Чухлиб Т. Были ли ратифицированы Переяславско-Московские договоренности 1654 г.? // Переяславская рада

Чухліб Тарас. Проблема ратифікації Переяславсько-московських

домовленостей 1654 року // Переяславська рада 1654 року

(історіографія і дослідження). – К.: Смолоскип,2003. – С.764 –

774.

«Статті 1654 р. не були проголошені на Україні

і не введені в життя; тільки в останніх місяцях перед

смертю Хмельницького, коли недуга великого гетьмана і

прояви упадку його авторитету в війську, в зв’язку з

цією недугою, захитали лад і карність, утримуваний

гетьманською рукою, - московське правительство

зважилося піднести різні питання, що містилися в

статтях і не сповнилися в дійсності»1 – писав у

буремному 1917 р. Михайло Грушевський. Трохи згодом,

через десять років, у дев’ятому томі “Історії України-

Руси” видатний український історик вже більше обґрунтує

цю тезу, відзначаючи, що московський уряд в березні

1654 р. у своїх резолюціях на прислані Б.Хмельницьким

“статті” відійшов від попередніх домовленостей між

українською і російською сторонами в Переяславі. А,

отже, це стало причиною того, що “статті і грамоти”

царя Олексія Михайловича не були прийняті українською

владою2.1 Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішійлітературі. Критичні замітки // Україна. – Кн..3/4. - К.,1917. -С.1022 Він же. Історія України-Руси. – Т.ІХ. – Кн..2. – К.,1997. -С.812, 866

1

Дані положення М.Грушевський доповнив

висновком про те, що гетьман Хмельницький взагалі не

повідомив про зміст своїх домовленостей з Москвою, так

як не обнародував свого часу й текст Зборівського

договору з Варшавою (“тому що одне і друге не

відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їх

для себе обов’язковими”)3. Ці важливі спостереження щодо

дієвості актів 1654 р. були підтверджені Д.Одинцем,

який відзначив, що вони зробилися нежиттєвими вже в

часі їх затвердження4. В.Герасимчук дослідив що

Переяславсько-Московський акт злуки двох держав “був

майже незнаними для сучасної суспільності, не був

чомусь відразу опублікований, був чомусь уриваний і

рівно ж неясним і не виясненим випадком лишився для

будучини”5. В.М’якотін зазначив, що положення т.зв.

Переяславського договору від часу його укладення

зробилися нездійсненною “мертвою буквою”, яка не

знайшла втілення в реальному житті6. Про це писав також

А.Яковлів, який здійснив одне з найгрунтовніших

досліджень не тільки українсько-російського договору

1654 р., але й наступних угод між українськими

гетьманами та московськими царями7.

Однак вперше питання про ратифікацію

домовленостей 1654 р. було піднято О.Оглоблином в 1954

2

р., який у своїй узагальнюючій праці виданій в

Сполучених Штатах Америки і присвяченій угоді середини

ХVІІ ст., зробив висновок, про те що вона “не дістала

ратифікації українського уряду”8. Отже метою даної

розвідки є доповнення історіографічного доробку

попередників у питанні дієспроможності та легітимності

Переяславсько-Московської угоди й спроба розвинути

висновок О.Оглоблина щодо її не ратифікації. Для

вирішення цих завдань звернімося до висвітлення

повноважень одного з найголовніших тогочасних державних

інститутів Української козацької держави – Генеральної

ради.

Згідно з визначенням одного з найповажніших

дослідників цієї державної установи Л. Окиншевича,

починаючи від 1648 р. Генеральна (козацька) рада була

тим органом, який “вирішував найголовніші й

найкардинальніші справи зовнішньої політики” Війська

Запорозького9. Розглядаючи інституціоналістський3 Там же. – С.8664 Odinec D. Pripojeni Ukrajiny k Moskovskemu statu // Sbornik vedpravnich a statnich. – Roc. XXVI. – Praha,1926. – С.475 Герасимчук В. До питання про статті Б.Хмельницького // ЗНТШ. –Т.100. – Львів,1930. – С.213 6 Мякотин В. А. “Переяславский договор” 1654 года. – Прага,1930. –С.28 7 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII – XVIII віках. –Варшава,1934. – С.438 Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 року. – Нью-Йорк;Торонто,1954. – С.59

3

механізм загальнокозацької ради в роки, які передували

революції на чолі з Б. Хмельницьким, історики

зауважували, що на той час гетьман як вища посадова

особа Війська Запорозького потребував не лише

директивних ухвал ради, але і її законодавчої санкції

для реалізації своїх владних рішень10. Очевидно, що така

прерогатива цього владного інституту склалася під

впливом політичної культури вищих станів Речі

Посполитої, коли Вальний сейм (представницький та

законодавчий шляхетський орган) мав право затверджувати

договори, які польський король укладав з іншими

європейськими володарями11.

Таким чином, під впливом політичної культури

польсько-литовського суспільства до компетенції

Генеральної ради (аналогічно з Вальним сеймом Речі

Посполитої) вже “одержавленого” у результаті

революційних подій Війська Запорозького входило й

питання ратифікації міжнародних домовленостей своїх

правителів – українських гетьманів. Про це переконливо

9 Окиншевич Л. Генеральна рада на Гетьманщині ХVІІ – ХVІІІ ст.. –К., 1929. – С.8310 Сас П.М. Вказ. праця. – С.11111 Про перейняття політико-культурних річпосполитських традиційелітою козацької України можна ширше ознайомитися у працях:Горобець В. М. Еліта козацької України в пошуках політичноїлегітимації: стосунки з Москвою і Варшавою. 1654 – 1665. –К.,2001; Urwanowicz J. Wojskowe „sejmiki”. Koła w wojskuRzeczpospolitej XVI – XVIII wieku. - Białystok, 1996

4

свідчить аналіз політикокультурної практики козацької

старшини під час гетьманування Богдана Хмельницького,

коли було проведено близько п’яти Генеральних рад. Вже

на одній з перших рад (кінець травня – початок червня

1648) проводилися переговори з представниками

королівської влади, керівник польської делегації

А.Кисіль засвідчував “...зрештою була військова рада,

що в ній було 70 000 козаків. Читано тоді мого листа;

після довгих криків і хвилювань, сам Хмельницький почав

пригадувати моє обнадіювання, допомогли йому в цім і

наші козаки з старшини; досягнув того висновку від

них... слухати ради моєї й довіряти мені та послів

виправляти, одмовитися від усякої ворожості; і орду

затримати, а чекати на дальшу резолюцію”12. Коли 1649 р.

Б.Хмельницький укладав Зборівську угоду з Варшавою, то,

за свідченням московського посла Кунакова, до гетьмана

в Чигирин прийшли “козаки и гультяйство многие люди

шумом говорили ему,что он, Богдан с Польським королем

помирился без их войскового совету”13. На вимогу

рядового козацтва український гетьман санкціонував

проведення Генеральної ради для того, щоб обговорити (а

отже, ратифікувати або ж ні) Білоцерківську угоду 1651

р. з поляками14. Про те що ратифікація договорів

міжнародного характеру належала до компетенцій

5

Генеральних рад також засвідчує і процес укладення

Гадяцької 1658 р.(з Польщею) та Корсунської 1657 р. (з

Швецією) угод, перебіг яких детально висвітлений у

вітчизняній та зарубіжній історіографіях15.

Та чи було ратифіковано Генеральною радою -

найвищим законодавчим органом самопроголошеної на

східних теренах Польської корони держави - домовленості

між гетьманом Б. Хмельницьким та російським царем

Олексієм Михайловичем, які були досягнуті в результаті

січнево-березневих переговорів 1654 р. у Переяславі та

Москві? Щоб відповісти на це питання та поглянути на

цю проблему через призму політичної культури тогочасної

української еліти, звернімося до висвітлення

ряду зовнішньополітичних заходів українського уряду,

які безпосередньо передували переяславсько-московському

переговорному процесу.

12 Памятники изданные временной комиссией для разбора древнихактов. – Т.1. – - С.90-9113 Архив ЮЗР. – Т.3. – С.40414 Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині ХУІІ – ХУІІІст.. // Праці комісії для виучування західно-руського таукраїнського права. – Вип..6. – К.,1929. – С.26315 Див., наприклад: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.Х. – Ч.1.– К.,1998; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х роківХVII століття: причини і початок Руїни. – К.,1998; Горобець В.Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: міжМосквою та Варшавою. – К.,2001; Kubala L. Wojny dunskie I pokojOliwski 1657 – 1660. – Lwow,1922. та інш.

6

На початку березня 1653 р. до Стамбулу виїхало

представницьке козацьке посольство. Як засвідчував

турецький хроніст 17 ст. Наїма, Б. Хмельницький просив

султана Мегмеда ІV підтвердити своєю грамотою

протекторат над Україною і як символ зміцнення

сюзеренно-васальних стосунків надіслати йому прапор і

барабан16. Сучасний російський історик Б. Флоря, вслід

за М. Грушевським, відзначав, що після здійснення

відповідних актів Військо Запорозьке, аналогічно

Молдавському та Волоському князівствам, повинне було

розглядатися як частина Османської імперії, а

військовий напад на нього мав розцінюватися як напад

на саму імперію17. Йдучи назустріч проханням гетьмана,

султан надіслав до України “велике” посольство на чолі

з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини

травня до кінця червня. Турецький урядовець привіз

султанську грамоту, де говорилося про те, “щоб був

гетьман у підданих султана”18. Окрім того, він вручив

Хмельницькому “коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і

кафтан”. Османський посол запевнив українське

керівництво, що султан Мегмед ІV надасть йому військову

допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістрійського

паші й буде постійно захищати козацьку державу від

іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха

7

Османської імперії як протектора України і разом з тим

володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б.

Хмельницького. Тут треба відзначити, що дані положення

були вироблені на основі традицій українсько-турецьких

переговорів про підданство, починаючи з кінця 40-х

років XVII ст..

Обов’язки Війська Запорозького як

васальнозалежної держави перед султанською владою за

пропозицією турецького посольства були наступними:

1) передача під султанське управління Кам’янця-

Подільського; 2) щорічна сплата данини у розмірі 10

тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3)  надання

Порті своїх військових підрозділів у разі

необхідності19. Також Б. Хмельницький, разом з усією

старшиною, мав скласти присягу вірності султану від

імені всього населення України. Гетьману залишалося

зробити один (але чи не найголовніший!) крок до

правового оформлення угоди про васальну залежність

Війська Запорозького від Османської імперії, а саме -

16 Sękowski J. Collectanea z dziejopisόw tureckich rzeczy do historiipolskiej slużących. - T. 1. - Warszawa, 1824. - S. 204-20517 Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька “протекція” // Київськастаровина. - №3. – 2001. - С. 98-99; Грушевський М. С. ІсторіяУкраїни-Русм - Т. ІХ. - Ч. 2. – С.784, 1545.18 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы (далі -ВУсР). - Т. ІІІ. – Москва,1954. - С. 289, 302.19 Там же.

8

скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала

попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня - на

початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок,

було відхилено не лише умови турецької сторони щодо

підданства, але й, по-суті, положення українсько-

турецького договору, який був укладений перед тим

гетьманом та султаном Не останню роль у такому

рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв

сам Хмельницький. Згідно повідомлень російських агентів

зі Стамбулу український гетьман при відсиланні

турецьких послів говорив їм: “…города (Кам’янця-

Подільського. - Т.Ч.) не можу дати, ні іншої ніякої

дані, я не маю держави багатої… тільки якщо люди

військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим

на його службу”20.

Причина відмови Стамбулу полягала не лише у

надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з

прийняттям османського протекторату був, на нашу думку,

всього-на-всього певним відволікаючим маневром

української дипломатії. Він мав відволікти урядові кола

Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої

політики Війська Запорозького, яке, починаючи з

20 Флоря Б. Вказ. праця. - С. 101.

9

1649 р., намагалося отримати протекцію “православного

володаря” - царя Московської держави. З іншого боку,

декларація бажання прийняти зверхність Османської

імперії використовувалася Б. Хмельницьким як своєрідний

засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха

прийняти рішення “вступитися” за “одновірців” перед

Польською короною.

Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у

сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном ІІ

Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом

Б. Хмельницьким, який заявив, що задля “тривалого миру”

з Польщею “упросили Й.М. (його милості – Т.Ч)

московського царя, п.н.м. (пана нашого милостивого –

Т.Ч.), щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й

милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри,

церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська

Запорозького”21. Це було висловлено у листі до

польського короля в березні 1653 р.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана

певним чином розв’язувала проблему українсько-

російських переговорів. Якщо до цього часу вони велися

в основному таємно, то відтепер Б.Хмельницький (хоча і

в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з

21 Памятники изданные Киевской комиссией для разбора древнихактов. - Т. ІІІ. - Отд. ІІІ. – К.,1898. - С. 31-34.

10

царським урядом. Вже від цього часу, зважаючи на обмін

посольствами між Чигирином і Москвою, почали

окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати

протекцію московського царя. Спочатку вони полягали у

наступному: російський монарх, з свого боку, мав

забезпечити військову допомогу проти “ляхів” й не

“попускав віри нашої православної і церков східних в

поругання це”22, а у відповідь український гетьман буде

вірно “служити” цареві. Коли у листопаді 1653 р. Л.

Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням

Земського собору прийняти Український гетьманат під

“міцну руку” Олексія Михайловича, Б. Хмельницький зі

старшиною її “радісно прочитав”. По тому, у листі до

російських представників В. Бутурліна, І. Алфер’єва та

Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію,

але знову ж наголосив на проханні щодо військової

допомоги проти поляків23.

Елементом тиску на московський уряд, як вже

відзначалося вище, була політика переконання царя в

серйозності українсько-турецьких переговорів, що

тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися

прийняттям османського протекторату. У квітні 1653 р.

22 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі –Акты ЮЗР). - Т. VIII. (прибавление). – СПб., 1875. - С. 362-363.23 ВУсР. - Т.ІІІ. - С. 497-498.

11

про це заявили у Москві гетьманські посли С.

Мужиловський і К. Бурляй24. Саме з цього часу, як

дослідив Б.Флоря, з гетьманської канцелярії почали

“витікати” тексти турецьких грамот, які з відомих

причин відразу ж попадали у руки російським

дипломатам25. Промовистою були і висловлення самого

Б.Хмельницького у розмові з посланцями путивльського

воєводи Ф. Хілкова: “не відійти мені бусурманських

невірних рук… приводить мені Бог обладану бути і слугою

невірному царю (султану. - Т.Ч.)”26. Чи не тому однією з

головних аргументацій учасників російського Земського

собору була теза про те, що необхідно якомога швидше

прийняти українців “під високу руку” царя, а то вони

піддадуться “бусурманам”. Безпосереднім поштовхом до

скликання гетманом Генеральної ради у Переяславі, поряд

з рішенням собору в Москві, стало укладення мирного

договору у грудні 1653 р. між Кримським ханатом та

Річчю Посполитою27.

24 Там же. - С. 263; Флоря Б. Вказ. праця. - С. 101.25 Флоря Б. Вказ. праця. - С. 102.26 ВУсР - Т. ІІІ. - С. 320.27 Степанков В. С. Камянецька угода й Переяславська рада: спробадослідження політичних наслідків Жванецької кампанії //Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходт до історіїміждержавних стосунків. – К.,1995. – С.13; Федорук Я.Ф. Міжнароднадипломатія і політика України. 1654 – 1657. – Част.1: 1654 рік. –Львів, 1996. – С.15

12

Хід та рішення січневої Генеральної ради в

Переяславі 1654 р. за участю представників не лише

козацького, а й інших станів України, неодноразово

висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній

історіографіях28. Загальновідомим став факт

невдоволеності Б.Хмельницького та генеральної старшини

складанням лише однобічної присяги на вірність новому

сюзерену. Адже згідно усталених у Західній та

Центрально-Східній Європі принципів, він також мав

присягнути в тому, що буде захищати privilegia et libertates

свого добровільного підданого. З огляду на добру

розробленість питання про політико-правовий зміст

Переяславсько-Московського договору29, зупинимося лише

на його характеристиці з точки зору сюзеренно-васальних

стосунків між Московською державою та Військом

Запорозьким.

“Служити прямо і вірно у всіх справах і

повеліннях царських” згоджувалася українська сторона,

але на умовах зобов’язань московського монарха “в тому

всьому пожалування і милость свою царську указати”30.

Ці побажання Б. Хмельницького і “всього Війська

Запорозького” мали донести цареві посли С. Богданович -

Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у

Москві. Затримка із відповіддю російської сторони - цар

13

мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги,

згідно яких він збирався протегувати Україні - змусила

Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом

до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час

ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що

незадовго до ради у Переяславі турецький султан “…на всі

статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас

не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими”31. Отже, тут

знову застосовувалася відома з першої половини 17 ст.

козацька тактика тиску на потенційного протектора -

“лякати” одного монарха іншим. Окрім того, українським

послам наказувалося нагадати цареві, що польський

“король нині універсал свій присилає до всього

посольства (українського - Т.Ч.), щоб до нього

прихилялися”32. Саме таким чином, перед загрозою

повернення українців до польської чи набуття турецької

протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з

оформленням васалітетної залежності Війська

Запорозького..

Наприкінці березня 1654 р. московський цар

погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11

статей, які разом з “жалуваними грамотами” козацькому,

шляхетському, міщанському станам, а також духівництву,

були привезені до Чигирина українськими послами. З

14

огляду на те, що зобов’язання новообраного протектора

перед “гетьманом з усім Військом Запорозьким” були

направлені на обмеження пропонованих цим колективним

підданим “прав і привілеїв” (що переконливо засвідчило

не лише “редагування” московською стороною пп. 14, 15,

але й ігнорування деяких інших пропозицій української

сторони), Б. Хмельницький робить все можливе для того,

щоб не скликати Генеральну раду й, таким чином,

відтягнути затвердження січнево-березневих

28 Основна новітня історіографія проблеми “Переяслава 1654 р.”викладена в наступних працях: Плохий С. Н. Освободительная войнаукраинского народа в латиноязычной историогрфии середины XVIIвека. – Днепропетровск, 1983; Смолій В.А., Степанков В.С. У пошукахнової концепції Визвольної війни українського народу серединиХVІІ ст. – К., 1992; Цибульський В. Переяславська угода 1654 року взарубіжній історіографії (1945 – 1990) – Рівне, 1993; Горобець В.Переяславсько-московський договір 1654 р.: причини і наслідкиісторіографічної традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавнихстосунків. – К.,1995. – С.14 – 27; Мицик Ю. Сучасна історіографіяНаціонально-визвольної війни середини ХVІІ ст. // Українськакозацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Вип.7.– К.,2000. – С.263 – 268; Basarab J. Perejaslav 1654: AHistoriografical Study. – Edmonton, 1982 та інш.29 Див., наприклад: Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России(1654 – 1793). Истоико-юридический очерк. – Петроград, 1915;Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII – XVIII віках. –Варшава, 1934; Він же. Договір Богдана Хмельницького з Москвоюроку 1654 . - Нью-Йорк, 1954; Іваницький С. Переяславськийдоговір з 1654 р.: Правна якість заложеного цим договоромвідношення сторін. – Нью-Йорк, 1954; Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 року. – Нью-Йорк, 1954; Попов С. Юридичнаприрода злучення України з Москвою // Літературно-Науковийвісник. – К.,1914 та інш.30 Акты ЮЗР. - Т. Х. – СПб.,1878. - С. 445-452.

15

домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських

послів з Москви із погодженими царем “статтями”,

протягом квітня-грудня 1654 р., та наступного часу

питання щодо скликання Генеральної ради задля

ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося

українським правителем. Отже, сюзеренно-васальні

домовленості з царем (як перед тим з султаном) так і

не були затверджені найвищим законодавчим органом

Української держави й не легітимізовані з точки зору

правових норм, які склалися на середину 17 ст. в

Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише

про їхній номінальний характер.

Доказом цьому є продовження дипломатичних

стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та

Кримським ханатом33 і, що найголовніше, ряд

ціленаправлених кроків Б.Хмельницького у напрямку

прийняття протекторату Шведської корони. Вони

розпочалися ще у 1652 - 1653 рр. й відновилися в червні

1654 р., коли гетьман надіслав листа до І.

Радзейовського з пропозицією укладення військового

союзу проти Речі Посполитої34. Перед тим, у лютому

(менше ніж через два місяці після Переяслава!),

Хмельницький звертається до султана Мегмеда ІV з

проханням про заступництво Османської імперії та

16

продовжує обмінюватися посольствами з його васалом –

Кримським ханатом35. Весною в Стамбулі перебували

представники гетьмана, які отримали від султана згоду

на продовження стосунків з Кримом36. Саме тому 16 квітня

Б.Хмельницький писав до Іслам–Гірея, що Військо

Запорозьке “на вічні часи” не порушить взаємної присяги

про “братерський союз” і “приязнь”37. Показовим також є

оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо

прийняття московської протекції – “Що ж до Москви, з

якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з

порадою Вашої Царської Милості (хана – Т.Ч.). А з усього

бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу

загибель, то чому б і ми не мали цього (домовленостей з

Московською державою – Т.Ч.) робити? Бо краще мати

більше друзів...”38. У відповідь на це послання та

посольство полковника С. Савича кримський хан у травні

надіслав гетьману свою грамоту39.

Проблеми генезису та еволюції українсько-

шведських стосунків за доби Б. Хмельницького певним

чином вже були висвітлені у вітчизняній та зарубіжній

історіографіях40. Зупинимося лише на основних моментах

міждержавних відносин між українським гетьманом та

шведським королем, характеризуючи їх через призму

31 ВУсР. - Т. ІІІ. - С. 559-560.32 Там же.

17

полівасалітетної моделі зовнішньої політики Війська

Запорозького. Отже, наприкінці серпня 1655 р.,

перебуваючи поблизу Камянця, Хмельницький, у відповідь

на прибуття до нього шведського посла Ю. Торквата,

повідомляє у листі до короля Карла Х Густава про свою

радість, “що згідно з нашими (Війська Запорозького –

Т.Ч.) давніми проханнями, обіцяє (Карл Х – Т.Ч.) нам

довіря, захист і дружбу.”41. Якщо під обіцянкою “дружби”

між гетьманом і королем, згідно уявлень володаря

України, розумівся процес укладення двохстороннього

договору, то згадка про “довіря і захист” засвідчувала

не що інше, як бажання Б. Хмельницького визнати

протекцію (“protectionem”) Карла Х Густава. Але коли у

жовтні під Львовом розпочалися безпосередні

переговори, український гетьман трохи змінив

тональність своїх звернень і листів. “...Його Милість

шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його

розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою

руську, при цьому я стою”,42 – ці слова Хмельницького до

львівських міщан, засвідчили ту велику напругу у ході

українсько-шведських переговорів, які виникли через

33 Проблеми українсько-турецьких та українсько-татарськихвідносин протягом 1654 р. (а також їхню історіографію) грунтовнодосліджено у книзі: Федорук Я. Ф. Міжнародна дипломатія і політикаУкраїни. 1654 – 1657. – Част.1: 1654 рік. – Львів, 199634 Там же. – С.364 - 365

18

суперечку щодо приналежності західноукраїнських

територій.

Ця проблема не була вирішена й протягом

наступного року, а тому гетьман використовує

випробуваний дипломатичний хід. 12 червня він

звертається до царя Олексія Михайловича зі скаргою на

Карла Х Густава, що той відбирає “рубіж князівства

Російського по Віслу ріку”43. Таким чином, не

погоджуючись з гетьманом, як васалом царя, король, на

переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з

Московською державою. А тому володар Війська

Запорозького висловив бажання воювати проти Шведського

королівства, якщо той буде “противитися Вашій Царській

Величності”44.

Вже на початку липня така позиція

Хмельницького “дивним чином” стає відомою королю

Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською

канцелярією з метою певного залякування і прихилення

шведського короля до вигідного для України рішення

територіального питання (ця тактика була дивовижно

подібною на дії української еліти весною 1653 р., коли

Чигирин таким же чином “зіштовхував” московського царя

і турецького султана). В цьому випадку гетьман був

начеб то “змушений” виправдовуватися перед потенційним

19

сюзереном: “... для підтвердження нашої приязні до

Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно

заявляємо, що не дамо нікому допомоги – хоч би до цього

нас часто закликали – ані підемо ні на кого в наступ,

але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру,

волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась

несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти

Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша

Королівська величність дасть якнайменше віри цій35 Державний архів Львівської області. – Ф.26. Львівськийуніверситет, р. 1932, оп.4, спр. 629, арк. 82 – 83 (Czerewko W.-S. Przebieg dzialan wojennych Chmielnickiego w latach 1654 –1655. – Lwów,1932 )36 Заборовский Л. В. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине ХVІІв. – Москва,1981. – С.47.37 Памятники, изданные Киевскою комссиею (изд.2). – Т.ІІІ. –С.193 - 196.38 Там же.39 Акты ЮЗР. – Т.Х. – С.588-59740 Див., наприклад: Каманин И. Договоры Богдана Хмельницкого сПольшей, Швецией и Россией // Сборник статей и материалов поистории Юго-Западной России. – Вып.2. – К.,1916. – С.93-108;Крипякевич І. Данило Олівеберг де Грекані дипломат часівХмельниччини // Доба Богдана Хмельницького (до 400 -річчя від днянародження Великого гетьмана). Зб.наук. праць. – К.,1995. – С.235– 242; Владимирський-Буданов М. О взаимоотношениях БогданаХмельницкого с Швецией в 1655 – 1657 гг. // Там же. – С.253 –264; Олянчин Д. Опис подорожі шведського посла на Україну 1656 –1657 рр. // ЗНТШ. – Т.154. – 1937. – С.41 -69; Кордуба М. Боротьбаза польський престол по смерти Володислава ІV // Жерела доісторії України-Руси. – Т.ХІІ. –Львів,1911; Матях В. “Шведськакарта” у політичних комбінаціях Богдана Хмельницького (з приводунеопублікованих праць І. П.Крипякевича та М.Ф. Владимирського-Буданова) // Доба Богдана Хмельницького. – С.235 – 242; Kubala L.Wojna moskiewska r.1654 – 1655. - Krakow,1910; Kubala L. Wojnaszwecka w roku 1655 i 1656. – Lwow,1913

20

безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі

події) ніколи без причини не трубимо сигналу”,45 – писав

13 липня Б. Хмельницький до Карла Х Густава.

Одночасно з московським та шведським

зовнішньополітичними напрямками Військо Запорозьке, як

вже зазначалося вище, продовжувало дипломатичні

стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б.

Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла

Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним до Порти

відправилися українські дипломати, які наприкінці

травня–червні вели переговори у столиці Османської

імперії46. Головною їхньою темою знову було питання щодо

прийняття Україною номінальної васальної залежності від

султана47. У відповідь на лист Мегмеда ІV, де

засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому48, той

наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що “ми дуже

раді були великій милості султана і знову будемо вірно

служити нашому могутньому господареві (Мегмеду ІV –

Т.Ч.)”49.

Таким чином, опираючись на вищевикладений

матеріал, можемо стверджувати, що лютнево-березневі

домовленості між Україною та Росією у 1654 р. так і не

були схвалені на Генеральній раді Війська Запорозького.

41 Документи Б. Хмельницького. – С.438 - 43942 Там же. – С.456 - 457

21

А січнева рада, що відбулася перед тим у Переяславі

лише дозволила розпочати процес узгодження пропозицій

до майбутнього українсько-російського мирного договору.

Згідно з тогочасними вітчизняними політико-культурними

традиціями, договір 1654 р. не був ратифікований

найвищим законодавчим органом ранньомодерної

Української держави. На нашу думку, можна говорити лише

про визнання гетьманом Б. Хмельницьким номінальної

васальної підлеглості московському цареві Олексію

Михайловичу. Але навіть це не стримувало українського

володаря від проведення самостійної зовнішньої

політики, яка часто розходилася з планами Москви.

Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність

гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена

на збереження союзницьких відносин з кримським ханом та

43 Там же. – С.50244 Там же45 Там же. – С.513 - 51446 Заборовский Л. В. Указ. соч. – С.13747 Грушевський М. С. Вказ. праця. – Т.ІХ. – Ч.2. – С.1098 – 1099;Заборовский Л. В. Указ соч. – С.138.48 Архів Головний Актів Давніх у Варшаві. – Ф.”Архів Коронний”,відділ “Козацький”. – №60; Мицик Ю. Нововиявлені документи зісторії Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. // Укр.істор. журнал. – 1998. - №6. – С.115 -116 49 Документи Б. Хмельницького. – С.461 - 463

22

визнання протекції шведського короля і турецького

султана.

23