Czemu służy wolność opinii?

Яку роль відіграє свобода думки?Конференція Партнерство вільного слова ІІ

Чаму служыць свабода слова? Канферэнцыя Партнерства Вольнага Слова II

Czemu służy wolność opiniКonferencja Wolnego Słowa II

UA

BY

PL

www.respublica.pl

Яку роль відіграє свобода думки?Конференція Партнерство вільного слова ІІ

Канферэнцыя Партнёрства Вольнага Слова ІІ

1. Войцах Пшыбыльскі Якая карысць ад свабоды слова? 222. Кшыштаф Валодзька Мы змяняем свет!... будзем на гэта спадзявацца 243. Ёанна Кусяк Пагарда да лакальнасці 274. Дамініка Казлоўска Сучасная роля медыяў, свабоды слова і грамадскай думкі 305. Кшыштаф Мазур Свабода слова – хутчэй міфы, чым факты 35Пераклад тэкстаў: Аляксандр Алешка

КonferencjaWolnego Słowa II

1. Wojciech Przybylski Wolności nigdy dość 402. Krzysztof Wołodźko My zmieniamy świat! ...miejmy nadzieję 423. Joanna Kusiak Pogarda dla lokalności 454. Dominika Kozłowska Rola mediów, wolności słowa i opinii publicznej współcześnie 48 5. Krzysztof Mazur Wolność słowa – raczej mity, niż fakty 53

Kiev7-9.X.2011

Конференція Партнерство вільного слова ІІ

1. Войцєх Пшибильські Яка користь зі свободи слова? 42. Кшиштоф Володзько Ми змінюємо світ! ...будемо на це сподіватися 63. Йоанна Кусяк Нехтування локальністю 94. Домініка Козловська Сучасна роль медіа, свободи слова та громадської думки 125. Кшиштоф Мазур Свобода слова – швидше міфи ніж факти 17Переклад текстів: Наталія Кертичак

UA

BY

PL

3Яку роль відіграє свобода думки?Конференція Партнерство вільного слова ІІ

www.res.publica.pl

Конференція Партнерство вільного слова ІІКиїв7-9.X.2011


Войцєх Пшибильські

Яка користь зі свободи слова?

Свобода висловлювання та майбутнє громадської думки є одними з головних питань, які матимуть вплив на еволюцію демократії. Це також питання, яке найчастіше повторюється та обговорюється. Але все ж таки, його ніколи не забагато.

Перше та найважливіше запитання міститься у певному протистоянні між свободою – свободою висловлювань у ЗМІ – та питанням приватності у широкому розумінні цього слова. Це в свою чергу веде нас до питання про якість. Демократичні системи працюють згідно правила, що тільки конкуренція та відносна рівновага на ринку гарантують стан відносної свободи слова. Демократія страждає там, де власником панівних медіа є уряд, а також там, де більшість медіа належить великим бізнесовим гравцями.

Другим аспектом є криза місцевої преси, яку витісняють пропагандистьскі видання місцевої адміністрації, та монополізація національного медіа-простору одним телеканалом, прес-виданням чи радіостанцією, що також призводить до певних патологій. Так само, коли медіа-компанії, які керуються принципом отримання максимального прибутку, а не виконанням журналістської місії, зводять інформацію у медіа-просторі до пліток та скандалів.

Юридичне регулювання діяльності медіа є практично єдиним залишком автократичного періоду контролю та цензури часів СРСР, або й раніших. До речі, вони існували не тільки у Східній Європі. У ХІХ столітті метою цензури було блокування демократичних змін у всій Європі. Великим прихильником цього регулювання був князь Меттерніх, архітектор миру, який існував 50 років аж до І світової війни.

В часи коли парламенти все більшої кількості країн (Словаччини, Угорщини, Великобританії) роблять спроби контролювати свободу висловлювань, ми повинні захищати золоте правило свободи слова та базувати медійний закон максимум на двох принципах: 1) жоден публічний орган не може бути власником медіа, 2) кожен видавець, який стає серйозним гравцем на ринку, мусить підлягати контролю з точки зору антимонопольного законодавства.

Однак чи це можливо? Як відомо, свободу слова неможливо гарантувати законом. Держава може лише її підтримувати або обмежувати, запроваджуючи санкції та адміністративні рішення.


Іншою загрозою для свободи слова є прояви прихованої цензури, які починають з’являтися у більшості європейських країн: роздуми на тему регулювання інтернету, заборони публікації карикатур на пророка Мухаммеда, та кримінальні санкції за образу честі та гідності релігійних чи політичних символів.

Узагальнюючи, можна ствердити, що це системне питання. Іншим питанням, яке стосується вільної громадської думки та політичної культури, є самоцензура – коли журналісти надто скрупульозно дотримуються політичної коректності. Особливо у Польщі, хоча, як повідомляє Міжнародний інститут преси, також і у більшості країн Європи, зустрічаємо все більше випадків звинувачень в образі, які можуть бути покарані ув’язненням.

Вже само існування такого закону може бути стимулом до самоцензури висловлювань, не з метою вшанування чужої гідності, а з остраху про свою особисту свободу.

Згадуючи в свою чергу відоме есе Дж.С.Мілля «Про свободу», варто нагадати, що свою палку аргументацію за свободу слова він насправді спрямовував до досить вузької соціальної групи найбільш освічених і духовно розвинутих читачів. Як у такому разі сприймати прояви зловживання свободою слова на публічних форумах, на стінах та вулицях, а також у наклепницьких, радикальних газетах?

Як говорити про загальну свободу слова, коли значна більшість людей не читає книжок та зростає статистика вторинної неграмотності? Як бути з вихованням, яке готує до свободи та формуванням громадської думки гідної цих законів та правил, про які згадується вище? Чи, посилаючись на давні побоювання інтелектуалів, ми дозріли до цієї свободи?

Дана тематика буде темою чергового випуску журналу «Res Publica Nowa» (зима 2011). Розміщені тут тексти презентувалися на закритих дебатах у Президента Ресупубліки Польща Броніслава Коморовського, які ми організували весною 2011 р. Раніше ми про це писали у випуску «Res Publica Nowa» під назвою «Книжки та цигарки» (зима 2009) – зокрема у двох редакційних дискусіях «Читачем треба керувати» та «Місія publica». Ми друкували також основоположний текст Геріберта Прантла «Чим є вільна преса для демократії?» (осінь/зима 2010) завдяки сприянню мережі Eurozine. В кінці варто згадати тексти на тему цензури та самоцензури у випуску «Істерики та барони» (зима 2008). У мережі інтернет та в багатьох інших виданнях можна вже знайти багато інших текстів.

Войцєх Пшибильські, Рес Публіка [Res Publica]


Кшиштоф Володзько

Ми змінюємо світ! ...будемо на це сподіватися

«Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає у тому, щоб йогозмінити» - одинадцята з «Тез про Фейербаха» Карла Маркса може бути вихідною точкою для роздумів над роллю нішових чи інтелектуальних видань. Питання їх назви все ще викликає суперечки у середовищі. В цьому тексті я зосереджуюся на суспільно-політичних часописах, які однак не уникають аналізів пов’язаних з культурною чи духовою сферою, або етичним представленням людини та людських спільнот.

Приймімо тезу, що лад ліберальної демократії становить «ідейну матрицю», на якій мають право/обов’язок віднайтися, взаємодіяти і вести спір різноманітні ідеї. Тому інтелектуальні видання, які збагачуються ідейним, політичним, релігійним та біографічним досвідом різних середовищ, є ще одним вагомим елементом культурної та громадської активності. Вони складаються на поліфонічний контрапункт для медіа головної течії. Їх голос звучить різноманітно і мимо волі реалізує марксистську вимогу «змінювати світ». Звичайно, через його опис та інтерпретацію.

Польські нішові/інтелектуальні видання складаються на досить яскраву мозаїку. На карті ідейної думки ми знайдемо міцно праві часописи, як «Polityka Narodowa». Видання які (однозначно) ідентифікують себе з католицизмом, як «Christianitas», «Teologia Polityczna», «Fronda», «ZNAK». Нарешті ті, які посилаються на республіканську традицію («Rzeczy Wspólne»). Є й місце для лібералів: журналів «Kultura Liberalna», «Res Publica Nowa» та різних течій лівої думки («Nowy Obywatel», «Krytyka Polityczna», «Recykling Idei»). Крім цього є також консервативне видання, що останньо відкривається на ліву думку - «Pressje», є «KRONOS», видання метаполітичне, є «апокаліптичний часопис» чи якщо бажаєте «неомесіанський» - «44» та «Templum No-vum» (журнал «християнського націоналізму». Тут зовсім не злосливо можна зауважити, що праві середовища, які так часто помирають на «плюшовому хресті», у сфері інтелектуальної активності не виглядають на «вмираючий вид».

Що публічна сфера завдячує інтелектуальним часописам? Передусім плюралізм думок та ідей. Плюралізм, на якого відсутність ми так часто нарікаємо, коли бачимо як медіа головної течії монополізують світо-образ, краєвид думання про реалії нашого суспільного та особистого буття, засуджуючи читача на гегемонію «централізованого мислення», у якому нерідко бракує місця на філософію, на соціологічний, політологічний, культурологічний, а навіть метафізичний аналіз; на спосіб сприймання економічної та економічно-суспільної реальності, інший від неоліберального.

Саме тому невід’ємною умовою ідентичності нішових видань є поглиблений та багатосторонній опис реальності, дистанціювання від «гегемонії новини». Така розповідь є з дефініції більш ретельна, вимагає більшої інтелектуальної ангажованості. Тому цього роду часописи є альтернативою для «швидкої» публіцистики, часто – все частіше – політизованої, яка спирається на партійному образі Польщі/світу та яка цю партійність ще поглиблює. Додатково, інтелектуальні середовища, заангажовані у видавання часописів, є школою мислення ближчого до «ідеї університету», а тому і безкорисливого, закоріненого у різних традиціях мислення, аналізу, інтерпретації (поза)людського універсуму. Варто придивитися тому, кого автори та


прихильники інтелектуальних часописів та середовищ мають на своїх прапорах, на які постаті з історії ідеї чи громадського життя вони посилаються для визначення своєї ідентичності.

Бо нішові, інтелектуальні видання, це також закоріненість. Цей термін не належить виключно консерватистам, а означає здатність інтелектуального погляду углиб історії, углиб людської думки та розуміння, що відповідь на питання «звідки походимо» є так само важливою справою, як питання «хто ми» та «куди йдемо». Тому і різні суспільні, політичні, релігійні та культурні традиції належать до тематики описуваної у інтелектуальних виданнях та підтверджують що ми, як автори, як ідейне середовище не живемо у історичному вакуумі. Наші ідейні симпатії та антипатії знаходять своє обґрунтування не тільки у наших особистих життєвих виборах, але є також результатом універсального, національного, духовного життя багатьох людей перед нами. А зараз це саме ми працюємо на спадщину та тягар польськості, цивілізації.

Якщо прийняти, що у публічних дебатах існує тільки це, що описується, на нішові видання лягає відповідальність за висвітлення проблем, які погано сприймаються, або уменшуються громадською думкою. Надавання їм розголосу та спроби вийти з їх презентацією на агору.

Інтелектуальні часописи є місцем виникнення ідей, громадських ініціатив, але теж – зокрема ці, які існують вже довший час – стають «вихователями молоді», відіграють громадсько-освітню роль. Вони є школою громадянського життя, навіть якщо декларативно не виповнюють такої функції. Бо розумна інтерпретація світу вимагає його зрозуміння, ставлення чола його проблемам, їх об’єктивізації, тобто спонукає вийти поза крайню суб’єктивність та емоційність в оцінці реальності. Нішові видання є альтернативою (звичайно слабкою фінансово та досить обмеженою щодо можливості «масового ураження») для інфотейменту. Однак саме з огляду на це, що вони будують часто дуже міцні зв’язки зі своїми прихильниками, в рамках своїх середовищ та редакцій, що ідентифікація читача з ними буває дуже міцною і не обмежується лише до читання, а також, що нарешті їх тези, думки чи статті знаходять резонанс у політичному світі, у медіа головної течії, вони стають важливою інституцією громадянського суспільства.

Інтелектуальні видання пропонують також вихід поза диктатуру комерції, тимчасовості, прибутку, виходять поза логіку медіа підпорядкованих чи то преференціям рекламодавців, чи смакам «масового читача чи глядача», чи «партійному меценату». Звідси теж дебати над їх фінансуванням, свободою та незалежністю. Це відкрите питання: як з одного боку не стати заручником державного бюджету та його диспонентів; з другого потрібно розуміти що освічений меценат держави (держави як такої, а не партій у владі, вузьких кіль посадових осіб чи середовища) є швидше за все приятелем і підтримкою для нішових видань, ніж їхнім ворогом.

Ідеї часто не приносять економічного прибутку, але будують культурний добробут країни. Що краще: пара чоботів чи картина Мадонни – цю дилему знаємо з «Бісів» - історія, як здається вже дала відповідь. Тому здається, що держава має реальний інтерес у цьому, щоб середовища нішових видань могли продовжувати свою працю. Інтелектуальні часописи не мають зрештою з цієї причини стати заручниками ані каналом пропаганди державних установ. Культура, в тому числі культура громадського та політичного мислення, погано переносить надмірний контроль та залежність від держави. Що не означає, що єдиним середовищем для неї мав би бути міфічний «вільний ринок», який на практиці означає інші, часто стидливі форми залежності, які не дуже охоче описують чи усвідомлюються.


При чому інтелектуальні видання підтверджують своїм існуванням добре відому істину, що публічне добро необов’язково має бути масовим добром. Вони привертають певен спокій та інтелектуальний порядок реальності сповненої інформаційного хаосу та безвідповідальністі. А навіть коли вони вносять заворушення, тоді згідно старого, бакунінського принципу: радість нищення є радістю творення. Радість опротестування та бунту є радісною вірою у це, що інший світ можливий. Так, нішові, інтелектуальні часописи інтерпретують та змінюють світ. Принаймні треба на це сподіватися.

Кшиштоф Володзько, Новий громадянин [Nowy Obywatel]


Йоанна Кусяк

Нехтування локальністю

Квіти магнолії з’являються на деревах швидше ніж листя, заквітають несподівано – але на дуже короткий час. Подібний вражаючий, але короткотривалий розвиток місцевих медіа можна було спостерігати в Польщі в дев’яностих роках. Здавалося, що велика кількість, часто дуже якісних часописів, які видавалися не в Варшаві, а в Кракові (Brulion), Вроцлаві (Odra), Любліні (Kresy), Познані (Nowy Nurt), Остроленці (Pracownia) та Красноґруді (Krasnogruda) і широка пропози-ція газет, які коментували реальність з місцевої точки зору, - призведуть до ефективної децен-тралізації та диверсифікації інформації та коментарів. Після ліквідації цензури та скасування раціонування паперу, плюралізм медіа та думок був вагомим джерелом надії та ентузіазму, які супроводжували новостворювану демократію. Однак, оскільки найбільші загальнопольські щоденні газети роками зміцнювали свою позицію, місцеві медіа відразу «в’яли» – розпадалися, втрачали впливи та, у більшості випадків, розкладалися без сліду в землі також новостворю-ваного капіталізму. Бо ідеалізм редакторів найчастіше перемагали реалії ринку, у яких навіть найякісніші місцеві ЗМІ рідко виявлялися успішним бізнесом. Сьогодні, без великого пере-більшення, можна ствердити, що місцеві медіа у Польщі в принципі не існують. Не існують тим більше, чим більше хочемо сприймати слово «медіа» серйозно, включаючи в його дефініцію демократичну місію «четвертої влади».

За декількома похвальними випадками, місцеві газети, які існують зараз у Польщі можна схе-матично поділити на три категорії: комунікатори, пропагандистські бюлетені та таблоїди. Зміст цих перших зводиться до набору необробленої інформації про це, що сталося у даному регіоні: про діру у дорозі та пожежу у продуктовому магазині. З огляду на низькі ставки, а нерідко та-кож і відсутність журналістських кваліфікацій, пропонована інформація не є дуже глибокою. Читач не дізнається ані звідки взялася згадана діра у дорозі, ані чому у місцевого самовряду-вання немає коштів на ремонт доріг, ані, тим більше, якими механізмами могли б скористатися мешканці, щоб змусити місцеву владу усунути діру. Другу категорію, пропагандистських бю-летенів, складають газети, які видаються та фінансуються місцевою владою, та які найчастіше повністю залежні від бургомістра чи мера. Вкрай часто, журналісти замість того, щоб контр-олювати владу, самі нею контролюються, особливо коли йдеться про те, чи публіковані тексти не є надто критичними до політиків, від рішення котрих залежить фінансування цих видань. В результаті тексти, які публікуються у таких бюлетенях найчастіше односторонні, з афір-мативним коментарем до діяльності тих, хто зараз при владі. Нарешті третю, ринково та фі-нансово найміцнішу групу, складають таблоїдизовані місцеві медіа, які поступово втрачають залишки відчуття місії, зосереджуючись на тому, що приваблює масового читача, а водночас і рекламодавця: скандалах, повідомлення про події з життя місцевих особистостей та всякого роду інформація, яка може викликати бурхливі емоції у читача (включно з моделлю топлес на останній сторінці). Навіть інформація про місцеві події (знову діра у дорозі) представляються тут в дусі скандалу («Діра вбиває, а депутати вмивають руки!»), без ретельного висвітлення


контексту. На мистецтво журналістського розслідування та витонченість заангажованого ре-портажу тут ніхто немає ані часу, ані грошей.

Що насправді означає для демократії така слабка кондиція місцевих ЗМІ? Перш за все, май-же цілковиту відсутність знань на тему того, що фактично кожного дня відбувається у країні. Справи, які не цікавлять читача загальнопольських газет, відразу зникають, то що залишається - описується з загальної точки зору, так само цікавої у Замості, як і у Вроцлаві чи Щецині. Осо-бливе залишається неописаним – і зникає. Пропадає щоденна історія польської реальності, якої марно буде потім шукати в будь-яких архівах. Однак, це не майбутнє історичних досліджень, але наша демократична щоденність та її – а тому і наше – майбутнє зазнають тут найбільших втрат. Відсутність поглибленої інформації на місцеві теми означає не більше і не менше ніж те, що люди про локальність взагалі не думають і не будуть думати. Тому що мислення – рідко стає автоматичним процесом – велика частина людей не має жодної точки зору щодо більшості тем, доки їх про це не запитають або своїм висловлюванням не спонукають до мислення. Тому і сво-бода слова також стає позірною: без доступу до інформації не можна так насправді ні подумати, ні сказати те, що можна б подумати чи сказати, якщо б з’явилася нагода. Тому однією з осно-вних стратегій пропаганди є приховування інформації. Навіть якщо формально людям можна висловлюватися, вони не будуть цього робити, тому що не матимуть що сказати – виявляється, що сам потенціал свободи слова, без доступу до інформації та громадського багатоголосся, яке його супроводжує, не достатній. Таким чином на місцевому рівні зникає функція громадської думки. Більше того, неможливість артикуляції перевтілюється в реальну неможливість брати участь. Таким чином більшість громадян позбавлені можливості ангажуватися у місцеві спра-ви, тобто в такі, які найбільшою мірою їх стосуються і, на які потенційно вони могли б мати найбільший вплив. Механізм громадянської пасивності, на який ми нарікаємо у макро-масш-табі, закріплюється вже у мікро-масштабі. Поганий стан місцевих ЗМІ є віддзеркаленням по-ганого стану польської демократії.

Поганий стан місцевих ЗМІ є зрештою елементом ширшого явища, яке можна б назвати «не-хтуванням локальністю». Принцип негативної селекції, на якій спирається набір до місцевих медіа (стартують ті, кому не вдалося працевлаштуватися у загальнопольських медіа), стосу-ється також сфери місцевої політики. Вкрай часто депутати місцевих рад чи бургомістри не займають своїх посад завдяки діяльності у місцевій громаді, а «скидаються» зверху, або як по-карання, або – у рідкісних випадках таких міст як Варшава – як нагороду. Ніхто не дбає також про менші університети, які – поза головними академічними центрами – могли б стати джере-лом інтелектуальних засобів для місцевих громад. Історія польської трансформації це, на жаль, історія поступової централізації, у якій колись цікаві міста та регіони стають низькоякісною провінцією. Сьогодні немає приводу їздити в такі міста як Кошалін, Сєрадз чи навіть Лодзь, а якщо хтось мешкає у одному з цих міст, небагато є також інструментів, за допомогою яких можна б намагатися щось змінити. Винятковість сьогоднішньої ситуації полягає однак у тому, що попри довготривалий маразм, завдяки частковій стабілізації системи, обміну поколінь та частковому імпорту західних зразків, локальність у Польщі помалу починає відроджуватися. На посохлих гілках починають з’являтися перші бруньки.

Протягом останніх кількох років, спочатку у великих, а потім і у менших містах та місцевос-тях почали з’являтися локальні міські та громадські рухи. Ці рухи найчастіше приносили з со-бою свої ЗМІ – блоги, портали, форуми – які завдяки Інтернету не вимагають вже значних


фінансових затрат, а водночас мають потенціал дійти до широкої групи читачів. Частково, це вони знову «заразили» піднятими темами місцеві та загальнопольські ЗМІ. Не можна, однак, жодною мірою говорити про відродження. Низові, місцеві громадські рухи можуть пробива-тися завдяки своїй завзятості та ентузіазму. Такий ентузіазм, навіть якщо здатний викликати майже революційні дії, на жаль, як у випадку дев’яностих років, помалу загасне, якщо не будуть розроблені жодні системні механізми. Зацікавлення місцевими справами, яке у деяких містах (наприклад у Познані, Варшаві, але також у Мєлецу, чи Сопоті) перетворилося в низовий місь-кий подвиг, повинно бути підтримане стабільними структурами, яких важливим елементом є медіа. Не йдеться про те, щоб насильно реанімувати недієздатні друковані медіа, але про те, щоб не припускати, що якісні альтернативні медіа самі собі дадуть раду. Навіть якщо інтернет-видання дешевші та набагато стійкіше переносять економічні кризи, часто люди, які їх ство-рюють не можуть дозволити собі на повну заангажованість, займаються журналістикою чи блогерством після роботи, вибірково. Тому відродження локальності, крім ентузіазму, вимагає хоча б часткової професіоналізації та підтримки з боку держави. Варто подумати, наприклад, про стипендії для журналістів, які описують місцеві справи або створення програми розвитку незалежних журналістських спілок (у вигляді порталів), які – при доброму редагуванні – мо-гли б відігравати навіть роль незалежних місцевих мозкових центрів. Кожна така ідея вимагає однак зміни парадигми держави, яка досі частіше відступала ніж займалася політикою та не-хтувала локальністю. В протилежному випадку місцеві рухи та їхні медіа, подібно як колись щоденні газети та тижневики з дев’яностих років, також розділять долю магнолії – гарних, але короткотривалих квітів, без яких демократія завжди буде як голий кущ – все ще живий, але безплідний.

Йоанна Кусяк, Культура ліберальна [Kultura Liberalna]


Домініка Козловська

Сучасна роль медіа, свободи слова та громадської думки

Свобода слова

Джон Дюі сказав колись: «Якщо хочеш дізнатися щось про суспільство, - йди й перевір хто сидить у тюрмі». Зазвичай, коли на громадян чекають репресії за критику діяльності уряду, коли участь у політичної опозиції та вільний обмін інформації контролюються, з’являються сумніви: чи не маємо ми справу з певною формою авторитарної системи, яка обмежує свободу і у відкритий або прихований спосіб нехтує правами громадян?

Проблеми білоруських опозиціонерів, які у випадку звинувачення у протидержавній діяльнос-ті не завжди отримують швидкий публічний процес у незалежному суді, свободу викликати свідків, а юрист не може їх представляти належним чином, нагадують нам про очевидну річ: свобода слова - це основна цінність, яка робить можливим існування інших цінностей.

Говорячи про свободу слова, часто наводять приклад США. Перша з десяти поправок до аме-риканської конституції, що складаються в так званий «Білль про права», забезпечує громадя-нам свободу віросповідання, слова, преси та визначає право на приватну власність. Ці чотири елементи складають сьогодні основу західного демократичного устрою, так само як і в нашій державі.

Молодим людям складно сьогодні уявити собі Польщу, у якій кожний публічний обмін думками підлягав би контролю зверху. Польщу без свободи зібрань, маніфестацій, дискусій у кав’ярнях та в Інтернеті, без блогів, незалежних часописів, соціальних комунікаторів, - усіх цих місць та інструментів, які дозволяють, в принципі, без обмежень критикувати політиків та Церкву, сперечатися, дискутувати, наносити взаємні образи, схилятися до теорій змови чи придуму-вати нові ідеї. А ще не так давно у нас також діяла превентивна цензура, яка контролювала що і в якому тиражі видається, а свобода зібрань була значною мірою обмежена.

Свобода слова є основним правом кожної людини. Про це говорять найважливіші міжнародні документи. Гарантії основних свобод включено до законодавств різних країн. В тому числі і до Конституції Республіки Польща.

Європейська конвенція про захист прав людини увійшла в життя у 1953 році після ратифікації першими десятьма державами-учасницями тогочасної Ради Європи. Підписання цієї Конвенції є сьогодні умовою членства в Євросоюзі. Конвенція гарантує, що «Кожен має право на свобо-ду вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордо-нів» (стаття 10, абзац 1). Саме завдяки Каталогу прав і свобод, що гарантуються Європейською


конвенцією про захист прав людини та додатковими протоколами, виникає можливість пода-вати скарги у Європейський суд з прав людини у Страсбурзі, чим досить активно користуються поляки.

Подібні положення містяться у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Він був створеним трохи пізніше ніж Європейська конвенція, на конференції ООН у Нью-Йорку 1966 року. Цей пакт, на відміну від Загальної декларації прав людини, має юридично обов’язковий характер. У ньому знаходяться положення, які стверджують, що «кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів», «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно,

письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір».Також Конституція Республіки Польща підтверджує, що держава «забезпечує свободу преси та інших засобів громадської інформації» (стаття 14), «публічна влада Республіки Польщі до-тримується неупередженості у справах релігійних, світоглядних чи філософських переконань, забезпечуючи свободу їхнього публічного висловлювання» (стаття 25, абзац 2). «кожному га-рантується свобода вираження своїх поглядів, отримання та поширення інформації» (стаття 54, абзац 1). «Забороняється превентивної цензури засобів масової інформації та ліцензування преси. Закон може ввести обов’язок попереднього отримання ліцензії на ведення теле- або ра-діомовлення» (стаття 54, абзац 2).

Межі свободи слова

Свобода слова, подібно як і свобода людини загалом, має, однак, свої межі. Це передусім інша людина: її свободи, гідність, повага до її прав; а також державна, національна спільнота: її до-бро, безпека, територіальна цілісність. Хоча сама вимога існування юридичних обмежень сво-боди слова є раціональною та добре обґрунтованою з огляду на потребу захисту інших дібр, все ж таки, характер цих обмежень та потенційні наслідки, які виникають з їхнього порушення, залишаються дискусійним питанням.

В Польщі, подібно як у деяких європейських державах, тривають дискусії над усуненням з кри-мінального кодексу положень, які стосуються дифамації. Прихильники скасування 212 статті кримінального кодексу звертають увагу, що багато журналістів через страх перед криміналь-ною відповідальністю і судовою тяганиною, яка може продовжуватися роками, відмовляються піднімати складні чи контраверсійні теми. Ця стаття говорить про дифамацію «осіб або групи осіб, інституції, юридичної особи або організаційної одиниці, яка не має правосуб’єктності че-рез приписування поведінки або характеристик, що може призвести до публічного принижен-ня або створення ризику втратити довіру необхідної для займання певної посади, професії або виду діяльності». Вони бояться принизити добре ім’я політика, бізнесмена, чи громадського діяча. Ця проблема меншою мірою торкається редакцій найбільших загальнопольських щоден-ників чи тижневиків, для яких кошти пов’язані з оплатою послуг адвоката не занадто обтяж-ливі, а розголос у ЗМІ пов’язаний з процесом іноді може використовуватися для покращення висвітлення певного питання. Що є, однак, серйозним навантаження для незалежних журна-лістів, які не мають контракту з жодною великою редакцією, а також для працівників місце-


вих газет. Останні нерідко фінансуються з бюджетів місцевого самоврядування, тому підняття проблематичних для локальних політиків питань може в результаті призвести до зниження фінансування на наступний рік. Навіть, якщо місцева преса не є прямо залежною від місцевого самоврядування, то таким виданням важко залишитися незалежними від місцевого бізнесу. Він же і є головним джерелом надходжень з реклами.

Саме тому Гельсінський фонд з прав людини, Спілка місцевих газет та Організація видавців преси нещодавно розпочали кампанію для скасування 212 статті кримінального кодексу. За-мість порушення кримінальної справи, дифамацію можна розглядати у цивільному процесі. У травні 2011 року Консультаційна рада Центру моніторингу свободи преси, яка діє при Спілці польський журналістів, висунула заклик до народних депутатів, політичних партій та головних органів державного управління, щоб скоригувати положення закону та виконавчі правила, які стосуються покарання, переслідування та відповідальності за висловлювання та поширення інформації, думок та поглядів на тему функціонування публічної влади та праці державних по-садових осіб. У заклику, зокрема, пишеться: «Кримінальне право, законодавство про пресу, про секретну інформацію, про доступ до публічної інформації та кримінально-процесуальний ко-декс, службові процедури правоохоронних органів, операційні процедури міліції та усіх служб повинні бути змінені з метою досягнення їхньої сумісності та однозначності, так щоб жодна інтерпретація органів влади чи посадових осіб не могла служити політичним, публіцистичним чи піарівським цілям».

Окремою проблемою пов’язаною з юридичним обмеженням свободи слова є питання образи релігійних почуттів, що також регулюється кримінальним кодексом (стаття 196). Обговорен-ня цієї ситуації тривають не тільки в Польщі. Експерти Комітету ООН з прав людини під-твердили недавно, що «не можна забирати право на свободу слова в осіб, які заявляють про брак поваги до будь-якої релігії чи системи цінностей. Свобода слова є невід’ємною умовою реалізації принципів прозорості та відповідальності, які необхідні для пропагування та за-хисту прав людини». Правда, це ствердження не має обов’язкового юридичного характеру, але є рекомендацією, яким чином ООН повинна розглядати скарги, котрі стосуються пору-шення свободи слова.

Проблема образи почуттів стосується значно ширшого прошарку питань про місце релігії у пу-блічній сфері, про відносини між державним та приватним, про принципи, на яких повинна спиратися спільнота, до котрої належать як віруючі так і невіруючі, а серед віруючих - вірні різних релігій. Войцєх Лоренц з газети «Жечпосполіта», у коментарі до згаданого рішення Ко-мітету ООН з прав людини, пише що: «Мусульманські країни, у яких існують правила, що забо-роняють образи ісламу чи пророка Мухаммеда вже декілька років намагаються ввести таку за-борону на міжнародному рівні. Вони проштовхнули у ООН кілька необов’язкових резолюцій. Експерти застерігають, що якщо заборону на міжнародному рівну буде введено, мусульманські країни зможуть безкарно використовувати ці правила для переслідування релігійних меншин.» На мою думку, він також посилається тут на справу публікації карикатур на пророка Мухам-меда найбільшим датським щоденником «Morgenavisen Jyllands-Posten» у 2005 році. Саме тоді набула розголосу дискусія, яку він згадує.

Ґжеґож Ґауден, тодішній головний редактор газети «Жечпосполіта», яка вирішила надрукувати дві з одинадцяти карикатур, до публікованих малюнків додав наступну заяву: «Європейські


медіа плюралістичні. Деякі з них провокують, ображають, не переймаються переконаннями, вірою, інші рішуче стають на захист цінностей, релігії, Бога. Все відбувається так, бо для Євро-пи, для західної цивілізації свобода слова є основною цінністю. Ті, хто відчув себе ображеним, вважають що свободою слова зловживають, можуть шукати справедливості у суді. І це єдиний шлях, який приймається у світі демократії. У цьому випадку ображеними відчули себе мусуль-мани по всьому світу. Не можна цього ігнорувати, треба про це пам’ятати на майбутнє. (…) Свободу висловлювання слід захищати. Також тоді, коли ми не погоджуємося зі змістом цих висловлювань.»

На мою думку, з останнім реченням могло б погодитися дуже багато осіб. Воно нагадує відому думку Вольтера: «Хоч я не поділяю вашої думки, але ладен померти за те, щоб ви мали можли-вість її висловити». Потрібно, однак, рахуватися з тим, що даючи собі право до критики інших релігій, а також невіруючих осіб, таке саме право ми даємо і їм. В результаті, даємо мусульма-нам право критикувати християнство і західну культуру, атеїстам боротися зі шкідливими на їх думку забобонами, художникам заявляти своє критичне ставлення до католицької традиції.

Роль ідейних середовищ

Зазвичай у дискусії про ліберальну демократію, ми зосереджуємося на питаннях демократії, відсунувши на другий план питання про лібералізм. На мою думку, у подальшій перспективі ми не зможемо втекти від дискусії про модель держави: нейтральної з точки зору світогляду, у якій ані жодна релігія, ані ідеологія не користується винятковими перевагами, або такої, де існує чітко визначений аксіологічний контур. Треба рахуватися з тим, що ліберальний підхід, який гарантує кожному свободу у виборі світогляду, гарантує також свободу глузування чи жартування зі світогляду інших, а також його гострої критики. Одне без другого не існує. Інши-ми словами: хочеш демонструвати свою релігійність, візьми до уваги, що хтось продемонструє свою нерелігійність. І навпаки.

Якщо, як пише Ґжеґож Ґауден в іншій частині заяви, ми цілковито відкидаємо «силові» методи, такі як спалення прапорів, закликання до замахів, висловлення погроз на адресу західних гро-мадян, до яких вдаються інколи мусульмани, - нам залишається лише дискусія. Водночас тра-диція деліберативної демократії, яка наголошує на розмові як на інструменті прийняття рішень у спільноті і пошуку суспільних компромісів, в Польщі не надто міцна. Не йдеться тут тільки про те, що частина дискусій, в тому числі політичних і журналістських, не відповідає основним вимогам раціонального дискурсу, в рамках якого аргументи представлені учасниками дебатів повинні формулюватися у зрозумілий і взаємно комунікативний спосіб, повинні мати зміс-товний, а не емоційний чи чисто риторичний характер. Основна проблема стосується швидше за все питання меж прийнятної розмови. Здається що демократія саме тим відрізняється від інших систем, що не закладає тем-табу, сфер виключених з дискусії, з якими зріле суспільство не могло б справлятися.

Однією з основних функцій медіа, зокрема ідейних медіа, є критичне спостереження за гро-мадським та державним життям, а також втручання, коли з’являється така необхідність. Без-корислива критика є надзвичайно важливою суспільною функцією, зокрема, у демократич-ному режимі. Тому що критика, яку підіймає політична еліта, котра знаходиться в опозиції та безкорислива критика, яку підіймає еліта неполітична, - це дві різні справи. Коли ця друга


еліта критикує політику уряду, чинить це з іншою мотивацією ніж опозиційні політики, котрі керуються вузьким політичним інтересом. Таких кіл зараз у Польщі багато: ідейні часописи, політичні мозкові центри, клуби, фонди, які збирають різного роду групи, котрі формують гро-мадську думку.

Так само вагомою функцією ідейних середовищ є формування громадських постав. Професор Барбара Скарга у своїх пам’ятних есе «Інтелігенція замовкла», чи «Про громадянство», які пу-блікувалися «Газетою виборчою», писала: «громадянин - це не підданий, а людина свідома сво-го почуття приналежності до суспільства. Людина вільна, яка ділить свободу з іншими, негайно зобов’язується до піклування про цих інших, про цілість суспільного буття та його раціональне облаштування. Громадянин на рівні з іншими створює права громади та вимагає їх дотриман-ня.» Здатність бути громадянином не виникає сама по собі, а вимагає праці та зусилля, освіти та певного рівня рефлективності, нарешті – практики участі у різних проявах життя спільноти.

Однією з проблем, з якими змагаються сьогодні не тільки держави Центрально-Східної Європи та високо розвинуті демократії, наприклад у Голландії, Франції чи Австрії, є популістські тен-денції, етнічний націоналізм чи спокуса авторитарного режиму. В державах, в яких громадяни беруть активну участь у політичному житті, популісти мають зазвичай невеликий вплив на політику. Натомість там, де залучення громадян невелике, а водночас послаблюється критична роль освічених шарів суспільства, можуть зміцнюватися дискримінаційні позиції. Прикладом може послугувати хоча б Угорщина, де згідно з останніми опитуваннями 90% суспільства має упередження щодо ромів. Популісти використовують факт, що світ політики стає все більше залежним від соціотехніки та мас-медіа. Часто правильно ідентифікують проблеми «звичайних людей» (хоча дуже часто пропонують неправильні або надто спрощені способи вирішення цих проблем), і таким чином допомагають виражатися все сильніше зростаючим негативним емо-ціям: розчарування, фрустрації, гніву. Особливо у період економічної кризи, який позбавив нас багатьох ілюзій щодо незруйнованості європейської мрії про безупинне збагачення суспільств.

Це показує як важливо постійно ставити громадське життя на рівень раціональної та змістов-ної дискусії та знижувати рівень емоції. Саме в цьому я вбачаю роль ідейних середовищ. Хоча звичайно, образ часопису, який я тут запропонувала, є близький журналу «Знак». Ідеться про створення площі, на якій змогли б зустрічатися люди, котрі відрізняються за своїми поглядами.

Домініка Козловська, Знак [Znak]


Кшиштоф Мазур

Свобода слова – швидше міфи ніж факти

До аргументів, які найчастіше використовуються в публічних дебатах демократичних сус-пільств належить аргумент «свободи слова». Ми фактично безупинно чуємо про випадки пере-тину меж цього права, його порушення або обмеження. Польща не виняток - останнім часом це питання стало одним з найбільш жваво обговорюваних (особливо у блогосфері) суспільних питань. Залишаючи осторонь нинішній політичний контекст, звернімо увагу на три головні міфи, які виросли навколо цієї свободи.

Міф перший: юридична очевидність питання1Звичним стало говорити про свободу слова як про очевидне питання, за яким стоїть когерент-на та чітко визначена юридична доктрина, яка дозволяє неупереджено регулювати усі контр-аверсійні випадки. Однак, на практиці юридична література ставить такий підхід під сумнів, не даючи жодної чіткої дефініції цього права. Серед юристів швидше за все панує переконання, що усі права та свободи людини, в тому числі і свобода слова, не можуть бути однозначно ви-значені, тому що по своїй суті вони складають гнучкий та відкритий каталог2. Згідно з думкою ще одного авторитета в галузі юриспруденції, «права та свободи людини це вагомі свободи, що належать індивіду відповідно до певної філософської концепції, яка має відношення до його позиції в державі (філософська площина), або належать йому згідно міжнародного, державного чи наддержавного права (юридична площина)»3. Саме тому юридичне врегулювання свободи слова повинно відноситися до ширшого, філософсько-суспільного обґрунтування.

Однак, це ще не кінець. На шляху пошуків найвагоміших аргументів, що обґрунтовують свободу слова, виникає думка, що в цьому контексті не достатньо посилатися виключно на одну соціальну цінність. Основою обговорюваної свободи є радше набір багатьох різнома-нітних цінностей, до яких переважно зараховують: а) аргумент пошуку істини (згідно цього обґрунтування, правди можна досягнути лише тоді, коли буде надано голос громадянам, які представляють різні точки зору; ключовим для цієї концепції є переконання про здатність людей відрізняти ідеї правдиві від неправдивих); б) аргументи, які посилаються на сенс демо-кратії (завдяки свободі слова громадяни отримують інформацію необхідну для участі у пу-блічних дебатах та виконання демократичного управління; свобода слова дає також змогу контролювати людей при владі та допомагає встановлювати відносини між громадянами та їхніми представниками); в) аргументи пропагування толерантності (свобода слова виконує роль поширювача толерантності, бо вчить відкритості на інші думки та поведінку, яка відріз-няється від власної); г) аргументи, що спираються на індивідуальні цінності (свобода слова уможливлює індивіду самореалізацію через інтелектуальний розвиток, що виникає завдяки комунікації з іншими4. Як легко можна здогадатися, у суспільній практиці існує велика ймо-вірність виникнення напруги між цими чотирма видами обґрунтувань, а інколи навіть вони суперечать одне одному.


Уявімо собі гіпотетичну громаду, у якій проходить акції громадського невдоволення проти чинного мера міста. Маніфестанти хочуть привернути увагу до ряду фінансових зловживань, яких припустився мер, та мобілізувати інших громадян до громадянського спротиву проти нього. Втручається муніципальна міліція, для якої маніфестація є порушенням громадського спокою. ЇЇ організатори вважають однак втручання міліції порушенням свободи слова та по-дають справу в суд. З огляду на чотири вище названі цінності, суд розслідуватиме зовсім різні питання: відштовхуючись від аргументу про істину, перш за все, його буде цікавити ретельність аргументів наведених проти мера; відштовхуючись від аргументу про демократію - розсліду-ватиме юридичну законність зібрання, а також загрозу демократичному устрою громади, яка з цього випливає; виходячи з питання толерантності - зверне увагу на те, наскільки організато-ри демонстрації поводили себе агресивно; нарешті визнаючи індивідуальні цінності маніфес-тантів суд зверне увагу на дотримання права громадян на свободу висловлення своїх думок у публічній сфері. Дуже ймовірно, що аналіз цього випадку покаже значну неоднозначність (наприклад маніфестація була правильно зареєстрована, але її учасники скандували образливі гасла). Приймаючи рішення у цій справі, суд може прийти до різних висновків, в залежності від ієрархії чотирьох вище описаних цінностей, яку запропонує суддя.

Міф другий: неупередженість суддівЯкщо свободу слова з юридичної точки зору взяти за щось очевидне, тоді зі спокоєм може-мо ствердити, що неупереджені судді будуть у цій справі приймати об’єктивні та справедливі рішення. Таке переконання є другим міфом пов’язаним з питанням, яке аналізується. Бо ви-являється, що як європейські, так і польські стандарти щодо свободи слова, дуже загальні та залишають широке поле для інтерпретації. У 10 статті Європейської конвенції про захист прав людини ми читаємо, що користування свободою слова може підлягати обмеженню, зокрема: задля забезпечення «громадської безпеки», «з огляду на необхідність запобігти заворушенням чи злочинам», «для охорони здоров’я чи моралі», а також з огляду на «захист репутації чи прав інших осіб».5.

Подібним чином польська Конституція у статті 41 абзац 3 допускає можливість обмеження свободи слова, коли це стає «необхідним у демократичній державі для її безпеки та громадсько-го устрою, або для охорони навколишнього середовища, здоров’я та громадської моралі, або свободи та прав інших людей»6. Такі загальні ствердження залишають широке поле для інтер-претації суддям, які приймають рішення у конкретних справах, де крім попередньої судової практики величезну роль відіграють їхні особисті погляди.

Давайте порозмірковуємо над двома гіпотетичними випадками. До суду потрапляє справа ху-дожниці, яка в одній зі своїх робіт на хресті розмістила чоловічі статеві ограни. Музей, який організував виставку художниці, не дав згоди на включення цього експонату у презентовану колекцію. Художниця подала справу в суд, оскільки на її думку таке рішення обмежує свободу слова та артистичної експресії. Якщо суддя визнає християнство основою польської ідентич-ності та важливим елементом «громадської моралі», а роботу художниці загрозою для «гро-мадського порядку», тоді підтримає рішення музею. Однак, якщо цей суддя визнає основою демократичної держави право громадян, зокрема артистів, до ставлення під сумнів усіх симво-лів, в цьому числі також національних та релігійних, тоді визнає рішення музею порушенням свободи слова. Саме від світогляду судді великою мірою залежатиме рішення у цій справі. Лег-ко можна уявити навіть складнішу ситуацію. Молодий історик видає працю, у якій приходить


до висновку, що сучасна польська держава є юридичним та інституціональним продовженням комуністичного режиму. Книжка спирається на дуже широкому фактографічному матеріалі, однак, спротив викликає особисте переконання автора, що вибір такої моделі системної транс-формації був помилкою, що потрібно було чітко відмовитися від попередньої системи. Один з критикованих істориком політиків подає на автора праці до суду за особисту образу та по-рушення громадського порядку. Він аргументує, що така безпардонна критика моделі транс-формації є опосередкованою критикою цілого теперішнього державного ладу, який захищає польська Конституція. Справу розглядає суддя, якого кар’єра розпочалася в кінці 60-их років. З великою ймовірністю можна припустити, що його подальша судова кар’єра після 1989 року була не можлива, якщо прийняли б модель системної трансформації, яка базується на відмові від правової системи Польської народної республіки, як пропонує у своїй праці молодий іс-торик. Тому, здається, що особисті переконання судді будуть тим більше спонукати його до визнання таких переконань «загрозою для безпеки та громадського порядку». Наведені при-клади не залишають сумнівів, що у процесі розгляду спірних питань про порушення свободи слова величезне значення мають особисті переконання суддів. Тому законною вимогою є під-давати серйознішому демократичному контролю вибір суддів до Верховного та Конституцій-ного судів. Завдяки системі публічних слухань, на зразок США, громадяни могли б перекона-тися, чи їх представники номінують на ці посади суддів з близькими для них переконаннями та світоглядом.

Міф третій: приватні ЗМІ - запорука свободи словаІншим настільки популярним, наскільки ж сумнівним є переконання, що найкращою запору-кою свободи слова є повна приватизація медіа, як друкованих, так і електронних. Обґрунто-вується це тим, що приватні ЗМІ гарантують плюралізм думок, бо кожна достатньо чисельна суспільна група матиме свою газету, радіо чи телебачення. Їхня чисельність віддзеркалюватиме фактичний плюралізм суспільства, так щоб кожна думка мала адекватну репрезентацію. Таке міркування спирається на помилковому припущені, що кожен читач чи глядач, з точки зору власника конкретного медіа, є однаково цінним. Варто, однак, пам’ятати, що логіка приват-них медіа (зокрема, приватного телебачення) тільки опосередковано робить їх залежними від їхніх глядачів чи читачів, а значно більшою мірою - від рекламодавців. Саме на доходи від ре-клам, а не від продажу чи абонементу, спираються сьогодні приватні ЗМІ. Які результати це приносить? По-перше, рекламодавці не сприймають всіх глядачів/читачів однаково. Багатші люди, які кожного місяця витрачають великі суми на споживання у широкому розумінні, для більшості рекламодавців цінніші ніж п’ять пересічних Ковальських. Цей простий висновок ба-зується на факті, що приватні телеканали взагалі не транслюють програм чи серіалів, які ма-ють рекордові рейтинги. Натомість, в цьому їх постійно перевершує громадське телебачення. Завданням приватних телеканалів є не притягнути максимальну кількість глядачів до екранів телевізорів, а спрямувати своє мовлення на людей з відповіднім матеріальним становищем. В результаті, думки бідніших та старших людей (груп мало привабливих для рекламодавців) будуть у приватних ЗМІ недостатньо представленими у порівнянні з так званими «молодими, освіченими, з великих міст». По-друге, в ЗМІ, контрольованих рекламодавцями, складно уяви-ти можливість висловлювати критичні думки як щодо поточного кшталту економічної систе-ми, так і публікацію текстів критичних по відношенню до поведінки конкретних підприємств. Тому що жоден власник не піде на відкриту війну зі своїми найважливішими союзниками. Це означає, що приватні медіа, які спираються на рекламодавців, неминуче блокують зміст кри-тичний щодо сучасного вигляду капіталізму, навіть якщо він визнаний більшістю суспільства.


По-третє, капіталістична логіка в подальшій перспективі є деструктивною для вищих культур-них стандартів. Приклади багатьох амбітних часописів, радіостанцій та видавництв перекону-ють, що не можна зробити великих грошей на елітному повідомленні. Тому глядачі чи читачі з витонченим смаком у випадку комерціалізації медіа знайдуть на ринку не надто широку про-позицію для себе. Тому й приватизація усіх ЗМІ призводить до обмеження свободи слова осіб менш заможних, критично налаштованих до сучасного капіталізму чи знавців високої куль-тури. Водночас така розв’язка дає величезну суспільну перевагу людям з невисокими стандар-тами, які щомісяця витрачають достатньо багато грошей на споживання. Тому маючи на меті забезпечення реального плюралізму у публічних дебатах, вимога збереження публічних медіа є слушною. Звичайно, темою на окрему дискусією є питання яким чином керувати такими ЗМІ.

Представлених тут причини вистачить на те, щоб з великою недовірою ставитися до усіляких апологетів свободи слова, які сприймають це питання як щось очевидне, і як таке, що одно-значно регулюється європейським чи внутрішнім законодавством. Все як раз навпаки: питання свободи слова змінне, неоднозначне, а спосіб його визначення залежить від світогляду кон-кретної особи, без огляду на те чи то суддя, чи то журналіст, чи то звичайний громадянин.

Кшиштоф Мазур, Прес’є [Pressje]


www.res.publica.pl

Канферэнцыя Партнерства Вольнага Слова II Київ7-9.X.2011

чаму служыць свабода слова?

22Чаму служыць свабода слова? Канферэнцыя Партнерства Вольнага Слова II

Войцах Пшыбыльскі

Якая карысць ад свабоды слова?

Свабода слова і будучыня грамадскай думкі з’яўляюцца сёння адным з важнейшых пытанняў, якое вырашыць, як будзе змяняцца дэмакратыя ў будучыні. Гэтая праблема вельмі часта закранаецца і абмяркоўваецца. А між іншым, такой свабоды ніколі не бывае досыць.

Першае, і самае важнае пытанне, знаходзіцца паміж свабодай – свабодай слова ў медыях – і паняццем прыватнасці, у яго шырокім разуменні. У сваю чаргу, гэта нас падводзіць да пытання пра якасць свабоды слова. Дэмакратыі дзейнічаюць паводле прынцыпу, што толькі канкурэнцыя і адносная раўнавага на рынку гарантуе сітуацыю адноснай свабоды слова. Дэмакратыя пакутуе, калі дамінуючым уладальнікам медыя з’яўляецца ўрад, але таксама і тады, калі ў медыях дамінуюць вялікія гульцы бізнесу.

Другім пытаннем ёсць заняпад лакальнай прэсы, што выціскаецца прапагандысцкімі газеткамі, якія выдаюць мясцовыя дзяржаўныя органы, альбо апанаванне медыя-прасторы краіны адным тэлевізійным каналам, газетай ці радыё-станцыяй, што выклікае вялікую паталогію. Тое самае адбываецца, калі медыя-канцэрны кіруюцца прынцыпам прыбытку, а не журналісцкай мыслі, і зменшваюць медыяльны камунікат да ўзроўню чутак і скандалаў.

Юрыдычнае рэгуляванне медыя-сферы з’яўляецца амаль цалкам рэшткамі аўтакратычнага перыяду кантролю і цэнзуры часоў СССР альбо яшчэ ранейшых. Цэнзура існавала не толькі на Ўсходзе Еўропы. У XIX стагоддзі яна ўжывалася з мэтай блакады дэмакратычных зменаў у цэлай Еўропе. Яе вялікім прыхільнікам быў князь Метэрніх, архітэктар міру, які панаваў у Еўропе аж 50 гадоў – да І Сусветнай Вайны.

У часах, калі парламенты некаторых краінаў (Славакія, Венгрыя, Вялікая Брытанія) чыняць спробы паставіць пад кантроль свабоду выразу сваёй пазіцыі, мы павінны бараніць залаты прынцып свабоды слова, і грунтаваць медыя-права на двух наступных пастулатах: 1). Ніякі дзяржаўны орган не можа быць уладальнікам СМІ, 2). Кожны выдаўца, які дасягае ўзроўню вялікага гульца на рынку СМІ, павінны ўважліва аглядацца з пункту гледжання антыманапольнага права.

Але ці гэта магчыма? Як мы ўсе ведаем, свабоду слова нельга гарантаваць правам. Аднак, дзяржава можа яе падтрымліваць ці абмяжоўваць шляхам санкцыяў і адміністрацыйных працэдураў.


Іншай пагрозай свабоды слова з’яўляюцца новыя праявы паўзучай цэнзуры, якія паяўляюцца ў большасці еўрапейскіх краінаў: рашэнні па рэгуляцыі інтэрнэта, забарона публікавання карыкатураў на Мухамеда, крымінальны пераслед за абразу годнасці рэлігійных і палітычных сімвалаў. З вялікім абагульненнем гэта з’яўляецца сістэмнай справай. Але таксама ёсць і іншае пытанне, якое датычыць свабоды грамадскага меркавання і палітычнай культуры, што палягае на самацэнзуры ці занадта дбайным выкарыстанні палітычнай карэктнасці. Асабліва ў Польшчы, але і ў іншых краінах Еўропы (паводле Міжнароднага Інстытута Прэсы), усё часцей сустракаюцца выпадкі абвінавачванняў у знявазе, за якую пагражае зняволенне.

Само існаванне такога закона выклікае стымул да самацэнзуры не з мэтай ушанавання каго-небудзь, а з боязі за сваю асабістую свабоду.

Успамінаючы, зрэшты, знакаміты эсэ Дж. С. Мілла “Аб Свабодзе”, варта ўспомніць, што гарачую аргументацыю на карысць свабоды слова ён скіроўваў да абмежаванай сацыяльнай групы найбольш адукаваных і духоўна развітых чытачоў. Таму, як можна трактаваць праявы свабоды слова на публічных форумах, сценах і вуліцах, а таксама ў часта паклёпніцкіх радыкальных газетах?Як можна размаўляць аб усеагульнай свабодзе слова, калі выразная большасць людзей не чытае кнігі, а статыстыка функцыянальнай непісьменнасці ідзе ў гару? А што з выхаваннем людзей да свабоды і фармаваннем грамадскай думкі, годнай тых правоў і рэгуляванняў, аб якіх я пісаў? Ці, спасылаючыся на старыя страхі інтэлектуалаў, мы дараслі да той свабоды?

Вышэйшая тэма будзе тэмай наступнага нумару “Res Publiki Nowej” (зіма 2011). Размешчаныя тут тэксты былі прэзентаваныя на зачыненых дэбатах у Прэзідэнта Камароўскага, якую мы арганізавалі вясной 2011 года. Да гэтага часу, мы пісалі на гэтыя тэмы ў нумары “Res Publiki Nowej” пад назвай “Кнігі і Сігарэты” (зіма 2009), асабліва ў двух рэдакцыйных дыскусіях “Чытачом трэба кіраваць” і “Місія публіка”. Таксама, дзякуючы дапамозе сеці Eurozine, мы апублікавалі фундаментальны тэкст Герберта Плантля “Чым ёсць свабодная прэса для дэмакратыі?” (восень-зіма 2010). Пад канец, варта ўспомніць тэксты, якія датычаць цэнзуры і самацэнзуры з нумару “Гістэрыкі і бароны” (зіма 2008). Гэтыя і іншыя публікацыі можна знайсці ў сеці Інтэрнэт.

Войцах Пшыбыльскі, Рэс Публіка [Res Publica]


Кшыштаф Валодзька

Мы змяняем свет!... будзем на гэта спадзявацца

„Філосафы да гэтага часу інтэрпрэтавалі свет, але размова ідзе пра тое, каб яго змяніць” ––адзінаццаты з „Тэзісаў аб Феербаху” Карла Маркса можа быць пачатковым пунктам для развагі аб ролі нішавых і інтэлектуальных часопісаў. Пытанне іх назвы да гэтага часу абуджвае спрэчкі сярод асяроддзя іх чытачоў. У гэтым тэксце, я буду гаварыць пра грамадска-палітычныя часопісы, якія аднак не староняцца тэмаў, звязаных з культурай, духоўнасцю, этычным разуменнем людзей і іх супольнасцяў.

Прымем за праўду сцверджанне, што парадак ліберальнай дэмакратыі з’яўляецца „ідэйнай матрыцай”, на якой маюць права і абавязак знаходзіцца, спрачацца і граць адна з адной розныя ідэі. Таму, інтэлігенцкія часопісы, якія паўстаюць з розных ідэйных, палітычных, рэлігійных, біяграфічных асяродкаў, з’яўляюцца адным з важных элементаў культурнай і грамадскай актыўнасці. Яны ёсць важнай шмат-галоснай супрацьвагай для асноўных папулярных медыяў. Іх голас гучыць разнастайна і, без залежнасці на іх уласную волю, яны рэалізоўваюць пастулат Маркса аб „змяненні свету” - праз іх апісанне рэчаіснасці і яе інтэрпрэтацыю.

Польскія нішавыя/інтэлігенцкія часопісы прадстаўляюць сабой вельмі выразную мазаіку. На мапе ідэйнай мыслі знойдзем такія часопісы, як моцна-правая „Палітыка Нарадова”. Назвы часопісаў, якія асацыююцца з каталіцызмам - „Хрысціянітас”, „Тэалогія Палітычна”, „Фронда”, „ЗНАК”. Нарэшце, ёсць такія часопісы, якія спасылаюцца на рэспубліканскую традыцыю („Жэчы Вспульнэ ”). Ёсць месца і для лібералаў: „Культура Ліберальна”, „Рэс Публіка Нова” i таксама для розных плыняў людзей з левымі поглядамі („Новы Обыватэль ”, „Крытыка Палітычна”, „Рэцыклінг Ідэі”). Тут ёсць і кансерватыўныя часопісы, якія адкрыты для левых поглядаў, як кракаўскія „Прэсіі”, як „КРОНАС” - мэта-палітычны часопіс, ёсць і „апакаліптычны часопіс”, ці як што хоча - неамесіяністычны, „44” i „Тэмплум Новум” (часопіс „хрысціянскага нацыяналізму”). Без злога намеру можна заўважыць, што правыя асяродкі, так часта паміраючыя на „плюшавым крыжы”, у пытанні інтэлектуальнай актыўнасці не выглядаюць як „паміраючы від”.

Чым публічная сфера абавязаная інтэлігенцкім часопісам? Перадусім, усім плюралізмам мыслі і ідэі. Плюралізмам, на адсутнасць якога мы так часта скардзімся, калі папулярныя галоўныя медыя прысвойваюць светаўспрыманне нашага грамадскага быту, асуджаючы чытача да „зцэнтралізаванага мышлення”, у якім часта бракуе месца для філасофіі, сацыялагічнай, паліталагічнай, культуразнаўчай і метафізічнай аналітыкі; да разумення гаспадарчай і грамадскай рэчаіснасці, іншай ад неаліберальнага.

Абавязковай умовай для ідэнтычнасці нішавых часопісаў ёсць паглыбленае і шматбаковае апісанне рэчаіснасці, дыстанцыя ад „гегемоніі neews’aў”. Такое апісанне са свайго вызначэння з’яўляецца больш старанным і патрабуе большага інтэлектуальнага ангажавання. Таму,


такія часопісы з’яўляюцца альтэрнатывай „хуткай” публіцыстыцы, якая ўсё часцей робіцца палітычнай і засноўваецца на палітызаваным бачанні Польшчы і свету. Да таго ж, інтэлігенцкія асяроддзі, якія займаюцца выданнем часопісаў, ствараюць школу мышлення, бліжэйшую да „ідэі ўніверсітэта” - яна нейтральная, прывязаная да розных традыцыяў аналізу і інтэрпрэтацыі. Каб акрэсліць уласную тоеснасць, варта прыглядацца да таго, каго аўтары часопісаў і інтэлігенцкія асяродкі маюць на сваіх штандарах, да якіх постацяў з гісторыі ідэі і публічнага жыцця яны спасылаюцца. Нішавыя і інтэлігенцкія часопісы таксама з’яўляюцца прывязанымі да мінулага. Гэтае прывязанасць не ёсць уласнасцю адных кансерватараў - яна азначае здольнасць інтэлектуальнага погляду ў глыбіню гісторыі. Разуменне адказу на пытанне „адкуль мы паходзім” ёсць такім жа важным прадметам, як і пытанні „кім мы ёсць” i „куды мы ідзем”. Таму, розныя грамадскія, палітычныя, рэлігійныя і культурныя традыцыі з’яўляюцца часткай тэмаў інтэлігенцкіх часопісаў, што сведчыць пра тое, што як аўтары і іх асяроддзі, так і мы не жывем у гістарычнай пустцы. Нашы ідэйныя сімпатыі і антыпатыі маюць свае падставы не толькі ў нашым асабістым выбары, але яны ёсць вынікам універсальнага, народнага, духоўнага жыцця вялікай колькасці людзей, якія жылі да нас. І менавіта зараз мы працуем для спадчыны польскасці і цывілізацыі.

Калі ўявім, што ў палітычных дэбатах існуе тое, пра што мы напісалі, то на нішавых часопісах ляжыць адказнасць за выяўленне праблемаў, якія няправільна разглядаюцца ці недаацэньваюцца грамадскай думкай. Ім неабходна гучна гаварыць пра такія праблемы і прэзентаваць іх на Агоры.

Інтэлігенцкія часопісы – гэта маткі ідэяў, грамадскіх ініцыятываў, але таксама і тых рэчаў, якія патрабуюць больш часу – яны могуць стаць „выхаваўцамі моладзі”, граць грамадска-адукацыйную ролю. Яны з’яўляюцца школай грамадзянскага жыцця, нават калі афіцыйна ёй не з’яўляюцца. Сур’ёзная інтэрпрэтацыя свету вымагае яго разумення, вымярэння яго праблемаў, іх аб’ектыўнага разумення, пошуку рашэнняў праз абыход суб’ектыўнай і эмацыйнай адзнакі рэчаіснасці. Нішавыя часопісы (канешне, слаба фінансаваныя і абмежаваныя ў велічыні аўдыторыі) з’яўляюцца альтэрнатывай забаўляльным тэндэнцыям ў медыях. Аднак, уласна праз тое, што яны ствараюць моцную сувязь са сваімі чытачамі, якія не абмяжоўваюцца толькі чытаннем, ідэі, меркаванні і артыкулы такіх часопісаў знаходзяць водгук у палітычным жыцці, галоўных медыя, што робіць іх важным інстытутам грамадзянскай супольнасці.

Інтэлігенцкія часопісы прапануюць таксама выхад з дыктатуры камерцыі, прыбытку, выходзячы па-за межы медыяў, падпарадкаваных рэкламадаўцам альбо густам „масавага чытача” ці „партыйнага мецэната”. Адсюль таксама і абмеркаванне іх фінансавання, свабоды і незалежнасці. Гэта адкрытая задача: як, з аднаго боку, не стаць закладнікам дзяржаўнага бюджэту і яго размеркавальнікаў, а з іншага боку, трэба разумець, што светлы мецэнат – дзяржава (дзяржава сама па сабе, а не кіраўнікі партыяў ці інтрыгоўныя функцыянеры), ёсць хутчэй сябрам і падтрымкай для нішавых часопісаў, чым іх ворагам. Вельмі часта, ідэі не прыносяць прыбытак, але яны будуюць культурны дабрабыт дзяржавы. Ці лепшай ёсць пара ботаў ці абраз Мадонны – ведаем гэтую дылему з „Бесаў”, гісторыя, як падаецца, ужо дала свой адказ. Таму, падаецца, што дзяржава мае зацікаўленасць у тым, каб асяродкі нішавых часопісаў маглі працягваць сваю працу. Зрэшты, нішавыя часопісы не павінны стаць


закладнікамі ці прапагандыстамі для дзяржаўных інстытуцыяў. Культура, у тым ліку культура грамадскага і палітычнага мыслення, дрэнна пераносіць надмерную апеку і залежнасць ад дзяржавы. Гэта не значыць, што адзіным асяроддзем для яе мог бы быць мітычны „свабодны рынак”, які ў практыцы азначае толькі сарамлівае разуменне іншага тыпу залежнасці.

Інтэлігенцкія часопісы пацвярджаюць сваім існаваннем вядомую праўду, што публічнае дабро не заўсёды павінна быць масавым дабром. Яны павяртаюць пэўны супакой і парадак інтэлектуальнай рэчаіснасці, якая поўная хаосу і безадказнасці. А нават калі яны ўносяць пэўнае закісанне, то робяць гэта паводле старога бакунінскага прынцыпу: радасць нішчэння ёсць радасцю стварэння. Радасць аспрэчвання і бунту з’яўляецца радаснай верай у тое, што іншы свет магчымы. Так, нішавыя і інтэлігенцкія часопісы змяняюць свет. Прынамсі на гэта трэба спадзявацца.

Кшыштаф Валодзька, Новага Грамадзяніна [Nowy Obywatel]


Ёанна Кусяк

Пагарда да лакальнасці

Кветкі магноліі з’яўляюцца на дрэве хутчэй, чым яе лісткі, пачынаючы рэзка квітнець – але на вельмі кароткі час. Падобнага роду захапляючы, але кароткі росквіт мясцовых медыя можна было назіраць у Польшчы ў дзевяностых гадах. Здавалася б, што з’яўленне нярэдка вельмі якасных часопісаў, выдаваных не ў Варшаве, а ў Кракаве (Бруліён), Вроцлаве (Одра), Любліне (Крэсы), Познані (Новы Нурт), Астралёнцы (Працоўня) ці Краснагрудзе (Краснагруда), а таксама пашырэнне прапановы газетаў, якія каментуюць рэчаіснасць з лакальнага пункту гледжання – што усё гэта прывядзе да дэцэнтралізацыі і дыверсіфікацыі інфармацыі і каментару падзеяў. Пасля ліквідацыі цэнзуры і адмены рэгулявання СМІ, плюралізм медыяў і меркаванняў быў важнай крыніцай надзеі і энтузіязму, якія назіраліся падчас паўстання дэмакратыі. У тым часе, калі самыя вялікія агульна-польскія газеты ўзмацнялі свае пазіцыі, лакальныя медыя „пераспявалі”, распадаліся, страчвалі свой уплыў, і ў большасці, раскладаліся без слядоў у глебе маладога капіталізму. Ідэалізм рэдактараў перамагала рэчаіснасць рынку, у якой, лакальныя медыя нават высокай якасці, не былі добрым бізнесам. Сёння, без вялікага перабольшвання можна сказаць, што лакальныя медыя ў Польшчы не існуюць. Тым больш яны не існуюць, калі слова „медыя” мы хочам разумець сур’ёзна, прыпамінаючы паняцце „чацвёртай улады”.

Па-за нешматлікімі выключэннямі, годнымі пахвалы, існуючыя сёння ў Польшчы мясцовыя газеты можна схематычна падзяліць на тры катэгорыі: камунікатары, прапагандысцкія бюлетэні і таблойды. Змест першых зводзіцца да сукупнасці неапрацаванай інфармацыі аб тым, што здарылася ў гэтым рэгіёне: аб дзірцы ў дарозе ці пажары ў прадуктовай краме. З прычыны нізкай аплаты за матэрыялы, а таксама нярэдка адсутнасці журналісцкай кваліфікацыі ў іх працаўнікоў, такая інфармацыя ўвогуле можа быць не паглыбленай. Чытач не зразумее, адкуль узялася гэтая дзірка, ці чаму гміна не мае грошай на рамонт дарогаў, ці тым больш якія існуюць механізмы, каб змусіць мясцовыя ўлады адрамантаваць гэтую дарогу. Другая катэгорыя – прапагандысцкія бюлетэні – прадстаўляе сабой газеткі, якія выдаюцца і фінансуюцца мясцовымі ўладамі, і вельмі часта знаходзяцца ў залежнасці ад бурмістра ці прэзідэнта горада. Звычайна, журналісты, замест таго каб кантраляваць улады, самі кантралююцца ўладай, асабліва ў дачыненні да тэкстаў, якія могуць быць крытычнымі да ўладаў, ад якіх у свой час залежыць фінансаванне такіх выданняў. У выніку, тэксты, якія публікуюцца ў такіх бюлетэнях, звычайна прадстаўляюць аднабокі і пазітыўны каментар у дачыненні да мясцовай улады. Нарэшце, трэцяя, самая моцная і шматлікая група на рынку, - мясцовыя медыя-таблойды, якія паступова страчваюць сваё пачуццё місіі, канцэнтруючыся на тым, што цікава для масавага чытача, а тым самым для рэкламадаўцаў: скандалах, інфармацыі пра жыццё мясцовых зорак, інфармацыі, якая можа выклікаць у чытача вялікія эмоцыі (уключаючы фота аголенай дзяўчыны на апошняй старонцы). Нават навіны пра мясцовыя здарэнні (тая ж самая дзірка ў дарозе) прадстаўляюцца тут у аўры скандалу („Дзірка забівае,


дэпутаты разводзяць рукі!”), без падачы кантэкста справы. На артыстызм журналісцкага следства ніхто не мае ані часу, ані грошай.

Што ўласна значыць для дэмакратыі такі стан мясцовых медыяў? Перадусім, амаль поўную адсутнасць ведаў пра тое, што адбываецца ў краіне. Тое, што не з’яўляецца цікавым для чытачоў агульнапольскіх газетаў, адразу гіне, а існуючыя апісанні падзеяў вельмі абагульненыя, каб яны былі так сама цікавыя для жыхароў Замосця, Вроцлава ці Шчэціна. А тое, што не было апісана – знікае. Гіне штодзённая гісторыя польскай рэчаіснасці, якую пазней будзе ўжо позна шукаць у архівах. Аднак, самыя вялікія страты тут паносіць не будучае гістарычных даследаванняў, але нашая дэмакратычная штодзённасць, і за ёй – наша будучыня. Адсутнасць паглыбленай інфармацыі на мясцовыя тэмы азначае, што людзі аб гэтай лакальнасці нават не думаюць і не будуць думаць. Мышленне рэдка ёсць працэсам аўтаматычным – большасць людзей не мае свайго ўласнага меркавання на бальшыню тэмаў - пакуль нехта іх не запытае пра нешта ці сваім адказам не пабудзіць іх да разважання. Такім чынам, свабода слова таксама становіцца прывіднай: без доступу да інфармацыі нельга паразважаць ці сказаць тое, пра што чалавек мог бы паразважаць і сказаць, калі б у яго была гэтая інфармацыя. Таму, адной з асноўных стратэгіяў прапаганды ёсць укрыванне інфармацыі. Нават калі фармальна людзям можна будзе выказваць сваю думку - яны гэтага не змогуць зрабіць, бо ў іх не будзе што сказаць – аднаго патэнцыялу свабоды слова, без доступу да інфармацыі, не хапае. Таму, на лакальным ўзроўні паступова знікае функцыя грамадскай думкі. Больш таго, немажлівасць артыкуляцыі перакладаецца на сапраўдную немажлівасць прыняцця ўдзелу ў нечым. Тым самым, у большасці жыхароў адбіраецца магчымасць удзелу ў мясцовых справах, тых, якія іх датычаць больш за ўсё і на якія яны маглі б патэнцыяльна аказаць вялікі ўплыў. Механізм грамадскай пасіўнасці, на які скардзяцца на макра-узроўні, пачынае з’яўляцца на мікра-узроўні. Дрэнны стан мясцовых медыяў ёсць адлюстраваннем дрэннага стану польскай дэмакратыі.

Дрэнны стан мясцовых медыяў з’яўляецца элементам больш шырокай з’явы, якую б можна было акрэсліць, як пагарда да лакальнасці. Прынцып негатыўнага адбору, на якім заснаваны адбор журналістаў у мясцовыя СМІ (якім не ўдалося знайсці працу ў агульнапольскіх медыя), таксама дзейнічае і ў сферы мясцовай палітыкі. Чальцы радаў і бурмістры звычайна не даходзяць да сваіх пасадаў дзейнічаючы ў лакальнай супольнасці – іх „скідаюць” з гары, альбо для пакарання, альбо для ўзнагароды - у рэдкіх выпадках такіх гарадоў, як Варшава. Так сама, улады не клапоцяцца аб меншых універсітэтах, за выключэннем важнейшых адукацыйных цэнтраў, якія маглі б стаць інтэлектуальным рэсурсам для мясцовых супольнасцяў. На жаль, гісторыя польскай трансфармацыі ёсць гісторыяй паступовай цэнтралізацыі, дзе калісьці цікавыя гарады і рэгіёны сталі правінцыяй. Сёння ўжо німа па што ездзіць у Кашалін, Серадзь ці нават Лодзь, а калі нехта жыве ў гэтых гарадах, існуе мала інструментаў, з дапамогай якіх можна было б нешта змяніць. Выключнасць сённяшняй сітуацыі палягае на тым, што насуперак доўгіх часоў маразму, дзякуючы стабілізацыі сістэмы, змены пакаленняў і часткова імпартаванню заходніх практыкаў, лакальнасць у Польшчы паволі пачынае адраджацца. На зрубленых галінках з’яўляюцца першыя лісткі.

На працягу апошніх некалькіх гадоў, спярша ў вялікіх гарадах, пасля і ў меншых, пачалі з’яўляцца лакальныя гарадскія і грамадскія рухі. Гэтыя рухі прынеслі за сабой уласныя медыя – блогі, парталы, форумы, якія, дзякуючы Інтэрнэту, не патрабуюць вялікіх фінансавых выдаткаў, маючы патэнцыял дасягнення шырокіх групаў чытачоў. Часткова гэта яны „заразілі” лакальнай


тэматыкай агульна-польскія медыя. Аднак, ні ў якім выпадку нельга казаць пра адраджэнне. Мясцовыя рухі маюць такую сілу дзякуючы ўласнаму энтузіязму і настойлівасці. Такі энтузіязм хоць можа выклікаць амаль рэвалюцыйныя дзеянні, як у выпадку дзевяностых гадоў, але паволі згасне, калі не будуць выпрацаваны нейкія сістэмныя дзеянні. Цікавасць да мясцовых справаў у некаторых гарадах (Познань, Варшава, Мелец, Сопат) перарадзілася ў лакальны рывок, але ён павінны быць падтрыманы стабільнымі структурамі, у тым ліку і медыямі. Я не кажу аб тым, што трэба сілай рэанімаваць паміраючыя папяровыя СМІ, але пра тое, што нельга думаць, што альтэрнатыўныя медыя добрай якасці змогуць самі вырашыць усе свае праблемы. Нават калі інтэрнэт-медыя з’яўляюцца больш таннымі і лепей абараняюцца ад эканамічных крызісаў, асобы, якія ствараюць гэтыя рэсурсы не могуць дазволіць сабе поўнае заангажаванне ў гэтую дзейнасць, займаючыся журналістыкай ці блогінгам пасля працы ці ў вольны час. Адсюль, адраджэнне лакальнасці апрача энтузіязму патрабуе хаця б частковай прафесіяналізацыі і падтрымкі з боку дзяржавы. Варта падумаць аб стыпендыях для журналістаў, якія пішуць пра мясцовыя тэмы, ці стварыць праграму развіцця незалежных журналісцкіх майстэрняў (у форме парталаў), якія, пры добрай рэдакцыі, могуць граць ролю незалежных лакальных think tankаў. Кожная з гэтых ідэяў патрабуе аднак змены парадыгмы дзяржавы, якая да гэтага часу хутчэй сышла з палітыкі і пагарджала лакальнасцю. У іншым выпадку, цяперашнія лакальныя рухі і іх медыя, як калісьці газеты і штотыднёвікі дзевяностых гадоў, будзе чакаць лёс магноліі – прыгожай, але мімалётнай, без якіх дэмакратыя заўсёды будзе толькі пустым кустом – жывым, але ўсцяж бясплодным.

Ёанна Кусяк, Культура Ліберальна [Kultura Liberalna]


Дамініка Казлоўска

Сучасная роля медыяў, свабоды слова і грамадскай думкі

Свабода слова

Джон Дьюўі калісьці сказаў: „Калі хочаш даведацца што-небудзь пра грамадства, ідзі і правер, хто сядзіць у турмах”. Звычайна, калі грамадзяне сутыкаюцца з рэпрэсіямі па прычыне крытыкі ўладаў, а дзейнасць палітычнай апазіцыі і свабоднае распаўсюджванне інфармацыі знаходзяцца пад кантролем, тады „гэта застаўляе задумацца, ці мы не маем дачынення з нейкай формай аўтарытарнай сістэмы, якая абмяжоўвае свабоду і, ў спосаб яўны ці ўкрыты, грэбуе правамі грамадзянаў”.

Праблемы беларускіх апазіцыянераў, якія ў сітуацыі абвінавачання за парушэнне закона не заўсёды маюць хуткі публічны працэс з незалежным судом, са свабодай выкліку сведкаў і абмежаванымі магчымасцямі для іх адваката, прыпамінаюць нам пра відавочную рэч – свабода з’яўляецца першаснай каштоўнасцю, якая дае магчымасць існаваць іншым каштоўнасцям.

Разважаючы пра свабоду слова, можам прыцягнуць прыклад Злучаных Штатаў. Першая з дзесяці паправак да Канстытуцыі ЗША, якія становяць так званы Біль аб правах, забяспечвае грамадзянам свабоду веравызнання, слова, прэсы і таксама абараняе прыватную ўласнасць. Гэтыя чатыры элементы з’яўляюцца сёння асновай дэмакратычнай заходняй сістэмы – у тым ліку і ў нашай краіне. Маладым людзям цяжка сёння ўявіць Польшчу, у якой кожны публічны абмен меркаваннямі пра палітыку быў пад пастаянным кантролем зверху. Цяжка ўявіць Польшчу без права на сходы і маніфестацыі, без дыскусіяў у кавярнях і інтэрнэце, без блогаў, незалежных часопісаў, сацыяльных сетак – усіх тых месцаў і прыладаў якія дазваляюць без абмежаванняў крытыкаваць палітыкаў і Касцёл, спрачацца, дыскутаваць, абражаць адзін аднаго, распаўсюджваць тэорыі змоваў і выдумляць новыя ідэі. Але не так даўно ў нас існавала прэвенцыйная цэнзура, якая кантралявала, што і з якім накладам будзе апублікавана, а свабода сходаў была моцна абмежаванай.

Свабода слова з’яўляецца асноўным правам кожнага чалавека. Пра гэта кажуць самыя важныя міжнародныя дакументы. Гарантыі асноўных свабодаў былі ўведзеныя ў нацыянальныя законы краінаў, у тым ліку і ў Канстытуцыю Польшчы.

Еўрапейская Канвенцыя Правоў Чалавека ўвайшла ў жыццё ў 1953 годзе, пасля яе ратыфікацыі першымі дзесяццю краінамі Рады Еўропы. Падпісанне гэтай Канвенцыі з’яўляецца сёння ўмовай уваходу ў Еўрапейскі Саюз. Яна гарантуе, што „Кожны мае права на свабоду выразу свайго ўласнага меркавання, а таксама на атрыманне і перадачу інфармацыі і ідэяў без перашкод з боку дзяржаўных уладаў і без залежнасці ад дзяржаўных межаў” (артыкул 10-1). Дзякуючы менавіта Каталогу правоў і свабодаў, які гарантуецца Еўрапейскай Канвенцыяй


Правоў Чалавека і дадатковым да яе пратаколам, магчымай ёсць падача скаргаў у Еўрапейскі Трыбунал па Правах Чалавека ў Страсбургу, з чаго часта карыстаюцца грамадзяне Польшчы. Падобны запіс знаходзіцца і ў Міжнародным Пакце Грамадзянскіх і Палітычных Правоў . Гэты Пакт з’явіўся пазней, чым Еўрапейская Канвенцыя – на канферэнцыі ААН у Нью-Йорку ў 1966 годзе. У адрозненні ад Усеагульнай Дэкларацыі Правоў Чалавека 1948 года, гэты Пакт мае абавязковы юрыдычны характар. Там знаходзіцца запіс пра тое, што „Кожны чалавек мае права мець уласныя погляды без ніякіх перашкодаў”, „Кожны чалавек мае права на свабодны выраз сваёй пазіцыі, права гэтае абараняе свабоду пошуку, атрымання і распаўсюджвання разнастайнай інфармацыі і поглядаў, без увагі на дзяржаўныя межы, вусна, на пісьме ці ў друку, у форме твору мастацтва ці іншым шляхам, паводле ўласнага выбару”. Таксама Канстытуцыя Польшчы пацвярджае, што „Рэспубліка Польшча забяспечвае свабоду прэсы і іншых сродкаў масавай інфармацыі” (артыкул 14), „Дзяржаўныя ўлады Польшчы захоўваюць нейтральную пазіцыю ў перакананнях рэлігійных, філасофскіх і светаўспрымаўчых, забяспечваючы свабоду іх выразу ў публічным жыцці” (артыкул 25-2), „Кожнаму прадстаўляецца права выразу сваіх поглядаў, а таксама пошуку і распаўсюджвання інфармацыі” (артыкул 54-1), „Прэвенцыйная цэнзура сродкаў масавай інфармацыі і ліцэнзаванне прэсы забаронены. Паводле закона можа быць уведзены абавязак на атрыманне ліцэнзіі для радыё-станцыяў і тэлеканалаў” (артыкул 54-2). Граніцы свабоды слова

Свабода слова, як і свабода чалавека, аднак, мае свае граніцы. Перадусім, гэтай граніцай ёсць другі чалавек: яго свабода, годнасць, павага да яго правоў, а таксама дзяржава і грамадства – яе дабро, бяспека, тэрытарыяльная інтэгральнасць. Хоць само патрабаванне існавання юрыдычных абмежаванняў для свабоды слова з’яўляецца разумным і дастаткова добра абгрунтаваным неабходнасцю абароны іншых каштоўнасцяў, то характар і патэнцыяльныя наступствы гэтага абмежавання з’яўляюцца дыскусійнымі.

У Польшчы, як і ў некаторых іншых еўрапейскіх краінах, працягваюцца дыскусіі над выдаленнем з крымінальнага кодэкса артыкула аб паклёпе. Прыхільнікі выдалення артыкула 212 з крымінальнага кодэкса, які датычыць паклёпу „на асобу ці групу асобаў, інстытут, юрыдычную асобу ці арганізацыйную адзінку, якая не мае юрыдычнага статуса альбо такія дзеянні, якія могуць прынізіць гэтую асобу перад грамадскай думкай ці падвергнуць яе рызыку страты даверу, неабходнага для дадзенай пасады, прафесіі альбо тыпу дзейнасці”, заўважаюць, што вялікая колькасць журналістаў не рызыкуе пісаць пра цяжкія ці супярэчлівыя тэмы, бо яны баяцца такіх крымінальных спраў пра паклёп, якія могуць доўжыцца некалькі гадоў. Яны баяцца зняславіць добрае імя палітыка, бізнесмена ці грамадскага дзеяча. Гэтая праблема з’яўляецца меншай для рэдакцыяў самых вялікіх агульнапольскіх часопісаў ці штотыднёвікаў, для якіх кошты добрага адваката для іх журналіста не заўважаныя, а медыяльная ўвага да судовай справы можа быць выкарыстана на іх уласную карысць. Аднак, для незалежных журналістаў ці журналістаў лакальных газетаў гэта можа быць сур’ёзнай цяжкасцю. Мясцовыя газеты часта ўтрымліваюцца за кошт бюджэту гміны, што прыводзіць да таго, что ўздыманне супярэчлівых тэмаў можа скончыцца змяншэннем датацыяў на наступны год. Нават калі мясцовая прэса не цалкам залежыць ад лакальных уладаў, то такім выданням цяжка захаваць незалежнасць ад мясцовага бізнэса – галоўнага рэкламадаўцы ў такіх газетах.


Таму, Хельсінская Фундацыя Правоў Чалавека, Аб’яднанне Мясцовых Газетаў і Дом Выдаўцоў Прэсы нядаўна пачалі акцыю на карысць выдалення артыкула 212 з крымінальнага кодэкса. Замест яго, паклёп можа разглядацца ў межах Грамадзянскага Кодэкса. У траўні 2011 года, Кансультацыйная Рада Цэнтра Маніторынгу Свабоды Слова, якая дзейнічае пры Аб’яднанні Польскіх Журналістаў, даслала заяву да парламентарыяў, палітычных партыяў і галоўных органаў дзяржаўнага кіравання аб змяненні праўных рэгуляцыяў і правілаў іх выканання ў сферы пакарання, пошуку і адказнасці за выраз і распаўсюджванне інфармацыі, меркаванняў і поглядаў на тэму функцыянавання дзяржаўных уладаў і працы дзяржаўных функцыянераў. Між іншым, яны напісалі, што „Права крымінальнае, прасовае, аб патаемнай інфармацыі, доступе да публічнай інфармацыі, а таксама працэдура крымінальнага працэсу, працэсу пошуку і функцыянавання паліцыі і спецыяльных службаў павінны быць абноўленыя, каб яны сталі сумяшчальнымі і адназначнымі, і ніякая інтэрпрэтацыя дзяржаўных органаў і функцыянераў не магла б служыць палітычным, публіцыстычным ці піяраўскім мэтам”.

Асобнай праблемай, якая звязаная з юрыдычнымі абмежаваннямі свабоды слова, з’яўляецца пытанне абразы рэлігійных пачуццяў. Таксама гэтую справу кантралюе крымінальны кодэкс у артыкуле 196. Гэтае пытанне паўстае не толькі ў польскіх дыскусіях. Эксперты Камітэта Правоў Чалавека, які дзейнічае пры ААН, нядаўна пацвердзілі, што „нельга адбіраць права на свабоду выразу людзям, якія паказваюць адсутнасць пашаны да нейкай рэлігіі ці сістэмы каштоўнасцяў. Свабода слова з’яўляецца абавязковай умовай для рэалізацыі прынцыпаў празрыстасці і адказнасці, якія неабходныя для прасоўвання і аховы правоў чалавека”. Гэтая заява не мае юрыдычнай сілы, але з’яўляецца рэкамендацыяй да таго, як ААН павінна разглядаць скаргі, якія датычаць парушэння ці абмежавання свабоды слова.

Праблема абразы пачуццяў упісваецца ў шырэйшы кантэкст пытанняў пра месца рэлігіі ў публічнай сферы, пра суадносіны публічнага і прыватнага, аб прынцыпах, на якіх павінна быць заснаванае грамадства, у якім ёсць веруючыя і няверуючыя, а сярод веруючых – прадстаўнікі розных канфесіяў. Войцах Лорэнц з „Жэчыпаспалітай” у каментары да гэтай заявы Камітэта па Правах Чалавека пры ААН, піша, што: „Мусульманскія краіны, у якіх дзейнічае закон, забараняючы абразу іслама і прарока Мухамеда, ужо некалькі гадоў спрабуюць увесці міжнародную забарону на гэта. Яны ўжо спрабавалі правесці ў ААН некалькі неабавязковых рэзалюцыяў аб гэтым. Эксперты непакоіліся, што калі такая міжнародная забарона будзе прынятая, то можна будзе выкарыстоўваць закон для пераследу рэлігійных меншасцяў”. Як я мяркую, гэтая справа таксама звязаная з публікацыяй карыкатураў на Мухамеда ў 2005 годзе самым вялікім дацкім штодзённікам „Morgenavisen Jyllands-Posten”. Уласна тады гэтая дыскусія набрала ход.

Гжэгаш Гаўдэн, тагачасны рэдактар „Жэчыпаспалітай”, якая апублікавала 2 з 11 карыкатураў, разглядзеў справу наступным чынам: „Еўрапейскія медыя з’яўляюцца плюралістычнымі. Некаторыя з іх правакуюць, абражаюць, не бяруць пад увагу перакананні і веру, іншыя цвёрда становяцца ў абароне каштоўнасцяў, рэлігіі, Бога. Так адбываецца таму, што для Еўропы, для заходняй цывілізацыі, свабода слова з’яўляецца фундаментальнай каштоўнасцю. Тыя, хто адчуваюць сябе пакрыўджанымі, хто думае, што свабода слова злоўжываецца, могуць адстойваць сваё права ў судзе. І гэта з’яўляецца адзінай у свеце дэмакратычнай дарогай. У гэтым выпадку, абражанымі сябе адчулі мусульмане на цэлым свеце. Нельга гэтага ігнараваць, трэба пра гэта памятаць у будучыні. (...) Свабоду слова трэба бараніць. Таксама і тады, калі мы не згаджаемся з яе зместам”.


Як я мяркую, з апошнім сказам гэтага каментара магло б згадзіцца шмат людзей. Ён нагадвае пра славутую мысль Вальтэра: „Пагарджаю тваімі поглядамі, але гатоў памерці за тваё права іх выказваць”. Аднак, трэба лічыцца з тым, што даючы сабе права крытыкі іншых рэлігіяў, а таксама няверуючых людзей, мы прызнаём такое ж права іншым. Таму, мы даем права мусульманам крытыкаваць хрысціянства і заходнюю культуру, атэістам – змагацца са шкадлівымі для іх забабонамі, мастакам – для праявы сваёй крытычнай пазіцыі да каталіцкай традыцыі. Роля ідэйных асяродкаў

У дыскусіях аб ліберальнай дэмакратыі, мы звычайна канцэнтруемся на справах дэмакратыі, адсоўваючы на другі план пытанне лібералізма. Як я мяркую, у дальшай перспектыве мы не ўцячэм ад дыскусіі аб мадэлі дзяржавы: нейтральнай у вымярэнні светапогляду, дзе ніводная ідэалогія ці рэлігія не мае спецыяльных перавагаў, ці таксама пра выразна зазначаны аксіялагічныя комплекс такой мадэлі. Трэба лічыцца з тым, што ліберальны падыход гарантуе кожнаму свабоду выбара светапогляду, таксама гарантуе і магчымасць здзеку, жартаў ці вострай крытыкі светапогляду іншых. Адно не існуе без аднаго. Іншымі словамі: хочаш дэманстраваць сваю рэлігійнасць, лічыся з тым, што нехта будзе дэманстраваць сваю не-рэлігійнасць. І наадварот.

Калі, – як пісаў Гжэгаш Гаўдэн, – цалкам адкідаем „сілавыя” метады, такія як паленне сцягоў, заклікі да забойстваў, пагрозы заходнім краінам, якія часамі высылаюць мусульмане, нам застаецца адна дыскусія. Тым часам, традыцыя дэлібератыўнай дэмакратыі, якая акцэнтуе размову, як інструмент прыняцця супольных рашэнняў і пошуку грамадскіх кампрамісаў, у Польшчы не з’яўляецца занадта моцнай. І галоўная праблема не ў тым, што частка дыскусіяў, у якіх удзельнічаюць журналісты і палітыкі, не спаўняе асноўныя крытэрыі рацыянальнага дыскурсу, у рамках якога прэзентаваныя ідэі павінны быць фармаваныя зразумелай і інтэрсуб’ектыўнай мовай і мець мерытарычны характар, а не эмацыйны ці часта рытарычны. Асноўная праблема датычыць хутчэй пытання дапушчальных граніцаў размовы. Падаецца, што дэмакратыя тым і адрозніваецца ад іншых сістэмаў, што яна не закладае табу, абшараў, якія выключаны з дыскусіі, якія грамадства не магло б успрыняць.

Адна з асноўных функцыяў медыяў, асабліва медыяў ідэйных, некамерцыйных, ёсць крытычнае назіранне за грамадскім жыццём, а таксама ўмешванне ў яго, калі ўзнікае такая патрэба. Нейтральная крытыка ёсць вельмі важнай сацыяльнай функцыяй, асабліва ў дэмакратыі. Нечым іншым з’яўляецца крытыка, якая сыходзіць ад палітычнай эліты, засядаючай на лаўках апазіцыі, іншым таксама ёсць крытыка да эліты непалітычнай. Калі тая другая крытыкуе палітыку ўрада, то робіць гэта з іншых прычынаў, чым апазіцыйныя палітыкі, якія кіруюцца ўласным палітычным інтарэсам. Такіх асяродкаў у Польшчы шмат, ідэйныя часопісы, палітычныя фабрыкі думкі, клубы, фундацыі, аб’ядноўваючыя розныя групы, што ствараюць грамадскую думку.

Таксама істотнай функцыяй ідэйных асяродкаў з’яўляецца фармаванне грамадзянскіх падставаў. Прафесар Барбара Скарга ў эсэ „Інтэлігенцыя замоўкла” ці „Пра грамадзянства”, якія былі апублікаваныя ў „Газеце Выборчай”, пісала: „грамадзянін гэта не падданы, але чалавек, свядомы свайго пачуцця прыналежнасці да грамадства. Чалавек свабодны і падзяляючы


свабоду з іншымі, адразу павінны дбаць пра іншых, пра цэлы грамадскі быт і яго рацыянальнае ўстройства. Грамадзянін на роўні з іншымі стварае права грамады і дамагаецца яго выканання”. Быццё грамадзянінам не прыходзіць само з сябе, але вымагае працы, высілкаў, адукацыі і пэўнага ўзроўню рэфлексіўнасці, нарэшце – практыкі ўдзелу ў розных праявах грамадскага жыцця.

Адной з праблемаў, з якімі змагаюцца сёння не толькі краіны Сярэдняй і Ўсходняй Еўропы, але і высокаразвітыя дэмакратыі, на прыклад Галандыя, Францыя або Аўстрыя, з’яўляюцца папулістычныя тэндэнцыі, этнічны нацыяналізм ці спакуса аўтарытарных урадаў. У дзяржавах, дзе грамадзяне актыўна ўдзельнічаюць у палітычным жыцці, папулісты звычайна маюць невялікі ўплыў на палітыку. Але там, дзе грамадзянскае ангажаванне з’яўляецца нізкім і ў той жа момант, аслабляецца крытычная роля адукаваных слаёў грамадства, у такіх краінах могуць узмацніцца дыскрымінацыйныя стаўленні. Прыкладам гэтага можа быць Венгрыя, дзе паводле аднаго з апошніх апытанняў больш за 90% грамадзянаў мае прадузятае стаўленне да цыганаў. Папулісты карыстаюцца з таго, што свет палітыкі ўсе больш становіцца залежным ад сацыя-тэхнікі і масавых медыя. Часта яны дакладна ідэнтыфікуюць хворыя месцы „звычайных людзей” (але вельмі часта прапаноўваюць вельмі спрошчаныя ці памылковыя рашэнні гэтых праблемаў), становячы вентыль для ўсе больш мацнейшых негатыўных эмоцыяў: расчаравання, фрустрацыі, гневу. Асабліва падчас гаспадарчага крызісу, які нас пазбавіў вялікай колькасці зманаў пра незнішчальнасць еўрапейскай мары аб пастаянным росце заможнасці дзяржаваў. Гэта паказвае, якім важным з’яўляецца пастаяннае паляпшэнне публічнага жыцця да ўзроўню рацыянальных дэбатаў, паніжаючы ўзровень эмоцыяў. У тым таксама бачна роля ідэйных асяродкаў. Відавочна, што бачанне часопіса, якое я акрэсліла ў гэтым тэксце, блізка да часопіса Знак. Канешне, іншыя людзі могуць бачыць гэта інакш. Галоўная ідэя ў тым, што неабходна стварыць Агору, на якой могуць сустрэцца людзі з вельмі рознымі думкамі і меркаваннямі. Дамініка Казлоўска, Знак [Znak]


Кшыштаф Мазур

Свабода слова – хутчэй міфы, чым факты

Да адных з самых ужываных аргументаў у палітычнай дыскусіі ў дэмакратычных грамадствах належыць аргумент „свабоды слова”. Без перапынку мы чуем аб выпадках парушэння межаў свабоды слова, альбо парушэнні і абмежаванні гэтай свабоды. Не інакш як у Польшчы, гэтае паняцце стала апошнім часам адным з найбольш спрэчных (асабліва ў благасферы) грамадскіх пытанняў. Пакідаючы ўбок цяперашні палітычны кантэкст, звернем увагу на тры асноўныя міфы, якія акружылі гэтае паняцце.

Міт першы: юрыдычная відавочнасць прадмета1

Пра свабоду слова людзі прызвычаіліся размаўляць, як пра нешта відавочнае, за чым стаіць спакойная і закрытая юрыдычная дактрына, якая дазваляе нейтральна рэгуляваць усе супярэчлівыя выпадкі. Аднак, на самой справе, юрыдычная літаратура ставіць пад пытанне такі падыход, не падаючы нават зразумелай дэфініцыі гэтага паняцця. Сярод юрыстаў хутчэй пануе перакананне, што ўсе права і свабоды чалавека, у тым ліку свабода слова, не могуць быць адназначна вызначаны, бо ў сваёй істоце яны становяць адзін эластычны і адкрыты каталог2. Паводле іншага меркавання аднога юрыдычнага аўтарытэта, „правы і свабоды чалавека - гэта вельмі важныя правы і свабоды, якія служаць асобе паводле нейкай філасофскай канцэпцыі, якая адносіцца да яе пазіцыі ў дзяржаве (філасофскае вымярэнне), ці таксама служаць ёй у святле міжнароднага, нацыянальнага ці панад-дзяржаўнага права (юрыдычнае вымярэнне)”3. Юрыдычная рэгуляцыя свабоды слова заўсёды павінна быць прывязанай да больш шырокай, філасофска-грамадскай падставы. Аднак, гэта яшчэ не канец. На дарозе пошуку найважнейшых аргументаў, якія апраўдваюць свабоду слова, выкрышталізаваўся погляд, што ў гэтым кантэксце недастатковым ёсць зварот толькі да адной грамадскай каштоўнасці. Асновай гэтай свабоды хутчэй з’яўляецца комплекс шматлікіх і вельмі розных каштоўнасцяў, да якіх пераважна належаць: a). аргумент пошуку праўды (паводле гэтай прычыны, дайсці да праўды можна толькі тады, калі даць права голасу грамадзянам, якія прадстаўляюць вельмі розныя погляды; ключавым для гэтай канцэпцыі з’яўляецца перакананне ў здольнасці людзей адрозніваць ідэі праўдзівыя ад непраўдзівых); b). аргументы, якія спасылаюцца на сэнс дэмакратыі (дзякуючы свабодзе слова, грамадзяне атрымоўваюць неабходную інфармацыю для ўдзелу ў палітычных дэбатах, а таксама неабходную для функцыянавання дэмакратычнага ўрада; свабода слова дае магчымасць кантролю над уладамі і дапамагае ўстанавіць сувязь паміж грамадзянамі і іх прадстаўнікамі); c). аргументы, якія прасоўваюць талерантнасць (свабода слова рэалізуе функцыю прасоўвання талерантнасці, бо вучыць быць адкрытым да іншых меркаванняў і захоўванняў); d). Аргументы, заснаваныя на індывідуальных каштоўнасцях (свабода слова дае права асобе самарэалізавацца праз інтэлектуальнае развіццё, якое адбываецца падчас камунікацыі з іншымi)4. Натуральна, што


гэтыя чатыры тыпы аргументаў у практыцы могуць быць у вялікім напружанні паміж сабой, а часамі нават у супярэчнасці.

Уявім сабе гіпатэтычную гміну, у якой адбываюцца праявы грамадскага незадавальнення прэзідэнтам горада. Пратэстуючыя жыхары хочуць звярнуць увагу на шэраг фінансавых злоўжыванняў, якія дапусціў прэзідэнт, мабілізуючы іншых грамадзянаў да непадпарадкавання яму. У гэты пратэст умешваецца служба аховы парадку, якая мяркуе, што маніфестацыя парушае грамадскі парадак. Аднак, арганізатары пратэсту ўспрымаюць умяшальніцтва службы аховы парадку як парушэнне іх свабоды слова і падаюць справу ў суд. Спасылаючыся на чатыры вышэй згаданыя аргументы, суд будзе разглядаць абсалютна розныя пытанні: сыходзячы з аргумента праўды, перадусім яго будзе цікавіць надзейнасць аргументаў, якія ўздымаюцца супраць прэзідэнта; сыходзячы з аргумента дэмакратыі, будзе даследавана адпаведнасць маніфестацыі законам і пагроза, якая ад яе паходзіла дэмакратычнай сістэме ў гміне; аргумент талерантнасці звярнуў бы ўвагу суда на тое, наколькі дэманстранты захоўвалі сябе агрэсіўна; нарэшце прызнаючы індывідуальныя каштоўнасці пратэстоўцаў, суд звярне ўвагу на права грамадзянаў на выражэнне сваіх поглядаў у публічнай сферы. Вельмі праўдападобна, што аналіз гэтага прыкладу пакажа яго неадназначнасць (на прыклад, маніфестацыя была санкцыянаваная ўладамі, але яе ўдзельнікі скандавалі абразлівыя лозунгі). Выносячы прысуд у гэтай справе, суд можа дайсці да зусім розных высноваў, у залежнасці ад іерархіі чатырох апісаных каштоўнасцяў, з якіх будзе сыходзіць суддзя. Міт другі: непрадузятасць суддзяў

Калі свабода слова аналізуецца з перспектывы права, яна павінна была быць чымсьці відавочным, і з поўным супакоем мы маглі б казаць, што ў гэтым пытанні суддзі будуць разглядаць справы аб’ектыўна і справядліва. Гэтае перакананне з’яўляецца другім мітам, звязаным з аналізаваным намі прадметам. Аказваецца, што як еўрапейскія, так і польскія стандарты, якія датычаць свабоды слова з’яўляюцца вельмі агульнымі і пакідаюць шырокае поле для інтэрпрэтацыі. У артыкуле 10 Еўрапейскай Канцэпцыі Правоў Чалавека чытаем, што карыстанне са свабоды слова можа падлягаць абмежаваням, між іншым у імя аховы “бяспекі грамадства”, “з неабходнасцю папярэджання парушэння парадку”, “з увагі на ахову здароўя і маральнасці”, ці з увагі на “ахову добрага імя і праў іншых людзей”5. Гэтак жа і Канстытуцыя Польшчы ў артыкуле 31-3 дапускае магчымасць абмежавання свабоды слова калі гэта з’яўляецца „неабходым у дэмакратычнай дзяржаве для яе бяспекі і грамадскага парадку, аховы наваколля, здароўя і маральнасці грамадства, альбо свабоды і правоў іншых асобаў”6. Такія агульныя сцверджанні пакідаюць суддзям вялікае поле для інтэрпрэтацыі ў канкрэтных справах, дзе вялікую ролю адыгрываюць іх індывідуальныя погляды.

Падумаем зноў пра два гіпатэтычныя выпадкі. Да суда трапляе справа мастачкі, якая ў адной са сваіх працаў паказала на распяцці мужчынскія палавыя органы. Музей, які арганізаваў выставу гэтай мастачкі, не даў згоду на ўключэнне гэтага экспаната ў калекцыю для выставы. Мастачка падала за гэта ў суд, мяркуючы, што такое рашэнне з’яўляецца абмежаваннем свабоды слова і права на артыстычную экспрэсію. Калі суддзя прызнае хрысціянства як фундамент польскай тоеснасці і важны элемент „грамадскай маральнасці”, а працу мастачкі як пагрозу для „грамадскага парадку”, тады ён падтрымае рашэнне музея. Аднак, калі суддзя прызнае фундаментам дэмакратычнай дзяржавы права грамадзянаў, асабліва мастакоў, на


аспрэчванне усіх сімвалаў, у тым ліку нацыянальных і рэлігійных, то ён прызнае рашэнне музея як парушэнне свабоды слова. У вялікай ступені, рашэнне гэтай справы залежыць ад светаўспрымання суддзі. Лёгка прадставіць сабе яшчэ больш складаную справу. Малады гісторык публікуе працу, у якой ён прыходзіць да высновы, што сучасная Польшча з’яўляецца юрыдычным і інстытуцыянальным працягам камуністычнай сістэмы. Гэтая кніга грунтуецца на вельмі шырокім факталагічным матэрыяле, аднак спрэчкі выклікае асабістае перакананне аўтара, што выбар такой мадэлі трансфармацыі дзяржаўнага ладу быў памылкай, бо трэба было здзейсніць адчувальны разрыў з папярэднім рэжымам. Адзін з крытыкаваных гісторыкам палітыкаў, падае на аўтара працы ў суд за парушэнне яго годнасці і парушэнне грамадскага парадку. Ён аргументуе гэта тым, што такая беспардонная крытыка мадэлі трансфармацыі з’яўляецца ўскоснай крытыкай усяго сучаснага дзяржаўнага ладу краіны, які абараняецца Канстытуцыяй Польшчы. Справу разглядае суддзя, які пачаў сваю кар’еру ў канцы 60-х гадоў. З вялікай верагоднасцю можна сказаць, што яго ўласная прафесійная кар’ера была б пад вялікай пагрозай пасля 1989 года, калі б тады было прынятае рашэнне на рэалізацыю трансфармацыі якая б засноўвалася на поўным разрыве з юрыдычнай сістэмай камуністычнай Польшчы, на чым настойвае ў сваёй працы малады гісторык. Пададзеныя прыклады не пакідаюць сумневаў, што пры разгледжванні супярэчлівых пытанняў парушэння свабоды слова вялізнае значэнне маюць індывідуальныя погляды суддзяў. Таму, правільным пастулатам з’яўляецца больш сур’ёзны дэмакратычны кантоль за наборам суддзяў Вышэйшага і Канстытуцыйнага Судоў. Дзякуючы сістэме публічных апытанняў, на ўзор ЗША, грамадзяне маглі б пераканацца ў тым, ці іх прадстаўнікі намінуюць на пасады суддзяў людзей, з блізкімі ім перакананнямі. Міт трэці: прыватныя медыя гарантуюць свабоду слова

Іншым, як папулярным, так і сумнеўным поглядам, з’яўляецца перакананне, што лепшай гарантыяй свабоды слова з’яўляецца поўная прыватызацыя СМІ, як папяровых, так і электронных. Гэтая ідэя аргументуецца тым, што прыватныя СМІ гарантуюць плюралізм поглядаў, бо кожная шматлікая сацыяльная група будзе мець сваю газету, радыё ці тэлебачанне. Велічыня гэтых групаў будзе паказваць існуючы плюралізм у грамадстве, бо кожнае меркаванне будзе мець адэкватнае прадстаўленне. Такое разуменне засноўваецца на памылковым дапушчэнні, што з пункту гледжання ўладальніка СМІ, кожны атрымальнік з’яўляецца гэтак сама вартым. Трэба аднак памятаць, што логіка прыватных СМІ (асабліва прыватных тэлеканалаў), робіць іх залежнымі не столькі ад гледачоў, колькі ад рэкламадаўцаў. Сёння, менавіта прыбытак ад рэкламы, а не аплата абанементаў гледачамі, дазваляюць утрымліваць прыватныя медыя. Якія гэта мае наступствы? Па-першае, рэкламадаўцы не ставяцца да чытачоў/гледачоў у ідэнтычны спосаб. Больш заможны чалавек, які выдаткоўвае кожны месяц вялікія грошы на спажыванне, для большасці рэкламадацаў з’яўляецца больш каштоўны, чым пяць сярэдніх Кавальскіх. Гэтая простая ідэя выклікае тое, што прыватныя тэлеканалы не трансліруюць праграмаў ці серыялаў, якія б’юць рэкорды аўдыторыі (як робяць дзяржаўныя каналы); іх задачай з’яўляецца не прыцягванне максімальнай колькасці гледачоў, але канцэнтраванне на асобах з адпаведнім матэрыяльным статусам. Эфект гэтага такі, што погляды бяднейшых і старэйшых людзей (мала прыцягальных з перспектывы рэкламадаўцаў) у прыватных медыя будуць менш прадстаўленыя, чым погляды так званых „маладых, адукаваных, з вялікіх гарадоў”. Па-другое, у СМІ, якія кіруюцца рэкламадаўцамі цяжка сабе ўявіць як магчымасць выразу крытычных поглядаў супраць сучаснай формы эканамічнай сістэмы, так і крытычных публікацыяў аб захоўванні канкрэтных прадпрыемстваў. Ніякі ўладальнік не пойдзе на адкрыты


канфлікт са сваімі самымі важнымі хаўруснікамі. Гэта азначае, што прыватныя медыя, якія ўтрымліваюцца рэкламадаўцамі, непазбежна блакуюць інфармацыю, якая крытычна разглядае сучасную мадэль капіталізма, нават калі такія погляды падзяляе большасць грамадства. Па-трэцяе, у далёкай перспектыве капіталістычная логіка з’яўляецца дэструкцыйнай для больш высокіх культурных стандартаў. Прыклады шматлікіх амбіцыйных выдаўцоў, радыёстанцыяў ці выдавецтваў пераконваюць, што на элітарнай перадачы нельга зарабіць шмат. Таму людзі з тонкім густам у выпадку камерцыялізацыі медыя не знаходзяць на рынку вялікай колькасці прапановаў для сябе. Па гэтых прычынах, прыватызацыя ўсіх медыя з’яўляецца абмежаваннем свабоды слова для людзей менш заможных, крытычных да сучаснага капіталізму, і таксама для аматараў высокай культуры. У той жа момант, такое рашэнне дае вялікую грамадскую перавагу людзям з ніжэйшымі стандартамі, якія маюць большыя магчымасці для выдаткаў на спажыванне. Маючы мэту забеспячэння сапраўднага плюралізма ў палітычных дэбатах, пастулат захоўвання дзяржаўных СМІ ёсць праўдзівы. Зразумела, тэмай для іншай дыскусіі будзе тое, як такія СМІ павінны быць кіраваныя.

Згаданых ў гэтым тэксце аргументаў хапае для таго, каб з вялікім недаверам ставіцца да ўсіх апалагетаў свабоды слова, якую яны трактуюць як нешта відавочнае і адназначна рэгулюемае еўрапейскім ці нацыянальным правам. На самой справе, усе дакладна наадварот: паняцце свабоды слова ёсць гнуткім і неадназначным, а спосаб яго вызначэння заўсёды залежыць ад светаўспрымання канкрэтнага чалавека, незалежна ад таго, ці гэты чалавек з’яўляецца суддзёй, журналістам ці простым грамадзянінам.

Кшыштаф Мазур, Прэс'е [Pressje]

39Czemu służy wolność opinii? Konferencja Partnerstwo Wolnego Słowa II

www.res.publica.pl

konferencja Partnerstwo Wolnego Słowa IIKijów7-9.X.2011


Wojciech Przybylski

Wolności nigdy dość

Wolność wypowiedzi i przyszłość opinii publicznej to współcześnie jedna z najważniejszych kwestii, która zadecyduje o tym jak zmieniać się będzie demokrac-ja. To również jedna z najczęściej powtarzanych i dyskutowanych kwestii. A mimo wszystko nigdy jej dosyć.

Pierwsze i najważniejsze pytanie zawiera się w spięciu pomiędzy wolnością – swobodą wypowiedzi w mediach – a szeroko rozumianą kwestią prywatności. To z kolei prow-adzi nas do pytania o jakość. Demokracje działają wedle zasady, że tylko konkurenc-ja i względna równowaga na rynku gwarantuje sytuację względnej wolności słowa. Demokracja cierpi tam gdzie właścicielem dominujących mediów jest rząd ale zarazem tam, gdzie własność zdominowana jest przez dużych graczy biznesowych.

Drugim wątkiem jest upadek prasy lokalnej wypieranej przez gazetki propagandowe wydawane przez lokalną administrację albo zdominowanie narodowej przestrzeni medialnej przez jeden kanał telewizyjny, tytuł prasowy lub stację radiową tworzą patologię. Podobnie gdy kierujące się zasadą zysku, a nie dziennikarskiej misji, kon-cerny medialne spłycają komunikat medialny do plotek i skandali.

Regulacje prawne mediów są niemal wyłącznie pozostałością autokratycznego okresu kontroli i cenzury z czasów ZSRR albo jeszcze wcześniej. Istniały zresztą nie tylko na wschodzie Europy. W XIX wieku cenzura miała na celu blokadę demokratycznych zmian w całej Europie. Wielkim jej zwolennikiem był książę Metternich, architekt pokoju, który zapanował na 50 lat aż do I wojny światowej.

W czasach, gdy parlamenty kolejnych krajów (Słowacja, Węgry, Wielka Brytania) czynią zakusy na kontrolę swobody wypowiedzi powinniśmy bronić złotej zasady wolności słowa i opierać prawo medialne co najwyżej na dwóch zasadach: 1) żaden organ publiczny nie może być właścicielem medium, 2) każdy wydawca osiągający pozycję dużego gracza na rynku musi być nadzorowany z punktu widzenia prawa antymonopolowego.

Ale czy to możliwe? Jak wszyscy wiemy wolności słowa nie da się zagwarantować prawem. Państwo może ją jednak wspierać lub ograniczać narzucając sankcje i rozwiązania administracyjne.

Drugim zagrożeniem wolności słowa są nowe przejawy pełzającej cenzury pojawiające się w większości krajów europejskich: rozważania na temat regulacji internetu, zakazy


publikacji karykatur Mahometa, oraz kryminalne sankcje za obrazę czci i honoru symboli religijnych i politycznych.

Jest to w dużym uogólnieniu sprawa systemowa. Ale jest też inna kwestia dotycząca wolnej opinii publicznej i kultury politycznej polegająca na autocenzurze, czyli na-dgorliwym stosowaniu poprawności politycznej. W Polsce szczególnie, choć jak don-osi Międzynarodowy Instytut Prasy, również w większości krajów Europy, spotyka się coraz więcej przypadków oskarżeń o zniewagę zagrożonych karą więzienia.

Samo istnienie takiego prawa wiąże się z bodźcem do auto-cenzurowania wypowiedzi nie w interesie poszanowania czyjejś godności ale w obawie o swoją wolność osobistą.

Wspominając z kolei sławny esej J.St. Milla „O wolności” warto sobie przypomnieć, że gorącą argumentację za wolnością słowa dedykował on w sumie ograniczonej grupie społecznej najbardziej oświeconych i rozwiniętych duchowo czytelników. Jak wobec tego traktować przejawy wolności słowa na forach publicznych, murach i ulicach, a także w często oszczerczych, radykalnych gazetach?

Jak mówić o powszechnej wolności słowa gdy znakomita większość ludzi nie czyta książek, a statystyki wtórnych analfabetów pną się w górę? Co z wychowaniem do wolności i wykształceniem opinii publicznej godnej tych praw i przepisów, o których pisałem? Czy, przywołując stare strachy intelektualistów, jesteśmy dojrzali do tej wolności?

Powyższy temat będzie tematem numeru kolejnego numeru “Res Publiki Nowej” (zima 2011). Zamieszczone tu teksty zostały zaprezentowane na zamkniętej deba-cie u Prezydenta Komorowskiego, którą organizowaliśmy wiosną 2011 r. Dotychc-zas pisaliśmy o tym w numerze „Res Publiki Nowej” pt. “Książki i papierosy” (zima 2009) – szczególnie w dwóch dyskusjach redakcyjnych pt. “Czytelnikiem trzeba sterować” oraz “Misja publica” Publikowaliśmy również fundamentalny tekst Her-birta Prantla pt. “Czym jest wolna prasa dla demokracji?” (jesień/zima 2010) dzięki uprzejmości sieci Eurozine. W końcu warto wspomnieć teksty dotyczące cenzury i autocenzury z numeru pt. “Histerycy i baronowie” (zima 2008). W sieci i w wielu innych publikacjach znajduje się już wiele innych publikacji.

Wojciech Przybylski, Res Publica


Krzysztof Wołodźko

My zmieniamy świat! ...miejmy nadzieję

„Filozofowie dotąd interpretowali świat, idzie zaś o to, by go zmienić” –– jedenasta z „Tez o Feuerbachu” Karola Marksa może stanowić punkt wyjścia do refleksji nad rolą pism niszowych, czy też inteligenckich. Kwestia nazewnictwa nadal budzi środowiskowe spory. Tu skupiam się na pismach społeczno-politycznych, nie stroniących jednak od analiz związanych ze strefą kulturową, duchowym, czy etycznym ujmowaniem osoby ludzkiej i ludzkich społeczności.

Przyjmijmy tezę, że porządek liberalnej demokracji stanowi „matrycę ideową”, na której mają prawo/obowiązek odnaleźć się, współgrać ze sobą i toczyć spór różnorodne idee. Pisma inteligenckie zatem, czerpiąc z doświadczeń ideowych, politycznych, religijnych, biograficznych różnorodnych środowisk są jeszcze jednym, ważkim elementem aktywności kulturowej, obywatelskiej. Stanowią polifoniczny kontrapunkt dla mediów głównego nurtu. Ich głos brzmi różnorodnie i mimowolnie realizuje marksowski postulat „zmiany świata”. Owszem, przez jego opis i interpretację.

Polskie pisma niszowe/inteligenckie stanowią dość wyrazistą mozaikę. Na mapie myśli ideowej znajdziemy pisma mocno prawicowe, jak „Polityka Narodowa”. Tytuły (zdecydowanie) utożsamiające się z katolicyzmem, jak „Christianitas”, „Teologia Polityczna”, „Fronda”, „ZNAK”. Wreszcie takie, które odwołują się do tradycji republikańskiej („Rzeczy Wspólne”). Jest miejsce dla liberałów: „Kultury Liberalnej”, „Res Publiki Nowej” i dla różnych nurtów lewicy („Nowy Obywatel”, „Krytyka Polityczna”, „Recykling Idei”). A przecież są także konserwatywne, ostatnio otwarte na lewicę krakowskie „Pressje”, jest „KRONOS”, tytuł metapolityczny, jest „pismo apokaliptyczne”, czy jak kto chce, neomesjanistyczne, „44” i „Templum Novum” (pismo „chrześcijańskiego nacjonalizmu”). Tu bynajmniej nie złośliwie można zauważyć, że prawicowe środowiska, umierające tak często na „pluszowym krzyżu”, w kwestii aktywności intelektualnej wcale nie wyglądają na „ginący gatunek”.

Co sfera publiczna zawdzięcza pismom inteligenckim? Przede wszystkim pluralizm myśli i idei. Pluralizm, na którego brak tak często narzekamy, dostrzegając, że media głównego nurtu zawłaszczają świato-obraz, krajobraz myślenia o realiach naszego społecznego, jednostkowego bytowania, skazując odbiorcę na hegemonię „scentralizowanego myślenia”, w którym brak nierzadko miejsca na filozofię, na analizę socjologiczną, politologiczną, kulturoznawczą, metafizyczną nawet; na różny od neoliberalnego sposób postrzegania rzeczywistości gospodarczej, ekonomiczno-społecznej.

Warunkiem sine qua non tożsamości pism niszowych jest zatem pogłębiony i wielostronny opis rzeczywistości, dystans wobec „hegemonii newsa”. Taka opowieść z założenia jest bardziej staranna, wymaga większego zaangażowania intelektualnego. Stąd tego typu pisma stanowią alternatywę wobec „szybkiej” publicystyki, często – coraz częściej – upolitycznionej, bazującej na upartyjnionej wizji Polski/świata i upartyjnienie to de facto pogłębiającej. Ponadto, środowiska inteligenckie, zaangażowane w wydawanie periodyków, stanowią szkołę myślenia bliższego „idei uniwersytetu”, a zatem


bezinteresownego, zakorzenionego w różnych tradycjach myślenia, analizowania, interpretowania (poza)ludzkiego uniwersum. Warto przyjrzeć się temu, kogo autorzy, sympatycy pism i środowisk inteligenckich mają na swoich sztandarach, do jakich postaci z historii idei, życia publicznego odwołują się, by określić własną tożsamość.

Bo pisma niszowe, inteligenckie, to także zakorzenienie. Termin ten nie jest bynajmniej jedynie własnością konserwatystów, oznacza zdolność intelektualnego spojrzenia w głąb dziejów, w głąb myśli ludzkiej i zrozumienie, że odpowiedź na pytanie „skąd przychodzimy” stanowi równie ważne zagadnienie, jak kwestie tego „kim jesteśmy” i „dokąd idziemy”. A zatem różne tradycje społeczne, polityczne, religijne, kulturowe stanowią część tematyki tytułów inteligenckich, poświadczają, że jako autorzy, jako środowiska ideowe nie żyjemy w historycznej próżni. Nasze ideowe sympatie i antypatie mają swoje uzasadnienie nie tylko w naszych własnych życiowych wyborach, ale są wynikiem uniwersalnego, narodowego, duchowego życia wielu ludzi przed nami. I że teraz to my właśnie pracujemy na dziedzictwo (i brzemię) polskości, cywilizacji.

Jeśli przyjmiemy, że w debacie publicznej istnieje to, co opisane, na pismach niszowych spoczywa odpowiedzialność za ukazywanie problemów źle widzianych, czy bagatelizowanych na ogół przez opinię publiczną. Nagłaśnianie ich i próby wyjścia z ich prezentacją na agorę.

Pisma inteligenckie są matecznikami idei, inicjatyw społecznych, ale także – szczególnie te, które działają dłużej – stając się „wychowawcami młodzieży”, pełnią rolę społeczno-edukacyjną. Stanowią szkołę życia obywatelskiego, nawet jeśli deklaratywnie nie pełnią tej funkcji. Sensowna interpretacja świata wymaga bowiem zrozumienia go, zmierzenia się z jego problematami, zobiektywizowania ich, czyli skłania do wyjścia poza skrajnie subiektywną, emocjonalną ocenę rzeczywistości. Pisma niszowe stanowią (oczywiście słabą finansowo i dość ograniczoną co do możliwości „masowego rażenia”) alternatywę wobec infotainmentu. Jednak właśnie przez to, że tworzą niejednokrotnie bardzo silne więzi ze swoimi sympatykami, w obrębie własnych środowisk i redakcji, że utożsamienie z nimi czytelników bywa bardzo mocne i nie ogranicza się jedynie do lektury, że wreszcie ich tezy, opinie, artykuły znajdują oddźwięk w świecie politycznym, w mediach głównego nurtu, stają się ważną instytucją społeczeństwa obywatelskiego.

Tytuły inteligenckie oferują również wyjście poza dyktaturę komercji, doraźności, zysku, wychodzą poza logikę mediów podporządkowanym albo preferencjom reklamodawców, albo gustom „masowego odbiorcy”, albo „mecenatowi partyjnemu”. Stąd też debata nad ich finansowaniem, wolnością i niezależnością. Jest to zagadnienie otwarte: jak z jednej strony nie stać się zakładnikiem budżetu państwa i jego dysponentów, z drugiej trzeba zrozumieć, że światły mecenas państwa (państwa jako takiego, a nie rządzących partii, koterii urzędniczych, środowiskowych) jest raczej przyjacielem i wsparciem dla pism niszowych, niźli ich wrogiem.

Idee niejednokrotnie nie przynoszą zysku ekonomicznego, ale budują dobrostan kulturowy państwa. Czy lepsza para butów, czy obraz Madonny – znamy ten dylemat z „Biesów”, historia, jak się wydaje dała już na niego odpowiedź. Wydaje się zatem, że państwo ma faktyczny interes w tym, by środowiska pism niszowych mogły kontynuować swoją pracę. Zresztą, pisma inteligenckie nie mają przez to stać się zakładnikami, ani tubami propagandowymi instytucji państwowych. Kultura, w tym kultura myślenia społecznego i politycznego, źle znosi nadmierną kuratelę i uzależnienie od państwa. Co nie znaczy, że jedynym dla niej środowiskiem miałby być mityczny „wolny


rynek”, w praktyce oznaczający inne, często wstydliwe i niechętnie opisywane czy uświadamiane zależności.

Tytuły inteligenckie poświadczają przy tym swym istnieniem dobrze znaną prawdę, że dobro publiczne nie koniecznie musi być dobrem masowym. Przywracają pewien spokój i ład intelektualny rzeczywistości pełnej informacyjnego chaosu i nieodpowiedzialności. A nawet gdy wnoszą ferment, to wedle starej, bakuninowskiej zasady: radość niszczenia jest radością tworzenia. Radość kontestacji i buntu jest radosną wiarą w to, że inny świat jest możliwy. Tak, pisma niszowe, inteligenckie, interpretują i zmieniają świat. Przynajmniej taką należy mieć nadzieję.

Krzysztof Wołodźko, Nowy Obywatel


Joanna Kusiak

Pogarda dla lokalności

Kwiaty magnolii pojawiają się na drzewie szybciej niż liście, zakwitają gwałtownie – ale na bardzo na krótko. Tego rodzaju spektakularny, lecz krótkotrwały rozkwit lokalnych mediów można było obserwować w Polsce w latach dziewięćdziesiątych. Wydawało się, że wysyp nierzadko znakomitych czasopism wydawanych nie w Warszawie, ale w Krakowie (Brulion), Wrocławiu (Odra), Lublinie (Kresy), Poznaniu (Nowy Nurt) a także Ostrołęce (Pracownia) czy Krasnogrudzie (Krasnogruda) oraz poszerzająca się ofetra dzienników komentujących rzeczywistość z lokalnej perspektywy skutecznie doprowadzą

do decentralizacji i dywersyfikacji informacji oraz komentarzy. Po likwidacji cenzury oraz zniesieniu reglamentacji papieru, pluralizm mediów i opinii był istotnym źródłem nadziei i entuzjazmu, jakie towarzyszyły nowopowstajęcej demokracji. Tymczasem o ile największe ogólnopolskie dzienniki przez lata umacniały swoją pozycję, lokalne media natychmiast „przekwitały” – rozpadały się, traciły wpływy i – w większości – rozkładały się bez śladu w glebie – również nowopowstającego – kapitalizmu. Z idealizmem redaktorów najczęściej wygrywała bowiem rzeczywistość rynku, w której nawet wysokiej jakości lokalne media rzadko okazywały się dobrym biznesem. Dziś bez większej przesady można powiedzieć, że lokalne media w Polsce w zasadzie nie istnieją. Nie istnieją tym bardziej, im bardziej słowo „media” chcemy potraktować poważnie, włączając w ich definicję demokratyczną misję „czwartej władzy”.

Poza nielicznymi chlubnymi wyjątkami, istniejące obecnie w Polsce lokalne gazety można schematycznie podzielić na trzy kategorie: komunikatory, biuletyny propagandowe i tabloidy. Zawartość pierwszych z nich sprowadza się do zestawu nieprzetworzonych informacji o tym, co stało się w danym regionie: o dziurze w drodze i o pożarze w sklepie spożywczym. Ze względu na niskie stawki a nierzadko także brak dziennikarskich kwalifikacji, informacje te nie są w ogóle pogłębione. Czytelnik nie dowie się, ani skąd owa dziura w drodze się wzięła, ani dlaczego gmina nie ma pieniędzy na remonty dróg, ani już tym bardziej z jakich mechanizmów mieszkańcy mogą skorzystać, by przymusić lokalne władze usunięcia dziury. Drugą kategorię – biuletynów propagandowych – stanowią gazetki wydawane i finansowane przez lokalne władze, pozostające najczęściej w całkowitej zależności od burmistrza lub prezydenta. Nadzwyczaj często dziennikarze zamiast kontrolować władzę, sami się przez nią kontrolowani, szczególnie pod kątem tego, czy publikowane teksty nie są zbyt krytyczne wobec rządzących polityków, od których decyzji zależy finansowanie takich wydawnictw. W efekcie teksty publikowane w takich biuletynach stanowią najczęściej jednostronny, afirmatywny komentarz do działań aktualnie rządzących. Wreszcie trzecią, rynkowo i frekwencyjnie najsilniejszą grupę stanowią stabloidyzowane media lokalne, które stopniowo wytracają resztki poczucia misji, skupiając się na tym, co atrakcyjne dla masowego czytelnika, a tym samym dla reklamodawcy: skandalach, informacjach z życia lokalnych celebrytów oraz wszelkiego typu informacjach, które mogą wywołać w czytelniku


gwałtowne emocje (włącznie z topless modelką na ostatniej stronie). Nawet informacje o lokalnych wydarzeniach (znów dziura w drodze) przedstawiane są tu w aurze skandalu („Dziura zabija, radni rozkładają ręce!”), bez rzetelnego zarysowania kontekstu. Na kunszt dziennikarskiego śledztwa i wyrafinowanie zaangażowanego reportażu nikt nie ma ani czasu, ani pieniędzy.

Co właściwie oznacza dla demokracji tak marna kondycja lokalnych mediów? Przede wszystkim niemal całkowity brak wiedzy o tym, co się właściwie każdego dnia dzieje w kraju. To, co nieinteresujące dla czytelnika gazet ogólnopolskich, natychmiast ginie, opowiedziana opisana jest wyłącznie z uogólniającej perspektywy, tak samo interesującej w Zamościu, Wrocławiu i Szczecinie. To, co szczególne pozostaje nieopisane – i znika. Ginie codzienna historia polskiej rzeczywistości, której próżno będzie później szukać w jakichkolwiek archiwach. Jednak to nie przyszłość badań historycznych, ale nasza demokratyczna codzienność i jej – a zatem nasza – przyszłość ponoszą tutaj największe straty. Brak pogłębionej informacji na tematy lokalne oznacza ni mniej ni więcej to, że ludzie o lokalności w ogóle nie myślą i myśleć nie będą. Myślenie rzadko bowiem jest procesem automatycznym – większość ludzi na większość tematów nie ma zupełnie żadnego zdania, dopóki ktoś ich o to zdanie nie zapyta lub swoją wypowiedzią nie sprowokuje ich do myślenia. Tym samym wolność słowa również staje się pozorna: bez dostępu do informacji nie można tak naprawdę ani pomyśleć, ani powiedzieć tego, co by się pomyślało i powiedziało, gdyby pojawiła się ku temu możliwość. Dlatego jedną z podstawowych strategii propagandy jest ukrywanie informacji. Nawet, jeśli formalnie ludziom wolno się wypowiadać, nie zrobią tego, bo nie będą mieli co powiedzieć – sam potencjał wolności słowa, bez dostępu do informacji towarzyszącego mu publicznego wielogłosu, okazuje się nie wystarczający. Na poziomie lokalnym zanika więc funkcja opini publicznej. Co więcej, niemożność artykulacji przekłada się na realną niemożność brania udziału. Tym samym większości obywateli odebrana zostaje możliwość uczestniczenia w sprawach lokalnych, czyli tych, które najbardziej ich dotyczą i na które potencjalnie mogliby mieć największy wpływ. Mechanizm bierności obywatelskiej, na który narzeka się w skali makro, utrwala się już na poziomie mikro. Marna kondycja lokalnych mediów jest odbiciem marnej kondycji polskiej demokracji.

Zły stan lokalnych mediów jest zresztą elementem szerszego zjawiska, które można by określić pogardą dla lokalności. Zasada negatywnej selekcji, na której opiera się nabór do mediów lokalnych (startują ci, którym nie udało się dostać pracy w mediach ogólnopolskich), obowiązuje również w dziedzinie lokalnej polityki. Radni i burmistrzowie nadzwyczaj często nie dochodzą do swoich stanowisk działając w lokalnej społeczności, ale są „zrzucani” z góry, albo za karę, albo – w rzadkich przypadkach miast takich jak Warszawa – w nagrodę. Nie dba się także o mniejsze uniwersytety, które – poza głównymi ośrodkami akademickimi – mogłyby stanowić zaplecze intelektualne lokalnych społeczności. Historia polskiej transformacji jest – niestety – historią postępującej centralizacji, w której niegdyś interesujące miasta i regiony stają się bezjakościową prowincją. Dziś nie ma już po co jeździć do Koszalina, Sieradza a nawet Łodzi – a jeżeli mieszka się w którymś z tych miast, jakże niewiele jest narzędzi, przy pomocy których można by próbować coś zmienić. Wyjątkowość dzisiejszej sytuacji polega jednak na tym, że wbrew długotrwałemu marazmowi, za sprawą częściowej stabilizacji systemu, wymianie pokoleniowej oraz częściowemu importowi wzorców zachodznich, lokalność w Polsce powoli zaczyna się odradzać. Na uschniętych gałęziach pojawiają się pierwsze pączki.

W ciągu ostatnich kilku lat najpierw w wielkich miastach, później w mniejszych miastach i miejscowościach zaczęły się pojawiać lokalne ruchy miejskie i obywatelskie. Ruchy te najczęściej przyniosły ze sobą własne media – blogi, portale, fora – które dzięki Internetowi nie wymagają już


znacznych nakładów finansowych, mając jednocześnie potencjał docierania do szerokiej grupy odbiorców. Częściowo to one na powrót „zaraziły” poruszaną tematyką lokalne i ogólnopolskie media. Nie można jednak w żaden sposób mówić o odrodzeniu. Oddolne, lokalne ruchy obywatelskie mają siłę przebicia przede wszywstkim dzięki własnej wytrwałości i entuzjazmowi. Taki entuzjazm, choć zdolny wywołać niemal rewolucyjne działania, niestety – jak w przypadku lat dziewięćdziesiątych – powoli zgaśnie, jeśli nie zostaną wypracowane żadne działania systemowe. Poruszenie sprawami lokalnymi, które w niektorych miastach (np. w Poznaniu,Warszawie ale także Mielcu czy Sopocie) przerodziło się w oddolny miejski zryw powinno zostać wsparte stabilnymi strukturami, których istotnym elementem są media. Nie chodzi o to, by na siłę reanimować upadające media papierowe, ale o to, by nie zakładać, że dobrej jakości media alternatywne poradzą sobie same. Nawet jeśli media internetowe są tańsze i dużo bardziej odporne na kryzysy ekonomiczne, często osoby je tworzące nie mogą pozwolić sobie na pełne zaangażowanie, zajmując się dziennikarstwem lub blogowaniem „po godzinach”, wybiórczo. Stąd odrodzenie lokalności oprócz entuzjazmu wymaga choćby częściowej profesjonalizacji i wsparcia ze strony państwa. Warto pomyśleć np. o stypendiach dla dziennikarzy piszących o sprawach lokalnych lub stworzeniu programu rozwoju niezależnych spółdzielni dziennikarskich (w formie portali), które – przy dobrej redakcji – mogłyby pełnić nawet rolę niezależnych lokalnych think tanków. Każdy z takich pomysłów wymaga jednak zmiany paradygmatu państwa, ktore do tej pory raczej wycofywało się niż prowadziło politykę i które pogardzało lokalnoścą. W innym wypadku także ruchy lokalne i ich media, podobnie jak kiedyś dzienniki i tygodniki z lat dziewięćdziesiątych podzielą los magnolii – pięknych, lecz krótkotrwałych, bez których demokracja zawsze będzie niczym pusty krzak – jeszcze żywy, ale wciąż bezpłodny.

Joanna Kusiak, Kultura Liberalna


Dominika Kozłowska

Rola mediów, wolności słowa i opinii publicznej współcześnie

Wolność słowa

John Dewey powiedział kiedyś: „Jeśli chcesz dowiedzieć się czegoś o społeczeństwie, idź i sprawdź, kto siedzi w więzieniu”. Zazwyczaj, gdy obywatele spotykają się z represjami z powodu krytykowania działań rządu, działania opozycji politycznej i swobodny obieg informacji są poddawane kontroli,, pojawiają się wątpliwości, czy nie mamy do czynienia z jakąś formą systemu autorytatywnego, ograniczającego wolność oraz w jawny bądź ukryty sposób lekceważącego prawa obywateli.

Problemy białoruskich opozycjonistów, którzy w razie oskarżeń o wykroczenia przeciwko państwu nie zawsze mają szybki, publiczny proces przed niezależnym sądem, swobodę w powoływaniu świadków, a prawnik nie może ich reprezentować w sposób, który uważa za najwłaściwszy, przypominają nam o rzeczy oczywistej; wolność jest wartością nadrzędną, umożliwiającą zaistnienie innych wartości.

Mówiąc o wolności słowa często przywołujemy przykład Stanów Zjednoczonych. Pierwsza z dziesięciu poprawek do konstytucji USA, składających się na tak zwaną kartę praw, zapewnia obywatelom wolność wyznania, słowa, prasy oraz uznaje własność prywatną. Te cztery elementy są dziś podstawą demokratycznego ładu zachodniego, również w naszym państwie.

Młodym ludziom trudno dziś wyobrazić sobie Polskę, w której każda publiczna wymiana myśli podlega odgórnej kontroli. Polskę bez wolnych zgromadzeń, manifestacji, dyskusji w kawiarniach i w Internetcie, bez blogów, niezależnych czasopism, komunikatorów społecznych; tych wszystkich miejsc i narzędzi, które pozwalają w zasadzie bez ograniczeń krytykować polityków i Kościół, spierać się, dyskutować, obrażać się wzajemnie, snuć teorie spiskowe i wymyślać nowe idee. A przecież nie tak dawno również i u nas istniała cenzura prewencyjna, kontrolująca, co i w jakim nakładzie jest publikowane, a wolność zgromadzeń była mocno ograniczona.

Wolność słowa jest podstawowym prawem każdego człowieka. Mówią o tym najważniejsze dokumenty międzynarodowe. Gwarancje podstawowych wolności wprowadzono do ustawodawstw poszczególnych państw. Również do Konstytucji RP.

Europejska Konwencja Praw Człowieka, weszła w życie w 1953 roku po ratyfikacji przez pierwszych dziesięć państw ówczesnej Rady Europy. Podpisanie tej Konwencji jest dziś warunkiem członkostwa w Unii Europejskiej. Gwarantuje ona, że: „Każdy ma prawo do wolności wyrażania opinii. Prawo to obejmuje wolność posiadania poglądów oraz otrzymywania i przekazywania informacji i idei bez ingerencji władz publicznych i bez względu na granice państwowe” (art. 10 ust. 1). To właśnie na mocy Katalogu praw i wolności gwarantowanych przez Europejską Konwencję Praw Człowieka i protokoły dodatkowe możliwe jest składanie skarg w Europejskim Trybunale Praw Człowieka w Strasbourgu,


z którego to prawa Polacy korzystają dość obficie.Podobne zapisy znalazły się w Międzynarodowym Pakcie Praw Obywatelskich i Politycznych. Powstał on nieco później niż Konwencja europejska, na konferencji ONZ w Nowym Jorku w 1966 roku. Pakt ten w przeciwieństwie do Powszechnej Deklaracji Praw Człowieka z 1948 roku ma wiążący charakter prawny. Znalazły się w nim zapisy, mówiące o tym, że „Każdy człowiek ma prawo do posiadania bez przeszkód własnych poglądów”, „Każdy człowiek ma prawo do swobodnego wyrażania opinii; prawo to obejmuje swobodę poszukiwania, otrzymywania i rozpowszechniania wszelkich informacji i poglądów, bez względu na granice państwowe, ustnie, pismem lub drukiem, w postaci dzieła sztuki bądź w jakikolwiek inny sposób według własnego wyboru”.

Również Konstytucja RP potwierdza, że: „Rzeczpospolita Polska zapewnia wolność prasy i innych środków społecznego przekazu” (Art. 14), „Władze publiczne w Rzeczypospolitej Polskiej zachowują bezstronność w sprawach przekonań religijnych, światopoglądowych i filozoficznych, zapewniając swobodę ich wyrażania w życiu publicznym” (Art. 25 ust. 2), „Każdemu zapewnia się wolność wyrażania swoich poglądów oraz pozyskiwania i rozpowszechniania informacji” (Art. 54 ust. 1), „Cenzura prewencyjna środków społecznego przekazu oraz koncesjonowanie prasy są zakazane. Ustawa może wprowadzić obowiązek uprzedniego uzyskania koncesji na prowadzenie stacji radiowej lub telewizyjnej” (Art. 54 ust. 2).

Granice wolności słowa

Wolność słowa, podobnie jak wolność ludzka w ogóle ma jednak swoje granice. Jest nią przede wszystkim drugi człowiek: jego wolność, godność, szacunek dla jego praw; a także wspólnota państwowa, narodowa: jej dobro, bezpieczeństwo, integralność terytorialna. Choć sam wymóg istnienia prawnych ograniczeń dla wolności słowa jest rozsądny i dość dobrze uzasadniony ze względu na ochronę innych dóbr, to jednak charakter tych ograniczeń i potencjalne konsekwencje wynikające z ich naruszenia są sprawą dyskusyjną.

W Polsce, podobnie jak w niektórych krajach europejskich, trwają dyskusje nad usunięciem z kodeksu karnego zapisów dotyczących pomówienia. Zwolennicy usunięcia artykułu 212 kodeksu karnego, który dotyczy właśnie pomówienia „osoby lub grupy osób, instytucji, osoby prawnej lub jednostki organizacyjnej nie mającej osobowości prawnej o takie postępowanie lub właściwości, które mogą poniżyć ją w opinii publicznej lub narazić na utratę zaufania potrzebnego dla danego stanowiska, zawodu lub rodzaju działalności”, wskazują, że wielu dziennikarzy w obawie o proces karny, który trwa nieraz kilka lat, rezygnuje z podejmowania tematów trudnych i kontrowersyjnych. Obawiają się narażenia dobrego imienia polityka, biznesmena czy działacza społecznego. Problem ten w mniejszym stopniu dotyka redakcje największych ogólnopolskich dzienników czy tygodników, dla których koszty związane z opłaceniem prawnika nie są tak dotkliwe, a zamieszanie medialne związane z samym procesem może być nieraz wykorzystane dla jeszcze lepszego nagłośnienia samej sprawy. Jest to jednak poważne obciążenie dla dziennikarzy niezależnych, którzy nie mają kontraktu z żadną dużą redakcją, a także dla osób pracujących w gazetach lokalnych. Te bowiem nierzadko utrzymywane są z budżetu gminnego, co sprawia, że podejmowanie tematów kłopotliwych dla lokalnych polityków może się po prostu skończyć obcięciem dotacji na kolejny rok. Nawet, jeżeli prasa lokalna nie jest wprost zależna od władz samorządowych, to tytułom takim trudno zachować niezależność wobec lokalnego biznesu. Wszak jest to właśnie główne źródło wpływów z reklamy.


Dlatego też Helsińska Fundacja Praw Człowieka, Stowarzyszenie Gazet Lokalnych i Izba Wydawców Prasy rozpoczęły niedawno akcję na rzecz zniesienia artykułu 212 kodeksu karnego. Zamiast w procesach karnych, pomówienie może być bowiem rozpatrywane na drodze cywilnej. W maju 2011 roku Rada Konsultacyjna Centrum Monitoringu Wolności Prasy działająca przy Stowarzyszeniu Dziennikarzy Polskich wystosowała apel do parlamentarzystów, partii politycznych i naczelnych organów administracji rządowej o skorygowanie regulacji ustawowych i przepisów wykonawczych w zakresie karalności, ścigania i odpowiedzialności z tytułu wyrażania i rozpowszechniania informacji, opinii i poglądów na temat funkcjonowania władz publicznych i pracy funkcjonariuszy publicznych. Pisze w nim między innymi.: „Prawo karne, prasowe, o informacjach niejawnych, dostępie do informacji publicznej oraz procedury postępowania karnego, służbowe aparatu ścigania, operacyjne policji i służb powinny zostać znowelizowane tak, aby były kompatybilne i jednoznaczne, a żadne wykładnie i interpretacje organów i funkcjonariuszy nie mogły służyć politycznym czy publicystycznym, pr-owskim celom”.

Oddzielnym problemem związanym z prawnymi ograniczeniami wolności słowa jest kwestia obrazy uczuć religijnych. Również i tę sprawę reguluje kodeks karny w artykule 196. Kwestia ta wciąż powraca nie tylko w polskich dyskusjach. Eksperci Komitetu Praw Człowieka działającego przy ONZ potwierdzili niedawno, że: „nie wolno odbierać prawa do wolności wypowiedzi osobom, które manifestują brak poszanowania dla jakiejkolwiek religii lub systemu wartości. Wolność słowa to konieczny warunek do realizowania zasad przejrzystości i odpowiedzialności, które są niezbędne dla promowania i ochrony praw człowieka”. Wypowiedź ta nie ma wprawdzie wiążącej mocy prawnej, jest jednak zaleceniem, w jaki sposób ONZ powinna rozpatrywać skargi dotyczące przekraczania lub łamania wolności słowa.Problem obrazy uczuć wpisuje się w znacznie szerszy kontekst pytań o miejsce religii w sferze publicznej, o relacje pomiędzy tym, co publiczne a prywatne, o zasady, na jakich powinna się opierać wspólnota, w której są zarówno ludzie wierzący jak i niewierzący, a wśród wierzących, wyznawcy różnych religii. Wojciech Lorenz z „Rzeczpospolitej”, w komentarzu do wspomnianego już orzeczenia Komitetu Praw Człowieka przy ONZ-ie, pisze, że: „Kraje muzułmańskie, w których obowiązują przepisy zakazujące obrażania islamu i proroka Mahometa, próbują od kilku lat wprowadzić zakaz na szczeblu międzynarodowym. Już przeforsowały w ONZ kilka niewiążących rezolucji. Eksperci alarmowali, że jeśli wprowadzą międzynarodowy zakaz, będą mogły bezkarnie wykorzystywać przepisy do prześladowania mniejszości religijnych”. Jak sądzę, jest to także nawiązanie do sprawy publikacji karykatur Mahometa w 2005 roku przez największy duński dziennik „Morgenavisen Jyllands-Posten”. To właśnie wówczas przywołana przez niego dyskusja nabrała rozpędu.

Grzegorz Gauden, ówczesny redaktor naczelny „Rzeczpospolitej”, która zdecydowała się opublikować dwie spośród jedenastu karykatur, opatrzył publikację rysunków następującym oświadczeniem: „Media europejskie są pluralistyczne. Niektóre z nich prowokują, obrażają, nie przejmują się przekonaniami, wiarą, inne stają zdecydowanie w obronie wartości, religii, Boga. Dzieje się tak, bo dla Europy, dla cywilizacji zachodniej wolność słowa jest wartością fundamentalną. Ci, którzy czują się dotknięci, uważają, że wolność słowa jest nadużywana, mogą dochodzić swoich racji także w sądzie. I jest to jedyna akceptowana w świecie demokracji droga. W tym przypadku obrażeni poczuli się muzułmanie na całym świecie. Nie można tego ignorować, trzeba o tym pamiętać w przyszłości. (...) Wolności wypowiedzi trzeba bronić. Także wtedy, kiedy nie zgadzamy się z ich treścią”.

Jak sądzę, z ostatnim zdaniem tego komentarza mogłoby się zgodzić bardzo wiele osób. Przypomina ono słynną myśl Woltera: „Pogardzam Twoimi poglądami, ale gotów jestem umrzeć za twoje prawo do ich


wyrażania”. Trzeba jednak liczyć się z tym, że dając sobie prawo do krytykowania innych religii, a także osób niewierzących, przyznajemy to prawo także tym osobom. Dajemy więc prawo muzułmanom do krytykowania chrześcijaństwa i kultury zachodniej, ateistom do zwalczania szkodliwych ich zdaniem zabobonów, artystom do manifestowania swojego krytycznego nastawienia do tradycji katolickiej.

Rola środowisk ideowych

W dyskusjach o demokracji liberalnej zazwyczaj skupiamy się na sprawach demokracji, odsuwając na drugi plan pytania o liberalizm. Jak sądzę, na dłuższą metę nie uciekniemy od dyskusji o model państwa: neutralnego światopoglądowo, w którym żadna religia ani żadna ideologia nie cieszy się specjalnymi względami lub też o wyraźnie zaznaczonym aksjologicznym konturze. Trzeba się liczyć z tym, że podejście liberalne, gwarantujące każdemu swobodę w wyborze światopoglądu, gwarantuje także swobodę kpiny, żartu czy nawet ostrej krytyki światopoglądu cudzego. Jedno bez drugiego nie istnieje. Innymi słowy: chcesz manifestować swoją religijność, licz się z tym, że ktoś zamanifestuje swoją niereligijność. I odwrotnie.

Jeżeli – jak pisał Grzegorz Gauden w innym miejscu oświadczenia – całkowicie odrzucamy metody „siłowe”, takie jak palenie flag, nawoływanie do zamachów, wysuwanie gróźb pod adresem obywateli zachodnich, do których uciekają się nieraz muzułmanie; pozostaje nam jedynie dyskusja. Tymczasem tradycja demokracji deliberatywnej, która kładzie nacisk na rozmowę jako narzędzie podejmowania wspólnotowych decyzji i szukania społecznych kompromisów, nie jest w Polsce zbyt silna. Nie chodzi tu tylko o to, że część dyskusji, również tych prowadzonych przez dziennikarzy i polityków nie spełnia podstawowych wymogów racjonalnego dyskursu, w ramach którego racje prezentowane przez uczestników debaty powinny być formułowane w zrozumiałym i intersubiektywnie komunikowalnym języku i mieć charakter merytoryczny, a nie emocjonalny czy czysto retoryczny. Zasadniczy problem dotyczy raczej kwestii granic dopuszczalnej rozmowy. Wydaje się, że demokracja tym właśnie różni się od innych ustrojów, że nie zakłada tematów tabu, obszarów wyłączonych z dyskusji, z którymi dojrzałe społeczeństwo nie mogłoby się zmierzyć.

Jedną z podstawowych funkcji mediów, zwłaszcza mediów ideowych, niekomercyjnych jest krytyczne obserwowanie życia społecznego i państwowego oraz interweniowanie, ilekroć zachodzi po temu potrzeba? Bezinteresowna krytyka jest niezmiernie ważną funkcją społeczną, zwłaszcza w demokracji. Czym innym jest bowiem krytyka podnoszona przez elitę polityczną, która zasiada na ławach opozycji, czym innym zaś bezinteresowna krytyka podejmowana przez elitę niepolityczną. Jeśli ta druga krytykuje politykę rządu, to czyni to z innych pobudek niż politycy opozycji, którzy kierują się wąskim interesem politycznym. Takich środowisk jest dziś w Polsce sporo: pisma ideowe, polityczne think tanki, kluby, fundacje skupiające rozmaite grupy opiniotwórcze.

Równie istotną funkcją środowisk ideowych jest kształtowanie postaw obywatelskich. Profesor Barbara Skarga w pamiętnych esejach „Inteligencja zamilkła” czy „O obywatelstwie” publikowanych na łamach „Gazety Wyborczej”, pisała: „obywatel to nie poddany, ale świadomy swego poczucia przynależności do społeczeństwa. Człowiek wolny i dzielący wolność z innymi natychmiast zobowiązuje się do troski o tych innych, o całość społecznego bytu i jego racjonalne urządzenie. Obywatel na równi z innymi tworzy prawa społeczności i domaga się ich przestrzegania”. Bycie obywatelem nie przychodzi samo z siebie, lecz wymaga pracy i wysiłku, edukacji i pewnego poziomu refleksyjności, wreszcie – praktyki uczestniczenia w różnych przejawach życia wspólnotowego.


Jednym z problemów, z którymi zmagają się dziś nie tylko kraje Europy Środkowo-Wschodniej ale i wysoko rozwinięte demokracje, na przykład w Holandii, Francji czy Austrii są tendencje populistyczne, nacjonalizm etniczny czy pokusa rządów autorytarnych. W państwach, w których obywatele aktywnie uczestniczą w życiu politycznym, populiści mają zazwyczaj niewielki wpływ na politykę. Tam zaś, gdzie zaangażowanie obywatelskie jest niskie, a jednocześnie osłabieniu ulega krytyczna rola warstw wykształconych mogą ulec wzmocnieniu postawy dyskryminacyjne. Przykładem tego są chociażby Węgry, gdzie według jednego z ostatnich sondaży ponad 90% społeczeństwa żywi uprzedzenia wobec Romów. Populiści korzystają z tego, że świat polityki coraz bardziej uzależnia się od socjotechniki i masowych mediów. Często trafnie identyfikują bolączki „zwykłych ludzi” (choć bardzo często proponują błędne lub uproszczone rozwiązania tych problemów), stanowiąc wentyl dla coraz silniej wzbierających negatywnych emocji: rozczarowania, frustracji, gniewu. Zwłaszcza w dobie kryzysu gospodarczego, który pozbawił nas wielu złudzeń na temat niezniszczalności europejskiego marzenia o nieustannym bogaceniu się społeczeństw.

To pokazuje, jak ważne jest nieustanne podnoszenie życia publicznego na poziom racjonalnej i rzeczowej debaty, obniżając poziom emocji. W tym też widzę rolę środowisk ideowych. Choć oczywiście, wizja pisma, którą tu nakreśliłam jest wizją bliską Znakowi. Zapewne inni mogą widzieć tę sprawę nieco inaczej. Na tym jednak polega istota pism intelektualnych. Chodzi o tworzeniu agory, na której mogą się spotkać ludzie różniący się w swych poglądach.

Dominika Kozłowska, Znak


Krzysztof Mazur

Wolność słowa – raczej mity, niż fakty

Do najczęściej używanych argumentów w debacie publicznej społeczeństw demokratycznych należy argument „z wolności słowa”. Właściwie bez przerwy słyszymy o przypadkach przekroczenia granic wolności słowa, albo o naruszeniu i ograniczeniu tej wolności. Nie inaczej w Polsce zagadnienie to stało się w ostatnim czasie jedną z najżywiej dyskutowanych (zwłaszcza w blogosferze) kwestii społecznych. Zostawiając na boku bieżący kontekst polityczny zwróćmy uwagę na trzy zasadnicze mity, które narosły wokół tego zagadnienia.

Mit pierwszy: prawna oczywistość zagadnienia1

O wolności słowa zwykło się mówić jako o kwestii oczywistej, za którą stoi spójna i zamknięta doktryna prawna pozwalająca bezstronnie regulować wszelkie kontrowersyjne przypadki. W rzeczywistości jednak literatura prawnicza kwestionuje takie podejście, nie podając nawet jednej klarownej definicji tego zadnienia. Wśród prawników obowiązuje raczej przekonanie, że wszystkie prawa i wolności człowieka, w tym także wolność wypowiedzi, nie mogą zostać jednoznacznie zdefiniowane, gdyż ze swej istoty stanowią one katalog elastyczny i otwarty2. Według innej opinii autorytetu prawniczego „prawa i wolności człowieka to doniosłe prawa i wolności, które służą jednostce według jakiejś koncepcji filozoficznej, odnoszącej się do jej pozycji w państwie (płaszczyzna filozoficzna), czy też służą jej w świetle prawa międzynarodowego, wewnątrzkrajowego lub ponadpaństwowego (płaszczyzna prawna)”3. Prawna regulacja wolności wypowiedzi zawsze musi odnosić się zatem do szerszego, filozoficzno-społecznego uzasadnienia.

Na tym jednak nie koniec. W drodze poszukiwania najważniejszych argumentów uzasadniających wolność słowa wykrystalizował się pogląd, iż niewystarczające jest w tym kontekście odwoływanie się wyłącznie do jednej wartości społecznej. Podstawą omawianej wolności jest raczej zespół licznych i zróżnicowanych wartości, do których zalicza się przeważnie: a) argument poszukiwania prawdy (według tego uzasadnienia dojść do prawdy można dopiero wtedy, gdy dopuści się do głosu obywateli przedstawiających różnorodne opinie; kluczowe dla tej koncepcji jest przekonanie o zdolności ludzi do odróżniania idei prawdziwych od nieprawdziwych); b) argumenty odwołujące się do sensu demokracji (dzięki wolności słowa obywatele uzyskują informacje niezbędne do uczestniczenia w debacie publicznej oraz sprawowaniu rządów demokratycznych; wolność słowa umożliwia także kontrolowanie osób sprawujących władzę oraz pomaga nawiązywać relację pomiędzy obywatelami i ich reprezentantami); c) argumenty z promocji tolerancji (swoboda wypowiedzi pełni funkcję promocji tolerancji, gdyż uczy otwartości na opinie i zachowania odmienne od własnych); d) argumenty oparte na wartościach indywidualnych (wolność wypowiedzi umożliwia jednostce jej samorealizację poprzez jej rozwój intelektualny następujący w drodze komunikowania się z innymi)4. Jak łatwo się domyślić, te cztery typy uzasadnień w praktyce społecznej mogą pozostawać ze sobą w ogromnym napięciu, a czasem nawet w sprzeczności.Wyobraźmy sobie bowiem hipotetyczną gminę, w której odbywa się manifestacja społecznego


niezadowolenia przeciwko urzędującemu prezydentowi miasta. Manifestujący mieszkańcy chcą zwrócić uwagę na szereg nadużyć finansowych, jakich dopuścił się prezydent, mobilizując innych obywateli do postawy społecznego nieposłuszeństwa względem niego. Interweniuje straż miejska, która uznaje, że manifestacja narusza porządek społeczny. Jej organizatorzy uznają jednak interwencję straży miejskiej za naruszenie ich wolności słowa i wnoszą sprawę do sądu. Odwołując się do czterech wymienionych powyżej wartości sąd będzie badał zupełnie różne kwestie: wychodząc od kwestii prawdy przede wszystkim interesować go będzie rzetelność podnoszonych argumentów przeciwko prezydentowi; argumentując z demokracji badaniu podda prawną legalność zgromadzenia oraz płynące z niej zagrożenie dla ładu demokratycznego w gminie; wychodząc kwestii tolerancji zwróci uwagę, na ile osoby organizujące demonstrację zachowywały się agresywnie; wreszcie uznając wartości indywidualne osób manifestujących sąd będzie zwracał uwagę na prawo obywateli do wyrażania swoich poglądów w sferze publicznej. Bardzo prawdopodobne jest, że analiza tego przypadku wykaże jego niejednoznaczność (np. manifestacja była zgłoszona poprawnie, jednak jej uczestnicy skandowali obraźliwe hasła). Wyrokując w tej sprawie sąd będzie zatem mógł dojść do różnych wniosków, w zależności od hierarchii czterech opisanych wartości, jaką zaproponuje sędzia.

Mit drugi: bezstronność sędziów

Skoro wolność słowa analizowana z perspektywy prawa miałaby być czymś oczywistym, to ze spokojem możemy uznać, że bezstronni sędziowie będą w tych kwestiach wyrokować obiektywnie i sprawiedliwie. Takie przekonanie jest drugim mitem związanym z analizowanym tu zagadnieniem. Okazuje się bowiem, że zarówno europejskie, jak i polskie standardy dotyczące wolności wypowiedzi są bardzo ogólne i pozostawiają szerokie pole do interpretacji. W artykule 10. Europejskiej Konwencji Praw Człowieka czytamy bowiem, że korzystanie z wolności słowa może podlegać ograniczeniom m.in. w imię ochrony „bezpieczeństwa publicznego”, „ze względu na konieczność zapobieżenia zakłóceniu porządku”, „z uwagi na ochronę zdrowia i moralności” czy z uwagi na „ochronę dobrego imienia i praw innych osób”5. Podobnie polska Konstytucja w art. 31 ust. 3 dopuszcza możliwość ograniczania wolności słowa, gdy jest to „konieczne w demokratycznym państwie dla jego bezpieczeństwa i porządku publicznego, bądź dla ochrony środowiska, zdrowia i moralności publicznej, albo wolności i praw innych osób”6. Tak ogólne stwierdzenia pozostawiają duże pole do interpretacji dla sędziów orzekających w konkretnych sprawach, gdzie poza dotychczasową praktyką sądową ogromną rolę odgrywają ich indywidualne poglądy.

Zastanówmy się ponownie nad dwoma hipotetycznymi przypadkami. Przed sąd trafia sprawa artystki, która w jednej ze swych prac umieściła na krucyfiksie męskie organy płciowe. Muzeum organizujące wystawę artystki nie wyraziło zgody na włączenie tego eksponatu do prezentowanej kolekcji. Artystka podała sprawę do sądu uznając, że taka decyzja jest ograniczeniem jej wolności słowa i prawa do ekspresji artystycznych. Jeśli sędzia uzna chrześcijaństwo za fundament polskiej tożsamości oraz ważny element „moralności publicznej”, a pracę artystki za zagrożenie dla „porządku publicznego”, przychyli się do decyzji muzeum. Jeśli jednak ów sędzia uzna za fundament państwa demokratycznego prawo obywateli, zwłaszcza artystów, do kwestionowania wszystkich symboli, w tym także symboli narodowych i religijnych, to uzna decyzję muzeum za naruszenie wolności słowa. Od światopoglądu sędziego w dużej mierze będzie zależał zatem wyrok w tej sprawie. Łatwo jednak wyobrazić sobie sprawę jeszcze bardziej złożoną. Młody historyk publikuje pracę, w której dochodzi do wniosku, że współczesna Polska jest prawną i instytucjonalną kontynuacją systemu komunistycznego. Książka oparta jest na bardzo szerokim materiale faktograficznym, jednak kontrowersje budzi osobiste


przekonanie autora, że wybór takiego modelu transformacji ustrojowej był błędem, gdyż należało dokonać wyraźnego zerwania z poprzednim systemem. Jeden z krytykowanych przez historyka polityków podaje autora pracy do sądu za naruszenie jego dóbr osobistych oraz naruszenie porządku publicznego. Argumentuje, że tak bezpardonowa krytyka modelu transformacji jest pośrednią krytyką całego obecnego ładu państwowego, na straży którego stoi Konstytucja RP. Sprawę rozstrzyga sędzia, który rozpoczął swoją karierę sądową pod koniec lat 60. Z dużą dozą prawdopodobieństwa można więc sądzić, że również jego dalsza kariera sądowa po ‘89 nie byłaby możliwa, gdyby zdecydowano się na model transformacji ustrojowej polegający na zerwaniu z systemem prawnym PRL, co postuluje w swojej pracy młody historyk. Wydaje się zatem, że osobiste przekonania sędziego będą go tym bardziej skłaniały do uznania takich przekonań za „zagrożenie dla bezpieczeństwa i porządku publicznego”. Powyższe przykłady nie pozostawiają wątpliwości, że przy orzekaniu w spornych kwestiach o naruszenie wolności słowa ogromne znaczenie mają indywidualne poglądy sędziów. Dlatego słusznym postulatem jest, by wybór sędziów Sądu Najwyższego i Trybunału Konstytucyjnego poddać poważniejszej kontroli demokratycznej. Dzięki systemowi publicznych przesłuchań, na wzór Stanów Zjednoczonych, obywatele mogliby się przekonać, czy ich reprezentanci nominują na te stanowiska sędziów o bliskich im przekonaniach światopoglądowych.

Mit trzeci: media prywatne gwarancją wolności słowa

Innym, tak popularnym, jak wątpliwym poglądem jest przekonanie, że najlepszą gwarancją dla wolności słowa jest całkowite sprywatyzowanie mediów, zarówno papierowych, jak i elektronicznych. Argumentuje się przy tym, że media prywatne gwarantują pluralizm poglądów, gdyż każda odpowiednio liczna grupa społeczna będzie miała swoją gazetę, radio czy telewizję. Ich wielość będzie oddawała rzeczywisty pluralizm społeczeństwa, tak iż każdy pogląd będzie miał swoją adekwatną reprezentację. To rozumowanie jest oparte na błędnym założeniu, że każdy odbiorca z perspektywy właściciela konkretnego medium jest równie cenny. Warto jednak pamiętać, że logika mediów prywatnych (zwłaszcza prywatnych telewizji) uzależnia ich jedynie pośrednio od odbiorców, a znacznie bardziej od reklamodawców. To zyski z reklam, a nie zyski ze sprzedaży czy abonamentu, utrzymują dziś media prywatne. Jakie to rodzi efekty? Po pierwsze, rekalmodawcy nie traktują widzów/czytelników w identyczny sposób. Osoby bogatsze, wydające co miesiąc duże sumy na szeroko rozumianą konsumpcję, są dla większości reklamodawców dużo cenniejsze, niż pięciu przeciętnych Kowalskich. To proste rozumowanie sprawia, że prywatne telewizje wcale nie emitują programów czy seriali bijących rekordy oglądalności, w czym ciągle przoduje telewizja publiczna; ich zadaniem nie jest bowiem przyciągnąć przed ekran maksymalnej liczby widzów, ale targetują swój przekaz na osoby o odpowiednim statusie materialnym. Efekt jest taki, że poglądy osób uboższych i starszych (grupy mało atrakcyjne z perspektywy reklamodawców) będą w mediach prywatnych nie do reprezentowane na rzecz tzw. „młodych, wykształconych, z dużych miast”. Po drugie, w mediach rządzonych przez reklamodawców trudno wyobrazić sobie zarówno możliwość wypowiadania poglądów krytycznych wobec obecnego kształtu systemu ekonomicznego, jak i publikacji krytycznych wobec postępowania konkretnych przedsiębiorstw. Żaden właściciel nie pójdzie bowiem na otwartą wojnę ze swoimi najważniejszymi sojusznikami. Oznacza to, że utrzymywane przez rekalmodawców media prywatne siłą rzeczy blokują treści krytyczne wobec współczesnego kształtu kapitalizmu, nawet jeśli byłyby one głoszone przez większość społeczeństwa. Po trzecie, logika kapitalistyczna w dłuższej perspektywie jest destrukcyjna dla wyższych standardów kulturowych. Przykłady wielu ambitnych periodyków, rozgłośni czy wydawnictw przekonują, że nie da się dużo zarobić na elitarnym przekazie. Zatem odbiorcy o wyrafinowanych gustach w przypadku komercjalizacji wszystkich mediów nie znajdą na


rynku zbyt wielu propozycji dla siebie. Sprywatyzowanie wszystkich mediów jest zatem ograniczeniem wolności słowa dla osób mniej zamożnych, krytycznych wobec współczesnego kapitalizmu oraz koneserów kultury wyższej. Jednocześnie to rozwiązanie daje ogromną przewagę społeczną osobom o niewygórowanych standardach, które wydają co miesiąc odpowiednio dużo na konsumpcję. Mając zatem na celu zapewnienie realnego pluralizmu w debacie publicznej postulat utrzymania mediów publicznych jest słuszny. Oczywiście, tematem na inną dyskusję jest, w jaki sposób te media powinny być zarządzane.

Wymienione tu powody wystarczają, by z dużą nieufnością podchodzić do wszelkich apologetów wolności słowa traktujących to zagadnienie jako kwestię oczywistą, którą jednoznacznie reguluje prawo europejskie czy wewnętrzne. Jest dokładnie przeciwnie: zagadnienie swobody wypowiedzi jest płynne, niejednoznaczne, a sposób jego definiowania zawsze zależy od światopoglądu konkretnej osoby, bez względu na to czy jest ona sędzią, dziennikarzem czy zwykłym obywatelem.

Krzysztof Mazur, Pressje

Czemu służy wolność opinii?

Documents