F1G1KL?JKL

$Page 1: F1G1KL?JKL<HXKLBP12MDJ:2GB 1GKLBLMLDJBF1G:EVGH DZn …ikvsu.kvs.gov.ua/sites/default/files/imce/2017-03-30... · 2017-06-15 · a[ fZl_j Ze \ djm]eh]h k lhem Db \ 30 [_j_ag . 201$
МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

Кафедра пенітенціарної діяльності

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

ЗАКОНОДАВСТВА ТА ПРАКТИКИ

матеріали круглого столу

(30 березня 2017 року)

Київ 2017

2

УДК 343.8 (477) (083)

ББК Х628.4

Рекомендовано до друку Вченою радою

Інституту кримінально-виконавчої служби

від 7 квітня 2017 року (протокол № 2)

Актуальні питання кримінально-виконавчого законодавства та практики :

зб. матеріалів круглого столу (Київ, 30 березн. 2017 р.) / відп. ред.

В. А. Кирилюк. – К. : Ін-т крим.-викон. служби, 2017. – 127 с.

До збірника увійшли публікації, присвячені пошуку шляхів вирішення

актуальних теоретичних та практичних проблем кримінально-виконавчого

права та політики держави у сфері виконання покарань та пробації, обмін

науковими здобутками та вироблення рекомендацій щодо вдосконалення

кримінально-виконавчого законодавства та практики його застосування.

Матеріали подано в авторській редакції.

ББК Х628.4

© Інститут кримінально-

виконавчої служби, 2017

© Колектив авторів, 2017

3

ЗМІСТ

Автухов Костянтин Анатолійович

ОКРЕМІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

ПРАВА 8

Атішева Марія Олександрівна

ДЕЯКІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛУ

УПОВНОВАЖЕНИХ ОРГАНІВ З ПИТАНЬ ПРОБАЦІЇ 10

Бащук Тетяна Миколаївна

ПЕРСОНАЛ ОРГАНІВ І УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК

СКЛАДОВА УПРАВЛІННЯ 12

Безкровна Маргарита Олегівна

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЯК ВИД ПОКАРАННЯ ЗА

КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ 15

Безорчук Олег Леонтійович

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 18

Берлинська Катерина Олександрівна

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ ПРОБАЦІЇ В ЮВЕНАЛЬНІЙ

ЮСТИЦІЇ 20

Василюк Ігор Миколайович

ЩОДО РОЗУМІННЯ ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА

ГУМАННЕ СТАВЛЕННЯ ТА ПОВАГУ ЇХ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ 21

Воробей Петро Адамович, Новосад Юрій Олександрович

ПРО ЗМІСТ КООРДИНАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ ЯК

СУБ’ЄКТА ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ 24

Гой Олег Володимирович

ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

ЗАКОНОДАВСТВА 27

Горбачова Катерина Сергіївна РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ДЖЕРЕЛО

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА УКРАЇНИ 29

Грабарчук Людмила Юріївна

ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОК-ЧАТОВИХ У КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ 31

Демчук Оксана Василівна

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ЗАСУДЖЕНИМИ

4

ЖІНКАМИ, ЯКІ РАНІШЕ ПРАЦЮВАЛИ В ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНАХ,

СЛІДСТВІ, СУДУ, ОРГАНАХ ЮСТИЦІЇ ТА ПРОКУРАТУРИ 32

Деркач Валерія Геннадіївна

СТВОРЕННЯ ПРИВАТНИХ ТЮРЕМ В УКРАЇНІ:

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД 23

Дячук Дарія Олександрівна

ДО ПИТАННЯ СТВОРЕННЯ ІНСТИТУТУ СЛІДЧОГО В КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ 35

Журавська Зоряна Валентинівна, Ремега Вероніка Володимирівна

ПРО ДЕЯКІ ПОТЕНЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ПРОКУРАТУРИ, ЩО ПОВ’ЯЗАНІ

З ВИЯВЛЕННЯМ, УСУНЕННЯМ ТА БЛОКУВАННЯМ ПРИЧИН І УМОВ

ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ 37

Ісаков Павло Миколайович

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛОЖЕНЬ ЗАКОНУ

УКРАЇНИ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОРЯДКУ

ЗАСТОСУВАННЯ ДО ЗАСУДЖЕНИХ ЗАХОДІВ ЗАОХОЧЕННЯ І

СТЯГНЕННЯ» № 1487-VIII ВІД 06.09.2016 РОКУ 40

Іщак Андрій Андрійович

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БЕЗПЕКИ ПЕРСОНАЛУ УСТАНОВ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК ВАЖЛИВОГО ЕЛЕМЕНТУ РЕЖИМУ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ 42

Кващук Віта Анатоліївна

ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ СУДУ ЩОДО СТАТТІ 76

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ УПОВНОВАЖЕНИМ ОРГАНОМ З

ПИТАНЬ ПРОБАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ 44

Кернякевич-Танасійчук Юлія Володимирівна

КРИМІНОПЕНОЛОГІЯ ТА ПЕНІТЕНЦІАРНА КРИМІНОЛОГІЯ:

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ 46

Кіслов Олександр Іванович

ОРГАНІЗАЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ВИПРАВНОЇ

КОЛОНІЇ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ЗАСУДЖЕНИХ 48

Кирилюк Валентина Анатоліївна

АКТУАЛЬНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 52

5

Колб Іван Олександрович

КРИМІНОЛОГІЧНІ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

УКРАЇНИ 56

Колб Олександр Григорович, Ліховіцький Ярослав Олександрович

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАПОБІЖНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕРСОНАЛУ

ВИПРАВНИХ КОЛОНІЙ УКРАЇНИ 58

Колб Сергій Олександрович

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ЗАВДАНЬ ПО

ЗАПОБІГАННЮ ЗЛОЧИНАМ 62

Копотун Ігор Миколайович

НАДЗВИЧАЙНІ ПОДІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ

У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ 64

Костюшко Наталія Олександрівна

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНУ ПРОБАЦІЇ 67

Котирло Оксана Олександрівна ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСУДЖЕНИМИ:

ПЕРСПЕКТИВИ ТА РЕАЛІЇ 69

Крук Олександр Миколайович, Колб Олександр Григорович

ЩОДО ІСНУЮЧИХ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

КОРОТКОЧАСНИХ ВИЇЗДІВ ЗАСУДЖЕНИХ ЗА МЕЖІ УСТАНОВ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 72

Кузьмик Юлія, ПЕРСОНАЛ ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК

НЕЗАХИЩЕНА СКЛАДОВА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СФЕРИ 75

Куценко Микола Анатолійович

АДАПТАЦІЯ УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ТА ЗАМІНИ

НЕВІДБУТОЇ ЧАСТИНИ ПОКАРАННЯ БІЛЬШ М’ЯКИМ ТА ПОКАРАННЯ

У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ

СТАНДАРТІВ 76

Лисенко Марина Ігорівна

ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ «РЕІНТЕГРАЦІЯ», «РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ»,

«РЕАБІЛІТАЦІЯ» ЗАСУДЖЕНИХ В УКРАЇНІ 79

6

Лисодєд Олександр Володимирович ЩОДО ОСТАННІХ ЗМІН ДО КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

КОДЕКСУ УКРАЇНИ 81

Макар Ольга Борисівна

ОСОБЛИВОСТІ ЗАЛУЧЕННЯ ДО ПРАЦІ ЗАСУДЖЕНИХ ДО

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ 84

Мамука Олена Володимирівна

УТРИМАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ:

ВИМОГИ СЬОГОДЕННЯ 86

Неїзжала Марія Петрівна

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ДОСУДОВОЇ ПРОБАЦІЇ ВІДНОСНО

ПОВНОЛІТНІХ ОСІБ 88

Олійник Тетяна Сергіївна

ЩОДО ДУХОВНОЇ ОПІКИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 90

Павловський Сергій Леонідович

СУБ’ЄКТИВНА ДУМКА НА РЕФОРМУ В ДОСУДОВІЙ ПРОБАЦІЇ 93

Приступа Анастасія Євгенівна

ПОКРАЩЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЗАСУЖДЕНИХ З ОГЛЯДУ НА

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ УКРАЇНИ ЩОДО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ ТА

РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ 96

Пузирьов Михайло Сергійович

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОГРЕСИВНОЇ СИСТЕМИ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ

СТРОК В УКРАЇНІ ТА ШВЕЦІЇ 99

Романов Михайло Васильович

ЗМІНИ ПАРАДИГМИ ПРОЦЕСУ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 103

Самосьонок Анастасія Олегівна

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЮ СЛУЖБОЮ 105

Сватанюк Дмитро Костянтинович

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЧИННИКИ ЯК ОСНОВА ГУМАНІЗАЦІЇ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 108

7

Тарасян Арсен Валерійович

СЛУЖБОВІ СОБАКИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ТА

СЛІДЧИХ ІЗОЛЯТОРАХ 110

Чечин Микита Юрійович

ЩОДО НЕФОРМАЛЬНОЇ ОСВІТИ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ

ВОЛІ 112

Шевченко Михайло Ілліч

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ПРОНИКНЕННЮ

ЗАБОРОНЕНИХ ПРЕДМЕТІВ ДО УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ 114

Ширшон Оксана Олександрівна УКРАЇНСЬКІ В`ЯЗНИЦІ ОКУПОВАНОГО ДОНБАСУ 116

Шмаргун Аліна ЧИ ГІДНИЙ ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІНИ ДО СТАТТІ 93

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЩОДО

ВДОСКОНАЛЕННЯ ГАРАНТІЙ ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ НА ВІДБУВАННЯ

ПОКАРАННЯ ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ ДО ЗАСУДЖЕННЯ АБО ЗА

МІСЦЕМ ПОСТІЙНОГО ПРОЖИВАННЯ БЛИЗЬКИХ РОДИЧІВ» ПІДПИСУ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ? 117

Яковець Ірина Станіславівна ЩОДО РОЗУМІННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВ КОНЦЕПЦІЇ ДИНАМІЧНОЇ

БЕЗПЕКИ 120

Яковець Ірина Станіславівна, Василюк Ігор Миколайович

ПРО ДЕЯКІ ЗМІСТОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ВІКТИМОЛОГІЧНОЇ

ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ НАВКОЛИШНЬОГО

ПРИРОДНЬОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ 123

8

ЗАСІДАННЯ КРУГЛОГО СТОЛУ

Автухов Костянтин Анатолійович,

доцент кафедри кримінології та

кримінально-виконавчого права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого, кандидат

юридичних наук, старший науковий

співробітник

ОКРЕМІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Центральне місце в системі наукових знань щодо порядку виконання

покарань належить поняттю «кримінально-виконавче право». Встановлення

змісту цього поняття завжди викликало широку дискусію представників різних

наук. Варто звернути увагу, що варіанти тлумачення кримінально-виконавчого

права не вирізняються в науці різноманітністю і зводяться до двох основних.

Перше є мало поширеним і полягає у визначенні кримінально-виконавчого

права як галузі права, яка регламентує порядок і умови виконання та

відбування кримінальних покарань з метою захисту конституційних прав і

законних інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для

виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню рецидиву

засудженими та іншими особами, а також запобігання катуванню, нелюдському

або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими [1, c. 20-21].

Ґрунтуючись на інших визначеннях поняття «кримінально-виконавче

право», що наводяться українськими науковцями, можна зробити висновок, що

воно розглядається насамперед як галузь матеріального права, в якому основна

увага приділяється нормам, які закріплюють комплекс правових обмежень,

передбачених для засуджених до кримінального покарання: кримінально-

виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу

загальнообов’язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ

виконання покарань, визначають порядок виконання та умови відбування

покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання

покарань [2, c. 6]. Інакше кажучи, наведений підхід відповідає нормативному

розумінню права, за яким будь-яке право – це система загальнообов’язкових,

формально-визначених норм, які виражають державну волю суспільства, її

загальнолюдський та класовий характер; видаються або санкціонуються

державою та охороняються від порушень можливістю державного примусу; є

владно-офіційним регулятором суспільних відносин [3, c. 26-35].

Із позицій нормативного підходу М.І. Байтин виділяє такі найбільш суттєві

ознаки права, як державно-вольовий характер, нормативність, владно-

регулятивний характер [4, c. 59]. При цьому, мабуть відчуваючи потребу у зміні

певних орієнтирів в пануючій теорії, пристосуванню її до нових реалій без

суттєвої переробки сутності, прихильники цієї позиції починають наголошує,

що право – це державна воля суспільства, а не пануючого класу. Нове у такому

тлумаченні нормативного розуміння державної волі виходить з визнання

9

необхідності пізнання права не лише з класових, а й з загальнолюдських

позицій.

Тож центральна мета позитивістської правової теорії полягає в тому, що

право розглядається як втілення урядових преференцій та цілей, здійснюваних

державними урядовцями під захистом ієрархічних правових норм. На наш

погляд, значне поширення саме нормативного підходу зумовлено декількома

факторами, зокрема, нескладністю визначення джерел права, ототожненню

закону зі справедливими нормами, що мають природний характер (законне і є

справедливим), можливістю забезпечити відповідність економічному та

соціальному укладу суспільства тощо. Але при цьому поза межами поняття

права залишається велике коло інших правових явищ: правовідносини,

правосвідомість, принципи, суб'єктивні права, правотворчість, правопорядок та

т. ін. Упущені з поля зору також ідеї природно-правової теорії, що останніми

роками набуває вагомого значення саме для сфери виконання кримінальних

покарань, та знаходить своє відбиття у різноманітних актах міжнародного

характеру: Всесвітній декларації прав та свобод людини і громадянин,

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції про захист

прав людини та основоположних свобод тощо.

Не можемо погодитися з нормативним підходом до визначення права

С. П. Шевцова, який намагається знайти додаткові аргументи у вивченні права

з позиції етимології слова, котрим воно позначається. Він доходить висновку,

що латинське jus, англійське law, французьке droit, німецьке Recht, іспанське

derecho, італійське diritto, російське право, українське право – описують різні

сторони, здавалося б загального поняття; фактично існує безліч слів для права,

але вони є специфічними в кожній з мов. У підсумку дослідник формулює

приблизно те саме початкове значення права, яке відкриває його етимологія:

право – це світовий порядок, озвучує, що проголошується і що проводиться тут,

в нашому соціумі, тим, хто йде вперед і тим, хто веде. Таке значення з

необхідністю передбачає, що право – це добре, це справедливо, це так, як треба,

як повинно бути. А закон – це вже «застигле» право, проголошене, зафіксоване.

Хто такий «той, хто йде уперед», і чому члени соціуму вважають (впевнені), що

він знає, що і як має бути – тема особлива, тому автор обмежується лише

нагадуванням про те, що дане визначення – не сутність права самого по собі як

воно є, а тільки передбачуваний варіант вихідного розуміння його (індо)

європейцями, тобто раннього європейського правосвідомості [5, с. 338-339]. І

хоча ми не можемо підтримати означене визначення у повному обсязі

(приміром, щодо визнання права (як засобу) певним результатом (порядком),

вказівка на те, що історично право проголошується або визначається суспільно-

активними або такими, що мають можливість реалізувати свою волю, членами

суспільства або їх групами, видається нам такою, що може бути покладена в

основу розуміння кримінально-виконавчого права.

В окремих публікаціях наведена «модернізація» визначення є характерною

й для кримінально-виконавчого права: кримінально-виконавче право – це воля

народу України, втілена у законі і виражена в системі правових норм,

встановлених державою Україна для регулювання суспільних відносин, що

виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань, а також

10

застосуванні заходів виховного впливу на засуджених [6, c. 18; 7, c. 108].

Однак, останнє визначення навряд чи можна вважати вдалим через специфічне

ставлення суспільства в цілому як до кримінальних покарань, так і до процесу

їх виконання.

Список використаних джерел:

1. Наука кримінально-виконавчого права: проблеми застосування

понятійного апарату / К. А. Автухов, І. С. Яковець, А. П. Гель // Юридичний

вісник України. – 2015. – № 51-52. – С. 20-21.

2. Кримінально-виконавче право України : підручник / В. В. Голіна,

А. Х. Степанюк, О. В. Лисодєд та ін.; за ред В. В. Голіни і А. Х. Степанюка. –

Харків : Право, 2011. – 328 с.

3. Нерсесянц В. С. Право: многообразие определений и единство

понятия / В. С. Нерсесянц // Советское государство и право. – Москва, 1983. –

№ 10. – С. 26-35.

4. Байтин М. И. Сущность права (Современное нормативное

правопонимание на грани двух веков) : монография / М. И. Байтин. – Москва :

ООО ИД «Право и государство», 2005. – 544 с.

5. Шевцов С. П. Архаичное понимание права: Этимологический подход /

С. П. Шевцов // Философское антиковедение и классическая традиция / глав.

ред. Е. В. Афонасин. – Новсибирск : Центр изучения древней философии и

классической традиции. – 2013. – № 7 – С. 326-341.

6. Семаков Г. С. Кримінально-виконавче право України / курс лекцій

/ Г. С. Семаков, А. П. Гель. – Київ : МАУП, 2000. – 196 с.

7. Яцишин М. М. Кримінально-виконавча політика і кримінально-

виконавче право як засіб державотворення / М. М. Яцишин // Юридична

Україна : щомісяч. наук. журн. / Нац. акад. правових наук України, Київ. регіон.

центр, Н.-д. ін-т приват. права і п-ва, ТОВ «Юрінком Інтер». – Київ , 2009. – №

1. – С. 106-111.

Атішева Марія Олександрівна, здобувач ступеня вищої освіти магістра

VІ курсу юридичного факультету

Інституту кримінально-виконавчої

служби

Науковий керівник: Кирилюк В.А.,

начальник кафедри пенітенціарної

діяльності Інституту кримінально-

виконавчої служби, кандидат юридичних

наук

ДЕЯКІ ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПЕРСОНАЛУ

УПОВНОВАЖЕНИХ ОРГАНІВ З ПИТАНЬ ПРОБАЦІЇ

Соціально-правовий захист персоналу є елементом правового статусу, а

також належить до однієї зі складових системи мотивації праці. Щодо

правового статусу, то відповідно до ч.1 ст.21 Закону України «Про Державну

кримінально-виконавчу службу України» особам рядового і начальницького

11

складу кримінально-виконавчої служби видаються службові та спеціальні

посвідчення, а також відповідні знаки (жетони), вони свідчать про те, що особа

має спеціальний статус та наділена відповідно до законів та інших нормативних

актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками. Нещодавно в деяких

регіонах України в працівників уповноваженого органу з питань пробації

ліквідаційні комісії територіальних управлінь забрали службові посвідчення,

натомість ніяких тимчасових не видали. У рамках реформування пенітенціарної

системи кримінально-виконавча інспекція отримала не тільки нову назву –

уповноваженого органу з питань пробації, а й нові завдання та повноваження.

Виконання персоналом своїх функціональних посадових обов’язків

ускладнюється, оскільки для підтвердження приналежності їх до даного органу

потрібно пред’явити службове посвідчення, а його нема. Наприклад, при

перевірці за місцем проживання засудженого у працівника пробації попросили

пред’явити службове посвідчення, але інспектор не зміг його показати через

відсутність, в результаті чого мешканці будинку викликали поліцію. Що робити

в таких випадках?

У зв’язку з запровадженням інституту досудової доповіді у практичній

діяльності уповноваженого органу з питань пробації виникають певні

проблемні питання. Деякі питання стосуються загрози життю та здоров’ю

персоналу під час відвідування обвинувачених за місцем проживання, оскільки

їх особистість та спосіб життя працівникам не відомо. З даною проблемою в

кінці лютого цього року зіткнулись дві жінки, працівниці одного із

уповноважених органів пробації, здійснюючи перевірку за місцем проживання

обвинуваченого з метою складення досудової доповіді. Обвинувачений,

перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, здійснив спробу нападу на одну з

працівниць, схопивши її за капюшон поволік до себе в квартиру. На щастя

працівниці вдалось вирватись з помешкання, після чого було викликано

поліцію. За даним фактом відомості до Єдиного реєстру досудових

розслідувань не були внесені, а відібрана у працівниці заява лягла до теки

звернень громадян. Фактично дії обвинуваченого залишились безкарними.

Випадки виникнення безпосередньої загрози життю та здоров’ю

працівників уповноважених органів з питань пробації не є поодинокими, а

навпаки останнім часом ситуація загострюється. Натомість у ч.4 ст.21 Закону

України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»

зазначається, що «працівники державної кримінально-виконавчої служби

знаходяться під захистом держави, їх безпека, честь і гідність охороняються

законом». Отже, яким же чином державою здійснюється охорона та захист?

Не менш цікавим та проблемним в кримінально-виконавчій службі є

питання медичного забезпечення співробітників, адже ч.7 ст.23 Закону України

«Про Державну кримінально-виконавчу службу України» гарантує персоналу

безоплатне медичне забезпечення, яке здійснюється в закладах охорони

здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України. Проблема

полягає в тому, що такі заклади існують при слідчих ізоляторах та установах

виконання покарань, є їх складовою частиною й обслуговують засуджених. Як

працівникам реалізувати своє право на безоплатне медичне забезпечення?

12

Рішення цього питання є в проекті Закону України «Про пенітенціарну

систему» від 22.02.2017 року, де в ст.31 розписано більш детально як, де та

яким чином буде здійснюватись медичне обслуговування осіб рядового і

начальницького складу пенітенціарної системи. І знову ж, не всім гарантується

дане право, а лише атестованим співробітникам. Загалом в даному проекті ціла

глава присвячена соціальному захисту осіб рядового і начальницького складу

пенітенціарної системи. На нашу думку таке розділення в даному проекті між

атестованими, державними службовцями та працівниками, що будуть

працювати за договорами може погано відобразитись на престижі роботи в

кримінально-виконавчій службі.

В умовах сьогодення виникає чимало питань соціально-правового захисту

працівників Державної кримінально-виконавчої служби, які необхідно

врегульовувати на законодавчому рівні.


1. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу

України» // Урядовий кур’єр. – 2005. – URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2713-15.

2. Проект Закону України «Про пенітенціарну систему» від 22.02.2017

року. URL: http://www.yagunov.in.ua/?p=957.

Бащук Тетяна Миколаївна, здобувач ступеня вищої освіти магістра

VІІ курсу факультету заочного навчання


служби

Науковий керівник: Мамука О.В.,

викладач кафедри пенітенціарної


виконавчої служби

ПЕРСОНАЛ ОРГАНІВ І УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК

СКЛАДОВА УПРАВЛІННЯ

Громадськість і держава покладає на працівників кримінально-виконавчої

служби особливі очікування і ставить перед ними важливі завдання:

виправлення і ресоціалізація осіб, які скоїли злочин. З практики роботи із

засудженими відомо, що в більшості з них відчувається "брак" виховання з

боку сім'ї, школи, не достатня увага з боку громади, дільничних інспекторів.

Таким чином, на установи виконання покарань покладається над завдання −

змінити світогляд і поведінку злочинця.

Важливою складовою процесу вдосконалення діяльності будь-якого

органу, установи чи навчального закладу є наявність кваліфікованих,

компетентних, грамотних, ерудованих, професійно підготовлених працівників,

спроможних на високому організаційному рівні виконувати поставлені перед

конкретним підрозділом завдання.

У зв'язку з певними причинами: доволі низьким рівнем заробітної плати,

що особливо відчувається в обласних та районних центрах, де розташовані

13

установи, проблемами у застосуванні норм права та соціального захисту,

медичному обслуговуванні та забезпеченні житлом працівників кримінально-

виконавчої системи, перед працівниками кадрових апаратів постають

об'єктивні труднощі у процесі добору кадрів.

Необхідно зазначити, що проблема надзвичайно актуальна. Шляхи її

розв'язання лежать у двох площинах: кількісній та якісній. Але доводиться

визнати, що кількісний і якісний кадровий потенціал системи не повною мірою

задовольняє сучасні вимоги виконання кримінальних покарань.

По-перше, спостерігається постійний відтік кадрів з системи, оскільки

престиж професії надзвичайно низький, адже особливої моральної чи

матеріальної зацікавленості в роботі із засудженими не має. Закономірно, що

установа виконання покарань не створює сприятливу морально-духовну

атмосферу особистості. І для кожного пересічного громадянина зрозумілі слова

працівників установ виконання покарань про те, що вони, забезпечуючи

визначене їм державою завдання ізоляції злочинців, фактично разом із ними

відбувають покарання.

Працівники установ виконання покарань щоденно витримують значні

моральні й фізичні навантаження. Більшість із них працює в умовах подвійного

навантаження має ненормований робочий день, тиждень, часто без вихідних

днів, оскільки доводиться "перекривати" тимчасово незаповнені вакантні

посади.

По-друге, значна частина працюючих в установах кримінально-виконавчої

служби не відповідає високим професійним вимогам, які визначені сучасними

міжнародними стандартами щодо утримування засуджених, освіти та

високотехнологічного виробництва. Від цього найбільше потерпає сам

працівник і, звичайно, засуджені. А відтак, гальмується поступ у реформуванні

кримінально-виконавчої служби України.

Низький престиж професії працівника кримінально-виконавчої служби

призводить до того, що людина лише в крайньому випадку йде на роботу до

установи, часто довго не затримується і залишає цю професію, в першу чергу

це стосується молоді. Не другорядним фактором є також належне забезпечення

житлом, санаторно-курортним лікуванням, інших соціальних гарантій.

Для цього необхідно докорінно покращити психологічний відбір, з повним

дослідженням соціально і професіонально важливих якостей особистості, яку

підбирають на службу.

Професійна підготовка рядового і начальницького складу − це

організований процес з оволодінням знаннями, спеціальними уміннями і

навичками, необхідними для успішного виконання службових завдань. Система

професійної підготовки включає основні організаційні види навчання: первинна

підготовка; підвищення кваліфікації; стажування; службова підготовка за

місцем служби; навчання у вищих закладах освіти; самостійна підготовка.

Професійна підготовка персоналу здійснюється у відомчих навчальних

закладах, у навчальних закладах інших міністерств і відомств та за місцем

проходження служби.

Підвищення рівня професійної підготовленості працівників за місцем

проходження служби здійснюється шляхом організації та проведення занять зі

14

службової і бойової підготовки з прийняттям щорічних підсумкових заліків,

створення умов для самоосвіти.

Інтенсивні зміни, що відбуваються в нашій країні в цілому і в кримінально-

виконавчій службі зокрема, змушують усіх причетних до професійної

підготовки працівників кримінально-виконавчої служби по-новому дивитись на

рівень професіоналізму співробітників, якості їхньої підготовки та на

підвищення кваліфікації в навчальних закладах системи.

Нове законодавство, активні соціальні перетворення, розширення

міжнародних зв'язків, що спрямовані на зміцнення демократії утвердження в

національній системі законодавств принципу верховенства права, розвиток

ринкової економіки, посилення ролі громадськості і громадського контролю за

діяльністю державних інституцій, вимагають по-новому працювати і мислити.

Потребує вирішення також питання професійної підготовки та

перепідготовки молодшого начальницького складу установ виконання

покарань. Так, молодший інспектор є обличчям установи. Його поведінка на

службі, відношення до осіб, позбавлених волі, та до їх родичів мають

створювати тільки позитивний імідж кримінально-виконавчої служби у

суспільстві. Саме тому в системі службової підготовки з молодшим начскладом

необхідно приділяти посилену увагу питанням безумовного дотримання прав

людини, етики спілкування та поведінки.

Молодші інспектори − це додатковий резерв нового прийому на посади

середнього начскладу. Наявний досвід практичної роботи дозволяє їм уже на

ранніх етапах впевнено виконувати службові обов'язки відповідно до посади. В

цьому їм допомагають Ради наставників, які створені і працюють в кожній

установі. Ці організації виховують у молодих працівників громадську

свідомість, дисциплінованість, відповідальність при виконанні функціональних

обов'язків. До наставницької діяльності залучається і Рада ветеранів.

Слід зазначити, що специфіка служби в органах та установах виконання

покарань вимагає не тільки теоретичних знань, але й належної фізичної

підготовки. Як відомо, щорічно в установах виконання покарань виникає така

проблема, як некомплект деяких відділів і служб висококваліфікованими

кадрами, у першу чергу соціально-виховного, оперативно-профілактичного та

інженерного спрямування, а також прорахунки у доборі, розстановці,

підвищенні кваліфікації кадрів та професійної майстерності.

Для забезпечення оптимальної адаптації молодого співробітника як

фахівця до умов несення служби в органах і установах кримінально-виконавчої

системи особливе значення має інститут наставництва.

Бути майстром своєї справи важливо для будь-якої людини, яким би видом

діяльності вона не займалась. Чим вищий рівень професійної майстерності

людини за визначенням науковців, професійної компетентності, тим більше

задоволення від виконуваної роботи, вона отримує, тим краще психологічне, а

отже і фізичне здоров'я, більша самовіддача, рівень життєвої самореалізації

людини та вища ефективність професійної діяльності. Тому кожна організація,

в першу чергу, ставить перед собою першочерговим завдання формування

команди професійно компетентних працівників, оскільки саме це є

вирішальним фактором успіху її діяльності.

15

Робота по підбору повинна проводитися в комплексі та не може

покладатися виключно на кадровий апарат. Створення практично в усіх

установах громадських груп кадрів, до складу яких зараховані найбільш

досвідчені та здібні працівники, показує, що вказані групи працюють за всіма

напрямками − з військовими комісаріатами, навчальними закладами, центрами

зайнятості населення тощо. Ретельно відпрацьовуються облікові списки осіб,

які звільнені у зв'язку з закінченням строку служби з лав Збройних Сил

України. Така робота, особливо з урахуванням сучасних вимог до кандидатів, є

дуже об'ємною і кропіткою.

Завжди, в усі часи, робота з персоналом вважалась "візитною карткою"

будь-якої організації чи відомства. А щодо державної установи − тут вимога

єдина: персонал має бути обличчям держави та гідно представляти її на всіх

рівнях. Саме на цьому постулаті має будуватись кадрова політика, завдання

якої − готувати і виховувати персонал, а також вирішувати проблемні питання,

у цьому напрямку.


1. Хирний В.Г. Організація та засади управління пенітенціарною

системою України : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата

юридичних наук. – Дніпропетровськ, 2012. – 192 с.

2. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України. – Х. :

Ун-т внутр. справ, 1998. – с.370-376, 401-413.

3. Управління персоналом ОВС / За заг. ред. С.В. Пєткова. − К., 2010. –

279 с.

4. Ребкало М. Форми управління у сфері виконання покарань та їх роль

у забезпеченні ефективності функціонування кримінально-виконавчої системи

України / М. Ребкало // Зб. наук. пр. НАДУ. – К. : Вид-во НАДУ, 2004. – Вип. 1.

– С.433-442.

5. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та

практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К. : Факт, 2003. – 384 с.

Безкровна Маргарита Олегівна,

здобувач ступеня вищої освіти магістра

VІІ курсу факультету заочного навчання


служби

Науковий керівник: Мамука О.В.,




ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЯК ВИД ПОКАРАННЯ ЗА

КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Значною перешкодою на шляху становлення України як демократичної,

соціальної та правової держави є злочинність. І важливу роль у боротьбі зі

злочинністю відіграє покарання, зокрема найсуворіший його вид – довічне

позбавлення волі. Цей вид покарання прийшов на заміну смертній карі та є

16

найсуворішим видом покарання, яке полягає у примусовій безстроковій ізоляції

засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених

для цього кримінально-виконавчих установах [1]. Відповідно до ст. 64

Кримінального кодексу України (далі − КК) покарання у виді довічного

позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і

застосовується лише у передбачених випадках, якщо суд не вважає за можливе

призначити позбавлення волі на певний строк [2].

Станом на 1 вересня 2017 року в Україні 1552 особи відбувають покарання

у виді довічного позбавлення волі.

Незважаючи на ту кількість нормативно-правових актів, що регулюють

процес виконання довічного позбавлення волі засудженими, все ж існують

відповідні проблеми законодавчого регулювання. Однією з головних є

відсутність такої законодавчої бази, яка б давала реальну можливість особі,

засудженій до довічного позбавлення волі, довести своє виправлення і

відбувати покарання в тих умовах, на які вона заслуговує завдяки своїй

поведінці в установах виконання покарань [3, с.111]. Наступним проблемним

питанням є застосування помилування (умовно-дострокового звільнення).

Цікавим є те, що у самій назві даного виду покарання – «довічне позбавлення

волі» втрачена головна із цілей покарання – виправлення засудженого, оскільки

в особи, до якої воно застосовується, уже апріорі втрачається найважливіша у

майбутньому надія на звільнення, а, отже, втрачається сенс перевиховання.

Тому принциповою під час ізоляції має бути можливість помилування таких

засуджених після відбуття ними нормативно встановленого періоду часу

призначеного покарання та за умови, якщо дані, що характеризують поведінку

засудженого, свідчать про його виправлення і те, що він не становить небезпеки

для суспільства. Застосування прогресивної системи відбування покарання,

можливість помилування (дострокового звільнення) є, з одного боку,

свідченням гуманності суспільства, що дає злочинцю, який хоче повернутися

до нормального життя, ще один шанс, з другого – бажаною перспективою для

нього, що буде спонукати засудженого до відповідної правомірної поведінки

під час відбування обов’язкового терміну покарання [4, с.348]. Ще однією

цікавою проблемою є вивчення питання психологічного супроводу осіб,

засуджених до довічного позбавлення волі. Можливо, було б доцільно відійти

від колективного типу впливу на засуджених з боку адміністрації установи

виконання покарання, до індивідуального підходу, адже психологічний

супровід зазначеної категорії осіб фактично підтримує психологічне здоров’я

осіб і дає шанс стати знову повноцінним членом суспільства [5, с.328]. Крім

того, відсутній закон про довічне позбавлення волі, який би визначав основні

конституційні права і обов’язки особи, засудженої до найтяжчого виду

покарання, тому що норми кримінально-виконавчого права майже не

стосуються питання про конституційні права і обов’язки громадян України

щодо вказаної категорії осіб. Залишаються за межами правового регулювання

багато відносин у галузі сім’ї та шлюбу, спадкування. Не може бути повною

мірою поширене на засуджених конституційне право про недоторканість житла

і таємницю листування. Право недоторканості особи обмежується тим, що в

17

будь-який момент засуджений може бути підданий обшуку, а його речі та

спальне місце – огляду [3, с.112].

Сьогодні процеси гуманізації законодавства України призвели до

прийняття 14 травня 2015 року за основу Верховною Радою України проекту

Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням» (реєстр.

№ 2292). Цим проектом передбачається, зокрема, уведення можливості заміни

невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі більш м’яким

покаранням й умовно-дострокового звільнення таких засуджених (зміни до

статей 81 і 82 Кримінального кодексу України). А зміни до ч.7 ст.154

зазначеного кодексу пропонують механізм повторного розгляду питань умовно-

дострокового звільнення від довічного позбавлення волі у випадку попередньої

відмови в цьому [4, с.352].

Отже, на сьогодні, інститут довічного позбавлення волі потребує

ґрунтовного вивчення та усунення усіх проблем, які мають місце в

кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві. Ймовірне у

перспективі нове законодавство лише за умов відповідного його

доопрацювання та все ж таки прийняття, може створити належні умови для

відбуття покарання у виді довічного позбавлення волі, а також підвищення

ефективності покарання взагалі та застосування пенітенціарної пробації до осіб,

які засуджені до довічного позбавлення волі.

І тому реформувати законодавство потрібно. Але, можливо, в першу чергу

варто зменшити кількісні показники щорічного призначення даного виду

покарання, ще раз переглянути коло злочинів, за вчинення яких можливе його

призначення та більш глибоко вивчати осіб, які є «претендентами» на

застосування даного виду покарання, звертаючи увагу на нові дослідження в

галузі кримінального і кримінально-виконавчого права і результати таких

досліджень щодо необхідності врахування характеру особи винного при

призначенні будь-якого виду покарання [6, с.48].


1. Корись Б. Довічне позбавлення волі як вид покарання за

кримінальним правом України. URL: http://radnuk.info/home/24767c.html.

2. Кримінальний кодекс України. URL:


3. Сучасні проблеми та тенденції розвитку кримінально-виконавчого

права України : збірник матеріалів Всеукраїнського науково-практичного

семінару (Харків, 2015). − С.111-113.

4. Бараш Є.Ю. Загальні тенденції гуманізації та перспективи

пенітенціарної пробації щодо довічного позбавлення волі / Є.Ю. Бараш //

Вісник асоціації кримінального права України. − 2015. − № 1(4). – С.344-354.

5. Дуюнова Т.В. Сучасний стан наукової розробки проблем виконання

покарання у виді довічного позбавлення волі / Т.В. Дуюнова // Часопис

Київського університету права. − 2013. − № 2. – С. 326-330.

6. Мостепанюк Л.О. Звільнення від відбування довічного позбавлення

волі: можливість запровадження в Україні / Л.О. Мостепанюк // Судова

апеляція. – С.41-49.

http://radnuk.info/home/24767c.html

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

18

Безорчук Олег Леонтійович,





Останні події в установах виконання покарань України, значна кількість

звернень, які надходять на адресу Уповноваженого Верховної Ради з прав

людини, та фактів, оприлюднених у засобах масової інформації щодо

насильства, приниження людської гідності, свідчення порушень прав і свобод

людини, дозволяють зробити висновок, що рівень забезпечення гарантій

безпеки, як засуджених, так і персоналу в Державній кримінально-виконавчій

службі потребує суттєвого контролю з боку державних і недержавних

інституцій.

Ч. 2 ст. 8 КВК України гарантує засудженим право на отримання правової

допомоги: вони можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців

у галузі права. Засудженим іноземцям закон (ч. З ст. 8 КВК України) надає

право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і

консульськими установами своїх держав, особам без громадянства та

громадянам держав, що не мають дипломатичних представництв або

консульських установ в Україні, - з дипломатичними представництвами

держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами

чи організаціями, які здійснюють їх захист [3].

Відповідно до ст. 10 КВК України засуджені мають право на особисту

безпеку, сутність якого полягає в тому, що у разі виникнення небезпеки життю

і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження

волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або

позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої

посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про

забезпечення особистої безпеки [3].

За загальним визначенням безпека - це стан, коли кому-небудь чи чому-

небудь ніщо не загрожує, це гарантія, необхідна умова життєдіяльності особи,

суспільства, держави, що дає їм змогу зберігати та збільшувати духовні й

матеріальні цінності, відсутність небезпек та загроз для об'єкта [1].

Під надзвичайною ситуацією в установі виконання покарань

Богатирьова О. та Гриневич М. розуміють оперативну обстановку на території

установи, яка характеризується порушенням нормальних умов її

функціонування, спричинена небезпечною або надзвичайною подією, що за

своїми наслідками становить загрозу життю або здоров'ю як засуджених, так і

персоналу установи чи жителів прилеглої до установи території, чи призвела

(може призвести) до появи загиблих і постраждалих, чи до завдання

матеріальних збитків, чи до неможливості відбування покарання засудженими

у такій установі [2, с.40].

У кримінально-виконавчому законодавстві не міститься поняття

«надзвичайна ситуація» чи «надзвичайна обставина», а вживають

словосполучення:

19

«режим особливих умов у колоніях» - відповідно до ст.105 КВК України

запроваджується у випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для

життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непокори

засуджених або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на

колонію чи у зв'язку з введенням надзвичайного чи воєнного стану в районі

розташування колонії [3];

«особливого режиму в місцях попереднього ув'язнення» - відповідно до

ст.19 Закону України «Про попереднє ув'язнення» запроваджується у випадках

стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєзабезпечення систем,

масових безпорядків, проявів групової непокори взятих під варту осіб або в

разі виникнення реальної загрози збройного нападу на місце попереднього

ув'язнення чи у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану в районі

розташування установи для попереднього ув'язнення [4].

На сьогодні безпека є головною та складнішою частиною системи

Державної кримінально-виконавчої служби України. Основними функціями

системи безпеки в установах виконання покарань є: виявлення й прогнозування

внутрішніх та зовнішніх загроз життю працівникам установ виконання

покарань, здійснення комплексу оперативних та довгострокових заходів з їх

попередження й нейтралізації; створення та підтримання напоготові сил і

засобів забезпечення безпеки; управління силами й засобами забезпечення

безпеки у повсякденних умовах та при надзвичайних ситуаціях.

Узагальнення вищевикладеного дозволяє зробити висновок, що під

правом засуджених на особисту безпеку необхідно розуміти врегульовану

чинним законодавством України діяльність органів і установ виконання

покарань щодо здійснення організаційно-управлінських, матеріально-

технічних, силових та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я та

майна засуджених від протиправних посягань, створення належних для них

умов відбування покарання і досягнення його мети.

На нашу думку, для покращення режиму та забезпечення безпеки як для

засуджених так і для персоналу в установах виконання покарань потрібно

звернути увагу на забезпечення принципів законності, справедливості,

прозорості, дієвого державного, громадського контролю в діяльності установи.

Досить часто насилля по відношенню до інших осіб здійснюється через

неможливість добитися справедливості законними методами, несправедливість

і зловживання персоналом владою, безкарність винних осіб (в тому числі і з

числа ув'язнених, засуджених, які використовують в своїх цілях персонал).


1. Електронний тлумачний словник. URL: http://ukramian_explanatory.

academic.ru/9144/безпека.

2. Богатирьова О., Гриневич М., Особливості прокурорського нагляду за

додержанням законів у місцях позбавлення волі в умовах надзвичайних

ситуацій // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. -

2015.- № 4. - С.39-46. URL: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/

chasopys/ua/pdf/8-2015/bogatyrova.pdf.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України № 1129-IV. URL:


http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/

http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/%0bchasopys/ua/pdf/8-2015/bogatyrova.pdf


20

4. Закон України «Про попереднє ув'язнення» від 30.06.1993 року.

URL:http: //zakon5 .rada. gov.ua/laws/show/2713-15.

Берлінська Катерина Олександрівна,

здобувач ступеня вищої освіти бакалавр

ІІІ курсу юридичного факультету


служби

Науковий керівник: Лисенко М.І.



служби

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАСТОСУВАННЯ ПРОБАЦІЇ

В ЮВЕНАЛЬНІЙ ЮСТИЦІЇ

Протягом століть було зроблено багато спроб довести, що милосердя

ефективніше за суворість, що турбота про окрему особу має позитивні

результати для всього суспільства. Пріоритетним напрямом державної правової

політики щодо реформування кримінальної юстиції та кримінально-виконавчої

системи видається запровадження спеціальних процедур ювенальної юстиції,

яка нині поширена у державах – членах Європейського Союзу. Це дасть змогу

враховувати права та інтереси неповнолітніх, які вступили у конфлікт із

законом.

Сьогодні ідеї виховання, перевиховання, соціальної реабілітації

відображають мету покарання неповнолітніх злочинців. У більшості

європейських країн суди стримано ставляться до застосування ув’язнення для

неповнолітніх і осіб до 21 року [1, с.20].

Перелік нев’язничних санкцій стосовно них досить широкий: судове

попередження; абсолютне звільнення від покарання; зобов’язання

законослухняної поведінки; штраф; умовне звільнення; компенсаційний вирок;

відвідування центру порядку; нагляд і виконання певного різновиду діяльності;

громадські роботи; повна або часткова відстрочка від виконання вироку; нагляд

із тримісячною ізоляцією в спеціальному інтернаті, комбіновані покарання

тощо. Найтиповішою санкцією є відвідування центру порядку. Такі центри

працюють по суботах під егідою служби пробації. Суд при винесенні вироку

встановлює кількість годин для відвідування центру: для підлітків 12-16 років

максимальна кількість складає 24 години; для осіб 16-21 року – 36. Тривалість

одного заняття – дві-три години. Тут правопорушники беруть участь в

обов’язкових різновидах діяльності: фізичні вправи, надання першої допомоги,

вивчення правил дорожнього руху, структурування дозвілля, обробка дерева,

металу, ремонт техніки тощо [2, с.10].

Широкого поширення набули центри пробації та виправні гуртожитки, які

доводять свою високу запобіжну ефективність.

У рамках системи ювенальної юстиції здійснюються програми, проекти та

заходи соціального, педагогічного і медичного характеру, спрямовані на

запобігання правопорушенням неповнолітніх, реабілітації дітей. Кримінальний


21

кодекс України передбачає нарівні з новими видами покарань без ізоляції від

суспільства засуджених інститути, засновані на випробуванні порівняно менш

небезпечних злочинців в умовах їх звільнення від відбування покарання.

Ефективне застосування кримінально-правових заходів без ізоляції

неповнолітніх засуджених від суспільства дозволило б значною мірою

забезпечити економію бюджетних коштів та їх спрямування на соціальні

потреби.

Крім того, деякі правознавці пропонують створити при судах інститут

штатних соціальних працівників, які б здійснювали підготовку справи щодо

неповнолітнього до судового розгляду. Ці працівники мають здійснювати

функцію посередництва, збирати матеріали про умови життя та виховання

неповнолітнього, підтримувати зв’язки із органами соціального захисту, опіки

та піклування, медико-психологічними центрами тощо.

Суттєву допомогу судді в частині вивчення психологічних особливостей

особи неповнолітнього, соціального та виховного середовища підлітка,

встановленні причин та умов вчинення ним злочину, вжитті заходів і

координації дій органів системи профілактики з їх усунення, запобігання

вчиненню правопорушень підлітком у майбутньому надаватиме помічник із

функціями соціального працівника [3, с.14].

Пробація є складною системою кримінально-правових заходів, що не

пов’язані із позбавленням волі, спрямованою на збереження цілісності

особистості неповнолітнього порушника та недопущення його остаточної

руйнації в умовах обмеження або позбавлення волі, зменшення ризику скоєння

повторних злочинів тощо. Як свідчать дослідження зарубіжних експертів, саме

інституту пробації, її різновидам та модифікаціям приділяють багато уваги

теоретики; саме цей інститут знаходить широке застосування в практиці

багатьох держав (оскільки проблеми, пов’язані із виконанням покарання,

носять універсальний характер, потребують вивчення та вирішення будь-якою

державою незалежно від рівня її економічного та соціально-політичного

розвитку).

Список використаної літератури:

1. Соболева Л. А. Ювенальная юстиция как основа системной помощи

несовершеннолетнему, находящемуся в трудной жизненной ситуации. –

Российская юстиция. – 2009. – № 2. – с.32.

2. Игошев К. Е., Шмаров И. В. Социальные аспекты предупреждения

правонарушений. – М., 1980, – с.78.

3. Беца О., Панасюк М., Шкадюк В. Впровадження альтернативних видів

покарань в Україні: посібник / Ред. О. В. Беца. – К. : МП Леся, 2003. – с. 56.

Василюк Ігор Миколайович,

адвокат

ЩОДО РОЗУМІННЯ ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

НА ГУМАННЕ СТАВЛЕННЯ ТА ПОВАГУ ЇХ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ

Розпочате у 2016 р. реформування кримінально-виконавчої системи

передбачає фундаментальні зміни у процесі виконання покарань на засадах

22

гуманізму, відкритості та дотримання прав і свобод людини. В цих умовах

вкрай важливо мати чітке бачення щодо якісних критерії тих результатів, що

планується досягнути по завершенні реформування. Одним з важливих

показників результативності, на наш погляд, має стати стан дотримання права

засуджених до позбавлення волі на гуманне ставлення та повагу їх людської

гідності. Для ґрунтовного розуміння цього питання вкрай важливо вивчити не

лише вітчизняний, а й міжнародний досвід контролювання дотримання

вказаного права.

Для контролю за реальною ситуацією можуть використовуватися

передбачені міжнародними актами механізми міжнародного контролю за

практикою утримання під вартою підозрюваних і звинувачених. Зокрема, певну

роль у виявленні відповідних негативних фактів відіграє створений відповідно

до Конвенції проти катувань Комітет ООН проти тортур, який здійснює в числі

іншого експертні функції і володіє інформацією, яка, на його думку, містить

обґрунтовані дані про систематичне застосування катувань на території тих чи

інших держав, а також Європейський комітет з питань запобігання катуванням

чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню,

створений відповідно до Європейської конвенції про запобігання катуванням

чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню

від 26 листопада 1987 р.

Подібним чином підходить до цього питання й Європейський Комітет з

прав людини (далі – ЄКПЛ), на який покладається стеження за виконанням

договірними сторонами положень Міжнародного пакту про громадянські і

політичні права (далі – МПГПП). ЄКПЛ може також розглядати скарги (або

повідомлення) від окремих осіб, які стверджують про порушення їх прав,

передбачених цим Пактом. Аналіз ряду рішень ЄКПЛ дозволяє стверджувати,

що положення ст. 10 МПГПП слід тлумачити широко та у поєднанні з

Мінімальними стандартними правилами поводження з в’язнями.

Один із членів ЄКПЛ зазначив у справі «Тетяна Желудкова проти

України» від 06.12.2012 р. № 726/1996, таке : «Право людини отримувати

доступ до медичної інформації про своє здоров’я є частиною права кожного на

доступ до особистої інформації, яка його стосується. Держава не представила

жодних підстав для своєї відмови надати доступ до такої інформації, а тому

відмова в проханні постраждалого про доступ до його медичної карти є

порушенням обов’язку держави поважати право всіх на «гуманне ставлення й

повагу до гідності кожної людської особистості» незалежно від того, чи мала

така відмова наслідки для лікування постраждалого» [1]. Тут порушенням

визнано відмову у доступі до документів.

У справі «Кабал і Бертран проти Австралії» («Cabal and Bertran v

Australia», 2003) [2], встановлені порушення ст. 10 МПГПП щодо гуманного

ставлення й поваги до гідності людської особистості полягало в тому, що їх

тримали у «клітці», схожій на тюремну камеру, з огляду на що заявники були

вимушені стояти в ній по черзі. Вирішуючи справу «Бро проти Австралії»

(«Brough v Australia», 2006) [3] ЄКПЛ визнав порушенням такі дії: тривале

тримання в ізольованій камері без будь-якої можливості спілкування, в

23

поєднанні зі впливом штучного світла протягом тривалого періоду часу,

відбиранні одягу та ковдри.

Аналіз інших рішень ЄКПЛ дозволяє констатувати, що Комітет зазвичай

встановлює порушення права ув’язнених на гуманне ставлення та повагу їх

людської гідності тоді, коли особи:

– тримаються в одиночному ув'язненні;

– наражаються на фізичні, психологічні і словесні образи співробітників

в'язниці або співкамерників;

– стикаються з відмовою у наданні необхідної медичної (в тому числі

психічного здоров'я) допомоги та стоматологічної допомоги;

– перебувають у антисанітарних умовах, без води, їжі, належних

побутових умов;

– піддаються впливу тривалих періодів ізоляції або переповненості;

– мають недостатнє харчування, тримаються без достатнього природного

світла;

– не забезпечуються постіллю, можливістю фізичних вправ;

– не можуть реалізувати можливості для отримання освіти, не мають

доступу до інформації та документів.

Тобто, порушення названого право визначається через вельми широке та

неоднорідне коло дій або бездіяльності, що свідчить про об’ємність змісту

самого права. Крім того, його визначення залежить і від галузі, в якій це право

тлумачиться. Приміром, коментуючи норми Міжнародного пакту про

економічні, соціальні та культурні, Комітет з Економічних, Соціальних та

Культурних Прав зазначає: «Повага до людини та її гідності виражається у

свободі людини обирати вид трудової діяльності, а також вказує на важливе

значення праці для розвитку особистості й для її соціальної та економічної

інтеграції» [4, c. 67]. Норвезький суд, розглядаючи звернення засудженого

Андерса Брейвика, дійшов до висновку, що порушення стосовно нього права на

гуманне ставлення та повагу людської гідності виразилось у триманні в умовах

ізоляції та заборону у публікації книжок [5]. У Китаї прикладом гуманістичного

підходу та поваги до прав людини вважають надання дозволу на прощання з

рідними засудженим до смертної кари перед виконанням цього покарання [6].

У результаті все це стає підставою для твердження, що міжнародні

експерти зазвичай розширено тлумачать зміст права засуджених до

позбавлення волі на гуманне ставлення та повагу їх людської гідності, при

цьому гуманізм та повага сприймаються як невід’ємні та парні категорії. У

зв’язку з останньою обставиною у зарубіжній літературі далеко не завжди мова

ведеться і про гуманізм, і про повагу відокремлено: посилаючись на

необхідність забезпечення дотримання права ув’язнених на повагу до людської

гідності, одночасно мається на увазі те, що подібне поводження і є гуманним.

Тобто, забезпечуючи повагу людської гідності одночасно реалізовується і право

засудженого на гуманне ставлення.


1. Обзоры 12 сообщений Комитетов ООН в отношении Украины

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://precedent.in.ua/2016/05/16/obzory-12-soobshhenyj-komytetov-oon-v-otno/.

24

2. Cabal and Bertran v Australia (2003) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.osce.org/ru/odihr/100894?download=true.

3. Brough v Australia [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://remedy.org.au/cases/4/

4. Берн І. Права людини у сфері охорони здоров’я: практичний посібник

/ За наук. ред.. І. Сенюти. – Львів.: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2012. –

552 с.

5. Норвегия выплатит Брейвику компенсацию за негуманное обращение

в тюрьме [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://eadaily.com/ru/news/2016/04/20/norvegiya-vyplatit-breyviku-kompensaciyu-

za-negumannoe-obrashchenie-v-tyurme.

6. Гуманизм по-китайски - осужденные на смертную казнь получили

право попрощаться с родными [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.centrasia.ru/newsA.php?st=1063890180.

Воробей Петро Адамович,

професор кафедри кримінально-правових

дисциплін юридично-психологічного

факультету Національної академії

внутрішніх справ, доктор юридичних

наук, професор

Новосад Юрій Олександрович,

начальник управління нагляду у

кримінальному провадженні прокуратури

Волинської області, кандидат юридичних

наук

ПРО ЗМІСТ КООРДИНАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ ЯК

СУБ’ЄКТА ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

Практика боротьби зі злочинністю в Україні свідчить про те, що без

прокурора координаційна діяльність неможлива. При цьому слід мати на увазі,

що інші правоохоронні органи під час виконання покладених на них завдань

можуть узгоджувати свої дії, проте така діяльність не є координаційною, вона є

лише взаємодією. Як показали результати даного дослідження, прокурор

обирає форму координаційної діяльності, визначає керівників правоохоронних

органів, які будуть брати у ній участь, запрошує їх до розробки і прийняття

координаційних заходів, готує проекти документів, головує на координаційних

(міжвідомчих) нарадах, надсилає прийняті рішення іншим суб’єктам,

контролює їх своєчасне і належне виконання. Водночас, Закон України «Про

прокуратуру» розглядає координацію лише в межах нагляду за додержанням

законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання,

досудове слідство (ст. 25). Тобто, перелік об’єктів координації обмежено

органами, визначеними ст. 38 КПК України та ст. 4 Закону України «Про

оперативно-розшукову діяльність».

В поняттях «координація» та «взаємодія» є істотні відмінності. Саме

тому, не зовсім логічною є навіть сама постановка питання про їх порівняння,

25

оскільки це цілком різні поняття. Хоча зміст термінів «координація» і

«взаємодія» схожа, вони різняться тим, що при координації одна сторона

організовує відносини, а інша – лише виконує умови відносин. Натомість під

час взаємодії обидві сторони зобов’язані організовувати відносини, у кожному

конкретному випадку одна чи друга сторона відносин бере на себе функцію

організації таких відносин. Як вірно у зв’язку з цим наголошується у науковій

літературі, при координації перша сторона – організатор – виступає як

керуючий компонент системи, тобто є суб’єктом управління, а друга сторона –

керованим компонентом, тобто об’єктом управління, якому немає потреби

нести організаторський тягар [1, с.54]. Більше того, координація здійснюється

спеціально для цього утвореним органом, а взаємодія налагоджується самими

суб’єктами сумісної (спільної) діяльності у випадку, коли немає потреби

залучати до цієї справи можливостей координаційного органу. При взаємодії,

на відміну від координації, у її учасників, як правило, відсутні нормативно

визначені обов’язки по застосуванню погоджених заходів, розподілу сил і

засобів [2, с. 43]. Ще одна відмінність між координацією і взаємодією полягає у

тому, що взаємодія організується між двома і більше суб’єктами спільної

діяльності, а в процесі координації повинно брати участь як мінімум три

суб’єкти, один із яких виконує роль координатора. При цьому координатор та

об’єкти координації можуть належати до різних систем, що безпосередньо

стосується і досліджуваної нами проблематики. У цьому випадку координація є

позасистемною у відмінності від внутрішньо-системної, коли всі її учасники –

елементи однієї системи. Крім цього, у науковій літературі координація

визначається, як: 1) спеціальна система теоретико-методологічних і

праксеологічних засад інтерпретації методів і методик упорядкування та

взаємоузгодження організаційно-управлінської діяльності правоохоронних та

інших державних і недержавних органів і організацій з метою створення

ефективної організаційно-управлінської та правової системи перманентного

контролю за криміногенними процесами в суспільстві та превентивної протидії

злочинності [3, с.26-27]; 2) методика здійснення функції управління, що

спрямована на досягнення основної мети діяльності органів безпеки [4, с. 33].

О.М. Литвинов визначає поняття координації у контексті змісту профілактики

злочинів, під якою пропонує розуміти «узгодження дій тактично самостійних

суб’єктів системи профілактики злочинів за різними елементами діяльності при

наявності рівноправних зв’язків між ними, спільної стратегічної мети

діяльності, для підвищення ефективності протидії злочинності» [5, с.74]. М.В.

Косюта формулює це поняття через зміст правовідносин у сфері координації

прокуратурою діяльності інших правоохоронних органів, розуміючи під такими

організаційно-правоохоронні, багатосторонні відносини, змістом яких є

вироблення і реалізація спільних заходів в межах компетенції кожного з

учасників, спрямованих на усунення злочинних проявів і запобігання їм [6, с.

13]. На думку В.В. Сухоноса, головна мета координації – підвищення

ефективності діяльності органів та організацій й об’єднання їх зусиль [7, с. 11].

До основних завдань координації О.М. Литвинов відносить: створення

єдиного фронту боротьби зі злочинністю на основі залучення до цієї справи не

лише правоохоронних та інших державних органів, але й громадських

26

формувань та окремих громадян; активізацію роботи суб’єктів запобігання

злочинам; економію затрат сил, засобів та матеріальних цінностей під час

запобігання злочинам; забезпечення реалізації державних програм у сфері

боротьби зі злочинністю; розробка стратегії та рекомендацій щодо підвищення

ефективності запобігання злочинам; вивчення та узагальнення практики

координаційної діяльності; забезпечення її наступального характеру та

цілеспрямованості; усунення дублювання, паралелізму в їх діяльності;

забезпечення принципів координаційної та запобіжної діяльності [8, с.74].

Виходячи з результатів даного дослідження, до завдань координації

органами прокуратури діяльності по запобіганню злочинам необхідно віднести:

1) визначення та спрямування узгодженого підходу щодо реалізації державної

політики боротьби із злочинами на основі залучення до цієї справи не лише

правоохоронних та інших державних органів, але й громадських формувань та

окремих громадян; 2) узгодження (погодження) правоохоронних заходів під час

різних напрямів та форм запобігання злочинам; 3) всебічний аналіз роботи

суб’єктів координаційної діяльності з виявлення, припинення, розслідування та

запобігання злочинам, тобто вивчення та узагальнення практики

координаційної діяльності; 4) економію затрат сил та засобів під час

правоохоронної діяльності; 5) розробку стратегії та рекомендацій щодо

підвищення ефективності правоохоронної діяльності.


1. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-

правові аспекти : [моногр.] / І. В. Арістова, О. М. Бандурка ; за заг. ред. проф.

Бандурки О. М. – X. : Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. – 368 с.

2. Бурбика М. М. Сутність та особливості координаційної діяльності

органів прокуратури у сфері протидії злочинності / М. М. Бурбика // Форум

права. – 2011. – № 4. – С. 43–48 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.nbuv.gov.ua/e- journals/FP/2011-4/1 lbmmcpz.pdf.

3. Білоус В. Т. Координація управління правоохоронними органами

України по боротьбі з економічною злочинністю (адміністративно-правовий

аспект) : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. Т. Білоус; Нац. акад. держ.

податкової служби України. – Ірпінь, 2004. – 444 с.

4. Махинин В. І. Основы управления в органах безопасности :

[учебник] / В. І. Махинин ; отв. ред. проф. Б. С. Тетерин. – М. : Изд-во

Шумилова И. П., 2001. – 183 с.

5. Литвинов О. М. Кримінологічні прогнозування і планування в

координації діяльності суб’єктів профілактики злочинів / О. М. Литвинов //

Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2001. – №

Спец. вип. – С. 69–74. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2001_Spets.

6. Косюта М. В. Проблеми та шляхи розвитку прокуратури України в

умовах побудови демократичної правової держави : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та

адвокатура» / М. В. Косюта ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. –

Х., 2002. – 33 с.

http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2001_Spets

27

7. Сухонос В. В. Планування роботи в органах прокуратури / В. В.

Сухонос // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – №9. – С. 8–13.

8. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності

в Україні : [моногр.] / О. М. Литвинов. – Х. : Вид-во Харк. Нац. ун-ту внутр.

справ, 2008. – 446 с.

Гой Олег Володимирович,

начальник відділення СПС Шосткинської

виправної колонії (№ 66) Північно-

Східного міжрегіонального управління з

питань виконання кримінальних покарань

та пробації Міністерства юстиції, майор

внутрішньої служби

ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

ЗАКОНОДАВСТВА

Як відомо, засуджені мають право працювати. Між тим ст.6 Кримінально-

виконавчого кодексу (далі – КВК) України зазначено, що одним з основних

засобів виправлення і ресоціалізації є суспільно-корисна праця [1]. З цього

приводу виникає питання: «Чи можливе виправлення засудженого без праці?

Чи ні?». Пропоную розглянути приклад застосування заохочувальної норми

закону (ст.81 Кримінального кодексу (далі – КК) України) до засудженого з

урахуванням змін до кримінально виконавчого законодавства. Громадянин Д.

був засуджений до 6 років позбавлення волі за особо тяжкий злочин. За період

відбування покарання до дисциплінарної відповідальності не притягався, до

праці не залучався, заохочень та стягнень не мав. Має середньо-спеціальну

освіту, в установі не навчався. По відбуттю 4-х років позбавлення волі як особі,

яка не довела свого виправлення, адміністративною комісією установи було

відмовлено у застосуванню умовно-дострокового звільнення. Засуджений Д. в

порядку ст.ст.537, 539 Кримінально-процесуального кодексу (далі – КПК)

України звертається безпосередньо до суду щодо застосування до нього

умовно-дострокового звільнення. Також він наймає адвоката, який відстоює

його права в залі судового засідання. Під час розгляду суд бере до уваги зміни в

законодавстві. При цьому адвокат зазначає, що саме знаходження в місцях

позбавлення волі і є суворим покаранням, засуджений не допускав порушень

режиму, а тому просить суд задовольнити клопотання засудженого. Суд

позитивно розглядає заяву засудженого. Через 7 днів громадянин Д.

звільняється з місць позбавлення волі. На превеликий жаль, такі випадки

неврахування судами думки адміністрації установ виконання покарань

непоодинокі. Повертаючись до громадянина Д., слід зазначити, що його період

відбування покарання можна охарактеризувати як знаходження в

безкоштовному готелі з регулярним харчуванням та наданням медичних

послуг. І що від цього виграють держава, суспільство, потерпілі? Кошти,

використані на утримання даного громадянина, втрачені для держави.

Чому у наш нелегкий час всі повинні працювати для того, щоб мати

можливість своєчасно сплачувати комунальні послуги, прогодувати себе і свою

28

сім'ю, за необхідності купити собі ліки. Невже наша держава така заможна, що

може безкоштовно утримувати людей, які нанесли шкоду її законослухняним

громадянам? Також достатньо значимим, на мою думку, є відшкодування

засудженими завданих злочином збитків потерпілій стороні. Як негативний

приклад − громадянин Д., який не сплатив жодної копійки позову, тому що

працювати − його право.

З вище викладеного можна зробити висновок, що ст.6 КВК України не

може виконуватись в повному обсязі в зв’язку зі змінами, що були внесені до

ст.118 КВК України.

Візьмемо зміни до ст.24 КВК України «Відвідування установ виконання

покарань». В усьому переліку осіб, які мають право на відвідування установ, є

представники засобів масової інформації. На мою думку, в даній статті є

суттєвий недолік: на територію установ можуть потрапляти особи, які недавно

звільнилися з місць позбавлення волі. Я особисто зустрічав колишніх

засуджених, які мали непогашену судимість і водночас мали посвідчення

журналістів. При цьому вони самі зізнавалися, що жодного відношення до

засобів масової інформації не мають. Дані посвідчення їм допомогли отримати

знайомі, як і вони з кримінальним минулим. Не для кого не є таємницею, що не

всі засуджені в установах виконання покарань стають на шлях виправлення.

Ст.24 КВК України дає можливість колишнім засудженим потрапляти в

установи виконання покарань, в яких вони раніше утримувались, зводити

рахунки з адміністрацією цих установ шляхом висвітлення з негативного боку

(часто надуманого) роботи колонії, доставляти до установ заборонені речі для

своїх «друзів», з якими вони відбували покарання. З вище вказаного можна

зробити висновок, що необхідно заборонити відвідувати колонії особам, які

мають судимість, яка не знята або не погашена у встановленому законом

порядку.

Але найбільш актуальним питанням практики застосування кримінально-

виконавчого законодавства є матеріальне забезпечене співробітників, на яких

покладено реалізацію політики держави в сфері виконання кримінальних

покарань. Можна провести десятки круглих столів, конференцій, семінарів,

надрукувати купу методичних рекомендацій, наказів, але без достойної оплати

праці осіб, які безпосередньо виконують покарання, результат буде значно

послаблений. У зв'язку з некомплектом персоналу, вимогливість до осіб

рядового та начальницького складу не завжди знаходиться на належному рівні.

До виконання покарань має місце залучення осіб, які за своїми морально-

діловими якостями не можуть працювати із засудженими, що має негативні

наслідки до практики застосування кримінально-виконавчого законодавства.

Підвищення заробітної плати надасть можливість не втрачати досвідчених

працівників та перспективну молодь. На даний час заробітна плата

підполковника внутрішньої служби установи виконання покарань з вислугою

не менше 10 років дорівнює заробітній платі сержанта першого року служби в

Національній гвардії України або в Збройних силах України. Також це є

вагомим фактором, що допомагає засудженим втягувати співробітників в

позаслужбові стосунки за матеріальну винагороду, схиляти їх до доставки в

установи заборонених предметів та ігнорування порушень режиму відбування

29

покарання з боку засуджених. Держава повинна усвідомити, що ефективна

система відбування покарання не може працювати без досвідчених та

професіональних співробітників. На жаль, те, що відбувається в даний час, дає

нам зрозуміти байдужість нашої держави до системи виконання кримінальних

покарань. Але є надія, що даний стан справ можна ще змінити на краще.

Список використаних джерел: 1. Кримінально-виконавчий кодекс України. URL:


Горбачова Катерина Сергіївна,




служби

Науковий керівник: Лисенко М. І.



служби

РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЯК ДЖЕРЕЛО КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Питання про джерела права є одними з центральних для будь-якої галузі

права. Те, звідки відповідна галузь отримує свої правові норми та правила,

визначає якою бути цій галузі, яким чином вона буде впливати на суспільні

відносини і яку силу будуть мати приписи такої галузі.

Стаття 2 КВК України встановлює, що кримінально-виконавче

законодавство складається з кримінально-виконавчого кодексу, інших актів

законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України.

Слід звернути увагу, що відповідно до положень ст.17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав

людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як

джерело права. Отже, цей закон пропонує безпосереднім джерелом права, в

тому числі кримінально-виконавчого, оскільки закон винятків не містить,

розглядати рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). І дійсно,

рішення цього суду останнім часом стали потужним важелем змін кримінально-

виконавчого законодавства та практики виконання обвинувальних вироків

судів [1].

Згідно зі статистичними даними на початок 2017 року, верхню частину

списку країн за кількістю скарг, які перебували на розгляді, обіймали: Україна –

18131, Туреччина – 12600, Угорщина – 8950, Росія – 7400 [2].

Як і раніше, переважна більшість скарг до ЄСПЛ стосується тримання в

неналежних умовах та медичного забезпечення. Приміром, 6 жовтня 2016 року

ЄСПЛ виніс рішенні по справі «Яровенко проти України» (Yarovenko versus

Ukraine), в якому в черговий раз знайшов порушення Статті 3 Конвенції,

пов’язане з неналежним лікуванням заявника від туберкульозу, а також

30

неналежних умов тримання, що не відповідають міжнародним стандартам, у

виправних закладах України. На систематичне невиконання його рекомендацій

щодо покращення умов лікування у закладах виконання покарань також

неодноразово вказував Європейський комітет із запобігання катувань в своїх

доповідях за результатами візитів в Україну. Однак, на жаль, проблема

відсутності ліків та засобів для діагностування захворювань залишається

невирішеною через брак належного фінансування у багатьох місцях

попереднього ув’язнення та відбування покарань. У справі «Коновальчук проти

України» було визнано жорстоким поводженням відтермінування на тривалий

час лікування онкохворої заявниці. У Міністерстві юстиції, однак, повідомили у

відповідь на запит, що представники пенітенціарної служби діяли відповідно до

законодавства.

При цьому через збільшення скарг держава зменшує розмір видатків

Державного бюджету України на виплату призначених компенсацій: так, на

виплати на виконання рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих

за наслідками розгляду справ проти України у бюджеті 2015 року було

закладено 740 824,8 тис. грн., а у бюджеті 2016 року передбачено лише

640 824,8 тис. грн. [2].

Необхідно враховувати той факт, що нормативна база кримінально-

виконавчого права протягом десятиліть залишалась незмінною і надто важко

змусити працювати по новому закоренілий старий механізм. Тому варто

рекомендувати:

− створити окремий підрозділ Міністерства юстиції, який би відповідав

за належне виконання рішень ЄСПЛ;

− підвищити оперативність відомчої нормотворчості, спрямованої на

втілення рішень ЄСПЛ та рекомендацій (яскравим прикладом відповідного

недоліку є, наприклад, те, що Правила внутрішнього розпорядку не

змінювалися з 2007 року, хоча низка їх положень суперечить міжнародним

стандартам);

− розробити нормативний акт, що врегулює питання виконання рішень

ЄСПЛ [4].


1. Новели кримінально-виконавчого законодавства, щодо адаптації

правового статусу засуджених до позбавлення волі до європейських стандартів.

URL: http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/10028/1/Lusoded_15-19.pdf.

2. Права в’язнів – І. Яковець. URL: http://helsinki.org.ua/prava-v-yazniv-i-

yakovets.

3. Проблеми виконання рішень Європейського суду з прав людини.

URL: http://khpg.org/index.php?id=1370666586.

Грабарчук Людмила Юріївна,


ІV курсу юридичного факультету


служби

Науковий керівник: Ісаков П.М.,

http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/10028/1/Lusoded_15-19.pdf

http://helsinki.org.ua/prava-v-yazniv-i-yakovets.

http://helsinki.org.ua/prava-v-yazniv-i-yakovets.

http://khpg.org/index.php?id=1370666586

31

доцент кафедри пенітенціарної


виконавчої служби, кандидат історичних

наук

ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОК-ЧАТОВИХ У КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ

Важливу роль при виправленні засудженого, який відбуває покарання у

місцях позбавлення волі, відіграє режим у колонії. Режим у колоніях – це

встановлений законом та іншими нормативно правовими актами порядок

виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених;

постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов’язків; реалізацію

їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне

тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених

залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених. Деяка частина

персоналу перебуває на посаді чатового – озброєного вартового, який виконує

бойове завдання з охорони й оборони дорученого йому поста. Існує безліч

випадків у практиці, коли на цю посаду призначають саме жінок, оскільки

вважається, що вони до такого навантаження при ефективному виконанні своїх

обов’язків адаптуються значно швидше та краще, аніж чоловіки.

Жінки мають переваги над чоловіками у таких якостях, як: швидкості

запам’ятовування інформації, підрахунках, уважності, спритності рук та

мовлення, пильності при виконанні службових обов’язків та чимало інших.

Варто зазначити, що всі ці показники активно використовуються безпосередньо

під час несення служби чатовим.

Що стосується обов’язків чатового, до них також відносять:

знання й уміння виконання своїх обов’язків, що зазначені в Статуті

гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України і в табелі постів;

охорона й оборона свого посту, нічим не відволікатися, не випускати з

рук зброї й нікому не віддавати її, включаючи осіб, яким він підпорядкований;

під час виконання завдання на посту тримати зброю зарядженою,

завжди готовою до застосування (але патрон у патронник не досилати);

рухаючись визначеним маршрутом, уважно оглядати підступи до

поста й огорожу та доповідати через засоби зв’язку про хід несення служби у

визначені табелем постів строки;

не допускати до поста ближче ніж на відстань, визначену в табелі

постів, нікого, крім начальника варти, його помічника, свого розвідного та осіб,

яких вони супроводжують;

уміння застосовувати засоби пожежогасіння, які є на посту;

знання маршрутів руху транспортних засобів варти і їх розпізнавальні

знаки та сигнали;

почувши сигнал технічних засобів охорони або гавкіт вартового

собаки, негайно передати повідомлення до вартового приміщення;

викликати начальника варти при виявленні будь-яких неполадок в

огорожі об’єкта (на посту) та в разі будь-якого порушення поблизу свого та

сусіднього поста;

32

не залишати самостійно поста, поки не буде змінений або знятий.

Чатовий має відповідати лише на запитання начальника варти, його

помічника, свого розвідного та осіб, які прибули тільки з ними для перевірки.

Чатовому на посту забороняється сидіти, притулятися до чого-небудь,

спати, курити, розмовляти, їсти, пити, читати, писати, справляти природні

потреби, передавати й приймати будь-які предмети, заходити в зону дії

технічних засобів охорони, досилати без потреби патрон у патронник.

Чатовий є особою недоторканною. Недоторканність чатового полягає: в

особливій охороні законом його прав; у підпорядкуванні його лише певним

особам – начальникові варти, його помічникові та своєму розвідному; в

обов’язку всіх осіб неухильно виконувати вимоги чатового, визначені його

службою; у наданні йому права застосовувати зброю у випадках, передбачених

Статутом [1].

Всі особливості, що зазначені вище, тісно пов’язані з обов’язками, які

покладаються на чатових, а деякі з них більш притаманні жінкам, ніж

чоловікам. Тому, жінки-чатові більш раціонально пристосовані до виконання

даних обов’язків та завдань.

Як висновок, варто наголосити на тому, що жінка під час виконання

специфічної роботи чатового у більшості випадках долає перешкоди завдяки

власної кмітливості, наполегливості та спритності. Також у жінок краще

розвинена інтуїція, за допомогою якої їй легше концентруватись на проблемі,

що виникла, і приймати виключно правильне рішення, виконуючи свої

службові обов’язки.


1. Про статут внутрішньої служби Збройних Сил України : Закон

України від 24 березня 1999 року. // ВВР України. − № 22-23. – C. 375–378.

Демчук Оксана Василівна,




служби

Науковий керівник: Кирилюк В.А., начальник кафедри пенітенціарної



наук

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ЗАСУДЖЕНИМИ

ЖІНКАМИ, ЯКІ РАНІШЕ ПРАЦЮВАЛИ В ПРАВООХОРОННИХ

ОРГАНАХ, СЛІДСТВІ, СУДУ, ОРГАНАХ ЮСТИЦІЇ ТА ПРОКУРАТУРИ

Держава завжди опікувалася своїми правоохоронцями. Навіть тоді, коли

вони порушували закон. У радянські часи та нині колишні судді та

співробітники правоохоронних органів, які вчинили злочин, відбувають

покарання окремо від загальної маси засуджених. Слід підкреслити, що

33

окремий виправний заклад є більше необхідністю, ніж привілеєм, оскільки так

держава намагається забезпечити безпеку тих, хто раніше захищав закон.

Тому, згідно Інструкції про порядок розподілу, направлення та

переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі

уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки, які раніше

працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах,

направляються для відбування покарання до сектору при Галицькій виправній

колонії управління ДПтС України в Івано-Франківській області № 128 (зараз

Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних

покарань та пробації Міністерства юстиції) [1]. Що стосується даної установи,

то слід визначити, що Галицька виправна колонія (№ 128) – мінімального рівня

безпеки із загальними умовами тримання (для тримання жінок, вперше

засуджених до позбавлення волі на певний строк, у тому числі сектор

мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання для жінок, вперше

засуджених до позбавлення волі на певний строк, які раніше працювали в суді,

органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах і дільниця соціальної

реалібітації). Планове наповнення складає 266 осіб [2]. Фактичне наповнення

установи станом на 01.03.2017 року – 93 засуджені жінки.

Не зважаючи на невелику чисельність засуджених, існує низка

невирішених питань, що потребують нагального вирішення. На жаль,

перебування в місцях позбавлення волі передбачає поряд зі зміною правового

статусу зміну життя в цілому: втрату довіри товаришів, зміну соціальної ролі в

сім’ї тощо, а згодом це необхідно буде відновлювати. Аналізуючи попередній

досвід роботи начальника сектору соціально-виховної та психологічної роботи

для цієї специфічної категорії осіб, колишні співробітники правоохоронних

органів, перебуваючи у місцях позбавлення волі, формують власний світ та

закони співжиття. В «авторитеті», як правило, перебувають колишні

оперативники органів внутрішніх справ, персонал кримінально-виконавчої

системи, співробітники спеціальних підрозділів. На найнижчому щаблі

внутрішньої ієрархії Державної установи «Галицька ВК 128» перебували

колишні судді та прокурорські співробітники. Це також накладає певний

відбиток на поведінку засудженої та формує її внутрішні установки. Однак

найголовнішим є те, що колишні судді та співробітники правоохоронних

органів в процесі відбування покарання приходять до висновку, що вони зовсім

непотрібні суспільству. Це викликає депресію, навіть провокує спроби

самогубства, або навпаки, засуджені стають більш замкнутими та агресивними.

Цікавим є той факт, що у попередніх роках, засуджені жіночої статі

об’єднувалися в групи за принципом вибору професії, найбільшу чисельність

складали жінки, які раніше працювали в міліції, а найменшу − в судових

органах. За допомогою таких об’єднань, на думку Т. Денисової, засуджені

намагаються знайти свій подальший життєвий шлях, використати їх для

досягнення авторитету та матеріального благополуччя серед рівних собі,

зайняти високе місце в кримінальному світі або просто зберегти

життя [3, с.14-16].

Якщо порівнювати відбування покарання колишніми співробітниками

правоохоронних органів з іншими засудженими в інших установах, то таке

http://kvs.gov.ua/oblast/Buklet_2014_2015.pdf%20%20%20%20%20%20Фак

34

порушення як зберігання колючо-ріжучих предметів тут навіть не з’являється.

Зменшилась кількість випадків утворення та участі у конфліктних ситуаціях.

Крім зазначених, у спецконтингенту закладу є специфічна риса, яка так би

мовити, докучає адміністрації. Багато з них, особливо ті, хто обіймав певні

посади, так і не змогли змиритися зі своїм ув’язненням. Інколи вони навіть

вітаються, за звичкою: «Бажаю здоров’я». І саме від них, професіоналів у своїй

справі, надходить найбільше скарг, вони використовують найменшу щілину в

законодавстві, щоб привернути до себе увагу адміністрації. Дехто з них навіть

за ґратами продовжує виписувати юридичну періодику, намагається бути в

курсі останніх правових новин. Скарги та запитання бувають різними, хоча

більшість із них стосується кримінальних справ, за якими вони були

засуджені [4]. Так, колишня суддя засуджена за вимагання, доводить, що її

засудили несправедливо і до злочину вона не має жодного відношення.

Переконує, що її підставили ті, хто заздрить матеріальному благополуччю і

щасливій сім'ї. Найменша частина скарг направляється через незадовільне

харчування, умови відбування покарання.

Слід наголосити на тому, що досить складно заробити авторитет

адміністрації і молодшим інспекторам нагляду серед такого спецконтингенту.

При першому ж непорозумінні, ці засуджені згадують про свій минулий статус

і погрожують «розправою» спираючись на свої зв’язки і знайомства. Важко не

піддаватися впливу щодо їх обіцянок допомогти при виникненні будь-якого

питання, а взамін засуджені, які раніше працювали в правоохоронних органах,

не просять нічого. Проте, це лише на початковому етапі. Був випадок, коли

один із працівників спеціально піддався такій провокації, а пізніше для того,

щоб засуджена про це не розголосила, вона вимагала, щоб останній проносив

на сектор заборонені предмети.

На нашу думку, особлива увага повинна приділятися охороні та нагляду за

засудженими, оскільки, як уже неодноразово наголошувалося, категорія

засуджених є досить специфічною. Вона складається з колишніх працівників

правоохоронних органів (працівників карного розшуку, персоналу КВС,

слідчих тощо), які певним чином обізнані не тільки із порядком несення

караульної служби та нагляду, але досвідчені й в питаннях зовнішньої охорони,

що означає необхідність передбачення певних заходів задля уникнення втечі

засуджених тощо. Слід відмітити і неналежне фінансування та матеріально-

технічне обладнання даного закладу, що ускладнює роботу із засудженими. Але

поруч із вочевидь недостатнім фінансовим, матеріально-технічним,

методичним тощо забезпеченням персоналу КВС, є непрофесіоналізм окремих

її співробітників та їхнє небажання сумлінно виконувати свої обов’язки. Так,

певне значення має те, що частина представників адміністрації допускає

непрофесійні дії по відношенню до засуджених, а іноді навіть не володіє у

повному обсязі елементарними прийомами педагогічної майстерності та

основами психології. Результатом такої невдалої та непрофесійної роботи

можуть стати конфліктні ситуації між засудженими та адміністрацією, що

відповідно потягне за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Отже, розглядаючи особливу категорію засуджених, а саме колишніх

суддів та співробітників правоохоронних органів, можна встановити певні

35

відмінності від основної маси (рівень освіти, її напрям, робота в

правоохоронних органах, рівень морально-педагогічної занедбаності тощо), а

тому вважаємо, що відбування покарання такої категорії необхідно будувати з

урахуванням вказаних відмінностей.


1. Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та

переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі:

наказ Міністерства юстиції України № 222/5 від 08.02.2012 року. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0213-12.

2. Управління Державної пенітенціарної служби України в Івано-

Франківській області. URL: http://kvs.gov.ua/oblast/Buklet_2014_2015.pdf.

3. Денисова Т. Молюся за вас щоденно / Т. Денисова. – Донецьк :

Донецький Меморіал, 2005. – 20 с.

4. Градецький А.В. Особливості виконання режиму утримання колишніх

співробітників суду та правоохоронних органів / А.В. Градецький // Форум

права. – 2009. – № 3. – С. 195-203. URL: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/

FP/2009-3/09gavtpo.pdf.

Дячук Дарія Олександрівна,




служби

Науковий керівник: Лисенко М.І.,



служби

ДО ПИТАННЯ СТВОРЕННЯ ІНСТИТУТУ СЛІДЧОГО

В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ

Реформування Державної кримінально-виконавчої служби України –

процес тривалий і не завжди передбачуваний. Так, громадськість була вражена

прийнятим нормативно-правовим актом, що запроваджує посаду слідчих у

пенітенціарних установах.

Згідно з чинним Кримінальним процесуальним кодексом України, слідчий

– це службова особа Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює

контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро

розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби України,

підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного

антикорупційного бюро України, що уповноважений здійснювати досудове

розслідування кримінальних правопорушень [1]. Цим самим до Закону України

№1798-VIII від 21 грудня 2016 року було внесено зміни, а саме до статті 216

Кримінального процесуального кодексу України п.6: «Слідчі органів Державної

кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування

злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-

виконавчої служби України».

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0213-12

36

Створення нового напрямку слідчої діяльності має дещо суперечливий

характер, наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

В. В. Лутковська вважає недоцільним створенням даного інституту у

кримінально-виконавчих установах. Та і думка правозахисника та адвоката

Ягунова Д.В. є не на користь даного нововведення, вказує, що пенітенціарна

система завдяки цьому утворенню буде більш занурена до таємності та

конспірованості [2].

Для нас не таємниця, що становище слідчих у Національній поліції є

досить не радісним, так як на одного слідчого припадає в середньому до 200 і

навіть більше справ. Логічно, що будь-яка особа та ще й протягом одного

місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального

проступку або ж протягом двох місяців з дня повідомленні особі про підозру у

вчиненні злочину не може фізично розкрити ефективно весь склад злочину у

окремих кримінальних провадженнях.

Однак існує і протилежна думка серед практичних працівників, які

вважають, що пенітенціарний слідчий зможе попередити вчинення злочинів та

підвищити коефіцієнт розкриття цих правопорушень у кримінально-виконавчих

установах. Так, доцент кафедри кримінального права, процесу та кримінології,

кандидат юридичних наук Тимошенко Ю.П. визначає, що: «Слідчі поліції,

потрапивши на територію виконання покарань, не зможе на всі 100% розкрити

суб’єктивну сторону злочину». З цим важко не погодитися, адже слідчий,

знаючи ситуацію на території установи, розуміючи всі можливі шляхи

вчинення злочину та деякі психологічні аспекти і особливості засудженого

може визначити точно мету вчинення злочину, мотив, емоційний стан та вину

злочинця. На сьогодні дуже багато латентної злочинності, тому слідчі

пенітенціарних установ зможуть зменшити рівень цього явища. Якщо взяти до

уваги проект Закону України «Про пенітенціарну систему», то у статтях 12, 13

цього Закону вказують, що існують як слідчі, так і оперативні підрозділи, а

отже це веде до того, що оперативні підрозділи будуть ефективніше

співпрацювати зі «своїм» слідчим, аніж з «чужаками».

Тому узагальнюючи вважаю, що потрібно завжди пробувати щось нове, а

тим паче, коли воно може позитивно впливати на попередження вчинення

нових правопорушень, зменшенню коефіцієнту кількості злочинів,

ефективності та якості їх розкриття. Маючи власний інститут слідства в

установах виконання покарання, зменшить навантаження слідчих Національної

поліції, цим самим, можливо, ефективність їхньої діяльності покращиться.

Також не менш важливим є той факт, що з’являються нові місця для роботи

громадянам. Отже, керуючись вищевикладеною інформацією, повністю

підтримую нововведений інститут в дану структуру.


1. Кримінальний процесуальний кодекс. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/4651-17.

Ягунов Д.В. Аналітичні нотатки щодо закону про слідчих пенітенціарної

служби. URL: http://www.yagunov.in.ua/?p=527.

http://zakon2.rada.gov.ua/%0blaws/show/4651-17

http://zakon2.rada.gov.ua/%0blaws/show/4651-17

http://www.yagunov.in.ua/?p=527

37

Журавська Зоряна Валентинівна

доцент кафедри кримінального права і

процесу Східноєвропейського

національного університету імені Лесі

Українки,

кандидат юридичних наук, доцент

Ремега Вероніка Володимирівна

діловод канцелярії факультету №2

Національної академії внутрішніх справ

ПРО ДЕЯКІ ПОТЕНЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ПРОКУРАТУРИ, ЩО

ПОВ’ЯЗАНІ З ВИЯВЛЕННЯМ, УСУНЕННЯМ ТА БЛОКУВАННЯМ

ПРИЧИН І УМОВ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

У межах кримінального процесу, як встановлено в ході даного

дослідження, сторона обвинувачення, як правило, реально може вплинути на

усунення обставин, які сприяли вчиненню злочину (умов вчинення злочину) та

з метою процесуальної економії не можна вимагати від неї обов’язкового

вжиття заходів щодо виявлення та усунення причин злочину та умов, які

сприяли його вчиненню по всіх кримінальних провадженнях. Зокрема,

відповідно до вимог параграфу 2 глави 3 КПК України стороною

обвинувачення є прокурор, органи досудового розслідування (органи, що

здійснюють дізнання і досудове слідство, в тому числі слідчі), керівник органу

досудового розслідування, оперативні підрозділи, які зобов’язані реалізувати на

практиці й кримінологічну функцію, зокрема й на рівні індивідуального

запобігання злочинам.

Щодо індивідуального напряму удосконалення діяльності органів

прокуратури в державному механізмі запобігання злочинам в Україні, то слід

визнати наступний алгоритм дій прокурора: у ході розслідування

кримінального провадження він зобов’язаний виявити причини і умови, що

сприяли вчиненню злочину, після чого – вносить до відповідного державного

органу, громадської організації або службової особи подання про вжиття

заходів для їх усунення.

На жаль, практика застосування статей 23 та 23-1 КПК України 1960 року

засвідчила про те, що у більшості випадків подання слідчими виносилися лише

у кримінальних справах, що направлялися до суду з обвинувальним висновком.

У всіх інших справах, у яких не було встановлено особу або які закривалися

слідчими, прокурорами чи направлялися в суд для закриття, а також у справах,

зупинених провадженням, зазначені подання виносились вкрай рідко [1, с. 122].

Це дає змогу зробити висновок про переважно формальний підхід слідчих до

таких подань та такої діяльності. А суди розпочинаючи з 2001 року, вносили

тільки по 3-5 % кримінальних справах, окремі ухвали про причини та умови,

що сприяли вчиненню злочину [2].

Вжиття прокурором заходів щодо усунення причин та умов, які сприяли

вчиненню злочину, є за своєю природою запобіжною діяльністю. Після

встановлення цих причин і умов слідчий у разі необхідності повинен скласти

подання для усунення виявлених причин і умов, які сприяли вчиненню

38

злочину. Проте слід зазначити, що процес виявлення причин і умов, які

сприяли вчиненню злочину, має низку проблемних питань.

Зокрема, практика показує, що робота прокурора з виявлення причин та

умов вчиненого злочину – це не тільки ґрунтовне кримінологічне дослідження,

проведене групою фахівців, а й завдання органів досудового розслідування, яке

вирішується в межах кримінального провадження. Така робота обмежена не

лише строками досудового розслідування, а й завданнями кримінального

провадження (ст. 2 КПК України).

Виходячи з цього слід визнати, що виявлення обставин, прямо не

пов’язаних із причинами злочину, який розслідується, але які мають значення

для успішної боротьби зі злочинністю, є завданнями, що явно виходить за межі

досудового розслідування за конкретним провадженням. Усе, що не стосується

даного злочину, не входить до предмета доказування в даній справі [3, с. 323-

324]. Поряд з цим є реальність, а саме при розслідуванні будь-якого злочину

обов’язково слід дослідити коло обставин, які необхідно довести під час

виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину, а також коло обставин, які

необхідно довести під час дослідження умов, які сприяли вчиненню злочину.

При цьому варто зауважити, що межі доказування причин та умов учиненого

злочину у найбільш у загальному вигляді визначаються насамперед

обставинами, які прийнято вважати причинами конкретного злочину. До них

належать негативні якості особи та конкретна життєва ситуація, що передувала

злочину. Крім того, до кола обставин діяльності слідчого у кримінологічному

сенсі належать факти, які в момент виникнення на життєвому шляху

обвинуваченого негативно вплинули на його моральну позицію [3, с. 323].

Узагальнюючи з’ясування природи умов та причин злочинів, можна

констатувати, що до умов, які сприяли вчиненню злочину, слід віднести

фактори, у тому числі й недоліки в діяльності посадових осіб, підприємств,

організацій, установ, завдяки яким особі було полегшено здійснення її

злочинного наміру.

Як встановлено у ході даного дослідження, до причин, які сприяли

вчиненню злочину, слід віднести комплекс обставин, які можна об’єднати у

такі групи:

1) протиправні погляди, судження та світогляд особи, яка вчинила

злочин;

2) обставини, що мали вирішальний вплив на формування протизаконних

поглядів і вчинків;

3) конкретні ситуативні обставини повсякденного життя, які самі по собі

у взаємодії з обставинами інших груп призвели до вчинення злочину. Крім

цього, результати даного дослідження показують, що на практиці діяльність

слідчого щодо виявлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочинів,

являє собою творчий процес, що потребує від слідчого певних теоретичних

знань і практичних навичок [3, с. 324].

Викладене вище дає змогу дійти висновку, що за своєю правовою

природою дії прокурора щодо виявлення й усунення причин та умов вчинення

злочинів мають кримінологічний характер, оскільки їх головна мета –

запобігання злочинам та правопорушенням. Саме тому за наслідками виявлення

39

причин та умов вчинення злочинів, слідчий має готувати подання. Якщо в ході

досудового розслідування, буде встановлено, що в діянні особи, яка

притягається до кримінальної відповідальності, чи в діяннях інших осіб є

ознаки дисциплінарного правопорушення або ці особи повинні бути згідно з

чинним законодавством притягнуті до матеріальної відповідальності, прокурор

зобов’язаний порушити в поданні питання про притягнення цих осіб до

дисциплінарної або матеріальної відповідальності.

Загальновизнаним у науці та на практиці є також висновок про те, що

подання – це процесуальний акт, у якому міститься рішення слідчого щодо

причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, а також покладається обов’язок

на компетентних осіб установ, підприємств або їх керівників усунути ті

обставини, які сприяли вчиненню злочину, з обов’язковим повідомленням

слідчого щодо усунення їх в установлений законом термін [4, с. 12-13]. При

цьому не пізніш як у місячний строк за поданням має бути вжито необхідних

заходів і про результати повідомлено особу, яка внесла подання. У разі ж

залишення посадовою особою подання без розгляду орган дізнання, слідчий чи

прокурор зобов’язані вжити заходів, передбачених статтями 254-257 Кодексу

України про адміністративні правопорушення.

Аналіз прокурорської практики дає змогу стверджувати, що до недоліків

роботи з усунення причин і умов, що сприяли злочину, певною мірою можна

віднести такі факти, як: не завжди в ході досудового розслідування вживаються

всі необхідні і реально можливі заходи щодо з’ясування обставин, що були

причинами й умовами вчинення злочину. Крім внесення подань, на практиці

повинні застосовуватися й інші так звані непроцесуальні форми діяльності з

усунення обставин, що сприяють вчиненню злочинів (зокрема, прокурори

сьогодні вносять вказівки). До них ми пропонуємо віднести:

1) виступи (доповіді) в трудових колективах, навчальних закладах і

засобах масової інформації;

2) лекції, публікації в пресі;

3) особисті бесіди з посадовими особами;

4) листи (повідомлення) керівникам установ, підприємств і організацій.

При цьому обираючи таку форму реагування на причини і умови, що сприяли

вчиненню злочину, як доповідь чи лекція, слідчий повинен враховувати

специфіку кримінального провадження, а також вік, сімейний стан, професію,

коло інтересів аудиторії. Він зобов’язаний належним чином підготуватися до

майбутнього виступу: врахувати ті чи інші нюанси при складанні тез; вирішити

питання, пов’язані з використанням магнітофонних записів допитів, а також

фотографій і відеозаписів, що забезпечують наочність недоліків, які обумовили

вчинення злочину. У процесі виступу доцільно зробити також посилання на

відповідні норми кримінального процесуального законодавства, пояснюючи

при цьому їх зміст. Це дозволить виключити можливість неправильного

тлумачення громадянами того чи іншого процесуального положення.


1. Литвинов А. Н. Профилактика преступлений. От теории к практике :

[науч.-практ. пособие] / А. Н. Литвинов, Т. С. Гавриш. – М. : ЭКМОС, 2003. –

160 с.

40

2. Судова статистика за 2011 рік // Відомості Верховного Суду України.

– 2012. – № 5–6

3. Литвинов О. М. Поняття і класифікація причин та умов, що сприяють

вчиненню злочину / О. М. Литвинов // Форум права. – 2008. – № 2. – С. 323–

327. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-

journals/FP/2008-2/08lomsnz.pdf.

4. Омельченко О. Є. Процесуальна діяльність слідчого щодо запобігання

злочинам : [навч. посіб.] / О. Є. Омельченко, Д. П. Письменний ; Київ. нац. ун-т

внутр. справ. – К. : Вид. Паливода А. В., 2008. – 215 с.

Ісаков Павло Миколайович,



виконавчої служби,

кандидат історичних наук

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛОЖЕНЬ ЗАКОНУ

УКРАЇНИ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ

ПОРЯДКУ ЗАСТОСУВАННЯ ДО ЗАСУДЖЕНИХ ЗАХОДІВ

ЗАОХОЧЕННЯ І СТЯГНЕННЯ» № 1487-VIII ВІД 06.09.2016 РОКУ

Важливу роль у здійсненні виховного впливу на засудженого відіграють

заходи заохочення та стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі.

При цьому не можна не враховувати й того, що факт застосування до

засудженого заходів заохочення або стягнення може бути підставою для

висновку про ступінь виправлення засудженого і юридичного обґрунтування

рішення про застосування до засудженого відповідних елементів прогресивної

системи відбування покарання, які в залежності від його поведінки мають

наслідком зменшення або збільшення обсягу встановлених правообмежень.

Застосування заходів заохочення і стягнення буде ефективним та

дозволить досягнути поставленої перед ними мети лише за умов, якщо цей

процес буде відповідати вимогам обґрунтованості та законності.

Обґрунтованість застосування заходів заохочення і стягнення полягає в

тому, що основною підставою для прийняття рішення про їх застосування

повинна бути об’єктивна оцінка поведінки засудженого під час відбування

покарання (безперечно, з врахуванням й інших чинників - попередньої

поведінки, особи засудженого та ін.).

З метою подальшої поглибленої реалізації вищенаведених положень

Верховною Радою України 6 вересня 2016 року було прийнято Закон України

№ 1487-VIII «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України

щодо вдосконалення порядку застосування до засуджених заходів заохочення і

стягнення», який того ж дня був підписаний Президентом України.

При більш детальному ознайомленні із Законом виникають певні питання

стосовно практичної реалізації деяких його положень.

По-перше, серед підстав застосування до осіб, які відбувають покарання у

виді позбавлення волі, заходу заохочення в ст.130 Кримінально-виконавчого

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-2/08lomsnz.pdf

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-2/08lomsnz.pdf

41

кодексу (далі – КВК) України фігурує формулювання «за дотримання правил

трудового розпорядку та вимог безпеки праці» [1]. В попередньому варіанті

КВК України було «за сумлінне ставлення до праці». З огляду на те, що праця –

це право засудженого, а не його обов'язок (чого не скажеш, зокрема, про

Австрію, Францію, США, Німеччину, Фінляндію, Норвегію тощо – країни зі

значно більш розвиненими демократичними інститутами, ніж в Україні), то

нове формулювання виглядає більш логічно прийнятним, але ж глибинна суть

не змінюється: суспільно-корисна праця залишається серед основних засобів

виправлення і ресоціалізації засуджених (ч.3 ст.6 КВК України) [2]. Тому

засуджений, до якого не було успішно застосовано всі можливі засоби

виправлення і ресоціалізації в комплексі, не може апріорі досягати певного

ступеня виправлення, а з ним – і отримувати заохочення, як не змінюй

формулювання складових підстав його застосування.

По-друге, запровадження нового заходу заохочення «присвоєння

почесного звання "кращий за поведінкою", "активний учасник самодіяльності"

тощо» потребує прийняття відповідного підзаконного нормативно-правового

документа, який би детально регламентував порядок його застосування з метою

недопущення різночитання на місцях, визначив би чіткі об'єктивні критерії, за

наявності яких даний вид заохочення міг би бути застосований.

По-третє, те ж саме стосується і такого заходу заохочення, як «переведення

на поліпшені умови тримання». Що розуміти під «поліпшеними умовами

тримання»? Якщо раніше це була можливість додатково витрачати певну суму

грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності,

то тепер після відповідних змін згідно Закону України № 1492-VІІІ від

07.09.2016 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених»

згідно з ч.1 ст.108 КВК України засуджені мають право придбавати за

безготівковим розрахунком продукти харчування, одяг, взуття, білизну та

предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях, одержані за

переказами, за рахунок пенсії та іншого доходу, без обмеження їх обсягу. На

даний момент законодавчо роз'яснено зміст поліпшених умов тримання лише

для неповнолітніх засуджених у виховних колоніях (ч.2 ст.143 КВК України):

при сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не

менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на

поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено за постановою начальника

колонії одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення за

межами виховної колонії.

В четверте, ще одним «мертвонародженим» заходом заохочення в силу

вищенаведених причин (ч.1 ст.108 КВК України) є «дозвіл додатково витрачати

гроші для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби в сумі

до п’ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати».

Таким чином, частина змін до КВК України від 6 вересня 2016 року на

даний момент не є життєздатною і потребує подальшого законодавчого

доопрацювання.


42

1. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого

кодексу України щодо вдосконалення порядку застосування до засуджених

заходів заохочення і стягнення» № 1487-VIII від 6 вересня 2016 року. URL:


2. Кримінально-виконавчий кодекс України: станом на 01.03.2017 р.

URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1129-17.

Іщак Андрій Андрійович,




служби

Науковий керівник: Ісаков П.М., доцент кафедри пенітенціарної



наук

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БЕЗПЕКИ ПЕРСОНАЛУ УСТАНОВ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК ВАЖЛИВОГО ЕЛЕМЕНТУ РЕЖИМУ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Питання режиму позбавлення волі − одне з найважливіших у кримінально-

виконавчому праві. Термін «режим» часто зустрічається в нормах діючого

кримінального і кримінально-виконавчого законодавства. Як витікає зі змісту

ст.102 Кримінально-виконавчого кодексу (далі – КВК) України, встановлений

законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і

відбування покарання (режим у виправних і виховних колоніях) повинен

забезпечувати, поміж іншим, і безпеку персоналу [1]. Класифікація засуджених

до позбавлення волі виконує цілий ряд важливих функцій в виправній системі.

Однак вирішальну роль у реалізації цих функцій відіграють люди, які їх

застосовують. Саме від професіоналізму персоналу залежать результативність

та ефективність забезпечення режиму в установах виконання покарань.

Термін «персонал» походить від лат. «persona» − особа, а його

використання відображає реальне підвищення ролі людського фактора у

забезпеченні ефективного функціонування органів та установ виконання

покарання, зростання залежності результатів їх діяльності від якості розвитку,

мотивації та характеру використання всього персоналу й кожного працівника

окремо [2]. Це цілком природно, оскільки будь-яка суспільна діяльність,

зокрема й кримінально-виконавча, пов’язана з ризиками різноманітного

характеру, що створюють загрозу для життя та здоров’я осіб, які задіяні до

процесу реалізації певних програм, завдань, статутних повноважень тощо.

Отож, забезпечення безпеки працівників Державної кримінально-виконавчої

системи (далі – ДКВС) України виступає одною з основних режимних вимог

при виконанні кримінальних покарань.

Безпека персоналу виправних колоній – це стан захищеності життєво

важливих інтересів працівників від внутрішніх та зовнішніх загроз.


43

Кримінально-виконавчі установи не можуть обирати своїх засуджених, але

вони в змозі обирати свій персонал. Специфіка місць позбавлення волі потребує

високого рівня професійної підготовки співробітників. У ст.14 Закону України

«Про Державну кримінально-виконавчу службу України» закріплені загальні

вимоги до персоналу, щодо яких дана служба є державною службою

особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за

станом здоров’я і віком громадян України [3].

Проблема безпеки персоналу виправних колоній має комплексний

характер. Вона не вичерпується тільки захистом від злочинних посягань з боку

засуджених, й включає у себе захист осіб, які працюють в установах, від дії

небезпечних технічних, медичних і інших несприятливих факторів, які

посилюються в місцях позбавлення волі. До їх числа можна віднести

використання технічних засобів, подолання руйнівних можливостей яких

перетворюється останнім часом у проблему підтримання громадської безпеки.

Також до поняття безпеки персоналу ДКВС України слід включати й

негативний вплив оточення на працівників у плані їх професійної деформації,

що перебуває у прямій залежності від стажу роботи або служби в місцях

позбавлення волі, а також виду установи виконання покарань. Мінімальні

стандартні правила поводження з в’язнями зазначають, що після прийняття на

роботу і в ході подальшої діяльності працівники повинні підтримувати і

підвищувати свою кваліфікацію, проходячи без відриву від роботи курси

підготовки, що організовуються у відповідні проміжки часу [4]. Адже наявність

специфічного об’єкта управління, а саме засуджених, потребує від персоналу

індивідуального, групового, стійкого, тривалого спілкування з засудженими,

що безумовно впливає на якість виконання функціональних обов’язків, а саме

забезпечення режиму в установах виконання покарання.

Співвідношення безпеки з режимом позбавлення волі слід розглядати у

трьох основних аспектах. Перший – вона є складовою частиною мети загальної

безпеки, що визначена у міжнародних документах як виправдання покарання у

виді позбавлення волі. Другий – безпека створює умови для нормальної

життєдіяльності установ виконання покарань, з огляду на що її можна

розглядати у якості засобу забезпечення правопорядку, тобто режиму. Третій –

правопорядок у місцях позбавлення волі виступає одним із чинників, який

обумовлює забезпечення безпеки персоналу.

До числа основних засобів забезпечення безпеки персоналу ДКВС України

слід віднести заходи й кримінально-виконавчого характеру, котрі у поєднанні з

правовими та організаційними аспектами суттєво доповнюють кримінально-

правові заходи. Так, КВК України у ст.106 передбачає, що до осіб, позбавлених

волі, якщо вони чинять фізичний опір персоналу колонії, злісно не виконують

його законні вимоги, проявляють буйство, беруть участь у масових

заворушеннях, захваті заручників або чинять інші насильницькі дії, а також у

разі втечі з-під варти з метою припинення вказаних протиправних дій, а також

запобігання заподіянню цими особами шкоди оточенню або самим собі

застосовуються фізична сила, спеціальні засоби, гамівна сорочка та зброя [1].

Серед основних чинників, які впливають на безпеку працівників установ

виконання покарань, безумовно, соціально-правовий захист виступає в якості

44

наріжного каменю та фундаментальної основи забезпечення безпеки. Як

видається, під соціально-правовим захистом працівників кримінально-

виконавчої системи слід розуміти діяльність держави по виробленню й

реалізації заходів правового, соціально-економічного, матеріально-технічного й

організаційного характеру з метою забезпечення у повному обсязі гарантованих

нормативними актами умов для здійснення ними службової діяльності.

Особиста безпека персоналу кримінально-виконавчої служби представляє

собою складову частину більш загальної проблеми, а саме – безпеки особи або

стану, зумовленого певними суспільними відносинами, що забезпечують

відсутність небезпеки. Більш точно особисту безпеку можна визначити як

систему відносин і юридичних норм, які регулюють ці відносини з метою

забезпечення громадського спокою, недоторканості житла і здоров’я

працівників, нормального режиму праці та відпочинку [4].

В умовах процесу реформування кримінально-виконавчої системи основна

увага, окрім удосконалення форм та методів чинників, які впливають на

безпеку працівників установ виконання покарань та здійснення заходів

кримінально-виконавчого характеру, тобто забезпечення режиму, повинна бути

спрямована на підвищення соціально-правового захисту у відповідності до

сучасних вимог та міжнародного законодавства, адже від дій кожного

співробітника та його безпеки залежить кінцевий результат роботи - належне

здійснення кримінально-виконавчої політики.

Список використаної літератури:

1. Кримінально-виконавчий кодекс України / Відомості Верховної Ради

України. – 2016. − № 43.

2. Яковець І.С. Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі

та їх розподіл в установи виконання покарань : автореф. дис... канд. юрид. наук

за спец. :12.00.08 / І. Я. Яковець. − Х., 2008. − 20 C.

3. Про Державну кримінально-виконавчу службу України :Закон

України від 25 червня 2005 р. № 2713-УІ // Відомості Верховної Ради України.

− 2005. − № 34. − Ст.254.

4. Загальна характеристика Державної кримінально-виконавчої служби

України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/628075.

Кващук Віта Анатоліївна,




служби




наук

http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/628075

45

ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ СУДУ ЩОДО СТАТТІ 76

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ УПОВНОВАЖЕНИМ

ОРГАНОМ З ПИТАНЬ ПРОБАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

В площині реформування кримінально-виконавчої служби в Україні

заслуговує уваги питання застосування законодавства в діяльності служби

пробації. Постає проблема недотримання норм доповненого змінами

законодавства судом при винесенні вироків. Це може завершитись

дезорганізацією системи виконання покарань уповноваженими органами з

питань пробації. Тому ця проблема потребує негайного вирішення.

Зміни Кримінального кодексу (далі – КК) України стосовно ст.76

«Обов’язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з

випробуванням» [1], що набрали чинності 07.09.2016 року, крім застосування

пробаційних програм, які набирають чинності з 01.01.2018 року, чомусь,

нажаль, сприймаються судами неоднозначно та сумнівно.

Відповідно до старої редакції ст.76 КК України суд покладав на

засудженого у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням ряд

обов’язків, які в новій редакції трансформувались таким чином, що сам перелік

обов’язків поділився на дві частини статті, а саме основні обов’язки та

додаткові. До основних обов’язків належать: 1) періодично з’являтися для

реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; 2) повідомляти

уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи

або навчання. Додатково суд може покласти на засудженого такі обов’язки: 1)

попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не

виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань

пробації; 3) працевлаштуватися або за направленням уповноваженого органу з

питань пробації звернутися до органів державної служби зайнятості для

реєстрації як безробітного та працевлаштуватися, якщо йому буде

запропоновано відповідну посаду (роботу); 4) виконувати заходи, передбачені

пробаційною програмою; 5) пройти курс лікування від розладів психіки та

поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин або захворювання, що

становить небезпеку для здоров’я інших осіб; 6) дотримуватися встановлених

судом вимог щодо вчинення певних дій, обмеження спілкування, пересування

та проведення дозвілля [1].

Коли вносяться зміни до кодексу обов'язковою є співпраця з Вищим

спеціалізованим судом України для роз'яснення цих норм, адже є випадки, коли

суд виносить вирок, який приходить на виконання уповноваженому органу з

питань пробації і в ньому відсутні обов'язки ст.76 КК України, які є

обов’язковими для засудженого. Напевно, судді керуються старою редакцією

статті, чи, відверто кажучи, не розібрались з новою редакцією. Таке

безвідповідальне відношення та необачність суддів призводить до порушення

порядку виконання уповноваженим органом з питань пробації контролю за

засудженими до випробування з іспитовим строком. Можливо, якби Вищий

спеціалізований суд надавав роз'яснення про зміни, то судді додержувались

належним чином змін законодавства при винесенні вироку за ст.76 КК України.

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1492-19/paran11#n11

46

Практичний досвід показує, що проблема таких вироків не вирішується

тому, що коли працівник уповноваженого органу з питань пробації пише запит

на уточнення вироку, де просить уточнити, чи покладались такі обов’язки на

засудженого, а суд не виносить ухвалу, де в резолютивній частині

виправляється помилка, а вказує, що обов'язки покладались. Взагалі вирок

змінити тяжко, адже це є погіршенням становища засудженого, тому такі

вироки виконуються, наприклад, без обов’язку обов’язкової реєстрації

засудженого, що, в свою чергу, порушує законодавство.

І це не єдина проблема стосовно застосування ст.76 КК України. Також

зустрічаються випадки, коли суд призначає при звільненні від відбування

покарання з випробуванням обов’язок пройти пробаційні програми, а

застосування пробаційних програм набирає чинності з 01.01.2018 року. В

такому випадку уповноважений орган з питань пробації відписується в суд про

зміну рішення.

Тож практичний досвід показує, що питання винесення вироку судом за

ст.76 КК України часто має проблематичний характер, тому що судді не

враховують норм чинного законодавства, що призводить до неможливості

застосування до засуджених обов’язків, покладених судом, адже вони мають

характер, що повністю не відповідає законодавству.

Нажаль, таких випадків на сьогодні немало. Тому дуже важливо, щоб в

майбутньому ці проблеми вирішились і система виконання покарань змогла

належним чином функціонувати в умовах нововведень законодавства та

реформ кримінально-виконавчої служби.


1. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та

допов. станом на 05.01.2017 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :


Кернякевич-Танасійчук Юлія

Володимирівна,

доцент кафедри трудового, екологічного

та аграрного права Прикарпатського

національного університету імені Василя

Стефаника, кандидат юридичних наук,

доцент

КРИМІНОПЕНОЛОГІЯ ТА ПЕНІТЕНЦІАРНА КРИМІНОЛОГІЯ:

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

Про окремі аспекти взаємозв’язків науки кримінально-виконавчого права

та кримінології йде мова не в одному науковому та навчальному виданні.

Автори авторитетного підручника «Кримінально-виконавче право України.

Загальна та Особлива частини» за загальною редакцією д.ю.н., проф.

О.М. Литвинова та д.ю.н., проф. А.Х. Степанюка заявляють про нерозривний

зв’язок науки кримінально-виконавчого права з кримінологією, основні методи

якої широко застосовуються для вивчення засуджених та осіб, звільнених з

47

установ виконання покарань, стану та рівня пенітенціарної злочинності,

прогнозування криміногенної обстановки в установах [1, с.47].

Як зазначає В.Д. Малков, кримінально-виконавче право використовує

кримінологічні знання і рекомендації для попередження рецидиву злочинів,

підвищення ефективності виправлення і перевиховання засуджених. Повною

мірою це відноситься до здійснення адміністративного нагляду відносно раніше

судимих осіб [2, с.21].

Взаємозв’язок кримінально-виконавчого права та кримінології

проявляється насамперед в тому, що цілі і окремі завдання кримінально-

виконавчого законодавства є по суті кримінологічними. Слід зауважити також,

що деякі норми Кримінально-виконавчого кодексу регламентують

попереджувальний вплив в процесі виконання, відбування окремих

кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового характеру.

Особистість засудженого вивчається як кримінально-виконавчим правом так і

кримінологією. На стику пенологої і кримінології сформувалося вчення –

кримінопенологія [3, с.49-50].

Кримінопенологія, як вчення про злочини, що вчиняються під час

відбування покарання, сформувалося на початку 80-х років ХХ ст. Засновником

цього вчення вважається професор О. В Старков [4].

У науці також використовується термін «пенітенціарна кримінологія».

Однак слід розмежовувати ці вчення.

Так, пенітенціарна кримінологія – це кримінологічна теорія, що вивчає

злочинність засуджених під час відбування покарання у вигляді позбавлення

волі, тенденції та закономірності, причини та умови, особу засудженого, що

вчиняє злочини, і на цій основі розробляє напрями запобігання злочинності у

місцях позбавлення волі [5, с.46].

Предмет кримінопенології, як вчення, значно ширше пенітенціарної

кримінології і включає в себе більше категорій, що відображають кримінальні

явища, ніж сам термін. Більше того, пенітенціарна кримінологія не має свого

предмета, в ній є тільки об’єкт дослідження – злочинність в місцях позбавлення

волі. Системи як такої вона теж не має, бо в ній фактично немає загальної

частини – загальних проблем злочинності у кримінально-виконавчих установах

(однієї цією темою вся загальна частина і вичерпана). І виходить, що

пенітенціарна кримінологія розкривається лише різними видами злочинів і

типами злочинної поведінки позбавлених волі. Інакше кажучи, предмет науки

означає, що дана наука вивчає, які явища і в якому розрізі. Тому

кримінопенологія вивчає кримінальні явища під час виконання кримінальних

покарань в розрізі їх причинності та профілактики [6, с.62].

Отже, кримінопенологія є більш об’ємним за змістом і наповненням

вченням, оскільки досліджує злочинність під час відбування усіх без винятку

покарань, а предметом вивчення пенітенціарної кримінології є злочинність під

час відбування покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, в місцях

позбавлення волі.


1. Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива частини

: підручник / О. М. Литвинов, А. Х. Степанюк, І. С. Яковець, К. А. Автухов,

48

А.П. Гель, С. В. Лосич, Є. С. Назимко; за заг. ред. д. ю. н., проф. О. М.

Литвинова та д. ю. н., проф. А. Х. Степанюка. – К.: ВД «Дакор», 2015. – 632 с.

2. Криминология: Учебник для вузов / под ред. проф. В. Д. Малкова – 2-

е изд., перераб. и доп. – М. : ЗАО «Юстицинформ», 2006. – 528 с. – (Серия

«Образование»).

3. Российский курс уголовно-исполнительного права. В 2-х т. Т.1.

Общая часть: учебник / Е. А. Антонян, Ю. М. Антонян, С. А. Борсученко и др.;

под. ред. В. Е. Эминова, В. Н. Орлова. – М.: МГЮА имени О. Е. Кутафина;

ООО «Издательство “Элит”», 2012. – 696 с. – (Библиотека журнала

«Российский криминологический взгляд»).

4. Криминопенология – учение о преступлениях при исполнении

наказаний. URL: http://fgpodsobka.narod.ru/crimpenology.htm.

5. Кримінологічні засади запобігання злочинам в установах виконання

покарань України (пенітенціарна кримінологія) : посіб. / за ред. О. М. Джужі. –

К. : НАВС, 2013. – 620 с.

6. Старков О. В. Криминопенология. – М . : Экзамен, 2004. – 480 c.

Кіслов Олександр Іванович,

старший викладач кафедри

пенітенціарної діяльності Інституту

кримінально-виконавчої служби

ОРГАНІЗАЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ВИПРАВНОЇ

КОЛОНІЇ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ЗАСУДЖЕНИХ

Однією з основних завдань виправних колоній є забезпечення виконання

покарань у виді позбавлення волі та забезпечення особистої безпеки

засуджених.

Забезпечення особистої безпеки засуджених – це реалізація їх правової

захищеності, яка виражається в усуненні безпечних умов у виправній колонії і

формуванні відповідних попереджувально-захисних форм діяльності з боку

адміністрації.

У вирішенні цього завдання важливе місце займає забезпечення

постійного нагляду за засудженими, оскільки від його організації залежить в

цілому стан правопорядку в колонії.

Слово «нагляд» в словнику В. Даля тлумачиться як «підглядати»,

«спостерігати». Звідси походять слова наглядач, наглядацький, наглядовий [1].

У словнику С.І. Ожегова слово «нагляд» розуміється як спостереження групою

осіб, органом за ким чи чим-небудь [2, с.563]. Таким чином, стосовно до

кримінально-виконавчої системи України, нагляд у виправних колоніях – це

система заходів, що спрямовані на забезпечення виконання та відбування

кримінальних покарань у виді позбавлення волі шляхом цілодобового і

постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та

праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, забезпечення

вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу.

Відповідно до Інструкції з організації нагляду за засудженими, які

відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах (далі – Інструкція)

http://fgpodsobka.narod.ru/crimpenology.htm

49

нагляд включає в себе постійне спостереження за поведінкою засуджених у

місцях їх проживання та роботи з метою попередження та недопущення

вчинення ними злочинів та інших протиправних дій, а також забезпечення

безпеки засуджених і персоналу. Забезпечення нагляду за засудженими,

відповідно до вимог Інструкції є обов’язком всього персоналу виправної

колонії.

Важливим фактором що впливає на стан режиму і забезпечення нагляду у

виправних колоніях, є чітка взаємодія відділу нагляду і безпеки, особового

складу чергових змін з оперативним відділом, виховними, психологічними та

іншими службами колонії. Під взаємодією структурних підрозділів виправних

колоній розуміють засновані на законодавчих та нормативно-правових актах

спільні і узгоджені дії по завданням, напрямком та часом в інтересах виконання

службово-оперативних задач з максимальною ефективністю.

Вбачається, що на даний час функція забезпечення режиму та нагляду у

виправних колоніях ускладнюється рядом обставин, а саме: помилковим

сприйманням окремими засудженими процесу гуманізації порядку відбування

покарання, що породжує серед них почуття вседозволеності, відчуття

можливості в особистих інтересах впливати на умови відбування покарання;

збереження колективної форми тримання засуджених, що створює труднощі в

здійсненні контролю за дотриманням ними режимних вимог та попередження

небажаних міжособистісних контактів.

Реформи кримінального законодавства, а також кримінально-виконавчої

системи, що проводяться в країні, призводять до того, що кримінологічна

складова засуджених постійно збільшується. В місця позбавлення волі все

частіше потрапляють саме ті особи, які до засудження вели антигромадський

спосіб життя, не працювали, основним джерелом свого існування обрали

злочину діяльність. Так, у 2015 році в Україні частка осіб, засуджених до

позбавлення волі за тяжкі злочини складає 55%, особливо тяжкі – 8,7%, 17% −

засуджені на тривалі строки (більш 5 років), крім того більшу частину серед

засуджених до позбавлення волі складають особи з психічними відхиленнями,

підвищеною агресивністю та соціальним негативізмом. Дана категорія

засуджених відмічається демонстративно-шантажною поведінкою, вони здатні

вчиняти різні ексцеси, які ставлять під загрозу особисту безпеку персоналу та

інших засуджених.

Право засуджених на особисту безпеку законодавчо закріплено в ст.10

Кримінально-виконавчого кодексу України при цьому, відповідно з

положенням частини другої даної статті, у разі виникнення небезпеки життю і

здоров’ю засуджений має право звернутися із заявою до будь-якої посадової

особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення

особистої безпеки. В подібній ситуації взаємодія структурних підрозділів

виправної колонії набуває особливо важливого значення.

У своїй діяльності відділ нагляду і безпеки взаємодіє з оперативним

відділом, відділом охорони, соціально-виховною та виробничою службами.

Забезпечення взаємодії між відділами та службами установи покладається на

начальника виправної колонії.

50

Ефективність нагляду, як засобу забезпечення безпеки засуджених, у

першу чергу забезпечується своєчасною оперативною та достовірною

інформацією про процеси, що відбуваються в середовищі засуджених, особах,

які потребують підвищеної уваги з боку всього особового складу, застосування

конкретних профілактичних заходів, постійного контролю за їх поведінкою та

способом життя в колонії. Основна частина цієї інформації отримується при

взаємодії з оперативним відділом. Взаємодія відділу нагляду і безпеки з

оперативним відділом виправної колонії передбачає обмін інформацією про

осіб, які замислюють або готують вчинення злочину чи іншого

правопорушення, а також факти, які можуть вплинути на стан оперативної

обстановки в колонії.

Найбільш розповсюджена форма такої взаємодії – це участь оперативного

співробітника в проведенні інструктажу чергової зміни, яка заступає для

здійснення нагляду за засудженими. Під час інструктажу особовому складу

доводиться інформація про стан оперативної обстановки у виправній колонії за

минулу добу (відомості про кількість засуджених, осіб, які поміщені в камери

дисциплінарного ізолятора, карцеру або переведені до приміщень камерного

типу, одиночної камери, дільниці посиленого контролю та небезпечні місця,

наголошуються прізвища засуджених, які потребують посиленого контролю та

нагляду, які мають конфлікти з іншими засудженими, виношують намір

доставити або зберігають заборонені предмети тощо). Дана інформація

вноситься до маршрутних карток молодших інспекторів відділу нагляду і

безпеки та використовується під час несення служби.

Зміни в оперативній обстановці протягом несення служби негайно

доводяться до чергового помічника начальника установи (далі − ЧПНУ), який

ставить додаткові задачі черговій зміні.

Інформація, яка потребує перевірки протягом доби, записується у

Журналі оперативної інформації для ЧПНУ. Внести до Журналу інформацію,

яка потребує перевірки і реагування, може кожний працівник головна вимога –

це достовірність отриманої інформації. ЧПНУ в обов’язковому порядку ставить

свій підпис про її отримання, за необхідністю доводить інформацію до

особового складу чергової зміни та у подальшому робить запис про заходи, що

були вжиті протягом несення служби.

Форми реалізації отриманої інформації можуть бути різні в залежності від

конкретної обстановки та змісту інформації. В деяких випадках лише

присутність представника адміністрації у визначеному місці може змусити

засудженого відмовитися від вчинення протиправних дій. В інших випадках

виникає необхідність у застосуванні попереджувальних заходів: проведення

обшуків території та приміщень, раптових перевірок засуджених на робочих

місцях та місцях проживання тощо.

У разі отримання інформації про загрозу життю та здоров’ю засудженого,

ЧПНУ негайно повідомляє начальника виправної колонії, а також оперативного

працівника, який курирує відділення, де проживає засуджений.

З урахуванням отриманої інформації начальником колонії приймається

рішення про переведення засудженого в небезпечне місце на строк не більш

90 діб. У якості небезпечного місця використовуються, як правило, приміщення

51

карцерів, ДІЗО, ПКТ(ОК), а також у колоніях максимального рівня безпеки

приміщеннях камерного типу дільниці посиленого контролю.

У виключних випадках, коли рішення про застосування заходів безпеки

потрібно приймати негайно, рішення про поміщення засудженого в небезпечне

місце приймається ЧПНУ до приходу начальника колонії, але не більш ніж на

48 годин з урахуванням святкових, неробочих і вихідних днів [3].

Взаємодія відділу нагляду і безпеки та соціально-виховної служби

полягає не тільки в інформуванні начальниками відділень про особистість та

колектив засуджених, а й у спільній роботі з профілактики правопорушень,

попередженню надходження та зберігання заборонених предметів, у тому числі

знарядь можливого вчинення злочину, підборі кандидатур засуджених до

господарчого обслуговування колоній, на посади старших днювальних

відділень та так званого «активу» тощо.

Зазначена робота розпочинається з моменту прибуття засудженого до

колонії і розміщення його у відділенні карантину, діагностики та розподілу.

Працівники соціально-виховної служби та відділу нагляду і безпеки проводять

із засудженими заняття та бесіди під час яких роз’яснюють їх права та

обов’язки, ознайомлюють з правилами внутрішнього розпорядку. При цьому

значну допомогу в прогнозуванні поведінки засуджених надають психологи, які

використовуючи новітні методики психологічних опитувань, здатні виявити

засуджених з нестабільною поведінкою, які мають психологічні відхилення,

внаслідок чого можуть негативно вплинути на стан оперативної обстановки у

виправній колонії в цілому та загрожувати небезпеці іншим засудженим.

На жаль, існуюча система взаємодії структурних підрозділів виправної

колонії в питаннях забезпечення особистої безпеки засуджених, в умовах

сучасної стратегії безпеки, є не зовсім правильною. Аналіз нормативно-

правового забезпечення та практика застосування дає підстави стверджувати,

що вона повністю є копією системи, яка існувала з часів СРСР і не враховує

новітні процеси реформування кримінально-виконавчої системи та змін у

відношеннях між адміністрацією і засудженими.

На чолі існуючої взаємодії покладено наявність оперативної інформації,

яка надходить внаслідок проведення оперативно-розшукової діяльності, тобто

взаємодія з оперативними підрозділами вважається головною. На нашу думку,

це є невірним оскільки: по-перше якість і достовірність інформації та

своєчасність її надходження в першу чергу залежить від сумлінного ставлення

до своїх функціональних обов’язків працівника оперативного відділу; по-друге

– не кожен засуджений в силу певних обставин звернеться про допомогу до

оперативних працівників. Беручи до уваги досвід закордонних пенітенціарних

систем, саме взаємодія з працівниками соціально-виховної та психологічної

служби повинна бути домінуюча. Розвиток і вдосконалення цієї взаємодії

надасть можливість як швидше запровадити міжнародний підхід, відомий як

«динамічна безпека», який засновано на принципі, що доброзичливі відносини

між персоналом і засудженими поліпшують безпеку і контроль шляхом

налагодження потоку інформації від засуджених до персоналу.


52

1. Даль В.І. Толковий словарь. URL:

http://www.superbook.org/DICTIONARY/DAL/b.htm.

2. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под. ред. Н.Ю. Шведовой. –

14-е изд. – М. : Рус. яз., 1983. – 816 с.

3. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1656-14/page2.

Кирилюк Валентина Анатоліївна,



виконавчої служби,

кандидат юридичних наук

АКТУАЛЬНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Не дивлячись на те, що вітчизняна система виконання покарань за останні

роки зазнала чимало змін, обумовлених, зокрема, приведенням кримінально-

виконавчого законодавства та практики його застосування у відповідність до

міжнародних стандартів щодо забезпечення виконання кримінальних покарань

та реалізації прав засуджених, велика кількість проблем залишилась

невирішеною і сьогодні.

Новий період перетворень у системі виконання покарань розпочався у

2016 році у зв’язку з прийняттям 18 травня постанов Кабінету Міністрів

України №343 «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів

виконавчої влади системи юстиції», якою ліквідовано Державну пенітенціарну

службу України, та покладено на Міністерство юстиції завдання і функції з

реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та

пробації; №348 «Про ліквідацію територіальних органів управління Державної

пенітенціарної служби та утворення територіальних органів Міністерства

юстиції», що потребує, у свою чергу, активізації наукових теоретичних та

практичних розробок, спрямованих на забезпечення цього процесу.

На сьогоднішній день діяльність Державної кримінально-виконавчої

служби України (далі ДКВС) не задовольняє потреби суспільства. Мають місце

фундаментальні проблеми виконання кримінальних покарань та пробації, які

потребують системного вирішення. Кримінально-виконавча система та

законодавство України не відповідають європейським стандартам та

суспільним очікуванням, а тому назріла потреба у впроваджені докорінних

змін, інновацій, нових форм і методів на основі міжнародного досвіду,

міжнародних стандартів і взятих Україною зобов’язань.

Розглядаючи концептуальні засади реформування кримінально-

виконавчої служби слід визначити соціально-правові проблеми в системі

виконання покарань та пробації, які негативно впливають на її розвиток:

відхилення в системі цінностей та ціннісних орієнтацій, що негативно

впливають на правотворчу функцію держави з визначенням пріоритетів у цій

важливій сфері державної діяльності; виявлення наявності деформацій

соціальних норм (їх неефективності або законодавчих прогалин в галузі

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1656-14/page2

53

правового регулювання що призводить до «тіньової нормотворчості» в системі

регулювання процесу виконання покарань що, в свою чергу, руйнує систему

державних інституцій, які забезпечують дану функцію); виявити дисфункції

соціально-правового інституту виконання покарань та пробації, які

спотворюють систему суспільних відносин; виявити руйнівні процеси у сфері

соціально-правових відносин що деформують життєдіяльність системи

виконання покарань та пробації.

Аналіз та синтез реального стану діяльності системи виконання покарань

та пробації дасть можливість визначити та сформулювати робочі гіпотези:

Описову гіпотезу щодо реального стану системи виконання покарань та

пробації, який в сучасний період не відповідає вимогам і потребам суспільства.

Пояснювальну гіпотезу щодо розкриття основних чинників, природи,

детермінації, соціально-правових механізмів, умов, факторів і обставин, які

впливають на стан розвитку системи виконання покарань та пробації (чому усі

ці деформації мають місце, об’єктивні та суб’єктивні внутрішні та зовнішні

негативні фактори та обставини, що впливають на діяльність системи

виконання покарань та пробації).

Прогностичну гіпотезу щодо передбачення імовірних реальних

результатів наслідків як позитивного так і негативного характеру під час

реалізації нововведень або їх відсутності та очікувані результати.

Концепція реформування кримінально-виконавчої системи потребує

чіткого визначення понятійного інструментарію; ієрархії та формулювання

стратегічних цілей і тактичних завдань системи виконання покарань та

пробації, які повинні співпадати з цілями і завданнями кримінальної юстиції

України; організаційних принципів, методів і функцій.

До пріоритетних напрямів розвитку системи виконання покарань та

пробації слід віднести наступні.

Стратегічні напрями, що передбачають: удосконалення кримінально-

виконавчої політики (розроблення концепції реформування ДКВС),

доктринальне забезпечення концепції, її законодавчий та нормативно-правовий

базис, організаційно-управлінські та функціональні засади, правозастосовну та

правоохоронну діяльність.

Тактичні напрями, що передбачають удосконалення функціональної

системи, способів та методів управління системою та її підрозділами,

виконання конкретних завдань суб’єктами відповідно до компетенції та

повноважень. А саме:

удосконалення нормативно-правового забезпечення;

створення оптимальної організаційно-управлінської структури ДКВС,

установ виконання покарань та уповноважених органів з питань пробації;

забезпечення ефективності діяльності органів і установ виконання

покарань та пробації;

будівництво установ виконання покарань та слідчих ізоляторів у тому

числі в рамках державного приватного партнерства;

створення офісів пробації з відповідною матеріально-технічною базою;

54

створення електронної системи ведення справ суб’єктів пробації та

інтегрованої інформаційної системи, впровадження сучасних інформаційно-

комунікаційних технологій в установах виконання покарань;

модернізація інженерно-технічних засобів охорони і нагляду та

матеріально-побутового забезпечення установ виконання покарань;

забезпечення охорони здоров’я осіб засуджених до позбавлення волі та

узятих під варту;

підвищення рівня виправлення та ресоціалізації засуджених (за рахунок

їх мотивації) та ефективності застосування засобів виправлення та

ресоціалізації. Реінтеграція засуджених до суспільства;

підвищення операційної ефективності роботи державних підприємств, що

діють при установах виконання покарань;

інспектування дотримання прав людини в пенітенціарних закладах;

підвищення рівня правового та соціального захисту персоналу органів та

установ виконання покарань та пробації;

науковий супровід реалізації завдань у сфері виконання кримінальних

покарань та пробації;

розвиток освіти, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації

працівників кримінально-виконавчої служби;

співпраця з громадськими організаціями, залучення інституцій

громадянського суспільства, релігійних та благодійних організацій, підвищення

престижу служби;

міжнародна діяльність та співпраця.

Реалізація зазначених пріоритетних напрямів розвитку неможлива без

ефективного нормативно-правового забезпечення. Тому чинне законодавство

потребує удосконалення та підготовки нових законопроектів щодо правового

регулювання суспільних відносин у сфері виконання та відбування

кримінальних покарань та пробації.

Слід узгодити та усунути протиріччя між нормами КВК України та

законів України; розробити нові законодавчі акти щодо правового

регулювання: організації діяльності кримінально-виконавчої системи;

застосування помилування; запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

організації взаємодії між органами і установами виконання покарань та

пробації та з регіональними, місцевими та муніципальними органами влади,

громадськими та релігійними організаціями; застосування заходів фізичного

впливу, спеціальних засобів і зброї тощо.

Необхідно здійснити аналіз та внести пропозиції щодо змін, доповнень та

прийняття нових підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують

діяльність кримінально-виконавчої служби. А саме:

підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, що

регулюють діяльність кримінально-виконавчої служби та її підрозділів

(положення про Державну кримінально-виконавчу службу України її

структуру; повноваження та компетенцію нових підрозділів кримінально-

виконавчої служби; удосконалення положень про Міністерство юстиції

України; сферу управління кримінально-виконавчою службою та її

підрозділами; визначення переліку спеціальних засобів, які можуть бути

55

застосовані на території установ виконання покарань та слідчих ізоляторів та

відносно засуджених; визначення видів технічних засобів охорони та нагляду,

які можуть використовуватись на території установ виконання покарань та

слідчих ізоляторів тощо);

підзаконних нормативно-правових актів Міністерства юстиції України

(будівельні норми обладнання установ виконання покарань та слідчих

ізоляторів, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань,

Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів тощо);

спільних міжвідомчих підзаконних нормативно-правових актів (у сфері

організації загально освітнього та професійно-технічного навчання, залучення

до суспільно корисної праці, медичного забезпечення, оперативно-розшукової

діяльності, соціальної адаптації засуджених тощо);

актів організаційно-розпорядчого характеру центрального органу

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання

кримінальних покарань та пробації.

У відповідності до чинного законодавства України та міжнародних

стандартів, що діють у сфері виконання кримінальних покарань та пробації

доцільно було б здійснити оптимізацію усієї кримінально-виконавчої системи

та її функціональних підрозділів з метою підвищення ефективності управління

системою виконання покарань та пробації та реформування системи установ

виконання покарань й удосконалення їх організаційно-структурної будови. Наступною важливою складовою ефективності реалізації зазначених

напрямів реформування є правові та організаційні засади удосконалення

кадрового забезпечення державної кримінально-виконавчої служби України та

соціального статусу її працівників, а також розроблення системи дієвого

контролю за розвитком процесу удосконалення діяльності органів та установ

виконання покарань та пробації шляхом визначення оціночних критеріїв

ефективності функціонування кримінально-виконавчої системи на усіх рівнях її

ієрархії.

Тільки комплексне реформування Державної кримінально-виконавчої

системи за наявності політичної волі та об’єднання зусиль державних та

громадських інституцій дасть можливість: 1. Створити сучасний державний орган, здатний реалізувати державну

політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації у відповідності

до європейських стандартів при виконанні усіх видів кримінальних покарань та

пробації.

2. Створити ефективне законодавство що всебічно регулює суспільні

відносини у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

3. Забезпечити захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом

створення умов для виправлення та ресоціалізації засуджених.

4. Забезпечити правовий статус засуджених та гарантії його реалізації

відповідно до вимог європейських стандартів.

5. Сформувати кадрову політику відповідно до європейських стандартів

та забезпечити правовий статус персоналу ДКВС та гарантії його реалізації.

56

Колб Іван Олександрович,

заступник начальника відділу за

додержанням законів при виконанні

судових рішень у кримінальних

провадженнях та інших заходів

примусового характеру прокуратури

Київської області,


КРИМІНОЛОГІЧНІ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ


УКРАЇНИ

Загальноєвропейські цінності, пріоритетними з яких є верховенство права

та дотримання прав і основоположних свобод людини та громадянина,

ключовим з яких є право на особисту безпеку, Україною сприйнято і

проголошено як засади її суспільного розвитку. Зазначені об’єкти правової

охорони, включаючи безпечні умови життєдіяльності особи в умовах її ізоляції

від суспільства, й мають визначати природу та характер стосунків між

людиною і державою в нашій країні, що, зокрема, відображено в ст. 3

Конституції України, у якій зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і

гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною

цінністю. При цьому, відповідно до свого правового статусу (ч. 3 ст. 63

Конституції України, ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу (далі – КВК)),

засуджені до позбавлення волі повною мірою володіють правом на особисту

безпеку, поряд з іншими суб’єктами та учасниками кримінально-виконавчих

правовідносин (персоналом установ виконання покарань (УВП); прокурорами,

які здійснюють нагляд (ст. 22 КВК); суддями, що здійснюють судочинство по

злочинах, вчинених у місцях позбавлення волі (ст. 32 Кримінального

процесуального кодексу (КПК); близькі родичі засуджених; представники

громадськості, які застосовують свій вплив на засуджених (стаття 6 КВК); ін.).

Правові гарантії забезпечення зазначеного права цих осіб визначені в

кримінально-виконавчому законодавстві України (ч. 2 ст. 1, ст. 6, ст. 10, ст.102-

106, ін. статті КВК). При цьому одним із крайніх засобів та, одночасно,

гарантією безпечних умов виконання та відбування покарання у виді

позбавлення волі виступають ті із них, що закріплені в ст. 106 КВК «Підстави

застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї».

Як свідчить практика результати спеціальних наукових досліджень з

означеної проблематики [1], досі на доктринальному рівні не вивчені в повній

мірі ті питання, що мають пряме відношення до запобіжної діяльності в УВП та

зміст яких кореспондується із змістом як кримінологічної, так і кримінально-

виконавчих політик України. Мова, зокрема, ведеться про їх співвідношення,

взаємозалежність, взаємообумовленість та взаємодію при вирішенні складних

проблем у взаємовідносинах персоналу УВП та засуджених із застосуванням

сили до останніх.

Як показало вивчення практики такої діяльності, у багатьох випадках

заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброя застосовувались до

57

правопорушників поспішно та неадекватно до ситуацій, що складались, а також

не кореспондувались із змістом такого завдання, як запобігання вчиненню

нових злочинів засудженими (ч. 1 ст. 1, ч. 2 ст. 50 КК, ч. 1 ст. 1, ст.ст. 104-106

КВК) [2].

З огляду на це та у зв’язку з необхідністю більш детального дослідження

підстав застосування сили до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення

волі, вибрана тема цієї статті є досить актуальною, що, у свою чергу,

обумовило вибір її мети та основного завдання – вивчити правову природу

такої діяльності персоналу УВП у контексті змісту кримінологічної та

кримінально-виконавчих політик України.

Відповідно до вимог ст. 2 КВК України, кримінально-виконавче

законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства,

а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана

Верховною Радою України [3]. Враховуючи, що згідно положень Закону

України «Про міжнародні договори» ті міжнародні нормативно-правові акти,

які прийняті в Україні та ратифіковані в установленому цим Законом порядку,

складають частину національного законодавства України та підлягають

внесенню у виді доповнень до відповідних нормативно-правових актів України

[4], у цій роботі мова у більшій мірі буде вестись саме про норми КВК, які

відображають деякі елементи кримінологічної політики [5].

Як показало вивчення наукової літератури, зазначеною проблематикою

досить активно займаються такі науковці, як: В.І. Борисов [6], В.В. Голіна [7],

В.В. Кондратішина [8], О.Г. Колб [9], П.Л. Фріс [10] та інші. Поряд з цим,

безпосередньо питання щодо відображення кримінологічної політики у

кримінально-виконавчому законодавстві України досі на монографічному рівні

з використанням комплексного підходу не досліджувалась, що й обумовило

вибір його у якості окремого завдання цієї наукової статті. Як з цього приводу

слушно зауважив В.В. Голіна, планомірна протидія злочинності з метою її

поступового скорочення і витіснення з людського буття як далека перспектива

пов’язується не стільки з кримінально-правовою, скільки з кримінологічною

політикою запобігання злочинності [7, с. 470-483]. Аналогічний висновок у

зв’язку з цим зробили й інші фахівці, а саме: найбільш проблемним і

неврегульованим питанням у сфері боротьби із злочинністю є питання, що

пов’язані зі змістом та реалізацією кримінологічної політики України, зокрема

у сфері виконання покарань [11, с. 102].

Отже, і в цьому випадку законодавець не дотримався логіки та принципів

побудови правових норм, а саме: виходить, що виконанням покарань в Україні

займаються не люди, а органи та установи. Та, попри все, у ситуації, що

склалась, варто погодитись з тими науковцями, які переконані, що мета

кримінального покарання (елемент кримінально-виконавчої політики) не може

об’єктивно відобразити увесь зміст кримінологічної політики. Саме тому

визначеними у законі основними засобами виправлення і ресоціалізації

засуджених, а також методами і формами оперативно-розшукової діяльності

створюються тільки умови, а подекуди, досягається мета лише індивідуального

запобігання злочинам (одного з елементів кримінологічної політики) [11, с.

106].

58


1. Охман О.В. Правове регулювання заходів фізичного впливу,

спеціальних засобів і зброї щодо засуджених у місцях позбавлення волі в

Україні: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.В. Охман. – К.: НАВС,

2015. – 20 с.

2. Про діяльність підрозділів охорони, нагляду і безпеки кримінально-

виконавчих установ у 2016 році: Інф. бюл. – К.: Міністерство юстиції України,

2017. – Кн. 1. 69 с.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України: прийнятий Верховною

Радою України 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. –

2004. – № 3-4. – Ст. 21.

4. Про міжнародні договори: Закон України від 1 квітня 2004 року //

Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.

5. Кримінально-виконавчий кодекс України. Правила внутрішнього

порядку установ виконання покарань: станом на 15 січня 2016 року. – Х.:

Право, 2016. – 248 с.

6. Борисов В. І. Державна політика у сфері боротьби зі злочинністю та її

напрями / В. І. Борисов // Проблеми законності : респ. міжвід. наук. зб. / відп.

ред. В. Я Тацій. – Х. : НЮАУ, 2009. – Вип. 100.– С. 305–312.

7. Голіна В.В. Кримінологічна політика України // В.В. Голіна // Правова

доктрина України : у 5 т. [В. Я. Тацій, В. І. Борисов, В. С. Батиргареєва та ін.] ;

за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова. – Х. : Право, 2013. – Т. 5 : Кримінально-

правові науки в Україні: стан, проблеми та шляхи розвитку. – 2013. – С. 470–

483.

8. Кондратішина В.В. Кримінально-виконавча політика України:

формування та реалізація: Автореф. дис… канд. юрид. нак / 12.00.08. – Львів:

ЛДУВС, 2009. –17 с.

9. Колб О. Г. Забезпечення особистої безпеки засуджених у виправних

колоніях України / О. Г. Колб // Правова доктрина України : у 5 т. [В. Я. Тацій,

В. І. Борисов, В. С. Батиргареєва та ін.] ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова.

– Х. : Право, 2013. – Т. 5 : Кримінально-правові науки в Україні: стан, проблеми

та шляхи розвитку. – 2013. – С. 840–864.

10. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України : дис… докт.

юрид. наук : 12.00.08 / Фріс Павло Львович. – К., 2006. – 418 с.

11. Сучасна кримінально-виконавча політика України : [моногр.]. – [2-

ге вид. виправ. і переробл.] / [Колб О. Г., Захаров В. П., Кондратішина В. В. та

ін.] ; за заг. ред. О. Г. Колба. – Луцьк : ПП В. П. Іванюк, 2008. – 210 с.

Колб Олександр Григорович,

професор кафедри кримінології та


Національної академії внутрішніх,

доктор юридичних наук, професор

Ліховіцький Ярослав Олександрович,

доцент кафедри кримінального права

юридичного факультету Ужгородського

59

Національного університету, кандидат

юридичних наук

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАПОБІЖНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕРСОНАЛУ

ВИПРАВНИХ КОЛОНІЙ УКРАЇНИ

Одним із завдань, що визначені в кримінально-виконавчому

законодавстві України, зокрема в ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу (далі

– КВК), є завдання по запобіганню вчиненню нових кримінальних

правопорушень з боку засуджених. Аналогічне завдання визначено й в ч. 2 ст.

50 Кримінального кодексу (КК), ст. 104 КВК «Оперативно-розшукова

діяльність в колоніях» та в ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову

діяльність [1]. Проте, як свідчать результати спеціальних досліджень [2] та

офіційна статистика [3], реалізація у кримінально-виконавчій діяльності

зазначеного завдання знаходиться на низькому рівні та є малоефективною,

позаяк щорічно засуджені тільки в місцях позбавлення волі вчиняють від 400

(до 2014 р.) до 200 (на даний час) повторних злочинів, а до зняття чи погашення

судимості в порядку ст. ст. 89-91 КК України – рецидивні прояви цих осіб у

загальній структурі злочинності щорічно складають майже 20% (у 2013 р. –

19,9%; 2014 р. – 19,6% 2015 р. – 19,1%) [4].

Як встановлено в ході даного дослідження, однією з обставин, що

негативно впливає на ефективність запобіжної діяльності в Державній

кримінально-виконавчій службі (ДКВС) України, є відсутність належних

правових механізмів і гарантій, спрямованих на забезпечення завдань по

запобіганню злочинам на законодавчому рівні. Вирішення цієї проблеми

обумовлюється ще й тим, що відповідно вимог п. 14 ст. 92 Конституції України

діяльність органів та установ виконання покарань (УВП) визначається

виключно законами.

Таким чином, у наявності актуальна прикладна проблема, що потребує

активізації наукових пошуків у зазначеному напрямі та підвищення у цілому

ефективності запобіжної діяльності в ДКВС України. Саме ця обставина й

обумовила вибір теми цієї наукової статті та визначила основне її завдання –

розробити комплекс науково обґрунтованих заходів, спрямованих на

удосконалення діяльності по запобіганню вчиненню нових злочинів з боку

засуджених.

Як показали результати даного дослідження, у чинному законодавстві

України, що регулює питання виконання та відбування покарань відсутні

правові норми щодо виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню

злочинам, за які засуджені притягнуті до кримінальної відповідальності, за

винятком положень, закріплених у ч. 1 ст. 104 КВК, відповідно до яких одним

із основних завдань оперативно-розшукової діяльності (ОРД) у колоніях є

пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та

груп з метою вивчення причин умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших

правопорушень [5]. У той самий час, як вірно прийшли до висновку ряд

науковців, досягнення мети виправно-ресоціалізаційного впливу на особу

засудженого (ч.ч. 1,2 ст. 6 КВК) без глибокого дослідження детермінант

попередньої злочинної поведінки, об’єктивно зумовлює необхідність

60

здійснення такої діяльності [6, с. 106], хоча б на рівні загальнокримінологічного

запобігання злочинам. Особливо актуальним є це завдання з огляду змісту

загальновизнаних кримінологічних постулатів, що стосуються вирішення

означеної проблематики, а саме: загальна профілактика злочинів визначається

єдиною системою законодавства, практикою його застосування та свідомістю

осіб, які випробовують її вплив. Проте було б неправильним загальну

профілактику трактувати лише як зазначене вище поняття, оскільки її зміст

складає система профілактичних заходів економічного, соціального,

ідеологічного, культурного та організаційного характеру, які спрямовані на

розвиток економіки, покращення добробуту народу, підвищення культурного

рівня, укріплення правопорядку, створення сприятливих умов життя всіх

громадян [7, с. 64].

Без сумніву, що у такому ж напрямі має реалізуватись у нормах

кримінально-виконавчого законодавства України й кримінологічна політика, як

форма вираження мети політики у сфері боротьби із злочинністю, складовими

елементами якої є зазначені види політик, враховуючи, що політика у сфері

боротьби із злочинністю спирається на загальну теорію боротьби із

злочинністю, яка на перше місце висуває завдання запобігання злочинності (а,

не протидії, як це ведеться у сучасних правових [8] та наукових [9] джерелах),

як найперспективніший напрям у вирішенні проблем зменшення її рівня та

досягнення позитивних зрушень у її динаміці [10, с. 211]. По аналогічному

шляху пішли й деякі зарубіжні кримінологи. Так, М. Вершин, небезпідставно

вважає, що вимога запобігання злочинності висувається в кримінальній

політиці на перше місце і підкреслюється з особливою силою [11, с. 223], бо в

іншому випадку, як вірно зауважує Е. Бафія, можна дійти переваги покарання

всім іншим засобам боротьби із злочинністю і навіть перетворенню його у

фетиш [12, с. 136].

З цих міркувань та виходячи із змісту прикладних проблем, пов’язаних із

запобіганням злочинам і правопорушенням в органах та установах виконання

покарань, кримінально-виконавче законодавство України (ст. 2 КВК) є

об’єктивно зорієнтованим не лише на створення реальних та ефективних

правових механізмів для досягнення мети покарання (ч. 2 ст. 50 КК), але й

містить норми, що відображають та одночасно визначають шляхи реалізації на

практиці основних засад кримінологічної політики. Додатковим аргументом з

цього приводу виступає існуюча в Україні з давніх часів (принаймні, з 1991

року) кримінально-виконавча практика, що спрямована на вирішення

зазначеного завдання на рівні підзаконних нормативно-правових актів. При

цьому у цих правових джерелах майже ідеально визначені ті концептуальні

моменти, що складають зміст запобігання діяльності, а саме: а) її мета; б)

завдання; в) принципи; г) об’єкти; ґ) суб’єкти; д) інші змістовні складові [6, с.

11-39]. Саме ці та інші фундаментальні розробки могли б стати основою для

видозміни чинного кримінально-виконавчого законодавства з питань

запобігання злочинам, враховуючи, що згідно вимог ст. 2 КВК та рішення

Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12 – рп/98 (справа про

офіційне тлумачення терміну законодавство) підзаконні нормативно-правові

акти не входять до тих джерел, що складають зміст законодавства будь-якої

61

галузі права [13]. Хоча, слід визнати, що в науковій літературі можна зустріти й

інші підходи з цього питання [14, с. 10-15], але, якщо виходити із змісту ст. 150

Конституції України [15] та Закону України «Про Конституційний Суд

України» [16], відповідно до яких рішення даного органу є обов’язковими до

виконання на території Україні є остаточними і не можуть бути оскаржені , то

зазначену позицію назвати обґрунтованою не можна.


1. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18 лютня

1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. –№ 22. – Ст. 303.

2. Колб О.Г. Установа виконання покарань: як суб’єкт запобігання

злочинам: Дис… докт. юрид. наук: 12.00.08 / О.Г. Колб. – К.: КНУВС, 2007. –

513 с.

3. Про діяльність підрозділів охорони, нагляду і безпеки кримінально-

виконавчих установ у 2016 році: Інформ. бюл. – К.: Міністерство юстиції

України, 2017. – КН. 1. – 69 с.

4. Кулик О.Г. Сучасна кримінальна ситуація в Україні: тенденції і

прогноз // http://www.nbuv.gov.ua.

5. Кримінально-виконавчий кодекс України: прийнятий Верховною

Радою України 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. –

2004. – № 3-4. – Ст. 21.

6. Сучасна кримінально-виконавча політика України : [моногр.]. – [2-

ге вид. виправ. і переробл.] / [Колб О. Г., Захаров В. П., Кондратішина В. В. та

ін.] ; за заг. ред. О. Г. Колба. – Луцьк : ПП В. П. Іванюк, 2008. – 210 с.

7. Колб О.Г. Запобігання злочинності в місцях позбавлення волі: Навч.

посіб. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2005. – 494 с.

8. Закон України «Про Національну поліцію». Науково-практичний

коментар [текст] / за заг. ред. Пєткова С.В. – К.: «Центр учбової літератури»,

2015. – 240 с.

9. Бандурка А.М., Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины

и противодействие: Монография. – Х.: Гос. спец. Изд-во «Основа», 2003. –

368 с.

10. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України : дис… докт.

юрид. наук : 12.00.08 / Фріс Павло Львович. – К., 2006. – 418 с.

11. Вермеш М. Основные проблемы криминологии. – М.: Прогресс,

1978. – 272 с.

12. Бафия Е. Проблемы криминологии. Диалектика криминогенной

ситуации. – М.: Юридическая литература, 1983. – 149 с.

13. Рішення Конституційного Суду України «У справі за

конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо

офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю

України (справа про тлумачення терміна «законодавство»)» № 12–рп/98 від 9

лип. 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 32. – Ст. 1209.

14. Кримінально-виконавчий кодекс України : наук.-практ. комент. / А.

Х. Степанюк, І. С. Яковець ; за заг. ред. А. Х. Степанюка. – Х. : Юрінком Інтер,

2005. – 560 с.

15. Конституція України : зі змінами. – Х.: Право, 2016. – 68 с.

http://www.nbuv.gov.ua/

62

16. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 №

422-96ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.

Колб Сергій Олександрович,

начальник юридичного відділу Луцької

об’єднаної державної податкової

інспекції Головного управління Державної

Фіскальної Служби у Волинській області,


ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ЗАВДАНЬ ПО

ЗАПОБІГАННЮ ЗЛОЧИНАМ

Як свідчить практика кримінологічна реальність в Україні, особливо в

останні роки, зумовлює необхідність концептуально уточнити, а деякою мірою

й більш предметно визначити шляхи актуалізації сучасної української

кримінології [1, с. 460], зокрема й з урахуванням того, що прийняття нового

КПК не призвело до суттєвих змін революційного процесу, а відбулася лише

трансформація нормативної моделі кримінального провадження [2, с. 587]. При

цьому, як слушно зауважив В.В. Голіна, варто пам’ятати, що досвіду втілення

саме кримінологічної політики в Україні немає [3, с. 478]. Саме тому, на його

думку (і можна з цим повністю погодитись), з урахуванням мінливості

соціальної обстановки в країні необхідним елементом кримінологічної політики

слід вважати розробку принципів і механізмів реального втілення теоретичних

надбань у практику суб’єктів реалізації – як державних і представницьких

інститутів, так і інститутів громадського суспільства [3, с. 478]. Тим більше,

що, як небезпідставно вважає Г.Л. Шведова, українське суспільство потребує

системної модернізації, адже в умовах сучасного оновлення суспільства

політичні реформи не завжди підкріплюються економічними, а процес

демократизації часто зводиться до свободи говорити [4, с. 147]. Зокрема, якщо

зазначене питання розглянути у контексті змісту проблем реалізації завдань

запобіжної діяльності, то навряд чи можна погодитись з пропозицією О.С.

Тантули, яка переконана, що замість кримінології має з’явитися така анти

деліктна методична юридична політика, як деліктологія, предметом

дослідження якої повинні стати причинно-наслідкові зв’язки всіх різновидів

правопорушень, а не лише кримінальних правопорушень, що фактично має

місце в традиційній кримінології [5, с. 207].

Таке поверхневе відношення та, одночасно, необґрунтоване ігнорування

можливостей кримінології у боротьбі із злочинністю на сьогодні в Україні має

свої, не боїмось цього слова, жахливі наслідки, а саме: особливою умовою, що

сприяє зростанню окремих груп та видів злочинів, є зниження ефективності

діяльності правоохоронної системи, зокрема поліції, пов’язане з суттєвими

недоліками чинного КПК, що призвели до фактичного припинення оперативно-

розшукової діяльності (ОРД); деморалізацією злочинної частини працівників

поліції, прокуратури та суддів, які знаходяться під загрозою припинення

кар’єри; звільнення частини досвідчених працівників міліції (поліції) [6]. При

63

цьому з часу прийняття КПК 2012 р. щорічно зростає не тільки кількість

зареєстрованих відповідно до ст. 214 цього Кодексу злочинів, але й кількість

кримінальних проваджень, які розглядаються у судах з порушенням строків,

передбачених ст.ст. 314, 316 КПК. Так, тільки у 2014 році кількість таких справ

збільшилась у 3,3 рази і становила 9,6 тис. (у 2013 р. – 2,9 тис.), або 7% (у 2013

р. – 1,7%) від кількості справ, провадження в яких закінчено [7, с. 24]. Суттєвим

чином ситуація не змінилась й у 2015-2016 р.р. [6]. Як з цього приводу влучно

зауважила В.О. Меркулова, шлях реформування кримінально-процесуального

та кримінально-виконавчого права в напряму відокремлення та звуження суто

галузевих проблем і дослідження їх у відриві від проблем кримінального права

призведе до збільшення сфери кримінального правосуддя, яка

регулюватиметься не достатньо чіткими, суперечливими, а інколи і

взаємовиключними за характером положень нормами права [8, с. 114].

Таким чином, концептуальною проблемою сьогодення України, як

правової категорії, та встановлення тих інтересів держави, які повинні бути

захищеними кримінально-правовими та кримінально-процесуальними

засобами, є урахування змісту та закріплення у них концептуальних засад

кримінологічної політики України, що у повній мірі співвідноситься з тими

завданнями, що визначені в ч. 2 ст. 1 КК України [9, с. 184-186]. При цьому слід

мати на увазі, що Конституційний Суд України вкладає в поняття «інтереси

держави» діяльність, спрямовану на захист основних фундаментальних

цінностей, які забезпечують існування і функціонування самої держави [10].

При такому підході, як правильно зробив висновок В.В. Голіна, планомірна

протидія злочинності з метою її поступового скорочення і витіснення з

людського буття як далека перспектива пов’язується не стільки з кримінально-

правовою, скільки з кримінологічною політикою злочинності [3, с. 470]. Поряд

з цим, варто погодитись з С.М. Гусаровим, який переконаний, що дії держави,

які зовні (за формою) відповідають засобам кримінально-правового впливу, але

при цьому позбавлені матеріально-правового базису (виконується за

відсутності відповідного правовідношення), є порушенням засад діяльності

правової держави [11, с. 14].


1. Шакун В.І. Концептуальні засади розвитку кримінологічної науки в

Україні // Правова доктрина у 5 т. – Х.: Право, 2013. – Т. 5: Кримінально-

правові науки в Україні: стан, проблеми та шляхи розвитку / В.Я. Тацій, В.І.

Борисов, В.С. Батиргареєва та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.І. Борисова. – С. 460-

469.

2. Грошевий Ю.М., Капліна О.В. Трансформація нормативної моделі

кримінального провадження за новим кримінальним процесуальним кодексом

України // Правова доктрина України : у 5 т. / [В. Я. Тацій, В. І. Борисов, В. С.

Батиргареєва та ін.] ; за заг. ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова. – Х. : Право, 2013. –

Т. 5 : Кримінально-правові науки в Україні: стан, проблеми та шляхи розвитку–

2013. – С. 587-614.

3. Голіна В.В. Кримінологічна політика України // правова доктрина у

5 т. – Х.: Право, 2013. – Т. 5: Кримінально-правові науки в Україні: стан,

64

проблеми та шляхи розвитку / В.Я. Тацій, В.І. Борисов, В.С. Батиргареева та ін.;

за заг. ред. В.Я. Тація, В.І. Борисова. – С. 470-483.

4. Шведова Г.Л. Кримінологічна політика у сфері протидії корупції в

сучасній Україні // Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у

світлі реформування кримінальної юстиції: зб. Матеріалів Міжнар. наук.-практ.

конф. [22 травня 2015 року], м. Харків. – Х.: ХНУВС, 2015. – С. 146-147.

5. Тунтула А.С. Новая доктрина антикриминальной отрасли права и

деликтологии как антиделиктных юридических наук // Актуальні проблеми

кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної

юстиції: зб. Матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф. [22 травня 2015 року], м.

Харків. – Х.: ХНУВС, 2015. – С. 206-207.

6. Кулик О.Г. Сучасна кримінальна ситуація в Україні: тенденції і

прогноз // http://www.nbuv.gov.ua.

7. Аналіз здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2014

р. (за даними судової статистики) // /Вісник Верховного Суду України. – 2015. –

№ 6 (178). – С. 23-35.

8. Меркулова В.О. Зміст, сутність, порядок застосування окремих

кримінально-правових інститутів: співвідношення кримінального, кримінально-

процесуального, кримінально-виконавчого законодавства // Кримінально-

правові та кримінологічні заходи протидії злочинності: матеріали Всеукр.

наук.-практ. конф.) (м. Одеса, 13 листп. 2015 року). – Одеса: ОДУВС, 2015. – С.

112-114.

9. Шамара О.В. Інтереси держави: дискусія в кримінальному праві

України // Кримінально-правові та кримінологічні заходи протидії злочинності:

матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.) (м. Одеса, 13 листп. 2015 року). – Одеса:

ОДУВС, 2015. – С. 184-186.

10. Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №1-1/99

(справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в

арбітражному суді) // Офіційний вісник України. – 1999, – № 15. – С. 35.

11. Гусаров С.М. Теорія правовідносин у кримінальному праві України

та проблеми її розвитку // Актуальні проблеми кримінального права та

кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: зб. Матеріалів

Міжнар. наук.-практ. конф. [22 травня 2015 року], м. Харків. – Х.: ХНУВС,

2015. – С. 14-15.

Копотун Ігор Миколайович,

проректор з навчальної роботи

Інституту служби зовнішньої розвідки

України, доктор юридичних наук,

професор, заслужений юрист України

НАДЗВИЧАЙНІ ПОДІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ

У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВАХ

Надзвичайні події кримінально-правового характеру у кримінально-

виконавчих установах – це передбачені законом про кримінальну

відповідальність суспільно-небезпечні винні діяння (дії або бездіяльність),

http://www.nbuv.gov.ua/

65

вчинені засудженими під час відбування покарання у кримінально-виконавчих

установах, які мають винятковий, не передбачений звичайним порядком

функціонування установ характер і за своїми наслідками становлять загрозу

життю або здоров’ю особи (засуджені, персонал, відвідувачі, жителі прилеглої

до установи території) чи призводять до порушень сталого функціонування

кримінально-виконавчих установ [1, с.81].

Слід підкреслити, що надзвичайні події кримінально-правового характеру

порушують безпечні умови для персоналу та засуджених, життєдіяльності

кримінально-виконавчої установи, в інших випадках – безпечні умови

середовища їх функціонування, громадську безпеку.

Безпечні умови функціонування кримінально-виконавчої установи – це

захищеність персоналу та засуджених від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Поняття безпеки (а точніше – національної безпеки) визначено в Законі

України «Про основи національної безпеки України» як «захищеність життєво

важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої

забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання

і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у

сферах правоохоронної діяльності, ... та інших сферах державного управління

при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних

загроз національним інтересам» [2].

Надзвичайні події кримінально-правового характеру можуть призводити

до руйнування матеріальної сфери, що спричиняє порушення життєдіяльності

кримінально-виконавчої установи, її безпечного функціонування.

Надзвичайні події кримінально-правового характеру, особливо

хуліганство, масові заворушення, захоплення заручників, характеризуються:

відкритістю і демонстративністю дій; фізичним і психічним насильством;

заподіянням матеріальної шкоди (руйнування, підпали) з метою справити тиск

на адміністрацію установи, представників влади. Злочинні діяння засуджених

можуть бути загально небезпечними (застосування вогнепальної зброї,

вибухових пристроїв, виведення з ладу технічних засобів виробництва та ін.).

Таким чином, ускладнення оперативної обстановки, а також кризові

ситуації у кримінально-виконавчих установах спричиняють надзвичайні події

кримінально-правового характеру, серед яких було піддано наведені нижче

види кримінально карних діянь.

1. Умисне вбивство (ст. 115 Кримінального кодексу (КК) України).

Насильство, можна зазначити, невід’ємно притаманне місцям позбавлення волі.

Статистика Державної пенітенціарної служби (ДПтС) України останніх років

свідчить, що щорічно в кримінально-виконавчих установах у середньому

вчиняється близько 10-15 тяжких і особливо тяжких злочинів проти життя та

здоров’я особи, у тому числі умисні вбивства [4].

Вчинення цих злочинів у кримінально-виконавчій установі ускладнює в

ній оперативну обстановку, може спричинити розвиток конфліктних відносин і

виникнення кримінальних «розборок» між засудженими, які перебувають на

боці потерпілих, і засудженими, які підтримують тих, хто вчинив протиправні

дії. Аналіз цих явищ свідчить, що ускладнення ситуації залежить від

66

неформального становища потерпілого та особи, яка вчинила злочин, у

середовищі засуджених, а також від характеру їх кримінальних зв’язків.

2. Масові заворушення (ст. 294 КК України). Кримінальне законодавство

передбачає відповідальність: за організацію масових заворушень, що

супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням

майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян,

опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які

використовувалися як зброя; за активну участь у масових заворушеннях; а

також за перелічені вище дії, якщо вони призвели до загибелі людей або до

інших тяжких наслідків.

3. Захоплення заручників (ст. 147, 349 КК України). Захоплення заручника

являє собою захоплення чи утримання особи як заручника, вчинені з метою

спонукання держави, організації або громадянина вчинити будь-яку дію або

утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручників.

Захоплення заручників з числа осіб, які відбувають покарання у кримінально-

виконавчій установі, й подальша злісна непокора вимогам адміністрації

установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину,

передбаченого ст. 391 КК України, утворюють сукупність злочинів і підлягають

кваліфікації за ст. 147 і 391 КК України [5].

4. Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань

(ст. 391 КК України). Питання, що пов’язані з вивченням такого виду злочину,

як злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань, дійсно

є актуальними для пенітенціарної системи України на етапі її реформування.

Адже динамізм сучасного життя, поглиблення процесів демократизації та

гуманізації в нашій країні потребують подальшого вдосконалення діяльності

пенітенціарної системи.

5. Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань

(ст. 392 КК України). Це злочинне діяння належить до злочинів, які посягають

на діяльність кримінально-виконавчих установ, що становлять окремий вид

злочинів проти правосуддя. До об’єктивної сторони злочину, передбаченого

ст. 392 КК України, належать: 1) тероризування засуджених в установах;

2) напад на адміністрацію вказаної установи; 3) організація організованої групи

з метою тероризування засуджених або нападу на адміністрацію; 4) активна

участь у такій групі [5].

6. Втеча (ст. 393 КК України). Втеча є одним із пенітенціарних злочинів,

які вчиняються засудженими (щороку засудженими вчиняється понад

30 втеч) [4].

Слід зазначити, що ускладнення оперативної обстановки – це початкова

стадія кризової ситуації. Вищою стадією ускладнення оперативної обстановки є

кризовий стан кримінально-виконавчої установи, що характеризується

порушенням сталості її функціонування та відсутністю при цьому достатніх

ресурсних можливостей для негайної нормалізації її діяльності [6, с.512].


1. Копотун І. М. Пенітенціарна злочинність на сучасному етапі розвитку

держави / І. М. Копотун // Правові реформи в Україні: реалії сьогодення : зб.

67

матеріалів IV Всеукр. наук.-теорет. конф. (Київ, 11 жовт. 2012 р.). Навчально-

науковий інститут права та психології НАВС. – К., 2012. – Ч. І. – С. 81.

2. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв.

2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. –

Ст. 351. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964-15.

3. Офіційний сайт Державної пенітенціарної служби України. URL:

http://www.kvs.gov.ua.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за

ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – [3-тє вид., переробл. та доповн.]. – К. :

Атіка, 2004. URL: http://www.pravoznavec.com.ua/books/162/28;

http://legalexpert.in.ua/

komkodeks/uk.html; http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/.

5. Копотун І. М. Кримінологічні ознаки та запобігання злісній непокорі

вимогам адміністрації установ виконання покарань / І. М. Копотун //

Кримінологічні засади запобігання злочинам в установах виконання покарань

України (пенітенціарна кримінологія) : посіб. / за ред. О. М. Джужі. – К. :

НАВС, 2013. – С. 512.

Костюшко Наталія Олександрівна,




служби




служби

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНУ ПРОБАЦІЇ

Законодавча норма при її реалізації на практиці інколи потребує

додаткових уточнень, задля чіткого її виконання. Наразі в чинному

законодавстві існує перелік колізій, які виникають при практичному

застосуванні тих чи інших норм права. Тим паче в нових напрямах

нормотворчої діяльності та оновленні законодавчої бази.

Сьогодні активно розпочав свій розвиток орган пробації, що має на меті

попередження повторних злочинів, захист населення та ресоціалізацію

злочинця. Ця державна інституція має більш широкі повноваження у

порівнянні з кримінально-виконавчою інспекцією Державної кримінально-

виконавчої служби. Пробаційна діяльність значно полегшує роботу

правоохоронних органів та бере на себе основний обов’язок контролювати

поведінку та вчинки засудженого.

Законом України «Про пробацію» було встановлено порядок виконання

кримінальних покарань не пов’язаних з позбавленням волі, покладено на орган

пробації обов’язок забезпечувати суд інформацією про засуджену особу,

застосування персоналом органу пробації відповідних соціально-виховних

заходів та здійснення наглядової функції. Проект даного закону був

http://www.pravoznavec.com.ua/books/162/28

http://legalexpert.in.ua/%0bkomkodeks/uk.html

http://legalexpert.in.ua/%0bkomkodeks/uk.html

68

розроблений відповідно до міжнародних стандартів та європейського досвіду.

Але реалії сьогодення залишають бажати кращого та сподіватися на

відповідність теорії та практики єдиному зразку.

Відповідно до ч.1 ст.13 Кримінально-виконавчого кодексу (далі КВК)

України уповноважений орган з питань пробації у межах своїх повноважень

забезпечує здійснення нагляду за засудженими, звільненими від відбування

покарання з випробуванням, звільненими від відбування покарання вагітними

жінками і жінками, які мають дітей до трьох років, а також виконання

покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися

певною діяльністю, громадських і виправних робіт [1, с.1].

Відповідно до ст.35 КВК України у разі ухилення особи від відбування

покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися

певною діяльністю передбачено, що уповноважений орган з питань пробації

надсилає матеріали до органів Національної поліції [1, с.2]. Чітке визначення

відповідного правоохоронного органу надає змогу чітко і точно здійснювати

свої посадові обов’язки персоналу органу пробації, без плутанини та замішань.

З виконанням покарання у вигляді громадських робіт справа йде трохи

інакше. Що ж стосовно особи, яка ухиляється від відбування покарання у

вигляді громадських робіт, то згідно з ч.2 ст.40 КВК України уповноважений

орган з питань пробації повинен надіслати матеріали до правоохоронних

органів для вирішення питання про притягнення до кримінальної

відповідальності за ст.389 Кримінального кодексу України «Ухилення від

покарання не пов’язаного з позбавленням волі» [1, с.2].

Ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і

правоохоронних органів» надає невичерпний перелік органів, що мають статус

правоохоронних. До таких відносяться: органи прокуратури, Національної

поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах

України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони

державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання

покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю,

рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють

правозастосовні або правоохоронні функції [2].

Підзаконні нормативно-правові акти містять невичерпні переліки інших

органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції: суд,

Служба зовнішньої розвідки України, митні органи, органи державної лісової

охорони, Антимонопольний комітет України, Національна комісія з цінних

паперів та фондового ринку, Управління державної охорони України, Державна

санітарно-епідеміологічна служба, Державна екологічна інспекція, Державна

інспекція ядерного регулювання України, органи захисту прав споживачів,

Державна архітектурно-будівельна інспекція України, нотаріат, виконавча

служба та інші [3].

За наявності такої великої кількості правоохоронних органів, інспектор

органу пробації повинен надіслати матеріали до конкретно не визначеного

правоохоронного органу та діяти відповідно до чинного законодавства. Адже

на практиці при направленні матеріалів до органів прокуратури, працівники

прокуратури можуть повернути матеріали до органу пробації, аргументуючи це

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T130406.html






https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B4

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D1%97_%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%82%D0%BD%D1%96_%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%82_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%96%D1%8F_%D0%B7_%D1%86%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D0%BF%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2_%D1%82%D0%B0_%D1%84%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D1%83

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%96%D1%8F_%D0%B7_%D1%86%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D0%BF%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B2_%D1%82%D0%B0_%D1%84%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D1%83

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%97_%D0%BE%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D0%B5%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F_%D1%8F%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%80%D0%B5%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F_%D1%8F%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%80%D0%B5%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8E%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_%D0%B7_%D0%BF%D0%B8%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%8C_%D0%B7%D0%B0%D1%85%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%83_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2_%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%87%D1%96%D0%B2

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B0%D1%80%D1%85%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%BE-%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D1%96%D0%BD%D1%81%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B0%D1%82_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

69

тим, що даним видом діяльності повинна займатися Національна поліція

України, як це прописано в ст.35 КВК України для покарання у вигляді

позбавлення права займати певні посади або заборони займатися певною

діяльністю.

Тому задля вирішення цього спірного питання необхідно чітко прописати

в законодавстві найменування правоохоронного органу, на який покладається

обов’язок прийняти матеріали на особу, що ухиляється від виконання

покарання у виді громадських робіт для вирішення питання про притягнення до

кримінальної відповідальності.


1. Кримінально-виконавчий кодекс України Верховна Рада України;

Кодекс України, Закон від 11.07.2003 № 1129-IV. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1129-15/page1.

2. Закон України «Про державний захист працівників суду і

правоохоронних органів» від 23.12.1993 № 3781-XII. URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T378100.html.

3. Правоохоронні органи. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki.

Котирло Оксана Олександрівна,



виконавчої служби, кандидат

економічних наук, доцент

ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСУДЖЕНИМИ:

ПЕРСПЕКТИВИ ТА РЕАЛІЇ

Реформування пенітенціарної системи України в умовах впровадження

реформ, пов’язаних з забезпеченням економічної стабільності набуває все

більшого розмаху та потребує ретельного дослідження впливу кожного з

можливих елементів даної реформи. Моніторинг впливу даної реформи має

здійснюватися з метою забезпечення економічної безпеки держави та

підвищення соціальної захищеності суспільства.

Так, в рамках даної реформи потрібно стимулювати засуджених до праці

не лише як засобу виправлення, а й з метою задоволення власних потреб. При

цьому вони повинні мати можливість працювати і / або брати активну участь в

своїй реабілітації за умови встановлення лікарем або іншими кваліфікованими

медичними фахівцями їх фізичної та психічної придатності та достатності

заповнення нормального робочого дня. І, як варіант, розглядається надання їм

права займатися підприємницькою діяльністю. у сфері надання послуг

(наприклад, виготовлення на замовлення одягу, головних уборів, взуття; ремонт

одягу, взуття, годинників тощо).

Так, враховуючи те, що це зумовлено економічними відносинами держави,

то надання даного права засудженим становить економічний інтерес як

реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної

вигоди мотив і стимул соціальних дій засуджених щодо задоволення потреб,

http://zakon.rada.gov.ua/go/1129-15

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1129-15/page1





https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BE%D1%85%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D1%96_%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B8

70

який реалізується через трудову, господарську діяльність людей, їхні

економічні відносини. Можна відмітити, що це є форма реалізації потреби

засуджених, а також користь, вигода, яка може досягатися в процесі реалізації

економічних відносин, включившись у суспільне виробництво.

При цьому слід наголосити, що система стимулів є надзвичайно важливою

характеристикою підприємництва. І очікування винагороди у вигляді

отримання прибутку засудженими виступатиме як рушійна сила, яка

стимулюватиме засуджених виробляти більше, витрачаючи ресурси

раціонально. Стимули, виконуючи свою роль з обслуговування

підприємництва, по-різному можуть впливати на відношення засуджених до

праці. Так, матеріальні стимули будуть спонукати до праці в надії на

винагороду, духовні - на суспільне визначення, соціальні - на покращання

добробуту не так себе, як своїх рідних та близьких засуджених. І саме в умовах

підприємництва у засуджених може з'явитися можливість створити власну

справу, зайнятися тією працею, яка їм подобається, де вони можуть реалізувати

власні ідеї, інтереси, потреби, де праця стає стимулом їх діяльності при

відбуванні покарання.

В той же час слід розібратися, що ж являє собою підприємницька

діяльність і хто такий підприємець в ринковому середовищі. Так, відповідно до

ст. 42 Господарського кодексу України підприємництвом виступає самостійна,

ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що

здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення

економічних і соціальних результатів та одержання прибутку [1].

Ознаками підприємницької діяльності, виходячи зі змісту поняття можна

визначити наступні:

1) самостійність — це стан, який дає можливість підприємцю без обмежень

приймати рішення і здійснювати самотужки будь-яку діяльність, що не

суперечить чинному законодавству. У ст. 42 Конституції України проголошено,

що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Так, виходячи з даного положення, засуджені теж можуть мати право займатися

підприємницькою діяльністю.

2) ініціативність, яка передбачає виявлення особою в процесі діяльності

винахідливості, кмітливості, індивідуальних здібностей. Так, більшість

засуджених наділені даними якостями, адже дії при скоєнні ними злочинів в

більшості випадків підтверджують і винахідливість, і кмітливість, і здібності в

певній мірі.

3) систематичність – це постійний, регулярний (а не разовий) характер

діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг. У

господарському законодавстві відсутні кількісні критерії систематичності як ознаки

підприємницької діяльності. А тому при вирішенні цього питання слід керуватися

Декретом Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про податок на промисел»,

згідно із яким у разі, коли продаж виробленої, переробленої та купленої продукції,

речей, товарів здійснюється протягом календарного року більше чотирьох разів,

така діяльність вважається систематичною. Окрім того, якщо громадянин здійснює

свою діяльність епізодично чи непрофесійно або ж без мети отримання прибутку,

його дії не можуть кваліфікуватися як підприємництво, а тому він не зобов’язаний

71

реєструватися в якості фізичної особи – підприємця. І тут виникає проблема: як тоді

доказувати професійність засуджених, якщо більшість з них навіть не має базової

професійної освіти? Отже, потрібно буде вносити зміни до господарського кодексу

України, уточнюючи поняття систематичності та виключаючи відповідно вимогу

професійності.

4) ризиковий характер підприємницької діяльності включає два складники,

один з яких передбачає можливість одержання позитивних результатів

(прибутку), а інший — можливість настання несприятливих наслідків (збитків)

від такої діяльності, які не завжди можна спрогнозувати і запобігти їм. Так, у

разі виникнення цих несприятливих наслідків, яку відповідальність перед

контрагентами буде нести засуджений та хто і яким чином має вирішувати

спори, які виникнуть при настанні даного випадку? Тому у законодавство

також треба вносити відповідні уточнення, які забезпечать економічну безпеку

як засудженим, так і їх контрагентам.

5) одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва

продукції, виконання робіт, надання послуг чи ведення торгівлі, бо результати

діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на оплатних засадах, а в ціну

товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід). Так, засуджений

буде ставити собі за мету отримання максимального прибутку, так як при

цьому матиме змогу використати його на власні цілі, забезпечуючи при цьому і

своїх рідних та близьких.

6) діяльність здійснюється особами, зареєстрованими як суб’єкти

підприємницької діяльності. Так, одним із принципів державної реєстрації

підприємців є відкритість та доступність відомостей Єдиного державного

реєстру. Якщо ж говорити про засуджених, то виникає проблема про

дотримання даного принципу, адже дані про їх місцезнаходження в час

підприємницької діяльності не є публічними, що буде суперечити даному

положенню. І, якщо ж вносити зміни щодо обмеження даної норми, то це може

призвести до корупції та шахрайства з боку підприємця.

В той же час слід зазначити, що однією із складових економічної свободи,

якою має бути наділений підприємець, виступає економічна самостійність. Так,

засуджений, який буде займатися підприємницькою діяльністю, матиме право

самостійно розпоряджатися прибутком, отриманим ним в процесі здійснення

діяльності. В той же час слід законодавчо визначити, яким чином він, як

підприємець, зможе себе реалізувати в установі виконання покарання та, крім

того, слід передбачити, що охочих займатися підприємницькою діяльністю

може бути велика кількість. Чи зможе при цьому установа забезпечити їх

належними умовами для здійснення бізнесу та яку вигоду вона буде мати від

цього, адже за умов децентралізації влади та зменшення фінансування ДКВС,

установи виконання покарань будуть змушені переходити на

самофінансування. Якщо ж надати право засудженими на ведення бізнесу, не

забороненого законом, то це може призвести до закриття підприємств та

виробничих майстерень, які функціонують при даних установах, що приведе до

неможливості існування всієї установи при відсутності фінансування.

Що до забезпечення поповнення бюджету держави, то зайняття

підприємницькою діяльністю засудженими є вигідним, адже вони будуть

72

сплачувати податки, які надходитимуть до бюджету країни. В той же час,

зросте добробут та платоспроможність їх та їхніх близьких та родичів, які, в

свою чергу, зможуть більше витрачати на купівлю товарів та послуг,

прискорюючи таким чином товарооборот країни.


1. Господарський кодекс України: Кодекс від 16.01.2003 № 436-IV//

Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 18, № 19-20, № 21-22. - ст.144.

2. Конституція України: Конституція від 28.06.1996 № 254к/96-ВР//

Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст. 41.

3. Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб -

підприємців та громадських формувань: Закон України від 15.05.2003 № 755//

Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - ст. 263.

Крук Олександр Миколайович,

доцент кафедри спеціальної та фізичної

підготовки навчально-наукового

інституту №1 Національної академії

внутрішніх справ, кандидат юридичних

наук,

Колб Олександр Григорович,

професор кафедри кримінології та


Національної академії внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, професор

ЩОДО ІСНУЮЧИХ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

КОРОТКОЧАСНИХ ВИЇЗДІВ ЗАСУДЖЕНИХ ЗА МЕЖІ УСТАНОВ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Науковий розгляд проблем організації та здійснення короткочасних виїздів

засуджених за межі установ виконання покарань наводить науковців до

питання визначення цієї категорії.

Один з перших дослідників інституту короткострокових виїздів

засуджених за межі виправних установ Ю.А.Леконцев у зв’язку з зазначеним

вище зазначив, що він ближче всіх примикає до таких інститутів, як

пересування засуджених без конвою (супроводу), проживання засуджених

жінок поза колонією протягом часу звільнення від роботи по вагітності та

пологах або до досягнення дитиною дворічного віку. При цьому спільним при

застосуванні всіх цих інститутів є те, що засуджений до позбавлення волі на

деякий час (робочий день, тиждень, період вагітності і т. д.) знаходиться в

умовах, що не пов'язані з ізоляцією від суспільства, і він може пересуватися на

свій розсуд [1].

І.М.Пяткевич розглядав такі виїзди як врегульовану нормами кримінально-

виконавчого (і частково – адміністративного) права зміну порядку та умов

відбування покарання у виді позбавлення волі з наділенням засудженого

додатковими (деякими) елементами правового статусу громадянина. За своєю

правовою формою, на думку вказаного науковця, виїзд є законним інтересом

73

засудженого, який безпосередньо не охоплюється змістом встановлених

законом прав і свобод, але підлягає захисту з боку держави і охороняється

законом. Правообмеження, що поширюються на засуджених під час виїзду, є за

своєю природою адміністративно-правовими. У діяльнісному ж плані виїзди

являють собою організаційно-правову форму тимчасового перебування

засудженого поза межами охоронюваної території УВП, дозволену йому

адміністрацією, що включає в себе: а) переміщення (проїзд) від місця

дислокації колонії до місця проведення виїзду (шлях туди); б) тимчасове

перебування в місці проведення виїзду; в) переміщення (проїзд) від місця

проведення виїзду до місця дислокації установи (шлях назад) [2, c. 20].

Підтримуючи такий підхід, О. О. Соколов дещо ширше пропонує розуміти

поняття «короткостроковий виїзд» та його значення. Зокрема, він стверджує,

що інститут виїздів засуджених відноситься до числа заохочувальних

інститутів кримінально-виконавчого права, він спрямований на стимулювання

правослухняної поведінки у засуджених, підтримку корисних соціальних

зв'язків, а також є ефективною профілактикою втеч та інших злочинів, які

вчиняються в місцях позбавлення волі. Тому їх не можна розглядати тільки як

напрямок діяльності з виконання позбавлення волі. Всебічне вивчення даного

правового інституту свідчить про соціальну спрямованість виїздів, необхідність

у наданні яких виникає не тільки у засудженого, а й у його родичів [3, c. 187].

Крім цього, він зауважує, що під час виїзду засудженого кримінальне

покарання не призупиняється, однак для нього встановлюється ряд каральних

обмежень. Перш за все, ці обмеження пов'язані з відсутністю ізоляції

засудженого від суспільства під час проведення виїзду і ряду вимог

внутрішнього розпорядку в установі. Під час виїзду засуджений має право

носити цивільний одяг, мати при собі гроші, вільно переміщатися в межах того

населеного пункту, в якому він повинен проводити виїзд. Саме на цій підставі

О.О. Соколов й пропонує під виїздами засуджених до позбавлення волі за межі

УВП розуміти тимчасове перебування засудженого за межами установи, що

дозволяється її адміністрацією, та є складовою частиною кримінального

покарання з наділенням засудженого деякими елементами правового статусу

громадянина, пов'язаними з відсутністю ізоляції від суспільства, що надається в

цілях посилення виховного впливу і необхідності спілкування засудженого з

зовнішнім світом, сприяння його виправленню [3, c. 188-189].

У змістовному відношенні, як відмічають І.М. Пяткевич та В. І. Старков,

«виїзд» являє собою такий, що послідовно розгортається в часі, комплекс

діяльнісної активності: по-перше, адміністрації УВП, яка, як відомо, виступає в

якості суб'єкта прийняття рішення, на основі якого засудженому або

дозволяється, або забороняється виїзд за межі установи, а також спеціальних

заходів з підготовки вибуття засудженого з установи в тому випадку, коли нею

приймається позитивне рішення; по-друге, засуджених, яким на підставі закону

необхідно: самостійно і за свій рахунок придбати квитки на проїзд «туди і

назад», самостійне проходження по цьому шляху, а також значний обсяг

діяльності, пов'язаний з їх тимчасовим перебуванням у місці проведення виїзду;

по-третє, діяльності по здійсненню спеціального соціального контролю за

засудженими, тобто за тим, як здійснюється їх діяльнісна активність в період

74

самостійного перебування за межами установи, суб'єктом якої є орган

внутрішніх справ за місцем перебування засудженого [4, c. 13, 14].

Не містить значної новизни порівняно з наведеним вище і робота

Ж. А. Курмангалієва: у ній доводиться, що виїзд засуджених за межі УВП як

інститут кримінально-виконавчого права за своєю родовою належністю

відноситься до різновиду форм перебування засуджених за межами місць

позбавлення волі. Такий виїзд – це одна з форм тимчасового перебування

засудженого поза межами установи, що дозволяється адміністрацією та

визначається кримінально-виконавчим законодавством у виді законного

інтересу засудженого до позбавлення волі. Такий виїзд надається для

посилення виховного впливу і забезпечення потреби засудженого у спілкуванні

з зовнішнім світом, що сприяє його виправленню [5, c. 19, 20].

Отже, проведений аналіз свідчить про те, що наявні в науці визначення

категорії «короткочасний виїзд засуджених за межі установи виконання

покарань» є майже тотожними, та не враховують специфіку різних видів

виїздів, а також являють собою не що інше, як спробу додати до базового

визначення цього поняття як «тимчасового перебування за межами установи»

авторських доповнень, що не впливають на його сутність. З урахуванням

значних змін, яких зазнав розглядуваний інститут права протягом своєї

історичної трансформації, подібні підходи видаються невиправдано

обмеженими та такими, що не створюють руху науки кримінально-виконавчого

права.


1. Леконцев Ю. А. Правовое регулирование и перспективы развития

института краткосрочных выездов осужденных за пределы мест лишения

свободы. [Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Леконцев Ю. А. –

М., 1980. – 23 c.

2. Пяткевич И. Н. Выезды осужденных к лишению свободы за пределы

исправительных учреждений : (правовые и орг. вопр.) [Текст] / Пяткевич И.Н. :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. – М. – 1997. – 20 с.

3. Соколов А. А. Выезды осужденных к лишению свободы за пределы

исправительных учреждений [Текст] : дис. канд. юрид наук , спец.: 12.00.08 /

Соколов А. А. – М., 2010. – 218 с.

4. Пяткевич И. Н. Правовые и организационные вопросы выездов

осужденных к лишению свободы за пределы исправительных учреждений :

учебное пособие [Текст] / Пяткевич И.Н., Старков В.И. – М.: Изд-во Акад.

управления МВД России, 1999. – 105 c.

5. Курмангалиев Ж. А. Правовое обеспечение выездов осужденных за

пределы исправительных учреждений по законодательству Республики

Казахстан [Текст]: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Жумагельды

Курмангалиев; М-во Образования и Науки Кыргызской Респ., Кыргызско-

Российский Славянский Ун-т, Кыргызская Гос. Юрид. Акад. при Правительстве

Кыргызской респ. – Бишкек, 2011. – 24 с.

75

Кузьмик Юлія,


юридичного факультету Інституту


Науковий керівник: Ісаков П.М.




наук

ПЕРСОНАЛ ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЯК

НЕЗАХИЩЕНА СКЛАДОВА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СФЕРИ

Так склалося в нашому суспільстві, що в процесі виконання та відбування

кримінальних покарань увага громадськості, контролюючих державних органів

майже завжди звертається на засуджених. При цьому інтереси та проблеми

осіб, які виконують даний процес, фактично не беруться до уваги. У зв’язку з

таким станом справ у системі виконання покарань спостерігається ряд проблем,

таких як: неефективне та непрофесійне виконання обов’язків персоналом,

значний відтік кадрів з установ виконання покарань (далі – УВП).

Тобто виходить так, що держава не цікавиться питанням забезпечення

працівників системи моральними та матеріальними благами. При такій

постановці питання постає проблема відсутності зацікавленості ефективним

виконанням своїх функцій персоналом, що негативно впливає на весь процес

виконання покарання і не дає в повній мірі досягти цілей процесу покарання

взагалі. Недостатнє матеріальне забезпечення та низький престиж професії

призводять до відтоку кадрів з системи. Особи, що залишаються працювати на

таких умовах, у своїй більшості не є професіоналами, що також негативно

впливає на процес виконання покарань. При наявності таких невирішених

питань гальмується реформування Державної кримінально-виконавчої служби

України та уповільнюється підведення служби під міжнародні вимоги. У

зв’язку з ненормованим робочим днем, необхідністю виконання обов’язків за

посадою, яка є вакантною, працівники піддаються значним моральним та

фізичним навантаженням, що призводить до психосоматичних та

психовегетативних порушень, а також професійного «вигорання». Зрозуміло і

цілком закономірно, що УВП не створює сприятливу морально-духовну

атмосферу для особистості, але існування перелічених проблем посилює

деструктивний вплив на співробітників.

Проаналізувавши проблеми, що існують в системі, можна визначити

декілька шляхів їх подолання – кількісний та якісний. При реалізації будь якого

з них необхідно відштовхуватись від фінансового забезпечення Державної

кримінально-виконавчої служби, оскільки ми живемо в такий час, що на

моральних устоях і ентузіазмі дані питання не вирішаться. Отже, держава

повинна правильно оцінити ту високу роль, яку виконують працівники системи,

та забезпечити відповідне матеріальне забезпечення кримінально-виконавчої

служби з огляду на її роль в оздоровленні українського суспільства. Із

76

вирішенням питання щодо необхідного матеріального забезпечення системи

можна буде говорити про її якісну зміну.

Основними аспектами кількісного шляху вирішення проблем є перегляд

функцій працівників з метою нормального розподілу навантаження та

удосконаленням соціально-виховної роботи із засудженими; внесення

необхідних змін, у зв’язку з перерозподілом навантаження, до штатної

чисельності працівників УВП.

Щодо якісного шляху, то, безумовно, виключно необхідним є

забезпечення престижної заробітної плати на рівні 14-18 тисяч гривень, що ніяк

не є зависокою, враховуючи ті функції, які виконують працівники, та введення

реального соціального захисту і гарантій, що дозволить залучити в систему

фізично, морально та соціально здорових високоосвічених працівників. Для

закріплення в системі молодих працівників потрібне впровадження практики

забезпечення їх житлом. У зв’язку з наявністю великої кількості професійних

хвороб необхідне вирішення питання лікувальних закладів кримінально-

виконавчої системи та створення оздоровчо-санітарних закладів.

Також одним із варіантів підняття престижу служби та звернення уваги

громадськості могло бути встановлення професійного свята на державному

рівні.

Підсумувавши все вище зазначене, можна сказати, що працівники

Державної кримінально-виконавчої служби України є незахищеною частиною

системи відбування покарань, що з огляду на ту високу роль, яку вони

виконують, є абсолютно несправедливим і потребує докорінних змін задля

повного досягнення цілей покарання, ефективного виконання покладених

державою функцій на Державну кримінально-виконавчу службу України та її

відповідності європейським вимогам виконання і відбування покарання.

Куценко Микола Анатолійович,




служби




служби

АДАПТАЦІЯ УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ТА ЗАМІНИ

НЕВІДБУТОЇ ЧАСТИНИ ПОКАРАННЯ БІЛЬШ М’ЯКИМ ТА

ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ДО

ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Міжнародні зобов’язання України та орієнтування державної політики на

імплементацію прогресивних європейських стандартів у сфері призначення та

виконання кримінальних покарань вимагають удосконалення нормативного

регулювання та практики застосування окремих інститутів кримінального

77

права, зокрема, умовно-дострокового звільнення та заміни не відбутої частини

покарання більш м’яким та покарання у виді довічного позбавлення волі.

Протягом всього часу свого існування інститути умовно-дострокового

звільнення та заміни не відбутої частини покарання більш м'яким визнаються

життєвими та ефективними, оскільки держава зацікавлена в тому, щоб

громадяни, які вчинили злочин, скоріше усвідомили свою провину,

виправились та повернулись в суспільство. Практика діяльності установ

виконання покарань доводить, що цілі покарання відносно певної частини

засуджених досягаються до закінчення моменту відбуття призначеного судом

строку покарання, тобто достроково. За такого стану справ подальше

виконання покарання у відповідних умовах видається недоцільним, оскільки,

покарання злочинця – це не самоціль, а засіб його виправлення, повернення в

суспільство безпечною для оточуючих людиною. Інститути умовно-

дострокового звільнення та заміни не відбутої частини покарання більш м’яким

є вираженням на практиці принципу гуманізму кримінального та кримінально-

виконавчого права, в чому і полягає їх соціальне значення.

В Україні застосування умовно-дострокового звільнення та заміни не

відбутої частини покарання більш м’яким поставлено у залежність від

доведення особою певного ступеня виправлення, що вимірюється її ставленням

до праці й сумлінністю поведінки [1]. Однак протягом усього часу існування

названих заохочувальних інститутів так і не було розроблено чітких критеріїв

визначення виправлення, що призводить до численних порушень прав

засуджених на практиці.

Тобто, міжнародні стандарти, на відміну від національного законодавства,

орієнтують на необхідність додержання принципу «презумпції виправлення»,

який означає, що кожен має право на умовно-дострокове звільнення при

дотриманні певних умов, тобто таке звільнення гарантується всім доти, доки

немає підстав для відмови [2]. При цьому не засуджений має доводити, що він

виправився та заслуговує застосування даних інститутів, а адміністрація

установи повинна представити докази, що засуджений становить небезпеку для

суспільства і не може бути звільнений.

Запровадження такого підходу, з одного боку, дозволить знизити рівень

корупції, з іншого – вимагатиме доведення адміністрацією установи реального

здійснення усіх передбачених заходів, спрямованих як на виправлення, так і на

створення умов для ресоціалізації особи.

Водночас існування такого виду покарання, як довічне позбавлення волі,

пов’язано з низкою серйозних проблем. Так, для утримання таких засуджених

ще й досі не створено належних умов, а на відміну від усіх інших видів

покарання, довічне позбавлення волі має характерну тільки йому властивість –

постійне збільшення кількості засуджених (в середньому 100 осіб на рік).

Сприяє невиправданому зростанню чисельності засуджених до довічного

позбавлення волі й каральна практика судочинства, в результаті якої названий

вид покарання призначається навіть співучасникам, які безпосередньо не

вчинювали злочину та не перебували у місці його вчинення.

Засуджені довічно – це єдина категорія засуджених, які не можуть бути

звільнені умовно-достроково, незважаючи, що це питання давно та успішно

78

використовується в інших країнах [3]. Так, згідно із статистичними даними,

опублікованими експертами Ради Європи, засуджені до довічного позбавлення

волі, до яких застосовано умовно-дострокове звільнення, найрідше

потрапляють знову за грати, оскільки добре усвідомлюють, що, коли хоча б

трішечки відійдуть від прямої лінії, яка від них вимагається, то будуть

засуджені знову, і тоді вже до смерті. Крім того, вони старіють, і треба

враховувати, що вік теж лікує від злочинства.

У більшості країн, де покарання у виді довічного позбавлення волі може

бути призначено, існують виділені механізми розгляду пропозиції перегляду

вироку після відбування певного мінімального періоду, встановленого законом.

Як визначають фахівці з міжнародних стандартів поводження з засудженими,

рішення про те, чи представляє довічно засуджений загрозу для суспільства,

завжди суперечливе. Одним з найбільш важливих кроків при визначенні

ефективної політики в області довічного позбавлення волі є розробка

справедливої, добре обміркованої та гуманної процедури, що дозволить

оцінити готовність того чи іншого довічно ув’язненого до виходу на свободу.

Міжнародні документи, на відміну від українського національного

законодавства, не бачать жодних проблем щодо звільнення такої особи

достроково.

Потрібне удосконалення порядку застосування умовно-дострокового

звільнення та заміни покарання або його не відбутої частини більш м’яким

шляхом запровадження «презумпції виправлення» та надання засудженим

права самостійного звернення до суду з цих питань. Одночасно уводиться

можливість впровадження цих заохочувальних інститутів і до засуджених, які

відбувають довічне позбавлення волі. Повинен бути встановлений чіткий

перелік обставин, які є перешкодою для втілення даних інститутів щодо

конкретної особи. Так буде забезпечено втілення міжнародних стандартів у цій

сфері у національне законодавство і практику. Одночасно запроваджується

чіткий порядок обрахування строків умовно-дострокового звільнення або

повторного застосування заміни не відбутої частини покарання більш м’яким

для осіб, до яких вона вже була застосована раніше (зміни до ст.81, 82

Кримінального кодексу України).

На мою думку, ці зміни сприятимуть адаптації порядку застосування,

умовно-дострокового звільнення та заміни не відбутої частини покарання більш

м’яким та покарання у виді довічного позбавлення волі, до європейських

стандартів, що дозволить забезпечити захист прав та законних інтересів

засуджених та суспільства в цілому, неухильне додержання Конституції

України, вимог Загальної декларації з прав людини, інших міжнародних

правових норм і стандартів поводження з ув’язненими. Водночас створиться

можливість скорочення чисельності засуджених до цього покарання з

одночасним забезпеченням безпеки суспільства та держави.


1. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний

коментар / Степанюк А.Х., Яковець І.С. // за заг. ред. Степанюка А.Х. − X. :

ТОВ «Одіссей», 2005. – 560 с.

79

2. Яковець І. С. Умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої

частини покарання більш м’яким. – М.: PRI, 2012. – 212 с.

3. Мостепанюк Л.О. Відбування довічного позбавлення волі в Україні та

за кордоном: Проблеми і перспективи // Підприємництво, господарство і право.

– 2004. – № 5.

Лисенко Марина Ігорівна,




ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ «РЕІНТЕГРАЦІЯ», «РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ»,

«РЕАБІЛІТАЦІЯ» ЗАСУДЖЕНИХ В УКРАЇНІ

Реформування Державної кримінально-виконавчої системи України

розпочалося під гаслом «Від карального підходу – до реабілітаційного», усе

більше політичних діячів та представників Міністерства юстиції України

акцентують увагу саме на реабілітації засуджених. Водночас дане поняття не є

юридично закріпленим та нормативно визначеним. Стаття 6 КВК України

указує на основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених. Однак при

аналізі міжнародно-правових актів та наукової періодики можна зустріти

термін «реінтеграція засуджених». Така неточність понятійного апарату

зумовлює розпливчасті цілі та відсутність бачення загальної концепції

реформування.

Галузь кримінально-виконавчого права межує з іншими соціальними

галузями – педагогікою, психологією, соціологією. Такі терміни, як

реінтеграція, реабілітація, ресоціалізація – в обігу соціологічних галузей, які не

завжди мають чітке визначення, структуру та конкретний алгоритм реалізації в

юридичній площині.

На сьогодні нормативно визначеним залишається ресоціалізація

засудженого. Наведене поняття не зовсім стосується активних дій з боку

працівників, адже виходячи з запропонованого визначення, ресоціалізація

процес внутрішніх змін, які має здійснити сам засуджений. Тому правильним

буде не ресоціалізувати засуджених, а створити умови для виправлення та

ресоціалізації. Однак для кримінально-виконавчого законодавства це не є

прийнятним, адже стосується сфери обмеження прав і свобод особи і

громадянина. Видається, що узгодження понятійного апарату на етапі

проголошення ціннісних перетворень та зміни орієнтирів у виконанні покарань

є надзвичайно актуальним.

Як вже було зазначено, лише поняття ресоціалізації визначено у статті 6

КВК України: «Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в

соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до

80

самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в

суспільстві».

Поняття реінтеграції засуджених законодавчо не закріплено. Виходячи з

етимології даного терміну («реінтеграція» – відновлення), видається

правильним вжиток реінтеграція у суспільство.

У результаті аналізу нормативно-правової бази, виявляється, що

відповідно до Закону України «Про зовнішню трудову міграцію» реінтеграція в

суспільство – комплекс соціальних, правових, економічних та інших заходів,

спрямованих на сприяння адаптації в суспільстві трудових мігрантів і членів

їхніх сімей після повернення з держави перебування. Дуже загальне

визначення, яке через іншого суб’єкта та мети не можна застосовувати до

засуджених. У широкому сенсі слова, реінтеграція – це повторне об’єднання

чого-небудь. Найчастіше використовується у вузькому сенсі слова:

реінтеграція – відновлення людиною громадянства, яке він мав раніше, але з

якихось причин втратив.

В аспекті кримінально-виконавчого права, йдеться мова про реінтеграцію

засуджених у суспільство за межами установи виконання покарань. Хоча за

міжнародними актами, особа, попри покарання, все ж лишається членом

суспільства, однак необхідно визнати, що перебування засудженого протягом

тривалого строку в установі виконання покарань позбавляє можливості бути

обізнаним в певних суспільних досягненнях. Саме тому за пів року до

закінчення строку покарання розпочинається процес підготовки до звільнення,

а після покарання – робота соціальних служб та органу пробації по адаптації в

суспільстві. Можна припустити, що реінтеграція засуджених у сумі

вкладатиметься у підготовку до звільнення та постпенітенціарний супровід.

Третій термін «реабілітація» може вживатися у багатьох значеннях:

юридичному, психологічному, медичному, соціальному. Юридичний зміст

реабілітації не дуже стосується засуджених, адже йдеться мова про осіб,

незаконно засуджених і процедуру їх поновлення у суспільстві.

Соціальна реабілітація – робота, спрямована на відновлення морального,

психічного та фізичного стану осіб, їх соціальних функцій, приведення

індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність до загальновизнаних

суспільних правил і норм. Це лише одне з наведених визначень стосовно

реабілітації. У соціології та психології, навіть у сфері правових відносин існує

ряд визначень, що по різному розкривають поняття реабілітації. А тому постає

коректне питання, чи можемо ми вживати термін реабілітація засуджених за

умови невизначеності на законодавчому та науковому рівні? Певно, що ні.

Однак є зрозумілою логіка осіб, що вживають таку термінологію. Ресоціалізація

не є активною дією працівників, вона лише кореспондує до активних дій

шляхом створення умов для неї.

81

На цьому етапі реформування видається, що реабілітаційний підхід

полягає у створенні умов для виправлення та ресоціалізації засуджених, а також

допомоги адаптуватися після звільнення з установи виконання покарань.

Цілеспрямовані дії включає в себе саме реабілітація засуджених. Водночас

відсутність будь-яких доробок піднімає питання коректності вжитку даного

терміну.

Як висновок, незважаючи на часткову філологічну спорідненість

вищевказаних термінів, вони позначають зовсім різні процеси. Це відкриває

нові горизонти наукових досліджень та нормативного регулювання.

Лисодєд Олександр Володимирович,



Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого, кандидат

юридичних наук, доцент

ЩОДО ОСТАННІХ ЗМІН ДО КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

КОДЕКСУ УКРАЇНИ

У вересні 2016 р. Верховною Радою України було прийнято три закони

України, якими були внесені чергові зміни до КВК України. Це два закони

України від 6 вересня 2016 р.: № 1487-VIII «Про внесення змін до

Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення порядку

застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення» [1] і № 1488-VIII

«Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо

гуманізації порядку та умов виконання покарань» [2] та від 7 вересня 2016 р.

№ 1492-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав

засуджених» [3], останній з яких, на нашу думку, заслуговує найбільшої уваги.

Даним законом вносяться зміни та доповнення до КК України, КВК

України, КПК України та окремих законів України, у першу чергу, для

урегулювання питань, пов’язаних із впровадженням в Україні інституту

пробації, а також окремих питань правового статусу засуджених, виконання

окремих видів кримінальних покарань та, як стверджувалось свого часу у

пояснювальній записці на стадії його розробки у якості законопроекту

№ 2490а [4], усунення розбіжностей, які виникли у зв’язку з прийняттям Закону

України від 8 квітня 2014 р. № 1186-VII «Про внесення змін до Кримінально-

виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до

європейських стандартів» [5].

Зокрема, тільки у КВК України Законом України від 7 вересня 2016 р.

№ 1492-VIII піддано змінам майже 60 статей, але окремі розбіжності як були,

так і залишились, а крім цього з’явились ще й нові. Зупинимось лише на деяких

з них.

82

Так, наприклад, даним Законом України встановлюється нова система

органів виконання покарань: центральний орган виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, його

територіальні органи управління, уповноважені органи з питань пробації (ст.11

КВК України). Розширені і повноваження уповноваженого органу з питань

пробації, який по суті замінив собою кримінально-виконавчі інспекції. Крім

уже звичних повноважень кримінально-виконавчих інспекцій (виконання

покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися

певною діяльністю, громадських та виправних робіт, здійснення контролю за

поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а

також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають

дітей віком до трьох років) ці органи також повинні забезпечувати: реалізацію

пробаційних програм стосовно осіб, звільнених від відбування покарання з

випробуванням; проведення соціально-виховної роботи із засудженими, до

яких застосовано пробацію; здійснення заходів з підготовки осіб, які

відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний

строк, до звільнення; направлення засуджених до обмеження волі для

відбування покарання до виправних центрів у порядку ст.57 КВК України;

здійснення інших визначених законодавством заходів, спрямованих на

виправлення засуджених та запобігання вчиненню ними повторних

кримінальних правопорушень (ст.13 КВК України). У зв’язку з цим, відповідні

зміни внесені у статті 30-35 КВК України стосовно виконання покарання у виді

позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,

статті 36-37, 39-40 КВК України − стосовно виконання покарання у виді

громадських робіт, статті 41-42, 44-46 КВК України − стосовно виконання

виправних робіт, ст. 57 КВК України − стосовно виконання обмеження волі,

статті 153-154, 156, 163-166 КВК України − щодо звільнення засуджених та

здійснення контролю за їх поведінкою.

Проте, у Законі України від 7 вересня 2016 р. № 1492-VIII не було

враховано те, що 2 червня 2016 р., тобто на три місяці раніше, був прийнятий

Закон України № 1404-VIII «Про виконавче провадження», який в черговий раз

вніс корективи у порядок виконання покарання у виді штрафу. На сьогодні

чинною ст. 26 КВК України встановлюється, що засуджений зобов’язаний

сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної сили і

повідомити про це кримінально-виконавчій інспекції за місцем проживання

шляхом пред’явлення документа про сплату штрафу. У разі ж несплати

засудженим штрафу у встановлений строк, суд за поданням кримінально-

виконавчої інспекції розглядає питання про розстрочку виплати несплаченої

суми штрафу або заміну несплаченої суми штрафу покаранням у виді

громадських, виправних робіт або позбавлення волі відповідно до закону. Але

ж кримінально-виконавчих інспекцій вже немає. Хто ж тоді повинен

здійснювати контроль за виконанням штрафу?

Законом України від 7 вересня 2016 р. № 1492-VIII нарешті були зняті

обмеження щодо витрачання засудженими до позбавлення волі грошових

коштів. Встановлюється, що засуджені мають право придбавати за


83


переказами, за рахунок пенсії та іншого доходу, без обмеження їх обсягу (ч.1

ст.108, ч.1 ст.143 КВК України). У зв’язку з цим, із ч.1 ст.130 КВК України

виключений такий захід заохочення як дозвіл додатково витрачати гроші для

придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, а із статей 130-

140, ч.2 ст.143, ч.6 ст.151 КВК України – право на додаткове витрачання

грошей, яке надавалось тільки при сумлінній поведінці і ставлення до праці та

ще й після відбуття певного строку покарання.

Але 6 вересня 2016 р. Законом України № 1487-VIII був змінений

порядок застосування до засуджених до позбавлення волі заходів заохочення і

стягнення. За цим законом ст.130 КВК України, яка встановлює заходи

заохочення, викладена у новій редакції і серед заходів заохочення знову

з’явився такий захід як дозвіл додатково витрачати гроші для придбання

продуктів харчування і предметів першої потреби. При цьому, даний Закон

України набирає чинності через шість місяців з дня його опублікування, тобто

норма ліквідованого інституту нормованого витрачання грошей засудженими

до позбавлення волі знову з’явиться у КВК України 7 квітня 2017 р.

Законом України від 7 вересня 2016 р. № 1492-VIII ст.116 КВК України

було доповнено частиною шостою, згідно з якою засудженим, які перебувають

на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров’я, не віднесених до

відання центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику

у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, тривалі побачення не

надаються. А знову днем раніше, Законом України від 6 вересня 2016 р.

№ 1488-VIII ст.116 КВК України теж було доповнено частиною шостою, згідно

з якою за розголошення лікарської таємниці медичні працівники та інші особи

установи виконання покарань, яким у зв’язку з виконанням професійних

обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх

результати, інтимну і сімейну сторони життя засудженого до позбавлення волі,

несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із

законом. Тобто на сьогодні у ст.116 КВК України є дві частини шостих, з

різницею у набранні чинності в один день, за якими розміщується ще й частина

сьома.

В цілому ж зазначимо, що, незважаючи на всі позитивні моменти, Закон

України від 7 вересня 2016 р. № 1492-VIII не усунув усіх заявлених

розбіжностей з Законом України від 8 квітня 2014 р. № 1186-VII, а нові

вересневі закони внесли ще й нові недоліки.

Тобто, знову потрібно чергове внесення змін до КВК України. Бажано

було б, щоб комітет Верховної Ради України з питань законодавчого

забезпечення правоохоронної діяльності, до предмету відання якого

відносяться питання виконання кримінальних покарань та організація і

діяльність органів та установ виконання покарань, та його підкомітет з питань

діяльності Державної пенітенціарної служби, на засіданнях яких вищезгадані

закони обговорювалися не один раз ще у якості законопроектів [6], більш

виваженіше ставились до опрацювання законопроектів та направлення їх на

розгляд Верховної Ради України.


84

1. Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України


стягнення : Закон України від 6 вересня 2016 р. № 1487-VIII // Офіц. вісн.

України. – 2016. – № 80. – Ст. 2663.


щодо гуманізації порядку та умов виконання покарань : Закон України від

6 вересня 2016 р. № 1488-VIII // Офіц. вісн. України. – 2016. – № 80. – Ст.2664.

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених :

Закон України від 7 вересня 2016 р. № 1492-VIII // Офіц. вісн. України. – 2016.

– № 80. – Ст. 2666.

4. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін

до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання

кримінальних покарань та реалізації прав засуджених». URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56249 − Заголовок з

екрана.


щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів :

Закон України від 8 квітня 2014 р. № 1186-VII // Офіц. вісн. України. – 2014. –

№ 37. – Ст. 980.

6. Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної

діяльності розглянув низку законопроектів, спрямованих на гуманізацію

ув’язнення та подальше реформування Державної пенітенціарної служби

України. URL: http://komzakonpr.rada.gov.ua/news/main_news/73425.html −

Заголовок з екрана.

Макар Ольга Борисівна,




служби




наук

ОСОБЛИВОСТІ ЗАЛУЧЕННЯ ДО ПРАЦІ ЗАСУДЖЕНИХДО

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Історія становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи України

нерозривно пов'язана з розвитком кримінально-виконавчого законодавства

загалом та регулюванням кримінально-правових відносин. Одне з центральних

місць займають питання використання та регулювання праці засуджених, яка

відповідно до ст.6 Кримінально-виконавчого кодексу (далі – КВК) України є

основним засобом їх виправлення та ресоціалізації.

85

Актуальність даної теми полягає у змінах, які внесені до кримінально-

виконавчого законодавства, а саме прийняття Закону України від 8 квітня 2014

року № 1186-VII «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу

України щодо адаптації правового статусу засудженого», яким доповнено

ст.118 вказаного кодифікованого акта. Суспільно-корисна праця як засіб впливу

на засуджених до позбавлення волі втратила свою обов’язковість і

трансформувалася у право. Тож на сьогоднішній день залучення засуджених до

праці в установах виконання покарань є проблемою, що потребує

альтернативного вирішення.

Засуджені повинні розуміти, що праця в умовах позбавлення волі не є

елементом кари та не має на меті завдання засудженому фізичних страждань,

нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із засудженими.

Залучення до праці спрямоване, насамперед, на те, щоб спонукати

засуджених ставитися до праці як до позитивної та необхідної складової їх

життя, у тому числі й подальшого життя на волі. Такі ж вимоги ставлять до

праці ув'язнених Європейські тюремні правила. Необхідно, щоб, звільнившись

із установи виконання покарань, особа мала певні навички та вміння, які

дозволять їй знайти законні засоби для існування та допоможуть безболісно

увійти у життя на волі, тому що праця є не лише засобом біологічного розвитку

людини, а й інструментом для постійного розвитку, формування потреб

особистості, сприяє зростанню її здібностей, навичок та умінь їх використання

[1, с. 78].

Ми поділяємо думку В.Л. Васильєва про те, що праця має стати

потребою. Засуджений повинен бачити результати своєї праці та

усвідомлювати їх. У жодному випадку не можна доручати виконання трудових

операцій особі, яка не зможе з ними впоратися [2, с.111].

Слід пам’ятати, що праця певною мірою сприяє психоемоційному

розвантаженню засуджених і відволікає від нав’язливих думок, до того ж

швидше минає час в установах виконання покарань. Сумлінне ставлення до

праці надає можливість заслужити умовно-дострокове звільнення або отримати

інші передбачені законом пільги, здобути корисні навички тощо. Водночас цей

засіб впливу має особливості, які визначаються правовим статусом засуджених,

потребою залучення їх до оплачуваних робіт та виконання установами завдань,

поставлених державою.

Професор Б.С. Утевський наголошував, що усі методи виправно-

трудового впливу стали б даремні, якби вони були позбавлені трудової основи.

При цьому праця засуджених, як слушно зауважує В.М. Трубников, повинна

реалізовуватися на платній основі з можливим навчанням для оволодіння

доступними професіями, наприклад навчальні центри з підвищення кваліфікації

та професійно-технічні училища. Це прискорить процес соціальної адаптації

засуджених після звільнення від покарання [2, с.113].

Отже, методологія і методика залучення та використання праці

засуджених в напрямку гуманізації повинні орієнтуватися, перш за все, на

зв’язок між рівнем раціонального використання робочої сили засуджених та

різноманітними факторами, які його зумовлюють. В сучасних умовах при

залученні засуджених до праці слід застосовувати методи економічного,

86

організаційного та адміністративного впливу. Дослідженнями встановлено, що

ефективність використання праці засуджених значною мірою залежить від

повноти врахування соціально-демографічних факторів та індивідуальних

особливостей засуджених. До них відносяться: стать, вік, рівень освіти,

сімейний стан, працездатність і стан здоров’я, рід занять до арешту,

відповідність виду роботи в колонії спеціальності, що була набута до

засудження, умови праці, трудова дисципліна тощо.


1. Жук І.Л. Праця в місцях позбавлення волі та її специфіка // Зайнятість

та ринок праці : міжвід. наук. зб. – Київ: РВПС України НАН України – 2000. –

Вип.12.– С.71-78.

2. Шкута О. Окремі питання залучення засуджених до позбавлення волі /

О.Шкута // Науковий часопис Національної академії прокуратури України –

2016. − № 1. – С.111-118.

Мамука Олена Володимирівна,

інспектор Полку патрульної служби

поліції особливого призначення

«Миротворець» Головного Управління

Національної поліції в Київській області

УТРИМАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ:

ВИМОГИ СЬОГОДЕННЯ

Нещодавно, а саме 14 лютого 2017 року, Кабінет Міністрів України

прийняв постанову, яка затверджує Порядок відшкодування вартості витрат на

утримання засуджених в установах виконання покарань” [1]. Зазначеним

нормативно-правовим документом Уряд затвердив порядок відшкодування

вартості витрат на утримання засуджених в установах виконання покарань.

Прийняття даного рішення зумовлене змінами в Кримінально-виконавчому

кодексі України.

Так, Верховною Радою України прийнято Закон України від 07 вересня

2016 року № 1492-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації

прав засуджених», відповідно до якого особи, які відбувають покарання у

виправних колоніях, відшкодовують витрати на їх утримання, крім вартості

харчування, взуття, одягу, білизни, спецхарчування та спецодягу [2]. Таким

чином відпала потреба у самозабезпеченні установ виконання покарань шляхом

залучення засуджених до суспільно корисної праці.

Утримання засуджених полягає у створенні належних матеріально-

побутових умов під час відбування покарання.

Засуджені відшкодовують вартість свого утримання в установах виконання

покарань, крім випадків, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом

України. Слід зазначити, що відповідно до статті 121 Кримінально-виконавчого

кодексу України (далі − КВК) особи, які відбувають покарання у виправних

колоніях, відшкодовують витрати на їх утримання, крім вартості харчування,

взуття, одягу, білизни, спецхарчування та спецодягу [3].



87

Відшкодування засудженими вартості витрат на їх утримання за звітний

місяць здійснюється із заробітку, пенсій та іншого доходу, що нараховані

засудженим у місяці, що настає за звітним.

Отже, утримання засуджених в установах виконання покарань включає в

себе надання житлово-комунальних та побутових послуг.

До житлово-комунальних послуг належать:

− комунальні послуги (централізоване постачання холодної води,

централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням

внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване

опалення, а також вивезення побутових відходів тощо);

− послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій

(прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території,

санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових

мереж, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення

побутових відходів тощо).

До побутових послуг, що можуть надаватися засудженим, належать

послуги:

− з ремонту взуття;

− з ремонту одягу та побутових текстильних виробів;

− з ремонту, реставрації та поновлення меблів;

− з ремонту радіотелевізійної та іншої аудіо- та відеоапаратури;

− з ремонту електропобутової техніки та інших побутових приладів;

− з прання, оброблення білизни та інших текстильних виробів;

− лазень;

− з дрібного ремонту, прасування білизни та одягу;

− перукарень [1].

Логічно, що вартість витрат на утримання засуджених в установах

виконання покарань, яка відшкодовується із нарахованого їм заробітку, пенсій

та іншого доходу, розраховується за видами наданих послуг, які безпосередньо

пов’язані із забезпеченням створення належних матеріально-побутових умов

під час відбування покарання.

Загальний рахунок за отриманий комфорт і облаштований побут

ув’язненим виставлятимуть раз на місяць. Методику розрахунку і тарифікацію

має окремо затвердити Мін’юст.

Зазначається, що всі кошти, які установи виконання покарань отримують

від відшкодування засудженими вартості витрат на їх утримання,

зараховуються до спеціального фонду державного бюджету та

використовуються в порядку, встановленому законодавством.

У зв’язку з існуючим житлово-комунальним «ажіотажем» виникає

питання, чи зможуть засуджені опротестовувати рахунки, чи їм доведеться

платити будь-які виставлені суми? І якщо так, чи вистачить їхніх досить

скромних заробітків для покриття комуналки, що подорожчала, або ж

арештанти, як і пересічні українці, будуть накопичувати борги.


1. Про затвердження Порядку відшкодування вартості витрат на

утримання засуджених в установах виконання покарань : постанова Кабінету

88

Міністрів України від 14.02.2017 року № 80 // Офіційний вісник України. –

2017. − № 17. − ст. 496. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/80-2017-п.

2. Закон України від 07 вересня 2016 року № 1492-VIII «Про внесення

змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання

кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» // Офіційний вісник

України. – 2016. − № 80. − Ст. 2666. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/

show/1492-19.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України : прийн. 11 липня 2003 року

№ 1129-IV. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1129-15.

Неїзжала Марія Петрівна,


VІ курсу факультету заочного навчання


служби

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ДОСУДОВОЇ ПРОБАЦІЇ

ВІДНОСНО ПОВНОЛІТНІХ ОСІБ

Із початком реформування кримінально-виконавчої служби, здійснення

пробації являється одним з найактуальніших питань в науці кримінально-

виконавчого права. Проблеми здійснення пробації залишаються відкритими для

обговорення як для вітчизняних, так і закордонних науковців.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про пробацію» є три види

пробації: досудова пробація, наглядова пробація та пенітенціарна пробація.

Досудова пробація – це забезпечення суду формалізованою інформацією,

що характеризує обвинуваченого, з метою прийняття судом рішення про міру

його відповідальності [1]. Даний вид пробації здійснює персонал органу

пробації на підставі ухвали суду щодо складання досудової доповіді про

обвинуваченого. Суть досудової доповіді полягає в тому, що вона містить

інформацію про обвинуваченого, тобто характеристику останнього, історію

його правопорушень, а також оцінку ризику вчинення ним повторного

кримінального правопорушення та висновок про можливість виправлення його

без застосування таких видів покарань як позбавлення або обмеження волі.

Інформація про обвинуваченого може бути отримана з декількох джерел,

зокрема від самого обвинуваченого, з підприємств, установ, організацій або

уповноважених ними органів та від громадян, а також з матеріалів

кримінального провадження.

Відповідно до Порядку складення досудової доповіді, затвердженого

наказом Міністерства юстиції України від 21.07.2015 року № 200/5 (далі –

Порядок), у відомостях про джерела інформації зазначаються:

− прізвища, імена, по батькові близьких родичів, які надали інформацію

про обвинуваченого, ступінь їх родинних зв’язків;

− прізвища, імена, по батькові осіб з числа оточення обвинуваченого (із

зазначенням ступеня зв’язків з обвинуваченим) та посадових осіб, які надали

інформацію для підготовки досудової доповіді;

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/80-2017-п


89

− перелік установ і організацій, які надали документи для підготовки

досудової доповіді;

− перелік документів, які використовувалися для підготовки досудової

доповіді [2].

Після аналізу положень даного Порядку виникає питання про те, в якому

виді надаватимуть інформацію громадяни щодо обвинуваченого, адже

Порядком передбачена тільки форма запитів, які надсилаються до підприємств,

установ, організацій або уповноважених ними органів, громадян, які можуть

надати таку інформацію. Крім того, окрім надсилання запитів та очікування

відповіді на нього, існує ще один шлях отримання інформації про

обвинуваченого – під час особистої зустрічі. Однак Порядком теж не

передбачено форму отримання інформації співробітником органу пробації від

громадянина.

У процесі здійснення досудової пробації, співробітник органу пробації має

право відвідувати місця попереднього ув’язнення, якщо до обвинуваченого

застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Працівник органу

пробації має право ознайомлюватися з матеріалами особової справи

обвинуваченого, отримувати від персоналу місця попереднього ув'язнення іншу

інформацію та документи, необхідні для складення досудової доповіді. Проте

Порядком не передбачено отримання інформації від осіб, які утримуються в

одній камері разом із обвинуваченим, що на нашу думку є не зовсім вірним.

Адже особи, які утримуються разом із обвинуваченим в одній камері теж

можуть надавати характеристику та іншу інформацію про останнього, яка

могла бути корисною для складання досудової доповіді.

Щодо обвинуваченого, то його участь у підготовці досудової доповіді не є

обов’язковою. Відповідно до Порядку відмова від участі у підготовці доповіді

не є підставою що унеможливлює підготовку досудової доповіді та подачу її до

суду у встановлений строк. Якщо обвинувачений відмовляється від участі у

підготовці досудової доповіді, то він не викликається до органу пробації, за

винятком виклику для ознайомлення з текстом досудової доповіді. Якщо

обвинувачений відмовляється підписати повідомлення про відмову від участі у

підготовці досудової доповіді або його неприбуття за викликом, представник

персоналу органу пробації складає довідку та долучає її до справи. У довідці

зазначаються дата, місце та обставини, причини її складення. Проте відмова

обвинуваченого від участі у підготовці досудової доповіді не позбавляє його

права ознайомлюватися з текстом досудової доповіді, а також подавати свої

зауваження та уточнення щодо судової доповіді. Крім того, обвинувачений має

право звертатися до органу пробації із заявою про згоду брати участь у

підготовці досудової доповіді не пізніше терміну, необхідного для реалізації

зазначеного права, з урахуванням строку підготовки такої доповіді, зазначеного

в ухвалі суду.

Інститут пробації в Україні відносно новий орган, діяльність якого

потребує постійного вдосконалення та розвитку. Здійснення досудової пробації

містить у собі певні недоліки та законодавчі прогалини як з правової, такі і з

процесуальної точки зору, які необхідно усувати з метою належного

функціонування даного інституту.

90


1. Про пробацію : Закон України від 05.02.2015 // Відомості Верховної

Ради України. – 2015. − № 13. − Ст.93.

2. Про затвердження Порядку складання досудової доповіді : наказ

Міністерства юстиції України від 27.012.2017 року № 200/5 (набрав чинності з

07.02.2017 року) // Відомості Верховної Ради. − 2015. − №13. − ст.93. URL:


Олійник Тетяна Сергіївна,

здобувач освітньо-кваліфікаційного рівня

«Спеціаліст» V курсу факультету

заочного навчання Інституту


Науковий керівник: Кирилюк В.А.,




наук

ЩОДО ДУХОВНОЇ ОПІКИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

У світі не існує жодної держави в якій би не скоювались злочини, подібно

як немає жодної людини, яка б не грішила, навіть серед тих, хто бажає

виконувати всі Божі заповіді. Тобто для існування соціуму в сучасних умовах є

характерним високий рівень злочинності та застосування позбавлення волі як

засобу боротьби з нею.

Кримінальний кодекс України визначає, що метою покарання є не тільки

кара, але й виправлення засуджених та запобігання скоєнню ними нових

злочинів. Як одне з завдань щодо засуджених – виправлення − розвилось із

християнської заповіді, а саме: відвідувати в’язнів і піклуватися про спасіння

душ грішників. Під виправленням розуміється внутрішнє переродження,

перетворення гріховної волі в доброчесну. Тобто Церква має на меті впливати

на найбільші глибини людської особистості в’язнів з метою пошуку віри і

щирого покаяння.

Церква виступає головною суспільною інституцією, що своєю місією та

моральним авторитетом безпосередньо сприяє змінам у Державній

кримінально-виконавчій системі України в бік належної пошани прав людини.

Священик та його помічники, що виконують богослужіння шляхом здійснення

душпастирської служби у в’язниці, відіграють надзвичайно важливу роль у

житті засуджених. Часто священнослужіння для засуджених стає знаком

присутності невидимого Бога, Його любові та прощення. Воно зміцнює дух

ув’язнених, будить надію і збільшує почуття безпеки. Це набуває великого

значення як у релігійному, так і у соціальному вимірі, оскільки спричиняє

істотні позитивні зміни особистості засудженого.

Тема душпастирської опіки в установах виконання покарань нині є

надзвичайно актуальною, в сучасних умовах глобалізації їй приділяється значна

91

увага. Саме тому становлення капеланства та його розвиток на теренах України

потребує сучасних наукових досліджень і обґрунтувань.

Походження терміну «капелан» пов'язано з ім'ям св. Мартина Турського

(архієпископ міста Тур 317-397 років). За легендою, в один із днів, коли

св. Мартин був офіцером на військовій службі в Галлії, йому зустрівся жебрак,

який став благати дати йому що-небудь із одягу, щоб прикритися від холоду.

Мартин розірвав надвоє свій військовий плащ «капу» і одну половину віддав

жебракові. На наступну ніч цей жебрак явився єпископу уві сні в образі Ісуса

Христа. Після цього випадку друга частина плаща св. Мартина Турського стала

реліквією Меровингів та предметом вшанування у французькій армії. Королі

франків брали капу в бойові походи, де вона повинна була зберегти їх від

небезпеки. Згодом для неї був створений похідний храм, який назвали

«капелою», а священика, який служив у цьому храмі та йшов у похід разом з

військом, почали називати capellanus − «хранитель капи». Слід зауважити, що й

донині капа − частина облачення католицьких священиків [1].

Капелан є загальним терміном для священика, пастора, рабина, або будь-

якого іншого представника будь-якої релігії. Проте, капелани, як правило, не

працюють в церквах. Нині так називають тих представників конфесій, які

здійснюють служіння в лікувальних установах, реабілітаційних центрах,

дитячих будинках, студентських містечках, військових частинах, навчальних

закладах, армії, місцях позбавлення волі. Служіння всім − незалежно від їх

політичної спрямованості, релігійної, національної приналежності.

Хоча поняття священика й капелана тотожні, проте існують певні

особливості за якими можна відрізнити одного священнослужителя від іншого,

основні з яких наведено у таблиці 1.1.

Табл. 1.1. Основні відмінності капеланів від священиків парафій Параметр Священик Капелан

Цільова

аудиторія

служить, як правило, людям які

є прихожанами даної церкви і

деномінації

служить людям, прихильникам будь-

яких конфесій поза приходом і навіть

невіруючим

Місце

служіння служить в районі свого приходу

може служити в установах, на вулицях,

у навчальних закладах

Здійснювані

функції вчить і проповідує

багато слухає (консультує) і допомагає (заповнює практичні потреби в одязі,

їжі, воді ...)

Фахова

підготовка

повинен знати Священні Книги

своєї деномінації

додатково до цього повинен мати

знання священних книг інших релігій, а

також мати підготовку за специфікою

того місця або установи, де він виконує

служіння

Залучення

прихожан чекає прихожан

шукає їх сам і призводить до Бога,

прикріплює до приходу

У ході становлення служби капеланів, виникли й сучасні визначення назв

їх діяльності, а саме:

1. Капеланство − це особливий вид систематичної діяльності,

спрямованої на допомогу людям, які знаходяться і здійснюють свою трудову

діяльність в особливих умовах, пов'язаних з ризиком для життя і здоров'я і зі

значними фізичними і психологічними навантаженнями, шляхом надання їм

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80_(%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE)

https://uk.wikipedia.org/wiki/317

https://uk.wikipedia.org/wiki/397

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%BB%D1%96%D1%8F

92

допомоги за допомогою консультування, турботи, піклування, реабілітації та

адаптації, завдяки донесенню духовних істин Божих і заповідей священних

писань своєї конфесії.

2. Душпастирська опіка (піклування) − вид пастирського служіння

представником будь-якої конфесії, спрямований на духовну опіку та

задоволення релігійно-духовних потреб членів конфесії чи послідовника даної

деномінації, а також членів їх сімей, які проявляють бажання здійснення над

ними такої опіки.

Серед функцій в’язничного капелана слід виділити наступні:

– проповідувати повагу серед самих в’язнів, сприяти тому, щоб

тюремне середовище, порядок i дисципліна відповідали глибоко гуманним

законам справедливості;

– надавати можливості знайти добре оплачувану і цікаву роботу для

в’язнів, а також змогу навчання і самовдосконалення;

– працювати на гуманізацію в’язниць та підтримувати будь-які заходи у

цьому напрямку. Зокрема, для гуманізації в’язниці необхідно посилювати

християнську солідарність між в’язнями;

– вміло використовувати час відпочинку в’язнів під час якого

здійснювати психотерапію, яка б могла зменшити щоденну напругу і сприяти

стійким позитивним змінам в особистості засуджених;

– налагоджувати й підтримувати позитивні зв’язки засудженого з

родиною і близькими на волі через сприяння в оформленні перепусток для

рідних, клопотання про відпустки та перерви у відбуванні покарання,

організацію відвідин й листування, спільних цивільних й релігійних

урочистостей;

– підтримувати в’язнів після їх звільнення й допомагати їм

реінтегруватися в суспільство, першочергово переслідуючи цілі: перешкодити

колишнім в’язням повернутися до кримінальної практики; допомогти в

пошуках роботи і житла, а також духовне сприяння правослухняній поведінці;

– обов’язково створювати умови для постійного та багатопланового

удосконалення;

– опікуватися питаннями запобігання та профілактики

злочинності [2, с.38].

Практика духовної опіки свідчить, що в’язні самі можуть відчутно

допомогти у цьому, записуючи аудіо- та відеоматеріали, друкуючи статті,

попереджуючи тим самим інших, особливо молодь, про фактори, що можуть

призвести до скоєння злочину.

Таким чином, в'язничні капелани можуть бути "запобіжним клапаном,

через слухання та про-соціальне втручання" в потенційно вибухонебезпечних

ситуаціях. Вони також зменшують рецидивізм шляхом залучення

правопорушників до позитивних ресурсів спільноти, а їхня робота націлена на

допомогу засудженим змінити їх серця, розум і напрямки [3].

На сьогодні подальший розвиток інституту капеланства та духовної опіки

в місцях позбавлення волі невід’ємно пов'язаний з реформуванням Державної

кримінально-виконавчої служби України як складові удосконалення

виправлення і ресоціалізації засуджених.

93


1. Капелан / Вікіпедія. Вільна енциклопедія. URL:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D

0%B0%D0%BD#cite_note-2.

2. Українська Греко-Католицька Церква, Департамент Патріаршої Курії

з душпастирства у силових структурах України. Служити ув’язненим: фахові

орієнтири для душпастирства у пенітенціарних закладах / За загальною

редакцією о. Костянтина Пантелея. – Львів : Дон Боско, 2012. – С.38-39.

3. Vance L. Drum (August 13, 2007). "Professional Correctional Chaplains:

Fact and Fiction" (PDF). p. 11.

Павловський Сергій Леонідович,

здобувач вищої освіти заочної форми

навчання Інституту кримінально-

виконавчої служби -

старший інспектор Вінницького МРВ з

питань пробації, Центрально-Західного

міжрегіонального управління з питань

виконання кримінальних покарань та

пробації

СУБ’ЄКТИВНА ДУМКА НА РЕФОРМУ В ДОСУДОВІЙ ПРОБАЦІЇ

Визначення терміну «пробація» у 2015 році надав нам Закон України «Про

пробацію» [1], в п.6 ч.1 ст.2 якого йдеться, що пробація – це система

наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовується за рішенням суду

та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних

покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду

інформацією, що характеризує обвинуваченого.

В цьому ж Законі ми можемо дізнатись, що розрізняють три види пробації:

досудова, наглядова та пенітенціарна (ст.8 ЗУ «Про пробацію»). Під досудовою

пробацією слід розуміти забезпечення суду формалізованою інформацією, що

характеризує обвинуваченого, з метою прийняття судом рішення про міру його

відповідальності. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що головним

завданням уповноваженого органу з питань пробації в досудовій пробації є

забезпечення суду досудовою доповіддю.

Під досудовою доповіддю законодавець розуміє письмову інформацію для

суду, що характеризує обвинуваченого (п.2 ч.1 ст.2 ЗУ «Про пробацію»). Для

підготовки досудової доповіді персонал органу пробації має право отримувати

інформацію про обвинуваченого від підприємств, установ, організацій або

уповноважених ними органів та від громадян.

В свою чергу узаконено і основні положення змісту досудової доповіді.

Так, вона має містити соціально-психологічну характеристику обвинуваченого;

оцінку ризиків вчинення ним повторного кримінального правопорушення,

висновок про можливість виправлення без позбавлення або обмеження волі на

певний строк з урахуванням доступних програм та послуг, за умови реалізації

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%BD#cite_note-2

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%BD#cite_note-2

http://www.preciousheart.net/chaplaincy/Drum_Professional_Chaplain_2007.pdf

http://www.preciousheart.net/chaplaincy/Drum_Professional_Chaplain_2007.pdf

94

яких можливо досягнути належної поведінки без застосування покарань,

пов'язаних з ізоляцією від суспільства [1].

Обвинуваченому надається можливість брати участь у підготовці

досудової доповіді, яка полягає у наданні персоналу органу пробації

інформації, необхідної для підготовки такої доповіді (ст.9 ЗУ «Про пробацію»).

З метою захисту прав обвинувачених Верховна Рада України 07.09.2016

прийняла закон №1492-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації

прав засуджених», після якого уповноважений орган з питань пробації набув

статусу учасника судового процесу [2].

Зокрема, цим Законом було внесено зміни до Кримінально процесуального

кодексу України та додано статті 721 та 314

1: представник персоналу органу

пробації та складання досудової доповіді, які поклали на представника

уповноваженого органу з питань пробації нові права і обов’язки.

Так, відповідно до внесених змін, представник персоналу органу пробації

(посадова особа такого органу, яка за ухвалою суду складає та подає до суду

досудову доповідь) з метою складання досудової доповіді має право:

1) отримувати інформацію про обвинуваченого від підприємств, установ,

організацій або уповноважених ними органів та громадян;

2) викликати обвинуваченого до уповноваженого органу з питань пробації

для отримання усних чи письмових пояснень;

3) відвідувати обвинуваченого за місцем його проживання або

перебування, роботи або навчання;

4) відвідувати місця попереднього ув'язнення, якщо до обвинуваченого

застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою;

5) заявляти клопотання суду про ознайомлення з матеріалами

кримінального провадження щодо обставин, передбачених пунктами 4 та 5

частини першої статті 91 КПК України, а у кримінальних провадженнях щодо

неповнолітнього обвинуваченого - додатково статтями 485, 487 КПК України в

порядку, передбаченому статтею 317 КПК Країни;

6) бути присутнім під час проведення судового засідання;

7) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках,

передбачених законом.

В той же час представник персоналу органу пробації зобов'язаний:

1) складати досудову доповідь і подавати її до суду в строк, визначений

ухвалою суду;

2) дотримуватися прав і свобод людини і громадянина;

3) невідкладно повідомляти суд про наявність або виникнення об'єктивних

обставин, що унеможливлюють підготовку або своєчасне подання досудової

доповіді;

4) надавати пояснення з поставлених судом питань щодо досудової

доповіді під час судового розгляду;

5) не розголошувати будь-які відомості, що стали йому відомі у зв'язку з

виконанням обов'язків;

95

6) не допускати розголошення в будь-який спосіб конфіденційної

інформації, яку йому було довірено або яка стала відома у зв'язку з виконанням

обов'язків;

7) заявити самовідвід за наявності обставин, передбачених КПК

України [3].

Але, незважаючи на прийнятий ЗУ «Про пробацію», а також внесення змін

до Кримінально-процесуального кодексу України ще на той час прийняття

даних змін, кримінально-виконавча інспекція, а згодом уповноважений орган з

питань пробації (з 01.01.2017) не надавали в суд досудові доповіді до

07.02.2017, коли був підписаний Міністром юстиції України наказ від

27.01.2017 № 200/5 «Про затвердження Порядку складання досудової доповіді»

[4] .

Згідно вищевказаного Наказу інспектор уповноваженого органу з питань

пробації направляє в суд досудову доповідь з відповідним висновком,

опираючись на характеристики з місця проживання, роботи, навчання,

пояснення обвинуваченого та його родичів, оцінки ризиків скоєння повторного

кримінального правопорушення та попередніх відомостей про судимість.

Проте, доцільно було б врахувати, що характеристика з місця проживання

обмежується словами: «скарг від сусідів/мешканців будинку не надходило», а

характеристику з місця роботи/навчання зазвичай отримати важко, тому що

засудженні рідко офіційно працевлаштовані, так само як і рідко хто з них

навчається і, тим паче, мають вищу освіту. Оцінка ризиків полягає в запитаннях

до обвинуваченого, на які він, можливо, не буде відповідати зовсім чесно, а

кваліфікованими психологами для аналізу достовірності його відповідей

більшість секторів/відділів пробації не укомплектовані. В своєму поясненні

обвинувачений, звісно якщо він має хоч краплю розуму, буде характеризувати

себе з позитивної сторони, так само, як і його близькі родичі (якщо вони не

відмовляться надавати пояснення).

Вищевказане підводить до того, що судження уповноваженого органу

пробації залежить від обізнаності обвинуваченого, який може використати

досудову доповідь на свою користь. Ще більше ускладнює надання до суду

об’єктивної досудової доповіді у стислі строки подачі досудової доповіді, які

призначаються судом. Тому було б доцільніше, якщо б термін подачі досудової

доповіді був визначений та уточнений законодавцем.

Позитивним у реформі пробації також слід відмітити те, що згідно з

наказом «Про затвердження Порядку складання досудової доповіді» розрізнено

форми складання досудової доповіді для дорослих і неповнолітніх. Так, коли

повнолітня особа може якимось чином схитрити при складанні на неї досудової

доповіді, то неповнолітня особа не може цього зробити за існування двох умов.

По-перше вона не так інтелектуально розвинута, як повнолітня особа, по-друге

- при складанні досудової доповіді для неповнолітнього враховуються велика

кількість додаткових чинників (стан здоров’я, стосунки в родині, стосунки в

суспільстві, дозвілля та відпочинок, розгорнута форма оцінки ризиків скоєння

повторних кримінальних правопорушень).

Отже, можна зробити висновок, що дана реформа в системі виконання

кримінальних покарань можливо не досконала, але ж все таки виступає

96

комплексом заходів, який буде сприяти справедливості приймання судових

рішень у сфері звільнення від відбування покарання з випробуванням.


4. Про пробацію: Закон України від 05.02.2015 № 160-VIII / Відомості

Верховної Ради України. - 2015. - № 13. - Ст.93.


забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених:

Закон України від 07.09.2016 № 1492-VIII // Відомості Верховної Ради України.

- 2016. - № 43. - Ст. 736.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України: Кодекс від 13.04.2012

№ 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. - № 9-10, № 11-12. -

№ 13. - ст.88.

7. Про затвердження Порядку складення досудової доповіді : наказ

Міністерства юстиції України від 27.01.2017 № 200/5: [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0121-17.

Приступа Анастасія Євгенівна,




служби




наук

ПОКРАЩЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЗАСУЖДЕНИХ З ОГЛЯДУ НА

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ УКРАЇНИ

ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

Останнім часом чимало уваги зі сторони держави приділяється

актуальним проблемам виконання і відбування кримінальних покарань. Як

позитивний аспект слід відзначити збільшення активності в питаннях

удосконалення нормативного регулювання діяльності з виконання

кримінальних покарань. Було прийнято низку базових законів, спрямованих на

удосконалення діяльності органів і установ виконання покарань, правового

статусу засуджених, покращення порядку і умов виконання та відбування

кримінальних покарань. Зокрема, 7 вересня 2016 року Верховною Радою

України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних

покарань та реалізації прав засуджених», який був підготовлений серед іншого з

метою законодавчого врегулювання питань, пов’язаних із впровадженням в

Україні пробації, деяких питань виконання та відбування покарань, не

пов’язаних з позбавленням волі, підвищення правової захищеності осіб,

засуджених до таких видів покарань [1].

97

Вищезазначеним законом було врегульовано низку питань стосовно

правового статусу засуджених до позбавлення волі, зокрема:

1) знову змінюється механізм реалізації засудженими права на звернення.

Подання відповідних письмових звернень засуджених у двох примірниках,

один з яких з відміткою про отримання залишався раніше у засудженого, а

тепер замінюється видачею засудженому талону (підтвердження) про

отримання та відправку адміністрацією звернення засудженого (абз. 4 ч. 1 ст. 8

Кримінально-виконавчого кодексу (далі – КВК) України);

2) врегульовуються розбіжності стосовно права на оплачувану працю

відповідно до вимог законодавства про працю, в тому числі щодо тривалості,

умов та оплати праці (абз. 9 ч. 1 ст. 8 та ст. 119 КВК України) шляхом

виключення зайвих положень про встановлення восьмигодинного робочого дня

(але не більше 40 годин на тиждень) та тривалості робочого дня (з 7 до 17

години або з 6 до 16 години);

3) ч. 1 ст. 8 КВК України доповнюється правом засуджених на отримання

копій документів з їх особових справ в порядку, встановленому Міністерством

юстиції України;

4) уточнюється положення про безпідставне примусове переривання сну

засуджених у нічний час (ч. 5 ст. 8 КВК України), яке забороняється, за

винятком вчинення засудженими втечі, масових заворушень, виникнення

пожежі, аварії, стихійного лиха чи безпосередньої загрози життю засуджених;

5) врешті-решт Міністерство юстиції України погодилось з тим, що треба

зняти радянські режимні обмеження щодо витрачання засудженими до

позбавлення волі грошових коштів. Зокрема, пропонується ч. 1 ст. 108 КВК

України викласти у такій редакції: «Засуджені мають право придбавати за



переказами, за рахунок пенсій та іншого доходу без обмежень».

З цього приводу А.X.Степанюк та І.С.Яковець зазначають, що

«позбавляючи людину свободи, держава бере на себе обов’язок нормально

піклуватися про неї. Цей обов’язок не підлягає оспорюванню та носить

абсолютний характер. І якщо держава не може забезпечити навіть якісне і

достатнє харчування засуджених до позбавлення волі, то, безумовно, слід

надати їм право хоча б самим про себе турбуватися, і додаткові кошти їм у

цьому не завадять» [2, с. 72];

6) законодавець упорядковує проблеми, що виникли під час реалізації

засудженими до позбавлення волі права на користування Інтернетом. Зокрема,

на рівні Закону встановлюється, що засудженим надається право користуватися

мережею Інтернет під контролем адміністрації. Також засуджені можуть

створювати електронну поштову скриньку та користуватися нею під контролем

адміністрації установи виконання покарань. До того ж, адміністрація установи

виконання покарань повинна ознайомлюватись зі змістом вхідних та вихідних

повідомлень у разі, якщо це необхідно з огляду на індивідуальні ризики

окремих засуджених. При цьому законопроектом їм забороняється: а) вносити

будь-яку інформацію, у тому числі направляти листи, коментарі, знаки тощо, та

реєструватися на веб-сайтах, крім випадків створення та користування

98

електронною поштовою скринькою в порядку, визначеному цією статтею, а

також у разі необхідності здійснення реєстрації для користування дозволеними

сайтами; б) формувати будь-які бази даних та накопичувальні диски, в тому

числі віртуальні; в) відвідувати веб-сайти соціальних мереж, сайти, що

пропагують жорстокість, насильство, еротичного або порнографічного змісту,

переглядати сайти, які можуть негативно вплинути на психічний стан

засудженого;

7) також вносяться зміни до механізму залучення засуджених до праці

(ст.118 КВК України). Право, а не обов’язок, працювати, надане засудженим до

позбавлення волі, замінюється розпливчатим положенням про те, що засуджені

залучаються до суспільно-корисної оплачуваної праці у місцях і на роботах,

визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих

потужностей (при цьому враховується стать, вік, працездатність, стан здоров’я і

спеціальність), як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на

державних або інших формах власності підприємствах за строковим трудовим

договором, що укладається між засудженим і виправною колонією, за умови

забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Деякі науковці вкрай обурені таким викладом змісту статті. Лисодєд О.В.

зазначає: «Здається, що ми знову повертаємося до примусової праці засуджених

до позбавлення волі» [3, с. 67].

Виходячи з вищевикладеного, хочемо зазначити, що законодавець

намагається не бути байдужим до проблем правового статусу засуджених. Є

певні позитивні рухи у цьому напрямку, але тема дотримання прав засуджених

та створення для цього додаткових гарантій, нажаль, все ще не є пріоритетною

для Верховної Ради України, адже існують також і проблеми матеріально-

побутового, медико-санітарного та іншого характеру, які тим чи іншим чином

впливають на правовий статус засуджених, і які слід розв’язувати відповідно до

Конституції України та міжнародних стандартів поводження із засудженими,

якщо ми дійсно хочемо стати правовою державою.



забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених:

Закон України від 7 вересня 2016 р. № 1492-VIII // Офіц. вісн. України. – 2016.

– №43. – Ст. 736.

2. Степанюк А.X. Втілення міжнародних стандартів у практику

діяльності кримінально-виконавчої системи : [моногр.] / А.X. Степанюк, І.С.

Яковець. – X. : Кроссроуд, 2013. – 184 с.

3. Лисодєд О.В. Удосконалення кримінально-виконавчого законодавства

щодо правового статусу засуджених як чинник зниження зловживань з боку

адміністрації установ виконання покарань / О.В. Лисодєд // Взаємодія

державних органів і громадськості у запобіганні та протидії корупції :

матеріали наук.-практ. семінару (24 квітня 2014 р.) / редкол. : В.І. Борисов

(голов. ред.) та ін. – X., 2014. – С.66-69.

99

Пузирьов Михайло Сергійович,

головний науковий співробітник науково-

дослідного центру з питань діяльності

органів та установ ДПтС України

Академії Державної пенітенціарної

служби, кандидат юридичних наук

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОГРЕСИВНОЇ

СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

НА ПЕВНИЙ СТРОК В УКРАЇНІ ТА ШВЕЦІЇ

Проведеним дослідженням установлено, що, на відміну від України, де

прогресивна система виконання покарання у виді позбавлення волі на певний

строк реалізується у трьох формах (зміна умов тримання засуджених, заміна

невідбутої частини покарання більш м’яким, умовно-дострокове звільнення від

відбування покарання), у Швеції засуджені мають лише один законний інтерес

за вказаним напрямом – умовно-дострокове звільнення. Єдиною схожою рисою

в рамках законодавства порівнюваних держав є те, що матеріальні норми щодо

застосування цього міжгалузевого заохочувального інституту містяться у

відповідних законах про кримінальну відповідальність – КК Швеції та

КК України. За іншими аспектами виявлено низку відмінностей.

Зокрема, КК Швеції (ст. 6 глави 26) передбачено можливість умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання за умови відбуття 2/3 строку

покарання, але не менше 1 місяця [1, с. 119]. Перешкодою у своєчасній

реалізації зазначеного законного інтересу засудженого є, згідно зі ст. 7 глави 28

КК Швеції, порушення умов відбування покарання. Причому за кожне таке

порушення дата умовно-дострокового звільнення відкладається на

15 днів [1, с. 120].

Таким чином, підстави умовно-дострокового звільнення за КК Швеції

істотно відрізняються від тих, що передбачені вітчизняним законодавством.

Зокрема, щодо формальної підстави – строку відбутого покарання – то він за

шведським законодавством не диференціюється залежно від тяжкості

вчиненого злочину, форми вини та особи засудженого, як це має місце за

КК України. А от матеріальна підстава умовно-дострокового звільнення

визначена дещо в іншому аспекті порівняно з вітчизняним законодавством. Так,

якщо за КК України та КВК України підставою умовно-дострокового

звільнення є виконання позитивного обов’язку (тобто сумлінна поведінка і

ставлення до праці), то за КК Швеції – негативного обов’язку (тобто утримання

від порушення умов відбування покарання). На нашу думку, така процедура не

може бути реципійована вітчизняною системою кримінальної юстиції, оскільки

не стимулюється виконання позитивного обов’язку засудженого у формі

сумлінної поведінки і ставлення до праці [2, с. 67].

Водночас, аналіз зарубіжних джерел дає підстави стверджувати, що у

Швеції, порівняно з Україною, передбачено більш розгалужену систему

заходів, що передують звільненню.

Зокрема, як зазначають П. Ліндстром та Е. Лейджонрем, у Швеції перед

звільненням ув’язненого вживаються спеціальні заходи з метою зниження

100

ризику вчинення звільненим нового злочину та сприяння реінтеграції в

суспільство. Так, з 1 січня 2007 р. у Швеції передбачено такі спеціальні заходи

щодо звільнення ув’язнених:

– надання ув’язненому дозволу проводити час за межами тюрми протягом

дня, щоб працювати, брати участь у загальноосвітніх або професійно-технічних

навчальних програмах або іншій суспільно корисній діяльності (так зване

«work release» – робоче звільнення);

– надання ув’язненому дозволу проводити час у будинках сімейного типу

або в реабілітаційному центрі з метою участі в різних реабілітаційних

програмах (так зване «care service» – послуги з догляду);

– переведення ув’язнених до «перехідних» тюрем («half–way house»), або

тюрем відкритого типу. Завдяки перебуванню в таких установах ув’язнений має

більші можливості взаємодіяти із соціальним середовищем за підтримки й

допомоги Служби тюрем і пробації та інших інституцій;

– так зване «розширене робоче звільнення» («extended work release»):

ув’язненому дозволено відбувати покарання вдома за контрольованих обставин

(наприклад, інтенсивний нагляд з електронним моніторингом). Ув’язнений

зобов’язується працювати, відвідувати загальноосвітні або професійно-технічні

навчальні програми, а також інші реабілітаційні програми й заходи соціально

корисної спрямованості.

Наведені заходи мають бути сплановані таким чином, щоб вони тривали до

того моменту, коли засудженому буде надано умовно-дострокове звільнення.

При прийнятті рішення щодо залучення ув’язненого до таких заходів береться

до уваги відсутність ризику того, що особа під час перебування за межами

тюрми буде займатися злочинною діяльністю, ухилятися від відбування

покарання або вчиняти інші правопорушення. Для прийняття рішення щодо

переведення ув’язнених до «перехідних» тюрем («half–way house»), або тюрем

відкритого типу, та застосування «розширеного робочого звільнення»

(«extended work release»), крім перелічених обставин, необхідно, щоб особа

відбула не менше половини строку покарання, проте не менше шести місяців.

Умовно-дострокове звільнення є останнім компонентом заходів зі

сприяння реінтеграції в суспільство. Засуджені, які відбувають тюремне

ув’язнення строком більше одного місяця, як правило, звільняються умовно-

достроково після відбуття 2/3 строку покарання. Водночас, загальна оцінка

поведінки ув’язнених може впливати на прийняття рішення щодо відстрочки

умовно-дострокового звільнення. Тривалість іспитового строку при

застосуванні умовно-дострокового звільнення, як правило, співпадає з

тривалістю початкового строку покарання, проте не може бути меншою, ніж

один рік. Протягом іспитового строку особа, умовно-достроково звільнена,

може бути поміщена під нагляд [3, с. 570]. На відміну від Швеції,

законодавство України не передбачає встановлення іспитового строку при

застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Умови відбування покарання у виді позбавлення волі у тюрмах Швеції теж

відрізняються від аналогічних в Україні. Зокрема, дисциплінарні стягнення, які

можуть застосовуватися до засуджених у тюрмі, значно різняться від тих, які

передбачаються у ст. 132 КВК України. Це всього лише: 1) попередження чи

101

2) незарахування певного періоду відбування покарання у тюрмі (до 10 діб) до

загального строку покарання. І ніяких карцерів, приміщень камерного типу чи

дисциплінарних ізоляторів. Навіть за втечу з тюрми передбачено лише

дисциплінарну відповідальність. Представники адміністрації тюрем пояснюють

це тим, що у людини є природний потяг до свободи, за який недоцільно її

карати. У таких випадках строк покарання продовжується на термін

перебування засудженого у розшуку. Але в деяких тюрмах є окремо

розташовані на території відділення, у яких розміщуються засуджені, що мають

певні відхилення у психіці (наприклад, ті, що бояться спілкування з іншими

засудженими), чи засуджені, які ведуть себе агресивно стосовно персоналу

тюрми. Умови їх тримання такі ж, як і у звичайних відділеннях, але рівень

охорони підвищений. Після проведення циклу спеціальних мотиваційних

програм такі засуджені переміщуються в інші відділення [4, с. 113].

У попередніх наших дослідженнях зарубіжного досвіду диференціації та

індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк

нами було доведено до відома практичних працівників виправних колоній

окремі приклади застосування заходів стягнення засуджених, які відсутні у

вітчизняному кримінально-виконавчому законодавстві, проте застосовуються в

ряді зарубіжних країн (зокрема, Англії та Швеції).

Так, позитивно оцінюючи досвід названих країн щодо виконання

покарання у виді позбавлення волі на певний строк, 71,0 % співробітників

виправних колоній висловили пропозицію щодо незарахування строку

перебування засудженого до позбавлення волі у приміщенні камерного типу, як

виду дисциплінарного стягнення, до загального строку відбування покарання.

У зв’язку з цим нами у відповідному дослідженні було запропоновано такі

зміни до КК України та КВК України:

– ст. 63 КК України доповнити частиною третьою такого змісту:

«Не зараховується строк перебування засудженого до позбавлення волі у

приміщенні камерного типу, як виду дисциплінарного стягнення, до загального

строку відбування покарання».

– ст. 132 КВК України доповнити частиною третьою такого змісту:

«Не зараховується строк перебування засудженого до позбавлення волі у

приміщенні камерного типу, як виду дисциплінарного стягнення, до загального

строку відбування покарання» [2, с. 68].

Водночас, у контексті загальнодержавних тенденцій гуманізації

кримінально-виконавчої сфери, такі пропозиції не були сприйняті

законодавцем.

Слід зазначити, що нині за напрямом формування державної політики у

сфері виконання покарань у частині реалізації принципу раціонального

застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки

через трансформацію переліку заходів заохочення і стягнення важко

простежити послідовність логіки законодавця.

Так, з одного боку, законодавець у 2010 р. [5] зменшив перелік заходів

стягнення (ч. 1 ст. 132 КВК України), а з іншого, Законом від 6 вересня 2016 р.

№ 1487-VIII (набирає чинності 7 квітня 2017 р.) [6] виключив ч. 2 ст. 130

КВК України, котра до заходів заохочення, що застосовуються до осіб,

102

позбавлених волі, відносила заміну невідбутої частини покарання більш м’яким

та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Проведеними дослідженнями установлено, що засуджені у Швеції також

можуть отримувати короткострокові відпустки за межі тюрми. Дозвіл залишити

тюрму може бути надано засудженому для полегшення його повернення в

суспільство за умови, що це не сприятиме продовженню злочинної діяльності

чи іншої протиправної поведінки. Тобто це – право, а не обов’язок адміністрації

тюрми, і від самого засудженого залежить, коли і скільки відпусток він

отримає. Як правило, перші дві відпустки – кілька годин за межами території

тюрми під наглядом контролерів тюрми, третя – на цілий день без нагляду,

четверта – три доби за умови, що засуджений при попередніх відпустках мав

зразкову поведінку. Факт належної поведінки у відпустках є передумовою

переведення таких засуджених до установ більш відкритого типу [4, с. 114–

115].

На відміну від Швеції, де передбачено інститут короткострокових

відпусток за межі тюрми з метою підготовки їх до виходу на волю, в Україні

кримінально-виконавчим законодавством, по-перше, закріплено інший

інститут – короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній (ст. 111

КВК України), а по-друге, такі виїзди засудженим можуть надаватися з іншою

(не для сприяння в соціальній адаптації) метою, а також із вичерпних підстав,

виходячи зі змісту ст. 111 КВК України [7].

Таким чином, порівняльний аналіз застосування прогресивної системи

виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк в Україні та

Швеції дає підстави констатувати, що менша кількість елементів прогресивної

системи у Швеції компенсується: по-перше, більш розгалуженою системою

заходів, що передують звільненню; по-друге, більш збалансованим

співвідношенням заходів заохочення і стягнення, що застосовуються до осіб,

позбавлених волі; по-третє, ресоціалізаційною метою застосування інституту

короткострокових відпусток за межі тюрми.


1. The Swedish Penal Code. – Stockholm, 1999. – 182 p.

2. Пузирьов М. С. Реалізація виправними колоніями принципу

диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі

на певний строк : моногр. / Пузирьов М. С. ; за наук. ред. докт. юрид. наук,

проф. І. Г. Богатирьова. – К. : ВД «Дакор», 2014. – 300 с.

3. Lindström, P. The Swedish prison system / Peter Lindström, Eric

Leijonram // Prison policy and prisoners’ rights: the protection of prisoners’

fundamental rights in international and domestic law. – 2008. – Volume 42 of the

Publications of the International Penal and Penitentiary Foundation. – P. 559–570.

4. Лисодєд О. Умови відбування покарання у тюрмах Швеції /

О. Лисодєд, А. Степанюк // Вісник прокуратури. – 2003. – № 6 (24). – С. 111–

116.


щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань :

Закон України від 21 січ. 2010 р. № 1828-VI // Відомості Верховної Ради

України. – 2010. – № 12. – Ст. 114.

103



стягнення : Закон України від 6 верес. 2016 р. № 1487-VIII // Відомості

Верховної Ради України. – 2016. – № 42. – Ст. 699.

7. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 лип. 2003 р. //

Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3–4. – Ст. 21.

Романов Михайло Васильович,



Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого,


ЗМІНИ ПАРАДИГМИ ПРОЦЕСУ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Виконання покарань завжди було одним з напрямів діяльності, в якому

наочно проявлялася така мета покарання як запобігання злочинам та іншим

правопорушенням, як засудженими, так і іншими особами. Причому зазвичай

запобігання досягається шляхом унеможливлювання вчинення злочинів,

оскільки засуджений ізолюється від суспільства, а для інших осіб покарання

відіграє залякувальну роль.

На сьогодні ми вимушені констатувати, що такий шлях запобігання є

неефективним, фінансово та економічно недоцільним та таким, що в кінцевому

підсумку, не призводить до утримання тих, хто відбув покарання від вчинення

злочинів в подальшому. Про такий стан речей свідчать наукові дослідження, які

фіксують високий рівень рецидиву серед осіб, які відбули покарання у виді

позбавлення. За деякими даними, кількість злочинів, учинених особами, які

раніше вже вчинили злочини, зросла у1973–1998 рр. більш ніж у 2,8 раз. У

1995–1998 рр. питома вага рецидиву до кількості розслідуваних кримінальних

справ становила у середньому близько 19%. Що стосується абсолютних

показників рівня рецидивної злочинності, то щорічно реєструється від 60 тис.

до 80 тис. повторних злочинів. За даними кримінально-правової статистики,

рівень рецидиву становив у 2000 р. майже 80 тис., у 2001 р. − понад 70 тис., у

2005 р. − майже 75 тис., а у 2006 р. − понад 68 тис., у 2007 р. − більше 74 тисяч,

2010-2011 рр. – відповідно 96830 і 147585, 2013р. – 50522 [1, с.444].

У середньому щорічно в установах Державної кримінально-виконавчої

служби України реєструється до 400 злочинів. Динаміка злочинності в місцях

позбавлення волі має коливальний характер, але в сторону збільшення кількості

зареєстрованих злочинів. Так, наприклад, якщо у 2004 році було обліковано

324 злочини, у 2008 році – 536 злочинів, то у 2012 році – 568 злочинів [1, с.364].

Міністерство юстиції в презентованій Реформі пенітенціарної системи

України зазначає, що стандарти функціонування установ виконання покарань

не змінювалися 75 років, а структура служби майже не змінювалась протягом

25 років незалежності [2]. Отже, система органів і установ виконання покарань

продовжує орієнтуватися виключно на кару засудженої особи.

104

Все це призводить до формування порочного кола: особа вчиняє злочин,

її направляють відбувати покарання і вона виходить після відбуття покарання

ще більш завзятим злочинцем.

Мета покарання у виді кари давно перестала бути основоположною в

більшості розвинутих країн світу. Європейські тюремні правила, які є

основоположним документом в цій сфері, визначають, що особи, засуджені до

покарань у виді позбавлення волі, зберігають усі права, яких вони не були

позбавлені на підставі рішення суду. Обмеження, що накладаються на осіб,

позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними і відповідати тій

обґрунтованій меті, з якою вони накладалися. Утримання ув'язнених в умовах,

що принижують їхні особисті права, не може бути виправдане браком ресурсів.

Життя в місцях позбавлення волі повинне бути, наскільки можливо, наближене

до позитивних аспектів життя в суспільстві. Утримання під вартою має бути

організоване так, щоб сприяти поверненню осіб, позбавлених волі, у

суспільство.

І навіть не зважаючи на певний ріст кількості засуджених до позбавлення

волі, який спостерігається останнім часом у світі [3], тенденція постановки

перед покаранням інших цілей, ані ж ціль кари, зберігається та поглиблюється.

Виходячи з цього можна стверджувати, що сьогодні ми є свідками поступової

зміни домінуючої парадигми виконання покарань, пов’язаних з фізичною

ізоляцією від суспільства.

М.Фуко в своїй відомій праці «Наглядати і карати» відзначав, що

публічна страта та тюремний розпорядок не карають за одинакові злочини, не

карають злочинців одного типу. Кожне з цих покарань виражає певний стиль

покарання. Їх розділяє менш ніж сторіччя. Час, коли в Європі та Сполучених

шатах вся система покарань була перетворена. Час великих «скандалів» в

традиційному судочинстві, час великої кількості реформаторських проектів.

Нової теорії закону та злочину, нового морального чи політичного

обґрунтування права карати, скасування старих приписів, зникнення

звичаїв [4, с.7].

Зараз в сучасному суспільстві відбувається те саме явище: стиль суто

карального покарання відходить в минуле і йому на заміну з’являється нова

парадигма покарання. Ця парадигма має більш гуманне забарвлення і

орієнтована на корекцію моделей поведінки засудженого за допомогою

соціальних, пробаційних, психологічних та інших програм і систем органів, які

ці програми реалізують.

Реформи кримінально-виконавчої служби, які відбуваються останнім

часом в Україні також вказують на цей процес.

Здається, що для успішного втілення цих реформ вітчизняному

нормотворцю необхідно було б визначитися з концептуальними підвалинами

перетворень всієї системи покарань. Це буде сприяти більш послідовному та

цілеспрямованому просуванню шляхом реформ всієї пенітенціарної системи

України.


1. Голіна В.В., Головкін Б.М. Кримінологія: Загальна та Особлива частини /

Навчальний посібник. − Х. : Право, 2014. − 513 c.

105

2. Реформа пенітенціарної системи України. URL:

http://www.slideshare.net/minjust/p-58095593.

3. World Prison Brief. URL: http://www.prisonstudies.org/map/europe.

4. Фуко М. Надзирать и наказывать. Пер. с фр. В. Наумова, под ред.

И.Борисовой. − М. : Ad Marginem, 1999. – 480 с.

Самосьонок Анастасія Олегівна,


VІ курсу факультету заочного навчання


служби

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЮ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЮ СЛУЖБОЮ

За роки незалежності кримінально-виконавча система України зазнала

істотних правових, організаційних та штатних змін, пов’язаних з її

реформуванням. Проте в сучасних умовах розвитку в світі та в Україні

інформаційного суспільства, гостро постає питання інформаційного забезпечення

управління, і Державна кримінально-виконавча служба (далі – ДКВС) не є

виключенням. Так бажаючи рухатися у ногу з часом в управління ДКВС

намагаються активно впроваджувати сучасні інформаційні технології, проте це

дуже довготривалий процес, що потребує подальшого вдосконалення та розробки.

На нашу думку, перш за все, це пов’язано з недосконалістю нормативно-правової

бази, що регулює дане питання. Сьогодні державна інформаційна політика в

Україні розвивається на основі Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня

1992 р. № 2657-ХІI, який розповсюджується і на ДКВС. Так у ст.3 «Державна

інформаційна політика» зазначено, що основними напрямами державної

інформаційної політики є: забезпечення доступу кожного до інформації;

забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання,

зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації; створення

умов для формування в Україні інформаційного суспільства; забезпечення

відкритості та прозорості діяльності суб'єктів владних повноважень; створення

інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування;

постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних

ресурсів; забезпечення інформаційної безпеки України; сприяння міжнародній

співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового

інформаційного простору, а ст. 4 «Суб'єкти і об'єкт інформаційних відносин»

цього ж закону відносить ДКВС до суб’єктів інформаційних відносин, як орган

владних повноважень [1]. Також, в Україні на даний час діє Закон України «Про

Національну програму інформатизації» від 04 лютого 1998 року № 74/98-ВР,

який визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних

потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-

технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах

загальнодержавного значення [2] сфера дії якого розповсюджується і на ДКВС.

http://www.slideshare.net/minjust/p-58095593

http://www.prisonstudies.org/map/europe

106

До того ж, розуміючи необхідність впровадження інформаційного

забезпечення в усі сфери управління у 2005 році, Президентом України

В. А. Ющенком, був виданий Указ «Про першочергові завдання щодо

впровадження новітніх інформаційних технологій» від 20 жовтня 2005 року

№ 1497/2005, що визначає що розвиток в Україні інформаційного суспільства та

впровадження новітніх інформаційних технологій в усіх сферах суспільного

життя, діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування є

одним із пріоритетних напрямів державної політики, та закликає всіх суб’єктів як

державного та і недержавного управління застосовувати сучасні інформаційні

технології, що сприятимуть розвитку усіх галузей та допоможуть інтегрувати

Україну до сучасного, закордонного, технічно розвиненого інформаційного

суспільства [3]. З одного боку наявна нормативно-правова база дозволяє говорити

про те, що даному питанню приділяється увага з боку органів законодавчої влади і

певним чином воно врегульоване, проте всі вищезгадані нормативно-правові акти

досить загальні і мають лише абстрактні рекомендації, а на нашу думку, для того

щоб здійснювати ефективне впровадження інформаційних технологій в процес

управління доцільніше було б розвивати інформаційне забезпечення конкретно у

кожній сфері, і прописувати конкретні механізми, що дозволили б це зробити. Як

приклад можна взяти Наказ Міністерства внутрішніх справ № 436 від 12 жовтня

2009 року «Про затвердження Положення про Інтегровану інформаційно-

пошукову систему органів внутрішніх справ України» та Наказ Міністерства

внутрішніх справ № 460 від 16 травня 2013 року «Про внесення змін до

Положення про Інтегровану інформаційно-пошукову систему органів

внутрішніх справ України (далі – Положення) [4], в якому система

інформаційного забезпечення управління прописана дуже детально, з усіма її

складовими.

Також, законодавець приділив увагу саме інформаційному забезпеченню

ДКВС, а тому існує ряд нормативно-правових актів, що регулюють дане питання,

але на нашу їх недостатньо. Так, наприклад, відповідно до Розділу 3. Шляхи і

способи розв'язання проблеми «Концепції державної політики у сфері

реформування Державної кримінально-виконавчої служби України», схваленої

Указом Президента України від 8 листопада 2012 року № 631/2012, одним із

заходів необхідних для ефективного реформування державної кримінально-

виконавчої служби є: створення автоматизованих інформаційних та

телекомунікаційних систем Державної пенітенціарної служби України. Проте

знову ж таки дана концепція містить тільки загальні рекомендаційні

положення, і не передбачає конкретних, можливо навіть поетапних дій, які

повинні виконуватися керівництвом ДКВС, чи іншими вповноваженими

особами, для того щоб можна було говорити про ефективне інформаційне

забезпечення управління в ДКВС [5]. Більш конкретно питання впровадження

інформаційного забезпечення в процес управління ДКВС прописаний у КВК.

Так в статті 91 далі – КВК України вказується що на кожного засудженого до

позбавлення волі ведеться інформаційна картка для попередження втеч та

інших злочинів, а в статті 103 КВК зазначено, що для отримання необхідної

інформації про поведінку засуджених використовуються аудіовізуальні

електронні й інші технічні засоби [6, c.48-56]. Але це важко назвати належним

107

інформаційним забезпеченням. Оскільки в більшості випадків інформаційні

картки на засуджених і досі ведуться не за допомогою сучасних інформаційних

технологій, а виконуються в паперовому вигляді, а тому для обробки даних, що

там зазначені людина витратить набагато більше часу, ніж знадобилося б

комп’ютеру для аналізу цих самих відомостей за заданими параметрами. Таким

чином ми втрачаємо оперативність при прийнятті управлінського рішення. До

того ж на нашу думку для того щоб можна було забезпечити якісне

інформаційне забезпечення управління ДКВС потрібно розглядати не якусь

конкретну сферу діяльності ДКВС, а потрібно якнайшвидше створювати

системи(класифіковані за певними параметрами), які дозволять об’єднати усю

систему, та дозволить автономно здійснювати управління ДКВС та оперативно

отримувати інформацію про стан справ у будь-якій частині України в тому чи

іншому органі ДКВС.

Звісно в інформаційному забезпеченні ДКВС України є і позитивні

моменти, які потрібно відмітити. Наприклад, сьогодні кожен підрозділ

забезпечений комп’ютерною та розмножувальною електронною технікою, хоча

таке забезпечення здійснено не на 100%. У Білій книзі Розвиток Державної

кримінально-виконавчої служби України в її розділі V Матеріально-технічне

забезпечення та економічна діяльність прямо вказано, що забезпеченість

спеціальною технікою оперативних підрозділів установ виконання покарань та

слідчих ізоляторів складає 62,4% у тому числі персональними комп’ютерами

58,8 % [7], що пов’язане зі складним економічним становищем, як в службі так

і в державі в цілому, але наявність навіть одного комп’ютера на підрозділ

дозволяє набагато ефективніше виконувати завдання, що перед ним стоять. Так,

сьогодні вже можна говорити про використання електронної пошти чи факсу

для листування, надання вказівок та розпоряджень, що значно впливає на

швидкість доведення інформації, в якій має потребу особа, що отримує, або

запитує, а як наслідок впливає і на швидкість надання відповіді, та прийняття

на її основі управлінського рішення. Також за допомогою сучасних

інформаційних технологій типу Skype, проходять розгляди судових справ в

режимі online, відбуваються оперативні наради керівників між собою, або

керівників з підлеглими. Це знову ж таки дозволяє набагато оперативніше

обмінюватися інформацією та приймати управлінське рішення, що сьогодні

стає ще актуальнішим оскільки у зв’язку з реорганізацією ДКВС були створенні

територіальні управління, що в деяких випадках охоплюють території

декількох областей, а том об’єктивно постає питання оперативного обміну

інформацією, і зрозуміло, що набагато швидше такий обмін здійснюватиметься

за допомогою сучасних інформаційних технологій.

Отже, процес інформатизації управління ДКВС в цілому вже розпочато,

але через недостатню нормативно-правову базу та недофінансування ДКВС,

дане питання ще до кінця не вирішене. Сьогодні в ДКВС існує необхідність у

оснащенні підрозділів сучаснішими технічними засобами та навчання

працівників роботи з ними, оновлення нормативно-правової бази та розробки

єдиного механізму впровадження сучасних інформаційних технологій в

систему ДКВС.


108

1. Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІI «Про інформацію».

URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.

2. Закон України від 04.02.1998 року № 74/98-ВР «Про Національну

програму інформатизації». URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/74/98-80.

3. Указ Президента України від 20 жовтня 2005 року № 1497/2005 «Про

першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій».

URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1497/2005.

4. Наказ Міністерства внутрішніх справ від 12 жовтня 2009 року № 436

«Про затвердження Положення про Інтегровану інформаційно-пошукову

систему органів внутрішніх справ України». URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1256-09/print1477062165766452.

5. Концепція державної політики у сфері реформування Державної

кримінально-виконавчої служби України : Указ Президента України від

8 листопада 2012 року № 631/2012. URL: http://www.kmu.gov.ua/

control/uk/cardnpd?docid=17566407518.

6. Кримінально-виконавчий кодекс України.

7. Біла книга : Розвиток державної кримінально-виконавчої служби

України. URL: http://www.kvs.gov.ua/punish/ontrol/uk/publish/article?art_id=

50319&cat_id=50036.

Сватанюк Дмитро Костянтинович,




служби




наук

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЧИННИКИ ЯК ОСНОВА

ГУМАНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Головним елементом реформи кримінально-виконавчої служби в Україні є

гуманізація процесу відбування покарань. Для втілення цієї ідеї в реальність

фундаментальним має бути не покарання, а перевиховання, реабілітація та

ресоціалізація засуджених.

Безумовно, головна мета діяльності кримінально-виконавчої служби

полягає в посиленні механізму дотримання прав людини та верховенства права

щодо поводження із засудженими та ув’язненими в Україні.

Дуже багато скарг засуджених за останній рік стосується жорстокого

поводження. Засуджені скаржаться на відсутність проведення

правороз’яснювальної роботи стосовно застосування до них передбачених

законодавством пільг, повільне вирішення адміністрацією питань, пов’язаних з

отриманням паспорта громадянина України, а також на низьку якість

харчування. Без сумнівів, такі умови породжують лише негатив з боку

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/74/98-80

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1497/2005

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1256-09/print1477062165766452

http://www.kmu.gov.ua/%0bcontrol/uk/cardnpd?docid=17566407518

http://www.kmu.gov.ua/%0bcontrol/uk/cardnpd?docid=17566407518

109

засуджених, адже про яке виправлення може йти мова, якщо так глобально

порушуються права засуджених [1].

Установи виконання покарань не повинні перетворювати покарання в

тортури та залякування, а навпаки, нести ідею справедливості та

неупередженості. Працівники служби повинні створювати такі умови, які

запрограмують засуджених на подальшу їх орієнтацію на повернення до

правомірного життя, адже як не порушуються права осіб що відбувають

покарання, так держава й спонукає їх до впевненості в їх майбутньому.

Негативні умови відбування покарання лише породжують байдужість з боку

засуджених, невпевненість та недовіру до системи виконання покарань і це не

має позитивного результату.

Зауважте, засуджені роками перебувають в емоційному вакуумі. На

прикладі засуджених до довічного покарання, до недавнього часу в них не було

можливості мати тривалі побачення, а на короткострокових побаченнях

спілкування відбувалося тільки через скло. Тож засуджений не мав змоги навіть

доторкнутися до близької йому людини. Емоційне спілкування так само

важливе, як і звичний для всіх прийом їжі та сон.

За час тривалого перебування за ґратами в засуджених дуже сильно

деформується уявлення про світ, про людей, про можливість жити серед людей,

зникають навички самостійно організовувати свій побут. Тому й важлива

робота працівників служби, а саме робота психологів, які б давали правильні

життєві установки та будували спілкування з засудженими на взаємоповазі та

розумінні, а також ставилися з цікавістю та небайдужістю до кожного

засудженого.

Під час відбування покарання постає проблема асоціалізації, пов’язана з

десоціалізацією людини – процесом, який характеризується відчуженням

особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи

антисоціальні неформальні групи, що є негативним результатом її існування в

соціумі. Внаслідок десоціалізації людина може частково або повністю втратити

засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини,

уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення

культурного рівня тощо [2]. Загалом, покарання за своєю суттю − це процес

соціального оновлення особистості, засвоєння нею позитивних, з погляду

суспільства, соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. Сама

ресоціалізація пов’язана з руйнуванням засвоєних індивідом у процесі

асоціалізації, десоціалізації негативних антигромадських норм і цінностей,

прищепленням визнаних суспільством цінностей і вчинків [3]. Тож питання

ресоціалізації засуджених вимагає злагоджених, скоординованих дій не тільки

пенітенціарної системи, а й суспільства загалом тому що включення до цього

процесу сімей, колег по роботі, вчителів, соціальних працівників створить

позитивний психологічний тиск на засудженого, який дасть позитивний

результат.

Отже, дотримуючись основних засобів ресоціалізації та ідеї гуманізації

системи виконання покарань, ми маємо шанс взяти до уваги проблеми

засуджених, які були проігноровані роками, та усунути існуючі недоліки, що

змінить кримінально-виконавчу службу на краще.

110


1. Представники омбудсмена зафіксували у Полицькій виправній колонії

випадки жорстокого поводження із засудженими. URL:

http://ua.112.ua/suspilstvo.

2. Пономарьова Н. С. Аналіз теоретико-методологічних підходів до

процесу ресоціалізації особистості та його стадійності // Теоретичні і прикладні

проблеми психології. – Луганськ, 2013. – № 2. – С.185-193.

3. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: навч. посіб. /

Л.Е. Орбан-Лембрик. – 2-е вид., допов. – К. : Академвидав, 2010. – 543 с.

Тарасян Арсен Валерійович,




служби




наук

СЛУЖБОВІ СОБАКИ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ТА

СЛІДЧИХ ІЗОЛЯТОРАХ

Сучасний стан охорони об’єктів кримінально-виконавчої системи потребує

комплексного, узгодженого використання наявних сил і засобів

правоохоронних органів. В умовах активного розвитку суспільства та

реформування Державної кримінально-виконавчої системи України актуальним

залишається питання результативного використання інспекторів-кінологів зі

службовими собаками для виконання завдань, пов’язаних з посиленням

охорони установ виконання покарань і слідчих ізоляторів, під час здійснення

оперативно-службових і профілактичних завдань. На сьогодні установи

виконання покарань не можуть обійтись без службових собак, які є важливим

засобом забезпечення охорони об'єктів. Слід ширше розглянути питання щодо

службових собак в установах виконання покарання. Як відомо, одним із

ефективних напрямків покращення охорони об’єктів є використання

інженерно-технічних засобів, але службова собака в змозі розрізнити тисячі

різних запахів, на що не здатен жоден досконалий прилад, створений людиною.

Застосування службових собак здійснюється відповідно до законодавства

України. Основними завданнями службових собак є: активна участь в

оперативно-розшукових і профілактичних заходах щодо недопущення та

розкриття злочинів, розшуку та затримання злочинців, виявлення наркотичних

засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих

засобів, огляду місць вірогідної схованки злочинців і вірогідного знаходження

захованих речей і предметів, що призначалися для вчинення злочину,

перекривати шляхи втечі обвинувачених (підсудних), засуджених, не допускати

наближення сторонніх осіб до лінії охорони, яка визначена у плані охорони,

http://ua.112.ua/suspilstvo.

111

при конвоюванні засуджених. За своїм призначенням службові собаки

поділяються на розшукових, вартових і спеціальних. Розшукові собаки

використовуються для охорони установ виконання покарань і слідчих

ізоляторів; при переміщенні засуджених під вартою із установ виконання

покарань, слідчих ізоляторів на обмінні пункти та назад; для обшуку

місцевості, територій житлових та виробничих зон, приміщень, а також

транспортних засобів, які проходять через контрольно-пропускні пункти; для

розшуку (пошуку) та затримання злочинців, які вчинили втечу з установи

виконання покарань (слідчого ізолятора), за їх запаховим слідом, залишеним на

місці події. Вартові собаки використовуються для охорони житлових та

виробничих зон постійних об’єктів установ виконання покарань, слідчих

ізоляторів на ділянках, де можливе вчинення втечі засудженими і велике

віддалення від чатових. Спеціальні собаки використовуються для виявлення

наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших

одурманюючих засобів [1].

Аналізуючи весь комплекс роботи зі службовими собаками слід пригадати,

що в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконань покарань, а саме в

розділі XVII п.1 «Порядок проведення оглядів і обшуків» зазначається: при

обшуках і оглядах використовуються відповідні технічні засоби, а також

службові собаки [2]. До складу планової автомобільної варти, зазвичай,

входять: начальник варти, помічник начальника варти, помічник начальника

варти зі служби собак (спеціаліст-кінолог) зі службовою собакою, вартові та

водій. Службові собаки застосовуються: для охорони території та приміщень

слідчого ізолятора, під час виведення ув’язнених чи засуджених з камер та їх

супроводу, під час огляду транспортних засобів і вантажів, для виявлення

наркотичних засобів, для розшуку затримання та супроводу ув’язнених або

засуджених, які вчинили втечу [3].

Отже, використання та організація службових собак є засобом

забезпечення охорони виправних колоніях та слідчих ізоляторів. Прийоми і

методи дресирування службових собак дозволяють застосовувати їх на

найбільш небезпечних ділянках системи охорони. Весь комплекс завдань

здійснюється відповідно до чинного законодавства України. Пропоную в

навчальних закладах, які підпорядковуються Міністерству юстиції, створити

кінологічний факультет, де курсанти-кінологи зможуть відпрацьовувати зі

службовими собаками складний комплекс відповідних навичок для їх

використання під час вирішення службових завдань.


1. Про затвердження Інструкції з організації кінологічної служби в

установах виконання покарань і слідчих ізоляторах : наказ Державного

департаменту України з питань виконання покарань від 24 січня 2004 року

№ 18.

2. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань : наказ Міністерства юстиції України від 29 грудня 2014

року № 2186/5.

http://zakon.rada.gov.ua/go/z1656-14


112

3. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих

ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України : наказ

Міністерства юстиції України від 18.03.2013 року № 460/5.

Чечин Микита Юрійович,

аспірант Науково-дослідного інституту

вивчення проблем злочинності імені

академіка В.В. Сташиса НАПрН України

ЩОДО НЕФОРМАЛЬНОЇ ОСВІТИ ЗАСУДЖЕНИХ

ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Неформальна освіта – це освіта, що необов’язково має організований і

систематичний характер, може здобуватися поза межами навчальних закладів

(індивідуальні заняття під керівництвом тренерів, репетиторів, тренінги,

короткотермінові курси, спрямовані на досягнення практичних

короткострокових цілей) [1, C.96]. Неформальна освіта не має вікових,

професійних чи інтелектуальних обмежень щодо учасників, часто не

обмежується часовими рамками. Заклади чи організації, що займаються

неформальною освітою, як правило, не присвоюють кваліфікацій і не

здійснюють формального оцінювання навчальних досягнень учасників. У

цьому секторі найчастіше застосовують інноваційні підходи, апробують

новаторські методики й технології навчання. На даний час в Україні існування

неформальної освіти охоплює такі галузі: позашкільна освіта; післядипломна

освіта та освіта дорослих; громадянська освіта (різнопланова діяльність

громадських організацій); шкільне і студентське самоврядування (через

можливість набуття управлінських, організаторських, комунікативних та ін.

умінь); освітні ініціативи, спрямовані на розвиток додаткових умінь і навичок

(комп’ютерні та мовні курси, гуртки за інтересами тощо). Останнім часом

розпочали роботу кілька університетів третього віку, що надають освітні

послуги старшим особам [2].

Неформальну освіту розуміють, по-перше, як будь-яку навчальну

діяльність у робочий чи позаробочий час у колі фахівців, друзів, родини, що не

є структурованою, організованою чи спланованою; по-друге, як навчальний

процес, що відповідає структурі цієї діяльності, набуває організованої форми,

не належить до державних програм обов‘язкової освіти і визначається

цілеспрямованістю. Зазначена форма освіти не завжди передбачає видачу

сертифікатів, посвідчень, що засвідчують рівень одержаної кваліфікації після її

завершення [3].

Чинне кримінально-виконавче законодавство не передбачає норм, які б

прямо стосувались неформальної освіти засуджених, хоча комплексний підхід,

який включає у себе поєднання процесів формального та неформального

навчання, є інструментом, за допомогою якого люди, поєднуючи навчальну

діяльність з практичною участю у виробничій, соціальній, сімейно-побутовій

сферах суспільного життя, розвивають свої здібності, збагачують свої знання,

вміння, навички, особистісні якості, удосконалюють або набувають нові

професійні кваліфікації або ж застосовують їх у новому напрямі для



113

задоволення власних потреб чи потреб громади [4, C. 189]. Неформальна освіта

є не альтернативою, а доповненням та продовженням діючих освітніх

«формальних» національних систем освіти. Зазвичай її розглядають як ланку

єдиного ланцюга неперервної освіти та розвитку людини впродовж життя,

складну соціально-педагогічна поліфункціональну систему, спрямовану на

задоволення фундаментальних потреб людини в освіті, культурі, саморозвитку,

самореалізації власних сутнісних сил [5, C.338]. А відсутність нормативного

визначення, хоча б і у загальних рисах, такого навчання фактично нівелює

неформальну освітню в процесі виконання кримінальних покарань, з огляду на

що в літературі висловлювались думки, що в діюче законодавство необхідно

ввести норму, якою слід зобов’язати адміністрацію установ виконання

покарань надавати засудженим можливість отримання неформальних освітніх

послуг [6, C. 114].

Тобто, така ключова ознака неформальної освіти, як її неорганізованість,

не виключає створення концепцій та планів такої діяльності. Тому, як

справедливо посилається Й. Корбін, актуальним завданням є розробка

комплексу національних заходів і спеціальних освітніх програм з неформальної

освіти, які сприяють реалізації права людини на освіту тих, хто потребує

особливих умов отримання освіти і соціального захисту (зокрема,

засуджені) [7, С.8-9]. Досягнення цих цілей має здійснюватись на базі аналізу

матеріалів європейських міжнародних конференцій з освіти дорослих

(ЮНЕСКО), доповідей з питань освіти на міжнародних форумах, офіційної

документації освітніх інституцій Європейського Союзу та Ради Європи,

монографічних досліджень експертів з теорії і практики освіти, що дозволяє

інтерпретувати та проводити моніторинги стану розвитку неформальної освіти і

робити відповідні узагальнення й випереджальні прогнози та висновки

стосовно рівномірного поширення глобальної ідеї розвитку неформальної

освіти у європейських країнах. Для цього необхідно запровадити такі заходи:

провести оцінку прогресу неформальної освіти на національному рівні, виявити

актуальні проблеми і розробити рекомендації стосовно її вдосконалення [8,

С.13-15].

У місцях позбавлення волі неформальна освіта зводиться до первинних

кроків у напрямі налагодження співпраці з обмеженим колом організацій, що

займаються такою освітою.


1. Пічугіна І. С. Особливості використання вебінарів для розвитку

духовно-моральних цінностей у неформальній освіті доросли / І. С. Пічугіна //

Інформаційні технології і засоби навчання. – 2014. – Т. 43, вип. 5. – С. 94-103.

2. Гусейнова Е. І. Неформальна освіта як важливий елемент

безперервної освіти [Електронний ресурс] / Гусейнова Е. І., Лук'янова Ю. М. //

Педагогические науки: Стратегические направления реформирования системы

образования. — Сумський національний аграрний університет, 2012. – Режим

доступу : http://www.rusnauka.com/11_NPE_2012/-Pedagogica/4_106261.doc.htm.

3. Білоус І. Чи потрібна Україні неформальна освіта? [Електронний

ресурс] / Білоус І. // Студентський інтернет-журнал «Освіта та …». – Режим

http://www.rusnauka.com/11_NPE_2012/-Pedagogica/4_106261.doc.htm

114

доступу : http://osvitata.com/osvita-ta- suspilstvo/chi-potribna-ukra-ni-neformalna-

osvita.html.

4. Чернилевский Д. В. Дидактические технологии в высшей школе: учеб.

пособие / Д.В. Чернилевский.– М.: ЮНИТИ, 2002. – 437 с.

5. Фольварочний І.В. Просвітницька діяльність громадських організацій

у сфері освіти дорослих (європейський досвід) : монографія / за наук. ред. Г.Г.

Філіпчука; І.В. Фольварочний. – Тернопіль : Джура, 2014. – 396 с.

6. Ивашин Д.И. Правовое положение осужденных к лишению свободы в

Российской Федерации. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ивашин Д.И.; ДЮИ

МВД РФ – Хабаровск, 2003. – 194 c.

7. Corbin J. A Study of Factors Influencing the Growth of Nonprofits in

Social Services / J. Corbin // Nonprofit and Voluntary Sector Quarterly. – Vol. 28. –

№ 3. – 199 p.

8. Biesta G. Good Education in an Age of Measurement: Ethics, Politics,

Democracy: Stirling: Paradigm. – 2010 – 160 p.

Шевченко Михайло Ілліч,




служби




служби

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ПРОНИКНЕННЮ

ЗАБОРОНЕНИХ ПРЕДМЕТІВ ДО УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

Відомо, що одним із етапів застосування покарання є його виконання та

відбування. Для цього засуджений направляється до установи виконання

покарань (далі – УВП), в якій створені всі необхідні умови для реалізації

покарання з дотриманням необхідних вимог, які характерні конкретному виду

покаранню.

Проникнення заборонених предметів до УВП здійснює негативний вплив

на оперативну обстановку, а рівень організації боротьби з ними не адекватний

поставленим вимогам. Вивчення проблем, пов’язаних із запобіганням

проникненню заборонених предметів до УВП, визначення закономірностей

вчинення даного виду правопорушень співробітниками та іншими особами,

виявлення причин і умов, які сприяють вчиненню діянь кримінального

характеру з їх боку, розроблення і здійснення ефективних заходів щодо їх

запобігання потребують проведення комплексних наукових досліджень.

Відповідно до Наказу Міністерства Юстиції від 29.12.2014. № 2186/5 «Про

затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань»

який визначає перелік заборонених предметів до яких відносять: предмети,

вироби, речі та продукти харчування, що не передбачені переліком, які були

115

виявлені в передачах, вилучаються й повертаються особі, яка їх доставила, із

зазначенням причин повернення в обох примірниках заяви [1].

Як свідчить практика, ефективну та успішну роботу УВП можуть зводити

нанівець вчинені правопорушення та злочини, серед яких найбільш

поширеними є ті, що пов’язані із проникненням заборонених речей та

предметів в УВП і їх обігом. Тому з метою підтримання належного

правопорядку та законності в місцях позбавлення волі у практичній діяльності

УВП уживаються заходи, спрямовані на перекриття каналів проникнення в

установи заборонених предметів, речей та речовин, їх виявленням та

вилученням. Основними напрямами такої діяльності є:

здійснення оперативно-розшукових заходів;

виховна та соціально-психологічна роботам з персоналом УВП;

проведення індивідуально-профілактичної, соціально-виховної та

психологічної роботи із засудженими, схильними до вживання наркотичних

засобів та алкогольних напоїв, зберігання, та виготовлення заборонених

предметів;

проведення спеціальних операцій, режимних заходів, оглядів

об’єктів, та обшуків засуджених на території УВП;

забезпечення надійної охорони об’єктів, перепускного режиму в

УВП, здійснення модернізації інженерно-технічного оснащення УВП.

УВП є об’єктами підвищеного кримінального ризику. Наявність у

засуджених заборонених предметів ускладнює криміногенну та оперативну

обстановку в УВП, прискорює реалізацію ними злочинних задумів, у тому

числі і втеч. Усе це виявляє суспільну небезпеку проникнення заборонених

предметів на території УВП.

Забезпечення режиму, ізоляції і безпеки для осіб які відбувають покарань є

основним завданням УВП. Тенденції проникнення заборонених предметів на

територію УВП є суспільно небезпечними, оскільки з огляду на те, що

заборонені предмети сприяють вчиненню такого злочинного діяння

засудженими, як втеча, і сприяють іншим протиправним діям з боку

засуджених у місцях відбування покарання (масові заворушення, захоплення

заручників, групова непокора, напад на співробітників і т. п.) [2].

Можна навести основні канали проникнення заборонених предметів в

УВП, під якими слід розуміти різноманітні методи, способи та хитрощі, що

застосовуються для доставки в УВП заборонених до зберігання та (або)

вживання предметів. Отже до них належать:

доставка родичами засуджених у кімнати тривалого побачень;

маскування в посилках, передачах, бандеролях,

доставка персоналом УВП;

перекидання через огорожі УВП;

доставка особами, які з певною метою відвідують УВП.

Таким чином, вищезазначений комплекс заходів необхідно постійно

удосконалювати, запроваджуючи здобутки передового як вітчизняного, так і

міжнародного досвіду у практику діяльності УВП, щодо запобіганню

проникненню заборонених предметів до установ. Збагачувати результати

116

сучасних наукових досліджень у цій сфері, а також активно спрямувати роботу

на модернізацію обладнання в установах виконання покарань.


1. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань : наказ Міністерства юстиції України від 29.12.2014

№ 2186/5. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z1656-14/

print1478793496520652

2. Клопотун І. М. Пенітенціарна злочинність на сучасному етапі

розвитку держави / І. М. Клопотун // Правові реформи в Україні: реалії

сьогодення: зб. матеріалів ІV Всеукр. наук.-теорет. конф. (м.Київ, 11.10.2012 р.)

– К., 2012. – Ч.1. – С.81. – 83. URL:

file:///C:/Users/%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0/Downloads/FP_index.htm_2

013_1_83%20(3).pdf.

Ширшон Оксана Олександрівна,




служби




наук

УКРАЇНСЬКІ В`ЯЗНИЦІ ОКУПОВАНОГО ДОНБАСУ

На сьогоднішній день актуальною темою залишається питання стосовно

засуджених на території Донбасу. Під час реформування пенітенціарної

системи це питання займає одне із найголовніших місць та залишається одним

із невизначених для долі засуджених, які відбувають покарання на окупованих

територіях.

На Сході України найбільша кількість виправних установ. В Донецькій

області налічувалось двадцять колоній і СІЗО, в Луганській − сімнадцять

установ для відбування покарань.

Під час бойових дій в зоні проведення «Антитерористичної операції»

(далі – АТО) постраждали не тільки мирні місцеві жителі, а й засуджені, які

відбувають покарання на теренах так званих «Луганської народної республіки»

(далі – ЛНР) та «Донецької народної республіки» (далі – ДНР). Засуджені,

відбуваючи покарання, стали заручниками війни, оскільки опинились на

тимчасово окупованих територіях, а Україна фактично перестала фінансувати

ці заклади для виконання покарання в місцях позбавлення волі.

Доля людини, хоч і засудженої, але яка спокутує свою провину,

насамперед, перед державою Україна, знаходиться в руках людей, які

налаштовані проти нашої влади і не приймають її законодавство. Засуджених

позбавили прав, одне з яких є самим головним – право на життя. Адже вони не

можуть самостійне захистити себе та уберегти під час обстрілів та інших

117

зазіхань терористів. Їх життя вирішується за волею долі. Указом Президента

України № 875/2014 від 4 листопада 2014 року введено в дію рішення Ради

національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо

стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській

областях». Згідно пункту 4 зазначеного рішення наказано Міністерству юстиції

України невідкладно вжити заходів для забезпечення переміщення органів і

установ Державної кримінально-виконавчої служби України, засуджених та

осіб, узятих під варту, з окремих територій у районі проведення

антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях до інших

регіонів України, а також внести пропозиції щодо амністії осіб, які відбувають

покарання в цих установах і засуджені за злочини невеликої та середньої

тяжкості.

Але виконати це завдання в повному обсязі не вдалось. Були переміщенні

тільки особи без громадянства та іноземці, а також транзитні засудженні. На

цей час виконання завдання призупинилось, а засуджені, які знаходяться з того

боку, досі чекають на підтримку України. Законодавчий акт не набув свого

підтвердження у діях та виконанні зазначених завдань. Це є наслідком

політичної та економічної ситуації в Україні. Але довести цей Указ до

виконання потрібно. Це стабілізує складну ситуацію на Сході України,

засуджені зможуть вільно користуватись конституційними правами. Треба

домовитись з терористами про передачу засуджених з окупованого Донбасу на

територію України, як політично важко та економічно затратно це не було б.

Оприлюднити це питання на міжнародному рівні, вирішити долю не тільки

певної категорії, а й усіх засуджених загалом. «Мінські угоди» були створені

саме для того, щоб вирішувати питання, метою яких є деескалація збройного

конфлікту на сході країни та захист громадян, постраждалих на цих територіях.

Засуджені в зоні АТО − громадяни нашої держави, яка несе за них

відповідальність. Вони вчинили злочин, їм було винесено вирок іменем

України згідно з українським законодавством. На території України вони

повинні і відбувати покарання, де законодавство має законну силу, а

засудженні мають правовий захист.


1. Конституція України від 28.06.1996 року. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2. Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо

стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській

областях» № 875/2014 від 4 листопада 2014 року. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/875/2014.

Шмаргун Аліна,




служби


118



наук

ЧИ ГІДНИЙ ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІНИ ДО СТАТТІ 93

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЩОДО

ВДОСКОНАЛЕННЯ ГАРАНТІЙ ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ НА ВІДБУВАННЯ

ПОКАРАННЯ ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ ДО ЗАСУДЖЕННЯ АБО ЗА

МІСЦЕМ ПОСТІЙНОГО ПРОЖИВАННЯ БЛИЗЬКИХ РОДИЧІВ»

ПІДПИСУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ?

В Україні проблема тримання засуджених далеко від місця проживання

наразі є актуальною, адже деякі засуджені утримуються за сотні кілометрів від

місця проживання, незважаючи на те, що в установах виконання покарань, які

знаходяться набагато ближче, можуть бути вільні місця для їх розміщення.

Забезпечення відбування покарання якомога ближче до місця проживання

є необхідною складовою процесу ресоціалізації засуджених після звільнення.

Це, у свою чергу, є необхідною умовою для превентивності вчинення нових

злочинів і, як наслідок, для захисту та безпеки суспільства. Відповідна

рекомендація міститься у важливих міжнародних стандартах щодо питань

виконання покарань. Зокрема, це стосується Європейських в’язничних правил,

а саме пункту 17.1 [1].

Для вирішення нагальної вищевказаної проблеми у 2016 році Верховна

Рада України (далі – ВРУ) ухвалила Закон «Про внесення змін до статті 93

Кримінально-виконавчого кодексу щодо удосконалення гарантій права

засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або

за місцем постійного проживання близьких родичів» [2].

У пояснювальній записці до цього законопроекту №2235а констатується

про необхідність його прийняття, що обумовлено невідповідністю положень

національного законодавства стосовно визначення місця розташування установ,

в яких мають відбувати покарання засуджені, стандартам Європейського суду з

прав людини та іншим стандартам Ради Європи. Зокрема, це призводить до

безперервного порушення прав засуджених на приватне та сімейне життя

згідно статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та

основоположних свобод.

Однак рекомендований Верховною Радою Закон був повернений без

підпису з чотирма пропозиціями щодо його вдосконалення.

Першою пропозицією є те, що «переведення засуджених з однієї установи

виконання покарань до іншої унеможливлює виконання адміністрацією

установи виконання покарань зобов'язань вживати у разі виникнення небезпеки

життю і здоров'ю засуджених, у тому числі у зв'язку з надзвичайною ситуацією,

невідкладних заходів щодо забезпечення їх особистої безпеки, переведення

таких засуджених у безпечне місце, інших заходів до усунення небезпеки,

вирішувати питання про місце подальшого відбування ними покарання, що не

відповідає вимогам статті 10 Кримінально-виконавчого кодексу України» [3].

В той же час у ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу (далі – КВК)

України рекомендованого закону ВРУ міститься норма щодо порядку

119

переведення, а саме те, що тримання засуджених в інших установах

дозволяється у разі забезпечення безпеки засуджених чи інших осіб за

обґрунтованим рішенням адміністрації установи виконання покарань. Слід

наголосити на тому, що відсутність в чинній редакції ст. 93 КВК України

окремого положення про можливість переведення з вимог безпеки на практиці

як раз і стає підставою для порушення прав засуджених [4].

Крім того у новій редакції пропонується порядок зворотного переведення

за письмовою заявою засудженого у разі усунення обставин, що були

підставою для такого переведення.

Також однією з причин залишеного без підпису закону є те, що

адміністрація установи виконання покарань не зможе своєчасно запобігти

настанню конфліктних ситуацій серед засуджених, які є співучасниками

злочину, свідками, потерпілими тощо, що може призвести до фізичних розправ

та вчинення нових злочинів.

Фактично вище як раз і вказується на необхідність тримання засуджених

подалі від місця постійного проживання через ризики «зустрітися з учасниками

кримінального провадження, у тому числі з потерпілими та заявниками».

Варто зауважити, що дані ризики містить і нині існуюча редакція статті.

Аби здолати цю проблему слід скасувати взагалі ст. 93 КВК України та тримати

засудженого подалі від місця проживання. Адже тільки на цю думку наводить

дана пропозиція.

Наступною причиною є те, що місцем проживання багатьох засуджених

до засудження та місцем постійного проживання їх близьких родичів є

тимчасово окуповані території України, а також населені пункти, на території

яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої

повноваження.

Щодо цього зауваження варто відмітити, що передбачена редакція

жодним чином не погіршує існуючий стан справ. Не зрозуміло, яким чином

встановлення того, що місце проживання засудженого або його родичів

знаходиться на тимчасово окупованій території України, має впливати на факт

найближчого відбування до цієї території. У такому випадку має

застосовуватись загальне правило, щоб родичі з цих територій все одно могли

відвідувати засуджених.

Отже, аналізуючи дану проблему, можна дійти висновку, що

рекомендований Закон ВРУ слід опублікувати. Цей Закон містить положення,

які детально описують підстави переведення засудженого до іншої установи,

регламентує порядок переведення засудженого до іншої установи за

обґрунтованою заявою, за умови наявності місць у такій установі, та якщо це

необхідно для підтримки соціально корисних зв’язків засудженим. Загалом

даний законопроект №2235а вартий уваги і набуття чинності в Україні.


1. Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила від 11.01.2006.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_032

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_032

120

2. ВР вирішила, що засуджені мають сидіти в тюрмі, найближчій до

місця їхнього проживання. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://www.unian.ua

3. Пропозиції Президента до Закону «Про внесення зміни до статті 93

Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення гарантій права

засуджених на відбування покарання за місцем проживання до засудження або

за місцем постійного проживання близьких родичів». [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55854

4. Кримінально-виконавчий кодекс України 11.07.2003 №1129-IV, ост.

ред. від 05.01.2017. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua.

Яковець Ірина Станіславівна,

завідувач відділу дослідження проблем

кримінального та кримінально-

виконавчого права Науково-дослідного

інституту вивчення проблем злочинності

ім. акад. В.В. Сташиса НАПрН України,

доктор юридичних наук, старший

науковий співробітник

ЩОДО РОЗУМІННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВ КОНЦЕПЦІЇ ДИНАМІЧНОЇ

БЕЗПЕКИ

Динамічна безпека в установах виконання покарань – спосіб організації

процесу виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі, який

базується на розвитку позитивних відносин із засудженими, їх зайнятості,

встановленні довірливих відносин із ними та ефективної комунікації, що

призводить до обізнаності персоналу з процесами, які відбуваються у місці

тримання засуджених. Концепція динамічної безпеки – це позитивні відносини,

зв’язки та взаємодія між персоналом і засудженими, професіоналізм у зборі

відповідної інформації, розуміння та поліпшення соціального клімату у

виправній установі, твердість та чесність, сприйняття особистої ситуації

засудженого, спілкування, позитивні відносини та обмін інформацією.

В. Тейс визначив динамічну безпеку через конструктивні відносини

«персонал – засуджений» та оцінку ризику з боку засудженого. Зокрема,

науковець наголошує: «Коли ми говоримо про пенітенціарні установи, то

ведемо мову про режим, охорону і питання безпеки. Проте через призму прав

людини, що декларуються Радою Європи, я зробив висновок, що динамічна

безпека – це належні стосунки між персоналом і засудженими, тобто повинна

бути довіра засуджених до персоналу. Усе це дозволяє забезпечувати

динамічну безпеку для того, щоб виключати наявність факторів і ризиків

небезпеки вчинення нових правопорушень засудженими. Зокрема, Європейські

пенітенціарні правила декларують, що, крім технічних засобів безпеки, треба

проводити оцінку ризиків вчинення порушень із боку засуджених. Засуджений

повинен мати можливість у будь-який час поговорити із персоналом. В

установах мають працювати багатопрофільні команди. Повинен зберігатися

https://www.unian.ua/

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55854

http://zakon2.rada.gov.ua/

121

спокій у спілкуванні із засудженим. У такій атмосфері, якщо деякі одиночні

засуджені й проявляють агресію, то більшість засуджених все ж таки перейде

на бік персоналу». За В. Тейсом, має бути три збалансовані напрями

забезпечення динамічної безпеки. По-перше, сприятливе середовище, щоб

розвивалася динамічна безпека. По-друге, професійні працівники, і, по-третє,

правильна оцінка рівня забезпеченості безпеки і здійснення менеджменту

ризиків, що можуть нести небезпеку з боку засуджених. «Повертаючись до

благополучної обстановки, можна сказати, що в цих умовах краще працює

персонал, а стосовно засуджених, то треба створювати умови, щоб засуджені

жили, а не виживали. Це означає, щоб засуджені мали можливість розвивати

своє життя та бути особистістю. Наприклад, у випадку засуджених до довічного

ув’язнення, то така категорія засуджених повинні мати перспективу.

Повертаючись до другого питання, то повинна бути достатня кількість

персоналу професійного рівня, належна професійна підготовка, корпоративний

дух, розвинена політика безпеки установи, що доведена до кожного – до

працівника і до засудженого. Усе це дозволяє розвивати не лише знання, а й,

отримуючи позитивні практичні результати, набувати позитивного досвіду. І

повертаючись до третього питання, персонал для управління динамічною

безпекою повинен постійно розмовляти із засудженими і чути їх» [1].

Динамічна безпека передбачає налагодження персоналом місця позбавлення

волі позитивних стосунків із засудженими, оскільки ознайомленість із

засудженими та належна робота з ними дає можливість персоналу передбачити

та краще підготуватися до ефективного реагування на будь-які інциденти, що

можуть становити загрозу безпеці в’язниці, персоналу та засуджених.

Ключовим моментом тут є особистість працівника. Засуджені будуть

значно менше порушувати дисципліну, якщо вони визнають офіцера

справедливим, розумним та добре обізнаним, а його вимоги – суто законними.

Службовці повинні підтримувати свій авторитет, працювати над своїм освітнім

рівнем, суворо слідувати приписам закону та дотримуватися дистанції у

стосунках з утримуваними особами. Якщо контакт між засудженим та офіцером

стане надто близьким, працівник стає вразливим і може допустити порушення

закону на прохання засудженого, а самі стосунки набувають характеру

неприйнятних. Персонал має бути дружнім до засуджених, але не другом

засуджених. Як справедливо зазначає у зв’язку з цим Т. А. Денисова, необхідно

забезпечити практичну реалізацію імперативної вимоги про наявність у

кожного працівника ДКВС України практичного досвіду, людяності й чесності,

справедливості й довіри, щоб вони були спроможними, навіть у сучасних

складних умовах, забезпечити надійний захист держави, суспільства й людини

від негативних проявів пенітенціарної (тюремної) субкультури засуджених у

місцях позбавлення волі, сприяли зупиненню подальшої криміналізації окремих

соціальних груп і прошарків українського суспільства [2, с. 202–203]. Коли ж

стосунки є добре збалансованими, тобто працівники можуть отримати

інформацію від засуджених, яка підкаже, що має статися в місці позбавлення

волі, тим самим доводиться, що ефективна динамічна безпека є найбільш

цінною та ненав’язливою формою контролю за поведінкою утримуваних в

установі осіб. Режимна безпека заснована «на замках і ключах», але її слід

122

доповнювати й безпекою, що базується на всеохоплюючому знанні персоналом

своїх засуджених і їх можливої поведінки. Персонал, навчання якого

ґрунтується на понятті динамічної безпеки, повинен чітко усвідомити, що

запобігання безладдям, у тому числі масовим безчинствам і бунтам, – це завжди

краще, чим боротьба з безпорядками, які уже виникли. Належним чином

підготовлений співробітник помітить ознаки назріваючого конфлікту і прийме

компетентні рішення по запобіганню загостренню конфліктних ситуацій,

порушень безпеки, режиму та порядку. Основою запровадження динамічної

безпеки є зміна у ході в’язничної реформи моделі ставлення керівництва і

персоналу тюрем до своїх обов’язків, а суть цієї моделі має полягати в таких

ключових позиціях: 1) пенітенціарні системи перестають бути статистичними

ієрархічними організаціями, а стають динамічними інститутами, які постійно

змінюються і розвиваються; 2) до співробітників всіх рівнів висувається вимога

бути направляючою і рушійною силою таких змін, що мають охопити всю

організаційну структуру тюрми і пенітенціарної системи; 3) старша ланка

керівництва повинна навчитися довіряти молодшому персоналу, який має

бажання прийняти на себе відповідальність за власні дії і там, де це доцільно,

використовувати ініціативу. Динамічна безпека зводиться до стосунків між

персоналом і засудженими, тоді як статична безпека – це виключно фізична

інфраструктура та обладнання місця позбавлення волі. Для створення безпечної

та гуманної атмосфери у виправних колоніях мають значення обидва типи

безпеки. Без мінімальної інфраструктури безпеки працівники колонії обмежені

в їх здатності контролювати і керувати засудженими, особливо там, де має

місце значна скупченість утримуваних осіб та їх переліміт. Натомість

можливості інфраструктури безпеки обмежені в тих установах, де кадровий

потенціал та їх компетенції є неадекватними, порушуються права людини та

нехтується закон. Як вірно зазначають у зв’язку з цим правозахисники, обрання

шляху статичної безпеки, який повністю протилежний динамічному, і полягає в

максимальному контролі, відеоспостереженні та інших способах механічного

контролю за поведінкою замість розвитку позитивних стосунків між

співробітниками пенітенціарних установ та особами, що у них утримуються, є і

все більше буде ставати однією із головних проблем майбутньої діяльності

Державної кримінально-виконавчої служби України. Ця проблема може бути

вирішена тільки шляхом впровадження нової політики, спрямованої на

зближення персоналу та в’язнів у повсякденному житті, та розвитку

позитивних стосунків між ними настільки, наскільки це можливо.

Обов’язковим першим кроком для цього має стати демілітаризація

кримінально-виконавчої служби та переведення її до розряду цивільної служби,

яка не матиме спеціальних військових знань [3, с. 20–21].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Як свідчить практика

діяльності установ виконання покарань в інших країнах, налагодження саме

динамічної безпеки виступає гарантією нормалізації обстановки в місцях

позбавлення волі, при цьому її запровадження не вимагає значних матеріальних

витрат. З урахуванням складної економічної ситуації в Україні, а також

відсутності можливості швидкого приведення умов тримання засудженими у

відповідність до міжнародних стандартів саме динамічна безпека й може

123

виступити тією основою, на якій будуватиметься подальше реформування

процесу виконання кримінальних покарань.


1. Стенографічний звіт про результати службового відрядження

делегації Державної пенітенціарної служби України до Французької Республіки

(м. Страсбург) для участі у багатосторонній робочій зустрічі щодо обговорення

питань боротьби з неналежним поводженням в тюрмах, що відбулася 23–24

квітня 2015 року. URL: http://www.kvs.gov.ua/peniten/

control/main/uk/publish/printable_article/776746;jsessionid=6AF84

024AA10477BF37C517601962676.

2. Денисова Т. А. Покарання : кримінально-правовий, кримінологічний

та кримінально-виконавчий аналіз : монографія / Т. А. Денисова. – Запоріжжя :

КПУ, 2007. – 288 с.

3. Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України /

К.А. Автухов, А.П. Гель, М.В. Романов, В.О. Човган, І.С. Яковець; за заг. ред.

М.В. Романова. – Харків : ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2015. –

480 с.

Яковець Ірина Станіславівна,

завідувач відділу дослідження проблем

кримінального та кримінально-

виконавчого права Науково-дослідного

інституту вивчення проблем злочинності

імені академіка В.В.Сташиса НАПрН

України, доктор юридичних наук,

старший науковий співробітник

Василюк Ігор Миколайович

адвокат Волинської колегії адвокатів

ПРО ДЕЯКІ ЗМІСТОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ВІКТИМОЛОГІЧНОЇ

ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ НАВКОЛИШНЬОГО

ПРИРОДНЬОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ

Як встановив О.Ю. Юрченко, переважну більшість злочинів проти

навколишнього природного середовища в Україні вчиняють особи чоловічої

статі (97% у структурі злочинів). Більш того, цей показник доходить до 100%

при вчиненні таких злочинів, як незаконне заняття рибними, тваринними або

іншим водним добувним промислом, незаконне добування корисних копалин,

незаконне полювання. Це може пояснюватися, як слушно зауважують з цього

приводу науковці, саме біологічними та особливостями людини, оскільки

вчинення великої кількості злочинів у сфері навколишнього природного

середовища вимагає значних фізичних зусиль [1, с. 236]. Поряд з цим у

структурі злочинів незначною є питома вага неповнолітніх (до 1,4%).

Знову ж таки найчастіше зазначені злочини вчиняють особи чоловічої

статі середнього або старшого віку, а найбільш криміногенною є група тих із

них, вік яких сягає від 30 до 49 років (понад 55% у структурі злочинів). Однак

питома вага осіб пенсійного віку є невисокою (до 2,8%).

124

Мешканці сільської місцевості у структурі осіб, які вчиняють злочини

проти навколишнього природного середовища, складають дві третини, що, у

першу чергу, обумовлено специфікою даного виду злочинності та природним

розміщенням об’єктів посягань (лісу, тваринного та рослинного світу тощо).

Майже усі суб’єкти вчинення злочинів зазначеного спрямування мали

повну середню або вищу освіту. При цьому більшість із них були

працездатними [1, с. 236].

Серед інших індивідуальних ознак осіб, які вчиняють злочин даного

змісту, дослідники виокремлюють наступні:

а) питома вага раніше судимих осіб є незначною;

б) кожен п’ятий злочин у сфері навколишнього природного середовища

вчиняється за попередньою змовою групою осіб, кількість яких, як правило, у

групі не перевищує двох осіб;

в) постійно зростає професіоналізація такої категорії злочинців;

г) більшість осіб, які вчиняють зазначені злочини, керуються корисливою

метою, переслідуючи при цьому ціль особистого збагачення;

ґ) у цілому злочинці мали позитивну морально-психологічну

характеристику;

д) для більшості із них нехарактерні суттєві дефекти правосвідомості, але,

як правило, має місце недооцінка важливості охорони навколишнього

природного середовища, нігілістичне, зневажливе ставлення до цієї проблеми

[1, с. 236].

У цьому контексті цікаво зазначити, що основні кримінологічні дані щодо

характеристики злочинів у сфері навколишнього природного середовища у

цілому співпадають з результатами аналогічних досліджень за кордоном [2, с.

515-531]. Зокрема, А.І. Долгова з цього приводу обґрунтовано доводить, що в

сукупності з іншими екологічними правопорушеннями по тяжкості своїх

негативних наслідків демографічного, екологічного, соціального характеру

вони представляють сьогодні реальну загрозу національній безпеці, яка полягає

в катастрофічному погіршенні якості середовища проживання, що веде у свою

чергу, до зниження тривалості життя, збільшення захворювань, смертельності

та погіршення генофонду населення [2, с. 516].

Отже, посилення юридичної відповідальності за правопорушення у сфері

навколишнього природного середовища є очевидним. У той самий час, варто

визнати, що така точка зору є не безспірною, позаяк серед науковців можна

зустріти й інші підходи. Так, група російських учених, пропонуючи нову

концепцію та галузі кримінології, у їх зміст проблем кримінології

навколишнього середовища не включають [3, с. 6-13], що навряд чи можна

визнати логічним кроком з огляду існуючих на сьогодні глобальних проблем

екологічного характеру та в цілому охорони навколишнього природного

середовища.

Не бачать особливих проблем з означеної тематики дослідження й

казахські кримінологи, які в Особливій частині підручника «Кримінологія», не

тільки не знайшли місце для спеціальної глави з цих питань, але й не

обмовились про них жодним словом взагалі у всіх інших главах цього

навчального видання [4]. Є й інші прихильники таких підходів [5].

125

Проте, на щастя і серед науковців, і серед інших суб’єктів вивчення

зазначеної проблематики пріоритетними є оцінки, що в консолідованому виді

викладені в резолюції 9-го Конгреса ООН по запобіганню злочинності та

поводженню з правопорушниками від 29 квітня – 8 травня 1995 р. «Заходи по

боротьбі з транснаціональною та організованою злочинністю і роль

кримінального права в охороні навколишнього середовища: національний

досвід і міжнародне співробітництво», у п. 14 якої зазначено, що ООН закликає

держави члени:

1) розглянути питання про прийняття природоохоронного

законодавства, яке відображає важливість здорового навколишнього

середовища, з метою його збереження й захисту;

2) розглянути питання про прийняття положень про кримінальну

відповідальність, спрямованих на охорону навколишнього середовища, а також

розглянути питання про захист видів, що знаходяться під загрозою зникнення і

культурної власності у межах аналогічних положень;

3) розглянути питання про створення спеціальних органів по охороні

навколишнього середовища, наприклад, спеціальних прокурорів або

спеціалізованих органів розслідування, з урахуванням ролі, яку ці органи

можуть зіграти у розвитку відповідних навичок та в приверненні уваги до

важливості існуючих проблем;

4) розглянути питання про сприяння включенню предмета про роль

кримінального права у захисті навколишнього середовища в плани вивчення

цієї дисципліни та підготовки працівників правоохоронних органів і системи

кримінального правосуддя [6, с. 143-144].

Таким чином, слід визнати, що на доктринальному та нормативно-

правовому рівнях як в Україні, так і в цілому в міжнародному вимірі створені

відповідні засади для розробки і реалізації заходів віктимологічного

запобігання злочинам проти навколишнього природного середовища. Зокрема,

В.В. Шаблистий досить обґрунтовано пропонує на національному та

міжнародному рівнях вести мову не про екологічну безпеку взагалі, а про

екологічну безпеку людини, оскільки у соціальній правовій державі зі

справжнім громадянським суспільством саме людина є ключовим, центральним

елементом політичної системи суспільства [7, с. 243-244]. При цьому, як вірно у

зв’язку з цим зробила висновок С.В. Анощенкова, очевидний переворот у

світогляді, принаймні, науковому, звернення до загальнолюдських цінностей, їх

визнання, хоча й у великій мірі ще декларативне, зробили неможливим

залишати без уваги іншу фігуру, яка стоїть ніби на протилежному полюсі

кримінально-правових відносин, – людину, яка постраждала від суспільно-

небезпечного діяння, – а саме – потерпілого [8, с. 2].


1. Кримінологія : підручник / В. В. Голіна, Б. М. Головкін, М. Ю.

Валуська та ін. ; за ред. В. В. Голіни, Б. М. Головкіна. – Харків : Право, 2014. –

440 с.

2. Криминология: Учебник для юрид вузов / под. общ. ред. докт.

юрид. наук, проф. А.И. Долговой. – М.: Издательская группа ИНФРА. – М.-

НОРМА, 1997. – 784 с.

126

3. Преступность среди социальных подсистем. Новая концепция и

отрасли криминологии / Под ред. докт. юрид. наук, професора Д.А. Шестакова.

– СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 353 с.

4. Криминология: Учебник. – Алматы: «Международный центр

научных исследований и правовой экспертизы РК», 2008. – 614 с.

5. Криминология: Учебник / под ред. проф. Малкова В.Д. – М.: ЗАО

Юстицинформ, 2004. – 528 с.

6. Резолюция «Меры по борьбе с транснациональной и

организованной преступностью и роль уголовного права в охране окружающей

среды: национальный опыт и международное сотрудничество» Материалы

доклада 9-го Конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с

правонарушителями (Каир, 29 апреля- 8 мая 1952 г.) // Конгрессы ООН по

предупреждению преступности и уголовному правосудию: [сб. материалов]: в 3

кн. / Нац. акад. правовых наук Украины; (и НИИ изуч. пробл. преступности им.

акад. В.В. Сташиса; кол. сост. В.В. Голина, М.Г. Колодяжный; под. общ. ред.

В.В. Голины. – К.: ред. журн. «Право Украины»; Х.: Право, 2013. – (Науч. сб.

«Академічні правові дослідження». Прилож. к юрид. журн. «Право Украини»,

вып. 23). – Кн. 2. – 2013. – С. 141-145.

7. Шаблистий В.В. Безпековий мір кримінального права України:

людино-центриське дослідження: монограф. / В.В. Шаблистий. –

Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. Ун-т внутр. справ: Ліра ЛТД, 2015. – 420 с.

8. Анощенкова С.В. Уголовно-правовое учение о потерпевшем / С.В.

Анощенкова; отв. ред. Н.А. Лопашенко. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 248 с.

127

Наукове видання

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО

ЗАКОНОДАВСТВА ТА ПРАКТИКИ

матеріали круглого столу

(30 березня 2017 року)

Матеріали подано в авторській редакції

Відповідальний редактор – В.А.Кирилюк

F1G1KL?JKL

Documents