністрів України 5 жовтня 1998 р. прийняв Правила надання

довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі.

Позики на нецільові споживчі (нагальні потреби). Йдеться про позики,

необхідність в яких виникає у зв'язку із особливими обставинами

непередбаченого характеру в житті громадян. Особливістю такого виду

споживчого кредиту є те, що він надається готівкою у сумі, що залежить від

доходу (заробітку) позичальника і без зазначення цілей його використання.

Відсотки за користування даною позикою диференціюються залежно від

строку кредитування. Нецільові споживчі готівкові позики надаються також

ломбардами під заставу майна, касами взаємодопомоги, окремими

господарськими організаціями.

За суб'єктами кредитних відносин — з точки зору кредитора — споживчі

кредити поділяються на банківські та небанківські; з точки зору

позичальника — виділяються позики, що надаються всім верствам

населення, різним соціальним групам, різним віковим групам тощо; за

способом надання розрізняють позики прямі, що надаються безпосередньо

позичальникам, і непрямі, які надаються через посередників (торговельні

заклади, ломбарди, прокатні пункти); за ступенем покриття позикою вартості

(ціни) споживчих товарів і послуг — позики на повну вартість і позики на

часткову оплату товару (послуги) тощо.

Одним із різновидів споживчого кредиту є кредит, що надається

ломбардами. Ломбарди — це кредитні установи, які позичають гроші під

заставу рухомого майна. Вперше ломбарди були засновані в XV ст.

лихварями, вихідцями з Ломбардії. В Україні широкого розвитку мережа

ломбардів набула на муніципальних (міських), а також акціонерних засадах в

кінці XIX — на початку XX ст. У колишньому СРСР ломбарди не відігравали

суттєвого значення. Вони функціонували як державні госпрозрахункові

підприємства, що знаходилися в підпорядкуванні місцевих Рад в системі

побутового обслуговування населення.

Основним завданням діяльності ломбардів є надання населенню позик

під заставу предметів особистого користування і домашнього вжитку, а

також збереження цих предметів за невелику платню. Під заставу береться,

як правило, майно, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує в

даному випадку повернення кредиту. Страхування прийнятого майна

відбувається за рахунок заставодавця.

Ломбарди надають позику на суму, яка менше вартості застави. Як

правило, найбільше "цінуються" як заставне майно дорогоцінні метали і

камені, перли, золоті годинники, за які розмір позики може досягати до 90%

оцінки вартості. Позичальник зберігає право власності на закладене у

ломбардах майно. У разі непогашення у встановлений строк позики, а також

ухилення особи, яка заклала речі в ломбард, від їх отримання, право

власності переходить до ломбарду, який передає майно на продаж

(реалізацію). З виторгу ломбард утримує суму боргу, нараховані відсотки,

плату за збереження, витрати із страхування заставленого майна і його

продажу.

На ломбарди не поширюються вимоги НБУ щодо мінімального

статутного фонду та інші нормативи, яких мають дотримуватись комерційні

банки. Ломбарди реєструються в органах місцевої влади, податковій

адміністрації на загальних умовах. У своїй діяльності ломбарди керуються

Законом України "Про заставу" та власним положенням.

Майно, яке здається в заставу, оцінюється за згодою сторін, а вироби з

дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння і перлин — за державними

розцінками. У разі непогашення позики в строк, зазначений у квитанції,

заставодавець повинен сплатити пеню за кожен день прострочення в розмірі

1% від суми позики.

Після закінчення строку, зазначеного у квитанції, згідно з договором

дорогоцінні метали здаються до державної скарбниці України. Вся решта

майна здається торговельним організаціям для продажу. В більшості

випадків при ломбардах є магазини, які займаються продажем відчуженого

майна.

Споживчі кредити надаються й такими небанківськими установами, як

кредитні спілки, каси взаємодопомоги, кредитні кооперативи. Усі вони є

громадськими організаціями, створеними на добровільних засадах на основі

залучення особистих заощаджень для взаємного кредитування. Ці кредитні

установи, як правило, не мають на меті одержання прибутку, тому надають

позики безвідсоткові або під мінімальні відсотки. Кредитні спілки працюють

з тими верствами населення, які в силу економічних причин не можуть

отримати позику в банку. Такі кредитні установи задовольняють потреби

своїх членів у дрібному кредиті (як споживчому, так і виробничому).

Видавати кредити своїм працівникам на будівництво і купівлю житла,

дачних будинків, а також молодим сім'ям має право керівник підприємства

незалежно від форм власності, якщо статутом підприємства або колективною

угодою передбачене надання працівникам таких видів соціальної допомоги.

Специфічну роль у системі споживчого кредитування відіграють пункти

прокату. В Україні традиційно найпоширенішими є кредитні послуги, що

надаються прокатними пунктами при підприємствах "Побутрадіотехніка"

(телевізори, радіоприймачі, магнітофони тощо). Для оформлення договору

прокату клієнт подає паспорт та довідку з місця роботи або навчання. В

договорі обумовлюється термін прокату і місячний тариф. Відмітки про

оплату проставляються у квитанції, яка виписується у двох примірниках. За

кожен день прострочення оплати стягується пеня у розмірі 1% від суми

місячного тарифу. Ремонт об'єктів прокату здійснюється за рахунок

прокатного пункту, якщо пошкодження не є наслідком неправильної

експлуатації майна одержувачем.

5.4. Нові види грошових споживчих позик

Комерційні банки постійно прагнуть надавати своїм клієнтам нові,

зручніші кредитні послуги в сфері споживчого кредитування. В Україні

новими видами грошових банківських споживчих позик вважаються чековий

кредит і банківські кредитні картки.

Чековий кредит — це вид споживчого кредиту, при якому надання

позики здійснюється при відкритті окремого чекового рахунка. В банківській

практиці використовуються два основні різновиди чекового кредиту —

кредитування з овердрафтного рахунка (при від'ємному сальдо на поточному

рахунку) та кредитування на основі використання спеціального чекового

рахунка і спеціальних банківських чеків.

Овердрафт, як зазначалося вище, — це кредит, який надається банком

автоматично у разі утворення на поточному рахунку клієнта дебетового

сальдо. Величина позики за овердрафтом визначається під час відкриття

рахунка і не може перевищувати наперед визначеної суми. При

овердрафтному чековому рахунку наперед обумовлюється автоматичне

надання банком кредиту в момент вичерпання залишку на рахунку.

Позики з овердрафтного чекового рахунка погашаються, як правило, в

процесі надходження на рахунок нових додаткових коштів. Спеціальні чекові

рахунки відкриваються в банку з метою надання (випуску) для своїх клієнтів

спеціальних чеків визначеної вартості. Банк встановлює клієнту на його

прохання певний ліміт кредитування і на цю величину видаються чеки. Сума

кредиту зараховується в дебет даного рахунка.

Чековий кредит є різновидом поновлюваної позики. Це — форма

кредитної лінії з правом одержання кредиту протягом певного строку.

Використання клієнтом чеків призводить до зменшення ліміту

кредитування. Банк дозволяє власникові рахунка виписувати чеки на суму

лише в межах встановленого ліміту. Додаткові внески на чековий рахунок

відновлюють ліміт кредитування. Якщо додаткові внески не надходять, ліміт

кредитування вичерпується і спеціальний чековий рахунок закривається.

Чековий кредит є вигідним видом споживчого кредитування як для

фізичної особи, так і для банку. Його організація не вимагає значних витрат;

чековий кредит легко піддається банківському контролю. Для клієнта

чековий кредит вигідний й тим, що комерційні банки беруть за його

користування відносно невелику плату (відсоток).

Найпоширенішим в сучасних умовах у західних країнах є такий вид

банківського споживчого кредиту, як кредитування за допомогою кредитної

картки. Основна перевага кредитної картки, яка й робить її надзвичайно

популярною серед населення, є зручність у практичному користуванні.

Кредитна картка — це іменний (з ідентифікатором власника) грошовий

оплатно-розрахунковий банківський документ, який використовується для

надання споживчого кредиту. Кредитні картки виготовляють з матеріалу,

важкодоступного для підробки. Нині в розвинутих країнах світу кредитні

картки вийшли на перше місце як засіб розрахунку в сфері споживання.

Сьогодні кредитні картки в грошовій сфері замінили готівку і чеки:

розрахунки за товари і послуги проводяться позичальником в рахунок своєї

кредитної картки. Використання кредитних карток значно полегшує умови

надання споживчого кредиту. Проте залишаються значними й зловживання і

навіть шахрайство при практичному застосуванні кредитних карток; так,

вони можуть використовуватися не їх власником, а іншою людиною.

Кредитні картки випускаються банком-емітентом для своїх

платоспроможних клієнтів за певну плату. Для кожної з карток

встановлюється ліміт кредитування. Кредитні картки можуть поширюватися

групами банків.

Комерційні банки США почали широко використовувати кредитні

картки, з 50-х років XX ст. Повною мірою кредитні картки виявили свої

переваги із запровадженням системи суцільної комп'ютеризації торговельних

і банківських установ.

Використання кредитних карток виражає економічні відносини з

споживчого кредитування між трьома суб'єктами: 1) банком; 2) власником

картки; 3) торговельною організацією (торговцем). Між банком і

торговельним закладом укладається відповідна угода про використання

кредитних карток цього банку при покупці товарів. Торговельний заклад має

дати офіційну згоду на прийняття карток даного банку при розрахунках за

товари, що в ньому куплені. Для торговельної організації кредитна картка є

гарантією відкриття покупцю кредиту в банку. З кредитними картками

працюють, в основному, великі торговельні заклади, дрібні роздрібні

торговці віддають перевагу при розрахунках за товар готівці.

Періодично через певний строк (або негайно) торговельні організації

передають у банк рахунки за товари, продані власникам кредитних карток.

Банк оплачує ці рахунки, перераховуючи певну суму коштів на поточний

рахунок торговельної організації. Поступово ліміт кредитування

вичерпується і якщо власник кредитної картки не погашає своїх зобов'язань

перед банком, картка втрачає свою дію.

Власники кредитних карток постійно отримують інформацію про

залишок ліміту кредитування за нею і, відповідно, про необхідність

продовження кредиту.

Отже, можна виділити такі типові стадії процесу споживчого

кредитування за допомогою кредитних карток: 1) видача банком кредитної

картки клієнту-позичальнику; 2) купівля позичальником товарів за картку в

магазині; 3) передача магазином торговельних рахунків на куплені товари в

банк; 4) перерахування банком коштів на поточний рахунок магазину; 5)

щомісячне виставлення магазином рахунків за куплені товари власникові

кредитної картки — постачальнику; 6) повернення позичальником коштів

банку.

Кредитні картки для потреб споживчого кредитування можуть

випускатися не лише банками, а й такими організаціями, як авіакомпанії,

залізниці, готелі, телефонні фірми, автозаправочні станції тощо.

Банк одержує відсотки за кредит, що надається власникам карток у

межах ліміту кредитування. Банк регулює величину кредитного ліміту за

картками і періодично відновлює самі картки, що дозволяє йому

переоцінювати кредитоспроможність власників карток.

Як правило, лише найбільші комерційні банки здатні емітувати власні

кредитні картки, адже, щоб давати прибуток, система поширення карток має

бути досить масштабною. Основні витрати, пов'язані із застосуванням

кредитних карток, для банків становлять витрати на їх випуск на ринок,

тобто пошуки комерційної мережі, яка була б згідна приймати їх як засіб

платежу. Зрозуміло, що емісія власних кредитних карток є досить дорогою

банківською операцією. Тому на практиці комерційні банки використовують

загальнонаціональні (навіть всесвітні) системи кредитних карток.

Найвідоміші з них: VISA, American Express, Diners' Club та ін. Банки на

основі купленої ліцензії емітують кредитні картки цих систем.

На ринку має місце досить жорстка конкуренція між різними системами

і видами кредитних карток.

Кредитні картки призначені переважно для споживчого кредитування в

роздрібній торгівлі при придбанні недорогих товарів. Вони, як правило, не

пристосовані для купівлі дорогих речей тривалого користування. Ліміт

кредитування за більшістю карток менше вартості таких товарів.

Потенціальні можливості використання кредитних карток досить великі.

В Україні роль банківських і небанківських кредитних карток на

вітчизняному ринку зростатиме з розширенням ринку споживчого кредиту.

5.5. Специфіка банківської роботи зі споживчим кредитом

Технології банківських кредитних операцій з фізичними особами в сфері

споживчого кредитування в принциповому плані аналогічні іншим видам

кредитних операцій. Споживчі позички надаються на комерційній основі з

дотриманням усіх принципів кредитування в межах кредитних ресурсів

банку. Однак мають місце й певні особливості.

Комерційні банки надають кредити фізичним особам у розмірах, що

визначаються виходячи із вартості товарів і послуг, які є об'єктом

кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових

будинків, садових будинків, дачних та інших будівель визначається в межах

вартості майна, майнових прав, які можуть бути передані банкові в

забезпечення фізичною особою, та сумою її поточних доходів, за винятком

обов'язкових платежів. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей,

об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника.

Видача кредиту готівкою оформляється в банку видатковим касовим

ордером.

Фізичні особи погашають споживчі кредити шляхом перерахування

коштів з особистого вкладу, депозитного рахунка, переказами через пошту

або готівкою. Банківський споживчий кредит у розстрочку платежу, як

правило, передбачає погашення його та відсотків за ним щомісячно рівними

частинами. Банківська практика довела, що погашати частину заборгованості

щомісячно зручніше, ніж заощаджувати кошти і погашати одразу весь борг.

Встановлення строків погашення кредиту селянськими (фермерськими)

господарствами має бути пов'язано з надходженням виручки від реалізації

продукції (виконання робіт, надання послуг).

При наданні банком споживчої позички без розстрочки платежу

погашення боргу і відсотків за ним здійснюється одночасно.

Специфіку має й банківський аналіз кредитоспроможності

індивідуальних клієнтів. У західних країнах він здійснюється за бальною

системою оцінки надійності приватних позичальників. При цьому

оцінюються такі основні критерії: професія, стаж роботи, вік, житлові умови,

сімейний стан, річний доход, тижневий заробіток, наявність банківського

рахунка, кредитні рекомендації, тривалість проживання у даній місцевості,

володіння нерухомістю (власність) та ін.

В Україні найбільший обсяг роботи із споживчим кредитом традиційно

виконують відділення Ощадного банку.

Видача споживчих позик населенню здійснюється на підставі кредитних

договорів, які укладаються банком з фізичними особами за місцем їх

постійного проживання. У разі надання позик на будівництво і купівлю

житлових будинків кредитний договір може укладатися за місцем забудови

чи місцем знаходження будинку. При наданні банком споживчого кредиту не

допускається дискримінація індивідуальних клієнтів за статтю, сімейним

становищем, віком, расою, релігією, національністю, мовою тощо.

Для одержання споживчого кредиту приватний позичальник подає в

банк такі документи: індивідуальну заяву; паспорт або документ, що його

заміняє; довідку з місця роботи та інші документи для визначення

кредитоспроможності позичальника; документи, що потверджують

забезпечення кредиту (гарантію, поруку, договір страхування або застави

майна); документ, що потверджує право на пільговий кредит. Для одержання

кредиту на будівництво надається також завірений у встановленому порядку

витяг із рішення виконкому місцевої ради про виділення земельної ділянки

під забудову, проект будівництва з кошторисною вартістю, що завірений

районним (міським) архітектором.

Залежно від виду споживчого кредиту можуть використовуватися різні

за змістом типові форми кредитного договору. Але незалежно від

конкретного змісту в кредитному договорі обов'язково має бути вказано:

статус банку і позичальника; мета і сума позички, умови її надання і

погашення; форми забезпечення кредиту; величина відсоткової ставки за

позичку та порядок її сплати; обов'язки обох сторін.

Якщо споживче кредитування клієнтів банки здійснюють під заставу

нерухомості, споживчий кредит трансформується в іпотечний кредит. У

подібних випадках кредитний договір доповнюється окремим договором

застави. В банківській практиці діє правило, що окремі житлові кімнати, що

становлять частину будинку (квартири), не можуть бути предметом застави.

Споживчий кредит надається також під заставу цінних паперів — акцій,

облігацій, зобов'язань, які реалізуються через установи банків і котируються

на фондових біржах.

Деякі види споживчих кредитів можуть надаватися громадянам України

у відділеннях Ощадного банку на пільгових умовах. Йдеться, наприклад, про

громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, при

одержанні позики на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво,

будівництво садових будинків та благоустрій садових ділянок, будівництво

індивідуальних гаражів тощо. Необхідною умовою надання цих кредитів є

виділення відповідних коштів з Державного бюджету.


1. Що таке споживчий кредит? Виділіть і охарактеризуйте суб'єктів і

об'єкт споживчого кредиту.

2. Назвіть і проаналізуйте основні параметри споживчого кредиту.

3. Що таке товарний споживчий кредит? Покажіть особливості продажу

товарів у розстрочку.

4. Охарактеризуйте сучасний стан і перспективи торгівлі у розстрочку в

Україні.

5. Що таке грошовий споживчий кредит? Назвіть основні види грошових

споживчих позик.

6. Розкрийте роль ломбардів і пунктів прокату у вітчизняній системі

споживчого кредитування.

7. Дайте змістовну характеристику чекового кредиту як різновиду

банківської споживчої позики.

8. Проаналізуйте особливості банківського споживчого кредиту за

допомогою кредитних карток.

9. Яку специфіку має банківська робота в сфері споживчого кредитування?

10. Які проблеми та основні напрямки подальшого развит ку споживчого

кредиту в Україні?

Розділ 6

ІПОТЕЧНИЙ КРЕДИТ

Важливу роль в ринковій економіці відіграє іпотечний кредит. Надання

позик під нерухомість завжди було однією з головних банківських операцій.

Кредитна діяльність, пов'язана з іпотечною, здійснюється, як правило,

спеціалізованими банківськими установами — іпотечними банками. В

розвинутих країнах світу сформовані цілісні системи іпотечного

кредитування, які відпрацьовувалися протягом багатьох десятиліть і навіть

століть.

6.1. Сутність та особливості іпотечного кредиту

Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, пов'язана з наданням

позик під заставу нерухомого майна — землі, виробничих або житлових

будівель тощо. Іпотечні позики надаються на довгостроковій основі.

Іпотечний кредит стає можливим лише за умови приватної власності на

землю і нерухомість.

Нерухомість завжди цінувалась у банківській справі як надійна гарантія

повернення позики. Застава землі і нерухомого майна для отримання в банку

довгострокового кредиту називається іпотекою. Іпотека — це вид застави

нерухомого майна (землі, підприємств, споруд, будов, інших об'єктів,

безпосередньо пов'язаних із землею) з метою отримання грошової позики. У

випадку несплати позики закладена нерухомість продається, а з вирученої

суми погашається заборгованість кредитору.

Згідно із Законом України "Про заставу" (розділ II) іпотекою визнається

застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить

предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом

іпотеки може бути майно, пов'язане із землею — будівля, споруда, квартира,

підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс.

Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також

належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та

багаторічні насадження.

На практиці в процесі іпотечного кредитування часто виникають

проблеми з реалізацією нерухомості, оскільки вона не відноситься до розряду

високоліквідних активів. У зв'язку із довгостроковим характером іпотечного

кредиту також виникають складні проблеми з визначенням вартості

нерухомого майна. В більшості країн діють досить жорсткі правила продажу

нерухомості (за рішенням судових органів), що важливо для захисту прав

власника, на майно якого накладений арешт.

Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення. Іпотечні

позики в сучасних умовах найчастіше використовуються для фінансування

придбання, побудови і перепланування житлових і виробничих приміщень, а

також освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те, що

заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої

він береться.

Юридичною та економічною передумовою виникнення іпотечного

кредиту є наявність розвинутої системи права приватної власності на

нерухомість і, насамперед, на землю. Без приватної власності на землю та

інституціонального забезпечення її купівлі-продажу широкий розвиток

іпотечного кредиту неможливий.

Суб'єктами іпотечного кредиту є:

— кредитори з іпотеки — іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні

компанії, а також універсальні комерційні банки;

— позичальники — юридичні та фізичні особи, які мають у власності

об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти

іпотеки на користь позичальника.

Об'єктами іпотечного кредиту є житлові будинки, квартири,

виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки тощо. Розмір

іпотечного кредиту визначається у вигляді частини вартості об'єкта іпотеки.

Ця обставина дозволяє навіть отримувати під заставу одного й того самого

нерухомого майна додаткові іпотечні позики. Заставне майно залишається у

позичальника, який продовжує його експлуатувати, тобто зберігає своє право

власника.

Відповідно до Закону України "Про заставу" у випадках, коли

предметом застави є нерухоме майно, договір застави має бути нотаріально

засвідчений на підставі відповідних право-установчих документів.

Нотаріальне засвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за

місцем знаходження нерухомості.

Нерухомість як об'єкт іпотечного кредиту має ряд суттєвих переваг.

Вона майже ніколи не втрачає повністю своєї вартості (цінності), а з часом,

як свідчить господарська практика, ціна її навіть зростає.

У західних країнах діють два режими правового регламентування

іпотеки: 1) режим іпотеки романо - германського права (країни Західної

Європи); в його основі — значна формалізація іпотечного права: нотаріальне

завірення акта іпотеки, наявність кадастру чи поземельної книги, публікація

іпотек та ін.; 2) режим іпотеки країн англосаксонського права; в його основі

— гнучка і менш формалізована система іпотечного права; іпотека тут

носить загальний характер, тобто якісно не відрізняється від інших форм

застави і гарантій. До 1917 р. іпотечний кредит в Україні регламентувався

нормами романо - германського права.

Класичною країною іпотечних банків є Німеччина, де перший банк, який

здійснював іпотечне кредитування, був заснований ще 1770 р. у Сілезії.

Широкий розвиток іпотечного кредитування в Німеччині у XVIII — XIX ст.

багато в чому був обумовлений особливостями прусського шляху

становлення капіталізму в сільському господарстві. Нині в Німеччині існує

близько 30 спеціалізованих іпотечних банків. У більшості країн Європи і в

Америці, по суті, відсутні спеціалізовані іпотечні банки, а кредитні операції з

нерухомістю здійснюють універсальні комерційні банки.

В Україні перший акціонерний земельний банк, що здійснював іпотечне

кредитування, був відкритий 1864 р. в Одесі. Одним із основних його завдань

було виділення селянам коштів на купівлю землі на півдні України.

Ліквідація приватної власності на землю і нерухомість після революції 1917

р. обумовила припинення діяльності в колишньому СРСР іпотечних банків.

Нині в Україні операції з іпотечного кредитування знаходяться в

зародковому стані. В перспективі іпотечне кредитування має стати одним із

найважливіших засобів забезпечення зобов'язань, пов'язаних із

довгостроковими інвестиціями.

Іпотечне кредитування вимагає від персоналу комерційних банків

спеціальних знань і високої економічної кваліфікації. Особливо це важливо

для правильної оцінки кредитоспроможності позичальника, а також вартості

нерухомого майна, без чого іпотечний кредит стає занадто ризикованою

банківською операцією.

Основними документами, що, як правило, використовуються на практиці

при оформленні іпотечного кредиту, є:

— іпотечне зобов'язання, що видається позичальником кредиторові на

потвердження його (кредитора) переважного права на задоволення грошових

претензій з вартості заставленого майна в разі невиконання позичальником

свого зобов'язання, забезпеченого заставою майна;

— закладний лист — довготерміновий цінний папір, що випускається

іпотечними банками під заставу земельних ділянок, будівель та іншого

нерухомого майна; він забезпечує доход у формі відсотків.

У зв'язку з тим, що для іпотечного кредиту типовим є невисока

ліквідність його об'єкта, важливе значення має страхування позик і

формування вторинного ринку іпотек. Іпотечне зобов'язання стає цінним

папером, який залучається на фінансовий ринок. Іпотечні банки тим самим

отримують можливість проводити рефінансування за допомогою механізму

вторинного ринку. Позики під нерухомість підлягають погашенню на умовах

розстрочки платежу і зі сплатою відсотків. Відсотки за іпотечними позиками

мають ту властивість, що їх величина залежить від територіального

розміщення нерухомого майна. Підвищення ставки відсотка за іпотечними

позиками пов'язано із зростанням ризику знецінення капіталу, що впливає на

діяльність кредиторів. Зрозуміло, що підвищення відсоткових ставок і

збільшення розміру первинного внеску звужує сферу застосування

іпотечного кредиту, оскільки це погіршує умови користування ним для

позичальників.

У зв'язку із розвитком іпотечного кредитування формується окремий

іпотечний фінансовий ринок, головним інструментом якого є іпотечні

облігації — довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення

нерухомістю і приносять сталий відсоток. Емітентами іпотечних облігацій є,

як правило, торговельно-промислові корпорації, які на основі випуску цих

цінних паперів можуть формувати капітал для фінансування великих

будівельних проектів.

6.2. Механізм іпотечного кредитування

Мобілізація кредитних ресурсів для здійснення іпотечного кредитування

проводиться за допомогою випуску особливого виду цінних паперів —

закладних листів, забезпеченням яких служить заставлена в банку

нерухомість. Продаж цих цінних паперів дає банку кошти для надання

іпотечних позик. Закладні листи є надійними борговими зобов'язаннями

банку, що приносять тверді відсотки. У закладному листі ж зазначається

майно (нерухомість), до якого даний документ відноситься.

Як і інші цінні папери, закладні листи можуть бути в будь-який момент

продані за біржовим курсом. Іпотечні банки передають закладні листи на

біржу для вільного продажу.

Невідмінною складовою закладного листа є так звана купонна книжка,

що складається з окремих купонів, на яких позначені суми виплати відсотків

і дата їх виплати. Держатель закладного листа отримує відсотки за

пред'явлення відповідного купона.

Закладні листи випускають різними купюрами строком на 10—15 років.

Вони можуть бути або на пред'явника, або іменні.

У процесі пошуку нових джерел формування кредитних ресурсів

іпотечні банки широко диверсифікують свою діяльність.

Необхідною умовою надання іпотечного кредиту є пред'явлення

позичальником в банк документів, які потверджують його право власника на

майно, що виступає як забезпечення позики. В західних країнах поширені

позики на купівлю нового будинку до моменту продажу позичальником його

старого будинку; позики на придбання клієнтом банку свого першого

будинку тощо. Іпотечний банк надає своїм клієнтам детальну інформацію

про те, як правильно вибрати позику і страховку, порядок придбання

будинку тощо. Банк встановлює розмір мінімальної суми іпотеки.

Безумовно, що далеко не кожна земельна ділянка може бути об'єктом

іпотеки. Іпотечні банки прагнуть працювати з кращими або середніми за

якісними характеристиками (родючість, місцезнаходження тощо) землями, і

це закономірно.

Іпотечний заставодержатель має право в Україні перевіряти

документально і фактично наявність, розмір, стан та умови збереження

предмета застави; вимагати від заставодавця вжиття заходів, необхідних для

збереження предмета застави; вимагати від будь-якої особи припинення

посягання на предмет застави, яке загрожує втратою або пошкодженням

його. Іпотечний заставодавець має право: володіти та користуватися

предметом застави відповідно до його призначення; достроково виконати

основне зобов'язання, якщо це не суперечить змістові зобов'язання;

реалізувати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави з

переведенням на набувача основного боргу, забезпеченого заставою;

передавати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави в

оренду. Іпотечний заставодавець зобов'язаний: вживати заходів,

передбачених договором іпотеки або необхідних для збереження предмета

іпотеки, включаючи проведення капітального та поточного ремонту; на

період фактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет

іпотеки в повному обсязі на користь заставодержателя; у разі загибелі

предмета іпотеки надавати аналогічне за вартістю нерухоме майно чи,

незалежно від настання терміну, виконувати зобов'язання в повному обсязі

або у відповідній частині; одержати згоду заставодержателя на вчинення дій,

пов'язаних із зміною прав власності на предмет застави.

Іпотечному банкові законодавче забороняється займатися купівлею-

продажем земельних ділянок.

Однією з найважливіших економічних проблем іпотечного кредитування

є точна й правильна вартісна оцінка заставленої нерухомості. У разі занадто

високої оцінки землі та нерухомості у діяльності іпотечних банків можуть

виникати фінансові труднощі.

Для обчислення вартості земельної ділянки (заставної вартості) іпотечні

банки розробляють відповідні інструкції.

Як правило, в законодавчому порядку встановлюється норма, за якою

іпотечні позики можуть надаватися лише під земельні ділянки, що приносять

їхньому власникові стабільний доход. При іпотеці будівлі чи споруди

предметом застави в Україні разом з нею стає також право на користування

земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об'єкти. У цих випадках

при зверненні стягнення на предмет застави набувач будівлі, споруди

повинен мати право на одержання земельної ділянки.

Нерухомість вважається закладеною на основі передачі власником права

власності на неї (іпотеки) кредитору. Економічна та юридична сутність

іпотеки не змінюється, якщо заставний об'єкт продається або яким-небудь

іншим шляхом (наприклад, успадкування) переходить до іншого власника.

Заставні права заносять в спеціальний реєстр, що знаходиться під

контролем державної довіреної особи. Своїм підписом на закладному листі

він потверджує наявність необхідного покриття. Умови, на яких іпотечний

банк може надати кредит, залежать від стану того сегмента ринку цінних

паперів, на якому здійснюється обіг закладних листів та іпотечних облігацій.

У випадку зниження відсотка за цими цінними паперами, як правило,

зменшується відсоток за іпотечним кредитом. За закладними листами банк

сплачує відсоток їх тримачам. При цьому перед банком виникає проблема

розриву в часі між виплатою відсотків за закладними та надходженням

відсотків за іпотечний кредит. Іпотечний банк не може ставити себе в

заздалегідь невигідне фінансове становище, виплачуючи відсоток за

закладними листами ще до того, як почнуть надходити платежі за кредитом.

Цікаво, що до 20-х років іпотечні банки надавали кредит у формі

закладних (а не грошей), які реалізовував сам позичальник; повернення

кредиту теж здійснювалося закладними листами.

Довгостроковий характер іпотечного кредиту обумовлює механізм

погашення позики і виплати відсотків із поточних доходів позичальників і

невеликими внесками.

У разі неповернення позики власником заставленого майна стає

позикодавець — іпотечний банк.

Негативно впливає на розвиток іпотечного кредиту інфляція. В умовах

прискорення інфляційних процесів заборгованість погашається все більш

знеціненими грошима. Іпотечний кредит є складовою стабільної

національної економіки.

6.3. Іпотечне кредитування житлового будівництва

У сучасних умовах в Україні нагальним завданням стає організація

житлового будівництва (особливо індивідуального) під іпотечний кредит із

заставою майбутнього житла. Досить цікавим у цьому плані є організація

1995 р. на основі спільного проекту холдингової компанії "Київміськбуд" і

комерційного банку "Аркада" іпотечного кредитування житлового

будівництва у Києві. У розвинутих країнах світу іпотеці належить, як

правило, більша частка у структурі ціни житла при його купівлі у власність.

Необхідно запровадити в усіх регіонах України практику будівництва житла,

особливо приватного, іпотечними позиками.

Понад два мільйони українських громадян, які мають право на

отримання квартир, стоять сьогодні в черзі на житло. Саме вони можуть вже

найближчими роками стати основою підвищення платоспроможного попиту

на довгострокові житлові позики.

Досвід ряду розвинутих країн світу вказує на важливе значення

іпотечного кредиту для виходу країни з економічної кризи. Добре відомо, що

новий курс президента Рузвельта в 30-х роках XX ст. у США розпочався з

розвитку кредитування будинковласників (житлової іпотеки). В Україні

іпотечне кредитування в житловому секторі економіки також може стати

вагомим чинником активізації загального інвестиційного процесу.

Позика під заставу житла поєднує в собі елементи споживчого та

іпотечного кредитування. Ця обставина ускладнює зміст іпотеки, а також й

саму процедуру надання іпотечного кредиту на житлове будівництво. Часто-

густо такі позики є невигідними для банківських установ через високу

вартість процедури іпотечного кредитування.

Деякі російські банки (наприклад, Іпотечний акціонерний банк в Москві)

мають досвід використання такого цікавого банківського кредиту, як "сімейні

житлові накопичувальні рахунки". Відкриваючи рахунок у банку, клієнт

зобов'язується протягом одного року нагромадити на ньому суму, яка

дорівнює 30% від вартості житла, що буде придбане. Після закінчення строку

такого накопичення банк надає клієнту довгостроковий житловий кредит.

Зрозуміло, що успішне здійснення іпотечного кредитування житлового

будівництва можливе лише за умови достатньо високого і стабільного рівня

доходів населення. На жаль, нині позики, що надаються банками на

придбання житла, доступні лише обмеженому колу громадян. Завдання

полягає в тому, щоб на основі мобілізації фінансових ресурсів суттєво

здешевити іпотечний кредит.

Важливо знижувати рівень відсоткової ставки за іпотечним кредитом на

житлове будівництво. Це відповідатиме змісту іпотеки як довгострокової

позики і закономірностям розвитку іпотечного кредитування у країнах з

розвинутою ринковою економікою. Так, у Німеччині ставка за іпотечними

позиками у 1968—1996 pp. коливалася у межах 7—10 відсотків річних. У

США іпотечний кредит надається на строк до 30 років під 3—5 відсотків

річних.

У наших умовах житло е надійним, ліквідним і достатньо стабільним у

ціні протягом всього періоду проведення іпотечної кредитної операції видом

забезпечення. Зрозуміло, що надзвичайно важливим для функціонування

іпотеки було б проведення страхування заставленого нерухомого майна.

Іпотечний кредит на житлове будівництво може надаватися не тільки

грошима, але й бути товарним, тобто надаватися будівельними матеріалами.

Іпотека як вид кредитування житлового будівництва передбачає

запровадження комплексу законодавчих і нормативних актів, які мають

забезпечити системне правове регулювання кредитних відносин, що

виникають у цих випадках. Нормативно-законодавче забезпечення

іпотечного кредитування в Україні стане можливим на основі прийняття

нових Цивільного і Житлового кодексів, нової редакції Земельного кодексу.

В Україні іпотечне кредитування житлового будівництва може успішно

функціонувати лише за умови державної підтримки. Йдеться, насамперед,

про державні гарантії іпотечних зобов'язань, фінансові компенсації

іпотечним банкам частини плати за користування позикою тощо. Державна

підтримка іпотечного кредитування робитиме позику більш доступною для

широких верств населення, навіть з невисокими доходами.

Іпотечний кредит у перспективі може стати надійним засобом залучення

внутрішніх інвестицій для зведення житла в масових обсягах у містах і селах

України. Вкладення коштів у нерухомість завжди було і є одним із самих

надійних шляхів не тільки їх збереження, але й примноження. Іпотечне

кредитування житлового будівництва представлятиме безумовний інтерес

для потенційних інвесторів.

Упровадження в Україні іпотечного кредитування житлового

будівництва є вкрай важливим як в економічному, так і в соціальному плані.

6.4. Перспективи розвитку іпотечного кредиту в Україні

Іпотечне кредитування має стати невід'ємним елементом ринкової

економіки, що формується в Україні, і сприяти економічному і соціальному

розвиткові нашої держави. З жовтня 1992 р. набрав чинності Закон України

"Про заставу" в якому, зокрема, регламентується низка питань щодо іпотеки.

Однак вітчизняна законодавча база іпотечного кредиту поки що є явно

недосконалою. Немає окремого закону про приватну власність на землю,

який повинен стати головним законодавчим актом для стабільного

функціонування іпотеки.

Безумовно, центральною проблемою розвитку іпотечного кредиту в

Україні є нестача (обмеженість) вільних фінансових ресурсів і пошук

інвесторів. Нагромадження грошових коштів невіддільне від формування

вторинного ринку іпотечних кредитів. Спеціалізовані іпотечні компанії,

придбавши кредити в банку, поширюватимуть закладні іпотечні облігації та

інші цінні папери, забезпечені іпотечними позиками. В Україні назріло

питання про створення загальнонаціональної системи іпотечного

кредитування, яка б включала первинний і вторинний ринки іпотечних

кредитів. Для подальшого розвитку іпотечного кредитування необхідне

прийняття закону "Про іпотеку". Важливе значення має удосконалення

методики грошової оцінки земельних ділянок, яка в Україні проводиться

Державним комітетом по земельних ресурсах.

Переходу до цивілізованих форм іпотечного кредитування і масового

поширення іпотеки сприятиме створення в Україні повноцінної законодавчої

і нормативної бази. До чинників, які негативно впливають на розвиток

іпотеки, слід віднести загальну нестабільність економіки, низький рівень

доходів у більшості населення порівняно з вартістю нерухомості, недовіру

людей до діяльності банківських і фінансових установ, недостатню участь

держави у стимулюванні іпотечного кредиту та ін.

Іпотечне кредитування має відігравати важливу стимулювальну роль у

сільському господарстві й житловому будівництві, допомагаючи

сільськогосподарським виробникам отримати землю, а населенню — житло.

Іпотечні кредити сприяють розвиткові сільськогосподарських підприємств,

вони спрямовуються на проведення агрохімічних заходів, купівлю техніки,

матеріалів і насіння тощо.

У сучасних західних країнах іпотечні банки здійснюють також

кредитування будівництва суден і портового господарства. Важливе

значення, з погляду стимулювання розвитку національної економіки, має

іпотечне кредитування промислових підприємств. За рахунок іпотечного

кредиту підприємства можуть проводити оновлення свого виробничого

потенціалу (основних фондів).

В Україні важливе значення має формування регіональних ринків іпотек

і їх поступова інтеграція в єдиний цілісний загальнодержавний ринок.

В основних напрямах земельної реформи в Україні на 2001—2005 pp.

(схвалено Указом Президента України від 30.05.2001 р.) передбачено

комплекс заходів з розвитку кредитування під заставу землі, в тому числі

іпотечного кредитування. Серед них — розроблення механізму, який

гарантуватиме іпотечному заставодержателю у разі невиконання

забезпеченого іпотекою зобов'язання одержання задоволення з вартості

заставленої земельної ділянки; розроблення заходів щодо захисту прав

заставодавців; використання іпотеки для забезпечення зобов'язань за

договорами купівлі-продажу земельних ділянок; підготовка та

перепідготовка фахівців з іпотечного кредитування.

У сучасних умовах розвиток іпотечного кредитування стає в Україні

надзвичайно важливим і гострим завданням подальшого здійснення

кредитно-банківської реформи. Іпотечний кредит є важливим самостійним

інститутом ринкової економіки; одночасно він сприяє виникненню і

розвиткові інших складових ринкової інфраструктури.


1. Що таке іпотечний кредит? Розкрийте зміст іпотеки та її роль у

системі іпотечного кредитування.

2. Виділіть основних суб'єктів іпотечного кредиту. Що є об'єктом

(предметом) іпотечного кредиту?

3. Покажіть шляхи формування та особливості іпотечного фінансового

ринку.

4. Охарактеризуйте зміст, структуру та основні компоненти механізму

іпотечного кредитування.

5. Розкрийте роль закладних листів як джерела мобілізації кредитних

ресурсів для здійснення іпотечного кредитування.

6. Назвіть основні права та обов'язки іпотечного заставодержателя і

заставодавця згідно з вітчизняним чинним законодавством.

7. Визначте зміст і шляхи впровадження в Україні іпотечного кредитування

житлового будівництва.

8. Назвіть і охарактеризуйте основні напрями державної підтримки

іпотечного кредиту на житлове будівництво.

9. Оцініть перспективи розвитку іпотечного кредиту в Україні.

10. Охарактеризуйте шляхи створення в Україні повноцінної законодавчої і

нормативної бази іпотечного кредиту.

Розділ 7

ЛІЗИНГ

Важливою складовою кредитних відносин є лізинг (від англ. to lease —

наймати, брати в оренду). У світі лізингова діяльність досить поширена: діє

Оттавська конвенція 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг, створена

Європейська асоціація лізингових компаній, в яку входить 23 національні

асоціації. Довготермінова оренда засобів праці, машин, обладнання, споруд

виробничого призначення тощо є вигідною як для орендодавця, так і

орендаря.

Лізинг є необхідною складовою ринкової економіки. Це — одна з

найперспективніших форм кредитування в Україні, здатна забезпечити нові

технологічні передумови для виходу нашої економіки з кризи.

7.1. Економічна природа лізингового кредиту

Лізинговий кредит — це кредитні відносини між юридичними особами,

які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової

угоди. Лізинг є специфічною формою майнового, тобто товарного кредиту.

Його специфіка полягає у тісному взаємозв'язку і переплетенні кредитних,

фінансових та орендних відносин. Правові та економічні засади здійснення

лізингової діяльності визначені в Законі України "Про лізинг" (від 16 грудня

1997 p.).

Лізинг — це довгострокова оренда машин, обладнання, промислових

товарів інвестиційного призначення, куплених орендодавцем для орендаря

для їх виробничого використання, при збереженні права власності на них за

орендодавцем на весь термін договору оренди.

З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як

різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і

погашається позичальником у розстрочку. В західних країнах лізинг виник у

40—50-х роках XX ст. через виробничу вигідність надання в оренду на

тривалий строк основного капіталу внаслідок застосування фінансових

систем прискореної амортизації. Лізинг дає змогу товаровиробникам

отримувати необхідне виробниче обладнання без значних витрат капіталу, а

також уникати втрат, пов'язаних з прискореним спрацюванням обладнання.

Об'єктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке

може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні

засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки, споруди, системи

телекомунікацій тощо, не заборонене законодавством до вільного обігу на

ринку.

Суб'єктами, лізингу, як правило, є три особи:

1) постачальник або продавець предмету лізингу — підприємство,

організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво і

реалізацію машин і обладнання;

2) лізингодавець — суб'єкт господарювання, який передає в

користування об'єкти лізингу за договором лізингу; лізингодавцями можуть

бути банківські або небанківські фінансові установи (лізингові компанії);

3) лізингоодержувач (користувач) — суб'єкт господарювання, який

одержує в користування об'єкти лізингу у встановлених лізинговим

договором межах; лізингоодержувач вступає у відносини з лізингодавцем

щодо оренди об'єктів лізингу.

Сутність лізингу полягає в наданні лізингодавцем у виключне

користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю

лізингодавця або набувається ним У власність за дорученням і погодженням

з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна за умови сплати

лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. За своєю

економічною природою лізинг має двоїсту форму. З одного боку, лізинг

відповідає сутності кредитних відносин і є кредитною операцією (має місце

передача майна у користування на умовах строковості, повернення і

платності); а з другого боку, оскільки кредитор і позичальник працюють не з

грошовим капіталом, а з продуктивним, лізинг є подібним до однієї з форм

інвестиційного фінансування.

Комерційний банк може бути або прямим учасником лізингової угоди

безпосередньо як лізингодавець, або непрямим учасником як кредитор

лізингової компанії чи гарант угоди за лізингом. Типова схема лізингової

операції така: банк (непрямий суб'єкт) надає лізинговій компанії позику на

придбання певного виробничого майна; лізингова компанія (або банк як

прямий суб'єкт) на прохання клієнта придбає відповідне виробниче майно;

постачальник або продавець, отримавши гроші, передає майно в

розпорядження лізингоодержувача; відповідно до лізингової угоди

лізингоодержувач періодично вносить на рахунок лізингової фірми лізингові

платежі; лізингова фірма погашає позику комерційному банку. Лізингові

платежі за своєю величиною і структурою складаються з двох частин: 1)

вартості майна і 2) комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює

відсотку за кредит. Як правило, відсоткова плата за лізинг нижча від

банківського позичкового відсотка, тому клієнту вигідніше користуватися

лізингом, ніж брати позику для купівлі обладнання.

Отже, лізинг є комерційною угодою, що заснована на оренді товарів

тривалого користування виробничого призначення. Це — одна з форм

інвестицій в основний капітал за посередництвом лізингової компанії

(лізингодавця), який купує для товаровиробника (лізингоодержувача) майно і

надає йому в оренду з метою виробничого використання. Таким чином,

лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача: кредитором є

лізингодавець, позичальником — лізингоодержувач.

Лізинг — вигідна фінансова і кредитна форма проведення технічного

переозброєння і реконструкції виробництва. Залучення новітніх машин і

обладнання та іншої техніки на умовах оренди вимагає менше грошових

коштів, ніж їх купівля. Важливо й те, що платежі за лізингом включаються у

собівартість продукції і не підлягають оподаткуванню (адже вони є

орендною платою). У багатьох країнах законодавче встановлені пільги для

лізингових операцій (так, прискорена амортизація предметів лізингу дозволяє

суттєво знизити прибуток, що оподатковується).

Особливістю відносин власності при лізингові є те, що право власності

на товар зберігається за лізингодавцем (кредитором), а лізингоодержувач

отримує предмет лізингу лише в тимчасове користування. Після закінчення

терміну лізингової угоди можливий викуп орендованого майна

лізингоодержувачем за залишковою вартістю. Якщо цього не відбувається,

сторони можуть продовжити лізинговий договір або лізингоодержувач

повертає майно власникові (лізингодавцю).

З економічної точки зору, лізинг — це, по суті, цільовий кредит, що

надається на купівлю виробничого обладнання. Строки і розміри цього

кредиту визначаються особливостями фінансового руху амортизаційних

відрахувань з вартості даного обладнання.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій (ступеня

окупності), лізинг може бути двох видів — фінансовий та оперативний.

Фінансовий лізинг (financial lease) — це угода, що передбачає протягом

періоду своєї дії виплату лізингових платежів, які покривають повну вартість

амортизації обладнання або більшу його частину, додаткові витрати і

прибуток орендодавця.

В українському законодавстві під фінансовим лізингом розуміється

договір лізингу, за яким лізингоодержувач на своє замовлення отримує у

платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший

строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу,

визначеної в день укладання договору. Цими межами визначається й сума

відшкодування вартості лізингових платежів за період дії договору

фінансового лізингу.

Отже, якщо в українському законодавстві для фінансового лізингу

встановлена межа — не менше строку, за який амортизується 60 відсотків

вартості об'єкта лізингу, то в міжнародній практиці при фінансовому лізингу

лізингоодержувач за час дії лізингової угоди виплачує лізингодавцю всю

величину амортизації орендованого майна. Саме фінансовий лізинг

найбільшою мірою виражає сутність кредитних відносин.

Фактично у випадку фінансового лізингу має місце довгострокове

кредитування покупки. Лізингова угода характеризується при цьому

тривалим терміном, що наближується до терміну окупності предмета лізингу

та амортизації всієї або більшої частини його вартості. Основне місце на

ринку фінансового лізингу посідають банки.

Оперативний лізинг (operating lease) — це договір лізингу, який

укладається на термін, менший за період амортизації орендованого майна.

Для оперативного лізингу характерне часткове відшкодування вартості

майна, що здається в лізинг (термін амортизації довший за термін договору).

Витрати лізингодавця, які пов'язані з придбанням і утриманням предмету

лізингу, не покриваються тут орендними платежами протягом одного

лізингового контракту. В Законі України "Про лізинг" строк оперативного

лізингу встановлений як менший строку, за який амортизується 90 відсотків

вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Оперативний

лізинг більшою мірою відображає зміст орендних відносин.

Виділяють також:

— зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає придбання

лізингодавцем майна у виробника (постачальника) і передачу цього майна

йому ж у лізинг; такий, здавалося б, незвичний вид лізингу використовується

виробниками обладнання (постачальниками) з метою поліпшення свого

фінансового становища;

— пайовий лізинг — це здійснення лізингу на основі укладання

багатостороннього договору та залучення до угоди кількох кредиторів, які

беруть участь у лізинговій операції, інвестуючи свої кошти;

— міжнародний лізинг — це лізинг, що здійснюється суб'єктами

господарювання, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі,

якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

7.2. Народногосподарське значення лізингу

Лізинг виник внаслідок прискорення науково-технологічного прогресу і

необхідності якісного оновлення матеріально-технічної бази процесу

виробництва. Початок лізингових операцій в сучасному розумінні їх змісту

відносять до 1877 p., коли американська компанія "Белл Телефон К°"

прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в

оренду. Це сприяло значному розширенню обсягів реалізації виробленої

продукції і виробничого використання телефонної техніки. Перша

спеціалізована лізингова фірма "Юнайтед Стейтс лізинг корпорейшн" була

створена у 1952 р. у Сан-Франциско (США).

Народногосподарське значення лізингу полягає в тому, що він є

особливою фінансово-кредитною формою розвитку технологічного базису

виробничого процесу. Лізинг дозволяє проводити якісне технічне

переозброєння виробництва в умовах дефіциту капіталу у товаровиробників,

що особливо важливо за умов кризової економіки. Лізингоодержувач —

підприємство (фірма) має можливість користуватися новими

високопродуктивними машинами і обладнанням без залучення на ці цілі

власних або позичених коштів відповідно до ціни (вартості) даної техніки.

З метою стимулювання технологічного прогресу в сфері виробництва

держава надає значні пільги при оподаткуванні лізингових операцій. У ряді

країн лізинг набув розвитку (наприклад, у Великобританії з 1970 р.) лише

після введення відповідних податкових пільг.

Якщо підприємство закуповує необхідне йому обладнання на основі

власних коштів і банківських кредитів, то ця купівля фінансується за рахунок

прибутку після його оподаткування у встановленому законодавством

порядку; крім того, сплачується податок на додану вартість із ціни (вартості)

купівлі-продажу. Інший механізм фінансування виробничих інвестицій

використовується при лізингу. Орендні платежі при лізинговій операції

входять у собівартість продукції, яку випускає лізингоодержувач. Кошти, що

витрачаються як на лізингові платежі, так і на викуп орендованого

обладнання, формуються з прибутку підприємства до його оподаткування.

Особливо важлива лізингова форма залучення у виробничий процес

необхідного обладнання для малого і середнього бізнесу. Це — комп'ютери,

конторське, медичне і поліграфічне обладнання, крани, автонавантажувачі,

складські приміщення, вантажні автомобілі, морські судна, літаки та багато

іншого. Для того, щоб організувати виробництво, дрібним і середнім

підприємцям не обов'язково мати власне майно і обладнання, достатньо взяти

їх в оренду за лізинговою угодою. Суборенда за лізингом, як правило,

заборонена.

Для товаровиробників вигідним є й порядок здійснення платежів за

лізинг. Найоптимальнішим варіантом вважається механізм внесення

лізингових платежів з виручки від продажу виробленої на орендованому

обладнанні продукції. Лізингові платежі фіксовані, що полегшує контроль

над витратами виробництва і сприяє розробці і реалізації підприємством

ефективної цінової політики. Платежі за лізингом можуть приймати не тільки

грошову форму, але й погашатися частково або повністю виробленими

товарами.

Лізинг змінює систему матеріально-технічного забезпечення

виробництва, виступаючи прогресивним методом управління матеріальними

ресурсами. Через лізинг товаровиробникам відкривається доступ до сучасної

передової техніки і технології, як правило, особливо дорогої і з швидким

моральним старінням.

Вигідним є використання лізингу в галузях з сезонним ритмом

господарської діяльності, особливо в аграрно-промисловому комплексі. У

загальному плані вигоди лізингу, як і за будь-якою іншою формою кредиту,

полягають у можливості негайно використовувати товар при його оплаті

через довший період.

Лізинг є досить вигідною фінансовою операцією й для лізингодавця

(банку, лізингової компанії). Йдеться про використання нового виду

прибуткової операції, розширення кола клієнтів, зниження ризику втрат у

зв'язку з неплатоспроможністю лізингоодержувача, отримання додаткових

доходів тощо.

Лізинг набув поширення в західних країнах. Лізингова діяльність стала

сферою прибуткового промислового і банківського бізнесу. Це — один із

найефективніших сучасних фінансових інструментів розширення

інвестиційної діяльності. В Україні поки що лізинг застосовується в

незначних масштабах. Вітчизняні комерційні банки, по суті, не беруть участі

у лізинговому кредитуванні.

Вузькоспеціалізовані лізингові компанії, які проводять лізингові операції

з одним видом товару або з товарами одної групи стандартних видів, як

правило, самі здійснюють технічне обслуговування обладнання і

підтримують його в нормальному експлуатаційному стані. Лізингові компанії

в зарубіжних країнах є найчастіше філіалами або дочірніми компаніями

великих промислових і торговельних фірм, банків і страхових компаній.

В розвинутій ринковій економіці в процесі лізингової діяльності задіяні

значні фінансові ресурси, тому комерційні банки, як правило, не можуть

залишити лізинг поза сферою своєї уваги. Розвиток лізингового бізнесу

вимагає первинної мобілізації грошового банківського капіталу для купівлі

обладнання з метою його подальшого використання за лізингом. Конкуренція

на фінансовому ринку спонукає банки до активного розширення лізингового

кредиту. Запроваджуючи лізингові операції, комерційні банки отримують

можливість підвищувати ефективність роботи з клієнтами. Банки навіть

приймають на себе зобов'язання власника, включаючи відповідальність за

збереження майна, внесення страхових платежів, сплату податку на майно та

ін. Перевагою лізингового кредиту для банку є достатньо високий рівень

його прибутковості. Разом із цим лізингова операція відноситься до

господарських операцій з високим ступенем ризику. Тому банк має постійно

враховувати ймовірність високого ризику у виборі конкретних напрямків

лізингової діяльності.

Недоліки лізингового кредиту пов'язані, насамперед, з досить складною

організацією лізингових операцій, значними фінансовими витратами на

підготовку і реалізацію лізингових угод (особливо за відсутності відповідних

податкових пільг). Для товаровиробників вигідність проведення лізингової

кредитної операції потребує детального вивчення, адже можливо, що

доцільнішим, з фінансової точки зору, є використання інших форм

кредитування (комерційного кредиту або банківської позики).

Лізингова операція, крім чисто лізингу, включає й інші послуги, які

можуть бути надані лізингоодержувачу. До них відносяться: технічні

послуги, наприклад, транспортування об'єкта лізингу до місця його

використання клієнтом, монтаж і наладка обладнання, технічне

обслуговування і поточний ремонт обладнання; консультаційні послуги,

наприклад, з питань оформлення угоди, оподаткування тощо.

7.3. Механізм лізингового кредитування

Механізм лізингового кредиту включає в себе чотири основні етапи, що

випливають з типової схеми лізингової операції (див. підрозділ 7.1): 1)

звернення лізингоодержувача до лізингодавця з проханням придбати

потрібне йому обладнання у постачальника, аби потім надати його в оренду;

2) купівля лізингодавцем даного обладнання у постачальника; 3) передача

лізингодавцем придбаного обладнання у тимчасове користування

лізингоодержувачу за певну плату; 4) припинення (закриття) лізингової

угоди. В основі виділення етапів механізму лізингової операції покладена

оцінка лізингу як виду підприємницької діяльності, спрямованої на

інвестування тимчасово вільних або залучених фінансових коштів у майно,

яке передається за договором фізичним та юридичним особам у виробниче

користування на певний строк.

На першому етапі лізингової операції майбутній лізингоодержувач готує

офіційну заявку — запит лізингодавцю (лізинговій компанії). У цій заявці

мають міститися дані про предмет лізингу, передбачуваний строк лізингу,

пропозиції щодо орендної плати та інша інформація. До заявки до даються

бізнес-план, розрахунки окупності, баланс підприємства, доручення на

проведення переговорів з постачальником, банківська гарантія.

Лізингодавець проводить експертизу отриманих документів, оцінює

спроможність підприємства-лізингоодержувача своєчасно здійснювати

лізингові платежі. У разі позитивного рішення щодо лізингової угоди,

лізингодавець починає готувати договір з клієнтом-лізингоодержувачем.

Лізингодавець направляє потенційному лізингоодержувачу умови договору,

лізингові ставки, графік платежів, а також потверджує постачальникові-

продавцю готовність оплатити обладнання, замовлене лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач знайомиться з умовами договору і підписує його.

Після цього лізингодавець направляє постачальникові замовлення-наряд на

поставку продукції, який містить такі основні положення: доручення

лізингодавця, що видає замовлення, підприємству-виконавцю виготовити

певне обладнання для передачі його в лізинг; узгодження загальної кількості

обладнання, що виготовлятиметься; встановлення строку виготовлення і

загальної вартості обладнання. До замовлення-наряду, як правило, додаються

технічні завдання (вимоги) та інші документи, що визначають умови

виконання робіт.

На другому етапі лізингової операції замовник-лізингодавець укладає з

постачальником-продавцем договір, який регламентує умови оплати і

поставки предмета лізингу. Договір купівлі-продажу майна, що передається в

лізинг, включає такі розділи: найменування і кількість продукції, що

поставляється (зобов'язання постачальника виготовити і поставити

обладнання та зобов'язання замовника прийняти та оплатити його в кількості

і строки згідно з узгодженим графіком); якість і комплектність продукції

(відповідність продукції визначеним технічним умовам); ціна і сума договору

(оплата продукції за договірною ціною); порядок відвантаження (вид

транспорту, вантажна швидкість, мінімальна норма відвантаження); тара і

пакування; порядок розрахунків; строк дії договору; додаткові умови.

Зазначене у специфікації договору обладнання лізингодавець має купляти з

виключною метою передачі його лізингоодержувачу в рамках угоди про

лізинг.

На третьому етапі лізингової операції лізингоодержувач приймає

обладнання і після його монтажу і введення в експлуатацію підписує разом із

постачальником і лізингодавцем акт (протокол) прийняття обладнання в

експлуатацію. Цей акт засвідчує готовність до експлуатації прийнятого

лізингоодержувачем обладнання. В акті прийняття обладнання в

експлуатацію документально засвідчується відповідність якості й

комплектності прийнятого в лізинг майна умовам, передбаченим у договорі

купівлі-продажу з постачальником і відсутність у лізингоодержувача будь-

яких претензій з питань, які є приводом для повної або часткової відмови від

акцепту платіжних документів.

Одночасно з підписанням акта прийняття вступає в дію основний

юридичний документ щодо лізингового кредиту — лізингова угода, або

договір про лізинг. Залежно від умов лізингової операції використовуються

різні типові форми цього договору: договір фінансового лізингу, договір

разового (оперативного) лізингу, договір лізингу з правом викупу, лізингова

угода (договір) банку з підприємством, договір міжнародного лізингу тощо.

Як правило, договір про лізинг включає такі основні положення:

найменування сторін, об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки

його поставки; строк на який укладається договір лізингу; розмір і графік

сплати лізингових платежів, умови їх перегляду; умови переоцінки вартості

об'єкта лізингу; умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства

лізингоодержувача; умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та

технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання

інформації щодо його технічного стану; умови реєстрації об'єкта лізингу;

умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу по закінченні дії договору;

умови довгострокового розірвання договору лізингу; умови надання

відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача; відповідальність сторін;

дата і місце укладання договору. За згодою сторін у договорі лізингу можуть

бути передбачені й інші умови.

Протягом строку дії лізингової угоди лізингоодержувач за свій рахунок і

на свій ризик здійснює експлуатацію об'єкта лізингу відповідно до вимог

підприємства-виробника щодо його установки та експлуатації; забезпечує

охорону об'єкта лізингу, проводить його регулярний профілактичний ремонт,

здійснює відповідне технічне обслуговування.

Лізингоодержувач за користування об'єктом лізингу вносить періодичні

лізингові платежі. В Україні лізингові платежі включають: суму, яка

відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що

амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; суму, що

сплачується лізингодавцю як відсоток за залучений кредит для придбання

майна за договором лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане

у лізинг майно; відшкодування страхових платежів за договором страхування

об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; інші витрати

лізингодавця, передбачені договором лізингу. Лізингові платежі відповідно

до законодавства України відносяться на валові витрати виробництва та обігу

лізингоодержувача.

На четвертому етапі реалізації лізингової операції лізингоодержувач і

лізингодавець виконують обов'язки, пов'язані з поверненням обладнання. По

закінченні строку дії договору лізингу лізингоодержувач позбавляється права

використовувати обладнання. Він повертає обладнання лізингодавцю, або

поновлює лізинговий договір, або придбає орендоване обладнання у

власність. Пропозиції лізингоодержувача про набуття майна, його

повернення або продовження договору мають бути представлені

лізингодавцю не пізніше як за 1,5 місяця до завершення строку лізингу. Якщо

лізингоодержувач не заявляє про бажання придбати майно або продовжити

договір, він повинен повернути майно лізингодавцю за вказаною ним

адресою не пізніше як за 15 днів після закінчення терміну лізингу.

Лізингодавець контролює повернення об'єкта лізингу в належному

робочому стані. Витрати, пов'язані з поверненням обладнання, несе

лізингоодержувач. До тих пір, поки лізингодавець не буде фактично

відновлений у володінні майном, лізингоодержувач продовжує вносити

плату і нести відповідальність за об'єкт лізингу. Якщо лізингоодержувач вніс

якісь зміни (модифікації) в обладнання, він зобов'язаний на вимогу

лізингодавця і за свій рахунок відновити первинний стан цього обладнання.

Якщо лізингоодержувач не повертає обладнання по закінченні терміну

оренди або із закриттям угоди, з нього відшкодовується пеня у відсотках від

залишкової вартості обладнання за кожний день прострочення до повного

повернення обладнання лізингодавцю.

7.4. Лізинговий кредит в Україні

Вигоди від використання лізингу очевидні, тому поширення лізингової

діяльності в українській економіці є важливим і необхідним. У сучасних

умовах в Україні слід створити сприятливе економічне і психологічне

середовище для розвитку лізингового кредиту, сформувати стабільний ринок

лізингових послуг.

Відносини між суб'єктами лізингу регулюються Законом України "Про

лізинг", іншими нормативно-правовими актами держави та укладеними

відповідно до них договорами лізингу. Вже функціонує ряд лізингових

компаній, більша частина з яких об'єднана у Всеукраїнську асоціацію лізингу

"Укрлізинг".

Договір лізингу укладається в Україні у формі тристоронньої угоди за

участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або

двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Договір

лізингу має бути укладений у письмовій формі та відповідати вимогам

законодавства України.

Економічною передумовою широкого розвитку лізингу є запровадження

таких норм амортизаційних відрахувань, які передбачають прискорену

амортизацію основних фондів з метою більш швидкого оновлення їх. За

таких умов значно зростає прибутковість проведення лізингових операцій —

закупівлі обладнання для здачі в оренду. Найпростішою формою лізингу є

прокат обладнання на короткостроковий період.

Значні перспективи має використання вітчизняними підприємствами

лізингу в сфері міжнародної торгівлі, що дозволяє фінансувати поставки

сучасного обладнання в нашу країну. За допомогою міжнародних лізингових

компаній кожне підприємство дістає змогу придбати в оренду потрібне йому

обладнання з-за кордону.

В інвестиційних проектах в умовах української економіки важливо

застосовувати змішані варіанти фінансування, тобто збалансовану фінансово-

кредитну систему інвестування з включенням до неї лізингу як однієї із

складових. Лізинг дає можливість зекономити кошти на початкових стадіях

реалізації інвестиційних проектів.

В Україні перспективним є проведення лізингових операцій у сільському

господарстві. Постановою Кабінету Міністрів України № 1031 від 18 вересня

1997 р. створено державний лізинговий фонд для технічного переоснащення

вітчизняного сільського господарства. Мета його — поліпшення

матеріально-технічного та сервісного забезпечення сільськогосподарського

виробництва.

Кошти державного лізингового фонду мають використовуватися на

придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки на засадах платності

(до 50 відсотків облікової ставки Національного банку, що діє на момент

укладання угоди) та зворотності (не пізніше 5 років) згідно з укладеними

договорами. Міністерство агропромислового комплексу (сільського

господарства і продовольства) разом із Міністерством промислової політики

щорічно мають затверджувати відповідно до вимог товаровиробників баланс

потреби виробництва вітчизняної та закупівлі імпортної техніки і доводити

вітчизняним заводам - виготовлювачам сільськогосподарської техніки обсяги

її закупівлі для сільськогосподарських товаровиробників.

У 2001 р. на базі державного лізингового підприємства "Украгролізинг"

було утворено відкрите акціонерне товариство Національна акціонерна

компанія "Украгролізинг".

Підвищення попиту на технічні засоби виробництва сприятиме

збільшенню обсягів угод, здійснюваних лізинговими компаніями.

Лізинговий кредит вигідний для українських товаровиробників як зручне

джерело фінансування, засіб економії коштів, метод зменшення ступеня

інвестиційного ризику та інструмент технічного оновлення виробництва.

Лізинг можна розглядати як одну із найперспективніших форм виробничого

інвестування, здатну суттєво пожвавити процес технологічного оновлення

виробництва в Україні.


1. Що таке лізинговий кредит? Охарактеризуйте суб'єктів та об'єкт

(предмет) лізингу.

2. Розкрийте економічну природу лізингу. Покажіть складний взаємозв'язок

фінансових, кредитних та орендних відносин у процесі здійснення лізингової

операції.

3. Охарактеризуйте типову схему лізингової операції.

4. У чому полягає зміст фінансового лізингу та оперативного лізингу?

Покажіть відмінності між ними.

5. Розкрийте народногосподарське значення лізингового кредиту.

Охарактеризуйте позитивні риси і недоліки у використанні лізингу в

господарській практиці.

6. Яку роль у системі лізингового кредиту відіграють комерційні банки?

7. Назвіть основні юридичні документи, які використовуються на кожному

з етапів механізму лізингового кредитування.

8. Проаналізуйте зміст договору про лізинг (лізингової угоди).

9. Дайте оцінку перспективам розвитку лізингового кредиту в Україні.

Розділ 8

МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ

Розвиток міжнародних економічних відносин передбачає як необхідну

передумову наявність міжнародного кредиту і можливість здійснення

міжнародних кредитних операцій. Кредитні відносини у світовій економіці

виконують низку важливих функцій. Вони обслуговують

зовнішньоекономічну діяльність економічних агентів, стимулюють зовнішню

торгівлю, створюють сприятливі умови для іноземних інвестицій тощо.

Залучення іноземних кредитів в економіку України має важливе значення для

виходу вітчизняного народного господарства з кризового стану.

8.1. Кредит у міжнародних економічних відносинах

Міжнародний кредит — це рух позичкового капіталу в сфері

міжнародних економічних відносин. Міжнародний кредит означає кредитні

відносини між державами, банками і підприємствами (фірмами) різних країн.

В основі міжнародного кредиту — передача грошових (валютних) чи

товарних ресурсів з однієї країни в іншу країну на засадах принципів

кредитування. Необхідність використання міжнародного кредиту

визначається потребами поглиблення міжнародного поділу праці і розвитку

світогосподарських зв'язків.

Суб'єктами міжнародного кредиту є державні структури, банки,

міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації, підприємства

(фірми) та інші юридичні особи, окремі громадяни, кредиторами і

позичальниками — представники різних країн. Залежно від суб'єктів

міжнародних кредитних відносин виділяють: кредит між підприємствами

(фірмами) різних країн; банківський кредит у міжнародній торгівлі;

міждержавні (урядові) кредити; кредити міжнародних і валютно-фінансових

організацій.

Міжнародний кредит у сучасних умовах обслуговує широке коло

світогосподарських зв'язків: міжнародну торгівлю, інвестиційні процеси,

регулювання платіжних балансів і зовнішнього боргу різних країн тощо.

Серед міжнародних кредитних організацій центральне місце посідають

Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк

реконструкції і розвитку (ЄБРР). Коли МВФ розпочинав свою діяльність

(березень 1947 р.) у його складі було тільки 39 держав; сьогодні їх вже

близько 180. Датою входження України до складу МВФ вважається 3 вересня

1992 р. Одночасно з МВФ було засновано Світовий банк (традиційна назва

— Міжнародний банк реконструкції і розвитку). Діяльність Світового банку

безпосередньо зв'язана з міжнародним кредитом — наданням довгострокових

позик країнам-учасницям для сприяння розвиткові їхньої економіки.

Членами Світового банку можуть бути тільки країни, що вступили до МВФ.

ЄБРР створено в 1991 р. з метою допомогти країнам Центральної і Східної

Європи перейти від централізовано-планової економіки до ринкової.

Міжнародний кредит за своїм характером поділяється на грошовий і

товарний. При наданні позик у грошовій формі об'єктом позики виступають

міжнародні платіжні засоби, вільно конвертовані національні валюти.

Товарна форма міжнародного кредиту зв'язана з комерційним, або фірмовим

кредитом - товари надаються підприємствами (фірмами) різних країн з

відстрочкою платежу.

Можна вважати, що існують три основні види міжнародного кредиту:

1) державний кредит, що надається на двосторонній і багатосторонній

основі, включаючи позики міжнародних організацій;

2) банківський кредит, пов'язаний з кредитними відносинами між

банками різних країн;

3) комерційний кредит, що безпосередньо обслуговує зовнішню

торгівлю та послуги підприємств (фірм).

Із формуванням міжнародних ринків капіталів пов'язано перетворення

найбільших національних банків провідних країн світу в транснаціональні

банківські компанії, утворення постійних банківських консорціумів або

синдикатів. В основі відсоткової ставки, яку сплачують за міжнародним

кредитом позичальники, лежить сьогодні міжбанківська відсоткова ставка;

залежно від того, які банки входять у міжнародний банківський синдикат, це

може бути або Лондонська міжбанківська відсоткова ставка (ЛІБОР), або

Паризька (ПІБОР), або Сінгапурська (СІБОР).

Міжнародний комерційний кредит — це позика, що надається

підприємством (фірмою), як правило, експортером однієї країни, імпортеру

іншої країни у вигляді відстрочки платежу. Комерційний кредит у зовнішній

торгівлі поєднується з авансовими розрахунками за товарними операціями,

використанням векселів і товарних акредитивів. Для сучасного процесу

зовнішньоторговельного кредитування характерним є взаємозв'язок

комерційного і банківського кредиту.

З економічної історії добре відома така система державних позик у сфері

міжнародного кредитування як ленд-ліз. Закон про ленд-ліз був прийнятий

Конгресом США за пропозицією президента Ф. Рузвельта 11 березня 1941 р.

Ленд-ліз — це система передачі США іншим країнам-союзникам, в тому

числі й колишньому Союзу РСР, у період другої світової війни 1939—1945

pp. у позику чи оренду зброї, боєприпасів, стратегічної сировини,

продовольства, різних товарів і послуг. На основі двосторонніх державних

угод були встановлені основні принципи регулювання розрахунків за ленд-

лізом: військова техніка і матеріали, витрачені під час війни, не підлягають

оплаті; майно, що залишилось після війни і придатне для цивільних цілей,

повинно оплачуватися в порядку погашення довгострокового кредиту.

Після другої світової війни міждержавний кредит використовувався для

надання урядових кредитів і фінансової допомоги США країнам Західної

Європи для відродження їхнього зруйнованого війною

народногосподарського потенціалу (йдеться про так званий "план

Маршалла"). У "плані Маршалла" погодились взяти участь 16 європейських

кра'ін, у тому числі Великобританія, Західна Німеччина, Італія, Франція та

інші. Протягом чотирьох років дії "плану Маршалла" Конгрес США виділив

урядам західноєвропейських країн 13 млрд доларів, 2/3 з яких були витрачені

на закупівлю американських товарів.

У сучасних умовах найпоширенішою системою міждержавного кредиту

є програма "Stand-by", що надається країнам — членам МВФ для підтримки

їхніх економічних програм на 1—1,5 року кількома порціями (траншами), як

правило, поквартально, за умови, що країна-позичальник додержується

закладених в угоді домовленостей. Практика показала жорсткість умов, на

яких надаються кредити "Stand-by".

З 1993 р. МВФ ввів ще один вид міждержавного кредитування — так

званий механізм фінансування системних перетворень (systemic

transformation facility, скорочено STF). Кредити в рамках цього механізму

надаються державам, що мають труднощі в сфері платіжного балансу через

порушення у традиційній системі зовнішньої торгівлі та пов'язаних із нею

розрахунків, зокрема переходу від неринкових до ринкових цін.

Для того, щоб одержати позику МВФ уряд держави — члена цієї

організації має письмово викласти цілі своєї економічної політики,

макроекономічні прогнози, заходи в галузі структурної, податково-

бюджетної, грошово-кредитної і валютної політики на найближчі дванадцять

місяців.

ЄБРР надає в Україні фінансову підтримку приватним і приватизованим

комерційним підприємствам (фірмам), а також тим державним

підприємствам, які допомагають створенню необхідної інфраструктури для

розвитку приватного сектора економіки (енергетика, транспорт,

телекомунікації тощо). Україна є одним з акціонерів ЄБРР.

У разі неефективного використання кредитів загострюється проблема

зовнішнього боргу, на обслуговування якого державі доводиться витрачати

значні валютні кошти. Зовнішній борг — це фінансові зобов'язання держави

(зовнішні позики та несплачені за ними відсотки) стосовно іноземних

кредиторів; це заборгованість певної країни, що підлягає сплаті у встановлені

терміни, міжнародним валютно-фінансовим організаціям, урядам інших

країн та їхнім центральним банкам, приватним банкам.

Зростання зовнішнього боргу постійно спонукатиме державу до

здійснення дефолту. Дефолт — це непогашення в строк зовнішніх

зобов'язань, а також запровадження умов обміну державних цінних паперів,

які є менш сприятливими для іноземних інвесторів, ніж попередні. За

структурою зовнішнього боргу розрізняють: по-перше, борг за строками,

термінами сплати; по-друге, борг за валютою, грошовими одиницями; по-

третє, борг за джерелами утворення — заборгованість державним,

міжнародним або приватним інститутам. На підставі домовленостей між

країнами проводиться реструктуризація зовнішньої заборгованості. За станом

на 31.12.2000 р. загальний зовнішній довгостроковий борг України (борг із

первісним або подовженим терміном погашення понад один рік) становив

11,9 млрд доларів, в тому числі: державний та гарантований державою —

10,4 млрд доларів (включаючи борг за кредитами МВФ — 2,1 млрд доларів);

приватний негарантований — 1,5 млрд доларів.

8.2. Механізм міжнародних кредитних операцій

Наявність різноманітних видів міжнародного кредиту обумовлює

використання на практиці різних за своїм змістом і специфікою механізмів

здійснення міжнародних кредитних операцій. Розглянемо механізми

міжнародного банківського кредиту, який в сучасних умовах переважає в

сфері зовнішньоекономічних зв'язків. Банки виступають як одні з головних

організаторів зовнішньоекономічної діяльності своїх клієнтів.

В Україні використання оптимальних за структурою механізмів

міжнародних банківських кредитних операцій забезпечуватиме

стимулювання експорту, що є важливим для розвитку національної

економіки. Експортери на світовому ринку сьогодні, по суті, не можуть

продати своїх товарів без відстрочки платежу і відповідного банківського

кредитування імпортерів. У зовнішньоторговельній діяльності за поставки

експортера імпортери розплачуються, як правило, коштами, одержаними від

банку.

Приватні міжнародні позики (позики приватних банків, банківських

синдикатів) надаються найчастіше підприємствам (фірмам), тих країн-

позичальників, які отримують кредити МВФ або Світового банку.

Банки надають експортні та фінансові міжнародні кредити. Експортний

кредит надається банком країни-експортера банку країни-імпортера (чи

безпосередньо імпортеру) для кредитування зовнішньоторговельних угод.

Особливістю експортного кредиту є його "зв'язаний" характер: позичальник

зобов'язаний використовувати дану позику тільки для купівлі товарів у країні

кредитора. Фінансовий кредит дає змогу імпортеру здійснювати купівлю

товарів на ринку будь-якої іншої країни. Зрозуміло, що фінансовий кредит

створює більш вигідні умови для імпортерів товарів. Експортер кредитує

імпортера у формі виставлення переказного векселя-трати. Імпортер

кредитує експортера при оплаті товарів авансом (при попередній оплаті).

Банки можуть відкривати кредитні лінії для іноземних постачальників на

оплату закуплених товарів (послуг) або проведення робіт. Розрізняють

міжнародні кредитні лінії загального призначення та спеціальні. Кредитні

лінії загального призначення відкриваються на певну суму і дозволяють

кредитувати різних імпортерів у країні, що отримала даний кредит. Механізм

спеціальних (або проектних) кредитних ліній передбачає кредитування

певних конкретних інвестиційних проектів.

У міжнародній торгівлі досить широко використовується механізм

акцептно-рамбурсного кредиту, який поєднує в собі кредитну і гарантійну

операції. За своїм змістом такий вид кредиту передбачає: по-перше, акцепт

банком векселів експортера; по-друге, переведення (рамбурсування) суми

векселя імпортером банку-акцептанту. Банк надає гарантію на користь

клієнта на певну суму шляхом акцепту виставлених на даний банк

переказних векселів (трат). Банки беруть за такий акцепт певну винагороду з

імпортера. Подібні міжнародні кредитні операції розширюють для

експортерів можливості реалізації товарів, а для імпортерів полегшують їх

купівлю.

Механізм акцептно-рамбурсного кредитування полягає в тому, що банк

імпортера в межах узгодження лімітів кредитування виставляє безвідкличні

акредитиви на банк експортера, який бере на себе зобов'язання акцептувати

переказані векселі (трати) й оплатити їх з настанням терміну оплати.

Товарний акредитив — це зобов'язання банку за дорученням та за рахунок

покупця-імпортера впродовж встановленого терміну видати експортеру

(через його банк) обумовлену суму в певній валюті. Після відвантаження

товару експортер направляє платіжні й товарні документи до свого банку.

Банк експортера після цього акцептує переказаний вексель, здійснюючи його

облік, і виплачує експортерові вартість товару (за відрахуванням облікової

ставки та акцептної комісії). Потрібні для цього кошти банк експортера

отримує через переоблік трати на світовому грошовому ринку.

Акцептно-рамбурсне кредитування здійснюють, як правило, найбільш

надійні і відомі міжнародні банки.

У міжнародній торговельній практиці використовуються і так звані

резервні кредити типу "Stand-by", в основі яких лежить встановлення

сумарних кредитних лімітів і отримання позики протягом певного періоду в

міру виникнення у клієнтів потреби у такому кредитуванні.

Для полегшення міжнародних платежів застосовується механізм

факторингу. Спеціальна факторингова компанія здійснює купівлю грошових

вимог експортера до імпортера. Експортер передає компанії-фактору вимоги

до покупця, а фактор за певну винагороду (відсотки) бере на себе

зобов'язання щодо отримання платежу за ними.

Поширеним механізмом міжнародного банківського кредиту є

форфетування (від фр. a forfait — повністю, загальною сумою). За своїм

економічним змістом форфейтинг означає надання певних прав в обмін на

здійснення платежу. В банківській практиці механізм цієї кредитної операції

пов'язаний з купівлею на певний строк на заздалегідь встановлених умовах

векселів та інших боргових і платіжних документів. Банк — покупець вимог

бере на себе комерційні ризики, що пов'язані із неплатоспроможністю

імпортера, без права регресу (обороту) цих документів на попереднього

власника. Тим самим експортна угода із кредитної перетворюється в

розрахункову, що є безумовно вигідним для експортера.

У міжнародній торгівлі використовується механізм кредитування на

компенсаційних засадах. У цьому випадку погашення кредиту здійснюється

не грішми (валютою), а поставками продукції підприємств (фірм),

збудованих й обладнаних за рахунок одержаної позики. Умови кредиту, що

надається на компенсаційних засадах, є привабливими, насамперед, для

країн, що розвиваються.

Важливим інструментом європейського кредитного ринку (ринку

єврокредитів) є механізм роловерного кредитування. На основі цього

механізму надається довгостроковий кредит з періодично змінюваною

ставкою відсотка. Це означає, по суті, періодичне "перекредитування"

кредиту. Механізм роловерного кредиту передбачає поділ договірного

кредитного строку на більш короткі періоди (3—6 місяців) і встановлення

твердої відсоткової ставки тільки для першого періоду. Для кожного

наступного періоду відсоткова ставка коригується з урахуванням зміни

кон'юнктури ринку, валютних курсів, цін тощо. Відновлювані роловерні

кредити не мають встановленої загальної суми позики.

Конкретні механізми здійснення міжнародних кредитних операцій

надзвичайно складні і різноманітні, їх вивчення передбачає окремий більш

детальний розгляд, що не є завданням даного навчального посібника.

8.3. Іноземні кредити в економіці України

Іноземні кредити здійснюють позитивний вплив на розвиток економіки

України, якщо вони залучаються для розв'язання проблем її ринкового

реформування: здійснення реструктуризації народного господарства,

модернізації технологічного базису підприємств (фірм), розвитку

експортного потенціалу, насичення внутрішнього ринку товарами народного

споживання тощо. Іноземні кредити, що беруться лише на погашення

дефіциту державного бюджету, найчастіше не поліпшують соціально-

економічну ситуацію.

Найбільші іноземні кредити Україні надає МВФ. Вони спрямовуються,

як правило, на поповнення валютних резервів і стабілізацію функціонування

грошово-кредитної системи країни. Так, МВФ, з умовою, що буде

прискорено приватизацію та економічне реформування в цілому (на цих

умовах надає кредити і Світовий банк), надав Україні системну

трансформаційну позику (STF) у 2 транші протягом 1994—1995 pp. і

резервний кредит (Stand-by) у 5 траншів.

В Україну надходять позики Європейського Союзу (ЄС), які тепер

надаються в євро, в основному для покриття дефіциту державного бюджету.

Важливе місце в економіці України посідають кредити ЄБРР, головна

мета яких — кредитування малого та середнього бізнесу. Як правило,

фінансові умови кредитів ЄБРР (відсотки, строки погашення, пільговий

період тощо) жорсткіші, ніж умови Світового банку та МВФ.

Обслуговування кредитних ліній ЄБРР для малого та середнього бізнесу

здійснювало п'ять вітчизняних комерційних банків-учасників: Приватбанк,

Укрінбанк, Укркредитбанк, "Аваль" і "Ва-банк". Одержати позики малі та

середні підприємства можуть безпосередньо у банку-учасника. Ці комерційні

банки повинні ретельно підходити до вибору позичальників; для цього існує

ціла система критеріїв підбору.

Особливе місце, з погляду розвитку вітчизняного виробництва,

посідають кредитні лінії з іноземних фінансових ресурсів, відкриті під

гарантії уряду та НБУ за міждержавними і міжурядовими домовленостями з

зарубіжними країнами та ЄС. Найбільшу частку у відкритих кредитних

лініях іноземних держав та їх регіональних економічних об'єднань під

гарантії й інші державні зобов'язання в Україні становлять кошти Німеччини.

Ці кредити йдуть на закупівлю товарів в іноземних виробників. Кредити за

міждержавними кредитними лініями є в основному товарними, тобто

вітчизняні підприємства-позичальники отримують позику у вигляді товарів,

сировини, обладнання та послуг.

Безумовно, найкращий варіант, щоб іноземні кредити спрямовувались на

розвиток національного виробництва, а їх кошти використовувались на

купівлю товарів у вітчизняних товаровиробників .

Специфічною формою міжнародного кредитування України стала

реструктуризація боргів за енергоносії з Росії і Туркменистану. У 1996 р.

борг Росії було зменшено на 450 млн доларів США перерахуванням цієї суми

як компенсації за вивезену ядерну зброю.

Щодо структури зовнішніх запозичень України, то в ній в останні роки

збільшується частка кредитів, негарантованих державою.

Залучення зовнішніх кредитних ресурсів під гарантії Уряду України та

НБУ є вимушеним кроком. Через економічну нестабільність в нашій державі

зарубіжні банки, як правило, не ризикують мати справу з українськими

підприємствами на основі прямих зв'язків.

Іноземні кредити залучаються в Україну під гарантії Кабінету Міністрів

українськими підприємствами, здатними забезпечити їх повну валютну

окупність. Проте часто виникають проблеми щодо виконання зобов'язань

вітчизняних позичальників перед іноземними кредиторами і державою.

Погіршання фінансового стану українських підприємств зменшує їхні

можливості своєчасно забезпечити виконання взятих ними зобов'язань за

іноземними кредитами, гарантованими урядом. У разі виникнення

простроченої заборгованості за кредити платежі здійснюються за рахунок

державного бюджету.

Щоб мінімізувати ризик перенесення зовнішніх боргів позичальників на

державний бюджет, у травні 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України

№ 414 було визначено нову процедуру надання державних гарантій

забезпеченню зобов'язань українських позичальників за іноземними

кредитами.

Рішення про надання юридичним особам — резидентам України права

використання іноземних кредитів, які залучаються Україною, приймаються

на засіданні Кабінету Міністрів за поданням Валютно-кредитної ради та

оформлюються постановою уряду. Гарантії Кабінету Міністрів надаються

незалежно від форм власності юридичних осіб-резидентів. Ці гарантії

надаються для забезпечення зобов'язань вітчизняних підприємств щодо

погашення іноземних кредитів, які залучаються у формі:

— кредитів (кредитних ліній), наданих Україні іноземними державами,

міжнародними фінансовими організаціями та іноземними банками

відповідно до міжнародних договорів України;

— міжбанківських кредитних ліній, оформлених за рішенням уряду

Державним експортно-імпортним банком (Укрексімбанком) чи іншими

банками — агентами Кабінету Міністрів України з іноземними банками та

міжнародними фінансовими організаціями; кредитів в іноземній валюті, що

надаються міжнародними фінансовими організаціями, іноземними банками,

фінансово-кредитними та іншими установами, фірмами та організаціями

відповідно до міжнародних договорів України за умови обслуговування

зазначених кредитів банками-агентами.

Починаючи з вересня 1999 р. і по грудень 2000 р. Україна не одержувала

кредитів від МВФ та інших міжнародних фінансових організацій, тому

потреби у зовнішньому фінансуванні задовольнялися в основному за рахунок

прямих іноземних інвестицій та залучення довгострокового капіталу у формі

довгострокових негарантованих урядом кредитів.

Майже половина залученого іноземного капіталу належить інвесторам із

п'яти країн: США, Нідерландів, Росії, Великобританії, Німеччини. Досить

значними є обсяги інвестицій в Україну з офшорних зон.

Іноземні кредитори розцінюють ризик роботи в сучасній українській

економіці як високий; звідси — серйозні вимоги до позичальників. У

перспективі Україна має отримувати іноземні кредити без урядових гарантій.

Коли закордонні банки будуть надавати позики на основі прямих контактів з

українськими підприємствами, гарантійні зобов'язання держави стануть

непотрібними.

Для підвищення ефективності іноземних кредитів в Україні необхідно

подальше вдосконалення організації залучення, використання й погашення

позик, обмеження й поступова відмова від іноземних кредитів на покриття

дефіциту бюджету, коли дефіцит утворюється не за рахунок розширення

інвестицій; забезпечення незв'язаного характеру кредитів, щоб позики

стимулювали національне виробництво, а не використовувалися для імпорту

товарів тощо.


1. Що таке міжнародний кредит? Назвіть суб'єктів між народних

кредитних відносин.

2. Охарактеризуйте основні види міжнародного кредиту

3. Покажіть особливості міжнародного комерційного кредиту.

4. У чому сутність міжнародного банківського кредиту

5. Назвіть найпоширеніші системи міждержавного кредиту.

6. Дайте визначення зовнішнього боргу, обґрунтуйте напрямки його

обслуговування.

7. Охарактеризуйте механізм акцептно-рамбурсного кредитування.

8. Розкрийте механізм форфетування в системі міжнародного банківського

кредиту.

9. Проаналізуйте механізм роловерного кредитування.

10. Яке значення іноземних інвестицій для розвитку національної економіки

України?

11. Які особливості системи залучення зовнішніх кредитів під гарантії

Кабінету Міністрів України?

Частина друга

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

Кредитування — складний і багатогранний банківський процес. Він

потребує серйозної і детальної організації, значної аналітичної роботи.

Правильна організація банківського кредитування створює фундамент для

здійснення всіх інших напрямків діяльності комерційних банків. Саме від

того, як організовано кредитний процес, багато в чому залежить

ефективність діяльності банку в цілому.

Шляхом організації забезпечується функціонування і розвиток системи

банківського кредиту, чіткий взаємозв'язок її складових та окремих ланок,

раціональна структура управ-гінських органів банку і належна якість самих

кредитних операцій. Засобами організації банківського кредитування є

соординація різних ланок, визначення послідовності управ-гінських рішень у

кредитній сфері, регламентація умов здійснення кредитного процесу,

коригування технології кредитних операцій з урахуванням наукових розробок

і наявного практичного досвіду.

Розділ 9

БАНК ЯК ПОЗИЧАЛЬНИК: ФОРМУВАННЯ КРЕДИТНИХ

РЕСУРСІВ

Здійснювати операції з кредитування господарських суб'єктів і

населення банк може лише за наявності відповідних кредитних ресурсів. У

цьому плані депозитні операції, тобто операції із залучення коштів на вклади,

можуть розглядатися як органічна складова кредитної політики банку в

цілому. Між кредитними ресурсами і кредитними вкладеннями існує

безпосередній зв'язок. Обсяг кредитних ресурсів, їхня структура, терміни

використання мають відповідати таким же параметрам кредитних вкладень.

Збалансованість кредитних ресурсів і кредитних вкладень — важлива макро-

і мікроекономічна закономірність функціонування кредитних відносин.

Для більшості комерційних банків депозити (вклади) є головним видом

пасивів і важливою передумовою проведення активних кредитних операцій.

9.1. Сутність та джерела формування кредитних ресурсів банку

Кредитні ресурси — кошти, що є у розпорядженні банків і

використовуються ними для кредитних операцій. Банки не в змозі стабільно

розвивати кредитні операції в умовах обмеженості ресурсної бази.

Кредитні ресурси банку поділяються на власні та залучені. Власні

ресурси — це кошти статутного, резервного, страхового та інших фондів

банку, що утворюються за рахунок прибутку, а також нерозподілений

протягом року прибуток. Головне ж місце в складі кредитних ресурсів

комерційного банку посідають залучені кошти. Це кошти клієнтів на

поточних рахунках; депозити юридичних і фізичних осіб; залишки на

кореспондентських рахунках; кошти, що їх залучають з міжбанківського

ринку (міжбанківський кредит); кошти, отримувані від продажу цінних

паперів тощо. Одним з найбільш надійних джерел ресурсів для комерційного

банку, підтримання його ліквідності є депозитні вклади.

Власні та залучені кошти є основними джерелами фінансування

кредитних ресурсів комерційних банків. У перелік пасивних операцій, на

право здійснення яких комерційні банки в Україні повинні отримати

ліцензію НБУ, включені: залучення депозитів юридичних осіб; залучення

депозитів фізичних осіб; отримання кредитів від банків; випуск цінних

паперів (облігацій, ощадних сертифікатів тощо).

Важливим чинником зміцнення ресурсної бази кредитування є

оптимізація джерел формування кредитних ресурсів. Банк повинен

сформувати найефективнішу комбінацію джерел коштів для створення своєї

ресурсної бази. Переважна більшість кредитних ресурсів комерційних банків

утворюється шляхом залучення коштів. Така структура джерел утворення

кредитних ресурсів відповідає умовам ринкових відносин. Найдешевшим

джерелом залучення коштів до комерційних банків є залишки коштів на

розрахункових і поточних рахунках клієнтів.

Зрозуміло, що не всі власні та залучені кошти можуть бути використані

банком для здійснення кредитних операцій. Комерційний банк повинен

завжди мати в наявності необхідні грошові кошти для виконання взятих на

себе зобов'язань щодо забезпечення своєчасного повернення (надання)

коштів своїм клієнтам. Вкладники мають бути впевнені в надійності банку.

Тому в банку створюється обов'язковий резерв ліквідності, що має

гарантувати повернення коштів вкладникам.

Комерційні банки в усіх країнах забезпечують вкладникам резервний

запас на випадок можливих втрат; передбачаються також різноманітні форми

прямого і непрямого страхування. Втрата вкладниками впевненості щодо

фінансової стійкості банків може призвести до масового вилучення вкладів,

що вкрай негативно вплине на загальну економічну ситуацію в країні.

Для комерційних банків гострим є питання оптимізації структури

кредитних ресурсів і вкладень за сумами і за термінами. НБУ рекомендує при

аналізі балансового звіту комерційного банку використовувати коефіцієнт

співвідношення позик і депозитів. Цей коефіцієнт характеризує здатність

банку залучати депозити для підтримки своїх кредитних операцій та його

можливість давати в кредит ці депозити. Більш високий рівень цього

співвідношення відображає більший елемент ризику: можуть мати місце

менша ліквідність, негативні економічні умови внаслідок відпливу депозитів.

Навпаки низький рівень цього коефіцієнта відображає недостатні можливості

кредитування або небажання банку брати на себе ризик при наданні позик.

Значна частина кредитних ресурсів комерційних банків залучається на

основі депозитних операцій. Депозитом (вкладом) вважаються тимчасово

залучені грошові кошти фізичних та юридичних осіб або цінні папери, надані

банкові на чітко визначений строк і за відповідну плату (під відсоток).

Депозит — це кошти, що надаються фізичними чи юридичними особами в

управління банку (фінансовій організації). Депозит оформляється

відповідною угодою. У широкому розумінні депозит можна розглядати як

кредит, який надає власник депозиту іншим клієнтам банку через

посередництво цього банку.

У розвинутій ринковій економіці депозитні операції є одним з

найважливіших секторів грошового (фінансового) ринку. Масштаби

депозитних операцій визначаються наявністю в народному господарстві

вільних грошових коштів.

Важливим джерелом кредитних ресурсів є кредити, отримані від інших

банків на міжбанківському кредитному ринку. Міжбанківське кредитування

здійснюється в межах кореспондентських відносин банків і має, в основному,

короткостроковий характер (див. розділ 3).

Операції з розміщення банком коштів на депозит в інших банках

вважаються активними депозитними операціями. Пасивні депозитні операції

— це операції із залучення банком коштів на депозит.

До залучених банківських коштів відносять також гроші, депоновані з

метою забезпечення гарантії платежів при розрахунках акредитивами і

чеками.

Різниця між відсотком, отриманим банком від надання позики, і

відсотком, виплаченим вкладникам, становить сукупний доход комерційного

банку. З цього доходу відраховуються виробничі витрати; виплати заробітної

плати банківському персоналу, витрати на відповідне обладнання і

матеріали, витрати на утримання будов і споруд тощо. Те, що залишається

після сплати податків, становить прибуток банку.

Комерційні банки спрямовують свою діяльність на розширення спектра

послуг щодо залучення коштів клієнтів на банківські рахунки. Банками

гарантується таємниця вкладів, їх збереження і видача на першу вимогу

вкладника.

9.2. Класифікація депозитів

У колишньому Союзі РСР у банківській практиці під терміном "депозит"

розуміли лише строкові внески. Міжнародна банківська практика розглядає

депозити набагато ширше - як всі можливі види і форми внесення (залучення

або розміщення) грошових коштів на рахунки банку. Суму депозиту, на яку

згідно з умовами депозитної угоди нараховуються відсотки, заведено

називати номіналом депозиту.

Суб'єктами відносин щодо обслуговування депозитів виступають:

— комерційні банки як позичальники;

— підприємства (фірми, організації), банки та інші кредитні установи,

фізичні особи — власники коштів як кредитори.

Власник депозиту є депонентом.

Об'єктом депозитних операцій є внески, які на певний час залучаються

на депозитні рахунки в банк. Це кошти, передані на умовах, визначених

двосторонньою угодою.

У теорії кредитування використовуються різні підходи до класифікації

депозитів. Складність проблеми полягає в тому, що банківська практика

постійно виділяє нові види депозитів, які часто об'єднують в собі характерні

риси і ознаки існуючих раніше видів. Безумовно, формування таких

гібридних видів депозитів ускладнює визначення для них конкретного місця

в загальній схемі класифікації банківських депозитів.

Депозити заведено поділяти на такі:

— до запитання;

— строкові на визначений термін;

— ощадні внески населення;

— ощадні (депозитні) сертифікати.

Депозити до запитання — це зобов'язання, які не мають конкретного

строку. Вклади до запитання можуть бути вилучені в будь-який час на першу

вимогу вкладника. Це кошти, що знаходяться на поточних, бюджетних

рахунках комерційних банків і використовуються власниками залежно від

потреби в цих коштах. Умови сплати відсотків за залишками коштів за

такими рахунками визначаються у двосторонніх угодах при відкритті цих

рахунків. За вкладами до запитання нараховується низький відсоток.

Внески до запитання розмішують ті, кому потрібні кошти в ліквідній

формі для здійснення поточних розрахунків. До даного виду депозитів

входять також так звані чекові депозити, при яких кошти знімаються з

рахунку за допомогою чеків.

Строкові депозити — це зобов'язання, які мають певний строк. Це

кошти, що зберігаються на депозитних рахунках у банку протягом строку,

визначеного у депозитній угоді. Як правило, внески на визначений строк

розміщуються у великих сумах. Банки виплачують за строковими

депозитами більш високий відсоток, ніж за депозитами до запитання.

Збереження коштів на строкових депозитах вигідно як клієнту, так і банку.

Банки користуються залученими коштами протягом тривалого і, головне,

наперед обумовленого (відомого їм) терміну. Це дає банку можливість

збільшувати обсяги кредитних ресурсів.

До строкових депозитів у банківській практиці відносять депозити

овернайт — депозити, залучені банком на строк не більше одного

операційного дня (без урахування неробочих днів банку). Строковими

депозитами є також кошти, отримані від інших комерційних банків як

депозит (вклад) на конкретний строк.

Сума, строки та умови приймання строкових депозитів визначаються

банком - позичальником відповідно до його фінансових можливостей за

погодженням із вкладником. Особливості залучення вкладів на строкові

депозитні рахунки регулюються внутрішніми положеннями комерційних

банків.

Різновидом довгострокових депозитів на визначений термін є депозитні

сертифікати. Депозитний (ощадний) сертифікат — це письмове свідоцтво

комерційного банку про депонування грошових коштів, що засвідчує право

вкладника або його правонаступника на отримання після закінчення

встановленого строку суми внеску та відсотків за ним; це письмове свідоцтво

банку про внесення депонентом грошових коштів на депозит. Випуск

ощадних (депозитних) сертифікатів за своїм економічним змістом подібний

до залучення будь-якого іншого строкового депозиту.

У світовій банківській практиці депозитні сертифікати набули великого

поширення. На депозитних сертифікатах зазначається термін вилучення

коштів і розмір належного відсотка. Депозитний сертифікат є цінним

папером, який може здійснювати самостійний обіг на фондовому ринку.

Бланки депозитних сертифікатів виготовляються відповідно до чинних

нормативних вимог і встановлених зразків.

Комерційні банки зобов'язані оприлюднити умови випуску ощадних

(депозитних) сертифікатів шляхом розміщення такої інформації у

друкованих засобах масової інформації чи у загальнодоступному для клієнтів

місці в установі банку, або обома способами одночасно.

Ощадні вклади — це вклади населення, розміщувані у банках з метою

зберігання і нагромадження. Для цього виду депозиту характерно наявність

спеціальної ощадної книжки, яка видається банком вкладникові і в якій

фіксуються операції з ощадним вкладом. Власник, як правило, зобов'язаний

пред'явити ощадну книжку, щоб покласти гроші на рахунок або зняти їх. У

нашій країні на обслуговуванні ощадних вкладів населення спеціалізується

Ощадний банк.

Клієнт повинен дбайливо зберігати ощадну книжку і у разі її втрати

негайно заявити про це в установу банку. У такому випадку вкладникові

змінюється номер рахунка і видається нова книжка. Друга ощадна книжка за

тим самим вкладом не видається. Всі записи в ощадній книжці здійснюються

посадовими особами безпосередньо в установі банку і тільки в присутності

вкладника або його законного представника чи спадкоємця. Вкладникові

дозволяється перевіряти в установі Ощадбанку відповідність записів за

вкладами в ощадній книжці і в карточці особового рахунка.

До цінних паперів банків як виду депозитів відносять: акції та облігації

акціонерних товариств, що належать комерційним банкам; акції та облігації,

що знаходяться на зберіганні в банку і прийняті в забезпечення позик тощо.

У загальній системі банківських депозитів виділяють також так звані

спеціальні вклади. До них належать: кошти, зарезервовані на окремих

рахунках для проведення акредитивних розрахунків та розрахунків за

допомогою лімітованих чекових книжок; кошти для факторингових операцій;

кошти для міжбанківських розрахунків; кредиторська заборгованість тощо.

Важливе значення мають міжбанківські депозити, які надаються в

межах кореспондентських відносин між банками. Тимчасово вільні кошти у

банку виникають через відсутність необхідного попиту на кредитному ринку

або невигідність розміщення кредитних ресурсів серед клієнтів. Часто

міжбанківські депозити відіграють роль інструмента налагодження більш

тісних і довірливих кореспондентських відносин між банками.

Іноді банки використовують у своїй діяльності так звані гарантійні

депозити. Вони відкриваються на вимогу банку-кредитора у випадку, коли у

нього існують сумніви щодо знецінення активів, переданих банкові в

забезпечення наданого кредиту, або є ризик неплатоспроможності клієнта-

позичальника. Особливістю гарантійних депозитів є те, що ініціатором їх

створення виступає сам банк, а не депонент.

У Звіті про залишки за депозитами комерційні банки України мають

щомісяця подавати у регіональні управління НБУ дані про такі види

депозитів: міжбанківський ринок — депозити розміщені, депозити залучені;

небанківський ринок — депозити небанківських фінансових підприємств,

депозити нефінансових державних підприємств, депозити нефінансових

недержавних підприємств, депозити некомерційних організацій, що

обслуговують домашні господарства, депозити фізичних осіб, депозити

інших домашніх господарств, депозити бюджету та позабюджетних фондів

України (державного бюджету, клієнтів, які утримуються з державного

бюджету, місцевих бюджетів), рахунки за довірчими операціями, ощадні

сертифікати.

Найбільшою мірою відповідає вимогам забезпечення належної

ліквідності балансу комерційного банку залучення строкових депозитів.

Звідси випливає важливе завдання банку — зацікавити клієнтів у збереженні

їхніх грошових коштів на строкових депозитних рахунках.

Комерційні банки постійно стикаються із серйозною конкуренцією на

ринку грошових ресурсів при залученні депозитів. Перемагають у цій

конкурентній боротьбі ті банки, що запропонують клієнтам найбільш зручні і

вигідні депозитні схеми. Важливу роль у мотивації клієнтів до вкладення

грошових коштів відіграє рівень відсотка за даним видом депозиту.

Комерційний банк може пропонувати крім відсотка додаткові фінансові

пільги своїм клієнтам.

9.3. Механізм здійснення депозитних операцій

Механізм залучення комерційними банками України коштів (як у

національній, так і в іноземній валюті) юридичних і фізичних осіб на

депозитні рахунки і випуску ощадних (депозитних) сертифікатів регулюється

Правилами здійснення депозитних операцій для банківських депозитів

(затверджено постановою Правління НБУ від 30 червня 1998 р. за № 250).

Депозитні операції — це операції із залучення або розміщення коштів на

депозит.

Залучення депозитів (вкладів) юридичних і фізичних осіб оформляється

банком шляхом відкриття строкового депозитного рахунка з укладенням

договору банківського вкладу (видачею ощадної книжки) або видачі

ощадного (депозитного) сертифіката. За договором банківського депозиту

(вкладу) комерційний банк, який прийняв кошти від вкладника,

зобов'язується виплатити вкладникові суму депозиту (вкладу) та нараховані

відсотки на умовах та у порядку, що передбачені договором. Договір

банківського вкладу має бути укладений письмово.

Правові відносини між банком і клієнтом виникають у момент

укладення депозитного договору обома сторонами і діють до повного

виконання взаємних зобов'язань. Банк гарантує клієнту збереження таємниці

вкладу.

Депозитний договір засвідчує право комерційного банку управляти

залученими від юридичних і фізичних осіб коштами та право вкладників

отримати в чітко визначений строк суму депозитного вкладу і відсотків за

його користування. Сторонами депозитного договору є юридичні та фізичні

особи, які набувають прав і беруть на себе зобов'язання за договором.

Предмет депозитного договору — умови, які характеризують надання банком

послуги клієнтам при проведенні депозитних операцій.

Депозитний договір оформляється в двох примірниках. Співробітник

банку реєструє договір у книзі реєстрації, фіксує дату, номер договору і

номер депозитного рахунка. Договір укладається з обох сторін і скріплюється

печатками. Після повного оформлення договору один примірник видається

клієнту. Якщо із закінченням строку дії договору жодна із сторін не побажає

його розірвати, договір, як правило, вважається продовженим на такий же

строк і на тих же умовах.

Основними реквізитами та умовами депозитного договору мають бути:

— назва та адреса банку, який приймає депозит (вклад);

— назва та адреса власника коштів;

— дата внесення депозиту;

— сума депозиту;

— дата вимоги вкладником своїх коштів;

— відсоткова ставка за користування депозитом (комерційний банк

може залишити за собою право змінювати відсоткову ставку відповідно до

зміни облікової ставки НБУ з відповідним повідомленням про це вкладника.

У разі незгоди вкладника договір може бути змінений або розірваний

відповідно до чинного законодавства України);

— зобов'язання банку повернути суму, яка внесена на депозит;

— підписи сторін: керівника виконавчого органу банку або

уповноваженої на це особи та вкладників (для юридичної особи — керівника

або уповноваженої на це особи; для фізичної особи — власника коштів або

уповноваженої на це особи).

Зобов'язання клієнта за депозитним договором полягають у своєчасному

перерахуванні грошових коштів на депозитний рахунок банку; зобов'язання

банку — прийняти грошові кошти на депозитний рахунок, нараховувати

відсотки, забезпечити повне збереження суми внеску і повернути її після

закінчення строку дії договору або достроково за заявою клієнта. Клієнт, як

правило, має право довкладати (частково списувати) грошові кошти чи

нараховані відсотки, якщо це передбачено умовами депозитного договору.

Сторони зобов'язуються зберігати таємницю за усіма діями, пов'язаними з

виконанням депозитного договору.

Вклади в установи банків носять суворо добровільний характер. Банки,

як правило, встановлюють мінімальний розмір первинного внеску. Вкладник

— фізична особа має право оформити за депозитним вкладом довіреність або

заповідальне розпорядження. Власник депозитного вкладу зобов'язаний

заздалегідь повідомити установу банку про дострокову вимогу вкладу за

зазначеним у договорі номером телефону, письмово або при особистій явці.

Згідно з юридичними нормами праву однієї сторони депозитного

договору відповідає зобов'язання іншої сторони.

Стягнення на вклади юридичних і фізичних осіб у комерційних банках

може бути звернено на підставі вироку чи рішення суду, яким задоволене

цивільний позов. Конфіскація вкладів може бути проведена лише на підставі

вироку, що набрав законної сили, або винесеної відповідно до закону

постанови про конфіскацію майна.

Кожний комерційний банк повинен приділяти першочергову увагу

сучасним технологіям управління депозитами (вкладами) і заощадженнями

юридичних і фізичних осіб. Важливе значення має застосування банками

різноманітних святкових, новорічних, відпускних, податкових та інших

строкових внесків з метою нагромадження коштів, достатніх, наприклад, для

купівлі новорічних подарунків (або подарунків на інші свята), оплати

видатків на час відпустки тощо.

Останнім часом поширюється практика роботи вітчизняних комерційних

банків з депозитними сертифікатами. Сертифікати можуть бути номіновані

як у національній, так і в іноземній валюті. Сертифікати сплачуються у

гривнях, а у випадках, передбачених умовами їх випуску, — в іноземній

валюті. Сертифікати можуть випускатися: одноразово або серіями, іменними

або на пред'явника, строковими або до запитання. Строк обігу сертифіката

встановлюється від дати його видачі до дати, коли власник сертифіката

отримує право вимоги депозиту (вкладу) за сертифікатом.

Бланки сертифікатів мають містити такі обов'язкові реквізити: назву

"ощадний (депозитний) сертифікат"; порядковий номер сертифіката та його

серію (якщо випуск є серійним); дату внесення депозиту; розмір депозиту,

який оформлений сертифікатом (літерами та цифрами); зобов'язання банку

повернути суму, внесену на депозит; дату вимоги вкладником суми за

сертифікатом; відсоткову ставку за користування депозитом; умови сплати

відсоткової ставки — у разі вимоги вкладника про повернення вкладу до

обумовленого строку; назву та адресу банку-емітента, а для іменного

сертифіката — назву (ім'я) вкладника; місце для підпису особи, яка

уповноважена банком підписувати зобов'язання, та місце для печатки банку.

Виготовлення бланків сертифікатів здійснюється тільки на державних

спеціалізованих підприємствах відповідно до вимог Правил виготовлення

бланків цінних паперів і документів суворого обліку, затверджених спільним

наказам Міністерства фінансів України, Служби безпеки України і

Міністерства внутрішніх справ України № 98 від 25 листопада 1993 р.

Видача і погашення сертифікатів здійснюється лише емітентом. До

погашення приймаються тільки оригінали сертифікатів. У разі настання

строку вимоги депозиту банк здійснює платіж за пред'явленням сертифіката

на підставі заяви власника або особи, уповноваженої на здійснення цієї

операції, в якій зазначається рахунок, на який мають бути зараховані кошти.

Банк має передбачити можливість дострокового подання строкового

сертифіката до сплати. У такому разі банк сплачує власникові сертифіката

його суму та відсотки за зниженою відсотковою ставкою, яка визначається

при видачі сертифіката. Якщо термін отримання вкладу за строковим

сертифікатом прострочено, то такий сертифікат вважається документом до

запитання, за яким на банк покладається зобов'язання сплатити зазначену в

ньому суму вкладу та відсотків на дату вимоги.

9.4. Відкриття і ведення депозитних рахунків

При здійсненні депозитних операцій банк приймає грошові кошти

клієнтів на відповідні балансові рахунки, що визначені планом рахунків

бухгалтерського обліку. Депозитний рахунок — це рахунок, який банки

відкривають юридичним або фізичним особам для розміщення вільних

коштів на депозити з нарахуванням відсотків за депозити.

Депозитні рахунки відкриваються на підставі укладеного депозитного

договору між власником рахунка та установою банку на визначений у

договорі строк. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного

рахунка господарських суб'єктів і після закінчення строку зберігання

повертаються на цей же поточний рахунок. Відкриття одного депозитного

рахунка на двох або декількох осіб не допускається.

Для фізичних осіб банки відкривають вкладні рахунки (ощадні вклади).

Вкладниками комерційних банків можуть бути громадяни України, іноземні

громадяни і особи без громадянства. Вкладні рахунки відкриваються з

видачею вкладникові вкладного документа. Таким документом може бути

ощадна книжка (іменна чи на пред'явника), ощадний сертифікат, інший

виданий банком документ, що засвідчує укладення з банком договору

ощадного вкладу.

У договорі про відкриття вкладного рахунка обумовлюються: вид вкладу

(строковий чи "до запитання"); сума, що вноситься або перераховується на

вкладний рахунок; розмір плати; термін зберігання; відповідальність сторін;

умови розірвання договору; інші умови за погодженням сторін. У разі

укладення з банком договору ощадного вкладу "до запитання" за бажанням

клієнта на цьому рахунку можуть здійснюватися безготівкові розрахунки.

Після закінчення строку зберігання коштів на підставі договору

строкового вкладу кошти з вкладного рахунка повертаються вкладникові,

перераховуються на його розрахунковий рахунок відповідно до умов

договору або договір вважається продовженим на умовах вкладу "до

запитання".

Для комерційного банку вклади "до запитання" є нестабільними, що

обмежує можливість і сферу їх використання. У зв'язку з цим відсоткова

ставка за вкладами до запитання завжди менше ставки за строковими

депозитами. Банк може вимагати від власників такого рахунка підтримання

на ньому заздалегідь обумовленого залишку грошових коштів.

Якщо вклади до запитання носять, в основному, короткостроковий

характер, то строкові вклади вносяться на більш довгий строк. Відповідно

вкладник отримує й більш високий відсоток, ніж за вкладами до запитання. У

зв'язку із стабільністю строкових вкладів банк має можливість

розпоряджатися коштами вкладника тривалий час і відповідно збільшувати

обсяги своїх кредитних операцій. Комерційні банки можуть застосовувати

так звані гібридні депозитні рахунки, які об'єднують властивості внесків до

запитання і строкових внесків. Такі рахунки умовно складаються з двох

частин: прибутково-витратної (до запитання) та строково-накопичувальної

(строкової).

Згідно з Порядком нарахування, обліку, виплати і утримання процентів

та відображення їх на рахунках бухгалтерського обліку в установах банку

(постанова правління НБУ № 155 від 16 вересня 1994 р.) відсотки за

депозитними рахунками нараховуються за календарне число днів.

Нарахування відсотків за депозитними вкладами проводиться з дня внесення

грошей на рахунок або з дня надходження перерахувань на

кореспондентський рахунок установи банку.

Комерційні банки постійно прагнуть запроваджувати нові види

депозитних рахунків і використовувати прогресивні технології їх

обслуговування. Сучасні схеми банківської роботи з депозитними рахунками

побудовані на принципах максимальної оперативності, ефективності і

зручності для клієнтів. Загальні правила відкриття та ведення депозитних

рахунків можуть бути індивідуалізовані стосовно кожного окремого клієнта з

урахуванням конкретної фінансової ситуації, що склалась у нього і в банку.

Депозитні рахунки відкриваються як в національній, так і в іноземній

валютах. Вітчизняні комерційні банки працюють також з так званими

дилінговими депозитними рахунками. В цій схемі клієнт розміщує на

депозитному рахунку кошти в національній валюті — гривнях. Банк щоденно

подає клієнту котирування основних валют (це, як правило, долар США,

німецька марка, російський карбованець, британський фунт стерлінгів).

Клієнт, використовуючи котирування, за власним бажанням змінює валюту

рахунка та розміщує еквівалент вкладу на певний строк. Додатковий доход

при цьому може бути отриманий за рахунок різних відсоткових ставок і

курсових різниць.

Залучення вільних валютних коштів на рахунки в установи банків (а

сума іноземної валюти, що нині перебуває на руках в українських громадян,

досить значна) є надзвичайно актуальним і важливим для активізації

інвестиційних процесів у національній економіці України. Банки можуть

відкривати анонімні валютні депозитні рахунки.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкриваються фізичним

та юридичним особам (резидентам і нерезидентам) уповноваженими

банками.

9.5. Відсотки за депозитами

Залучення коштів на депозит здійснюється за певною відсотковою

ставкою. Відсоток — це засіб стимулювання залучення депозитів (вкладів) у

банк. Розмір відсоткової ставки за депозитами визначається двома основними

чинниками: 1) сумою вкладу; 2) строком розміщення коштів.

Ставка депозитного відсотка є відношенням суми грошових коштів, що

сплачуються у вигляді відсотка, до суми коштів, які одержані у вигляді

депозиту. Порядок нарахування і виплати відсотків, розмір відсоткової

ставки за вкладом обумовлюються в депозитному договорі. Відсоток має

стимулювати вкладників до тривалого збереження грошових коштів на

банківських рахунках, тобто збереження коштів в організованих формах.

Проявом конкуренції на ринку депозитів є прагнення кредитних установ

залучити до себе вільні кошти юридичних і фізичних осіб на основі більш

високої відсоткової ставки. В останні роки особливо посилилася конкуренція

між Ощадним банком України та комерційними банками за залучення

тимчасово вільних грошових коштів населення (приватних клієнтів).

Вкладники при прийнятті рішення про розміщення власних коштів на

депозитах керуються насамперед трьома основними міркуваннями:

надійність банку; рівень відсоткової ставки за вкладами; якість

обслуговування клієнтів. Як правило, у вітчизняній банківській практиці

проявляється тенденція: чим стабільніше і надійніше банк, тим меншою

мірою він прагне встановити максимально високі відсоткові ставки за

депозитами. І навпаки, маловідомі банки пропонують максимальні відсоткові

ставки, прагнучи залучити більше вкладів.

Зміна відсоткової ставки за депозитом відбувається за узгодженням

сторін при зміні кон'юнктури ринку кредитних ресурсів, облікової ставки

НБУ і затверджується наказом по банку. Виплата відсотків здійснюється на

поточний рахунок клієнта за його письмовою вимогою. Відсотки за

депозитом можуть сплачуватися: при погашенні депозиту; періодично; при

внесенні коштів на депозит (авансом). У разі дострокового вилучення

вкладником своїх коштів із строкового депозиту розмір відсотка, що

сплачується за даним видом внеску, значно зменшується.

Доходи за депозитними операціями підлягають оподаткуванню

відповідно до чинного законодавства.

Управління "депозитним портфелем" (тобто депозитами, залученими

банком) — важлива складова банківської діяльності. Величина відсоткової

ставки має забезпечувати банкові отримання максимально можливого

прибутку при мінімальному ризику. У кількісному вираженні відсоткова

ставка за депозитами має бути вище рівня інфляції. Проте на практиці в

Україні рівень банківського відсотка за депозитами часто є нижчим від рівня

інфляції. Така ситуація знижує довіру населення і підприємств до

вітчизняних комерційних банків.

У розрахунках відсотків за депозитними операціями передбачається

використання двох фінансових механізмів:

— розрахунки на основі простих (номінальних) відсотків;

— розрахунки на основі складних (фактичних) відсотків;

При використанні простої (номінальної) відсоткової ставки, нарощена

сума депозиту розраховується шляхом множення номіналу депозиту (без

врахування отриманих раніше відсотків) на множник нарощення. Розрахунок

нарощеної суми депозиту здійснюється за формулою

S = P(1 + r∙n),

де S — нарощувана сума депозиту наприкінці періоду n, тобто номінал

депозиту плюс відсотки;

P — сума номіналу депозиту;

(1 + r∙n) — множник нарощення;

r — річна відсоткова ставка (в сотих частках);

n — строк депозиту у роках.

Сума нарахованих відсотків за депозитом при використанні складної

(фактичної) річної відсоткової ставки розраховується за формулою

де I— сума відсотків за поточний період;

S — нарощена сума депозиту наприкінці попереднього періоду, тобто

номінал депозиту плюс відсотки;

r — річна фактична відсоткова ставка;

n — кількість періодів, за які нараховуються відсотки за депозитом.

Нарахування простих відсотків здійснюється на сальдо за рахунком за

фактичний строк зберігання коштів із врахуванням змін відсоткової ставки за

договором. Нарахування складних відсотків ("відсотків на відсотки")

здійснюється на сальдо за рахунком і нараховані раніше відсотки із

врахуванням змін відсоткової ставки і строку розміщення коштів. Розрахунок

доходу при складному відсотку ґрунтується на геометричній прогресії

("відсоток на відсоток").

Процес нарощування депозиту за рахунок відсотків за депозитом

називається капіталізацією відсотків. Наступне нарахування здійснюється

на суму депозиту з урахуванням відсотків. У разі капіталізації сума депозиту

і нарахованих за ним відсотків повертається депоненту при погашенні

депозиту.

Нарахування відсотків починається з наступного дня після надходження

грошової суми на депозитний рахунок клієнта та проводиться шляхом

множення денного залишку на рахунку на денну відсоткову ставку.

Отже банк може використовувати у своїй діяльності один з двох методів

нарахування відсотків: 1) метод рівних частин; 2) актуарний метод.

У разі використання методу рівних частин при нарахуванні відсотків за

депозитом за кожний період нарахування застосовується проста (номінальна)

відсоткова ставка. При цьому не враховуються нараховані раніше відсотки.

Відсотки за актуарним методом розраховуються з використанням складної

(фактичної) відсоткової ставки, тобто з урахуванням нарахованих раніше

відсотків. У своїй діяльності комерційний банк може використовувати лише

один з цих методів нарахування відсотків.

У момент внесення коштів на депозитний рахунок депозит враховується

на всю суму його номіналу. Відмінності обліку номіналу депозиту

визначаються конкретним методом виплати відсотків. Існує два таких

методи: 1) за період; 2) на період.

У банківській практиці відсотки сплачуються депоненту, як правило, по

закінченні певного періоду, передбаченого депозитною угодою, тобто за

період. У цьому випадку номінальна сума депозиту і сума, що

перераховується на депозитний рахунок, збігаються. У разі сплат відсотків

на період банк сплачує депоненту відсотки в момент внесення коштів на

депозит, тобто авансом. Цей метод застосовується, насамперед, при обліку

дисконтних ощадних (депозитних) сертифікатів. Тут величина дисконту є

сумою відсотків, що сплачена депоненту авансом. Сума цього дисконту

амортизується протягом терміну дії депозитного договору. Амортизація

відсотків — це процес віднесення сум сплачених авансом відсотків за

депозитами на витрати (доходи) на систематизованій основі. У разі сплати

відсотків на період номінал депозиту буде більше, ніж отримана від

депонента сума. Протягом строку дії депозитної угоди сума авансованих

відсотків має бути повністю замортизована.

Національний банк повинен регулювати рівень відсоткової ставки за

депозитами. Йдеться, насамперед, про обмеження банківської конкуренції в

сфері депозитних відсоткових ставок. Після Великої депресії 1929—1933 pp.

у США сформувалася загальна точка зору, яка знайшла відображення в

Законі про банки 1933 p., а саме: високі відсоткові ставки за депозитами

стимулюють покупку комерційними банками ненадійних активів, а це у

кінцевому підсумку спричиняє збитки і навіть банкрутство банків.

У колишньому СРСР розмір відсоткової ставки за вкладами був

стабільним і централізовано встановлювався Радою Міністрів (урядом).

Державні трудові ощадні каси СРСР виплачували вкладникам — фізичним

особам доход у вигляді відсотків або виграшів: за вкладами до запитання,

умовним, на єдину ощадну книжку і на поточні рахунки окремих громадян

— 2% річних; за строковими вкладами — 3% річних; за виграшними

вкладами доход виплачувався у вигляді виграшів з розрахунку 2% річних.

У США величина відсотка за строковими і ощадними внесками суворо

регулюється Федеральною резервною системою. Поширеною є точка зору,

що низькі відсоткові ставки за депозитами знижують банківські витрати і тим

самим зменшують ціну банківського кредиту. Надмірна лібералізація у сфері

встановлення відсоткових ставок на ринку депозитів негативно

відображається на стані грошового ринку країни.

У сучасних умовах комерційні банки в Україні проводять самостійну

депозитну відсоткову політику. НБУ регулює відсоткову ставку шляхом

встановлення офіційної облікової ставки. Із зміною облікової ставки НБУ

комерційні банки вимушені змінювати й відсоткові ставки за депозитами.

При формуванні свого депозитного портфеля комерційні банки беруть до

уваги норми обов'язкових резервів (резервних вимог НБУ).

У Росії Центральний банк з метою забезпечення захисту грошових

заощаджень населення вводив кількісні обмеження на залучення депозитів

розмірами статутного капіталу комерційних банків.

Низька відсоткова ставка за депозитами за інших рівних умов обмежує

приплив внесків до банку. Навпаки, достатньо високий розмір депозитного

відсотка дисциплінує комерційний банк, вимагає від нього ефективного

використання цього виду залучених ресурсів, адже банк, отримавши кошти у

тимчасове користування, повинен не тільки повернути їх, але й виплатити

відсоток. Зрозуміло, що виконання цих умов неможливе без одержання

максимального ефекту від використання залучених на депозит коштів.

Вітчизняні комерційні банки повинні проводити сьогодні активну

депозитну політику, спрямовану на широке залучення коштів та їх

використання як кредитних ресурсів.

Відсоткова політика комерційних банків у сфері депозитних операцій

має ґрунтуватися на принципах оптимальності, ефективності, адекватності

ситуації, що реально існує на ринку банківських послуг, враховувати як

власні економічні інтереси, так і інтереси вкладників.

9.6. Управління і контроль за депозитними операціями у

комерційному банку

Управління депозитними операціями — це сукупність стратегічних і

тактичних заходів, які проводить комерційний банк з метою залучення

тимчасово вільних грошових коштів клієнтів, та утворення на цій основі

кредитних ресурсів. Надійність і сталість джерел формування кредитних

ресурсів забезпечується на основі багатоманітності видів та умов (аж до

індивідуалізації) проведення депозитних операцій стосовно конкретних

юридичних і фізичних осіб.

Ефективне управління депозитними операціями передбачає розширення

мережі та видів депозитних рахунків, задоволення потреб клієнтів в

найрізноманітніших банківських послугах, забезпечення гарантій вкладень

через систему страхування депозитів тощо. Режим функціонування

депозитних рахунків у банку має відповідати потребам максимального

спрощення порядку проведення депозитних операцій

Передумовою здійснення науково обґрунтованого управління

депозитними операціями комерційного банку є попередній аналіз стану,

структури і використання ресурсної бази та пасивних операцій.

Стратегічні інструменти управління депозитами банку включають

заходи, спрямовані на зміцнення його позицій на депозитному ринку, що

передбачає врахування всього комплексу чинників, які створюють зовнішнє

середовище для банківської діяльності. Тактичні інструменти управління

депозитними операціями у банку включають заходи поліпшення внутрішньої

організації депозитної роботи: вдосконалення правил і порядку здійснення

депозитних угод, поліпшення роботи персоналу банку, який займається

пасивними операціями, пошук нових форм роботи з клієнтами, зменшення

ймовірності ризику та нераціональних рішень тощо.

У стратегічному плані управління депозитною діяльністю банку

спирається на маркетинг депозитного ринку, регулювання попиту і

пропозиції депозитних послуг. У тактичному плані управління депозитними

операціями банку передбачає, насамперед, налагодження чіткого

моніторингу кількості та якості свого депозитного портфеля.

Специфічною рисою депозитних операцій є активна роль клієнта банку,

який самостійно визначає величину вкладу, тобто частку своїх доходів, яку

він спрямовує на заощадження. Заходи впливу на економічну поведінку

потенційних вкладників мають посісти вагоме місце в процесі управління

депозитними операціями комерційного банку. Чесність і порядність банку

щодо клієнтів мають бути нормою у будь-яких, навіть самих несприятливих

для банківської діяльності, ситуаціях.

Подорожчання депозитів призводить і до подорожчання кредитних

ресурсів банку. Тому прагнення банку до максимального задоволення потреб

вкладників мають обмежуватися майбутніми можливостями прибуткового

розміщення залучених ресурсів під більш високий, порівняно з депозитами,

відсоток. Для реалізації цього завдання комерційні банки встановлюють

мінімальну суму строкового депозитного вкладу, мінімальний термін, на

який вкладаються грошові кошти, річну відсоткову ставку, періодичність

виплати відсотка (щомісячно, щоквартально, по закінченні строку) тощо.

Ефективне управління депозитними операціями створює умови для

оптимального ресурсного регулювання в комерційному банку. Вміле

маневрування ресурсами - важливий показник професіоналізму банківського

персоналу.

Пасивні операції комерційного банку органічно пов'язані з активними

операціями. Банківський менеджмент невіддільний від забезпечення

ефективних взаємозв'язків пасивних і активних операцій банку. Залучення

грошових коштів на депозити в банк втрачає будь-який сенс, якщо немає

надійних каналів їх наступного прибуткового розміщення.

Комерційний банк відповідає перед вкладником за зобов'язаннями, що

випливають з депозитного договору, власними коштами, майном і всіма

належними активами.

Проте на сьогодні в Україні немає більш-менш надійних гарантій

вкладів, розміщених в комерційних банках. Згідно з нормативними актами

вклади Ощадного банку гарантуються державою, оскільки цей банк є

державним, однак кошти державного бюджету нині вкрай обмежені. Згідно з

Указом Президента України від 24 листопада 1994 р. проводилася

компенсація грошових заощаджень за вкладами в Ощадному банку України.

Грошові заощадження були збільшені відповідно до індексу зростання

споживчих цін у 1992—1993 pp. у 2200 разів. На суму компенсації

видавались так звані компенсаційні сертифікати.

З метою забезпечення захисту інтересів вкладників — фізичних осіб,

створення фінансових можливостей відшкодування їм коштів у разі ліквідації

комерційного банку постановами правління НБУ від 28 травня 1996 р. № 125

та від 24 червня 1996 р. № 152 затверджено Тимчасовий порядок формування

комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб за рахунок

придбання державних цінних паперів та передачі їх на зберігання

Національному банку. Проте цей фонд страхування не відіграв позитивної

ролі у справі гарантування повернення вкладів (депозитів).

Надійна та ефективна система гарантування вкладів створює умови для

захисту інтересів вкладників на випадок неплатоспроможності чи

банкрутства банку, зменшення ризику кризи банківської системи внаслідок

втрати ліквідності через масове зняття депозитів, підвищення ефективності

управління грошово-кредитною сферою економіки внаслідок збільшення

обсягу депозитів.

Указом Президента України від 10 вересня 1998 р. №996/98 затверджено

Положення про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних

осіб, формування та використання його коштів. Фонд гарантування вкладів

фізичних осіб є юридичною особою, створюється і функціонує як державна,

економічно самостійна, спеціалізована організація, яка не має на меті

отримання прибутку. Платниками зборів до нього є комерційні банки —

юридичні особи, розташовані на території України. Система гарантування

вкладів вступає в дію, коли вклади стають недоступними, тобто у разі

неможливості виконання банками вимог вкладників щодо повернення коштів

та призначення ліквідатора за рішенням арбітражного суду або

Національного банку України. За станом на 01.01.2001 р. членами фонду

були 133 комерційні банки, які регулярно сплачують збори. Початковий

внесок становить 1% від зареєстрованого статутного капіталу банку,

регулярний збір — 0,5% від загальної суми вкладів (враховуючи відсотки за

ними) за станом на 31 грудня року, що передує звітному. Фондом

відшкодовується загальна сума вкладів одного вкладника в одному

комерційному банку, включаючи відсотки, незалежно від виду валюти

станом на день, коли вклади стають недоступними, але не більше 500

гривень — суми, що перевищує розмір середнього вкладу в Україні. Розмір

відшкодування за рахунок коштів фонду може у подальшому бути збільшено.

Питання фінансового контролю за депозитними операціями

визначаються чинним законодавством, нормативними актами НБУ і

внутрішніми документами банку. Бухгалтерський облік залучення та

розміщення депозитів, сплати витрат та отримання доходу за ними

здійснюється за відповідними групами балансових та позабалансових

рахунків.

Внутрішній бухгалтерський контроль за депозитними операціями має

бути побудований таким чином, щоб гарантувати, що: 1) депозити прийняті

на умовах щодо строків і лімітів згідно з правилами і нормами, схваленими

правлінням банку; 2) всі депозити прийняті на підставі та відповідно до

відсоткової ставки, яка застосовується у банку; 3) всі бухгалтерські записи,

проведені за депозитними рахунками, вірно відображені у бухгалтерському

обліку.

У кожному банку має бути створена система реєстрації депозитів, мета

застосування якої — забезпечити вірний та своєчасний запис у

бухгалтерському обліку суми за депозитами, дати нарахування і сплати

відсотків, дати погашення депозитів та відсоткові ставки. Нарахування

відсотків і здійснення відповідних записів у бухгалтерському обліку банку

має періодично перевірятися особами, які не причетні до нарахування.

Відсотки, відображені на окремих аналітичних рахунках відсоткових витрат

(доходів), мають бути вивірені із сумою відсотків, сплачених депонентові або

отримані від банку.

Гарантією успішного управління депозитними операціями є

взаємовигідні відносини між банком і клієнтом. Щоб збільшити депозитні

залучення, банк повинен ретельно і постійно вивчати інтереси і запити

вкладників — юридичних і фізичних осіб. Важливо, щоби банк надавав

вкладникам найзручніші форми депозитного обслуговування, які б зводили

до мінімуму витрату ними часу.

Західна банківська практика нагромадила значний досвід управління і

контролю за проведенням депозитних операцій. Вміле використання цього

досвіду з урахуванням специфіки вітчизняної економіки і ментальності

населення має суттєве значення для поліпшення роботи комерційних банків в

Україні. Важливо, щоб вітчизняні банки постійно здійснювали пошук

досконаліших методів та інструментів управління депозитними банківськими

продуктами.


1. Охарактеризуйте суть, структуру і джерела формування кредитних

ресурсів банку.

2. Розкрийте економічний зміст банківського депозиту (вкладу). Які чинники

визначають його провідне місце і банківських ресурсів?

3. Покажіть специфіку об'єкта банківських депозитних операцій. Назвіть

суб'єктів цих операцій.

4. Обґрунтуйте класифікацію банківських депозитів.

5. Порівняйте економічний зміст і значення строкових депозитів і депозитів

до запитання.

6. У чому особливості банківської роботи з депозитами (вкладами) фізичних

осіб?

7. Що таке ощадний (депозитний) сертифікат? Який порядок випуску,

видачі та погашення сертифікатів?

8. У чому особливості механізму здійснення депозитних операцій в

комерційних банках України?

9. Що таке депозитний договір? Розкрийте його юридичне значення для

процесу здійснення банківських депозитних операцій.

10. Охарактеризуйте порядок відкриття і ведення депозитних рахунків у

вітчизняних банках.

11. Проаналізуйте сучасні схеми банківської роботи з депозитними

рахунками стосовно вітчизняних умов.

12. Охарактеризуйте особливості встановлення відсоткової ставки,

нарахування і виплати відсотків за депозитними операціями.

13. Що таке прості (номінальні) відсотки і складні (фактичні) відсотки?

Яке значення мають механізми їх нарахування в банківській практиці?

14. Розкрийте економічний зміст капіталізації та амортизації відсотків за

депозитами.

15. У чому сутність управління банківськими депозитними операціями?

16. Охарактеризуйте умови гарантування вкладів, розміщених у комерційних

банках України.

17. Покажіть конкретні методи здійснення внутрішнього банківського

контролю за депозитними операціями.

Розділ 10

СУТНІСТЬ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ КРЕДИТНОГО ПРОЦЕСУ В

КОМЕРЦІЙНОМУ БАНКУ

Кредитування — основна функція комерційного банку. Тому чітке

розуміння сутності кредитного процесу та принципів його організації, вміле

їх використання на практиці має важливе значення для ефективної діяльності

банку. Всі питання, що пов'язані з банківським кредитуванням, вирішуються

позичальником і банком шляхом укладання кредитного договору. У

кредитному договорі визначається також величина відсоткової ставки, від

якої залежить розмір прибутку банку.

Банк повинен вміти ефективно управляти кожною ланкою кредитного

процесу.

10.1. Стадії кредитного процесу

Виділення і розгляд такого цілісного поняття, як "кредитний процес",

дозволяє комплексно проаналізувати всі складові та етапи механізму

банківського кредитування. Кредитний процес — це рух банківського

кредиту як послідовний перебіг його організаційних стадій (етапів). У ході

кредитного процесу відбувається послідовна зміна стадій механізму

банківського кредиту. Комерційні банки можуть надавати кредити всім

суб'єктам господарської діяльності незалежно від їхньої галузевої

приналежності, статусу, форм власності за наявності у них реальних

можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення

кредиту та сплати відсотків за користування кредитом.

У теорії та практиці кредитування виокремлюють, як правило, сім

основних стадій кредитного процесу, управління якими банк повинен

ретельно організовувати:

1) розгляд заявки позичальника на отримання кредиту;

2) аналіз фінансового стану (кредитоспроможності) клієнта;

3) розробка умов позики; підготовка та укладання кредитного договору;

4) визначення порядку забезпечення кредиту, гарантій повернення

позики;

5) процедура надання позики;

6) процедура погашення позики;

7) контроль за кредитною операцією.

Перша стадія кредитного процесу включає аналіз і попередній відбір

заявок на отримання кредиту. Для цього проводиться науково обґрунтована

експертиза доцільності надання позики. Головне завдання кредитних

працівників комерційного банку на цій стадії — зібрати найповнішу

інформацію про потенціального позичальника.

На другій стадії кредитного процесу банк визначає

кредитоспроможність і фінансове становище клієнта. Кредитні працівники

повинні оцінити: якою мірою потенційний позичальник здатний повністю і в

строк розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Чим точніше банк

зуміє визначити кредитоспроможність клієнта, тим ширше можливості банку

для зниження кредитного ризику.

На третій стадії кредитного процесу банк приймає кінцеве рішення про

можливість, умови і форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної

операції здійснюється на підставі проведення техніко-економічного

обґрунтування позики. Завершується ця стадія оформленням і укладанням

кредитного договору, який стає для банку засобом управління подальшими

стадіями кредитного процесу.

Четверта стадія кредитного процесу пов'язана із визначенням умов

забезпечення повернення кредиту. У центрі розв'язання даної проблеми

знаходиться обґрунтований вибір об'єкта (предмета) застави. Для цього має

бути забезпечене правильне оформлення заставних юридичних документів,

чітке визначення прав і зобов'язань банку і позичальника згідно з нормами

чинного заставного права. Засобом забезпечення повернення банківської

позики може бути й гарантія.

На п'ятій стадії кредитного процесу банк на основі кредитного

договору здійснює процедуру надання позики. Конкретний спосіб надання

кредиту, а також вид позичкового рахунку визначається особливостями цієї

кредитної операції. Процедура надання позики має бути зручною,

оперативною і взаємовигідною для банку та позичальника.

Шоста стадія кредитного процесу — повернення позики з відсотками

та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення позики

обумовлюється у тексті кредитного договору. В умовах фінансової кризи і

збільшення взаємної дебіторсько-кредиторської заборгованості

господарських суб'єктів банк повинен приділяти постійну увагу повному і

своєчасному виконанню кредитних договорів щодо погашення наданих

позик. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися

кредитними працівниками, щоб у майбутньому не допускати подібного.

Сьома стадія є специфічною в тому плані, що банківський контроль та

управління кредитним процесом здійснюється на кожній його стадії.

Систематичний моніторинг стану кредитного процесу, що поєднується з

постійним аналізом якості кредитного портфеля банку посідає одне з

центральних місць у системі банківського менеджменту. Головне завдання,

яке вирішується на заключній стадії, — розробка нагальних практичних

пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кредитної політики

комерційного банку.

У структурі будь-якого комерційного банку функціонує кредитне

управління (відділ), яке безпосередньо веде роботу з клієнтами з питань


10.2. Кредитний договір як юридична основа кредитного процесу

Кредитний договір — цивільно-правовий документ, який визначає

взаємні юридичні права і зобов'язання та економічну відповідальність

комерційного банку і клієнта (позичальника) з приводу проведення кредитної

операції. Кредитні відносини між кредитором (банком) і позичальником

обов'язково набувають договірного характеру. В правовій державі має

забезпечуватися повноцінна правова основа кредитного процесу. Здійснення

кредитного обслуговування на договірній основі передбачається Законом

України "Про банки і банківську діяльність".

Головна вимога до змісту кредитного договору полягає у тому, щоби він

містив у собі такі юридичні норми, які б дозволили регулювати весь

комплекс взаємовідносин банку з клієнтом (позичальником). У банківській

практиці використовуються типові форми кредитних договорів стосовно

різних видів позик, хоча чинне законодавство й не встановлює загальних

вимог до форми та умов кредитного договору. Типова форма кредитного

договору наведена в Положенні НБУ "Про кредитування". На основі типової

форми кредитного договору банки розробляють власні варіанти цього

документа. Конкретний зміст кредитного договору і перелік усіх умов

кредитної операції визначаються за згодою сторін. У кожному конкретному

випадку зміст кредитного договору пристосовується до особливостей

позичальника, враховує специфіку його фінансово-господарської діяльності.

Згідно із Цивільним кодексом України основною відмінністю між

кредитним договором і договором позики є безвідплатний характер

останнього. Позичальник за договором позики не сплачує позикодавцеві

відсотків за позику, що є обов'язковою й істотною умовою кредитного

договору.

Кредитні договори укладаються в письмовій формі і не можуть

змінюватися в односторонньому порядку без згоди сторін. Стороною за

кредитним договором є банк, а не кредитне управління (відділ) банку або

інший його структурний підрозділ. У разі порушення цієї умови договір,

укладений структурною одиницею банку від свого імені, вважається

недійсним. Зміни в договір вносяться за погодженням обох сторін.

Кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які

його укладають. Спірні питання щодо виконання договору у разі

недосягнення згоди між сторонами розглядаються арбітражем або судом.

За своєю структурою кредитний договір має включати такі складові:

— преамбулу, в якій зазначаються найменування сторін та їх

організаційно-правова форма;

— предмет і суму договору; (уточнюється мета кредиту, його сума,

строк надання позики, величина річних відсотків; указується номер і дата

договору);

— умови забезпечення кредиту вказується конкретно: договір застави,

договір поруки (гарантія), цінні папери або інші документи; зазначається, що

кредит, наданий банком, забезпечується всім належним позичальникові

майном і коштами);

— порядок надання і погашення позики (розкривається конкретний

механізм видачі і погашення позики із зазначенням терміну);

— зобов'язання банку і позичальника (банк зобов'язується відкрити

позичальникові певний (вказується номер) позичковий рахунок для видачі

кредиту; позичальник зобов'язується використати кредит на зазначені у

договорі цілі та забезпечити повернення одержаного кредиту і сплату

нарахованих відсотків із свого поточного рахунка у встановлені строки

відповідно до строкових зобов'язань;

— права банку і позичальника (банк має право у разі недотримання

позичальником умов договору розірвати його і достроково стягнути кредит зі

сплатою штрафу — вказується розмір штрафу у відсотках до суми позички

позичальник має право достроково розірвати договір, повністю повернувши

одержаний кредит, включаючи відсотки за його користування, попередньо

повідомивши про це банк);

— санкції у разі невиконання умов договору;

—порядок розгляду спірних питань (вони вирішуються згідно з чинним

законодавством в арбітражному порядку);

— особливі умови (наприклад порядок внесення змін у договір; зміни у

договорі оформляються додатковою угодою сторін);

— строк дії договору (строк дії кредитного договору встановлюється з

дня надання кредиту і до повного погашення позики та відсотків за нею);

— юридичні адреси та реквізити сторін;

— підписи сторін.

У західних країнах до тексту кредитного договору часто включають так

звані зобов'язальні умови, заборонні умови, а також обмежувальні умови. До

зобов'язувальних умов відносяться умови, що покладають певні зобов'язання

на керівництво підприємства-позичальника. Це, приміром, надання банкові

через певні проміжки часу фінансових звітів підприємства, а також іншої

необхідної фінансово-облікової інформації; підтримання позичальником

фіксованої величини оборотного капіталу вище певного мінімального рівня;

забезпечення стабільності керівного складу підприємства на час дії договору

тощо. Заборонні умови — це дії, які позичальник зобов'язується не

здійснювати під час кредитної операції без попереднього погодження із

банком. Йдеться, наприклад, про заборону підприємству-позичальнику

проводити реорганізацію і зміну юридичного статусу в період дії кредитного

договору; заборону позичальнику на продаж або надання в оренду активної

частини його основного капіталу; заборону виступати гарантом для іншого

позичальника тощо. Обмежувальні умови кредитного договору дозволяють

підприємству-позичальнику певні дії, але лише в заздалегідь встановлених

межах. Це, приміром, обмеження величини дивідендів, які акціонерне

товариство-позичальник має право виплачувати власним акціонерам під час

реалізації кредитного договору; обмеження величини премій, доплат до

заробітної плати, матеріальних допомог, що виплачуються працівникам

підприємства-позичальника, тощо.

Кредитний договір може бути укладений як складанням одного

документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами,

телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх

надсилає. Факт укладання кредитного договору підкреслює добровільність

участі сторін у даній кредитній операції.

За невиконання або неналежне виконання договірних кредитних

зобов'язань винна сторона несе цивільно-правову відповідальність.

Арбітражний суд розглядає спори щодо виконання кредитного договору в

строк не більше двох місяців з дня одержання позовної заяви. Рішення,

постанова, ухвала арбітражного суду підлягають обов'язковому виконанню.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного

договору, за цільовим використанням позики, своєчасним і повним її

погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного

договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний

проводити перевірки стану збереження заставного майна, що повинно бути

передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання

кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати

кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах

зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним

законодавством порядку.

На договірних засадах шляхом укладання кредитних договорів

визначаються також кредитні відносини між комерційними банками

(міжбанківські кредити).

Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забезпечити

ефективну взаємовигідну для банку і позичальника реалізацію кредитної

операції на всіх її стадіях. Правильно складений кредитний договір служить

для захисту інтересів як банку, так і клієнта-позичальника. Для цього

необхідно, щоби кожний пункт кредитного договору був конкретним, чітко

сформульованим і не допускав різного його тлумачення.

Як вже зазначалося вище, в банківській практиці можуть

використовуватися різні види кредитних договорів залежно від виду

банківської позики. В кредитному договорі на видачу довгострокової позики,

як правило, передбачається поетапне надання кредиту в міру виконання

будівельно-монтажних робіт, придбання товарно-матеріальних цінностей.

При цьому в договорі мають бути визначені конкретні шляхи перерахування

коштів на оплату рахунків постачальників чи підрядчиків.

НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна

відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед,

про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та

відсотків за його користування у вигляді стягнення кредитором пені за

кожний день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне

перерахування валюти кредиту у вигляді сплати позичальникові пені за

кожний день прострочення; відповідальність позичальника за використання

не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від НБУ

кредитних ресурсів або власних ресурсів комерційного банку у вигляді

стягнення з позичальника штрафу у відсотках від розміру використаного не

за призначенням кредиту.

10.3. Відсоткова ставка та фактори її диференціації

Позичковий відсоток — плата, яку отримує кредитор від позичальника

за користування останнім позиченими грошима. Ставка (або норма)

відсотка — це відносний показник ціни банківського кредиту, що

відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики*.

Комерційні банки як незалежні економічні суб'єкти мають право самостійно

встановлювати рівень відсоткової ставки за кредитами залежно від попиту та

пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Як правило,

зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки.

При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками

про конкретну величину відсоткової ставки.

Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини

перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на

підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання

наданої позики. У зв'язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з

боку господарських суб'єктів визначається, насамперед, рівнем і динамікою

розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності

товаровиробників.* Економічна природа банківського відсотку і відсоткової ставки розглядається в курсі економічної теорії (політичної економії).

Формування відсоткової ставки багатофакторний процес, який

визначається багатьма чинниками. Серед них: рівень облікової ставки

Національного банку, термін надання позики, особливості забезпечення

позики, платоспроможність і авторитет позичальника, темпи інфляції,

перспективи зміни ринкової кон'юнктури тощо. Сукупність цих чинників

буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Головним

чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних

ресурсів. Чим дорожче банку обходиться формування кредитних ресурсів,

тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну

кредитних ресурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За

короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за

довгостроковими. Короткостроковими є кредити на поточну виробничу

діяльність; вони, як правило, забезпечені товарами, які швидко реалізуються.

Суттєвий вплив на рівень відсоткової ставки здійснює інфляція. В

умовах інфляційних очікувань комерційні банки змушені "страхувати" себе

на випадок прискорення темпів інфляції шляхом збільшення ставок за

кредитами. Позичковий відсоток за мінусом знецінення грошей часто

називається "реальним відсотком". Використовується також поняття

"від'ємний відсоток", який відображає умови випередження темпів

знецінення грошей відносно темпів зростання позичкового відсотка.

Рівень відсоткової ставки є головною умовою проведення кредитної

операції. Крім наведених вище чинників, що визначають рівень відсоткових

ставок комерційних банків, можна виділити ще такі чинники: ризикованості

проекту, рівень ставки податку на прибуток банку, умови надання

аналогічного виду кредиту на загальнодержавному та регіональному

кредитних ринках, можливості банку щодо додаткового залучення кредитних

ресурсів, а позичальника щодо отримання такої ж позики в інших банках,

наявність різних форм матеріального забезпечення позики тощо. За великими

позиками відсоткова ставка нижче, ніж за дрібними.

У банківській практиці широко використовується термін "маржа".

Маржа — це різниця між відсотковими ставками; для процесу кредитування

— це різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового відсотка) і

залучених депозитних коштів (ставки депозитного відсотка). Зрозуміло, що

маржа має бути такого рівня, щоби забезпечувати належну рентабельність

комерційного банку і створювати фінансові ресурси для його розвитку.

Проте банк, що орієнтується на довгострокові перспективи своєї діяльності,

не розглядає максимізацію маржі як визначальну свою мету і першочергове

завдання. Часто буває економічно вигідніше інше: створити пільгові умови

для постійних клієнтів, сприяти розширенню їх кола, надавати допомогу в

розвитку їхньої фінансово-господарської активності тощо. Робота на

перспективу у сфері управління відсотковими ставками більшою мірою

сприятиме забезпеченню ліквідності, рентабельності й розширенню

діяльності комерційних банків.

Централізоване регулювання рівня відсоткових ставок здійснюється

НБУ на базі зміни офіційної облікової ставки. Облікова ставка НБУ є нині

одним із основних важелів регулювання фінансово-кредитної сфери

національної економіки. Українські комерційні банки враховують цей

важливий норматив у своїй кредитній діяльності.

Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п'яти основних

принципах:

— забезпечення позитивного реального рівня ставки відносно інфляції;

— встановлення у межах коридору ринкових відсоткових ставок

комерційних банків за кредитами та депозитами; наближення до рівня

міжбанківських відсоткових ставок у стабільній ситуації на грошово-

кредитному ринку;

— урахування інших чинників (обмінний курс, ліквідність банківських

установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо);

— відповідність поточній політиці НБУ щодо регулювання грошово-

кредитного ринку.

На початку 90-х років в Україні в умовах високих темпів інфляції

комерційні банки були зобов'язані змінювати ставки за чинними кредитними

угодами синхронно зі зміною облікової ставки. В умовах фінансової

стабільності таке жорстке регулювання кредитно-грошового ринку не

потрібне. У цих умовах облікова ставка НБУ має для комерційних банків не

директивний, а швидше індикативний характер.

Підвищення облікової ставки спрямоване на скорочення видачі

Національним банком кредитів комерційним банкам, а тим самим на

зменшення обсягу кредитних ресурсів на грошово-кредитному ринку.

Навпаки, для збільшення кредитних ресурсів в економіці НБУ знижує

облікову ставку. Зниження облікової відсоткової ставки заохочує видачу

кредитів.

У зв'язку з дією цього механізму відповідно до зміни облікової ставки

НБУ відбувається й коригування відсоткових ставок у комерційних банках.

Стимулювати розвиток виробництва може лише низька відсоткова ставка.

Таким чином, за різних макроекономічних умов держава в особі

Національного банку може провадити (залежно від обраних цілей) або

політику кредитної рестрикції (подорожчання кредиту за рахунок обмеження

кредитної емісії), або політику кредитної експансії (зниження облікової

ставки заради пожвавлення процесу кредитування виробництва).

У сучасних умовах значний вплив на відсоткову ставку за кредитами

здійснює очікувана динаміка відсоткових ставок за державними цінними

паперами.

За станом на 01.08.2001 р. відсоткова ставка за кредитами комерційних

банків в Україні в національній валюті становила 30—35% річних, в

іноземній — 15—18% річних.

У західних країнах чинні законодавчі акти, які обмежують рівень

відсотка, що стягується за позиками; встановлюються граничні відсоткові

ставки залежно від конкретного виду банківського кредиту, юридичного

статусу позичальника, характеру кредитної угоди тощо.

При визначенні конкретної величини відсоткової ставки комерційний

банк ставить двояке завдання: по-перше, відшкодувати за рахунок відсотка

всі свої витрати та отримати належний прибуток; по-друге, зацікавити

клієнтів (позичальників) такою відсотковою ставкою, при якій вони брали б

кредити саме в цьому банку.

Рівень відсоткової ставки за користування кредитом комерційні банки

встановлюють також залежно від рівня ризику. Банківський ризик пов'язаний

із можливістю економічних втрат у разі виникнення несприятливих для

банку обставин. Відсотковий ризик — це небезпека фінансових втрат банку

через перевищення відсоткових ставок, що виплачуються за залученими

коштами, над ставками за наданими позичками. Відсотковий ризик виникає

також внаслідок можливості втрат від несплати позичальниками відсотків за

користування позичкою. В умовах кризової економіки закономірно має місце

високий ризик неповернення позик.

Покажемо дію цих тенденцій. Відсоткові ставки за споживчими

позиками, як правило, вищі, ніж за більшістю інших видів банківського

кредиту, адже ці позики є незначними і ризикованими. Крім того, такі позики

є досить трудомісткими для банку. При іпотечному кредитуванні чітко

виявляється така закономірність: чим вище відношення величини позики до

вартості об'єкта іпотеки, тим вища відсоткова ставка, оскільки ризик при

цьому значно більший.

10.4. Порядок нарахування, сплати та стягнення відсотків

Нарахування відсотків за кредитом здійснюється у такий спосіб.

Припустимо, що банк надає у позику певну суму грошей Р. Виникає питання,

якою буде сума грошей S через n років (тобто позика з відсотками при

поверненні банку) за умови, що річна відсоткова ставка складає r %. У

випадку простого відсотка щорічно нараховується сума, яка дорівнює

У розділі 9 розглядався приклад розрахунку нарощеної суми депозиту за умови простої відсоткової ставки.

Через n років загальна сума дорівнюватиме:

У випадку складного відсотка, тобто "відсотка від відсотка", після

першого року майбутня вартість позики з відсотками, що має бути повернута

банкові, становитиме:

На наступний рік відсотки будуть нараховуватися вже від цієї суми і

величина вкладу дорівнюватиме:

Через n років загальна сума позики з відсотками визначатиметься за

формулою

Розмір відсоткових ставок за кредитними операціями, порядок

нарахування відсотків, порядок їх стягнення визначаються в договорі між

банком і клієнтом.

Відсотки, як це визначено НБУ, нараховуються за календарне число

днів, щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором. В окремих

випадках нарахування та стягнення відсотків може проводитись авансом у

момент видачі позики. В математиці фінансів виявлена така залежність:

річний відсоток нарахувань зростає із збільшенням числа інтервалів

стягнення, на які поділяється рік (щорічно, щоквартально, щомісячно,

щотижня, щоденно); одночасно інтенсивність зростання відсоткової ставки

сповільнюється (в міру збільшення кількості інтервалів).

Відсотки мають сплачуватися за фактичну кількість днів користування

позичкою і нараховуватися на суму залишку заборгованості за позичкою.

Якщо сума, що вноситься позичальником, недостатня для погашення

строкового платежу, простроченої заборгованості, сплати нарахованих

відсотків, то в першу чергу погашаються відсотки, потім прострочена

заборгованість, а на суму, що залишилась після цього, погашається

строковий платіж. Цей порядок обумовлюється при укладенні кредитного

договору. Нарахування та стягнення відсотків за позичками, які видані

індивідуальним позичальникам, здійснюється при надходженні від них

платежів в погашення боргу. Нараховані відсотки мають відображатися в

балансі установи банку в тому ж періоді, за який вони нараховані.

Після закінчення дії кредитного договору за наявності нарахованих

несплачених відсотків банки вирішують питання про стягнення неоплачених

відсотків згідно з чинним законодавством, застосовуючи загальні строки

позовної давності. У разі надання позички клієнту іншого банку при настанні

строку погашення заборгованості за позичкою та відсотків за нею банк-

кредитор надсилає у банк позичальника за місцем знаходження поточного

рахунка дебетове повідомлення із зазначенням окремо суми заборгованості

та суми нарахованих відсотків.

В установах банків нарахування відсотків здійснюється з використанням

процентних чисел. Процентне число — це сума залишків заборгованості за

позичкою за той період, за який проводиться нарахування відсотків. Залишки

за неробочі дні беруться в тій же сумі, що й за попередній день. Одержана

сума залишків перемножується на відповідну частину відсоткові ставки (1/12

від річної при підрахуванні залишків за місяць, 1/4 від річної — за квартал).

Для нарахування відсотків розмір відсоткової ставки, що передбачена

кредитним договором, ділиться на фактичну кількість днів року. Одержане

число перемножується на залишок заборгованості і кількість днів періоду, за

який нараховуються відсотки.

Відсоткові ставки та сума нарахованих відсотків записуються у

відомість нарахованих відсотків, виводиться загальний підсумок за

відомістю. Відомість нарахованих відсотків зберігається у документах дня за

внутрішньобанківськими операціями разом із стрічками підрахунку

залишків.

Комерційні банки зобов'язані проводити подальший контроль

(вибірковий чи суцільний) за правильністю нарахування відсотків та

віднесення їх на відповідні рахунки, а також правомірність віднесення сум

нарахованих відсотків на доходи банку.


1. Що таке кредитний процес? Охарактеризуйте кож-ну із стадій

кредитного процесу.

2. У чому юридична сутність та економічне значення кредитного договору?

3. Розкрийте структуру типової форми кредитного договору, що

використовується вітчизняними комерційними банками.

4. Яку відповідальність несе винна сторона за невиконання або неналежне

виконання договірних кредитних зобов'язань?

5. Що таке позичковий відсоток і відсоткова ставка за позичкою?

6. Проаналізуйте конкретні чинники диференціації відсоткової ставки за

кредитами.

7. У чому економічна сутність банківської маржі стосовно процесу

кредитування?

8. Розкрийте механізм взаємозв'язку відсоткової ставки комерційних банків

і облікової ставки НБУ.

9. Охарактеризуйте порядок нарахування відсотків за кредитом.

10. Який порядок сплати і стягнення відсотків застосовується у вітчизняній

банківській практиці?

Розділ 11

ТЕХНОЛОГІЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і

прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій.

Використання на практиці ефективних способів впливу на хід процесу

кредитування невіддільне від проведення наукових досліджень у цій сфері,

вивчення та узагальнення практичного досвіду банківської діяльності.

Технологія банківського кредитування включає в себе системну оцінку

ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в

органічному зв'язку із певними організаційними формами та

інституціональними структурами банківської діяльності. Реальне

покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на

основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитного

процесу; необхідне підвищення ефективності цілісної системи кредитних

технологій. Важливим нормативним документом для комерційних банків в

цьому плані є Положення про порядок формування та використання резерву

для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків,

затверджене Постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р.

Розглянемо конкретний зміст технології банківського кредитування

відповідно до стадій кредитного процесу, виділених в розділі 10. Чітке

розуміння банком закономірностей технології кредитування дозволяє

науково обґрунтовано спрогнозувати розвиток усього кредитного процесу.

11.1. Розгляд заявки на кредитування

На початковій стадії кредитного процесу економіст кредитного відділу

банку розглядає заяву клієнта, особисто знайомиться з ним, вивчає всю

необхідну документацію із загальною метою — сформувати об'єктивну

характеристику даного потенційного позичальника. Важливе значення для

банку має репутація клієнта, його чесність і порядність. Кредит може бути

наданий лише на основі достатнього знання клієнта і впевненості в його

кредитоспроможності.

У перелік обов'язкових документів, що надаються банкові для отримання

кредиту, входить баланс підприємства-пози-чальника на останню дату або на

декілька дат. Банк, як правило, вимагає, щоб до заяви на отримання кредиту

були додані такі фінансові документи: звіти, бізнес-плани, податкові

декларації, розрахунок техніко-економічного обґрунтування кредиту тощо.

Для банку важливо, щоб клієнт міг надати й господарські договори,

покладені в основу кредитної угоди. Важливе значення банки надають

такому графіку надходження (виручка від реалізації, інші доходи) і платежів

(розрахунки з постачальниками, розрахунки з бюджетом) потенційного

позичальника. До різних груп клієнтів банк застосовує різні вимоги щодо

надання конкретних документів і звітів для розгляду заяви на отримання

кредиту (питання про доцільність надання позики). Постійні клієнти можуть

бути звільненні від необхідності надання банкові певної частини документів.

Економістам кредитного відділу сенс навести довідки про позики,

отримані клієнтом в інших банках. Йдеться про залишки коштів на

позичкових рахунках клієнта, строки погашення позик, прострочену

заборгованість, а також залишок коштів на поточному рахунку.

Новий для банку клієнт подає нотаріально завірені копії статуту та

установчого договору або положення про господарський підрозділ разом із

установчими документами. Економісти банку повинні впевнитися у тому, що

клієнт зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності в органах

державної реєстрації.

У заяві на отримання кредиту зазначається: дата звернення до банку,

дата отримання заяви, назва банку, назва позичальника та його поточний

рахунок, сума позики, мета кредиту (найменування витрат і цінностей), строк

кредиту, перелік документів, що додаються. В заяву включається також

зобов'язання клієнта виконувати вимоги банку з питань кредитування. На

бланку заяви банком вказується порядок погашення позики.

Головне завдання початкового етапу кредитування — здійснення аналізу

і попередній відбір заявок клієнтів на отримання кредиту. Це можливо тільки

за умови ефективної обробки отриманої інформації. Обов'язковим є

складання кредитної історії позичальника.

Після ознайомлення з документами економіст кредитного відділу банку

проводить особисту бесіду з майбутнім позичальником.

Кредитному працівникові банку необхідно знати не лише наявний

економічний стан підприємства-клієнта, а й результати діяльності даного

підприємства за попередні роки. Йдеться про визначення передумов для

одержання позики, спроможності своєчасно й повністю її погасити разом із

відсотками, здатності потенційного позичальника виробляти та реалізовувати

конкурентоспроможну продукцію (послуги, роботи) та ін. Економісти

кредитного відділу комерційного банку повинні провести збір інформації, що

відноситься до оцінки економічного стану клієнтів, обробку та аналіз

зібраної інформації, її узагальнення і збереження для використання в

майбутньому. Значне прискорення аналітичної економічної роботи

досягається використанням спеціальних комп'ютерних програм з визначення

рівня ефективності діяльності підприємства — потенційного позичальника.

Багато інформації щодо клієнта дає особистий візит працівника банку на

підприємство (фірму). Це особливо важливо для оцінки тих клієнтів, які

вперше звертаються до даного банку. Програма відвідування клієнта на місці

має бути детально продуманою і переслідувати конкретні цілі.

Підсумки проведеного аналізу економіст кредитного відділу подає у

формі висновку на заяву клієнта. В ньому обґрунтовується згода на видачу

позики або доцільність утримання від її надання.

Економічні інтереси комерційного банку полягають у розширенні

обсягів кредитних операцій. У зв'язку з цим зрозуміло, що найлегший шлях

— припинення відносин з усіма сумнівними клієнтами -- не є найкращим.

Альтернативна простота проблеми: надати дозвіл на отримання даним

клієнтом кредиту чи ні, є видимою. Насправді проблема значно глибша, вона

полягає в розв'язанні дилеми — надійність і ризикованість даної кредитної

операції. Рішення про надання позички має бути результатом обґрунтованого

аналізу й оцінки.

11.2. Вивчення фінансового стану і кредитоспроможності

позичальника

Банк до укладання кредитного договору здійснює попередній аналіз

фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою

аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності

позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості

надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клієнтом.

Кредитоспроможність позичальника — це його здатність повністю і

своєчасно розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями.

Кредитоспроможність — поняття більш вузьке, ніж платоспроможність, адже

погашення позики — це лише один з видів заборгованості, яку може мати

підприємство (фірма).

Комерційні банки західних країн використовують на практиці складні

системи різноманітних фінансових показників для оцінки

кредитоспроможності своїх клієнтів. В Україні НБУ також розробляє для

комерційних банків рекомендації щодо визначення фінансового стану і

кредитоспроможності позичальників.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються

вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і

виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумками

порівняльного аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх

використання тощо. Позичальник має мати фінансові передумови для

отримання позики і бути спроможним своєчасно повернути наданий йому

кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому

випадку банк повинен визначити ступінь ризику, який він готовий взяти на

себе.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну

систему показників фінансової діяльності позичальників. Методика

проведення оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим

положенням і затверджується правлінням комерційного банку.

При проведенні оцінки кредитоспроможності клієнтів комерційні банки

повинні розрізняти такі категорії позичальників: юридичні особи (крім

комерційних банків); комерційні банки; фізичні особи.

Комерційний банк повинен щоквартально проводити оцінку фінансового

стану позичальника. Сам факт визначення кредитоспроможності та

фінансового стану клієнта має стимулювати підприємство-позичальника

підвищувати ефективність своєї фінансово-господарської діяльності.

Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспроможності

позичальника — юридичної особи (крім комерційних банків) слід

враховувати чітко визначені об'єктивні показники його діяльності, такі як:

обсяг реалізації, прибуток та збитки; рентабельність; коефіцієнти ліквідності;

грошові потоки (надходження коштів на рахунки позичальника) для

забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею; склад та

динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості тощо. Комерційний банк

повинен враховувати також чинники, які багато в чому носять суб'єктивний

характер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову

позицію позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в

економіці й галузі; наявність державних замовлень та державної підтримки

позичальника; історію погашення кредитної заборгованості позичальника в

минулому тощо. Оцінюючи кредитоспроможність позичальників, банки

західних країн приділяють значну увагу кваліфікації та здібностям

керівників, дотриманню ділової етики, договірної і платіжної дисципліни.

НБУ рекомендує комерційним банкам використовувати для економічної

оцінки діяльності позичальників таку систему фінансових коефіцієнтів:

— коефіцієнт загальної ліквідності, який характеризує, наскільки обсяг

поточних зобов'язань за кредитами і розрахунками можна погасити за

рахунок усіх мобілізованих оборотних активів;

— коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності, який характеризує,

наскільки короткострокові зобов'язання можуть бути негайно погашенні

швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами;

— коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (коефіцієнт

автономності), який характеризує розмір залучених коштів на 1 грн. власних

коштів;

— коефіцієнт фінансової незалежності, який свідчить про питому вагу

власних коштів у загальній сумі заборгованості;

— коефіцієнт маневреності власних коштів, що характеризує ступінь

мобільності використання власних коштів.

Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі

системи фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть

використовуватись й такі способи:

— на основі аналізу грошових потоків;

— на основі аналізу ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі аналізу грошових

потоків передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і видатків

клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу (прибуток,

амортизація, створення резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів,

зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів,

отримання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і відпливу

(додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості,

зменшення інших пасивів, відплив акціонерного капіталу, фінансові витрати,

погашення позик) коштів. Для аналізу грошових потоків на підприємстві-

позичальникові беруться фінансові дані як мінімум за три роки.

Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке перевищення

припливу над відпливом коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основі аналізу ділового ризику

передбачає виділення найвагоміших чинників ділового ризику (надійність

постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів, рівень

цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз імпортних

товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на цій основі

класу кредитоспроможності того чи іншого конкретного позичальника.

Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові спрогнозувати

достатність джерел погашення позики.

Оцінку фінансового стану позичальника — комерційного банку при

міжбанківському кредиті НБУ рекомендує здійснювати на підставі:

дотримання обов'язкових економічних нормативів та оціночних показників

діяльності комерційного банку; наявності прибутку та збитків; аналізу якості

активів і пасивів; створення резервів; виконання зобов'язань комерційним

банком у минулому; якості банківського менеджменту тощо.

Під час оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника

— фізичної особи НБУ рекомендує комерційним банкам враховувати:

соціальну стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних

паперів і т. ін., роботи; сімейний стан; наявність реальної застави; вік і

здоров'я клієнта; загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та

витрати; користування банківськими позиками у минулому та своєчасність

погашення їх і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими

послугами; зв'язки клієнта з діловим світом тощо.

НБУ рекомендує комерційним банкам будувати та аналізувати динамічні

ряди за кожним показником кредитоспроможності клієнта. Аналіз рядів

динаміки дозволяє комерційному банкові простежити еволюцію фінансово-

господарської діяльності позичальника та зробити припущення щодо його

майбутнього стану.

Згідно з рекомендацією НБУ позичальники можуть бути поділені банком

за рейтингом надійності на п'ять класів:

— клас "А" — фінансова діяльність позичальника дуже добра, що

свідчить про можливість своєчасного виконання зобов'язань за кредитними

операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним

відповідно до умов кредитної угоди;

— клас "Б" — фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька

за характеристиками до класу "А", але ймовірність підтримування її на цьому

рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники (контрагенти банку),

віднесені до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні

недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для

обслуговування боргу;

— клас "В" — фінансова діяльність позичальника задовільна і потребує

більш детального контролю. Надходження коштів і платоспроможність

позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної

заборгованості в повній сумі і в строки, передбачені договором, якщо

недоліки не будуть усунені;

— клас "Г" — фінансова діяльність позичальника незадовільна, і

спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних

збитків; ймовірність повного погашення кредитної заборгованості та

відсотків за нею є низькою;

— клас "Д" — фінансова діяльність незадовільна, є збитки; кредитна

операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією),

ймовірність виконання зобов'язань з боку позичальника/контрагента банку

практично нульова.

Реальні висновки та пропозиції за результатами оцінки

кредитоспроможності позичальників дозволяють уникнути в процесі

банківської діяльності невиправданих ризиків при здійсненні кредитних

операцій.

11.3. Підготовка до укладення кредитного договору

Оцінивши надійність фінансового стану позичальника та якість

забезпечення кредиту, комерційний банк переходить до підготовки

укладення кредитного договору і розробки його умов. Процес затвердження

умов надання позики — одна з центральних складових технології

банківського кредитування.

При підготовці до укладення кредитного договору банк проводить так

зване структурування кредиту, тобто визначає структурні компоненти

майбутньої кредитної операції: вид кредиту, його суму й строк, способи

видачі і погашення, забезпечення, відсоткову ставку та інші умови.

Важливою проблемою для банку у зв'язку з цим є визначення ступеня

допустимості і виправданості кредитного ризику та розроблення заходів, які

знижують можливість втрат від проведення даної кредитної операції. Невірна

оцінка ризику матиме несприятливі фінансові наслідки для банку.

Кредитний ризик, тобто ризик невиконання позичальником зобов'язань

за кредитними операціями, має підтримуватися в банківській практиці на

належному і керованому рівні. Банк укладає кредитний договір, як правило, з

тими позичальниками, які мають найвищу високу кредитоспроможність і

можуть забезпечити своєчасне погашення позики за рахунок отриманих

доходів. У разі укладання договору та надання кредиту позичальникові з

недостатньою кредитоспроможністю банку доцільно вживати таких заходів

щодо зниження кредитного ризику: зменшення розміру кредиту, що

надається одному позичальнику; страхування кредитів; одержання

достатнього забезпечення за виданими кредитами шляхом укладання

договору застави на майно, цінні папери позичальника; надання

позичальником поручительств, гарантій інших організацій; скорочення

строків користування кредитом тощо.

Кредитний процес потребує попереднього прогнозування, щоби звести

ризик до мінімуму. Оцінка ризику — першочергова справа за розробки умов

майбутньої позики. Забезпечивши правильну оцінку ризику під час розробки

змісту кредитної угоди, банк може значно поліпшити перспективу реалізації

самої кредитної операції, скоротити ймовірність появи безнадійних боргів.

Ані банк, ані позичальники не повинні вважати само собою зрозумілим, що

будь-які заяви на отримання позики можуть бути правомірними для умов

кредитного договору. Потенційні позичальники не повинні розглядатися

банком в однаковому "рожевому" кольорі.

НБУ встановлює розмір, порядок формування та використання резерву

на можливі втрати за позиками комерційних банків. Класифікація виданих

кредитів та оцінка кредитних ризиків здійснюються комерційними банками

залежно від наявності відповідного реального забезпечення, а також

кількості днів простроченої заборгованості.

Забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпечення у вигляді

ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якої перевищує кредитну

заборгованість не менше як на 25%, або ті, які мають гарантію уряду України

або банківську гарантію.

Недостатньо забезпечені кредити — це кредити, які мають

забезпечення у вигляді ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якої

становить не менше 60% від суми кредитної заборгованості; кредити,

застраховані у встановленому порядку, та кредити, надані під гарантії,

договори-поруки юридичних осіб.

Незабезпечені кредити — це кредити, які не мають забезпечення або за

якими реальна (ринкова) вартість забезпечення становить менше 60 відсотків

від суми кредитної заборгованості. Розробляючи умови майбутньої кредитної

операції, банк повинен правильно визначити групу, до якої відноситься дана

позика.

Для банку важливо чітко визначити, якою мірою він довіряє своєму

партнеру, наскільки готовий ризикувати і розміщувати у нього свої кредитні

ресурси.

Будь-яка кредитна угода має сприяти створенню якісного і

високоприбуткового кредитного портфеля банку. Банківські установи

зобов'язані за станом на перше число кварталу (місяця) розглядати свій

кредитний портфель з метою оцінки кредитних ризиків.

Правильне і точне визначення умов кредитного договору залежить від

якості інформації, отриманої банком на попередніх стадіях кредитного

процесу.

У кредитному договорі має бути передбачена чітка процедура розгляду і

вирішення всіх самих складних проблем, що виникатимуть у процесі

здійснення кредитної операції. Підготовку до укладення кредитного договору

здійснюють кредитні комітети (у відділеннях та філіях — кредитні комісії)

комерційних банків.

Умови кредитних договорів мають бути органічно взаємозв'язані. Серед

них найістотніший вплив на майбутній хід реалізації кредитного процесу

здійснюють: рівень концентрації кредитної діяльності банку в певних сферах

(галузях) народного господарства; частка позик, що припадає на клієнтів з

недостатньою кредитоспроможністю; прийняття в заставу цінностей, які по-

різному реалізуються на ринку тощо. Оцінюючи умов кредиту, необхідно

також враховувати й майбутні зміни економічної кон'юнктури в тій галузі, в

яку буде спрямована отримана позика. Йдеться, насамперед, про реальність

умов реалізації продукції (послуг, робіт) на ринку, що зв'язані з динамікою

рівня цін та зміною платоспроможного попиту на відповідні види продукції.

Необхідне чітке визначення напрямків використання наданого кредиту:

споживчі, промислові, на формування обігових коштів, інвестиційні, сезонні,

на усунення тимчасових фінансових труднощів, проміжні, на операції з

цінними паперами, імпортні та експортні і таке інше. Заведено виділяти

кредити в поточну діяльність та кредити в інвестиційну діяльність. Кредити

в поточну діяльність — це позики, надані позичальникам на задоволення

тимчасової потреби в коштах для фінансування поточних активів у разі

розриву між часом надходження коштів і часом здійснення затрат.

Наприклад, кредити в поточну діяльність включають овердрафта, кредити,

надані за постійними кредитними лініями на купівлю сировини та інших

виробничих запасів, на сезонні затрати або на рефінансування комерційного

кредиту між підприємствами (врахування векселів, факторинг тощо).

Кредити в інвестиційну діяльність — це кредити, надані позичальникам на

задоволення тимчасової потреби в коштах при здійсненні ними

інвестиційних вкладень. Наприклад, кредити на будівництво та освоєння

землі, кредити на купівлю будівель, споруд, обладнання та землі, фінансовий

лізинг тощо.

Підготовка кредитного договору — це творчий процес, який вимагає від

банківських працівників знань, аналітичного мислення, гнучкості в оцінці,

вміння прогнозувати хід економічних подій тощо. Оптимальність умов

кредиту визначається на основі співставлення очікуваного прибутку і

величини ризику.

Одне з найскладніших завдань для банку — правильно визначити

можливу рентабельність проекту, який передбачається кредитувати.

Позичальник має аргументовано довести, що позика буде використана

ефективно і без проблем повернута в банк у визначений термін з відсотками.

У зв'язку з цим економісти кредитного відділу повинні проаналізувати

бізнес-план проекту та результати спеціальних маркетингових досліджень

потенціальних позичальників, оцінити перспективи їхньої діяльності на

відповідних ринках. Для комерційного банку важливо, щоб у фінансуванні

об'єктів кредитної угоди брали участь кошти не тільки банку, а й самого

позичальника.

Для банку важливою є проблема гарантій повернення кредиту. Тому

банківські працівники мають отримати від позичальників найбільш точну

інформацію про джерела погашення позики.

"Ціна" кредиту визначається процентною політикою банку і враховує

комплекс чинників (див. розділ 10). В Україні з 28 квітня 1995 р. по 27

вересня 1996 р. діяв порядок "прив'язування" кредитних ставок комерційних

банків до облікової ставки НБУ, що означало обов'язкове коригування

відсоткових ставок за виданими банками кредитами пропорційно до зміни

облікової ставки.

Одними із центральних проблем, що мають місце при укладанні

кредитного договору, є визначення термінів надання і суми позики.

Неправильне визначення термінів надання кредиту призводитиме до

погіршання фінансового стану позичальників (у разі надмірно напружених

термінів погашення позики) або до виникнення труднощів у банку (у разі

"ліберальних" строків погашення кредиту). Невигідним буде для банку як

заниження, так і завищення суми позики. В першому випадку у позичальника

матиме місце дефіцит коштів, що обумовлюватиме збитковість проекту, який

кредитується, а отже, і загрозу непогашення кредиту; в другому випадку

позичальник отримує надлишкові кошти, що послаблює стимули до їх дійсно

раціонального використання.

Через великі обсяги і специфіку аналітичної роботи з майбутніми

позичальниками при укладенні кредитного договору в банку можуть бути

створені і діяти два окремих структурних підрозділи: відділ кредитного

аналізу і кредитний відділ. У відділі кредитного аналізу має бути в наявності

і постійно поповнюватися картотека кредитної інформації, що включає

найповніші дані про взаємовідносини і банку клієнтів-позичальників.

Працівники кредитного відділу повинні готувати кінцеву кредитну

пропозицію з обґрунтуванням доцільності або недоцільності для банку

надання позики даному клієнтові під даний проект. Кінцеве рішення щодо

кредитної угоди приймає кредитний комітет (комісія) банку.

Після прийняття банком рішення про надання позики і визначення ЇЇ

умов оформляються кредитний договір і термінове зобов'язання.

Термінове зобов'язання за позичкою банку — це документ, що дає

банкові право на беззаперечне списування коштів з рахунка позичальника

для погашення кредиту після настання зазначених у ньому строків платежу.

Термінове зобов'язання надається банкові позичальником як обов'язковий

додаток до кредитного договору на окремому бланку при одержанні позички.

У зобов'язанні зазначаються: найменування і код позичальника,

найменування і код банку позичальника, сума кредиту, строк платежу (число,

місяць, рік прописом), підписи керівників підприємства і банку, номери

відповідних рахунків. На звороті термінового зобов'язання розміщено

таблицю, в яку вноситимуться відмітки про сплату: дата, сума, залишок,

підпис. Отже, термінове зобов'язання містить зобов'язання підприємства-

позичальника сплатити необхідну суму за одержаною ним позикою.

Кредитний договір підписує голова правління банку чи його заступники

на підставі прийнятого кредитним комітетом (комісією) рішення.

11.4. Форми забезпечення повернення кредиту

Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми

забезпечення кредиту: застава рухомого і нерухомого майна; гарантії і

поручительства третіх осіб; страхування ризику позики; уступка дебіторської

заборгованості; неустойка (штрафи, пеня). Кожна з форм забезпечення

повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну

силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення

позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку

погашення кредиту.

Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечення наданих

позик є серйозною проблемою. Належне забезпечення кредитної операції

суттєво знижує ризик втрат від неповернення кредиту.

Порядок забезпечення виконання кредитних зобов'язань заставою

регулюється Законом України "Про заставу" (від 2 жовтня 1992 р.) і

договором застави.

Застава — це спосіб забезпечення будь-якого (в тому числі й

кредитного) зобов'язання. Банк укладає з позичальником окремий договір

застави. Предметом застави є високоліквідні (тобто ті, які можна у разі

потреби швидко реалізувати) товарно-матеріальні цінності, готова продукція,

цінні папери тощо.

У банківській практиці застава майна випливає із заставного

зобов'язання, що видається позичальником (заставодавцем) кредитору

(заставодержателю) і потверджує право останнього у разі невиконання

платіжного зобов'язання отримати переважне задоволення претензії (перед

іншими кредиторами) з вартості закладеного майна. В юридичному аспекті

для комерційного банку важливо, що для фактичної реалізації заставленого

майна кредитору не потрібно порушувати щодо позичальника судовий позов.

Сам факт наявності застави дає комерційному банкові особливі права щодо

розпорядження заставним майном.

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. У

договорі застави має бути зазначено суть забезпеченої заставою вимоги, її

розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави, а також будь-

які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута

угода.

Предметом застави можуть бути майно і майнові права.

У разі надання кредиту під заставу майна банк повинен враховувати

низку важливих чинників і передумов кредитної операції. По-перше,

позичальник має бути власником заставленого майна або мати право

оперативного управління ним, яке визначено статутом або дорученням. По-

друге, позичальник повинен подати офіційну інформацію, яка б

потверджувала, що дане майно не було вже заставлене раніше за

невиконаними зобов'язаннями. По-третє, предмет застави має бути

правильно оформлений як власність. По-четверте, предмет застави має мати

визначену ціну, потверджену документально (для нерухомості — довідка

фірми, що має ліцензію на оцінку та документ про право власності).

Очевидно, що предмет застави має мати цінність та користуватися попитом у

разі його реалізації. Для банку головною вимогою до вибору предмета

застави є рівень його ліквідності. Майно, що перебуває у спільній власності,

може бути передано у заставу тільки за згодою усіх співвласників. Предмет

застави в необхідних випадках має бути застрахований. Страхове свідоцтво є

додатком до договору застави. До оформлення договору застави сторонами

на місці має бути проведений огляд та оцінка майна.

Необхідною передумовою використання застави майна як форми

забезпечення кредиту є перевищення величини вартості застави над вартістю

наданого кредиту. Чим більша ця різниця, тим, в принципі, й вище

забезпеченість позики. Комерційному банкові економічно невигідно

надавати кредит у сумі, яка дорівнює (а не є меншою) вартості заставного

майна.

Банки розробляють і використовують в практичній роботі нормативи

оцінки майна, що передається у заставу в забезпечення кредиту.

Найнадійнішими вважаються такі предмети застави (що оцінюються в 100%):

грошові кошти, гарантії першокласних банків за умови попереднього

вивчення рейтингу банку за світовою класифікацією, гарантії уряду. Оцінка

об'єктів нерухомості проводиться у межах встановленого "коридору" (вилки)

нормативу, з урахуванням призначення об'єктів, місцезнаходження (регіон,

віддаленість від центру міста), ефективності використання приміщень,

ліквідності на ринку тощо. Оцінка обладнання проводиться з урахуванням

ліквідності на ринку, фізичного стану, ефективності використання тощо.

Щодо готової продукції і товарів в обороті, то найвищу оцінку мають

предмети застави з високим рівнем ліквідності, запасом терміну придатності,

який не менше ніж вдвічі перевищує термін дії кредиту.

Кредитор повинен мати реальну можливість погасити з вартості

заставленого майна після його реалізації основну суму боргу, відсотки, всі

витрати, пов'язані із здійсненням кредитної операції (включаючи зберігання

предмета застави), і, крім того, відшкодувати так званий втрачений прибуток.

Важливе значення має проведення правильної ринкової оцінки вартості

предмета застави.

Вартість застави має включати суму кредиту і відсотків за ним. Банк має

право контролювати збереження заставленого майна. При оформлені

договору на заставу товарів, матеріалів чи продукції слід враховувати, що

вони є предметом застави лише до моменту їх реалізації чи переробки, після

чого договір втрачає силу і заставодавець повинен замінити предмет застави.

Предметом застави може бути рухоме майно (обладнання, машини,

оргтехніка, товари на складі тощо). У цьому разі воно передається у

володіння заставодержателю (на його склади) або за взаємною угодою

залишається у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя. Це

окремо оговорюється в договорі застави. На зберігання заставодержателю

передаються також і цінні папери, якщо вони є предметом застави.

Ліквідні цінні папери, які вільно обертаються і котируються на

фондовому ринку, завжди вважалися надійною заставою банківського

кредиту. Широкому використанню цінних паперів як застави у вітчизняній

банківській практиці заважає нерозвинутість в Україні ринку цінних паперів і

відсутність відповідного законодавства.

Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у

порядку, передбачених законом. Застава рухомого майна реєструється на

підставі заяви заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі

застав рухомого майна. Така умова є необхідною, адже в іншому випадку

позичальник може заставити своє майно одразу в кількох банках і одержати

кредити, що в багато разів перевищують ринкову вартість цього майна.

Запровадження електронного реєстру майна, прийнятого під заставу

комерційними банками, дозволяє забезпечити дієвий контроль за майном, яке

заставляється під кредити.

У зарубіжній практиці банківсько-кредитної діяльності застава не набула

широкого застосування. Необхідність постійного контролю за предметом

застави, проблеми з реалізацією обтяжують комерційні банки і відволікають

від основної діяльності.

Застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави,

передається заставодавцем у володіння заставодержателю, називається

закладом. Банки намагаються використовувати заклад лише в крайніх

випадках, адже необхідність утримання приміщень для збереження

відповідних цінностей є економічно невигідним і організаційно незручним. В

банківській практиці як предмет закладу найчастіше використовується

золото та інші дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, предмети мистецтва,

автомобілі. На жаль, поки що в Україні немає належного досвіду

ефективного використання заставних механізмів банківського кредитування.

Гарантія як форма забезпечення повернення кредиту — це зобов'язання

третьої особи погасити борг позичальника, коли він фінансове не здатний

зробити це самостійно. Якщо гарантія надається юридичною особою, то вона

оформлюється у вигляді гарантійного листа. Банк надає кредит, забезпечений

гарантією, лише після того, як отримає гарантійний лист з відміткою банку

організації-гаранта про його зобов'язання списати з поточного рахунка

гаранта відповідну суму боргу та відсотки за позикою.

Зміст гарантійного листа має відповідати вимогам чинного

законодавства і відображати існуючі економічні реалії. Дія гарантії

припиняється після погашення відповідних позик. При виконанні зобов'язань

за кредитним договором гарант має право зворотної вимоги до боржника

Може укладатися й окремий договір гарантії, відповідно до умов якого

гарант у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним

договором з банком-кредитором зобов'язується сплатити борг боржника

кредитору в розмірі позики, відсотків за позику та пені.

Формою забезпечення кредитів є також порука. В юридичній науці з

позицій цивільного законодавства "гарантія" і "поручительство" часто

розглядаються як тотожні поняття. Поручительство третьої особи

оформляється як договір поруки між банком-кредитором та поручителем.

Договір поруки має містити відповідальність поручителя за виконання на

повну суму зобов'язань позичальника. Поручитель і боржник (позичальник)

несуть при цьому солідарну фінансову відповідальність. Урегулювання всіх

спорів за договором поруки здійснюється в арбітражному порядку.

Найнадійнішими вважаються гарантії (поручительства) банків.

Комерційні банки — одні з найбільш надійних установ ринку гарантійних

послуг.

Практична робота установ банків із заставою і гарантіями

(поручительствами) вимагає від банківських працівників високої юридичної

грамотності, відповідних знань у галузі цивільного і заставного права. В

економічному плані ефективність для банку гарантій і поручительств як

форм забезпечення повернення кредитів залежить від платоспроможності

організацій, які виступають у ролі гаранта (поручителя). Банк повинен у

зв'язку з цим провести об'єктивний аналіз платоспроможності гаранта

(поручителя).

Однією з форм забезпечення кредитів є їх страхування. У разі

страхування кредиту та відсотків за ним банк має ретельно перевірити

фінансовий стан страхової компанії, з якою позичальник укладатиме

страховий договір. Важливо, щоб у страховому договорі, було зазначено, що

страхова компанія повністю відповідає за кредитний ризик, включаючи й

нецільове використання позики. У країнах з розвинутою ринковою

економікою страхування банківських кредитів є окремою важливою сферою

страхового бізнесу.

За невиконання або неналежне виконання позичальником своїх

зобов'язань щодо повернення кредиту і виплати відсотків кредитор вправі

стягувати з нього неустойку. Неустойка є грошовим зобов'язанням

боржника перед кредитором за невиконання або неналежне виконання як

договірних, так і позадоговірних зобов'язань. Згідно з Цивільним кодексом

України необхідною умовою для стягнення неустойки є факт наявності

цивільно-правового зобов'язання.

В одній кредитній операції можуть застосовуватися кілька різних форм

забезпечення повернення позики.

11.5. Способи надання кредиту

Ефективність здійснення кредитної операції багато в чому визначається

правильним способом надання позики.

Надання банківського кредиту може здійснюватись одночасно,

періодично або частинами (поетапно). Взаємовигідним для банку і

позичальників є надання кредиту в повному обсязі шляхом зарахування

коштів на відповідний кредитний рахунок із наступним використанням їх

тоді, коли в цьому виникає необхідність. У світовій банківській практиці

найпоширенішими способами надання позик є кредитна лінія, контокорент,

овердрафт, автоматично поновлюваний (револьверний) кредит. Кредит може

надаватися як у безготівковій, так і в готівковій формах.

Видача кредиту відбувається шляхом оплати з кредитного рахунка

платіжних документів за об'єкти кредитування чи перерахування коштів на

поточний рахунок позичальника на підставі розпорядження кредитного

відділу. Використання окремих кредитних рахунків та оплата з них

розрахунково-платіжних документів, виставлених клієнтові, дають банку

можливість здійснювати належний контроль за цільовим використанням

позик і процедурою їх погашення. Якщо кредит надається шляхом

перерахування на поточний рахунок клієнта, банку важче проконтролювати,

на які цілі використовуються надані кредити, особливо якщо рахунок

позичальника знаходиться в іншому банку.

Кредитний рахунок відкривається на договірній основі як юридичним,

так і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право видавати

кредити, з дотриманням вимог чинного законодавства. У практиці діяльності

вітчизняних комерційних банків найчастіше використовуються прості

кредитні рахунки.

Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, наданих шляхом

оплати розрахункових документів чи перерахування на поточний рахунок

позичальника відповідно до умов кредитного договору. Сума боргу

позичальника фіксується за дебетом кредитного рахунка, а погашення

заборгованості відображається за кредитом.

Кредитні рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим

банком у встановленому чинним законодавством України порядку

юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які

займаються підприємницькою діяльністю, та юридичним особам-

нерезидентам — банківським установам.

Кредитні рахунки є активними рахунками: при наданні кредиту вони

дебетуються, а при погашенні — кредитуються. Одному і тому ж

позичальникові банк може відкрити декілька кредитних рахунків залежно від

специфіки об'єктів кредитування.

Технологія надання кредиту залежить від цільової спрямованості позики,

від мети, для реалізації якої вона надається: виробництво, інвестиції,

комерційна (торговельна) діяльність тощо.

У разі короткострокового кредитування позика може надаватися під

поточну виробничу діяльність, на закупівлю сировини, матеріалів, оплату

робіт (послуг) тощо. У разі довгострокового кредитування позика береться на

цілі, пов'язані з підвищенням технічного рівня виробництва, стимулюванням

випуску нових видів продукції, витратами, пов'язаними з капітальним

будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням об'єктів

виробничого призначення тощо. При довгостроковому кредитуванні

використовуються інші способи надання кредиту порівняно з

короткостроковими позиками. Довгостроковий кредит зараховується

позичальникові на кредитний рахунок і використовується ним на оплату

платіжних документів за поставку обладнання, машин, приладів, матеріалів,

виконані будівельно-монтажні, проектні та інші роботи. Для цільового

довгострокового кредитування відкривається кредитна лінія.

Особливості кредитування за контокорентним рахунком було

розглянуто раніше (див. розділ 3). Спосіб надання кредиту за контокорентом

пов'язаний з наявністю дебетового сальдо на контокорентному рахунку.

Кредит надається в цьому випадку в сумі дебетового сальдо на рахунку, що

виник. На контокорентному рахунку сальдо виводиться, як правило,

щоденно. Зрозуміло, що цей кредит не має чітко визначеної цільової

спрямованості; за рахунок контокорентної позички можуть здійснюватися

найрізноманітніші поточні платежі. В кредитному договорі на кредитування

за контокорентним рахунком може встановлюватися перелік платежів, що

здійснюватимуться за дебетом контокорентного рахунка. Отже,

специфічними рисами способу надання кредиту за контокорентом є

знеособленість об'єкта кредитування і автоматизм формування позичкової

заборгованості.

У розвинутих країнах світу контокорентна форма кредитування

вводиться комерційними банками для першокласних найбільш надійних

позичальників — великих компаній — для надання позик на поточну

виробничу діяльність.

У колишньому СРСР в умовах планової командної економіки з 30-х

років банки використовували на практиці відокремлені розрахункові і

позичкові рахунки. Лише в окремих випадках банки відкривали єдиний

активно-пасивний рахунок і проводили за ним кредитування. Так було,

наприклад, у 1966—1984 pp. при кредитуванні колгоспів за спеціальним

розрахунковим (поточним) рахунком. На основі виробничо-фінансових

планів колгоспів визначалися ліміт видачі і плановий розмір кредиту. Як

правило, такий порядок надання позики використовувався відносно

низькорентабельних і збиткових колгоспів; а оскільки такі господарства не

могли в подальшому повернути надані кредити, держава "списувала" їх.

Овердрафт (див. розділ 3) є способом короткострокового кредитування

укрупненої потреби клієнта в коштах у разі їх недостатності для завершення

поточних розрахунків. Надання кредиту у формі овердрафту дуже поширене

в практиці англійських банків.

При овердрафті застосовується такий механізм надання позики: якщо

сума платежу, зазначена у платіжному документі клієнта, перевищує

залишок коштів на поточному рахунку, то різниця (дебетове сальдо)

автоматично оплачується банком за рахунок кредиту, але в межах

невикористаного ліміту. Якщо сума платежу перевищує залишок ліміту

кредитування, то позика банком не надається.

Спосіб надання кредиту на основі кредитної лінії (див. розділ 3)

дозволяє задовольняти тимчасові потреби позичальників в обігових коштах.

Для позичальника такий спосіб отримання позики є економічно вигідним,

адже відсотки сплачуються у цьому разі не з усього кредитного ліміту, а

лише за ту суму, яку фактично використав (позичив) позичальник на даний

момент.

Специфічне місце серед способів надання кредиту посідає форфейтинг

(див. розділ 2). Форфейтинг (від англ. forfaiting — відмова від прав) — це

банківська операція з придбання комерційного зобов'язання позичальника

(покупця) перед кредитором (продавцем). Операція "форфейтинг" подібна за

своїм змістом до операції "факторинг". Проте, на відміну від факторингу,

форфейтинг є одноразовою операцією, що пов'язана із стягненням грошових

коштів на основі набуття прав на товари і послуги. Форфейтинг є

комерційним зобов'язанням, що забезпечене простим або переказним

векселем (тратою) без права власника трати або векселя звернутися за

відшкодуванням до попереднього власника зобов'язання.

Форфейтинг як механізм обліку зовнішнього торговельного боргу з

використанням переказних векселів забезпечує експортерові отримання

кредиту від банку-форфейтера.

11.6. Способи погашення кредиту

Погашення (повернення) позики здійснюється або однією сумою

одночасно по закінченні строку користування позикою, або періодично

(поступово) протягом всього терміну дії кредитної угоди. Конкретний спосіб

погашення позики передбачається в тексті кредитного договору і

термінового зобов'язання.

Первинним джерелом погашення кредиту є доходи позичальника. У разі

фінансової неспроможності позичальника джерелом повернення позики

може виступати виручка від реалізації заставленого майна, перерахування

коштів гарантом або страховою компанією. Позика може бути відшкодована

також шляхом продажу активів позичальника, продажу акцій, отримання

позики в іншого кредитора тощо.

Згідно з умовами кредитного договору позичальник повинен

добровільно виконувати свої платіжні зобов'язання перед банком. Погашення

позики здійснюється в день настання терміну платежу чи в інший визначений

період за наявності коштів на поточному рахунку позичальника. При

погашенні позики готівкою клієнт у відповідні терміни вносить гроші в касу

банку.

Крім добровільного виділяють також примусовий спосіб погашення

позик. Сума боргу в цьому випадку списується з банківського рахунка

позичальника без його згоди (примусово) за виконавчими документами судів.

У разі короткострокових кредитів (наприклад, під торговельно-

посередницькі операції), як правило, використовується порядок одноразового

погашення позики після закінчення терміну кредитування. У разі

довгострокових кредитів (наприклад, на інвестиційні потреби), як правило,

погашення позики здійснюється рівними частками протягом усього терміну

кредитної операції. Для банку вигідним є регресивний механізм погашення

кредиту, коли на початку погашення позики вноситься більша частина

коштів, а потім — менша. Протилежним є дегресивний механізм погашення

кредиту, коли спочатку погашається менша сума, а потім — більша.

Найповніше сутність регресивного механізму погашення кредиту

проявляється в умовах використання так званої дисконтної позики. При

наданні цієї позики ще на початковій стадії здійснюється відрахування з

основної величини кредиту суми відсотків. У цій ситуації позичальник

одержує позику з вирахуванням відсотків, а в кінці кредитного періоду

сплачує номінальну вартість позики.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій)

здійснюється позичальником, як уже зазначалося, з поточного рахунка. Якщо

поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу

за кредитом та сплата відсотків здійснюється платіжними дорученнями

позичальника, а за умови невизнання боргу позичальником — платіжною

вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку.

Як відомо, кошти для погашення заборгованості в першу чергу

направляються для сплати відсотків за користування кредитом, потім —

простроченої заборгованості; сума, що залишається, направляється на

погашення основної суми кредиту.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки

здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у

позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені

обставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх

усунення. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між

позичальником і банком, який є невід'ємною частиною кредитного договору.

Своєчасно непогашені позички обліковуються в банку як несплачена в

строк заборгованість. Якщо, незважаючи на всі заходи банку щодо

позичальника, погашення наданих позичок не проводиться, кредит

вважається сумнівним до повернення.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків

(комісій) і відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту

банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених

договором. Порушення термінів погашення позик негативно впливає на

підтримання фінансової стабільності банку, знижує його кредитну

активність.

Банк повинен вживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення

повного і своєчасного погашення позики. Якщо вжиті заходи не дають

необхідного ефекту, то банкові залишається вимагати від позичальника

погашення боргу за рішенням судових органів. Комерційні банки зобов'язані

у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за

користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у

встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості

стягнення — порушувати у суді справу про банкрутство.

Важливою юридичною нормою щодо механізму погашення кредитів є

термін позовної давності щодо погашення позик. У США не існує поняття

строку позовної давності щодо погашення позик приватними особами.

В умовах платіжно-фінансової кризи в кредитній сфері завжди

виникають труднощі з погашенням наданих позик. В Україні загальний обсяг

проблемних (прострочених та сумнівних) кредитів у першому півріччі 2001

р. становив 9,6% кредитного портфеля комерційних банків. Це досить

високий показник, особливо зважаючи на недостатність капіталу вітчизняних

банків на покриття втрат за кредитами. У світовій банківській практиці

частка проблемних кредитів, більша за 8—10% вважається суттєвим

негативним чинником, здатним спровокувати загальну банківську кризу.

Випадки непогашення кредиту мають регулярно і постійно

аналізуватися банками.

Повне повернення позики з відсотками і закриття кредитної справи є

завершальним етапом кредитного процесу.

11.7. Моніторинг кредиту: контроль за виконанням умов кредитної

операції

Забезпечення ефективності та надійності здійснення кредитних операцій

вимагає від комерційного банку організації постійного моніторингу всіх

стадій реалізації кредитного процесу. Проведення моніторингу кредиту

починається відразу після надання позики клієнту (отримання ним позики).

Основна мета, яку ставить банк при здійсненні контролю за ходом кредитних

операцій, полягає у налагодженні ефективної організації кредитного процесу

і пошуку досконаліших механізмів кредитування.

Банківський контроль та управління кредитним процесом — необхідна

передумова оптимізації системи організації кредитування в комерційних

банках.

У процесі контролю за кредитними операціями особливу увагу банк

повинен приділяти таким проблемам: дотримання принципів кредитування

(цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості); виявлення

проблемних кредитів і розробка заходів з ліквідації заборгованості; аналіз

якості та структури кредитного портфеля банку в цілому; контроль

кредитного ризику; моніторинг кредитного ринку і розробка заходів щодо

розширення участі в ньому банку тощо. Вимога щодо своєчасності і повноти

погашення кредиту невіддільна від питання постійного контролю за розміром

і якістю отриманого забезпечення. Банк здійснює контроль за цільовим

використанням позики, адже кредит надається тільки для цільового

фінансування конкретного господарського проекту чи комерційної операції.

За невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе згідно з

кредитним договором зобов'язань винна сторона відшкодовує іншій стороні

всі заподіяні останній у зв'язку з цим збитки, а також сплачує штрафи, пеню,

неустойки, передбачені умовами кредитного договору.

Контроль за кредитними операціями — надзвичайно важливий, адже

кредитна діяльність комерційних банків не є централізовано

регламентованою. Банки самостійно визначають порядок залучення та

використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня

відсоткових ставок і комісійних винагород. Банки відповідають за своїми

зобов'язаннями перед клієнтами всім належним їм майном і коштами.

З метою регулювання кредитної сфери, як в західних країнах, так і в

Україні Центральний банк обмежує суму кредиту, яка може бути надана

одному позичальникові (див. розділ 3). Це дозволяє уникнути надмірної

концентрації кредитів і зменшити кредитний ризик.

Лише суворий контроль за кредитним процесом в цілому дозволяє

забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кредитних операцій

комерційних банків. Звідси випливають два правила, які є важливими для

успішної кредитної діяльності будь-якого банка: 1) кожний банк повинен

мати свою систему моніторингу кредитних операцій; 2) кредитний контроль

мають здійснювати найбільш кваліфіковані й досвідчені працівники банку.

Як в економічному, так і в юридичному аспектах на перше місце в

комерційних банках виходить завдання забезпечення внутрішнього контролю

за дотриманням банківських інструкцій і положень щодо проведення

кредитних операцій.

Для ефективного контролю за виконанням умов кредитного договору

економісти кредитного відділу банку формують і ведуть "кредитну справу"

кожного позичальника в розрізі конкретної позичкової операції. У кредитну

справу підшиваються всі документи, які стосуються цієї кредитної операції.

Кредитні працівники банку повинні перевіряти правдивість і достовірність

звітної або іншої бухгалтерської та облікової документації позичальників.

Для моніторингу вчасності погашення позичальником заборгованості за

кредитом кредитні працівники банку складають на основі термінових

зобов'язань перелік сум платежів за строками. Використовуючи цей перелік,

вони контролюють повноту погашення даних платежів.

У разі несвоєчасного погашення боргу за позикою та сплати відсотків

(комісій), за відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту,

банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених

договором. Багаторазова пролонгація позики негативно відбивається на

ліквідності позичкового портфеля банку і збільшує кредитний ризик. Як

виняткове вирішення проблеми безнадійних кредитів комерційний банк

може розглядати процедуру банкрутства позичальників.

Банк повинен обов'язково вживати заходів щодо запобігання

безнадійним боргам. Методи, використовувані в цьому випадку, можуть бути

найрізноманітнішими. Але завжди необхідно здійснювати ретельний

контроль і вивчення кожної кредитної операції і кожного кредитного рахунка

на предмет можливих збитків.

Професійним обов'язком кредитних працівників є виявлення на ранніх

етапах кредитного процесу ознак зародження фінансових труднощів у

позичальників і вжиття відповідних заходів щодо захисту економічних

інтересів банку. Результатом посилення контролю за кредитними операціями

комерційного банку є позитивні зміни в цільовій спрямованості позик,

оптимізація сфер вкладення кредитних ресурсів, отримання додаткових

гарантій щодо забезпечення погашення кредитів, поліпшення окремих

компонентів і в цілому системи організації кредитного процесу та ін.

Важливе економічне та юридичне значення моніторингу кредитних

операцій в сучасній банківській практиці України пов'язане зі

зловживаннями, що часто мають місце при видачі позик. Кредитні відносини

стали в умовах кризової економіки одним з найбільш уразливих місць для

кримінальних посягань. Найпоширенішим способом отримання незаконних

кредитів є створення фіктивних комерційних фірм (організацій) без наміру

займатися господарською діяльністю. Такі організації "самоліквідуються"

після одержання банківського кредиту. Мають місце також випадки

отримання кредитів незаконним шляхом за допомогою злочинного зговору

недобросовісних позичальників з представниками банку. Зрозуміло, що ці

кредити з самого початку зорієнтовані на неповернення.

Порядок здійснення моніторингу кредитних операцій має бути

закріплений у банківських інструкціях і положеннях про кредитування.


1. Дайте визначення технологи банківського кредитування. Розкрийте

складові технології кредитування.

2. Назвіть документи, що входять до переліку обов'язкових, які надаються в

банк для отримання кредиту.

3. Розкрийте зміст роботи економістів кредитного відділу банку з аналізу і

попереднього відбору заявок клієнтів на отримання кредиту.

4. Що таке кредитоспроможність позичальника? Охарактеризуйте

методики проведення оцінювання фінансового стану позичальників (за

рекомендаціями НБУ).

5. Розкрийте зміст роботи кредитних працівників банку з оцінювання

фінансового стану і кредитоспроможності позичальників.

6. Покажіть особливості здійснення комерційними банками оцінювання

кредитних ризиків.

7. Розкрийте зміст роботи кредитних працівників банку з підготовки до

укладення кредитного договору.

8. Яка роль термінового зобов'язання в здійсненні кредитної операції?

9. Назвіть основні форми забезпечення кредиту, що використовуються: а) в

західній банківській практиці; б) вітчизняними комерційними банками.

10. У чому сутність та економічна роль застави як способу забезпечення

кредитного зобов'язання?

11. Дайте оцінку гарантії і поручительству як формам забезпечення

повернення банківського кредиту?

12. Охарактеризуйте основні способи надання кредиту, що

використовуються у вітчизняній банківській практиці.

13. Покажіть особливості відкриття та обслуговування вітчизняними

банками кредитних рахунків?

14. У чому відмінності між банківським кредитуванням за простим

кредитним рахунком і за контокорентним рахунком?

15. Охарактеризуйте основні способи погашення кредиту, що

використовуються у вітчизняній банківській практиці.

16. Яких заходів мають вживати кредитні працівники банку для

забезпечення повного і своєчасного погашення позики?

17. Що таке моніторинг банківського кредиту?

18. Розкрийте зміст роботи кредитних працівників банку з контролю за

кредитними операціями.

fin.at.ua · Web viewРефінансування комерційного банку у вигляді ломбардного кредиту здійснюється на підставі

Documents