51570254

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

БУТКЕВИЧ ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 341.01

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ДОКЛАСИЧНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

КИЇВ – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………..……………….. 4

РОЗДІЛ 1. СТАРОДАВНІЙ ЕТАП ДОКЛАСИЧНОГО МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА………................................................................ .......................................... 22

1.1. Фактори формування міжнародного права……………………..…................ 22

1.2. Стародавнє міжнародне право як специфічний тип права……..................... 35

1.3. Порівняльний аналіз регіональних напрямів розвитку стародавнього

міжнародного права…………………………….……….......................................... 42

1.4. Структура стародавнього міжнародного права………………….................... 53

1.5. Генезис первинних елементів і компонентів міжнародного права................ 63

Висновки до Розділу 1................................................................................................73

РОЗДІЛ 2. СТАРОДАВНІ ВИТОКИ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА………………................................................................................................ 74

2.1. Особливості формування міжнародно-правових поглядів у стародавній

період………………………………………………………........................................74

2.2. Міжнародно-правові ідеї стародавнього Близького Сходу і Малої Азії .......83

2.3. Зародження концепцій міжнародного права в стародавніх Індії та Китаї ....89

2.4. Своєрідний характер формування міжнародно-правових вчень античності.98

2.5. Стародавні засади сучасних напрямів теорії міжнародного права...............109

Висновки до Розділу 2..............................................................................................120

РОЗДІЛ 3. ТРАНСФОРМАЦІЯ СТАРОДАВНЬОГО МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА В СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ....................……………………….................…121

3.1. Передумови появи міжнародного права середньовічного типу…...............121

3.2. Природа і сутність трансформації міжнародного права…………................136

3.3. Антична основа міжнародно-правової трансформації (еволюція теорії і

практики jus gentium)………………............…..…................................................ 148

3.4. Історична доля неантичних стародавніх міжнародно-правових інститутів.158

3.5. Характерні особливості трансформації елементів і компонентів

стародавнього міжнародного права………………………………………............170

2

Висновки до Розділу 3.............................................................................................184

РОЗДІЛ 4. ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА..185

4.1. Послаблення міжрегіональної міжнародно-правової відокремленості........185

4.2. Утвердження міжнародного права як міждержавного………….……......... 197

4.3. Зростання ролі міжнародного договору як основного джерела

середньовічного міжнародного права……………………………….....................206

4.4. Основні інститути середньовічного міжнародного права………….......…. 220

4.5. Особливості і порядок формування галузей міжнародного права в епоху

Середньовіччя………………………………………………………………....….. 242

4.6. Формування міжнародно-правової культури Київської Русі……..…......... 250

Висновки до Розділу 4..............................................................................................272

РОЗДІЛ 5. РОЗВИТОК ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА В СЕРЕДНІ

ВІКИ……………..................................................................................................... 274

5.1. Формування європейської міжнародно-правової думки………….............. 274

5.1.1.Особливості світського напряму розвитку середньовічних міжнародно-

правових поглядів………………………………………………………................ 274

5.1.2. Міжнародно-правові погляди отців церкви, каноністів і коментаторів ...281

5.1.3. Міжнародно-правова схоластика глосаторів і постглосаторів……......... 290

5.2. Біполярність міжнародно-правової ідеології середньовічної Індії…......... 298

5.3. Міжнародно-правові погляди середньовічного Китаю……………........... .308

5.4. Ісламська доктрина міжнародного права……………………………......… 319

5.5. Становлення міжнародно-правових поглядів позаєвроазійського регіону..332

5.6. Становлення шкіл міжнародного права…………………………............….. 339

Висновки до Розділу 5..............................................................................................363

ВИСНОВКИ……………………………………….………………………….….. 365

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................377

3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Зміни в міжнародних відносинах і

міжнародному праві кінця ХХ ст. поставили перед наукою низку нагальних

проблем. Якісно змінився предмет (об’єкт) міжнародного права, яке до цього

функціонувало в умовах двополярної системи з властивими їй спільними

принципами і нормами міжнародного права та особливими міждержавними

об’єднаннями, системами безпеки, гарантій за додержанням міжнародних

зобов’язань тощо.

Розпад соціалістичної системи і поява нових суб’єктів міжнародного

права, лібералізація світових економічних відносин, процес глобалізації,

реформування в регіональних системах безпеки тощо поставили принципово

нові питання щодо функцій міжнародного права, ефективності його механізму

регулювання. Протиборчі процеси в міждержавних відносинах (претензії на

міжнародну правосуб’єктність і протидія їм, розширення функцій і сфери дії

окремих міждержавних систем регіональної безпеки й у відповідь ескалація

озброєнь) спричинили пошук нових основ міжнародної довіри і недооцінку

історично виправданих засад міжнародно-правового співробітництва. Подекуди

ставиться під сумнів право на участь в рівноправному міжнародному

співробітництві навіть тих держав і народів, які мають тривалу історію

міжнародно-правових відносин.

Практика поставила перед вченими завдання виробити принципово нові

підходи, методику вирішення міжнародно-правових проблем; тому вкотре

висуваються пропозиції розбудови міжнародного права на основі відмови від

принципів суверенітету, невтручання або розгляду держави таким же об’єктом

правового регулювання, як і фізична особа. Ряд проектів розбудови сучасного

міжнародного права нехтує фактором історичного континуїтету в його розвитку

і ігнорує питання його генезису, природи і сутності як специфічного регулятора

міжнародних відносин. Це призводить до перебільшення ролі правотворця в

міжнародному праві, яке розглядається інструментом в його руках. Але практика

4

функціонування цього права показує, що воно є «живим інструментом», якому

властиві закономірності й механізми пристосування до регулювання

міжнародних відносин, котрі можуть бути виявлені при аналізі його історичного

розвитку.

Такі проблеми впливають на формування міжнародно-правової позиції й

України. Спроби применшити її роль в розбудові сучасного світопорядку

обґрунтовуються тим, що нібито її державність перебуває на стадії становлення,

а тому потрібен час для повноцінного входження у впливові міжнародні

структури. Цим ігнорується глибока історія міжнародно-правової діяльності

українського народу від Київської Русі, Галицько-Волинського князівства,

української козацької держави до української державності ХХ-ХХІ століть;

нехтується внесок України в створення ООН та вирішення інших проблем

регіонального та універсального значення. Відмова від таких підходів можлива

лише тоді, коли вчені і практики України будуть усебічно враховувати

можливості міжнародного права, небезпеку недооцінки його історії, слабкі

сторони сучасних доктринальних тлумачень.

Часто в науці міжнародного права під його історією розуміється лише

період останніх століть, а глибинні основи розглядаються як позбавлені

практичної цінності. Нерозуміння того, що сучасне міжнародне право є

наслідком тисячолітньої еволюції норм, принципів і інститутів стало причиною

недооцінки його можливостей вирішувати проблеми міжнародних відносин.

Щоправда, останнім часом зусиллями учених міжнародного права вживаються

заходи організаторського і дослідницького характеру з метою вирішення цієї

проблеми: засновуються періодичні видання з історії міжнародного права,

створюються відповідні наукові товариства, проводяться конференції і

симпозіуми з цієї проблематики, публікуються серії стародавніх, середньовічних

міжнародних договорів, джерела класичного міжнародного права тощо. В

результаті за декілька останніх десятиліть опубліковано на кілька порядків

більше наукових досліджень з історії цього права, аніж за всю попередню

історію науки.

5

Різні аспекти історії міжнародного права аналізувалися вітчизняними

авторами (М.О.Баймуратов, М.В.Буроменський, В.Г.Буткевич, В.А.Василенко,

В.Н.Денисов, А.І.Дмитрієв, В.І.Євінтов, О.В.Задорожній, В.І.Кисіль,

В.М.Корецький, І.І.Лукашук, В.В.Мицик, О.О.Мережко, В.І.Муравйов,

Н.М.Ульянова, Л.Д.Тимченко, В.М.Репецький та ін.), які продовжили науковий

пошук основоположників української школи міжнародного права (В.Е.Грабар,

В.П.Даневський, О.О.Ейхельман, І.О.Івановський, П.Є.Казанський,

М.Р.Кантакузін-Сперанський, Д.І.Каченовський, В.А.Незабитовський,

А.М.Стоянов та ін.).

Суттєву роль в дослідженні цієї проблематики зіграли роботи зарубіжних

вчених (Л.А.Алексідзе, А.Альварес, Ю.Я.Баскін, Д.Бедерман, Ж.-Л.Бержель,

Г.Дж.Берман, Б.С.Бібіков, Р.Вард, Ст.Вероста, А.Вегнер, П.Г.Виноградов,

С.Вісваната, Г.Вітон, Т.Волкер, В.Греве, Н.К.Дінь, Г.В.Ігнатенко,

Л.Камаровський, А.І.Ковлер, Ю.М.Колосов, В.І.Кузнецов, Є.О.Коровін,

Г.І.Курдюков, Д.Б.Левін, Ф.Ліст, Ф.Ф.Мартенс, О.Ніппольд, Е.Ніс, А.Нуссбаум,

Р.Ньюмелін, Л.Оппенгейм, Е.Рабштейн, Р.Редслоб, М.Ростовцев, О.І.Тіунов,

Г.І.Тункін, М.Таубе, Д.І.Фельдман, Л.-Е. ле Фюр, С.Цібішовскі, М.Циммерман,

С.В.Черниченко та ін.).

Проте і сьогодні походження міжнародного права не з’ясовано, його

стародавній і середньовічний типи продовжують розглядати відокремлено, без

встановлення зв’язку між ними, їх впливу на становлення класичного типу цього

права, зародження в докласичному міжнародному праві його сучасної системи і

структури, основних закономірностей функціонування, принципів, інститутів,

галузей і т.п. Ці та інші питання ніколи не вивчались системно, комплексно, що

спричинило однобічний підхід і до інших проблем сучасного міжнародного

права.

Для України дослідження цих та інших проблем історії міжнародного

права важливе не лише з теоретичної точки зору. Витоки міжнародно-правової

культури українського народу формувалися саме в докласичний період, а аналіз

історії становлення міжнародно-правових зв’язків українського народу, його

6

міжнародно-правової культури та думки необхідний для вироблення тактики і

стратегії в сучасній міжнародно-правовій діяльності України. Проблеми, які

вона переживає в сфері державності, міжнародно-правових зв’язків, членства в

міжнародних інституціях тощо подібні до проблем багатьох держав, що існували

як у докласичному, так і в класичному періоді. Механізм їх вирішення з часом

трансформується, але не докорінно. Вивчення природи, сутності та

закономірностей, принципів, норм, інститутів, а згодом галузей докласичного

міжнародного права дасть можливість з’ясувати ці питання. Виявлення

основних закономірностей трансформації міжнародного права одного типу в

інший особливо важливе для розуміння сучасних процесів глобалізації в цьому

праві. Вищевказані чинники обумовили актуальність та вибір теми

дисертаційного дослідження.

Зв’язок з науковими темами, планами, програмами. Дисертаційне

дослідження виконане в рамках наукової теми кафедри міжнародного права

Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені

Тараса Шевченка «Україна в євроінтеграційних правових процесах», що є

частиною планової теми Інституту міжнародних відносин Київського

національного університету імені Тараса Шевченка «Інтеграція України у

європейські правові, політичні та економічні системи» № 06БФ048-01, яка є

складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного

університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного

розвитку України» (2006-2010).

Метою дослідження є розкриття теоретичних і практичних засад

становлення і розвитку докласичного міжнародного права, його природи,

сутності та еволюції, структури на різних етапах розвитку, трансформації

первинних елементів і компонентів в середньовічний період, визначення

механізму становлення та особливостей міжнародного права середньовічного

типу, передумов створення основоположних закономірностей класичного

міжнародного права і його доктрин, а також місця міжнародно-правової

культури Київської Русі в середньовічній доктрині і практиці.

7

Поставлена мета зумовила вирішення таких завдань:

- розкрити праворегулюючі і системоутворюючі витоки докласичного

міжнародного права, його загальні і особливі закономірності на

стародавньому і середньовічному етапах розвитку;

- виявити структурні і функціональні особливості міжнародного права на

етапі його становлення;

- з’ясувати витоки стародавньої міжнародно-правової ідеології, в

середньовічній та класичній міжнародно-правовій думці і в сучасній

науці міжнародного права;

- висвітлити природу, сутність і механізм трансформації стародавнього

міжнародного права в середньовічне, розкрити її античну основу і

з’ясувати історичну долю неантичних стародавніх міжнародно-

правових інститутів;

- виявити відмінності трансформації від таких зовнішніх засобів

формування міжнародного права, як аккультурація, уніфікація, дифузія,

колонізація;

- встановити основні напрями утвердження середньовічного

міжнародного права, розкрити його особливості, роль основоположних

джерел права в цьому процесі, характер формування основних

принципів, інститутів і перших галузей;

- визначити місце і роль Київської Русі, як попередниці української

державності, в середньовічному міжнародно-правовому процесі;

- виявити домінантні ідеї і особливості середньовічних напрямів

доктрини міжнародного права: релігійного (християнського,

мусульманського та ін.) і світського (глосаторського і

постглосаторського) спрямування, а також міжнародно-правової думки

Індії, Китаю та в інших позаєвропейських регіонах;

- показати особливості формування перших шкіл міжнародного права на

національній основі, як зародків науки міжнародного права;

8

- виробити рекомендації підвищення ефективності дослідження

сучасного міжнародного права з урахуванням його закономірностей,

що склалися в докласичний період, довести необхідність комплексного

вироблення сучасної міжнародно-правової позиції України на основі

врахування історії її становлення.

Об’єктом дослідження є закономірності та механізми утвердження і

розвитку міжнародного права як специфічного системного регулятора відносин

між політично-владними суб’єктами в період його поділу на регіональній основі

і становлення універсальних засад; форми і динаміка еволюції, змін і

спадковості в міжнародному праві в процесі його розвитку.

Предметом дослідження є теорія і практика розвитку міжнародного права

від його витоків до періоду укладення Вестфальського миру 1648 р., особливості

становлення української міжнародно-правової думки і практики в загальному

міжнародно-правовому процесі.

Методи дослідження визначені його метою і завданнями. Дослідження

проведене з застосуванням різноманітних загальнотеоретичних і спеціально-

наукових методів пізнання та підходів до вивчення теорії і практики

докласичного міжнародного права. В основі дослідження його природи і

сутності – закони, принципи і категорії діалектики, на які опирався автор при

аналізі еволюції міжнародного права від його зародження до утвердження

структури на галузевому рівні. Історико-теоретичний аналіз застосовано у

з’ясуванні сутності докласичного міжнародного права, а в поєднанні з

порівняльно-правовим методом – для розкриття особливостей регіональних

комплексів права, зокрема міжнародно-правової культури Київської Русі.

Системний підхід здійснювався для виявлення внутрішніх зв’язків норм,

принципів і інститутів. Структурно-функціональний аналіз застосовувався для

з’ясування особливостей складових компонентів докласичного міжнародного

права. Формально юридичний аналіз використано для встановлення природи

формування і особливостей взаємодії джерел цього права в просторі та часі.

9

Використовувалися прикладні міждисциплінарні методи для виявлення

нормативного праворозуміння народів в докласичний період.

Дисертація ґрунтується на вивчених і узагальнених численних

міжнародно-правових документів стародавнього і середньовічного періодів,

працях мислителів, класиків науки міжнародного права, матеріалах

міжнародних і вітчизняних науково-дослідних конференцій, семінарів, круглих

столів з проблем історії міжнародного права, публікаціях з вказаної тематики,

які проводилися під егідою ООН, Ради Європи, Гаазької академії міжнародного

права, Асоціації міжнародного права, регіональними міжурядовими і

неурядовими організаціями, а також провідних університетських центрів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в

дослідженні обґрунтовано нову концепцію історико-теоретичних засад еволюції

міжнародного права в докласичний період в цілому і на окремих етапах його

розвитку зокрема. Вона є першим у вітчизняній та зарубіжній науці

комплексним дослідженням теорії і практики докласичного міжнародного права,

його генезису, природи і сутності, структурно-функціональних особливостей,

внутрішньоправових змін.

Результати дослідження мають наукову новизну, виносяться на захист як

особистий внесок автора і полягають в тому, що вперше:

Запропоновані специфічні методи дослідження генезису міжнародного

права в рамках наук історії міжнародного права і історії міжнародно-правової

думки з урахуванням доправових факторів (міфології, ідеології,

загальноправового мислення). Доведено, що історія міжнародного права від

зародження до сучасного етапу є єдиним внутрішньо неподільним процесом

його розвитку.

Обґрунтовано власну концепцію природи та механізму формування

міжнародного права. В роботі розкривається складний механізм генезису

міжнародного права, утвердження його суб’єктів і встановлення об’єктів,

формування основних джерел та ін., які історично і просторово змінювалися й

еволюціонували. Встановлено, що на етапі зародження міжнародного права

10

почала формуватись його своєрідна структура як фактор стабільності, здатності

до еволюції і пристосування до змін.

Обґрунтовано різне функціонально-теоретичне навантаження понять

«система» і «системність» як властивості об’єднання норм за відповідним

об’єктом: на етапі формування цього права системність була різною за

інтенсивністю на рівні норм та інститутів. Так, одноелементні норми

Месопотамського регіону були витіснені трьохелементними (гіпотеза,

диспозиція, санкція) нормами єгипетського регіону. Специфіка нормативного

зв’язку породила в цьому праві систематизацію двох видів: загальноправову

(вплинула на формування таких загальних інститутів, як міжнародна

правосуб’єктність, джерела права, відповідальність та ін.) та структурної

відокремленості компонента (завдяки якому були сформовані інститути

гостинності, посольського, торговельного, морського права, території, права

договорів, нейтралітету, мирного вирішення спорів та ін.).

Обґрунтовано, що методика тлумачення міжнародних відносин і

міжнародного права вперше була розроблена в регіоні стародавнього Близького

Сходу і Малої Азії, де раніше за інші регіони утвердились норми цього права з

фактично єдиними для всіх народів вимогами щодо їх ієрархії: найголовніші –

норми-заборони, яким мають відповідати норми-зобов’язання, а їм відповідають

норми дозволу. Розкрито механізм формування спільних народам регіону вимог

до норми, котра має відповідати потребам сторін, бути для них однаково

справедливою та враховувати засади рівності для відповідного ієрархічного

рівня.

Доведено, що розвиток стародавньої міжнародно-правової думки

позаєвропейських регіонів (Індія, Китай та ін.) проходив самостійно, але не

ізольовано, як вважають багато сучасних дослідників. Показано, що індійська

концепція світопорядку не розглядала індивіда суб’єктом міжнародного права,

ідею рівності пов’язувала з функціонуванням каст (рівними розглядалися

держави, правителі яких походили з благородних каст), а основоположним

джерелом міжнародного права вважала доктрину. Встановлено, що китайська

11

доктрина, в основі якої виділяється чотири напрями (конфуціанство, легізм,

буддизм, даосизм – з переважанням першого), не відкидаючи ролі міжнародного

договору, тяжіла до міжнародно-правового звичаю, який формувався ритуалами,

обрядами, традиціями, практикою; базувалася на принципі самоналаштування.

Виявлені генетичні корені античної міжнародно-правової думки в

міфологічному, ідеологічному, загальноправовому світосприйнятті з досить

ранньою їх спеціалізацією і міжнародно-правовою конкретизацією.

Встановлено, як на основі міжнародно-правової ідеології Риму (в якій вперше

висувається вимога практичної затребуваності міжнародно-правових доктрин,

необхідності професійного, аргументованого тлумачення природи і сутності

права народів) в епоху середньовіччя формуються три основні доктринальні

напрями міжнародного права: природно-правовий, позитивістський і

теологічний, а на етапі переходу до класичного міжнародного права виділиться

четвертий – історичний. Доведено, що кожна з численних сучасних концепцій і

доктрин, в тому числі й одна із домінуючих (ліберальна), базується на

використанні і компіляції ідей, висловлених представниками цих напрямів.

Доведено, що особливими для стародавнього типу права були не лише

складові його структури (норми, первинні інститути, принципи), але й методи

правового регулювання, серед яких в роботі розкриваються: кочовий (у

мігруючих народів), силовий (регіон Єгипту і Месопотамії), компромісний (у

народів мінойської, мікенської, егейської цивілізацій), «теоретико-етичний»

(китайський регіон), централізований (характерний практично всім регіонам) та

ін. Виявлено, що міжцивілізаційні відносини, які сьогодні актуальні в аналізі

процесу глобалізації, були відомі в зародковому стані стародавньому

міжнародному праву.

Встановлена суто правова природа змін і континуїтету в міжнародному

праві у перехідний період від стародавнього до середньовічного типу як

загальної тенденції в кожному з регіонів; сформульована доктрина його

трансформації, що комплексно охоплює сутність, функції і основні

закономірності еволюції і динаміки змін на етапі переходу від попереднього

12

типу права до наступного. В роботі виділяються дві основні категорії

трансформації: зовнішня, що підлягає формальному виявленню (міжнародно-

правова аккультурація, уніфікація, інтеграція, колонізація, дифузія та ін.) і

внутрішня, яка відображає процес закономірних змін цього права (процеси

еволюції, гармонізації, універсалізації, а згодом глобалізації і, навіть, звичайного

розвитку, які акумулюють в собі динаміку внутрішніх перетворень). Доведено,

що трансформація властива кожному типу міжнародного права і заторкує всі

його складові (норми, принципи, інститути, галузі, джерела та ін.). В

дослідженні виділено п’ять видів трансформації міжнародного права протягом

історії, від етапу його зародження до другої половини ХХ ст.

Виявлено основоположні античні корені в основі витоків сучасного

міжнародного права. Доведено, що трансформація античного міжнародного

права в середньовічне була найбільш тривалою, кардинальною і доленосною для

подальшого вироблення стандартів міжнародно-правових відносин. Вона

охоплює два періоди: 1) переважання античних устоїв та їх поступове заміщення

феодальними міжнародно-правовими відносинами; 2) вихід на міжнародно-

правову арену християнської церкви і утвердження канонічного міжнародного

права. Зроблено висновок, що на практиці в основі європейського

середньовічного міжнародного права стало античне, римське право і канонічне

право, а в теорії – антична філософія і правосвідомість, вчення отців церкви.

Впливовим виявився фактор jus gentium в силу флуктуативної природи цього

правового комплексу.

Встановлено три основні лінії розвитку неантичних стародавніх

міжнародно-правових інститутів: 1) міжнародно-правові культури, які,

пройшовши через середньовіччя, вплинули на формування сучасного

міжнародно-правового регіоналізму (від стародавнього індійського

міжнародного права до сучасного індуїстсько-буддистського підходу; від

стародавнього китайського міжнародного права до сучасного китайсько-

конфуціанського його розуміння та ін.); 2) міжнародно-правові культури, які

зникли, але встигли вплинути на інші цивілізації (практика Кушанської імперії

13

щодо узгодження різних правопорядків, поєднання греко-елліністичної,

перської, середньо-азійської, китайської та ін. міжнародно-правових культур;

перська теорія і практика визнання принципу універсальності міжнародного

права та ін.); 3) форми міжнародного права, які зникли, практично не вплинувши

на класичне міжнародне право (міжнародно-правові культури регіонів Середньої

Азії, Далекого Сходу, Америки, Південної і Центральної Африки, Австралії,

Індійського, Атлантичного і Тихоокеанського басейнів).

Визначено специфіку трансформаційних змін і закономірностей на рівні

норм та інститутів міжнародного права, загальних принципів права, принципів

міжнародного публічного права, комплексу jus cogens. Доведено, що менш

значимий для системи міжнародного права елемент чи компонент зазнає

більших змін у процесі трансформації (норма міжнародного права, як окреме,

конкретне правило поведінки), більш значимий – зазнає менших змін

(інститути), незначних змін зазнавали принципи міжнародного права, норми jus

cogens.

Виявлено комплексний процес переходу в міжнародному праві від

стародавнього регіоналізму до появи тенденції універсалізму в середньовіччі.

Міжнародно-правові сукупності формувалися за схемою: від субрегіонів до

міжсубрегіонального міжнародного права, від міжсубрегіонального до

регіонального, від регіонального до становлення міжрегіональних міжнародно-

правових відносин і зміцнення останніх як перших витоків універсального

міжнародного права. Процес охопив не лише структуру, а й змінював характер і

напрями дії міжнародного права: спочатку утверджувався пріоритет та ієрархія

регіональних норм над субрегіональними, а згодом міжрегіональних над

регіональними і т.п.

Розкрито механізм формування основ міжнародно-правового

універсалізму: держави економічно найбіднішого у ранньому середньовіччі

європейського регіону (які сповідували прогресивний на той час

європоцентризм) задля економічного зростання знищували регіональні

перешкоди, почали системно розвивати міжрегіональну торгівлю, піднявши

14

роль міжрегіонального договору, нав’язуючи іншим регіонам власну модель

міжнародного права. Тенденції утвердження витоків універсального

міжнародного права сприяли чинники квазіправового характеру: утворення

імперій (здебільшого на міжрегіональній основі), міжрегіональний культурний

обмін, утвердження міжрегіональної інфраструктури, великі переселення

народів, релігійний фактор. Відповідно формувалось міжнародно-правове

мислення, в якому почали переважати універсалістські тенденції.

Встановлено витоки структурування середньовічного міжнародного права

як координаційного права на договірній суверенній основі. Виявлена роль в

цьому процесі позаправових факторів (принципів міжнародного балансу сил,

легітимізму, національності та ін.). Визначено специфіку генезису

середньовічних міжгалузевих інститутів (правосуб’єктності, визнання,

відповідальності та ін.) та інститутів, які стали основою формування окремих

галузей (права міжнародних договорів, посольського, торговельного, морського

права, законів і звичаїв війни та ін.). Розкрито особливості становлення витоків

сучасних галузей міжнародного права, процес їх формування навколо окремих

принципів і механізм формування єдиної структури середньовічного

міжнародного права, яка фактично, перейшла без змін в класичне міжнародне

право.

Встановлено біполярний характер середньовічної індійської міжнародно-

правової думки (мусульманська і трансформована індуїстська міжнародно-

правова ідеологія).

Встановлено, що китайська середньовічна міжнародно-правова думка не

відповідала реальній практиці міжнародно-правових відносин: продовжуючи

сповідувати стародавній синоцентризм в офіційній доктрині, на практиці Китай

проводив три не співпадаючі міжнародно-правові курси: 1) з китайськими

державами – доктрина світоупоряджувальної монархії з «Сином Неба» на чолі;

2) з некитайськими державами, які визнавали його перевагу – в доктрині діяло те

ж положення, а на практиці Китай проводив політику м’якого покровительства;

3) з некитайськими державами, які не визнавали китайської зверхності офіційно

15

діяла ця ж доктрина, а на практиці Китай діяв в залежності від конкретної

ситуації (від застосовування сили до бойкоту чи ізоляції супротивника).

Розкрито сутність і особливості середньовічної ісламської міжнародно-

правової думки, яка сформувалась на основі двох чинників: доісламської

концепції норм, що регулювали відносини між племенами й общинами

Аравійського півострову та мусульманської релігійної системи. Встановлено, що

мусульманським мислителям належить пріоритет у формуванні науки

міжнародного права з її поділом на шість шкіл. Виявлено, що саме в ісламі

визначено дуалізм понять «Схід» і «Захід», «греко-римський» і «арабський» світ,

«християнська Європа» і «мусульманський світ», вперше в практиці і думці

середньовіччя визнано індивіда суб’єктом міжнародного права.

Доведено, що народи позаєвразійського регіону специфічно розвивали

міжнародно-правові погляди, які в період колоніального панування спочатку

ігнорувалися, а після численних заборон з боку колонізаторів припинили свій

розвиток. В роботі виявлено характерні особливості міжнародно-правової думки

корінних народів Океанії, Австралії, Нової Зеландії (особливо щодо

дипломатичного права, законів і звичаїв війни, міжнародного звичаю, статусу

території і кордонів); Центральної і Південної Африки; Південної і Північної

Америки „доколумбової епохи” (інків, ацтеків, майя та ін.).

Набули подальшого розвитку ідеї і положення:

про те, що докласичне міжнародне право пройшло два етапи свого

формування: стародавній (рабовласницький) і середньовічний (феодальний),

кожному з яких характерні свої особливості суб’єктів, структура, рівень

системності зв’язків між нормами і інститутами, конкретно історична специфіка

джерел та ін.;

про хибність наявних у науці характеристик стародавнього міжнародного

права щодо: регіоналізму (автором доведено, що регіоналізм не можна зводити

до географічного чиннику; в його основі – складні геоекономічні фактори і

міжнародно-правові особливості: характер інститутів правосуб’єктності,

відповідальності, джерел права тощо); переважання релігії (доведено, що

16

релігійний фактор по-різному впливав на різні норми й інститути цього права, і

не лише об’єднував, але й роз’єднував народи, внаслідок чого зростала роль

міжнародного права у їх відносинах), переважання звичаю як джерела цього

права порівняно з договором (обґрунтовано, що звичай формував не лише норми

й інститути цього права, але й основні напрями та ідеї праворозуміння,

зберігаючи наступність міжнародного права і думки);

про механізм утвердження в середньовіччі (спочатку на практиці, а згодом

в теорії) міжнародного права як міждержавного. Доведено, що всупереч

існуючій в науці думці превалюючу роль в обстоюванні міждержавного

характеру цього права зіграли не ідеї Ж.Бодена (який відстоював суверенітет

правителя), а концепція Ф.Вітторіа, який відстоював первинність влади держави.

Виявлено механізм утвердження міжнародного договору як основоположного

джерела міжнародного права. В роботі визначено середньовічні фактори, які

чинили опір цьому процесу і основні напрями, за якими договір утверджував

свій пріоритет;

про формування міжнародно-правової культури Київської Русі. Розкрито

особливості інститутів посольського права, права війни, мирних засобів

вирішення міжнародних спорів, статусу території, іноземців тощо у цьому

регіоні. Встановлено основні напрями формування міжнародно-правової

культури Київської Русі (аккультурація, уніфікація, дифузія, запозичення,

рецепція та ін.). Доведена пріоритетна роль договору як у міждержавних, так і у

внутрішньоправових відносинах. Зроблено висновок про помилковість

твердження вітчизняних вчених щодо відсутності в Київській Русі становлення

міжнародно-правової думки;

про перспективні шляхи дослідження ролі України як держави з багатим

міжнародно-правовим минулим в розвитку міжнародного права; запропоновано

рекомендації щодо розбудови її сучасних зовнішніх зносин, вдосконалення на

основі визначених в роботі факторів її міжнародної договірної практики;

про наукову значимість ранньосередньовічних міжнародно-правових

досліджень як повноцінного, стабільного етапу духовного життя в контексті

17

його розуміння як перехідного від стародавнього до середньовічного, і як

самостійної стадії розвитку міжнародно-правової думки. Обґрунтовано

помилковість поглядів вітчизняних і зарубіжних вчених, що до кінця І

тисячоліття не з’являлося теоретичних робіт з міжнародного права. В роботі

виявлено три етапи розвитку світського напряму середньовічної міжнародно-

правової думки: 1) ранньосередньовічний (розвивався під впливом античної

міжнародно-правової думки); 2) етап зміцнення середньовічної міжнародно-

правової ідеології (центральна увага тут приділяється утвердженню феодального

світопорядку на основі всесвітньої монархії та проектів «вічного миру»); 3) етап

глосаторів та постглосаторів, які заклали основи міжнародно-правових

концепцій класичного періоду. Виявлені причинно-наслідкові зв’язки

становлення європейських шкіл міжнародного права в середньовічний період як

основи зародження його науки: визначено основні досягнення представників

італійської, іспанської, французької, польської, англійської, голландської,

німецької та ін. шкіл;

про теоретичну цінність міжнародно-правових поглядів отців церкви,

каноністів і коментаторів. Доведено, що вони були допоміжним фактором, який

привів античну міжнародно-правову ідеологію у відповідність з християнським

вченням, вивів Біблію в ряд основних джерел міжнародного права, домігся

узгодження принципів функціонування світської і церковної влади, чим

стабілізував міжнародну ситуацію, гуманізував закони і звичаї війни, зміцнив

мирні засоби вирішення міжнародних спорів, сприяв кодифікації канонічного

міжнародного права. Обґрунтовано, що каноністам і коментаторам належить

основоположна роль у формуванні іспанської, італійської, польської і частково

інших національних шкіл міжнародного права.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

положення і висновки дисертації переглядають ряд хибних тверджень в науці і

суттєво доповнюють сучасні міжнародно-правові дослідження з питань теорії та

історії міжнародного права; дозволяють простежити закономірності його

походження, формування структури і системи, особливості зародження норми

18

міжнародного права, внеску кожного з історичних регіонів докласичного

міжнародного права в його подальшу розбудову, а відтак виявити тенденції його

розвитку в майбутньому; допомагають з’ясувати природу і сутність сучасного

процесу міжнародно-правової глобалізації, напрями подальшого розвитку

міжнародно-правового курсу України. Отримані автором теоретичні результати

можуть бути використані у дослідженні сутності і функцій сучасного

міжнародного права, вдосконаленні наукової методології, конкретизації

термінологічної бази в цій сфері, можуть стати відправними положеннями в

історичних і теоретичних дослідженнях права.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше

у вітчизняній науці міжнародного права виведена закономірність формування і

розвитку цього права до його класичного типу, який ліг в основу сучасного

міжнародного права, виведені закономірності змін в ньому залежно від

детермінантів зовнішнього і внутрішнього характеру, відтак розроблена

теоретична і методологічна база для з’ясування сучасних процесів в ньому.

Отримані результати можуть бути використані в процесі вироблення основ

зовнішньополітичного курсу України, програм вдосконалення її міжнародно-

правових відносин, для створення наукових підрозділів та інституцій з вивчення

історії міжнародно-правової діяльності України, спеціалістами в галузі

міжнародних відносин, практичними працівниками органів держави в

законодавчій, виконавчій і судовій сферах.

Матеріали дисертації використовуються вченими і особисто автором при

викладанні лекційних курсів і спецкурсів: «Міжнародне право», «Історія

міжнародного права», «Міжнародний захист прав людини», «Історія

міжнародно-правових вчень» в Інституті міжнародних відносин Київського

національного університету імені Тараса Шевченка, Київському славістичному

університеті, в ході семінарів для студентів, аспірантів, молодих викладачів

України. Матеріали, положення та висновки роботи можуть бути використані

для підготовки навчальних курсів і спецкурсів, написання підручників і

навчальних посібників з теорії і історії міжнародного права, права міжнародних

19

договорів та інших його галузей. На основі положень і висновків дисертації

може бути розроблений спецкурс «Історія міжнародно-правової діяльності

України» для фахівців з міжнародного права, міжнародних відносин,

міжнародних економічних відносин, працівників органів зовнішніх зносин

України тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане

здобувачем особисто, всі результати роботи, сформульовані висновки,

положення і рекомендації обґрунтовано на основі особистих досліджень автора.

Для аргументації окремих положень роботи використовувались праці інших

вчених, на які зроблено посилання. З наукових праць, опублікованих у

співавторстві, у дисертаційній роботі використано лише особисто отримані

автором ідеї і положення.

Апробація результатів дисертації. Положення дисертації

обговорювались на засіданнях кафедри міжнародного права Інституту

міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса

Шевченка, розглядались на науково-практичних семінарах, круглих столах,

міжнародних та всеукраїнських конференціях, організованих Київським

національним університетом імені Тараса Шевченка, Міжнародним Комітетом

Червоного Хреста, Тартуським Університетом, Берлінським університетом імені

Гумбольдта, Київським славістичним університетом, Українською асоціацією

міжнародного права, зокрема на Науково-практичній конференції, присвяченій

60-річчю Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 16 листопада 2004 р.),

міжнародному симпозіумі «Історія науки міжнародного права в Центральній та

Східній Європі» (м. Тарту, 29-30 квітня 2006 р.), науково-практичній

конференції «Верховенство права на міжнародному та національному рівнях»

(м.Київ, 9-10 жовтня 2008 р.) та ін.

Публікації. Основні теоретичні положення дисертації викладено у 35

публікаціях здобувача (з них 21 опубліковані у фахових виданнях, перелік яких

затверджений ВАК України), серед яких індивідуальні монографії «Теоретичні

20

аспекти походження і становлення міжнародного права» (Київ, 2003 р., 800 с.),

«Міжнародне право Стародавнього Світу» (Київ, 2004 р., 864 с.), «У истоков

международного права» (Санкт-Петербург, 2008 р., 881 с.), «Міжнародне право

Середніх віків» (Київ, 2008 р., 672 с.), розділи і параграфи у шести колективних

монографіях, статті та методичні посібники.

З питань, досліджуваних в дисертації, опубліковано 76 статей

енциклопедичного характеру, з них 6 у співавторстві.

21

РОЗДІЛ 1

СТАРОДАВНІЙ ЕТАП ДОКЛАСИЧНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1. Фактори формування міжнародного права

На сьогодні в науці міжнародного права існує три основних підходи до

тлумачення його походження і сутності: позитивістський, природно-правовий і

ліберальний. Головною для позитивістів є теза, що міжнародне право

з’являється з появою писаних міжнародних договорів, котрі укладають між

собою суверенні держави [1]. Відтак, вони датують його появу за укладенням

найбільш важливого міжнародного договору (чи договорів): Вестфальського

миру 1648 р., Версальського миру 1919 р., Статуту ООН 1945 р. чи ін.

Прихильники природно-правового розуміння міжнародного права

виводять його появу та сутність із логіки взаємодії законів природи, які є

втіленням порядку [2, р. 43-44].

Третій і найбільш впливовий на сьогодні напрям – ліберальний – виходить

з еволюційного підходу до появи і розвитку права: міжнародне право походить з

доцільності, необхідності, що виникає у суспільстві. Цей підхід чітко відобразив

Ф.А. фон Хайек: «Право у розумінні правил поведінки, які нав’язуються, без

сумніву є ровесником суспільства. …Подальші етапи еволюції права, які

сприяли створенню відкритого суспільства, необхідно шукати в jus gentium

(торговельне право) і в практиці портів і ярмарок. Можна навіть сказати, що

розвиток універсальних правил поведінки розпочався не в надрах організованого

племінного суспільства, а з першого досвіду мовчазного бартеру, коли дикун

поклав підношення на кордоні території свого племені в надії, що саме таким

чином одержить відповідний подарунок, поклавши початок новому звичаю. В

будь-якому разі загальні правила поведінки отримали визнання не за ініціативою

правителів, а через розвиток звичаїв, на які могли спиратися надії окремих

людей [3, с. 91, 100-101]». Ще раніше ця думка була висловлена В.Грабарем,

який вивчав jus gentium як міжнародне право політичних спільнот

середземноморського регіону [4].

22

Якщо базуватись на основних положеннях класичних концепцій, можна

дійти висновку, що воно виникає з першими контактами народів [5-6]. Основні

закономірності і методи регулювання, ключові норми та принципи

зароджуються в перших міжплемінних контактах. Як вірно зазначив П.Палієнко,

«ще в людських групах, що передували утворенню держави, виникають норми

поведінки, в тому числі і право. ...Правилам, які регулюють суспільне життя,

приписують божественне походження. ...З подальшим розвитком суспільного

життя норми, які його регулюють диференціюються, погляди на право все

більше позбавляються надприродного пояснення його походження [7, с. 16]».

Одним з критеріїв тлумачення сутності (і походження) міжнародного

права є визначення суб’єкту міжнародного правотворення і об’єкту міжнародно-

правового регулювання [8-10]. Відповідно до цього розрізняється етатичний

підхід до походження міжнародного права (згідно з яким єдиним правотворцем є

держава, а об’єктом міжнародно-правового регулювання – міждержавні

відносини) та підхід, що розглядає міжнародне право як регулятор міжнародних

відносин в широкому сенсі, який не залежить від рівня політичного, соціального

й економічного розвитку його суб’єктів, а виникає для впорядкування відносин,

що виходять за межі окремого соціуму (племені, роду, вождества, ранньої

держави, держави та ін.). Останній підхід до походження міжнародного права є

виявом концепції ubi societas ibi jus.

З’ясування питання зв’язку виникнення міжнародного права з появою

держав тісно пов’язане з питанням сутності цього права [11; 12]. Відтак,

датували появу міжнародного права чи стародавнім періодом (ті, хто визнавав

існування держав у той час) чи середньовічним (коли власне сучасні держави

формувались), або новітнім («післявестфальським»), коли основним суб’єктом

та правотворцем міжнародного права стала суверенна держава в її класичному

розумінні.

При цьому часто випадають з уваги важливі чинники його регулятивної

природи: функція саморегуляції суспільства, об’єктивність, регулятивна

необхідність, формування та пристосовуваність до зміни соціальних обставин та

23

ін. В загальній теорії права, як і в теорії міжнародного права, його виникнення

представляється як закономірний, але досить програмований і передбачуваний

процес. Досліджувати механізм виникнення цього права не можна з позицій

появи внутрішньодержавного права, оскільки при цьому втрачаються характерні

риси міжнародного права, його природи, регулятивних властивостей. Узвичаєна

в теорії права схема (спершу виникнення держави, яка створює право, потім із

укріпленням та збільшенням кількості держав виникнення міжнародного права

як наслідку державної діяльності та аналогу державного права) розглядає

міжнародне право вторинним щодо держави.

Невідповідність ситуації, в якій виникло міжнародне право в стародавній

період, уявленням вчених часто спричинювалось до тлумачення ними його як

передправа чи протоправа. Яскраво ці позиції проявились у теорії «передісторії

міжнародного права» [13, с. 69-71; 14, с. 25-26].

Міжнародне право об’єктивно виникає із появою міжнародних відносин, а

зміст і спрямованість його норм великою мірою визначаються останніми.

З ХХ ст. вчені (М.Вебер, Дж.Гасеброк, Г.Берве, Г.Шефер, В.Суербаум,

Х.Мейер, М.Хансен та ін.) починають спростовувати суто державницьку

концепцію походження права і доводять, що більшість стародавніх утворень, які

вступали в міжнародні відносини і підлягали міжнародному праву (грецькі

поліси, єгипетські, месопотамські міста, номи та ін.) не були державами [15-17].

Крім того, ранні держави не з’являлись одноманітно і водночас. Тривалий

час вони взаємодіяли з іншими суб’єктами: недержавними об’єднаннями,

локальними групами, племенами, сімейними групами, етнічними спільнотами,

родинними кланами, субкланами, громадами тощо. В деяких регіонах, як,

наприклад, в Індії, міжнародні відносини і право довгий час розвивалися взагалі

за відсутності держав: «Суспільство, означене у Ведичній літературі, – за вірним

визначенням Х.Батіа, – було за своїм характером племінним [18, p. 122]».

З іншого боку, право, якщо навіть його розглядати як виключний продукт

держави, не могло утворитися одразу і «на порожньому місці». Отримавши

24

державне формальне встановлення (у формі закону) право трансформувалось в

закон за формою, але часто не за регулятивною сутністю.

Деякі дослідники взагалі вважали, що право не є тим же самим, що й

порядок. Воно не дуже пов’язане з державою, але існувати починає для

практичного розв’язання спорів [19].

Еволюція політичної організації людства проходила за складною схемою

від локальної групи, общини, племені через етап вождества до держави. При

чому кожна з ланок цього розвитку у свою чергу мала свої стадії формування;

наприклад, етап вождества розрізняє власне вождество, складне вождество,

надскладне вождество або комплекс (союз) вождеств; у становленні держави

розрізняються етапи переддержави, ранньої держави, класичної держави та ін.

[20, c. 24-42]. Вже на етапі вождества відомі норми міжнародного права (для

чого це право повинно було пройти і тривалий попередній розвиток у

міжобщинних, міжплемінних відносинах).

М. Ван Кревельд пропонує таку схему розвитку суспільства: племена без

правителів, вождества, міста-держави, держави-імперії [21, c. 11-79].

Існуючі теорії походження міжнародного права для регулювання

міжплемінних відносин, що виділяють поняття «первісної дипломатії»

(Р.Ньюмелін) або «примирительного міжплемінного права» (А.Берман,

Е.Аннерс), не розкривають об’єктивних факторів його зародження, передумов

становлення і механізму впливу на учасників міжнародних відносин [22-24].

В міжплемінних відносинах виділяється така складова їх провадження як

обмін (в подальшому із розвитком міжнародних відносин і міжнародного права

ця категорія трансформується у принципи еквівалентності відносин, та правової

відповідності): «Курс обміну бере на себе функцію мирного

договору. ...Міжгруповий обмін не просто служить «моральній меті»

встановлення дружби. Але якими б не були наміри учасників, нехай вони будуть

самими що не є утилітарними, обмін не повинен призводити до встановлення

ворожості. Кожна угода, як ми вже знаємо, це обов'язково і соціальна стратегія:

вона має коефіцієнт дружності, що проявляється як в поведінковому етикеті, так

25

і в обмінному курсі [25, c. 243, 264]». Обмін та еквівалентність, як основна риса

його процедури є квінтесенцією міжнародного спілкування.

На етапі існування локальних груп з’являються різні форми обміну:

подарунки, торгівля (остання вже поділялася на різновиди – з волі правителя,

між приватними особами, за угодою та ін.) [26, р. 5].

У відносинах локальних груп з’являються зародки майбутніх інститутів

міжнародного права, таких як посередництво в конфлікті, різноманітність

санкцій за порушення міжнародних зобов’язань (від засудження громадською

думкою до остракізму), гостинність, проксенія, статус іноплеменців, статус

території, кордонів та ін. В наступні етапи ці норми отримають системність,

формалізоване визнання з боку суб'єктів міжнародних відносин і права,

об'єднаються в інститути і складуть собою основу міжнародно-правового

регулювання [27].

З появою етнічних племінних спільнот їх розселення займає значну

територію, що призводить до більш тісного і тривалого спілкування з іншими і

породжує свої звичаї і принципи. На цьому етапі територіальні зв’язки спільнот

витісняють родинні, що породжує політично-владні відносини між ними, які вже

на етапі свого зародження поділяються на внутрішні і зовнішні. Останні є

сферою, в якій з’являються юридичні норми міжнародного характеру. Вступ у

шлюб, наприклад, з представниками іншої спільноти часто був не лише правом,

а й приписувався як обов’язок з метою уникнення шлюбів між близькими

родичами [28, c. 12].

Наступна визначна стадія у походженні міжнародного права – це етап

відносин між вождествами («тип соціально-політичної організації, що

складається з групи общинних поселень, які ієрархічно підкоряються

центральному, найбільш крупному з них, в якому проживає правитель (вождь)

[29, c. 28]»). В Стародавньому Єгипті період вождеств тривав, включаючи Нове

царство [16, c. 12; 30]. Вождествами були тривалий час і більшість грецьких

міст-полісів [31-33].

26

Відносини між вождествами вже поділяються на офіційні (їх здійснюють

чітко визначені владні суб’єкти) і неофіційні. Серед тих, хто має право

здійснювати зовнішні зносини, встановлюються старшинство, ранги. В

зовнішніх зносинах виділяються адміністративні, торговельні, воєнні, обрядові,

протокольні, релігійні та інші. В структурі вождества виділяється центр і

периферія, а за його межами сусіди, колонії, нейтральні вождества. Явище

нейтралітету стає стабільним фактором міжнародних відносин, а з колоніями

розвиваються різноманітні відносини (залежність, васалітет, патронажні). За

свідченнями Геродота, ще у додержавний період цар Крез «першим з варварів,

підкоривши частину еллінів, змусив платити собі данину; з іншими ж він уклав

союзні договори. Підкорив же він іонян, еолійців і азіатських дорійців, а з

лакедемонянами вступив в союз [34, с. 13]». На етапі вождеств в міжнародних

відносинах виділяється прагнення їх учасників забезпечити свої потреби за

допомогою територіально більш вигідного положення (використання

міжнародних торговельних шляхів і пунктів); з цією метою виробляються

правила врегулювання статусу території та пунктів торгівлі, персонального

статусу торгівців, ведення воєнних дій тощо.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Певні інститути міжнародного права формувалися за загальною схемою і

механізмом, властивими усім народам стародавнього світу. Так, наприклад,

інститут статусу іноземців практично скрізь генетично походить із комплексу

норм щодо гостинності (згодом із розвитком інституту правового статусу

іноземців вже гостинність стане його складовою) [102, c. 86; 147, p. 183].

27

Часто в міжнародно-правових сукупностях (які згодом складуться в галузі

міжнародного права) виробляються інститути, принципи галузевого характеру,

які мають на меті підтримку, ефективніше застосування загальних принципів

права, чи імперативних принципів міжнародного права. З метою реалізації

імперативного принципу pacta sunt servanda, в стародавньому договірному праві

виробляються такі «галузеві» принципи, як принцип звільнення від

відповідальності добросовісного виконавця договору в разі фізичної чи іншої

неможливості виконання його положень, rebus sic stantibus, принцип доведення

положень договору до відома мешканців країн його учасниць, непоширення

положень договору на треті сторони без їхньої згоди та ін. Так само в

посольському праві з метою реалізації імперативного принципу міжнародного

права – недоторканості дипломатичних представників – виробляється

відповідний комплекс норм (звільнення офіційного представника від юрисдикції

держави-перебування, вилучення його з воєнних дій тощо).

Структуризація міжнародного права у той період відчувається і при

порівнянні та аналізі взаємодії правових сукупностей (нормативних масивів):

міжнародного і внутрішнього права стародавніх країн [148, c. 74-152].

На розвиток системності правових положень практично на всіх етапах їх

взаємодії в стародавній період вплинула спільна тенденція у правотворенні, що

проявилась у казуїстичному характері багатьох писаних правових джерел як

внутрішнього, так і міжнародного права. В обох правових комплексах

призначення писаного права полягало переважно у закріпленні не існуючих до

того, неврегульованих звичаєво, або найбільш важливих відносин. Подібні риси

швидше за все виникли паралельно і не є свідченням взаємовпливу цих систем.

З посольського, договірного, торговельного, морського права у

стародавній період виділяється саме право торгівлі, як противага праву війни, а

норми інших правових сукупностей практично завжди слугують забезпеченню

економічного обміну між стародавніми державами.

При цьому багатьом нормам торговельного права у стародавній період був

властивий характер класичного публічного права. Хоча і в цей час виробляються

28

окремі специфічні прояви приватної взаємодії представників різних країн, але

вони ще не носять особливого міжнародного приватноправового характеру,

відокремленого від публічного порядку. Це стосується перш за все сфери

гостинності, торговельної взаємодії на рівні прикордонного співробітництва,

питань бартеру між окремими особами тощо. В період Риму інститут

гостинності закріплювався вже в публічному і приватному договорах [103,

с. 14].

1.5. Генезис первинних елементів і компонентів міжнародного права

На перших етапах міжнародної взаємодії (у додержавний період)

формуються основні нормативні засади, що з часом складуться в інститути

міжнародного права.

Формування міжнародної правосуб'єктності як окремої категорії, що

відноситься головним чином до таких взаємин, відбувається шляхом

обговорення, погодження і прийняття рішень про межу зовнішніх прав і

обов’язків учасників таких відносин. В період до становлення політичної

організації суспільства, коли зовнішні зносини були не систематизованими,

ситуативними, їхнє здійснення відбувалось за участі окремих членів племені

(торговців, воїнів, осіб, що здійснювали міжплемінний бартер і обов’язково за

погодженням з радою, вождем або народом чи племенем в цілому і т. ін.). З

утворенням політичних спільнот на рівні вождеств, протодержав, ранніх держав

і т.п. комплекс положень, що формували зовнішні права і обов’язки також

набувають політико-правового характеру, а про їх носіїв вже можна говорити як

про початкових суб’єктів стародавнього міжнародного права.

В стародавній період цей інститут охоплює досить велике коло суб'єктів,

відповідно до регіону – суверен (правитель) в регіоні Близького Сходу і Малої

Азії; царі, союзи країн – Китай, Індія; в античній Греції і Месопотамії – міста,

номи, храми (в Греції ще й оракули); фараон, візир, ном в Єгипті, тощо.

У стародавньому міжнародному праві характерним, класичним суб’єктом

був суверен, правитель. Вже починаючи з 4 тисячоліття до н.е. починає

формуватись ієрархічна співпорядкованість таких суб’єктів. Чи не вперше цей

29

процес завершився в регіоні Месопотамії, де правителі міст (лугалі, енсі) почали

виділятись за своїм міжнародним статусом: перші представляли держави

Месопотамії у відносинах з державами інших регіонів, в той час як на енсі

покладалось здійснення управління всередині месопотамських міст і рідко –

врегулювання відносин між ними. Така практика буде запозичена хетами.

Для регіону Китаю характерним суб’єктом міжнародного права поряд із

державою (чи державоподібним утворенням) були союзи. До останніх, як

тимчасових суб’єктів міжнародного права, можна віднести і спільні зустрічі,

ради правителів. Відомі також давньогрецькі союзи: релігійні (амфіктонії) та

військові (наступальні – симмахії, оборонні – епімахії). Аркадський релігійний

союз мав власну армію і валюту, володів договірною правоздатністю.

Принцип рівності суб’єктів міжнародного права мав свої витоки у

природному праві, ідеї природної рівності держав, концепції природного стану

(Близький Схід, Китай, Індія, Греція) [149, p. 6-13].

Інститут міжнародної правосуб’єктності, маючи на початку суттєві

регіональні розбіжності, з розвитком міжрегіональних відносин все більше

набуває рис спільного, властивого йому незалежно від регіону. Це і

пірамідально-ієрархічна структура розмежування суб’єктів за статусом, і

поступове обмеження кола таких суб’єктів (як правило, правителем держави), і

більш чітка формалізація їх прав і обов’язків. З цієї точки зору можна сказати,

що інститут міжнародної правосуб’єктності раніше за інші нормативні

комплекси долав регіональні особливості і став основним в давньому

міжнародному праві, і таким чином формував інші його інститути.

Одним з перших інститутів стародавнього міжнародного права, який

виділився з інституту міжнародної правосуб’єктності, був комплекс норм, що

регулювали питання міжнародного правонаступництва.

Його витоки виявляють вже на етапі формування таких політичних

спільнот як вождество і первинні царства. Це можна пояснити: в ще нестійких,

політично слабко зорганізованих спільнотах правитель в першу чергу думає про

забезпечення передачі своїх владних повноважень, статусу і прав своєму

30

наступникові (частіше синові, рідше братові чи іншому близькому родичу).

Оскільки загальновизнаних звичаїв з цього приводу не існувало, то царі, вожді

племен і народів прагнули гарантувати подібне правонаступництво підтримкою

іноземних правителів, з яким їх наступникам доведеться продовжувати

розвивати відносини. Найбільш зручним засобом для цього слугував

міжнародний договір (договір про правонаступництво Есахардона – 673 р. до

н.е.; договір про правонаступництво Сеннахеріба – 683-682 рр. до н.е.; договір

цариці Ассирії Закуту 669 р. до н.е. та ін.) [20, c. 606-626]. Такі договори по-

різному формулювали зобов’язання визнати правонаступником нового

правителя, але суть норми була одна: на визначеного в договорі нового

правителя поширюються права і обов’язки його попередника («Коли прийде час,

«захищай» ти, Азірас, царя країни хетів і країну хетів (моїх синів і онуків)» –

Договір царя країни Хетів Суппілуліуми з правителем Амурру Азірасом,

укладений після 1380 р. до н.е.) [20, c. 425-473].

На правонаступника покладалося зобов’язання, що після вступу на

престол він має без затримки повідомити про це інших правителів та зазначити,

яким міжнародним договорам свого попередника він залишиться вірним. Ця

норма збереглася і в сучасному міжнародному праві на випадок, коли

змінюється режим правління в країні.

З особливості міжнародного статусу правителя у стародавній період (на

Близькому Сході, у Малій Азії, частково Північній Африці) виникає

характерний міжнародно-правовий інститут династичних шлюбів.

З інститутом міжнародної правосуб'єктності пов’язане питання

міжнародного визнання суб’єкта міжнародного права. Як окрема правова норма

воно ще не склалося у стародавній період, але в той час можна говорити про

передумови його формування. Особливої процедури міжнародно-правового

визнання в стародавній період не існувало.

Досить раннім (до виникнення писемності [150, с. 10]) є формування

нормативного комплексу джерел міжнародного права. Відзначається їх

багатоманітність: джерелами стародавнього міжнародного права були звичай,

31

міжнародний договір, угоди в усній формі, у формі обміну листами, у формі

обопільного встановлення прикордонних стовпів, стел, джерела релігійного

характеру (міфи, релігійні гімни, настанови, обряди, ритуали і т.п.),

квазіджерела (квазідоговори, односторонні акти держав та глав держав, деякі

джерела внутрішнього права – закони, військові клятви, присяги торгівців та

інших офіційних осіб держав, зводи правил поведінки послів, військових,

державних чиновників, загальні принципи права тощо).

Можна відзначити тяглість процесу становлення особливостей договірної

процедури в стародавній період від договорів месопотамських міст через хетські

договори до договірної практики античного Середземномор'я.

За об’єктом міжнародні договори поділялись на мирні, союзні, військові.

Як правило, договори були широкомасштабними і окрім головного питання,

наприклад, укладання миру чи утворення військового союзу, включали ще низку

суміжних, специфічних проблем. Проте були й договори, об’єктом яких

виступало вузьке питання двосторонніх відносин: династичний шлюб, порядок

сумісних військових дій, територіальні питання, порядок торгівлі.

Характерною була процедура письмового закріплення міжнародних угод

на стародавньому Близькому Сході, де міжнародні договори укладали етнічно та

релігійно різні держави.

В стародавній період формується правило ратифікації. Оскільки майже всі

акції по створенню договору проводились за допомогою послів, необхідно було

ввести не лише елемент ознайомлення правителів держав з текстом укладеної

угоди, а й вираження їх згоди на її дію [53, p. 95; 151, p. 306].

Процедура клятви була обов’язковим і найбільш розвиненим елементом

договору, в тому числі письмового. За хетською та ассирійською процедурою,

жертва у жертвоприношенні символізувала ту сторону, яка порушить договір; у

нерівноправному договорі її приносила лише залежна сторона.

У стародавній період відбувається формування інституту міжнародної

гостинності чи статусу іноземців. Не відповідає дійсності думка про повну

безправність іноземців у стародавній період. За деякими договорами хетів

32

встановлювався принцип надання іноземцям рівного статусу зі своїми

громадянами, за умови дотримання ними закону (договір царя хетів

Суппілуліуми І з правителем Амурру Азірасом 1380 р. до н.е.).

Можна погодитися з дослідниками африканського права, які свідчать про

сприятливий статус іноземців у цьому регіоні: «Іноземці зазвичай приймались

до групи шляхом застосування норм гостинності та захисту друзів, шлюбними

та міжплемінними зв’язками. ...Африканське право в цьому відношенні зовсім

не відрізняється від «європейського». ...Існували поодинокі випадки жахливих

порушень законів гостинності [152, c. 106]».

У стародавній період виникає ідея захисту іноземних мешканців від їх

власних правителів (Єгипет, Митанні, Хетська держава, Індія, Китай).

Формується категорія норм стосовно статусу біженців та втікачів, порядку

надання притулку [55, р. 2-57].

У стародавній період починає створюватись інститут відповідальності

іноземців. У договорі між хетським царем Суппілуліумою І і правителем

Амурру Азірасом говориться, що в разі скоєння жителями Амурру злочинів

проти Хетської держави (в даному випадку йдеться про злочини політичного

характеру – підбурювання до заколоту проти існуючого правління) вони мали

бути виданими хетській стороні [54, p. 8].

В більшості стародавніх країн був дозвільний порядок в’їзду іноземців.

В державах Близького Сходу інститут іноземців полягав в тому, що вони

(як наприклад, греки, фінікійці, іудеї, сирійці, лівійці в стародавньому Єгипті;

вавілоняни, лівійці, нубійці, метанні в Ассирії, та ін.) проживали компактно в

«колоніях»–поселеннях, управлялись своїми законами та звичаями, і часто

навіть власною адміністрацією [153, p. 365].

Свідчення про правило гостинності нього відходять до міжплемінних

відносин [102, c. 86].

Інститут захисту (покровителів) іноземців став свідченням суперечності

між пережитками свідомості, що не приймала нічого іноземного, і вимогами

розвитку міжнародних відносин, адже його появу спричинили як вимоги захисту

33

особи іноземця, так і міркування власної безпеки. В державах-містах

Месопотамії, а згодом в ассирійській державі при царській адміністрації

сформувалась спеціальна ланка чиновників, які мали відповідати за чужоземців.

Практично в усіх регіонах стародавнього світу іноземців поділяли на

окремі категорії. До найменш престижної належали біженці та втікачі. До другої

– іноземці, що оселялись на території іншої держави для проживання. Найбільш

привілейованою категорією іноземців були дипломатичні представники та

торговельні агенти, статус яких врегульовувався скоріше інститутами

посольського та торговельного права.

В період греко-римської античності набув поширення інститут асілії:

надання недоторканості іноземцям (частіше за договором) на засадах взаємності

(договір між Літтосом (колонія Спарти на о. Крит) та Маллою близько 221 р.)

[54, p. 82].

В античній Греції утворився інститут ізополітії – надання іноземцям на

підставах договору з їхньою державою свого громадянства. За договором

ізополітії між сторонами встановлювався союз на зразок федеративного. Ця

норма нагадує сучасний інститут біпатридів (договір між Мілетом і його

колонією Цизісом 330 р. до н.е., договір між Мілетом та групою полісів Селевкія

212 р. до н.е., договір між Ієрапітою та Пріансосом 200 р. до н.е. та ін.) [54, p. 85-

90].

Стародавнім міжнародним правом за особою, як правило, закріплювався

той статус, яким вона володіла за правом своєї країни [107, p. 9]. Втім нерідко

міжнародним договором особі надавався більш сприятливий статус (договір

Рамзеса ІІ з Хаттусилісом ІІІ 1276 р. до н.е.).

Проходить становлення інституту посольського права. У Месопотамії

існувала систематизована державна служба, в якій виділено дипломатичний

підрозділ, що мав і внутрішньодержавну, і закордонну структуру.

Посольські зносини в регіоні Близького Сходу та Малої Азії,

регулювались в міжнародному листуванні правителів, що вплинуло на

казуїстичний характер норм цієї галузі у регіоні.

34

Виділяється 3-4 ранги дипломатичних представників, відповідно їх

функцій (найважливішими серед них були посли, потім – посланці, гінці та ін.).

В цьому поділі важливу роль відігравали і релігійні діячі. Так, у

стародавній Греції, вісники були першими жерцями, до функцій яких входило

здійснення дипломатичних зносин; пресвіри ж з’явилися дещо пізніше і мали

світський ранг. Інститут вісників, як релігійних представників залишився; вони

продовжували супроводжувати дипломатичні делегації світського характеру.

«Світські» посольства супроводжувались релігійними представниками ще й

тому, що вони надавали місії «священний характер» і відтак додаткові гарантії її

недоторканості (вважалося, що такі делегації знаходяться під покровительством

Гермеса).

За римським правом, початком дипломатичної місії, а відтак і моментом

надання послу відповідного статусу був момент його входження на посаду, а не

момент прибуття у країну акредитації. Перші постійні посольства з'явились у ІІІ

тисячолітті до н.е. на Близькому Сході.

В стародавньому міжнародному праві проходив процес становлення

інституту дипломатії на вищому рівні. В державах Близького Сходу він

проявлявся у взаємному обміні дипломатичними листами між правителями

держав. В Китаї такою формою був інститут візитів ввічливості правителів.

Формується принцип недоторканості послів, як їх функціонального

імунітету. «Сакральний» характер «первісної дипломатії» було перенесено в

більш пізній період на послів взагалі. Порушення цього принципу тягло за

собою розірвання відносин і навіть могло розглядатись актом оголошення війни

[154, c. 21-29].

Формуються правила процедури відправлення, прийняття, діяльності

дипломатичних місій – зароджується дипломатичний протокол.

Для забезпечення міжнародного економічного співробітництва виникає

інститут торговельного права. Першими видами зовнішньоекономічної

діяльності були свята престижу, з яких згодом виникнуть правила влаштування

35

свят за участю іноземних представників на честь укладання угод, як їх гарантія,

престижний обмін, та ін.

Видом зовнішньоекономічної діяльності був обмін подарунками. [30,

c. 89].

Економічна зумовленість стародавніх міжнародних відносин вимагала й

чіткого правового врегулювання статусу території. З перших етапів міжнародної

взаємодії основою концепції території було не встановлення кордонів, а

реальний контроль над нею. Перехід до врегулювання кордонів та статусу

території починається з розвинених політичних утворень (вождества, ранні

держави, протодержави), коли останні змушені були встановлювати межі своєї

юрисдикції.

В стародавній період почав формуватись принцип недоторканості

території, що встановлювався договорами (договір царя хетів Суппілуліуми І з

правителем Митанні Шаттівазою 1350 р. до н.е., договір царя хетів Мурсіліса ІІ з

правителем країни ріки Сеха Манаппа–Даттасом та ін.).

Досить інтенсивно розвивався інститут морського права. Виходячи із

специфіки даної сфери, особливу роль в її врегулюванні відігравали внутрішні

закони, кодекси морських країн та регіональні правові звичаї щодо користування

морем. Так, широкого поширення як джерело стародавнього морського права

набув античний Грецький Родоський закон (або кодекс), що охоплював морські

звичаї, які існували в регіоні та датувались ІІІ–ІІ ст. до н.е. Ці звичаї було

впорядковано у вигляді закону в 600–800 рр. н.е. [143]. Правила Родоського

кодексу були зафіксовані в кодифікації Юстиніана. Стародавні Єгипет та

Ассирія більше вдавались до укладання міжнародних договорів для

регулювання морської торгівлі.

Становлення інституту морського права в регіоні Близького Сходу

вплинуло на його запозичення державами греко-римської античності. Через

практику останніх складалось розуміння вже в ранньому Середньовіччі понять

відкритого моря, берегового права, правил морської війни, торгівлі, права

36

проходу, рибальства, правила фрахтування морських суден для міжнародних

перевезень, порядку міжнародного морського перевезення вантажів і т. ін.

За загальним правилом, що існувало в стародавній період, екіпаж та

пасажири на борту суден користувалися в іноземних державах певними

привілеями та імунітетами. У Фінікії існував звичай, за яким на борт іноземного

судна могли заходити й громадяни держави його перебування.

В античній Греції до морської справи залучались приватні підприємці. Їх

судна та екіпаж не користувалися офіційним статусом, тому для їх безпеки

вводились правила, загальні для іноземців, що надавали їм можливість захисту з

боку приймаючої держави в разі стихійного лиха, нападів піратів та ін. Подібні

правила носили характер міжнародної ввічливості і складались в інститут

гостинності. В Єгипті часів Птолемеїв власність на морські судна вже повністю

була приватною і представники царського двору та державні службовці виступали

власниками морських суден в якості приватних осіб.

З’явилась норма про заборону піратства [8, p. 212-214]. Питання боротьби з

піратством врегульовувались договірним шляхом. Недоліком таких договорів

було те, що вони поширювали свою дію на обмежені морські та узбережні регіони

і не регулювали питання боротьби з піратством у відкритому морі.

Складалась правова класифікація морських просторів: правовий режим

портів та узбережних населених пунктів (в Індії вони підлягали управлінню

наглядача з судноплавства, до функцій якого входив контроль за належним

проведенням морської торгівлі, гостинне прийняття іноземних купців з дружніх

країн, збір мита); портів та вод, що їх омивали (згодом ці території складуть

поняття внутрішніх вод держав [155, c. 3]).

Почав складатись принцип свободи відкритого моря (Ассирія, Єгипет,

Римська імперія), що мав звичаєво-правове походження. Досить швидко його

почали включати в міжнародні договори щодо регулювання міжнародних

морських відносин.

В інституті відповідальності виділялось ключове значення дотримання

принципу pacta sunt servanda, за порушення якого передбачалась найтяжча

37

відповідальність. В стародавній період поняття міжнародно-правової

відповідальності склалось скоріше як правовий принцип, за яким

відповідальність настає лише в разі скоєння правопорушення.

У стародавній період проходить становлення законів та звичаїв війни.

Правовий поділ війн на завойовницькі і каральні пов’язані з появою

концепції справедливої війни.

Чи не першим звичаєм ведення війни і вимогою справедливої війни було її

обов’язкове оголошення [156, p. 6]. У випадку воєнних репресалій, війна не

оголошувалась взагалі, або її оголошення передбачалось фактом протиправного

діяння сторони, проти якої застосовувались санкції.

Почали проявлятись певні елементи гуманізації війни. Особливо це видно

з практики стародавньої Індії, античної Греції, де вилучались з воєнних дій

мирні жителі, поранені, храми, території, що їм належать і навіть будівлі, що

визнавались витворами мистецтва.

В стародавній Індії існував поділ на комбатантів та некомбатантів

(останні, як і ряд інших видів осіб вилучались з воєнних дій) та починала

складатись концепція окремої категорії – жертв війни. В хетів – правило

«підкорення на місці конфлікту» (мирний перехід оточеної території під

юрисдикцію хетів). Схоже правило було в праві війни китайців [157, p. 77]. В

більшості стародавніх держав розроблялись концепції «мирного завоювання»,

що служили меншим втратам сторони, що намагається підкорити іншу, а з часом

поклали основу принципам гуманізації війни. В стародавніх греків це

проявилось у тактиці воєнно-економічної блокади.

В Греції обов’язковими правилами були поховання вбитого в бою,

заборона брати трофеї після завершення війни, заборона вбивати тих, хто

знаходиться на території храму та ін.

Питання нейтралітету отримало правове оформлення в античній Греції

[158, c. 54-56, 305], хоча було також відоме стародавнім Індії та Китаю і меншою

мірою Близькому Сходу [159].

38

Стародавньому міжнародному праву відомі поняття арбітражу і

посередництва як основні засоби запобігання війни (особливо вони характерні

античній Греції) [160-165]. Щоправда, ці інститути знаходяться на межі між

сферою законів і звичаїв війни та процедурними аспектами інституту

міжнародно-правової відповідальності [166].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1. «СТАРОДАВНІЙ ЕТАП

ДОКЛАСИЧНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

1. Механізм формування міжнародного права був значно складнішим,

ніж вважалось до останнього часу у доктринах історії цього права. Кожен із

первинних міжнародно-правових елементів чи компонентів (наприклад,

право обміну, право миру чи право війни) мав свою складну структуру за

суб’єктами і об’єктами правового регулювання, відповідними органами

представництва, джерелами чи характером відносин, що розвивались навколо

них. Складність цих первинних елементів як і відносин вимагала порівняно

швидкого формування основоположних інститутів міжнародного права та

механізму їх забезпечення, що завершилось утворенням специфічного

(стародавнього) типу міжнародного права. Особливість його елементів і

компонентів була настільки своєрідною, що без суттєвої трансформації вони

не могли застосовуватись вже на етапі зародження феодальних відносин.

Регіони та субрегіони з їх пірамідальним за структурою комплексом норм

міжнародного права зникали, а відповідно і властиві їм норми міжнародного

права.

2. В стародавній період історії міжнародного права були сформовані

практично усі його основоположні елементи і компоненти: норма та її

структурний поділ на гіпотезу, диспозицію і санкцію; основні нормативні

39

комплекси (первинні інститути) цього права, його первинна структура. Саме

право народів, як і його ідеологія, виділились в самодостатні соціальні явища.

Трансформація первісних звичаєвих норм в стародавнє міжнародне право не

суттєво вплинула на структуру його первинних інститутів, яка збагачувалась

і розширювалась, і за винятком деяких компонентів зберегла історичний

континуїтет і в наступних історичних типах міжнародного права.

40

РОЗДІЛ 2

СТАРОДАВНІ ВИТОКИ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Особливості формування міжнародно-правових поглядів

у стародавній період

Розгляд історії формування і розвитку міжнародно-правової думки

докласичного періоду (до етапу появи науки міжнародного права) через

відсутність окремого наукового напряму – історії міжнародно-правових вчень,

як правило, здійснювався фрагментарно і безсистемно [5]. Необхідне

вироблення специфічного для цієї галузі пізнання науково-методологічного

підходу. Але саме в цьому існує найбільше складностей.

Основною причиною відсутності адекватного дослідження історії

міжнародно-правової думки є тривале заперечення наукою існування самого

міжнародного права. Тут можна вказати на широкий діапазон невизнання: від

повного заперечення міжнародного права (Дж.Остін, Г.Харт, представники

німецької школи права, що наслідували теорію «зовнішньодержавного права»,

Ф.Гегель, Ф.Цорн, А.Цорн, Е.Кауфман, М.Венцель та ін. [167-170]) до визнання

його примітивним, нерозвинутим чи додатком до внутрішньодержавного права

(А.Лассон, Г.Кельзен раннього періоду творчості, М.О.Безобразов та ін. [122;

171-176]). Різновидом цього підходу є позиція, згідно з якою міжнародне право є

явищем новітнім (найбільш крайнім поглядом на це право є той, що датує його

появу ХХ ст. та пов'язує із виникненням системи ООН [177]), а отже, й його

думка не має тривалої історії. Керуючись таким баченням походження

міжнародного права, дослідники вважають, що ще не на часі говорити і про

історію міжнародно-правових поглядів як про науку з окремим предметом.

В науці міжнародного права аспекти формування, становлення і розвитку

теоретичних поглядів на це право частіше за все розглядали у контексті

загальної міжнародно-правової історії, тобто історії «практичного міжнародно-

правового регулювання» (Д.Омптеда, В.Вард, Г.Вітон, М.Мюллер-Йохмус,

Ф.Лоран, Дж.Хосак, М.Таубе, Т.Волкер, С.Цибішовський, М.Ростовцев,

41

М.Циммерман, А.Нусбаум, Е.Ніс, Ф. Ле Фюр, А.Вегнер, В.Грабар,

Х.Лаутерпахт, В.Греве, К.-Х.Зіглер, Д.Левін, Ю.Баскін, Д.Фельдман, І.Лукашук

та ін. [178-191]). При цьому предмет історії міжнародно-правових вчень

розглядався за тією ж методологією, що й предмет історії міжнародно-правового

регулювання, а аспекти теорії міжнародного права за тими ж критеріями, що й

аспекти міжнародно-правової практики.

Суттєво на відсутність окремої методології дослідження історії

міжнародно-правової думки вплинув розгляд історії міжнародного права як

послідовної зміни міжнародно-правових шкіл, концепцій та напрямів [192-196].

Згідно з цим підходом, історична періодизація розвитку міжнародно-правової

думки проходить такі стадії: природно-правову, еклектичну, позитивно-правову,

неопозитивістську, а починаючи з другої половини ХХ ст. ліберально-

демократичну. За таким баченням природи міжнародного права втрачались

важливі елементи його генезису, а міжнародно-правова думка позбавлялася

елементів наступництва, історичного причинно-наслідкового зв’язку і

розглядалась як конгломерат ідей, властивих лише певному часові.

Досить часто розгляд розвитку міжнародно-правових вчень проводився у

контексті історії політико-правової думки. При цьому її аналізом займалися

переважно не юристи-міжнародники, а історики, дипломати, політологи,

внаслідок чого суто міжнародно-правові елементи в таких дослідженнях

втрачалися, або ж недооцінювалися [197].

Часто історію міжнародно-правових поглядів за прикладом історії

політико-правових вчень розглядали у взаємозв’язку із формуванням та

розвитком окремих держав. Етатичний підхід відкидав як усе те, що виникало до

появи класичної державності, так і те, що знаходилося поза її межами

(міжнародно-правову культуру, міжнародно-правову думку, міжнародну

правосвідомість, міжнародно-правову ідеологію тощо).

Нерідко вчені розглядали розвиток міжнародно-правових поглядів з точки

зору якоїсь однієї світоглядної позиції – християнської (католицької),

42

ліберально-демократичної, марксистської та ін. Тому й історію цих поглядів

пов’язували із появою, становленням та впливом відповідної ідеології.

Виходячи з таких передумов, а перш за все, тому, що до історії

міжнародно-правової думки так чи інакше зверталися фахівці інших галузей, її

почали розглядати як компонент історії філософії, історії релігійної думки,

загальноправових вчень, вчень про державу, історії дипломатії тощо [198-200].

Дослідники міжнародно-правових поглядів, які виділяли це право в

окрему систему лише в період після Вестфальського миру 1648 р. були змушені

розглядати відповідні ідеї щодо цього права, починаючи з названого часу.

Склалася ситуація, за якої історія міжнародно-правової думки вивчається,

починаючи з робіт класиків, так званих «батьків» міжнародного права

(Ф.Вітторіа, Ф.Суареса, А.Джентілі, Г.Гроція, Б.Айали, С.Пуффендорфа та ін.),

нібито вони починають висловлювати свої погляди «з нуля», без попередньої

тривалої історії становлення міжнародно-правової теорії. І це в той час, коли сам

Г.Гроцій вважав, що не міг би систематизувати існуючі знання про міжнародне

право без звернення до мислителів античності та раннього Середньовіччя,

зауважуючи, що «Цицерон переважав цю науку, щодо союзів, договорів, угод

народів і правителів з іноземними народами, яка охоплює і все право війни та

миру в цілому. І Еврипід цю науку переважає пізнанню речей божеських і

людських» [126, c. 49].

Докласичне міжнародне право і докласична міжнародно-правова думка за

такого підходу розглядаються як дві сфери, дві реальності, які не мають нічого

спільного.

У той же час об’єктивним результатом, правилом є те, що існування в

міжнародному співтоваристві тих чи інших правових норм і інститутів, які

регулюють відносини між його суб’єктами, неможливе без усвідомлення їх

сутності, а отже без відповідної правосвідомості, правової доктрини, концепції

зовнішніх зносин. Останні виражаються, як правило, у сформульованих

джерелах міжнародного права, в тому числі, в міжнародних договорах, звичаях,

загальних принципах права, в правовій культурі, висловлюваннях юристів та

43

позитивних міжнародних діях суб'єктів міжнародного права, а також у

неправових джерелах (літературних, релігійних, фольклорних та ін. творах).

В таких джерелах фіксується також і вторинний результат дії, і

застосування відповідних правових норм та інститутів, а саме – їхнє розуміння і

чітко висловлене ставлення до них з боку суспільства. Моделі міжнародних

відносин, міжнародного права та його окремих інститутів в будь-якому разі

мають своїм джерелом відповідну правосвідомість міжнародного суспільства

оскільки повинні певним чином ним сприйматися і тлумачитись. Вони-то як раз

і втілюють в собі те, що є віддзеркаленням відповідних міжнародно-правових

поглядів.

Вже у витоках первісного суспільства зароджувались перші погляди і

уявлення про закономірності взаємин між племенами, родами, групами тощо.

Вони формулювались у загальних формах суспільної свідомості – міфах,

народних оповідях, інших фольклорних творах, у тому числі обрядах і ритуалах.

Окрім пояснення існуючих правил поведінки, засобами таких форм народної

свідомості закріплювалась і вимога чітко слідувати таким правилам і не рідко

формулювалися нові правила поведінки. В них закладалась нормативність таких

джерел, які встановлювали або активно впливали на встановлення відповідного

порядку, не будучи при цьому самі правовими за характером. Згодом ця

нормативність через акт усвідомлення її переваг буде втілена в правову сферу.

Можна сказати, що міжнародно-правова думка, або принаймні її зародки

чи елементи, з'являються автоматично із появою необхідності в міжнародно-

правовому регулюванні відносин між стародавніми народами, як тлумачення і

легітимація у свідомості учасників такого регулювання.

Для характеристики становлення міжнародно-правової (як і

загальноправової) думки важливим є той факт, що у первісних системах письма

(єгипетській, шумерській, хетській) в період їхнього становлення одним знаком

означалось ціле поняття. Згодом цей принцип став ключовим в китайському

письмі, де один ієрогліф позначає ціле поняття або навіть сукупність понять.

Таке візуально-писемне вираження певних мовних категорій мало вплив і на

44

їхнє сприйняття у свідомості. Системне сприйняття одразу суцільного поняття,

категорії сприяло виробленню відповідної правосвідомості. В ній поряд з

окремими елементами формувались цілісні правові категорії. Існували цілі

сукупності категорій, які з точки зору сучасної міжнародно-правової думки

можна охарактеризувати як важливі компоненти міжнародно-правового

розуміння і світосприйняття. В основному міжнародно-правові категорії на

цьому первісному етапі формувались за схемою: поняття – модель поведінки –

правило – правова норма (чи інститут) і в такому вигляді отримували своє

вираження в міжнародно-правовій думці.

У правосвідомості стародавніх народів правові категорії формулюються як

вираз того чи іншого поняття, що видно на прикладі староєгипетської міфології.

Бог Хепрі створював світ, вимовляючи відповідні слова: «земля», «небо»,

«хмари», «гори» і т. ін. В цьому проявляється уява про певний порядок, за яким

згодом складуться правові категорії і поняття, які будуть розумітись як такі, що

створюються позитивною волею і є обов’язковими, як волевстановлені; а отже

з‘явиться й прагнення до сталої юридичної техніки: вимога чіткості термінології,

відповідності застосування визначень [76, p. 19-29].

Міжнародно-правова думка проходить своє становлення протягом всього

стародавнього періоду, і етапи цього процесу відрізняються як неоднозначністю,

так і різноплановістю її фіксації. Так зародження, початкове формування і

розвиток міжнародно-правових поглядів проходять за різними схемами

теоретичного усвідомлення і знаходять вираження в різних за своєю сутністю

джерелах.

Слід відзначити, що вченими-теоретиками, і зокрема істориками

міжнародного права сприйнята як аргументована концепція автора, що

зародження і формування поглядів на міжнародне право пройшли декілька

етапів: 1) міфологічне усвідомлення правил міжнародного спілкування; 2)

формування ідеології міжнародних відносин; 3) становлення загально-правових

поглядів на міжнародні відносини; 4) поява, становлення і розвиток власне

міжнародно-правових поглядів; 5) вчення про окремі інститути і галузі

45

міжнародного права (наука міжнародного права) [201, с. 290-438*]. В різних

регіонах ці етапи проходили по-різному, проте за загальною тенденцією вони

мали з деякими відмінностями саме таку схему розвитку (особливо вона

характерна для регіону стародавнього Близького Сходу – античного

Середземномор'я – середньовічної Європи). Для становлення міжнародно-

правових поглядів характерний такий же регіоналізм, як і для становлення в

стародавній період самого міжнародного права.

Міфологія займає особливе місце серед джерел формування стародавньої

міжнародно-правової думки. Протягом вказаних чотирьох етапів становлення

міжнародно-правових поглядів в стародавній період вона відігравала суттєву

роль в їхньому формуванні і трансформаціях.

Санкціонуючи і водночас пояснюючи існуючий в природі чи суспільстві

порядок (через сюжети про дії героїв чи антигероїв і шляхом засудження в них

небажаної поведінки та освячення бажаної), міфологія зобов’язує людей

підтримувати цей порядок в теперішньому і діяти згідно з його засадами надалі.

Поєднання в нормативній дії міфології категорій минулого, сучасного й

майбутнього є властивим і для права, норма якого, встановлена в минулому,

вимагає її дотримання зараз і на майбутнє [202, c. 110-121].

Процес становлення міфології як першого етапу формування політико-

правової думки проходить стадії від політеїзму до монотеїзму. Багатобожжя на

певному етапі перестає відповідати потребам владної еліти, яка висуває єдиного

представника (царя, фараона, правителя, вождя і т. ін.), котрий має бути і

* Ugrimov M. Review of the Monograph of O.V.Butkevich «Theoretical aspects of the origination and creation of international law». Исследование, которого ждали ученые / M.Ugrimov // Individual and Constitution. - № 2, 2004. – Tbilisi, 2004. – P. 147-152; Дмитриев А.И. Весомый вклад в исследование истории международного права. Рецензия на монографию: О.В.Буткевич. Теоретические аспекты происхождения и становления международного права / А.Дмитриев // Международное публичное и частное право. - № 5 (20), 2004. – С. 56-60; Шевчук С. Міжнародне право: повернення до першоджерел / С.Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - № 2 (37). – Харків: «Право», 2004. – С. 230-235; Задорожній О.В. Рецензія на монографію О.В.Буткевич «Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права». – К.: Україна, 2003. – 800 с. – Бібліогр.: С. 752-783. – Покажч.: С. 784-793 / О.В.Задорожний // Український часопис міжнародного права. – К., 2004. - № 2. – С. 119-122; Dmitriev A.I. Weighty contribution to the History of International Law / O.V.Butkevich, Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права» [Theoretical Aspects of the Origin and Development of International Law] (Kiev, Ukraina, 2003). 800 p. / A.Dmitriev // Russian Law: Theory and Practice. – Issue No 1, 2005. - P. 126-130; Тиунов О.И. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права (Монографія). – Київ: Видавництво Україна, 2003. – 800 с. / О.И.Тиунов // Российский юридический журнал, № 1 (45). – 2005. – Екатеринбург. – С. 131-133.

46

представником або втіленням (помазаником) одного бога. Так зороастризм

переходить від політеїзму до єдинобожжя в Гатах Заратустри, в Єгипті

проходить релігійна реформа Аменхотепа ІІІ, Яхве в іудаїзмі замінює богів

Елохім, Зевс виділяється серед усіх давньогрецьких богів і т.д. [203, c. 93-94].

Майже в усіх стародавніх народів до періоду античної Греції боги війни і

насильства були негативними, а боги, що опікувались дотриманням існуючого

(мирного) міжнародного порядку та зобов’язань його учасників, дотримання

добросовісності в міжнародних відносинах – є позитивними і найголовнішими

богами пантеону. B Авесті говориться про гарного правителя: «Будь вірним

договору, який ти дав» [204, c. 270]. Не даремно тут одним з головних божеств

пантеону був Митра – бог договору. А порушення договору в зороастризмі як

злочин прирівнювалось до злочину єресі або святотатства. Подібні приклади дає

й індуїзм, буддизм та ін.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Для давньогрецької правової думки характерне поєднання виразних

природно-правового та позитивно-правового підходів у тлумаченні

міжнародного права [233, с. 115-123]. У поглядах Платона, Аристотеля та ін.

мислителів в цілому природно-правові постулати ще переважають перед

позитивістськими, але питання, віднесені до міжнародної сфери, отримують вже

позитивне пояснення. Це підводить тенденцію загальноправового закріплення

поглядів на міжнародне право до становлення власне міжнародно-правових

вчень.

Справедливість у Платона усвідомлюється як найвища цінність і дорівнює

поняттям права та закону [234, c. 22]. З цього поняття справедливості і

необхідності дотримання закону (договору, зобов’язання) він переходить і до

тлумачення міжнародної сфери.

47

У Платона природно-правове (божественне) і позитивно-правове

(людське) виступають як дві реальності, а в їхньому співвідношенні – перевага

за природним, божественним [234, c. 295]. В поєднанні позитивного і природно-

правового Платон вбачає головну цінність як внутріполісного, так і

міжнародного правопорядку – справедливість.

Якщо до періоду античності справедливість розглядалась переважно як

ідея природного права, то Платон характеризує її як обов’язкову для кожного

закону категорію. Основний принцип справедливості сформульовано Платоном

в такий спосіб: «Право (dikaion) і справедливість (dikaiosyne) полягають в тому,

щоб кожний мав своє власне і робив також своє [234, c. 123]».

Класична позитивістська максима: «Вчиняй з іншим так, як би ти хотів,

щоб вчиняли з тобою», була висловлена ще Фалесом. Ми зустрічаємося з цією

максимою вже в Конфуція і його послідовників. Це лише підтверджує той факт,

що навіть в умовах нерозвинутих міжрегіональних стосунків подібні правові

норми й інститути породжуватимуть схожі ідеї і думки.

Аристотель виділив природне право як явище, властиве праву взагалі. Як

вірно зазначав О.Гірке, «концепція про право природне починається з глибин

історії, як і більшість наших концепцій, аж від греків. Аристотель в «Риториці»

встановлює різницю між правом, яке є «особливим», або позитивним, і правом,

яке є «загальним», або «відповідним природі» [235 , p. XXXIV-XXXV]».

Загальна справедливість як і моральні цінності поділяється на позитивне

право (nomikon dikaion, підпорядкованість позитивним законам) і природне

право (plusikon dikaion, підпорядкованість природному праву). Це вдало

відзначив дослідник історії правової думки Гоммес, який писав: «Тут ми вперше

зустрічаємо протиставлення між природним правом і позитивним правом, яке

буде характерним для пізніших теорій природного права. Ми можемо зазначити,

що ранні досократівські мислителі звертали увагу на природній порядок або

справедливість, що включала весь космос. Проте вони уявляли позитивний

правовий порядок поселень і кланів як частину цілого комплексу певного

природного правового порядку. Протиставлення між природнім і позитивним

48

правом, настільки типове для традиційних теорій природного права, не можна

знайти в досократівській думці [236, p. 22]». Протиставляючи природне право

умовному людському, Аристотель віддає перевагу першому, оскільки воно як

політичне явище адекватне політичній сутності людини і найбільш відповідно

відображає політичну справедливість людських взаємин. Право народів

розуміється як засноване на справедливості.

Природно-правові погляди Аристотеля на міжнародні взаємини були

частково розвинуті стоїками. Хрисипп заперечував рабство на основі принципу

рівності людей. В цьому римські мислителі і юристи, зокрема Цицерон і

Ульпіан, скоріше наслідуватимуть Хрисиппа, а не Аристотеля.

Стоїки доводили раціональність міжнародного порядку і всесвітньої

системи законів. В цьому вони вбачали удосконалення гармонії міждержавних

стосунків. Так вони виділяли закон міста і превалюючий над ним закон світової

держави (природний закон), закон звичаю і превалюючий над ним закон розуму.

Подібні правові ідеї мали вплив і на формування міжнародно-правової практики.

Зокрема, в грецькому регіоні, вже на ранніх етапах міжнародної взаємодії,

одним із найбільш розвинених став інститут міжнародного арбітражу,

посередництва, третейських судів тощо. Тут при виникненні суперечки між

містами, кожне з яких виходило із своїх власних позитивних законів, необхідно

було застосовувати арбітраж або посередництво на правилах, спільних для всіх

народів, таких, що походять від вищого, всесвітнього природного розуму. Ідеї

грецьких стоїків вплинули на погляди римських юристів.

Практичні міжнародні відносини вимагали й суто позитивного тлумачення

[237, c. 142].

Позитивізм у праворозумінні греків був скоріше винятком у їхній в цілому

природно-правовій інтерпретації права. Але цей виняток застосовувався

переважно щодо тлумачення відносин з іншими народами. Вони, за

переконанням греків, в силу свого варварства не здатні були усвідомити «закони

природи і неба», а тому з ними слід створювати позитивно-правові зобов’язання

(договори).

49

Особливість грецького праворозуміння полягає в тому, що воно мислилось

не загальними категоріями прав і обов’язків міста, общини, держави

(«колективне»), а розглядало кожного жителя, людину зокрема

(«індивідуальне»).

Грецькі поліси басейну Середземного, Егейського морів не мали чітко

визначеної прикордонної території, тому перебували в стані постійної

потенційної небезпеки. Ця небезпека вимагала конкретних законів і договорів –

їх актуальність визначав народ, а не лише правитель. Він визначав актуальність і

послідовність прийняття правових рішень щодо заборони піратства,

впорядкування міграції населення, укладання дружніх договорів з іншими

полісами, прийняття законів ведення війни, дотримання взятих зобов’язань (вже

у Гомера «недотримання слова або його перекручення майже завжди набуває

характеру катастрофи, і навіть «пробачене» свавілля виконавців дає дуже

швидко кепські наслідки [237, c. 73]») та ін. Міжнародна правотворчість

сприймалася ними як загальна функція общини, поліса чи така, що делегована

обраним правителям.

Позитивно-правові ідеї сутності міжнародного права в Стародавній Греції

послідовніше за інших відстоювали софісти (V ст. до н.е.). А.Фердрос,

розкриваючи сутність позитивного міжнародного права як нормативної бази,

для якої «порядок є цінність» і яка є метою мирного міжнародного

правопорядку, зазначав: «З цим ми зустрічаємося вже в Гесіода, який уособив

ідею права в образі двох бачень правосуддя – Феміди і Діке [238, c. 33]».

(Фердрос також накреслив історію становлення позитивістської школи

міжнародного права від Гесіода, частково Платона, стоїків через християнську

філософію права і далі до класиків позитивізму ХІХ-ХХ ст. [238, c. 33]).

Піфагорійці, аналізуючи справедливість, виділили в ній рівність,

пропорційність у праві, дотримання законів і договорів. Згідно з Гераклітом, всі

людські закони походять із вищого божественного і мають йому відповідати.

Оскільки таким законом є право, встановлене між народами, то і державні

(полісні) закони не повинні йому суперечити.

50

Концепція справедливості у Сократа полягає в тому, що і природний закон

і закони, створені людьми, не є протиборчими взаємновиключаючими

правилами полісу, а швидше способом утвердження одного і того ж –

справедливості. Але пріоритет звичайно має природний закон, який сам по собі є

проявом справедливості. В грецькій думці, яка в основу правопорядку кладе

принцип справедливості, проявився підхід до тлумачення міжнародного права,

як вищого правопорядку, а тому обов’язкового для дотримання. І в теоретичних

творах, і в грецькій міжнародно-правовій практиці це проявилося у

встановленні, усвідомленні і відповідному тлумаченні принципу pacta sunt

servanda.

У творах грецьких мислителів, зокрема Платона, виділяється поняття

права народів, норм, та принципів, спільних усім народам, на базі яких народи

повинні будувати відносини між собою.

У правових творах античності наголошується на характері міжнародних

відносин як відносин взаємності і відповідності. Такими ж рисами має володіти і

право, яке їх регулює.

Античні мислителі часто намагались пояснити суть міжнародних відносин

та права, якому вони підлягають, через визначення причин їх появи. Серед них

вказувались фактори економічного та політичного характеру, що змушували

держави в своїй діяльності виходити за межі власних кордонів. Встановлення

певного міжнародного порядку визначалось як необхідне не лише через вимоги

міжнародних відносин, а й з огляду на міжнародну ввічливість. Зокрема ця

думка була властива Платону. Так у грецькій правовій думці обстоюється

необхідність гостинності щодо іноземців як правового інституту, встановлення

інших норм ведення міжнародних відносин. Цей постулат правової політики

грецьких полісів широко застосовувався не лише у правовій доктрині, але й в

міжнародній практиці регіону.

Висловлені Платоном ідеї щодо міжнародних відносин країн та народів

свідчать про його прихильність до мирних шляхів розв’язання міжнародних

спорів, запобіганню війни та ін. Форма висловлення Платоном цих ідей дає

51

можливість стверджувати, що вони не були новими чи радикальними для

грецького суспільства того часу. В цьому доктрина права наслідувала і відбивала

основні принципи його практики [54, p. 37].

Для грецької правової думки характерним є положення про бажаність

міжнародних контактів, зокрема, правових запозичень. Платон закликав

сприймати кращі правові досягнення інших народів.

Аристотелю належить думка про те, що загарбницькі війни є ганебними,

що до них вдаються лише самі варварські народи. Нормальним же станом

міжнародної системи він вважав мирні взаємовідносини, побудовані на

рівноправних стосунках, навіть між крупними і дрібними, або сильними та

слабими суб’єктами. Проте, на відміну від Платона, Аристотель вважав за краще

порушити приписи права, що несуть загарбницьку мету: «У деяких державах, –

говорив він з цього приводу, – відмітною рисою їхнього законодавства й

системи виховання є прагнення підкорити своїй владі сусідів. ...Щоправда,

могло б видатися, коли розглянути уважніше, дуже дивним, якби головне

завдання державного діяча полягало у вишукуванні засобів панувати і владувати

над сусідами, байдуже, бажають вони цього чи ні. ...Адже панування – не зміст

закону, навпаки, прагнення до насильницького підкорення, звичайно,

суперечить праву [240, с. 183]». Загалом подібні закони Аристотель вважав

такими, що суперечать загальній справедливості, а тому вони не можуть

виконуватись. Ця думка також втілилась у міжнародно-правову практику

античної Греції, де переважав принцип відступитися від своїх домагань задля

збереження миру (договір між Афінами і Лакедемоном) [32, c. 229-231].

В період античної Греції в праворозумінні утвердився принцип

необхідності неухильного дотримання правових норм. Вперше поняття

«справедливість» і «право» визначаються як тотожні. В міжнародно-правовій

сфері це мало вплив на тлумачення відповідних норм та принципів

міжнародного спілкування як обов’язкових для дотримання, священних, а

міжнародні договори розглядалися за аналогією з законом як утілення

52

справедливості [241, c. 112-115]. Це відбилося, зокрема, у в процедурі та формі

укладання грецьких міжнародних договорів [242].

Наступники грецьких мислителів – римляни взяли від них побудову

правової думки за принципом моделювання відносин. Проте римські мислителі

пропонують моделювати такі відносини не між суб’єктами (як це було в

попередній єгипетській або грецькій думці), а без них (останні презумувалися);

римська модель міжнародного права не припускала чисельності суб’єктів

міжнародного права. Поклавши в основу побудови права тріаду: особа (суб’єкт),

зобов’язання, власність (речі) – вважається, що основоположником цієї тріади

був юрист Гай – римляни відділяли право і від особи, і від власності (речей). Тут

суб’єкт розуміється лише як певна сукупність прав і обов’язків, а не реальна

фізична особа чи держава.

В цілому міжнародно-правова думка стародавнього Риму походила з

особливостей його зовнішніх зносин. Враховуючи зростаючу кількість нових

суб’єктів міжнародних відносин і права, часто вже сильніших за Рим, або таких,

що несли Риму потенційну загрозу, імперія вдавалась до наполягання на праві

народів, виробленому за часів її могутності. Відповідно необхідно було

закріпити повагу до цього права, певним чином тлумачити його інститути і

закріплювати їх у правосвідомості народів. Це і проявилось у доктринах

класичних римських юристів.

Пояснення конкретних міжнародно-правових інститутів в римській

правовій думці вже носило суто нормативний характер. Важливо підкреслити,

що в стародавньому Римі правова доктрина була водночас правовим джерелом і

відігравала важливу роль у становленні та усвідомленні міжнародного права.

Тому поєднання теоретичних і практичних елементів на цьому етапі

становлення міжнародно-правової думки було чи не найтіснішим. Входження

міжнародно-правових категорій і понять в теорію права відбувалось часто саме

завдяки поєднанню категорій міжнародно-правової доктрини і джерела цього

права. Якщо раніше міжнародно-правові поняття та інститути досить часто

виділялися з міфологічної, загальноправової форми засобом абстрагування, то

53

коли джерела міжнародного права і доктрина в римському праві поєднались, то

й доктрина, правова думка стала розвивати міжнародно-правові інститути.

Для розуміння античного міжнародного права найбільше значення

відіграла діяльність римських юристів. Їм же належать перші спроби

доктринального визначення цього права, встановлення його відмінності від

права внутрішньодержавного. Так, Гай визначав: «Всі народи, які керуються

законами і звичаями, застосовують частково своє власне право, частково

загальне право усіх людей: і тому те право, яке кожен народ сам собі

постановив, є його власне право і зветься правом цивільним, ніби власним

правом, властивим самим громадянам. А те право, котре між усіма людьми

встановив природний розум, застосовується й захищається однаково у всіх

людей і зветься правом загальнонародним, ніби тим правом, яким користуються

усі народи. Таким чином і римський народ частково керується своїм власним

правом, а частково правом, яке є спільним для всіх народів [54, p. 169; 109, с. 15-

16]».

В римській правовій думці формулюється поняття об’єкту міжнародно-

правового регулювання: «Наслідком права народів є виникнення війн,

розрізнення націй, заснування держав, визначення приватної власності,

встановлення державних кордонів, побудова будівель, і заснування комерції,

включаючи контракти купівлі – продажу, оренди та займу, окрім певних

елементів цих контрактів, що регулюються цивільним правом [205, p. 230]».

Міжнародне право визнавалось окремою юридичною системою

регулювання специфічних відносин, яка має свій метод регулювання; не залежно

від форми міжнародно-правових актів (писаної чи неписаної) висувалась

однакова вимога їх дотримання та за ними визнавалась однаково обов’язкова

сила [54, p. 172; 91, p. 70].

У творах римських юристів піднімається питання про ієрархію правових

джерел, в основу якої кладеться орган – видавець норми права чи закону [54, p.

169-170]. В цьому розумінні норми права народів, вироблені природним

розумом, мають вищу силу за постанови преторів чи інших посадовців.

54

Хоча повністю міжнародно-правові інститути й не відділяються в доктрині

від внутрішньодержавних (що не суперечить раніше сказаному про їх

вирізнення як окремих правових сукупностей): вони розглядаються як такі, що

належать до різних правових систем, але мають спільне загальноправове

походження. Деякі інститути міжнародного права визначаються за правовим

характером виключно як міжнародні і відмінні від категорій внутрішнього

правопорядку. Окремі норми і інститути в правовій доктрині тлумачаться, як

такі, що мають лише міжнародно-правове походження.

В римській думці інститути посольського права розглядались в галузі jus

fetiale: «Римські юрисконсульти вбачали в jus fetiale і jus civile Romanorum

спільний філософський базис, тобто naturalis ratio [91, p. 96]».

Принцип недоторканості дипломатичних представників визнавався навіть

під час війни і був закріпленим в кодифікаційних актах. За Помпонієм, «якщо

хтось напав на посла ворогів, він розглядається таким, що порушив право

народів, бо особа посла визнається священною. Так само, якщо в нас перебуває

посол народу, проти якого оголошено війну, …він є вільним залишитись; бо

цього вимагає право народів [205, p. 1686]».

На етапі становлення міжнародно-правових поглядів в них відбивались

ключові основоположні інститути цього права (права війни, договірного права

тощо), деякі на суто римській основі. Так грецькі правові погляди щодо

міжнародної гостинності (інститут проксенії) отримують в Римі не

загальноправове, як у греків, а міжнародно-правове тлумачення. Це було

викликано практичною потребою міжнародних відносин у теоретичному

тлумаченні найбільш важливих сторін та правил, що їх регулювали.

В стародавньому Римі попри досить поширену сьогодні думку про його

ворожість відносно інших народів, ксенофобію і релігійну нетерпимість, на

практиці ситуація була зовсім іншою. Засобами міжнародного права (зокрема

інститутів гостинності, статусу іноземців) встановлювалась релігійна

терпимість: «Поліглотний і космополітичний Рим був не лише мирською

столицею імперії; він також був центром багатьох релігійних культів імперії.

55

Ніхто навіть не сумнівався в тому, що Юпітер на Капітолії був центром

Римської державної релігії. В другому столітті до н.е. Рим також став центром

культу Великої Матері, що запровадився під кінець другої Пунічної війни, і

навіть культу Ізіди, який держава сприйняла дещо пізніше; в Римі культ жертви

Золотому Тільцю досяг своєї кульмінації [243, p.12]». Також у Римі процвітали

ритуали і культи інших релігій – Сірійські вірування в Бога-Сонця, єгипетська

релігія, грецький пантеон богів, насамкінець, християнство.

В міжнародно-правовій доктрині Стародавнього Риму закладаються

основи розуміння міжнародного морського права, починає формуватися думка,

згідно з якою море є спільним надбанням усіх народів [205, p. 247, 1400].

Важливим впливом римської правової доктрини на міжнародну

правосвідомість було закріплення принципу, згідно з яким «те, що закріплене у

договорі, не має суперечити загальним принципам права [205, p. 1723]».

Міжнародно-правова відповідальність вперше виділяється як окремий

міжнародно-правовий інститут. В римському праві поділяється відповідальність

за цивільним правом та за правом народів [205, p. 1664].

Формується концепція справедливої війни (Цицерон, Гай Саллюстій

Крисп та ін.). Внаслідок її комплексного обґрунтування римськими мислителями

стало вважатися, що «Римське міжнародне право виникло в першу чергу як

право війни [79, p. XII]». У той же час, італійський дослідник римського права

Ф.Сіні довів, що ця думка походить з невірного прочитання римської історії,

зокрема джерел, а твердження про те, що римляни вважали війну, а не мир

природним станом речей, створено багато в чому під впливом Т.Моммзена.

Насправді війна не лише не була в основі праворозуміння Риму, але там існувала

велика нормативна база щодо питань обмеження війни (зокрема, як небажаної

богам), надання прав іноземцям, обмеження конфліктів шляхом арбітражу тощо:

«Війна завжди сприймалась римлянами як болісний розрив природних мирних

відносин між народами [244, c. 58, 79]».

В останній період діяльності римських юристів свої світоглядні принципи

розуміння міжнародного права вони розкривали, коли говорили про jus gentium.

56

В його тлумаченні проявилось розуміння права народів, з одного боку як

діючого визнаного учасниками міжнародних відносин, і створюваного ними, а з

іншого – як заснованого на етичній категорії справедливості.

При розгляді права народів, римські юристи, як правило, не прагнули

модернізувати поняття «справедливості», на відміну від їхньої інтерпретації

внутрішнього римського права. Тут відповідність норми поняттю

«справедливості» тлумачилась досить довільно, що призводило до виникнення

колізій. Коли вони виникали, то вирішувалось питання: чи замінити стару норму

права і прийняти нову, а нерідко і по-новому інтерпретувалась справедливість.

Правові погляди римських юристів за багатьма параметрами

утверджувалися на основі християнської правової думки і в свою чергу справили

вплив на її розвиток в період середньовіччя. Нерідко до їхніх (християнських)

тлумачень міжнародного права вдавалися глосатори і постглосатори, що не

дивно, адже більшість з них водночас спеціалізувались і в канонічному праві.

Завдяки висловлюванням римських юристів в середньовічний період досить

поширеним було визначати право як закон доброчесності, норми природної

справедливості, творіння правил справедливим розумом. Поняття права як

регулятора відносин між відособленими суб’єктами остаточно закріпилося в

правосвідомості народів.

Не без впливу римських юристів склалися і перші школи міжнародного

права: іспанська, голландська, італійська, англійська та ін., виробилась класична

доктрина природного міжнародного права.

2.5. Стародавні засади сучасних напрямів теорії міжнародного права

Вже на самих ранніх спробах пояснення міжнародного права, еволюції

міжнародного праворозуміння формувалися і основні напрями його теорії. Так

саме в стародавній період закладаються основи двох ключових підходів до

тлумачення міжнародного права – природно-правового і позитивістського. До

них можна додати теологічний підхід, з огляду на велику роль релігії у

правосвідомості і правовій діяльності народів того часу. Практично всі сучасні

57

основні напрями і школи тлумачення міжнародного права мають свої витоки у

стародавній період – в міфології, філософії та загальному праворозумінні,

правовій культурі народів стародавнього Близького Сходу, Китаю, Індії,

античного Середземномор’я та ін. [201, с. 439-736].

Серед них природно-правова концепція є одним із найбільш давніх

проявів міжнародно-правової думки і являє собою одну з найважливіших форм

тлумачення процесу походження і сутності міжнародного права. Частково

причиною тут є сутність цієї концепції, котра увібрала в себе здобутки

практично всіх позаправових галузей суспільно-політичної думки, впливових у

стародавній період [245-247]. Крім того, вже у перших витоках природно-

правового напряму в основу правотворення покладався природний розум –

фактор, що визначатиме і природу цього напряму і є найменш вразливим

критерієм з боку інших напрямків правобачення.

Ця особливість сформувала і природно-правовий підхід до міжнародного

права зокрема у визнанні його як неписаного закону, що походить від вищої

сили і тому вищого щодо позитивного (встановленого людиною) права. Основна

ідея природно-правової свідомості полягає в тому, що устремління до ідеальної

справедливості є в людини первинним по відношенню до устремління

підкоритися позитивно встановленим законам. Ідея природного права про

існування непорушних цінностей, що мають перевагу перед позитивно-

правовими приписами, зокрема в міжнародному праві, проявилась в існуванні

традицій правового регулювання міжнародних відносин, їхніх запозичень

різними народами і регіонами [248, c. 20-24; 249, c. 36-40; 241, с. 80-116].

Можна сказати, що розуміння природного розуму як каталізатора

правотворення було основоположним для первісного правомислення і,

фактично, його закономірністю, оскільки, як свідчить аналіз, воно було

властивим майже усім племенам і народам.

Вважалося, що оскільки міжнародний порядок встановлено вищим

розумом (богами), то самі суб’єкти міжнародного спілкування не в змозі його

змінювати, а отже, принципи міжнародного спілкування, створені чи природним

58

розумом, чи волею богів мають бути непорушними. Природно-правове

розуміння непорушності порядку вплинуло на принцип відданості

«споконвічним обрядам і звичаям», який був досить впливовим в стародавній

період в усіх регіонах міжнародних відносин.

До появи релігійних концепцій природне право уявлялось як таке, що має

основу в об’єктивній природі речей і походить з настанов вищого природного

розуму – а отже є властивим всім живим істотам. Ця ідея яскраво проявилася в

міфологічному тлумаченні міжнародного права.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

3.2. Природа і сутність трансформації міжнародного права

В теорії міжнародного права проблема його історичної трансформації

ніколи не була об'єктом спеціального дослідження. На сьогодні навіть не існує

чіткого бачення того, чим є трансформація міжнародного права – його

перетворенням у часі чи просторі, заміною одного типу (історичного або за

формою чи змістом) міжнародного права іншим тощо [303, с. 34-39]. Так само

не існує і єдиного тлумачення цього явища. Причиною цього може бути як те,

що міжнародне право вважається статичним явищем, якому не властиві

переходи, так і те, що до нього переважно підходять з позитивістських позицій,

розглядаючи тільки діюче право.

Крім того, в теорії міжнародного права вважалось, що воно розвивається

шляхом кількісного накопичення нормативного матеріалу і географічного

розширення своєї дії, а не внаслідок притаманних йому внутрішніх механізмів

пристосування до нових історичних обставин. Історики права більше говорять

про хронологію прийняття правових актів і передають їх зміст, аніж про

еволюцію власне міжнародно-правових категорій, принципів, норм або

59

інститутів, а теоретики права – про визначення права, його джерел, принципів і

норм, конкретні просторово-часові рамки їх застосування, аніж про генезис та

історичний розвиток цих норм та інститутів.

Чи не вперше проблема трансформації міжнародного права (в історичному

розумінні цього поняття) була згадана в науці в двадцяті роки ХХ ст. у

радянській доктрині «міжнародного права перехідного часу» [304, с. 35] як

«форми тимчасового компромісу між двома антагоністичними класовими

системами [305, c. 17-18; 306, c. 9-10]». Суть концепції полягала в тому, що

існуюче класичне міжнародне право (буржуазних країн) не вважали за можливе

застосовувати до відносин за участю соціалістичних держав. Вважалось, що

капіталістичні країни мають зникнути, а їх міжнародне право трансформуватися

в новий історичний тип права – соціалістичне міжнародне право, а поки що між

ними буде діяти перехідне міжнародне право від капіталізму до соціалізму [307,

c. 28]. Хоча згодом радянські дослідники й відмовились від такої

характеристики, в цілому вони залишались на позиції можливості

революційного оновлення міжнародного права.

Західні вчені, попри те, що не розглядали безпосередньо питання саме

трансформації міжнародного права, у контексті дослідження його історії

вважали, що воно не може розвиватись стрибкоподібно, революційно, а для

нього характерний еволюційний процес. На думку М.Віраллі, «в рамках будь-

якого юридичного порядку встановлюється напруга між консервативними та

еволюційними силами…, результатом взаємодії яких є такий порядок, котрий, з

одного боку, не може змусити застигнути навічно в одному стані норми, що його

утворюють, і не може оновлюватись, зберігаючи при цьому цілісність: саме така

перманентна трансформація зветься тяглістю права [308, p. 188]». Така позиція

залишається властивою західній науці і сьогодні: «Право змінюється по мірі

того, як змінюється характер питань, які підлягають регламентуванню…жодна

його галузь не може уникнути цих мутацій, навіть найбільш фундаментальні

інститути державного або приватного права; в той же час ці основи права

живуть довше, аніж їхні поверхові прояви, чому так рідко трапляються

60

революції в сфері права; справа в тому, що між чисельними консервативними й

творчими силами, які діють в правовій сфері, встановлюється рівновага, яка

навіть в моменти криз не дає втриматись радикальним тенденціям,

пом’якшуючи їх, в результаті чого відбуваються звичайні коливання [309, с. 199-

200]».

Відкиданням наступництва в міжнародному праві окремі радянські вчені

фактично утверджували невизнання докласичного, досоціалістичного

міжнародного права або проявляли нерозуміння його сутності. Заперечуючи

процес трансформації міжнародного права, закономірне наступництво в його

розвитку, вони уявляли його як явище, що вже склалось і не потребує

дослідження своєї історії, чи навіть позбавлене її [310, c. 29; 311, c. 199, 312, c.

119]. Ця школа не визнавала історичних трансформацій міжнародного права.

Міжнародно-правову трансформацію частіше за все розглядають в

контексті «переходу» норм міжнародного права до внутрішньодержавного. В

такому значенні термін «трансформація» ввів до науки німецький юрист

Г.Тріппель [313, s. 19]. Найбільш характерним такий підхід був для радянських

дослідників, які визначали трансформацію як «перетворення у встановленому в

цій державі порядку норм міжнародного права в форми внутрішньодержавного

права [314, c. 16]». Однак більшість вчених піддають сумніву таке визначення

трансформації права [148, с. 231; 315, с. 26].

Крім трансформації норм міжнародного права у внутрішнє або навпаки,

можна назвати декілька засобів формування міжнародно-правових норм у

просторі: 1) міжнародно-правова акультурація (зміна чи поширення

міжнародного права в результаті впливу більш розвиненого субрегіонального,

регіонального чи комплексно-регіонального права); 2) міжнародно-правова

уніфікація (спосіб вироблення в окремому субрегіоні, регіоні, або на

універсальному рівні спільного узгодженого міжнародно-правового комплексу

норм); 3) інтеграція (об’єднання локальних, партикулярних норм міжнародного

права в субрегіональні, субрегіональних, в регіональні, а останніх в

універсальні, з анулюванням, відміною чи зміною норм, що суперечать або не

61

узгоджені із нормами відповідно більшої сфери дії); 4) міжнародно-правова

дифузія (засіб перетворення міжнародного права шляхом проникнення в нього

норм на основі запозичення, рецепції більш ефективних правових приписів).

Зберігається й такий спосіб формування цього права як міжнародно-правова

колонізація, як примусово-насильницьке поширення міжнародно-правових

стандартів на країни з менш розвиненою міжнародно-правовою культурою.

Однак це є підходом до трансформації «по горизонталі», в межах одного

історичного періоду, і він практично не розглядає трансформацію міжнародного

права у часі. Крім того, при цьому не враховується те, що трансформація

міжнародного права – це процес його змін і перетворень, а не спосіб зв’язку з

внутрішньодержавним правом, чи регіонального міжнародного права з

універсальним, тощо; процесу трансформації підлягають не лише норми

міжнародного права (як про це говорять прихильники теорії трансформації як

перетворення міжнародного права у внутрішньодержавне), але й принципи,

галузі та інститути. Крім цього, під трансформацією міжнародного права

розуміють його еволюцію, глобалізацію, гармонізацію, чи звичайний його

розвиток та ін. [316-319]. Таким чином, термін «трансформація міжнародного

права» в його теорії часто застосовується для характеристики зовсім інших

процесів.

Перш ніж перейти до визначення історичної трансформації, слід

відзначити, що вона є наслідком природи міжнародного права. Воно є

своєрідним складним організмом, який Е.Ніс образно назвав «живим світом

права», котрий по-своєму реагує на політичні зміни як засіб адаптації і водночас

регулювання у міжнародному житті [320, p. 5]. Сьогодні бачення міжнародного

права як «живого організму» є властивим для міжнародних судових установ. В

своїй діяльності вони утверджують розуміння міжнародного договору як

«живого інструменту» і необхідність тлумачити його в динаміці, в розвитку.

Досягнення сучасного міжнародного права полягає і в тому, що воно надає

перевагу тлумаченню договору як «живого документа» перед позитивістською

вимогою слідувати незмінній згоді держав.

62

Міжнародному праву як «живому організму» зі складною системою,

котрий динамічно розвивається, властиві свої особливості: виникнення,

формування і становлення; розвитку і поширення; генезису і історичної

безперервності. Довга історія еволюції міжнародного права не має перервності,

але має трансформаційні етапи, внаслідок яких не порушувалась безперервність

міжнародного права, але воно якісно змінювалось. Тому до характеристики

міжнародного права як системи, що динамічно змінюється, слід додати чинник

його історичних трансформацій у певні періоди, що стали наслідком його

«пристосованості» до таких обставин [321-323].

Міжнародному праву властиві, з одного боку, континуїтет при змінних

міжнародних відносинах, з іншого – ефективне пристосування до їх

регулювання. Досліджуючи питання фрагментації міжнародного права,

Р.Колодкін дійшов висновку, що цей процес міжнародному праву не загрожує,

як про це інколи говорять, бо воно володіє внутрішнім механізмом

пристосування до нових умов: «Система міжнародного права дозволяє

вирішувати конфлікти, що виникають у зв’язку з формуванням нових

міжнародно-правових норм, між старими і новими нормами [324, c. 60]».

Здатність міжнародного права до «саморегулювання», самозбереження можна

простежити і в ході дискусії щодо обов’язкової сили, ефективності, розвиненості

міжнародного права. Ті, хто заперечують ці якості, не враховують саме здатності

міжнародного права пристосовуватись до різних обставин міжнародної системи

і регулювати міжнародних відносин різних видів і типів.

Про властивий міжнародному праву механізм саморегуляції (або

«самозбереження») шляхом пристосування до нових історичних обставин

свідчить і те, що протягом історії не можна назвати жодної

внутрішньодержавної системи права, котра б не з’явилась, сформувалась,

переживала кризу і врешті зникла під впливом конституційних, революційних,

політичних, економічних, воєнних чи ін. обставин. Цей самий процес

виникнення, становлення і відмирання внутрішньодержавних правових систем,

63

як і самих держав буде властивий їм і надалі. Міжнародне ж право, історично

трансформуючись, залишається незмінним у своїх основних сутнісних якостях.

До такої пристосовуваності і історичної тяглості у порівнянні із

внутрішньодержавними правовими системами в міжнародному праві

долучились його риси: акумулювання загальнолюдських цінностей і їх захист.

Історичну трансформацію міжнародного права можна визначити як процес

розвитку міжнародного права, який проявляється в спадкоємності і еволюції

цього права в часі і просторі, в функціях і методах дії на міжнародні відносини,

в зміні пріоритетності джерел чи суб’єктів цього права, еволюції його принципів

та інститутів, що відбувається внаслідок докорінних змін у міжнародних

відносинах. Трансформація міжнародного права залежить як від внутрішніх

(власне міжнародно-правових), так і від зовнішніх чинників. Трансформація – це

зміна міжнародного права на основі континуїтету, тяглості його основних

принципів та методів регулювання; і як вірно відзначив Ж.-Л.Бержель: «право

безперервно трансформується, підлаштовуючись до ритму історії …завдяки

цьому право передає особливості свого часу і несе в собі стигмати тієї епохи,

коли воно сформувалось [309, c. 198]».

Якщо розділити певний тип міжнародного права на три його стадії:

зародження, розвиток, відмирання, – то виявиться, що всі вони схильні до

трансформації. Перехідний трансформаційний період між двома типами

міжнародного права є найбільш доленосним і відчутним для нього. Тут

міжнародне право покликане забезпечити наскільки можливо, поступальний

відхід старих порядків, і по можливості безболісне вростання нових політичних

утворень в світову спільноту.

Міжнародне право залежить від зовнішніх детермінантів, і є наслідком їх

дії (його поява зумовлена потребами відповідних соціальних утворень). Однак,

утворившись в самодостатню цілісність зі своїми внутрішніми

закономірностями, воно не може уникнути процесів пристосування до зміни цих

детермінант. В ньому виробляються свої засоби самозбереження і

пристосування, які являють собою той міжнародно-правовий консерватизм, що

64

становить основу тяглості розвитку міжнародного права. Цьому консерватизму

(як елементу стабільності) протистоять фактори зміни та розвитку, які

проявляються внаслідок зміни зовнішніх детермінантів: якщо ці фактори нових

змінних обставин – новаторські, позитивні, то й міжнародне право

пристосовується до їхніх вимог; якщо вони несуть деструктивний елемент, то

риса консерватизму в міжнародному праві запобігає його несприятливій зміні. У

взаємодії консервативного (стабільності) і прогресивного (пристосовуваності) в

міжнародному праві проявляється правовий баланс. Флуктуації і мутабельність

цього права є результатом дії радикальних або кризових факторів. В часовому

аспекті ця флуктуація стає складовою еволюції міжнародного права.

Трансформація міжнародного права стосується не тільки його системи в

цілому, але в першу чергу його складових (норм, принципів, джерел, інститутів і

галузей): так будь-якому міжнародно-правовому звичаю передують міжнародні

прецеденти як сукупність співпадаючих одноразових рішень. Однак для

перетворення цих прецедентів в міжнародно-правовий звичай (перетворення

неправового в правове) необхідний час як його каталізатор, і згода суб’єктів

міжнародного права як фактор закріплення його результатів.

Інститут міжнародного права складається, перш за все, на основі

міжнародно-правових звичаїв і міжнародних договорів, єдність яких є фактором

стабільності, а протиборство – фактором флуктуацій в міжнародному праві. При

цьому зміна міжнародних звичаїв відбувається, як правило, еволюційно, а зміна

міжнародних договорів може стати (хоча й нечасто) причиною трансформації,

перетворення міжнародного права (Вестфальський мир 1648 р., Статут ООН

1945 р. і т.п.). Стабільність цього права, як і його історичний континуїтет, в

основному забезпечують звичай і загальні принципи права, що можна пояснити

тим, що їх «помічають», коли вони вже склалися. Це дало підставу солідаристам

(Л.Дюгі, Дж.Ссель та ін.) стверджувати, що міжнародний звичай, проявляється

для нас як міжнародно-правова даність, яка складається в результаті специфічної

акумуляції економічного, культурного, соціального, морально-етичного та ін.

65

порядків в міжнародному співтоваристві, що утворюються на певному етапі

розвитку останнього.

Розвиток цього права часто не відповідає більш швидким змінам у

міжнародних відносинах і входить у протиріччя з останніми. У цьому випадку

включається механізм пристосовуваності міжнародного права до таких змін

(його саморегуляції) тобто трансформації цього права до рівня потреб нових

міжнародних відносин. Відтак, історія міжнародного права – це його постійна

еволюція з періодичними трансформаційними процесами. Функція

трансформації більшою мірою реалізується шляхом міжнародного договору,

який може більш оперативно реагувати на змінні міжнародні відносини, і тому

він, а не більш стабільний звичай, є основним каталізатором трансформаційних

процесів. Цими своїми функціями трансформація міжнародного права

приводить його у відповідність до міжнародних відносин. Звичай же є

характерним для еволюції міжнародного права, в процесі якої він «переносить»

його старі норми у новий період.

Протягом історії міжнародного права воно пережило декілька процесів

трансформації. Трансформація міжнародного права здійснюється на основі

властивих їй закономірностей, при чому кожна нова трансформація може мати

свої закономірності, оскільки кожен наступний тип права багато в чому

відрізняється від попереднього. Однак ніколи вона не зачіплює того спільного

для всіх типів міжнародного права, що є виявом його сутності і причиною

історичного континуїтету. Трансформація не може спричинити знищення всього

старого права, а лише призводить до його адаптації у нових умовах

функціонування.

Видається вірним вказати на такі трансформаційні етапи в історії

міжнародного права: 1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє

міжнародне право в період формування вождеств і протодержав (стадія, на якій

легітимізуються норми міжплемінного спілкування, їм надається юридична сила

і оформленість); скоріше її можна визначити, як «квазітрансформацію», оскільки

у той період мова не йде про перетворення старого права у нове (першого як

66

такого не було); ця трансформація завершиться на етапі становлення стародавніх

держав; 2) трансформація періоду розпаду «пірамідальної» системи

міжнародного права (етап пізньої античності і раннього Середньовіччя); 3)

трансформація середньовічного міжнародного права у класичне (водорозділом

цих типів міжнародного права прийнято вважати укладення Вестфальського

миру 1648 р.); 4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехід до позитивістського

міжнародного права цивілізованих націй; 5) трансформація міждержавного

міжнародного права у зв’язку із кризою держави (триває з середини ХХ ст.) з

поступовим нарощуванням в ньому компонентів прав людини.

Видно, що чимдалі процес трансформації міжнародного права займає все

менший відрізок часу. Окрім вказаних найбільш суттєвих трансформацій

міжнародно-правової системи можна назвати й ряд специфічних процесів її

менш кардинальних змін, що відбувались внаслідок пристосування цього права

до змін його суб’єктів, міжнародних відносин тощо. Серед таких можна вказати

перетворення міжнародного права в результаті становлення держав

стародавнього типу (перехід від міжнародного права вождеств і нестабільних

ранніх держав до власне стародавнього типу права); в результаті папської

революції; зміни у міжнародному праві внаслідок криз Першої та Другої

світових війн ХХ ст.; періоду кризи позитивістського європейського

міжнародного права в ході деколонізації другої половини ХХ ст.; зміни в

міжнародному праві внаслідок кризи ООН, двополярної системи та початку

процесу глобалізації та ін.

Однією з найбільш доленосних для міжнародного права була його

трансформація на межі пізньостародавнього і ранньосередньовічного періодів.

І виникнення міжнародного права найчастіше датують періодом

середньовіччя, тому що саме в той період в процесі трансформації були

закладені основні характеристики засади, принципи так званого європейського

міжнародного права [326, p. 32; 327, c. 300].

Негативно на процес вивчення цього періоду історії міжнародного права

вплинула характеристика Середньовіччя як «Темних віків». З падінням Римської

67

імперії, на думку дослідників, призупинилися міжнародно-правові процеси,

наступив хаос, викликаний набігами варварів, і нове становлення міжнародного

права відроджується більш, як за половину тисячоліття, на початку ХІ ст. [325,

p. 47].

Як зазначалося, вкрай невірним є характеризувати етап трансформації

античного міжнародного права в ранньосередньовічне як процес знищення

міжнародного права стародавнього типу (що зазвичай ототожнюється з падінням

Римської імперії), адже тут не враховується тривалий процес міжнародно-

правових перетворень, змін, пристосувань і адаптації.

М.Циммерман розкриває суть трансформаційного періоду від

стародавнього до середньовічного міжнародного права як континуїтет його

розвитку від pax Romana до формування системи міжнародних відносин

молодих народів Європи, Азії і Африки: «В певному сенсі Рим був безсмертний

і весь подальший процес життя народів в епоху середньовіччя визначався

усвідомленням належності до спілкування не стільки християнського, скільки

римсько-католицького. І якщо пізніше буде складатися нова імперія, вона буде

називатися Священною Римською Імперією. І не тільки в сенсі політичних

традицій, але й рецепції права, його наукового тлумачення. Північні народи

поклали кінець політичній могутності Риму, вони знищили ідею pax Romana і

стерли з лиця землі кордони, проведені від Тигру і Євфрату до Дунаю і

Гібралтару і розбили на частини один великий організм [49, с. 105-106]».

На практиці трансформація норм і принципів стародавнього міжнародного

права в міжнародне право Середньовіччя відбувалася за умов загальної

трансформації суспільної системи [328]. Переміщення народів, занепад Римської

імперії і зсув центру формування міжнародних відносин і норм міжнародного

права з Римської імперії до європейського регіону (держав франків, галлів та ін.)

стали чинниками, що зумовили зміни в системі міжнародних відносин і права.

Трансформацію міжнародного права у період переходу від пізньої

античності до раннього середньовіччя можна поділити на два підетапи («перехід

від міжнародного права стародавнього світу до міжнародного права середніх

68

віків тривав кілька століть [329, с. 25]»): 1) переважання в праві античних устоїв,

їх поступове зникнення і зародження феодального типу відносин та 2) період

укріплення християнської церкви, виходу її на міжнародну арену в якості

основного суб’єкта права, папської революції 1075 р. та формування

канонічного права [270, c. 74-75]. Перший етап характеризувався активним

процесом пристосування норм міжнародного права до нових феодальних реалій.

Це відбувалось як шляхом застосування старих актів права (перш за все

римських правових зводів), загальновизнаних стандартів jus gentium, так і

шляхом створення нового законодавства (часто через компіляції актів римського

права), активної договірної правотворчості.

Другий етап – це період кінцевого занепаду стародавньої державності і

утвердження середньовічної (феодальної), посилення тенденцій становлення

універсального міжнародного права, поки ще пов’язаного регіональними

зв’язками (Західна Європа, Східна Європа, арабський Халіфат, монгольські

держави, царства Індії та Китаю тощо), але вже з більш активними

міжрегіональними відносинами, особливо в Євразійському регіоні. На світову

арену вийшли сотні нових держав та інших суб’єктів, багато з який навіть в

назві намагались слідувати Римській імперії: Священна Римська імперія

германців (складалася з чисельних племінних герцогств: Саксонія, Франконія,

Швабія, Баварія, Лотарингія та ін.), Велика Сербія Душана та ін. За цих умов

проходить посилення ролі церкви в міжнародних відносинах, аж до становлення

її як основного поряд із державою суб’єкта цього права.

В процесі взаємодії пізньоантичних країн з ранньофеодальними

неможливо було ефективно застосувати міжнародний звичай: держави різного

типу, або країни з тривалою історією і наробленим міжнародно-правовим

масивом, з одного боку, та молоді утворення – з іншого, часто не могли

виробити взаємно прийнятних звичаєво-правових норм. Не було можливості для

дотримання умов створення міжнародного звичаю – його визнання суб’єктами

міжнародного права та тривалого застосування [330].

69

Іншою особливістю цієї трансформації (на етапі, коли стародавні імперії

розвалювались, а середньовічні країни ще не укріпились) стало переважаюче

застосування випробуваних міжнародно-правових принципів і відмова від

активної правотворчості. Першість в міжнародно-правовому регулюванні

займають норми й принципи, що реалізуються шляхом утримання суб’єктів від

дій: незастосування сили, невтручання, нейтралітету, дипломатичної

недоторканості, непорушення договорів тощо; виникає інститут

самовиконуваних договорів.

Така ситуація продовжується до остаточного занепаду античних імперій та

утворення на теренах Європи чисельних нових політично-владних суб’єктів. Це

спричинило кризу «пірамідальної» системи міжнародного права. Але за

відсутності виробленого між ними сталого міжнародного права нового типу і

неможливості керуватися стародавнім, необхідний був механізм для

підтримання міжнародного правопорядку. Функції такого механізму на певний

час стала виконувати католицька церква, яка своєю міжнародно-правовою

діяльністю утворила з численних європейських ранньофеодальних держав

християнську цілісність (в регіоні Перської імперії, згодом арабського Халіфату

таким чинником став іслам; в Індійському – індуїзм і т.п.).

Трансформація міжнародного права на рубежі цих епох кладе початок

його розвитку в напрямі універсалізму (яскравим прикладом цього є jus gentium,

норми якого властиві більшості народів, а саме це право застосовується до усіх –

римлян і неримлян). В цілому перехід від стародавнього до середньовічного

міжнародного права був чи не найбільш тривалим. Процес цієї трансформації

полягає у взаємодоповненні двох факторів: 1) перенесення на ґрунт нових

міжнародних відносин норм, принципів та інститутів, вироблених античністю,

що становлять каркас міжнародного права, його регулятивну основу та 2)

формування адаптованих до нових умов норм і принципів, вироблення

інститутів нового середньовічного типу міжнародного права [299, с. 43-61; 331].

3.3. Антична основа міжнародно-правової трансформації

70

(еволюція теорії і практики jus gentium)

Враховуючи те, як активно ранньофеодальні країни запозичували римське

право для формування внутрішньодержавного правопорядку та римську

міжнародно-правову культуру для регулювання своїх міжнародних відносин,

можна говорити, що міжнародне право Середньовіччя (а відтак і класичне) має

античну основу. Ця основа зумовила і погляд на докласичне і класичне

міжнародне право як продукт європейського античного регіону.

Саме система римського jus gentium виділяється у період пізньої

античності і раннього Середньовіччя як фактор, з одного боку, континуїтету

античного міжнародного права, а з іншого – його змін і трансформації в

середньовічне. Питання ролі і місця jus gentium завжди було одним з найбільш

дискусійних не лише в теорії міжнародного права, але й в інших правових

науках. В основному суперечки стосуються походження і сутності jus gentium,

того, було це право міжнародним, внутрішньодержавним римським правом, чи

правовим комплексом, що поєднав приписи міжнародного, цивільного права та

релігії; чи можна вважати jus gentium попередником сучасного міжнародного

права, в якій мірі воно здійснило вплив на останнє і т.д. [332, с. 1-8].

На думку В.Грабаря, «уривки міжнародно-правових норм, які збереглися в

Corpus Juris Civilis складають першу ланку, що пов’язує ці збірники з

новоєвропейською літературою міжнародного права [332, с. 3]».

В основному, завдяки jus gentium античне міжнародне право змогло

відродитися в середньовічному, а згодом на його основі формується класичне

міжнародне право. Можна перелічити ряд причин, що сприяли значній ролі цієї

системи в період трансформації стародавнього міжнародного права в

міжнародне право Середньовіччя. Це, зокрема, флуктуативна природа jus

gentium (виробилась в результаті його неодноразових історичних

трансформацій), звичаєвий характер, поєднання приватноправових та публічно

правових рис і якостей, характер цього правового комплексу як спільного для

різних народів.

71

Флуктуації, які зазнало на собі пізньоантичне міжнародне право, не

змінили його сутності лише завдяки наробленій пристосовуваності jus gentium.

Йому був знайомий і генетично властивий перехід з публічно-правових на

приватноправові основи, регулювання як внутрішньодержавних, так і

міжнародних відносин. При таких змінах особлива роль належить загальним

принципам та основним і характерним властивостям права. Маючи доволі

сильні такі принципи й засади, jus gentium вижило в період загальних

трансформаційних процесів правових систем і визначило сутність

ранньосередньовічного міжнародного права. Базуючись на аналізі таких

історичних змін jus gentium, можна говорити, що в період раннього

Середньовіччя воно являло собою комплекс міжнародно-правових норм, завдяки

яким продовжувались деякі традиції регулювання міжнародних відносин, що

склалися ще в часи Римської імперії.

Флуктуаційні процеси, що спостерігалися в ньому в попередні періоди,

виробили риси як стабільності, так і гнучкості, як консерватизму, так і

спроможності сприйняти новації, що дало можливість зберегти елементи цього

права навіть у сучасному міжнародному праві.

Говорячи про сучасні процеси універсалізації і глобалізації, вчені нерідко

змушені звертатися до їх витоків у міжнародному порядку середньовіччя,

сформованому на основі римського права народів і за прикладом Pax Romana:

«На базі права народів в Новий час (Г.Гроцій та ін.) починає формуватись

сучасне універсальне міжнародне право, як, втім, на основі римського права (і

частково ідей і концепцій давньогрецьких авторів) виникло і розвивається до

наших днів європейське право. Істотну роль в цьому процесі універсалізації

державно-правових концепцій, ідей і інститутів Західній Європі зіграла рецепція

римського права в середні віки і у Новітній час [333, c. 41]».

Коли йдеться про еволюцію jus gentium як попередника класичного

міжнародного права, то мається на увазі той етап його функціонування, коли

воно застосовувалось для регулювання міжнародних відносин Риму, про що

72

А.Нуссбаум писав: «еволюція jus gentium символізує римський лібералізм щодо

іноземної культури [183, p. 19]».

Проте не всі вчені визнають в jus gentium публічно-правові компоненти

[334]. Нерідко його визначають лише як внутрішнє римське право [104, c. 17]

або його специфічну частину [335, p. 37-39] чи як попередника міжнародного

приватного права, або міжнародного торговельного права [336, p. 11]. Приватно-

правовий (міжнародний) компонент дійсно виділився з jus gentium, але значно

пізніше (так само jus gentium вплине і на формування національних правових

систем і на створення, навіть кодифікацію, канонічного права, але в основі своїй

воно залишиться правом народів). Серед істориків права популярний погляд на

jus gentium як еволюціонуючи римське право, «в якому виділяються чотири

періоди: 1) квіритське право; 2) цивільне право; 3) jus gentium і 4) право імперії

[337, p. 1104]».

Безсумнівна перевага jus gentium в період раннього Середньовіччя перед

іншими правовими комплексами полягала також у тому, що воно ґрунтувалося

на міжнародному звичаї (найстабільнішому джерелі міжнародного права). Дехто

схильний вважати, що спершу це були звичаї лише італійських племен, а згодом

конгломерат (сукупність) співпадаючих звичаїв різних народів: «jus gentium, яке

називають ще звичаєвим міжнародним правом [338, p. 174-175]». Деякі

міжнародні звичаї стародавнього періоду (расta sunt servanda, недоторканості

послів, відкритого моря, еквівалентності, рівності та ін.) дійшли до

сьогоднішнього дня практично в їх первозданному вигляді.

Вплив римського права народів в нових умовах проявився й завдяки

здатності поєднувати публічно-правові та приватноправові елементи, що не

завжди адекватно оцінювалось дослідниками. Через таку природу jus gentium їм

було важко встановити предмет його регулювання. Останній розглядають як усі

відносини, що виходять за національні рамки: між державами, народами, (навіть

бездержавними), племенами, усіма «цивілізованими спільнотами» тощо.

В періоді раннього Середньовіччя також часто важко відрізнити публічно-

правову природу деяких принципів і інститутів від приватноправової. Так

73

публічне римське право поступово витісняється звичаєвим правом варварських

«правд». Відбувається своєрідна приватизація держави, публічна влада якої

підміняється особистою владою військових вождів, суверенів, правителів,

забезпечена їх власністю і гвардією. Тому багато в чому «приватизовуються» і

ключові норми міжнародного права. Яскраво виявляється це на прикладі

інститутів третейського розбирательства і третейського суду, що стали

«прикордонними» між публічним і приватним правом: «Характер третейського

розбирательства носив найчастіше змішаний приватно-публічно-правовий

характер, водночас внутрідержавний і міжнародний. Це пояснюється тим, що у

багатьох випадках в ролі третейських суддів у суперечках між васалами

виступали їх сюзерени [189, с. 61]».

Говорять навіть про «приватноправовий характер мислення [189, c. 51]» в

період раннього середньовіччя, на який вплинуло римське цивільне право.

Проте, в результаті політичних змін в Європі і Азії після розпаду Римської і

Перської імперії публічно-правовий характер права народів ще більше

зміцнився. Як свідчать історики міжнародного права, «в цей період кількісно

збільшується чисельність міжнародних мирних договорів, які укладалися або на

50 років, або за формулою: «мир без кінця». …Для біженців і полонених

допускається свобода повернення на батьківщину і свобода від покарань обох

сторін, що воюють. Вводяться норми вшанування християн в Перській імперії і

толерантного ставлення до послідовників зороастризму на землях із

християнським віросповіданням [118, с. 79]».

За умов, коли багато рис з публічно-правових відносин трансформувалося

в приватноправові, важливе завдання регулювання цих відносин починає

здійснювати знов таки jus gentium, яке саме зазнало схожих трансформацій. В

епоху переходу від пізньої античності до раннього середньовіччя jus gentium

продовжували сприймати як публічне право міждержавних відносин: «римська і

канонічна юриспруденція все більше приділяли уваги питанню правотворчості

правителя та її обмеженню вищими нормами в формі божественного права,

природного права та jus gentium [339, p. 117]».

74

З іншого боку, під впливом чинників римського приватного права і певної

«приватизації» права в ранньому середньовіччі розвивається приватне право з

іноземним елементом. Його норми остаточно закріпляться у XII-XIV ст., у тому

числі у кодифікаціях середньовічних держав.

Ще одним аспектом, який сприяв значній ролі jus gentium в ранньому

Середньовіччі, було те, що воно виявилось здатним пристосуватись до

регулювання міжнародних відносин нового «горизонтального» типу. Jus gentium

містить у собі засади, властиві всім народам, визнані ними та придатне до

регулювання відносин між багатьма суб’єктами. Із втратою Римською та

Перською імперіями свого превалюючого становища, «пірамідальна» система

міжнародних відносин змінюється переважно горизонтальними зв’язками

безлічі нових, ще не достатньо зміцнілих народів і країн. Jus gentium виявилось

здатним рівномірно і адекватно переносити принципи міжнародно-правового

регулювання на новий ґрунт середньовічної Європи.

Така особливість цього права викликала його специфічне розуміння у

класичній науці. Але незалежно від того, розглядали дослідники jus gentium, як

міжнародне публічне чи міжнародне приватне право Риму, чи як цивільне, тощо,

більшість з них акцентує увагу на елементі спільності його норм для різних

народів як самої характерної риси і природи цього права (його походження в

тому числі виводили з вимог регулювання міжнародної торгівлі та особистого

статусу торгівців).

Така характеристика jus gentium призвела до того, що в міжнародно-

правовій теорії воно почало розглядатись як природне право або його

специфічна частина, як перехідне від природного до позитивного права.

Близько до місця jus gentium як античної основи міжнародно-правової

трансформації стоять античні імперативні принципи міжнародного права,

загальні принципи права як спільні правові цінності різних народів. Однак,

зведення jus gentium лише до загальних принципів права чи до співпадаючих

елементів і компонентів в місцевих законах різних країн, які відображають їх

спільне, звужує як структуру jus gentium і сферу його застосування, так і

75

природу й сутність таких принципів і призводить до висновків про те, що воно є

внутрішньодержавним правом у співпадаючій формі.

Разом з тим, варто відзначити, що імперативні принципи міжнародного

права (а більшість з них склались на основі загальних принципів права) склали

вагомий елемент античної основи міжнародно-правової трансформації

зазначеного періоду. Нормативний комплекс jus cogens як основа міжнародно-

правового регулювання, принципові засади, без яких це право не може існувати,

було перенесено із античної практики як каркас, що став основою розвитку

ранньосередньовічного міжнародного права. Прикладом такого переносу

римських правових положень у середньовічне міжнародне право є принцип

недоторканості послів, який стає основоположним і в ранньосередньовічному

міжнародному праві, де норми щодо цього містились в Салічній правді,

Саксонському дзеркалі, Ломбардському зводі та ін. [340; 341].

Спільність норм римського jus gentium у різних народів має передумови і в

правовій практиці Риму. Рим, розростаючись як імперія, завжди визнавав право

захоплених ним країн: «Я, Тиберій Клавдій Август Германік, верховний жрець з

трибунською владою і вдруге консул, наказую: «...Нехай іудеї, які живуть по

всьому просторі нашої славної імперії, вільно дотримуються своїх споконвічних

звичаїв, причому Я, за своєю великодушністю, дозволив їм це, вимагаю, щоб

вони тримали себе спокійніше, не глумилися над релігійними обрядами

іновірців і дотримувалися точно своїх власних законів» (з указу імператора

Тиберія 14-37 рр. н.е.) [343, c. 377]. В результаті, в основу нового

середньовічного міжнародного права було покладене jus gentium з окремими

наробками різних народів. Як вірно зауважив М.Ростовцев, «не можна

випускати з уваги, що цивілізація Галлії, Іспанії, Карфагену, іллірійських і

фракійських земель на момент їх завоювання римлянами мала вже багатовікову

історію. Всі ці локальні правові системи, в особливості елліністична не були

витіснені ні римським цивільним правом, ні так званим ius gentium. Вони

продовжували жити протягом всього існування імперії і складали основу

юридичної практики різних провінцій [344, с. 173-174]».

76

Таким чином, при завоюванні Римом інших країн простежується правова

акультурація, яку проводив Рим, маючи досконалішу правову систему, а не про

знищення їх права [345, c. 377].

В цілому, досить значна кількість норм та інститутів античного

міжнародного права була сприйнята середньовічним (при чому як міжнародним,

так і внутрішнім правом країн). Вплив jus gentium, а також елементів

давньоримської правосвідомості виявився і у тому, що, «в германських державах

епохи Великого переселення народів система правових норм (так само, як і в

еллінізмі і протягом довгого часу в римському праві) будувалася на принципі

індивідуальності. Це означало, що германські королі повинні були видавати

закони окремо як для своїх германських підданих, так і для підданих, що мали

римське громадянство [22, c. 128]». Подібність із системою формування

римського jus gentium тут безперечна, оскільки останнє і стало безпосереднім

попередником ранньофеодальних норм міжнародного права і внутрішнього

права щодо іноземців, торгівлі і зовнішніх зносин.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Тому важко погодитись із твердженням Д.Шиндлера про те, що «Сучасне

міжнародне право, яке розвинулось в Європі в кінці Середніх віків, було

спочатку за походженням і проявом винятково універсальним правом [376,

p. 162]». Помилковим було б стверджувати також, що тенденція до розвитку

середньовічного міжнародного права до універсальності відбувалась за рахунок

звуження регіональних міжнародно-правових особливостей. Навпаки,

утвердження універсальності в міжнародному праві у той час засновувалась на

визнанні регіональних наробок. Співпадаючі регіональні цінності, як правило,

визнавались універсальними міжнародно-правовими стандартами (як,

77

наприклад, більшість імперативних принципів міжнародного права, норм jus

cogens, таких, як pacta sunt servanda, дипломатичної недоторканості та ін.).

Середньовічний регіоналізм не тільки зберігся, але й перейшов у класичне,

а згодом в сучасне міжнародне право [370, c. 47]. Хоча в цілому в Середньовіччі

на перший план в характеристиці міжнародного права виходять спільні, загальні

міжнародно-правові цінності і стандарти.

4.2. Утвердження міжнародного права як міждержавного

Переважна більшість дослідників-позитивістів схиляється до думки, що

держава є «водорозділом між доправовою і правовою організацією суспільства

[377, с. 64]». За цією логікою міжнародне право є тільки міждержавним.

Етатичні позиції правового позитивізму завжди зазнавали критики як

прихильників концепції ubi societas, ibi jus (Дж.Фіцморіс, М.Циммерман,

Дж.Хосак, Н.Сінгх, О.Ейхельман, Дж.Скотт та ін.), так і представників

природно-правової концепції, яка розглядала міжнародне право як спільне для

усіх народів (кількість прибічників природно-правового бачення міжнародного

права від стародавнього світу і до сьогодні переважає усі інші теорії та напрями

його тлумачення). Проте й самі прихильники концепції міжнародного права як

міждержавного дещо інакше, аніж позитивісти, обстоювали свою ідею.

Один з основоположників цієї доктрини В.Незабитовський вважав, що

міждержавне право починає переважати лише на певному етапі розвитку

міжнародного права (у Середньовіччі). Але публіцисти, вважає він, помилково

замінили ним усе міжнародне право, ототожнивши те, що є головним у цьому

праві (міждержавні відносини) з усім міжнародним правом. При цьому

дослідник вважав, що по-перше, до етапу Середньовіччя, коли воно утвердилось

як міждержавне, міжнародне право вже пройшло тривалий період розвитку

(протягом якого держава була лише одним із багатьох його суб’єктів). По-друге,

навіть ставши міждержавним, міжнародне право, всупереч твердженням

позитивістів, не позбулося своїх недержавницьких властивостей, що історично

склалися до цього етапу. На думку В.Незабитовського, «в міждержавному праві

думка про державу, як особистість, призвела до роз’єднання держав, замість

78

того, щоб зв’язати їх міцним союзом. Всі ці помилки можна звести до однієї:

публіцисти залишили поза увагою думку про союз загальнонародний. ...При

заснуванні науки міжнародного права думка про союз загальнонародний не була

зовсім чужою теорії. Міждержавне право зазвичай звалося jus gentium. Цей

термін запозичений з римської юриспруденції. Під цим терміном публіцисти

розуміли два елементи: 1) право міждержавне, яке визначає відносини держав,

як політичних одиниць, і 2) право загальнонародне, тобто право усіх людей,

пов’язаних спільними звичаями, спільним рівнем цивілізації і визнанням в

людині людської гідності не залежно від політичного поділу по державах. З

плином часу, jus gentium переходить у суто міждержавне право. Попередній

термін поступається іншому – jus internationale. Думка про союз

загальнонародний зникає, а відносини загальнонародні губляться і зникають у

відносинах державних. Право міждержавне і право загальнонародне – дві окремі

сфери [378, с. 109-110]».

Таким чином, навіть основоположники концепції міжнародного права як

міждержавного, по-перше, не зводили його лише до правовідносин між

державами, розглядаючи державу його єдиним суб’єктом. По-друге, появу

міждержавного права вони вважають результатом тривалих змін, історичної

боротьби за визнання держави як головного суб’єкта, які в основному проходили

в Середньовіччі. По-третє, на їх думку, вилучення з міжнародного права

неміждержавних правовідносин є помилкою, адже суто міждержавні зносини не

можуть перебрати на себе всі функції відносин між народами.

На проблематику міжнародного права як міждержавного, почали знов

звертати увагу, починаючи з другої половини ХХ ст., коли позитивізм став

втрачати свої переважаючі позиції. Проте ця дискусія фактично зводилась до

тих самих ідей, що висловлювались і раніше. З одного боку в науці почали

висловлювати сумнів, що міжнародне право можна вважати суто міждержавним,

оскільки воно з’явилося до появи держави: «Якщо виходити з первинного сенсу

поняття міжнародного права, як права саме у відносинах між народами (jus inter

gentеs), то можна вважати, що перші звичаєві норми зароджувалися ще в період

79

первіснообщинного ладу до становлення державності. …Якщо ж поняття

«міжнародне право» тлумачити як право міждержавне, то доведеться визнати,

що воно виникає одночасно з процесом становлення державності і безумовно

справляє вплив на цей процес [379, с. 7]».

З іншого боку, тенденцією цієї наукової дискусії є повернення до

доктрини, згідно з якою держава ніколи не була єдиним суб’єктом міжнародного

права, а отже його не можна ототожнювати з міждержавним. Починає ж

міждержавне право переважати лише з XIX ст., оскільки ще у XVII-XVIII ст.

підстав для його виділення не було. На думку Спеціального доповідача

Підкомісії по попередженню дискримінації і захисту меншин Комісії з прав

людини ООН М.А.Мартінеса (у доповіді «Дослідження договорів, угод та інших

конструктивних домовленостей між державами і корінними народами»),

«важливо нагадати про те, що міжнародне право (минуле або сучасне) не

обмежувало поняття суб’єкт міжнародного права лише державами. Відносний

характер державності також відзначався рядом спеціалістів з права. Зокрема,

право народів кінця XVII і XVIII ст. не розглядало будь-які конкретні форми

політичної організації суспільства в якості обов’язкової умови для визнання

будь-якого політичного утворення як суверенного суб’єкта міжнародних

відносин. Мартенс в своїй праці «Summary of the Law of Nations», опублікованій

1788 р. зараховував до таких не лише імперії, королівства, республіки і

князівства, але також і міста, релігійні ордени, графства, провінції, єпархії і ряд

«напівсуверенних утворень» [380, р. 25]».

Втім, часто сутність держави як суб’єкта міжнародного права

розглядається ними поза історією її еволюції. На це вказували дослідники

міжнародної правосуб’єктності: «Кожна історична епоха виробила своє поняття

суб’єкта міжнародного права. Як відомо, в епоху феодальної роздробленості

суб’єктом міжнародного права є кожний феодальний правитель [383, с. 129]». В

епоху капіталізму, вважають вони, ці функції в міждержавних відносинах

перебрала на себе держава.

80

Викликає сумнів вимога позитивістів розглядати міжнародно-правові

інститути попередніх епох з позицій сучасних реалій, а не такими, якими вони

були у той час: «Мабуть, розглядаючи зміни, які зазнало коло суб’єктів

міжнародного права у зв’язку зі зміною історичних епох, слід все ж таки

керуватися уявленнями сьогоднішнього дня [381, с. 100]». Разом з тим і сьогодні

уявлення про інститут міжнародної правосуб’єктності досить сильно різняться

між собою. Тому вчені доходять протилежного висновку. Наприклад, що

«антична держава не схожа, та й не може бути схожою на сучасну. Особливості

полісу спонукають деяких вчених взагалі заперечувати його державний

характер. Концепція Е.М.Штаерман викликала свого часу бурхливу полеміку

(йдеться про думку Е.М.Штаерман, в якій ставиться під сумнів державницький

характер поліса. Проте ця ж ідея висловлювалась і раніше західними вченими,

які довели існування полісів-держав, полісів-бездержавних утворень, полісів-

вождеств тощо – О.Б. [382]). В результаті перемогла думка про державний

характер полісу і необхідність детального вивчення його як форми держави.

Сумнів викликає питання про допустимість використання сучасних понять і

категорій для його вивчення [383, c. 200, 207]». Щоправда ідея про

державницький характер полісів була поширена лише в радянській науці і

західні вчені її не сприйняли.

З другої половини ХХ ст. почали переглядатися позитивістські концепції

ролі держави навіть у внутрішньодержавному праві. Особливе місце тут

належить антропологам права, які розглядали цю роль як мінімальну [385].

Не відійшовши від основної тези про те, що основною ознакою

міжнародної правосуб’єктності держави є суверенітет, вчені почали більш

реалістично дивитися на те, кому він властивий – державі чи державній владі,

стверджуючи, що суверенітет є скоріше не ознакою держави, а властивістю

державної (публічної) влади [386]. Така позиція принципово змінює загальне

сприйняття авторитету теорії Ж.Бодена [366, c. 109-131]. В той же час, вона

зумовила перегляд попередніх точок зору на сутність, особливості і тривалість

утвердження міждержавного права в епоху раннього Середньовіччя.

81

У Бодена суб’єктом суверенітету є не держава, а конкретні правителі [387,

с.80-93]. Ототожнення суверенітету з сукупністю певних прав державної влади

він виводить з ознак суверенітету як повноважень монарха, не виходячи за межі

повноважень короля Франції [388, p. 151-178]. Тому, оскільки монарх, а не

держава уособлює в собі суверенітет, «він може відкинути зобов’язання і

договори свого попередника, якщо вони не вигідні для держави ...суверен не

пов’язаний діями, клятвами і обіцянками свого попередника [388, p. 135]».

Сьогодні в науці міжнародного права часто зустрічається критика саме цієї

тези Бодена. Але при цьому не береться до уваги, що він узагальнив практично

всю історію здійснення міжнародної правосуб’єктності правителя від

стародавнього часу до ХVI ст. і підвів науку міжнародного права до

необхідності усвідомлення того, що вже проявлялося на практиці – все більшого

захоплення позицій державою як окремим самостійним гравцем у міжнародно-

правових відносинах. М.Палієнко писав: «Ідея абсолютного державного

верховенства і разом з тим саме поняття суверенітету знаходить собі юридичне

формулювання в знаменитому творі французького юриста Жана Бодена «Les six

livres de la Republique» 1576 р., в якому ніби підбивається підсумок

попередньому розвитку ідей про державну владу і суверенітет, і разом з тим

формулюється вчення про суверенітет, яке послужило основою для наступних

вчень про нього. Ідея єдності і безумовного верховенства державної влади, як

влади виключної, поняття суверенітету, набирає в нього вперше якісного і

юридичного формулювання [387, c. 80]».

Існує проте погляд, що не Боден, а Ф.Вітторіа «узагальнив і найкраще

показав уявлення про суверенітет, що існували в шістнадцятому столітті. В

дискусії про появу і межі громадянського суспільства, він відкидав думку,

нібито особа, наділена владою в суспільстві, має справжній мандат народу; він

спростовує, що влада в суспільстві є звичайною сумою прав, які передаються

членами такого суспільства при його утворенні; він обстоював теорію єдності

влади в суспільстві на відміну від тих, хто протиставляв владу республіки чи

народу і владі правителя держави [389, p. 112]».

82

Міжнародне право стародавнього світу визнавало державу як його

суб’єкта лише в певних (часто другорядних) питаннях. Тоді превалюючою була

правосуб’єктність правителя.

Пірамідальна структура міжнародного права не могла розраховувати на

багато в чому абстрактну і ще не зміцнілу державу. Воно могло розвиватись,

спираючись не на правову фікцію, а на конкретну особу – правителя. Звідси, на

перший погляд, недооцінка держави мислителями давнини, не дивлячись на її

наявність і часто ефективну участь у міжнародних відносинах.

Пізньоантична міжнародно-правова думка зробила крок вперед в

порівнянні зі стародавніми близькосхідними, малоазійськими і навіть грецькими

поглядами. Римська модель міжнародного права, наприклад, не припускала

чисельності його суб’єктів. Це виразно видно з Дигестів Юстиніана. Теоретично,

згідно з римськими юристами, лише держава може бути суб’єктом

міжнародного права і міжнародним правотворцем. Вони навіть зуміли виділити

право в системі суспільних відносин. Оскільки право будується на тріаді: особа

(суб’єкт), зобов’язання, власність (річ), де суб’єкт не є фізичною особою, а

сукупністю її прав і обов’язків – то і речі розглядаються в праві не як реальний

предмет, а як права на них (чи зобов’язання щодо них). Оскільки в теорії

держава визнавалась єдиним суб’єктом міжнародного права, а на практиці

міжнародні договори укладав імператор (чи уповноважена ним особа), хоч, за

презумпцією, він не міг піти проти волі римського народу – то слід було шукати

пояснення цих розбіжностей між теорією і практикою.

Через такий незбіг реального і теоретичного в питаннях ролі держави в

міжнародних правовідносинах римські юристи змушені були вдаватись до

розроблення відповідних презумпцій і фікцій для заповнення цих прогалин і

тлумачення міжнародного права. І центральною серед них було саме визначення

цього права, дане Гаєм в Інституціях [101, с. 15]. Фікція, втілена у ньому (щодо

ролі народу у правотворенні), ще довго буде підтримуватись в теорії права,

навіть тоді, коли народ був усунутий від вирішення таких питань і на практиці

почали проявлятися інші тенденції. Нові суб’єкти міжнародного права

83

(політично владні організації, такі, як вождества, племена, ранні держави тощо),

де ще не склалося такої єдності, як народ, і в яких правитель не мав таких

повноважень, як римський імператор, не могли погодитися на те, що народ чи

правитель може замінити в міжнародних відносинах політично-владну еліту.

Саме тому, не вживаючи (а часом і не розуміючи) терміну держава, вони почали

добиватися того, що саме така політично-владна організація мала право (а через

деякий час це право було визнано основним) вирішувати питання міжнародно-

правового співжиття.

В ідеології це проявляється у заміні природно-правового підходу появою

позитивістських ідей для тлумачення міжнародного права як міждержавного.

Воно поступово перестає розумітися як право природне, тобто спільне усім

народам, і починають проявлятись ідеї його тлумачення як права міждержавного

порозуміння. В ранньому середньовіччі такий погляд ще не склався, але вже

почали з’являтись його перші зародки. Західна Європа розкололася на численні

утворення (на півночі Африки алано-вандальська держава; у Західній і

Центральній Європі – свеви, баски, держава вестготів, пікти, бритти, англи,

сакси, юти, володіння Віагрія, франки, аламани, держава бургундів, держава

Одоакра, бавари, лангобарди, остготи, Далмація, слов'янські племена та ін.),

кожне з яких мало власні звичаї. Цим нестабільним утворенням для

утвердження, з одного боку, державності, а з іншого – порозуміння між собою,

необхідно було наполягати на вольовому характері міжнародних відносин.

Зароджувалася тенденція зміцнення нових міжнародно-правових –

міждержавних засад, де кожне утворення вступало в зовнішні зносини, як чітко

окреслена політична одиниця – суб’єкт цього права [390, с. 24-25].

Більшість дослідників цієї проблематики вважає, як вже зазначалось, що

Азія здала свої позиції Європі на етапі 1500 р. (з різницею в одне-два століття).

Але щодо міжнародного права як міждержавного, це навряд чи вірно, бо

європейські держави перейшли на засади визнання держави, а не правителя

основним суб’єктом цього права лише в ХVІ-ХІХ ст. (в Азії це відбулось на

84

кілька століть раніше). Що ж до інших сфер розвитку цих цивілізацій, то цілком

вірно говорити про утвердження у той час пріоритету європейських держав.

Не можна заперечити, що «Китай в історичну епоху був провідним

виробником технологій. В 1000-1450 рр. глобальне значення мали знання і

технології мусульманських країн, які поширили свій вплив від Індії до Північної

Африки. Домінування європейців і держав Заходу – історично короткочасне

явище. Близько 10 тис. років – з 8500 р. до н.е. до 1450 р. н.е. – континентальна

Європа як ціле залишалась найменш розвиненою частиною Євразії (за винятком

держав античності) [391, c. 88]». Фахівці зі світової економіки доводять, що

європейські держави почали по-справжньому домінувати над азійськими лише з

ХІХ-ХХ ст.: «І вже, звісно, зовсім не Європа «створювала світ навколо себе».

Швидше, навпаки – вона приєдналася до світової економіки, в якій домінувала

Азія, і європейці довго прагнули досягти її рівня розвитку, а потім «залізли на

плечі» азійської економіки. Ось чому, навіть такі європейці, як Лейбніц,

Вольтер, Квесні та Адам Сміт вважали Азію центром світової економіки і

цивілізації [368, с. 192-193]».

Звичайно, переважання в сфері міжнародних економічних відносин мало

своїм наслідком і переважання відповідних міжнародно-правових ідей, а в

міжнародному праві мусульмансько-африкансько-азійського, індійсько-

південно-азійського і китайського далекосхідного регіонів переважала роль

держави. Коли в Європі сучасні держави ще тільки зароджувались, в Азії вони

вже давно визнавались основним суб’єктом міжнародного (в дійсності –

міждержавного) права. Причин цього декілька. По-перше, як зазначають

дослідники, «розвиток держави чи її аналогу …на Сході почався суттєво раніше,

ніж на Заході [392, с. 103]».

По-друге, на час появи європейців в цих регіонах, там держава вже

відігравала основоположну роль практично в усіх сферах суспільних відносин (в

тому числі – міжнародно-правових). Ю.Павленко вірно вважає, що там «держава

тотально панує над суспільством, повністю організує і контролює його функції,

85

так, що в суспільстві і не виникає думки відносно того, що воно тотожне

державно-організованому та ієрархічно керованому соціуму [393, c. 71]».

По-третє, стосовно права і міжнародного права зокрема, в країнах

вказаних регіонів серед різних суб’єктів і джерел міжнародного права (як і

політики) за деякими винятками вибудована чітка ієрархія на чолі з державою.

Принцип «держава понад усе» закладено і в Законах Ману, в яких на царя

покладався обов’язок оберігати державу і вбивати ворогів, а якщо він не здатний

керувати нею, то має бути позбавлений життя разом із своїми родичами [394].

Мусульманська концепція міжнародного права взагалі не схильна

збільшувати кількість його суб’єктів чи виводити за сферу міждержавного. В

основі цієї концепції – держава як основний суб’єкт міжнародного права і

головний його реалізатор. Релігійний характер цієї концепції диктує принцип,

що міжнародним правом є те, що визнала таким держава і воно цілковито

залежить від неї [395, p. 1-6]. Лише в ХХ ст. мусульманські автори почали

відходити від цієї позитивістсько-етатичної концепції [396, p. 95-96]. Але в

період їх перших контактів з Європою мусульманські країни суворо

дотримувались теорії міжнародного права як міждержавного за умови, що їх

(мусульманська) держава його визнає.

В середньовічному Китаї, де формально існувала індивідуалізована влада

(оскільки доктрина «Сина Неба» говорить про правителя, а не державу як

інституційований механізм), фактично правитель уособлював собою державу,

особливо, коли йшлося про міждержавні зносини. Державницькою ідеологією в

Китаї було проникнуте мислення не лише політиків і чиновників, але й кожного,

хто належав до китайської культури. Мислити інтересами китайської держави

було однією з умов визнання особи культурною, а не варваром.

Державницька ідеологія властива Конфуцію і його послідовникам. Для

середньовічного Китаю ця концепція була всепоглинаючою і крізь неї

розумілися усі інші догми суспільства. Вірно зазначає З. Лапіна, що «в уявленні

середньовічних політиків і ідеологів їх сучасники, людство в цілому, у

відповідності з конфуціанським догмами були значимі не самі по собі, як такі, а

86

лише як організовані в системі всемогутньої держави [397, c. 33]». Китайський

дослідник держави Лі Гоу (1009-1059 рр.) в трактаті «План збагачення держави,

план посилення армії, план заспокоєння народу» (1039 р.) писав: «Гідні і

досконалі правителі і вчені (які розуміються в) управлінні світом і допомозі

народу, перш за все починали зі збагачення своєї держави [397, c. 259]».

Коли перші європейські купці, мандрівники, посольські делегації та ін.

з’явилися на середньовічному Сході, вони там вже зустрілися з загальним

переконанням, що лише держава може брати на себе і відповідати за виконання

міжнародно-правових зобов’язань. Можна сказати, що саме середньовічний Схід

змусив Європу визнати, що міжнародне право може бути лише міждержавним, і

поступово переходити на такі самі засади. Ця тенденція на Сході була настільки

сильною, що збереглась і до сучасного періоду: коли західні країни виступають

за зменшення ролі держави, її суверенітету в міжнародних відносинах за

рахунок визнання прав фізичної особи, її статусу як суб’єкта міжнародного

права, перший супротив, з яким вони зустрілися йде з боку країн східно-

азійського регіону. Останні сьогодні, як в середньовіччі, визнають міжнародне

право лише як міждержавне, і заперечують, що його суб’єктами (правотворцями

чи правореалізаторами) можуть бути недержавні організації – фізичні особи,

транснаціональні корпорації тощо. Те, що Європа пізніше за східні держави

перейшла на позиції визнання міжнародного права як міждержавного, свідчить,

що ця доктрина з’явилася не в надрах європейської міжнародно-правової думки.

Період, коли країни Європи стояли на засадах етатичної концепції в

міжнародному праві, був порівняно недовгим (декілька століть), проте протягом

цього часу вони обстоювали її найбільш категорично, впроваджуючи її навіть

силовими методами. Так, Китай навіть у соціалістичний період, коли його

офіційна доктрина визнавала націю, народ, що бореться на незалежність,

суб’єктом міжнародного права, не визнавав для себе ніяких, крім міждержавних

міжнародно-правових зобов’язань.

87

4.3. Зростання ролі міжнародного договору як основного джерела

середньовічного міжнародного права

Найбільш поширеним в науці міжнародного права є погляд, що його

основним джерелом в докласичний період був звичай. Ця думка обґрунтовується

з різних аспектів. Представники позитивістського напряму майже одностайні в

тому, що стародавнє міжнародне право за своєю сутністю – звичаєве [398; 399].

Окремі вчені доводили звичаєвий характер міжнародного права до сучасного

часу: «Аж до останніх часів міжнародне право переважно складається зі

звичаєвих норм [400, p. 34]». Подібної думки дотримувався Л.Оппенгейм.

Вважаючи, що міжнародне право виникає приблизно за часів Вестфальської

системи, він відводив звичаю основу роль в його формуванні: «Звичай більш

старовинне, і разом з тим, первинне джерело права взагалі і міжнародного права

зокрема [401, c. 45]».

Іншою поширеною думкою була та, за якою в стародавній період

міжнародне право базувалось більшою мірою на релігії (і навіть звичай

відігравав після неї другорядну роль), а міжнародні договори якщо й

застосовувались, то лише як релігійні документи. За такого підходу в період від

падіння Римської імперії до укладення Вестфальського миру «з юридичної точки

зору договори, укладені між монархом і феодалами, що стояли нижче однієї

держави і освячені клятвою, мало відрізнялися від угод і клятв між монархами

різних країн [71, c. 29]». І лише в ХІХ ст. відбуваються суттєві зміни в сфері

права міжнародних договорів, зростає їх кількість та остаточно утверджується

принцип «договорів слід дотримуватись», який зобов’язує державу в цілому, а

не лише її главу. На думку І.І.Лукашука, «якщо говорити про міждержавні

угоди, то в Стародавньому світі їх обов’язковість мала релігійний характер, в

Середні віки – моральний, а частково релігійний. Лише в новий час за ними було

визнано юридичну силу [402, c. 1]».

Інший підхід до динаміки переходу від релігійно-звичаєвої основи

міжнародного права до його договірних засад показує А.Дмитрієв: «Регулятори

взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і

88

звичаєво-правовий характер. Без сумніву, вони мали вплив на зміст перших

власне юридичних міждержавних актів. …З середини II тисячоліття до н.е.

кількість договорів, що дійшли до нас зростає. Розширювалася регульована

ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про

тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо [329, с. 19]».

Думка про переважаючу роль міжнародного звичаю над договором до

періоду укладання Вестфальського договору походить з недослідженості в науці

міжнародного договору та звичаю докласичного періоду [403, p. 1-2].

В другій половині ХХ ст. набула розвитку неокантіанська течія в теорії

міжнародного права і відповідно дещо змінилось ставлення до співвідношення

звичаю і договору в історії цього права. Ця тенденція захопила і представників

класичного позитивізму, і вони частково почали переходити на позиції зниження

ролі міжнародного договору як джерела міжнародного права на всіх етапах його

розвитку. На перше місце послідовники І.Канта в міжнародному праві почали

ставити не міжнародний договір (його принципи і норми), а міжнародну

правосвідомість. Відтак, визначальною характеристикою міжнародного

договору проголошувалось те, наскільки об’єктивно він відтворює міжнародну

правосвідомість, яка «виникла не менше п’яти тисяч років тому як результат

усвідомлення людьми свого інтересу [379, с. 9]».

Такий підхід не пояснює збільшення кількості міжнародних договорів,

поширення їх дії на сфери, які раніше регулювалися міжнародним звичаєм та ін.

аспекти історичного розвитку міжнародного права. На думку прихильників цієї

концепції, «виникнення міжнародного права не можна зв’язувати з першими

договорами, які дійшли до нас. …До появи письмових договорів людство

пройшло довгий шлях розвитку, в ході якого родові відносини призвели до

появи племен, потім виникли союзи племен і т.д. …Договорам про союз племен

передувало усвідомлення необхідності таких союзів як форми відносин племен,

а це може означати лише одне – норма, як форма усвідомлення, з’явилася

задовго до письмових договорів… І сьогодні ми часто дивуємося, коли одну і ту

саму норму міжнародного права США і Росія застосовують цілковито по-

89

різному. Це здивування – наслідок в тому числі недооцінки правосвідомості [10,

с. 14-15]». Втім, не слід недооцінювати ролі міжнародного договору у розвитку

самої правосвідомості [381, с. 15; 404, с. 13].

На сьогодні позиція щодо переважаючої ролі міжнародного договору

залишається популярною і обстоюється більшістю вчених [403, p. 1-15]. В

основу своїх доведень вони кладуть нарощування міжнародного нормативного

масиву в той чи інший історичний період: «Міжнародне право як цілісна, якісно

визначена система почало складатися в ХVІ-ХVІІ ст. ...найважливішими

міжнародно-правовими актами цього періоду є: договір під назвою

Аугсбурзький релігійний мир (1555 р.) і Вестфальський мирний договір

(1648 р.). Перший з цих актів поклав початок розпаду Священної римської

імперії германської нації, яка в тісному зв’язку з папською католицькою

церквою здійснювала панування над більшою частиною Західної і Центральної

Європи. Проголосивши принцип «чия влада, того й віра», Аугсбурзький договір

поклав кінець космополітичним домаганням католицизму, який був оплотом

феодальної реакції і відкрив шлях формуванню незалежних національних

держав. Другий з названих актів ...створив систему міжнародно-правових

відносин, засновану на визнанні суверенітету і рівноправності держав. ...Актом,

який завершував початковий період становлення міжнародного права, слід

вважати Утрехтський мирний договір (1713 р.), який встановлював принципи

політичної рівноваги як основу ефективності міжнародного права і міжнародної

безпеки [315, c. 21-22]».

На жаль, на сьогодні наука міжнародного права не має повного зібрання

міжнародних договорів докласичного періоду. Але з тих збірок, що дійшли до

нас (договори Хетів, дрібних держав Малої Азії, Месопотамії, Ассирії, палацу

Марі, Угариту, Тель Амарнські дипломатичні документи тощо [20, с. 424-795]),

а також міжнародних договорів, опублікованих у ХVІ-ХVІІІ ст. у збірниках

Ж.Барбейраком, Ж.Бернаром, Ж.Р. де Міссі та ін. [373; 374; 405; 406]), можна

зробити висновок, що, починаючи зі стародавнього міжнародного права,

90

міжнародний договір завжди посідав одне з чільних місць в міжнародно-

правовому регулюванні.

Не принижуючи ролі міжнародно-правового звичаю, значення якого

досить суттєве і в сучасному міжнародному праві, в міжнародних відносинах

завжди були зв’язки, які в силу специфіки утворення звичаю не могли ним

регулюватися і потребували оперативної договірної (усної чи письмової)

регламентації.

Щоправда, дослідники історії міжнародного права нерідко плутають

власне договір як джерело міжнародного публічного права, і договір як джерело

міжнародного приватного, чи цивільного права в середньовічний період:

«Міжнародний договір міцно ввійшов в життя феодального суспільства. Саме

феодальне суспільство в перші періоди існування за формою було ніби

системою договірних зв’язків між феодалами різних рангів, володіння яких

(феоди) були державами в державах. …Внаслідок цих особливостей

феодального устрою приватноправові відносини нерідко важко було відрізнити

від публічно-правових, а приватний договір від міжнародного в повному

розумінні [364, c. 28]».

Деякі дослідники поширюють характеристики міжнародно-правового

регулювання у європейському регіоні на все міжнародне право: «Міжнародне

право феодальних держав продовжувало зазнавати впливу римського права, що

проявилось в цивілістичному забарвленні ряду міжнародно-правових інститутів.

Наприклад, це стосувалось інститутів застави і поручительства, як засобів

забезпечення міжнародних договорів [71, c. 32]». Але, по-перше, римське право

не мало впливу на індійське, китайське чи феодальне міжнародне право інших

регіонів (яким не властива така плутанина з цивільно-правовою сферою). По-

друге, формальна подібність деяких інститутів міжнародного публічного і

цивільного права не означає, що мова йде про один і той самий інститут. І

сьогодні можна набути державну територію шляхом обміну, але в цьому процесі

немає нічого цивілістичного, оскільки обмін державною територією є публічно-

владним, суверенним рішенням держав.

91

Аналіз договорів за період від початку минулого тисячоліття до

становлення класичного міжнародного права показує: якщо в них і можна

зустріти цивілістичні елементи, то лише формального характеру. Міжнародні

договори вирішували на державній основі питання цивілістичних взаємин між

фізичними і юридичними особами, навіть державними органами, але суть такого

рішення була публічно-правовою. Серед зібраних за період 1-1500 рр. трьома

збирачами міжнародних договорів – Ж.Барбейраком, Ж.Бернаром, Ж. Руссе де

Міссі – з 1482 угод (після цього питання державного суверенітету, як і

міждержавного договору, майже ніхто з правознавців не плутав з

цивілістичними питаннями, а різниця між міжнародним публічним і цивільним

правом стала очевидною) не наведено жодної цивільно-правової угоди.

Певну суперечність в розуміння сутності ролі договору в середньовічному

міжнародному праві внесли німецькі цивілісти і міжнародники ХVІІІ-ХІХ ст.

Аналізуючи позиції Г.Гегеля, Г.Єллінека, Г.Тріппеля, та ін., Г.Гурвіч показує

причини недооцінки ними ролі договору, як джерела міжнародного публічного

права. Це, в першу чергу, неспроможність в міждержавних договорах розрізнити

публічно-правовий і приватноправовий елемент: «Якщо поставити питання: чи

вірний погляд на міжнародні правові відносини, як відносини публічно-правові,

то, перш за все, доведеться визначити одну безсумнівну перевагу: це можливість

чіткого розмежування міжнародно-правових дій від актів, які регулюються

внутрішньодержавним правом [407, с. 99]».

Проте не всі дослідники середньовічних договорів відносили їх до

цивільно-правових угод [49, c. 116].

Роль міжнародного договору починає зростати вже в ранньому

середньовіччі (перелік міжнародних договорів періоду Середньовіччя див. у

виданні О.Буткевич [299, c. 429-630]). Після ослаблення Римської імперії і появи

на Європейському континенті багатьох нових суб'єктів зі своїми звичаями, на

договір покладалась функція створення необхідного міжнародного балансу сил

(договори короля Бургундії з Меровінгської династії Гунтрама з його

племінником королем Гільдебертом 587 р., короля Франції Пепіна з готами 755

92

р., короля Германської імперії з правителем гунів 805 р., короля італійських

готів з імператором Юстиніаном 536 р., германського імператора Лотаря та

короля Франції Карла 847 р. та ін. [373, p. 222-227, 299-300, 350; 374, р. 1, 7-8]).

Вже в цей період можна виявити динаміку утвердження міжнародного

договору як основного джерела міжнародного права. (Скорочення кількості

міжнародних договорів в І ст. до н.е. – ІV ст. н.е. має своє пояснення. Відносна

стабільність в регіоні під егідою двох світових імперій – Римської і Перської –

не вимагала такої кількості міжнародних договорів, як, наприклад, раніше за

великої чисельності держав).

Зростання кількості міжнародних договорів з V ст. в різних регіонах

можна пояснити тим, що саме в цей період міжнародно-правові піраміди на чолі

з окремими імперіями почали розпадатися, а на їх місці утворюватися десятки

нових держав і політичних об’єднань. Останні могли забезпечити свій статус і

безпеку саме засобом міжнародного договору, оскільки звичай для цієї мети був

непридатний [409].

З V ст. по 1500 р. (більшість збірників міжнародних договорів, які склали

вчені-дослідники історії міжнародного права містять відомості саме за цей

період) кількість міжнародних договорів зростає від десятків на рік (V-VІІ ст.)

до сотень (VІІІ-ХV ст.). Така динаміка збережеться аж до Вестфальського миру.

Особливістю середньовічного міжнародного права було те, що сторонами

(учасниками) міжнародних договорів виступало дуже широке коло суб’єктів.

Держави в цих договорах представляли: імператори, царі, сенати республік,

визначені народом особи з публічно-владними повноваженнями на укладання

договору, інші правителі (королі, принци, дюки, халіфи і т.д.) та багато інших

політично-владних суб’єктів, які мали повноваження лише публічно-правового

характеру. Найчастіше учасниками договору вказуються: король, імператор,

герцог, граф, сеньйор, місто, сеньйорат, держава, папа, Тевтонський орден,

принц, країна, кантон, дож, ерцгерцог. Досить часто повноваження на укладення

договору передається іншим суб’єктам; вони за власною ініціативою укладали

угоду, яку згодом затверджував основний суб’єкт.

93

Глави держав часто дозволяли членам своєї родини укладати міжнародний

договір, завдяки чому знаходимо таких учасників, як королева, син короля (чи

імператора), брат короля, племінниця короля, сестра короля, депутат короля,

дочка короля, та ін. За прикладом членів імператорського чи королівського

двору договори укладали члени сімей графів, маркізів, герцогів, принців,

віконтів, дофінів, сеньйорів, маркграфів та інших вельмож-правителів.

Нерідко церкву при укладенні міжнародного договору представляли: абат,

єпископ, абатство, архієпископ, капелан, перший єпископ, Свята Капелла,

Асамблея прелатів, кардинал, понтифікат, Святий престол та ін.

Інколи учасниками договорів вважалися: королівство, народ, графство,

республіка, смотритель Голландії, герцогство, маркізат, сеньйорат, дворянство,

асамблея баронів, німецька нація, принципат, виборці та ін. Часто повноваження

на укладення міжнародних договорів видавалися послам, регентам, консулам,

міністрам двору, настоятелям міста та іншим уповноваженим особам.

Епоха Середньовіччя відрізнялися від стародавнього періоду тим, що в цей

час будь-які державно-значимі міжнародні питання намагалися врегулювати

договором, оскільки кожна сторона мала свій специфічний звичай, який не міг

бути застосованим для другої (або не визнавався нею). Як правило, договір

називався за своєю основною ідеєю (предметом регулювання), а аналоги назв

часто бралися з внутрішньодержавного (переважно цивільного) права. Це також

призвело до того, що середньовічне міжнародне право оперувало сотнями назв

угод і для багатьох дослідників це свідчило про цивілістичне забарвлення права.

Свідченням невисокої юридичної техніки укладання середньовічних

міжнародних договорів є те, що вони мали безліч назв: договір, угода, обмін

листами, урочиста клятва, пакт, взаємні охоронні грамоти, конвенція, взаємна

згода, взаємна декларація (юридично обов’язкова, оскільки ратифіковувалась

сторонами), привілеї, впорядкування відносин, листи визнання, правова згода,

зречення, відступлення (поступка), контракт (в основному про шлюби), обіцянка

вірності, взаємне рішення, компроміс, конституція (між правителями),

звільнення від загальних правил взаємного співробітництва (свого роду угода

94

про привілейований режим), статті, арбітражні рішення, виправлений договір,

підтвердження (схвалення) домовленості, акт встановлення відносин, конкордат,

одностороння обіцянка, взаємне підтвердження, припис (до договору), порядок,

пам’ятка та ін. [405, p. 1-504].

Багатство назв міжнародних договорів епохи середньовіччя, як і

уповноважених осіб по їх укладенню часто було продиктоване специфікою

предмету, об’єкту угоди. Навіть в окремому виді міжнародних договорів (мирні,

союзні, територіальні, воєнні договори, договори про дружбу) нараховувалось

багато назв [410, p. 1-476; 299, с. 429-444]. На назву договорів впливала і

кількість їх учасників: хоча здебільшого в середні віки договори були

двосторонніми, нерідко зустрічались і тристоронні, і багатосторонні угоди, а

також договори про порядок здійснення відносин з третіми сторонами.

Договір стає основним засобом зовнішньополітичної діяльності. Часто він

замінює собою військові і економічні засоби її ведення. Імператор Фрідріх II

почав у 1228 р. хрестовий похід і коронував себе царем Єрусалиму, але добився

успіхів завдяки скоріше дипломатичним, договірним, аніж військовим зусиллям.

У 1229 р. в м. Яффі він уклав договір з султаном Єгипту Ель-Камілем, в якому

закріплювалися володіння Фрідріха II в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі та їх

околицях. Таким чином саме договір, а не військовий похід став основою влади

імператора на Святій землі.

В цей період у сфері міжнародних договорів відбувалася конкретизація їх

положень і ускладнення тексту, що потребувало внести істотні доповнення і

зміни у форму угоди (виділити преамбулу договору, замінивши в ній переліки

численних богів титулами правителів молодих держав Європи; основний текст

почав підрозділятися за відповідними темами, що послужило, в подальшому,

приводом для поділу договору на статті; завершальні статті більше уваги

приділяли умовам вступу договору в силу, аніж фіксації клятв, присяг і

обіцянок, як це було раніше; оскільки договір не завжди міг охопити всі

зобов'язання сторін, а іноді вимагав додаткових роз'яснень, карт, цифрових та

95

інших матеріалів, до нього почали приєднувати додаткові протоколи, іншого

роду акти, що мали рівну з договором юридичну силу).

Збільшується не тільки кількість міжнародних договорів (серед інших

чинників тут важливим було і збільшення кількості держав на міжнародній

арені), але значно розширяються коло питань, щодо яких ці договори

укладаються. Вже практично всі питання міжнародної торгівлі (у тому числі і з

невірними) підлягають договірному врегулюванню (мирний договір між

республікою Генуя і королем Майорки 1181 р., договір між імператором

Фрідріхом ІІ і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір про торгівлю між

Венеціанським дожем Морозіні і королем Тунісу і Тріполі 1251 р., договір між

турецьким султаном Мехмедом ІІ і Венецією 1446 р., мирний договір між

королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р., союзний договір короля Англії

Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р., торговий договір короля

Англії Генрі IV з Тевтонським орденом 1409 р. та ін.) [406, p. 401-402]. Важливу

роль відіграють договори про взаємну військову допомогу (потрійний союз між

Шарлем Анжуйським, Філіпом Куртенойським і Венецією 1281 р.; договір про

дружбу між Генріхом I і Шарлем III 921 р. – Боннський договір); договори про

розмежування морських просторів і морську торгівлю (договір імператора

Оттона IV з Венеціанською республікою про морське володіння в Адріатиці

1209 р.) та ін. [406, р. 200, 201; 412].

Одним з найпоширеніших видів договорів були договори про дружбу, мир,

що часто завершували закінчення військових дій між сторонами і забезпечували

їм не тільки мирні, але і взаємовигідні відносини на тривалий період (Договір

про мир, дружбу і союз між королем Англії Едвардом ІІІ і королем Португалії

Фердинандом І 1373 р. [54, p. 419-422], договір про союз і дружбу між

імператором Генріхом VII і королем Франції Пилипом IV 1310 р. [54, p. 448-451]

та ін.).

Для першої половини середньовіччя не характерне укладення окремих

договорів, присвячених питанням арбітражного врегулювання спорів.

Положення про арбітраж включалися в тексти більш широкомасштабних

96

договорів (договір Монтебло між імператором Фрідріхом I і Ломбардською

Лігою міст 1175 р., союзний договір короля Франції Людовика VII і короля

Англії Генрі II 1177 р., союзний договір між Тевтонським Орденом, князями

Дорпата і Естонським рицарським Орденом 1304 р., Паризький договір між

імператором Генрі VII і королем Франції Пилипом IV 1310 р., Торунський

мирний договір між Тевтонським рицарським орденом і Литвою 1411 р. та ін.)

[374, р. 146-148; 405, p. 60; 406, рр. 24-25, 325-327].

У договірному порядку визначалася приналежність і міжнародно-правовий

статус території (союзний договір між імператором Фрідріхом II і королем

Франції Луї IX 1227 р., потрійний союз Карла Анжуйського, Пилипа

Куртенойського і Венеції 1281 р., союзний договір короля Англії Едварда I і

романського короля Адольфа Нассау 1294 р., договір короля Англії Едварда III і

короля Португалії Альфонсо IV 1353 р. та ін. [374, p. 78, 175, 441-444, 833]).

Зрозуміло, що практично неможливо класифікувати всі середньовічні

міжнародні договори за предметом, об’єктом правового регулювання, хоча з

приводу кожного з них було укладено сотні, якщо не тисячі, договорів. Зокрема,

серед усіх міжнародних договорів можна виділити: 1) договори про мир,

примирення, перемир’я (в середньовіччі назвою «мир» в багатьох регіонах

користувалися як синонімом назви «договір»); 2) союзні міжнародні договори

можна вважати другим за поширеністю, і кількістю після мирних договорів

типом міжнародних договорів середньовіччя; 3) договори про дружбу; 4)

договори та інші акти з питань суверенітету, правосуб’єктності, визнання,

правонаступництва; 5) договори з питань державної території (внаслідок ролі

території в середньовічному міжнародному праві природно, що це був

поширений тип тогочасних договорів, щоправда, в назві договорів поняття

«території» застосовувалось не часто); 6) договори, укладені Римськими папами

чи іншими представниками церкви; 7) договори про порядок укладення,

основний зміст і порядок виконання договорів між суб’єктами міжнародного

права (так, зокрема, склався ще один тип договорів: «угоди з приводу

попередніх міжнародних договорів»); 8) договори у галузі посольського права;

97

9) договори з питань міжнародного торговельного права; 10) договори про

захист прав людини в мирний час і під час збройних конфліктів; 11) договори

про застосування мирних засобів вирішення міжнародних конфліктів (в

середньовічному міжнародному праві вони вважалися основними, поряд із

договорами про мир, територію і самий інститут договорів); 12) договори з

питань законів і звичаїв війни (середньовічні класифікації розглядали окремо від

цієї категорії міжнародні договори про нейтралітет); 13) договори про

відповідальність суб’єктів міжнародного права за порушення його норм; 14)

договори в сфері міжнародного морського права; 15) договори про шлюб; 16)

багатосторонні міжнародні договори [299, c. 442-444].

Саме через зростаючу роль міжнародного договору в середньовічних

міжнародних відносинах зросли й вимоги до цього джерела права. В першу

чергу зростають вимоги до гарантій дотримання міжнародних договорів, і в

цьому особлива роль відводилась римському папі. Французький король Людовік

ІХ її сформулював таким чином: «Можна гарантувати угоди передачею фортець,

але папа все ж таки є найкращим гарантом [49, с. 119]». Папа стає депозитарієм

багатьох міжнародних договорів, посередником при їх укладанні, суддею при їх

порушенні чи гарантуванні дотримання. Для контролю за дотриманням

укладених міжнародних договорів при дворах монархів призначаються

спеціальні нотаріуси – apostolica auctoritate notarii, які проводять реєстрацію

таких угод і подають інформацію про них папі – своєрідному вищому нотаріусу.

Швидко в середньовічній Європі (крім Східної) деякі країни почали

наполягати на тому, що нібито склався звичай, за яким в разі невиконання

міжнародного договору, сторона-порушник мала погодитись на папський вирок:

«В багатьох договорах, як, наприклад, в Арраському 1435 року, король

Франциск свідомо готовий підкоритися при невиконанні зобов’язань усім тим

заходам примусу, які визнає необхідним вжити папа [49, c. 120]».

Разом з тим, папа часто зловживав своєю роллю і звільняв від зобов’язань

ту чи іншу сторону (зокрема через власні інтереси). Тому водночас з’являються

договори, в яких сторони беруть зобов’язання, що не будуть звертатися до папи

98

про звільнення від клятви і договірних зобов’язань (наприклад, договір королів

Шотландії і Франції 26 січня 1391 р.) [406, p. 227-229].

В науці міжнародного права існує думка, що країни середньовічної

Західної Європи знали дві важливі санкції дотримання міжнародних договорів:

релігійну (папські рішення) і рицарське правило (честь дотримуватися

зобов’язання). Проте, історики права міжнародних договорів довели, що такі

санкції були властиві й іншим середньовічним народам, хоча мали дещо інше

формальне забарвлення. В першому випадку, коли порушувався міжнародний

договір, мова йшла про злочин перед Богом (положення договорів Київської

Русі з Візантією: «Бога ради всходище мира, смиритеся Бога ради»). В другому,

за висновком М.Циммермана, «такі ж поняття існували і в мусульман, і в тих

європейських народів, яким не був знайомий інститут рицарства. І мотив цей

відомий з історії стародавньої Русі. В цікавому зверненні імператора Цимісхія

до Святослава є одночасно вказівки на обидва моменти, які скріплювали угоду:

«Покладаючись на Провидіння, яке управляє всесвітом, і підкоряючись

божественним законам, ми не повинні безпідставно розривати миру нашого,

який непорушним дійшов до нас від предків наших, між якими сам Всевишній

був посередником [49, c. 137]».

Питання про неухильне дотримання міжнародних договорів в умовах,

коли їхня кількість невпинно зростала, створила перед середньовічними

правителями певні проблеми. При активізації укладання міжнародних договорів

не завжди вдавалося простежити, наскільки добросовісно діяли сторони під час

переговорів. Так звані «політичні міркування» часто змушували окремі сторони

обіцяти те, чого вони не могли виконати. Застосовувати в таких випадках

правила з’ясування суті положень цивільної угоди виявилось не придатним до

міжнародних публічно-правових договорів: «В цьому відношенні

приватноправові аналогії давали надзвичайно багатий матеріал, тому що, якщо

договір є угодою воль сторін, то сторони повинні бути вільні, і за наявності

обману, насильства, чи laesic enormis сторони, таким чином, звільнялися від

взятих зобов’язань. Юристи, виховані на традиціях римського цивільного права,

99

надто часто зловживали аналогіями і тому задля уникнення подальших

непорозумінь, інколи сторони в самому тексті договору спеціально

застережували, що вони не будуть вдаватися до такого роду тлумачень угоди

[49, c. 137]» (наприклад, договір Філіпа Валуа з Іоанном, королем чеським в

1344 р. і Венеції з Тріполі в 1356 р.).

За рівнем розвитку юридичної техніки укладання, виконання чи

припинення дії міжнародного договору деякі східно-азійські субрегіони значно

випереджали європейські держави. В науці це питання продовжують

висвітлювати з європоцентристських позицій. Тому, якщо у Європі був в той час

невідомий той чи інший вид міжнародного договору чи договірної техніки, то

стверджують про їх відсутність в принципі.

Не достатньо досліджена й історія міжнародного договірного права самої

Європи. Так стверджувалось, що «з ХІ століття почали укладатись договори про

союзи в торговельних цілях [189, с. 55]», у той час, як такі договори були відомі

і стародавньому, і ранньосередньовічному міжнародному праву (договір про

лігу Мікен і кількох інших грецьких царств 1283 р. до н.е., союзний договір царя

Нововавилонської династії Набопаласара з царем Мідії Кіаскаром 606 р. до н.е.,

торговельний договір між царем Боспору Кіммерійського Левкона І з Афінами

358 р до н.е. [408, p. 5-6; 42-43; 212-213] та ін.).

Щодо рівня юридичної техніки укладання міжнародних договорів, то

вважалось, що «розбивки на статті не було аж до VІІІ-ІХ ст. [189, c. 55]». Про

інше говорить практика Персії. При укладенні договору з Візантією 561/562 р.

н.е. (оригінал тексту якого не зберігся) перси запропонували візантійським

послам викласти його постатейно, оскільки він мав широкомасштабний характер

і містив комплексне регулювання цілого ряду відносин (він мав частково

кодифікувати чинне на той час міжнародне звичаєве право, затвердити нові

норми міждержавних відносин, включити додатковий договір в узвичаєній

сьогодні формі додаткових протоколів, врегулювати політичні, територіальні,

дипломатичні питання (ст. 4), вирішити долю попередніх договорів між

сторонами (ст. 1-2), питання торгівлі (ст. 3), про порядок вступу договору в силу

100

(ст. 13), про відносини з сарацинами (ст. 5), про право притулку і вислання (ст.

6), про державні сервітути (ст. 10), питання арбітражу (ст. 11) та ін. – усього

збереглися відомості про 13 статей договору) [261, p. 604]. За свідченнями

Менандра Протектора та ін. середньовічних публіцистів на той час основні

азійські держави широко укладали постатейні міжнародні договори.

Згідно з Менандром Протектором, в багатьох питаннях техніки укладання

міжнародних договорів перси були вчителями візантійців. Через них у практику

Візантії перейшли правила щодо порядку ведення переговорів, написання

договору мовами сторін, автентичності, перекладу тексту на ці мови, надання

повноважень членам делегацій вести переговори і підписувати договір, введення

заключної частини стосовно порядку ратифікації і вступу в силу договору,

порядок обміну текстами договору, його скріплення печатками та ін. Багато

правил договірної практики було запозичено у персів регіоном ісламської Індії

[97, p. 177-191].

Дискусійним в науці залишається питання щодо ролі міжнародного

договору як джерела міжнародного права в середньовічному Китаї. Більшість

дослідників схиляється до того, що роль договору тут була незначною, а

основним джерелом міжнародного права виступав звичай [189, c. 47; 190, с. 24;

413, p. 21-22; 195, p. 81-84]. Причиною цього є доктрина світоупоряджуваної

монархії, за якою лише Китай міг визначати, яким має бути міжнародне право, а

інші варварські народи не здатні на це, тому й виключається і вступ з ними в

договірні відносини. Проте ця офіційна доктрина слугувала царській ідеології

для впорядкування скоріше внутрішніх відносин. Середньовічний Китай не

лише укладав міжнародні договори, але багато в чому нав’язував свою договірну

практику європейським країнам [414, p. 257-275]. Дослідники довели, що «з

реальної історії Китаю нам відомо немало прикладів укладення Китаєм

договорів з сусідами, які засновані на визнанні якісної рівності сторін договору,

а це суперечить згаданій вище ідеології [355, с. 5]». Сьогодні з’являється багато

прихильників того, що поряд з концепцією «світоупоряджуваної монархії»,

101

існувала інша модель здійснення зовнішньої політики Китаю – рівноправні

відносини на договірній основі [284].

Отже з періоду середньовіччя міжнародний договірний масив постійно

збільшується, і роль договору як джерела міжнародного права зростає.

4.4. Основні інститути середньовічного міжнародного права

Сьогодні в науці поширеною є висловлена ще Е.Нісом думка про те, що

витоки майже всіх сучасних міжнародно-правових інститутів лежать в другій

половині Середніх віків [186, p. 6-18; 325, p. 49].

В Середньовіччі інститути цього права формуються під впливом

принципів міжнародного балансу сил, легітимізму та національності. Вони

покликані регулювати відносини специфічного феодального типу на невідомій

до цього координаційній основі і більше засобами договору, аніж

переважаючими до цього джерелами стародавнього міжнародного права.

Новації, введені середньовіччям у систему і структуру міжнародного

права, були настільки ефективними, що у цілому сприймуться класичним

міжнародним правом. До них можна, зокрема, віднести встановлення

системності основоположних принципів, внутрішньої єдності зв’язків між

елементами і компонентами цієї системи і структури, введення нових принципів

міжнародного права, об‘єднання норм щодо одного об’єкту регулювання у

відповідні інститути, формування галузей та ін.

Вихід на міжрегіональне співробітництво в середні віки вимагав створення

спільної для всіх регіонів системи міжнародного права з однаковими

внутрішніми зв’язками, визнаних усіма інститутами.

Перше органічне об’єднання інститутів міжнародного права відбувалось

на рівні і в межах міжнародно-правових регіонів, на основі ключових

регіональних засад: європоцентристського, синоцентристського,

мусульманського і т.д. Перемога європоцентристської засади призведе до

утвердження відповідних інститутів цього права на універсальному рівні.

102

На особливості середньовічного типу міжнародного права відчутно

вплинула поява нового типу державності – феодальної (зі свого боку і саме

феодальне міжнародне право впливає на формування нової держави [415]). Але

почався цей процес взаємовпливу зі своєрідної приватизації держави. Це мало

наслідком те, що в міжнародному праві «приватизуються» багато норм, і воно

часто використовується для регулювання відносин, які за своєю природою не

повинно впорядковувати.

Конфлікт, що виник між міжнародним правом і відносинами та

приватними владними домаганнями, призвів до нарощування проблемних явищ

у міжнародному порядку. Особливо вони були відчутними в період раннього

Середньовіччя. Втім, міжнародне право, завдяки виробленими віками функціям

саморегуляції, самовпорядкування на основі адаптації до нових відносин,

поступово впорядковувало зазначені протиріччя, а міжнародний правопорядок

почав утверджуватися вже на нових засадах. З‘явилася низка характерних для

цього періоду інститутів середньовічного міжнародного права (наприклад в

галузі права війни виникає заборона інституту «приватних війн»). Зростає вага

інституту території, територіального верховенства [416, c. 30]. Якщо класичним

суб’єктом стародавнього міжнародного права і навіть міжнародного права

раннього середньовіччя є племена, вождества, ранні держави, то в класичному

Середньовіччі таким суб’єктом стає територіальна держава, основою якої є

населення з його виразними територіальними кордонами [63, с. 104, 111].

В середньовічному міжнародному праві зросла роль інституту

територіальності, особливо за умов масових переселень народів. Стабільну

систему міжнародних відносин стало можливим запровадити лише між

зовнішньо відособленими, визначеними суб’єктами [417, c. 114; 418, p. 56].

Міжнародно-правовий статус території став в середньовіччі настільки важливим

інститутом, що під його впливом утверджувалися навіть такі важливі

загальноправові інститути як правосуб’єктність, правонаступництво і визнання,

суверенітету, і взаємодіяли міжнародне і внутрішнє право [419, с. 34, 58].

103

Поява феодальної держави породжує необхідність у модифікації норм

міжнародної правосуб’єктності [188, p. 8, 12, 37; 273, с. 90-97; 274, с. 128; 415,

с. 29]. В середні віки остаточно формуються основні вимоги до суб’єкта

міжнародного права: наявність своєї території і здійснення публічної влади над

нею; здійснення публічних зовнішніх зносин та державної зовнішньої торгівлі;

здатність укладати міжнародні договори і забезпечити їх виконання; можливість

нести міжнародну відповідальність (деліктоздатність); можливість вимагати від

інших суб’єктів міжнародного права нести відповідальність за недотримання

своїх міжнародно-правових зобов’язань; можливість оголосити війну, але не

приватну [420, c. 28-33]. Фактично, інститут міжнародної правосуб’єктності

склався в своєму класичному вигляді [421].

Глава держави є повноцінним суб’єктом міжнародного права, його

міжнародні зобов’язання зобов’язують країну в цілому. Діє інститут

династичних шлюбів, що має договірне закріплення (конвенція про мир і

звільнення від зобов’язання шлюбу між королем Англії Ричардом І та королем

Франції Філіпом 1191 р.) [374, p. 62].

В середньовіччі на інститут правосуб’єктності впливає церква, тому й до

положення правителя додалось релігійне забарвлення: закріплюється його

статус як «помазаника божого», «короля милістю божою». Згодом таке

положення правителя поклало початок договірній теорії держави (суспільний

договір) і знайшло продовження в період абсолютизму.

Новацією інституту міжнародної правосуб’єктності є встановлення

католицької церкви повноправним суб’єктом міжнародного права, а в деякі

періоди – і більш потужним, ніж держава та світський правитель [422; 423]. З

періоду занепаду Римської імперії дрібні племена, вождества, держави були не в

змозі формувати європейську систему міжнародних відносин, стали більш

залежними від Візантії. Відтак папський престол отримав можливість формувати

міжнародне право, посилюючи свій статус.

Посилюється роль інститутів міжнародного правонаступництва та

визнання, вони стають складнішими і систематизованішими, набувають

104

міжнародних договірних гарантій [424]. Одним з перших свідчень цього стає

укладання Верденського договору 843 р., який безпосередньо присвячувався

питанням правонаступництва та правосуб’єктності держав-наступниць імперії

Карла Великого після його смерті [189, c. 50]. Договірне забезпечення

міжнародного правонаступництва стає закономірністю міжнародного права

(наприклад, договір про правонаступництво між королем Стефаном та Герцогом

Нормандії Генрі 1153 р.; договір між королем Англії Едвардом ІV та герцогом

Бургундії Шарлем 1474 р., лист короля Англії Генрі V королю Франції Шарлю

VІ 1419 р.; мирний договір короля Англії Едварда ІІІ з регентом Франції від 8

травня 1360). Нерідко в ці питання втручалась і католицька церква (лист короля

Англії Генрі ІІІ папі римському щодо статусу королівства від 19 грудня 1223 р.,

булла папи римського щодо підтвердження прав та імунітетів англійського

королівства від 17 квітня 1244 р. та ін.).

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Перший етап християнських міжнародно-правових поглядів

характеризується посиленням релігії і церкви у порівнянні із занепадаючи ми

світськими суб’єктами міжнародного права; основною ідеєю, яку проводили

ранньохристиянські мислителі – об’єднання міжнародного товариства під

егідою церкви. Християнство було сприйняте колишніми варварськими

племенами Європи, Рим його сприйняв як державну релігію як державну церкву

(Міланський едикт 313 р. Костянтина I Великого) в IV ст., і не одразу (при

Юліані ще спостерігається відхід назад в цьому процесі), а, фактично в кінці

століття при Граціані (375-383 рр.) і Феодосії (379-395 рр.). Це вже етап краху

давньоримської імперії [8, p. 201]. Вожді варварських племен тільки залучалися

до християнства, а в більшій частині сповідували язичницькі вірування.

Зміцнення християнства на рівні окремих пізньоантичних і ранньофеодальних

105

общин дозволило йому закріпитися спочатку на державному, а потім

міждержавному рівні [514, p. 165-306].

Церква сприяла в цей період залученню варварських народів до своєї віри і

на цій основі досягнення миру і поваги до міжнародного права, якому слідували

ще стародавні народи. Саме церква стала ініціатором повернення до

найпрогресивніших норм законів і звичаїв ведення війни [532, p. 3-46; 545, p. 43-

54]. Церква сприяє визнанню і дотриманню державами принципу pacta sunt

servanda [546, p. 182-185].

Нового поштовху посиленню влади церкви надала григоріанська

революція папи Григорія VII (1073-1085), який у прийнятому 1075 р. «Диктаті

папи» проголосив верховенство церкви (яка уособлює священне) над світською

владою (що уособлює гріховне), а відтак і формування міжнародного

правопорядку має базуватись на християнських засадах [513, p. 115-124; 539,

p. 262-309; 544, p. 11-39; 547]. Концепція Григорія VII підпорядкування

міжнародного життя Європи папському престолу дала нащадкам можливість

проголосити його особистість «персоніфікацією папства» [320, p. 13].

Ключовим моментом становлення християнської міжнародно-правової

доктрини є прийняття близько 1140 р. Декрету Граціана [547; 548]. Вже назва

цього джерела «Усунення суперечностей в канонах» говорить про його мету –

узгодження положень природного, позитивного та канонічного права (як в

кінцевому – наслідку неузгодженості стародавнього і середньовічного права)

[363, p. 1-2; 549, p. 1-2]. З часів Декрету Граціана («засновника науки

канонічного права [550, p. X]») «римське право втрачає своє значення як

обов’язкове для церкви правове джерело, і зберігає силу лише як допоміжне

джерело, норми якого не відмінені церковним законодавством [332, c. 96-97]». В

розумінні права народів Граціана відчутний вплив І.Севільського; «Право

народів, – за Граціаном, – це право, яким користуються всі народи [363, p. 3;

549, p. 6; 550, p. 7]». В Декреті проголошується безумовний авторитет

природного права, навіть, якщо воно суперечить праву канонічному («постанови

106

церковні і світські, не узгоджені з природним правом повинні бути усунені [363,

p. 16; 549, p. 15]»).

На Декрет вплинула загальна обстановка того часу – як ніколи посилена

церква і відродження інтересу до римського права. В ньому акумулювалося

тогочасне церковне право, але у той же час воно було Граціаном

систематизовано, раціоналізовано і приведено у відповідність до реально

існуючих суспільних відносин (це стосується і міжнародної сфери, заторкнутої в

Декреті). Граціаном було зібрано також звичаї або регіональні норми права, що

існували, зокрема в Іберії, Італії, Франкському королівстві, що свідчить про

універсальність (в європейському масштабі) цього зводу; основоположні

постанови церковних Соборів, положення римського права [550-553].

Ідеї щодо права народів будуть розвинуті коментаторами Декрету:

С.Турнейським (1135-1203), Покапалья (1140-1150), Р.Бандінеллі, він же папа

Олександр ІІІ (1159-1181), Руфін (ХІІІ ст.), І.Фавентійський, Гуго (Гугуччьо),

І.Тевтонський та ін. Тлумачення права народів Граціаном і коментаторами (що

базувалося на його визначенні римськими юристами) стало в основі розуміння

церквою міжнародного права і вплинуло на формування його науки [554-557].

Однак, Декрет Граціана відігравав скоріше роль доктринального, а не суто

канонічно правового джерела. З метою створення такого папою Григорієм ІХ

було наказано Св.Раймонду Пенафортському розробити такий кодекс, що й

увійшов в історію, як «Декрет Григорія ІХ» 1230 р.

До інших видатних церковних мислителів цього періоду відносяться

Ансельм ІІ Міланський, Іво Шартрський, кардинал Григорій та ін. [558; 559].

Найуспішнішим науковим досягненням в пристосуванні античних

напрацювань до середньовічних умов і, перш за все, вимог християнської

церкви, є наукові розробки і коментарі до робіт античних мислителів Фоми

Аквінського (1225-1274) [542, p. 1-24]. Особливо це стосується його тлумачення

ідей Аристотеля [339, p. 126-134]. Згідно з ним, вищим правом є божественне

(вічне), якому повинно відповідати людське (волевстановлене) право; окремо у

цій тріаді стоїть право народів, яке утворилось із співпадаючих правових

107

положень різних країн і народів; така особливість останнього ніби поєднує в

ньому позитивні волевстановлені риси і природно-правові, риси права,

створеного спільним розумом людства [560-565].

Після пристосування думки Платона до нових правових реалій Св.

Августином це був новий прорив у запозиченні стародавніх ідей до

середньовічних міжнародно-правових відносин. Він повертає авторитет ідей

Аристотеля, привносячи його методологію в середньовічні дослідження,

роблячи його чи не найбільш шановним античним мислителем [565, c. 121-123].

Формулювання ідеї справедливої війни Ф.Аквінського є фактично

початком класичної християнської традиції [532, p. 83-88; 533, p. 49-53].

Фактично він завершив трансформацію теологічних поглядів на право, які

беруть початок від перших релігійних уявлень про правопорядок на основі

божественної волі. Саме тому на його честь теологічний напрям тлумачення

права став називатись томістським. Томізм став переважаючим напрямом серед

послідовників теологічного бачення права (великою мірою завдяки

послідовникам Ф.Аквінського Ж. де Рома, Ф.В. де Менчаги, Б. Де лас Касаса,

Ф.Вітторії, Д.Сотто, Ф.Суареса, Б.Айали та ін.) [566]. Томістському напряму

належить заслуга закладення засад міжнародно-правових наукових положень,

завдячуючи чому зародилася наука міжнародного права [567, p. 104; 568].

Прагнення церкви до єдиної віри стало стабілізуючим чинником для

нового міжнародного права, що ще не зміцнило свої позиції. Деякі дослідники

говорять і про вплив у цьому сенсі староєврейського права (Б.Айала,

Ж.Барбейрак, С.Пуффендорф та ін.) [567, p. 70-73].

Міжнародне право, яке розглядалося правом християнської спільноти

держав, ніколи не позбувалося тлумачення з християнських засад в своїй теорії

[250, с. 40-42; 251, с. 75-81; 567, p. 151].

5.1.3. Міжнародно-правова схоластика глосаторів і постглосаторів .

З’явившись у ХІІ ст. в Італії, школа глосаторів практично стала першою

школою, що безпосередньо займалась тлумаченням римського права і

відповідно міжнародного права. Міжнародне право того періоду в Європі

108

практично повністю базується на положеннях римського права народів. Тому

тлумачення глосаторами останнього стає важливою спробою доктринального

пояснення міжнародного права.

Школа глосаторів була утворена в Болоньї Ірнерієм (приблизно 1055-1130)

і функціонувала з 1110 р. по 1250 р. Її поява і діяльність може характеризувати

собою вже якісно новий етап розвитку міжнародно-правової думки. Практично

Болонська школа глосаторів знаменує собою формування, мабуть раніше інших,

італійської школи міжнародного права [255; 569].

В питанні тлумачення міжнародного права доктрини глосаторів (Ірнерій,

Яков, Булгар, Мартін, Гуго, Плацентін, Ацо, Аккурсій та ін.) та постглосаторів

ХІІ-ХIV століть (Ж.Равін’ї, Р.Маломбра, Олдрадо, Чино Пістолійський, Бартоло

де Сассоферато, Балдус де Убалдіс та ін. [570, p. 137-248]) займають особливе

місце ще й тому, що з одного боку, вони виникають в період протиборства між

церковною і світською владою та на засадах міжнародного права намагаються

розв’язати це протиборство.

Глосатори провели величезну роботу по гармонізації положень римського

(античного) міжнародного права з особливостями міжнародних відносин епохи

середньовіччя [164, s. 92-111]. Школа глосаторів з’являється в період, коли вже

пройшла трансформація стародавнього міжнародного права, середньовічні (у

тому числі міжнародні) відносини й порядки вже устоялись, спілкування між

учасниками міжнародних відносин відбувається на основі феодальних засад, а

основні норми та інститути міжнародного права середньовічного типу вже

склалися. Тому роль глосаторів полягає у винайденні тих положень римського

права народів, які придатні розв’язувати нагальні проблеми середньовічних

міжнародних відносин. Римське право народів формується і розвивається в

період, коли римська держава і античний тип права переживають своє

становлення і є досить сильними. Подібна ситуація спостерігається, коли

середньовічний тип міжнародного права у Європі ХІІ ст. проходить своє

становлення і укріплюється. Глосатори знаходять положення римського права,

що відповідають потребам середньовічного правового регулювання.

109

До досягнень глосаторів можна також віднести виділення правознавства в

окремий предмет наукового аналізу та гармонізацію римськоправових

положень, шляхом їх тлумачення, з існуючими середньовічними звичаями і

кодифікаціями [346, c. 26].

Досить часто, коли ті феодальні держави, які мали ще не окріплі правові

системи і звичаї, або за відсутності спільних міжнародних звичаїв і

неможливості укласти договір, не в змозі були утримати баланс сил між собою,

на допомогу їм приходило випробуване часом і більш досконале римське право

народів. Цим же пояснюють і відродження наукового інтересу до нього в ХІІІ

ст.: «Вже з початку століття римське право отримує широке поширення, стає

ніби загальним правом, вищим за право племінне і народне – свого роду правом

міжнародним [332, с. 23]».

Одним із найбільш нагальних питань у цьому було правове тлумачення

взаємовідносин багатьох новоутворених феодальних держав. Основною метою

глосаторів стало сформулювати відповідні вимоги до суб’єкта міжнародного

права та покласти край чисельним «приватним війнам» феодалів, що суперечили

нормам права народів [189, с. 86-87]. Ірнерій звертався до принципів рівності,

відсутності влади рівного над рівним [571, p. 48-50].

Проте, зазначене завдання глосаторів було непростим. Рим, періоду його

могутності і навіть занепаду, визнавав за суб'єктів міжнародного права тільки

незалежні держави. Але в нових умовах міські общини, наприклад, Італії

користувалися настільки широкою автономією, що навіть вступали у

міжнародно-договірні відносини між собою (в історії Італії ХІІ століття, навіть

характеризується як «період автономій» [372, p. 3]). Практично це повноцінні

учасники міжнародних відносин і фактично сильні суб’єкти міжнародного

права. Перед глосаторами постало завдання узгодити їх реальний статус і

практичні відносини з існуючим і визнаним не лише в доктрині, але і в практиці,

положенням класичного римського міжнародного права, згідно з яким тільки

Римська імперія і незалежні від неї держави є його суб'єктами.

110

Рішення знайшов Франциск Аккурсій (1182-1260 рр.): «Оскільки будь-яка

міська община Італії… нині не визнає над собою владики, вона сама по собі

складає вільний народ, володіючи державними правами і такою ж владою в

межах одного народ, якого імператор користується повсюдно [332, c. 185-186]».

Глосатори ХІІ ст. в основу визнання міжнародної правосуб’єктності утворення

ставили його реальний суверенітет.

Глосатори вводять класифікацію суб’єктів середньовічного міжнародного

права в залежності від обсягу їх міжнародної правосуб’єктності чи

міжнародного статусу. Щоб уникнути протиріччя в сфері визначення

повноправних суб’єктів тогочасного міжнародного права середньовічні

імператори Германської імперії проголошувались глосаторами

правонаступниками римських імператорів. Таким чином глосатори усували

неузгодженість між давньоримським розумінням нових європейських народів (в

т.ч. германців) як суб’єктів Римської імперії з існуючим станом міжнародної

системи, де вже ці народи диктували (створювали між собою) середньовічне

міжнародне право.

Глосатори базуються на природно-правовому тлумаченні права і

справедливості Ульпіана (Ірнерій). При цьому між законністю і справедливістю

перевага надається останній (Мартін) [571, p. 59-62].

Як і представники католицького церковного напряму глосатори

намагались очистити міжнародне право від силових елементів, нав’язаних іще

традицією Римської імперії. В цьому вони продовжили ідеї античної грецької

приватноправової традиції, а також приватноправові погляди римських юристів.

Глосаторами були розвинуті ідеї останніх щодо природної рівності,

справедливості, правотворчості, що базується на розумі і природі [572; 573].

Ідеї глосаторів були спершу узагальнені Ацо у спільній глосі до всіх

Юстиніанових збірників. Згодом компіляція ідей глосаторів була проведена

Аккурсієм, який у її створенні покладався на ідеї свого вчителя Ацо та Декрет

Граціана, як приклад компіляції канонічного права (хоча вплив Декрету

111

Граціана відчутний вже в ідеях Булгара, зокрема в сфері тлумачення ним права

природи) [574, s. 1-44].

Щодо сутності міжнародного права, як і права взагалі, глосатори стояли на

позиціях римських юристів, поділяючи останнє на цивільне, природне і право

народів. У праві народів глосатори вперше починають вбачати поділ на

публічно-правові та приватноправові елементи. Вже в працях Булгара відчутне

поєднання природно-правових впливів Ульпіана та інших римських юристів і

середньовічної християнської традиції, відповідно до якої вищу силу над

позитивним правом має природне право, на основі якого формується і право

народів (що таким чином, також має вищу силу) [512, p. 544; 571, p. 134-136].

Глосатори встановлюють ієрархію норм права: «Норма може бути

скасована лише нормою відповідного типу права (Рогерй) [571, p. 136]».

Аккурсій конкретизує поняття саме публічного міжнародного права, з

якого походить вчення про міждержавні договори. На думку В.Грабаря поняття

про міжнародне право глосаторів полягає в тому, що це право «об’єднує

інститути, що виникли без будь-якого втручання державної влади [332, c. 70]» В

основу ж міжнародного права глосатори ставили поняття угоди (мовчазної –

звичаю, або явно вираженої чи писаної – договору).

Діяльність глосаторів співпадає з протиборством церковної і світської

влад. В цьому вони відстоювали пріоритет світського правотворення,

заснованого на положеннях римського права народів.

В цілому глосатори провели подвійну роботу: ті норми римського права

народів, що могли бути застосовані до середньовічних міжнародних відносин

практично без змін (недоторканість дипломатичних представників,

недоторканість послів ворога в тому числі під час воєнних дій з ним; інститути

рабства та полону, інститут територіальних сервітутів в міжнародній сфері

тощо) переносилися ними в середньовічну міжнародно-правову доктрину у

незмінному вигляді; ті ж положення, що вимагали узгодження з новим типом

міжнародного правопорядку (інститути міжнародної правосуб’єктності,

правонаступництва, право набуття території, інститут територіальних вод і

112

право проходу та ін.) отримували в працях глосаторів відповідні гармонізуючи

їх тлумачення.

Це можна побачити на прикладі тлумачення глосаторами принципу

римського права щодо юрисдикції над відкритим морем та інститутів

прибережної зони і територіальних вод. Правова теорія територіальних вод була

сформульована Ацо. Згідно з ним у відкритому морі діє принцип свободи морів,

який проте обмежується юрисдикцією прибережної держави над її

територіальними водами. Згодом концепція прилеглих вод буде розвинута

Бартолом, за яким юрисдикцію над ними має прибережна держава. Таким

чином, «з часів глосаторів обидві – і римська, і феодальна теорії долучаються до

формування доктрини територіальних вод [372, p. 71]».

Завдяки діяльності глосаторів правознавство перетворилось в систему ідей

та принципів, в систематичне знання [575, c. 5-11]. Заснована Ірнерієм школа, на

думку її дослідників, стала «alma mater правової науки в її сучасному розумінні

[571, p. 33]».

Метою постглосаторів було ще більше узгодження норм римського права

народів із існуючими міжнародними відносинами (як і відповідно норм

римського цивільного права, із правом, що застосовується в судах у

внутрідержавній сфері). На час появи школи постглосаторів в міжнародному

житті відбувся ряд важливих подій. В протиборстві церкви та світської влади

папський престол отримує тимчасову перевагу, багато в чому завдяки

поширенню Декрету Граціана, григоріанській революції та діяльності каноністів

і коментаторів. Міжнародно-правові норми та інститути продовжують

розвиватися відповідно до становлення середньовічних міжнародних відносин.

Глосаторська школа на цьому тлі поширюється і сама стає предметом

дослідження і аналізу.

До характеру діяльності постглосаторів додалось ще й те, що більшість із

представників цього напряму крім суто наукової діяльності були

представниками урядів, влади у вирішенні тих чи інших питань зовнішніх

зносин чи іншим чином брали практичну участь в міжнародній політиці того

113

періоду (XIV ст.) [183, p. 39-41; 576]. А це час, коли держави знову, чи в

протиборстві між собою чи з католицькою церквою, намагаються знайти

підтвердження своїм домаганням в римському праві народів. Їх діяльність

дозволила В.Е.Грабарю дійти висновку, що міжнародне право як юридична

дисципліна зобов'язане своїм виникненням юристам середніх віків, зокрема

постглосаторам [332; 577].

Серед постглосаторів виділяється діяльність Бартола, який не тільки

узагальнив ідеї постглосаторів, висловлені до нього (як раніше Аккурсій), але й

висунув власну концепцію середньовічних міжнародних порядків, що

базувалась на положеннях римського права народів [570, s. 137-248]. За часів

загострення відносин з папською владою (папами Інокентієм ІІІ 1198-1216 рр.;

Інокентієм IV 1243-1254 рр.; Боніфацієм VIII 1294-1303 рр. та ін.) увагу було

зосереджено знов таки на питаннях міжнародної правосуб’єктності та

міжнародної правотворчості, але вже не в аспекті відділення статусу нових

держав від статусу Імперії, чи статусу окремих феодів від статусу держав, а в

аспекті розмежування міжнародної правосуб’єктності, визнання,

правонаступництва, правотворчості тощо світської влади і церковної.

Міжнародно-правове вчення про державу постглосаторами, і зокрема

Бартолом було доведено до такого рівня, що згодом лягло в основу теорії

суверенітету періоду Відродження. Якщо для глосаторів тлумачення

міжнародної правосуб’єктності держави є вимогою часу, відповіддю на

фактичне створення й існування таких держав на теренах колишньої Римської

імперії, то постглосатори показують сутність цієї правосуб’єктності через аналіз

її складових – території, населення, влади. В основі бачення Бартолом держави

(чи общини, міста) як суб’єкта міжнародного права лежить фактична

незалежність цього утворення від церковної влади [578, p. 70-121]. Це

положення сприяло поширенню нових принципів міжнародного права –

незалежності, рівності, територіальної недоторканості, що стануть

основоположними у класичному міжнародному праві [579, p. 805].

114

Об’єднання народів Бартол проводить на основі культурної єдності,

визнання єдиної церкви (що не завадило йому наполягати на незалежності від

неї світської влади). В будь-якому разі погляд на міжнародне співтовариство

християнських держав надовго залишиться в теорії міжнародного права, як

основа для його характеристики. Про існуючий міжнародний правопорядок

Бартол говорить, як про світ західно-християнський, що розпався всередині на

незалежні держави, але все ж зберігає певну релігійно-політичну єдність, яка

відділяє його від іншого світу [332, c. 192]. Це вже доктринальне пояснення

міжнародного права, як права тільки певної сукупності народів, що мають

спільне римськоправове коріння та сповідують однакові культурні цінності. У

цей же час канонічне право висуває до таких народів вимогу ще й релігійної

єдності. Обидва ці підходи є основою тлумачення в подальшому міжнародного

права як права цивілізованих народів [580].

В постглосаторів виділяється ідея вищої сили права народів відносно

внутрідержавного права (Бартол, Бальд). Вони розвивають положення

глосаторів про необхідність дотримання договорів [577, c. 18; 579, p. 449], норм,

що створені на основі співпадаючих правил різних народів та принципів, які

походять із загального розуму людства чи природи [579, p. 606, 962; 581, p. 1010,

1041]. Це вже є виявом досить стабільної середньовічної системи міжнародного

права і міжнародних відносин, яка потребує свого доктринального закріплення і

тлумачення необхідності дотримання своїх засад.

Найбільший внесок у становлення концепції міжнародного приватного

права належить Бартолу, Бальду, Чино Пістолійському, Бартоломео да Салічето,

Паулу ді Кастор, Алессандро Тартаньї та ін. [582, p. 5-15, 38-40,198, 587-609;

583; 584] На розробках цих постглосаторів проблем конфлікту законів, теорії

статутів базуватимуться французькі та інші дослідники міжнародного

приватного права [577, c. 3-16; 585, p. 90-92; 586].

У суперечці між світською і папською владами за претензію на

універсальне управління Бальд підтримував ідею, що відповідно до позитивної

волі народів обрано (призначено) їх правителів, які мають діяти згідно з

115

правилами jus gentium. Влада церковна і влада світська мають бути розмежовані

[587-594]. Згідно з Бальдом, імператорська влада має людське, волевстановлене,

позитивно-правове походження; «джерелом влади королів і правителів міст

полягає в jus gentium [587, p. 50]».

Встановлюється ієрархія права та закону [585, p. 150-158; 588, p. 92]. На

думку Бальда, «договір, укладений з тим, хто може створювати закон має силу

договору і закону [577, c. 25]».

Першими витоками концепції суспільного договору були ідеї

постглосаторів (зокрема, Бальда) щодо створення держави за згодою народу

[591, p. 101-117; 592, p. 127]. При цьому Бальд наголошує на територіальному

аспекті державності. Територія для нього є визначає суверенітет і є його межею

[594, p. 172]. Відповідно до права народів і вимог суверенітету народу ця

територія має бути недоторканою. У цей період в міжнародному праві територія

вже стає стабільною ознакою суб’єкта цього права і складається відповідний

інститут.

В питанні права війни постглосатори в цілому розвивають ідеї римських

юристів та глосаторів, заборони приватних війн, концепцію справедливої війни,

як вона розумілась у римському праві [589, p. 104-108].

Вже в часи постглосаторів поширюється думка, що репресалії повинні

бути крайнім засобом (Бальд). Його вчитель Бартол, навіть, намагався

перебільшити негативний аспект репресалій, обмежити їх застосування та по

можливості взагалі відмовитися від них [582, p. 592-605]. Ідею небажаності

репресалій обстоював і Чино Пістолійський [583, p. 432].

Міжнародно-правові погляди постглосаторів і їх тлумачення сучасного їм

міжнародного права з римськоправових засад визначаються загальним станом

міжнародно-правової системи [595]. В період їх діяльності в міжнародному

праві практично вже складаються всі основні риси, що стануть передумовою

його наступної трансформації в класичне міжнародне право.

5.2. Біполярність міжнародно-правової ідеології середньовічної Індії

116

Більшість дослідників, говорячи про середньовічну правову думку Індії,

оперують стародавнім джерельним і концептуальним матеріалом, або

звертаються вже до наробок етапу європейського завоювання XV ст. Відтак,

робиться висновок, що майже тисячоліття в Індії функціонували міжнародно-

правові ідеї, вироблені у стародавній період [596, c. 128, 132].

Безперечно, більшість стародавніх джерел політико-правової думки були

на озброєнні в середньовічних індійських мислителів, і навіть, формування

деяких з них завершилось саме в середні віки. Разом з тим, за логікою розвитку

правової думки, не може бути, щоб протягом тисячоліття народи жили лише за

стародавніми наробками, не привносячи власних ідей.

Міжнародно-правовий світогляд середньовічних індусів дійсно досить

сильно був пов’язаний з правилами і стандартами, викладеними у стародавніх

літературних, релігійних і правових джерелах. Самі ці джерела формувалися

століттями: оформлення «Рігведи» деякі вчені датують другою половиною ІІ

тисячоліття до н.е. – рубежем ІІ-І тисячоліття до н.е., «Атхарваведи» – початком

І тисячоліття до н.е., «Артхашастри» – кінцем IV ст. до н.е., «Махабхарати» – V-

VI ст.ст. до н.е. – І ст. н.е., «Рамаяни» – ІІ-ІІІ ст. н.е., «Законів Ману» – ІІ ст.

до н.е. – ІІ ст. н.е., «Яджнавалкйа-смріті» – не раніше ІІ ст. н.е., «Вишну-

смріті» – ІІІ-IV ст. н.е., «Нарада-смріті» – IV-VI ст. н.е.; і в значно пізніший час –

«Вріддха-Ману», «Бріхан-Ману», «Вріддха-Нарада», «Бріхан-Нарада», «Лагху-

Нарада», ранніх упанішад – VIII- VІ ст. до н.е., а пізніх упанішад – ХІV-ХV ст.

н.е. [597, с. 17].

Тяглість творення цих та інших індійських джерел зовсім не свідчить про

незмінність міждержавних (міжнародних) і внутрішньодержавних відносин і

інститутів; останні не могли не реагувати на постійно змінні міжнародні

процеси: «На Близькому і Середньому Сході, в Південній Азії становлення

феодального укладу йшло в умовах збереження державних утворень пізньої

давнини. Держава Гупта, імперія Сасанідів поєднали стародавні і

ранньосередньовічні суспільства рамками тривалості політичних форм, що

дозволяє віднести Південну Азію, Близький і Середній Схід до континуїтетного

117

типу стадіального переходу, відмінними ознаками якого виступає розведення у

часі знижувальної деструктивної фази імперського циклу і періоду

трансформації соціально-економічних структур Стародавнього Світу в

ранньосередньовічні [598, c. 101]».

В сучасних дослідженнях міжнародно-правової думки середньовічної Індії

нерідко з приводу одного й того ж явища висловлюються протилежні думки.

Наприклад, щодо становлення феодального укладу в Індії, дослідник висловився

так: «В той час Індія не знала ані рабовласництва, ані феодалізму в чистому

вигляді, як способів виробництва, що склались і визначали всю систему

суспільних відносин [592, c. 106]». Значна кількість вчених, згідно з К.Марксом,

визнає, що Індія була рабовласницькою державою.

Протилежні висновки висуваються і щодо характеристики об’єкту

міжнародно-правового регулювання середньовічної Індії. На думку одних

авторів (здебільшого переконаних в тому, що в стародавній та середньовічний

періоди переважали воєнні відносини і насильство) становленню міжнародно-

правових поглядів великою мірою сприяли «безкінечні війни в Середньовічній

Індії [596, c. 130, 133]».

Інші переконані в тому, що «Схід в середні віки в силу доктринальних

принципів поширених тут релігій і вчень – ісламу, буддизму, індуїзму,

конфуціанства – був позбавлений конфліктів [598, c. 107]». Деякі автори цю

безконфліктну ситуацію вбачають причиною стабільності правових поглядів

середньовічної Індії [599, с. 230].

В тривалому наступництві міжнародно-правових поглядів середньовічної

Індії можна виділити два фактори: зовнішній і внутрішній. До зовнішнього

фактора слід віднести провідну роль Індії в євразійському регіоні. З цього

приводу Дж.Неру зазначав: «Індія сама була такою величезною, що здавалася їм

(індійцям – О.Б.) цілим світом, а верховна влада над Індією уявлялась їм владою

над світом. Всі решта за межами цього світу були «варварами» млеччха [600, c.

158]». Автор виділяє тут лише один, територіальний, аспект, але не слід

ігнорувати й інших: рівень розвитку економіки, активність зовнішньополітичної

118

діяльності, розвиток політико-правової думки, а звідси й її популярність серед

інших народів тощо.

Згадані джерела індійської політико-правової думки («Рамаяна»,

«Рігведа», «Махабхарата» та ін.) були настільки популярними в епоху

середньовіччя, що майже всі країни регіону прагнули перекласти їх своєю

мовою. Існує «Рамаяна» в двох китайських версіях («Джатака про Безіменного

царя» ІІІ ст. і «Нідана про царя Десяти насолод» 472 р. н.е.); в тибетських і

східно туркестанських сказаннях першої половини минулого тисячоліття,

чотирьох версіях монгольською мовою (ХVІ- ХVІІ ст. ст.), трьох східно

іранських рукописах ІХ ст., кампучійському варіанті VІ ст., в’єтнамському

середньовічному перекладі, старояванському ХІ ст., кхмерському ХІ-ХІІ ст.,

бірманському ХІ ст., таїландському ХІV ст. та ін. [217, с. 692-693].

Така популярність індійських першоджерел вплинула на вироблення

подібного міжнародно-правового світогляду в державах регіону.

Втім, щодо тривалості і наступництва в міжнародно-правових ідеях

середньовічної Індії, то визнаючи її, все ж таки не можна і перебільшувати цей

фактор. Відносини змінювалися і вимагали нового прочитання старих текстів. В

цьому плані особливо ефективним виявилось коментаторство, яке розроблювало

принципи узгодження старих нормативів з новими міжнародними реаліями. Це

можна побачити на прикладі «Законів Ману», які «в середні віки неодноразово

переписували і коментували, що саме по собі показує велике значення, яке

надавалось в Індії цьому стародавньому збірнику. До нас дійшли коментарі

Медхатітхі (ІХ ст.), Говіндараджі (ХІІ-ХІІІ ст.), Нараяни (ХІV ст.),

Куллюкабхатти (ХV ст.), Рагхавананди (ХVІІ-ХVІІІ ст.), Нандани і Рамачандри

(ХVІІІ ст.); і є анонімний кашмірський коментар, також, мабуть, досить пізній.

Та обставина, що коментаторів відділяло від часу укладення Законів Ману

багато століть, що вони жили в епоху з іншими суспільними умовами і

світоглядами не могла не накласти відбиток і на їхню творчість; і не дивно, що

при тлумаченні окремих віршів збірника (особливо в релігійно-філософських

розділах) думки коментаторів рідко бувають одностайними [394, c. 6-7]».

119

Такій же переробці і пристосуванню піддавались «Джармашастра

Наради», «Яджнавалкья смріті», «Упанішади». В розвитку «Упанішад»,

наприклад, деякі вчені виділяють декілька історичних періодів: брахман (1250-

1100 до н.е.), брахман і упанішад (1100-900 рр. до н.е.), упанішад (900-750 рр. до

н.е.), «нових» упанішад (750-600 рр. до н.е.) і коментаторські упанішади

Середньовіччя [597, c. 16-63].

З часом склалися окремі школи і напрями збереження і коментування

стародавніх текстів, які складали основу міжнародно-правової ідеології Індії до

мусульманського завоювання. З міжнародно-правової точки зору основними

залишалися такі збірники: «Кодекс Ману» або «Ману смріті» (200 р. до н.е. –

100 р. н.е.), «Інституції Яджнавалкья» або «Яджнавалкья смріті» (100-300 рр.

н.е.), «Вішну смріті» (між 100 і 300 рр.), «Харіта смріті», Смріті «Брхаспаті» і

«Катьяяни» (400-600 рр.). Крім того, слід назвати компіляції «Пуран» (300-600

рр.), історичні дослідження Бани «Харша Харітра» (600-650 рр.), Калхани «Радж

Тарангані» (1150 р.) та деякі інші [97, p. 6-12]. З оригінальних робіт цього

періоду слід назвати «Нітісари» (Наука про державний устрій), «Сукрачарьї»,

«Сукранітісари» (Про мистецтво управління) та деякі інші. Але й вони написані

під великим впливом і з запозиченням з «Махабхарати», «Артхашастри»,

«Законів Ману» та інших стародавніх збірників.

Чимало індологів порівнювали середньовічну Індію з Китаєм,

стверджуючи, що вона також вдавалася до самоізоляції у зовнішніх зносинах.

Відтак, вони доходили висновку, що ніяких концепцій міжнародно-правових

відносин не могло бути вироблено. Проте, сьогодні доведено хибність висновку

про зовнішню самоізоляцію, як Китаю, так і ще більшою мірою Індії.

Концепцію самоізоляції Індії нав’язували науці спочатку самі індійці: вона

мала пояснити їх «вищість» щодо інших народів євразійського простору,

оточуючих їх «варварів». На практиці ж середньовічній Індії, швидше навпаки,

більш характерним було прагнення розвитку зовнішніх зносин. Самоізоляційні

елементи почали приписувати їй з ХV ст. європейці, запозичивши індійські

теорії, що почали проявлятись як реакція на європейську експансію.

120

Згодом концепція самоізоляції пояснювалась через занепад Індії як одного

з основних суб’єктів міждержавних відносин євразійської ойкумени. Головним

фактором у цьому процесі вбачалось мусульманське завоювання. Дж.Неру

вважав: «Ця зміна не була миттєвою, це був повільний процес. Іслам прийшов в

Північну Індію разом з Махмудом. ...Будучи нездатною стримати чужинців і

завоювань індоарійська культура перейшла до оборони. Прагнучи захистити

себе, вона відгородилась від зовнішнього світу [600, c. 238-239]».

Проте, було б не зовсім вірним говорити про занепад індуїстської

культури, оскільки і під час мусульманського завоювання вона розвивалася,

хоча, можливо, і менш інтенсивно. Крім того, навряд чи можна говорити про

самоізоляцію Індії в результаті мусульманської експансії, оскільки в даному

випадку йдеться про зовнішнє обмеження Індії з боку завойовників.

Як найбільш розвинена країна регіону Індія ще в стародавній період вела

інтенсивні посольські зносини із Заходом. Про це свідчать, зокрема Страбон,

Діон Кассій, Діодором Сицилійський та інші античні і ранньосередньовічні

мислителі. Але особливого розвитку ці контакти набули у першій половині

першого тисячоліття н.е. Можна згадати лише деякі з них: посольство з острову

Тапробана до імператора Клавдія (41-54 рр.), численні делегації послів

індійських царів до китайського імператора Го-ме (89-106 рр.), до римських

імператорів Траяна (107 р.), Марка Аврелія (166 р.), Авреліана (274 р.),

Костянтина І (336-337 рр.), Юліана (361-363 рр.), а також місії в Китай (428 р.,

441 р., 455 р., 473 р., 500-516 рр.) в Константинополь до імператора Юстиніана

(530 р.) та ін. [18, р. 205; 263, с. 541-542]. Особливо активізувалися індійсько-

китайські посольські зносини у Х ст., коли сторони укладали союзницькі

договори проти арабських і тибетських завойовників. Індія не могла

здійснювати настільки активні зовнішні зносини без відповідної теоретичного і

концептуального обґрунтування та їх тлумачення.

Характерною рисою міжнародно-правової думки Індії до мусульманського

завоювання було те, що індуси не лише зберігали вірність своїм правовим

традиціям, але й активно нав’язували власні міжнародно-правові концепції своїм

121

сусідам, з метою зберегти якщо не політичний, то ідеологічний контроль над

ними. Завдяки такій традиції численні царства післямаурійського періоду

підтримували єдність між собою. Кушанська імперія стала буддистською і під

кінець свого існування практично застосовувала індійські звичаї, а її населення

асимілювалося із індійським на основі релігії, а в Китаї привнесений індійцями

буддизм врешті стає основною релігією.

Індійські вчені називають період завершення давнини і початку

середньовічних міжнародно-правових ідей періодом Раджпут (до і після 648 р.

н.е.). Для нього характерне суто індійське бачення природи міжнародних

відносин і розвитку міжнародно-правових ідей (сутності прав і обов’язків

держав, джерел міжнародного права, міжнародної правосуб’єктності, теорії

балансу сил, міжнародних договорів і союзів, законів і звичаїв війни, статусу

воюючої сторони та її власності, дипломатичних відносин, нейтралітету тощо).

На думку індійських вчених весь комплекс міжнародно-правових думок і ідей

цього періоду можна звести до трьох основних напрямів: 1) міжнародно-правові

ідеї сутності права миру; 2) погляди на особливості права війни; 3) розвиток ідеї

нейтралітету.

Ці ж основні напрями збереглися в середньовічній мусульманській

міжнародно-правовій ідеології з урахуванням таких винятків: 1) принципово

змінилася сутність поглядів під впливом мусульманських міжнародно-правових

джерел та 2) різко знизилось значення, яке надавалось інституту нейтралітету.

Індійські дослідники середньовічних міжнародно-правових доктрин

пропонують поділяти їх на дві категорії: 1) мусульманські доктрини

міжнародного права в Індії, які мало чим відрізнялися від інших

мусульманських доктрин позаіндійського регіону та 2) доктрини країн

Арьяварти («цивілізації, що склалася на індійському субконтиненті до приходу

ісламу в ці частини [97, p. 89]»), які в цілому зберігали спадковість індійських

міжнародно-правових поглядів. Взаємодія ідеології ісламу та арьяварти

відбувалася за принципом: там, де панував іслам, і де це було для нього корисно

– переважали ісламські доктрини міжнародного права, а де зберігали

122

самостійність країни арьяварти – там керувалися власною політико-правовою

ідеологією на основі історичних джерел.

В період Раджпут спостерігається кілька важливих для подальшої долі

індійської міжнародно-правової ідеології тенденцій. У відносинах з Халіфатом

діяли норми мусульманського права, у відносинах індійських держав, які

перебували у залежності від ісламу з навколишнім не індійським світом також

діяли норми мусульманського права, але індусам дозволялося знаходити їм

пояснення навіть базуючись на своїх історичних джерелах; у відносинах між

індійськими державами, що знаходились в залежності від ісламських правителів,

дозволялось застосовувати своє міжнародне право. Насамкінець, у відносинах

між незалежним індійськими державами могло діяти їх традиційне міжнародне

право з відповідними йому міжнародно-правовими доктринами.

Головним в цьому процесі став зовнішній чинник: мусульманська

експансія [601, с. 67]. Міжнародно-правова думка Індії відмовилася від

запозичення інших світоглядних надбань і обмежилась власними доктринами і

теоріями, що дозволило індуїзму встояти в умовах окупації [602; 603].

Таким чином, в одній частині субконтиненту (де ще функціонували

незалежні індійські царства) міжнародно-правовий індуїзм розвивався на

стабільних властивих тільки йому засадах, а в царствах, окупованих

мусульманами, він співіснував з ісламом, переважно за рахунок поступок

власними міжнародно-правовими надбаннями: «Міждержавне право, яке

переважало в домусульманські часи продовжувало зв’язувати індійські

політичні об’єднання в середньовічній Арьяварті …політичні союзи з ісламом,

які почали існувати за часів халіфів, продовжували керуватися у відповідності з

теорією і практикою Корану. ...саме тому при встановленні особливостей

позицій в міждержавному праві середньовічної Індії доводиться констатувати

відсутність однакових напрямів розвитку норм, які б мали керувати обома

типами політичних об’єднань, як аріанським, так і ісламським [97, p. 93-94]».

Можна вказати декілька причин виживання середньовічної індійської

міжнародно-правової ідеології. По-перше, ісламська експансія ніколи не

123

охоплювала всю територію Індії і завжди залишалась певна кількість (в центрі,

на сході, півдні, а часом і в деяких частинах півночі субконтиненту) незалежних

індійських царств. В них безперешкодно могли розвиватися міжнародно-правові

доктрини індуїстського і буддистського спрямування [604, p. 534-563].

По-друге, було б хибним вважати весь період мусульманського

завоювання таким, що викорінював самобутню ідеологію індійців [97, p. 94-95].

Звичайно, в мусульманський період індуські доктрини міжнародного

права повинні були враховувати ісламські світоглядні стереотипи. Так, ще за

часів «Рамаяни» і «Махабхарати» пропагувалась ідея протиправності вбивства

військовополоненого, а «Закони Ману» містили надзвичайно широкий перелік

осіб, який заборонялось вбивати у воєнний час. Середньовічній міжнародно-

правовій думці Індії довелось відійти від такої гуманності, адже «не було на світі

недоторканості, яку б іслам визнав стосовно невірних, котрі були захоплені як

військовополонені [97, p. 97-98]». Тому середньовічна індійська міжнародно-

правова думка під впливом ісламу дозволила правомірність знищення також

цивільного населення і власності невірних (старих поглядів про протиправність

таких дій продовжували дотримуватися лише в незалежних індійських царствах

і князівствах).

Змінилося також ставлення до джерел міжнародного права, серед яких на

перше місце було поставлено Коран, потім сунну (настанови Пророка) та

доктрину. Щодо останнього джерела, то в середньовічній Індії доктринальні

погляди почали складатись у відповідні школи. Особливо впливовою в Індії

була школа хадисів (з’явилася в Медіні у VIII ст.).

Під впливом думки ісламських літописців, коментаторів і мислителів по-

новому почали тлумачитись в Індії і питання міжнародної правосуб’єктності.

Так, індійська міжнародно-правова ідеологія сприйняла принцип, викладений,

зокрема купцем Сулейманом, який торгував у ІХ ст. від Перської затоки до Індії

та Китаю, в книзі-хроніці «Салсілатул Таваріх». В ній він так визначив ієрархію

суб’єктів міжнародного права: «На першому головному місці цар арабів (халіф

Багдада), стосовно якого слід погодитися без дискусій, що він є самий більший

124

серед усіх царів... Цар Китаю може вважати себе наступним після правителя

арабів. Після нього йдуть грецькі царі (на той час так називали візантійських

імператорів – О.Б.) і, нарешті, Балхара – ...найбільш знаменитий серед князів

Індії і індійці визнають його верховенство. Кожен князь Індії є володарем в його

власній державі, але всі віддають пошану верховенству Балхара. Представники,

направлені Балхарою до інших князів приймаються з найбільшою пошаною,

щоб показати шанування його честі [97, p. 105]».

Середньовічні публіцисти, правителі і юристи (Фіруз Шах Туглук,

Мухаммад Туглук, Ібн Рушд, З.М.Бобур, Ібн Хаддун, М.Хайдер та ін.) фактично

переглянули стародавні індійські погляди на міжнародно-правове визнання,

право міжнародних договорів, посольське право та ін.

Погляди на визнання не змінилися щодо його повноти (в основному de jure

і de facto), але щодо суб’єктів і форм визнання зазнали суттєвих змін. Тепер вже

говорили про такі види визнання: 1) визнання халіфом (правителем ісламських

держав); 2) визнання самого халіфа правителем з боку інших ісламських

правителів (концепція суперечить основам ісламу, оскільки тільки Аллах, згідно

з ним, визнає основного правителя, однак в ній спостерігається вплив інтересів

численних імамів); 3) визнання ісламом не ісламських політичних об’єднань (а)

визнання з боку халіфа правителів Арьяварти; б) визнання ісламськими

державами Індії місцевих політичних об’єднань Арьяварти); та 4) визнання

державами Арьяварти одна одної або інших неісламських держав. Менших змін

зазнали погляди на посольське право, проте і в цій сфері було введено певні

новації.

В індійській міжнародно-правовій думці, що перебувала під ісламським

впливом, значно зростала авторитетність договору, як джерела міжнародного

права. Коран, який підлягав безумовному дотриманню, проголошував подвійне

ставлення до договорів, поділяючи їх на договори, що укладалися між

мусульманами та з інаковіруючими. Проте, обидві категорії договорів в ісламі

розглядались як такі, що підлягають принципу суворого дотримання

міжнародних зобов’язань сторін [605, c. 149; 216-217].

125

В цілому середньовічна міжнародно-правова думка Індії розділилася і

розвивалась за двома напрямами: 1) збереження традицій і приписів стародавніх

епічних і правових джерел з пристосуванням та приведенням їх у відповідність

до нових обставин засобами коментування, тлумачення чи створення на їх

основі нових збірників; та 2) широкомасштабне сприйняття і розвиток

ісламського бачення міжнародного права. Можна вказати і на спільні риси між

цими напрямками, що походили від спільності середньовічного середовища, в

якому розвивалась міжнародно-правова думка [606].

Попри те, що наприкінці Середньовіччя Індія перестала бути провідною

світовою монархією, вона була не лише відома, але й шанована у решті світу

[601, c. 474]. В нових умовах міжнародне право Індії не могло вплинути на

розвиток інших регіональних міжнародно-правових підсистем. Не рідко, проте,

його норми і принципи вже в європейські інтерпретації знову утверджувались в

міждержавних відносинах. На початку XVIII ст. італійський філософ і один з

основоположників історизму Дж.Віко (1668-1744 рр.) порівнював Індію з

могутньою на той час Російською імперією: «Цар Московії, хоч він і

християнин, править людьми лінивого розуму. ...Імператор Індії скоріше

культурний, аніж не культурний, оскільки досвідчений переважно в справах

миру [607, c. 457-458]».

Тому й сучасна міжнародно-правова думка розвивається на основі і під

впливом у тому числі досягнень, міжнародно-правових думок, ідей, концепцій і

теорій стародавньої і середньовічної Індії.

5.3. Міжнародно-правові погляди середньовічного Китаю

Дослідження міжнародно-правових поглядів середньовічного Китаю

стикається в науці часто з тими ж проблемами, що й вивчення індійської

міжнародно-правової думки середніх віків. Можна вказати на два основні

підходи: 1) невизнання специфічного міжнародного права в Китаї у стародавній

та середньовічний періоди (до XVII-XVIII ст.) [183, p. 3; 123-124] та 2) визнання

126

розвинутого міжнародного права в стародавньому Китаї, яке, занепадає у часи

середньовіччя [182; 189; 312].

Висновок, що потужної міжнародно-правової ідеології у середньовічного

Китаю не було часто базувався на фактах політичної історії регіону. Дійсно, як

пише французький дослідник, «найбільш видимим результатом тяжкої поразки,

яку зазнали армії імператора Міньхуана в битві при Таласі 751 р., було

виключення Китаю з числа великих азіатських держав... В Х ст. замість

об’єднаного і сильного Китаю часів династії Хань і Тан знову виник Китай

розколотий на знесилені і протиборчі царства під управлінням місцевих дрібних

династій [608, с. 283-284]». Виходячи з того, що Китай втратив свою державну

імперську цілісність, а самі царства досить часто вдавалися до вирішення

міжнародних питань воєнними засобами, деякі дослідники, навіть, почали

стверджувати, що роль Китаю в євразійському просторі стала мінімальною і він

вже не відігравав суттєвого значення в міжнародному праві.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Міжнародно-правову думку середньовічної Польщі розвивали Ян

Длугош – королівський посол на переговорах з Тевтонським Орденом, Чехами

та Угорцями, єпископ Анджей Ляскарз – учасник переговорів поляків з

Тевтонським Орденом в м. Буді (1414 р.), на яких підняв питання про правові та

теологічні підстави тевтонського завоювання; обстоював думку про

протиправність агресії та примусового навернення у віру та про необхідність

милостивого ставлення до інаковіруючих відповідно до Біблії.

Філософ і теолог Бенедикт Гессе (бл. 1389-1456) опрацьовував концепцію

справедливої війни («Коментар до Євангелія від Св. Матфея»). В цій же роботі

висунув власні вимоги до справедливої війни: 1) згода суспільства на війну; 2)

мета війни – повернення збитків або поновлення порушеного права; 3) ця ж мета

127

має визначати функції воюючих, а не бажання власної наживи чи розширення

своєї влади; 4) повинен існувати стимул до правомірної поведінки воюючих; 5)

повинно існувати вороже ставлення ворогів, котрі почали агресію, і не

дозволяється воювати проти мирно налаштованих народів, навіть невірних. В

цілому справедливою він визнавав лише оборонну війну. Б.Гессе проводить

думку про бажаність побудови системи мирних міжнародних відносин.

Інші представники середньовічної міжнародно-правової польської

доктрини: Я.Жадек (1412-1487) – представник Польщі на Соборі у Базелі

1441 р., виконував посольські місії (в основному звертався до питань

дипломатичного права та правового статусу території); С.Завада,

Я.Заборовський (помер 1449 р.), Я.Елгот (помер 1452 р.), Д.Боржиновський

(помер 1452 р.), Я.Пушка Краковський (помер 1452 р.), Я.Заторський (помер у

другій половині ХV ст.), Т.Стржемпінський (помер 1460 р.). Дослідження

польської середньовічної міжнародно-правової думки ускладнюється тим, що

більшість її творів, які містилися в бібліотеці Юридичного колегіуму

Краківського університету було знищено під час пожежі 1719 р. [664, p. 17].

Вплив католицької думки проявився в тому, що польські мислителі

асоціювали право народів з моральністю, а вплив природно-правової школи у

тому, що це право вони виводили з принципу справедливості.

Першим представником голландської школи міжнародного права можна

вважати посла Голландії в Франції А. де Вікефорта (1598-1686). Вплив

французької школи на нього проявився у переважанні ідей щодо практичного

вирішення міжнародно-правових проблем. В роботі «Посол та його функції» він

встановлює чітку систему вимог щодо недоторканості послів, необхідності

дотримання протоколу та церемоніалу його прийому, розмежування функцій

дипломатичних представників та встановлення відповідних рангів [422].

На міжнародно-правову позицію Г.Гроція (1583-1645) справили вплив

міжнародні події того часу – Тридцятилітня війна (1618-1648) і початок розпаду

Священної Римської імперії. Він одним з перших побачив кінець феодальних

128

відносин, держави і права. Тому він вперше запропонував модель міжнародного

права, яке б відповідало новому порядку [667, p.3-21].

По-перше, Гроцій вже чітко відділяє поняття позитивного і природного

права. Наприклад, в сфері права війни він розвиває аргументацію Б.Айалли

щодо війн справедливих і законних. Проте, для пояснення цих явищ він вже

висуває два окремих по суті напрями обґрунтування: природно-правовий, що

базуватиметься на теорії Ф.Аквінського (обстоювання справедливої війни) та

позитивістський (розглядає війну, як вольовий акт і тлумачить поняття законної

війни [642, p. 120-121; 652, p. 192-198; 668, p. 100-111]).

Для доведення існування природного Гроцій «скористався свідченнями

філософів, істориків, поетів і, нарешті, ораторів, не тому, що слід сприймати на

віру без різниці все, що вони говорять, бо ж вони вимушені зазвичай рахуватися

з забобонами своєї школи …але тому, що багато з них, в різний час і в різних

місцях, твердили одне і теж, як таке, що є достовірним, то це слід віднести за

рахунок однієї і спільної причини; а в питаннях, що нас займають ця спільна

причина однодумства не може бути інша, аніж та що випливає з засад природи

або ж з певної спільної згоди. Першим шляхом винаходимо природне право, а

другим – загальне право народів [126, c. 54]».

По-друге, у відповідності до нових міжнародних обставин, він розглядав

міжнародно-правові відносини, як міждержавні [667, p. 241-244]. По-третє, якщо

в догроцієвий період головним для визначення міжнародного права було

встановлення сфери його дії, то в концепції Гроція ключову роль відіграє

розкриття природи (сутності) міжнародного права.

Так само відповідно до вимог часу Гроцій вже цілком відрізняв

міжнародне публічне право, від норм міжнародного приватного права. Не

відкидаючи «божественного» і «природного» в праві, він звернув увагу на

правове значення актів, які є результатом волевиявлення людини. Це не тільки

дало поштовх в науці права до збільшення позитивістських досліджень, а й було

схвально зустрінуто самими творцями тодішнього права (монархами, а також

зароджуючимися парламентами) [669, p. 46-57].

129

Основу права Гроцій знаходить в природі людини. Люди об’єднуються в

суспільство задля спілкування і спільного задоволення потреб. Основою права є

природа, а оскільки творцем природи є Бог, то він також є основою права.

Третьою основою права є вимога дотримуватися взятих на себе зобов’язань (в

міжнародному праві – pacta sunt servanda), без чого не можливе існування

суспільства [667, p. 241-244; 670, p. 33].

Він обстоював свободу віросповідання, відділення філософії від теології. В

міжнародно-правовому плані він висунув концепцію секуляризації права. Не

заперечуючи впливу релігії на право, Г.Гроцій вважає, що головним в пізнанні

його сутності є суто юридичне дослідження: «Природне право… настільки

непорушне, що не може змінено навіть самим богом [126, c. 72]».

Одним з перших Гроцій приділяє увагу обґрунтуванню інститутів

односторонніх правових актів, правомірності втручання (в т.ч. інтервенції) з

метою захисту іноземних підданих від їх правителя [126, c. 480].

В багатьох країнах його ідеї (доктрину) стали розглядати, як правове

джерело. Г.Гроцій звертав увагу на подібність правової науки і математики і

вивів для природного і міжнародного права 22 аксіоми [669, p. 67-69].

З одного боку, він у своїх працях стверджує, що правила природного права

«зберігають силу навіть в тих випадках, якщо припустити ...що Бога немає і, що

Він не піклується про справи людські», з іншого – він заповнює цю прогалину в

правовій думці твердженням про існування «крім першого, природного, і

другого джерела права, а саме – того, що випливає зі свободи волі бога,

підкорятися якій безперечно велить нам саме наш розум [126, c. 47]».

К. ван Волленховен виводить чотири основні постулати вчення Гроція:

1) «Гроціанська доктрина обов’язку»: він розглядає поведінку народів за

аналогією поведінки індивідів (відповідно, як вбивство, пограбування тощо

розглядаються злочинними серед людей, вони є злочинами, якщо їх вчинили

держави); 2) верховенство права у світі і засудження порушення права і

зобов’язань в міжнародній сфері; 3) поширення норм міжнародного права на всі

130

народи і племена землі (включно з нехристиянами і неєвропейцями); 4) обстоює

принцип милосердя між народами [671].

Він критично переглянув природно-правові погляди і звів їх в систему,

чим заклав основи еклектичної школи права [671, p. 8-22; 673, p. 9].

За Гроцієм в міжнародних відносинах діє не лише природне право, а й

добровільне право (jus voluntarium)– те право, що його попередники називали

звичаєвим правом народів – jus gentium. Природне право і jus gentium – дві

складові міжнародного права [674, p. 33-39; 675, p. 375-381].

Г.Гроція не можна вважати «першовідкривачем» в теорії класичного

міжнародного права (чи її фундатором), так само, як і в практиці цього права

його класичні елементи проявлялися задовго до традиційно прийнятого початку

його класичного періоду [676].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 5. «РОЗВИТОК ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА В СЕРЕДНІ ВІКИ»

1. Середньовічна європейська доктрина міжнародного права в

основному розвивалась на основі трьох напрямів: світського, теологічного та

глосаторського (римськоправового). Дослідження представників світського

напряму підтверджують як безперервність розвитку міжнародно-правової

131

думки, так і можливість її поділу на етапи. В світському напрямі цього періоду

можна виділити три етапи: 1) ранньосередньовічний (інтенсивно

опрацьовувались і пристосовувались до нових реалій міжнародно-правові ідеї

стародавніх мислителів); 2) етап завершення формування середньовічної

(феодальної) міжнародно-правової ідеології; 3) етап стабільного розвитку

середньовічної міжнародно-правової думки з формуванням основоположних

засад міжнародної правосвідомості класичного міжнародного права.

2. Найбільш впливовими в середньовічній міжнародно-правовій

ідеології були вчення отців церкви, каноністів і коментаторів, які забезпечили

наступність розвитку доктрини міжнародного права, заклали основи ідей

гуманізації війни (котрі досягли свого максимального розвитку в сучасному

міжнародному праві), домоглися остаточного утвердження основних принципів

міжнародного права (в першу чергу, pacta sunt servanda і мирного вирішення

міжнародних спорів), заклали основи розуміння верховенства права в

міжнародному праві, започаткували кодифікацію міжнародного канонічного

права.

3. Вперше особливості міжнародного права системно (на основі

схоластики і вчення про римське право народів) почали розглядати

середньовічні глосатори і постглосатори, які заклали перші витоки науки і

основи для формування національних шкіл міжнародного права.

4. Міжнародно-правова думка середньовічної Індії формувалась на

біполярних засадах: мусульманських (більш впливових) і власне індуїстських

(останні базувались на стародавніх джерелах). З кінцем мусульманської

колонізації в регіоні остаточно першість взяли індуїські міжнародно-правові

погляди.

5. Міжнародно-правові погляди середньовічного Китаю формально не

вирізнялись від тих, що висловлювались в стародавній період – вони захищали

синоцентризм на основі єдиної китайської імперії з Сином Неба (імператором)

на чолі. Фактично вони враховували обставини, що змінилися, а тому поділяли

іноземні держави на 3 категорії: 1) ті, що мають керуватися винятково

132

китайською офіційною міжнародно-правовою ідеологією; 2) ті, що взаємодіють

з Китаєм, і з метою підтримки яких Китаю з ними слід шукати порозуміння; 3)

варвари, які не визнають китайської офіційної міжнародно-правової доктрини і з

якими Китай не повинен підтримувати відносини.

6. В ісламській доктрині міжнародного права вперше в середньовічний

період сформовано його науку і започатковано її поділ на школи.

Мусульманським вченим належить пріоритет у визначенні дуалізму понять

«Схід» і «Захід», «греко-римський» і «арабський» світ, «християнська Європа» і

«мусульманський світ», визнанні індивіда суб’єктом міжнародного права,

релігійної толерантності та ін.

7. Позаєвропейськими регіонами продуктивно розвивалась

міжнародно-правова думка, але в період колонізації, вона фактично була

заборонена як духовне явище. Сьогодні залишилися лише окремі прояви

бачення міжнародного права корінними народами Африки, Австралії, Океанії,

Латинської Америки.

8. Вищим досягненням середньовічної міжнародно-правової думки

було формування національних шкіл міжнародного права, з яких, в першу чергу,

слід виділити італійську, іспанську, французьку, польську, англійську та

голландську.

133

ВИСНОВКИ

1. Дослідження історії міжнародного права дозволяє виділити в ньому

три головні взаємопов’язані етапи розвитку: а) докласичне міжнародне право; б)

класичне міжнародне право; в) сучасне міжнародне право. В докласичний період

міжнародного права формувалися його природа і сутність, основні функції,

системно-структурна розбудова. В докласичному етапі формування цього права

можна чітко виділити два підетапи: стародавній (більш тривалий) і

середньовічний, в які його природно-сутнісні й якісно-структурні особливості

дають підстави говорити про функціонування двох типів міжнародного права.

Можна вважати остаточно доведеною хибність двох основоположних наукових

підходів щодо стародавнього типу міжнародного права: а) що такого типу права

взагалі не було (твердження переконливо спростовується на основі численних

джерел цього права, його функцій і особливостей правотворення і

правозастосування); б) що це право було примітивним, мало яскраво виражений

географічний регіоналізм і поєднувало в собі первинні міжплемінні звичаї,

норми релігії, і лише окремі прояви договірно-правового регулювання.

2. В стародавньому міжнародному праві на основі предмету його

регулювання можна виділити три основоположні комплекси норм: право обміну,

право миру, право війни. Слід відмовитися від пануючого в науці методу

пояснення стародавнього міжнародно-правового регіоналізму через географічну

відокремленість, оскільки він не дав жодного результату в з’ясуванні природи і

сутності цього права. Аналіз численних джерел цього права дає підстави

виявити в ньому такі регіональні міжнародно-правові особливості: вперше

норма міжнародного права формується в Месопотамському регіоні і була

спочатку одноелементною (норма-констатація, норма-розпорядження, норма-

наказ) з переважанням в ній зобов‘язуючого, заборонного фактору. Раніше за

всіх на трьохелементну структуру міжнародно-правових норм (гіпотеза,

диспозиція, санкція) перейшов Єгипетський регіон. Таку структуру норми

згодом сприйняли держави Малої Азії і Месопотамії. Довгий час розуміння

134

призначення, сутності таких норм у різних народів було своєрідним: у євреїв,

іудеїв, арамеїв та ін. народів Палестинського субрегіону, в яких переважав

релігійний фактор світобачення, норма сприймалася, як майбутній стандарт, до

якого слід прагнути, а тому підпорядкувати цій меті свої дії; у єгиптян норма є

фактором минулого, елементом порядку, який продиктував фараон і від якого не

можна відступати; у хетів це конкретне правило поведінки, сформоване в

результаті домовленості в договорі.

3. Середньовічний (феодальний) тип міжнародного права ніколи не був

предметом комплексного дослідження в науці міжнародного права. Замість

вивчення причин переходу від стародавнього до середньовічного міжнародного

права (надзвичайно складного механізму трансформації, який функціонував

протягом століть) вчені обмежувались констатацією, що норми стародавнього

міжнародного права перестали функціонувати, а під впливом нових відносин

склався новий тип права. Вперше проведений такий науковий аналіз показує, що

при переході до середньовічного етапу розвитку докласичного міжнародного

права воно зіткнулося з більш динамічним розвитком міжнародних відносин, їх

пірамідальна розбудова, яка складалася на основі балансу сил перестала

відповідати новим реаліям, оскільки в кожному з стародавніх регіонів

відцентрові сили почали домінувати над доцентровими та ін. В перехідний

період від стародавнього міжнародного права до середньовічного особливо

гостро відчувалась недостатня роль міжнародного договору і, в той же час,

нездатність звичаю своєчасно впорядкувати міжнародні проблеми. Структура

стародавнього міжнародного права, яка в основному будувалась за регіонально-

пірамідальним принципом, розпалась за декілька століть раннього

середньовіччя, а новоутворені регіони (мусульманський, західноєвропейський,

Київська Русь та ін.) її відхиляли вже з початку свого формування. Новим

міжнародним відносинам не відповідали стародавні методи забезпечення

дотримання норм міжнародного права, як правило, казуїстичний характер цих

норм, тривалість їх вироблення тощо. Зміна суб’єктів цього права, які досить

часто вважали себе не пов’язаними стародавніми міжнародно-правовими

135

стандартами, значно розширила сферу, в якій не діяло внутрішньодержавне

право попередників і яка могла врегульовуватись лише засобами міжнародного

права. Але це право (стародавнє по суті) не могло повністю відповідати новим

відносинам, потребам нових політично-владних суб’єктів, і тому потребувало

якісної кардинальної переробки з метою узгодження з інтересами всіх

численних нових суб’єктів, що з‘являлися, а не лише домінуючої в субрегіоні

імперії.

4. Приведення стародавнього міжнародного права у відповідність з

новими феодальними міжнародними відносинами потребувало понад

півтисячоліття теоретико-практичних зусиль нових акторів міжнародних

відносин і міжнародного права. Цей процес переробки можна назвати

трансформацією стародавнього міжнародного права у середньовічне. Історична

трансформація міжнародного права – це такий процес його розвитку, який

проявляється в спадкоємності і еволюції цього права в часі і просторі, в

функціях і методах впливу на міжнародні відносини, в зміні пріоритетності

джерел чи суб’єктів цього права, мутації його принципів та інститутів, що

відбуваються внаслідок докорінних змін у міжнародних відносинах. В цілому,

протягом свого історичного розвитку міжнародне право зазнало декілька етапів і

видів трансформації: 1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє

міжнародне право в період формування вождеств і протодержав (стадія, на якій

легітимізуються норми міжплемінного спілкування і їм надається юридична

сила і оформленість – «квазітрансформація»); 2) трансформація періоду розпаду

«пірамідальної» системи стародавнього міжнародного права (в Європі – це

період пізньої античності і раннього середньовіччя) – найбільш тривалий процес

трансформації в історії міжнародного права; 3) трансформація середньовічного

міжнародного права у класичне (прийнято вважати, що розмежовує ці типи

міжнародного права укладення Вестфальського миру 1648 р.); 4) трансформація

міжнародного права ХVІІІ-ХІХ ст.ст., яка сприяла переходу до позитивістського

міжнародного права цивілізованих націй; 5) трансформація класичного

136

міжнародного права в сучасне зі зростанням ваги прав людини в ньому з другої

половини ХХ ст.

5. Перехід до середньовічного міжнародного права був найбільш

істотним в історії всіх періодів міжнародно-правової трансформації. Він

заторкнув всі елементи і компоненти структури міжнародного права, призвів до

якісної зміни характеру дій його норм та інститутів, як права в цілому – від

субординаційного до координаційного, від регіонального до формування основ

універсальності, змінив роль звичаїв цього права, його функції тощо. Процедура

трансформації стародавнього міжнародного права в середньовічне охоплювала

практично всі відомі сьогодні її зовнішні (просторові) і внутрішні (часові та

сутнісні) форми (зовнішні: міжнародно-правова акультурація, міжнародно-

правова уніфікація, інтеграція, міжнародно-правова дифузія, міжнародно-

правова колонізація та ін.; внутрішні: різноманітні процедури еволюції,

гармонізації, глобалізації чи звичайного розвитку).

6. В основі сучасного міжнародного права закладені принципи, норми

jus cogens, норми, інститути і галузі класичного міжнародного права, які

здебільшого формувалися завдяки трансформації середньовічного міжнародного

права. Середньовічне міжнародне право (фактично, європейське), сформоване на

основі кількох факторів: в практичному плані – це античне міжнародне право,

римське право і канонічне право; в міжнародно-правовій теорії воно базувалось

на античній філософії, Біблії, вченнях отців церкви і рішеннях церковних

соборів, античній світській міжнародно-правовій ідеології.

7. Стародавні неантичні міжнародно-правові норми та інститути також

зазнали змін і трансформацій, але сформоване в цих регіонах середньовічне

міжнародне право по-різному виявилося затребуваним на етапі розбудови

класичного міжнародного права. Так, індійське середньовічне міжнародне право

в силу переважання в ньому мусульманського елементу, казуїстичного

характеру права міжнародних договорів, тривалої колонізації регіону не

перейшло в своєрідне регіональне «класичне» міжнародне право. Регіон зберіг

137

своєрідний підхід, в тому числі і в сучасному міжнародному праві, лише на рівні

міжнародно-правової позиції чи правосвідомості.

8. Такі ж наслідки спостерігаються і в китайському регіоні: тут

стародавнє міжнародне право трансформувалось у середньовічне з чітким

синоцентризмом, але політика ізоляції, а згодом колонізація не дозволили

регіону суттєво вплинути на формування класичного міжнародного права;

держави регіону, як і індійські, зберегли свою правову самодостатність також

лише на рівні міжнародно-правової позиції і правосвідомості. Ще менший вплив

на формування класичного міжнародного права проявився з боку інших регіонів,

як через те, що вони припинили існування до вказаного періоду (досить

розвинуті ранньосередньовічні міжнародно-правові моделі Кушанської і

Перської імперій лише опосередковано вплинули на формування класичного

міжнародного права, оскільки самі імперії зникли задовго до цього періоду) так і

через значно нижчий рівень розвитку їх міжнародно-правової культури, або й

відсутність будь-яких зв’язків з регіоном класичного міжнародного права.

9. Перехід від стародавнього до середньовічного міжнародного права

характеризується нерівномірністю трансформаційних змін як за часом, формою і

змістом, так і в просторовому аспекті, в характері формування норм, принципів,

інститутів і галузей середньовічного міжнародного права. На рівні норм ці зміни

були особливо відчутні (багато норм стародавнього права взагалі вилучалися з

міжнародного обігу), на рівні інститутів – залежно від їх об’єкту правового

регулювання (найбільш разючі зміни заторкнули інститути шлюбних договорів і

міжнародної правосуб’єктності), галузі ж знаходилися лише в стадії

формування, а загальні принципи права, основні принципи міжнародного права і

норми jus cogens зазнали порівняно незначних змін – лише в плані посилення їх

імперативності. З’явився цілий ряд нових норм у праві міжнародних договорів

(писати текст мовами сторін, постатейний виклад тексту, ратифікація, публікація

та ін.), в посольському праві (інститути постійних представництв, консульського

права) та ін. Окремі інститути перейшли в середньовічне міжнародне право

практично без змін (боротьби з піратством, мирного вирішення міжнародних

138

спорів, статусу третьої сторони у збройному конфлікті та ін.), інші були суттєво

оновлені і трансформовані (інститути відповідальності, нейтралітету, статусу

території тощо). Принципи міжнародного публічного права можна поділити в

цьому контексті на дві групи: 1) зміст яких у середньовіччі було уточнено,

розвинуто й узагальнено до визнання всіма учасниками міжнародного

спілкування (pacta sunt servanda, рівноправності, невтручання у внутрішні

справи, мирного вирішення міжнародних спорів та ін.); та 2) ті, що з’явилися

безпосередньо в середньовіччі (суверенітету, територіальної цілісності та ін.).

10. На середньовічному етапі докласичного міжнародного права

закладені майже всі основні його закономірності: розпочалось послаблення

міжрегіональної міжнародно-правової відокремленості, міжнародне право

утвердилося як міждержавне і тому сприяло утвердженню оптимально

можливого міжнародного правопорядку, роль міжнародного договору зросла до

основоположного джерела міжнародного права, завдяки чому він і сьогодні є

основним елементом міжнародно-правового регулювання, утверджуються перші

напрями формування універсального міжнародного права та ін.

11. Найбільш повно витоки структури сучасного міжнародного права

простежуються у формуванні його середньовічних інститутів. Процедура цього

формування започаткована утворенням міжгалузевих інститутів як результату

активної нормотворчості з метою забезпечення середньовічних принципів

міжнародного балансу сил, легітимізму і національності. Паралельно з

основними внутрішньогалузевими інститутами, які формувалися на власне

правових засадах (навколо окремих основоположних принципів міжнародного

права), вони склали первинну структуру цього права. Середньовічні принципи,

інститути (внутрішньогалузеві і міжгалузеві) склали каркас міжнародного права,

який сьогодні фактично змінюється лише кількісно за рахунок нарощування

нових нормативних масивів.

12. В докласичному міжнародному праві формуються його перші галузі.

Їх основою, як правило, ставав відповідний основоположний принцип

міжнародного права, навколо якого об’єднувалися спеціалізовані інститути з

139

особливим предметом (об’єктом) правового регулювання (в договірному праві –

pacta sunt servanda, в посольському – дипломатичної недоторканості, в

торговельному – правової відповідності та еквівалентності, в морському –

свободи відкритого моря та ін.). Середньовічне міжнародне право в своїй

структурі об’єднувало: загально-правові інститути (міжнародної

правосуб’єктності, визнання, правонаступництва, відповідальності та ін.),

комплексні (складні) інститути, які не входили в певні галузі (статусу іноземців,

міжнародного економічного права, міжнародного канонічного права,

нейтралітету та ін.), галузеві інститути і галузі (посольського, договірного,

морського, торговельного права і т.п.). Практика середньовічного міжнародного

права не підтверджує думку, поширену серед більшості дослідників, що це

право було двогалузевим: правом війни і правом миру.

13. Доктрина і практика міжнародного права Київської Русі відображає

закономірності формування середньовічного міжнародного права. В регіоні

чітко втілились закономірності механізму формування середньовічного

міжнародно-правового регіону, поступова втрата ним своєї відокремленості і

перехід на універсалістські засади. В міжнародному праві Київської Русі можна

виділити суто регіонально вироблені норми (берегового права, окремі норми

щодо особливостей ведення війни, порядку скликання міжнародних

конференцій і з’їздів правителів), норми, запозичені з інших регіонів (щодо

дипломатичного протоколу і церемоніалу), норми, які паралельно вироблялись в

різних регіонах (сумлінного дотримання міжнародних договорів, заборони

окремих видів зброї, надання привілейованого статусу іноземним купцям та ін.).

Вплив зовнішньої культури на міжнародно-правову культуру Київської Русі

відбувався за всіма характерними для Середньовіччя напрямами (акультурація,

уніфікація, дифузія та ін., окрім колонізації). Специфічним для регіону Київської

Русі було те, що тут міжнародний договір визнавався основоположним

джерелом не лише міжнародного, а й внутрішньодержавного права.

Дослідження рівня розвитку міжнародно-правової думки показує хибність

твердження ряду вчених, що вона була на зародковому, примітивному рівні.

140

14. Не дивлячись на історичний континуїтет міжнародно-правової

культури українського народу сьогодні мало враховують наробки його

історичної спадщини, зокрема в плані розвиненої міжнародно-правової

діяльності Київської Русі, її контактів з державами-попередницями сучасних

міжнародних партнерів України і не використовуються методи вирішення

міжнародно-правових проблем, започатковані у часи Київської Русі, які

історично виправдали себе. Враховуючи ці фактори слід запропонувати: а)

включити в програми навчання спеціалістів міжнародного права, міжнародних

відносин, міжнародних економічних відносин, а також працівників органів

зовнішніх зносин України, що проходять стажування, підвищення кваліфікації

тощо вивчення спецкурсу «Історія міжнародно-правової діяльності України»;

б) Міністерству закордонних справ України при публікації міжнародних

договорів України передбачити окрему серію видань, в якій були б опубліковані

в перекладі сучасною українською мовою міжнародні договори України за всю

її історію, починаючи з Київської Русі; в) створити в рамках Національної

Академії наук України інститут міжнародного і європейського права і

передбачити одним з напрямів його досліджень вивчення історії міжнародно-

правової діяльності України та аналіз перспектив її міжнародно-правової позиції

з урахуванням історично виробленого досвіду; г) створити в Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка кафедру історії та права

Київської Русі, у Львівському національному університеті імені Івана Франка

кафедру історії та права Галицько-Волинського князівства, в

Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара кафедру

історії та права гетьмансько-козацької держави; д) в рамках

загальнонаціональної програми зовнішньополітичної діяльності України

передбачити основні положення і засади утвердження глибинних традицій

міжнародно-правової культури України і затвердити її Верховною Радою

України; е) з метою зміцнення авторитету України на міжнародній арені

доручити посольствам України в іноземних державах та її представництвах при

міжнародних організаціях розпочати роботу по ознайомленню світової

141

громадськості з історичними досягненнями українського народу в сфері

міжнародного права.

15. Трансформацію стародавнього міжнародного права в середньовічне

досить чітко зафіксували концепції середньовічних політиків і мислителів;

підетапи і особливості такої трансформації визначали періоди й особливості

розвитку відповідних вчень. Слід виділити: і) ранньосередньовічний період

розвитку міжнародно-правових поглядів, коли думки і ідеї стародавніх

філософів, політиків і юристів в основному пристосовувались, узгоджувались з

ранньосередньовічними реаліями і формувалось нове бачення ролі

міжнародного права (зокрема обґрунтування необхідності кодифікації його

основоположних принципів, впровадження постійних посольських

представництв, гуманізації війни та ін.); іі) період розвинутого середньовічного

міжнародного права, коли доктринально формуються плани світових монархій,

перші проекти «вічного миру», обґрунтовується необхідність змін у праві

міжнародних договорів, посольському, консульському праві, проводяться

міжнародно-правові дослідження на самостійній середньовічній основі, без

загального запозичення античних поглядів та ін.; ііі) період переходу від

середньовічної міжнародно-правової думки до вчень класичного міжнародного

права, що зароджувалося, який характеризується зокрема пропагандою

суверенітету, міждержавного міжнародного права, ідеї міжнародного права

цивілізованих народів та ін.

16. Для кожного з періодів розвитку середньовічної міжнародно-

правової думки властиві два напрями: світський і теологічний. У світському

напрямі розвитку середньовічних міжнародно-правових поглядів, як

самостійному і самодостатньому каналі освоєння міжнародно-правових реалій,

можна виділити три основні етапи: а) становлення власне міжнародно-правового

аналізу з утвердженням його перших методів догматики, схоластики,

порівняльно-історичного пояснення міжнародно-правових явищ; б) міжнародно-

правові дослідження глосаторів і постглосаторів, які сформували перші витоки

цієї науки; в) формування наукових шкіл міжнародного права на національній

142

основі. Міжнародно-правові погляди отців церкви, середньовічних каноністів і

коментаторів сприяли гуманізації норм і стандартів стародавнього міжнародного

права, утвердженню нового міжнародного правопорядку на основі паралельного

існування двох влад політичного характеру: світської і церковної. Середньовічні

діячі релігії і церкви започаткували доктринальну кодифікацію міжнародного

права, обґрунтували і домоглися того, що церква і, зокрема, папа стали

основним медіатором у вирішенні міжнародних конфліктів, визнання Біблії в

якості основоположного джерела міжнародного права, проголошення на

церковних соборах принципів pacta sunt servanda, рівноправності, мирного

вирішення міжнародних спорів та ін. як основних принципів міжнародного

публічного права. Найбільшим досягненням середньовічної теологічної

міжнародно-правової думки стало вчення Фоми Аквінського, яке заклало витоки

більшості національних західноєвропейських шкіл міжнародного права

(зокрема, італійської, іспанської, голландської, польської та ін.).

17. Витоки сучасної методології дослідження міжнародного права

формуються в середньовічній схоластиці, і зокрема діяльності глосаторів та

постглосаторів. Окрім розвитку міжнародно-правової методології глосаторам і

постглосаторам належить заслуга першого всебічного розкриття сутності

міжнародного права як міждержавного публічного права. Вони були першими,

хто порушив питання ефективності дії міжнародного права, а відтак звернули

увагу на роль його джерел, держави як його суб’єкта і правителя як виразника її

потреб і інтересів; вперше звернули увагу на необхідність розкриття структури

міжнародного права, особливостей його норм, принципів та інститутів, і

власним тлумаченням норм міжнародного права, фактично, створили їх

первинну теоретичну (доктринальну) систематизацію; поряд з пропагандою ідеї

підвищення ефективності міжнародного права, вони першими висунули ідею

необхідності формування механізму контролю за виконанням міжнародно-

правових зобов’язань. Як і теологи, вони суттєво вплинули на формування

національних шкіл міжнародного права.

143

18. Середньовічна міжнародно-правова думка мислителів

позаєвропейського регіону не поступалася європейській, а за низкою параметрів

була більш розвинутою. Біполярність міжнародно-правової ідеології

середньовічної Індії свідчить, що єдиний міжнародно-правовий порядок може

уживатися з різними і навіть нерідко протилежними міжнародно-правовими

доктринами і позиціями держав. Ідеологічні особливості середньовічного

китайського міжнародно-правового синоцентризму як і зовнішні фактори

фактично призвели до згасання цього особливого регіонального міжнародного

права. Закономірності розвитку міжнародного права показують, що

встановлення механізму невідповідності середньовічної концепції

світоупоряджуваної монархії реально існуючим міжнародним відносинам і

міжнародно-правовій позиції Китаю необхідно враховувати сьогодні, коли

робляться спроби відродити європоцентризм в основних його проявах.

19. Ісламська доктрина міжнародного права першою в середньовіччі

сформувала науку цього права (з VІІІ ст.), виробила ряд методів його

дослідження і тлумачення (методи раціонального тлумачення міжнародного

права на основоположних засадах ісламу, систематизації міжнародного права на

ортодоксальних засадах, системного підходу до міжнародних договорів і їх

класифікація та ін.), утвердила прогресивні стандарти міжнародного морського,

торговельного (економічного) та ін. галузей цього права. Проблема «схід-захід»

(і деякі інші сучасні глобальні проблеми) вперше сформульовані ісламськими

мислителями є актуальними сьогодні, а тому їх не можна вирішити без

врахування історичних наробок, середньовічної ісламської міжнародно-правової

думки. Аналіз міжнародно-правових поглядів середньовічних народів

Центральної і Південної Африки, Північної і Південної Америки, Австралії і

Океанії, басейну Тихого і Індійського океану та їх співставлення з тими, що їх

пропагують і захищають сьогодні корінні народи цих регіонів, показує, що

теорія і практика міжнародного права не завжди розвиваються паралельно.

Позбавлення народів цих регіонів незалежного міжнародно-правового існування

(внаслідок колонізації) не тягнуло за собою автоматичне зникнення їх доктрин,

144

що сьогодні проявляється у їх наполяганні на необхідності врахування їх

міжнародно-правових позицій.

20. Сформовані в епоху Середньовіччя школи міжнародного права

зазнали порівняно не багато змін у період класичного міжнародного права.

Серед первинних національних шкіл міжнародного права можна виділити

італійську (сформувалася на основі тлумачення римського права народів та jus

gentium, ідей глосаторів та постглосаторів), іспанську (перебувала під впливом

канонічного права та спрямовувалась на вирішення практичних проблем

іспанської колонізації), англійська (спрямовувалась на тлумачення питань

імперської політики Британії, проблем морського права та перебувала під

впливом англійських гуманістів), французька (до неї можна віднести

опосередковано представників теорії права, що обстоювали питання

суверенітету держави і правителя та його функції у міжнародних відносинах),

польську (перебувала під сильним впливом католицького вчення), голландську

(виділила поділ на природне та позитивне право у його теорії) та ін.

145

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Legal Positivism / Ed. by Tom D. Campbell. – Aldershot, Brookfield, Singapore,

Sydney: Dartmouth Publishing Company limited; Ashgate Publishing limited,

1999. – Second Series: The International library of essays in law and legal theory.

– 543 p.

2. Brierly J. The Law of Nations. An introduction to the International Law of Peace /

J. Brierly. – Edited by Sir H.Waldock. – 6th ed. – Oxford. At the Clarendon Press,

1963. – 441 p.

3. Хайек Ф.А. фон. Право, законодательство и свобода. Современное понимание

либеральных принципов справедливости и политики / Ф.А. фон Хайек. – М.:

ИРИСЭН, 2006. – 648 c.

4. Грабарь В.Э. Первоначальное значение римского термина jus gentium /

В.Э. Грабарь // «Ученые записки Тартуского государственного

университета». – Тарту: 1964. – Вып. 148. – 42 с.

5. Butkevych O. History of Ancient International Law: Challenges and Prospects /

O. Butkevych // Journal of the History of International Law. – Martinus Nijhoff

Publishers, 2003. – Vol. 5. – № 2. – P. 189-235.

6. Butkevych O. Les origins et l’évolution du Droit International selon

l’historiographie soviétique / O. Butkevych // Revue d’histoire du droit

international. – Martinus Nijhoff Publishers, 2004. – Vol. 6. – № 2. – P. 187-207.

7. Палиенко П.П. Нормативный характеръ права и его отличительные

признаки / П.П. Палиенко. – Изд. 2–е, доп. – Ярославль: Типография

губернского правления, 1905. – 58 с.

8. Johnston D.M. The Historical Foundations of World Order. The Tower and the

Arena / Douglas M. Johnston. – Leiden, Boston: Martinus Nijhoff Publishers,

2008. – 875 p.

9. Розин В.М. Генезис права / В.М. Розин. – М.: Издательский дом «Nota Bene»,

2001. – 208 с.

146

10.Международное право: Учебник / Отв. ред. В.И.Кузнецов. – М.: Юристъ,

2001. – 672 с.

11.Maine H. International Law. A series of lectures delivered before the University of

Cambridge 1887. The Whewell Lectures / H. Maine– London: John Murray,

Albemarle Street, 1888. – 234 p.

12.Сорокин П.Социальная и культурная динамика: Исследования изменений в

Больших системах искусства, истины, этики, права и общественных

отношений / П. Сорокин. – СПб.: РХГИ, 2000. – 1056 c.

13.Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учеб. для студентов

юрид. фак. и вузов / И.И. Лукашук. – М.: Волтерс Клувер, 2008. – 384 с.

14.Лукашук И.И. Возникновение и становление международного права /

И.И. Лукашук // Вестник Киевского Университета. Международные

отношения и международное право. 1984. № 18. – С. 25-32.

15.Sakellariou M.B. The polis–state definition and origin / M.B. Sakellariou. –

Athens: Research Centre for Greek and Roman Antiquity. National Hellenic

Research Fondation, 1989. – 510 p.

16.Альтернативные пути к цивилизации: Кол. Монография / Под ред.

Н.Н.Крадина, А.В.Коротаева, Д.М.Бондаренко, В.А.Лынши. – М.: Логос,

2000. – 367 с.

17.Рулан Н. Историческое введение в право: Учебное пособие для вузов /

Н. Рулан – М.: Издательство НОРМА. 1999. – 672 с.

18.Bhatia H.S. International Law in Ancient India / H.S. Bhatia. – New Delhi: Deep &

Deep Publications. 110027, 1977. – 224 p.

19.Beckett J.A. Behind Relative Normativity: Rules and Process as Prerequisites of

Law / J.A. Beckett // European Journal of International Law. – Vol. 12, N 4,

2001. – Р. 627-650

20.Буткевич О.В. Міжнародне право Стародавнього Світу (Монографія) /

О.В. Буткевич– К.: Україна, 2004. – 864 c.

21.Кревельд М. ван. Расцвет и упадок государства / М. ван Кревельд. –

М.: ИРИСЭН, 2006. – 544 с.

147

22.Аннерс Э. История европейского права / Э. Аннерс. – М.: Наука, 1994. – 393

с.

23.Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования /

Г. Дж. Берман. – 2–е изд. – М. – Издательство Московского университета.

Издательская группа Инфра, Норма. 1998. – 624 с.

24.Numelin R. The Beginnings of Diplomacy. A sociological study of intertribal and

international relations / R. Numelin. – London: Oxford University Press.

Copenhagen: Ejnar Munksgaard, 1950. – 372 p.

25.Салинз М. Экономика каменного века / М. Салинз. – М.: ОГИ. 2000. – 296 с.

26.Trade and Exchange in Prehistory: Studies in Honour of Berta Stjernquist / Ed. By

B.Hardh, L.Larson, D.Olausson, R.Petre. – Lund, 1988. – 332 p.

27.Radcliffe–Brown A.R. Structure and Function in Primitive Society: Essays and

Adresses / A.R. Radcliffe–Brown. – London: Cohen & West Ltd, 1961. – 219 р.

28.Васильев Л.С. Проблемы генезиса Китайского государства (формирование

основ социальной структуры и политической администрации) /

Л.С. Васильев. – М.: Наука, 1983. – 326 c.

29.Кашанина Т.В. Происхождение государства и права. Современные трактовки

и новые подходы: Учебное пособие / Т.В. Кашанина. – М.: Юристъ, 1999. –

335 c.

30.Прусаков Д.Б. Раннее государство в древнем Египте / Д.Б. Прусаков. – М.:

Институт востоковедения РАН, 2001. – 176 С.

31.Fouchard A. Les systèmes politiques grecs / A. Fouchard. – Paris: Ellipses Éditions

Marketing, 2003. – 175 p.

32.Фукидид. История / Фукидид. – М.: Научно–Издательский центр «Ладомир»

– Наука, 1993. – 543 c.

33.Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима / Л. Винничук;

Пер. с польск. В.К. Ронина. – М.: Высш. шк., 1988. – 496 с.

34.Геродот. История в девяти книгах / Геродот. – Ленинград: Ленинградское

отделение издательства «Наука», 1972. - 599 с.

148

35.More Studies in the Ancient Greek Polis / Ed.: M.H. Hansen, K. Raaflaub. –

Stuttgart: Steiner, 1996. – 196 p.

36.Авдиев В.И. Возникновение торговых и культурных связей между странами

Ближнего Востока в IV– ІІІ тысячелетиях до н.э. / В.И. Авдиев // Вопросы

истории– 1959– № 9. – C. 106-122;

37.Арон Р. Мир і війна між націями / Р. Арон; Пер. з фр. – К.: Юніверс, 2000. –

688 c.

38.Бокщанин А.Г. История международных отношений и дипломатии в Древнем

мире / А.Г. Бокщанин. – М.: Высшая школа партийных организаторов при ЦК

ВКП (б), 1945. – 66 с.

39.Жумаганбетов Т.С. Центральноазиатские средневековые формы права. Часть

I / Т.С. Жумаганбетов // Право и политика. 2002 г. № 5. – С. 121-132.

40.Пирцио–Бироли Д. Культурная антропология Тропической Африки /

Д. Пирцио–Бироли. – М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН,

2001. – 335 с.

41.Садыков М.Ш. Межгосударственные отношения и дипломатия в Западном

Средиземноморье в 323-264 г.г. до н.э. / М.Ш. Садыков– Казань, 2003. –

230 с.

42.Karttunen K. India in early greek literature. Studia Orientalia / K. Karttunen. –

Helsinki: Finnish Oriental Society, 1989. – 293 p.

43.Древний Восток и античный мир: Сборник статей, посвященный профессору

Всеволоду Игоревичу Авдиеву. – М.: Издательство Московского

университета, 1972. – 256 c.

44.Мак–Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людського суспільства. З авторською

ретроспективною передмовою / В. Мак–Ніл. – К.: Ніка-Центр. 2002. – 1111 c.

45.General history of Africa II: Ancient civilizations of Africa / Ed. G. Mokhtar. –

California: UNESCO, Heinemann, 1981.– 804 p.

46.Ducrey P. Guerre et Guerriers dans la Grèce Antique / P. Ducrey. – Paris: Hachette

Littératures, 1999. – 318 р.

149

47.Larsen M.T. The Old Assyrian City–State and its Colonies / M.T. Larsen //

Mesopotamia: Copenhagen Studies in Assyriology. – Copenhagen: Akademisk

Forlag. 1976. – Volume 4. – 404 p.

48.Антонова Е.В. Месопотамия на пути к первым государствам /

Е.В. Антонова. – М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН,

1998. – 223 c.

49.Циммерман М. История международного права с древнейших времен до 1918

года / М. Циммерман – Прага: Типография Русского Юридического

Факультета в Праге, 1924. – 382 с.

50.Hendry J. An Introduction to Social Anthropology. Other People’s Worlds /

J. Hendry. – London: Macmillan Press. Ltd, 1999. – 249 p.

51.Артхашастра или наука политики. – М.: Научно–издательский центр

«Ладомир», Изд-во «Наука». 1993. – 793 c.

52.Lackenbacher S. Textes Akkadiens d’Ugarit: Textes provenant des vingt–cinq

premières campagnes: Littératures anciennes du Proche-Orient / S. Lackenbacher –

Paris: Les Éditions du Cerf, 2002. – 397 p.

53.McCarthy D.J. Treaty and Covenant / D.J. McCarthy. – Rome: Pontifical Biblical

Institute, 1963. – 220 p.

54.Fontes Historiае Juris Gentium: Sourсes Relating to the History of the Law of

Nations / Ed. by W.G.Grewe. – Vol. 1(1380 B.C. – 1493). – Berlin. New York:

Walter de Gruyter, 1995. – 753 р.

55.Weidner E. Politische Dokumente aus Kleinasien. Die Staatvertrage in akkadischer

sprache aus dem Archiv von Boğhazköi / E. Weidner. – Leipzig: J.C. Hinrichs’sche

Buchhandlung, 1923. – 151 s.

56.Friedrich J. Staatvertrage des Hatti–Reiches in hethitischer sprache. Mitteilungen

der Vorderasiatisch–Aegyptischen Gesellschaft (E.V.) / J. Friedrich. – Leipzig: J.C.

Hinrichs’sche Buchhandlung. – 1926. – T. I. – 181 s.

57.Friedrich J. Staatvertrage des Hatti–Reiches in hethitischer sprache. Mitteilungen

der Vorderasiatisch–Aegyptischen Gesellschaft (E.V.) / J. Friedrich. – Leipzig: J.C.

Hinrichs’sche Buchhandlung. – 1930. – T. II., Band 34, Heft 1. – 227 s.

150

58.The Tell El–Amarna Tablets: in 2 vol. / Ed. by S.A.B.Mercer. – Toronto: The

Macmillan Company of Canada Limited, 1939. – 908 p.

59.Neo–Assyrian Treaties and Loyalty Oaths / Ed. by S.Parpola, K.Watanabe. –

Helsinki: Helsinki University Press, 1988. – 133 p.

60.Les documents épistolaires du palais de Mari. – Paris: Les Éditions du Cerf. –

1997. – Tome I : Littératures anciennes du Proche–Orient– 16. – 654 p.

61.Les documents épistolaires du palais de Mari. – Paris: Les Éditions du Cerf. –

1997. – Tome I : Littératures anciennes du Proche–Orient– 17. – 688 p.

62.Pirenne J. La politique d’expansion hittite, envisagée à travers les traités de

vassalité et de protectorat / J. Pirenne // Revue Internationale des Droits de

l’Antiquité faisant suite à Archives d’histoire du droit oriental et Revue

internationale des droits de l’antiquité: 3e Série. – Bruxelles: Office International

de Librairie, 1956. – Tome III. . – P. 11-39.

63.Курдюков Г.И. Государства в системе международно–правового

регулирования / Курдюков Г.И. – Казань: Издательство Казанского

университета, 1979. – 174 с.

64.Vinogfadoff P. Historical Types of International Law: Lectures delivered in the

University of Leiden / P. Vinogfadoff // Bibliotheca Visseriana Dissertationum Ius

Internationale Illustrativum. LVGDVNI Batanorum APVD. – E.Y. Brill, 1923. –

T. I . – P. 3-70.

65.Gernet L. Droit et Institutiones en Grèce Antique / L. Gernet. – Paris: Flammarion,

1982. – 331 p.

66.Rhodes P.J. The Greek City States. A Source Book / P.J. Rhodes. – Norman and

London: University of Oklahoma Press, 1986. – 266 p.

67.Евсеенко Т.П. От общины к сложной государственности в античном

Средиземноморье / Т.П. Евсеенко. – СПб.: Издательство Р.Асланова

«Юридический центр Пресс», 2005. – 264 c.

68.Ранние формы политической организации: от первобытности к

государственности / Отв. ред. В.А.Попов. – М: Изд. фирма «Восточная

лититература», РАН. 1995. – 350 с.

151

69.Hansen M.H. La Démocratie Athénienne. A l’époque de Démosthéne. Structure,

principes et idéologie / M.H. Hansen– Paris: Les Belles Lettres, 1993. – 493 p.

70. Müller–Jochmus M. Geschifte des Völkerrechts im Alterhum / M. Müller–

Jochmus. – Leipzig: Ernst Keil & Comp, 1848. – 266 р.

71.Международное право: Учебник для вузов / Отв. ред. Г.В.Игнатенко,

О.И.Тиунов. – Изд.4–е. – М.: Норма, 2006. – 611 с.

72.Amarna Diplomacy. The Beginnings of International Relations / Ed. by R.Cohen

and R.Westbrook. – Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press,

2000. – 307 p.

73.Ancient Near Eastern Texts relating to the Old Testament / Ed. by J.B. Pritchard;

2–nd Ed. – Princeton. New Jersey: Princeton University Press, 1955. – 544 р.

74.Beckman G. Hittite Diplomatic Texts / G. Beckman; Ed. by Hoffner A.H.; Society

of Biblical Literature. Writing from the Ancient World Series. Scholars Press. –

Atlanta, Georgia: Scholars Press, 1999. – 224 р.

75.Rey F. Relations Internationales de l’Egypte Ancienne du 15me au 13me Siecle

avant Jesus Christ / F. Rey // Revue Generale de Droit International Public:

Troisieme Serie. – Paris: Editions A.Pedone. – 1941-1945. – T. XV : Tome

XLVIII. – Vol. I. – P. 35-52.

76.Lorton D. The juridical terminology of international relations in Egyptian texts

through Dyn. XVIII / D. Lorton. – Baltimore and London: The John Hopkins

University Press, 1974. – 198 р.

77.Ago R. The first international communities in the Mediterranean world / R. Ago //

The British yearbook of international law 1982. – Oxford: At the Clarendon Press,

1983. – P. 213-232.

78.Bederman D. International Law in Antiquity / D. Bederman. – Cambridge:

Cambridge University Press, 2001. – 322 p.

79.Watson A. International law in archaic Rome. War and religion / A. Watson. –

Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 2000. – 100 p.

152

80.Тиунов О.И. О сущности и элементах структуры принципа pacta sunt servanda

/ О.И. Тиунов // Советский ежегодник международного права, 1975. – М.,

1977. – С. 110-122.

81.Тиунов О.И. Принцип соблюдения договоров в международном праве:

Учебное пособие по специальному курсу / О.И. Тиунов. – Пермь: Пермский

государственный университет, 1976. – 151 с.

82.Taube M. Les Origines de l’Arbitrage International antiquité et Moyen Age /

M. Taube // Recueil des Cours. Académie de Droit International. – 1932. – IV. –

P. 1-115.

83.Кулишова О.В. Дельфийский оракул в системе античных

межгосударственных отношений (VII-V вв. до н.э.) / О.В. Кулишова. – СПб.:

Гуманитарная Академия, 2001. – 432 c.

84.Синицына И.Е. Обычай и обычное право в современной Африке: История

изучения. Кодексы обычного права / И.Е. Синицына. – М.: Наука. – 1978. –

285 c.

85.Bandyopadhyay P. International Law and custom in ancient India /

P. Bandyopadhyay. – Ramanand Vidya Bhawan, 1982. – 161 p.

86.Суриков И.Е. Остракизм в Афинах / И.Е. Суриков. – М.: Языки славянских

культур, 2006. – 640 c.

87.Menu B. Égypte pharaonique. Nouvelles recherches sur l’histoire juridique,

économique et sociale de l’ancienne Égypte / B. Menu. – Paris: L’Harmattan,

2004. – 371 p.

88.Суриков И.Е. Античная Греция: политики в контексте эпохи: архаика и

ранняя классика / И.Е. Суриков. – М.: Наука, 2005. – 351 c.

89.Butkevych O. Nouvelle découverte de l’ancienne Egypte / O. Butkevych // Droit et

Cultures. Revue semestrielle d’anthropologie et d’histoire: Anthropologie juridique

en Russie. – 2005. – № 2(50). – P. 172-177.

90.Onuma Yasuaki. When was the Law of International Society Born?– An Inquiry of

the History of International Law from an Intercivilizational Perspective / Onuma

153

Yasuaki // Journal of the History of International Law. – July 2000. – Vol. 2. – N 1.

– Kluwer Law International, Printed in Netherlands. 2000. – P. 1-66.

91.Phillipson C. The international law and custom in ancient Greece and Rome. In two

volumes/ C. Phillipson. – Vol. 1. – London: Macmillan and Co., Limited, 1911. –

419 p.

92.Межгосударственные отношения и дипломатия на Древнем Востоке / Отв.

ред. И.А.Стучевский. – М.: Наука, 1987. – 307 с.

93.Cornil P. Le traite de Suppiluliuma st Shattiwaza / P. Cornil // Revue Internationale

des Droits de l’ Antiquite. – 3’e Serie. – Tome XLV. – 1998. – P. 13-30.

94.Delaporte L. Les Hittites / L. Delaporte. – Paris: La Renaissance du Livre, 1936. –

371 р.

95.Государство на Древнем Востоке. Сборник статей / Отв. ред.

Э.А.Грантовский, Т.В.Степугина; Ин–т востоковедения. – М: Вост. лит.,

2004. – 471 с.

96. Nys E. Le développement économique et l’histoire / E. Nys // Revue de droit

international et de législation comparée. – Bruxelles: Bureau de la Revue. – Tome

XXX. – 1893. – P. 88-107.

97.Nagendra Singh. India and International Law ancient and medieval / Nagendra

Singh. – Ram Nagar, New Delhi: S.Chand & Company (Pvt) Ltd. – 242 p.

98.Kitchen K.A. Suppiluliuma and the Amarna Pharaohs: A study in Relative

Chronology / K.A. Kitchen. – Liverpool University Press. 1962. – 62 p.

99.Schulman A.R. Diplomatic Marriage in the Egyptian New Kingdom /

A.R. Schulman // Journal of Near Eastern Studies. – Vol. 38. January– October

1979. – The University of Chicago Press. Chicago, Illinois,– P. 177-193.

100. Pestman P.W. Marriage and Matrimonial Property in Ancient Egypt. A

contribution to establishing the legal position of the woman. Papyrologia Lugduno-

Batava 9 / P.W. Pestman. – Leiden: E.J.Brill. 1961. – 232 p.

101. Гиндин Л.А. Гомер и история Восточного Средиземноморья /

Л.А. Гиндин, В.Л. Цымбурский. – М.: Издательская фирма «Восточная

литература» РАН, 1996. – 328 c.

154

102. Колосовская Ю.К. Гостеприимство в системе jus gentium древнего Рима /

Ю.К. Колосовская. – Древнее право. – 1999. – № 1 (4). – М.: Спарк– С. 86-98.

103. Колосовская Ю.К. Рим и мир племен на Дунае. І– ІV вв. н.э. /

Ю.К. Колосовская. – М.: Наука, 2000. – 288 с.

104. Дмитриева Г.К. Становление международной нормативной системы /

Г.К. Дмитриева, И.И. Лукашук // Российский ежегодник международного

права, 1995. – Санкт-Петербург. – Российская Ассоциация международного

права, Социально-коммерческая фирма «Россия– Нева», 1996. – С. 7-36.

105. Miche J. Sur les origines du «jus gentium» / J. Miche // Revue Internationale

des Droits de l’Antiquité faisant suite à Archives d’histoire du droit oriental et

Revue internationale des droits de l’antiquité. – 3e Série. – Tome III. – Bruxelles.

Office International de Librairie. 1956. – P. 313-348.

106. Пухан И. Римское право (базовый учебник) / И. Пухан, М. Поленак–

Акимовская; пер. с македонского д-р юр. наук проф. В.А.Томсинова,

Ю.В.Филиппова; под. ред. проф. В.А.Томсинова. – М.: ИКД «ЗЕРЦАЛО–М»,

2003. – 448 с.

107. Bauman R.A. Human rights in Ancient Rome / R.A. Bauman. – London, New

York: Routledge, 2000. – 193 p.

108. Жоль К.К. Философия и социология права / К.К. Жоль. – К.: Юринком

Интер, 2000. – 480 с.

109. Институции Гая. Текст и перевод с введением и примечаниями / Издание

Ф. Дыдынского. – Варшава: Типография К.Ковалевского, Королевская ул.

№ 29, 1892. – 540 с.

110. Буткевич В.Г. Походження терміна «міжнародне право» / В.Г. Буткевич //

Український часопис міжнародного права. – 1994. – № 1. – C. 3-73.

111. Рогожин С.Л. Международное право как диалог и столкновение

цивилизаций / С.Л. Рогожин // Московский журнал международного права.

№ 3 (47) 2002. июль–сентябрь. – С. 16-30.

112. Symposium: Europe and International Law // European Journal of International

law. – 2005. – Vol. 16. – N 1. – P. 113-142.

155

113. The Future of International Law in a Multicultural World / Workshop. The

Hague, 17–19 November 1983. – The Hague, Boston, London: Martinus Nijhoff

Publishers, 1984. – 491 p.

114. Anand R.P. Confrontation or Cooperation? International Law and Developing

Countries / R.P. Anand. – New–Delhi: Banyan Publications, 1986. – 274 p.

115. Symposium: Onuma Yasuaki’s «When the Law of International Society Born?»

// Journal of the History of International law. – 2004. – Vol. 6. – N 1. – P. 1-42.

116. Bowden B. The Colonial Origins of International Law. European Expansion and

the Classical Standart of Civilization / B. Bowden // Journal of the History of

International law. – 2005. – Vol. 7. – N. 1. – P. 1-23.

117. Koskenniemi M. From apology to Utopia. The Structure of International Legal

Argument / M. Koskenniemi. – Helsinki: Finnish Lawer’s Publishing Company,

1989. – 550 p.

118. Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В.Г. Буткевича. – К.: Либідь,

2002. – 608 c.

119. Алексеев В. История первобытного общества / В. Алексеев, А. Першиц. –

М.: Высш. школа, 2001. – 318 c.

120. Магазинер Я.М. Избранные труды по общей теории права /

Я.М. Магазинер. – СПб: Издательство Р.Асланова «Юридический центр

Пресс», 2006. – 352 с.

121. Минниахметов Р.Г. Обычное право, как элемент правовой системы

общества / Р.Г. Минниахметов, А.Ф. Сахипова // Российский юридический

журнал. – № 1, 2006. – С. 105-112.

122. Kelsen H. General Theory of Law and State / H. Kelsen. – Cambridge:

Massachusetts. Harvard University Press. 1945. – 516 p.

123. Лурье И.М. Очерки древнеегипетского права XVI– X веков до н.э.:

Памятники и исследования / И.М. Лурье. – Ленинград: Издательство

Государственного Эрмитажа, 1960. – 355 с.

156

124. Cooper J.S. Reconstructing history from ancient inscriptions: The Lagash–

Umma border conflict sources from the ancient Near–East / J.S. Cooper. – Malibu:

Undena Publications, Vol.2., F1., 1983. – 61 p.

125. Алексидзе Л. Некоторые вопросы теории международного права.

Императивные нормы jus cogens / Л. Алексидзе. – Тбилиси: Издательство

Тбилисского университета, 1982. – 406 c.

126. Гроций Г. О праве войны и мира / Г. Гроций. – М.: Государственное

издательство юридической литературы, 1956. – 868 с.

127. Грабарь В.Э. Из истории систематики международного права /

В.Э. Грабарь // Советский ежегодник международного права. М.: Наука.

1963. – C. 480-492.

128. Langdon S. The treaty of alliance between Hattusili, king of the Hittites and the

Pharaoh Ramses II of Egypt / S. Langdon, A.H. Gardiner // «The Journal of

Egyptian Archaeology». – 1920. – VI. – P. 179–205.

129. Historical Records of Ramses III. The Texts in Medinet Habu Volumes I and II.

/ Translated with explanatory notes by W.Edgerton and J.Wilson. – Chicago.

Illinois: The University of Chicago Press, 1936. – 158 p.

130. Harari I.E. The Historical Meaning of the Leagal Words used in the Treaty

Established between Ramses II and Hattusili III in Year 21 of the Reign of

Ramseses II. / I.E. Harari; Presented to Miriam Lichtheim; Ed.by Sarah Israelit–

Groll // Studies in Egyptology. – Vol. I. – Jerusalem: The Magues Press. The

Hebrew University. 1990. – P. 422-435.

131. Siu Tchoan–Pao. Le Droit des Gens et la Chine Antique / Siu Tchoan–Pao. –

Faculte de Droit de l’Universite de Paris. – Paris: Jovie & C ie Editeurs, 1926. –

Tome I: Introduction. – Partie I: Les Idees. These pour le Doctorat. – 181 p.

132. Nag K. Les Théories Diplomatiques de l’Inde Ancienne et l’Arthasastra /

K. Nag. – Paris: Libraire Orientale et Américaine, 1923. – 149 p.

133. Jones C.P. Kinship Diplomacy in the Ancient World / C.P. Jones. – Cambridge,

Massachusetts. London, England: Harward University Press, 1999. – 193 p.

157

134. Adcock F. Diplomacy in Ancient Greece / F. Adcock, D.J. Mosley. – London:

Thames and Hudson, 1975. – 287 р.

135. Leroy P. Des Consulats des legations et des ambassades. Étude d’histoire et de

droit / P. Leroy. – 2 éd. – Paris. A.Maresco Aine, Libraire–Éditeur, 1876. – 247 p.

136. Frey L.S. The History of Diplomatic Immunity / L.S. Frey, M.L. Frey. – Ohio

State University Press. Columbus. 1999. – 727 p.

137. Limet H. Dans les Coulisses de la Diplomatie Mariote. Guerre et Paix au Temps

de Hammu–rapi. / H. Limet // Akkadica 43. Périodique bimestriel de la Fondation

Assyriologique Georges Dossin. – mai– août 1985. – P. 6-15.

138. Elgavish D. Did Diplomatic Immunity Exist in the Ancient Near East? /

D. Elgavish // Journal of the History of International Law. – Vol. 2. – Kluwer Law

International. – P. 73-90.

139. Essays in Ancient Civilization / Presented to Helene J. Kantor. – Studies in

Ancient Oriental Civilization. – No 47. – Chicago. Illinois: The Oriental institute of

the University of Chicago, 1989. – 369 p.

140. The Seaborne Commerce of Ancient Rome: Studies in Archaeology and History

/ Ed. by J.H.D’Arms, E.C.Kopff. – Rome: American Academy in Rome, 1980. –

338 p.

141. Redford D.B. Egypt, Canaan, and Israel in Ancient Times / D.B. Redford. –

Princeton University Press. Princeton, New Jersey. 1993. – 488 p.

142. Meijer F. A History of seafaring in the Classical World / F. Meijer. – London &

Sydney: Croom Helm, 1986. – 248 p.

143. The Rhodian Sea–Law / Edited from the Manuscripts by W.Ashburner. –

Union, New Jersey: The Lawbook Exchange, Ltd., 2001. – 132 p.

144. Casson L. Ships and Seamanship in the Ancient World. / L. Casson. –

Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1971. – 451 p.

145. Wallinga H.T. Ships and Sea–Power Before the Great Persian War. The

Ancestry of the Ancient Trireme / H.T. Wallinga. – New York. Koln. Leiden:

E.J.Brill, 1993. – 217 р.

158

146. Trade in the Ancient Economy / Ed. by Garnsey P., Hopkins K., Whittaker C.R.

– London: Chatto&Windus. The Hogarth Press. 1983. – 230 р.

147. Karavites P. Promise–giving and treaty–making. Homer and the ancient Near

east/ P. Karavites. – Leiden, New York, Köln: E.J.Brill, 1992– 215 p.

148. Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного международного

права / В.Г. Буткевич. – К.: Выща школа, 1981. – 312 с.

149. Dickinson E. The equality of states in international law / E. Dickinson. –

Cambridge: Harvard University press. 1920. – 424 p.

150. Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов / А.И. Ковлер. – М.:

Издательская группа НОРМА–ИНФРА–М, 2002. – 480 с.

151. Taube M. de. L’inviolabilite des traites / M. Taube // Recueil des Cours.

Académie de Droit International. – 1930. – T. 32. – P. 295-389.

152. Elias T.O. The Nature of African Customary Law / T.O. Elias. – Manchester:

Manchester University Press. 1956. – хіі + 318 р.

153. Immigration and Emigration within the Ancient Near East. / Festschrift

E.Lipinski; K. Van Lerberghe, A. Schoors (eds.). – Leuven: Uitgeverij Peeters en

Departement Oriëntalistiek, 1995. – 460 p.

154. Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право / В.М. Репецький. – 2–

ге вид. – К: Знання, 2006. – 467 с.

155. Николаев А.Н. Территориальное море. Кодификация международно–

правовых норм по проблеме территориальных вод / А.Н. Николаев. – М.:

Международные отношения, 1969. – 158 c.

156. Altman A. Tracinf the Earliest Recorded Concepts of International Law (3). The

ancient Near East in the Old Babylonian Period (2003-1596 BCE) / A. Altman //

Journal of the History of International Law. – Vol. 10. – N. 1. – Martinus Nijhoff

Publishers, 2008. – P. 1-33.

157. Sun Tzu. The Art of War / Sun Tzu; Translated by S.B.Griffith. – Oxford;

Clarendon Press, 1963. – 197 p.

158. Bauslaugh R.A. The Concept of Neutrality in Classical Greece /

R.A. Bauslaugh. – Berkeley: University of California Press. 1991. – 305 p.

159

159. Bryce T. The Kingdom of the Hittites / T. Bryce. – Oxford: Clarendon Press,

1998. – 464 p.

160. Bobbitt P. The Shield of Achilles: War, Peace, and the Course of History /

Bobbitt P. – New York: Alfred A.Knopf, 2002. – 919 p.

161. Neff S. War and the Law of Nations. A General History / S. Neff. – Cambridge:

Cambridge University Press, 2005. – 398 p.

162. Sheppard S. The Laws of War in the Pre–Dawn Light: Institutions and

Obligations in Thucydides’ Peloponnesian War / S. Sheppard // Columbia Journal

of Transnational Law. – Vol. 43. – № 3. – 2005. – рр. 905-926.

163. Walzer M. Just and Unjust Wars. A Moral Argument with Historical

Illustrations / M. Walzer. – Basic Books: A Member of the Perseus Books Group,

2005. – 361 p.

164. Ziegler K. –H. Volkerrechtsgeschichte / K. –H. Ziegler. – Munchen:

C.H.Beck’sche verlagsbuchhandlung, 1994. – 320 s.

165. Bernard A. Guerre et Violence dans la Grece Antique. Histoires. / A. Bernard. –

Paris: Hachette Littératures, 1999– 400 р.

166. Буткевич О.В. У истоков международного права / О.В. Буткевич. – СПб:

Издательство Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. – 881 c.

167. Austin J. The Province of Jurisprudence Determined / J. Austin. – Cambridge:

Cambridge University Press, 1995. – 340 p.

168. Hart H.L.A. The Concept of Law / H.L.A. Hart. – Oxford: Clarendon Press.

1961. – 263 p.

169. Kaufmann W. Die Rechtskraft des internationalen Rechts und das Verhaltnis

der Staatsgesetzgebungen und der Staatsorgane zu demselben / W. Kaufmann. –

Stuttgart, 1899. – 126 s.

170. Zorn Ph. Das Staatsrecht des Deutchen Reiches–Driter Band Das

Derfassungsrecht / Ph. Zorn. – Berlin: T.Guttentag, Verlagsbushandlung, 1896. –

635 s.

171. Lasson A. Princip und Zukunft des Völkerrechts / A. Lasson. – Berlin:

W. Hertz, 1871. – 195 s.

160

172. Stammler R. The Theory of Justice. Modern Legal Philosophy Series /

R. Stammler. – New Jersey: The Lawbook Exchange, Ltd. Union, 2000. – 518 p.

173. Kelsen H. Society and Nature: A Sociological Inquiry / H. Kelsen. – London:

Kegan Paul, Trench, Trubner&Co., Ltd., 1946. – 391 p.

174. Kelsen H. What is Justice? Justice, Law and Politics in the Mirror of Science /

H. Kelsen. – New Jersey: The Lawbook Exchange Ltd. 2000. – 397 p.

175. Kelsen G. Principles of International Law. 1952 / G. Kelsen. – 2nd ed. revised

and edited by Tucker. – New York, Chicago, San Francisco, Toronto, London:

Holt, Rinehart and Winston Inc., 1966. – 602 p.

176. Безобразов Н.А. Исследование начал внешнего государственного права,

или Объяснение свойств взаимных отношений государств / Н.А. Безобразов.

– Санкт–Петербург, 1838. – 84 с.

177. Agora: Is the Nature of the International legal System Changing? // Australian

Review of International and European Law. – 2003. – Vol. 8. – Leiden, Boston:

Martinus Nijhoff Publishers. – 243 p.

178. Ompteda D. Litteratur des gesammten sowohl natürlichen als positiven

Völkerrechts / D. Ompteda. – Regensburg: 1785,– T. 1. – 686 s.

179. Ward R.P. An Enquiry into the Foundation and History of the Law of Nations in

Europe from the time of the Greeks and Romans to the Age of Grotius: In two

volumes / Ward R.P. – London: J. Butterworth, 1795. – 740 p.

180. Wegner A. Geschichte des Völkerrechts / A. Wegner. – Stuttgart: Verlag von

W.Kohlhammer,1936. – 362 p.

181. Wheaton H. History of the Law of Nations in Europe and America from the

Earliest Times to the Treaty of Washington, 1842 / H. Wheaton. – New York:

Published by Gould, Banks & Co, 1845. – 760 р.

182. Laurent F. Histoire du Droit des Gens et des Relations Internationales /

F.Laurent. – Tome VI: La Papaute et l’Empire. Etudes sur l’Histoire de

l’Humanite. – Paris: E. Dentu, 1860. – 516 p.

183. Nussbaum A. A concise history of the law of nations / A. Nussbaum. – New

York: The Macmillan company, 1947. – 361 р.

161

184. Nys Е. Les Origines du Droit International / Е. Nys. – Bruxelles: Alfred

Castaigne, Paris: Thorn & Fils. – 1984. – 414 р. 

185. Nys E. Le développement économique et l’histoire / E. Nys // Revue de droit

international et de législation comparée. – Bruxelles: Bureau de la Revue. – Tome

XXIX, 1897. – P. 673-682.

186. Nys E. Le Droit International. Les Principles, les Theories, les Faits / Nys E. –

Bruxelles: Bureau de la Revue, 1904. – Tome I. – 546 p.; Nys E. Le Droit

International. Les Principles, les Theories, les Faits / Nys E. – Bruxelles: Bureau de

la Revue, 1904. – Tome II. – 593 p.

187. Cybichowski S. Das antike Völkerrecht. Zugleich ein Beitrag zur Konstruktion

des modernen Völkerrechts / S. Cybichowski. – Breslau: Verlag von M. & Marcus,

1907. – 103 s.

188. Grewe W. The Epochs of International Law / W. Grewe. – Berlin. New York:

Walter de Gruyter, 2000. – 780 p.

189. Баскин Ю.Я. История международного права / Ю.Я. Баскин,

Д.И. Фельдман. – М.: Междунар. отношения, 1990. – 208 с.

190. Левин Д.Б. История международного права / Д.Б. Левин. М.: Издательство

Института международных отношений, 1962. – 136 с.

191. Дмитрієв А.І. Методологія періодизації історії міжнародного права /

А.І. Дмитрієв // Часопис Київського університету права. – 2005– № 4. –

С. 196-201.

192. Mohl R. Die Geschichte und Literatur der Staatswissenschaften. In

Monographien Dargestellt / R. Mohl. – 3 B. – Graz: Akademiche Druk–

U. Verlagsanstalt, 1960. – 480 s.

193. Kaltenborn C. von. Zur Geschichte des Natur– und Volkerrechts sowie Politik /

C. von. Kaltenborn. – Leipzig: Literarhistorische Forschungen, 1848. – 250 s.

194. Vinogradoff P. Roman Law in Medieval Europe / P. Vinogradoff. – London:

Harper & Brothers, 1909. – 136 p.

162

195. Gaurier D. Histoire du Droit international. Auteurs, doctrines et developpement

de l’Antiquite a l’aube de la periode conpemporaine / D. Gaurier. – Rennes:

Presses Universitaires de Rennes, 2005. – 525 p.

196. Koskenniemi M. The Gentle Civilizer of nations: The Rise and Fall of

International Law 1870–1960 / M. Koskenniemi. – Cambridge: Cambridge

University Press, 2002. – 583 P.

197. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений: Учебник для

вузов / В.С. Нерсесянц. – М.: Норма, 2005. – 704 с.

198. Bederman D. The Spirit of International Law / D. Bederman. – Athens &

London: The University of Georgia Press, 2002. – 274 р.

199. Villey M. Lecons d’histoire de la philosophie de droit / M. Villey. – Paris:

Dalloz, 2002. – 318 p.

200. Fitzpatrick P. Modernism and the grounds of law / P. Fitzpatrick. – Cambridge:

Cambridge university Press, 2001. – 261 p.

201. Буткевич О.В. Теоретичні аспекти походження і становлення

міжнародного права / О.В. Буткевич. – К.: Україна, 2003. – 800 с.

202. Gaurier D. Les Mythes indo–europeens sources du droit international public

dans l’Antiquite / D. Gaurier // Journal of the History of International Law. –

Vol. 9. – N 1. – Martinus Nijhoff Publishers, 2007. – P. 109-156.

203. Саидов А.Х. Зороастрийское право в контексте религиозно–правовых

учений древней и раннесредневековой Центральной Азии / А.Х. Саидов,

Е.В. Абдуллаев // Государство и право, 2000, № 7. – С. 93-107.

204. Авеста в русских переводах (1861– 1996) / Сост., общ. ред. и справочный

раздел И. В. Рака. – СПб.: Журнал «Нева»», «Летний сад», 1997. – 471 с.

205. Corpus Juris Civilis academicum parisiense; in quo Justiniani Institutiones,

Digesta, Sive Pandectae, Codex, Authenticae, Seu Novellae Constitutiones, et

Edicta comprehenduntur; Praeterea Leonis et Aliorum Imperatorum Novellae

Constitutiones, Canones Sanctorum Apostolorum, ac Feudorum Libri;

HuicEditioni, cum optimus quibusque collatae, nove accesserunt, Sub Titulo Juris

Antejustinianei. / Opera et Cura C.M. Galliset curius parisiensibus advocati. –

163

6 Ed. – Lutetiae Parisiorum: Apud A. Cotelle, Bibliopolam, M DCCC LVI. –

1281 р.

206. Ziegler K. –H. Conclusion and publication of international treaties in Antiquity /

K. –H. Ziegler // Israel Law review. – 1995. – Vol. 29. – № 1-2. – P. 233-249.

207. Самозванцев А.М. Мифология Востока / Самозванцев А.М. – М.: Алетейа.

2000. – 384 с.

208. Емельянов В.В. Ритуал в Древней Месопотамии / В.В. Емельянов. – СПб:

Азбука–классика, «Петербургское востоковедение», 2003. – 320 с.

209. Гуляев В.И. Шумер, Вавилон, Ассирия: 5000 лет истории / В.И. Гуляев. –

М.: Алетейя, 2004. – 440 с.

210. Права человека: итоги века, тенденции, перспективы / Рук. авт. кол. отв.

ред. Е. А.Лукашева. – М.: НОРМА, 2002. – 448 с.

211. Sastry K.R.R. Hinduism and International Law / K.R.R. Sastry. // Recueil des

Cours. Académie de droit international. – 1966. – T. 117. – P. 503-615.

212. Махабхарата. Книга четвертая Виратапарва или книга о Вирате. – М.:

НИЦ «Ладомир». 1993. – 211 с.

213. Махабхарата. Книга пятая. Удьйогапарва или книга о старании. –

Ленинград: Наука, 1976. – 592 с.

214. Махабхарата. Книга четырнадцатая. Ашвамедхикапарва или книга о

жертвоприношении коня. – Санкт-Петербург: Наука, 2003. – 308 с.

215. Махабхарата. Заключительные книги XV-XVIII. – Санкт–Петербург:

Наука, 2005. – 236 с.

216. Ригведа. Мандалы І– IV. – М: Наука, 1989. – 767 с.

217. Рамаяна. Книга первая: Балаканда (книга о детстве). Книга вторая:

Айодхьяканда (книга об Айодхье). – М.: Наука, 2006. – 890  с.

218. Атхарваведа. Избранное / Перевод, комментарии и вступит. статья

Т.Я.Елизаренковой. – 2-е изд. – М.: Издательская фирма «Восточная

литература» РАН, 1995. – 406 с.

219. Пикте Ж. Развитие и принципы международного гуманитарного права /

Пикте Ж.; Курс, прочитанный в июле 1982 г. в Страсбургском университете в

164

рамках информационной сессии, организованной Международным

институтом прав человека. – M: Международный Комитет Красного Креста,

Институт Анри Дюнана, 1997. – 127 с.

220. Viswanatha S.V. International Law in Ancient India / S.V. Viswanatha. –

Bombay, London, New York, etc.: Longmans, Green & Co. 1925. – 214 p.

221. Дао. Гармония мира: сборник текстов. – М.: Эксмо–Пресс; Харьков.

Фолио, 2000. – 864 с.

222. Васильев Л.С. Культы, религии, традиции в Китае / Л.С. Васильев. –

М.: Восточная литература, 2001. – 488 с.

223. Martin M.W.A.P. Les vestiges d’un droit international dans l’ancienne Chine /

M.W.A.P. Martin // Revue de droit international et de Legislation comparee. –

Tome XIV. – Bruxelles: Librairie C.Muquarett, 1882. – P. 227-242.

224. Peerenboom R.P. Law and Morality in Ancient China. The Silk Manuscripts of

Huang–Lao / R.P. Peerenboom. – New York: State University of New York Press,

1993. – 380 р.

225. Крил Х.Г. Становление государственной власти в Китае. Империя

Западная Чжоу / Х.Г. Крил. – СПб.: Издательская группа «Евразия», 2001. –

480 c.

226. Goh Bee Chen. Law without Lawyers, Justice without Courts. On Traditional

Chinese Mediation / Goh Bee Chen. – Burlington: Ashgate Publishing Company,

2002. – 149 p.

227. Лаоцзы. Обрести себя в Дао / Лаоцзы. – М.: Республика, 2000. – 447 с.

228. Chinese Law and Legal Theory / Edited by P.Keller. – Dartmouth: Ashgate,

2001. – 543 p.

229. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и

Индия): Монография / А.Е. Лукьянов. – М.: Изд–во УДН, 1989. – 208 c.

230. Конфуций. Лунь–Юй. Классическое конфуцианство / Конфуций;

переводы, статьи, комментарии А.Мартынова и И.Зограф. – СПб:

Издательский дом «Нева», М.: «ОЛМА-Пресс», 2000. – Т. 1. – 384 с.

165

231. Iriye Keshiro. The principles of international law in the light of Confucian

doctrine / Iriye Keshiro // Recueil des Cours. Académie de Droit International.

1967. – P. 5-59.

232. Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. М.: ОГИЗ.

Государственное социально– экономическое издательство, 1935. – 382 с.

233. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции / В.С. Нерсесянц. –

М.: Наука, 1979. – 263 c.

234. Платон. Держава / Платон. – К.: Основи, 2000. – 255 с.

235. Gierke O. Natural Law and the Theory of Society 1500 to 1800 / O. Gierke.

Translated with an Introduction by E. Barker. – Union, New Jersey: The Lawbook

Exchange, Ltd., 2001. – 423 p.

236. Hommes H.J. Major Trends in the history of legal philosophy / H.J. Hommes. –

Amsterdam, New York, Oxford: North–Holland Publishing Company, 1979. – 380

p.

237. Петров М.К. Античная культура / М.К. Петров. – М.: «Российская

политическая энциклопедия» РОССПЭН, 1997. – 352 c.

238. Фердросс А. Международное право / А. Фердросс. – М. Издательство

иностранной литературы, 1959. – 652 с.

239. Платон. Законы / Платон. – Сочинения в 3-х томах. – М.: Мысль, 1972. – Т.

3. – Ч. 2. – 678 c.

240. Арістотель. Політика / Арістотель. – К.: Основи, 2003. – 239 с.

241. Штраус Л. Естественное право и история / Л. Штраус. – М.: Водолей

Publishers, 2007. – 312 c.

242. Cantarella E. Ithaque. De la vengeance d’Ulysse a la naissance du droit /

E. Cantarella. – Paris: Edition Albin Michel S.A., 2003. – 291 p.

243. Baldson J.P.V.D. Romans and Aliens / J.P.V.D. Balsdon. – Chapel Hill: The

University of North Carolina Press, 1979. -310 p.

244. Сини Ф. Varr. De Ling. Lat. 5.86 и римское «международное право»

(размышления о Fides, Bellum, Hostis, Pax) / Ф. Сини // Древнее право. Ius

Antiquum. – 2003. – № 2 (12). – М.: Спарк, 2003. – C. 42-82.

166

245. Burlamaqui J.J. The Principles of Natural Law / J.J. Burlamaqui. – London:

Printed for J. Noorse. – MDCCXLVIII + XVI + 26 + 312 p.

246. Caumont A. Le droit naturel et le droit international / A. Caumont. – Paris:

Auguste Durand, lib–edit, 1862. – 318 p.

247. Stammler R. The Theory of Justice. Modern Legal Philosophy Series /

R. Stammler. – New Jersey: The Lawbook Exchange, Ltd. Union, 2000. – 518 p.

248. Бікс Б. Теорія природного права / Б. Бікс // Філософія права / За ред.

Дж. Фейнберга, Дж. Каземена; Пер. з англійської П. Таращук. – К.: Вид-во

Соломії Павличко «Основи», 2007. – C. 20-36.

249. Фуллер Л.Л. Вісім способів зазнати невдачі в правотворчості /

Л.Л. Фуллер // Філософія права / За ред. Джоела Фейнберга, Джулса

Каземена; Пер. з англійської П. Таращук. – К.: Вид-во Соломії Павличко

«Основи», 2007. – С. 36-40.

250. Баскин Ю.Я. Библия и международное право / Ю.Я. Баскин //

Правоведение. – 1991. – № 5. – с. 40-42.

251. Баскин Ю.Я. Новый Завет и становление нового международного права /

Ю.Я. Баскин // Правоведение. – 1992. – № 4. – С. 75-81.

252. Царьков И.И. Историческая школа права Германии XIX века /

И.И. Царьков // Право и политика. – 2003. – № 3. – C. 126-134.

253. Новгородцев П. Историческая школа юристов, ее происхождение и судьба.

Опыт характеристики основ школы Савиньи в их последовательном развитии

/ П. Новгородцев. – М.: Университетская типография. Страстной бульвар,

1896. – 226 с.

254. Пухта Ф. Курс Римского гражданского права. / Ф. Пухта. – Москва:

Издание Ф.Н.Плевако, 1874. – Том І. – 550 с.

255. Savigny F.K. von. The Vocation of our age for Legislation and Jurisprudence /

F.K. von. Savigny; Transl. from the German by Abraham Hayward. – London.

Littlewood & Co. Old Bailey, 1831. – 192 p.

256. Altman A. The Role of the "Historical Prologue" in the Hittite Vassal Treaties:

An Early Experiment in Securing Treaty Compliance / A. Altman // Journal of the

167

History of International Law. – Vol. 6. – N. 1. – Martinus Nijhoff Publishers. –

2004. – P. 43-63.

257. Карбонье Ж. Юридическая социология / Ж. Карбонье;Пер. и вступ. ст.

В.А. Туманова. – М.: Прогресс, 1986. – 350 с.

258. Толочко П.П. Археология и древняя история (в защиту исторического

марксизма): Моногр. / П.П. Толочко– К.: Академпериодика, 2007. – 103 с.

259. Preiser W. History of the Law of Nations. Ancient Times to 1648 / W. Preiser;

R.Bernhardt (ed.) // Encyclopedia Of Public International Law. – 1999. – Vol. 2,. –

Р.716-749.

260. International Law in Comparative Perspective / Ed. by E.W.Butler. Sijthoff &

Noordhoff. – The Netherlands, Germantown, Maryland, USA: Alpen aan den Rijn,

1980. – 316 p.

261. Verosta S. International Law in Europe and Western Asia between 100 and 650

A.D. Recueil des Cours / S. Verosta // Recueil des Cours. Académie de Droit

International. – 1964. – T. 113. – P. 485-620.

262. Международное публичное право / Под ред. К.А.Бекяшева. – М: Проспект,

1998. – 608 с.

263. Древний Восток в античной и раннехристианской традиции (Индия,

Китай, Юго-Восточная Азия). – М.: Ладомир, 2007. – 648 с.

264. Mookerji R. A History of Indian Shipping and Maritime Activity / R. Mookerji.

London, 1912. – 283 p.

265. Hall L.J. Roman Beіrytus. Beirut in Late Antiquity / L.J. Hall. – London and

New York: Rout Ledge, 2004. – 375 p.

266. Lee A.D. Information and Frontiers. Roman Foreign relations in Late Antiquity/

A.D. Lee. – Cambridge: Cambridge University Press, 1993. – XXII - 213 p.

267. Kingdoms of the Empire. The Integration of Barbarians in Late Antiquity / Ed.

By W. Pohl. – Leiden, New York, Koln: Brill, 1997. – X - 230 p.

268. Honore T. Emperors and Lawyers / T. Honore. – Oxford: Clarendon Press,

1998. – XIX - 252 p.

168

269. Honore T. Law in the Crisis of Empire 379-445 AD / T. Honore. – Oxford:

Clarendon Press, 1998. – XIII - 320 p.

270. Блок М. Феодальне суспільство / М. Блок. – К.: Всесвіт, 2002. – 528 с.

271. Хелд Д. Глобальные трансформации: Политика, экономика, культура /

Д. Хелд и др. – М.: Праксис, 2004. – 575 с.

272. Еремян В.В. Государственный строй Древней Руси как сочетание

полисной демократии и княжеской власти / В.В. Еремян // Право и политика.

– 2004. – № 2. – С. 85-126.

273. Зарицкий А.В. Типы протополитарных обществ в современной

этнографии и социологической теории государства и права Л.Гумпловича:

новый взгляд на «старую» теорию / А.В. Зарицкий // Право и политика. –

2003. – № 12 (48). – с. 90-97.

274. Розин В.М. Становление права в культуре средних веков / В.М. Розин //

Право и политика. – 2003. – № 9. – С. 126-136.

275. Вольфрам Х. Готы. От истоков до середины VI века / Х. Вольфрам. – СПб:

Ювента, 2003. – 656 с.

276. Исаева М.В. Представления о мире и государстве в Китае в ІІІ– IV веках н.

е. (по данным «нормативных историописаний») / М.В. Исаева. – М.: Институт

востоковедения РАН, 2000. – 264 с.

277. Regna and Gents. The relationship between Late Antique and Early Medieval

Peoples and Kingdoms in the Transformation of the Roman World / Ed. by H. –W.

Goetz, J. Jarnut and W. Pohl. – Leidenб Boston: Brill, 2003. – 705 p.

278. История Древнего мира. – М.: Главная редакция восточной литературы,

1983. – Т. ІІІ: Упадок древних обществ. – 302 с.

279. Черетаев А.А. Византия. Юстиниановская эпоха / А.А. Черетаев. – М.:

Аврелия, 2004. – 363 с.

280. Томпсон Э.А. Римляне и варвары. Падение Западной империи /

Э.А. Томпсон. – СПб. Издательсикй Дом "Ювента", 2002. - 288 с.

281. Пфайльшифтер Т. Теодорих Великий / Т. Пфайльшифтер. – М.: Евразия,

2006. – 272 с.

169

282. Дебольский Н.Н. Древнерусские междукняжеские отношения по

договорам / Н.Н. Дебольский // Историческое обозрение. – СПб, 1892. – C.

34-70

283. История дипломатии. – М.: Государственное издательство политической

литературы, 1959. – Т. І. – 896 с.

284. Крюков М.В. Китайский этнос в средние века (VII-XIII вв.) / М.В. Крюков,

В.В. Малявин, М.В. Софронов. – М.: Наука, 1984. – 335 с.

285. Вальденберг В.Е. Государственное устройство Византии до конца VІІ века

/ В.Е. Вальденберг. – СПб: Издательство Санкт-Петербургского

университета, 2008. – 224 с.

286. Schwarzenberger G. The Frontiers of International Law / G. Schwarzenberger. –

London: Stevens & Sons Limited, 1962. – 320 р.

287. Ермолова И.Е. Отражение "варварской проблемы" в римских правовых

памятниках / И.Е. Ермолова // Древнее право. – 2004. – № 2(14). – С. 132-142.

288. Thompson E.A. Romans and Barbarians: The decline of the Western Empire /

E.A. Thompson. – Madison: The University of Wisconsin Press, 1982. – 329 р.

289. Фрай Р. Наследие Ирана / Р. Фрай. – М.: Издательская фирма «Восточная

литература» РАН, 2002. – 391 с.

290. Кофанов Л.Л. Характер преторского эдикта в Риме IV-ІІІ вв. до н.э /

Л.Л. Кофанов // Древнее право. – 2004. – № 2 (14). – С. 60-67.

291. Кофанов Л.Л. Генезис преторского права в Риме IV в до н.э. /

Л.Л. Кофанов // Древнее право. – 2003. – № 2 (12). – С. 34-40

292. Niemeyer P.V. Applying jus gentium to the salvage of the R.M.S. Titanic in

International waters– the Nicolas Lecture. – 36. / P.V. Niemeyer // Journal of

maritime Law and Commerce. – October 2005. – P. 435-441.

293. Литвинский Б.А. Культура и святи Кушанской Бактрии / Б.А. Литвинский,

А.В. Седов. – М.: Наука, 1983. – 238 с.

294. Уколова В.И. Античное наследие и культура раннего средневековья

(конец V– середина VIII века) / В.И. Уколова. – М.: Наука, 1989. – 320 с.

170

295. Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада / Ж. Ле Гофф.. – М.:

Прогресс, 1992. – 376 с.

296. Марцеллин Аммиан. Римская история / Аммиан Марцеллин. – М.: АСТ.

Ладомир, 2005. – 632 с.

297. The Transformation of Frontiers: From late Antiquity to the Carolingians / Ed.

by W. Pohl, J. Wood, H, Reimetz. – Leiden and Boston: Brill, 2001. – 298 p.

298. Hosack J. The rise and growth of the law of nations, as established by general

usage and by treaties, from the earliest time to the treaty of Utrecht / J. Hosack. –

London: John Murray, Albemarle Street, 1882. – 394 p.

299. Буткевич О.В. Міжнародне право Середніх віків: Монографія. /

О.В. Буткевич. – К.: Видавництво гуманітарної літератури, 2008. – 672 с.

300. The Construction of Communities in the early middle ages. Texts “Resources

and Artifacts" / Ed. by R. Corradini, M. Diesenberg, H. Reimitz. – Leiden, Boston:

Brill, 2003. – 417 p.

301. Rituals of Power: From the Late Antiquity to the Early Middle Ages / Ed. by F.

Thews and J. Nelson. – Leiden: Brill, 2000. – 403 p.

302. Trevor–Roper H. The Rise of Christian Europe / H. Trevor–Roper. – New York:

Harcourt, Brace and World, 1965. – 216 p.

303. Васютин С.А. Основные этапы трансформации политических структур

«дофеодальних варварских обществ» в епоху Великого переселения народов

и ранене Средневековье / С.А. Васютин // Средние века. – № 68 (4). – М.:

Наука, 2007. – C. 34-65.

304. Василенко В.А. Основы теории международного права / В.А. Василенко. –

К.: Выща шк.: Головное изд–во, 1988. – 288 с.

305. Пашуканис Е. Очерки по международному праву / Е. Пашуканис. – М.:

Гос. издательство Советского законодательства, 1935. – 224 с.

306. Коровин Е.А. Международное право переходного времени / Е.А. Коровин.

– Москва, Петроград: Госиздат, 1924. – 139 с.

307. Минасян Н.М. Социализм и международное право / Н.М. Минасян. –

Саратов: Изд–во Саратовского университета, 1975. – 288 с.

171

308. Virally M. La pensee juridigue / M. Virally. – Paris : Ed L.G.D.J., 1960. – 188

p.

309. Бержель Ж. –Л. Общая теория права / Ж. –Л. Бержель. – М.: Изд. дом

«NOTA BENE», 2000. – 575 с.

310. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов /

В.Г. Графский.- М: Норма, 2003. – 382 с.

311. Тункин Г.И. Идеологическая борьба и международное право /

Г.И. Тункин. – М.: Международные отношения, 1967. – 176 с.

312. Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории международного права /

Д.Б. Левин. – М.: Наука, 1974. – 264 с.

313. Triepel H. Volkerrecht und Landescrecht / H. Triepel. – Leipzig: Hirschreid,

1899. – 447 s.

314. Миронов Н.В. Правовые формы социалистической интеграции /

Н.В. Миронов. – М: Международные отношения, 1977. – 175 с.

315. Международное право / Отв. ред. Е.Т.Усенко, Г.Г.Шинкарецкая. –

М.: Юрист, 2003. – 495 с.

316. Elliot E.D. The Evolutionary tradition in Jurisprudence / E.D. Elliot // Columbia

Law Review. – № 85 (January 1985). – Р. 38-94.

317. Henry R. Defense Transformation and the 2005 Quadrennial Defense review /

R. Henry // Parameters. – Vol. 35. – № 4 (Winter 2005-06). – Р. 5-15.

318. Gopalan S. Harmonization of Commercial Law: Lessons from the Cape Town

Convention on International Interests in mobile Equipment / S. Gopalan // Law and

Business Review of the Americas. – Spring 2003. – N. 9. – P. 255-270.

319. Okeke Ch.N. International Law in the Nigerian Legal System / Ch.N. Okeke //

California Western International Law Journal. – Spring 1997. – N. 27. – P. 311-

356.

320. Nys E. The Papacy Considered in Relation to International Law / E. Nys. –

London: Law Publisher, 1879. – 65 p.

172

321. Zemanek K. Is The Nature of the International Legal System Changing? /

K. Zemanek // Austrian review of International and European Law. – 2003. –

Vol. 8. – Leiden, Boston: Maritimes Nijhoff Publishers. – P. 3–29.

322. Head J.W. Supranational Law: How the Move toward multilateral solutions is

changing the character of «International» Law / J.W. Head // University of Kansas

Law Review. – 1994. – N. 42 (605). – P. 1–44.

323. Cleveland S.H. Our International Constitution / S.H. Cleveland // Yale Journal

of International Law. – 2006. – N. 37. – P.1-124.

324. Колодкин Р.А. Фрагментация международного права / Р.А. Колодкин //

Московский журнал международного права. – 2005. – № 2. – С. 38-61.

325. Dinh N.Q. Droit International Public / N.Q. Ding, P.Daillier, A.Pellet. – 6–e

edition entierement refondue. – Paris: Libraire generale de Droit et de

Jurisprudence, 1999. – 1455 p.

326. The History and Nature of International Relations / Ed. by E.Walsh. – New

York: The Macmillan Company, 1922. – 299 p.

327. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток

людства / Ю.В. Павленко. – К.: Либідь, 1999. – 360 с.

328. The Transformation of the Roman World. AD 400-900 / Ed. by L. Webster, M.

Brown. – Berkeley, Los Angeles: University of California Press, 1997. – 258 p.

329. Дмитрієв А.І. Міжнародне публічне право: Навч посібник / А.І. Дмитрієв,

В.I. Муравйов; Відп. ред. Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський. – К.: Юрінком

Інтер, 2000. – 640 с.

330. Butkevych O. Caractéristiques de la transformation du droit international ancien

à l’époque du Moyen Age / O. Butkevych // Analele Universitatii din Bucuresti. –

2007. – I (ianuarie-martie). – S. 94-113.

331. Шевчук С. Міжнародне право Середніх віків: до утвердження основ

сучасного міжнародного правопорядку / С.Шевчук // Вісник Академії

правових наук України. – 2008. – № 3 (54). – Харків: Право, 2008. – С. 315-

318.

173

332. Грабарь В.Э. Римское право в истории международно-правовых учений.

Элементы международно– правовых учений в трудах легистов XII– XIV вв. /

В.Э. Грабарь. – Юрьев: Типография Матиссена, 1901. – 293 c.

333. Нерсесянц В.С. Процессы универсализации права и государства тв

глобализирующемся мире / В.С. Нерсесянц // Государство и право. – 2005. –

№ 5. – М.: Наука. – С. 38-47.

334. Качановский Ю.В. Римское право в ХХІ веке / Ю.В. Качановский // Право

и политика. – 2001. – № 4. – С. 4-11.

335. Cancado Trinidade A.A. International Law for Humankind: Towards a new Jus

Gentium (I). General Course of Public International Law / A.A. Cancado Trinidade

// Recueil des Cours. Collected Courses of The Hague Academy of International

Law. – 2005. – T. 316. – Р. 9-440.

336. Berman H.J. Roman Law in Europe and the Jus Commune: A Historical

Overview with Emphasis on the New Legal Science of the Sixteenth century /

H.J. Berman, Ch.J. Reid // Syracuse Journal of International Law and Commerce. –

1994. – Vol. 20 (Spring 1994). – P. 1-31.

337. Byrnes W.H. Ancient–Roman Munificence: the Development of the Practice

and Law of Charity / W.H. Byrnes // Rutgers Law review. – 2005. – Vol. 57. – № 3

(Spring 2005). – Р. 1098-1121.

338. Rodes R.E. On the Historical school of Jurisprudence / R.E. Rodes // American

Journal of Jurisprudence. – 2004. – Vol. 49. – P. 165-184.

339. Canning J. A History of Medieval Political Thought 300-1450 / J. Canning. –

London, New York : Routledge, 1886. – 255 p.

340. Doblhofer E. Byzantische Diplomaten und Östlische Barbaren. Aus den Exerpta

de legationibus des Konstantinos Porphyrogennetos ausgewählte Abschnitte des

Priskos und Menander Protektor / E. Doblhofer. – Graz, Wien, Köln: Verlag Styria,

1955. – 224 s.

341. Kaplan B.J. Diplomacy аnd Domestic Devotion: Embassy Chapels аnd the

Toleration of Religious Dissent in Early Modern Europe / B.J. Kaplan // Journal of

Early Modern History. – 2004. – Vol. 6. – № 4. – P. 341-361.

174

342. Флавий И. Иудейские древности / И. Флавий. – М.: Ладомир, 1994. –

Т. 1. – 717 с.

343. Флавий И. Иудейские древности / И. Флавий. – М.: Ладомир, 1994. –

Т. 2. – 472 с.

344. Ростовцев М.И. Общество и хозяйство в Римской империи /

М.И. Ростовцев. – СПб: Наука, 2000. – Том І. – 400 с.

345. Грант М. Расцвет Римской империи / М. Грант. – Х.: Книжный клуб,

2005. – 416 с.

346. Муромцев С.А. Рецепция римского права на западе / С.А. Муромцев. – М.:

Типография А.И.Мамонтова и Ко. – 1886. – 150 с.

347. Филиппов И.С. «Traditio Juris». Постоянство и/или прерывность римського

права в раннее Средневековье / И.С. Филиппов // Средние века. – 2007. –

№ 68 (4). – С. 204-208.

348. San Isidoro de Sevilla. Etimologias. Ed. bilingűe. I. (Libros I-X) / San Isidoro

de Sevilla. – 2 ed. – Madrid: Biblioteca de Autores Cristianos, MCMXC. – 853 p.

349. Schwarzenberger G. A Manual of International Law: In two volumes /

G. Schwarzenberger. – 5th ed. – London: Stevens & Sons Limited, New York:

Frederic A.Praeger, 1967. – Vol. 1. – 701 p.

350. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид,

К. Жоффре–Спинози. – М.: Международные отношения, 1999. – 316 с.

351. Буткевич О.В. Чому «мовчать» Юстиніанові збірники: роль jus gentium в

праві ранньосередньовічної Європи / О.В. Буткевич // Часопис Київського

університету права. – 2005. – № 4. – C. 201-207.

352. Бонгард–Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. История. Религия.

Философия. Эпос. Литература. Наука. Встреча культур / Г.М. Бонгард–

Левин. – 4-е изд. – М.: Восточная литература. РАН, 2007. – 495 с.

353. Крашенникова Н.А. Индусское право: история и современность /

Н.А. Крашенникова. – М.: Изд-во Московского университета, 1982. – 234 с.

354. Бонгард–Левин Г.М. Индия и античный мир / Г.М. Бонгард–Левин,

М.Д. Бухарин, А.А. Вигасин. – М.: Восточная литература, 2002. – 360 с.

175

355. Гончаров С.Н. Китайская средневековая дипломатия: Отношения между

империями Цзинь и Сун 1127-1142 / С.Н. Гончаров. – М.: Наука, 1986. - 295 с.

356. Ртвеладзе Э.В. Дипломатия стран Центральной Азии в древности /

Э.В. Ртвеладзе, А.Х. Саидов // Московский журнал международного права. –

1999. – №1 (33), январь-март. – С. 118-137.

357. Ставиский Б.Я. Кушанская бактрия: проблемы истории и культуры /

Б.Я. Ставиский. – М.: "Наука", 1977. – 296 с.

358. Hrabar V.E. La Doctrine de droit international chez saint Augustin /

V.E. Hrabar // Archives de Philosophie du droit et de Sociologie juridique. –

Cahier Double. – Deuxieme Annee. – 1932. – № 3-4. – Paris: Recueil Sirey. –

P. 428-446.

359. Tai E.S. Piracy and law in medieval Genoa: the consilia of Bartolomeo Bosco /

E.S. Tai // Medieval Encounters. – 2004. – Vol. 9. – № 2. – P. 256-282.

360. Butkevych O. Principes du rapport entre le droit international et le droit interne

dans la période de l’Antiquité et du haut Moyen Age / O. Butkevych // Law. - Vol.

63. – Vilnius: Vilnius University Publishing House, 2007. – P. 134-149.

361. Буткевич О.В. Формування норм jus cogens в докласичному міжнародному

праві / О.В. Буткевич. – Вісник Академії правових наук України. – 2006. – №

4 (47). – Харків: Право. – С. 207-218.

362. Friedmann W.G. Legal Theory / W.G. Friedmann. – 5th ed. – New York:

Columbia University Press, 1967. – 607 p.

363. Corpus iuris canonici. – Editio Lipsiensis secunda / post Aemilii Ludouici

Richteri curas ad librorum manu scriptorum et editionis Romanae fidem recognouit

et adnotatione critica instruxit Aemilius Friedberg. Pars prior. Decretum Magistri

Gratiani. Ex officina Bernhardi Tauchnitz. Lipsiae MDCCCLXXIX. – Concordia

Discordantium Canonum. Ac Primum. De iure naturae et constitutionis. Distinctio

prima. – 1467 p.

364. Международное право / под. ред. Г.И.Тункина. – М.: Юридическая

литература, 1994. – 511 с.

176

365. Буткевич О.В. Середньовічне міжнародне право: особливості становлення

і характерні риси / О.В. Буткевич // Історико-філософський журнал

«Університет». – 2007. – № 4 (18). – С. 8-22.

366. Мальський М.З. Теорія міжнародних відносин: Підручник /

М.З. Мальський, М.М. Мацях. – 3-тє вид., перероб і доп. – К.: Знання, 2007. –

461 c.

367. England and her Neighbors, 1066-1453: Essays in honour of Pierre Chaplais /

Ed. by M.Jones, M. Vale. – London and Ronceverte: The Hambledon Press,

1989. – 326 p.

368. Франк А.Г. Азия проходит полный круг – с Китаем как «Cрединным

государством» / А.Г. Франк // Цивилизации. Выпуск 5: Проблемы

глобалистики и глобальной истории / Отв. ред А.О.Чубарьян; Институт

всеобщей истории. – М.: Наука, 2002. – C. 192-202.

369. Чжоу Цюй–фей. За Хребтами. Вместо ответов (Лин вай дай да) / Чжоу

Цюй–фей. – Серия: Памятники письменности Востока. CXXXI. – М.:

Восточная литература РАН, 2001. – 528 с.

370. Дмитрієв А.І. Історія міжнародного права / А.І. Дмитрієв, Ю.А. Дмитрієва,

О.В. Задорожній. – К.: Видавничий дім «Промені», 2008. – 384 с.

371. Лазарович М.В. Економічна історія: Навч. Посіб / М.В. Лазарович. – К.:

Знання, 2008. – 431 с.

372. Sereni A.P. The Italian Conception of International Law / A.P. Sereni. – New

York: Columbia University Press, 1943. – 402 p.

373. Barbeyrac J. Histoire des anciens traitez, ou Recueil historique et chronologique

Des Traitez répandus dans les Auteurs Grecs & Latins, & autres Monumens de

l’Antiquité, depuis les temps les plus reculez, jusques à l’Empereur Charlemagne /

J. Barbeyrac. – Amsterdam: La Haye, 1739. – Seconde Partie, Qui contient tout le

tems depuis Jesus–Christ, jusqu’à la mort de Charlemagne. – 387 p.

374. Bernard J. Recueil des Traitez de Paix, de Treve, de Neutralite, de Suspension

d’Armes, de Confederation, D'Alliance, de Commerce, De Garantie, et d'autres

Actes Publics, Comme Contracts de Mariage, Testaments, Manifestes, Declarations

177

de Guerre, &c. Faits entre les Empereurs, Rois, Republiques, Princes, & autres

Puissances de L'Europe, & des autres Parties du Monde, Depuis la Naissance de

Jesus-Christ jusqu'a Present. Servant a Etablir les Droits des Princes et de

Fondement a L'Histoire. Rassemblez avec Soin d'un Grand Nombre d'Ouvrages

Imprimez, ou ils etoient dispersez, & de divers Recueils publiez ci-devant, ausquels

on a ajoute plusieurs Pieces, qui n'avoient jamais ete imprimees. Le tout redige par

ordre chronologique, & accompagne de Notes, de Tables Chronologiques &

Alphabetiques, & des Noms des Auteurs dont on s'est servi / J.Bernard. –

Amsterdam: Chez Henry et la Venve de T.Boom, 1700. – Tome Premier:

Contenant les Prefaces & les Traites depuis DXXXVI jusqu’en MDI. – 865 p.

375. Осипян А.Л. Роль Киликийской Армении в латино–монгольских

отношениях и проект совместного крестового похода (1247-1307 годы) /

А.Л. Осипян // Средние века. Исследования по истории средневековья и

Нового времени. – Выпуск 68 (3). – М.: Наука, 2007 . – С. 27-53.

376. Schindler D. Regional International Law / D. Schindler // Encyclopedia of

Public International Law. – Vol. 4. – North Holland. Elsevier. London. Tokyo,

2000. – P. 161-165

377. Венгеров А. Теория государства и права: Учебник для юридических

вузов / А. Венгеров. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999. – 528 с.

378. Незабитовский В.А. Собрание сочинений / В.А. Незабитовский. – К.:

Издание совета Университета Св.Владимира, 1884. – 369 с.

379. Международное право. / Отв. ред. Ю.М.Колосов, В.И.Кузнецов. – М.:

Международные отношения, 1995. – 452 с.

380. E/CN.4/Sub.2/1992/32. 25August 1992/. English.

381. Черниченко С.В. Международное право: современные теоретические

проблемы / С.В. Черниченко. – М.: Международные отношения, 1993. – 295 с.

382. Штаерман Е.М. К проблеме возникновения государства в Риме /

Е.М. Штаерман // Вестник древней истории. – 1989. – № 2. – С. 76-93.

178

383. Фельдман Д.И. Основные тенденции развития международной

правосубъектности / Д.И. Фельдман, Г.И. Курдюков. – Казань: Изд-во Казан.

Ун-та, 1974. – 131 с.

384. Евсеенко Т.П. О терминологических проблемах в исследовании античной

государственности / Т.П. Евсеенко // Правоведение. – 2003. – № 5. – C. 205-

213.

385. Рулан Н. Юридическая антропология: Учебник для вузов / Н. Рулан. – М.:

Издательство НОРМА, 1999. – 310 с.

386. Марченко М.Н. Государственный суверенитет: проблемы определения

понятия и содержания / М.Н. Марченко // Правоведение. – 2003. – № 1. –

С. 186-197.

387. Палиенко Н.И. Суверенитет. Историческое развитие идеи суверенитета и

его правовое значение / Н.И. Палиенко. – Ярославль: Типография

Губернского правления, 1903. – 567 с.

388. Bodin J. Les six livres de la Republique: Un abrege du texte de l’edition de

Paris de 1583 / J. Bodin. – Le Livre de Poche: Libraire Generale Francaise, 1993. –

607 р.

389. Madden M.R. Political Theory and Law in Medieval Spain / M.R. Madden. –

Clark, New Jersey: The Lawbook Exchange Ltd., 2005. – 198 p.

390. О’Браен П. Статус государства и будущее универсальной истории /

П. О’Браен // Цивилизации. – Вып. 5: Проблемы глобалистики и глобальной

истории / Отв. ред А.О.Чубарьян; Институт всеобщей истории. – М.: Наука,

2002. – С. 10-26.

391. Ионов И.Н. Глобальная история: основные направления и существенные

особенности / И.Н. Ионов // Цивилизации. – Вып. 5: Проблемы глобалистики

и глобальной истории / Отв. ред А.О.Чубарьян; Институт всеобщей

истории. – М.: Наука, 2002. – С. 83-117.

392. Гринин Л.Е. Государство и исторический процесс. Политический срез

исторического процесса / Л.Е. Гринин. – М.: КомКнига, 2007. – 240 с.

179

393. Цивилизационные модели современности и их исторические корни. – К.:

Наукова думка, 2002. – 630 с.

394. Законы Ману / Перевод С.Д. Эльмановича, проверенный и исправленный

Г.Ф. Ильиным. – М.: Наука, 1992. – 140 с.

395. Hallaq W.B. A History of Islamic Legal Theories. An Introduction to Sunnī

Uşūl al Fiqh / W.B. Hallaq. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997. – 294

p.

396. Talaat al Ghuniaimi M. The Muslim Conception of International Law and the

Western Approach / M. Talaat al Ghuniaimi. – The Hague: Martinus Nijhoff,

1968– 228 p.

397. Лапина З.Г. Учение об управлении государством в Средневековом Китае /

З.Г. Лапина. – М.: Главная редакция Восточной литературы, 1985. – 382 с.

398. Борисов О. Международно публично право / О. Борисов. – 4-то изд., прер.

и доп. – София: Издателство ЮРИСПРЕС Университетско издателство «Св.

Климент Охридски», 2003. – 603 с.

399. Aust A. Handbook of International Law / A. Aust. – 3rd printing. – Cambridge:

Cambridge University Press, 2007. – 505 p.

400. Starke J.G. Introduction to International Law / J.G. Starke. – 9th ed. – London:

Butterworths, 1984. – 664 p.

401. Оппенгейм Л. Международное право / Л. Оппенгейм. – М.:

Государственное издательство иностранной литературы. 1948. – Том 1,

Полутом 1. – 407 с.

402. Лукашук И.И. Современное право международных договоров: в 2-х т. /

И.И. Лукашук. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – Т. II. Действие международных

договоров– 496 с.

403. Aust A. Modern Treaty Law and Practice / A. Aust. – 2nd ed. – Cambridge:

Cambridge University Press, 2007. – 547 p.

404. Тимченко Л.Д. Международное право / Л.Д. Тимченко. – Харьков:

Консум, 1999. – 528 с.

180

405. Rousset de Missy J. Supplement au Corps universel diplomatique du Droit des

Gens contenant un Recueil des Traites / J. Rousset de Missy – Amsterdam: Chez

les Janssons a Waesberge, Wetstein et Smith, et Z. Chatelain; La Haye: chez P. de

Hondt, la veuve de Ch. Le Vierm et J. Neaulme, 1739. – Tome I, Partie I. – 189 p.

406. Rousset de Missy J. Supplement au Corps universel diplomatique du Droit des

Gens contenant un Recueil des Traites / J. Rousset de Missy – Amsterdam: Chez

les Janssons a Waesberge, Wetstein et Smith, et Z. Chatelain; La Haye: chez P. de

Hondt, la veuve de Ch. Le Vierm et J. Neaulme, 1739. – Tome I, Partie 2. – 521 p.

407. Гурвич Г.Д. Введение в общую теорию международного права / Гурвич

Г.Д. – Вып. 1. – Прага: Типография русского юридического факультета в

Праге, 1923. – 119 с.

408. Barbeyrac J. Histoire des anciens traitez, ou Recueil historique et chronologique

Des Traitez répandus dans les Auteurs Grecs & Latins, & autres Monumens de

l’Antiquité, depuis les temps les plus reculez, jusques à l’Empereur Charlemagne.

Premiere Partie, Qui va jusqu’a la Naissance de Jesus–Christ. / J. Barbeyrac. –

Amsterdam, La Haye, 1739. – 474 p.

409. Буткевич О.В. Формирование международной договорной практики

периода Средневековья / О.В. Буткевич // Право и политика. Научный

юридический журнал. – 2008. – № 4 (100). – С. 963-972.

410. Rousset de Missy J. Supplement au Corps universel diplomatique du droit des

gens / J.Rousset de Missy- Amsterdam: chez les Janssons a Waesberge, Wetstein et

Smith, et Z. Chatelain; La Haye: chez P. de Hondt, la veuve de Ch. Le Vierm et J.

Neaulme, 1739. – Tome II, Partie I. – 476 p.

411. Rousset de Missy J. Supplement au Corps universel diplomatique du droit des

gens / J.Rousset de Missy- Amsterdam: chez les Janssons a Waesberge, Wetstein et

Smith, et Z. Chatelain; La Haye: chez P. de Hondt, la veuve de Ch. Le Vierm et J.

Neaulme, 1739. – Tome II, Partie II. – 605 p.

412. Майзлиш А.А. Англо–фламандские торговые договоры начала ХVвека: к

вопросу о модели бургундской государственности / А.А. Майзлиш // Средние

181

века. Исследования по истории Средневековья и Нового времени. – Вып. 68

(3). – М.: Наука, 2007. – С. 54-79.

413. Truyol y Serra A. Historia del Derecho Internacional Publico / A. Truyol y

Serra. – Madrid. Editorial Tecnos, 1998. – 175 p.

414. Chinese World Order / Ed. by J.K. Fairbank. – Cambridge, Massachusetts:

Cambridge University Press, 1968. – 416 p.

415. Хачятурян Н.А. Общественная система и принцип относительности. К

вопросу о содержании концепт–явления «феодализм» / Н.А. Хачятурян //

Средние века: исследования по истории Средневековья и раннего Нового

времени. – Вып. 68 (1). – М.: Ин–т всеобщ. истории РАН, «Наука», 2007. –

С. 9-16.

416. Мережко А. Наука международного частного права: история и

современность / А. Мережко. – К.:Таксон, 2006. – 356 с.

417. Успенский Ф.И. История Византийской империи VI-IX векав /

Ф.И. Успенский. – М.: Мысль, 1996. – 827 с.

418. Schwarzemberger G. International law in early English Practice /

G. Schwarzemberger // The British Yearbook of International Law. 1948. –

London, New York, Toronto: Oxford University Press, 1949. – P. 52-90.

419. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації / В.І. Кисіль.

– 2–ге вид., допов. і перероб.- К.: Україна, 2005. – 478 с.

420. Курдюков Г.И. Оптимизация функционирования международного права /

Г.И. Курдюков // Международное право и современность. – Тбилиси:

Издательство Тбилисского университета, 1984. – С. 26-52.

421. Буткевич О.В. Особливості інституту міжнародної правосуб’єктності в

період давнини й раннього середньовіччя / О.В. Буткевич // Часопис

Київського університету права. – 2006. – № 2. – С. 172-177.

422. De Wiquefort А. L’Ambassadeur et ses Fonctions: Reflexions sur les Memoires

pour l’ambassadeurs / А. de Wiquefort. – Premier Partie. – A Cologne: Ches Pierre

Marteau, 1631. – 459 p.

182

423. Goyay P. –L. –T. –G. La condition internationale des missions catholiques / P. –

L. –T. –G. Goyay // Recueil des Cours de l’Académie de Droit International. –

1929. – T. 26. – P. 77-206.

424. Денисов В.Н. Правонаступництво держав як міжгалузевий інститут

сучасного міжнародного права / В.Н. Денисов, А.Я. Мельник // Вісник

Академії правових наук України. – 2004. – № 2 (37). – Х.: Право. – С. 105-118.

425. Rymer Th. Foedera, Conventiones, Litterae et dujuscunque generis Acta

Publica, inter Reges Angliae, et alios quos vis Imperatores, Reges, etc., ab anno

1101, ad nostra usque tempora habita aut tractata: 20 vols. / Th. Rymer. – London:

1727– Vol. IX: (1413-1420). – 974 p.

426. Schwarzenberger G. The Most–Favoured–Nations Standard in British state

practice / G. Schwarzenberger // The British Yearbook of International Law, 1945.

-London, New York, Toronto: Geoffrey Cumberlege. Oxford University Press,

1945– Р. 96-121.

427. Cuttinо G.P. English Medieval Diplomacy / G.P. Cuttinо. – Bloomington:

Indiana University Press, 1985. – 162 p.

428. Meron Th. The Authority to Make Treaties in the Late Middle Ages /

Th. Meron // American Journal of International Law. – 1995. – Vol. 89. – P. 110-

116.

429. Курс международного права в семи томах– М.: Изд– во Наука, 1989. – Т 1:

Понятие, предмет и система международного права. – 360 с.

430. Chaplais P. English Medieval Diplomatic Practice / P. Chaplais. – London: Her

Majesty’s Office, 1982. – Part I, Documents and Interpretation. – Volume I. – 416

р.; Chaplais P. English Medieval Diplomatic Practice / P. Chaplais. – London: Her

Majesty’s Office, 1982. – Part I, Documents and Interpretation. -Volume II– 830 p.

431. Queller D. The office of ambassador in the Middle Ages / D. Queller. –

Princeton: Princeton University Press, 1967. – 251 p.

432. Осипян А.Л. Роль Киликийской Армении в латино-монгольских

отношениях и проеект совместного крестового похода (1247-1307) /

А.Л. Осипян // Средние века: исследования по истории Средневековья и

183

раннего Нового времени. – Вып. 68 (1). – М.: Ин–т всеобщ. Истории РАН,

Наука, 2007. – С. 134-153.

433. Finch G. The Sources of Modern International Law / G. Finch. – Washington:

Carnegie Endowment peace. 1937. – 124 p.

434. The Visigothic Code / Ed. by S.P.Scott. – Boston: Boston Book Company,

1910. – 410 p.

435. Петрушевский Д.М. Великая хартия вольностей и конституционная борьба

в Английском обществе во второй половине XIII века. С приложением

латинского и русского текста Великой Хартии и других документов / Д.М.

Петрушевский. – 2-е изд. – М.: Изд. М. и С. Сабашниковых, 1918. – 176 c.

436. Wortley B.A. Pirata non mutat dominium / B.A. Wortley // The British

Yearbook of International Law. 1947. – London, New York, Toronto: Oxford

University Press, 1948. – P. 258-272.

437. Rey F. Un Cas de Liberte de Navigation d’un Fleuve International au Moyen

Age / F. Rey // Revue Generale de Droit International Public (Publiee par

P.Fauchille). – Paris: A.Pedone, Libraire-Editeur, 1904. – Tome XI. – 1904. – Р.

192-199.

438. Teclaff L. The River Basin in History and Law / L. Teclaff. – The Hague:

Martinus Nijhoff, 1967. – 228 p.

439. White S. Feudind and Peace–Making in Eleventh–Century France / S. White. –

Farnham: Ashgate Variorum, 2005. – 306 p.

440. Кревельд М. ван. Трансформация войны / М. ван Кревельд. – М.: Альпина

Бизнес Букс, 2005. – 344 с.

441. Reichberg G.M. Preventive War in Classical Just War Theory / G.M. Reichberg

// Journal of the History of International Law. – Vol. 9. – N. 1. – Martinus Nijhoff

Publishers, 2007. – P. 5-34.

442. Грабарь В.Э. Право войны. / В.Э. Грабарь // Энциклопедический словарь /

Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб: Типо–литография И.А.Ефрона, 1908. –

том XXIV. – С. 875-884.

184

443. Tuck R. The Rights of War and Peace. Political Thought and International

Order from Grotius to Kant / R. Tuck. – Oxford: Oxford University Press, 1999. –

243 р.

444. Тиунов О.И. Международное гуманитарное право: Учебник для вузов /

О.И. Тиунов. – М.: Изд. группа НОРМА– ИНФРА М, 1999. – 328 с.

445. Буткевич О.В. Континуїтет і зміни у праві війни в стародавній період і в

період середньовіччя / О.В. Буткевич // Український часопис міжнародного

права. – 2004. – № 3. – С. 55-66.

446. Фельдман Д.И. Система международного права / Д.И. Фельдман. – Казань:

Изд–во Казанского ун–та, 1983. – 119 с.

447. Буткевич О.В. Становлення міжнародно–правового регулювання торгівлі

Середньовіччя / О.В. Буткевич // Правова держава. – 2007. – № 9. – С. 177-

183.

448. Буткевич О.В. Правовий статус особи в міжнародному торговельному

праві раннього Середньовіччя / О.В. Буткевич // Ринкова економіка: сучасна

теорія і практика управління (Одеський державний університет ім.

І.І.Мечникова. Наукові праці економічно-правового факультету). – Том 10

(Випуск 14). – Частина І. – Одеса, 2007. – С. 109-117.

449. Мережко А.А. Транснациональное торговое право (lex mercatoria) /

А.А. Мережко. – К.: Таксон, 2002. – 464 с.

450. Mitchell W. An Essay on the Early Histоry of the Law Merchant, being the

York Prize Essay for the year 1903 / W. Mitchell. – Clark, New Jersey: The

Lawbook Exchange, Ltd., 2006. – 176 p.

451. Буткевич О.В. Міжнародне морське право у добу Середньовіччя //

Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.:

Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2008. – Вип. 39. – С.

579-586.

452. Alexandrowicz C.H. Freitas versus Grotius / С.Н. Alexandrowicz // The British

Yearbook of International Law. 1959. – London, New York, Toronto: Oxford

University Press, 1960. – P. 162-182.

185

453. Reddie J. Researches, Historical and Critical in Maritime International Law /

J. Reddie. – Boston: Adamant Media Corporation, 2004. – Vol. I. – 468 p.

454. Reddie J. Researches, Historical and Critical in Maritime International Law /

J. Reddie. – Boston: Adamant Media Corporation, 2005. – Vol. II. – 577 p.

455. Reddie J. An Historical View of the Law of Maritime Commerce / J. Reddie. –

Edinburgh and London: William Blackwood and Sons, M.DCCC.XLI. (Adamant

Media Corporation), 2005. – 495 p.

456. Selden J. Mare Clausum of the Domini on or Ownership of the Sea. Two

books / J. Selden. – London: Printed by William Du–Gard, 1652. – 537 р.

457. Репецький В.М. Міжнародне гуманітарне право / В.М. Репецький,

В.М. Лисик: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 467 с.

458. Міжнародне право: Навч. Посібник / За ред. М.В. Буроменського. – К.:

Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.

459. Tomuschat Ch. Human rights. Between Idealism and realism / Ch. Tomuschat.

– 2nd ed. – Oxford: Oxford University Press, 2008. – 414 p.

460. Butkevych V. Тhe European Convention on Human Rights in the Context of the

History of International Law / V. Butkevych, O. Butkevych // Human Rights–

Views. – Liber Amicorum Luzius Wildhaber. – L. Caflisch, J. Callewaert,

R. Liddell, P. Mahoney, M. Villiger (Eds.). – N.P. Engel, Publisher, 2007. – P. 41-

64.

461. Ishay M.R. The History of Human Rights. From Ancient Times to Globalization

Era / M.R. Ishay. – Berkeley, Los Angeles, London: University of California Press,

2004.-450 p.

462. Gillespie A. Ideas of Human Rights in Antiquity / A. Gillespie // Netherlands

Quarterly of Human Rights. – 1999.- Vol. 17. – No 3. -P. 233-258.

463. Butler W.E. Why study the History of International Law / W.E. Butler //

Международное право XXI века / под ред. докт. юр. наук, проф.

В.Г. Буткевича,– К.: Изд. дом «Промени», 2006. – C. 158-167.

464. Котляр М.В. Договори Київської Русі з Візантією / М.В. Котляр //

Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2005. – С. 434.

186

465. Котляр Н.Ф. Дипломатия Южной Руси / Н.Ф. Котляр. – СПб: Алетейа,

2003. – 300 с.

466. Сахаров А.Н. Дипломатия Киевской Руси ІХ– первая половина Х в. /

А.Н. Сахаров. – М.: Мысль, 1980. – 358 c.

467. Сахаров А.Н. Дипломатия Святослава / А.Н. Сахаров. –

М.: Международные отношения, 1982. – 240 c.

468. Барац Г.М. Критико–сравнительный анализ договоров Руси с Византией /

Г.М. Барац– К., 1910. – 278 с.

469. Брайчевський М.Ю. О первых договорах Руси с греками /

М.Ю. Брайчевський // Советский ежегодник международного права, 1978. –

М.: Наука, 1980. – С. 264-284.

470. Брайчевский М.Ю. К вопросу о правовом содержании первого договора

Руси с греками (860-863 гг.) / М.Ю. Брайчевский // Советский ежегодник

международного права, 1982. – М.: Наука, Советская Ассоциация

международного права, 1983. – С. 276-298.

471. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення

Старокиївської держави до кінця ХVІ ст.: Навч. посібник / Ю.І. Терещенко. –

Київ: Перун, 1996. – 496 с.

472. Королев А.С. История междукняжеских отношений на Руси в 40-е – 70-е

годы Х века / А.С. Королев. – М.: Прометей, 2000. – 296 c.

473. Лазарович М.В. Історія України: навч. посіб. / М.В. Лазарович. – К.:

Знання, 2008. – 683 с.

474. Моця О.П. Київська Русь і країни Європи: характерні риси

східнослов'янської державності, рівні міжнародних відносин та напрями

контактів / О.П. Моця // Український історичний журнал. – 2007. – № 1. – С.

4-19.

475. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология /

А.П. Толочко. – К.: Наук. думка, 1992. – 224 c.

187

476. Давня історія України: В 3 т. / Ю.С. Асєєв, В.Д. Баран, Я.В. Баран,

С.О. Біляєва та ін.; Ред.: П.П. Толочко; НАН України. Ін–т археол. – К.: Наук.

думка, 2000. – Т. 3. Слов'яно–Руська доба. – 695 с.

477. Грушевський М. Історія України–Руси: В 11 т., 12 кн. / М.Грушевський-

К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. -736 с.

478. Горський В. Давньоруські любомудри / В.Горський, О.Вдовина,

Ю.Завгородній, О.Киричок. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. –

304 с.

479. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі

(середина ХІІ– середина ХІІІ ст.) / В.С. Горський. – К.: Наук. думка, 1993. –

162 с.

480. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські саги: Стара

Скандинавія / О. Пріцак. – К.: Інститут сходознавства ім. А.Кримського

Національної Академії наук України, «Обереги», 2003. – Т. ІІ. – 1304 c.

481. Taube M. de. Rome et Russie avant l’invasion des tatars (IX–e– XIII–e siecle) /

M. de. Taube. – Paris: Les Editions du CERF, 1947. – 174 p.

482. Повесть временных лет / Подгот. текста, пер., ст. и коммент.

Д. С. Лихачева; Под ред. В. П. Адриановой-Перетц; Доп. М. Б. Свердлова; 2-е

изд. испр. и доп. – СПб: Наука, 1996. – 668 с.

483. Клейн Л.С. Воскрешение Перуна. К реконструкции восточнославянского

язычества / Л.С. Клейн. – СПб.: Евразия, 2004.- 479 с.

484. Пресняков А.Е. Княжеское право в Древней Руси. Очерки по истории Х-

ХІІ столетий. Лекции по Русской Истории. Киевская Русь / А.Е. Пресняков. –

Москва: Наука, 1993. – 635 c.

485. Бибиков М.В. Byzantinorossica: Свод византийских свидетельств о Руси /

М.В. Бибиков. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – Т.1. – 733с.

486. Медведев И.П. Правовая культура Византийской империи /

И.П. Медведев. – СПб: Алетейа, 2001. – 576 с.

188

487. Taube M. Etudes sur le Developpement Historique du Droit International dans

l’Europe orientale / M. Taube // Recueil des Cours. Académie de Droit

International. – 1926. – T. 11. – P. 345-533.

488. Таубе М. История зароджения современного международного права

(Средние века) / М.Таубе. – СПб.: Типо–литография П.И. Шмидта, 1894– Т.

І : Введение и часть общая. – 370 с.

489. Юшков С.В. Русская Правда. Происхождение, источники ее значения

(воспроизведение текста книги 1950 г.) / С.В. Юшков. – Москва: Зерцало,

2002. – 400 с.

490. Памятники русского права Х-XII в.в. / Сост. А.А.Зимин; Под ред.

С.В.Юшкова. – М.: Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – 287 с.

491. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVІІІ

ст. / Д. Наливайко. – К.: Основи, 1998. – 578 с.

492. Котляр М. Русь язичницька: біля витоків східнослов’янської цивілізації /

М. Котляр. – Київ: Заповіт, 1995. – 288 c.

493. Павленко Ю.В. Передісторія давніх Русів у світовому контексті /

Ю.В. Павленко. – Київ: Фенікс, 1994. – 398 с.

494. Колеса О. Погляд на історію українсько–чеських взаємин від Х до ХХ в.:

Промова проголошена на святковій інавгурації Українського вільного

університету в м. Празі 23 жовтня 1921 р. / О. Колеса– Прага: Державна

друкарня в Празі, 1924. – 16 c.

495. Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I-

VI). Текст, перевод, комментарий / Н.И. Щавелева. – Москва: Памятники

исторической мысли, 2004. – 495 с.

496. Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р. Лащенко. – К.:

Україна, 1998. – 254 с.

497. Полонська–Василенко Н. Історія України: У 2 т. / Н. Полонська–

Василенко– К.: Либідь, 1992. – T. 1: До середини XVII ст. – 640 с.

498. Полное собрание Русcких летописей / 2-е изд. – М.: Языки славянской

культуры, 2001. – Т. 1. Лаврентиевская летопись. – 496 c.

189

499. Полное собрание Русcких летописей / 2-е изд. – М.: Языки славянской

культуры, 2001. – Т. 2. Ипатиевская летопись. – 648 с.

500. Грабар В.Э. Материалы к истории литературы международного права в

России (1647-1917) / В.Э. Грабар. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – 491 с.

501. Молодцов С.В. Международное морское право / С.В. Молодцов. – М.:

Междунар. отношения, 1987. – 272 с.

502. Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь / П.П. Толочко. –

К.: Абрис, 1999. – 198 с.

503. Butkevych O. Ukrainian Legal Science on the History of the Ancient and

Medieval International Law / O. Butkevych // Baltic Yearbook of International

Law. – 2007. – Vol. 7. – Martinus Nijhoff Publishers, 2007. – р. 187-223.

504. Butkevych O. European Legal Acculturation in the International Law of Kievan

Rus / O. Butkevych // Еast European and Russian Yearbook of International and

Comparative Law. – 2007. – California, Idyllwild: Charles Schlacks, Publisher,

2007. – Vol. 1. – P. 27-64.

505. Muldoon J. Extra ecclesiam non est imperium: The Canonists and the

Legitimacy of Secular Power / J. Muldoon // Canon Law, the Expansion of Europe,

and World Order. – Farnham: Ashgate Variorum, 1998. -Vol. I. – P. 553-580.

506. Таубе М. История зарождения современного международного права

(Средние века) / М. Таубе. – Х.: Паровая Типография и Литография

Зильберберг, 1899. – Т.ІІ: Часть особенная. – 361 с.

507. Gierke O. Political Theories of the Middle Ages / O. Gierke; Translated with an

Introduction by F.W.Maitland. – Cambridge: Cambridge University Press, 1913. –

197 p.

508. Шпенглер O. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории /

O. Шпенглер. – М.: Мысль, 1998. – Том 2: Всемирно–исторические

перспективы. – 606 с.

509. Боецій С. Розрада від філософії / С. Боецій. – К.: Вид-во Соломії Павличко

«Основи», 2004. – 145 с.

190

510. Памятники Средневековой латинской литературы IV-VII веков / Отв. ред.

С.С.Аверинцев, М.Л.Гаспаров. – М.: Наследие, 1998. – 471 с.

511. Honore T. Tribonian / T. Honore. – Ithaca, New York: Cornell University Press,

1978. – 314 p.

512. Post G. Studies in Medieval Legal Thought: Public Law and the State, 1100-

1322 / G. Post. – Princeton: Princeton University Press, 1964. – 633 р.

513. Carlyle R.W. A History of Medieval Political Theory in the West /

R.W. Carlyle, A.J. Carlyle. – Edinburgh and London: William Blackwood & sons

Ltd., MCML. – Vol. III: Political Theory from the tenth century to the thirteenth. –

201 p.

514. Carlyle R.W. A History of Medieval Political Theory in the West /

R.W. Carlyle, A.J. Carlyle. – Edinburgh and London: William Blackwood & sons

Ltd., MCML. – Vol. IV: The Theories of the relation of the Empire and the Papacy

from the tenth century to the twelfth. – 419 p.

515. Данте А. Монархия / А. Данте; Пер. с ит. В.П.Зубова. – М.: Канон-Пресс-

Ц, Кучково поле, 1999. – 192 c.

516. Трактаты о вечном мире / Сост. И.С.Андреева и А.В.Гулыга. – СПб.:

Алетейя, 2003. – 398 с.

517. Pizan Ch. de. The Book of the Body Politic / Ch. de Pizan. – Cambridge Texts

in the History of Political Thought. – Cambridge University Press, 1999. – 113 p.

518. Forhan K.L. The Political Theory of Christine de Pizan / K.L. Forhan. –

Burlington: Ashgate Publishing Limited, 2002. -187 p.

519. Pizan Ch. de. The Selected Writings of Christine de Pizan. New Translations.

Criticism / Ch. de Pizan. – New York, London: W.W. Norton & Company, 1997. –

392 p.

520. Pizan Ch. de. The Book of Deeds of Arms and of Chivalry / Ch. de Pizan. –

University Park, Pa.: Pennsylvania State University Press, 1999. – 223 p.

521. Dubois P. The Recovery of the Holy Land / P. Dubois; Translated with an

Introduction and Notes by W.Brandt. – New York: Columbia University Press,

1956. – 251 p.

191

522. Marsilius of Padua. The Defender of Peace (The Defensor Pacis) / Marsilius of

Padua; Translated with an Introduction by A.Gewirth. – New Yourk: Harper

Torchbooks, Harper & Row, Publishers, New Yourk, 1956. – 450 p.

523. Battaglia F. Marsilio da Padova e la Filosofia Politica del Medio Evo /

F. Battaglia. – Firenze: Felice le Monnier Editore, 1928. – 279 р.

524. Лупарев Г.П. Политико–правовые взгляды Марсилия Падуанского /

Г.П. Лупарев // Право и политика. Научный юридический журнал. 2008. – №

7 (103). – с. 1741-1749.

525. Ульянова Н.Н. 500-летие Трактата Иржи Подебрада об организации мира

и безопасности / Н.Н. Ульянова //Советское государство и право. -1965. – №

1. – С. 108-112.

526. Корецкий В.М. Избранные труды: В 2-х кн. / В.М. Корецкий. – К.: Наукова

думка, 1989. – Кн. 2– 416 с.

527. Cruce E. The New Cineas / E. Cruce; Translated, with an Introduction for the

Garland Edition by C.F.Farrell and E.R.Farrell. – New York, London: Garland

Publishing, Inc., 1972. – 161 р.

528. Буткевич О.В. Формирование международно-правовой идеологии раннего

средневековья / О.В. Буткевич // Государство и право. – 2007. – № 9. – М.:

Российская академия наук. Институт государства и права, 2007. – С. 73-81.

529. Muldoon J. The Contribution of the Medieval Canon Lawers to the Formation

of International Law / J. Muldoon // Canon Law, the Expansion of Europe, and

World Order. – Farnham: Ashgate Variorum, 1998. – Vol. III. – P. 483-497.

530. Laghmani S. Histoire du droit des gens du jus gentium imperial au jus publicum

europaeum / S. Laghmani. – Paris : Editions A. Pedone, 2003. – 249 p.

531. Кремона К. Августин из Гиппона. Разум и вера / К. Кремона. – М.: Paoline,

1995. – 303 с.

532. Eppstein J. The Catholic Tradition of the Law of Nations / J. Eppstein. –

London: Burns Oates & Washbourne Ltd., 1935. – 546 p.

192

533. Christopher P. The Ethics of War and Peace. An Introduction to Legal and

Moral Issues / P. Christopher. – 2nd Ed. – New Jersey: A Pearson Education

Company, 1999. – 259 p.

534. Hrabar V.E. Esquisse d’une histoire litteraire du droit international au moyen

age du IV au XIII siecle / V.E. Hrabar // «Revue du droit international». – 1936. –

vol. XVIII. – Paris: Le Editions Nationales. – P. 8-16.

535. Блаженный Августин. Творения / Августин Блаженный; Сост. и подгот.

текста к печати С. И. Еремеева. – СПб: Алетейа; К.: УЦИИМ-Пресс, 1998. –

Т. 4: О граде Божием: Кн. 1-13. – 586 с.

536. Блаженный Августин. Творения / Августин Блаженный; Сост. и подгот.

текста к печати С. И. Еремеева. – СПб: Алетейа; К.: УЦИИМ-Пресс, 1998. –

Т. 3: О граде Божием: Кн. 14-22. – 594 с.

537. Буткевич О.В. Міжнародно–правові погляди Августина Блаженного в

контексті трансформації стародавнього міжнародного права в середньовіччі /

О.В.Буткевич // Український часопис міжнародного права. – 2006. – № 1. –

С. 55-63.

538. Tierney B. Origins of Papal Infallibility 1150-1350. A Study of the Concepts of

Infallibility, Sovereignity and Tradition in the Middle Ages. Studies in the History

of Christian Thought / B. Tierney; Ed. by H.Oberman. – Leiden, New York,

Kobenhavn, Koln: E.J.Brill, 1988. – 327 p.

539. Ullmann W. The Growth of Papal Government in the Middle Ages. A Study in

the Ideological Relation of Clerical to Lay Power / W. Ullmann. – 2nd ed. –

London: Methuen & Co. Ltd., 1962. – 492 p.

540. Popes, Teachers, and Canon Law in the Middle Ages / Ed. by J.Sweeney and

S.Chodorow, with a foreword by S.Kuttner. – Ithaca and London: Cornell

University Press, 1989. -342 p.

541. Pennington K. Popes, Canonists and Texts, 1150-1550 / K. Pennington. – Great

Yarmouth, Norfolk: Galliard (Printers) Ltd., 1993. – 363 р.

193

542. Carlyle R.W. A History of Medieval Political Theory in the West /

R.W. Carlyle, A.J. Carlyle. – Edinburgh and London: William Blackwood & sons

Ltd., MCML. – Vol. V: The Political Theory of the thrirteenth century. – 494 p.

543. The Etymologies of Isidore of Seville / Ed. Stephen A.Barney, W.J.Lewis, J.A.

Beach, Oliver Berghof, with the collaboration of Muriel Hall. – Cambridge:

Cambridge University Press, 2006. – 475 p.

544. Cushing K.G. Papacy and Law in the Gregorian Revolution. The Canonistic

Work of Anselm of Lucca / K.G. Cushing. – Oxford: Clarendon Press, 1998. -

246 p.

545. Bauer D. Ivo of Chartres, the Gregorian Reform and the Formation of the Just

War Doctrine / D. Bauer, R. Lesaffer // Journal of the History of International

Law. – 2005. – Vol. 7. – № 1. – P. 43-54.

546. Lesaffer R. The Medieval Canon Law of Contract and Early Modern treaty Law

/ R. Lesaffer // Journal of the History of International Law. – 2000. – Vol. 2. –

№ 2. – P. 178-198.

547. Gilchrist J. Canon Law in the Age of Reform, 11th– 12th centuries / J. Gilchrist.

– Great Yarmouth, Norfolk: Galliard (Printers) Ltd., 1993. – 313 р.

548. Буткевич В.Г. Декрет Граціана: Кодифікація, що поєднала дві формаціїі

чотири системи права / В.Г. Буткевич // Український часопис міжнародного

права. – 2001. – № 1. – С. 3-18.

549. Gratiani Decretum. La traduction en ancien francais du Decret de Gratien /

Edition critique par Leena Lofstedt. – Helsinki : The Finnish Society of Sciences

and Letters, 1992. – Vol. I : Distinctiones. – Commentationes Humanarum

Litterarum. – Vol. 95. – 213 p.

550. Gratian. The Treatise on Laws (Decretum DD. 1-20) with the Ordinary Gloss. /

Gratian. – Studies in the Medieval and Early Modern Canon Law. – Washington

D.C.: The Catholic University of America Press, 1993. – Volume 2. – 131 р.

551. Gratiani Decretum. La traduction en ancien francais du Decret de Gratien /

Edition critique par Leena Lofstedt. – Helsinki : The Finnish Society of Sciences

194

and Letters, 1992. – Vol. II: Causae 1-14. – Commentationes Humanarum

Litterarum. – Vol. 99. – 1993. – 276 p.

552. Gratiani Decretum. La traduction en ancien francais du Decret de Gratien /

Edition critique par Leena Lofstedt. – Helsinki : The Finnish Society of Sciences

and Letters, 1992. – Vol. III: Causae 15-29. – Commentationes Humanarum

Litterarum. – Vol. 105. – 1996. – 275 p.

553. Gratiani Decretum. La traduction en ancien francais du Decret de Gratien /

Edition critique par Leena Lofstedt. – Helsinki : The Finnish Society of Sciences

and Letters, 1992. – Vol. IV: Causae 30-36. – Commentationes Humanarum

Litterarum. – Vol. 110. – 1997. – 224 p.

554. Sorrent R. von. De Bono pacis. Herausgegeben und ubersetzt von R.Deutinger /

R. von Sorrent . – Hannover : Hahnsche Buchhandlung, 1997. – 239 s.

555. Landau P. Kanones und Dekretalen. Beitrage zur Geschichte der Quellen des

kanonischen Rechts / P. Landau. – Goldbach : Keip Verlag, 1997. – 528 s.

556. Weigand R. Glossatoren des Dekrets Gratians / R. Weigand. – Goldbach : Keip

Verlag, 1997. – 453 s.

557. Paucapalea. Summa uber das Decretum Gratiani / Herausgegeben von J.F. von

Schulte. – Darmstadt: Scientia Verlag Aalen, 1965. – 146 s.

558. Chartres Y. de. Le Prologue. – Texte Latin, introduction, traduction et notes par

J.Werckmeister / Y. de Chartres. – Paris : Les Editions du Cerf, 1997. – 159 p.

559. Proceedings of the Eighth International Congress of Medieval Canon Law (San

Diego, University of California At La Jolla, 21-27 August 1998) / Ed. by

S.Chodorow. – Citta del Vaticano: Biblioteca Apostolica Vaticana, 1992. – 730 p.

560. Аквінський Т. Коментарі до Аристотелевої «Політики» / Т. Аквінський. –

К.: Основи, 2000. – 794 с.

561. Аквинский Ф. Сумма теологии / Ф. Аквинский. – К.: Эльга– Ника Центр;

М.: Элькор– МК, 2002. – Часть I: Вопросы 1-43. – 560 С.

562. Аквинский Ф. Сумма теологии / Ф. Аквинский. – К.: Эльга– Ника Центр,

2003. – Часть I: Вопросы 44-74. – 336 с.

195

563. Аквинский Ф. Сумма теологии / Ф. Аквинский. – М.: Издатель Савин С.А.,

2006. – Часть I: Вопросы 1-64. – 816 с.

564. Аквинский Ф. Сумма теологии / Ф. Аквинский. – М.: Издатель Савин С.А.,

2007. – Часть I: Вопросы 65-119. – 651 с.

565. Аквинский Ф. Сочинения / Ф. Аквинский. – М.: Едиториал УРСС, 2002. –

264 с.

566. Bellomo M. Studies in Medieval and Early Modern Canon Law / M. Bellomo. –

Washington, D.C.: The Catholic University of America Press, 1995. –– Volume 4:

The Common Legal Past of Europe 1000– 1800. – 252 p.

567. Religion and International Law / Ed. by M.Janis, C.Evans. – Leiden, Boston:

Martinus nijhoff Publishers, 2004. – 513 p.

568. Pastor Ridruejo H.A. Curso de Derecho Internacional Público y Organizaciones

Internacionales / H.A. Pastor Ridruejo. – Madrid: Tecnos. 2000. – 825 p.

569. Стоянов А. Методы разработки положительного права и общественное

значение юристов от глоссаторов до конца XVIII столетия / А. Стоянов. – Х.:

Тип. Чеховского и Зарина, 1862. – 304 с.

570. Savigny F.K. von. Geschichte des Römischen Rechts im Mittelalter: In 7

Bänden / F.K. von Savigny.- Darmstadt: Scientia Verlag Aalen, 1986. – Band 6:

Das 14. und 15. Jahrhundert. – 528 s.

571. Kantorowicz H. Studies in the Glossators of the Roman Law /

H. Kantorowicz. – Cambridge: Cambridge University Press– 1938. – 323 p.

572. Бокщанин А.Г. Источниковедение Древнего Рима: учебное пособие /

А.Г. Бокщанин. – М.: Изд–во Моск. ун– та, 1981. – 160 с.

573. Guggenheim P. Contribution a l’Histoire des sources des Droit des Gens. /

P. Guggenheim // Recueil des Cours. Académie de Droit International. – 1958. –

Vol. II. – P. 1-84.

574. Savigny F.K. von. Geschichte des Römischen Rechts im Mittelalter: In 7

Bänden / F.K. von Savigny.- Darmstadt: Scientia Verlag Aalen, 1986. – Band 5:

Das 13. Jahrhundert. – 646 s.

196

575. Козлихин И.Ю. Позитивизм и естественное право / И.Ю. Козлихин //

Государство и право. – 2000. – № 3. – С. 5-11.

576. Kamp Van de. Bartolus de Saxoferrato 1313-1357 / Van de Kamp. –

Amsterdam: H.J. Paris, 1936. – 312 p.

577. Грабарь В.Э. Вопросы международного права в юридических

консультациях Балда / В.Э. Грабарь. – Петроград: Типография В.Ф.

Киршбаума, д. М–ва Финансов, на Дворц. площ., 1917. – 65 с.

578. Digestum Vetus in primum tomum Pandectarum commentaria von Bartolus de

Sazoferato (1313/14-1357) in der Bearbeitung von Iacobus Concenatius. –

Frankfurt am Main: Vico Verlag, 2007. – 851 p.

579. Codex Iustinianus in duodecim libros Codicis commentaria von Bartolus de

Sazoferato (1313/14-1357) in der Bearbeitung von Iacobus Concenatius. –

Frankfurt am Main: Vico Verlag, 2007. – 969 p.

580. Woolf C.N.S. Bartolus of Sassoferrato. His position in the history of Medieval

Political Thought / C.N.S. Woolf. – Cambridge: Cambridge University Press, 1913.

– 414 p.

581. Digestum Novum in tertium Pandectarum commentaria von Bartolus de

Sazoferato (1313/14-1357) in der Bearbeitung von Iacobus Concenatius. –

Frankfurt am Main: Vico Verlag, 2007. – 1050 p.

582. Institutiones et Authenticae: Consilia, Questiones & Tractatus XXXVII

commentaria von Bartolus de Sazoferato (1313/14-1357) in der Bearbeitung von

Iacobus Concenatius et Vita Bartoli von Giovanni Paolo Lancelotto (Perugia,

1576). – Frankfurt am Main: Vico Verlag, 2007. – 865 p.

583. In Codicem et Digestum Vetus commentaria von Cinus de Pistorio (um 1270-

1336/7) in der Bearbeitung von Nicolaus Cisner. – Frankfurt am Main: Vico

Verlag, 2007. – Vol. 1. – 591 p.

584. In Codicem et Digestum Vetus commentaria von Cinus de Pistorio (um 1270-

1336/7) in der Bearbeitung von Nicolaus Cisner. – Frankfurt am Main: Vico

Verlag, 2007. – Vol. 2. – 1358 p.

197

585. Canning J. The Political Thought of Baldus de Ubaldis / J. Canning. –

Cambridge: Cambridge University Press, 2003. – 300 p.

586. Дорохин С.В. Деление права на публичное и частное: конституционно-

правовой аспект / С.В. Дорохин. – М.: Волтерс Клувер, 2008. – 136 с.

587. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. – Vol. I :

In Primam Digesti veteris partem. – 331 p.

588. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. – Vol. II:

In secundam Digesti veteris partem. – 200 p.

589. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. – Vol.

III: In Primam et secundam Infortiati partem. – 331 p.

590. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. – Vol.

IV: In Digestum Novum Tractatus de pactis. Tractatus de constituto. Praelectiones

in IV Institutionum libros. Index. – 52 p.

591. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. -Vol. V:

In Primum, secundum et tertium codicis librum. – 247 p.

592. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. -Vol. VI:

In sextum codicis librum. – 208 p.

593. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. – Vol.

VII: In quartem et quantum codicis librum. – 205 p.

594. Commentaria Omnia von Baldus de Ubaldis (Meisterwerke des Europaischer

Rechts. Baldus de Ubaldis (1327-1400)). – Goldbach: Keip Verlag, 2004. -Vol.

VIII: In VII, VIII, IX, X et XI codicis libros. – 205 p.

198

595. Буткевич О.В. Міжнародно-правові погляди глосаторів і постглосаторів /

О.В. Буткевич // Часопис Київського університету права. – 2007. – № 3. –

С. 169-173.

596. История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение. –

М.: Наука, 1986. – 349 с.

597. Брихадараньяка Упанишада / Перевод, предисловие и комментарии

А.Я.Сыркина. – М.: Наука; Научно–издательский центр «Ладомир», 1992. –

239 с.

598. История международных отношений: Учебное пособие / Под. ред.

Г.В.Каменской, О.А.Колобова, Э.Г.Соловьева. – М.: Логос, 2007. – 712 с.

599. Ударцев С.В. История политических и правовых учений. Древний Восток:

Академический курс / С.В. Ударцев. – СПб.: Издательский Дом С. –Петерб.

гос. Ун–та, Издательство юридического факультета СпбГУ, 2007. – 664 с.

600. Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. В трех томах / Дж. Неру. – М.:

Прогресс, 1975. – Т.1. – 384 с.

601. Бируни А. Индия / А. Бируни; Пер. с араб. – М.: Ладомир, 1995. – 727 с.

602. Жоль К. Индуизм в истории Индии / К. Жоль. – М.: Восток–Запад, 2006. –

351 с.

603. Дандекар Р.Н. От вед к индуизму. Эволюционирующая мифология /

Р.Н. Дандекар. – М.: Восточная литература, 2002. – 286 с.

604. Jayatilleke K.N. The Principles of International Law in Bhuddist Doctrine /

K.N. Jayatilleke // Recueil des Cours. Académie de Droit International. – 1967. –

Vol. 1. – P. 441-567.

605. Коран / Пер. и комментарии И.Крачковского. – М.: Издательство

Восточной литературы, 1963. – 714 с.

606. Буткевич О.В. Міжнародне право середньовічної Індії / О.В. Буткевич //

Часопис Київського університету права. – 2007. – № 4. – С. 192-196.

607. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций / Пер. с ит. и

коммент. А.А.Губера; Общ. ред. и вступ. ст. М.А.Лифшица. – М.: REFL-book;

К.: ИСА, 1994. – 617 с.

199

608. Альфан Л. Варвары. От Великого переселения народов до тюркских

завоеваний XI века / Л. Альфан. – СПб.: Евразия, 2003.- 416 с.

609. Книга правителя области Шан (Шан цзюнь Шу). – М.: Ладомир, 1993. –

392 с.

610. Васильев К.В. Истоки китайской цивилизации / К.В. Васильев. – М.:

Восточная литература, 1998. – 319 с.

611. Сыма Цянь. Исторические записки (Ши цзи). / Сыма Цянь. – М.: Наука,

1989. – Т. ІІІ. – 943 с.

612. Древнекитайская философия: Эпоха Хань / Сост. Ян Хиншун; Вступ. ст.

В.Г. Бурова. – М.: Наука, 1990.-522 с.

613. История государственно–правовых учений / Отв. ред. В.В. Лазарев. – М.:

Спарк, 2006. – 1071 с.

614. Лукьянов А.Е. Лаоцзы и Конфуций: Философия Дао / А.Е. Лукьянов. – М.:

Восточная литература, 2000. – 384 с.

615. Буткевич О.В. Китайська середньовічна міжнародно-правова думка /

О.В. Буткевич // Віче. Журнал Верховної Ради України. – 2007. – № 21-22

(листопад). – С. 48-50.

616. Kennedy H. The Byzantine and Early Islamic Near East / H. Kennedy. –

Farnham: Ashgate Variorum, 2006. – 276 p.

617. Mahmassani S. The Principles of Internationa Law in the light of Islamic

Doctrine / S. Mahmassani // Recueil Des Cours. Académie de Droit International.

1966. – Vol. I. – P. 201-328.

618. Мусульманское право (структура и основные институты). – М.: АН СССР,

Институт государства и права, 1984. – 145 с.

619. Howard–Johnston J. East Rome, Sasanian Persia and the End of Antiquity.

Historiographical and Historical Studies / J. Howard–Johnston. – Farnham:

Ashgate Variorum, 2006. – 318 p.

620. The Formation of the Islamic Law / Ed. by W.Hallaq. – Farnham: Ashgate

Variorum, 1995. – 417 p.

200

621. Afsah E. Contested Universalities of International Law. Islam’s Struggle with

Modernity / E. Afsah // Journal of the History of International Law. – Vol. 10. – N.

2. – 2008. – P. 259-307.

622. Melchert Ch. The formation of the Sunni Schools of Law ninth–tenth cеnturies

C.E.: The Dissertation / Ch. Melchert. – Philadelphia: Univ. of Pennsylvania, 1992.

– 362 p.

623. Stumpf Chr. Christian and Islamic traditions of Public International Law /

Chr. Stumpf // Journal of the History of International Law. – 2005. – Vol. 7. – N. 1.

– P. 69-80.

624. Sardar Ali S., Rehman J. The concept of Jihad in Islamic International Law /

S. Ali Sardar, J. Rehman // Journal of Conflicy and Security Law. – Winter 2005. –

Oxford: Oxford University Press. -p. 327-340.

625. Bassiouni M.Ch. Islamic Law: A Survey of Islamic International Law.

Contracts and Litigation in Islamic Law. The Sources of Islamic Law /

M.Ch. Bassiouni, G.M. Badr, S. El–Fishawy, A. Hassan and others. – Washington:

American Society of International Law Proceedings, 1982. – 456 p.

626. Mahmoudi S. The Islamic Perception of the Use of Force in the Contemporary

World / S. Mahmoudi // Journal of the History of International Law. – 2005. – Vol.

7. – N. 1. – P. 55-68.

627. Rechid A. L’Islam et le Droit de Gens / A. Rechid // Recueil Des Cours.

Académie de Droit International. – 1937. – Vol. II. – P. 371-506.

628. Буткевич О.В. Міжнародне право в ісламській доктрині / О.В. Буткевич //

Віче. Журнал Верховної Ради України. – 2007. – № 13. – С. 34-37.

629. Elias T.O. Africa and the Development of International Law / T.O. Elias. –

Leiden: A.W.Sijthoff; New York: Oceana Publications Inc. – Dobbs Ferry, 1972. –

261 p.

630. Денисов В.Н. Системы права развивающихся стран / В.Н. Денисов. – К.:

Наукова думка, 1978. – 276 с.

631. Инка Гарсиласо дела Вега. История государства Инков / Инка Гарсиласо

дела Вега. – Л.: Наука, 1974. – 747 с.

201

632. Стингл М. Государство инков. Слава и смерть «сыновей Солнца» /

М. Стингл. – М.: Прогресс, 1986. – 269 с.

633. Баглай В.Е. Ацтеки. История, экономика, социально-политический строй

(Доколониальный период) / В.Е. Баглай. – М.: Восточная литература, РАН,

1998. – 432 с.

634. Schwarz D. The Principle of the Defence of the Innocent and the Conquest of

America: «Save Those Dragged Towards Death» / D. Schwarz // Journal of the

History of International Law. – 2007. – Vol. 9. – N. 2. – Martinus Nijhoff

Publishers. – P. 263-291.

635. Ко М. Майя исчезнувшая цивилизация: легенды и факты / М. Ко. – М.:

Центрполиграф, 2004. – 237 с.

636. Веретенников А.М. Города майа и ацтеков / А.М. Веретенников. – М.:

Вече, 2003. – 207 с.

637. Ланда Д. де. Сообщение о делах в Юкатане, 1566 г. / Д. де Ланда; Пер. со

староисп., ввод. ст. и примеч. Ю. В. Кнорозова. – М.: Ладомир, 1994. – 272 с.

638. Ершова Г.Г. Древняя Америка. Полет во времени и пространстве.

Мезоамерика / Г.Г. Ершова. – М.: Алетейа, 2002. – 392 с.

639. Касас Б. де лас. История Индий / Б. де лас Касас. – СПб: Наука, 2007. –

471 с.

640. E/CN.4/Sub.2/1995/27 31 July 1995/27.

641. Буткевич О.В. Міжнародно-правова культура цивілізацій середньовічної

Латинської Америки / О.В. Буткевич // Віче. Журнал Верховної Ради України.

– 2008. – № 3 (Лютий). – С. 60-64.

642. Lesaffer R. Defensive Warfare, Prevention and Hegemony. The Justification for

the Franco-Spanish War of 1635 (part I) / R. Lesaffer // Journal of the History of

International Law. – 2006. – Vol. 8. – N. 1. – Martinus Nijhoff Publishers. – P. 91-

123.

643. Scott J.B. Law, the State, and the International Community / J.B. Scott. – New

Jersey: The Lawbook Exchange, Ltd. Union, 2002. – Vol. 1. – 613 p.

202

644. Макиавелли Н. Государь (Il Principe) и разсуждения на первые три книги

Тита Ливия / Н. Макиавелли. – СПб: Издание «Русской книжной торговли»,

1869. – 502 с.

645. Belli P. De re Militari et Bello Tractatus. (A Treatise on Military Matters and

Warfare in eleven parts) / P. Belli; Ed. by J.B.Scott. – Oxford: Clarendon Press,

London: Humphrey Milford, 1936. – Vol. 2. – 411 p.

646. Legnano G. Tractatus De bello, de represaliis et de duello / G. Legnano; Ed. by

T.E.Holland. – Oxford: At the Clarendon Press, 1917. – 453 p.

647. Гвиччардини Фр. Заметки о делах политических и гражданских /

Фр. Гвиччардини. – М.: Наука, 2004. – 198 с.

648. Scott J.B. The Spanish Origin of International Law: Francisco de Vittoria and

his Law of Nations / J.B. Scott. – Oxford: Clarendon Press, 1932. – 288 р.

649. Rubin A.P. International Law in the Age of Columbus / A.P. Rubin //

Netherlands International Law Review. – 1992. – Vol. 39. – Р. 5-35.

650. Vittoria F. de. De Indis et de Iure Belli Relectiones / F. de Vittoria; ed. E. Nys. –

Washington: The Carnegie Institution of Washington, 1917. – 140 p.

651. Anghie A. Francisco de Vitoria snd the Colonial Origins of International Law //

Social & Legal Studies. – 1996. – vol 5. – № 3. – P. 320-334.

652. Cavallar G. Vitoria, Grotius, Pufendorf, Wolff and Vattel: Accomplices of

European Colonialism and Exploitation or True Cosmopolitans? / G. Cavallar //

Journal of the History of International Law. – 2008. – Vol. 10. – N. 2. – P. 181-

209.

653. Pradelle A. de la. Maitres et doctrines du droit des Gens / A. de la Pradelle. –

Paris: Les Edition Internationales, 1951. – 441 p.

654. Ayala B. De jure et officiis bellicis et disciplina militari libri III / Ayala B.; Ed.

by J. Westlake. – Washington: The Carnegie Institution of Washington, 1912. –

250 p.

655. Barcia T.C. Francisco Suarez (1548-1617) (Le theologiens du XVIe siecle et

l’ecole moderne du Droit international) / T.C. Barcia // Recueil Des Cours.

Académie de Droit International. – 1933. – T. 43. – P. 385-553.

203

656. Suarez F. Selections from three works of Francisco Suarez (De legibus, ac Deo

legislatore, 1612; Defencio fideli catholicae, et apostolicae adversus Anglicanae

sectae errors, 1613; De triplici virtute theological, fide, spe, et charitate, 1621) /

F. Suarez; ed. by Scott J.B. – Oxford: At the`Clarendon Press. London: Humphrey

Milford, 1944. – Vol. II: Translation. – 915 p.

657. Gardot A. Jean Bodin sa Place parmi les Fondateurs du Droit International /

A. Gardot // Recueil des Cours. Académie de Droit International. – 1934. – T. 50. –

P. 545-747.

658. Sully B. duc de. Sully’s Grand Design of Henry IV. From the Memoirs of

Mazimillien de Bethune duc de Sully (1559-1641) / B. duc de Sully; an

Introduction by D. Ogg. – London: Sweet and Maxwell, Limited, 1921. – 56 p.

659. Мор Т. Коммунистические идеалы и история культуры (1478-1978) / Т.

Мор. – М.: Наука, 1981. – 384 с.

660. Gentili A. De Iure Belli libre Tres / A. Gentili; Ed. by J.B.Scott. – Oxford:

Clarendon Press, London: Humphrey Milford, 1933. – Volume II: The translation

of the edition of 1612. – 479 p.

661. Van der Molen G.H.J. Alberico Gentili and the Development of International

Law. His Life, Work and Times / G.H.J. Van der Molen. – Amsterdam, 1937. –

342 p.

662. Gentili A. De Legationibus Libri Tres / A. Gentili; Ed. by J.B.Scott. – Oxford,

1924. – Volume II: The translation. -208 p.

663. Gentili A. Hispanicae Advocationis Libri Duo / A. Gentili; Ed. by J.B.Scott. –

New York: Oxford University Press, 1921. – 284 p.

664. Wielgus S. The Medieval Polish Doctrine of The Law of Nations: ius gentium /

S. Wielgus. – Lublin: University Press of the Catholic University of Lublin, 1998.

– 112 p.

665. Paulus Vladimiri and his doctrine concerning International Law and Politics: In

two volumes / Ed. Belch F. – London. The Hague. Paris: Mouton&Co. – Vol. I. -

1965. – 770 p.

204

666. Paulus Vladimiri and his doctrine concerning International Law and Politics: In

two volumes / Ed. Belch F. – London. The Hague. Paris: Mouton&Co. – Vol. II. -

1965. – 1292 p.

667. Grotius Reader. A reader for students of international law and legal history / Ed.

by L.E. Van Holk, C.G. Roelofsen. Published on the occasion of the fourth

centenary of the birth og Hugo de Groot (1583-1645). – The Hague:

Interuniversitair Instituut voor Internationaal Recht, T.M.C. Asser Instituut, 1983. –

244 p.

668. Antonioni A. Le Viol et le droit de la Guerre dans la Doctrine: de Vitoria a

Vattel / A. Antonioni // Journal of the History of International Law. – 2002. –

Vol. 4. – N. 1. – Martinus Nijhoff Publishers. – P. 100-113.

669. Hugo Grotius, 1583– 10 April– 1983 // Netherlands International Law Review.

– 1983. – Vol. 1 (30). – P. 197-201.

670. Grotius H. De iure praedae commentarius (Commentary on the Law of Prize

and Booty) / H. Grotius; Ed. by J.B.Scott. – Oxford: Clarendon Press, London:

Geoffrey Cumberlege, 1950. – Volume I: A Translation of the Original Manuscript

of 1604. – 438 p.

671. Vollenhoven C. van. Les Trois Phases du Droit des Gens / C. van. Vollenhoven.

– La Haye: Martinus Nijhoff, 1919. – 107 р.

672. Van der Vlugt W. L’Oeuvre de Grotius et son Influence sur le Developpement

du Droit International / W. Van der Vlugt // Recueil des cours. – 1925. – Vol. 2(7).

– P. 421-432.

673. Lauterpacht H. The Grotian Tradition in International Law / H. Lauterpacht //

The British Yearbook of International Law. – 1946. – Oxford, London, New York,

Toronto: Oxford University Press. – P. 1-53.

674. Keene E. Beyond the Anarchical Society: Grotius, Colonialism and Order in

World Politics / E. Keene. – Cambridge, 2002. – 165 p.

675. Ago R. Le Droit International dans la conception de Grotius / R. Ago // Recueil

des Cours. Académie de Droit International. – 1983. – T. 182. – Р. 375-398.

676. Буткевич О.В. Становлення національних шкіл міжнародного права в

середньовічній Європі / О.В.Буткевич // Вісник Академії правових наук

України. 2008. – №1 (52). – Харків: Право, 2008. – С. 219-230.

205