2_K8o

НА ПОЧАТКУ ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (1917—поч. 1918 рр.)

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ 1917 р.

Ключові терміни та поняття імперія етнічна структура консолідація

територія населення ТУП

Територія України напередодні 1917 р. була такою ж, з якою вона вступила в XX ст., а саме — поділеною на дві частини. Власної державності український народ не мав у розглядуваний період.

Східні землі (переважна більшість українських земель) входили до складу Російської імперії. Це, насамперед, територія десяти губерній — Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Подільської, Харківської, Херсонської, Катеринославської й Таврійської. Адміністративний поділ Російської імперії не враховував етнічні кордони, тому українці проживали також у губерніях з переважно російським, білоруським, польським, молдавським населенням: українцями були заселені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, частини Курщини, Воронежчини, Холмщини, Берестейщини. Майже 2,5 млн. українців проживало на Далекому Сході (за Переписом 1926 р. їх там було вже майже 8 млн.).

Західні землі (на захід від р. Збруч) належали Австро-Угорщині. Це — Східна Галичина, Західна Буковина та Закарпатська Русь. Східна Галичина і Буковина були окремими адміністративними одиницями з елементами внутрішнього самоврядування, Закарпатська ж Русь безпосередньо входила до складу Угорщини.

Загальна площа українських земель, що входили до складу цих двох імперій, становила понад 700 тис. кв. км. За своєю територією площі, заселені українцями, були найбільшими серед залежних країн Європи й на четвертому місці серед незалежних — після Росії, Австро-Угорщини і Німеччини.

Уяву про чисельний стан населення українських земель напередодні 1917 р. дають проведені в 1910 р. два переписи — московський та австрійський. За їх даними українське населення на цих землях перевищувало 48 млн. Українці були однією з найкрупніших європейських націй, посідаючи четверте місце після Росії, Австро-Угорщини та Німеччини.

Етнічна структура і соціально-класовий склад українського суспільства склалися історично.

Населення України було багатонаціональним. Понад 33 млн. українців (65 %, або 2/3), 35 % —національні меншини, з-поміж них: росіяни—10 %, поляки—біля 6 %, євреї — понад 4 % тощо.

В соціально-класовому складі свій відбиток знайшов той факт, що Україна на поч. XX ст. залишалася аграрним краєм, тому переважна більшість населення займалася сільським господарством і проживала на селі (близько 80 % жителів). Доля міських жителів не пе-ревищувала 20 %, серед них українці складали 1/3. В поліетнічному складі міських жителів переважали росіяни і євреї (на західно-українських землях — поляки і євреї). В містах проживали також угорці, болгари, чехи тощо.

Село за національним складом було переважно українським.Між українським селом і містом існував національний, культурний, мовний та ін.

бар'єри. Особливо глибокими були мовні відмінності. Українська мова набагато більше збереглася на селі, місто ж було в основному російськомовним (або польськомовним на західноукраїнських землях). Це теж склалося історично.

Поділ України між двома імперіями, посилення національного гніту на поневолених землях до краю загострювали боротьбу за возз'єднання їх у соборну національну державу,

2

ускладнювали процес становлення й консолідації української нації. Українці мали все необ-хідне для реалізації свого природного права на самовизначення, але багатими природними ресурсами та працею людей розпоряджалися не українці. На українських землях розгортався національно-визвольний рух. Оплотом українства на західних землях стала Галичина. На східних землях визначальну роль в формуванні національної самосвідомості українців відігравала Наддніпрянщина. Але особливості національного складу населення та незрілість соціально-класової структури українського суспільства в цілому регіоні негативно впливали на процес консолідації української нації (в переважаючому селянському середовищі соціально-економічні інтереси домінували над національними, дуже слабко спрацьовувала національна ідея). Послідовними захисниками національних інтересів виступали інтелігенція, студентство, представники різних політичних угрупувань та партій, що з'явилися ще в роки І російської революції та напередодні 1917 р.

Так, 22 січня 1917 р. ТУП (Товариство українських поступовців) звернулося до американського президента В. Вільсона з посланням, в якому просили взяти український народ під свій захист. Свій крок вони пояснювали тим, що багатомільйонний український народ мусить мати повні права на своїй власній етнографічній території, згідно з принципами самовизначення всіх народів земної кулі, що тоді були проголошені Вудро Вільсоном.

Можливість реалізувати це право, створити свою власну державу український народ отримав після Лютневої революції 1917 р.

З а п и т а н н я:1. Яким був статус українських земель напередодні 1917 року?2. Охарактеризуйте етнічну структуру і соціально-класовий склад українського

суспільства в цей період.

ВПЛИВ ЛЮТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В РОСІЇ НА ПОДІЇ В УКРАЇНІ. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ЇЇ ЛІДЕРИ

Ключові терміни та поняття

династія Романових національний рух Українська Центральна Рада Тимчасовий уряд

Універсал УСДРП УПСР УПСФ

Династія Романових впала в лютому 1917 року. Останній царський тиран з цієї династії, що впродовж 3-х століть руйнувала права, свободи й самостійність України, зрікся влади. Лютнева демократична революція що перемогла 27 лютого, знищила самодержавний режим. Встановилася своєрідна ситуація: двовладдя — влада без сили (Тимчасовий уряд) —та сила без влади (Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів).

Звістка про повалення царизму і проголошення Тимчасового уряду на чолі з князем Львовим швидко долетіла до України. Тут теж почався процес формування органів влади. Різні політичні сили по-своєму ставилися до цього. Представники буржуазних партій, перш за все в Києві, під контролем Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною, почали формувати органи, які б служили підтримкою Уряду в Росії. Було створено «виконавчий комітет», куди увійшли представники міської думи, фабриканти й заводчики, земельні діячі, ліберальна професура. Він і став представником Тимчасового уряду в Україні. На місцях виконавча влада передавалася повітовим і губернським комісарам. Але вони по суті не мали реальної влади в умовах адміністративного хаосу, розпаду поліції, суперництва з боку Рад.

Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів: 2 березня — в Харкові, 3-4 —в Києві, 4—Катеринославі, 6—в Одесі й Миколаєві, 7—в Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, 11—в Полтаві, 16— в Чернігові. Більшість в них становили представники со-ціалістичних партій, в основному російських: соціал-демократи, більшовики й меншовики,

3

есери та ін.

І Тимчасовий уряд, і Ради виступали за збереження централізованої Російської держави.Український національний рух. Виникнення центральної Ради. Масовий

національний рух за повернення Україні державного суверенітету розгорнувся з перших днів революції. В цьому русі сформувалися дві течії:1) «автономісти», які обстоювали культурно-національну автономію України в складі перебудованої на федеративних засадах Росії, виразником таких» поглядів” виступали, перш за все, Товариство українських поступовців (ТУП); 2) «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М. Міхновського та ін.). Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної демонстрації в Києві 19 березня 1917 р., основними гаслами якої були «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Україна» та ін.

Прагнення об'єднати українські національні сили, зацікавлені у відродженні національно-визвольного руху, та не допустити розколу у цьому русі привели національно-патріотичні сили до створення єдиної державно-політичної організації, що отримала назву Центральна Рада (3—4 березня). Українська Центральна Рада (УЦР) об'єднала представників головних українських національних партій-Української-соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), Української народної партії (УНП), а також наукових, політичних, освітніх, кооперативних, студентських та інших громадських організацій. Це був перший український революційний сейм (парламент), що намагався представляти інтереси всього народу. Головою УЦР був обраний відомий український історик, лідер ТУП, відомий політичний і громадський діяч М. С. Грушевський. Провідну роль в Центральній Раді відігра-вали також Володимир Винниченко, відомий український письменник, член УСДРП. Для обох ідеалом була автономія України в складі Росії. Інші відомі діячі УЦР — Симон Петлюра (УСДРП), С. Єфремов (ТУП), Б. Мартос, П. Христюк та ін.

Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації і не змогла відразу сформулювати політичної платформи своєї діяльності. В ній увесь час точилася боротьба між «автономістами» і «самостійниками».

Важливу роль в кристалізації політичної програми УЦР та в завершенні її становлення як всеукраїнської організації відіграли: багатотисячна демонстрація в Києві (19 березня) та в інших містах України; Всеукраїнський національний конгрес (6—8 квітня), на який зібралося понад 900 делегатів, що обговорили методи досягнення автономії України, права національних меншин та обрали новий склад УЦР, головою якої знову став М. Грушевський; 1-й Український військовий з'їзд (травень 1917 .р.), який теж став на автономістські позиції, обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою.

В ході розгортання національно-визвольного руху позиції автономістів перемогли. Гасло національно-територіальної автономії стало основною стратегічною метою УЦР.

Тимчасовий уряд не визнавав державного статусу Центральної Ради.Таким чином, події березня-травня 1917 р. набули такого розмаху і глибини, що їх по

праву можна вважати початком української національно-демократичної революції.

З а п и т а н н я:1. В чому полягала своєрідність політичного становища в Україні після Лютневої

революції 1917 року?2. Що Ви знаєте про М. С. Грушевського?3. Яким був склад Центральної Ради?4. Чи визнав державний статус УЦР Тимчасовий уряд? Якщо ні, то чому?

1-й УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМНОЇ УКРАЇНИ. ІІ-й УНІВЕРСАЛ

Ключові терміни та поняття

4

автономія І-ий Універсал Всеукраїнський національний

конгрес

Петроградська рада Генеральний секретаріат ІІ-ий Універсал

Українська національно-демократична революція, яка розпочалася в березні 1917 р., продовжувала свій переможний хід весною і влітку цього ж року. Справжнім оглядом сил українства, першим кроком відродження нації на шляху до державності був Всеукраїнський національний конгрес, на який були запрошені делегати від усіх губерній, а також представники Петербургу, Москви, Криму, Холмщини (Польща). Національний конгрес, стимулюючи розгортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив найважливіше стратегічне завдання — здійснення національно-територіальної автономії. Його вимоги були підтримані конференцією студентства України (21 квітня), київським губернським з'їздом селянської спілки (24 квітня), 1-м Всеукраїнським військовим з'їздом (5—8 травня), Всеукраїнським селянським з'їздом (28 травня).

Керівники Центральної Ради, спираючись на патріотичне піднесення українського народу та розгортання національно-визвольного руху, звернулися з проханням до Росії у справі автономії України. 6 травня до Петрограду прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради В. Винниченком та С. Єфремовим. Головна пропозиція УЦР полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України, а вже самої автономії українці чекатимуть до санкції Всеросійських установчих зборів. Та задовольнити вимоги політичної автономії України ні Тимчасовий уряд, ні Петроградська Рада не поспішали. І це зрозуміло, бо в російський національний і політичний менталітет аж ніяк не вписувалася думка про можливість існування не єдиної і ділимої Росії. ,

Невдалі переговори української делегації в Петрограді викликали в Україні могутню хвилю українського народного руху. Особливо непримиренно до великодержавної політики Тимчасового уряду поставилися українські військові. 2,5 тис. їх представників на початку червня з'їхалися в Київ на заборонений урядом ІІ-й Всеукраїнський військовий з'їзд. Напередодні цього з'їзду, зібравшись на Софійській площі біля пам'ятника Б. Хмельницькому, вони поклялися, що «не повернуться до своїх частин без автономії матері-України».

Проголошення автономії України. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на ІІ-ому Всеукраїнському військовому з'їзді було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву 1-го універсалу УЦР.

В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй землі; УЦР оголошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму; визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що вони будуть разом з українським народом будувати автономний устрій держави. Проголошенням 1-го Універсалу УЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна форма відродження української державності.

Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний Генеральний Секретаріат, як Уряд України, в якому державні функції виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами. Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.

Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Зміст його суперечливий, а тому й відношення до нього різних політичних сил в Україні було неоднозначним.

5

З одного боку, визнавалося право на автономію України, таку бажану й довгоочікувану;

Центральна Рада визнавалася найвищим крайовим органом управління на Україні; дозволялося формувати українські військові частини. З іншого,— УЦР відмовлялася від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо автономії України; склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР повинна була поповнитися національними меншинами; процес формування українських національних частин повинен був знаходитися під контролем російського командування і воєнного міністра.

Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів відкривало нову сторінку в українській історії: починалася доба будівництва державних органів в центрі і на місцях. В черговий раз український, народ зробив спробу розбудувати своє життя з врахуванням національних інтересів.

З а п и т а н н я:1. Яка головна ідея з точки зору української державності була закладена в І та II

Універсалі? ; 2. Як відреагував на 1-й Універсал Тимчасовий уряд?3. Охарактеризуйте значення цихУніверсалів.4. Наведіть факти, які свідчать про розгортання національно-визвольного руху в

березні-червні 1917 р.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ У ЛИПНІ—ЖОВТНІ 1917 РОКУ

Ключові терміни та поняття Національно-визвольний рух „Статут вищого управління Україною” громадянська війна

На розвиток національно-визвольного руху в розглядуваний період впливав увесь спектр подій, що відбувалися в Росії і Україні після проголошення ІІ-го Універсалу УЦР, політика Тимчасового уряду стосовно України та стан самих національних сил.

ІІ-й Універсал в порівнянні з 1-м, значно обмежив під тиском Тимчасового уряду автономію України. Ним залишилися незадоволені, з одного боку, соціал-демократи та незалежники України, з іншого—російські кадети, найпослідовніші «охоронці» цілісності «єдиної і неподільної» Росії.

Тим часом в Україні з кожним днем погіршувалася соціально-економічна ситуація. Розхитане війною економічне життя занепадало. Голод примарою ходив по губерніях. Селянство, стомлене війною, революцією, розорялося. З фронту масово втікали дезертири, посилюючи безладдя на місцях.

Події в Росії і в Україні. Восени 1917 р. на арену політичного життя Росії активно виступають більшовики, які на своєму VI з'їзді взяли курс на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого ладу. Політичне протистояння тут наростало все більше.

В Україні на фоні цих загальноросійських подій ситуація розгорталася таким чином. Зокрема, 11 липня 1917 р. відбувається перше засідання Комітету УЦР, який отримав назву Мала Рада, куди за домовленістю з Тимчасовим урядом увійшли представники неукраїнських політичних партій.

16 липня УЦР розробила «Статут вищого управління Україною», який відіграв важливу роль у налагодженні справ управління. Делегація на чолі з В. Винниченко передала його Тимчасовому урядові. З таким самоуправством не могли змиритися в Петрограді. На початку серпня звідти у Київ була направлена т. зв. «Інструкція для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду на Україні». В ній права автономії України значно урізувалися: Генеральний Секретаріат на пропозицію ЦР призначався Тимчасовим урядом, а отже це був орган не ЦР, а Тимчасового уряду; число Генеральних секретарів зменшувалося, в компетенцію

6

ЦР не входили: військова справа, транспорт, міжнародні зв'язки, продуктова справа, пошта, телеграф, тобто усі командні висоти держави; у складі Секретаріату за вимогою Тимчасового Уряду мусило бути 4 не українця; повноваження УЦР розповсюджувалися не на 9, а на 5 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську). В сферу влади УЦР не входили Таврія, Харківщина, Херсонщина з Миколаєвщиною. «Інструкція» Тимчасового Уряду викликала незадоволення УЦР. 9 серпня 1917 р.—засідання УЦР, на якому визнано, що «Інструкція» ліквідовує угоду від 3 липня, і тому необхідно готувати скликання Українських Установчих зборів.

Зміст «Інструкції» означав, що Тимчасового Уряду розпочав наступ на український національно-визвольний рух.

Стан національних сил. Крах заколоту генерала Корнілова в Росії (серпень 1917 р.) сприяв посиленню українського національно-визвольного руху, зміцнив рішучість в середовищі українських національних партій, в УЦР. Все було підпорядковане реалізації прагнення до автономії. Ця вимога прозвучала ще раз на Демократичній нараді в Петрограді, з нею виступила делегація УЦР, а також на з'їзді народів Росії, що відбувся в Києві у вересні 1917 р. Хоча ніяких наслідків досягнуто не було.

Сама ЦР в цей час допустила цілу низку помилок, що діяли на руку антиукраїнським силам. В ідеологічному плані УЦР, очоливши національно-визвольний рух, мала яскраво виражену ліву орієнтацію. Але вона непослідовно і з великим запізненням вирішувала такі життєво-важливі проблеми, як забезпечення правопорядку, налагодження постачання населенню продовольства і товарів першої необхідності; організація роботи залізниць; не могла розв'язати найгостріше питання — перерозподіл земель. В середині самої ЦР відбувалися безперервні конфлікти, ворожнеча, внаслідок яких втрачався зв'язок з масами.

УЦР відмовилася від регулярної армії: коли генерал П. Скоропадський надав у розпорядження УЦР українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно споряджених, дисциплінованих, УЦР відмовилася, позбавивши себе підтримки з боку військовиків.

Помилкою УЦР було й те, що в ній не була представлена Українська церква, хоча значна частина українського духовенства прихильно ставилася до національно-визвольного руху. Звернувшись з відозвою до українського народу, УПЦ закликала підтримати УЦР. Тим часом УЦР зігнорувала це звернення, втративши підтримку з боку десятків і сотень тисяч віруючих.

На Україні ширилася анархія і безладдя. Становище погіршилося, коли розвалилася російська армія в Галичині (серпень 1917 р.). Україну, яка була безпосереднім тилом Південно-Західного й Румунського фронтів, заполонили мільйони розбещених озброєних солдат. Вони, за висловом В. Винниченка, були «гіршими від татарських орд», їхня присутність свідчила про безпорадність ЦР.

В самій Україні активізується великоруська реакція, про що яскраво засвідчив обстріл в Києві в кінці липня українського полку ім. Б. Хмельницького під час відправки його на фронт.

Розвиток національно-визвольного руху в липні-жовтні 1917 р. хоча й був суперечливим (компроміс ІІ-го Універсалу, прийняття інструкції Тимчасового уряду, що були своєрідним відступом національних сил), неминуче вів до ІІІ-го Універсалу УЦР, який проголосив Українську Народну Республіку.

З а п и т а н н я: 1. Як віднеслися до «Інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду

на Україні» в УЦР? 2. Яких помилок, що послаблювали національно-визвольний рух в Україні влітку і

восени 1917 р., припустилася ЦР?

III УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Ключові терміни та поняття Радянська влада „Крайовий комітет для

7

охорони революції на Україні”

Мала Рада

УНР більшовизм

Конфлікт між УЦР та Тимчасовим урядом, що все більше ускладнювався (УЦР почала підготовку до скликання Українських Установчих Зборів, у відповідь на це міністр юстиції Н. Малянтович віддав наказ арештувати В. Винниченка та інших членів Генерального Секретаріа-ту), був перерваний жовтневим переворотом в Петрограді в ніч з 24 на 25 жовтня (за старим стилем) і переходом влади до рук більшовиків, які тепер мали більшість в Радах. Тимчасовий уряд, з яким спілкувалася УЦР, було повалено.

Ця звістка в різних регіонах України була сприйнята неоднозначно. Робітники промислового Донбасу, півдня України вітали її, саме тут радянська влада була встановлена мирним шляхом. В інших регіонах України боротьба за владу проходила надзвичайно гостро й драматично. На переважній більшості її території ще збереглися адміністративні органи Тимчасового уряду, підтримувані керівництвом Київського воєнного округу; намагалися утвердити свою владу більшовики; діяли державні установи ЦР.

В умовах такого «тривладдя» 25 жовтня за ініціативою ЦР в Києві утворено «Крайовий комітет для охорони революції на Україні». До складу його увійшли представники різних політичних партій, в тому числі й більшовики. Крайовий комітет проголосив себе верховною владою над дев'ятьма українськими губерніями і закликав всю революційну демократію до об'єднання.

27 жовтня — засідання Малої Ради, приймається відозва Генерального Секретаріату «До всіх громадян України», в якій засуджується повстання в Петрограді (аргументація такого засудження: Ради є лише часткою організованої демократії, більш значна частина демократії стоїть на інших позиціях). Фракція більшовиків на знак протесту вийшла зі складу Крайового комітету і відмовилася співробітничати з Центральною Радою.

В цей же день більшовики скликали об'єднане засідання Ради робітничих і солдатських депутатів, представників фабзавкомів, профспілок та військових частин і вимагали виступити проти військ штабу Київського округу (прибічників Тимчасового уряду), який мав у своєму розпорядженні військові училища, донські козачі частини, чеськословацький батальйон.

28 жовтня в Києві відбулося перше збройне зіткнення. Юнкера розгромили приміщення Ради, заарештували більшовицький ревком. Більшовики, обравши новий ревком, перейшли в рішучий наступ проти Тимчасового уряду. Частини ЦР підтримали більшовиків. Юнкера зали-шили Київ. Штаб округу прийняв умови «миру», за якими вся влада і всі урядові установи з їх матеріальною базою переходили до ЦР і Генерального Секретаріату.

1 листопада 1917 р. ЦР приймає рішення розширити свою владу на всю територію, заселену українцями. Користуючись тим, що Тимчасового уряду, з яким ЦР складала договори та умови, не стало, уряд України вирішив вести цілком самостійну лінію.

Анулювавши «Інструкцію» вже не існуючого Тимчасового Уряду , Центральна Рада проголосила 7 листопада 1917 р. ІІІ-й Універсал, в якому:

— проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономної одиниці Російської Республіки;

— визначалися межі України (9 губерній), а також ставилося питання про необхідність приєднання деяких неукраїнських районів (губерній), заселених здебільшого українцями;

— оголошувалися основні принципи політики ЦР: скасування приватної власності на землю; 8-годинний робочий день; гарантування прав і свобод, отриманих в ході революції; контроль над виробництвом; реформа судівництва; скасування смертної кари і амністія політв'язням; національно-персональна автономія для не українців; негайний початок мирних переговорів.

Ці принципи політики УЦР, безсумнівно, відтворювали настрої більшості населення України.

Генеральний Секретаріат проголошенням ІІІ-го Універсалу ставав незалежним урядом. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори, а на 9 січня 1918 р.—скликання Українських Установчих Зборів.

Значення III Універсалу. Проголошення Української Народної Республіки—важливий

8

етап в розвитку української народно-демократичної революції та у відродженні української державності.

З а п и т а н н я: 1. Що Ви знаєте про «Крайовий комітет для охорони .революції на Україні»? Коли він

був створений та яким був його склад?2. Яка основна ідея ІІІ-го Універсалу, та в чому його значення для відновлення

української державності?

УЛЬТИМАТУМ РАДНАРКОМУ ЦЕНТРАЛЬНІЙ РАДІ Ключові терміни та поняття

ультиматум Генеральний секретаріат

Радянська Росія Раднарком

Загострення відносин між ЦР та Радянського Росією.Після проголошення ЦР ІІІ-го Універсалу (20.ХІ. 1917 р.) Генеральний Секретаріат по

суті став незалежним Урядом України. Але він проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань, не зруйнував майже жодної основи старої державності, що була за часів Тимчасового уряду: конфіскація земель і передача їх в руки селян проводилася повільно; фінансовий капітал не був затронутий; не чіпали й банків, де знаходилися так потрібні для УНР гроші; зберігався старий судовий апарат і старе законодавство; майже нічого не змінено в системі освіти (окрім мови викладання). В Україну з Росії втікали залишки розбитих більшовиками буржуазних органів: УНР ставала мимоволі оплотом антибільшовицьких сил. Все це, звичайно, не могло сподобатись більшовикам. Відносини з Росією вкрай загострилися. Знайшовся й привід. В Україні стояли деякі більшовицькі частини, зокрема 2-й гвардійський корпус, командиром якого була комуністка Є. Бош. Цей корпус за наказом більшовиків рухався на Київ, щоб встановити там більшовицьку владу. Дорогу деморалізованим частинам перетнув генерал П. Скоропадський зі своїм 1-м Українським корпусом. Це врятувало молоду державу і населення її столиці від загрози неминучого погрому.

Діяли в Києві й більшовицькі організації. Спочатку вони лояльно ставилися до української влади, але з часом все більше стали проводити агітацію на підтримку Радянського уряду в Україні, обраного в Харкові на І Всеукраїнському з'їзді Рад (грудень 1917 р.). Тоді ЦР вирішила роззброїти та вислати за межі України більшовицькі частини.

Другим приводом до ще більшого загострення стосунків між УЦР та Радянською Росією стало рішення Українського уряду про дозвіл пропустити донські козачі частини через територію України на Дон. УЦР керувалася рішенням з'їзду народів Росії (Дону, Кавказу, Сибіру, Криму, Молдавії, Башкирії—вересень 1917 р.) про створення єдиного федеративного уряду Росії. І для Українського уряду державність, яку творив український народ, була ближча до державності донців. А РНК Росії, очолюваний В. І. Леніним, готувався до знищення всіх перефирійних державних утворень, в тому числі й УНР.

Все це надзвичайно загострило стосунки між УЦР та Радянською Росією.Ультиматум Раднаркому. 4 грудня 1917 р. РНК РСФРР по радіотелеграфу передав до

Києва підписаний Леніним та Троцьким «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради».

В цьому ультиматумі, визнаючи на словах право українського народу на самовизначення, аж до відокремлення УНР від Росії, РНК вимагав від ЦР визнати радянську владу на Україні, тобто фактично саморозпуститися. В цьому полягала вся суть ультиматуму: після того, як з'явиться радянська УНР, уряд Росії готовий її визнати. Ультиматум містив і конкретні вимоги: утриматися від акцій по знищенню спільного фронту; не пропускати через свою територію донців; допомогти революційним більшовицьким військам в боротьбі проти кадетсько-каледінських сил; припинити роззброєння на Україні радянських полків і робітничої Червоної гвардії.

Наприкінці ультиматуму повідомлялося: якщо задовільна відповідь не буде отримана

9

впродовж 48 годин, РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни «з радянською владою в Росії і на Україні».

У своїй відповіді Генеральний Секретаріат ЦР підкреслив нещирість і непослідовність РНК і В. Леніна, який раніше порівнював Україну з Ірландією і для обох домагався самостійності. А після жовтня 1917 р. згаданим ультиматумом робить спробу порушити суверенні права українців і втрутитися у внутрішні справи суверенної УНР. УЦР з обуренням відкинула домагання РНК і заявила, що на той випадок, якщо УНР буде нав'язана війна, вона боронитиме права своєї батьківщини. Лист-відповідь підписали В. Винниченко та О. Шульгін.

Це був початок війни Росії проти України. 25 грудня Йосиф Джугашвілі-Сталін звернувся із закликом «До українських більшовиків фронту і тилу», нацьковуючи їх проти Українського уряду. В. Антонов-Овсієнко був призначений Головнокомандуючим і отримав наказ наступати на УНР за стратегічним планом, заготовленим РНК у Петрограді. З іншого боку, В. Винниченко і Симон Петлюра звернулися з окремою відозвою до українських вояків фронту і тилу. Український комісар північного фронту отримав доручення ігнорувати всі накази більшовицьких командирів.

Почалося відкрите вторгнення військ Радянської Росії в Україну.

З а п и т а н н я;1. Коли і з яких питань загострилися стосунки між УЦР та Радянською Росією?2. Які ультимативні вимоги до УЦР висунув Раднарком у «Маніфесті до українського

народу»?3. Чому Генеральний Секретаріат УЦР звинуватив РНК та В. Леніна в нещирості та

непослідовності, а їх ультимативні вимоги назвав суперечливими? 4. Що вимагав Генеральний Секретаріат УЦР від Раднаркому?

ПРОГОЛОШЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ТА НАРОДНИЙ ОПІР ЇЙ

Ключові терміни та поняття

Радянська влада Всеукраїнський зїзд Рад

війна ЦВК Рад України

Перша спроба встановити радянську владу в Україні мала місце ще на початку

грудня 1917 р. Зокрема 2-й гвардійський корпус, яким командувала комуністка Євгенія Бош , отримав наказ рушити із Жмеринки на Київ, розігнати Український уряд ЦР та встановити більшовицьку владу. Генерал Павло Скоропадський, що зі своїм 1-м Українським корпусом в цей час мав відходити на протинімецький фронт, перетнув всі шляхи і не допустив до Києва деморалізовані російські частини. Це врятувало молоду державу і населення її столиці від за-грози неминучого погрому і встановлення радянської влади. Лише завдяки швидкій акції Скоропадського у співпраці з Вільним козацтвом вдалося ліквідувати більшовицьку загрозу всередині УНР.

Діяли в Києві більшовицькі організації в деяких військових частинах, вони закликали до встановлення радянської влади в Україні. Тому війська ЦР, оточивши казарми більщовизованих частин у Києві, роззброїли їх і під охороною вивезли за межі України.

1-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Проголошення Радянської влади.Протистояння РНК та ЦР посилилося під час підготовки і проведення 1-го

Всеукраїнського з'їзду Рад, що почав роботу 4 грудня у Києві. На нього з'їхалися понад 2,5 тис. делегатів від селянських союзів та українізованих військових частин та трохи більше сотні від більшовиків та інших партій лівого спрямування. Переважна більшість делегатів підтримала лідерів УНР та їх політику. Ультиматум РНК, щойно надісланий до Києва, делегати з'їзду розцінили як замах на УНР.

Більшовики, опинившись у значній меншості, з самого початку зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад ЦР, а й внести суттєвий розкол в національний рух. Вони

10

покинули з'їзд і переїхали у Харків, що на цей час вже став форпостом російських радянських військ на чолі з В. Антоновим-Овсієнко.

Тут, у Харкові, 11—12 (24—25) грудня під охороною радянських військ було нашвидкоруч інсценізовано альтернативний київському з'їзд Рад. Неправочинність з'їзду була очевидна: 200 його делегатів представляли лише 89 із 300 існуючих в Україні Рад.

Цей з'їзд проголосив на території України радянську владу (Республіку Рад робітничих, селянських депутатів) та оголосив УНР федеративною частиною Російської Республіки. Із складу України виключався Донецько-Криворізький регіон ( трохи пізніше тут була проголошена Донецько-Криворізька республіка) На з’їзді було обрано ЦВК Рад України, головою якого став член УСДРП Ю. Медвєдєв. ЦВК оголошувався вищою центральною владою в Україні між з'їздами. Через декілька днів він сформував й Радянський уряд України на чолі з В. Затонським. До складу уряду увійшли М. Скрипник, Є. Бош, Артем (Ф. Сєргєєв) та ін.

На противагу київському з'їздові цей з'їзд підтримав повстання у Петрограді та політику РНК, а також його ультиматум Центральній раді. Створення ЦВК Рад України та радянського уряду України було справжньою «знахідкою» для РНК Росії: це давало йому змогу впродовж майже всієї громадянської війни (аж до 1920 р.) формально залишатися «осторонь» подій в Україні, представляючи їх щоразу як внутрішній конфлікт між українськими радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою, мовляв, українці воюють між собою.

З а п и т а н н я:1. Де і з якого приводу 6 грудня 1917 р. відбувся розкол між більшовиками і Центральною

Радою і чим він завершився?2. Коли відбувся 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові і які його наслідки?3. Як Ви думаєте, чому створення Радянського уряду у Харкові часто-густо в

українській історичній літературі розглядається як «справжня знахідка» для РНК Росії?

ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ ПРОТИ УНР (кін. 1917 — поч. 1918 рр.) ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ВІЙСЬК ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Ключові терміни та поняття Особливий комітет оборони

України війна Січові стрільці Гайдамацький Кіш

Крутська трагедія Арсенальська трагедія „Українська Робітничо-

Селянська Республіка”

Розстановка сил напередодні війни. Після 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад у Харкові в Україні постали два осередки: Генеральний Секретаріат ЦР у Києві та Центральний виконавчий комітет Рад у Харкові.

Більшовицький уряд розпочав негайну збройну боротьбу проти УЦР. РНК дав наказ більшовицьким загонам нападати на українські села і міста і встановлювати там більшовицьку владу. Й. Сталін звернувся з окремим закликом «До українських більшовиків фронту і тилу», нацьковуючи їх проти Українського уряду. В. Антонов-Овсієнко, щойно призначений Головнокомандувачем, отримав наказ наступати за стратегічним планом, заготовленим РНК у Петрограді. Тут же організовувалася «червона гвардія» для війни з Україною. Збройні загони для наступу на Україну готувалися також в Гомелі, Брянську, Бєлгороді. Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, який 8 грудня раптовим ударом з Бєлгорода був захоплений червоногвардійцями. - 17 грудня ЦВК Рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального Секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет бо-ротьби з контрреволюцією.

11

Вище політичне керівництво війною було покладено на комісію у складі В. Леніна, Л.

Троцького та й. Сталіна, воєнне керівництво— на Антонова-Овсієнка та М. Муравйова (підполковника старої армії, що після революції перейшов на бік Радянської влади, лівого есера, політичного авантюриста).

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали комунізовані латиські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобережжі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вру-чені» М. Муравйову.

На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри;

Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удовиченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних залізничних колій.

Центральна Рада й Генеральний Секретаріат створили Особливий комітет оборони України (М. Порш, С. Петлюра та ін.), призначили командуючого всім українським військом для боротьби з більшовиками полковника Капкана. Але цього було замало: не розпустивши харківського «уряду», не заборонивши більшовицьку партію, що діяла цілком легальне, відіграючи роль «п'ятої колони», УЦР поставила себе й Українську державу у надзвичайно складне становище.

Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсіенко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.

На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники заводу «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через 5 днів було придушене загонами новосформованого куреня січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського.

ЗО січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира.

Причини поразки Центральної Ради.Трагедія України полягала в тому, що майже ніде більшовизм не знаходив рішучого

спротиву. Червоногвардійським загонам майже не потрібно було «здобувати» міста; особливо там, де були фабрики і заводи, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, пере-важно російської та єврейської. Селянська голота теж ставала на сторону більшовиків, що володіли вмілою соціальною демагогією, а ЦР не зуміла своєчасно і зацікавлено вирішити земельне питання.

Сама Центральна Рада не приховувала, будучи у своїй більшості соціалістичною, своїх пробільшовицьких настроїв, і тому не могла вести з більшовиками послідовної боротьби.

Серйозною помилкою ЦР було й те, що вона не займалася організацією своєї армії, вважаючи, що в новому суспільстві міліції буде достатньо для захисту демократичної держави,

12

і тому перед загрозою Червоної організованої гвардії, яка швидко наступала на Україну, охо-роняти кордони Української держави практично не було кому.

З а п и т а н н я:1. З яких причин почалося загострення стосунків між ЦР і ЦВК Рад?2. Де, коли і під чиїм проводом почалося формування штабу радянських військ?3. З яких частин складалися більшовицькі воєнні сили, в чому була їх перевага перед

воєнними силами ЦР?4. Коли почався загальний наступ радянських частин під командуванням В. Антонова-

Овсієнка проти Центральної Ради? 5. Що стало символом національної честі на початку громадянської війни в Україні?6. Які дві історичні події знаменували собою початок громадянської війни в Україні?7. Назвіть основні причини поразки військ Центральної Ради.

ЗМАГАННЯ ТЕНДЕНЦІЙ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

(1918—1920 р.р.)

IV УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Ключові терміни та поняття національний рух УНР Мала Рада

ІУ-ий Універсал Рада Народних Міністрів Українські Установчі

ЗбориКризовий період розвитку українського національного руху та зміна поглядів ЦР. В

кінці грудня почався загальний наступ радянських військ проти УНР. Більшовицького удару один за одним зазнали крупні промислові центри України: Катеринослав, Олександрівськ, Пол-тава, Харків, Одеса. Чотирма фронтами російсько-більшовицькі війська наступали на Київ (з півночі, північного сходу, від Чорного моря, від Полісся). Цей наступ був добре завуальований: він ішов під егідою більшовицької «Харківської Республіки», зовні це виглядало так, ніби українці б'ються поміж собою.

Українські селянські маси не були виховані в національному дусі, тим паче вони попадали під широкий пропагандистський вплив більшовиків про поділ землі, тому були нейтральними, або навіть допомагали російській армії, не розуміючи, що самі готовлять собі нову неволю.

ЦР, як відомо, регулярного війська не мала, бо всяке військо вважала «знаряддям пануючого класу над працюючим народом», тому її військові сили, нашвидкоруч створювані під час більшовицького наступу, хоча чисельно не були набагато меншими від російських, але були розкидані по всій Україні, неорганізовані проти нової червоної гвардії, створеної з росіян, латишів, мадярів тощо.

Для все більшого кола українських політиків ставало зрозумілим, що перебудувати Росію на федеративних засадах не вдасться, що прагнення до автономії в складі Росії не виправдало себе. Зростало прагнення до повного розриву з російським центром. До цього підштовхували і зовнішні обставини, пов'язані з прийняттям Брестського миру.

Становище української делегації в Бресті, де відбувалися мирні переговори, ускладнювалося тим, що ІІІ-й Універсал (листопад 1917 р.) проголосив УНР, але в складі Російської федерації. Тепер, у Бресті, Лев Бронштейн-Троцький та представники деяких європейських держав посилалися на те, що підписувати мир може лише суверенна, незалежна держава. Тоді ЦР вирішила прискорити проголошення самостійності України.

11 січня Мала Рада ЦР прийняла ІУ-й Універсал, який на другий день в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні проголосив М. Грушевський. Перш ніж зачитати

13

текст Універсалу, Грушевський у короткому виступі наголосив на двох мотивах прийняття рішення: «дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».

Зміст IV Універсалу: 1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) урядові доручалося довести до кінця переговори з Центральними державами, укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР.

Зразу після прийняття IV Універсалу Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано В. Винниченка.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї авто-номії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

З а п и т а н н я:1. Сформулюйте причини внутрішнього і зовнішнього порядку, що спричинили

проголошення IV Універсалу.2. Як би Ви визначили значення IV Універсалу для українського національно-визвольного

руху.3. Як впродовж 1917 року відбувалася еволюція поглядів ЦР стосовно відносин України і

Росії?

БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ ДОГОВІР. ПАДІННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Ключові терміни та поняття перемир׳я четверний союз УНР „Харківська Республіка”

дипломатичні відносини Брестський мирний

договір

Обстановка напередодні прийняття мирного договору. Осінь 1917 р. була четвертою в історії світової війни, весь тягар якої було покладено на плечі народу. Росія однією з перших серед воюючих сторін не витримала воєнних випробувань. Декрет про мир, прийнятий II з'їз-дом Рад в Петрограді (жовтень 1917 р.), виводив Росію, до складу якої входила і Україна, з кривавої бійні.

2 грудня 1917 р. між Радянською Росією та країнами німецького блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Турція) була підписана угода про перемир'я, а 9 грудня у Брест-Литовську почалися переговори про мир.

ЦР не могла залишатися поза цим процесом, бо її стороння позиція могла би обернутися для неї зговором за рахунок України. Тому 12 грудня Генеральний Секретаріат ЦР звернувся з «Нотою до всіх воюючих країн.» В ній підкреслювалося, що в зв'язку з відсутністю феде-ративного уряду Росії, Українська республіка встала на шлях самостійних міжнародних відносин і вважає за необхідне прийняти участь в Брестських мирних переговорах.

13 грудня країни німецької коаліції відповіли на Ноту Генерального Секретаріату ЦР, погоджуючись на участь представників України в переговорах.

14

19 грудня 1917 р. українська делегація на чолі з Голубовичем прибула до Бресту. УНР

була надзвичайно зацікавлена в підписанні договору про мир, це давало їй можливість закріпити й легалізувати свою державність на міжнародній арені.

Переговори в Бресті. Участь в переговорах брали представники Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Росії, України тощо.

ЗО грудня 1917 р. рішення про участь в Брестських переговорах в складі російської делегації приймає радянський уряд України (Харків).

Присутність українців в Бресті було вигідним для Німеччини та Австро-Угорщини (вони бачили багатства України й хотіли ними скористуватися). До того ж вони бачили відмінність позиції української делегації від більшовицько-російської. Тому 29 грудня держави Четверного Союзу визнали українську делегацію самостійним і повноважним представництвом самостійної УНР. Аналогічну заяву змушений був зробити і Л. Троцький; нарком іноземних справ РСФСР заявив, що російська делегація визнає українську делегацію самостійною на переговорах.

На мирних переговорах в Бресті кожна делегація (три сторони) мала свої цілі. Зокрема українці жадали забезпечити територіальну цілісність УНР, тобто приєднання до України Холмщини та Підляшшя й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні, щоби жодного клаптика української землі не залишилося в чужих руках, або хоча би створити на українських землях коронний край з широкими правами автономії.

Намагання російської делегації замінити делегацію УНР представництвом від «Харківської Республіки» завершилося невдачею.27 січня (9 лютого) 1918 р., коли ЦР вже залишила Київ й перебувала спочатку в Житомирі, а потім на Волині, мирний договір між УНР та Центральними державами було підписано.

Суть мирного договору: — стан війни припинявся, Німеччина та Австро-Угорщина визнавали кордони з УНР по довоєнним російським; а в межах передбачуваної Польщі їх мала встановити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин» і з урахуванням бажань насе-лення;

— сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;— домовленість про обмін з боку Німеччини промисловими товарами, з боку УНР

сільськогосподарською продукцією;— сторони зобов'язалися відновити взаємні економічні відносини і встановити паритетні

курси національних валют (1000 німецьких марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР);

— встановлювалися дипломатичні відносини.Додатковими умовами Брестського договору надавалася збройна допомога УНР для

боротьби з північним сусідом та позика їй в сумі 1 млрд. крб. (ця допомога була надана УНР в зв'язку із зверненням делегації ЦР до Німеччини 16 лютого). Надана Німеччиною допомога була безоднею, в яку потрапила ЦР: рятуючи Україну від одного лиха, вона поставила її перед новими випробуваннями.

І все ж таки підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені.

Падіння Радянської влади в Україні. На протязі лютого місяця німецькі: та австроугорські війська (загальною чисельністю 450 тис. чол.), не зустрічаючи якогось серйозного опору з боку розташованих на Україні російсько-більшовицьких частин (25 тис.) заполонили всю територію України. 27 лютого Народний Секретаріат сквапно перебрався з Києва до Полтави, а звідти 9 березня — до Катеринослава, потім в останній декаді березня —до Таганрога.

Після трьох тижнів більшовицької окупації, яка принесла Україні велику моральну й матеріальну шкоду, влада ЦР в Україні була відновлена. На початку березня до Києва повернувся уряд УНР.

З березня 1918 р. Російський Радянський уряд підписав Брестський мир, за яким визнавав Центральну Раду; укладав з нею мир; виводив з України свої війська,

15

червоногвардійські загони; розривалися федеративні зв'язки Росії з Україною, а сама Росія зобов’язувалася не втручатися в українські справи..

Радянські війська протягом березня-квітня 1918 р. були витіснені з Лівобережжя, Півдня України та Донбасу. Більшовики розпустили Народний Секретаріат, замість нього створили Бюро по керівництву повстанською боротьбою на захоплених територіях.

Так закінчилася історія першого становлення радянської влади в Україні і її падіння.

З а п и т а н н я:1.Що змусило Центральну Раду піти на переговори з країнами Четверного союзу?2. Хто очолив делегацію ЦР на Брестських переговорах?3. Яка ще делегація, окрім делегації ЦР, намагалася представляти Україну на

Брестських переговорах?4. Охарактеризуйте умови Брестського мирного договору, на які погодилася Україна та

Росія?5. Коли була поставлена остання крапка в історії першого становлення радянської

влади вУкраїні?

ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ.

ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УРЯДУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Ключові терміни та поняття державний переворот маніфест „Вільна хартія” Український Націоналдьний Союз

сірожупанники синьожупанники федерація з

небільшовицькою Росією

Обстановка напередодні перевороту. Авторитет ЦР після повернення її в березні 1918 р. на австро-німецьких штиках повністю упав. Її діяльністю були не задоволені практично всі соціальні прошарки суспільства. Сільський пролетаріат був незадоволений тим, що його землю обсідали окупанти, які забирали сільськогосподарську продукцію. Землевласникам не подобалася підготовка ЦР (згідно IV Універсалу) до соціалізації землі. Не подобалася програма соціалізації також і заможному селянству. Міський пролетаріат, що і раніше йшов за більшовиками, теж не вітав повернення ЦР. Не підтримувала цю владу й промислова буржуазія, якій ставилися перешкоди в безоглядній експлуатації робітництва. Відбирання церковних й монастирських земель привело до втрати довір'я духовенства і віруючого народу, що раніше підтримували ЦР. Навіть українська інтелігенція засуджувала віддачу влади чужинцям і загублення національних здобутків. Всюди панували хаос і анархія. Копальні і фабрики стояли, торгівля завмерла, господарська криза і безробіття зростали.

В цьому була трагедія ЦР. І хоча Центральна рада після проголошення ІУ Універсалу впритул зайнялася державотворчими процесами ( ввела в грошовий обіг гривню, затвердила українську символіку, розробляла проект конституції УНР тощо), все це не могло змінити ситуацію на користь ЦР. День 29 квітня став останнім у її діяльності. Коли на з'їзді хліборобів-землевласників П. Скоропадського було проголошено гетьманом України, а ЦР фактично розі-гнано, не було зафіксовано жодного помітного акту масового громадського протесту проти державного перевороту. Єдиною військовою частиною, що намагалася захистити УЦР, були січові стрільці. Але й вони після зустрічі їх командира Є. Коновальця з П. Скоропадським припинили опір.

Держава Павла Скоропадського та її внутрішня політика. Своє становище гетьман П. Скоропадський «затвердив» маніфестом «До громадян України», в якому змалював кризове становище в державі і закликав всіх громадян (незалежно від національності, віри і стану) допомогти йому виконати важке завдання по врятуванню краю, по забезпеченню населення законами, спокоєм та можливістю творчої праці.

16

ЦР її уряд, всі крайові комітети переставали діяти. Соціалістичні партії усувалися від

влади. Міністри та їх помічники звільнялися. Розпорядження Ради Міністрів ЦР скасовувалися.Правові основи існування нового політичного режиму були визначені в т. зв. «Вільній

хартії» (тимчасові закони) та в «Законах про тимчасовий державний устрій України», якими, скасовувалася УНР, натомість утворювалася Українська держава. Нова держава за цими зако-нами являла собою поєднання монархічних, республіканських та диктаторських засад. Тимчасово (до загальнодемократичних виборів) вся законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав прем׳єра, що створював Кабінет Міністрів. Він же був Головнокомандувачем Збройних Сил, залишав за собою повноту виконавчої та судової влади, проводив закордонну політику.

Гетьман зразу ж почав активну роботу по формуванню державного апарату. Головою гетьманського кабінету було назначено вихідця давнього козацького роду Федора Лизогуба, в минулому —голова земської Полтавської губернії, за партійною належністю октябрист. До керівництва П. Скоропадський залучив багато талановитих адміністраторів (історика Д. Дорошенка, професора Українського держуніверситету В. Зінківського; відомого українського діяча з Чернігівщини М. Василенка; М. Чубинського, сина відомого українського етнографа; доктора медичних наук Ю. Любинського та ін.). Хоча кадрова політика гетьмана, як і вся внутрішня політика, була суперечливою. Адже на місцях, в провінціях старостами були призначені переважно поміщики. Важливими напрямками внутрішньої політики держави П. Скоропадського були: воєнна політика, спрямована. на організацію Збройних сил, доведення її складу до 150тис;відновлення Чорноморського флоту, закріплення оборони Границь" Але гетьман боявся давати зброю в руки незадоволених режимом людей. Загальна чисельність військових формувань (Запорізька дивізія, Січові стрільці, дві дивізії синьожупанників, дивізія сірожупанників) не перевищувала 65 тис.:

— аграрна політика полягала у відновленні права власності поміщиків, повернення їх в свої маєтки, право їх на продаж своєї землі Державному банкові, що був заснований 2 вересня. Аграрна політика гетьманського режиму не підтримувала селян;

— робоча політика була спрямована на введення 12-годинного робочого дня, заборону страйків, використання сили для їх придушення, ліквідацію демократичних свобод для робітників;

— культурна політика була спрямована на українізацію всіх сфер життя: державного апарату, освіти, обов'язкове вивчення української мови. літератури, географії, історії; засновані українські університети в Києві. Кам'янець-Подільському; в російськомовних університетах (Харкові та Одесі) відкривалися кафедри української мови, літератури, історії права; були відкриті АН України, Українська Національна бібліотека, Національний архів України, Національна галерея мистецтв. Історичний музей. Український національний театр тощо. Було прийнято Закон про українське громадянство.

Зовнішня політика. За 7,5 місяців Українська держава встановила зв'язки з 12 країнами світу: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Турцією, Фінляндією, Швейцарією, скандинавськими країнами, Болгарією, які стали союзниками її. Підтримувалися дипломатичні стосунки з Ро-сійською Федерацією, Доном, Кубанню. Складні відносини склалися з Кримом, де йшла гостра боротьба з приводу зближення з Україною.

Але розстановка міждержавних політичних сил в Європі після революції в Німеччині змінювалася. Гетьман почав шукати контактів з представниками Антанти, хоча вони не визнавали самостійності України і прагнули до відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Російська Федерація використовувала український антигетьманський рух на свою користь й поширювала у світі неправду про Україну, сподіваючись, що включення України до складу Радянської Республіки — справа недалекого майбутнього.

Водночас в Німеччині відбулася революція. А від так, не стало уряду, який підписував умови Брестського договору з Україною та Росією. Все це розв’язало руки Росії щодо України.

В таких міжнародних умовах гетьман змінює свою зовнішню політику: він погоджується на федерацію України з небільшовицькою Росією.

Незадоволення політикою гетьмана зростало серед усіх прошарків населення. 14 листопада 1918 р. опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з С.

17

Петлюрою та В. Винниченко, яка почала підготовку до повстання проти гетьмана.

14 грудня німці залишили Київ і забрали з собою П. Скоропадського.Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з

соціальними станами, що прагнули скасувати революційні завоювання українського народу;— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників

належали росіянам, яким чужою була українська ідея;— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським, свою

партійну програму поставили вище від інтересів держави;— великими були намагання Росії використати антигетьманський рух на свою користь:

50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку загального повстання в Україні;

— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові склади, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.

Всі ці моменти, пов'язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського, надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.

З а п и т а н н я:1. В чому суть державного перевороту в Україні, що стався 29 квітня 1918 р.?2. Коли Росія визнала Україну як самостійну державу?3. Що проголошувалося в «Грамоті» гетьмана Скоропадського 14 листопада 1918 р.?4. В якій сфері діяльності урядом П. Скоропадського було досягнуто найбільших успіхів:

а) внутрішній(аграрна, робоча, воєнна політика); б) у національно-культурному будівництві; в) в зовнішній сфері?

5. Чим викликані зміни у зовнішній політиці Української держави Павла Скоропадського і до чого вони привели?

ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР

Ключові терміни та поняття Директорія Трудовий конгрес Федеральна грамота

Акт „злуки” „Універсал соборності” отаманщина

1. Утворення Директорії. Відновлення УНР. Незадоволення практично усіх соціальних прошарків гетьманським режимом, прорахунки у зовнішній політиці поставили П. Скоропадського у стан ізоляції. 14 листопада гетьман пішов на останній відчайдушний крок: призначив новий кабінет міністрів (переважно з російських монархістів) і проголосив Федеративну Грамоту, якою погоджувався на федерацію України з небільшовицькою Росією. Все це прискорило підготовку антигетьманського повстання.

В ніч з 13 на 14 листопада 1919 р. в Києві відбулося таємне засідання українських національних партій, які ще в серпні 1918 р. об'єдналися в УНС (Український національний союз). Присутні відхилили ідею відновлення УЦР, яка втратила свій авторитет і довіру з боку народу, і утворили Директорію — верховний орган УНР. Директорію очолив В. Винниченко, С. Петлюра ставав отаманом республіканських військ, залучивши на свій бік частину військ

18

гетьмана. Директорія переїхала до Білої Церкви, куди стікалися тисячі селян під проводом отаманів, і тут почала підготовку до антигетьманського повстання. Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем підтримали Директорію. Водночас було укладено угоду з німцями про нейтралітет. Становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський зрікся влади й виїхав з німцями до Німеччини. 17 грудня Директорія на своєму черговому засіданні оголосила гетьмана зрадником, констатувала, що він знаходиться поза охороною закону, прийняла рішення про конфіскацію його рухомого й нерухомого майна на території УНР.

18 грудня Директорія в супроводі військ урочисто вступила в Київ.Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва Директорії, парад повстанських

військ—все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення УНР.

26 грудня був створений 1-й уряд Директорії (21 чол.) й проголошено Універсал-заяву. В Заяві Директорія проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної УНР; права свої вона «передавала» працюючим класам: робітництву, селянству та трудовій інтелігенції, а здійснення великих проголошених завдань доручала Раді Народних Міністрів УНР.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія ставала радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це й визначило її внутрішню і зовнішню політику.

Внутрішня політика Директорії. У сфері державного управління: чиновники гетьманського уряду, частина яких була притягнута до відповідальності, були замінені;влада передавалася Трудовим Радам селян, робітників та трудової інтелігенції; законодавча влада передавалася Трудовому конгресу; поміщики і капіталісти виборчих прав не отримали; причому в «поміщики і капіталісти» зараховувалися адвокати, лікарі, професура, вчителі тощо. Виганяючи гетьманських «чиновників», передаючи владу працюючим класам, Директорія уяви не мала, ким їх замінити.

Всередині самої Директорії існували розходження відносно внутрішньої політики на найближчий час: декілька разів помінялася РНМ УНР; мало місце суперництво Петлюри й Винниченка, аж поки останній не залишив зовсім Директорію. Під натиском більшовицьких військ уряд декілька разів міняв своє місцезнаходження: спочатку Київ, потім — Вінниця, потім — Кам'янець на Поділлі, а з середини березня 1919 р. подався у напрямі галицько-волинського кордону, через місяць новостворений лівий уряд вже знаходився у Рівному, на Волині.

Реальна влада зосереджувалася у військових структурах, а точніше—у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких практично складалися збройні сили УНР. Отамани, як правило, відмовлялися визнавати центральну владу, це привело до того, що отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний організм УНР.

Курс на радикальні соціально-економічні перетворення: робочий контроль, аграрна реформа, обмеження капіталістів, фінансистів тощо—не привів до спокою в суспільстві, не сприяв соціальній стабілізації в державі. Наміри ліквідувати казенне, монастирське й церковне землеволодіння викликали опозицію як «зліва», так і «справа»: з одного боку, бунтували прихильники радянського устрою (отаман Григор'єв на Херсонщині, Дніпровська дивізія отамана Зеленого в Святошині під Києвом); з іншого боку — Запорізький корпус на Ліво-бережжі карав селян і робітників за прихильність до радянського устрою.

Зупинити руйнівний процес Директорія могла лише деспотичним методом «наведення порядку», але встати на цей шлях вона не відважувалася.

Щоправда, за часів Директорії відбувся акт великого історичного значення. В першу річницю проголошення IV Універсалу, (22 січня за н. с.) 1919 р. відбувся Акт «злуки» УНР та ЗУНР. Перед собором Св. Софії, де зібралися представники різних політичних партій, закордонні дипломати, величезні маси народу, акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради ЗУНР, голова Галицької делегації Л. Бачинський. Він заявив про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Йому відповів В. Винниченко. В тексті «Універсалу Соборності» говорилося: «Однині на всіх землях України, розділених віками,— буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили й

19

вмирали, стали дійсністю». Цей Акт одноголосно прийняв 23 січня Трудовий конгрес, який щойно почав працювати в Києві. На жаль, ідеї єдиної соборної самостійної України в той історичний період не судилося збутися. Долю ЗУНР вирішила Польща, долю УНР – Росія та українські більшовики.

Зовнішня політика Директорії, як і внутрішня, була далеко не досконалою, їй вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР: Україну визнали Чехословаччина, Угорщина, Нідерланди, Італія, Ватикан, але вона не змогла налагодити стосунків, перш за все, з Радянською Росією. Не зумівши домовитися з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися в південних містах України, з проханням допомогти в боротьбі з більшовиками. Але Антанта не визнавала УНР, а прагнула до відтворення «єдиної і неділимої» Великої Росії (небільшовицької). УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою могла бути використана для повалення радянської влади.

Все це використала Росія в своїх цілях, вона продовжувала вести неоголошену війну проти УНР, швидко встановлюючи контроль, над Україною, лицемірно заявляючи: «Ніяких регулярних військ в Україні немає, це українці б'ються між собою». З свого, боку Директорія не погодилася на об'єднання з Українським Радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означало самоліквідацію УНР.

Причини падіння Директорії: —відсутність єдиної політичної лінії, безкінечні неузгодженості в самій Директорії;

— не виваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність перспективи державно-національного будівництва;

— відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль отаманщини;— неукраїнське населення горіло ненавистю до української влади, звідси-саботаж,

грабежі, вбивства;— більшості українського населення (особливо селянству) були чужими національні

інтереси, тобто відсутня «національна ідея»;— ставка була зроблена не на сили власного народу, а на чужоземні.

Цей історичний урок надзвичайно повчальний і сьогодні.

З а п и т а н н я: 1. Коли влада в Україні перейшла до Директорії, хто її очолив та яким був її склад?2. Чому курс на радикальні соціально-економічні перетворення в УНР, який проголосила

Директорія, не сприяв соціальній стабілізації в державі?3. Які прорахунки в зовнішній політиці привели Директорію до втрати контролю над

Україною?4. Коли були встановлені контакти між УНР та ЗУНР? В чому суть ухвали про «злуку»

і чому їй не судилося здійснитися в цей історичний період?5. Сформулюйте причини, які привели до падіння Директорії. Коли це відбулося?

ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ЇЇ ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Ключові терміни та поняття УНРада Версальський договір ЗУНР Держсекретаріат

ЗоУНР Січові стрільці УГА

Розпад Австро-Угорщини і утворення ЗУНР. В жовтні-листопаді 1918 р. під впливом нищівної поразки у І світовій війні Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Цьому передувало посилення національно-визвольного руху пригнічених народів, серед яких були і українці. Вони населяли такі етнічні території: Східну Галичину (з центром у Львові),

20

Буковину (з центром у Чернівцях) та Закарпаття (з центром у Мукачеві), багато українців проживало в Підляшші та на Холмщині.

Імператор виступив з маніфестом, яким обіцяв федеративну перебудову держави. Але українські галицькі лідери (Євген Петрушевич, Кость Левицький та ін.), які давно мріяли про злуку Галичини із Східною Україною, твердо стали на позицію створення власної незалежної держави. 18 жовтня у Львові українські парламентарі галицького й буковинського сеймів, представники політичних партій та церковні ієрархи утворили Українську Національну Раду. УНРада, вищий орган майбутньої держави, задекларувала претензії на Східну Галичину, північно-західну частину Буковини й на Закарпаття. Було заявлено, що ці етнічні українські землі тепер представляють окрему Українську державу і що всі національні меншості мають вислати до УНРади делегатів. УНРада заявила, що найближчим часом буде прийнята конституція для нової держави, і що віднині австрійська влада не має права виступати від імені незалежної України. Рішення УНРади були схвалені підтримкою трьох галицьких владик: митрополитів зі Львова, Перемишля й Станіслава, при повній підтримці всього духовенства. Народові це рішення було oоголошено 19 жовтня 1918р. Цей день і вважається початком існування Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). Її першим президентом став д-р Євген Петрушевич.

Все це суперечило планам поляків, які вели підготовку до утворення польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб попередити це, Національна Рада в ніч на 1 листопада зайняла Львів (своїми збройними силами). Над ратушею було піднято синьо-жовтий національний прапор. За декілька днів УНРада розповсюдила свою владу на всю Східну Галичину.

Тим часом, події в Буковині і на Закарпатті розвивалися теж під гаслом «права нації на самовизначення». В Буковині внаслідок повстання влада перейшла до Крайового комітету (6 листопада). Але протрималася недовго: вже через 5 днів край окупували румунські війська. Українці Закарпаття після скасування угорського королівства створили в Пряшеві Руську Народну Раду й висунули вимогу національної свободи. Мадяри погодилися на існування автономного Руського краю в межах Мадярщини, але русини-українці прагнули повної злуки із ЗУНР. Про це було заявлено на з'їзді у Хусті (21 січня 1919 р.), який просив українське військо прибути до Закарпаття. Було обрано Центральну Національну Раду (100 членів) на чолі з М. Бращайко. Але за Версальським договором Закарпаття відійшло до Чехословаччини на правах автономії.

Розбудова державності ЗУНР, її внутрішня політика. 9 листопада 1918 р. був створений перший Державний Секретаріат Республіки (її уряд), головою (прем'єром) уряду став д-р Кость Левицький. На сесії УНРади 13 листопада був прийнятий тимчасовий закон, який визначав назву держави — ЗУНР; її територію — всі етнографічні українські землі, що знаходилися під управлінням Австрії; суверенний народ обирає представників до Установчих зборів ЗУНР, а поки що владу здійснюватимуть УНРада та Держсекретаріат. Визначалося, що гербом ЗУНРеспубліки є золотий лев на синьому полі, а державна печатка має навкруги герба напис: «Західноукраїнська Народна Республіка».

УНРада розуміла складність завдань внутрішньої політики, дбала про порядок в краї. Розуміючи неможливість негайного проведення виборів до Установчих зборів, вона 16 листопада видала закон про обов'язки і права тимчасової адміністрації краю, а також про організацію судів і судочинства. Були зроблені кроки до створення жандармерії та Української Галицької Армії (УГА) та негайне переведення легіону Українських Січових Стрільців з Чернівців (Буковина) до Львову. Однак сформувати регулярну велику армію уряд ЗУНР не зміг.

Розбудові державності віддавалася перевага перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Уряд розраховував досягти соціальної стабільності через проведення аграрної реформи, 8-годинний робочий день, надання широких прав національним меншинам, представникам яких у майбутньому парламенті було обіцяно ЗО % депутатських місць.

Проблемою уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину державу та спроба об'єднатися з УНР. Переговори з Директорією, які почалися в кінці 1918 р., закінчилися Актом «злуки», проголошеним 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у Києві.

21

Після проголошення Акту Соборності Галицька держава отримала назву Західна область

УНР (ЗО УНР); їй гарантувалася цілковита автономія; війська ЗУНР та УНР об'єднувалися. Були схвалені закони про громадянство, про українську мову, про майбутній Сейм ЗУНР.

Однак, повного об'єднання обох частин України досягнути в цей історичний період не вдалося: 1) на західні землі все більше і більше наступали польські війська, витісняючи поступово адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель; 2) закарпатські землі, як зазначалося вище, відійшли до Чехословаччини; 3) саме існування УНР ставало проблематичним внаслідок вторгнення радянських військ. Лише через чверть століття вдалося здійснити ідею соборності українських земель.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була надзвичайно складна. З перших днів свого існування Республіка опинилася в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня Галицький уряд спочатку переїхав до Тернополя, а потім — до Станіслава і нарешті змушений був податися в напрямі до р. Збруч, що розділяла Галичину й Велику Україну. Нарешті прези-дент Петрушевич дав наказ своїй армії перейти р. Збруч і з'єднатися з частинами військ Директорії. Це сталося 16 липня 1919р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, а народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську.

З а п и т а н н я:1. Коли була проголошена ЗУНР, як називався її уряд та хто його очолив?2. Що знаходилося в центрі внутрішньої політики ЗУНР?3. Коли відбувся історичний акт «злуки» ЗУНР та УНР та чому він не зміг стати

реальністю у 1919 році?4. Скільки проіснувала ЗУНР та які причини її загибелі?

ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ В УКРАЇНІ В 1919 РОЦІ. «ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ»

Ключові терміни та поняття УСРР Раднарком України „радянське будівництво” комітети бідноти (комбіди) революційні комітети (ревкоми)

націоналізація „воєнний комунізм” продрозкладка воєнно-політичний союз

республік денікінщина білий терор

Організація радянської влади на Україні. Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було утворено «Радянський уряд України». Радянські війська йшли на «допомогу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала радянську пропаганду й ускладнювала становище УНР. Війська Директорії були не в змозі зупинити радянські частини, окрім того їм занадто шкодили плинні настрої повстанських отаманів (Григор'єва, Махно, Зеленого та ін.), які ставали то на бік більшовиків, то на бік Директорії.

До середини 1919 р. радянська влада була встановлена майже на всій території України (за винятком Надзбруччя). Ще в кінці січня було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який відмовився від назви УНР і, за аналогією з Росією, встановив іншу назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), назва ця збереглася до прийняття Конституції 1937 р. На посаду голови уряду Ленін відправив авторитетного більшовика і

22

професійного революціонера болгарина Християна Раковського. 14 лютого 1919 р. Радянський Уряд України переїхав із Харкова до Києва і був перейменований на РНК України. Він проголосив, що УСРР об'єднується з РРФСР на «засадах соціалістичної федерації». Радянська влада була конституйована в Україні Конституцією УСРР, яку в березні 1919 р. прийняв III з'їзд Рад. Неприкритий процес радянізації України, що відбувався дуже швидко, охоплював центр України і всі її регіони, копіював російський зразок, зразу ж набув антиукраїнського характеру. І це зрозуміло, бо проходив він під керівництвом російського центру і російських чиновників на місцях. Відразу виявилося, що окрім назви, новий уряд не має нічого українського: державна мова була російська, адміністрація — російська та єврейська.

В губернських центрах, в більшості сіл та міст були організовані ревкоми (революційні комітети) як органи диктатури пролетаріату. Фактично вони здійснювали диктатуру більшовицької партії, яка не мала глибоких коренів в українському суспільстві. Ревкоми проводили т. зв. «радянське будівництво»: вибір кандидатів в депутати Рад, проведення виборів, формування апарату виконкомів Рад тощо.

Вся влада фактично належала РКП(б)—КП(б)У, яка через допоміжні організації типу ревкомів, комбідів (комітети бідноти) та інших допоміжних організацій формувала «державне» прикриття у формі Рад. Формально вищим органом влади в Україні (законодавчим органом) був Всеукраїнський з'їзд, а між з'їздами — ВУЦВК, головою якого став Г. Петровський.

Суть політичного курсу більшовиків в 1919 р. Соціально-економічна політика нового уряду копіювала російський зразок, не враховуючи того, наскільки вона відповідала інтересам українських трудящих, які повірили більшовикам. Політика ця називалася політикою «воєнного комунізму». Носила вона воєнно-комуністичний характер, нею передбачалися:

— прискорені темпи націоналізації промисловості (за декілька місяців були одержавлені підприємства цукрової промисловості, усі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи);

— згортання товарно-грошових відносин і запровадження прямого продуктообміну (без посередництва грошей) , карткова система розподілу продуктів;

— державний контроль над виробництвом та мілітаризація праці, введення загальної трудової повинності;

— введення продовольчої розкладки з селянських господарств (кількість зерна, яку необхідно було здати державі, визначалася для кожної губернії, волості, села, селянського двору);

— заборона ринкової торгівлі хлібом.В сільському господарстві курс було взято на ліквідацію великих поміщицьких і

селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва, тобто чітко проявлялася тенденція до примусової колективізації селянських господарств через утворення комун, радгоспів, артілей тощо. У відповідь на цю політику піднялася могутня хвиля селянського протесту: лише у червні-липні 1919 р. було зареєстровано 328 антибільшовицьких повстань, які охопили всю Україну і які більшовики називали «куркульським бандитизмом».

Антибільшовицький опір можна було задушити лише з допомогою армії та проведення червоного терору. Для боротьби з «контрреволюцією» в Україні було засновано ще з початку 1919 р. Всеукраїнську Надзвичайну комісію (ВУЧК) під керівництвом більшовика Лаціса, присланого Леніним з Росії. Крім того були губерніальні, повітові, залізничні та інші надзвичайні комісії. При військах створено «окремі відділи». „Так вся Україна опинилася під терором політичної поліції, яка робила обшуки, заарештувала; розстрілювала без суду і слідства. Розстрілювала за доноси, за підозрою у «контрреволюції», за « приховування» хліба, за приналежність до «буржуїв», офіцерів, інтелігенції. У Полтаві, наприклад, чекіст Шуров пишався, що «кінчає четверту тисячу хохлів».

В опозицію більшовицькій політиці стали й деякі політичні сили в Україні, що знаходилися в уряді, в політичних партіях. Утворився Всеукраїнський Революційний Комітет, що стояв на радянській платформі, але обстоював незалежну УСРР. На чолі комітету стояли А. Річицький, М. Авдієнко, А. Драгомирецький — українські соціал-демократи.

Обмеження суверенітету України в усіх сферах суспільного життя, яким

23

супроводжувалася як політика «воєнного комунізму», так і воєнно-політичний союз республік (середина 1919 р.), зробили опозиційними до політики більшовиків націонал-патріотичні течії в УПСР, УСДРП, УКП та інших партіях.

З а п и т а н н я:

1. Чому війська Директорії не могли зупинити на поч. 1919 р. наступ радянських військ на Україну? Під яким прикриттям вони вступали?

2. В чому полягала суть радянізації в процесі формування інститутів державної влади в Україні?

3. Назвіть основні напрямки політики „воєнного комунізму», чому вона носила воєнно-комуністичний характер?

4. Які політичні та соціальні сили в Україні стали в опозицію та чинили опір політиці більшовиків в 1919 році?

5. В чому суть червоного терору?

ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ ЩОДО УКРАЇНИ В 1920 РОЦІ.

Ключові терміни та поняття радянська влада Всеукраїнський революційний

комітет „Про радянську владу на

Україні” позаекономічні методи

червоний терор „махновщина” націонал-комунізм боротьбисти укапісти

Трете становлення Радянської влади в Україні, формування нової влади. На початку лютого 1920 р. Червона армія з допомогою повстанського руху в Україні та частини армії УГА, що перейшла на її сторону, звільнила майже всю територію України від білогвардійців та військ УНР. Втретє на території України (вперше— наприк. 1917—поч. 1918 р., вдруге —в 1919 р.) починається активний процес відновлення Радянської влади. Враховуючи трагічний досвід двох попередніх спроб встановлення радянської влади в Україні, більшовики перейшли до більш гнучкої тактики у здійсненні політичних економічних, соціальних заходів, особливо у «вирішенні» національного питання: Програма їх дій була сфор-мульована в резолюції VIII Всеросійської конференції РКП (б) «Про радянську владу на Україні»:

— визнавалася самостійність України;— усувалися всі перешкоди для вільного розвитку української мови і культури;— було покладено край безоглядній колективізації сільського господарства,

продрозкладка запроваджувалася в суворо обмеженому обсязі.Проте, як невдовзі з'ясувалося, це був лише тактичний маневр у застосуванні тієї ж

політики «воєнного комунізму», що почала проводитися в 1919 р. Україна залишалася своєрідним плацдармом для випробування воєнно-коміуністичної системи. Про це заявив Винниченко, який щойно повернувся з Відня, де заснував «Закордонну групу українських комуністів».

Українська державність носила суто формальний характер. Всеукрревком, створений у грудні 1919 р. в Москві, проіснував трохи більше двох місяців. Але за цей час встиг, виконуючи вимоги договору про воєнно-політичний союз ( червень 1919 р.) про об'єднання державної, військової та господарської діяльності РСФРР та УСРР, анулювати усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народ-ногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами. Всеукрревком дав дорогу новим органам влади: РНК, під керівництвом X. Раковського та ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. Причому остатній, як вищий законодавчий орган влади, не

24

вибирався в республіці, а був призначений більшовицьким центром. ВУЦВК керував виборами в місцеві Ради і маніпулював цією кампанією в інтересах партії більшовиків.

При формуванні органів радянської влади абсолютна більшість в них забезпечувалася за членами КП(б)У. На Україні, як і в Росії, відбувався процес знищення багатопартійної системи і встановлення одноосібної влади РКП (б) —КП(б)У, яка ставала державною партією. Так, якщо в грудні 1919 р. більшовики погодилися включити до Всеукрревкому по одному представнику від партій борбистів і боротьбистів, що мали помітний вплив на маси, то вже в березні 1920 р. вони домоглися саморозпуску партії боротьбистів, лише деяких її представників прийняли до лав КП(б)У. Така ж участь чекала й партію боротьбистів. В червні 1920 р. вона змушена була прийняти рішення про саморозпуск і входження до КП(б)У за індивідуальними заявами. Жорсткіша політика застосовувалася до інших політичних партій. Так, у вересні 1920 р. ВУЧК заарештувала всіх учасників з'їзду партії лівих есерів (інтернаціоналістів), 20 її керівників були відправлені у концтабір, після чого ця партія перестала існувати. Широкомасштабні репресії застосовувалися проти меншовиків, частину яких звинувачували у співробітництві з денікінцями і вчинили над ними судовий процес (березень 1920 р.). Поряд з більшовиками деякий час діяла УКП, що виникла в січні 1920 р. до складу якої входили українські соціал-демократи та ліві есери. Але ніякої загрози для КП(б)У вона не являла.

Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася на одну з вагомих складових державного апарату. Рішення ЦК КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК та РНК УСРР, вони ж визначали і зміст постанов останніх. Ця «традиція» залишилася впродовж десятиліть, аж до заборони Комуністичної партії (90-і роки XX ст.).

Воєнно-комуністичні методи господарювання. Державну владу більшовики використовували в 1920 р. для утвердження в Україні порядків, що вже перемогли в Росії, тобто воєнно-комуністичної форми господарювання. Втретє розгорнулася націоналізація промислових підприємств, транспорту, торгівлі, фінансів тощо. Націоналізована промисловість передавалася під контроль російського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами»,— наставляв Голова Реввійськради Лев Троцький, відправляючи на поч. 1920 р. агітаторів в Україну для реалізації політики „воєнного комунізму”. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи широко вдавалися до позаекономічних методів: загальна трудова повинність, мілітаризація праці, створення Української трудармії. Все це привело до того, що холодне й голодне місто ледь животіло.

Не кращим залишалося становище й села. Щоб заспокоїти українське селянство, яке оголосило справжню війну політиці «воєнного комунізму», більшовики припинили колективізацію, але продовжували застосовувати продрозкладку, вилучаючи у селян не тільки хліб, але й м'ясо, яйця, окремі види овочів і стверджуючи, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії.

Спротив широких мас населення діям радянської влади. Антибільшовицькі повстання, об'єднані в понад 100 загонів, налічували понад 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними загонами в 1—2 тис. чол. командували такі петлюрівські отамани, як Ю. Тютюнник, що здійснював ІІ-й Зимовий похід по тилам ра-дянських військ. Лише пославши проти них понад 50 тис. бійців, переважно навіть чекістів, в листопаді 1921 р. під м. Базар (нинішня Житомирщина) більшовики знищили 358 повстанців, які, вмираючи, співали «Ще не вмерла Україна». Саме з цього часу, можна стверджувати, біль-шовики не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її собі.

Роблячи висновок, підкреслимо, що, попри всі “маневри”, які застосовували більшовики, перемогу їх влади на Україні забезпечило не що інше як збройна сила Радянської Армії Росії, яка на весну 1920 р. нараховувала майже 3,5 млн. (ще восени 1919 р. в ній було тільки 1,5 млн.).

З а п и т а н н я:1. Коли відбулося третє становлення радянської влади на Україні? Пригадайте, коли

вона була встановлена вперше, а потім вдруге? 2. Як відбувався на Україні процес знищення багатопартійності? В чому Ви вбачаєте

25

своєрідність (специфіку) формування української державності в 1920 р.

3. Які основні риси політики більшовиків щодо України в 1920р.?4. Які наслідки «воєнно-комуністичної» Політики більшовиків в Україні, до чого вони

привели українські міста і села?5. В який спосіб населення України чинило опір цій політиці?6. Коли остаточно більшовики підпорядкували собі Україну?

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття Річ Посполита РСФРР Східна Галичина війна

Варшавський договір Галицька Соціалістична

Радянська Республіка Ризький договір

Причини війни. Ю. Пілсудський і Симон Петлюра шукали єдності дій в боротьбі проти більшовизму: уряд Пілсудського намагався знищити радянську владу в Україні і включити її (разом з Білорусією і Литвою) у відновлену в кордонах 1772 р. Річ Посполиту. Уряд Польщі мав намір скористатися союзом з Петлюрою на дуже вигідних для Польщі умовах. Пілсудський розраховував скористатися цим союзом для того, щоб згасити напругу соціального невдоволення польських робітників і селян, переключивши їх увагу з внутрішніх проблем на патріотичну зовнішню хвилю.

Внаслідок цього, створивши 2-кратну перевагу сил (на Україні—5-кратну), Польща в 1919 р. почала бойові дії. Її війська окупували Білорусію, Західну Волинь, райони Полісся. З допомогою Антанти польська армія стала однією з багаточисельних в Європі і нараховувала майже 740 тис. чоловік.

Радянські війська після розгрому Денікіна були перекинуті на Західний фронт.21—23 квітня 1920 р. було заключено Варшавський договір між Польщею і УНР, за

яким:— Польща визнавала Директорію на чолї з Петлюрою як головну владу в УНР;— Петлюра обіцяв Польщі Східну Галичину, Західну Волинь (7 повітів) , частину

Полісся. Таким чином, був оформлений союз для боротьби з більшовиками.24 квітня підписується воєнна конвенція між Польщею і УНР, за якою Збройні сили

останньої переходили під командування Польщі. Залізницями в Україні командувала польська адміністрація. Утримання військ покладалося на Директорію, озброєння петлюрівських військ — на польський уряд. Петлюра, таким чином, жертвував територією ЗУНР, щоб відстояти УНР в боротьбі з більшовиками.

25 квітня - початок наступу військ Польщі й УНР на Україну, намагання з'єднатися з військами Врангеля. За декілька місяців була захоплена Білорусія, Правобережна Україна. 7 травня поляки увійшли в Київ, Слідом за ними до Києва переїхала Директорія. Після форсу-вання Дніпра (9 травня) їх просування було зупинено по лінії Вишгород — Бровари — Бориспіль. Польський окупаційний режим мало чим відрізнявся від німецького в 1918 р.: вивозилася сільськогосподарська продукція, промислові товари і сировина, земля поверталася поміщикам. Обіцяне С. Петлюрою народне повстання проти більшовиків не відбулося, навпаки, селянство повсюди виявляло незадоволення польським окупаційним режимом, який доходив іноді аж до репресій проти українців.

Контрнаступ радянських військ. У відповідь на україно-польський договір і конвенцію Радянський уряд опублікував звернення до своїх громадян, в якому розвінчувалися цілі імперіалістів; оголошувалася нова мобілізація, яка дала 0,5 млн. нових, бійців; нарощувалася могутність Південно-Західного та Західного фронтів, на польський фронт була перекинута 1-а Кінна армія та 25-а Чапаєвська дивізія.

14 травня — контрнаступ на польському фронті: Західний фронт — в Білорусії, Південно-Західний — в Україні. В ході Київської операції війська Південно-Західного фронту,

26

кинувши на передову 1-у Кінну армію, прорвали польський фронт, звільнили Київ, взяли Вінницю та Коростень і почали наступ на Львів. Війська Західного фронту відновили радянську владу в Білорусії (на переважній її частині) і наближалися до Варшави.

Внаслідок швидкого наступу з боку Червоної Армії було порушено співвідношення сил на користь Польщі, так як:

— вторгнення на польську територію викликало могутній національно-визвольний польський рух, який ще більше посилився через помилкове створення Тимчасового Революційного Комітету Польщі (Дзержинський, Мархлевський та ін.),який, за зразком з Росією, створив державні господарства й насильно заганяв в них селян, проводив антирелігійну політику, заохочував вбивства ксьондзів тощо;

— штучним виявилося й створення 15 липня 1920 р. Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, переважна більшість населення якої не підтримала гасла Голревкому;

— польська армія швидко провела мобілізацію і знову отримала перевагу воєнних сил;— істотну допомогу зброєю надала Польщі Франція;— радянські війська були вимотані швидким 500— 800 км. наступом, відірвалися від

тилів й понесли великі втрати; — великий розрив утворився між Західним й Південно-Західним фронтами.15 серпня 1920 р. під Варшавою польські війська перейшли в контрнаступ, завдали

поразки Червоній Армії, яка понесла великі втрати й відступила, аж до лінії Коростень — Житомир — Бердичів.

Перемир'я Польщі з Росією. Ризький договір. Війна могла набути затяжного характеру, а до цього не були готові обидві сторони, обезкровлені й вимотані. Тому в жовтні 1920 р. Польща підписує перемир'я з Росією. Його умови: припинення бойових дій, встановлення кордонів між Польщею, Україною і Росією. Але УНР не визнавала цього перемир'я, її війська зайняли Вінницю. В жовтні 1920 р. відбуваються бої петлюрівських дивізій з переважаючими силами Червоної Армії. 18 листопада 1920 р. війська УНР залишили Проскурів. Селянський рух в Україні, що розгорнувся восени 1920 р., не був спрямований на підтримку УНР, він був спрямований проти політики «воєнного комунізму» (продрозверстки). Це було українською трагедією: обидві сторони не підтримали одна одну—Директорія не очолила селянський рух, а останній не підтримав її.

21 листопада армія УНР відступила за р. Збруч, на територію, зайняту поляками. Тут вона була роззброєна й інтернована в польських таборах, переставши існувати як організована військова сила УНР.

18 березня 1921-р. між Російською Федерацією, УСРР та Польщею був підписаний Ризький договір. Польща визнавала УСРР. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь й Західне Полісся діставалися Польщі; Східна Волинь — Радянській Росії. Доля Галичини не була тоді вирішена (тільки в 1923 р. на конференції в Парижі було ухвалено прилучити Галичину до Польщі на правах автономного краю).

В Ризькому договорі обумовлено заборону перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином. Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

З а п и т а н н я :1. Які причини привели до радянсько-польської війни?2. Коли було заключено договір між УНР та Польщею і які взаємні обов'язки брали на

себе обидві сторони?3. Як народні маси України віднеслися до польського окупаційного режиму? В чому він

полягав?4. Внаслідок чого на радянсько-польському фронті відбулася зміна співвідношення

воєнних сил на користь Польщі?5. Проаналізуйте зміст Ризького мирного договору між РСФРР, Польщею та УСРР. Які

наслідки цей договір мав для України?6. Коли перестала існувати армія УНР як організована військова сила?

27

ПЕРШИЙ ТА ДРУГИЙ ЗИМОВИЙ ПОХОДИ ВІЙСЬК УНР

Ключові терміни та поняття УГА Зимові походи Біла армія Червона армія

визвольні змагання українського народу

Ризький договір

Обстановка напередодні Зимових походів. Завершальним етапом національно-визвольної боротьби українського народу, початок якій поклала Лютнева буржуазно-де-мократична революція в Росії, стали Зимові походи військ УНР (перший—з грудня 1919 по травень 1920; 2-й—в листопаді 1921 року).

15 листопада 1919 р. розпалася Директорія. Вона передала всі свої права С. Петлюрі. Армія Денікіна загрожувала Кам'янець-Подільському, тому уряд УНР виїхав на північ, до Чорториї. Тут було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо. Стан армії, що опинилася в трикутнику смерті (білогвардійська, більшовицька та польська армії), був жахливим: солдати, ослаблені тяжкими боями, надзвичайно ранніми заморозками, виснажені, роздягнені, голодні, стали жертвами епідемій, головним чином тифу. УГА перетворилася в справжній лазарет.

Ця катастрофа посилювалася суперечностями між керівництвом УНР та ЗУНР. Один з генералів УГА генерал М. Тарнавський підписав з Денікіним договір про перехід Галицької Армії у повне розпорядження командування збройних сил Півдня Росії (білогвардійська армія). Цей договір скасовував Галицький фронт. Через декілька днів по цьому про відмову від самостійності і шукання порятунку в союзі з Денікіним або Польщею заявив і Є. Петрушевич.

В таких умовах було вирішено перейти до єдино можливої форми продовження опору — до партизанської боротьби.

Перший зимовий похід. 6 грудня 1919 р. частина армії УНР під керівництвом М. Омеляновича-Павленка та його помічника генерала Ю; Тютюнника вирушила в тил більшовиків та денікінської армії, просуваючись на Південну Україну. Досить довгий час ця армія перебувала на Єлисаветградщині (нинішня Кіровоградщина), потім наблизилася до Дніпра, переправилася в лютому 1920 р. на Лівобережжя і вийшла на Переяславщину. Тут вона дістала наказ Петлюри повернути на захід. 5-тисячна армія УНР пройшла тилами білогвардійців і червоних близько 2,5 тис. км. Українське населення, переважною більшістю настроєне до неї приязно, забезпечувало армію всім необхідним, бо допомога з-за лінії фронту майже не поступала.

Свій Перший Зимовий похід армія Омеляновича-Павленка закінчила 6 травня 1920 р., вийшовши в райони, контрольовані поляками. Тут вона злилася з регулярними військами УНР, які взяли участь в радянсько-польській війні на боці Польщі.

Незважаючи на низку невдач, похід цей мав велике значення. Вже самий факт перебування 5-тисячної армії в тилу ворога впродовж п'яти місяців мав велике пропа-гандистське значення: він свідчив, що визвольна боротьба не припиняється, давав надію на перемогу над більшовиками і сприяв розширенню мережі повстань.

Хоча «крила» визвольної боротьби були підрізані Зимовим походом 1919—1920 рр., вона ще продовжувалася. Відчайдушна спроба продовжити збройну боротьбу була зроблена в листопаді 1921 р., коли і уряд УНР і його роззброєна армія вже перебували в Польщі. Цю спробу (Другий Зимовий похід) здійснили близько 2 тис. добровольців — солдатів і старшин армії УНР на чолі з генералом Ю. Тютюнником і Ю. Отмарштейном. Вони перейшли радянсько-польський кордон і рушили вглиб України з метою підняти масове антибільшовицьке повстання. Незважаючи на те, що в Україні відбувався широкий партизанський селянський рух; загального повстання, на яке сподівався Тютюнник, не сталося: під впливом непу селянство покидало повстанські загони й поверталося до своєї землі. А учасники рейду, здобувши Коростень, що на Житомирщині, опинилися в оточенні під

28

містечком Базар і тут 21 листопада понад 350 чоловік були розстріляні. Вирвалося з оточення й добилося до польського кордону лише 120 чоловік. Так трагічно закінчився Другий Зимовий похід військ УНР. Він був останнім збройним виступом; Армії УНР проти радянської влади на Україні.

Останню крапку у героїчній добі Визвольних змагань українського народу, боротьбі за волю України, за її державу, за її національні права поставив Ризький договір (березень 1921 р.) між Польщею та Радянською Росією.

З а п и т а н н я:1. Коли і чому розпалася Директорія?2. В якому стані знаходилася армія УНР напередодні Першого Зимового походу?3. Скільки тривав Перший Зимовий похід і хто його очолив? Дайте оцінку значення цього

походу?4. Що Ви знаєте про Другий Зимовий похід військ УНР, чому він називається «Льодовим

походом», яка участь настигла його учасників?5. В чому полягала трагедія армії УНР під м. Базаром”6. Коли закінчилася доба Визвольних змагань українського народу за свою волю та за

відновлення своєї державності?

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ В КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ В 1917—1920 РОКАХ

Ключові терміни та поняття культура „Просвіта” Українська Академія Наук

лікбез рабфак

Історичні умови розвитку культури. Визвольна війна 1917—1920 рр. відкрила нову сторінку в історії України, хоча жорстока класова й національно-визвольна боротьба сформували складну й суперечливу культурно-ідеологічну обстановку. Кожний політичний режим, який був в цей період на Україні (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, Денікінщина, Радянська влада тощо) намагався проводити власну лінію в галузі культури. Це був період іноді крайньої полярності ідейних орієнтацій, поглядів і практичних діянь у різних культурних загонах, ланках і осередках. Непристосована до життя у виключних умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту на все, інтелігенція стала жертвою голоду й хаосу. Втрати на освічених людей в 1917—1920 рр. були особливо великими. Тисячі висококваліфікованих спеціалістів емігрували за кордон. Але відбувалося формування й нової інтелігенції.

Після Лютневої революції 1917 р. почалося поновлення й заснування нових національно-культурних товариств «Просвіта», діяльність яких була особливо активною серед сільського населення. В їх роботі приймали участь композитори, письменники, вчені. В квітні й вересні 1917 р. їх було вже понад 4 тис. А в 1921 р. більшовики пішли на знищення цих центрів української культури.

Розвиток й загальний стан освіти. Для років відродження української державності й національно-визвольної боротьби характерним був злам старої системи освіти й пошук нових її форм. Велика заслуга в становленні нової системи освіти належить Центральній Раді й П. Скоропадському.

За часів ЦР на приватні й громадські кошти були засновані 53 українські гімназії, розроблено план українізації шкіл, який викликав опір багатьох педагогів. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтва в уряді П. Скоропадського М. Василенко пішов шляхом, випробуваним ЦР: замість того, щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. (за Гетьманату) їх було вже 150. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій — ім. Г. Сковороди, Т. Шевченка, І.

29

Франка та ін. письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах. Цю політику в галузі освіти продовжувала й Директорія.

Раднарком УСРР в червні 1919 р. затвердив «Положення про єдину трудову школу Української СРР». В республіці вводилося безкоштовне й обов'язкове навчання для дітей від 7 до 16 років. До кінця 1920 р. в Україні працювало 22 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких на-вчалося 2,25 млн. учнів. Але понад 1 млн. дітей ще знаходилося поза школою. Проводилася робота по ліквідації неписьменності. Створену в серпні 1920 р. українську комісію по боротьбі з неписьменністю очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. В 1920 р. в Україні діяло 7 тис. лікбезів. Але переоцінювати ці успіхи не потрібно. Радянська влада намагалася побудувати принципово нову школу, відкидаючи не лише дореволюційний досвід, але й досягнення ЦР. Копіювалися лише заходи Радянської Росії.

Складні процеси відбувалися у вищій школі. Створений в 1917 р. народний університет в Києві було реорганізовано 6 жовтня 1918 р. в Державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом Св. Володимира. Слідом за Київським 22 жовтня відкрився Український університет в Кам'янець-По-дільському. На черзі стояло заснування українських університетів в Харкові, Катеринославі та Одесі. В Київському, Харківському та Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр—української мови, літератури, історії і права. В 1917—1918 рр. викладачі й студентство вузів України насторожено відносилися до більшовиків, їх симпатії були на боці демократичних, антибільшовицьких сил.

Уряд УСРР з 1919 р. видав декрет про нові правила прийому в вузи. Абсолютною перевагою користувалися представники робітничого класу і трудового селянства. Університети — центри вільнодумства й «духовного розкріпачення» — були ліквідовані, а на їх основі утворилися інститути народної освіти. Було введено інститут комісарів навчальних закладів, реорганізовані факультетські ради, вигнані з інститутів «реакційні професори». Від автономії українських вузів практично нічого не залишилося.

Але позитивним наслідком усіх реформ була ліквідація неписьменності: якщо до революції серед мешканців України було 27,9 % письменних, то на кін. 1920 р.— вже 51,9 %. Працювало 38 вузів, в них навчалося 57 тис. студентів, це значно більше, аніж до революції. Основна заслуга в цьому належала більшовикам.

Розвиток науки і культури. Ще в березні 1917 р. з ініціативи М. Грушевського почав розроблятися Статут Української АН. Воєнні дії зупинили підготовчі роботи. М. Василенко, що став міністром в уряді держави Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення АН є національною потребою. 24 листопада 1918 року АН України була урочисто відкрита. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Першими дійсними членами УАН (академіками) були призначені В. Вернадський, А. Кримський, Д.Багалій. М.Кащенко, В. Косинський, О. Левицький. М. Туган-Барановський. П. Тутковський.

Гетьман П. Скоропадський не жалкував коштів на організацію великих культурних закладів. В серпні 1918 р. було започатковано Національну бібліотеку України, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Були засновані Національний архів України, Національна галерея мистецтв. Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом О. Саксаганського),«Молодий театр» (під керівництвом Л. Курбаса).

Складний шлях еволюції в умовах громадянської війни й політичного хаосу пройшли О. Довженко, О. Олесь, О. Вишня, В. Сосюра та ін. Популярною була народно-демократична газета «Нова рада» (1918 р.), яку редагували П. Тичина, А. Нікольський, С. Єфремов.

Гурток молодих українських літераторів, які об'єдналися навколо ж. «Книгар», заснував знамените літературне угрупування «неокласиків» — М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара та ін.

Політика більшовиків в галузі культури в 1918 р. — 1920 р. була спрямована на її підпорядкування своїм вузькокласовим інтересам. Націоналізовувалися, перейменовувалися, закривалися «аполітичні» та «ідейно-шкідливі» театри, газети, журнали тощо. 17 лютого 1918 р.

30

Народний секретаріат освіти видав розпорядження «Про введення контролю над діяльністю кінематографів та театрів». Роботу культосвітніх організацій координував створений на поч. 1919 р. Народний комісаріат радянської пропаганди.

В 1919—1920 рр. почалося виконання більшовицького плану монументальної пропаганди: зносилися пам'ятники царям та їх поплічникам, рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. В жовтні 1918 р. в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Г. Шевченко.

Водночас політичні події періоду громадянської війни вносили в культурне життя України свої корективи. В 1919 р., під час денікінського окупаційного режиму, майже в повно-му обсязі було поновлено в Україні царське законодавство в галузі загальноосвітньої школи. 18 липня 1919 р. Денікін затвердив прийняті його урядом рекомендації про заборону кредитів на утримання навчальних закладів з викладанням «малоросійською мовою». Земствам також заборонялося надавати матеріальну підтримку українським школам. Викладання українознавства (мови, історії, права, географії України) скасовувалося. Ледь животіла Українська АН. Українських вчених позбавили будинку, в якому розміщувалася академічна біб-ліотека. Українські вивіски повсюди замінювалися на російські. Замінені всі українські назви залізничних станцій. Войовничий шовінізм білогвардійських завойовників проявлявся в різноманітних формах. Як тільки вони захопили Київ, чорносотенний натовп скинув з п'єдесталу бюст Т. Г. Шевченка й розтрощив його. В усі установи надійшла інструкція: зняти портрети поета. Білогвардійці цілком справедливо розглядали його як символ української державності. З книжкових магазинів цензори вилучили десятки тисяч українських книжок, на-віть тих, що пройшли раніше царську цензуру.

Таким чином, тенденції культурного життя України у 1918—1920 рр. втілювали в собі визначальні риси трагічної епохи української історії часів третьої спроби українського державотворення.

З а п и т а н н я:1. В яких історичних умовах розгорталися основні тенденції культурного життя

України в розглядуваний період?2. Як розгорталися процеси українізації системи середньої та вищої освіти в Україні?

Які політичні сили і державні органи внесли в цей процес найбільший вклад?3. Коли була утворена Українська Академія Наук і хто став її першим президентом?4. Назвіть відомих українськи вчених – членів академії наук?5. В який напрям культурного життя України найбільший вклад внесли більшовики? Як

вони будували принципово нову школу, «нову культуру»?6. В чому Ви вбачаєте суперечливу культурну обстановку в 1918-1920 рр.?

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА УРОКИ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ В 1917—1920 РОКАХ

Ключові терміни та поняття національно-визвольна ркволюція історичний досвід українська національна ідея

національно-державне відродження

соборність

Ставлення різних політичних сил України до ідеї державної незалежності. Друга спроба українського народу відродити свою незалежну державу вилилася в кровопролитну війну 1918—1920 рр. Вона була логічним продовженням національно-демократичної революції 1917 р., яка дала можливість проголосити (хоча і не зразу) цю незалежність. В жорстокому 4-річному протистоянні різних політичних сил знаходилися ті ж самі питання, що й в 1917 р.: чи бути Україні незалежною державою; чи буде вона мати демократичний і справедливий соціально-економічний лад? Історія, на жаль, дала негативні відповіді на поставлені питання.

31

Державна незалежність була втрачена.

Чому так сталося, знати надзвичайно важливо: і не лише з пізнавальної точки зору, а, перш за все, як історичний досвід, який десятки разів потрібно переосмислювати сьогодні, коли український народ 15-ий рік „працює” над відродженням своєї незалежної держави.

Особливого значення набуває аналіз політичних сил, що приймали участь у цій війні, їх інтересів та намірів. Умовно ці сили можна поділити на дві великі групи: одна з них добивалася збереження і зміцнення незалежної української держави; друга—боролася за включення України до складу «єдиної і неділимої» Росії.

На позиції державної незалежності після деякої еволюції поглядів стала і відстоювала її до останніх днів УЦР; до 14 листопада 1918 р. цієї позиції дотримувавсягетьман П. Скоропадський та його прибічники; як самостійницька політична сила виникла і послідовно діяла майже впродовж 2-х років Директорія УНР; обстоювали цю ідею лідери ЗУНР; виступала на її підтримку національно-комуністична меншість в КП(б)У.

Відкидали ідею незалежності України і боролися за, включення її до складу Росії білогвардійці. Вони мали відповідну підтримку і в Україні і з боку Антанти. З антиукраїнських позицій виступали правлячі кола Польщі, які прагнули до розширення кордонів своєї держави за рахунок України. Відмовлялися визнати державну незалежність України і більшовики, які мали на Україні своїх прибічників (переважно з неукраїнського середовища). З особливих соціально-політичних позицій виступали анархомахновці, які відкидали необхідність існування центральної влади взагалі.

Ідея незалежності України знаходила підтримку в різних соціальних прошарках суспільства: найбільше— серед національної інтелігенції, найменше — серед робітників, підприємців, поміщиків. Серед прибічників незалежності України переважали українці. І це природно. Водночас в державному апараті, в армії, політичних партіях, що стояли на державницькій платформі, були і росіяни, євреї, поляки, представники інших національностей.

Причини втрати державної незалежності. Серед причин поразки визвольних змагань українського народу в 1917—1920 рр. необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних та західних українців.

Внутрішні причини: —недостатньо широка соціальна база національної революції; інтелігенція, що активно виявила себе в національному русі й державному будівництві, складала всього 2—3 % населення; селянство, цей величезний кількісно загін потенціальних прибічників незалежності, не виправдав сподівань інтелігенції, він залишався неосвіченим, забитим і політично незрілим і зі свого економічно «самостійного» села спостерігав, як падає одна влада за іншою; а доленосне в умовах селянської країни питання про землю не змогли вирішити ні УЦР, ні Директорія; міське населення, промисловці, поміщики переважною своєю більшістю теж не підтримали ідею незалежності;

— ні УЦР, ні Директорія, ні держава П. Скоропадського не змогли вирішити життєво-важливих соціально-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завданнями національної політики;

— молода українська державність недооцінила українського церковного руху, за яким стояли багатомільйонні, перш за все, селянські маси; хоча значна частина українського духовенства прихильно поставилася до українського національного руху: з'їзди духовенства Полтавщини, Поділля та ін. підтримали відродження державності, українських традицій, вимоги українізації школи, вживання української мови в богослужіннях тощо;

— основною силою державотворення на західноукраїнських землях була земельна аристократія і буржуазія; на Наддніпрянській Україні ці соціальні сили виявилися зрусифікованими і втратили інтерес до ідеї національного визволення;

— недостатність досвіду, багато в чому й ідеалізм вождів національної революції, а саме головне — невміння, або небажання досягти загальнонаціонального примирення в ім'я державної незалежності ( як це схоже на сучасне становище в Україні після президентських виборів 2004 року, та й до цього упродовж 14 років української незалежності); боротьба за творення української державності обезсилювалася жорстокими внутрішніми міжусобицями, кривавою громадянською війною між самими українцями різної політичної спрямованості й орієнтації: УЦР ліквідував гетьман П. Скоропадський шляхом перевороту; гетьманський режим

32

впав під натиском іншого самостійницького режиму —Директорії УНР; націонал-комуністи визнавали лише одну форму незалежної Української держави, радянську, і боролися як проти гетьманщини, так і проти Директорії; широкої шкоди завдала національно-визвольному рухові отаманщина, замикання на місцевих інтересах. В усьому цьому проявилася недостатня зрілість самостійницьких сил. Це був важливий урок для майбутніх поколінь борців за незалежність України;

— величезну негативну роль в українському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, що діяли в цей період на Україні (білогвардійці, більшовики тощо).

Зовнішні причини:—що стосується західних українців (ЗУНР), то їхня поразка пояснювалася набагато переважаючою силою поляків, незацікавлених в існуванні самостійної України;

— на східній Україні шлях до незалежності перетяла українцям більшовицька Росія, а не слабкі українські більшовики. Наприкінці 1920 р. Л. Троцький відверто визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної Армії». За спиною російсько-більшовицької армії були фінансові, адміністративні, промислові й людські величезні ресурси Росії; ця армія мала підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України;

— країни переможної Антанти прагнули зберегти «єдину й неділиму» Росію (але небільшовицьку), тому з готовністю надавали збройну допомогу Білій армії, не визнаючи незалежної України.

Історичне значення. Українці боролися й заплатили за прагнення до незалежності набагато більшим числом життів, аніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація, що в цей період виборола собі незалежність (фінни, поляки, естонці, латиші, литовці). Але поряд із втратами національна революція і громадянська війна принесли українцям і здобутки:

— національна самосвідомість, раніше притаманна лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства;

— в ході визвольних змагань було набуто великого досвіду національної державності (особливо на ниві українізації); крім того, поява українських урядів різної спрямованості привчала селян вважати себе українцями;

— не зважаючи на трагізм спроби національно-державного відродження України, змінилося відношення інших держав до суверенітету України — РСФРР врешті-решт формально сприйняла ідею незалежності УСРР; Польща відмовилася від ідеї великої Польської держави «від моря до моря» (в кордонах 1772 р.) й визнала УНР;більш гнучкою стала позиція щодо цього питання й країн Антанти.

Основний же висновок полягає в тому, що без гірких, драматичних та повчальних уроків національно-визвольної революції 1917—1920 рр. не відбулася б незалежність України в 90-х роках XX ст.

Тому знання цих уроків, цього досвіду (і негативного, і позитивного) сьогодні набуває особливого значення.

З а п и т а н н я: 1. Яку позицію різні політичні сили, що діяли на терені України 1917—1920 рр.,

зайняли щодо ідеї незалежності? 2. Які причини катастрофи української державності у 1917— 1920 рр. Ви можете

назвати? 3. Сформулюйте уроки боротьби українського народу за незалежність в 1917—1920

рр. та дайте відповідь: навіщо ці уроки потрібно знати нам сьогодні.

УСРР В ДОБУ НЕПУ (1921-1929 рр.)

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ ДО НОВОЇ КОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ.

33

Ключові терміни і поняття нова економічна політика госпрозрахунок продподаток денаціоналізація

адміністративно-ринкове господарювання

однопартійний режим

Об'єктивні причини, що зумовили перехід до непу;— руйнівні наслідки громадянської війни в Україні, кризовий стан економіки, який

стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;— невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалося в збройні

виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві й диктувало необхідність нового підходу до проблем стосунків міста і села;

— спад світового революційного руху фактично вичерпав надії на швидке здійснення світової пролетарської революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися більш гнучкої лінії в ставленні до селянства.

Крок до нової економічної політики зробив Х з'їзд РКП(б), що відбувся в березні 1921,року.

Суть нової економічної політики. Неп була комплексом заходів перехідного періоду, спрямованих на зміцнення союзу робітничого класу і селянства. Ця політика включала:

- денаціоналізація, роздержавлення промисловості, тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку, легалізація приватного підприємництва;

- заміну продрозкладки продподатком; - використання товарно-грошових відносин, формування ринку;

- кооперування трудящих;

- запровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості в результатах праці; - Формування непівської моделі організації суспільства, яка базувалася на концепції

шляху до соціалізму через державний капіталізм в умовах пролетарської держави. Цей процес почався в 1921—1922 рр., відбувався на протязі усіх 20-х років, його складовими частинами були:

— у політично-ідеологічній сфері — жорстокий однопартійний режим;— в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання;— принциповими факторами економічного розвитку ставали: державна монополія у

зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування роз-витку крупного індивідуального господарства на селі.

Особливості реалізації непу в Україні. Цей процес в Україні відбувався суперечливо: — Фактично перехід від продрозкладки до продподатку майже не відчувався: продподаток стягувався з урожаю 1921 р., а його ще не було, його потрібно було здати з урожаю 1920 р. за законом про продрозверстку;

— але процес все-таки розпочався: свобода торгівлі та відмова від реквізиції селянського хліба в своїй сумі давали пробудження зацікавленості селянина у більш ефективному веденні свого господарства;

— розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав більш гнучкої форми управління. Ці форми в Україні копіювалися з російського варіанту, тому що сама «політика» була «зовнішнього» походження, яка не враховувала національні інтереси українців. Замість зверхцентралізованих главків були створені трести (понад 20), напр. «Тютюнтрест», «Цукротрест», «Південсталь», «Електротрест» тощо, які не мали господарської самостійності від Росії;

— суперечливі процеси відбувалися і в українській торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75 % роздрібного товарообороту України, її пожвавлення, що безумовно стимулювало розвиток економіки, паралельно викликало й низку негативних фак-торів—спекуляцію, контрабанду, шахрайство тощо;

— здійснення соціально-економічних перетворень в народному господарстві республіки

34

супроводжувалося посиленням тиску на національно-демократичні українські сили.

Економічні наслідки запровадження непу в Україні. Вже на середину 20-х років в Україні у порівнянні з 1913 р. збільшився випуск продукції машинобудування з 3,2 рази, досягнуто довоєнного рівня вироблення електроенергії» кам'яного вугілля, сталі тощо. Поступово з кризи виходило сільське господарство: збільшилася кількість засіяних зерном земель, вдвічі збільшилася питома вага посівів технічних культур, було перевищено об'єм валової продукції с/г України. Але розвиток цієї галузі в Україні різко відставав від темпів розвитку промисловості. Сільське господарство України, як і всього СРСР, чекав трагічний сталінський експеримент кінця 20-х років.

Як і будь-яка перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Реформаційні пошуки цього часу приводили не тільки до позитивних, а й до появи кризових явищ: поглиблення розшарування в суспільстві, поява безробіття, зростання соціальної напруги. Це привело до згортання непу і відмови від нього в 1929 році.

З а п и т а н н я:1. Чим викликана об'єктивна необхідність переходу до нової економічної політики?2. Коли було проголошено перехід до нової економічної політики. В чому полягала її суть

та що було її головним елементом?3. В чому полягала специфіка непу в Україні?4. Якими були економічні наслідки проведення нової політики в УСРР?5. Коли і чому припинила своє існування нова економічна політика?

ГОЛОД 1921—1922 рр. В УКРАЇНІ

Ключові терміни і поняття терор голодом Американська адміністрація допомоги (АРА) Каннібалізм

Внутрішнє становище України на поч. 20-х рр. характеризувалося глибокою кризою: — економічною розрухою;

— політичною нестабільністю, яка була результатом незадоволення селян продрозкладкою;

— збройним опором селянства, селянським повстанським рухом.Причини голоду:—катастрофічна посуха 1921 р., яка різко загострила ситуацію з

хлібом у південних районах України;- повоєнна розруха після 4 років Першої світової війни та 3 років громадянської війни;— голоду в південних губерніях можна було уникнути, якби республіка мала право

перерозподіляти лишки продуктів з Лівобережжя та Правобережжя на користь півдня.Голод охопив Катеринославську, Донецьку, Запорізьку, Одеську, Миколаївську губернії,

а також південь Харківської. В цих регіонах склалося катастрофічне становище: кількість голодуючих лавиноподібно збільшувалася, до сер. 1922 р. вона вже становила по всіх губерніях 5,6 млн. чол., що становило 25 % населення УСРР. Деякі дослідники називають різні цифри голодуючих — від 4 до 7 млн. чол.

В Україні епіцентром лиха стала Запорізька губернія: тут голодало майже 100 % населення. В Одеській губернії—90 %. Особливої гостроти голод набув в 1922 р. Водночас з голодом влітку 1921 року в Поволжі, яке теж голодувало, спалахнула епідемія холери. Взимку 1921—1922 рр. вона розповсюдилася в Україні, зокрема в південних губерніях.

Поведінка радянського керівництва щодо ситуації, яка склалася в голодуючих районах України. Вперше в радянській історії влада застосувала терор голодом, який виявився в боротьбі із селянством дієвішим, ніж воєнний терор. У травні 1922 р. голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК Росії з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії відбувся перелом в кращий бік.

35

На Україні ж ситуація катастрофічна: на Херсонщині зафіксовані випадки канібалізму і продажу людського м'яса, в Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі та ін. робітничих районах — вимирання робітників важкої індустрії та їх сімей. В той же час Петровський в листі до голови ВЦВК повідомляв, що Україна відіслала до голод-губерній РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в 4 рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано всього 232 вагони.

Військові підрозділи перекривали всі шляхи, що зв'язували північні області України з південними. Продукти, які будь-хто намагався провезти на південь своїм родичам чи на продаж, конфісковували ся. Незважаючи на неврожаї, в південних губерніях України продовжувалися хлібозаготівлі. Розмір продподатку з України в голодний 1922 р. планувався страшенно високий — 95 млн. пудів хліба. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від продподатку. На к. 1922 р. тут, із застосуванням насилля, було зібрано 80,6 млн. пуд. хліба.

Трагедія повторилася взимку 1922—1923 рр.: у цей час на Україні тільки дітей голодувало 2 млн. Ряд істориків вважає, що головною причиною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр. був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки: було вивезено 18 млн. пудів хліба— 2,5 млн. до РСФРР і більше 15 млн. пудів пішло на експорт. 20 вересня 1922 р. Було ліквідовано Центральну комісію допомоги голодаючим (Домгол) при ВУЦВК )хоча потреба в її ще зберігалася)

Допомога голодуючим. Підступні удари голоду були значною мірою пом'якшені міжнародною благодійною діяльністю; допомогу голодуючим надавали: Міжнародна комісія допомоги голодуючим Росії, створена у Берліні за участю Комінтерну, Американська Адміністрація Допомоги (АРА), фонд Ф. Нанесена, інші організації, які тільки в 1922 р. ввезли в Україну 2,3 млн. пудів продовольства.

З а п и т а н н я:1. Яким було внутрішнє становище в Україні, що спричинило голод 1921—1922 рр.?2. Що Ви знаєте про голод на Україні? 3. Якою була поведінка радянського керівництва щодо голоду на Україні в обох

випадках?4. Як Ви розумієте „терор голодом”, якою була його мета?

ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20-х РОКВ

«КРИЗА ЗБУТУ» ТА ЇЇ ПОДОЛАННЯ

Ключові терміни та поняття „криза збуту” відбудова план ГОЕРЛО

нова економічна політик товарний голод „ножиці цін”

Внутріполітичне становище України. Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель (окрім тих, що опинилися в складі Польщі, Румунії та Чехословаччини) спочатку, до ЗО грудня, існувала з формальним статусом самостійної держави. Але фактично (з часів воєнно-політичного союзу 1919 р.) була частиною радянської федерації. З ЗО грудня 1922 р. вона входить до складу Союзу РСР.

Її внутріполітичне становище характеризувалося:1) політичною нестабільністю 1920—1921 рр., соціально-політичною кризою,

викликаною продрозкладкою, започаткованою в роки громадянської війни. Майже по всій території України, насамперед в Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, у відповідь на насильницьке забирання продзагонами хліба в українських «куркулів», поширився селянський повстанський рух. Він розглядався радянською владою як політичний бандитизм, на боротьбу проти якого було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної

36

Армії, які діяли проти Врангеля на чолі з Блюхером, Дибенко, Дубовим, Котовським, Пархоменко.

2) Політична нестабільність була катастрофічне» посилена голодом 1921—1922 рр.;3) Переходом до нової економічної політики, до нової моделі господарювання,

викликаної низкою об'єктивних причин;4) Утворенням Союзу РСР (ЗО грудня 1922 р.), що докорінно змінило статус-кво

України.В такій соціально-політичній обстановці доводилося в першій половині 20-х років

відбудовувати на Україні зруйноване війнами народне господарство.Стан самого народного господарства України, в якому вона опинилася після 7 років

безперервних воєнних дій, які точилися в роки І світової та громадянської війн на її території. Це була жахлива картина спустошень — затоплені шахти, висаджені в повітря домни, зруйновані залізниці і мости, понівечені верстати, нанівець зведене сільське господарство. Було підірвано грошовий обіг, порушені виробничі зв'язки між районами. Все це потрібно було відбудувати, довести спочатку хоча би до рівня 1913 р.

Відбудова народного господарства в Україні відбувалася в умовах: а) реалізації плану ГОЕЛРО, прийнятого ще в грудні 1920 р. VIII Всеросійським з'їздом Рад РСФРР. В ньому велике місце відводилося й Україні, де на основі технічної реконструкції й електрифікації в Донецькому регіоні мали бути відбудовані, побудовані нові та об'єднані в одну мережу 24 електростанції, з-поміж яких найвеличнішою мала стати Дніпровська ГЕС;

б) в умовах нової економічної політики, яка привела до суттєвих змін і в промисловості, і в сільському господарстсві України.

Зміни в промисловості. Широкого розвитку набув процес роздержавлення, тобто передачі в оренду різним організаціям (кооперативам, артілям тощо) та приватним особам дрібних підприємств. Вже в 1921 р. в оренду було здано 5 200 таких підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду. Було взято курс на зміну форми управління народним господарством: замість крупних централізованих управлінь (главків), запроваджені трести різного спрямування, які отримали велику господарську самостійність і почали працювати на засадах госпрозрахунку. Але на практиці цього не було реалізовано.

Грошова реформа 1922—1924 рр.. яка стабілізувала грошову одиницю, позитивно відбилася на відбудові промисловості України. Почався швидкий перехід до відбудови крупної промисловості. Особлива увага зосереджувалася на шахтах Донбасу. Будувалися Штерівська і Чугуївська (Харківська) ДРЕС, закладена Дніпровська ГЕС біля Запоріжжя, будувалися понад ЗО заводів сільськогосподарського машинобудування. З 1924 р. почався серійний випуск потужних гусеничних тракторів на Харківському паротягобудівному заводі.

Відбудова сільського господарства. Значним показником нових підходів до нього було припинення насильницького вилучення товарних «лишків» у селянства і формування державного хлібного фонду закупками з ринку. Це стало можливим завдяки запровадженню єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі, які йшли до державного бюджету. До сер. 20-х років 1/5 частина селянських господарств (незаможників) була звільнена від сплати податку. 92 % земельного фонду республіки знаходилося в селянському користуванні. За-цікавлене в наслідках своєї праці селянство робило все можливе для підняття сільського господарства: зернове господарство України в сер. 20-х років досягло довоєнного рівня.

Але воно все більше перетворювалося в «донора» промисловості. Швидка й всеохоплююча відбудова народного господарства потребувала все більших капіталовкладень. Це було можливе за рахунок інших галузей, передовсім сільського господарства. Останнє чинило опір такому «перекачуванню» коштів з галузі в галузь. Все це в свою чергу приводило до кризових явищ в народному господарстві в цілому: фінансова криза 1922 р., «криза збуту» 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції та товарний голод 1925 р. тощо.

«Криза збуту» 1923 р. стала особливо яскравим прикладом глибини і масштабності усіх кризових явищ. Що ж то була за криза?

Як відомо, перерозподілом можливостей бюджету займалася держава: закуповуючи селянський хліб, вона могла визначати рівень заготівельних цін, завищуючи, з Іншого боку, продажні ціни на промислову продукцію і товари. Так були створені т. зв. «ножиці цін», які

37

«відстригали» до 50 % доходів селян від реалізації сільськогосподарської продукції на ринках. Як відповідь на цю політику, селяни значно скоротили продаж своєї продукції. Це призвело до значного погіршення матеріального становища народних мас; нереалізованою залишилося майже 1/3 промислових товарів, надзвичайно дорогих для селянина. Такий стан справ породив ланцюг негативних явищ: скорочення виробництва, погіршення фінансового становища держави, падіння курсу паперового карбованця, перебої у виплаті зарплати, що породило товарний голод 1924—1925 рр. і зростання інфляції. Як наслідок, в суспільстві зростала соціальна напруга. Було прийнято ряд заходів для подолання цієї кризи.

Зрушення, стимульовані непом, які відбулися в н/г до сер. 20-х рр.: довоєнного рівня досягла промисловість, а деякі галузі (електроенергетика, машинобудування) перевищили його; з кризи виходило сільське господарство , яке довоєнного рівня досягло за об'ємом валової продукції. Разом з тим, розвиток цієї галузі значно відставав від темпів розвитку промисловості, її чекав трагічний сталінський експеримент кінця 20-х років.

З а п и т а н н я:1. Коли в Україні завершилася націоналізація промисловості і якими були її наслідки?2. Охарактеризуйте внутріполітичне становище в Україні в першій половині 20-х років.3. Що Ви знаєте про план ГОЕЛРО і яке значення мала його реалізація для відбудови

народного господарства України?4. В чому суть «кризи збуту» і чому вона стала головною перепоною на шляху відбудови

економіки?

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І РУХИ В 20-хРОКАХ.

Ключові терміни та поняття однопартійність багатопартійність борбисти укапісти

боротьбісти Комінтерн РКП(б) КП(б)У

Характеристика політичних партій. На початку 20-х років в Україні діяло майже 1,5 десятка політичних партій. Всі вони, окрім КП(б)У, мали свої власні програми і статути, їх керівні органи знаходилися на території України.

КП(б)У, яка виникла в липні 1918 р., була складовою і невід'ємною частиною РКП(б), існувала на правах обласної партійної організації, фактично її українським філіалом. Лави її швидко зростали і на кінець 20-х років становили понад 240 тис., зрісши більше, ніж утричі в порівнянні з початком 20-х років.

Партія боротьбистів, що оформилася в березні 1919 р., дістала свою назву від найменування центрального органу партії — газ. «Борьба». В своїй практичній діяльності чинила опір офіційній владі в питаннях зміцнення радянської влади в Україні. В липні 1920 р. «самоліквідувалася».

Українська партія Соціалістів-революціонерів боротьбистів виникла ще в травні 1918 р., діставши теж назву від найменування центрального органу партії — газ. «Боротьба». Виступала проти воєнно-політичного союзу, економічного союзу республік, підтримувала український національно-визвольний рух. Боротьбисти входили до складу РНК, яким керував X. Раковський. Отримавши від Комінтерну відмову на прохання прийняти її до цієї міжнародної організації, в березні 1920 р. боротьбисти змушені були, як партія, «самоліквідуватися».

Українська Комуністична партія (укапісти) була створена в січні 1920 р., її представники входили до складу ВУЦВК і місцевих Рад. Але по ряду важливих питань, пов'язаних із збереженням незалежності України, виступали проти офіційного курсу радянської влади на Україні. В серпні 1924 р., отримавши негативну відповідь (як і боротьбистам) від

38

Виконкому Комінтерну, на визнання її українською секцією Комінтерну, а також рішення Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу (ВККІ ) про розпуск УКП, фактично припинила своє існування (квітень 1925 р.).

Так офіційна влада безцеремонно повелася і з іншими легальними партіями. До нелегальних же відношення було ще брутальніше. У 1923 р. над Україною прокотилася хвиля масових арештів членів різних політичних партій, особливо меншовицьких організацій.

Після усунення з політичної сцени партій-конкурентів Комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства...»

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі суспільства. Таким чином, вже існуюча реальна монополія більшовицької партії на владу була закріплена тепер законодавчо.

Процеси знищення багатопартійної системи і заміни її однопартійною відбувалися на фоні внутріпартійної боротьби в самій партії. Частина членів партії, які займали в ній керівні посади, виступила проти обмеження внутріпартійної демократії, проти партійного бюрократизму, а особливо проти тенденції посилених спроб Сталіна встановити в ЦК партії одноособове керівництво, яке вело до диктатури. Але всі ці опозиційні виступи проти Сталіна і «генерального курсу» партії, як правило, закінчувалися тим, що опозиція терпіла поразку. Так, на протязі 20-х років із складу ЦК, а значить і партії, були виведені спочатку Л. Троцький, головний опонент Сталіна (на жаль Сталіна в цій боротьбі, цьому протистоянні підтримали керівні партійні діячі України — В. Затонський, Е. Квірінг, Г. Петровський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та ін.), потім—Зинов’єв і Каменєв, нарешті — Бухарін, Риков, Томський (лідери т. зв. «правого ухилу» в партії).

КП(б)У була складовою частиною цієї єдиної керівної і спрямовуючої сили суспільства, а отже в ній відбувалися ті самі процеси, що й в цілому в ВКП(б): зрощення правлячої партії з державним апаратом; відкриття, при наявності партійного білету, шляху до всіх керівних посад, переведення всіх державних та громадських організацій під юрисдикцію і контроль Компартії; монопольний контроль партійно-державного апарату над всіма сферами життя суспільства; виникнення в к. 20-х років — на поч. 30-х неприкритого репресивного апарату, який став невід'ємною частиною тоталітарного режиму в умовах однопартійної системи.

З а п и т а н н я:1. Які політичні партії в 20-х роках діяли на терені України та якою виявилася їх

історична доля?2. Які тенденції внутріпартійного життя були властиві самій Комуністичній партії і

до чого це привело?3. Яку позицію у внутріпартійній боротьбі, що розгорнулася в другій пол. 20-х років,

займали українські керівні партійні кадри?

УКРАЇНА І АКЦІЯ УТВОРЕННЯ СРСР

Ключові терміни та поняття „договірна федерація” воєнно-політичний союз державний суверенітет план „автономізації” план „конфедерації”

план „федерації” адміністративно-

територіальний устрій національні райони націонал-комунізм

39

Державний статус України на поч. 20-х років: — юридично УСРР була незалежною

державою, не входила до складу жодної сусідньої держави, мала свою Конституцію, органи державної влади і управління, видавала свої закони, слідкувала за їх виконанням. Але її державний суверенітет був надзвичайно вузький;

— важливі атрибути суверенності УСРР втратила в ході громадянської війни і заключення воєнно-політичного союзу, коли військові сили і управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані;

— оскільки правлячою партією була РКП(б), а КП(б)У була її невід'ємною складовою частиною, остільки політичне керівництво було спільним. Це робило Україну абсолютно залежною від пануючих в центрі настроїв.

Етапи входження України до складу Союзу РСР. Цей процес пройшов ряд етапів:— червень 1919—грудень 1920 рр.;— грудень 1920 — грудень 1922 рр.;— грудень 1922 — травень 1925 рр.1-й етап: входження України, разом з Росією, Білорусією, Латвією, Литвою до воєнно-

політичного союзу (червень 1919 р.). Цим союзом була сформована загальна армія, об'єднані найголовніші наркомати, склалася в роки війни єдина фінансова система, найбільш важливі закони РРФСР діяли на території України, хоча статус незалежності держав залишався. Оскільки конституційно ці явища не були оформлені, воєнно-політичний союз став уособленням фактичного (а не юридичного) утворення єдиної держави.

Почався пошук моделі майбутнього союзу, на протязі 1919—1920 рр. працювало дві комісії, члени яких остаточної відповіді на це питання дати не змогли.

2-й етап входження України до складу Союзу охоплює двохрічний період, в ході якого склалася «договірна федерація», початок якій поклав договір між РРФСР та УСРР про воєнний та господарський союз (кін. грудня 1920 р.). Формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, а фактично було взято курс на централізацію: об'єднаними і керованими з Центру ставали не 5, як в попередній період, а 7 наркоматів. Виникають серйозні тертя у стосунках між центром і Україною на економічному ґрунті. Ситуація вимагала нових якісних змін у процесі консолідації, чіткої уяви про форму об'єднання. В ході дискусійного обговорення цього питання на засіданнях спеціально створеної комісії та в ході переговорів між Україною та Росією, Росією та іншими республіками було зроблено низку пропозицій.

3 яких оформилися три можливі моделі майбутнього союзу республік:— сталінський план «автономізації», який замінював фіктивну незалежність республік

статусом автономії в складі РРФСР;— ленінський план утворення союзу, в основу якого буде покладено принцип

федерації: Росія в цей Союз повинна була увійти разом і нарівні з іншими республіками;— пропозиції X. Раковського (голови РНК України), спрямовані на захист суверенітету

республік, за центром він пропонував залишати лише воєнно-політичні питання.Авторитет вождя революції, хоча і хворого та фактично усунутого від справ, у партії та

державі був незаперечним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення держави, на якій наполягав Ленін.

УІІ Всеукраїнський з׳їзд Рад (10 грудня 1933 р.) у Харкові підтримав ленінську пропозицію.

3-й етап входження України до складу Союзу РСР починається 1-м з'їздом Рад СРСР (ЗО грудня 1922 р.), який юридичне оформив цей союз, і закінчується в травні 1925 р. З'їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. До складу Союзу увійшло

4 республіки: РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР (Азербайджан, Грузія, Вірменія), створена в березні 1922 р.. Було обрано ЦВК СРСР, а також 4-х голів його (від України — голову ВУЦВК Г. Петровського).

Завершення оформлення СРСР було пов׳язане з прийняттям Конституції. Для її підготовки ЦВК СРСР створив комісію, яку очолювам М.Калінін. 31 січня 1924 р. На другому з їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію. Ця Конституція фактично визначала׳статус України в складі Союзу. В ній чітко було окреслено коло питань, що знаходилися в компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт,

40

зв'язок, планування народного господарства, оголошення війни і підписання миру. В компе-тенції республіки залишалося: внутрішні справи, сільське господарство, юриспруденція, освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Формально кожна республіка мала право виходити з СРСР. але механізм такого виходу так і не було розроблено. Таким чином, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворювався на жорстко централізовану, унітарну державу.

В травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР завершується повністю. Останнім кроком стало затвердження IX Всеукраїнським з'їздом Рад нового тексту Конституції УСРР, в якому законодавче закріплювався вступ Радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану «автономізації» відбулося, республіка остаточно втратила незалежність. Радянський Союз по суті став псевдофедеративною державою.

Водночас проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу: визнана територіальна цілісність України; існував власний адміністративний апарат; власний адмністративно-територіальний устрій; впроваджувалася три- ступенева система управління: центр-округ-район (41 округ, 706 районів); в Україні проживало 28 млн. чол., з них 22 млн. українці, 6 млн. — росіяни, євреї, поляки, греки, молдавани, представники інших національностей, в місцях компактного проживання національних груп було створено 13 національних районів, 538 сільських рад – болгарських, грецьких,єврейських, німецьких, польських тощо; в галузі духовного життя відбувалися процеси українізації та задоволення національно-культурних потреб нацменшин.

Централізаторська політика новоствореної багатонаціональної держави вже з самого початку викликала повсюдне незадоволення в республіках, в т. ч. в Україні: його висловлювали, аргументуючи конкретними прикладами, О. Шумський, нарком освіти УСРР, голова РНК України Влас Чубар (що прийшов на зміну «неугодному» Сталіну X. Раковському), економіст М. Волобуєв та ін. Ці виступи були засуджені, а централізаторський, антиукраїнський курс ВКПб) надовго залишився незмінним. Майже на 7 десятиліть цей курс поставив долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався ЦК ВКП(б), союзним урядом, союзними відомствами із сильними цетралізаторськими тенденціями, з орієнтацією на інтереси Росії.

З а п и т а н н я:1. Поясніть, чому юридично незалежна Україна на поч. 20-х років фактично не була

суверенною державою?2. Україна входила до складу СРСР поступово, поетапно. Назвіть ці етапи і

охарактеризуйте їх.3. Охарактеризуйте двосторонній договір між УСРР і РСФРР?4. Коли і чим визначився статус України в складі Союзу РСР? 5. Яку позицію займав голова РНК України X. Раковський стосовно форми нового

єдиного державного утворення?6. Які завоювання українського народу були закріпленні в Конституції СРСР?7. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій УСРР в 20-х роках?8. Які наслідки входження УСРР до складу СРСР?

ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦП. ХІД І НАСЛІДКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

Ключові терміни та поняття коренізація українізація національні меншини націонал-ухильництво

теорія боротьби двох культур

інакомислення

Суть цієї політики. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму, спрямований на побудову своєї суверенної держави, закінчився трагічною поразкою. З

41

допомогою російсько-більшовицьких формувань перемогу отримали ті сили, які й утворили УСРР в складі СРСР. Щоб забезпечити собі підтримку з боку неросійських народів, керівництво Комуністичної партії пішло на проведення політики «коренізаціі», яка почала втілюватися в життя після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) в усіх республіках. В Україні ця політика набула форми «українізації». Вона передбачала:

— посилення уваги до висування, підготовки та виховання кадрів з представників корінної національності, розстановку їх передовсім в партійному та державному апараті;

— втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів рідної для корінного населення мови;

— запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей.

Шляхи, напрямки здійснення політики «коренізаціі» в Україні. В нашій республіці ця політика здійснювалася двома напрямами:

— шляхом українізації;— шляхом створення політичних, економічних та інших умов для всебічного розвитку

національних меншин, що проживали на терені України.Хід «українізації». Керівництво процесами «коренізаціі» в Україні здійснював наркомат

освіти, яким керували в 20-і роки переконані прибічники українського національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що саме «українізація» покликана в умовах збереження радянської влади ліквідувати наслідки пригніченого становища, в якому знаходився український народ до революції. Але потрібно відзначити, що з самого початку вона не розглядалася її ініціаторами як самомета. Українізація розглядалася як найважливіший засіб перебудови культури України на ідеологічних принципах марксизму. 1 там, де вона була відкрито спрямована на формування української національної самосвідомості, їй чинився опір.

Опір «українізації». На поч. 20-х років абсолютну більшість органів радянської влади на Україні обслуговували російські або російськомовні чиновники. Багато з них, як і сьогодні, не сприймали «українізацію», вважаючи її політичним маневром, уступкою «петлюрівщині» і всіляко саботували її. Дуже повільно піддавався цьому процесові держапарат, з великими труднощами вдавалося переводити діловодство місцевих державних установ на українську мову, практично вся організаційно-партійна та масово-політична робота в республіканській партійній організації в перш. пол. 20-х років проводилася російською мовою. Дещо змінилася ситуація в др. пол. 20-х років.

Наслідки «українізації». Але попри спротиву процесам «українізації» наслідки її, особливо в др. пол. 20-х рр. були значущими. На кінець 1927 р. 4/5 шкіл, більше половини технікумів, понад чверть інститутів використовували українську мову навчання. Українською мовою видавалися більше половини газет і журналів, випускалися майже всі кінострічки, повністю здійснювалося радіомовлення, ставилися вистави в чверті театрів. На українську мову було переведено 2/3 діловодства. Майже половину працівників апарату ЦК КП(б)У володіли українською мовою.

«Українізація» поширювалася також на ті регіони СРСР, де компактно проживали українці. Так, за переписом 1926 р. на Далекому Сході проживало 7 млн. 873 тис. українців, тут було 24 національних райони, працювало понад 700 українських шкіл і гімназій, було три українські видавництва, десятки газет і журналів українською мовою. Така ж ситуація була і на Північному Кавказі, де проживало 3 млн. 107 тис. українців.

Створення сприятливих умов для всебічного розвитку національних меншин. Ці процеси відбувалися паралельно з «українізацією». За даними того ж Всесоюзного перепису, в республіці проживало 2,6 млн. росіян, майже 1,8 млн. євреїв, понад 460 тис. поляків, 385 тис. німців, 264 тис. молдаван, 106 тис. греків, 95 тис. болгар тощо. В процесі національно-територіального районування було виділено 13 національних районів, кількість яких на к. 20-х років збільшилася до 24. За даними на 1929— 1930 навчальний рік в Україні працювало понад 2 тис. національних шкіл тощо.

Труднощі й помилки в проведенні «коренізаціі». У здійсненні такої важливої, складної й делікатної справи, як «українізація», безперечно не могло не бути певних труднощів,

42

а іноді й помилок. Вони виявилися в ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців та в ін. Одначе, під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його оточення, керівництво України не змогло протистояти спробам зірвати «українізацію», які знайшли свій вияв в традиційних тоді звинуваченнях в націоналізмі та сепа-ратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед державного апарату, поміж представників інтелігенції. Саме це привело до того, що всі досягнення «українізації» вже в середині 30-х років були пущені «під ніж» працюючої на повний маховик сталінської адміністративно-командної тоталітарної системи.

З а п и т а н н я:1. Коли була впроваджена політика «коренізаціі» і в чому її суть?2. В яких формах ця політика здійснювалася в Україні?3. Які політичні сили чинили опір «українізації»?4. назвіть провідників українізації в УСРР?5. Що ви знаєте про т. зв. «націонал-ухильництво» в Україні і хто з відомих діячів

українського руху постраждав від звинувачення в «націонал-ухильництві»?

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ В 20-і РОКИ

Ключові терміни та поняття культура „Просвіта”

ВАПЛІТЕ церква

Політика більшовицької партії щодо культури. Література та мистецтво — складові культури народу. На їх розвитку в 20-х роках не могла не позначитися загальна політика більшовицької партії щодо культури. Поступившись, за вимогою життя, з ряду позицій в еко-номічній сфері (неп), держава намагалася будь-що зберегти контроль над культурою. Арсеналом всіх доступних їй методів вона обмежувала вплив на культуру тієї частини інтелігенції, яка не поділяла її позицій. Ще в 1922 р. на пленумі ЦК КП(б)У в директивах з національного питання було продемонстровано безкомпромісне прагнення партії здійснити всеохоплюючий контроль над розвитком культури в цілому, літератури і мистецтва зокрема, спрямовуючи партійні організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від політичної лінії РКП(б). Як відомо, вже тоді, не без відома В. Леніна, було вислано за кордон декілька сот представників інтелектуальної еліти, в тому числі і з України (з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава — 70 вчених і літераторів, погляди яких розходилися з офіційною точкою зору властей). Громадянська війна, яка закінчилася на поч. 1921 р., продовжувалася в Україні, як і в Росії, в культурно-ідеологічній сфері, в галузі недопущення інакомислення.

Підтримку держави отримувала одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним установкам партії соціалістична культура.

В таких загальнополітичних умовах розвивалася в 20-х роках українська література. На зміну видатним письменникам і поетам, що в 1919—1920 рр. змушені були покинути Україну (М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, В. Самійленко та ін.) в літературу прийшло покоління молодих, що прагнуло, спираючись на демократичні засади і традиції дожовтневої української літератури, творити нове, співзвучне своєму розумінню епохи. Це — О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, В. Яловий та багато інших.

В 20-і роки в Україні видавалося понад 20 літературних та суспільно-політичних альманахів, збірників, 10 республіканських газет та 55 журналів. Виникли, а потім розпалися, чи були заборонені багаточисельні літературно-художні об'єднання — «Гарт», «Плуг», «Лан-ка», «Молодняк», «Авангард» та ін.

В центрі дискусій різних літературних течій др. пол. 20-х років був ідейний натхненник Вільної Академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) М. Хвильовий, учасник громадянської

43

війни, член більшовицької партії, один із засновників новітньої української літератури.

М. Хвильовий — росіянин за походженням (справжнє його прізвище Фітільов) — щиро вірив, що більшовицька революція приведе до соціального й національного звільнення українського народу. Водночас його загострене почуття художника дозволило йому одним з перших в радянській літературі відтворити в художніх творах назрівання в суспільстві загрозливих і трагічних змін. Хвильовий критикував і показував згубність однобокої орієнтації української літератури лише на російську культуру. Поза Європою він не уявляв собі українського відродження. Тому проголосив вкрай сміливе за тих часів гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!». Письменника хвилювали не питання суто відриву України від Москви, а питання відродження української культури, можливості її виживання в умовах, які склалися. Червневий пленум ЦК КП(б)У в 1926 р. оцінив погляди Хвильового як заклик до сепаратизму, як націоналістичне ворожі по відношенню до офіційного курсу партії.

Більшість українських письменників погляди Хвильового, його статті прийняла з захопленням. «Плата» їм за це чекала попереду, в середині та др. пол. 30-х років.

З переходом до мирного будівництва на поч. 20-х років значно зріс інтерес до образотворчого мистецтва, музикальної та театральної творчості серед української інтелігенції. Виникає ряд об'єднань художників, в т. ч. Асоціація художників Червоної України, члени якої— С. Їжакевич, К. Трофименко, Ф. Кричевський та ін.— проголосили своїм основним завданням правдиве відтворення дійсності. Діяла блискуча, оригінальна школа послідовників І. Бойчука.

В театральному мистецтві плідно працювали колективи, об'єднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т. Шевченка в Києві на чолі з А. Загаровим і в державному драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри. В 1922 р. в Києві засяяла зірка театру «Березіль», очолюваного одним з найвидатніших реформаторів українського театру Лесем Курбасом. В 20-і роки його творчість досягає найвищого розквіту. Театр «Березіль» зібрав видатних майстрів української сцени — П. Саксаганського, М. Крушельницького, О. Мар'яненко, О. Сердюка, А. Бучму, Ю. Шумського та ін. Всього в Україні в серед. 20-х років нараховувалося 45 професійних театрів.

В 20-ті роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. В 1922 р. почала діяти Одеська кінофабрика, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії, на той час найкрупнішої в Європі. В 1923 році Гардін поставив фільм «Остап Бендер» за участю М. Заньковецької. В сер. 20-х років було створено за півтора десятка картин. В ці роки засяяла зірка найвеличнішого майстра українського та світового кіномистецтва О. Довженка. В 1927 р. він поставив фільм «Звенигора», в 1929 році—«Арсенал». В серед. 20-х рр. в містах і селах Ук-раїни було понад 500 кінотеатрів. В галузі музикального мистецтва на 20-і роки припадає творча зрілість й плодотворна діяльність композиторів Г. Вірьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького, А. Давидовського та ін. Далеко за межі республіки сягнула слава про хорову капелу «Думка», яка об'їздила всю Україну, виступала на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, Москві, а в 1929 р. була на гастролях у Франції.

Таким чином, 20-і роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та мистецтва, справжнім українським ренесансом. Українська творча інтелігенція активно включилася в практичну діяльність по створенню декларованої комуністичною партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну специфіку. Творчий потенціал митців української культури був настільки могутнім, що попри всі перепони й обмеження ідеологічного плану кращі його представники досягли феноменальних висот. Це було справжнє українське відродження, якого чекала трагічна доля в 30-х роках.

З а п и т а н н я:1. В яких загальнополітичних умовах розвивалася українська література і мистецтво в

20-х роках?2. В чому полягала трагедія засновника новітньої української літератури М.

Хвильового?3. Кого з літераторів 20-х років ви ще знаєте?4. Які досягнення українського образотворчого мистецтва 20-х років набули світового

значення?

44

ПОЛІТИКА ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО РЕЛІГІЇ І ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ в 20—30-ті РОКИ

Ключові терміни та поняття автокефальна церква соборноправність патріархія Всеукраїнська Церковна Рада єпископ

парафія „Союз Визволення України” український націоналізм

Починаючи з 1654 р. впродовж 32 років Москва нарешті (1686 р.) приєднала до себе Українську Церкву, знищила її соборноправність. Потім впродовж майже 2,5 століть Українська Церква була в неволі, з неї зробили звичайну Московську митрополію. Петро І, Катерина II та наступні російські царі «обмосковлювали» Українську Церкву: в Україні припинили існувати Собори, які обирали митрополита та єпископів, припинили діяльність цер-ковні братства, введені російські та церковнослов'янські тексти Св. Письма, заборонено малювати образи і будувати церкви в українському стилі, в Українську Церкву відібрана книж-ка канонів, вільне духовенство було обернено в державних урядовців нижчого рангу, тобто Російська неканонічна синодальна церква (головою Синоду був сам цар) забрала повністю незалежність Української Церкви.

У 1917 р. бажання українського народу до національного самовизначення поставило на порядок денний питання про створення української, незалежної від Московської патріархії автономної церкви.

На жаль, Центральна Рада не проявила особливого інтересу до справ Церкви. В її складі не було представників Української Церкви, хоча значна частина українського духовенства прихильно ставилася до українського національно-визвольного руху. В кінці 1917 р. Українська Церква звернулася з відозвою до українського народу про підтримку Центральної Ради. Але «молода українська державність,— писав Д. Дорошенко,— недооцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної підтримки».

В січні 1918 р. в Києві був скликаний Всеукраїнський церковний собор, почесним Головою було обрано митрополита Володимира, якого солдати Муравйова під час боїв за Київ замордували в Києво-Печерській лаврі, і до липня 1918 р. митрополичий престол в Києві був порожній.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського ставлення Держави до Церкви змінилося. Гетьман був глибоко віруючою людиною (у гетьманській резиденції в Києві була каплиця, гетьман особисто і його родина брали участь в богослужіннях; він часто христосувався з членами свого кабінету). За Гетьманату було створено спеціальне Міністерство віросповідань (проф. В. Зіньковський на чолі його), багато робилося для повної українізації Церкви.

Уряд гетьмана Скоропадського, а після його падіння і Директорія схвалювали розрив УПЦ з Москвою. 1 січня 1919 р. уряд Директорії проголосив своїм законом Автокефалію Православної Церкви в Україні. Але оскільки обидва уряди протрималися недовго, то їх підтримка не дала конкретних результатів. До того ж у самій церковній справі в Україні відбувся поділ в середовищі духовенства і мирян: одні продовжували підкорятися патріархові Тихонові (Москві), інші виявляли йому непослух; одні служили служби на московський лад, інші почали повертатися до стародавніх, київських традицій, з українською вимовою церковної служби включно (як це відбувається і сьогодні).

На початку 20-х років патріарх Тихон і всі православні ієрархії були категорично проти нового розколу православ'я. Але, не дивлячись на це, в жовтні 1921 р. Всеукраїнська Церковна Рада, що виникла ще у 1918 р., провела свій собор і проголосила створення УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви). Церковна служба почала проводитися українською мовою, був осучаснений зовнішній вид священнослужителів, вони мали право на

45

шлюб, була відкинута система патріаршого авторитаризму, і влада була передана виборним радам єпископів, священиків і віруючих.

Собор, на який зібралося 500 делегатів (у тому числі 64 священики), нехтуючи канонами РПЦ та ігноруючи погрози ієрархів, вибрав одного з членів Всеукраїнської Церковної Ради, священика Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох єпископів, а вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків.

УАПЦ швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у США, Канаді та Європі.

Радянські власті, вважаючи найнебезпечнішим релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, не перешкоджали розвиткові УАПЦ, виникненню релігійних груп, що підривали вплив російської існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня терпимість до українізації церкви в першій половині 20-х років.

УАПЦ провела немало церковних нововведень, у підґрунті яких лежало прагнення наблизитися до віруючих, залучити їх до своєї діяльності. Але порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сутичок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала економічної бази, не вистачало священнослужителів.

На кінець 20-х років серйозною загрозою для УАПЦ стала політика уряду. Занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню в Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише РПЦ, а й її українську суперницю. Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недоліки, вона продовжувала зростати. Тоді, починаючи з 1926 року, радянська влада розпочала фронтальний наступ на неї, наклавши високі податки на українські парафії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі. В 1929 р. почалися масові арешти та репресії священиків та прибічників УАПЦ за участь в «Союзі Визволення України» (СВУ), який розглядався як змова проти Радянської влади. Митрополит В. Липківський був заарештований. Всеукраїнська Церковна Рада розпущена. 10,5 тис. священиків, 35 єпископів були заарештовані, заслані до Сибіру, загинули в тюрмах.

В 1930 році Надзвичайний собор УАПЦ прийняв рішення про розпуск. Відновлена УАПЦ в 1990 р.

З а п и т а н н я:1. Коли була знищена соборноправність Української церкви? Що Ви знаєте про її

становище до Лютневої революції 1917 р.?2. Як духовенство України ставилося до українського національно-визвольного руху і

яким було ставлення Центральної Ради до українського духовенства і церкви?3. Що Ви знаєте про ставлення гетьмана Скоропадського до української церкви?4. Коли і за якого політичного режиму було проголошено Автокефалію Православної

церкви в Україні?5. Чому і як мінялося відношення Радянської влади до УАПЦ?6. Коли і яким рішенням припинила свою діяльність УАПЦ? Коли в умовах незалежної

України вона була поновлена?

46

«ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ» (1929—1939 рр.)

ЗГОРТАННЯ НЕПУ І ПОВЕРНЕННЯ ДО РЕПРЕСИВНОЇ ПОЛІТИКИ ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ

Ключові терміни та поняття „криза хлібозаготівель” репесивна політика куркульство

нова економічна політика ДПУ багатоукладність в економіці

Загроза долі непу. Процеси, що відбувалися в др. пол. 20-х років в політичному житті суспільства: 1) усунення більшовицькою партією з політичної арени інших політичних партій; 2) усунення з керівних партійних та державних постів комуністів, які не були згодні з «гене-ральним курсом» партії (Каменєв, Зинов’єв, Троцький та ін.); 3) зрощення правлячої партії з державним апаратом; 4) монопольний контроль партійно-державного апарату над економічною сферою життя суспільства та ін.— несли серйозну загрозу і долі непу. Сталін і його оточення дедалі більше виношували плани повернення до воєнно-комуністичних методів керівництва народним господарством.

XV з'їзд партії, на якому розгорнулася гостра політична боротьба навколо питань про темпи та джерела індустріалізації та пошуку життєдіяльних методів прогресивних перетворень на селі, формально проголосив дотримання й надалі курсу непу. Але принципи кооперації (добровільність, поступовість та ін.), що почали втілюватися в життя в перш. пол. 20-х років, не співпадали з планами сталінського «стрибка в індустріалізацію» та планами суцільної колективізації. Більше того — вони суперечили один одному. Колгоспи давали можливість легко поповнювати державний бюджет, а пропоновані державою ціни на сільськогосподарську продукцію (оскільки вона була монополістом на встановлення цін), досягали іноді 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій хліб.

«Криза хлібозаготівель». Взимку 1927—1928 рр. в зв'язку з відмовою селян продавати хліб за низькими цінами спалахнула «криза хлібозаготівель», розцінена Сталіним та його оточенням як куркульський саботаж. Можна було підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію і в такий спосіб зняти напругу, але сталінське керівництво знайшло інший метод «розв'язання» проблеми: використати стосовно т. зв. «куркулів» надзвичайні методи, а саме—ст. 107 Цивільного Кодексу Російської Федерації про спекуляцію. Таким чином, насильницькі хлібозаготівлі красномовно свідчили про повернення до економічно необґрунтованої і політично скомпроментованої себе політики продрозкладки. фактична заборона свободи торгівлі (з 1930 р.) означала перший, дуже вагомий і загрозливий крок на шляху до згортання непу. Відсутність матеріальної зацікавленості селян в результатах своєї праці привела до різкого скорочення поставок державі продукції сільського господарства й до деградації його виробничих сил.

Перехід до суцільної колективізації (з кінця 1929 р.), згортання кооперації і трансформація її у колективізацію, т. зв. «стрибок в індустріалізацію» з усіма його механізмами відкривали шлях до ліквідації багатоукладності в економіці. А це означало ще один крок на шляху до згортання непу.

Відновлення репресивної політики. Оскільки процес насильницької колективізації викликав шалений опір селянства (лише з січня до травня 1930 р. тільки в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників Радянської влади, в яких взяло участь понад 40 тис. селян), Сталін, для обґрунтування фактичної відмови від нової економічної політики, висунув теорію, згідно якої в міру де дальшого просування до соціалізму опір класових ворогів зростає. Спочатку він розправився з т. зв. «правим ухилом» в ВКП(б) (М. Бухарін, А. Риков, М. Томський та ін.), які відступ від непу в бік посилення експлуатації селянства назвали «воєнно-феодальною політикою». Потім труднощі в економіці взагалі і в сільському господарстві

47

зокрема підштовхнули сталінське оточення на пошук ворогів в усіх сферах суспільного життя. Теорія посилення класової боротьби послужила підґрунтям для повернення до політики масо-вих репресій, спрямованих в першу чергу проти селянства.

За роки суцільної колективізації, внаслідок розкуркулення було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств: до суду за звинуваченнями в спекуляції притягнуто 33 тис. чоловік.

Пошуки класових ворогів в період згортання непу відбувалися і в місті. Міцніюча тоталітарна держава для здійснення своїх планів розширювала спектр напрямів репресивної політики. Відповідно до настанов Сталіна вона на поч. 30-х років застосовувалася проти «шкід-ників», «переродженців і дворушників», «решток ворожих класів», «залишків контрреволюційних партій», «націоналістів» тощо.

Коса сталінського терору безжально різонула в цей період національну українську еліту. На поч. 1928 р. ДПУ сфабрикувало процес над «шкідниками» у вугільній промисловості Донбасу, що отримав назву «шахтинська справа». Через рік було оголошено про розкриття підпільної організації (насправді неіснуючої) «Спілки визволення України» (СВУ), яка, мовляв, планувала реставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад та поновити УНР.

Наслідки згортання непу. Відмова від непу, форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення суцільної колективізації, що супроводжувалися повер-ненням до репресивної політики, далися дорогою ціною і привели до катастрофічних наслідків:

— ліквідації багатоукладності в економіці, що лише почала складатися;— сотень тисяч жертв насильницького розкуркулення і втрати селянином відчуття

господаря на власній землі;— голодомору 1932—1933 рр.;— тривалої дезорганізації й деградації аграрного сектора народного господарства, які

відчуваються й до сьогоднішнього дня. З а п и т а н н я:1. Охарактеризуйте політичну обстановку, на фоні якої почалося згортання нової

економічної політики.2. В чому полягала «криза хлібозаготівель» і до чого вона привела?3. Що послужило приводом для відновлення репресивної політики й в який спосіб вона

здійснювалася?4. Якими були наслідки відмови від непу?

ТЕНДЕНЦІЇ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ В 30-і РОКИ ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

Ключові терміни та поняття індустіалізація екстенсивний шлях розвитку командно-адміністративна

економіка

п׳ятирічки „штурмівщина” „Шахтинський процес” істоичний досвід

Індустріалізація, її причини та передумови. Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на прискорення розвитку промисловості з метою технічного переозброєння економіки та зміцнення обороноздатності країни. Курс на індустріалізацію країни взяв XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.).

Причини індустріалізації: — необхідність технічного переозброєння економіки;— створення воєнно-промислового комплексу;— створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни в умовах

капіталістичного оточення й можливої економічної ізоляції;

48

— необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин,

сільськогосподарського реманенту тощо);— зміна соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності

пролетаріату (селянство в країні складало понад 80 %). Передумови індустріалізації: — вже була закладена відповідна база для початку індустріалізації, за 1921— 1925 рр.

економіка, зруйнована попередніми 7 роками воєн, була відбудована приблизно до рівня 1913 р.;

— зміцнилося фінансове становище держави (завдяки стабільності та конвертованості червонця);

— з'явилися нагромадження та джерела подальшого фінансування індустріалізації (успіхи непу — прибутки від сільського господарства, торгівлі, легкої промисловості тощо).

Труднощі індустріалізації та її особливості. Труднощі полягали в тому, що: — країна могла розраховувати лише на внутрішні

джерела фінансування (прибутки економіки; держпозики; заощадження населення);— не вистачало кваліфікованих кадрів робітників та інженерів;— це був перший в історії досвід проведення планової індустріалізації (після ГОЕЛРО).Особливості індустріалізації полягали в тому, що:— почалася вона з важкої, а не з легкої, як в інших країнах, промисловості;— мала дуже високі темпи (10-15 разів, в 10 раз швидші, ніж в інших країнах);— спиралася лише на внутрішні джерела;— здійснювалася за планом. Етапи здійснення індустріалізації:1) 1926 р,— жовтень 1928 рр.— початок індустріалізації, підготовка форсованої

індустріалізації з метою перетворити країну в таку, яка виробляє сама машини й устаткування, а не ввозить їх з-за кордону; — різко зростають капіталовкладення (в 3—4 рази в порівнянні з 1924—1925 рр.); починається реконструкція старих виробничих фондів; будівництво нових, в основному невеликих й середніх підприємств; закладка нових електростанцій, включаючи Дніпрогес.

2) Жовтень 1928—1932 рр.—перша п'ятирічка, що характеризувалася форсованим розвитком важкої індустрії. Успіхи першого року п'ятирічки, що проходив ще під впливом непу, а також на фоні жорсткої кризи економіки, що охопив увесь капіталістичний світ в 1929 р., створювали ілюзію можливості швидко вирватися з економічної відсталості і перейти в розряд розвинутих держав. Тому 1929 рік став переломним в переході до форсованої індустріалізації. Під натиском Сталіна ЦК прийняв не «відправний» (18 % в рік темп розвитку), а «оптимальний» (20—22 %) варіант розвитку п'ятирічки в галузі промисловості. А на перший і другий рік 1-ї п'ятирічки були поставлені взагалі нереальні завдання — відповідно 32 і 45 відсотків приросту промисловості.

В ході 1-ї п'ятирічки на Україні було створено: сільськогосподарське машинобудування (ХТЗ почав випускати перші трактори; Харківський з-д «Серп і молот» — складні молотилки; запорізький з-д «Комунар» — зернові комбайни тощо); розширена й оновлена металургійна база (побудовані з-ди «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», реконструйовані металургійні з-ди в Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Макіївці тощо); енергетична база (Дніпрогес й десятки менш потужних ГЕС); ліквідовано безробіття.

Як наслідок: для збільшення потреб індустрії стало не вистачати коштів, для чого було згорнуто неп й проведена форсована колективізація, яка була покликана дати додатковий хліб, а значить і валюту. Була встановлена жорстка централізація управління економікою: заміна ринку директивним плановим розподілом ресурсів й товарів; зарплата перестала бути відрядною й назначалася «зверху»; всім госпрозрахунковим трестам встановлювалися жорсткі плани й заборонялася ініціатива збуту товарів; вводилася карткова система (1928-1935 рр.).

3) 1933—1937 рр.—друга п'ятирічка: щорічний приріст промислової продукції передбачався в розмірі 16,5 %. Новобудови: металургійні заводи в Запоріжжі, Маріуполі, Кривому Розі, Новокраматорський машинобудівний, Харківський трубопрокатний та ін. Досить швидко розвивається легка і харчова промисловість. Хоча виконання п'ятирічного плану було

49

декларовано до 1 квітня 1937 р., насправді ж рівень виконання плану не перевершував 70—77 %.

4) 1938—1941 рр.—третя п'ятирічка: спад виробництва, викликаний репресіями міністрів, директорів, інженерів тощо; страхом проявити ініціативу; відсутністю матеріальної зацікавленості; збільшення асигнування на оборону (наближалася війна). При цьому темпи розвитку промисловості не відставали від запланованих, що досягалося надзвичайними методами: виплати по соціальному страхуванню ставилися в залежність від ставлення до праці; відбувся перехід на 7-денний робочий тиждень; порушення трудової дисципліни прирівню-валося до кримінального злочину. Замість матеріального стимулювання відбувався впродовж усіх 30-х років перехід до морального: найважливішим засобом підвищення продуктивності праці вважалося соціалістичне змагання. Найвідоміший трудовий почин ще в роки ІІ-Ї п'я-тирічки пов'язаний з ім'ям О. Стаханова.

Наслідки індустріалізації та її значення. Позитивні: країна з аграрної перетворилася в індустріальну, частково незалежну від Заходу (перестали імпортувати трактори, турбіни, екскаватори, паровози тощо); промисловий потенціал України в 1940р. перевищував рівень 1913 р. в 7 разів; зміцнилася обороноздатність країни; відбулися структурні зміни в промисловості — більшість складала вже не легка, а важка промисловість; ліквідовано безробіття.

Негативні: в ході індустріалізації остаточно утвердилася адміністративно-командна модель економіки; з індуастріалізацією повёязаний початок масових репресій (вишуккування „шкідників”, „ворогів народу”, з вини яких траплялися „зриви” і „прориви” в розвитку індустрії); Першою політичною справою стала т.зв. „Шахтинська справа” 1928 р. над інжинерними кадрами шахт Донбасу; індустріалізація здійснювалася за рахунок сільського гос-подарства й виробництва предметів вжитку (легка промисловість); українська промисловість все більше «прив'язувалася» до потреб центру; жертвою промислового стрибка стала соціальна сфера: життєвий рівень різко впав, люди жили в бараках в швидкозростаючих містах, на багатомільйонне населення сіл України приходилося всього 1300 лікарів; згортання непу привело до відсутності конкуренції й матеріальної зацікавленості, а це, в свою чергу, до сповільнення темпів розвитку самої промисловості.

З а п и т а н н я:1. Що таке індустріалізація? Якими були її причини та передумови в СРСР?2. В чому полягали труднощі й особливості індустріалізації?3. Яка роль належала Україні в здійсненні індустріалізації впродовж усіх її етапів?

Скільки і які це були етапи?4. Назвіть найважливіші новобудови України в роки перших п׳ятирічок?5. Сформулюйте позитивні й негативні наслідки індустріалізації.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І РОЗСЕЛЯНЮВАННЯ УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття кооперування колективізація колгоспи куркульство розселянювання України

політика ліквідації куркульства як класу

правий ухил в ВКП(б) машинно-тракторні

станції

Місце аграрного сектора в сталінській моделі побудови соціалізму. Домінуючою ланкою в цій моделі були не перетворення в с/г в інтересах селянина, а форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора заключалася фактично в «обслуговуванні» процесу індустріалізації: дати необхідну кількість хліба для експорту (в замін на техніку з-за кордону) та

50

для прохарчування зростаючих промислових міст і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічної сировини. Звідси і доля радянського сільського господарства: нести на собі тягар «великого стрибка» в індустрії.

Провести перекачку коштів із села в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію не вдалося: селяни просто відмовилися продавати свій товар за цінами, котрі становили 1/8 ринкових. На поч. 1928 р. вибухнула «криза хлібозаготівель», що потягнула за собою вживання з боку держави надзвичайних заходів. Сталін та його оточення дедалі більше підходили до думки, що потреби індустріалізації простіше і гарантовніше можна задовольнити, спираючись не на 25— ЗО млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів. А на Україні, напр., на осінь 1928 р. було колективізовано менше 4 % селянського землекористування — це була надзвичайно слабка опора для здійснення грандіозних планів індустріалізації.

Початок кардинальних змін в сільському господарстві. В 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було проголошено гасло суцільної колективізації. Керівництво України фактично підтримало Сталіна, Молотова, Кагановича в справі форсування колективізації. І хоча першим п'ятирічним планом передбачалося колективізувати по СРСР всього 18—20 %, а по Україні—ЗО % селянських господарств, пленум взяв курс на прискорену колективізацію. А 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, що виступив на підтримку цього курсу, закликав селян України показати приклад: замість осені 1931 року, як намічалося постановою ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», завершити колективізацію вже восени 1930 року.

Здійснення колективізації. Цей процес можна поділити на декілька етапів: 1) 1929—1930 рр.—всеохоплююча, прискорена, суцільна колективізація, яка перетворилася на комунізацію, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення, «об'єднувалося» в колгоспи все — крупна рогата худоба, коні, птиця. Ситуація в цей період погіршувалася тим, що місцеві власті проявляли надмірні зусилля до «перевиконання» планів і «випередження» строків. Так в Україні на 20 січня 1930 р. було колективізовано 15,4 %, а на 1 березня—вже 62,8 % господарств. Селянство, в свою чергу, чинило опір: з січня по червень було вчинено 1500 теракцій проти представників Радянської влади.

2) серед.-др. пол. 1930 року—наростання напруги в стосунках селян з владою, потік скарг і претензій у центральні установи. Сталін вирішив випустити пару — в «Правді» з'являється його стаття «Запаморочення від успіхів», в якій у перегинах звинувачується місцева влада. ЦК партії приймає постанову «Про боротьбу з ви- кривленнями партлінії в колгоспному русі». Починається масовий вихід селян з

колгоспів. На Україні цей вихід був наймасовішим.3) 1931—1933 рр.— нова спіраль суцільної колективізації відповідно до директивного

листа ЦК ВКП(б) «Про колективізацію». Відбувається знову прискорення її темпів: Україна повинна була подвоїти рівень усуспільнення. На кінець 1932 р. колективізація в Україні завер-шилася: колгоспи об'єднували майже 70 % селянських господарств, 80 % посівних площ. Складовою частиною колгоспного ладу ставала система МТС, мережа яких на Україні швидко зростала. Наслідком суцільної колективізації та «вирішення» питання хлібозаготівель став голод 1932—1933 рр. (про це окреме питання).

4) 1934—1937 рр.—завершальний етап колективізації: затиснутому з усіх боків одноосібнику не залишалося нічого іншого, як припинити обстоювати своє право на окреме господарство і йти в колгосп. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 р., коли в УРСР нараховувалося вже 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1 % селянських дворів і обробляли 99,7 % посівних площ.

Розселянювання України. Важливим елементом колективізації було т. зв. «розкуркулення», «ліквідація як класу» тієї частини селянства, яка чинила основну протидію колективізації. Фактично це було розселянювання села. Спочатку по відношенню до заможного селянства проводилася політика обмеження — збільшення податків, обмеження наділів землі, заборона використовувати «робочу силу», купувати машини тощо.

В квітні 1929 р. Сталін визначив нове завдання — перейти від політики обмеження «куркуля» до політики його ліквідації як класу.

51

Перша хвиля розкуркулювання прокотилася Україною з кінця січня 1930 р. до поч.

березня 1930 р. (на основі спец. постанови ЦК ВКП(б). Починаються масові репресії проти заможного селянства й проти всіх небажаючих вступити в колгоспи. Під «розкуркулювання» попало майже 62 тис. господарств.

Друга хвиля розкуркулювання почалася з вересня 1930 р. після листа ЦК ВКП(б) «Про колективізацію». Особливість цього етапу полягала в тому, що під розкуркулювання попадав середняк. Потоки цього процесу залили мільйони людських доль. За роки суцільної колек-тивізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств (разом з сім'ями це—1,2—1,4 млн. чол.). Величезних масштабів набула депортація «куркулів» з України: на Північ та в Сибір було вислано 860 тис. чоловік. Там їм з гумором пропонували будувати «свою вільну Україну».

Не кращою була доля тих українських селян, які залишилися жити в республіці. В грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що фактично не давав можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. Воно було трагічним і в умовах голоду 1932—1933 рр.

Важливі риси й наслідки колективізації: — колгоспний лад, що остаточно сформувався до 1937 р., став однією з основ командної

економіки;— колективізація здійснювалася насильницькими методами, фактично вона привела до

експропріації українського селянства як класу;— колективізація привела до посилення експлуатації селян, їх повного закріпачення;Наслідки колективізації практично були переважно негативними: спадок сільського

господарства; знищена (економічно й фізично) краща частина українського селянства, справжнього господаря на землі; голодомор 1932—1933 рр.; тривала деградація й дезорганізація аграрного сектора, що відчувається й до сьогоднішнього дня.

З а п и т а н н я1. Коли і з яких причин починають відбуватися «кардинальні» зміни в сільському

господарстві? Як цей процес торкнувся України?2.В якому році було проголошено курс на колективізацію; 1925, 1927,1929,1930?3. Які етапи здійснення колективізації Ви знаєте і що було характерним для кожного з

них стосовно України?4. Чому реалізація політики «ліквідації куркульства як класу» вела до розселянювання

України?5. Якими були наслідки суцільної колективізації, в чому ви вбачаєте уроки цього процесу

стосовно сучасного вирішення в Україні аграрного питання?

ГОЛОД 1932—1933 РР. В УКРАЇНІ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ.

Ключові терміни та поняття голодомор ліквідація куркульства як класу канібалізм

„вороги народу” „закон про п׳ять колосків” мартиролог

Голодомор 1932—1933 рр. став для українців тим, чим нацистський геноцид для євреїв, або різанина 1915 р. для вірменів. Це була трагедія, масштаби якої неможливо навіть уявити, і яка на протязі півстоліття замовчувалася в Радянському Союзі.

Причини голодомору. Він був породжений спробами здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Найтрагічнішим було те, що голоду можна було уникнути, тим паче, що врожай зерна в 1932 р. перевищував врожай 1931 р. Але практичні дії на державному рівні привели Україну до голодомору:

— суцільна колективізація, що почалася в к. 20-х років, супроводжувалася ліквідацією

52

«куркульства як класу», тобто експропріацією заможного, найбільш культурного прошарку селянства, отже відбувався історичний підрив продуктивних сил села;

— продрозкладка, яка повернулася в село із згортанням непу, зумовила кризу, характерною рисою якої стала незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, відчуженість від землі;

— ситуація погіршилася в період підняття плану заготівлі зерна в 1932 році на 44 %, це привело до трагічної ситуації в посівній кампанії, недосів становив понад 2 млн. га, а запаси зерна у населення зведені нанівець;

— жорстокість реалізації плану хлібозаготівель (6,6 млн. тонн) привели до смерті мільйонів людей;

— а тим часом хліб десятками мільйонів тонн вивозився за кордон в обмін на техніку.Таким чином, вже влітку 1932 р. голод був штучно інспірований державою.В др. пол. 1932 р. ситуація погіршувалася все більше і більше:— на полях жінки для дітей зрізували колоски, а коли почалися жнива, з'явилися

«несуни». Тому в серпні 1932 р. з'являється закон «Про охорону соціалістичної власності», власноруч підписаний Сталіним. Сучасники назвали його «законом про п'ять колосків». Згідно цього закону за крадіжку любого колгоспного майна, навіть декількох колосків,— розстріл з конфіскацією всього майна, або позбавлення волі не менше 10 років (лише за 5 місяців 1932 р. за цим законом засуджено майже 55 тис. чол., з них понад 2 тис.—до смертної кари);

— у відповідь на повідомлення українських властей про голод на Україні з Москви була надіслана надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим для нових хлібозаготівель: за три місяці на к. 1932 р. було вилучено 89,5 млн. пудів хліба, що привело до посилення голоду;

— хліб «заготовлявся» в голодуючих місцевостях навіть у січні—лютому 1933 р. Села, які мали велику заборгованість, заносилися на «чорну дошку», а це позбавляло селян права на виїзд, при відсутності запасів продуктів люди гинули голодною смертю;

— за законом, затвердженим Москвою, селам, що не виконали плану хлібозаготівель, зерна не видавалося. Залишившись без хліба, люди їли котів, собак, кору тощо. Мали місце випадки канібалізму.

В 1933 р. помічник Сталіна в Україні М. Хатаєвич, що керував хлібозаготівлями, з гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою продовжувалася жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їх терплячості. Голод доказав їм, хто тут господар. Ми виграли війну». Який страхітливий злочин зафіксовано цими словами!

Реакція офіційної влади на голод в Україні. Трагічна ситуація, що склалася в Україні, вимагала особливої уваги з боку і союзних, і республіканських органів влади. Потрібно було бити тривогу, мобілізовувати громадськість всередині країни і звертатися по допомогу за рубежем. Проте гласність означала б визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації. І партія та уряд вибрали інший шлях — злочинне замовчування трагічного становища в українському селі. Інформація про страхітливий голод все ж таки проникла за кордон, і звідти почала поступати допомога. Але, за наказом «Центру», ця допомога затримувалася на митницях, або використовувалася не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилося.

Наростання голоду. В 1933 р. голод охопив усю без виключення територію України. Але він не обмежився нашою республікою. Великої гостроти голод набрав в Казахстані, охопив своїми смертельними лапами й Північний Кавказ. В Україні ж він забирав все нові й нові свої жертви. Поряд з дорослими гинули діти. Намагаючись врятувати дітей від голодної смерті, селяни везли їх, обминаючи всілякі перепони, до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць.

Наслідки голодомору. Відомо, що сталінська статистика була маловірогідною. Керівники перепису 1937 р., коли вони дали жахливі об'єктивні дані по Україні, були розстріляні. По підрахункам, які базувалися на методах демографічного співставлення, кількість жертв голоду в Україні (за різними даними і в різні часи) коливалася від 3 млн. до 6—7 млн. А міжнародна конференція з проблем голодомору 1932—1933 рр., яка відбулася на початку ХХІ ст., назвала цифру 10-12 млн. чоловік.

53

Трагедія голодомору для України мала сумні наслідки:1) Порушено демографічний баланс української нації, бо від голоду вмирали переважно

селяни-українці;2) Голодомор остаточно зламав опір українського селянства колгоспно-феодальній

системі;3) Ця трагедія остаточно підірвала сили українського народу в національно-визвольному

русі. А якщо врахувати, що після смерті С. Кірова (грудень 1934 р.) почалися масові репресії проти інтелігенції та керівних кадрів, то стане зрозумілим, що генофонд української нації було пущено під ніж. Від цього український народ не може відійти до нинішнього дня.

З а п и т а н н я1. До чого на практиці привело здійснення суцільної колективізації в Україні?

2. Докажіть на прикладах та фактах, які Ви знаєте, що голод в Україні 1932—1933 рр. був штучним?

3. Чи торкнувся голод 30-х років долі близьких Вам людей?4. Чим відрізнялася поведінка офіційних властей під час голоду в Україні в 1921—1922

рр. та голодомору 1932—1933 рр.?5. Які наслідки мав голод 1932—1933 рр. для української нації?

КРИТИКА ТАК ЗВАНОГО «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ» В ЛІТЕРАТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ В 30-і РОКИ

Ключові терміни та поняття

„соціалістичний реалізм” „розстріляне відродження” адміністативно-директивне

керівництво „класово – ворожі” інструменти

Найхарактернішою рисою культури України в 30-і роки була її всеохоплююча ідеологізація. Основним змістом так званої культурної революції більшовицька партія вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язало суспільству вкрай збіднене розуміння культури, звівши все багатство і різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б). Ця обставина згубно вплинула на культурні процеси в Україні, надзвичайно ускладнивши і спотворивши їх.

В квітні 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» були ліквідовані літературно-художні об'єднання (як націоналістичні організації) і створено єдину Спілку письменників України (1934 р.). З того часу літературний процес пов-ністю опинився під контролем партійних чиновників. Всі письменники в своїй творчості повинні були дотримуватися принципу «соціалістичного реалізму», який в 30-і роки зводився до художнього коментування сталінських «теоретичних положень», прославлення радянської дійсності. І ті, хто не вмів, або не хотів цього робити, піддавався репресіям.

Не сприйнявши вимоги «соціалістичного реалізму», після арешту талановитого прозаїка, поета і драматурга М. Ялового, зрозумівши невідворотність переслідувань діячів української культури, покінчив життя самогубством М. Хвильовий. Були репресовані О. Досвітній, О. Вишня (1933 р.), розстріляні Г. Косинка, Д. Фальківський, глухонімий поет О. Близько (1934 р.), загинув в таборах ГУЛАГу М. Зеров — один з найяскравіших письменників післяжовтневого періоду (1935 р.), розстріляний М. Семенко (1937 р.). «Розстріляне відродження» — це 500 письменників, що жили і працювали на Україні, але не «схилилися» перед тоталітарною системою, відкинувши принцип «соціалістичного реалізму».

Але українське слово, українська література продовжувала існувати в деформованому, спотвореному вигляді. Більшовицький режим намагався використати авторитет літератури для зміцнення своєї влади над Україною: публікувалися твори П. Тичини, М. Рильського В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Яновського, І. Ле, Н. Рибака, Ю. Смолича та ін. Але це була особлива література — жорстокі життєві реалії (насильницька колективізація,

54

голодомор 1932—1933 рр., інші злочини тоталітарного режиму в Україні) залишалися поза її увагою. Письменники змушені були без щонайменшого натяку на критику зображувати радянську дійсність, прославляти «вождя народів», «турботливого батька дітей» тощо. В 1933 році, в розпалі голодомору, П. Тичина написав «Партія веде». Прославленню Сталіна при-свячена його збірка (1940 р.) «Сталь і ніжність», подібне до цього уславлення вождя було і в творчості Бажана, Сосюри, Рильського та інших талановитих поетів тієї трагічної пори. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові під гаслом «соціалістичного реалізму», яку майстри слова змушені були платити за саму можливість творити й виживати, щоб ці страшні сторінки Істрії донести до прийдешніх поколінь.

Схожі процеси відбувалися й у мистецтві: театрі, музиці, кіно, живопису, графіці, скульптурі тощо. Сталінізм згубно відбився на творчості багатьох майстрів цих різноманітних напрямів мистецтва. Був арештований за звинуваченням в націоналізмі, відправлений в табір і там загинув Лесь Курбас; репресовано талановитого художника М. Бойчука, а школу його молодих послідовників розгромлено. Десятки і сотні інших талантів, що не пристосувалися до системи адміністративно-директивного керівництва, переслідувалися або стали жертвами репресій.

В своєму прагненні встановити тоталітарний контроль над культурним життям України і направити його в річище «соціалістичного реалізму» ідеолого-репресивна машина не обійшла і народну творчість, що завжди була основою національного мистецтва.

30-і роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства та лірництва. Кобза та бандура були оголошені «класово-ворожими» інструментами, оскільки вони «орієнтували музичний фронт на часи гетьманів і козацької романтики». Спроба за допомогою партійних агітаторів «зорієнтувати» народних співців на прославлення більшовицьких порядків в Україні виявилися безуспішними. Кобзарі і лірники співали про те, про що думав кожний: про жахливу долю народу, про голодомор, про насилля й жорстокості; нагадували піснею своїм землякам про героїзм, про втрачену свободу, про романтику часів козаччини.

Трагічна розв'язка наступила в грудні 1934 року: в Харків, на заключний етап Республіканської олімпіади було доставлено майже 300 кобзарів та лірників, майже всіх їх (це були люди переважно похилого віку, багато сліпих, інвалідів) арештували й розстріляли. Після цього наступила черга національних самодіяльних та професіональних колективів — капел та ансамблів бандуристів. Залишилися одиниці, «ідеологічні якості» яких не викликали сумнівів.

Незважаючи на всю складність і суперечливість умов 30-х років, культурний процес в Україні не згасав, а продовжувався. Ціною великих труднощів розвивалися обезкровлені українська література, та мистецтво, а значить зберігалася можливість їх відродження у май-бутньому.

З а п и т а н н я 1. Що було найхарактернішою рисою культури України 30-х років?2. В якому напрямі «перебудовувалася» робота всіх літературно-художніх об'єднань в

розглядуваний період?3. На чиє ім'я був перейменований театр «Березіль» і як склалася доля його засновника

Л. Курбаса?4. Що ви знаєте про художника М. Бойчука та школу його молодих послідовників?

НАУКА І ОСВІТА В УКРАЇНІ В 30-і РОКИ

Ключові терміни та поняття репресії „націоналістичні елементи”

„Союз Визволення України”

„класовий підхід”Набираючи силу, тоталітарна держава в 30-х роках не була зацікавлена у справжньому

докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їх культурного рівня. Системі, адміністративно-командній по своїй суті, яка активно формувалася, потрібні були виконавці,

55

«гвинтики», а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Разом з тим реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала високого рівня розвитку науки, певного освітнього і культурного рівня від учасників цього процесу. Вказаними факторами і зумов-люється неоднозначний і суперечливий характер розвитку науки і освіти в 30-х роках.

Стан науки. Становище науки було надзвичайно суперечливим. З одного боку, вчені України зробили ряд відкриттів, що мали велике значення не лише для вітчизняної, але й для світової науки; з іншого,— творчий процес обмежувався адмініструванням та репресіями.

Центром .наукових досліджень залишалася Всеукраїнська Академія наук. Найважливіші досягнення в галузі природничих наук:

— штучне розщеплення атома (Український фізико-технічний інститут);— дослідження термоядерного синтезу (Л. Д. Ландау); .— дослідження по електрозварюванню металів (Є. А. Патон);— вивчення генетики і селекції рослин та тварин (М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв та

ін.);— розробки в галузі офтальмології (В. Філатов) та інші дослідження.В умовах тотального насадження марксистської ідеології особливе значення надавалося

суспільним наукам. Вони повинні були обслуговувати політичні цілі ВКП(б). Найменше відхилення від марксистських принципів розглядалося як контрреволюція і жорстоко придавлювалося. Націоналістичними були оголошені погляди відомого історика-марксиста М. Яворського, який у 1932 р. по звинуваченню у справі «СВУ» був засланий на Соловки і там у 1937 р. розстріляний. Націоналістичними були оголошені й погляди відомого історика М. Грушевського. Почалося цькування вченого. В 1934 р., знаходячись на відпочинку в Кисловодську, він помер при загадкових обставинах. На початку 30-х років була репресована велика група вчених-гуманітаріїв — Слабченко, Горбань, Пархоменко, Семківський, Шабліовський та ін. Як наслідок, була розгромлена українська національна школа вчених суспільствознавців.

Суперечливий стан освіти: Соціально-економічний розвиток країни вимагав підвищення загального освітнього рівня населення, підготовки більшої кількості ква-ліфікованих кадрів для народного господарства. Тому в 30-і роки на порядок денний постало питання про введення загальної освіти. Повний перехід до обов'язкового початкового навчання було завершено на протязі II п'ятирічки. Переважна більшість дітей навчалася в українських школах, а біля 10 % — в національних школах (російських, грецьких, німецьких, єврейських, та ін.). На загальному рівні освіти негативно відбивалася недосконалість навчальних програм, дефіцит вчителів з вищою освітою, репресії проти педагогів. З кінця 30-х років школа стала основним знаряддям русифікації: обов'язковим стало вивчення російської мови, у відповідності з російською була змінена граматика.

Не довіряючи старим спеціалістам, знищивши значну їх частину, керівництво країни взяло курс на підготовку спеціалістів з робітничо-селянського середовища. Швидко поширювалася мережа технікумів, училищ, рабфаків, вузів. В 1933 р. поновлена діяльність університетів. В 1934 р. відмінена оплата за навчання. Все це стимулювало підготовку кадрів для економіки. Але формування нової інтелігенції супроводжувалося й втратами:

—знизився загальний професійний рівень спеціалістів;— серед інтелігенції поширювались безпринципність, безініціативність, доносительство.При комплектуванні студентів дотримувалися «класового підходу», внаслідок чого в

навчальні заклади не завжди попадали кращі.Таким чином, в розвитку науки і освіти в 30-х роках прослідковується боротьба двох

протилежних тенденцій оновлення: першої — гуманістичної, пошукової, новаторської, ломка стереотипів, зв'язок науки з життям, залучення широких народних мас до освіти; і другої — державноорієнтованої, регламентованої, централізованої, наростання форсованими темпами уніфікації, тотальної ідеологізації, загального зниження рівня культури.

Саме з цих часів у сфері державного фінансування і підтримки розвитку культури все чіткіше починає виявлятися сумнозвісний залишковий принцип, що залишився і досі.

З а п и т а н н я1. Чому радянська тоталітарна система 30-х років не була зацікавлена в справжньому

56

докорінному перевороті у свідомості трудящих?

2. В чому полягало суперечливе становище української науки в розглядуваний період?3. Які дві протилежні тенденції притаманні були - розвиткові освіти в 30-х роках?

ТРУДНОЩІ 1 СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ В 30-і РОКИ «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

Ключові терміни та поняття український ренесанс „розстріляне відродження” деукраїнізація репресії

„контрреволюційні організації”

Спілка письменників України

генофондУмови, в яких розвивалася культура в 30-х роках (порівняно з 20-ми).Завдання державної політики культурної революції, які були складовою частиною плану

будівництва соціалізму, доводилося перетворювати в життя в різних історичних умовах 20-х і 30-х років.

20-і роки характеризувалися новою економічною політикою з її відносною свободою економіки, політикою «українізації», спрямованою на розвиток української мови, літератури, культури, історії українського народу та підняття його національної самосвідомості.

30-і роки характеризувалися сталінською диктатурою і політикою українського керівництва (С. Косіора, Постишева та ін.) та радянських управлінських структур, спрямованою на боротьбу з «українським націоналізмом» і українською культурою, що врешті-решт привело до знищення завоювань 20-х років, до «розстріляного відродження».

Суперечливість розвитку культури в 30-х роках: в цей період були й досягнення, були й трагічні сторінки в розвитку освіти, української мови, літератури, розвитку мистецтва, процесі формування й діяльності інтелігенції тощо,

Розвиток освіти. В 30-х роках стали явними позитивні наслідки ліквідації неписьменності впродовж 20-х років: більшість населення вже вміла читати й писати, сформувалося три типи шкіл — початкова, неповна середня й середня, створена мережа інтернатів для дітей сиріт (А. Макаренко). Поряд з цим виявилися недоліки: засилля політичних предметів; нехватка вчителів, особливо в селах; невисока заробітна плата у них; різке скорочення кількості учнів (виселення куркулів, голодомор тощо); у викладі матеріалу вчителі повинні були керувалися лише підручниками, ніякої «самостійності»;еталоном для шкільного курсу історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс ВКП(б)».

Ставлення до української мови. Якщо в 20-х роках навчання в 4/5 шкіл, 1/2 технікумів, 1/4 інститутів, 90 % газет, усі кінофільми, 2/3 діловодства велося українською мовою, а окрім того існувало понад 2 тис. шкіл, де навчання проводилося мовами нацменшин, то в 30-і роки під гаслом боротьби з українським буржуазним націоналізмом відбувається скорочення шкіл з українською мовою навчання, різко скорочується доля україномовних газет, кінофільмів; радіомовлення переводиться на російську мову, школи нацменшин, починаючи з 1938 р., як «розсадники буржуазного націоналізму», переводяться на російську мову навчання.

У 1935 р. П. Постишев заявив, що українські комуністи майже всі «деукраїнізувалися», і така заява зрозуміла, бо лише слово «український» розглядалося як синонім націоналізму.

Трагічні сторінки літератури 30-х років. Майже все, чого досягла в своєму розвиткові українська література в 20-х роках, було знищено. Тоталітарний режим встановив свій контроль і над українською літературою, і над українським мистецтвом. Для літератури ці роки стали найтрагічнішими за всю її історію. Органи ДПУ (державного політичного управління) зачисляли письменників до членів «контрреволюційних організацій». Були ліквідовані усі українські літературні об'єднання і створена єдина Спілка письменників України (1934 р.).

57

Літературний процес підпадав під партійний контроль, письменники повинні були стати на позиції соцреалізму, а хто не хотів цього робити, попадав під репресії.

Така ж доля настигла в 30-х роках і представників інших прошарків інтелігенції. Загалом в 20-х — на поч. 30-х рр. в народному господарстві спеціалістів (з точки зору кількості) було набагато більше, ніж до революції. Вчені доклали багато зусиль у вирішенні нових проблем науки, що особливо було важливим в умовах нової війни, що насувалася. Дослідження в галузі термоядерного синтезу почав Ландау; важку воду отримав на лабораторному устаткуванні А. Бродський; почав роботу в галузі електрозварювання Є. Патон; всесвітньовідомими стали наукові праці офтальмолога В. Філатова; плідно в цьому працювала Академія наук України.

Але з самого початку 30-х років почався погром інтелігенції; щодо України, то цей погром почався вже в к. 20-х років: була сфабрикована «шахтинська справа» про шкідництво «буржуазних спеціалістів» і інженерів. На поч. 30-х років почалися масові репресії, які трагічно відбилися на долях представників самих різноманітних професій: заарештований М. Грушевський і невдовзі по цьому помер в Кисловодську (Ї934 р.) при невідомих обставинах; академіки Яворський і Ландау, філософ Демчук, академік-геолог Світальський, вчені-історики Слабченко, Пархоменко, Горбань та ін. Взагалі українська історична наука була розгромлена і опинилася в такій кризі, з якої вона до недавнього часу не могла вийти.

Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, що все те прогресивне, що було досягнуто в 20-і —на поч. 30-х рр., в 30-х було зведено нанівець внаслідок деукра-їнізації, переслідувань української інтелігенції за вільнодумство, внаслідок репресій. Генофонд української нації було зрубано під корінь.

З а п и т а н н яІ. В яких умовах розвивалася українська культура в 20-х і 30-х роках?2. Якими були позитивні і негативні наслідки розвитку освіти в розглядуваний період?3. Як змінилося відношення до української мови в нових історичних умовах?4. В чому полягали трагічні сторінки розвитку літератури та мистецтва в 30-х роках?5. Яка доля настигла в розглядуваний період українську інтелігенцію і як це сказалося на

генофонді української нації?

УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В СРСР. СТАЛІНСЬКИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ В ЗО- і РОКИ

Ключові терміни та поняття монополія на владу монополія на ідеологію тоталітарний режим ДПУ НКВС „п׳ятирічка великого терору” „вороги народу”

„український буржуазний націоналізм”

„Союз Визволення України”

„Український національний центр

„трійки” мартиролог

Сталінізм — це злочинна політика і практика, невід'ємний атрибут тоталітарного режиму, що торкнувся своєю трагічною суттю усіх сфер суспільного життя країни, в центрі якого стояла окрема людина, групи людей, цілі народи. Правда про цю справжню людську трагедію, яку переніс на собі і народ України, люди почали узнавати з т. зв. «закритої доповіді» М. С. Хрущова на XX з'їзді КПРС, що мала справжній вибуховий ефект.

Що ж відбувалося в 30-х роках в Україні? Внаслідок сталінської «революції зверху» відбулися корінні зміни в структурі влади, економічній системі, правопорядку, ідеології, культурі й освіті, релігії, в національному русі, у військовій сфері, в кадровому корпусі, що призвело до знищення всіх аспектів автономності України. Політика сталінізму привела до

58

того, що Україна втратила контроль над своїми ресурсами, капіталовкладеннями, промисловістю, сільським господарством.

Репресивний апарат, який склався на поч. 30-х років в Радянському Союзі і який покликаний був тримати під жорстоким контролем увесь хід суспільних процесів в усіх регіонах, активно почав діяти й в Україні. Тут, як на випробувальному полігоні, почалося проведення насильницької колективізації, що викликало шалений опір селянства. Як «відповідь» на цей спротив, почалося вишукування «контрреволюціонерів» у сільському господарстві. Різним строкам і формам покарання було піддано ЗО осіб Наркомзему УСРР, 20 з них було розстріляно. В колгоспах України було ліквідовано 85 т. зв. «контрреволюційних куркульських угрупувань», заарештовано близько 400 чоловік, переважна більшість яких загинула. Політика ліквідації куркульства як класу привела до знищення величезної кількості справжніх господарів на українській землі.

Боротьба з «шкідниками» й «саботажниками» в промисловості. В умовах згортання непу (к. 20-х років) сигналом до атаки стала «шахтинська справа»: на лаві підсудних опинилися керівники промисловості України, яким було приписано створення «Харківського центру» по керівництву «шкідництвом». Почалася цілеспрямована, різнобічна боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. «Викриття ворогів» наростали як снігова лавина. Протягом 1930—1940 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 всіляких «центрів», «блоків», «націоналістичних організацій».

Національна українська еліта теж попала під косу сталінського безжального терору. Тільки у справі «Спілки визволення України» та «Промпартії» було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції на чолі з С. Єфремовим, відомим українським літературознавцем, академіком, віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, одним з колишніх керівників Центральної Ради, що не приховував свого гостро критичного ставлення до Радянської влади. «Суддями» над «СВУ» були С. Косіор, В. Балицький, П. Любченко, які в др. пол. 30-х років самі стали жертвою сталінського терору.

В 1931 р. було «викрито» ще один міфічний «Український Національний Центр» та його складову частину — т. зв. галіцийську «Українську військову організацію» («УВО»). Її учасників звинуватили в тому, що вони мали на меті «шляхом збройного повстання куркульст-ва» повалити Радянську владу в Україні, відокремити її від Радянського Союзу, встановити капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної Української Народної Республіки. В справу «УНЦ» були втягнуті два визначних діячі української науки — академіки М. Грушевський та М. Яворський, останній з яких після відбуття 6-річного строку на Соловках в 1937 р. був розстріляний. Історична секція АН на чолі з Грушевським була розпущена, його самого звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», вислали в Росію, де він при «нез'ясованих» обставинах помер, відпочиваючи в 1934 р. в Кисловодську.

Гоніння проти українських письменників, діячів культури й мистецтва. «Контрреволюціонерами» і «шпигунами» були оголошені десятки академіків та дійсних членів ВУАМЛІН, професорів інституту Червоної Професури, Наркомату освіти України. Арешти серед освітян та письменників, особливо посилилися після самогубства М. Скрипника (1933 р.) та М. Хвильового (1933 р.). Із 500 репресованих письменників зникли з життя понад 200, з 85 вчених-філософів, ліквідовані 62. До українського національного мартирологу внаслідок посилених репресій увійшли: Євген Плужник, Микола Куліш, Микола Зеров, Григорій Косинка, Олександр Досвітній, Кость Буревій, Дмитро Фальківський, засновник і керівник театру «Березіль» Лесь Курбас, який драматично загинув в концтаборі. Соловки були повністю «українізовані». Сотні письменників примушено було замовкнути, примиритися з системою, понад 80 чол. емігрували. З прокату були зняті фільми Довженка, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. Українській літературі сталінський терор завдав жахливого удару.

Боротьба проти релігії і церкви. Радянська влада здійснила фронтальний наступ на УАПЦ, наклавши високі податки та обмеживши діяльність українських парафій. Було зруйновано й закрито тисячі церков, розгоруто гоніння проти священниківі віруючих. УАПЦ була примусово розпущена (1930 р.). Другу п׳ятирічку (1933-37 рр.) оголосили „пя׳тирічкою знищення релігії”

59

Репресії проти партійних та державних діячів. Розпочалися вони в 1933 році. Сталін

розправлявся з будь - яким проявом опозицій, замахами на його владу й авторитет. Виключення з партії в цей час з формулюванням «ідеологічні прорахунки й помилки» означало подальшу фізичну розправу. Після вбивства С. М. Кірова(грудень 1934 р.) генсек не лише позбувся можливого конкурента, але й отримав переконливий привід для розгортання хвилі терору проти партійних та державних діячів особливо.

На Україні особливо лютував посланець Сталіна Постишев. Понад 15 тис. керівників були звинувачені в „фашизмі», «троцькізмі», «націоналізмі». Керівником „опозиціонерів» на Україні було визнано Ю. Коцюбинського (розстріляний у січні 1937 р.) «Батьківське» піклування Сталіна про кадровий корпус України закінчилося надзвичайно трагічно: виганялися, а потім зникали „петлюрівські націоналістичні елементи», натомість зміцнювалися партійні лави України за рахунок московських надійних кадрів. Внаслідок такого «очищення» склад КП(б)У з 1933 по 1938 рр. зменшився наполовину, особливо постраждали її керівники. Так, з 11 членів політбюро, обраних в червні 1937 р. XIII з'їздом КП(б)У, загинуло 10 (живим залишився лише Г. Петровський), з 5 канд. у члени політбюро загинули 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК репресовані 100. Всі без винятку члени ревізійної комісії знищені. У ці роки загинули: В. Затонський, М. Хатаєвич, Є. Квірінг, X. Раковський, Г. Гринько, С. Косіор, В. Чубар, Ю. Коцюбинський тощо. Майже весь керівний склад КПЗУ, усі секретарі ЦК ЛКСМУ на чолі з секретарем С. Усенком, увесь керівний склад профспілок України теж пішли під сокиру сталінських репресій. У зв'язках з антирадянською організацією боротьбистів було звинувачено Голову Уряду України П. Любченка, який у період засідань пленуму ЦК КП(б)У,. що висунув таке звинувачення, застрелився (серпень 1937 р.).

В серпні 1937 р. в Київ прибули три особистих представника Сталіна — Молотов, Єжов, Хрущов. За підрахунками, репресіям були піддані 37 % членів КП(б)У, тобто майже 170 чоловік. М. Хрущов, який після С. Косіора очолив ЦК КП(б)У, в своїх мемуарах згадував: «Партійне керівництво України було майже повністю розгромлене. Нам довелося починати все з нуля».

Репресії проти командного складу Робітничо-Селянської Червоної Армії. На Україні вони почалися в 1936 р. проти майже всього командного складу Київського воєнного округу, який очолював Й. Якір. Водночас вони торкнулися й 150 чол. Харківського воєнного округу, який очолював І. Дубовий. Лише за півроку було репресовано 45 командирів стрілецьких з'єднань, в тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На поч. березня 1938 р. М. Хрущов та командир Київського воєнного округу С. Тимошенко рапортували у Москву, що з військ округу за рік «винищено» близько 3 тис. чоловік, з них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними під час катастрофічних поразок початкового періоду Великої Вітчизняної війни.

Знищення й самих керівників НКВС (Народного Комісаріату Внутрішніх справ). Серед загиблих чекістів на Україні понад 1200 чол., в т. ч. М. Лаціс, Б. Манцев та ін. Жертвами репресій ставали і співавтори сталінського «великого терору», діячі , які очолювали НКВС України в 30-х роках: В. Балицький, І. Леплевський та ін.

Сталін діяв не сам. Впродовж 1937-1941 рр. („п׳ятирічка великого терору”) в таборах НКВС бкло ув׳язнено понад 5,2 млн. чоловік, що у 2,2 рази більше, а ніж за попередні п׳ять років. Свою «теорію» і «практику» він реалізовував через своїх безпосередніх поплічників— кар'єристів. Провідниками антилюдяної політики він зробив і тих діячів, за плечима яких були роки боротьби за соціалістичні ідеали. Серед них й українські республіканські керівники, що стали не тільки самі жертвами сталінізму, а й винуватцями багатьох трагічних подій в Україні. Це: С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар, Г. Петровський, П. Любченко, М. Демченко, В. Балиць-кий та ін.

Наслідки терору для українського руху за своє самоутвердження. Внаслідок сталінських кампаній терору рух українського народу за своє самоутвердження, що, здавалося, набирав силу в 20-х роках, в 30-х втратив незліченну силу своїх прибічників. Суспільство дедалі опускалося в прірву відчаю, моральної деградації, відбулася морально-етичних

60

відносин (атмосфера страху, заохочення доносі тощо). Не витримуючи фізичних мук, люди давали свідчення на своїх друзів, родичів, сусідів. Були страчені покоління, які могли б відіграти визначну роль в українському національно-державному відродженні. Українська нація зазанала величезних демографічних втрат. Відбувся зпнепад української культури, інтелектуального потенціалу української нації.

Ми повинні знати ці трагічні сторінки нашого минулого, якщо прагнемо до того, щоб сталінізм не пережив свого творця.

З а п и т а н н я:1. Якими шляхами відбувася процес формування тоталітарного режиму в СРСР?2. Що таке сталінізм?3. Як і коли склався сталінський репресивний апарат і якими були його ключові

завдання?4. Коли почалися сталінські репресії в Україні?5. Що Ви знаєте про т. зв. справи «СВУ», «Промпартії». «УНЦ», «УВО»?6. На що були спрямовані масові репресії партійних та державних діячів?7. Які наслідки знищення командного складу РСЧА?8. Чи міг Сталін сам реалізувати свою репресивну «політику» і «практику»? Хто був

його активним помічником?

ЗГОРТАННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ В 30-ті рр.

Ключові терміни та поняття національна політика українізація деукраїнізація русифікація „хвильовізм”

„шумськізм” „волобуєвщина” „ухили в партії” адміністративно-командна

система

В першій половині 30-х років маховик адміністративно-командної системи набирав все більшої сили. Влада дедалі більше централізувалася і зосереджувалася в Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити Українську республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу.

З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася у формі напливу в Україну тисяч російських функціонерів для «підсилення» колективізації. Під кінець 30-х років після чистки «націонал-комуністів» більшість членів найвищого керівництва партії та держави в Україні, включаючи М. С. Хрущова, були росіянами.

У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягнути її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру,— писав він Л. Кагановичу в листі ще в квітні 1926 р.,— можна, лише борючись з крайностями в рядах комуністів..., тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити ростучу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську» (Й. Сталін. Твори, т. 8, К., 1949, стор. 153).

Боротьба з „крайностями” велась під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі в цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина». Така ди-ференціація була не випадковою, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — стару ленінську гвардію.

«Їхня українізація,— казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас,

61

— це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було...». На жаль, маятник репресій, що дедалі більше розгойдувався, та голод 1932—1933 рр. в Україні робили ці слова пророчими.

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці Москви. На початку 30-х років політика українізації, влучно названа американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття» («Тисяча років української культури», К., 1993 стор. 427), все більше почала здавати позиції під тиском адміністративно-командної системи, у рамки якої вона дедалі більше не вписувалася. Наступив кінець «українізації» й початок систематичних утисків української культури. Скоротилася кількість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських вчителів і дослідників, з бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури, заборонено сотні українських п'єс і закрито десятки українських театрів, а музейним працівникам було наказано припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кожній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося під виглядом розвитку інтернаціоналізму. Радянські ідеологи прийшли до висновку, що завданням розвитку дружби народів й інтернаціоналізму найкраще відповідають російська мова і культура. Вони доводили, що нова політика Сталіна являла собою не повернення до традиційного російського шовінізму, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму, інтернаціоналізму. З цієї логіки випливало, що культура українська та культура інших неросійських народів сприяла відсталості та провінціалізму.

Внаслідок такого підходу наприкінці 30-х років національні школи (а в 20-х роках нараховувалося понад 2000 шкіл, в яких навчання відбувалося мовами національних меншин) були переведені на російську мову навчання. В українських школах стало обов'язковім вивчення російської мови і літератури. Українську абетку, граматику і словник було змінено в напрямі наближення їх до російської. Вживання російської мови на Україні значно поширювавалося. Скоротилася частка української мови в пресі: якщо в 1931 р. українською мовою виходило 90 % газет та 85 %, часописів, то в кінці 30-х років їхній відсоток упав відповідно до 70 й 45. Випуск кінофільмів та радіомовлення переходило на російську мову. В літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. Навіть члени Комуністичної партії, радянські кадри до середини 30-х років практично деукраїнізувалися й почали розмовляти російською мовою, за визнанням самого Постишева.

Українською культурою маніпулювали так, щоб вона знову (як і до революції 1917 р., тобто в рамках Російської імперії) зосередилася на традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили в 20-х роках, підрізувався адміністративно - командною системою, що склалася в 30-х роках, під самий корінь.

З а п и т а н н я:

1. Охарактеризуйте політичну обстановку в Україні, що передувала згортанню українізації.

2 Що Ви знаєте про боротьбу Сталіна та його поплічників з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом»?

3. В чому полягав рішучий поворот Москви у національній політиці щодо України?4.Виконайте завдання: у правій колонці наведіть конкретні приклади масових

репресій30-х років

Основні напямки репресій Конкретні факти1) Репрсії проти селянства2)Боротьба з „підпільними

62

націоналістичними організаціями”3) Репресії проти членів КП(б)У4) Гоніння прти українських вчених,письменників,діячів культури і мистецтва5) Боротьба проти релігії і церкви6) Чистка військових кадрів

5. До яких наслідків привело згортання українізації в 30-х роках? Яке значення має сьогодні знання цього „історичного досвіду”.

6. Визначіть причини утвердження сталінського тоталітарного режиму.

ЗМІНИ СОЦІАЛЬНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В 20—30-і рр. МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ТРУДЯЩИХ

Ключові терміни та поняття соціальна структура етнічний склад демографічна ситуація розкоркулювання

соціальна програма життєвий рівень карткова система

30-і роки характеризуються завершенням становлення адміністративно-командної системи та складними соціально-економічними і міжнародними процесами, в яких доводилося існувати Україні в складі Союзу РСР. Вони, ці процеси, зумовили зміни в соціальній структурі населення.

Розвиток народного господарства за планами перших п'ятирічок, формування єдиного народногосподарського комплексу з усіма його збоченнями, надмірна індустріалізація за рахунок сільського господарства, причому всі ці процеси керувалися з Центру, з Москви, супроводжувалися кількісними і якісними змінами в складі робітничого класу. Його чисельність з 1928 по 1940 рр. зросла з 1770 тис. чоловік до 4578 тис., тобто зросла в 2,6 рази.

Потрібно підкреслити, що поповнення робітничого класу відбувалося в основному за рахунок селянства. Найбільша кількість їх вливалася у вугільну промисловість, найменша — в машинобудівництво, де потрібний був високий освітній рівень і професійна підготовка. Ор-ганізація праці, рівень її механізації, масове вливання до складу робітничого класу молоді із села затримували процес росту кваліфікації робітничого класу.

Глибокі соціальні зміни відбулися і в середовищі селянства. На рубежі 20—30-х років сталінщина здійснила насильницьку колективізацію. Виникло єдине соціальне середовище — колгоспне селянство, яке в 1940 році складало половину населення України.

Водночас здійснювалося примусове розкуркулювання, яке позначилося на долях сотень тисяч селян. Значна частина їх була виселена за межі республіки. Постраждали під час цієї розгнузданої кампанії також середняки і бідняки. Мільйони з них загинули від хлібозаго-тівельної політики, яку проводив Центр вольовим методом. Від голоду 1932—1933 рр. та масових репресій загинуло до 9 млн. представників цього соціального прошарку населення.

Демографічна ситуація в Україні набула катастрофічних рис. В 1927 р. в українському селі народилося 650 тис. дітей, а в 1935 р.—80 тис. Українське село, по суті справи, з його звичаями і традиціями, як соціальний феномен, перестало існувати.

Відбувалися відчутні зміни кількісного і якісного характеру і в середовищі службовців, їх кількість за 10 років (до 1940 р.) зросла в 3,6 рази і досягла 2 млн., 25 % з них мали вищу або середню спеціальну освіту. Разом з тим, в народному господарстві не вистачало дипломованих спеціалістів в промисловості, сільському господарстві, науці. Нехватка їх істотно загострилася внаслідок сталінських репресій.

В 30-х роках відбувалися істотні зміни в життєвому рівні трудящих: збільшилася зарплата низькооплачуваним категоріям робітників, ще більше вона зросла у службовців

63

держустанов. Адміністративна система турбувалася про свої кадри.

Добавкою до реальних доходів населення стали громадські фонди споживання. З них виплачувалися пенсії, відпустки, утримували заклади охорони здоров'я, освіти, культури. До 1930 р. було ліквідовано безробіття.

Проте індустріалізація, жорсткий режим економіки, зменшення асигнувань на соціальну сферу гарантували тільки мінімум добробуту.

В кінці 20-х років з'явилися значні труднощі в забезпеченні трудящих товарами народного вжитку. В 1929 році була введена карткова система на продуктові та промислові товари. Значно зросли ціни на предмети вжитку, хоча для службовців товари відпускалися за зниженими цінами, переслідувалася цим далека мета: за таку підкормку потрібно було бездоганно служити режиму.

Серйозною була житлова проблема. В одну квартиру заселялося декілька сімей, найбільш розповсюдженими видами житла були гуртожитки й бараки, як правило, без всіляких комунальних зручностей.

Карткова система була скасована в 1935 році.Таким чином, в кінці 30-х років відбувалися позитивні зміни у виконанні соціальних

програм. Водночас в ці роки не можна було не відчувати як сталінська політика перетворювала людину в знаряддя досягнення будь-яких економічних чи політичних цілей.

З а п и т а н я: 1. Чим були викликані кількісні й якісні зміни, що відбувалися в складі робітничого

класу?2. Як голодомор 1932—1933 рр. вплинув на зміну соціального складу населення України?3. Чому в 30-і роки попри істотні зміни в життєвому (рівні трудящих (на кращу

сторону), людина перетворювалася в знаряддя досягнення будь-яких цілей?

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ (1918—І940 рр.)

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 20-30-і РОКИ

Ключові терміни та поняття „Східна Малопольща” „пацифікація” полонізація УНДО ОУН румунізація конкордат

УСДП УРП КПЗУ москвофільство русинство українофільство

Після громадянської війни українські землі були поділені між Радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною...

Політика Польщі щодо українців та реакція українців на цю політику. Українці в новоутвореній Польськіїї державі (1919 р.) складали дві окремі громади, й уряд робив все можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колициніх габсбурзьких землях Східної Галичини (Львівське, Терно- нільське й Станіславське воєводства). Понад 3 млн. галицьких українців, що переважно належали до греко- католицької церкви, були національно свідомими й відносно добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся й Холмщину—райони, що її Польща відтяла від Росії. Вони налічували приблизно 2 млн. і були в основному православними, до того ж політично, економічно й культурно менш розвиненими.

64

Польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації й

полонізації. В 1924 р. були прийнято закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах, більшість українськомовних шкіл було перетворено на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускав до Львівського університету, де було скасовано українські кафедри.

Серед перших політико-економічних заходів поляків особливе невдоволення українців викликала програма колонізації: запрошення до Галичини й Волині осадни-ків-переселенців для зміцнення польської присутності на східних кордонах. Новоприбулі [а це були в основному ветерани польської армії) отримували великі наділи найкращих земель й фінансові субсидії. Попит на продукцію українських селян катастрофічно падав, їх ненависть до багатих польських землевласників загострювалася. На поч. 30-х років Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що зводилися до підпалів і вбивств. У відповідь на це уряд вдався до масових репресій і жорстоких дій, розпочавши кампанію «пацифікації» («умиротворення»): конфіскацію майна та продуктів, руйнування осередків українських громад, фізичне покарання тих, хто протестував. Заарештовано було понад 2 тис. українців.

В гострій політичній боротьбі приймали участь різні політичні партії та соціальні групи. Найбільшою українською політичною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), засноване в 1925 р. у Львові. Це була партія інтелектуальної еліти України, яка ставила за мету завоювання української самостійності через компроміси з польськими правлячими колами.

Протилежну позицію зайняла Організація українських націоналістів (ОУН), що виникла в січні 1929 р. у Відні. Ідеологами ОУН були Д. Донцов і В. Липинський. Очолив організацію полковник Є. Коновалець. Головним методом діяльності вони обрали збройну боротьбу на засадах революційного націоналізму. Членами ОУН були студенти, старшокласники, представники інтелігенції. В 1938 р. вона нараховувала 20 тис. чол. Використовувала різні методи боротьби: демонстрації, страйки, акти саботажу, але головним вважала терор, боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в Україні. Тільки за членство в ОУН в Польщі карали 6-річним строком ув'язнення. Тюрми Польщі були переповнені оунівцями. Мета організації — незалежність України.

УСДП (Українська соціал-демократична партія) в 1923 р. заявила про перехід на радянську платформу, підтримала Радянську Україну, що привело до її ліквідації. В к. 1928 р. вона відновила свою діяльність.

УРП (Українська радикальна партія) в 1926 р. об'єдналася з партією українських есерів на Волині і змінила назву на УСРП (Українська соціалістична радикальна партія). Виступала за незалежність України.

КПЗУ (Комуністична партія Західної України), заснована в лютому 1919, як Комуністична партія Східної Галичини. З липня 1920 р. увійшла до складу Польщі, в 1923 р. перейменована на КПЗУ , в 1938 р. звинувачена Комінтерном в буржуазному націоналізмі й в 1923 р. перейменована на КПЗУ. В 1938 р. звинувачена Комінтерном в буржуазному націоналізмі й розпущена. Доля ряду її керівників стала трагічною: викликані до Москви, вони загинули в катівнях НКВС як «фашистські агенти».

В Закарпатті політична обстановка була теж складною. З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина, до складу якої увійшло Закарпаття (1919 р.), була найдемократичнішою. Вона не проводила щодо нацменшин такої відкритої дискримінації, як Польща та Румунія. Проте це не означає, що взаємини між центральним урядом та населенням Закарпаття були безконфліктними.

Представники інтелігенції, вчителі і студенти, інші українофіли в 30-х роках заснували на чолі з А. Волошиним та братами Бращайками освітнє товариство «Просвіта». Особливої популярності серед молоді набула організація українських скаутів «Пласт». Ці організації вибороли в 1938 р. Карпатоукраїнську автономію на виборах до регіонального парламенту, їх підтримали 86 % всіх виборців краю. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організація, що дуже швидко налічувала вже 5 тис. бійців. Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних українців, особливо в сусідній Галичині. Багато з них вважали цей уряд першим кроком до неминучого створення соборної самостійної

65

України. Прагнучи захистити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської Січі.

Політичне становище українців під владою Румунії. На землях Бессарабії й Буковини, що опинилися у складі Румунії, політичне становище було ще складнішим, аніж у Польщі. Будучи раніше під владою Австрії, Буковина була автономною провінцією, а українці мали порівняно сильне політичне представництво у Відні. Румунія повністю знищила місцеве самоврядування українців, розвинену систему україномовного шкільництва. До 1927 р. Буковина стала однією з румунських провінцій, де українці фактично були зрумунізовані і облишені всіляких політичних прав.

Єдиною українською організацією на Буковині, яка завдяки своїй конспіративній будові не тільки витримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм, був «революційний», або націоналістичний табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем та Денисом Квітковським.

З а п и т а н н я:1 Заповніть таблицю „Українські землі у міжвоєнний період”

Держави Українські землі, що перебували в складі цих держав СРСР Польща Чехословаччина Румунія

2. Якою була політика Польщі щодо українців?3. Які Ви можете назвати політичні партії, що діяли на терені Польщі, і якими були їх

програми дій?4. Які із наведених західноукраїнських організаціф і партій, що діяли у 20-30 рр.,

виступали за незалежність України: а)УНДО; б)Радикальна партія; в) ОУН; г) КПЗУ?5. В чому полягало суперечливе становище українців в складі СРСР в розглядуваний

період?

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН НА ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Ключові терміни та поняття колонізація Польща „А” Польща „Б”

національно-визвольний рух

„умиротворення”

Статус, в якому опинилися українські землі після громадянської війни. Після закінчення державотворчих змагань в 1917—1920 рр. і остаточного встановлення радянської влади на великій частині етнічних українських земель вони були знову поділені між Радян-ською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною:

а) В хаосі 1918—1919 рр., румунська вояччина, скориставшись тим, що легіон Українських Січових Стрільців знаходився в цей час у Львові, 11 листопада 1918 р. підступно зайняла м. Чернівці, столицю Буковини. б) Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття виявили волю жити зі своїми єдинокровними братами по той бік Карпат. Зневаживши волю українців За- карпаття, чехословацькі війська 12 січня 1919 р. увійшли в Ужгород та його округи. Решту закарпатських земель 22-23 березня 1919 р. окупувала угорська армія. За згодою Антанти 5 серпня 1919 р. чехословацьке військо повністю підкорило Закарпаття.

Таким чином, з дозволу Ради Послів землі Буковини й Закарпаття були віддані на поталу Румунії й Чехословаччини.

66

в) 14 березня 1923 р. після двохрічного обговорення питання, Рада Послів Антанти у

Версалі визнала нарешті суверенітет Польщі над Східною Галичиною та прийняла постанову про довічне включення Галичини і Західної Волині до складу Польщі (українці становили 15 % мешканців Польщі, тобто 5 млн.).

г) ЗО грудня 1922 р. переважна більшість українських земель за Союзним договором, підписаним 4-ма республіками (РРФСР, УСРР, БСРР, ЗСФРР) увійшла до складу СРСР.

Соціально-економічні умови, в яких знаходилися українці Польщі, були такими ж маловтішними, як і їх політичне становище. Населені українцями землі, що складали 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами (80 % населення Західної України—селяни), або внутрішніми колоніями, що поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину.

Економічні труднощі крилися в сільському господарстві Галичини, де спостерігалося перенаселення сіл, крихітні наділи, неродючі землі. На Волині, де великих польських землевласників було менше, а земля родила краще і селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще.

Промисловість на цих українських землях була розвинена теж дуже слабко, оскільки польський уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи українськими провінціями. Лише 135 тис. українців (із загального їх числа 5 мли.) працювали в лісовій та нафтопереробній промисловості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів, але в ньому проживали в основному поляки і євреї.

Українська інтелігенція заробляла собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями в кооперативах, що швидко зростали. Служба в урядових установах була для українців закрита.

В Румунії, за її статистикою, в 1920 р. проживало 790 тис. українців (4,7 % її населення), їх соціально-економічне життя було не кращим, аніж в Польщі. Тут українці утворювали три виразні підгрупи: 1) перша (450 тис), мешкала в колишній російській провінції Бессарабії (нинішня Молдова і 11 районів України); 2) невелика група проживала на колишній угорській території Мараморош; 3) найбільш активна українська громада в 310 тис. чол.—українці Буковини, вони були найбільш гнобленими й політично, й економічно. Економічне становище усіх цих українських регіонів в складі Румунії було надзвичайно тяжким (особливо третьої групи), воно випливало з т. зв. нетерпимості румунських властей до національних меншостей взагалі, особливо до українців.

В Закарпатті доля українців (455 тис.) була значно кращою. В чеській частині їх мешкало 370 тис., у словацькій — 85 тис. Карпатоукраїнці, або русини, як вони називали самі себе, були ізольовані від своїх співвітчизників Карпатськими горами, і в соціально-економічному відношенні були найменш розвиненими. Але українці попали у склад найдемократичнішої з усіх новоутворених після І світової війни країн Східної Європи — Чехословаччини, яка, на відміну від Польщі і Румунії, не проводила щодо своїх нацменшостей відкритої політики дискримінації. Бажаючи модернізувати всі регіони нової держави, чехи намагалися підняти соціально-економічний рівень життя й у Закарпатті. В 20-х роках було поділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки землі. Разючим контрастом до Польщі й Румунії було те, що чеський уряд у свої, населені українцями, території вкладав більше коштів, ніж вилучав з них. Однак навіть цих інвестицій було надто мало, щоб хоч якось полегшити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років в Чехословаччині населення Закарпаття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких мас народу.

Спротив українського народу такому економічному становищу. Труднощі соціально-економічного розвитку на західноукраїнських землях, поряд з національною по-літичною нерівністю, викликали спротив, який виливався або в опозицію до урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини, або в насильницькі революційні дії, особливо проти перших двох названих держав.

На відміну від своїх співвітчизників в Радянській Україні західні українці, не дивлячись на важке соціально-економічне становище, не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, як насильницька колективізація і ліквідація куркульства як класу, що поряд з

67

іншими причинами привели до страшної трагедії 1932— 1933 рр. І навіть за вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не дискредитований сталінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм — вони мріяли про возз'єднання в єдиній українській державі, але незалежній.

З а п и т а н н я:1. В складі яких держав опинилися українські землі після громадянської війни?2. Чому сталося так, що українська нація, єдина з-поміж крупних націй Східної Європи,

не змогла після громадянської війни і 1-ї світової війни реалізувати своє право на самовизначення?

3. Яким було економічне становище українців в Польщі і Румунії?4. Чим і чому економічне становище українців Закарпаття відрізнялося від економічного

становища своїх побратимів у Польщі і Румунії?5. Запам'ятайте: протягом 20 років окупації на західноукраїнських землях було поселено

200 тис. колоністів польської, румунської та чеської національностей.

ПРОГОЛОШЕННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ НЕЗАЛЕЖНОЮ. ОКУПАЦІЯ ЗАКАРПАТТЯ.

Ключові терміни та поняття Мюнхенська угода УНО Карпатська Січ українофіли

русинофіли репресії окупація

Після І світової війни 7 млн. українців опинилися в Європі поза межами Російської імперії. Більшість з них входила до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. В Польщі та в Румунії вони стали об׳єктом дискримінаційної політики. Карпатоукраїнцям (455 тис), які увійшли до складу Чехословаччини най-демократичнішої з новоутворених держав Східної Європи, жилося набагато краще, вони мали більше можливостей політичної та культурної самореалізацп.

Перебування роз’єднаних українських земель в складі СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії—один з найбільш складних моментів в Центральній і Східній Європі напередодні II світової війни. Геополітичне розташування цих земель зробило їх об'єктом зіткнення інтересів СРСР та Німеччини. Гітлер розглядав Україну як майбутній плацдарм в завоюванні СРСР, використав «українську карту» для залучення союзників в центрі Європи.

Після Мюнхенської угоди західних держав з Гітлером почалося розчленування Чехословаччини. Влада центрального уряду стала номінальною. Словакія стала автономною в рамках Чехословацької республіки. З'явилася надія на автономію Закарпаття. Гітлер підтримав утворення автономії Закарпаття—Карпатської Русі в жовтні 1938 року.

Автономну адміністрацію краю очолив лідер українофілів Августин Волошин. В січні 1939 року виникла політична організація закарпатського населення—Українське національне об'єднання, яка виступила за утворення самостійної держави.

13 лютого 1939 р. були призначені вибори в парламент—сейм Карпатської України, в ході проведення яких 92 % виборців віддали свої голоси прибічникам суверенітету Закарпаття.

15 березня 1939 р. на засіданні Сойму була проголошена самостійність Закарпатської України. Сойм прийняв Закон, в якому наголошувалося про незалежність держави, її назву—Карпатська Україна, її устрій— республіка на чолі з президентом, її державну мову — українську, колір державного прапору — синій і жовтий. Створено військо – Карпатська Січ.

Утворення Карпатської України відбулося у відповідності з історичними традиціями. Президентом її став Августин Волошин.

Сталінське керівництво вкрай недоброзичливо відносилося до Карпатської України, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на

68

ХУІІІ з’їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) Й. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення карпатоукраїнців мати свою державу й цим розпочати справу визволення всієї України. „Комашка, що хоче прилучити до себе слона”,- такими словами охарактеризував він героїчну боротьбу карпатоукраїнців.

Недовго проіснувала самостійна Закарпатська Україна. В березні 1939 р. угорська армія зі згоди Німеччини (як її союзниця) захопила Карпатську Україну, повалила її уряд. Після повної окупації Закарпаття Угорщиною, А. Волошин змушений був емігрувати.

Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно спияло перетворенню населення краю в національно свідомих українців, продемонструвавши їх прагнення до власної держави.

Закарпаття увійшло до складу Угорщини й продовж усієї війни залишалося однією з її частин. Мадяри майже одразу розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекло до сусідньої Галичини, де біль-шовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру. Були заборонені всі українські видання та організації, включаючи й «Просвіту». Наростаючий на Закарпатті український рух не дав можливості повністю мадяризувати українців. Натомість угорський уряд обрав перехідний, або русинофільський варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні зв'язки з мадярами. Головною соціальною базою цього підходу виступило мадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політично, а й призвела до занепаду їх освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, а значить і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинула в нацистських таборах смерті.

Зразу після другої світової війни Москва переконала Чехословаччину відмовитися від претензій на Закарпаття. За договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 року Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР. Цим актом завершилося возз'єднання українських земель в єдиній українській державі.

З а п и т а н н я:1. Коли Закарпатська Україна опинилася в складі Чехословаччини?2. Як змінився статус Закарпатської України після Мюнхенської змови?3. Що Ви знаєте про Карпатську Русь, що утворилася в жовтні 1938 р.?4. Яку позицію щодо Карпатської Русі зайняло сталінське керівництво?5. Коли остаточно Закарпатська Україна увійшла до складу СРСР?

ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СРСР ТА УРСР (1939—1940рр.). РЕПРЕСИВНІ АКЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРАЇ.

Ключові терміни та поняття окупація возз’єднання Устаночі Народні Збори Соборна Україна

інкорпорація репресії радянізація інкорпорація

Згідно з таємною угодою між Ріббентропом і Молотовим (Німеччиною та Радянським Союзом) 17 вересня 1939 р. Червона Армія окупувала Західну Волинь і Галичину, а новий радянсько-німецький договір у Москві 28 вересня закріпив кордони між цими двома державами вздовж Сяну і Бугу. Після захоплення Західної Волині та Галичини більшовики організували тут 22 жовтня 1939 року вибори до Установчих Народних Зборів Західної України. За офіційними даними, 84 % виборців голосували за список кандидатів, які 27 жовтня 1939 року

69

ухвалили включити Західну Україну до УРСР. Це рішення затвердили Верховні Ради СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Здійснилася мрія українців про можливість життя в єдиній соборній Україні.

За згодою Гітлера сталінський режим під загрозою війни 28 червня 1940 р. змусив Румунію зректися на користь СРСР Північної Буковини і Бессарабії. 2 серпня Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину та Північну і Південну Бессарабію до УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської АРСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР.

Після приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії до УРСР, населення України збільшилося на 8 809 тис. чоловік і на поч. Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. становило 41 657 тис., територія України розширилася до 565 тис. кв. м. На цих землях невдовзі було проведено конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію банків і великої промисловості. На території Західної Волині і Галичини на початку грудня 1939 р. було встановлено новий адміністративний поділ: утворено шість областей— Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську,— які поділено на райони.

Перетворення, які негайно почали проводитися у новоутворених західноукраїнських областях, повинні були урівняти суспільно-політичний та соціально-економічний лад з радянським, директивно вводилася загальнонародна власність, було конфісковано 1 млн. га землі, худобу, знаряддя праці у поміщиків, монастирів, чиновників, все це було роздано безземельним та малоземельним селянам; експропрійовано 2 тис. промислових підприємств, утворювались МТС тощо.

Процеси, що відбувалися в економічній, соціальній та духовній сферах життя цих областей і увійшли в історію як політика радянізації, були надзвичайно суперечливими. З одного боку, вводилося безкоштовне медичне обслуговування, утворювалася система соціального забезпечення, розподілявся житловий фонд серед трудящих, реорганізовувалася система освіти, ліквідовувалася неписьменність, українізувалася народна освіта, йшов процес підготовки власної інтелігенції через систему вищої та середньої спеціальної освіти тощо; з іншого боку, в цьому регіоні повністю повторилися деформації усіх сфер життя, які мали місце в СРСР. Насаджувалася командно-адміністративна система управління; не враховувалися особливості економічного та духовного життя краю, які склалися впродовж історії; націоналізовувалося практично все, навіть дуже дрібні кустарні промисли; кадри, які у цей регіон присилалися з центру, не знали місцевої специфіки, традицій народу, грубо порушували радянські закони в податковій політиці; повністю повторювався спотворений процес ко-лективізації; земля, яка була основою життя селян, забиралася; насаджувалися доноси, підозра тощо.

На території цих областей перестали діяти всі колишні українські політичні партії, а також громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові товариства і установи, зокрема «Просвіта», наукове Товариство ім. Т. Шевченка, „Рідна школа” закрито усі часописи. В шкільництві українська мова залишалася, але з точки зору змісту в освіті, науці, мистецтві відбувалися процеси широкої радянізації та русифікації.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася репресивними акціями, арештами та виселенням з краю службовців держапарату, суду, прокуратури, поліції, функціонерів різних політичних партій, крупних підприємців, поміщиків, орендаторів, заможніх селян (т.зв. куркулів), виселялися члени КПЗУ, комсомольці, які були політв'язнями в польських тюрмах; були розстріляні 15 тис. офіцерів польської армії в Катинському лісі під Смоленськом, хоча вони склали зброю ще в 1939 році.

Великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклаи УГКЦ підлягали ліквідації, а їх майно конфіскації. В кінці 1939 р. Припинила своє існування Богословська академі у Львові, Станіславська, Львівська, Перемишльська духовні семінарії.

Як метод політичного переслідування і адміністративного покарання широко використовувалися депортації - виселення без правових підстав. Підґрунтям для цього служила постанова РНК та ЦК ВКП(б) від 4 червня 1940 р «Про заходи по забезпеченню плану переселення у Східні райони СРСР”. Переселення людей в Сибір і на Північ здійснювалося у вагонах для худоби, масові депортації почалися у сувору зиму 1940 року.

70

У підпіллі діяла ООУН. У січні 1941 р. У Львові НКВС організував шумний процес над

59 його членами (в основному учні і студенти). 42 чоловіки, в тому числі 11 дівчат, були засуджені до розстрілу.

Такі ж процеси відбувалися на Буковині та в Бессарабії.Це був початок реалізації політики радянізації, який мав свої плюси (здійснення

віковічної мрії українського народу про воз’єднання українських земель, їх соборність) та мінуси. Цей процес буде широкомасштабно продовжений в повоєнний період (др.. пол.. 40-х-поч. 50-х рр.)

Попри велике історичне значення факту возз’єднання всіх українських земель в єдину соборну Україну, негативний досвід спілкування з радянською владою переконав населення західних областей України в тому, що їх майбутнє – не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.

З а п и т а н н я:1 Яку роль «відіграла» таємна угода 1939 року між Німеччиною та Радянським

Союзом в акції приєднання західноукраїнських земель до СРСР?2. Які зміни в населенні й території України відбулися в зв'язку з приєднанням Західної

України. Північної Буковини й 3-х повітів Бессрабії? 3. В чому полягала суперечливість процесів, що відбувалися в усіх сферах життя

західноукраїнського регіону?

УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ТРАГІЧНИХ ВИПРОБУВАНЬ (1939—1941 р.р.)

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ключові терміни та поняття п’ятирічки індустріальна держава аграрний комплекс стаханівський рух

насильницька колективізація

натуроплата

Промисловість України напередодні війни. Довоєнні п'ятирічки в надзвичайно складних умовах тоталітарного режиму, ціною великих нестатків і трудових зусиль, ціною практичного знищення сільського господарства вивели Радянський Союз, на якісно новий рівень економічного розвитку: на карті Європи замість аграрної країни з'явилася індустріальна. Чільне місце в ній посідала Україна з її форсованим розвитком чорної металургії та вугільної промисловості. За обсягом виплавки чавуну Україна посідала друге місце в Європі (після Німеччини), а по видобутку вугілля — четверте місце в світі. Швидко нарощувалися потужності підприємств важкого машинобудування.

В Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них сім промислових гігантів — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпрогес, Дніпровський алюмінієвий в Запоріжжі, Краматорський машинобудівний і Харківський тракторний заводи. Всього в СРСР таких промислових гігантів було біля 3,5 десятків. Але вражаючі темпи розвитку крупної промисловості не супроводжувалися від-повідним приростом продукції легкої та харчової промисловості. Індустріальна могутність України була зорієнтована на первинну переробку сировини та виготовлення машин для виготовлення машин (т. зв. група «А»), а не на задоволення повсякденних потреб людини.

Мало що змінилося й у географії української промисловості. Основні зрушення відбулися в традиційних промислових центрах — Донбасі, Придніпров'ї, а також в Харкові, Одесі, Києві та в деяких інших великих містах республіки.

В березні 1939 року, коли Європа стояла на порозі II світової війни, XVIII з'їзд ВКП(б)

71

різко збільшив асигнування на оборонну промисловість. Тому із стратегічних міркувань нові виробництва розгорталися переважно в східних регіонах СРСР. Внаслідок цього закріп-лювалася традиційна економічна структура в єдиному народногосподарському комплексі Союзу, яка ще в дожовтневий період прив'язала народне господарство України до потреб імперії, а не власного народу, і в нових умовах вона стала засобом підпорядкування республіки центру. Що ж стосується успіхів власне важкої індустрії, про які вище згадувалося, то в умовах втрати Україною політичного й економічного суверенітету її промисловістю розпоряджалися б центральні відомства, а народ України, який своєю працею забезпечив ці успіхи, мало що зміг би від них отримати.

В аграрному комплексі республіки напередодні війни завершився «експеримент» насильницької колективізації. Кривавою ціною голодомору, розкуркулювання, репресій до 1937 р. колгоспи України об'єднували вже 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. На кінець 30-х років в Україні існувало майже ЗО тис. колгоспів, біля 1 тис. радгоспів. Селянство поступово звикло працювати в умовах колгоспної системи, що до дрібниць регламентувала виробництво: вказувала з центру де, коли і що сіяти, як обробляти, коли збирати врожай, якої породи і скільки скотини вирощувати тощо.

Офіційна пропаганда малювала картину повного добробуту на селі, високомеханізованої праці, щасливого, багатого життя колгоспників. Дійсно, в роки довоєнних п'ятирічок відбулася істотна модернізація сільського господарства. Якщо на поч. 20-х років основним знаряддям праці був плуг, коса та ціпок, то напередодні війни в колгоспах та радгоспах працювало понад 100 тис. тракторів, 33 тис. комбайнів, 550 тис. вантажних автомобі-лів. 3/4 операцій по обробці землі виконували МТС, вони збирали зерно з 40 % посівних площ. Про результати перших п'ятирічок радянське керівництво на всіх рівнях підкреслювало це як найважливіше досягнення радянської системи. Але при цьому замовчувалося найістотніше: натуроплата колгоспників складала всього 12— 15 % від заробленого. Така експлуатація нечасто зустрічалася в Україні навіть за часів кріпацтва. За таких умов українське селянство поступово втрачало напрацьовані століттями риси: господарність, ініціативність, працелюбність тощо.

На фоні пануючої в колгоспах апатії і байдужості окремі їх члени виділялися своїми виробничими показниками: ланкова з Черкащини Марія Демченко стала ініціатором руху за вирощування 500 ц. цукрового буряку з гектару; Паша Ангеліна, бригадир тракторної бригади з Донеччини, закликала до всесоюзного змагання тракторні бригади. Такі почини ретельно готувалися, за ними стояли місцеві партійно-господарські керівники, що прагнули в такий спосіб продемонструвати верхам ефективність свого керівництва й життєвість колгоспної си-стеми.

Примусова праця була малоефективною. Об'єм сільськогосподарської продукції зростав повільно. Напередодні війни держава насильницькими методами добилася від українського села понад 500 мл. пудів хліба. Але навіть така його кількість, за яку жахливу «ціну» заплатили селяни, забезпечувала поступове послаблення продовольчої кризи в місті.

Напередодні війни українське селянство в надзвичайно несприятливих умовах відроджувало підірване насильницькою колективізацією та голодом 1932—1933 рр. сільське господарство країни, на плечі якого в роки Великої Вітчизняної війни було покладено ще важчий, але такий необхідний тягар.

З а п и т а н н я:1. Яку роль виконувало масово організоване соціалістичне змагання в 30-х роках?2. Назвіть позитивні і негативні сторони сталінського «стрибка в індустріалізацію»?3. В якому стані знаходився аграрний сектор України напередодні другої світової

війни ?

МІСЦЕ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРАХ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ПАКТ МОЛОТОВА—РІББЕНТРОПА.

72

Ключові терміни та поняття „українське питання” пакт Ріббентропа –Молотова план „Велика Україна”

договір „Про дружбу і державний кордон”

війна

Місце «українського питання» в міжнародній політиці напр. 30-х рр. Напередодні II світової війни роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій і різні політичні орієнтації, було вагомим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило «українське питання» клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у дипломатичній грі напередодні війни.

У «вирішенні» «українського питання» були зацікавлені СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина, мета яких полягала в тому, щоб втримати підвладні їм українські землі і по можливості отримати нові. В ньому була зацікавлена також Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», великі надії покладала на українські землі. Зацікавлені по-своєму в цій проблемі були й Англія, Франція, частково Америка, які, «граючись» українським питанням, прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси, балансуючи або втручанням в його вирішення, або нейтралітетом.

Драматизм ситуації полягав в тому, що в силу об'єктивних обставин, які склалися, український народ не міг сам вирішити цього питання.

«Ініціатор» рішучих дій у вирішенні «українського питання» напередодні другої світової війни. Хоча й досить обережно, але все ж таки поставила це питання Німеччина. Ще в 1933 році, після приходу фашистів до влади, тут почав розроблятися план «поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Вже більш чітко ця мета була поставлена в 1936 р. Гітлером на Нюрнберзькому з'їзді нацистської партії.

Маніпулювання «українською картою» дозволило Гітлеру приховувати справжній західний напрям основного удару на поч. ІІ-ої Світової війни. Уряди ж Англії і Франції, навпаки, намагаючись зіштовхнути нацизм з більшовизмом і в такий спосіб відвести від себе загрозу, пішли на Мюнхенський зговір, що так чи інакше торкнувся української проблеми. В зв'язку з руйнацією Чехословаччини постало питання про подальшу долю Закарпатської України, гостру зацікавленість якою проявили три країни: Німеччина, Угорщина й Польща, свої інтереси в цьому питанні мала Румунія та Югославія.

Виходячи з ситуації, яка склалася, і намагаючись хоч б якоюсь мірою врятувати єдність республіки після «Мюнхену», чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії, проголосивши 10 жовтня 1938 р. Чехословаччину федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Офіційно було визнано уряд Карпатської України. Це стало справжнім козирем в руках німецької дипломатії, яка почала використовувати «карпатоукраїнську карту» як засіб тиску на тих держав (і противників, і союзників своїх), за рахунок територій яких в подальшому можна було б створити т. зв. «Велику Україну» під протекторатом Німеччини, як антирадянську силу.

В лютому 1939 р. з мовчазної згоди Німеччини відбуваються вибори до сейму Карпатської України, в ході яких понад 90 % голосуючих проголосували за Українське Національне об'єднання, на чолі якого став А. Волошин. Але ця своєрідна форма державності карпатських українців, незважаючи на те, що вона мала такі атрибути влади, як сейм, армію («Карпатська Січ») тощо, була нетривкою, бо спиралася не на власну міць, не на сили свого народу, а на нетривкий і нестабільний баланс політичних сил в Європі.

Роль «українського питання» у німецько-радянському зближенні. На поч. 1939 р. Німеччина змінює акценти у зовнішньополітичному курсі. Пам'ятаючи уроки 1-ої світової війни і не ризикуючи вести війну на два фронти, Гітлер робить ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході». Це об'єктивно відсувало здійснення планів на Сході (і зокрема щодо України) на більш пізній час. Холодним душем для західних держав став виступ Гітлера ЗО січня 1939 р. у рейхстазі, в ході якого він заявив, що Німеччина потребує «життєвого простору...» в Африці, і ні слова не сказав про Україну.

73

Гітлер дав дозвіл Угорщині на окупацію Карпатської України. Спроба карпатоукраїнців

створити свою державу потерпіла поразку і Угорщина 16 березня анексувала Закарпатську Україну.

Радянське керівництво, хоча про «людське око» й виступило з нотою-протестом, зітхнуло нарешті з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз'єднання — приводом для стрибка на Радянський Союз.

На поч. квітня 1939 р. Гітлер віддає вермахту таємний наказ готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає «українська карта»: налагоджуються контакти з ОУН, яку Німеччина готувалася активно використати для підготовки населення Західної України проти польських властей. З іншого боку, щоб прикрити німецьку агресію проти Польщі, планувалося спровокувати виступ-повстання проти її властей Галичини, допомогу їй з боку Словакії та Карпатської України. Це дало б Німеччині привід для воєнного втручання у значних розмірах. Єдине, що зупиняло Гітлера в реалізації цих планів — можлива реакція СРСР, який мав власні інтереси в Західній Україні. І Гітлер починає готуватися до зближення з Радянським Союзом.

Німецька преса раптово припинила всі публікації антирадянських статей, їй було заборонено торкатися в публікаціях «українського питання». Радянське керівництво у відповідь в травні 1939 р. змінює на посаді наркома закордонних справ М. Литвинова на В. Молотова. У керівних колах Радянського Союзу міжнародне становище вважалося несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною. Але, йдучи на зближення, СРСР не збирався поступатися своїми інтересами. В заключній фазі переговорів з міністром закордонних справ Ріббентропом 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Велика Україна». І лише задоволення цих вимог відкривало шлях до підписання договору

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Цей договір підписали Молотов і Ріббентроп 23 серпня 1939 р. терміном на 10 років. Додатково до цього пакту було долучено таємний протокол, який «розмежовував сфери інтересів» сторін. Це «розмежування» разом з підписанням у вересні 1939 р. ще одного договору «Про дружбу і державний кордон» (цей договір замовчувався понад 50 років і становив найбільшу державну таємницю СРСР) означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної Ук-раїни, Західної Білорусії, а також Бессарабії, Латвії, Литви і Естонії. З свого боку Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продуктів.

Таємні угоди між Німеччиною і Радянським Союзом яскраво відтворили імперську агресивну суть обох держав. Були укладені всупереч нормам світового права, тому впродовж 50-и років становили одну із державних таємниць СРСР.

Ці договори розв'язували руки обом державам. Німеччина почала агресію в Європі: 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Англія і Франція, пов'язані з нею союзним договором, оголосили Німеччині війну. Ці події поклали початок Другій світовій війні.

Радянський Союз, реалізуючи умови договору, теж почав включення до складу СРСР західноукраїнських земель.

Ці історичні події далеко неоднозначно сриймаються істориками і політиками. Одні називають факт входження західноукраїнських земель до складу УРСР „анексією”, інші - „включенням”, треті – „возз’єнанням”, дехто – „інкорпорацією”, „окупацією”. „звільненням” поневоленого українського народу тощо.

З а п и т а н н я:1. Чому «українське питання» в к. 30-х років стало в центрі всієї східноєвропейської

політики?2. Які плани щодо України виношувала Німеччина?3. Як відбувався процес зближення між Радянським Союзом і Німеччиною?4. Розкрийте суть договору про ненапад між СРСР та Німеччиною.5. Як Ви думаєте, чому договір про дружбу і кордон, заключений у вересні 1939 р. між

Німеччиною і Радянським Союзом, впродовж 50 років був надзвичайною таємницею в СРСР?

74

6. В який спосіб були реалізовані умови пакту Молотова — Ріббентропа і до яких

наслідків це привело?

ТОТАЛЬНА ВІЙНА НА ЗНИЩЕННЯ.

ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ ТА Її СОЮЗНИКАМИ

Ключові терміни та поняття план „Велика Німеччина” „План Барбаросса” план „Зелена папка” план „Ост” Друга світова війна

„Нахтігаль” „Роланд” ОУН(б) Геополітичні інтереси

Акт проголошення відновлення Української держави

«План Барбароса», відомий як директива № 21, Гітлер підписав 18 грудня 1940 р. На світанку 22 червня 1941 р. за цим планом уздовж величезного фронту, що

простягнувся на 3 тис. км. від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, 3-міль-йонні війська Німеччини та її союзників атакували 2-мільйонні радянські воєнні сили водночас на трьох напрямках — ленінградському, московському та київському.

Особливе місите в загарбницьких планах гітлерівського рейху відводилося Україні. Насамперед, вона мала бути розчленована. Згідно генерального плану «Ост» фашисти мали намір впродовж ЗО років виселити з України десятки мільйонів людей, натомість переселити німців-колоністів. Україна мала назавжди стати аграрною колонією. Нарешті, за планом економічного грабунку (т. зв. «Зелена папка») після окупації України велику частину її земель, як плату за участь у розбої, передбачалося передати сателітам фашистської Німеччини.

Саме тому в задуманому бліцкригу (план блискавичної війни) гітлерівці поставили перед групою армії «Південь» (найбільша частина німецьких сил) завдання: якомога швидше нанести головний удар у напрямку на Київ, захопити переправи, створити сприятливі умови для просуванню вглиб України: на Лівобережжя, Донбас та Крим.

Водночас румунські війська наносили удар на півдні—через Молдавію, південні райони Правобережної України, Крим.

Перші бойові дії на території України були надзвичайно кровопролитні, з трагічними наслідками. Німці здобули ряд вражаючих перших перемог. І хоча в цих перших боях на державному кордоні проти військ Київського (так само як і Прибалтійського та Західного) Особливих військових округів прикордонники та гарнізони укріплених районів України помітно деморалізували ворога, який вже звик до легких перемог на Заході, і поховали надії нацистів на бліцкриг, все ж таки зупинити фашистські полчища вони не змогли.

Причини невдач Червоної Армії: — внутрішня обстановка в країні була вкрай несприятливою, тоталітарний режим впродовж 30-х років репресував кращі воєнні кадри: за станом на 1941 р. в сухопутних військах не вистачало майже 67 тис. командирів, а в авіаційних підрозділах недокомплект досягав 1/3;

— радянська військова техніка поступалася німецькій, переозброєння відбувалося дуже повільно;

— Сталін та його оточення не довіряло фактам, які переконливо свідчили про підготовку Німеччини до вторгнення в СРСР;

— коли ж, нарешті, стало ясно, що війна все-таки почнеться, й було дано розпорядження про приведення військ в бойову готовність, було вже пізно: війна почалася;

— істотні недоліки мала дислокація радянських військ: напрямок Мінськ-Смоленськ вважався другорядним, а агресор почав наступ саме тут;

— сталінське керівництво фактично дезорієнтувало країну і армію, переконуючи їх в

75

тому, що в майбутній війні радянські війська будуть вести воєнні дії «на ворожій території», «малою кров'ю»;

— застарілою була воєнна доктрина;— неадекватною швидкому німецькому наступу була реакція радянського керівництва

на драматичну ситуацію, яка склалася на фронтах в перші дні війни: документ про мобілізацію з'явився лише через добу після початку війни; Ставку Головного Командування, утворену на другий день війни, до 10 липня ніхто не очолював; Сталін звернувся до народу лише 3 липня тощо.

Наступ німецьких військ. Вже в перший день на радянських аеродромах було знищено 1200 бойових літаків, мости, залізничні вузли, склади боєприпасів, пального та продуктів.

На Україні основний удар з самого початку війни було нанесено по військам Південно-Західного фронту. Тут були зосереджені всі танки противника, авіація й понад 80 % піхотних дивізій групи армій «Південь». Цілий тиждень (23—29 червня) в районі Луцька — Броди—Рівне—Дубно тривав найкрупніший танковий бій початкового періоду війни (2 тис. танків з обох боків). Радянські танкісти, озброєні застарілими типами бойових машин, понесли величезні втрати. Але Південно-За-хідний фронт було врятовано від оточення й повного зни-щення. Покидаючи Західну Україну, його війська поспішно відступали. ЗО червня бої вже йшли на відстані 100—200 км від кордону. Німці окупували Дрогобич, Львів, Луцьк, Рівне, Ковель, Здолбунів.

Ілюзорні надії ОУН досягнути самостійності України з допомогою Німеччини. ЗО червня, зразу ж після відступу радянських військ зі Львова, керівники ОУН-Б при підтримці батальйону «Нахтігаль» скликали Українські національні збори, які прийняли рішення про відновлення державної незалежності України й формування національного уряду, прем'єром якого став Ярослав Стецько, один з провідних діячів ОУН. «Акт проголошення відновлення Української держави» й благословення митрополита УГКЦ Андрея Шептицького були широко обнародувані.

Уряд нацистської Німеччини відмовився підтримати проголошення Української держави. 9 липня уряд Стецька було розігнано. 11 вересня за наказом Гітлера було заарештовано С. Бандеру, Я. Стецька, деяких членів уряду, всього понад 300 членів ОУН. 15 керівних діячів організації розстріляно. Пізніше в Освенцімі були замучені два брати С. Бандери. Ці репресії так вплинули на настрої в батальйонах «Роланд» і «Нахтігаль», що вони відмовилися виконувати накази нацистів. Трохи пізніше вони були розпущені, а їх українські офіцери заарештовані (в німецьких концтаборах майже до кінця війни просидів С. Бандера). ОУН перейшла до підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами й розширення підпільної мережі. Віднині ОУН переходить до боротьби на два фронти - проти фашистських загарбників та радянської влади.

Продовження німецького наступу й окупації України. Завдаючи ударів, знекровлюючи противника, радянські війська з важкими боями відступали на схід. З липня ворог захопив Тернопіль. Він прорвав оборону Південно-Західного фронту в районі Новоград-Волинський — Шепетівка й розгорнули наступ на Київ. 11 липня по Житомирській трасі німецькі війська підійшли до р. Ірпінь, що протікала в 15 км. від столиці України.

Період з липня по вересень був надзвичайно тяжким для Червоної Армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, з якого вирватися вдавалося далеко не всім. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня та Одеси — з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р. Восени зав'язалися жорстокі бої на підступах до Харкова та Донбасу. До кінця 1941 р. німці окупували майже всю Україну, контролювали близько 80 млн. чол., або 42 % населення Радянського Союзу.

З а п и т а н н я:1. Яке місце в планах гітлерівського рейху посідала Україна?2. Чому перші місяці війни для Червоної Армії склалися так трагічно?3. Назвіть основні воєнні операції, які привели до окупації нацистськими військами

майже всієї території України?

76

4. Що Ви знаєте про спробу ОУН відновити Українську незалежну державу? Чим вона

скінчилася?

ОСОБЛИВОСТІ ВОЄННИХ ДІЙ ВЛІТКУ—ВОСЕНИ 1941 рр.

Ключові терміни та поняття Державний комітет оборони

(ДКО) Ставка Верховного

головнокомандування Наказ №227

заградзагони військовополонені штрафбати політв’язні тоталітарні методи

Мобілізаційні заходи 1941 року. Не дивлячись на початковий шоковий стан перших днів війни і деяку запізненість в прийнятті рішень, було проведено низку мобілізаційних заходів з боку керівництва СРСР. Перш за все воно закликало народ до Великої Вітчизняної війни. ЗО червня 1941 р. було створено Державний Комітет Оборони (ДКО), який займався мобілізацією засобів і ресурсів відсічі ворогові й на території України. На протязі перших трьох місяців війни з областей України в діючу армію було відправлено 2,5 млн. чол. Десятки й сотні тисяч поповнювали винищувальні батальйони, які виловлювали диверсантів-парашутистів.

Водночас йшла перебудова народного господарства на воєнний лад: відмінялися відпустки, збільшився робочий день, вводилися понаднормативні роботи, сотні заводів переводилися на виробництво озброєння. Відбувалася евакуація основного промислового комплексу та науково-освітніх закладів з територій, що могли найближчим часом попасти під нацистську окупацію: в східні райони Російської Федерації з України було перебазовано 550 підприємств, 3,5 млн. робітників і службовців.

Оборонні бої в Україні влітку та восени 1941 року. В нерівних кровопролитних боях цього трагічного періоду радянські воїни й офіцери чинили жорстокий опір. Але в хаосі початкового періоду війни вони не мали можливості сповна виконати свій військовий обов’язок: не вистачало навіть гвинтівок. До середини липня Пів-денно-Західний фронт втратив майже 2700 танків (з 4200), в авіаційних частинах залишилося всього 249 літаків. Сотні тисяч солдат і офіцерів загинули, або потрапили у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту.

Не дивлячись на поширення патріотичного руху в підтримку фронту, формування винищувальних батальйонів для охорони тилових районів від диверсантів і формування загонів народного ополчення, обстановка на фронті залишалася складною. Найголовнішою перемогою німців стало знищення у вересні 1941 р. величезних радянських сил в районі Києва і захоплення 650 тис. полонених.

Трагічні наслідки літньо-осінньої воєнної кампанії на підступах до столиці України були пов'язані з тим, що депресія від перших невдач Червоної Армії, що охопила Сталіна на початку війни, вже в липні змінилася гарячковою, волюнтаристською діяльністю, що проявилася в некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми на місцях. Так було і в битві за Київ: Сталін нічим необґрунтовано заборонив залишати столицю України, коли її вже було неможливо обороняти, нависла пряма загроза її оточення. Страх перед Сталіним, що пересилював у воєначальників страх перед німцями, некомпетентність і самовпевненість деяких з них мали катастрофічні наслідки.

Почалася 72-денна оборона Києва. До складу військ Південно-Західного фронту влилося 200 тис. мешканців столиці.

Німецькі війська і 18 румунських дивізій відтіснили радянські війська з Кишинева й зупинилися на початку серпня під Одесою, оборона якої продовжувалася 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник, прорвавши цей фронт, оточив знесилені частина 6-ї та 12-ї армії в районі Умані і вийшов до Дніпра. Радянські війська залишили Запоріжжя, Дніпропетровськ, Чернігів.

Водночас в районі Кременчука, де знаходився стик Південно-Західного й Західного

77

фронтів, німецькі війська прорвали оборону радянських військ на Дніпрі й захопили плацдарм на лівому березі. Танкова група Клейна й танкове з'єднання Гудеріана (перекинуте сюди з групи армій «Центр»), з'єднавшись, оточили чотири армії Південно-Західного фронту на Полтавщині в район Лохвиці. Тут загинули в нерівному бою командуючий фронтом генерал-полковник М. Кирпоніс та член Військради М. Бурмистренко, багато інших командирів. Тут Радянська Армія втратила принаймні півмільйона чоловік.

19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Розбившись на багато малочисельних загонів, війська залишали Київ, самостійно виривалися з оточення, тисячі й тисячі солдат загинули, 665 тис. опинилися в полоні. Ця трагедія була однією з найкрупніших невдач Червоної Армії в 1941 році.

Південно-Західний фронт ціною великих зусиль вдалося відновити, командуючим було призначено маршала С. Тимошенка, але зупинити ворога вже було неможливо. 25 жовтня ворог захопив Харків. Війська Південного фронту, відступаючи, зупинили німецькі частини лише на відстані 50 км. від Ростова-на-Дону.

В південних областях України становище було не кращим. Глибоко в тилу ворога залишилася Окрема Приморська армія, яка при підтримці Чорноморського флоту обороняла Одесу. Не вдалося утримати Крим, і війська 51-ї армії евакуювалися на Таманський півострів.

Таким чином, на протязі літа—осені 1941 р. німецькі війська разом з своїми союзниками, долаючи шалений опір Червоної Армії, захопили всю Правобережну Україну, більшу частину Лівобережної й Крим.

Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її. Гасло, яке з’явилося в перші дні війни „Все для фронту, все для перемоги” і визначало увесь сенс суспільного життя, було доповнен надзвичайно жорстокими наказами Сталіна: №270 (серпень 1941 р.) та № 227 („Ні кроку назад”, липень 1942 р.) Ці накази нерідко невипраданно прирікали на загибель цілі військові з’єднання і визначали трагічну суть воєнний дій початкового періоду війни.

Характерні риси воєнних дій влітку та восени 1941 року:— практично всі вони носили оборонний характер, відбувалися в нерівних

кровопролитних боях, в ході яких радянські воїни робили відчайдушні спроби затримати просування ворожих полчищ, що мали вже досвід війни, були краще технічно озброєні й мали переваги в воєнній тактиці;

— радянські війська несли величезні втрати у воєнній техніці та в людях;— руйнівна суміш некомпетентності, дезорганізації управління, неузгодженості, а саме

головне - страх перед Сталіним командуючих фронтів та інших воєначальників, з одного боку, й необґрунтованість неодноразових «вказівок» самого Сталіна, з іншого боку;

— відчутним було недостатня кількість воєначальників вищого рангу, знищених напередодні війни;

— старим традиціям тоталітарного режиму відповідав й режим воєнного становища, що вводився в тилових регіонах з допомогою сили й жорстокого терору. З перших днів війни почалися арешти «підозрюваних осіб». Жертвами стали й ті, хто знаходився в тюрмах з довоєнного часу, їх розстрілювали, не в змозі вчасно евакуювати. Так, тільки у Львові, Самборі, Станіславі, Рівному та Луцьку в перший місяць війни було розстріляно понад 15 тис. політичних в'язнів. В той же час випускали на свободу багатьох злочинців, яких потім окупанти вербували собі в помічники.

З а п и т а н н я:1. Назвіть основні битви літньо-осінньої воєнної кампанії 1941 року.2. Яка з них мала найтрагічніші наслідки?3. Доведіть на прикладах, що відсіч агресорові в початковий період війни була

всенародним подвигом.4. Які ознаки говорять про те, що в стратегічному керівництві армією в перший період

війни була криза?5. Які особливості воєнних дій в розглядуваний період Ви можете назвати?6.Наказу №227 істрики дають різну оцінку: одні вважають, що він сприяв

78

боєздатності радянських військ; інші-що він базувався на стахові перед покаранням, тому не міг спиятити зміцненню морального стану військ. Яку з цих точок зору поділяєте? Чому?

НАЦИСТСЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ.

Ключові терміни та поняття окупація „новий порядок” „теорія расової винятковості

німецької нації” „фабрики смерті” Бабин Яр

„мертва зона” „конвеєр смерті” „білі раби” остарбайтери СС СД гестапо

Через чотири місяці після початку війни німцям вдалося окупувати майже всю Україну. Не дивлячись на окремі успіхи локального характеру радянських військ, 22 липня 1942 р. вони залишили м. Свердловськ Луганської області, і, таким чином, вся Україна опинилася під окупацією ворога.

Над республікою нависли похмурі сутінки гітлерівської окупації. Окупанти знищили цілісність України:

— Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська області—на правах окремого району (округу) «Галіція» були включені до складу Краківського генерал-губернаторства;

— Чернівецька, Ізмаїльська області включені до складу Румунії;— Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області,

лівобережні райони Молдавії були об'єднані в губернаторство «Трансністрія» і оголошені теж частиною Румунії;

— Чернігівську, Сумську, Харківську області та Донбас підпорядкували фронтовому командуванню (як прифронтові області);

— усі інші українські землі увійшли до складу Рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівне. Рейхскомісаріат ділився на шість округів з центрами в Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівне (очолив цю частину окупованих земель фанатичний німецький кат українського народу Еріх Кох);

— Закарпаття з 1939 р. входило до складу хортистської Угорщини.Вся Україна розглядалася як «Лебенсраум» (життєвий простір) для німецького народу.

Планувалося переселити на її плодючі землі німецьких колоністів з Нідерландів, Голандії, Данії. Українці ж підлягали частковому знищенню; їх передбачалося також використати на некваліфікованих роботах. Ці плани були розраховані на ЗО років.

Передбачалася, окрім того, насильницька депортація молоді на роботу в Німеччину, передача малолітніх дітей, якщо вони «відповідали расовим стандартам» в німецькі сім'ї.

На території України повсюдно було встановлено жорстокий окупаційний режим. «Новий порядок» позбавляв населення будь-яких громадянських прав. Почалося широкомасштабне здійснення планів „Зелена папка” та „Ост”. Цинічно заявлялося, що мета німців полягає в тому, щоб змусити українців працювати на Німеччину. Грабувалися і нищилися матеріальні ресурси і культурні цінності нашого народу; вивозилося устаткування фабрик і заводів, рухомий склад залізниць, сировина й матеріали, зерно й скотина. Ешелонами відправлявся в Німеччину український чорнозем, з музеїв вивезли 40 тис. найцінніших творів мистецтва, колекції, зброя часів Запорізької Січі. Здійснюючи план „Ост”, німецькі окупанти поставили завдання: старше покоління і євреїв знищити; людей середньго віку перетворити на „білих рабів” й примусти їх працювати на рейх на окупованій українській території; молодих (від 14 до 28 років) перетворити на остарбайтерів й змусити їх працювати на гітлерівську воєнну машину на території Німеччини. З 2,8 млн. вивезених з Радянського Союзу людей на примусові роботи в Німеччину, 2,4 млн. були вивезені з України. Із 7 млн іноземних робітників в Німеччині третину становили українці.

Під час окупації криваві сліди нацистських головорізів не обминули жодного міста чи

79

району України, вони перетворювали окуповані райони в «мертву зону». У вересні 1941 р. у Львові було розстріляно кілька сот представників інтелігенції. На «конвеєр смерті» було поставлено масове знищення євреїв. Невдовзі після загарбання Києва у Бабиному Яру було страчено 52 тис. жінок, дітей та осіб похилого віку єврейської національності. Відтак Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (щовівторка і щоп'ятниці), де було знищено загалом понад 100 тис. євреїв, українців, циган, росіян та представників інших національностей. У червні 1943 р. перестало існувати львівське гетто, куди в перший рік війни було зігнано понад 130 тис. євреїв. Трагічну долю Хатині розділили багато українських сіл, серед них Молотків на Тернопільщині, Кортеліси на Волині та багато інших.

Жертвами кривавого терору стали 1366 тис. радянських військовополонених у 180 таборах смерті, розташованих на території України. У республіці відомо не менше 250 місць масових розстрілів українського населення. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропет-ровську, Кіровограді та в ін. містах. Усього за час окупації населення скоротилося на 13614 тис. чоловік, з них на Україні — 4 млн.

Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, зберегти колгоспи, забезпечити вільний розвиток української культури, відродити знищену радянською владою церкву, повернути солдат додому. Іноді фашисти роздавали колгоспну скотину та знаряддя праці, частково відпускали полонених, але «новий порядок», попри все це, не виправдав надії навіть тих, хто був незадоволений Радянською владою. На власній території українці та інші народи, що мешкали тут, перетворилися у людей „третього сорту”.

Таким чином, окупувавши Україну, нацисти не визнавали за нею будь-якого державного права на існування; окуповані території називали «німецькою Індією», а народи, що населяли нашу республіку, — «білими рабами», що є «неповноцінними». Тому «новий порядок» ви-кликав глибокий і масовий опір народних мас, від його пасивних форм (відмова від роботи, саботаж тощо) до збройної боротьби.

З а п и т а н н я: 1. Як була розчленована українська територія з самого початку Великої Вітчизняної

війни?2. В чому Ви вбачаєте суть рабсько-кріпосницької системи, встановленої «новим

порядком» нацистів в Україні?3. Які жертви кривавого нацистського терору перших місяців війни Ви знаєте?

РУХ АНТИНАЦИСТСЬКОГО ОПОРУ В УКРАЇНІ В 1941—1942 рр.

Ключові терміни та поняття рух опору радянський партизанський рух національно-визволний рух Легіон українських націоналістів „Поліська Січ”

„армія без держави” боротьба на два фронти Українська національна

Рада підпілля

У міру виявлення справжніх намірів окупаційних властей, які встановили на окупованих землях «новий порядок», в Україні наростав опір населення. Яскравим виявом його став партизанський рух, що вбивче діяв на моральний стан німецьких солдат.

На початку війни перші виступи в тилу ворога були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні рух радянських партизан не був дуже активним аж до квітня 1942 р.

Які ж причини слабкості партизанського руху в початковий період війни? У 20-ті — 30-ті роки радянське воєнне керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Але в кінці 30-х років, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території,

80

всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як прояви поразництва.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням, вже в ході Великої Вітчизняної війни. Легендарний партизанський ватажок С. Ковпак згадує у своїх мемуарах, що тільки в липні 1941 р. згідно з партійним рішенням стали формуватися партизанські групи. На початковому етапі партизанського руху гостро відчувався дефіцит кадрів, яким було завдано відчутного удару в ході репресій 1937— 1938 рр. Нове покоління партизанських лідерів сформувалося вже в ході радянсько-німецького збройного протистояння.

Поспіхом організовані уже в ході війни, партизанські загони і підпільні групи були не достатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу у ворога; зброя, боєприпаси, медикаменти загонам постачалися епізодично; з початку війни не було координаційного центру, який би керував великою кількістю загонів і диверсійних груп (на початку війни їх нараховувалося понад 3 тис.).

Намагаючись мобілізувати всі сили на боротьбу з ворогом, радянське керівництво вирішило підняти партизанський рух на більш високий рівень, перетворити його у всенародний рух. ЗО травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Цент-ральний штаб партизанського руху. Через місяць було сформовано Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. На кінець 1942 р. опір народних месників набрав сили і ворожий тил вже розхитували великі, добре озброєні і керовані з центру рейдові з'єд-нання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова.

В 1941—1942 рр. була створена і діяла розгалужена мережа підпільних партійних і комсомольських організацій. Вже в червні—вересні 1941 р. діяло 685 таких організацій. Підпільники таврували дії окупантів проти населення, розповідали про події на фронтах, вчиняли диверсії, займалися саботажем на підприємствах, транспорті, зривали поставки сільськогосподарської продукції, відправку молоді в Німеччину. В історії війни надовго залишаться подвиги молодих підпільників «Партизанської Іскри» в с. Кримка на Миколаївщині, в м. Сталіно (тепер Донецьк) „Молода гвардія” , у Ніжині та ін.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистських загарбників після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії частини ОУН та Української Повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ в СРСР націоналістичний рух був суттєво розколотий на два крила: помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН-М) та революційне на чолі з С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві організації ставили перед собою одну й ту ж мету — неза-лежність України, проте шляхи її досягнення, тобто політичні орієнтири, тактика, принципи в ОУН-Б та ОУН-М суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні національного питання, то прихильники Бандери вважали, що українсь-ка держава може бути встановлена в результаті національної революції, в ході якої розраховувати можна лише на власні сили українського народу. Не виключалася навіть можливість боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на гітлерівців. Така еволюція позиції Бандери пояснюється не зміною поглядів, а, очевидно, намаганням використати максимально всі фактори, що могли сприяти становленню української державності. ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів «Нахтігаль» і «Роланд», чисельність легіону була 600 солдат. Ситуацію, що склалася між ОУН-Б і керівництвом третього рейху, влучно охарактеризував О. Субтельний: «...кожна сторона прагнула використати іншу у власних, часто протилежних цілях». Німці планували використати ці українські частини для каральних експедицій на окупованій території; Бандера ж вбачав в них ядро майбутньої національної армії незалежної держави та засіб поширення впливу ОУН-Б.

З початком бойових дій Німеччини ОУН-Б перейшла до рішучих акцій: ЗО червня у захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели Українські національні збори в будинку «Просвіти», які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано державне правління на чолі з Я. Стецьком, соратником Бандери. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою: Бандеру, Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано й відправлено до Берліна.

81

Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенхаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вірнопіданна позиція ОУН-М була зафіксована А. Мельником у листі Гітлеру 6 липня 1941 р., де він клявся пліч-о-пліч з німецьким вермахтом воювати проти «більшовицького варварства». І хоча німці пого-дилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена у третьому рейсі, і вони отримали повну свободу дій. ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію тощо. Вже в жовтні 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величкіським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Але всі ці спроби, спрямовані на відновлення української держави, суперечили планам Гітлера, тому вже в серпні—вересні 1941 року пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. В результаті ОУН пішла у підпілля.

Поряд з цим йшло формування Української Повстанської Армії. Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець, який не був членом ОУН, організував нерегулярне формування української міліції. Воно називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики боролися із залишками Червоної Армії. Коли ж німці спробували в кінці 1941 року розпустити це формування, бульбівці перейшли до партизанської боротьби. «Поліську Січ» було перейменовано на УПА, яка почала вести бойові дії на два фронти — проти більшовиків і проти фашистів.

Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. За рішенням бандерівського проводу ОУН у Галичині формувалися численні «похідні групи» з активістів організації для проведення пропагандистської роботи серед населення східної та південної України. Було створено чимало підпільних організацій ОУН, що викликало занепокоєння німецьких властей. Опорні пункти бандерівський рух мав в містах Києві, Вінниці, Полтаві, Харкові, Сталіно. Бандерівський рух мав багатьох прибічників і ставав дедалі ворожим німецьким властям. Бандерівське підпілля було настільки розгалужене й активне, що завдавало клопоту гестапівцям навіть на території «третього рейху». В одному з документів СД повідомлялося, що гестапо провело арешти членів ОУН у Берліні, Лейпцігу, Ганновері, Празі, Відні, Данцігу та ще в 14 містах «рейху», затримавши 210 підпільників, що вели пропагандистську роботу й розповсюджували матеріали переважно антинімецького змісту. Метою підпільної діяльності була боротьба за незалежну Україну.

Хоча загальний політичний курс ОУН—УПА залишався старий і знаходив вираз у формулі «Проти імперіалізмів Берліна і Москви», наближення лінії фронту до західноукраїнського терену змусило змінити тактику. Стосунки між бандерівцями та окупантами не рідка в цих умовах набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу з боку Червоної Армії.

З а п и т а н н я:1. Які форми народної боротьби в тилу ворога в усіх регіонах окупованої України Ви

знаєте?2.Назвіть молодіжні організації, які в роки війни чинили спротив окупантам?3. Яка організація відіграла роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму?4. Чому ОУН—УПА називають «Армією без держави»5. На що розраховувала ОУН,проголошуючи Українську державу?

РОЗГРОМ ВІЙСЬК ВЕРМАХТУ НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ. ПОЧАТОК ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ 3 УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття корінний перелом у війні Східний вал

82

наступальна операція

Початком визволення території України від нацистських окупантів стала Сталінградська битва (19 листопада 1942 р.—2 лютого 1943 р.), в ході якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. чоловік, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ.

Уже 18 грудня в ході контрнаступу було звільнено перший український населений пункт—с. Півнівку Міловського р-ну Ворошиловградської (Луганської) області. До лютого 1943 р. було звільнено значну частину Донбасу і Харківщини.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Незадовго до початку Курської битви у червні 1943 р. в Кіровограді відбулась зустріч Молотова з Ріббентропом, під час якої розглядалося питання щодо заключення сепаратного миру: Ріббентроп пропонував, щоб майбутній російський кордон проходив по р. Дніпро, в той час, як Молотов відстоював як мінімум відновлення колишніх кордонів Радянського Союзу (Б. Ліддел Гарт. «Друга світова війна»).

Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 р., тривала майже 2 місяці. В ній брало участь більш як 4 млн. солдат. За 50 днів боїв Германія втратила понад 1,5 млн. своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. В цій битві стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук гітлерівської германії.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (команд. Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі м. Переяслав-Хмельницький, що на Київщині.

Зайняти столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра передбачалося викинути на правий берег сильний Повітряний десант—дві бригади. Але десантування проведено невдало, раптовість була втрачена. Генштаб вважав, що в цих умовах наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. За наполяганням Сталіна наступ було розпочато і на світанку 6 листопада ціною величезних жертв Київ було взято, тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. радянських бійців. За подвиги, здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу [більш як 20 % від усіх, хто одержав це звання за увесь період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і з метою вимотування сил Червоної Армії перейти до затяжної позиційної війни. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому у Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. Великим був вклад евакуйованих з України на Схід (Новосибірськ, Свердловськ, Томськ, Омськ, Іркутська, Куйбишевська та ін. області РСФСР) 550 великих підприємств ЗО галузей промисловості. Плідно працювала й евакуйована в Уфу АН УРСР. Достатньо назвати швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом Інституту електрозварювання під керівництвом Г Патона, роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі тощо.

З а п и т а н н я: 1. Звільненням якого населеного пункту почалося звільнення України від фашистських

окупантів? 2. В ході якої воєнно-стратегічної операції почалося визволення України від німецько-

фашистських окупантів: московської, сталінградської, курської? 3. Яку роль в очищенні України від німецьких нацистів відіграла Курська битва? 4. Назвіть основні воєнні операції по звільненню Лівобережної України і Донбасу?

ФОРСУВАННЯ ДНІПРА

83

Ключові терміни та поняття Букринський плацдарм Лютізький плацдарм

форсування партизанські з’єднання

Поразки влітку 1943 р. завдали нового удару воєнному престижеві Німеччини. Італія вийшла з війни. Німецьке командування боялося, що з наближенням фронту до кордонів Угорщини, Болгарії і Румунії ці країни можуть наслідувати її приклад. Крім того, фашисти за всяку ціну прагнули вдержати захоплені ними важливі економічні райони України, які давали значну кількість сільськогосподарської продукції. Виходячи з цих міркувань, німці розглядали Дніпро як останній рубіж своєї оборони. Лінія Дніпро — Сож, за планами нацистських генералів, повинна була стати укріпленим рубежем, що за спеціальним наказом 11 серпня 1943 р. отримав назву «Східний вал», на якому зупинився б наступ радянських військ. Гітлерівське командування було переконане, що подолати величезний водний масив, широкий і глибокий Славутич з високими кручами на правому березі з ходу Червона Армія не в змозі, для цього потрібно буде принаймні декілька місяців. Доля Німеччини пов'язувалася ними з утриманням лінії Дніпра. Ось чому тут, на сивому Славутичі, гітлерівське командування зосередило найчисленніше угруповання своїх військ і техніки: 2-Ї армії з групи армій «Центр», 1-ї та 4-ї танкової, 6-ї та 8-ї армій з групи армій «Південь», всього 1 млн. 240 тис. солдат і офіцерів, 12600 гармат і мінометів, близько 2100 танків та штурмових гармат, до 2 тис. бойових літаків.

Для Червоної Армії розгром німецько-фашистських військ на Дніпрі відкривав шлях до визволення столиці України — Києва та забезпечував подальший стрімкий наступ радянських військ по звільненню правобережної України і виходу до західних кордонів Союзу. Успіх у виконанні цього стратегічного завдання міг бути забезпечений лише раптовістю та високим наступальним запалом Червоної Армії. Тут, на берегах Дніпра, Червона Армія мала перевагу перед армією противника по всіх військових показниках — кількість її бійців переважала противника в 2,1 раза; гармат і мінометів—у 4 рази;танків—в 1,1 раза; літаків—в 1,4 раза.

Форсування Дніпра розгорнулося на 750-кілометро-вій ділянці від гирла р. Сож до м. Запоріжжя, у смузі воєнних дій 4-х фронтів: Центрального (Білоруського), Воронезького (1-го Українського), Степового (2-го Українського) та Південно-Західного (3-го Українського) - (у дужках — назва фронтів, яку вони отримали з 20 жовтня 1943 року). Форсування Дніпра складалося з багатьох, майже одночасних фронтових і армійських операцій на різних напрямках.

Наближення Червоної Армії до Дніпра створило умови для встановлення зв'язку військових частин з численними партизанськими з'єднаннями і загонами, які діяли в Придніпров'ї та на Правобережжі. Партизани України захоплювали і підготовляли для частин Червоної Армії переправи через Дніпро, Десну, Прип'ять, добували для командування фронтів цінні відомості про розміщення військ і оборонні спорудження противника; відшукували найзручніші й найнебезпечніші місця для переправ; передавали частинам Червоної Армії тонни бензину, зброю і продовольство.

При форсуванні Дніпра важливу роль відіграли сапери: вдень і вночі вони перевозили війська через річку на допоміжних і місцевих переправних засобах, наводили паромні переправи, будували мости. Під Київ та інші великі міста на Дніпрі стягалися інженерно-сапер-ні війська, що були в розпорядженні командуючих армій і фронтів, для будування спеціальних і пішохідних мостів, через які можна було б переправляти танки, артилерію, автомашини, залізничні ешелони, людей.

При форсуванні Дніпра, у боях за визволення Лівобережної України, захоплення і вдержання плацдармів (9 штук) на його правому березі найактивнішу участь брали 5 повітряних армій, які прикривали дії наземних військ. Небо над Дніпром стало ареною повітряних боїв, лише за 7 днів (7—13 жовтня) над Дніпром було збито до 200 літаків противника, або 1/10 частину усього їх складу.

Тисячами і сотнями тисяч населення придніпровських сіл і міст виходило на берег Дніпра і брало участь у зведенні переправ. Під артилерійським обстрілом і бомбардуванням з повітря сапери й населення, виявляючи мужність і самовідданість, вдень і вночі в крижаній воді

84

проводили будівельні роботи.

В кінці вересня 1943 р. частини Центрального й Воронезького фронтів при підтримці партизан і місцевого населення форсували Дніпро з півдня й півночі від Києва і утворили два плацдарми — Букринський і Лютізький.

Війська Степового й Південно-Західного фронтів форсували величезний водний рубіж Дніпра на ділянці між Кременчуком та Дніпропетровськом. В жовтні були звільнені крупні промислові центри Придніпров'я: Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), Дніпродзержинськ (25 жовтня).

29 вересня 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед Воронезьким фронтом завдання: зосередити зусилля на київському напрямі, взаємодіючи з військами Центрального фронту, розгромити вороже угруповання і оволодіти Києвом.

Зайняти столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Але десантування пройшло невдало, раптовість була втрачена. Генштаб вважав, що в Цих умовах наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. Але Сталін наполягав на своєму. Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних жертв. В результаті тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців.

Після невдалої атаки з Букринського плацдарму, вирішальним став Лютізький плацдарм: в обстановці повної таємниці були перекинуті на Лютіж техніка й частини фронту.

З листопада після могутньої артпідготовки почався наступ на Київ з півночі. Удар був раптовим для противника. В ніч на 6 листопада війська генерала Ватутіна (командуючий фронтом) увірвалися на північні околиці Києва, а потім перемістились в центр. Першим з боєм увійшов в місто 207 танковий батальйон 22-ої гвардійської бригади під командуванням Д. Чумаченко. На Хрещатику вони з'єдналися з воїнами 21-го стрілкового полку.

Бої за Київ були дуже кровопролитними. Похоронні команди не справлялися з завданнями. Сталінський режим срочно мобілізував 16—17-літніх юнаків на допомогу похоронним командам і на бойові дії. Недосвідчені і не навчені вони ставали жертвами фашистських кулеметників. Такою кривавою ціною до річниці Жовтневої революції було взято м. Київ.

За подвиги, здійснені у ході битви за Дніпро, 2438 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу (це більше як 20 % від усіх, хто одержав це звання за період всієї війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвали план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і з метою вимотування сил Червоної Армії перейти до затяжної позиційної війни. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому у ході Другої світової війни.

З а п и т а н н я:1. Коли завершився розгром німців на Лівобережній Україні?2. Яку роль битва за Дніпро відігравала в планах нацистської Німеччини та радянського

командування?3. Що Ви знаєте про роль партизанських з'єднань і загонів у битві за Дніпро та

звільнення Києва?4. Які подвиги воїнів, саперів, населення придніпровських міст та сіл при форсуванні

Дніпра і звільненні Києва Ви можете назвати?5. Дайте оцінку цій величній воєнно-стратегічній операції часів Другої світової війни.

АНТИНАЦИСТСЬКИИ РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ В 1943 РОЦІ

Ключові терміни та поняття

„рейкова війна” ОУН-УПА

85

партизанські рейди підпілля

УГВР УНРА

Якщо на початку Великої Вітчизняної війни він був не достатньо організований, непідготовлений до роботи у ворожому тилу, відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, суттєво відчувалася відсутність єдиного координаційного центру, то в 1943 р. цей рух перетворився на всенародний, добре озброєний, керований з одного центру.

В 1943 р. партизани в окупаційній зоні розгорнули справжню «рейкову війну»: вони підірвали в окупованій зоні майже 4 тис. ешелонів та 1,5 тис. залізничних і шосейних мостів.

На початок 1944 р. у Вінницькій, Кам'янець-Подільській, Житомирській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях діяло понад 350 підпільних ор-ганізацій. Найважливішим їх завданням з початком визволення України стало врятування підприємств, міст і сіл від руйнування німецькими військами. Під керівництвом підпілля робітники ховали цінне устаткування, інструменти, готову продукцію, знищували фашистських факельників, підривні команди, виводили з ладу транспортні засоби. Караюча рука радянських підпільників здійснювала правосуддя над фашистськими чиновниками, які безпосередньо керували винищенням населення України. Особливої активності добилися підпільники м. Рівне (легендарний розвідник М. Кузнєцов, М. Струтинський, М. Шевчук та ін.). Німецькі окупанти в Рівне жили в постійному страхові: рівненські патріоти висадили в повітря фашистську комендатуру, автомашини з радіостанцією, організовували вибухи на вокзалі. Кох, наляканий активними діями підпільників і радянських розвідників, фактично втік у Східну Прусію. В Рівне приїжджав зрідка, в броньованому автомобілі та й то під сильною охороною.

Зростала чисельність партизанських загонів. Лише за чотири місяці 1943 р. їх кількість зросла в 2,5 рази. Справжньою базою численних партизанських формувань були в цей час Чернігівщина й Сумщина, Київська та Житомирська області. Так, в Чернігівській області діяло сильне бойове з'єднання з 14 загонів під командуванням М. Попудренка та С. Новікова. Восени 1943 року тут боролося з ворогом понад 20 тис. партизан.

Партизанський рух набув таких форм, що значна частина областей підпадала під контроль партизанів.

На території Київської області до літа 1943 р. вже діяло 54 партизанських загони і групи, що об'єднували 13 тис. бійців. Справжня партизанська зона утворилася в чотирикутнику: Новоград-Волинський — Коростень — Київ — Житомир.

Утворення в тилу ворога партизанських зон стало незаперечним свідченням масовості партизанського руху і безсилля фашистських окупантів перед народним опором.

Підтримуючи дії регулярної Червоної Армії, окремі загони за вказівкою Українського партизанського штабу перенесли свою діяльність на територію Польщі, Чехословаччини, Угорщини.

В цей період відбувається також становлення оунівського партизанського руху. Перші загони виникли ще в середині 1942 р. на Поліссі. Після хвилі масового дезертирства з рядів української поліції навесні 1943 р. військові формування ОУН-Б значно зросли і почали називати себе УПА. Очолив Її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). В середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно включила до свого складу майже всі загони Бульби-Боровця та частини ОУН-М. Рештки бульбівців утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою «Укра-їнська Народна Революційна Армія» (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р., коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенхаузен.

Зоною активних дій УПА стали переважно Волинь, Полісся та Галичина, кількість вояків досягла (за різними даними) від 50 до 100 тис. чол. Восени 1943 р. у складі УПА було 15 національних підрозділів: азербайджанський, грузинський, узбецький тощо. З ініціативи ОУН—УПА в листопаді 1943 р. відбулася Перша Конференція Поневолених Народів Східної Європи і Азії, яка закликала до створення єдиного фронту боротьби за національне звільнення від сталінського та гітлерівського імперіалізмів.

Ріст рядів УПА, яка охопила всю Україну (УПА-Північ, УПА-Південь, УПА - Захід, УПА –Схід), поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів

86

зумовлював необхідність суттєвої ревізії ідеології та політики ОУН-Б. Одним з перших кроків на шляху трансформації інтегрального націоналізму була відмова від ідеї етнічної винятковості.

Намагаючись зібрати реальні українські сили, ОУН в цей час починає поступово еволюціонізувати в демократичному напрямку. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора (Галичина) у липні 1944 р. розпочав свою роботу Великий Збір, на якому були присутні пред-ставники різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було утворено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку дехто з істориків називає «тимчасовим українським парламентом», або «координаційним воєнно-політичним центром».

Під час війни УПА намагалася активно відігравати роль «третьої сили» на території України. Так, лише у жовтні—листопаді 1943 року вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Проте після зайняття Червоною Армією Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських військ.

З а п и т а н н я:1. Які зміни і труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух в тилу

ворога?2. Що Ви знаєте про т. зв. «рейкову війну»?3. Кого із видатних керівників великих партизанських з׳єднань Ви знаєте? 4. Де виникли перші військові формування УПА? Хто їх очолив? Які українські регіони,

окуповані німцями, стали зоною активних дій УПА?5. Чому в історичній літературі сьогодення йдеться про те, що ОУН—УПА воювала

«на два фронти»?

УКРАЇНА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ключові терміни та поняття „новий Сталінград” колабораціонізм наступальні операції партизанські рейди дивізія СС „Галичина”

„другий фронт” „п’ята колона” УГВР НКВД

Після битви за Дніпро та звільнення Києва радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.

Внаслідок наступу 1-го Українського фронту в напрямку Вінниці 31 грудня 1943 р. було звільнено Житомир, через три дні — Новоград-Волинський, потім Біла Церква, Бердичів. Були повністю звільнені Київська і Житомирська області (Житомирсько-Бердичівська операція)

5 січня наступ розгорнули армії ІІ-го Українського фронту. 8 січня було звільнено Кіровоград. Потім, в середині січня 1944 р. наступила короткочасна пауза, яку радянське командування використало для підготовки до розгрому корсунь-шевченківської та нікопольської фашистських угрупувань.

В лютому було оточено, а потім й розбито (17 числа) величезне угрупування гітлерівських сил: 18 тис. солдат попали в полон, основна маса військ чисельністю в 55 тис. чол. була знищена. «Новий Сталінград» (правда, менших розмірів) — так оцінювали поразку в Корсунь-Шевченківській операції нацистські генерали.

Майже водночас з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту приступили до здійснення Ровенсько-Луцької операції. 2 лютого було звільнено Луцьк та Рівне. Неоціненну допомогу радянським військам під час цієї операції надали партизани під керівництвом видатних діячів партизанського руху Сабурова, Федорова, Бегми.

Внаслідок спільних дій 3-го та 4-го Українських фронтів в лютому місяці 1944 р. було розгромлено Нікопольське угрупування нацистських військ, 8 лютого звільнений крупний

87

промисловий центр України Нікополь. На підступах до міста троє воїнів: українець Іван Галенко, росіянин Степан Конєв та азербайджанець; Омар Омаров Кадир-огли повторили подвиг Олександра Матросова.

З 17 по 22 лютого, проводячи жорстокі бої, радянські війська звільнили ще один крупний промисловий центр України — Кривий Ріг (Криворізька операція).

В кінці лютого, завершивши розгром криворізько-нікопольського угрупування німецьких військ, радянські війська зайняли вигідні позиції для наступу на Крим.

Таким чином, в ході зимового наступу чотирьох Українських фронтів, відкинувши противника на 80— 350 км. від Дніпра, радянські війська завершили звільнення Київської, Дніпропетровської, Запорізької й Житомирської областей. Ворога було вигнано з більшої частини Рівненської та Кіровоградської областей, а також з ряду районів Вінницької, Миколаївської, Кам'я-нець-Подільської та Волинської областей України.

Вигнання окупантів з Правобережної України. Звільнення Криму. В березні—квітні 1944 р. радянське командування приступило до другого етапу операцій по вигнанню нацистських військ з Правобережної України. 18 березня війська 1-го Українського фронту звільнили Вінницю, 25—Проскурів, 29—Чернівці, 15 травня— Тернопіль.

5 березня після надзвичайно важких боїв війська 2-го Українського фронту звільнили Умань, 13 березня війська 3-го Українського фронту звільнили Херсон, вийшли до Дністра та пониззя Південного Бугу й приступили до їх форсування. Першими на державний кордон з Румунією 25 березня 1944 р. вийшли з'єднання 27 армії 2-го Українського фронту.

Водночас (28 березня) війська 3-го Українського фронту звільнили Миколаїв. До 17 квітня вони, форсувавши Дністер, вийшли до передгір'я Карпат і разом з військами 2-го Українського фронту прорвали тут оборону противника.

Гітлерівське командування прагнуло якнайдовше тримати Одесу та Чорноморське узбережжя. Але 10 квітня після 12-годинних важких боїв Одеса—важливий промисловий центр і першокласний порт на Чорному морі — була повернута. Велику роль в її звільненні відіграли кораблі Чорноморського флоту. Ворог втратив тут 6 тис. вбитими, пораненими та полоненими. Внаслідок Одеської операції радянські війська відкинули ворога на 150—180 км., звільнили Миколаївську, Одеську області України та частину Молдавії. Вороже угрупування в Криму опинилось в оточенні, відрізаним від своїх частин.

В травні 1944 р. було звільнено Крим, що мало важливе воєнно-політичне значення. Було ліквідовано великий стратегічний плацдарм німецько-фашистської армії на Чорному морі. Чорноморський флот повернувся в Севастополь. 126 радянських воїнів були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Таким чином, внаслідок весняного наступу 1944 р. радянських військ на Україні нацистські війська були відкинуті на захід ще на 250—450 км.

Радість населення Криму в звёязу із звільненням півострова від окупантів дуже швидко змінилася жахом. Все кримськотатарське населення по звинуваченню у колабораціонізмі рішенням ДКО (травень 1944 р.) було виселенов Середню Азію. Із загального числа (майже 239 тис.) депортованих 80 % складали жінки і діти, майже половина з них в 1944-1945 рр. загинула. Така ж доля судилася грекам, вірменам, кримчакам, болгарам, що проживали в Криму. Практику депортацій радянська влада почала ще в 1941 році, виселивши з території України у східні регіони Радянського Союзу німців, сотні тисяч яких проживали в південних областях ще з часів Катерини П. Десятиліттями над ними висіло звинувачення у зрадництві.

Завершення звільнення території України. В липні-серпні 1944 р. розгорнулася могутня Львівсько-Сандомірська операція, в ході якої було звільнено Станіслав, Перемишль, Львів. За проявлений героїзм під час воєнних дій 160 воїнів стали Героями Радянського Союзу. Третю медаль «Золота Звезда» отримав льотчик А. І. Покришкін.

У вересні – жовтні в ході Східно-Карпатської операції територія України була повністю звільнена від окупантів, а наприкінці цього місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття.

Розгром військ Німеччини та її союзників на Правобережній Україні активізував радянський партизанський рух ( глибокі рейди партизанських загонів у тил ворога, Львівсько- Варшавський рейд дивізії Ковпака під командуванням П.Вершигори) та українських

88

національних сил – ОУН-УПА. Саме в цей період була сформована УГВР – позапартійна структурв „армії без держави” з функціями громадянського й військового управління, яка після перемоги над ворогом і досягнення незалежності України повинна була передати всю повноту влади Українським Установчим зборам.

Роль „п’ятої колони” відігравала стрілецька дивізія СС „Галичина”, сформована зусиллями ОУН(М) ще в 1943 році. ОУН)Б) вела агітацію проти формування цієї дивізії, закликаючи юнаків поповнювати лави УПА. Частина рядових і офіцерів перейшла в лави УПА, а частина, яка залишилася, в червні 1944 р. була кинута німцями у бій під Бродами, в ході якого більшість її бійців загинула чи попала в полон.

Останній етап вигнання гітлерівців з України був складним і суперечливим. 28 жовтня 1944 року вся територія України була остаточно звільнена від загарбників. В ході визвольних операцій 1944 р. в Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів.

Відбудова народного господарства на звільненій українській території. Це завдання, що постало перед українським народом з визволенням Червоною Армією її території, виявилося досить складним. Україна лежала в руїнах: були зруйновані 16150 підприємств, 27910 колгоспів, майже дев'ять сотень радгоспів, 1300 МТС, десятки тисяч шкіл, технікумів, вузів, лікарень, наукових установ, підприємств побуту тощо. Понад 10 млн. мешканців України залишилися без крову, проживали в землянках, хрущобах, а іноді просто під відкритим небом. Не вистачало обладнання, транспорту, інструментів, а саме головне — кваліфікованих робітників. В зоні окупації було знищено 5,5 млн. чол. Так, напр., з 900 тис. жителів м. Києва в 1940 р. до 1945 р. залишилося 186 тис. Майже по 200 тис. втратили Одеса і Харків, 100 тис.—Рівне, така їж сумна картина була і в інших містах, які знелюдніли й лежали в руїнах. Попри всі ці труднощі трудівники України вершили справді звитяжні справи: відбудовували Придніпровський металургійний район, Криворізький рудний басейн, шахти Донбасу, ма-шинобудування Києва, Одеси, Харкова, Полтави. Вже на кінець війни в Україні поновила роботу 1/3 підприємств, що працювали тут до війни. Вони давали 1/4 довоєнної продукції.

З а п и т а н н я:1. Внаслідок яких наступальних операцій була звільнена від фашистських окупантів

Україна?2. Що Ви знаєте про антинацистський опір на завершальному етапі війни?3. Які зміни в розвитку партизанського руху та ОУН-УПа відбулися в 1944 році?4. Чим можна пояснити рішення ДКО про виселення кримських татар у Східні райони

СРСР?5. Що Ви знаєте про долю бійців дивізії СС „Галичина”6. Які проблеми постали перед Радянською владою і українським народом на звільненій

від нацистів території?

УКРАЇНЦІ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Ключові терміни та поняття евакуація рейх антинацистський рух опору план „Внлика Україна”

план „Велика Німеччина” матеріально-технічний

фундамент перемоги еміграція

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини, як матеріальна база, що могла б дати їй продовольство та сировину, та як маріонеточне утворення, за допомогою якого Німеччина, приєднавши до Західної України всю територію України, потім Донську область Тереку і Кубані на Північному Кавказі, могла б розпочати практичне розчленування та завоювання Союзу РСР. Ідея створення «Великої України» під протекторатом та «захистом» Німеччини постійно обговорювалася і досліджувалася в бюро Розенберга. Початок війни проти Радянського Союзу означав, що

89

німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення.

Ось чому, коли з початком вторгнення нацистських військ на територію СРСР та закликом (з боку радянського керівництва) народів країни до Великої Вітчизняної війни, Україна на протязі перших трьох місяців війни до лав армії і флоту відправила 2,5 млн. своїх синів і дочок.

Серед військового керівництва СРСР було немало українців: Р. Малиновський, С.Тимошенко, А.Єременко, П.Рибалка, К. Москаленко та ін.. З 25 фронтів, що діяли впродовж радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися українськими маршалами й генералами.

Серед радянських воїнів під час крупних оборонних операцій 1941—1942 рр. були сотні тисяч українців. Поряд з представниками інших національностей вони проявляли чудеса мужності під час 72-денної оборони Києва (до складу військ Південно-Західного фронту влило-ся 200 тис. мешканців міста, 90 тис. записалися добровольцями-ополченцями, 180 тис. вийшли на будівництво оборонних споруд навколо столиці України); 73-денної оборони м. Одеси, в ході трагічних воєнних оборонних боїв в районі Умані, Харкова, в битві під Москвою, в Криму тощо. 13 місяців, замість запланованих декількох тижнів, потрапив вермахт на захоплення України.

В ході наступальних операцій 1943 р. (Сталінградській та Курській битвах, при форсуванні Дніпрі, битві за Київ тощо), на завершальному етапі війни (1944— 1945 рр.) в Корсунь-Шевченківській битві, в ході звільнення Лівобережної України, в Кримській та Ясско-Кишинівський операції немеркнучою славою вкрили себе і воїни-українці. Подвиг білоруса капітана Гастелло, який спрямував свій палаючий літак на танкову колону фашистів, повторили 52 українця; серед учасників повітряних таранів—55 льотчиків-українців та уродженців України; 25 українських воїнів є поміж тих, хто, рятуючи товаришів під час бою, закрив своїм тілом амбразуру ворожих дотів.

В багатонаціональному складі Збройних Сил Радянського Союзу, що вели воєнні дії вже на території «рейху» та його союзників, а також здійснювали визвольну місію Червоної Армії в Європі, значно зросла питома вага воїнів-українців. Особливо це стосувалося 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських та 1-го Білоруського фронтів, особовий склад яких був українізований за рахунок жителів України, мобілізованих до армії у 1943— 1945 р. Вони приймали участь в надзвичайно складних воєнних операціях 1944—1945 рр.: Вісло-Одерській, Східно-Пруській, Західно-Карпатській, Берлінській. Лише за штурм Берліна серед 589 воїнів, відзначених вищою нагородою —званням Героя Радянського Союзу— 108 воїнів-українців, багато тисяч стало кавалерами орденів та медалей Радянського Союзу.

Серед військового керівництва СРСР були відомі українці – А.Єременко. С.Тимошенко. Р. Малиновський, П. Рибалко, К. Москаленко та інші. З 15 фронтів., які діяли в роки радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами – українцями за походження.

На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло понад 3 млн. українців, кожен 6-й житель республіки; кожен другий із тих, хто залишився живими, став інвалідом.

Українці волювали в Другій світовій війні проти гітлерівської Німеччини та її союзників не тільки в складі Радянської армії, а й у складі американської , канадської армій, австралійських частин.

В роки Другої світової війни українці воювали не лише у складі радянської армії та антинацистського руху опору на Україні, а й у складі американської, австралійської частин та в антинацистському рухові опору окупованих країн Європи.

Захопивши Україну, окупанти, перш за все, знищили її цілісність, вони розчленували українські землі на 4 частини, підпорядкувавши їх різним державам та різним адміністративним органам. На окупованих територіях відбувалося пограбування України з німецькою ґрунтовністю й педантичністю. Нацисти встановили тут жорстокий «новий порядок», якому український народ вчинив шалений опір. В роки війни виділилося три течії цього опору: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємствах, в установах, колгоспах та

90

радгоспах.

Радянський партизанський рух перетворився на справжню партизанську війну проти німецьких військ на території України, тут діяла ціла армія антифашистів—понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні партійні та комсомоль-ські організації. В них приймали участь представники багатьох національностей, із них 59 % — українці. За підрахунками радянських істориків армія радянських партизан і підпільників на Україні (окрім ОУН—УПА) перевищувала 500 тис., 29 з них відзначені званням Героя Радянського Союзу, сотнями тисяч медалей і орденів.

Українці подавали допомогу партизанському рухові ( як і представники інших національностей Союзу) в і Польщі, Чехословаччині, Румунії та Угорщині.

Поряд з радянським діяв також на Україні оунівський партизанський рух та підпілля. Добре озброєні загони ОУН, що в др. пол. 1942 р. активізували свою анти- фашистську підпільно-партизанську діяльність, на кінець року об'єдналися під загальним керівництвом і от-римали назву УПА (Українська Повстанська Армія). Центром формування «армії без держави» стала Волинь з Поліссям. Влітку 1943 р. ОУН стала формувати збройні військові частини в Галичині, в них вливалися представники інших національностей, на кінець 1943 р. к складі УПА вже було 15 національних підрозділів. Відволікаючи на себе частину окупаційних військ (так, напр., в липні—листопаді 1943 р. УПА провело 120 боїв проти німецьких військ, знищила 4,5 тис. німецький солдат і офіцерів), вона вносила свій посильний вклад в розгром нацистської Німеччини.

Хоча потрібно відзначити, що стосунки між ОУН— УПА та радянськими партизанами були надзвичайно складними і трагічними: в останніх «упівці» вбачали ворогів ідеї незалежної України, тому вели боротьбу на два фронти — проти німців й проти радянських партизанів.

Незважаючи на те, що під час окупації й надзвичайно активного спротиву їй, населення України скоротилося на 14,5 млн. чол. (за даними українського історика американського походження Гунчака) внаслідок знищувальних акцій, голоду, гетто, концтаборів, насилля й терору, вивезення молоді до Німеччини (з 2,8 млн. вивезених з СРСР, 2,4 млн. припадає на Україну), український народ разом з іншими народами Союзу не дав Німеччині можливості реалізувати свій план «Великої України».

Могутній спротив українського народу окупаційному режимові не дозволив також нацистам поставити на службу собі промисловий потенціал України в повному обсязі: напр., якщо до війни в Донбасі добувалося 9,5 млн. тонн вугілля, то при німецькій окупаційній влади — 3-4,8 млн. тонн. Приблизно такий же стан був і в інших галузях промисловості.

Українці внесли вагомий вклад в створення матеріально-технічного фундаменту перемоги, проявили високе трудове подвижництво в складі багатонаціональних колективів, евакуйованих на схід СРСР. Вже в 1941 р. разом з евакуацією 550 підприємств з України на схід виїхало 3,5 млн. українців, які в нових умовах включилися в роботу оборонних підприємств, наукових установ, в сільське господарство, що працювали для фронту в 93 областях та автономних республіках Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану та Туркменії. |

Вагомий вклад в зміцнення боєздатності Червоної Армії внесли вчені, що працювали тут в складі АН України та евакуйованих численних наукових установ. Завдяки запровадженню на танкових заводах швидкого автоматичного зварювання, запропонованого колективом Інституту електрозварювання на чолі з академіком Є. Патоном, значно зріс випуск найкращих в той час танків Т-34 та КВ, інших видів зброї.

Багато тисяч поранених воїнів було повернено в лави діючої армії завдяки плідній діяльності колективу медиків на чолі з видатними вченими України — О. Богомольцем, М. Стражеском, В. Філатовим та ін.

Важливою турботою народу України була допомога Збройним Силам, фронтові: налагодження оборонного виробництва, збирання металевого брухту, перерахування власних заощаджень, віддавання родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилій літаків, масова передача селянством продовольства для Червоної Армії, посилка теплих речей воїнам тощо. Населення України у фонд оборони зібрало близько 2 млрд. крб.

Українські літератори та митці внесли великий вклад у мобілізацію зусиль

91

українського народу на розгром ворога: П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський, К. Данькевич, О. Шовкуненко, М. Глущенко та багато інших. Своє мистецтво несли воїнам та тиловикам 103 театри, що поновили свою роботу після звільнення України.

Українська еміграція подала велику допомогу визвольній боротьбі українського народу. Українські організації в США, Канаді, країнах Латинської Америки та інших розгорнули масовий рух солідарності з Радянським Союзом: збирали кошти, цінні речі, медикаменти, обладнання госпіталям, допомогу інвалідам, дитячим (будинкам тощо.

Але участь українського народу у Другій світовій війні стала для українців не тільки подвигом але і трагедією: — успішні наслідки битви за Україну не принесли її народу умиротворення. Наступ Червоної Армії зіткнувся з Українською повстанською Армією, і так само, як в роки Першої світової війни, українці опинилися по різні «сторони барикад». Ця «армія без держави» (УПА) не змогла на рівних протистояти потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів. Останні, безпідставно поширивши дії проти ОУН—УПА на значну частину населення західноукраїнського регіону, почала здійснювати масові депортації «підозрілих елементів» до Сибіру: туди були відправлені 213 тис. чол. із 6 західних областей України;

— вклавши непомірно велику плату за перемогу ( 10 млн. військових і цивільних осіб) у радянсько-німецькій війні , українці знову, як і в громадянській війні, не змогли відновити своєї державності;

— радість з приводу переможної ходи Радянської Армії по території України була затьмарена тим, що виникла підозра до людей, які були «під окупацією», в співробітництві з ворогом. Довженко з болем писав у своєму щоденнику, що «визволителі поводяться з визво-леними брутально, недобре, а часом і жорстоко, як у чомусь винними, ворожими, підозрілими». Адміністративно-командна система з її морально-психологічним пресингом поверталася на українські землі.

Ця війна для українського народу, попри всі трагедії (людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб: матеріальні втрати – 1,5 трильйони крб.), мала й позитивні наслідки. Нарешті (після приєднання в 1945 р. Закарпаття до УРСР) здійснилася мрія багатьох поколінь українського народу про єдину соборну (але поки що залежну) Україну.

З а п и т а н н я: 1. Скільки людських жертв на вівтар Перемоги приніс український народ? Яким ще був

його вклад у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками? 2. Кого Ви знаєте із українських видатних воєначальників періоду Другої світової війни?3. З якими труднощами зустрівся народ України, приступаючи до відбудови народного

господарства на звільнених від ворога територіях? 4. Які події відбувалися в західноукраїнському регіоні республіки після його звільнення від

нацистських окупантів? 5. Що Ви знаєте про роль української еміграції в перемозі над фашизмом? 6. Як складалася доля українського народу після звільнення республіки від нацистських

загарбників?

УКРАЇНА В ПОВОЄННІ ЧАСИ (1945—1953 рр.)

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 40-х— НА ПОЧ. 50-х РР.

92

Ключові терміни та поняття відродження „жданівщина” космополітизм „холодна війна” „справа лікарів” русифікація

„лисенківщина” депортації рересії ООН національна символіка

Перемога над нацистською Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє

поліпшення життя. Невдовзі після війни поет В. Сосюра закликав любити Україну і зробити її такою, якою вона ще ніколи не була.

Однак це прагнення до оновлення суперечило самій суті сталінізму, який у повоєнний час переходив в останню фазу свого існування.

Зміст суспільно-політичного життя в к. 40-х — на початку 50-х років визначався перехідним (від війни до миру)| станом суспільства та виходом України на міжнародну арену:

- відродженням партійних та державних органів влади; - відбудовою зруйнованого війною народного господарства;

- наступом на ідеологічному фронті; - иасовими репресіями та депортаціями населення.

На чолі всього суспільно-політичного життя в цей період стояла Компартія України, яка проводила в життя директиви партійного центру. КП(б)У швидко відновлювала свої лави: з 1945 до 1950 рр. вона зросла на 0,5 млн., щоправда непропорційно великий відсоток на найвищих керівних посадах припадав на росіян. Партійну організацію республіки та її уряд очолював М. С. Хрущов. В житті партійних осередків в республіці фактично повністю були відсутні демократичні засади.

Відбулися перші післявоєнні вибори до Рад народних депутатів різних рівнів (1946—1948 рр.). В них, як правило, прийняли участь майже всі виборці, а за кандидатів блоку комуністів-безпартійних голосувало не менше, як 99%. Хоча міф про народовладдя настирливо пропагувався повсюди, фактично влада належала партійно-радянській верхівці. Виборчі кампанії наочно свідчили про деформуючий вплив сталінщини на політичну систему суспільства. Діяльність депутатів, партійних та профспілкових активістів носила формальний характер.

Сталін та його оточення тримали під пильним наглядом політичний розвиток в Україні, вони були невдоволені «повільною» відбудовою народного господарства, катастрофічним становищем в сільськогосподарському секторі; їх надзвичайно хвилювало те, що на Західній Україні лишався ще далеко невикоріненим націоналізм. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав на Україну свого «аварійного монтера» Кагановича Л. замінити М. Хрущова на посаді першого секретаря КП)б)У. Під час його перебування в Україні (березень — грудень 1947 р.) посилилася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», а фактично був роздутий небачений фізичний і моральний терор проти кадрів України. Каганович розпочав активно «виховувати» самого М. Хрущова. Як наслідок такого «виховання» Хрущов наголо-шував на виключно позитивне значення стосунків між Україною і Росією, всіляко вихваляв Сталіна. «Вдячність» з боку центру не затрималася: за сталінською ре-комендацією М. Хрущов зайняв пост секретаря ЦК ВКП(б) і водночас першого секретаря Московського обкому партії. Парторганізацію України Сталін боявся довірити етнічному українцеві: замість росіянина М. Хрущова з грудня 1949 р. її очолив інший росіянин Л. Мельников, який повів жорстку руси-фікаторську лінію, особливо щодо Західної України.

Політичного життя України торкнулася й т. зв. сфабрикована у Москві «справа лікарів», учасники якої нібито були завербовані міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією «Джойнт». Л. Мельников наказав працівникам МДБ УРСР викрити «єврейське націоналістичне підпілля» в Україні. Під час арештів від єврейських діячів «вимагали» зізнання про зв'язки з українськими «націоналістами». Так вироблялася версія про еврейсько-український антирадянський «заколот».

93

Ідеологічний наступ сталінізму, «жданівщина». Культурне життя в Україні в к. 40-х

— на поч. 50-х рр. характеризувалося процесами відродження: відбудовувалися зруйновані в роки війни школи, здійснюється перехід до обов'язкової семирічної освіти, відновлюється робо-та Київського, Харківського, Одеського університетів, відкрито університет в Ужгороді (вперше в історії цього краю), відновила свою діяльність АН УРСР. Але вкрай негативно на розвиткові науки сказалося некомпетентне керівництво нею, звинувачення в «низькопоклонстві перед Заходом», некритичні оцінки «буржуазної культури».

Керівництво в сфері культури здійснювалося адміністративно-командними методами, на кожному кроці нагнічувалися підозри, закривалися видавництва тощо. Сталін дав завдання своєму найближчому помічникові А. Жданову відновити «ідеологічну чистоту». Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто добивався лібералізації культурного клімату і захоплювався досягненнями західної цивілізації. Оспівувалася руська культура, принижувалися досягнення інших культур.

Відтворенням жданівської репресивної політики проти інтелігенції в Україні була серія постанов ЦК КП(б)У про викривлення та помилки вчених суспільст-вознавців, літераторів.

Зауваження Сталіна про те, що він виселив би всіх українців, якби їх не було так багато, не передвіщало в Україні нічого доброго. Невдовзі московським керівництвом були звинувачені: Остап Вишня в «ідеологічній розхлябаності»; М. Рильський в «прояві буржуазного націоналізму»; Данькевич з його оперою «Богдан Хмельницький» за те, що в ній мало місця відведено руським; українські літературні журнали за те, що вони зосереджувалися на «вузьких» українських темах. Апогеєм закручування «ідеологічних гайок» стало відношення Центру до вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Автора звинуватили в націоналізмі — й примусили опублікувати принизливе покаяння.

Але, незважаючи на політичну кон'юнктуру, багато художників високо несли прапор української культури. В к. 40-х — на поч. 50-х рр. з'явилися твори, що здобули визнання народу: поетів П. Тичини, В. Сосюри; прозаїків Ю. Яновського, О. Вишні; образотворчого мис-тецтва О. Шовкуненко, Т. Яблонська; опера Данькевича «Богдан Хмельницький», симфонія Клебанова «Бабин Яр»; майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій; фільми «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці» тощо.

Масові репресії і депортації населення в 1944—на поч. 50-х рр. В повоєнні роки в Україні відбулися корінні зміни в її етнічному складі. Такі народи, як поляки, (євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу відігравали важливу роль в історії України, урізноманіт-нювали її етнічну та культурну мозаїку, внаслідок репресій і депортацій втратили своє значення або фактично зникли. Різко зменшилася присутність на Україні такої етнічної спільності як поляки. Врегульовуючи територіальне питання з Польщею в повоєнний період (1945— 1947 рр.), радянські власті дозволили переселитися у Польшу з Галичини та Волині близько 800 тис. поляків, а також українців та євреїв, які визнали себе поляками. Натомість у Радянський Союз добровільно чи під примусом («операція «Вісла») іммігрувало понад 500 тис. чол.

До 1939 р. в Україні проживало близько 350 тис. німців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Майже всі вони були депортовані в 1941 р. в Середню Азію.

В травні 1944 р. Сталін, який вважав, що кримські татари активно співпрацювали з німцями, віддав наказ провести масове виселення їх з Криму. З 200 тис. татар, брутально викинутих з їх осель і як скотина за одну добу вивезених з Криму, «подорож» до Середньої Азії витримали лише близько половини. Кримська АРСР в 1945 р. Була перетворена в Кримську область.

В 1944—1945 рр. з Криму були також депортовані греки, болгари, вірмени, що впродовж століть і тисячоліть проживали на терені українських земель.

Така ж доля за т.зв. „колабораціонізм” настигла до к. 40-х років і чеченців, калмиків, карачаївців, балкарців, турок-месхетинців та інші народи СРСР.

Трагічною була й доля українських євреїв. Репресіям з боку Радянського уряду та депортаціям вони не піддавалися, та внаслідок нацистської політики в роки війни, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн. євреїв, що мешкали в Україні в 30-х роках, на поч. 50-х залишилося лише 800 тис.

На місце виселених і депортованих народів на українські землі заселялися в основному

94

росіяни. Якщо в 20-х роках їх проживало в Україні 2,6 млн. чол., в 1939 р.— 4 млн., то в 1959 р.— вже 7 млн.

Наслідки депортацій 40-х років надто відчутні в Україні сьогодні. Молода Українська держава зіткнулася не лише з необхідністю величезних фінансовий витрат, пов'язаних з облаштуванням кримських татар, німців та інших народів, що повертаються на Україну, а й з необхідністю врегулювання правового статусу осіб, що повертаються, їх адаптацією до суспільного життя на теренах України.

З а п и т а н н я:1. Чому Центр тримав під пильним наглядом політичні процеси, які відбувалися в

Україні?2. Якими ознаками характеризувалося суспільно-політичне життя України к. 40-х

років?4. Якими адміністративно-командними методами здійснювалося керівництво

розвитком культурних процесів в Україні?5. Яку «спадщину» для сучасної незалежної України залишило таке явище як депортації

населення в др. пол. 40-х років?

ПРОБЛЕМИ ВІДБУДОВИ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА. ДЕФОРМАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ АКЦІЙ ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ.

Ключові терміни та поняття відбудова п’ятирічка голодомор біполярна система хлібозаготівлі

соціальна спрямованість реформ

грошова реформа карткова система

Наслідки війни. 13 вересня 1945 р. Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні збитки від війни. Цифра була фантастична: 2 трлн. 569 млрд. крб. (прямі збитки, а також втрати від припинення промислового й сільськогосподарського виробництва). Було втрачено ЗО % національного доходу СРСР, загинуло близько ЗО млн. населення.

Смертоносна хвиля воєнних дій протягом 1941— 1944 рр. прокотилася двічі по Україні. Тут загинуло 3,9 млн. мирних жителів, 2,2 млн. силоміць вивезено до Німеччини. В роки війни з життя пішов кожний 6-й мешканець України. 10 млн. чол. втратили притулок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ, 28 тис. сіл (понад 250 з них зазнали долі Хатині), понад 16 тис. промислових підприємств, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. 35 тис. шкіл, технікумів, вузів, 18 тис. лікувальних установ, майже 20 тис. бібліотек. Безпосередні збитки, завдані народному господарству країни, становили 285 млрд. крб., це в п'ять разів більше, ніж протягом трьох довоєнних п'ятирічок було витрачено на нове народногосподарське будівництво. Загальна сума витрат, яких зазнало населення України та її господарство в роки війни, становило майже 1,5 трлн. крб. Якщо додати до цього, що в післявоєнні роки не було повернуто (реевакуйовано) в Україну, бо вважалося недоцільним це робити, практично жодного промислового підприємства, то стане зрозуміло, що відновлення промисловості довелося фактично починати з нуля.

Результати відбудови народного господарства носили суперечливий характер. З одного боку, промисловість України ціною фізичних та моральних зусиль всього радянського народу була відбудована вже в перші післявоєнні роки. Протягом 1946—1950 рр. обсяг валової продукції промисловості республіки збільшився в 4,4 рази й перевищив рівень 1940 р. на 15 %. До ладу стали 130 шахт в Донецькому басейні; Було відбудовано біля третини промислового потенціалу України. Відбувалися процеси індустріалізації в економічно відсталих районах Західної України.

З іншого боку, за Україною залишалася роль паливно-енергетичної бази; у відроджувані

95

і нові виробництва закладалися старі технології; відновлення економіки здійснювалося переважно на екстенсивній основі; майже не бралися до уваги екологічні аспекти тощо.

Голод 1946—1947 рр. Повоєнне сільське господарство знаходилося у важкому стані. Не вистачало не лише тракторів, комбайнів, автомашин, а й простих сільськогосподарських знарядь праці, тяглової сили. В плуг впрягали корів, а іноді й самих жінок-колгоспниць. А згідно партійних постанов посівні площі необхідно було розширювати.

Урожайність зернових культур в колгоспах знизилася в 1946 р. до 3,8 ц з га. В деяких областях колгоспники на свої трудодні отримали по 50—100 гр. зерна, мізер продуктів, а чимало з них взагалі нічого не отримали. Почався масовий виїзд селян у місто (навіть без наявності паспортів).

Продовольчі труднощі наростали з кожним днем, а «основний закон» — будь-що виконати обов'язковий план хлібозаготівель — ніхто й не думав скасовувати, навпаки, партійні органи закликали вести нещадну боротьбу з «саботажниками». Частина «виметеного під мітлу» у селян хліба йшла як «допомога» до країн «народної демократії»—Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду»,— зазначав президент Чехословаччини К. Готвальлд. А голод в Україні вже стукав «у вікно».

Він був викликаний воєнним розоренням села, сталінською, справді феодальною системою організації та керівництва сільським господарством та жорстокою посухою, якої Україна не знала понад 50 років. Найбільше постраждали від голоду Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Вінницька, Одеська, Херсонська, Миколаївська, Чернівецька області та сусідня Молдавська республіка.

За офіційними, далеко неповними даними, загальна кількість голодуючих досягла 2,7 млн. чол. Дуже різко зросла дитяча смертність. Своєї апогеї голод досяг в березні і тривав аж до серпня 1947 р. Місцеві органи влади іноді насмілювалися допомагати голодуючим, звільняючи від хлібозаготівель безнадійні колгоспи. Однак партійні і державні верхи жорстоко переслідували «м'якотілих».

Становище більш-менш нормалізувалося в жовтні місяці, коли Хрущов і Каганович відрапортували Сталіну про «дострокове» виконання хлібозаготівель. Через дев'ять місяців перебування в Києві, завершивши свою «місію» по «вибиванню хліба» (грудень 1947 р.), Кага-нович повернувся у Москву.

В 1948 р. з нагоди 30-річчя УРСР, а точніше за «перемогу» на хлібному фронті, Каганович і Хрущов отримали по ордену Леніна.

Життєвий рівень народу та деформація соціальної І спрямованості реформ тоталітарної держави. В спустошених містах і селах не вистачало буквально всього. Карткова система, введена в повоєнні роки, не забезпечувала нормального харчування. Реальна заробітна плата була нижчою від довоєнної в два рази.

В 1947 р. була здійснена грошова реформа, внаслідок якої населення втратило свої заощадження. Відміна карткової системи ( в грудні 1947 р.), поступове зниження цін пропагувалося як турбота «батька народів» про трудящих. Однак, зниження цін в містах відбувалося за рахунок пограбування селянства, яке складало 2/3 населення України. Рівень же життя селян, їх реальні доходи неухильно падали.

Соціальна політика уряду була досить суперечливою. Заходи по покращанню матеріального становища «врівноважувалися» іншими, які являли собою наступ на соціальні інтереси народу. Напр., примусове введення державних позик, високий податок на бездітність, податок на кожне дерево в садку селянина, відміна виплат фронтовикам за бойові заслуги тощо.

Найважливіший висновок з подій 1946—1947 рр. полягає в тому, що коли б не поспішне форсування продовольчих та інших ресурсів для забезпечення скасування карткової системи, реформ грошей та цін, голоду можна було б уникнути, а відповідні реформи провести роком пізніше. Саме в цьому проявилася деформація соціальної спрямованості тоталітарної держави.

З а п и т а н н я:1. Якими були наслідки війни для українського народу?2. Чому відбудова народного господарства в Україні носила суперечливий характер?3. В чому проявлявся фізичний і моральний терор в Україні з обранням Л. Кагановича на

96

посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У?

4. Які причини і наслідки голоду на Україні Ви можете назвати?5. В чому проявилася деформація соціальної спрямованості низки соціально-економічних

заходів щодо покращання матеріального становища населення?

РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ В 40-х—50-х РОКАХ ТРАГЕДІЯ УГКЦ В КОНТЕКСТІ ОЦІНОК ЛЬВІВСЬКОГО СОБОРУ

Ключові терміни та поняття радянізація індустріалізація колективізація ОУН-УПА Репресії

НКВД ГУЛАГ УГКЦ єпархія РПЦ

Причини, що ускладнювали процес відбудови у західноукраїнському регіоні. Процес відбудови у возз'єднаних районах УРСР проходив за умов інтенсивної радянізації всіх сторін суспільного життя. Внутрішня обстановка в регіоні була набагато складнішою, ніж свого часу на сході республіки. Це було зумовлено рядом причин:

— значними руйнаціями, завданими фашистською агресією;— слабкістю економічного потенціалу регіону;— особливостями менталітету західних українців, які досить неоднозначне сприймали

соціалістичні перетворення, що йшли паралельно процесу відбудови;— пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого

населення тощо.Суть перетворень в західних областях УРСР. 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР

прийняли ухвалу «Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.». Вже цим документом було взято курс на апробовану в попередні роки тріаду «індустріалізація-колективізація-культурна революція», щоб уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими. Ця «тріада» разом з швидким утвердженням органів диктатури пролетаріату в своїй сукупності покликані були створити умови для остаточної інкорпорації західноукраїнського регіону в СРСР.

Для забезпечення радянізації цього регіону актив по залучалися кадри з інших районів Радянського Союзу, переважно зі Східної України: партійно-комсомольські, держапарату, держбезпеки, правоохоронні органи, культури й освіти тощо. Вони направлялися сюди на постійну роботу. Питаннями «допомоги» західним областям займався спеціальний відділ ЦК КП(б)У, створений в 1945 р.

Суперечливий характер змін, що відбувалися в процесі радянізації на території Західної України. Ці процеси були далеко неоднозначними, вони були по суті поглиненням Західної України.

Зразу було взято курс на реконструкцію і розвиток традиційних для Західної України галузей (нафтовидобувна, газова та ін.), а також створення нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.).

Процес індустріалізації на цих землях мав свої особливості: — централізована система управління дозволяла перекачувати в Західну Україну значні

матеріальні й людські ресурси: за 1946—1950 рр. тільки підприємства Львова отримали від тодішніх республік СРСР 9 тис. комплектів різного устаткування; за перші 5 повоєнних років чисельність робітників у промисловості цього регіону зросла із 138 тис. до 284 тис.;

— темпи промислового розвитку тут були значно вищі, ніж у східних регіонах;— відбулися суттєві зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей: лісова

97

сировина, що вивозилася раніше за кордон, тепер стала базою для розвитку місцевих — деревообробної, паперової, хімічної промисловості; з'явилися нові галузі: крім названих вище — взуттєва й трикотажна — у Прикарпатті, рибопереробна — в Ізмаїльській обл.;

— в цьому регіоні були відкриті значні родовища корисних копалин: нафтове родовище на Станіславщині (м. Долина); газові родовища в Дрогобицькій області; в 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава— Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва; відкритий Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн з промисловими запасами вугілля більш як на 1,6 млрд. тон; Роздольське родовище сірки на Дрогобиччині.

Однак, ця форсована індустріалізація супроводжувалася рядом негативних факторів: диспропорційним розвитком індустрії, відставанням легкої та харчової промисловості, що відбивалося на соціальному становищі населення; домінуванням кількісних показників перед якісними; ключові пости в цих сферах промисловості наймали приїзжі кадри, місцеві мешканці обіймали лише ІЗ % посад.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще в 1939—1941 рр. колективізація сільського господарства. Цей процес здійснювався знайомими вже по Східній Україні форсовано-примусовими методами. Так, якщо в 1945 р. тут було десь 150 колгоспів, то в 1950 р.— понад 7 тис., що об'єднували 95 % селянських господарств. На поч. 50-х років колективізація завершилася, її супроводжували ряд негативних факторів:

— вона була здійснена без врахування місцевої специфіки, політичної ситуації в регіоні, менталітету західних українців;

— значними методами її здійснення стали не переконання, а порушення законності, тиск, терор;

— ситуація ускладнювалася тим, що процесу колективізації криваво протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало ще більшу каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення т. зв. «куркулів» та їх сімей. В період з 1945 по 1950 рр. за приналежність до куркульства, невизнання офіційної політики радянської влади, за підтримку ОУН—УПА та ін. до Сибіру було вислано понад 300 тис. українців.

Розвиток освіти. Економічна модернізація вимагала значної кількості кваліфікованих робітників, тому велика увага приділялася розвиткові освіти. В регіоні проводилася величезна робота по боротьбі з неписьменністю. В 1939 р. тут працювало лише 135 українських шкіл, 70 % населення було неписьменним, а серед студентів вузів українці становили лише 3 %. В період «радянізації» була розширена мережа початкової, середньої та вищої освіти. Лише в сільські школи західних областей в 1944—1950 рр. було направлено з інших регіонів Союзу 44 тис. вчителів. На поч. 50-х років тут працювало 60 тис. вчителів, що майже в 6 разів більше, ніж до війни. В регіоні працювало 25 вузів, що в 1,5 рази більше, ніж в 1940 р. Однак зростання освітнього рівня супроводжувався посиленою русифікацією—в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України проводилося російською мовою. Так, у Львівському університеті з 295 ви-кладачів українською мовою читали лише 49.

Ліквідація греко-католицької церкви. Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західноукраїнського населення, Радянська влада повела активну боротьбу проти греко-католицької церкви, яка була одним з ключових чинників суспільно-політичного життя в цьому регіоні. Щоб уявити масштаби цієї репресивної акції з боку радянської влади, слід наголосити, що до встановлення влади більшовиків в. Західній Україні УГКЦ складалася з 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів, видавала 3 тижневі часописи і 6 місячних. Церкву очолював митрополит А. Шептицький (з 1901 до 1944р.), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників, сотні ієромонахів, ченців, семінаристів тощо. УГКЦ була національною церквою. Після смерті А. Шептицького УГКЦ очолив митрополит Й. Сліпий. Невдовзі розгорнулася велика пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ, як «слуги Ватикану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного націоналізму». Невдовзі почалися арешти: у короткий термін було ув'язнено митрополита Й. Сліпого, майже усіх єпископів, ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, проведено арешти серед монахів і монашок та духовенства — всього понад 2 тис. чол.

98

При сприянні НКВС була створена «ініціативна група», до складу якої увійшли відомі

релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник та ін., і яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. 8—10 березня 1946 р. відбувся контрольований НКДБ Львівський собор — з'їзд представників УГКЦ, на якому було винесено вердикт про ліквідацію Брестської унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, про возз'єднання галицької церкви з руською православною.

Г. Костельник, який виконав «головну роль» у цьому спектаклі, перестав цікавити комуністичних можновладців, а коли його почало гризти сумління, він став небезпечним. 20 вересня 1948 р. при нез'ясованих обставинах його було вбито.

Майже за таким же сценарієм розгорталися події в Закарпатті. До липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, до Сибіру було вислано 15 священників, 3-х убили, а 36 втекло. Було закрито всі греко-католицькі церкви у Мукачівській єпархії, засуджено 50 священників на 25 років каторги. В серпні 1949 р. Московський патріархат урочисто проголосив про «добровільне возз'єднання» мукачівської єпархії з російською православною церквою.

Ці акти не мали нічого спільного з настроями віруючих і були проведені всупереч волі переважної більшості західняків. Це посилювало незадоволення населення новою владою.

Таким чином, на тлі сталінських деформацій меркло все те добре, що дійсно робилося радянською владою для західноукраїнського регіону.

З а п и т а н н я:1. Коли було заключено Чехословацький договір у Москві, за яким Радянській Україні

поверталася Закарпатська Україна?2. Що Ви знаєте про договір між СРСР і Польщею про кордон уздовж Бугу і на схід від

Сяну?3. Які перетворення на терені Західної України відбувалися в другій половині 40-х років?4. Коли Собор Греко-католицької церкви у Львові скасував унію 1596 року, повністю

розірвав стосунки з Ватиканом і підпорядкував УГКЦ Російській православній церкві?

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА” ТА ЇЇ НАСЛІДКИ. РУХ ОПОРУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х — 50-і РОКИ ОУН — УПА.

Звільнення України від нацистських окупантів не принесли довгожданого умиротворення її народу. Це тільки здавалося, що війна вийшла за межі України. Насправді ж вона не полишала цю багатостраждальну землю. Наступаюча армія зіткнулася з Українською Повстанською Армією. І хоча радянські війська несли на своїх прапорах гасла свободи й соціалізму, справедливості й інтернаціоналізму, проте в уяві широких версти населення західноукраїнського регіону при наближенні «совітів» виникали набагато реалістичніші картини його «радянізації» в недалекому передвоєнному минулому: насильницька колективізація, масові репресії, депортації, розпалювання «класової боротьби». Все це стало соціальною основою руху опору. Головну роль в ньому, як і раніше, відігравала ОУН-УПА.

Курс ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі. Українська повстанська армія, виконуючи настанови центрального проводу ОУН(Б), цілковито зосередилася на збройній протидії Червоній Армії та радянським партизанам. Очолював повстанців Роман Шухевич. Великі формування УПА розпадалися з тактичних міркувань на велику кількість дрібних, які проводили десятки тисяч бойових операцій. На цих землях роз-горнулася справжня партизанська війна. Структури ОУН (станичні, кущові, районні, окружні, обласні й крайові проводи) нелегально діяли в багатьох селах й містах, тобто фактично існувало двовладдя (ради й підпілля оунівське). В ході диверсій і теракцій, які проводили загони ОУН-УПА, крім радянських партизанів гинули місцеві жителі і працівники правоохоронних органів.

99

Потрібно відзначити, що після закінчення війни в Європі ситуація в Західній Україні

змінилася не на користь ОУН-УПА. Опираючись на мережу гарнізонів При- карпатського воєнного округу, потужна і злагоджена машина беріївських каральних органів перекинула сюди додаткові підрозділи МВС-МДБ і почала широкомасштабні акції, спрямовані на знищення УПА. Дії проти ОУН-УПА безпідставно поширювалися на значну частину західноукраїнського населення. На репресії НКВС, намагаючись не допустити відновлення Радянської влади. СБ бандерівців відповіло терором проти партійного й державного апарату, проти всіх «зрадників» України. В умовах воєнної переваги каральних радянських військ та зростаючої недовіри населення в можливість добитися незалежної України повстанський рух поступово йшов на спад.

Операція «Вісла». УПА вела воєнні дії не лише на радянській території, а й в українських землях, що знаходилися в складі Польщі. В ході безуспішних спроб витіснити повстанців польські війська несли великі втрати. В березні 1947 р. один із загонів УПА вбив заступника міністра оборони генерала Сверчевського. Розлючений цією подією, польський уряд вирішив «ліквідувати українську проблему».

В квітні 1947 р. була проведена операція «Вісла». 30 тис. польських солдат при підтримці радянських та чеських військових частин в жорстоких боях розгромили загони УПА. Небагатьом вдалося перейти на радянський бік чи через Чехословаччину добратися до західних зон окупації Німеччини.

«Вирішення української проблеми» супроводжувалося масовим переселенням поляків з України та українців з Польщі. В 1944—1946 рр. з Галичини й Волині виїхало майже мільйон поляків, а в Радянську Україну переселилося біля 520 тис. чоловік.

23 квітня 1947 р. політбюро ПОРП ухвалило рішення про створення спеціального концтабору для «підозрілих українців» у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 р. в ньому побувало близько 4 тис. в'язнів-українців (в тому числі жінок, дітей, людей похилого віку}, близько 200 чоловік загинуло. Акція, яка теж носила назву «Вісла» (квітень—серпень 1947 р.) допомогла польським комуністам завоювати симпатії шовіністичних сил, стала заключною фазою політики етнічної антиукраїнської «чистки» південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.

Довготривала й виснажлива боротьба Радянської влади проти ОУН-УПА. Криваве протистояння продовжувалося п'ять років (1947—1952). Повстанська армія перейшла практично на підпільне існування. Дрібні, добре згуртовані і озброєні підпільні «боївки» (по 10— 15 чол.) контролювали територію площею до 150 тис. км. Вони вчинили 14,5 тис. диверсій і теракцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців та місцевих жителів.

Ліквідація опору ОУН-УПА з боку радянської влади була теж жорстокою: блокада й прочісування величезних територій, арешти і депортації, що весь час зростали, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля — все пуска-лося в хід. У 1944—1953 рр. тут було заарештовано майже 104 тис. «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елемента», виселено 66 тис. сімей (203662 чол.).

Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН і УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдилися. Не допомогли і встановленні контакти із спецслужбами США і Великобританії. Все більше відчувалася нестача зброї та харчів, бракувало ско-ординованості дій. Зменшувалася можливість впливу на місцеві мережі ОУН після їх чергового розгрому. Дехто з учасників руху піддався закликам уряду УРСР з'явитися з повинною. Вже починаючи з 1947 р. національно-визвольний рух йде на спад, розпускаються деякі загони. А після того, як в березні 1950 року оточений з невеликою групою соратників загоном МВС-МДБ загинув головнокомандуючий УПА Роман Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка), повстанська армія остаточно втрачає боєздатність, хоча окремі боївки протрималися ще до сер. 50-х років.

Головною причиною поразки національного антирадянського Опору була втрата населенням, що підтримувало його, віри в можливість реалізації ідеї «самостійної України», змореність від кровопролитної братовбивчої війни. Все це підірвало соціальну базу та опору на-ціоналістів. Чималу роль в цьому відіграв й той факт, що комуністичний режим проводив

100

перманентну антинаціональну агітацію та ефективно здійснював соціально-економічні зміни за випробуваною в Східній Україні моделлю.

З а п и т а н н я:1. Що було соціальною основою руху Опору?2. Яким чином органи НКВС намагалися позбавити УПА підтримки населення

західноукраїнського регіону?3. Що Ви знаєте про «операцію Вісла»?4. Чому курс ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся

західноукраїнській людності?5. Яким був фінал руху Опору на західноукраїнських землях і в чому полягають причини

його поразки?

ПЕРІОД ХРУЩОВСЬКОЇ «ВІДЛИГИ» (1953—1964 рр.)

СПРОБИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО- ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ДР. ПОЛ. 50-х—НА ПОЧ. 60-х рр.

Ключові терміни та поняття три „К” КПРС лібералізація „відлига” культ особи „трійки”

реабілітація реформа шкільництва релігія атеїзм реформи Хрущова

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий антинародний метод правління за допомогою терору та примусу не можна було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радянська верхівка. Першою, хоча і тимчасовою ознакою змін до середини 50-х років стало «колективне керівництво», що замінило одноосібне «правління» Й. Сталіна, Відбувалася гостра незрима політична боротьба за першість в комітеті управління: спочатку здавалося, що гору візьме шеф МДБ Лаврентій Берія; потім деякий час на передньому плані тримався Георгій Маленков; остаточно ж переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною (др. пол. 30-х років, др. пол. 40-х років). І хоча в 1949 р. він переїхав до Москви, стосунки з українською компартією не поривав. Тому вона стала першою республіканською організацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього своєрідною опорою.

Хрущов Україні віддавав теж свою надзвичайну увагу в допомозі становлення політичних структур постсталінського періоду. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ Леоніда Мельникова, а на його місце обрано Олексу Кириченка, першого українця в цій ролі (з цього часу першими секретарями КПУ будуть тільки українці). Високі пости отримали також українці: уряд республіки очолив Дем'ян Коротченко, Раду Міністрів — Никифор Кальченко. Правління «трьох К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували українцям: урядові посади дістали критикований свого часу Олександр Корнійчук, син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

За короткий час українські комуністи швидко дісталися союзного рівня: військові Родіон Малиновський, Андрій Гречко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони; Володимир Семичасний обі-

101

йняв пост голови союзного КДБ; чотири українці — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський та П. Шелест увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення було не те, що вони українці, а їхні тісні зв'язки з М. С.Хрущовим.

1953-1956 рр.. окрім боротьби за владу, позначилися іншими кардинальними змінами:- викрито злочинну діяльність Л. Берії та його прибічників в Україні;- розпочалася реабілітація жертв масових репресій;- була згорнута діяльність т.зв. „трійок”, що виникли ще в 30-их роках й поступово

віднолювалися демократичні норми діяльності КПРС та КПУ (регулярне скликання партійних з’їздів і пленумів, поступово відновлювалися принципи колективного будівництва, критики й самокритики тощо);

- зі сторони засобів масової інформації, з трибуни партійних з’їздів, комсомольських зібрань поступово почала зникати ідеалізація Й. Сталіна;

- здійснено ряд заходів щодо розширення прав республік;- до України в 1954 р. Було приєднано Крим;- українці брали активну участь в освоєнні цілинних і перелогових земель Казахстану

*1954 р) тощо.Кардинальні зміни в суспільно-політичне життя республіки вніс XX з'їзд КПРС

(лютий 1956 р.). Усі докорінні зрушення стали можливими завдяки особистості М. Хрущова — неоднозначного, неординарного політичного діяча. Він щиро, хоча не завжди послідовно, хотів добитися змін в суспільстві, покращати життя людей на основі розширення демократії. Сам Хрущов був учасником сталінських беззаконств і злочинів, в тому числі на Україні. Іноді йому вдавалося і спасати людей, напр., від всесильного НКВС він спас М. Рильського. Але із бувшого сталінського оточення практично він один відчував потреби покаятися, реабілітувати невинних людей.

Виступ М. С. Хрущова на XX з'їзді партії (його закритому засіданні) про культ особи Сталіна був актом політичної мужності. Викриття культу особи поклало початок оновленню суспільства, позитивно позначилося на стані суспільно-політичного життя. Весною і влітку 1956 р. почалося масове звільнення політв'язнів, відбувався перегляд справ і реабілітація в'язнів таборів і тюрем, що загинули в 1937—1955 рр. На поч. 60-х рр. в Україні були повністю виправдані 250 тис. чол., переважно посмертно. Серед них: В. П. Затонський, Є. К. Квірінг, С. В. Косіор, П. П. Постишев, В. Я. Чубар тощо.

Зростали вимоги реабілітації націонал-комуністів М. Скрипника, М. Хвильового, членів КПЗУ, М. Куліша, Л. Курбаса, О. Довженка та ін. Але Москва дала зрозуміти, що вона не піде на реабілітацію «націоналістів». В 1956 р. відбувся широко висвітлюваний суд над бувшими членами ОУН, який закінчився смертними вироками.

Короткий період (1956—1959 рр.) критики сталінізму (період «відлиги») був використаний на Україні для висунення культурно-національних домагань. Ставилися питання чистоти української мови, під тиском більшості культурних діячів (А. Хижняк, М. Рильський тощо) і громадської думки вдалося дещо покращати становище в мовній ділянці — перевиданий словник української мови Б. Грінченка. Краще, в порівнянні з минулим, відзначено 100-річчя від дня народження І. Франка (серпень 1956 р.). Ставилися вимоги реабілітації заборонених діячів, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М. Куліш, Л. Курбас, театр «Березіль»). Проведено ряд акцій проти цензури, тобто «опікунів і службовців біля літератури».

У процесі десталінізації проведено ряд реформ в адміністративній, культурній та економічній ділянках. Ліквідовано міністерство вищої освіти СРСР і створено відповідне міністерство в УРСР, засновано Академію Будівництва і Архітектури УРСР, Спілку журналістів України; значних реформ зазнало судівництво УРСР з власним судоустроєм і кодексами.

В галузі економіки: внаслідок реалізації децентралізації економіки український уряд здобув під республіканський нагляд понад 10 тис. промислових підприємств, в Києві засновано інститут автоматики (1957), теперішній інститут кібернетики АН УРСР.

В цей час відбулися й зміни негативного характеру, особливо дві з них: 1) нищівною була реформа шкільництва у листопаді 1958 року. На виконання постанови пленуму ЦК

102

КПРС (12 листопада 1958 р.) «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти», Верховна Рада України через 5 місяців (17 квітня 1959 р.) своїм законом підтвердила постанову ЦК КПРС, метою якої був перехід українського шкільництва на російську мову і поступова русифікація України (т.з. право батьків на вибір мови навчання своїх дітей і т.ін.).

2) Починаючи з 1957 р. проведено посилену антирелігійну акцію в Україні, впроваджені так звані методи наукового атеїзму. Внаслідок цієї політики до 1961 р. ліквідовано майже половину всіх існуючих церковно-релігійних установ: парафій, монастирів, семінарій; атеїзм як наука вивчалася в школах, вузах; було створено Інститут атеїзму при ЦК КП України.

З а п и т а н н я:1. Якими внутрішніми й зовнішньополітичними обставинами була викликана

лібералізація суспільного життя в СРСР? Яку назву вона дістала?2. В яких напрямках розгорталася «десталінізація» в Україні? В чому проявлялася її

специфіка в нашій республіці?3. Як Ви думаєте, чому процеси політичної, юридичної та громадської реабілітації

жертв репресій сталінізму в Україні проходили невпевнено, повільно й непослідовно? В чому це проявлялося?

4. Якими прикладами Ви можете довести той факт, що в Україні реабілітація жертв сталінських репресій супроводжувалася новими політичними репресіями (і це був найкричущий парадокс відлиги»)?

НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ЕКОНОМІЦІ НАПРИКІНЦІ 50-х— НА ПОЧАТКУ 60-х рр.

Ключові терміни та поняття антипартійна група культ особи раднаргоспи

децентралізація галузеве управління територіальне управління

Політична обстановка. В середині 50-х років та наприкінці їх розпочалися докорінні зрушення в економіці України, так само як і в інших сферах життя суспіль- ства. Вони стали можливими під впливом особистості М. С. Хрущова, неоднозначного й неординарного політичного діяча. Він мужньо викрив культ Сталіна, поклавши початок оновленню радянського суспільства. Позитивно позначилися на стані суспільно-політичної життя ліквідація концтаборів, визволення сотень тисяч жертв сталінського терору, багатьох вихідців з України. Одночасно формувалася група людей, яка вважали, що у викритті сталінських злочинів М. Хрущов зайшов занадто далеко. А тому його слід замінити. Проте підтримка більшості трудящих, армії і КДБ перешкодили грі В. М. Молотова, Г. М. Маленкова, Л. М. Кагановича , Д. Т. Шепілова та інших добитися своєї мети.

Але М. С. Хрущов, який немало зробив для викриття і подолання культу особи Сталіна, поступово й сам опинився в полоні цієї хвороби, почав відходити від дальшої демократизації суспільного життя. Усе частіше, на різних форумах, у засобах масової інформації звучала «вірний ленінець», «наш дорогий Микита Сергійович, «особисто товариш М. С. Хрущов» тощо.

У такій політичній обстановці розгорталися соціально-економічні процеси в Україні в кінці 50-х — на початку 60-х років.

У другій половині 50-х років починається запровадження реформ управління народним господарством, відбувається інтенсивний пошук ефективного його роз- витку. Спочатку були «створені» для цього умови: Україні, як і іншим республікам, було дано більше прав, розширені також права місцевих Рад, але на практиці питання, як і раніше, продовжували вирішуватися в Москві. Найбільш живучими продовжували залишатися адміністративно-

103

командні методи. Так, у 1957 р., вважаючи, що існуючі надцентралізовані галузеві міністерства неспроможні забезпечити швидке зростання промислового виробництва, волюнтаристськи, без усякої підготовки ліквідовується низка міністерств і утворюються територіальні управління — ради народного господарем | (раднаргоспи).

Ідея децентралізації управління економікою такої гігантської країни спочатку зустріла підтримку й позитивні відгуки. На Україні зразу оголосили, що впровадження раднаргоспів має велике народногосподарське й політичне значення.

Дійсно, в організації раднаргоспів було немало позитивного: створювались умови для госпрозрахунку, радикального о використання місцевих ресурсів і націо-нальних кадрів, всі підприємства підпорядковувались (республіці, тобто зміцнювалась економічна самостійність України, підвищувалась рентабельність підприємств, збільшувалась кількість товарів, скоротились зустрічні транспортні перевезення.

Але вже на початку 60-х років, коли Україна, як і інші республіки, почала проводити незалежну політику, центр захвилювався, звинувачуючи їх у «місництві». Наступав монополізм центру, економічні права республік почали звужуватися, виникали відповідні труднощі з плануванням, управлінням промисловістю, послаблювалися зв'язки між підприємствами. Спроба господарської реорганізації не привела до значних позитивних результатів та змін в Україні.

Негативну роль відіграли також причини місцевого, регіонального характеру: замість пошуків шляхів матеріальної зацікавленості кожного в результатах своєї праці проводилися зміни в нормуванні й оплаті. Наслідки цього стало значне скорочення числа робітників, які працювали на основі відрядної оплати, і зростання кількості сезонних. Незначні матеріальні стимули до праці різко знизилися. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, проте її практично не було. Як наслідок, Україна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку.

Здійснювані зміни, реформа в економіці призвели до нестабільності, а то й хаосу в управлінському апараті , до зривів у розвитку економіки.

З а п и т а н н я:І Чим характеризувалася внутрішньополітична обстановка в СРСР і як це впливало на

розгортання соціально-економічних процесів в Україні?2. Як Ви думаєте, чому заміна галузевого управління промисловістю територіальним

управлінням (раднаргоспи) не торкнулася самої суті господарського механізму і не змогла дати позитивних результатів?

3. Чому Україна, яка в зв'язку з економічною реформою отримала небачену досі економічну самостійність, не змогла її зреалізувати на практиці?

ПРОБЛЕМИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛ. 50-х— ПОЧ. 60-х РОКІВ ТА ВЖИВАНІ ЗАХОДИ ЩОДО ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ.

Ключові терміни та поняття МТС РТС колгоспно-радгоспна система „кукурудзяна епопея”

освоєння цілини командно-адміністративні

методи управління суб’єктивізм волюнтаризм

Загальнополітична обстановка в СРСР. Спроба часткової децентралізації керівництва економікою (раднаргоспи) не вдалася. Незважаючи на надану економічну самостійність, Україна не могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Економічна система держави продовжувала працювати в цілому за законами попереднього часу.

Багатообіцяними були нововведення в сільському господарстві: ліквідація МТС, підвищення заробітної платні колгоспникам та ін. Хоча були і негативні тенденції в розвитку сільського господарства: залишалася недоторканою колгоспно-радгоспна система,

104

«кукурудзяна епопея», м'ясні та молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Все це практично вирішувалося у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Тодішнє партійне керівництво України не мало самостійного мислення й програми щодо розвитку сільського господарства.

Ситуація в Україні. У к. 50 — на поч. 60-х рр. Україна залишалася одним з основних в Союзі виробників сільськогосподарської продукції. В др. пол. 50-х років шляхом інтенсифікації селянської праці в республіці було досягнуто незначного зростання виробництва продукції рослинництва і тваринництва, хоча керівництво подавало це, як велике досягнення соціалістичного ладу. В 1958 р. на Україну нахлинула злива державних нагород: республіку і її 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом присвоєно звання Героя Соціалістич-ної Праці.

В умовах ейфорії секретар ЦК КПУ М. В. Підгорний безпідставно запевняв, що є всі можливості вже в 1958 році випередити Америку по виробництву молока та м'яса на душу населення. Все це було об'єктивно просто неможливо.

Виходячи із цих скромних і досить не стабільних досягнень в сільському господарстві, партійне керівництво України запланувало на 1959—1965 рр. підвищені темпи вростання сільськогосподарської продукції. Окрім того, з трибуни XX з'їзду Компартії України (1959 р.) М. В. Підгорний пообіцяв, що республіка виконає семирічний план за п'ять років, а багато колгоспів і навіть районів — ще за більш короткі строки.

Ні за 5, ні за 7 років ці зобов'язання не були виконані, що пояснюється рядом причин. Це:

— неповноцінність (ущербність) самої колгоспно-радгоспної системи;— недоліки в організації сільськогосподарського виробництва, непродумані рішення;— командно-адміністративні методи управління, ставка не на економічні важелі

прогресу, а на зміцнення і перестановку кадрів, мобілізаційні кампанії;— негативну роль відіграли нескінченні укрупнення і розукрупнення колгоспів,

ліквідація т. зв. неперспективних сіл, перетворення колгоспів в радгоспи;— значних труднощів додали прагнення знищити травопільну систему, впровадити

непродумані технології, бездумне розширення посівів кукурудзи, посуха 1963 р.;— спорудження Канівського та Київського водосховищ, які нанесли великої шкоди

народному господарству України і зіпсували водний басейн Дніпра.Партійні і державні органи часто приймали рішення, які негативно впливали на

економіку колгоспів України. Так, напр., значних труднощів зазнали господарства, і, перш за все, слабкі, в процесі виконання рішень лютневого (1958 р.) пленуму ЦК КПРС про реорганізацію МТС в РТС і обов'язковий викуп колгоспами техніки, яка належала МТС. Це викликало величезні труднощі і негативно вплинуло на розвиток сільськогосподарського виробництва в Україні в послідуючі роки. Зменшився прибуток колгоспів, їх економіка і фінанси опинилися в критичному стані.

Як наслідок, в цілому в 1959—1965 рр. об'єм валової продукції сільського господарства зріс в Україні замість 70 % по плану лише на 11 %. Відставання в сільському господарстві республіки негативно вплинуло на розвиток харчової та легкої промисловості України, на темпи зростання національного доходу, матеріального добробуту трудящих республіки.

Не покращили ситуації в сільському господарстві і рішення березневого та квітневого пленумів ЦК КПРС та ЦК КПУ(1965 р.), які розробили заходи по нарощуванню виробництва сільськогосподарської продукції.

Назрівала необхідність змін об'єктивного і суб'єктивного порядку. Адже в самому партійному керівництві ще було чимало виконавців попередньої епохи. У верхніх ешелонах влади (вже вдруге) визріла думка про усунення М. С. Хрущова. У жовтні 1964 р. змовники на пленумі ЦК КПРС досягли своєї мети — М. Хрущова було усунуто з посади Першого Секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК обрано Л. І. Брежнєва. За звільнення Хрущова активно виступав М. В. Підгорний, висунутий перед тим по рекомендації М. Хрущова на керівну посаду в Москву. Гнівно викривав главу партії і уряду П. Шелест, якого при підтримці Хрущова у 1962 р. було обрано секретарем, а через рік — першим секретарем ЦК КПУ.

105

В наступному понад 2 десятиріччя тривала інспірована, цілеспрямована, не завжди і не в

усьому справедлива критика хрущовського волюнтаризму й суб'єктивізму.

З а п и т а н н я:1. Які нововведення були зроблені М. Хрущовим в сільському господарстві?2. В який спосіб партійні органи за часів М. Хрущова намагалися вирішити проблему

кормів для сільського господарства?3. Якими причинами пояснюється той факт, що плани семирічки в галузі сільського

господарства не були виконані?4. Чому спроби експериментаторських реформ у сільському господарстві були

приречені? Чим це обернулося для України та й для самого М. С. Хрущова?

ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ ТА ГРОМАДСЬКОГО ОПОРУ В ДРУГІЙ ПОЛ. 50-х— НА ПОЧ. 60-х РОКІВ

Ключові терміни та поняття національно-визвольні змагання інакомислення „шестидесятники” правозахисний рух дисидентство „самвидав”

„тамвидав” Український Робітничо-Селянський Союз національна політика русифікація „відлига”

Історичним сенсом усіх національно-визвольних змагань українського народу впродовж століть була боротьба за незалежність Української держави. На кожному їх етапі вона виявлялася в різних формах. В др. пол. 50-х — на поч. 60-х рр., а потім пізніше (вдруге) в 70— 80-х рр. XX ст. це було інакомислення, дисидентство, правозахисний рух, що виникли зразу після XX з'їзду партії.

Дисидентство стло проявом національно-визвольного руху.Попри проведені реформи, що мали як позитивні так і негативні наслідки, Хрущов не

дійшов головної реформи – політичної: залишалася адміністративно-командна система, однопартійність, безпорадність Рад.

Була зроблена низка теоретичних висновків, що практично не відповідали реаліям суспільно-політичного буття:

- соціалізм в Радянському Союзі побудований повністю і остаточно;- перехід до розгорнутого будівництва комунізму;- сформована нова історична спільність – радянський народ. Цементуючою основою якої

є російська мова, як мова міжнаціонального спілкування;- розквітають і зближуються радянські нації, що наближає процес їх злиття тощо.В Україні, як і в цілому в СРСР, інакомислення виникло внаслідок критичного

переосмислення радянської дійсності й існувало як в легальних, так і в нелегальних формах. Цей рух в Україні почався набагато раніше, ніж у Москві. Його представники спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, порушення законів і прав людини, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії України.

«Шестидесятники». Започаткували інакомислення кращі представники інтелігенції України, творча молодь, люди беззастережно сміливі, які сповідували нові думки, відмінні від офіційних. Вони стали ядром духовної опозиції режиму в Україні, до них приєдналася частина робітників, студентської молоді, інших соціальних груп населення. Серед них: В. Симоненко, молодий поет з Полтавщини; Василь Стус, аспірант Інституту літератури в Києві; Іван Дзюба, автор відомої праці «Русифікація чи інтернаціоналізм»; Ліна Костенко, випускниця Мос-ковського літературного інституту; поети Іван Драч і Микола Вінграновський; блискучі літературні критики Іван Світличний і Євген Сверстюк; кінематографісти С. Параджанов і Л. Осика та сотні інших. Їх вільнодумство, інакомислення, захист української мови і культури не

106

збігалися з віяннями часу. Почалася (після виступу М. Хрущова в березні 1963 р. на зустрічі з інтелігенцією) чергова кампанія погрому на ідеологічному фронті на зразок 40-х — поч. 50-х рр.

«Самвидав». Цькування митців посилилося ще й тому, що десятки літературних й публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних наданнях, передруковувалися на машинках, надиктовувалися на магнітофонні стрічки і навіть переписувалися від руки, тобто були «самвидавом». Це: твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахматової, Л. Костенко, В. Симоненка та ін. В статтях «Про сучасне і майбутнє України», «Націоналісти?», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство» піднімалися найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

В проекті програми «Українського робітничо-селянського союзу» (1959 р.), написаному Левком Лук'яненко, оцінка негативних явищ 30-х років повністю співпадала з оцінками і рішеннями XX з'їзду партії. Особливій критиці була піддана національна політика в Україні: масове звинувачення українців в націоналізмі та їх фізичне знищення. Підкреслювалося обмеження України в її політичних та економічних правах. Йшлося про те, що за радянських часів українська мова так і не стала державною, що вона витіснена з державної сфери, вузів, школи. Наголошувалося на тому, що Україна є справжнім придатком Росії, 2/3 її багатства вивозиться поза межі республіки. В проекті програми робився висновок, що Україна в складі СРСР не має можливості розвиватись в політичному, економічному, культурному відношенні, що в зв'язку з цим згідно ст. 14 і 17 Конституції УРС та СРСР вона повинна вийти зі складу Союзу і стати незалежною самостійною державою.

Актом небаченої громадянської мужності були розрахунки академіка І. Р. Юхновського, який ще в 60-х роках математично обґрунтував неминучість розпаду Союзу РСР.

Соціальна належність учасників громадського опор й правозахисного руху була різноманітною, а українська географія його була надзвичайно широкою (всупереч тим, хто розглядав його лише як західноукраїнський рух). В ньому брали участь літератори, викладачі вузів В. Мороз, М. Осадчий; вчителі М. Масютка, М. Озерний; інженер Мартиненко; генерал П. Григоренко; слюсар І. Гель; художниця А. Горська, працівники газет, журналів та радіо; названі вище «шестидесятники»— поети, письменники, літературознавці тощо.

Найкричущий парадокс «відлиги». Неадекватними проголошеній на XX з'їзді партії лібералізації, реабілітації жертв сталінських репресій були нові політичні репресії. За інакомислення, зберігання недозволеної самвидавницької літератури в др. пол. 50-х років в Україні було притягнуто до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за «антирадянську діяльність» близько 3,5 тис. чол. Членів «УРСС» І. Кандибу, С. Віруна та ін. звинуватили в «зраді Батьківщині» й засудили на максимальні строки ув'язнення. А. Левка Лук'яненка, як автора програми «УРСС» засудили до смертної кари. 73 доби він провів в камері смертників, потім під тиском світових правозахисних організацій смертну кару було замінено на 15-річне ув'язнення.

Продовжувалися утиски й переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Хоча значна частина їх після XX з'їзду партії була амністована, активним учасникам визвольних змагань заборонялося повертатися до західних областей.

У 1965 р. за вільне слово й незалежну думку було заарештовано понад 20 талановитих представників молодої генерації української інтелігенції: Михайло Горинь (6 років), Богдан Горинь (4 роки), С. Караванський (25 років), М. Масютко (11 років). Саме про них писав п. Чорновіл в своїй збірці «Лихо з розуму», яка в 1967 р. у Франції була удостоєна міжнародної премії, а Львівський суд оцінив її на 3 роки ув'язнення. В. Мороз за книгу «Репортаж із заповідника ім. Берії» був засуджений до 6 років спецтюрми, 3 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. На захист В. Мороза виступили В. Стус, А. Сахаров, папа Римський, Президент США, Громадська організація «Міжнародна амністія».

Період «мирного» співіснування системи з інакомисленням кінчався. У новому Кримінальному кодексі УРСР, що був прийнятий в 1961 р., була залишена стаття, спрямована на збереження практики політичних репресій — сі. 62 «Антирадянська агітація і пропаганда». Після усунення від влади М. Хрущова (1964 р.) до влади прийшла консервативна частина

107

партійної верхівки на чолі. з Л. І. Брежнєвим і М. А. Сусловим.

Подальший хід подій в Україні, як і завжди, був визначений поза її межами. На зміну «відлизі» приходила реакція.

З а п и т а н н я:1. Хто і коли започаткував інакомислення в Україні?2. Кого із «шестидесятників» Ви знаєте і який вклад вони внесли в розгортання

національно-визвольного руху в Україні після XX І з'їзду КПРС?3. Чому виникло «самвидавництво» і яку роль воно відіграло в правозахисному русі?4. Що Ви знаєте про «Український робітничо-селянський союз» та як склалася доля

його учасників?5. Як офіційна влада розправлялася із правозахисниками?

ПЕРІОД ”ЗАСТОЮ” І КРИЗИ РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (1964 – 1985 РР.)

СПРОБИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ В ДРУГІЙ ПОЛ. 60-х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ ТА ЇХ НЕВДАЧА.

Ключові терміни та поняття жупел „українського

націоналізму” „застій” криза екстенсивний метод

господарювання єдиний народно-господарський

комплекс

воєнно-промисловий комплекс (ВПК)

дефіцит ідеологічна криза класова структура соціальна структура національне питання Конституція України 1978

року

Характеристика обстановки. Спроби проведення позитивних соціально-економічних змін у 50-х — перш. пол. 60-х рр. не дали кардинальних змін у розвиткові економіки Радянського Союзу, а значить і України, що знаходилася в її складі. Не привели до позитивних зрушень зміни, що відбулися в верхніх ешелонах влади: усунення від неї М. Хрущова (1964 р.) та заміни його Л Брежнєвим на посту Генерального Секретаря ЦК КПРС.

Нове керівництво, як на союзному рівні, так і в Україні (П. Шелест), зайнялося пошуками нових ефективних шляхів розвитку економіки. Але цьому заважали консервативні та реакційні тенденції в політичному ідеологічному житті країни. Протягом майже 20 років в СРСР і в Україні спостерігалися спорадичні спроби реформувати в той чи інший спосіб економіку, зробити її дієздатнішою та ефективнішою, але вони ставали марними через традиційний пріоритет політики та ідеології толітарної держави над економікою. В умовах повернення до неосталінізму, збереження антидемократичної однопартійної системи, задушливої суспільно-політичної атмосфери, наростання жорстокої боротьби із жупелом «українського націоналізму», яка знову завдала непоправимих збитків українській національній культурі, посиленого русифікаторського наступу тоталітарної держави на духовність українського народу,— реформи, спрямовані на досягнення «економної економіки», не могли спрацювати позитивно.

Початок економічних реформ. У 1965 р. за ініціативою О. Косигіна почалася повна протиріч економічна форма, спрямована, з одного боку, на розширення місцевої ініціативи та господарської самостійності підприємств, з іншого боку,— на посилення позиції центральних відомств. ЦК Компартії України в жовтні 1965 р. На пленумі ЦК підтримав лінію центральних

108

партійних органів на ліквідацію раднаргоспів. І хоча в організації раднаргоспів, створених ще в 1957 р., були свої позитивні моменти, Центр ніяк не міг змиритися з тим, щоб самостійність регіонів (а значить і республік) становили загрозу існування самої казармово-бюрократичної системи. Як наслідок, Україна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Це вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук, зумовлювало загострення затратної економіки. Фактично це був новий етап надцентралізації, всі місцеві економічні проблеми вирішувалися тільки через Москву.

Незважаючи на ці негативні обставини, економічний розвиток України в др. пол. 60-х — на поч. 70-х рр. частково стабілізувався завдяки подоланню найкричущічих протиріч волюнтаристської політики попередньої епохи: національний доход збільшився на ЗО %, загальний об'єм промислового виробництва — в 1,5 рази, валова продукція сільського господарства — майже на 17 %. Збільшення капіталовкладень у легку промисловість під час проведення реформи сприяло й певному підвищенню життєвого рівня населення республіки.

Наростання кризових явищ, «застій». До сер. 70-х років економічна реформа була згорнута. Консерватори на чолі з Л. Брежнєвим центр ваги перенесли на оборонну промисловість, освоєння Сибіру. Жоден із вживаних економічних заходів, навіть розроблена під безпосереднім керівництвом М. Горбачова Продовольча Програма, не дали істотного поліпшення в розвитку народного господарства. Це пояснюється, зокрема, тим, що всі ці заходи і документи були декларативними, вони не були підкріплені економічними важелями. Тому діюча в умовах адміністративно-командної системи економіка не могла дати позитивних наслідків, незважаючи на зливу постанов: хронічно не виконувалися завдання п'ятирічних планів по більшості показників.

В Україні з деяких показників розвитку промисловості 9-й п'ятирічці (1971—1976 рр.), напр. вугілля, електроенергетика тощо, вдалося хоч наблизитися до запланованого, зате сільське господарство залишалося найменш ефективною ланкою. Головне багатство України—земля - не використовувалося ефективно. І хоча запроваджувалися масштабні програми хімізації, меліорації, механізації, посівні площі зменшилися більше, як на 1 млн. Великої шкоди було завдано навколишньому середовищу. Територія республіки була забруднена відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 разів більше, ніж СРСР в цілому.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин України (щорічно добувалося з українських надр понад 1 млрд. корисних копалин) вичерпала найбільш багаті поклади. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку у вугільній промисловості. Як наслідок, видобуток вугілля скорочувався, собівартість його збільшувалася. Погане технічне оснащення шахт та вуглевидобутку різко погіршувало умови роботи шахтарів та техніку безпеки (все це вугільна промисловість відчуває і по нині). З сер. 70-х років Україна брала активну участь в освоєнні 15 найкрупніших загальносоюзних народногосподарських програм, що відволікало матеріальні, грошові та трудові ресурси, які можна було б кинути на проведення в життя магістральних напрямків розвитку сільського господарства.

70—80-і роки в Україні відзначені швидкими процесами урбанізації та занепаду українського села. Складні умови (в основному ручної) праці на селі, низька оплата обумовлювали зростання міграції селян до міста, ускладнюючи таким чином обстановку і в містах. Українське село в цей період покинули 4,6 млн. чол. Припинили своє існування, як «неперспективні», тисячі сіл.

Основні причини невдач реформ 60-х — перш. пол. 80-х рр.:— командно-адміністративні методи керівництва;— екстенсивний метод господарювання;— упущення й прорахунки в плануванні, зневажання центром місцевої

(республіканської) специфіки; — незбалансованість обсягів виробництва і ресурсів в окремих галузях; —мілітаризація економіки: найкрупніші промислові українські гіганти були зорієнтовані

на військове виробництво й практично на 100 % підпорядковувалися цент- ру; — криза радгоспно-колгоспної системи, створеної в 30-і роки; — порушення технологічної й трудової дисципліни тощо.

109

З а п и т а н н я:1. В умовах якої загальнополітичної та ідеологічної обстановки розгорталися реформи

др. пол. 60 — поч. 80-х рр.?2. Що поклало початок економічним реформам в розглядуваний період і якими були їх

наслідки для України?3. Коли починаються кризові явища в українській економіці і в чому полягала їх суть?4. Чому реформи др. пол. 60-х—перш. пол. 80-х рр. не лише не дали позитивних наслідків

для розвитку народного господарства, а й поглибили кризу самої адміністративно-командної системи?

РУСИФІКАТОРСЬКИЙ НАСТУП ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ НА ДУХОВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Ключові терміни та поняття тоталітарна держава „Тези реформи школи” державна мова русифікація

культура дисиденти репресії

Суть цього процесу. За радянських часів цей процес почався в Україні ще з др. пол. 30-х років, а потім продовжувався в наступні десятиліття. Основний його прояв це: витіснення української мови російською в усіх сферах суспільного життя; створення всіляких перепон для розвитку української культури, для пізнання справжньої історії свого народу; це, нарешті, намагання розглядати мову, культуру, історію українського народу через призму російської культури, мови, історії.

Цей русифікаторський наступ відбувався не стихійно, а цілеспрямовано, через низку державних заходів, які скеровували цей процес в бажане для влади русло. Для реалізації цих заходів використовувалися кадри, ідеологічний процес, в тому числі й таке явище, як систематичне й багаточисельне переселення українців на східні, рідко розселені землі Казахстану, Сибіру, Уралу, Далекого Сходу та заохочення переселення росіян в Україну (показник: за переписом 1926 р. в Україні проживало 2,6 млн. росіян, за переписом 1989 р.— вже 11,4 млн;).

Новий русифікаторський наступ. У роки і місяці короткої «відлиги» після XX з'їзду КПРС (1956 р.) почався недовготривалий період пожвавлення національно-культурного життя в Україні: відродження української мови, культури, історії. Але вже в к. 50-х років починається новий русифікаторський наступ на українство. В 1958 р. з'являються «Тези реформ школи» (Тези ЦК КПРС), головним завданням яких було «зміцнення зв'язків школи з життям» (залучення шкільної молоді у виробництво). «Про між іншим» в цих тезах ставилося питання про мову навчання в загальноосвітніх школах і про „право батьків» самим вирішувати, якою мовою (російською чи мовою корінної національності) має відбуватися навчання її дитини. Це була завуальована русифікаторська «вказівка зверху», бо прийняття чи неприйняття пункту про мови було залишено формально на розгляд республік. Через декілька місяців усі республіки, окрім Азербайджану і Латвії, прийняли цей закон разом з пунктом про мови. Верховна Рада України, прийнявши з цього приводу республіканський закон, в ст. 9 про мови (право «вибору батьків»), доручала Кабміну розробити заходи, які б забезпечували всі умови для поліпшення викладання російської мови як могутнього засобу «міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів СРСР та прилучення їх до скарбів російської та світової культури».

Новий імпульс русифікаторському наступові дала Всесоюзна конференція, проведена в столиці Узбекистану м. Ташкенті в 1979 р. на тему: «Російська мова— мова дружби і співпраці народів Радянського Союзу». Після цієї конференції в Україні, як і в інших республіках, почалося вивчення російської мови вже з 5-літнього віку в дитячих садках, прийнято низку «нових заходів» для покращання вивчення російської мови в школах і вузах усіх ступенів і спрямувань.

110

Закону про якусь заборону української мови не було, але варто було лише попросити

читати лекцію українською мовою, як зразу ж студента чи викладача звину- вачували в націоналізмі.

Поступово більша частина вузів, в тому числі і столичних, стала зрусифікованою (навчання й прийняття іспитів переведені на російську мову). Знання цієї мови давало, безсумнівно, перевагу під час вступу у вуз. Внаслідок цього створювалася атмосфера потягу з українських шкіл до російських, що дозволяло розширювати мережу останніх за рахунок українських шкіл.

Русифікація охопила всі зрізи державного й суспільного життя: від кадрової політики до дошкільних закладів. Для обґрунтування цього процесу використовувалися різноманітні докази: у дитячих садках і школах — то «вибір» батьків; у вузах—наявність хоча б одного іноземного студента, який не володіє українською мовою. Для реалізації «процесу» використовується преса, кінематограф, радіопередачі, партійні з'їзди, урядові заходи. Навіть святкування 60-літнього ювілею радянської влади в Україні проходило виключно (за поодинокими виступами письменників) російською мовою, починаючи з доповіді першого секретаря ЦК КП України В. Щербицького.

Таким чином, українська мова, формально вважаючись державною, фактично зникала з життя держави й залишалася лише в селах, а також серед невеличкої час-тини інтелігенції, переважно гуманітарної.

Російська ж мова об'єктивно ставала знаряддям знищення багатої і своєрідної української культури. .

Боротьба національно-свідомих сил українства проти русифікації. Початок українському спротиву русифікації поклала брошура І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». На плаху цієї боротьби поклали свій спокій, а дехто й своє життя десятки і сотні представників українства: журналіст Василь Симоненко (з Полтавщини, помер в 1963 р.); поет Василь Стус, який з 1972 р. й до кін ця свого життя перебував в ув'язненні; філолог, вчитель Михайло Горинь (зі Львівщини); поет, журналіст С. Ка- раванський (з Одещини); історик Валентин Мороз (з селянської родини, що на Волині); поет, перекладач, літературний критик Іван Світличний (з Луганщини); журналіст, літературний критик В. Чорновіл; талановита скульптор Алла Горська (із зросійщеної української сім'ї, що мешкала в Ленінграді, по-звірячому вбита КДБ у 70 р.); сільський вчитель і письменник з Донеччини Олександр Тихий (помер в засланні в 1984 р.); письменник, філософ Олесь Бердник (з Херсонщини), який звернувся з відкритим посланням до росіян «Терновий вінок країни», де гнівно засуджував русифікацію; молодий, талановитий історик Михайло Мельник, який після обшуку й відібрання в нього 15 його рукописних праць, в (основному спрямованих проти русифікації, в березні 1979 р. покінчив життя самогубством; поет, письменник, учасник війни Микола Руденко; історик, літературний критик і поет Євген Крамар, який в 1981 р. після кількох викликів до органів КДБ за виступи проти русифікації безслідно зник, та багато-багато інших.

Покаранню за виступ проти русифікаторського наступу на українство були піддані й неукраїнці. За постановку фільму «Тіні забутих предків», а потім за відмову дублювати його російською мовою талановитий кінорежисер і сценарист Сергій Параджанов зазнав репресій за «український буржуазний націоналізм».

Своєрідним чином переслідувалися за обстоювання української культури й «державні мужі». П. Шелест, який, на думку Москви, забагато дозволяв українській інтелігенції, навіть заохочував, щоб вони оспівували українство, та й сам у кн. «Україна наша радянська» ідеа-лізував українську старовину, називав Запорізьку Січ колискою демократизму», «забував», що «величні культурні надбання українського народу—то завдяки допомозі російського народу», був усунутий від керівництва Україною.

Спротив русифікації та загальному поворотові до неосталінізму породив таке явище як «дисидентство» (термін був занесений із Заходу). І хоча в Україні дисидентський рух був невеликий і погано організований, його існування свідчило про те, що рух опору в Україні після розгрому ОУН-УПА відродився і може стати зародком широкого демократичного руху, як це і сталося в др. пол. 80-х років.

111

З а п и т а н н я:1. Якою була суспільно-політична та ідеологічна атмосфера в Україні в 70-х-перш. пол.

80-х років?2.Чим ви можете аргументувати, що русифікаторський наступ на духовність

українського народу почався ще в к. 50-х років?3.В який спосіб в Україні відбувалися процеси русифікації ?4. Які приклади „адміністративних” переслідувань за обстоювання українства Ви

можете назвати?

ЗАГОСТРЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ В 70—80 РОКИ. ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Ключові терміни та поняття екологія екологія навколишнього

середовища

Чорнобильська катастрофа

ядерна безпека

В 70—80-і роки різко загострилася екологічна обстановка. Будівництво на Дніпрі каскаду гідроелектростанцій, водосховищ нанесло непоправну шкоду природі. На дні рукотворних морів опинилося декілька сот тисяч гектарів плодородних чорноземів, сотні українських сіл, пам'ятки історії і культури, пов'язані з Запорізьким козацтвом. Повисихали річки, загублені ліси, забруднено р. Дніпро. Все це відбилося на долях сотень тисяч людей.

Україна, займаючи 2,7 % території Радянського Союзу, приймала на себе 23 % усіх забруднень. В атмосферу міст України викидалося понад 11 млн. тонн шкідливих речовин, що в тричі менше, ніж по Російській Федерації, територія якої в ЗО разів більша від України. Із 68 міст СРСР з найбільш високим стабільним рівнем забрудненості атмосфери в цей час кожне п'я-те—українське: Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Комунарськ, Маріуполь тощо.

Значно ускладнила екологічну обстановку в Україні аварія на Чорнобильській АЕС, яка відбулася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року; аварія, яка стала найбільшою катастрофою нашого часу, загальнонародною, та й міжнародною бідою, що наклала свій відбиток на долі мільйонів людей, прийдешніх поколінь.

Якщо звернутися до історії чорнобильської катастрофи, то слід згадати, що ще в 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну електростанцію в енергетично багатій республіці та ще й поблизу столиці України м. Києва.

Станцію будували швидкими темпами, з багаточисельними порушеннями технології та режиму безпеки, недосконалою конструкцією реакторів, вузлів й інших об’єктів АЕС. Будівельники поспішали повністю завершити її будівництво до XXVII з'їзду КПРС і КПУ, що було зроблено на шкоду безпеці та здоровому глузду.

Радіоактивна хмара, незмірно більша тієї, що утворилася після бомбардування Хіросіми в 1945 році, розповсюдилася на землі України, Білорусії, Польщі, Скандинавії, Росії (її західних регіонів). Над світом нависла загроза ядерної катастрофи. Чорнобильська трагедія — подія планетарного масштабу, але найбільше відбилася вона на Україні. За радянськими джерелами внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (західні спеціалісти називають цифру набагато більшу). Біля 135 тис. чоловік покинуло свої рідні місця, в більшості випадків назавжди. (Рахунок жертв трагедії (невідомо в скільки тисяч) продовжується і сьогодні.

Крім людських жертв виведено з користування 144 тис. гектарів землі, 492 тис. гектарів лісу, забруднено близько 10 млн. га земель, з них орних, родючих площ— 13 млн. гектарів.

До сьогоднішнього дня на деяких землях, що зазнали біди, живуть ще тисячі людей, серед них діти, дуже багато хворих. Проблема відселення людей, вміння продуктивно використовувати і обробляти «хворий» грунт, не допустити масового захворювання людей та інші проблеми, пов'язані з наслідками катастрофи, вирішуються не завжди на достатньому рівні.

112

Глибокому осуду підлягає те, що центральні, та й українські партійні, державні,

господарські та медичні органи замовчували тривалий час справжні масштаби та наслідки аварії, не проінформували своєчасно населення про радіаційну обстановку (зразу ж після аварії), що не дало змоги оперативно забезпечити насамперед йодову профілактику. ЦК Компартії України, Уряд республіки не виступив відкрито, принципово на захист людей.

13 листопада 1988 р. у Києві відбувся масовий мітинг, в якому взяло участь 20 тис. чоловік. На ньому було піднято питання про персональну відповідальність керівників республіки В. Щербицького, В. Шевченко за все, що пов'язане з Чорнобильською катастрофою.

11 грудня 1991 року на сесії ВР України голова комісії українського парламенту по подоланню наслідків аварії на Чорнобильській АЕС В. О. Яворівський виступив з годинною доповіддю, в якій дав глибокий аналіз того, що сталося. З доповіді постала страшна картина економічних збитків, нанесених Україні. Прямі втрати від ліквідації наслідків аварії, з урахуванням обсягу робіт на АЕС та в 30-кілометровій зоні, склали в 1986—1990 рр. майже 7,2 млрд. крб. В 22 млрд. крб. оцінюється виведення з експлуатації фондів земель, припинення будівництва АЕС, а також невироблена продукція.

Верховна Рада України розробила державну програму невідкладних заходів по ліквідації наслідків аварії на найближчі роки та на тривалу перспективу.

Верховна Рада республіки прийняла Закон «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та Закон «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Реалі-зація заходів, визначених в цих Законах, зажадала додаткових коштів — 5,2 млрд. крб. щорічно.

Створено відповідний Держкомітет України ( нині Міністерства у справах надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС) з відповідними структурами на місцях.

Питання ліквідації наслідків аварії ускладнюється тією обставиною, що внаслідок розпаду СРСР в 1991 році, Україна залишилася сам на сам перед бідою, яка відбулася з вини союзного центру.

Враховуючи ситуацію, що склалася навколо проблеми Чорнобиля, Уряд України прийняв рішення про закриття ЧАЕС. Проте, в нинішніх економічних умовах Україна не здатна сама здійснити цей проект. А тому вона звернулася до світового співтовариства про допомогу На Брюссельській міжнародній конференції з цієї проблеми, що відбулася в лютому 1996 року, представниками розвинутих країн була висловлена готовність підтримати Україну в закритті ЧАЕС.

З а п и т а н н я:1. Охарактеризуйте екологічну обстановку, яка склалася в Україні в 70—80-х рр.2. Як аварія на Чорнобильській АЕС вплинула на екологічну обстановку в Україні?3. В чому полягає суть «чорнобильської проблеми» сьогодні? Як світове співтовариство

впливає на вирішення цієї проблеми?

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ В УКРАЇНІ В 60—80-і РОКИ

Ключові терміни та поняття національно-визвольний рух русифікація інакомислення політична система радянського

суспільства ядро політичної системи правозахисний рух

УГГ УГС самвидав неосталінізм УАПЦ УГКЦ КДБ „катакомбна церква”

113

Особливості цього руху. Вся історія українського народу—це низка національно-

визвольних змагань за право самим розпоряджатися своїм життям, за право мати свою національну незалежну державу. Неодноразові попередні спроби, на жаль, закінчувалися поразками, але кожна з них залишала свій досвід, сприяла формуванню нових рис менталітету українського народу, робила незнищенним національно-визвольний рух.

Особливість даного етапу національно-демократичного руху в Україні полягала в тому, що він (як рух на захист права української нації на самовизначення та вільний розвиток) зливався з загальнодемократичним рухом громадян України на захист прав і свобод людини. Цей загальний рух увійшов в українську історію під назвою дисидентський рух.

Рушійною силою руху, як і на попередніх історичних етапах розвитку українського народу, виступала інтелігенція (найбільш видатні діячі опозиційного руху названі в попередньому питанні). Основні вимоги, які висував опозиційний рух: демократизація політичної системи радянського суспільства, початок якій поклав XX з'їзд партії; всебічне дотримання прав і свобод людини; невтручання у внутрішні справи республік; вільний розвиток їх економіки та культури; припинення процесу русифікації на терені України.

Найпоширеніші форми національно-демократичного руху. Перш за все це були листи керівникам УРСР та СРСР. Серед т. зв. «підписантів» з різних питань було кілька сот представників української інтелігенції: Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, композитор П. Майборода Л. Горьска та сотні інших. Листи-протести йшли не тільки з столиці України, а й з обласних центрів. Так, у 1968 р. на ім'я 1-го Секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка та секретаря Спілки письменників Д. Павличка було надіслано листа, якого підписали понад 300 представників творчої молоді м. Дніпропетровська, що .протестували проти шельмування О. Гончара за його роман «Собор».

Іншою формою демократичного руху було поширення книг, статей, відозв, що викривали політику властей центру і республіки. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук в руки. Така система поширення інформації називалася «самвидавом” Одними з перших «самвидавських» робіт були «Правосуддя чи рецидиви терору», «Лихо з розуму» В. Чорновола. Відповіддю властей був його арешт, суд, ув'язнення.

За участь в національно-демократичному русі й випуск «самвидавських» робіт антирадянської спрямованості на 14 років було засуджено (вироком Івано-Фран- ківського обласного суду) Валентина Мороза. Але дух національного борця навіть такий вирок не зміг зламати: в тюрмі він пише нову працю з гострою громадсько- політичною спрямованістю «Репортаж із заповідника ім. Берії».

Цією страдницькою дорогою йшли сотні представників українського національно-визвольного руху. Їх викривальні матеріали, позацензурні праці і публіцисті роздуми пробуджували національну самосвідомість сотень і тисяч допитливих, чесних і патріотичних громадян України.

Своєму протестові проти антиукраїнської тоталітарної системи учасники національно-демократичного руху прагнули надати характеру масових дій. Це була ще одна найактивніша форма їх діяльності. Напр., вшанування 22 травня кожного року пам'яті Т. Шевченка. Цього дня . 1861 р. труну з тілом Кобзаря привезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. Шанувальники по в цей день біля пам'ятника Кобзареві (проти КДУ) читали його вірші, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної самосвідомості викликали гостру реакцію властей (аж до арешту учасників скорботних зібрань). Але демонстрантів не зупиняли ні міліцейські кордони, ні брандспойти, до яких іноді вдавалися власті.

Ще одним чинником національно-демократичного правозахисного руху став рух українства на захист кримсько-татарського народу. Він набув форми підписання петицій до Москви з одним проханням — дозволити татарам повернутися на історичну Батьківщину—в Крим, відновити національне й політичне рівноправ'я цього народу.

Всі ці дії учасників національно-демократичного руху викликали гостру реакцію партійно-державних верхів і сприяли наростанню неосталінських настроїв в їх середовищі: масові арешти української інтелігенції к. 60-х років перетворилися в справжній

114

погром національно-демократичних сил України. Величезна кількість українських патріотів-правозахисників була засуджена до тривалих термінів ув'язнення та відправлена до таборів сурового чи особливого режиму на Уралі та в Мордовії. Крім системи тюремно-табірних ув'язнень, на захист тоталітарного режиму була кинута «каральна медицина». Найбільш небезпечних „державних злочинців» було ув’язнено в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед них «особливо виділялася» Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю самого жорстокого режиму. Окрім генерала Петра Григоренка, який провів у божевільнях 6,5 років, жертвами тюремно-психічного терору стали Л. Плющ, В. Ручин, М. Ковтуненко та інші українські націонал-демократичні правозахисники.

Релігійний різновид національно-демократичного руху. Він був викликаний до життя забороною української автокефальної церкви в довоєнні роки та греко-католицької Церкви в повоєнні часи, а також шаленою антирелігійні кампанією к.50-х—поч. 60-х рр. Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована греко-католицька церква фактично діяла в західних областях України в підпільних умовах. Значна частина населення цього українського регіону продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який в 1963 р. прибув у Ватикан після багаторічного сибірського заслання.

Послідовним борцем за права українських віруючих був один з талановитих богословів, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк (чий прах вже в незалежній Україні знайшов собі «місце» біля Св. Софії). Саме завдяки йому зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій.

Українська Гельсінська Спілка. В 1975 р. 35 держав Європи і Північної Америки, в т. ч. й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання в кожній держав високих принципів демократії, прав людини. Розуміючи, що за умов Радянської України це практично неможливо, група правозахисників в листопаді 1976 об'єдналася в УГС. Керівником її став Микола Руденко, а серед 36 її членів були такі відомі українські націонал демократи й правозахисники, як Л. Лук'яненко, П. Григоренко, І. Кандиба, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський та ін. Це була відкрита громадська організація хоча й не була визнана владою, її метою було: ознайомлення широкої української громадськості з Декларацією прав людини; захист національно-державних інтересів України; поширення матеріалів про незаконні арешти в Україні, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях та звернення з цього приводу до світової громадськості.

Придушення національно-демократичного руху в Україні. Розправа над легальне діючою (в рамках радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод) Українською Гельсінською групою—23 із 37 чол. були засуджені та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства, В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах—означала, що українським національно-демократичним рухом «покінчено». Основними причинами цієї поразки руху були:

— відсутність у його учасників чіткої програми, здатної забезпечити підтримку широкими верствами населення; |

— за своїм соціальним станом цей рух був переважно інтелігентським, населення України, як і на попередніх етапах національно-визвольного руху, не було готове до сприйняття, в своїй переважній більшості, національної ідеї, як об'єднуючого начала; було неготове до сприйняття опозиційних ідей;

— рух виявився недостатньо організованим;— але самою головною причиною, що привела до припинення національно-

демократичного руху, було те, що каральна державна машина застосувала небачений тиск, репресії. І

Однак, справа учасників національно-демократичногя руху не пропала. Всупереч величезним перешкодам, народні маси узнавали правду про справжню історію та справжнє становище України. Націонал-демократи, правозахисники відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення власної неналежної держави.

115

З а п и т а н н я:1. Які національно-демократичні й національно-визвольні рухи в попередні етапи

української історії Ви знаєте?2. Назвіть найпоширеніші форми національно-демократичного руху в Україні в 60—80-і

роки XX ст.?3. Хто такі дисиденти? Кого із найвідоміших з-поміж них Ви знаєте?4. Що Ви можете розповісти про В. Романкжа, А. Шептицького, Йосипа Сліпого?5. Чому національно-демократичний рух в Україні в 60—80-х рр. потерпів поразку і в

чому його значення для українського народу?

ЗМІНИ В ДЕМОГРАФІЧНОМУ ТА СОЦІАЛЬНОМУ СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В 60—80 РОКИ

Ключові терміни та поняття демографія урбанізація міграція багатонаціональний склад

населення

соціально-класова структура

інтелігенція номенклатура

Демографічні зміни. Україна відноситься до тих держав (хоча вона справжньою державою в складі Союзу ніколи не була), в яких в новітні часи відбулися драматичні демографічні зміни. В к. XIX—на поч. XX ст. темпи зростання населення України були чи не найвищими в світі. Потім впродовж XX ст. сталися дві демографічні катастрофи: від 9 до 12 млн. людей загинули внаслідок голодомору 1932—1933 рр., чисток і депортацій 80-х років та близько 8—10 мли. полягло у другій світовій війні та в період голоду 1946—1947 рр.

Таким чином трохи більше, як за десятиріччя, з лиця землі зникло понад ЗО % населення України, причому смертність була особливо високою серед чоловіків.

Тенденція зниження темпів росту населення залишилася й в 60—80-х роках. Причиною повільного зростання населення були, зокрема, демографічні катаклізми. Значний вплив справляла урбанізація. Відмінності в побутових і культурних умовах мешканців села та міського населення були дуже великими. Це, разом з складними умовами праці (в основному ручної) та низької її оплатою, обумовлювало зростання міграції селян до міста. Відіграла свою негативну роль і так звана політика ліквідації «неперспективних сіл», внаслідок якої тисячі сіл були «стертими» з лиця землі, а переважна більшість їх мешканців опинилася в місті. Так, за порівняльними даними переписів 1959 та 1989 р. сільське населення зменшилося на 3,5 млн. (з 54 % до 39 % від загальної кількості населення України). Оскільки городяни проживали в надзвичайно тісних помешканнях («хрущовки»), а величезна більшість жінок працювала повний робочий день то в містах вони надавали перевагу невеликій сім'ї з одним чи максимум двома дітьми.

Темпи росту населення України були найнижчими СРСР. Вони визначалися, окрім названої вище причини ще й тим, що українська жінка була широко інтегрована в суспільне виробництво: жінки складали понад 50 кожної соціальної групи, окрім, звичайно, номенклатури На демографічну ситуацію в республіці впливали також зменшення кількості шлюбів та збільшення кількості розлучень, зростання дитячої смертності, а також смертності чоловіків в працездатному віці. В 70-ті рр. приріст населення виявився вдвічі меншим, аніж в 60-і роки. Всього чисельність населення України складала в 1960 р. 42,5 млн. чол., в 1985 р. 50,8 млн. чол.

Дуже складними на Україні виявилися наслідки міграційних процесів. Міське населення за 25 років (1960 - 1985) зросло в 1,6 рази, сільське ж — зменшилося в 1/4рази. Ці процеси вкрай негативно відбивалися на загальному стані сільського господарства та забезпеченості населення України продуктами харчування.

116

У багатьох відношеннях населення України нагадувало жителів інших країн: при

повільному старінні й низьких темпах зростання йому були притаманні постійно зростаючий відсоток пенсіонерів і спадаючий відсоток робітників повної зайнятості. Співвідношення працюючих в народному господарстві і пенсіонерів в 1985р. складало 2:1 (в 1960 році — 3,8:1).

З України на освоєння нових територій, на виконання загальносоюзних народногосподарських програм в райони Сибіру, Півночі та Далекого Сходу виїзжала значна частина працездатного, в основному молодого населення. В Україну ж прибували з різних причин представники інших національностей, головним чином росіяни. За переписом 1989 р. українці склали 37,4 млн., росіяни — 11,4 млн., євреї — 486 тис., білоруси — 440 тис., молдавани — 325 тис., поляки — 219 тис., болгари — 234 тис. , угорці — 163 тис., румуни — 135 тис., греки — 99 тис., татари — 88 тис., кримські татари — 47 тис. тощо.

Порівняно з іншими республіками Україна була густозаселеним краєм. Якщо в Європейській частині Радянського Союзу на 1 кв. км. в середньому припадало 34 мешканці, то в Україні цей показник дорівнював 82. Причому характерно, що населення в республіці розподілялося нерівномірно. Найбільш залюдненими були промислові області (в основному східні), де спостерігалося швидке зростання населення. Це характерно було й для Криму, цілющий клімат якого особливо приваблював росіян. На Західній Україні населення зростало середніми темпами, а на Право- і Лівобережжі вони були далеко нижчі від середніх.

Демографічні процеси вкрай слабо враховувалися в реальній політиці, що поглиблювало кризові явища в суспільстві.

Особливою трагічною сторінкою, що відбилася (й довго ще буде відбиватися) на демографічній ситуації в Україні стала, як уже зазначалося, Чорнобильська катастрофа.

Зміни, які відбувалися в 60—70-х рр. в галузі економіки, сільському господарстві, процеси індустріалізації і урбанізації, демографічні умови не могли не позначитися на традиційній класовій структурі України. Відбулися зміни в соціальній структурі українського суспільства. Якщо на поч. 60-х років кількість робітників в народному господарстві республіки складала 50 %, то в 1985 р.— вже 60 %: за одне покоління робітники перетворилися на переважаючу більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише швидко зростав, а й ставав більш українським з точки зору його етнічного складу. Якісні показники робітничого класу по освіті й кваліфікації були різними в окремих галузях народного господарства.

Істотні зміни відбувалися і в середовищі колгоспного селянства. Загальна кількість сільського населення України складала 1/3 від усього населення (на поч. 60-х років — половину). Це відбилося на загальному стані всього народного господарства.

За 1965—1985 рр. чисельність інтелігенції збільшилася в 3,5 рази, кількість її складала майже 25 % всіх зайнятих в народному господарстві. Це явище зумовлено потребами НТР і загального соціального прогресу. Число фахівців з вищою освітою за 10 років ( 1960-1970 рр.) подвоїлося (відповідно 700 тис. і 1,4 млн.). Але в цій соціальній групі понад 1/3 складали росіяни (і це зрозуміло; українці, які складали 74 % населення, серед загального числа вузівських студентів мали менше 60 %).

В Україні, як і в цілому в Союзі, існувала багаточисельна і найвпливовіша в країні соціальна група — номенклатура, як опора і основа адміністративно-командної системи. Саме вона, а не народ, була господарем держави, їй були підпорядковані всі сторони життя сус-пільства. Номенклатура фактично була поза законом і поза критикою. Це створювало умови для зростання корупції, підлабузництва на всіх рівнях влади. Апаратники були здатні на деякі дії, реформи, зміни в суспільстві, але, і це саме головне, до тієї межі, поки це не загрожувало їх власним інтересам, їх добробуту.

З а п и т а н н я:

1.Як урбанізація вплинула на соціальний склад населення України?2. Як Ви можете охарактеризувати наслідки міграційних процесів в Україні в

розглядуваний період?3. Що таке номенклатура і яке місце вона посідала в адміністративно-командній

117

системі? Чи е номенклатура сьогодні?

«ПЕРЕБУДОВА» І РОЗПАД СРСР (1985—1991 РР.)

ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛ. 80-х— НА ПОЧ. 90-х РОКІВ

Ключові терміни та поняття нове політичне мислення „перебудова” демократизація гласність політична система стаття 6 Конституції СРСР 1977

року

багатопартійність політична партія Закон про вибори опозиція Народна рада „група 239” Народний Рух України

Потреба нового осмислення всіх сфер суспільного життя. В середині 80-х років СРСР опинився на грані всеохоплюючої кризи. Вивести країну із застою адміністративно-командна система вже була неспроможна. Відчувалася гостра потреба в оновленні економіки, по-літичного ладу, державної сфери, соціального життя, потреба нового осмислення як внутріполітичного життя, так і зовнішньополітичної діяльності держави.

Однак шляхи, форми і засоби, глибина процесів оновлення країни були усвідомлені далеко не зразу і зрозумілі далеко не всім державним діячам. Для цього потрібні були нові політики, яким би вистачило рішучості приступити до перегляду старих догматів і стереотипів, спробувати виробити нові підходи в аналізі розвитку суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка, на пост Генерального Секретаря ЦК КПРС був обраний М. С. Горбачов. У квітні на пленумі ЦК було по-новому поставлено багато питань суспільно-політичного життя, покладено початок т. зв. «перебудові».

Нові підходи потрібно було закріпити рішеннями партійного з'їзду. Але підготовка до чергового, XXVII з'їзду КПРС, який мав відбутися в 1986 році, ускладнювалася тим, що в політичному керівництві було немало таких, які противилися перебудові. Не був готовим до неї і склад ЦК партії, обраний попереднім, XXVI з'їздом.

Саме тому січневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС обговорив питання «Про перебудову і кадрову політику партії». Посилюється гласність, на Україні виникають дискусійні клуби, в засобах масової інформації стикаються різні точки зору.

Спроби реформувати економіку. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК передбачав курсом на прискорення зробити такий могутній ривок в розвитку економіки, який зразу розв'яже всі соціально-економічні проблеми — продовольчу, житлову та ін. Основна ставка робилася на прискорення науково-технічної революції та послаблення централізму в управлінні економікою. Але ні рішення XXVII з'їзду партії, ні рішення червневого (1987 р.) пленуму ЦК, ні Закон про державне підприємство (1987 р.) очікуваних позитивних наслідків не дали. Цьому заважало: монополізація виробництва, відсутність конкуренції та збереження директивної системи управління.

Поглиблення перебудови, реформи в політичній системі. Політичне життя в Україні перебувало під впливом рішень XXVII з'їзду КПРС та XIX партійної конференції. Перш за все, відбуваються зміни в кадровій політиці: в ряді областей (Дніпропетровська, Львівська та ін.) замінені перші секретарі обкомів партії; дуже повільно і з великим опором відбуваються процеси поступового зменшення партійної монополії на владу; багато робиться для реорганізації Рад народних депутатів, які з самого початку їх існування були придатком лдміністративно-бюрократичного партійного всевладдя; розробляється законодавство про вибори до органів влади, внаслідок чого в жовтні 1989 р. Президія ВР УРСР видала Закон про вибори народних депутатів Української РСР; в цьому ж році відбулися вперше в історії системи

118

Рад вибори народних депутатів на альтернативній основі. В своїй теоретичній діяльності партія самокритично кваліфікувала побудоване в СРСР суспільство як «деформований соціалізм» і відмовилася від концепції «розвинутого соціалізму».

Пробудження громадсько-політичної активності народу України. Проголошення в квітні 1985 р. т. зв. «перебудови» та втілення її в життя викликали дуже швидку політизацію суспільної свідомості, сприяли пробудженню громадсько-політичної активності народних мас України:

— приховування від народу масштабів Чорнобильської трагедії і всієї правди про неї викликало різке невдоволення політикою Москви і Києва і вилилося в десятки акцій протестів у різних формах;

— позитивні наслідки мало святкування у 1988 р, 1000-річчя прийняття християнства на Русі: віднині починається позитивний етап відносин держави з католицькою церквою та представниками інших конфесій в УРСР;

— особливий спротив українського народу викликали глибинні процеси русифікації, які продовжувалися і після початку «перебудови». 13 червня 1988 р., у відповідь на заборону властей м. Львова провести установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка, львів'яни висловлюють недовіру ЦК КПУ, Львівському обкомові партії та управлінню КДБ;

— під тиском низки політичних акцій, а також «напору» української письменницької інтелігенції ВР України в жовтні 1989 р. приймає Закон «Про мови в Українській РСР», який вводиться в дію з 1 січня 1990 р. За цим законом українська мова отримала статус державної мови, а Рада Міністрів республіки розробила Державну програму розвитку української мови на період до 2000 року;

— в Україні, як і в інших республіках, розгортається широкий національно-демократичний рух, спрямований на розширення суверенітету республік та на перегляд Союзного Договору 1922 р. Під натиском цього руху ЦК КПРС після 66-річної «перерви» поставала на розгляд пленуму ЦК (вересень 1989 р.) національне питання, яке вона вважала вже «розв'язаним» остаточно й безповоротно»;

— в липні 1989 р. Україну потрясла ще одна політична подія—11-денний (15—26) страйк шахтарів Донбасу та Західної України.

В українському суспільстві з кожним днем наростала соціальна напруга, а Уряд проявляв повну безпорадність щодо цього. Вересневий Пленум ЦК КПУ 1989 р. звільняє В. В. Щербицького від обов'язків Першого секретаря ЦК, у зв'язку з виходом на пенсію, і обирає Першим секретарем ЦК Володимира Івашка. Компартію України охоплює глибока криза.

Початок процесу формування багатопартійної системи в Україні. Криза КПУ, яка охопила її в к. 80 — на поч. 90-х рр., посилюється виникненням незалежних від владних структур та Комуністичної партії громадських рухів, об'єднань, політичних партій, до рук яких поступово переходила ініціатива від партійної влади, що втрачала свій авторитет в народі;

— в лютому—березні 1989 р. опубліковано проект Народного Руху України та починається його обговорення в пресі. Керівництво республіки (окрім тодішнього секретаря ЦК з ідеологічних питань Л. Кравчука) зайняло жорсткий курс проти НРУ. Але зупинити це вже було неможливо: у вересні 1989 р. відбулося організаційне оформлення масової політичної опозиції щодо Компартії України (Установчий з'їзд НРУ 8—10 вересня прийняв програму і статут Руху та обрав його голову, ним став І. Драч). Цей політичний акт поклав початок процесу становлення багатопартійності в Україні;

— виникли і почали широку роботу в масах: Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал»; Асоціація «Зелений світ»; Українська спілка студентів («УСС»); Демократична спілка студентів («ДСС»); Солдатське братство; товариство української мови ім. Т. Шевченка; Українська Республіканська партія («УРП»); Демократична партія України («ДПУ»), всього 16 партій;

— це дало можливість (на основі наслідків альтернативних виборів до українського парламенту) оформити в червні 1990 р. у ВР України конструктивну парламентську опозицію (Народну Раду), головою якої було обрано І. Юхновського;

— на опозицію в наступ перейшов ЦК КПУ на чолі з його Першим секретарем С. Гуренко, обраним на цю посаду XXVIII з'їздом Компартії України, перший етап якого відбувся

119

в червні 1990 р.

Тоталітарна система невблаганно рухалася до свого об'єктивно-закономірного кінця:

— 16 липня 1990 р., через місяць після «старшого брата» (Росії), ВР України приймає Декларацію про державний Суверенітет України, робиться перший крок до незалежної Української Держави;

— к. липня — поч. жовтня: загострюється політична ситуація в Україні, відбуваються масові протести (у вигляді демонстрацій) проти КПУ в ряді міст України, голодують студенти; у ВР створюється узгоджувальна комісія, яка намагається розв'язати конфлікти: уряд Фокіна подає у відставку;

— водночас відбувається відставка Голови Верховної Ради В. Івашка, натомість обирається Л.. Кравчук, який поступово змінює курс Верховної Ради стосовно опозиції;

— важливого значення для піднесення національної самосвідомості населення України в цей період набули: широке відзначення 500-річчя українського козацтва, 340-х роковин битви під Берестечком та інших пам'ятних дат в історії українського народу, які раніше замов-чувалися;

— в перш. пол. 1991 р. в Україні, як і в цілому в СРСР, кризова ситуація ще більше зростає. В керівництві КПУ посилюються розбіжності щодо політичного курсу, посилюється спротив найбільш консервативних сил, які закликають до наступу на опозицію. Активізується група «Союз» у Верховній Раді СРСР. 17 березня 1991 р. проводиться Всесоюзний референдум, на якому населення України окрім питання по СРСР повинні були відповісти окремо на питання по УРСР: «Чи згідні Ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Суверенних радянських держав на засадах Декларації про Державний Суверенітет України?». На питання республіканського референдуму 80,2 % виборців відповіли «так», 18 % — ні.

З а п и т а н н я:1. Якими об'єктивно-необхідними процесами була «покликана» до життя т. зв.

«перебудова»?2. Що Ви можете розповісти про спроби реформування економіки в др. пол. 80-х років?3. Чому без реформ в політичній системі неможливо було провести всю низку

перебудовчих процесів суспільного життя?4. Як Ви можете довести той факт, що в к. 80-х—на поч. 90-х років в Україні

спостерігається висока, небачена десятиліттями тоталітарної системи громадсько-політична активність мас?

5. З чим пов'язаний початок формування багатопартійної системи в Україні?

«ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ» ТА ЇЇ ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Ключові терміни та поняття декларація внутрішня політика зовнішня політика суверенна держава право на самовизначення демократична держава

громадянство поділ влади національно-культурне

відродження

Декларація як політико-правовий акт проголошує основні принципи, програмні положення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

«Декларація про державний суверенітет України» була прийнята 16 липня 1990 року Верховною Радою України, через місяць після того, як аналогічну декларацію прийняла Верховна Рада Російської Федерації.

За своєю юридичною природою цей документ являв собою правовий фундамент для

120

нової Конституції незалежної держави, ухваленої в 1996 р., для прийняття законів, для визначення позиції держави (до прийняття Основного закону) при заключенні міжнародних угод. Він переслідував мету затвердити суверенітет народу України.

В основу Декларації були покладені кращі традиції українського народу, які розвивалися впродовж століть.

Основні положення Декларації: — Україна, як суверенна держава, реалізовує своє право на самовизначення в існуючих кордонах;

— єдиним джерелом державної влади в республіці є народ України, який складають її громадяни. Повновладдя народу реалізується як безпосередньо, так і через народних депутатів. Від імені всього народу має право виступати виключно Верховна Рада України;

— Україна є демократичною державою, механізм якої функціонує у відповідності з принципами розподілу влад між законодавчою, виконавчою та судовою;

— Україна має своє громадянство, де всі рівні перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обста-вин;

— територія України є недоторканою і неподільною. Вона не може бути змінена і використана без її згоди;

— економічна організація суспільства ґрунтується на тому, що народ України має право власності на всі національні надбання республіки;

— Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території республіки, гарантії екологічної безпеки та раціонального природокористування;

— держава забезпечує національно-культурне відродження й розвиток українського народу, гарантує всім національностям, що проживають на території України, право вільного культурно-національного розвитку;

— в сфері внутрішньої та зовнішньої безпеки Україна проголосила право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, намір в майбутньому стати нейтральною державою;

— в галузі міжнародних відносин Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права.

Реалізація основних положень Декларації. За час, що минув після прийняття Декларації про незалежність України, зроблено чимало:

— реформовані державні органи, відбулося розмежування функцій поміж трьома гілками влади;

— прийнята низка законів, покликаних зміцнити економічну незалежність держави, становлення ринкових відносин;

— дуже багато зроблено для національного відродження українського народу та національних меншин, що проживають на терені України;

— проведена велика робота по виходу України як крупної європейської держави на міжнародну арену;

— але чи не найбільшим досягненням стало прийняття нової Конституції, на основі втілення якої в життя відбуваються усі державотворчі процеси сьогодення.

Труднощі, з якими зустрівся український народ, втілюючи в життя Декларацію про незалежність України:

— шалений опір консервативних сил, які й до сьогодні «мріють» про відновлення Радянського Союзу;

— посилення негативних тенденцій в економіці України;— зниження життєвого рівня народу на всіх «зрізах»;— стан російсько-українських відносин з цілої низки життєво важливих проблем

розбудови незалежної держави, особливо з проблем Криму та Чорноморського флоту.

З а п и т а н н я:1. Що таке Декларація?

121

2. Які положення Декларації найбільше втілені в життя в ході розбудови незалежної

Української держави?3. Яку функцію виконувала «Декларація про державний суверенітет України» до

прийняття нової Конституції України?4. Дайте визначення поняття «суверенітет».5. З якими труднощами зустрілася Українська держава, приступивши до виконання

основних положень Декларації?

РОЗПАД СРСР. УКРАЇНА І КРАЇНИ СНД

Ключові терміни та поняття Союзний договір федерація унітарна держава „ядро політичної системи” національне питання національна самосвідомість національні конфлікти традиції

кадрова політика „парад суверенітетів” Новоогарьовський процес державний переворот ДКНС акт проголошення незалежності України референдум СНД

Причини розпаду Союзу РСР:а) політичні: — неможливість та й небажання Центру подолати унітарний характер

попередньої федерації, що являв собою СРСР;— небажання переглядати Союзний договір 1922 р., як пропонували те неодноразово

деякі республіки;— монополізм партійно-бюрократичних структур;— повільність в підготовці реформ політичної системи;— втрата КПРС своєї функції «ядра політичної системи» та її кадрова політика, що

повністю зжила себе й не рахувалася з національними інтересами;б) економічні: — повна втрата республіками економічного суверенітету та нескінченні

суперечки поміж ними, «хто кого кормить»;— негативні сторони єдиного народногосподарського комплексу;в) духовні: — ситуація, яка не сприяла створенню нормальних умов для розвитку

національних мов, культури, збереження традицій, звичаїв народів, вивчення історії своїх етносів;

г) національні — зростання національної самосвідомості народів та можливість її прояву в умовах демократизації і гласності, які супроводжували перебудову всіх сфер суспільного життя;

— незадоволення на місцях національною політикою Центру;— запізнення в розв'язанні національних конфліктів, що виникали в різних регіонах

СРСР: грудень 1986 р.— Алма-Ата; з лютого 1988 р.— низка конфліктів в Нагірному Карабасі; квітень 1989 р.—Грузія (Тбілісі); червень—Казахстан (Новий Узень); липень—Грузія (Абхазія); червень 1989 р.—Узбекистан (Фергана, Кокай, Андіжан); влітку 1990 р.—Киргизія (Ошська трагедія) січень 1991 р.—Литва (Вільнюська трагедія);

—надія розв'язати в самостійних національних державах зразу всі проблеми.«Парад суверенітетів». Починаючи з 1990 р., республіки Союзу одна за одною почали

проголошувати суверенітет, ставлячи себе поза Союзом. Почали республіки Прибалтики, продовжили республіки Закавказького регіону, потім Молдавська РСР. В червні 1990 р. Декла-рацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації, а через місяць, 16 липня,—Україна., Намагаючись врятувати Союз від розпаду, 17 березня 1991 р. був проведений Всесоюзний референдум, в ході якого понад 70 % населення України висловилося за збереження оновленої федерації на основі дотримання Декларації про державний суверенітет

122

України.

Але процес розпаду Союзу був настільки глибоким, об'єктивним і незупинним, що практично нічого не можна було змінити.

Новоогарьовський процес. Після референдуму було проведено декілька зустрічей керівників Центру та союзних республік в Новоогарьові під Москвою, покликаних «рятувати» в будь-який спосіб Союз. Але процес цей розвивався надзвичайно повільно. Йшла підготовка нового варіанту Союзного договору, який був майже готовий, але прийняття його було відкладено до 20 серпня (на відпочинку в Криму знаходився М. Горбачов).

Спроба державного перевороту. Як кажуть в народі, «не було б щастя, так нещастя помогло». 19—21 серпня 1991 р. на вулицях Москви з'явилися танки. Була зроблена спроба державного перевороту, який було придушено. Зразу після путчу, як реакція на нього, виник могутній рух децентралізації, дезінтеграції країни. В умовах політичної нестабільності, як своєрідна форма захисту республік, у відповідь на переворот, пішла серія актів і декларацій про державну незалежність.

24 серпня 1991 р. Акт про державну незалежність України і створення самостійної держави прийняла Верховна Рада України. 1 грудня 1991 р., в умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості українське нації, був проведений Всеукраїнський референдум, і ході якого понад 90 % громадян України підтримали серпневий Акт про державну незалежність. Цим же Референдумом було обрано (із 6 кандидатів) першого Президента незалежної України — Л. М. Кравчука. Союз РСР фактично припинив своє існування.

Утворення СНД. 8 грудня 1991 р. в Біловежській Пущі (Білорусія) керівники трьох держав: Росії, України та Білорусії (Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич) прийняли рішення про розпуск СРСР і створення нового об'єднання — Співдружності Незалежних Держав (СНД). Переслідувалося дві головні мети: по перше— ввести в організоване русло нестабільні, дуже загрозливі процеси, спасти хоча-би що-небудь і визначити механізм для спільної подальшої роботи; по-друге, мирно, цивілізовано «розлучитися» й розподілити союзну власність.

Угода про створення СНД констатувала факт, що СРСР як суб'єкт міжнародного права припинив своє існування, замість нього створено СНД з координаційним центром в Мінську (а не Москві).

До сфери співпраці трьох держав, за угодою, були віднесені: зовнішня політика, формування і розвиток загальноекономічного простору, митна політика, розвиток транспорту і зв'язку, охорона оточуючого середовища, боротьба з організованою злочинністю.

10 грудня ВР України ратифікувала Угоду про створення СНД.Розширення СНД та його діяльність. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті

керівники Азербайджану, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдавії, Росії, Таджикистану, Туркменії, Узбекистану і України підписали Декларацію про СНД.

25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР повністю припинив своє існування.

Розгортання роботи СНД відбувалося в ході зустрічей, обговорення питань, підписання різноманітних договорів, що відбувалося в суперечливій обстановці. Так, делегація України прийняла участь в Мінській зустрічі (лютий 1992 р.), на якій була досягнута повна згода між членами СНД про зміцнення співпраці, особливо економічних зв'язків; в обговоренні договору про воєнно-політичний союз (травень 1992 р.). В цій зустрічі Україна, а разом з нею Молдова, Бєларусь, Азербайджан, (на відміну від інших незалежних держав, готових об'єднати в єдине свої збройні сили) висловила бажання створити свої власні збройні сили.

Впродовж наступних років була проведена низка зустрічей глав держав в Ашхабаді, Бішкеку, Мінську. Москві, Києві та ін. містах. На цих зустрічах керівники Української держави займали принципову позицію:

— виступали проти такого політичного союзу, який загрожує незалежності України, його територіальній цілісності;

— вимагали справедливого поділу економічних надбань СРСР, золотого й валютного запасу, власності за кордоном, армії та воєнного майна;

123

— ставили питання про розподіл внутрішніх боргів і вкладів, про що, нарешті, було

домовлено у 1993 р.;— особливо гостро обговорювалися питання (впродовж 1992—1996 р.) в ході зустрічей

державних діячі її різного рівня України та Росії з приводу врегулювання проблеми Чорноморського флоту.

Життя показало, що СНД далеко не завжди виправдовує надії, які на нього покладалися. Особливо це стосується економічного співробітництва, яке не відповідає потребам бувших радянських республік, стримує їх розвиток (руйнування господарських зв'язків, негативні процеси в фінансовій сфері, спад виробництва, складна проблема приватизації, різке падіння експортного потенціалу всіх країн СНД тощо).

Майбутнє СНД багато в чому залежить від «поведінки Москви», яка неприкрито дивиться на це нове утворення, як на державне утворення зі своєю бюрократичною структурою, яка б координувала (як колись і СРСР) військову, політичну, особливо економічну сферу діяль-ності бувших союзних республік. З свого боку, невизначеність майбутнього СНД, спроби перетворити його в наддержавний орган, що загрожує національним інтересам незалежних держав, намагання втягнути їх в Міжпарламентську Асамблею (МПА) СНД, статус якої до кінця не визначений (немає Статуту), породжує неоднозначне ставлення до СНД різних політичних сил в Україні, особливо у Верховній Раді. Зокрема, партії лівої орієнтації, незважаючи на можливу втрату суверенітету нашої держави, виступають за беззастережне входження України до МПА СНД. Сили ж державницького спрямування (правої та центристської орієнтації) закликають до обережного, виваженого підходу до вирішення цього питання.

Незважаючи на складнощі та суперечності, які виникли у зв'язку з утворенням та розгортанням діяльності (-НД, сам факт появи такого об'єднання, особливо в початковий період, мав позитивне значення: було припинено процес хаотичного розпаду СРСР, створено для нього більш-менш організовані, цивілізовані рамки. З усіма наявними протиріччями в його діяльності, СНД й до сьогодні виконує роль координаційного центру в стосунках між бувшими республіками СРСР.

З а п и т а н н я:1. Коли було заключено Союзний Договір про створення СРСР і які національні

республіки увійшли до його складу?2. Як ви думаєте, в чому полягав унітарний характер Союзу РСР, який юридично

вважався федеративною державою?3. Скільки десятиліть КПРС не розглядала національного питання і в зв'язку з чим у

1989 р. вона поставила його на розгляд спеціального партійного пленуму ЦК?4. Чому на місцях (в республіках) розгорталося все більше невдоволення національною

політикою Центру? На яких прикладах можете це довести?5. Чи можна було зберегти ще Союз РСР? Серпневий, путч—це причина чи привід, який

дозволив причинам, що привели до розпаду Союзу, вийти на поверхню?6. Що ви знаєте про СНД?

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ (1991—1997 рр.)

ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КПРС ТА СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В УКРАЇНІ.

Ключові терміни та поняття ст.. 6 Конституції СРСР 1977 року серпневий путч заборона КПРС

заборона КПУ

політична партія

124

багатопартійність союзний договір

„партія влади” класифікація партій

Реакційний антикомуністичний переворот в СРСР. Після проведення Всесоюзного референдуму (березень 1991 р.) йшов активний процес розробки нового союзного договору. Підписання його було призначено на 20 серпня. Щоб перешкодити цьому, реакційні сили в КПРС здійснили напередодні путч. Заколот провалився, він означав, перш за все, остаточний крах тоталітарної системи в СРСР. Республіки фактично були полишені і стали перебирати повноту влади в свої руки.

Акт про державну незалежність України. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України. Відповідно до цього Акту ВР прийняла Постанову «Про військові формування на Україні якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території. Уряд України розпочав створення Збройні Сил України, Народної гвардії, Служби Безпеки України (замість КДБ, підпорядкованого Москві), Національного банку тощо. Усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.

Реакція комуністів України на ці події. Ці кардинальні рішення не викликали якогось серйозного опору комуністичної більшості Верховної Ради, державних струк- тур України, очолюваних комуністами. Поставлена перед фактом розвалу союзного Центру, партвлада республіки була деморалізована і з острахом чекала наслідків по- разки заколотників. За цих умов майже всі депутати комуністи підтримали Акт проголошення незалежності Більшість була схильна до створення незалежної, але підконтрольної КПУ, республіки. Але КПРС після про-валу заколоту почала швидко розвалюватися. Тисячі комуністів почали виходити з партії, заявляючи про це відкрито. Дехто коливався. Народ не встав «на захист” КПРС. Всі ці явища одразу ж позначилися на становищ й позиції парламентської більшості. З заявою про вихід з КПРС виступила група депутатів ВР — її Голова, в минулому партпрацівник з багаторічним стажем роботи в КПУ та апараті ЦК КПУ Л. Кравчук та перший заступник Голови ВР І. Плющ.

31 серпня Президія ВР прийняла Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». Передбачалося, що Указ діятиме до остаточного розслідування обставин, пов'язаних з державним переворотом. Однак уже перші результати роботи тимчасової комісії ВР по перевірці діяльності посадових осіб, органів влади, уп- равління, організацій у зв'язку з заколотом дали таку кількість незаперечливих фактів підтримки з боку КП заколоту, що діяльність КПУ довелося заборонити взагалі. Невдовзі про свій розпуск заявила й т. зв. груп 239, тобто компартійна більшість в парламенті.

Перегрупування партійно-політичних сил в Україні, становлення нових політичних партій. На період припинення діяльності КПУ в Україні вже існувало 16 різного спрямування політичних партій, рухів, об'єднань, з-поміж них такі відомі, як масова політична організація «Рух; «Зелений світ», «Меморіал», УГС, Українська спілка студентів, УХДП. В боротьбі за демократію, незалежність, політичний плюралізм, відміну ст. 6 Конституції України велика заслуга належить НРУ. Становлення нових політичних партій відбувається дуже активно і швидко:

1989 р.— в квітні місяці сформувалася Українська республіканська партія (РП);1990 рік:— березень — Політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ);- квітень—Українська національна партія (УНП);- травень — Об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ);- червень — Українська селянсько-демократична партія (УСДП);- липень — Українська народно-демократична партія (УНДП); - вересень—Народна партія України (НПУ); Партія зелених України (ПЗУ); - листопад—Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ); - грудень — Партія демократичного відродження України (ПДВУ);— Демократична партія України. (ДемПУ). 1991 рік:— вересень—Ліберальна партія України (ЛПУ);— жовтень—Соціалістична партія України (СПУ);

125

Усі без винятку партії підтримали самостійницький вибір народу, зроблений ним на

Референдумі 1 грудня 1991 р. Але в їхньому ставленні до конкретних політичних питань були відмінності.

Коротка суть політичних програм партій, що діяли на арені політичного життя України в 1990—1991 рр.:

УНП—відновлення УНР, започаткованої ЦР в січні 1918 р.; приватна власність; утворення Національних Збройних Сил.

УХДП —створення вільної, єдиної християнської України; ненасильницькі методи діяльності у відповідності із християнською мораллю.

УНДП—утвердження незалежності України; оголошення незаконними на території України рішень з'їздів народних депутатів СРСР.

УРП — Союзний договір 1922 р. оголосила недійсним; всіляке сприяння утвердженню Української незалежної держави.

ДемПУ—створення суверенної Української республіки; роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкової економіки; створення власної ва- лютної системи: відкриття вільних економічних зон.

УСДП—партія фермерів претендувала на політичне представництво всього народу; ринкові відносини; різноманітність форм власності.

ОСДПУ—поєднання традицій західноукраїнської і східноукраїнської демократій; федеративний устрій України.

ПЗУ—створення «екологічно солідарного» суспільства, в якому інтереси людини, груп громадян, кожної нації «гармонічно поєднувались б з вищими біологічними законами природи».

Виникнення т. зв. «партії влади» й опозиція їй. Після заборони КПУ під проводом Президента, всенародно обраного в день Референдуму, стали об'єднуватися ті представники партійної, державної й господарської номенклатури, що стали на позиції самостійництва. Виникла своєрідна «партія влади», навколо якої почалася консолідація всіх політичних сил республіки заради розбудови державності. На заклик Президента до консолідації сил відгукнулася частина партій, що входила до «Руху», в основному республіканці й демократи. Вони утворили Конгрес національно-демократичних сил. Але серед деяких рядових членів УРП і ДПУ наростала незгода з економічною політикою Уряду, вони прагнули самостійних дій. В УРП стався розкол, внаслідок якого виникла ще одна партія — Українська консервативно-республіканська під проводом депутата ВР Хмари С.

«Партія влади» уміло використовувала інтелектуальний потенціал інших політичних партій: частина діячів «Руху» була запрошена у владні структури управління. Це дало право лівим політичним силам усі прорахунки в розбудові держави (особливо економічні) приписувати «Руху». Хоча вони не займали вирішальних важелів управління: Президент, Голова ВР, голова Кабміну, МВС,МЗС, Міноборони, СБУ та ін.

В опозицію до «партії влади» стала більшість НРУ на чолі з В. Чорноволом, ця частина «Руху» поступове еволюціонізувала в політичну партію. ;

Продовження процесу творення нових політичних партій: особливо активно цей процес відбувався в 1993 році.

— червень—Комуністична партія України (КПУ);— липень — Всеукраїнський рух, що відколовся від чорноволівської більшості (на чолі

з Л. Скорик), підтримували Президента;— серпень — політичний альянс (об'єднання) «Нова Україна», який утворили соціал-

демократичні та ліберальні партії, які підтримували реформи й перехід на рейки ринкової економіки. Саме це об'єднання підтримало Л. Кучму на посаду прем'єр-міністра (замість В. Фокіна), а потім й на президентських виборах.

—Трудовий конгрес України (ТКУ);— Українська партія солідарності та соціальної справедливості;грудень — Селянська (Аграрна) партія України;— Конгрес українських націоналістів;— Соціал-націоналістична партія України (СНПУ), яка сферою своєї діяльності

126

оголосила західний регіон країни і була сприйнята лівими силами як нацистська, фашистська. На 1995 рік в державі було зареєстровано майже ЗО політичних партій, але реальна багатопартійність так і не склалася.

Новий Президент України і суперечність його політичного курсу програмам деяких політичних партій. У липні 1994 року було всенародне, на альтернативній основі, обрано нового Президента. Ним став Л. Кучма. Політичний курс його діяльності вступив у суперечність з намірами деяких партій, які підтримали його на виборах. Це, насамперед, стосувалося Компартії України, яка сподівалася, що Кучма Л. орієнтуватиметься на збереження адміністративно-командної системи й відновлення Радянського Союзу. Коли ж Президент чітко визначився в своїй державницькій і ринковій політиці, комуністи перейшли й сьогодні залишаються в опозиції щодо Президента й курсу виконавчої влади. Центристські й нацонально-демократичні сили, навпаки, посилили свою підтримку Президента.

1994—1996 рр. характеризувалися виникненням нових (СПДУ, ін.) та об'єднанням існуючих партій. Найкрупнішою з них стала НДПУ (Народно-демократична партія України), що виникла внаслідок об'єднання «Нової України», ПДВУ та Трудового конгресу України та визначила майбутнє України — блок демократичних реформаторських сил.

Можна зробити висновок, що процес формування багатопартійної системи лише розпочався. Багато політичних партій із-за браку організованості, матеріальної слабкості, невисокого рівня політичної культури, відсутності при них молодіжних, жіночих, наукових та ін. угруповань, дії методом проб, а саме головне недовіри партій одна до одної — не в змозі впливати на формування державницьких поглядів серед найширших мас населення.

З а п и т а н н я: 1. Якою була реакція комуністів України на реакційний антикомуністичний переворот в

СРСР?2. Які партії на політичній карті України Ви можете назвати? До програми якої партії

Ви приєднались би?3. Чому ми говоримо «багатопартійність є, багатопартійної системи ще немає»? Що

заважає завершенню формування багатопартійності?4. В чому Ви вбачаєте переваги багатопартійності перед однопартійністю?

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Ключові терміни та поняття держава історичний досвід конституційний договір національна символіка поділ влади суверенна держава унітарна держава

правова держава багатопартійність конституційний процес закон Конституція України 1966

року державний кордон

Досягнення в творенні української державності. Реалізація третьої спроби українського народу відновлення своєї державної незалежності здійснювалася на основі синтезу багатовікового досвіду та всіх здорових сил народу, орієнтації на правові, демократичні та духовно-гуманістичні чинники. І на цьому шляху з грудня 1991 р. досягнуто немало:

— зроблена спроба цивілізованого й демократичного розподілу функцій влади спочатку шляхом укладання Конституційного договору між ВР і Президентом, а з прийняттям нової Конституції (28 червня 1996 р.) ці функції закріплені Основним Законом держави (рр. IV— VIII, XII);

— створена система національної безпеки та Рада національної безпеки і оборони України при Президентові;

127

— реконструйовані Збройні Сили і продовжується процес розбудови Армії як

важливої ознаки державності та гарантії її захисту, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, за Конституцією, є Президент;

- реалізуючи угоду, підписану в січні 1994 р. Президентами США, Росії і України, почалося виведення ядерних ракет з території України, натомість Росія і США зобов'язалися гарантувати територіальну цілісність і незалежність Україні, що стало важливою зовнішньополітичною умовою для розгортання процесів державотворення;

— немало зроблено в галузі юриспруденції: ВР прийняла низку законів, що становлять законотворчу базу життєдіяльності держави в усіх сферах суспільного життя;

— прийнята національна символіка держави;— на державному рівні законодавчо забезпечені повноцінний правовий статус всім

релігійним організаціям, визнана рівноправність всіх конфесій, наповнюється реальним змістом конституційне положення про свободу совісті;

— визначено статус Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової частини України (р. Х Конституції) ;

— з прийняттям нової Конституції України отримані відповіді на питання дискусійного порядку: Україна е республікою; Україна є унітарною державою; визначена роль місцевого самоврядування; в Україні існує єдине громадянство і єдина державна мова —українська мова.

Суперечливі моменти в державотворенні України:— Українська держава за Конституцією є унітарна держава, а в ній існує Автономна

Республіка Крим;— незважаючи на детальний розподіл функцій (новою Конституцією) всіх трьох гілок

влади, на практиці вони діють неефективно: немає кваліфікованого законодавчого забезпечення реалізації їх функцій — закони є, а механізм їх реалізації, як правило відсутній, або один закон протидіє, зводить нанівець інший закон; вищі органи виконавчої влади не можуть забезпечити соціально-економічну ситуацію, яка все більше погіршується, ведучи до значного зниження життєвого рівня основної маси населення (за незначний час — помінявся склад 10 Кабінетів Міністрів); судова влада є, закони щодо її діяльності прийняті, але на практиці вона виявляється бездіяльною в умовах криміналізації всіх сфер суспільного життя;

— серйозною загрозою державотворенню є протистояння місцевих рад та органів їх виконавчої влади з місцевими державними адміністраціями, взаємне дублю- вання функцій, величезне збільшення армії державний службовців за рахунок народу;

— низький авторитет всіх ланок влади серед населення України, яке свою незгоду з існуючою політикою і практикою висловлює через акції протесту (шахтарі, пенсіонери, працівники освіти, охорони здоров'я тощо).

— серйозною загрозою розгортанню процесів державотворення є зростання корумпованості владних структур на всіх рівнях.

Особливістю державотворчого процесу в Україні є те, що існує багатопартійність, однак багатопартійної системи немає. Політичні партії України, на жаль, не стали об'єднавчими центрами в процесі державотворення. В їх діяльності відсутня єдність з основних питань розбудови незалежної держави, навіть збереження її самостійності, суверенітету. Вони малочисельні, гостро стоїть проблема фінансів, кадрів, партійної преси, а звідси — незначний вплив у суспільстві. Політичні партії не стали повноцінним суб'єктом політичної системи, переважна більшість з них еволюціо-нує в бік втрати своєї ролі. Основна причина такого стану полягає в тому, що українське суспільство ще недостатньо диференційоване, а значить не готове для багатопартійної розбудови суспільства. Окрім того, інформаційний вакуум (відсутність своїх друкованих органів, дефіцит паперу, друкарських потужностей тощо) ство-рює сприятливі умови для політичного маніпулювання громадською думкою, не дає можливості різним політичним партіям донести до мас своє бачення різних аспектів державотворення, або критики вже існуючих.

Загрозливим явищем для процесів державотворення стає діяльність прокомуністичних організацій на території Лівобережжя і в Криму, та позиція деяких народних обранців у Верховній Раді України, які закликають до відродження СРСР, тобто до втрати державності українського народу.

128

З а п и т а н н я:1. Розбудова сучасної незалежної Української держави є третьою спробою

українського народу відродити свою суверенну державу. Назвіть перші дві спроби. 2. Чого досяг український народ в процесі понад 5-річного державотворення своєї

незалежності?3. В чому Ви вбачаєте кризу влади впродовж усього процесу державотворення в

незалежній Україні.4. Як різні політичні партії (і які) відносяться до державотворчих процесів в

незалежній Українській державі?

ДЕРЖАВНА СИМВОЛІКА УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття соборна Україна державна символіка державний герб державний прапор

державний гімн столиця України традиції

Державна символіка — державні символи (знак, емблеми, атрибути), передбачені й закріплені Конституцією й іншими законодавчими актами України. Основними символами Української держави є герб, прапор, гімн й столиця, які затверджуються Верховною Радою. Державні символи, як правило, виражають національні, історичні, географічні та інші найбільш суттєві особливості держави й нації.

Державний герб — це емблема, особливий спадкоємний знак, створений у відповідності з законами геральдики, поєднання фігур і предметів, що мають символічне бачення і виражають відповідну історичну традицію. Зображується на прапорах (знаменах), грошових знаках, печатках, деяких офіційних документах тощо.

На українських землях слов'яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплемінних відносин. Ними були квадрат, ромб, трикутник, зірки, звірі, птахи тощо.

Після утворення Київської держави рід Рюриковичів користувався знаком власності в зображенні двозубця, а потім тризубця. Тризубець був зображений на печатці Святослава, на монетах — Володимира Святославовича, з деякими відмінностями — на монетах Ярослава Мудрого. Тризубець в різні часи зображувався як елемент різноманітних гербів в українських землях.

Під час другої спроби українського народу відродити свою державу перед Українською Центральною Радою постало питання про українську символіку. 12 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради в Коростені державним гербом УНР було схвалено золотого тризуба на синьому полі. Автором проекту був відомий художник В. Кричевський.

Тризуб залишався державним гербом Української держави за часів гетьмана П. Скоропадського (1918 р.), в часи Директорії УНР (1919—1920 рр.).

Після проголошення Соборності України (22.01. 1919 р.) і об'єднання УНР і ЗУНР в єдиній Українській державі її гербом став золотий тризуб на синьому фоні.

Радянські герби — зображення серпа і молота — не мали ані українських національних, ані історичних традицій.

Коли український народ втретє зробив спробу відродити незалежну державу, Верховна Рада України 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб, як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України.

129

Державний прапор також відмітний знак держави. описання якого встановлюється

Конституцією. Д. п. є символом суверенітету держави. 28 січня 1992 р. на пропозицію Президента Л. Кравчука сесія Верховної Ради більшістю голосів прийняла рішення про Державний прапор України. В цій постанові записано:

«Затвердити державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розта-шованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2 : З».

Державний прапор піднімається на будинках державних установ, посольств, консульств, місій, митниць тощо. Він піднімається також при відкритті міжнародних конференцій, при врученні міжнародних спортивних призів.

Державний прапор України, як і її герб, продовжує традиції в державній символіці Галицько-волинського князівства, героїчної козацько-гетьманської доби, часів УНР, Української держави П. Скоропадського, УНР часів Директорії. У проекті Конституції 1920 р. записано: «Артикул 10. Державними барвами Української Держави є барва синя і жовта. Артикул 11. Прапор військової фльоти є синьо-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торгової фльоти є синьо-жовтий».

Крайовий синьо-жовтий прапор було ухвалено 20 березня 1920 р. для Закарпатської України як складової частини Чехословаччини, 15 березня 1939 р. він був прийнятий як державний прапор Карпатської України.

Слід підкреслити, що прапор ОУН, створеної у Відні в 1929 р., а пізніше УПА, як політичних угруповань, був червоно-чорний (це слід пам'ятати тим, хто жовто-синього кольору прапор називає бандерівським).

Синьо-жовтий прапор піддавався сталіністами всілякому паплюженню.Державний гімн — це урочиста пісня, виконання якої пов'язане з урочистими святами,

політичними подіями, військовими парадами, перемогами на олімпіадах наших спортсменів, іншими ритуальними заходами державного значення.

Державний гімн України, так само, як її герб і прапор, має свою давню історію. Слова і музика цього гімну з'явилися в умовах піднесення національно-визвольного руху в Україні в др. пол. XIX ст. Слова гімну «Ще не вмерла Україна!» написав відомий український поет, ет-нограф, фольклорист, вчений Павло Платонович Чубин-ський. Музика до цих слів була написана західноукраїнським композитором і диригентом Михайлом Вербицьким. Вперше глибоко патріотичні слова гімну були опубліковані в 1863 р. і дуже швидко стали надзвичайно популярними серед інтелігенції. Слова, які кликали український народ до відновлення державної незалежності, «Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону», так налякали царський уряд Росії, що вірш цей було зразу заборонено, а автора його через рік заслали в Архангельськ.

З проголошенням IV Універсалу ЦР (січень 1918 р.) та утворенням на українській землі суверенної, незалежної України, почалося нове життя гімну.

Як Державний гімн пісня «Ще не вмерла України» була закріплена в 1939 р. сеймом Карпатської України.

З відновленням державності України, указом Президії Верховної Ради «Про державний гімн України» (15 січня 1992 р.) була затверджена музична редакція Державного гімну України, в основу якої покладена музика, написана М. Вербицьким.

Столиця Української держави — м. Київ. Старовинне українське місто, засноване в VI—VII ст. як центр племені полян. В літописах відоме з 860 р. В IX—XII ст.ст.— столиця Київської Русі. В 1240 р. зруйноване монголо-татарами. В 1362 р. захоплене Литвою, 1569 р.—Польщею. З 1654 р.— практично в складі Російської імперії. За радянських часів—столиця УРСР. З 1991 р.—столиця незалежної України. Закону Верховної Ради про столицю України ще немає.

З а п и т а н н я:1. Чи знаєте Ви якого походження термін «символ»?2. Що виражають державні символи?

130

3. Як би Ви охарактеризували історичні традиції української символіки? СТАНОВЛЕННЯ І УТВЕРДЖЕННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Ключові терміни та поняття адміністративно-командна

система економічний суверенітет планова економіка ринкова економіка багатоукладність народного

господарства народно-господарський

комплекс приватизація законодавча влада економічні закони історичний досвід економічна криза фінансова криза НТР

Взаємозалежність політичного й економічного суверенітету. Історичний досвід свідчить, що без створення високоефективної економіки, зорієнтованої на задоволення потреб широких народних мас, неможливе утвердження політичної незалежності; що погіршення економічного становища людей неминуче ставить під загрозу державну самостійність. 1

Отримана від адміністративно-командного минулого економічна спадщина була надзвичайно важкою. Потрібно було вирішити низку завдань по реформуванню уламків єдиного народногосподарського комплексу:

— докорінно реформувати економіку на ринкових засадах, роздержавити її, провести приватизацію, сформувати багатоукладну економіку, забезпечити рівні умови для всіх її форм — державної, приватної, колективної;

— структурно перебудувати промисловість, подолати її однобічну орієнтацію на важку промисловість, демілітаризувати її, забезпечити її соціальну спрямованість — «виробництво заради людей»;

— на ринкових засадах створити ефективну систему економічної кооперації всередині країни, а також кооперації України з державами близького й далекого зарубіжжя.

Труднощі вирішення цих завдань:— Російська Федерація, що проголосила себе правонаступницею СРСР, зайняла жорстку

позицію щодо України—політичні структури Росії захопили Держбанк СРСР, присвоїли собі золотий та алмазний фонд, проте зовнішні борги Росія розподілила між республіками;

— республіканські органи влади, що звикли до вказівок «зверху», очолювала стара номенклатура, «запрограмована» на виконання чужих команд;

— невміння використати історичний досвід (позитивний і негативний) попередніх спроб творення самостійної держави.

Розробка відповідної законодавчої бази переходу до ринкових відносин. ВР України, як законодавча влада, розробила й прийняла низку законів про:

— економічну самостійність України;— ціни й ціноутворення;— про бюджетну систему;— про власність;— про систему оподаткування;— про підприємства;— про антимонопольну діяльність;— три закони про приватизацію (підприємств, землі житла);— про державну податкову службу;— про підприємництво;— про банки й банківську діяльність;— про цінні папери і фондову біржу;— про податок на додаткову вартість;

131

— про пріоритетність соціального розвитку села й її агропромислового комплексу в

народному господарстві України; — про зовнішньоекономічну діяльність та ін.Переважна більшість з цих законів була прийнята в перші роки незалежності й була

достатньо солідною, але і бажаних наслідків досягти не вдалося: закони, в переважній своїй більшості, не працювали; деякі з них виявилися недосконалими; недосконалим, або зовсім відсутнім був і механізм їх реалізації; один закон іноді суперечив іншому, що приводило до хаосу в економіці.

Швидка зміна Урядів України, що так і не встигали щось зробити для реформування економіки. Нестабільність політичної ситуації, відсутність механізму чіткого забезпечення реформ, відсутність єдності поглядів щодо напрямів та важелів переходу до ринкової економіки у законодавчої та виконавчої влади та з-поміж політичних партій привели до того, що за короткий період помінялося 6 урядів — В. Фокіна, Л. Кучми, Ю. Звягільського, В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, Пустовойтенка, кожен з яких мав своє бачення й свої механізми реалізації концепції переходу до ринку. Внаслідок чого Україна опинилася в глибокій економічній кризі.

Коротка характеристика економічної кризи: — з самого початку були створені легальні умови для криміналізації економічного життя і великомасштабного пограбування економіки України (вільна торгівля продукцією промислового виробництва; створення малих підприємств при крупних підприємствах; «прозорі» кордони, через які вивозилася дефіцитна продукція тощо);

— зростання цін на енергоносії заганяло молоду державу в міцні фінансові лабети, змушувало підприємства, колгоспи, радгоспи переходити на бартерні розрахунки; цукор, зерно, м'ясо, олія ставали справжньою українською валютою;

— розрив економічних зв'язків при блокуванні переходу до ринкової економіки з боку лівих консервативних сил поставив на грань Існування сотні підприємств, десятки і сотні тисяч людей залишилися без роботи;

— загострилася енергетична криза: на 20—ЗО % зменшилися поставки з Росії; катастрофічний стан української електроенергетики; зниження видобутку українського вугілля;

— складне становище в металургійному комплексі, більш як на 1/3 зменшився випуск її продукції;

— спад виробництва в нафтовій та хімічній промисловості; — наполовину знизилося виробництво товарів народного споживання (понад 50 %

підприємств легкої промисловості або стоять, або працюють напівсили), ринок заполонили товари іноземного виробництва;

— швидке зростання інфляції, підвищення цін на продуктові та промислові товари, додаткові виплати пенсіонерам, студентам, багатосімейним тощо, підвищення заробітної плати в бюджетній сфері не встигали за «мтрибком » цін;

— надзвичайно низькими темпами відбувалося реформування економічних відносин в аграрному секторі народного господарства: хоча тут і почали функціонува- ти фермерські та кооперативні господарства, різноманітні об'єднання кооперативів, акціонерні та акціонерно-пайові господарства тощо, в основі залишалася колгоспно-радгоспна система;

— не досягнуто паритетності в ціноутворенні: ціни на промислові товари в декілька разів вище, ніж продукція села. І навіть при таких «ножицях цін», розрахунки за с/г продукцію весь час запізнюються на декілька місяців;

— демонополізованою від жорсткого державного регулювання виявилася фінансова сфера: процес становлення комерційних банків та їх діяльність відбувався стихійно, без належної законодавчої бази та контролю з боку НБУ. Внаслідок цього були створені умови для численних зловживань;

— недосконалою виявилася податкова система, що, з одного боку, привело до згортання діяльності кооперацій та виробництва, а, з іншого, до «тінізації» економіки;

— рівень державного регулювання народним господарством різко коливався за різних урядів від 80 % до 135 % і навпаки.

Наслідки глибокої економічної кризи: виробничий потенціал України скоротився

132

майже вдвоє. Різко впав життєвий рівень населення, посилилася його диференціація. Можливості лікування та отримання вищої освіти на безкоштовній основі різко скоротилися.

Певні зрушення, які відбулися в становленні ринкових відносин: — почався процес формування багатоукладного народного господарства, стали

функціонувати різні види власності: 1) державні; 2) державно-асоціативні (частина вкладень—держава, частина—трудовий колектив); 3) асоційовані виробництва (всі працюючі володіють акціями підприємства); 4) асоційовані підприєм- ства відкритого типу (коли акції розподіляються не лише серед членів колективу, а й серед інших громадян); 5) підприємства, де основні засоби взяті в оренду трудовим колективом (сфера обслуговування, торгівлі); 6) підприємства індивідуальної власності (кіоски, ремонтні майстерні тощо); 7) спільні підприємства за участю іноземного капіталу. Панівні позиції належать державним та державно-асоційованим підприємствам (великі заводи, виробничі об'єднання, монополісти в своїй галузі), саме вони стримують (за незначним винятком) реформування народного господарства.

—незважаючи на величезні труднощі, машинобудівний комплекс зберіг і наростив колосальний науково-технічний потенціал. Далеко не кожна країна має такі унікальні підприємства, як «Мотор-Січ» (Запоріжжя), Сумське НВО ім. Фрунзе, Азовмаш (Маріуполь), КВО ім. Антонова, КВО ім. Артема. Всі вони раніше були союзного підпорядкування, і хоча сьогодні зв'язки розірвані, тут вдалося зберегти ресурсні та кадрові можливості.

— Успішно реалізується програма «Український автомобіль»: роль в цьому Запорізького з-ду «Комунар», Львівського автобусного (випустили унікальну потужну машину на 200 місць); Дніпропетровського «Південмаша» (поставив на серійне виробництво перші партії вітчизняних тролейбусів); Луганського тепловозобудівного (розпочав виробництво трамваїв) тощо.

З а п и т а н н я:1. З якими труднощами зустрілася молода незалежна Українська держава,

приступаючи до формування ринкових відносин?2. Що Ви знаєте про позицію різних політичних сил щодо реформування економіки на

ринкових засадах?3. Як формувалася законодавча база переходу до ринкової економіки? Чи спрацювали ці

закони? Якщо ні, то чому не спрацювали?4. У чому полягає суть глибокої економічної кризи, у якій до сьогоднішнього дня

перебуває Україна?5. Чи можете Ви назвати хоч деякі зрушення, які відбулися в народному господарстві

України на шляху до встановлення ринкових відносин?

РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Ключові терміни та поняття релігія церква свобода совісті поліконфесійна держава православ’я

протестантизм релігії національних

меншин неорелігії між церковні конфлікти

Релігія — складова частина духовного життя України. Вона завжди впливала на розвиток культури, моралі народу. В стінах церков, монастирів створювалися шедеври культури, мистецтва, книгодрукування.

Релігія і церква й сьогодні є важливим чинником духовного відродження українського народу, утвердження його менталітету, зміцнення підвалин української державності.

Релігія, церква, її діячі, як і Українська держава в цілому, пройшли тернистий шлях розвитку. Тоталітарна держава діяла методом сили і неповаги до прав людини, її переконань і

133

віри. Значних утисків і обмежень зазнали усі церкви, віруючі та духовенство.

Здобувши незалежність, Україна засудила дії тоталітарної влади щодо релігії та церкви. Першим її актом було прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». В новій Конституції України (ст. 35) зафіксовані чіткі гарантії свободи світогляду й віросповідань. В її преамбулі сказано про відповідальність не тільки перед власною совістю, нинішніми й прийдешніми поколіннями, а й перед Богом.

Україна — поліконфесійна держава. Різноманітність конфесій—складна доля українського народу. В нашій державі історично склалися чимало конфесій (всього 55 та 29,8 тис. громад різних віросповідних напрямків). Найпомітніші серед них: Українська православна церква – Московський патріархат (УПЦ), Українська православна церква—Київський патріарх (УПЦ—КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римо-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), адвентисти сьомого дня, свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська релігійна організації.

Домінантою релігійного життя виступає православ'я. При цьому 52,2 відсот. загальної кількості релігійних організацій належить УПЦ-МП, УПЦ-КП, УАПЦ та іншим православним осередкам.

Кількість громад УПЦ-МП становить 10384 парафії або 36,1 відсот. Ця Церква об'єднує 36 братств, має 161 монастир, 15 духовних навчальних закладів, 5 місій та 3746 недільних шкіл. Служителями культу церква забезпечена на 83,0 відсот.

У структурі УПЦ-КП діють патріархія, 31 єпархіальне управління, 3395 релігійних громад (11,9 відсот), 34 монастирі, 23 місії, 8 братств, 16 духовних навчальних закладів та 1086 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють 25 періодичних релігійних видань.

УАПЦ має патріархію, 12 єпархіальних управлінь, 5 монастирів (12 ченців), 7 місій, 2 братства, 7 духовних навчальних закладів (258 студентів), 325 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють 7 періодичних видань. 1156 (4 відсот.) громад обслуговують 685 священнослужителів. .

УГКЦ має митрополію, 3 екзархати – Києво-Вишгородський, Одесько-Кримський та Донецько-Харківський і 15 єпархіальних управлінь, 3340 громад (11,5 відсот.), 92 монастирі, 13 духовних навчальних закладів (1581 студент), 14 місій та 2 братства. Функціонування церкви висвітлюють 25 періодичних видань.

РКЦ має у своєму складі митрополію, 9 дієцезіальних та чернечих управлінь, 863 громади (3 відсот.), 80 монастирів (635 ченців), 37 місій, 3 братства, 7 духових навчальних закладів (782 студенти), 518 недільних шкіл. Віруючих церкви обслуговують 474 священнослужителі, із них 264 іноземці. Життя і діяльність церкви висвітлюють 13 періодичних релігійних видань.

Складова протестантських організацій становить 28,7 відсот. загальної кількості релігійних організацій України.

До складу Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ) входить 2517 релігійних організацій, 26 регіональних та обласних управлінських структур, 1 центр, 80 місій, 3 братства, 40 духовних навчальних закладів, в яких готується близько 7 тис. майбутніх пресвітерів, дияконів, регентів та інших працівників церкви. 2367 громад обслуговують 2818 священнослужителів в т.ч. 16 іноземців. Функціонує 1338 недільних шкіл. Внутрішнє та міжнародне життя церковної спільноти висвітлюється у 15 періодичних релігійних виданнях.

Друге місце за кількістю релігійних організацій (1519) займає Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської – п'ятидесятників (ВСЦХВЄ). До його складу входять – 1 центр, 27 обласних управлінь, 50 місій, 2 братства, 1424 громади віруючих. Богослужбові відправи проводять 2152 священнослужителі, із них 12 іноземці. Майже 900 пресвітерів і дияконів проходять підготовку в 15 духовних навчальних закладах. При громадах діє 956 недільних шкіл. Питання розвитку церкви, її релігійне життя висвітлюється у 20 періодичних виданнях.

Українська уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня (УУКЦАСД) має у своєму складі 965 релігійних організацій в т.ч., 1 центр, 9 регіональних управлінь, 2 місії, 3

134

духовні навчальні заклади та 949 громад. Релігійні потреби віруючих задовольняють 1102 священнослужителі, діє 662 недільні школи. Внутрішнє та міжнародне церковне життя висвітлюється в 7 періодичних виданнях.

900 релігійних організацій в Україні створено національними меншинами . Майже половину з них складають мусульманські громади – 467 одиниць.

Іудейські організації нараховують 240 одиниць, Закарпатська (угорська) реформатська церква 112 , Німецька євангелічно-лютеранська церква 40 , Вірменська апостольська та католицька церкви 24 громади. Функціонують також поодинокі етноконфесійні громади чехів, готів, корейців, шведів, а в Автономній Республіці Крим – караїмів та кримчаків, Херсонській та Запорізькій областях – менонітів.

Найбільша частка релігійних організацій національних меншин зосереджена в Автономній Республіці Крим 406

Міжцерковні конфлікти. Бурхливий процес релігійного відродження проходить небезпроблемно, ускладнюючи державно-церковні та міжцерковні стосунки, породжуючи конфліктні ситуації.

Основний конфлікт в релігійному середовищі – міжправославний, стрижнем якого є проблема набуття автокефалії українським православ’ям.

Драматизм ситуації полягає в тому, що в Україні і поза її межами є сили, яких влаштовує розбрат в православному середовищі, як і в суспільстві. Адже не секрет, що міжправославний конфлікт, основними фігурантами якого є УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, втягує мільйони православних віруючих, а відтак знекровлює духовні сили народу, підточує підвалини української державності.

Зокрема, УПЦ, яка бажає лишатися в лоні Московського патріархату дотримується того що, автокефалію має дарувати Мати-Церква, тобто Російська православна церква, а набуття помісного статусу українському православ’ю вважає не на часі. Для УПЦ КП та УАПЦ питання набуття автокефалії це - відновлення історичної справедливості, а самопрголошення автокефалії є самодостатнім і вони добиваються його визнання Повнотою Світового Православ׳я.

Як відомо, в українській історії питання автокефалії (самоврядування, набуття помісного статусу) сягає своїми коріннями часів прийняття християнства й утворення Київської митрополії. Приєднання України до Росії у 1654 році, анексія Московським патріархатом Київської митрополії у 1686 році стали трагічною сторінкою в історії Української церкви, надовго поховало мрію про автокефалію. Відтоді Українська церква, родовід якої йде від княжих часів, чи не єдина твердиня українського національного духу, втратила не тільки свою самостійність, а й стала обєктом тотальної русифікації. Київська митрополія перетворилася на одну з провінційних єпархій Російської церкви.

Проти автокефалії українського православ’я рішуче виступає Московський патріархат, який панічно боїться:

– втрати церковно – політичної ваги в Повноті Світового Православ’я. Відхід українського православ'я від Москви рівнозначний відриву материка від острова, а об'єднана Українська Церква під омофором Константинополя буде мати більшу вагу в Православній Повноті, ніж Російська.

- визнання автентичності духовно – культурних надбань і державницьких традицій України і Київської Русі, права Київської метрополії вважатися Церквою - Матір'ю щодо Церкви Росії, незаконності перебирання Московським престолом на себе ідеї апостольського благословення, яке одержало українське православ'я від апостола Андрія Первозванного.

- нарешті, не можна не брати до уваги і те, що керівництво РПЦ у вирішенні проблем церковного життя йде в руслі загальної імперської політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. Адже українська автокефалія не тільки духовно відокремлює Церкву в Україні від російської, а й від російських політичних впливів.

Причиною міжцерковних непорозумінь є також недостатня кількість культових споруд. Майнове питання порушило спокій сотень населених пунктів, особливо західних областей України.

Часто-густо продукують міжцерковні конфлікти втручання у внутрішні справи церков

135

окремих політичних організацій. Наприклад, деякі націонал-радикали навішують на УПЦ, яка складає третину всіх релігійних громад держави і має мільйони віруючих, ярлик «чужинської, ворожої»; деякі політичні лідери відверто диктують, яка православна церква має право сьогодні існувати, яка — ні. Це веде до розпалювання ворожнечі, розбрату народу і закладає великий потенціал нестабільності в державі.

Міжнародні зв’язки релігійних організацій. Демократичні перетворення в Україні надали їм широких можливостей міжнародних зв'язків з єдиновірцями. Стали традиційними двосторонні обміни делегаціями, виїзди віруючих за кордон (конгреси, стажування тощо), візити іноземних священнослужителів на запрошення релігійних організацій України.

Станом на 01.01.2004 р. в Україну за релігійною візою в’їхало 11947 представників зарубіжних релігійних центрів та організацій з-понад 14 країн світу. З метою священнослужительства, проповідництва та місіонерства Україну відвідало 3760 чол., для міжцерковної співпраці, обміну досвідом – 4835 чол., виконання гуманітарних програм - 1040, для навчання та викладацької діяльності – 801, паломництва – 557, участі у конференціях, конгресах –518, будівництва культових споруд - 66 чол.

Соціально-значима діяльність релігійних організацій. Завдяки активній співпраці релігійних організацій України з міжнародними релігійними благодійними центрами розширюються внутрішні можливості держави щодо розв'язання соціальних проблем незахищених верств населення. Так за 2003 р. релігійні організації України отримали гуманітарних вантажів від закордонних спонсорів загальною вагою більше 17 тис. тонн. В тому числі: 832,9 тонн медикаментів та медичного обладнання; 1112,6 тонн продуктів харчування; 3487,2 тонн одягу та взуття; 11915 тонн інших (комп'ютери, техніка, будівельні матеріали, сільськогосподарська техніка, устаткування тощо). Допомога надійшла більш ніж з 24 країн світу.

Релігійними організаціями надається відповідна допомога школам, будинкам-інтернатам; спілкам інвалідів, ветеранів війни, матерів дітей, хворих на ДЦП; організаціям УТОС й УТОГ; медичним закладам та управлінням соціального захисту. З цією метою при релігійних організаціях створені і діють 23 благодійні місії та місіонерські товариства. Тільки Центр реабілітації і милосердя ХВЄ «Християнський дім» м. Чернігова опікується 100 жінками і 30 дітьми будинку маляти колонії м. Чернігова.

У зв'язку з тим, що релігійні організації не рекламують своєї благодійної діяльності, посилаючись на те, що Церква не є комерційною організацією і надання допомоги людям віруючі вважають своїм обов'язком, узагальнені цифрові показники відсутні.

Таким чином, в умовах незалежної Української держави чимало зроблено для реалізації конституційного права людини на свободу совісті та релігії. Наша держава йде шляхом забезпечення повноцінного правового статусу всіх релігійних організацій.

Неухильне дотримання Українською державою основоположних принципів свободи совісті як важливого елемента загальнолюдських цінностей і невід’ємних прав людини є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства. В умовах нових реалій, які склалися в державі, Церква активно сприяє процесу духовного та національного відродження, розширює сферу свого соціального служіння.

З а п и т а н н я:1- Які найбільш вагомі події в історії української церкви та її діячів Ви знаєте?2. Яким методом діяла тоталітарна держава щодо переконань і віри людей, як це

співвідносилося з їх правами?3. Що Ви можете сказати про Україну як поліконфесійну державу?4. Чи виникають в Україні сьогодні міжконфесійні непорозуміння й конфлікти?5. Коли було прийнято закон «Про свободу совісті та релігійні організації» і в чому його

суть?

НЕЗАЛЕЖНІ ПРОФСПІЛКИ. МОЛОДІЖНИЙ ТА СТУДЕНТСЬКИЙ РУХ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

136

Ключові терміни та поняття

багаторартійніссть профспілка молодіжний рух громадські організації

УСС СУС „Пора”

Становлення реальної багатопартійності в Україні активізувало діяльність уже існуючих та утворення нових громадських організацій для захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

На відміну від політичних партій, які покликані сприяти формуванню та вираженню політичної волі громадян, громадські організації в своїх діючих документах та в практиці їх реалізації не ставили загальнополітичних питань, обмежуючись професійними, груповими, виробничими, науковими та іншими. Але в умовах гострої політичної боротьби політизація цих об'єднань (особливо молодіжних та студентських), їх виступи на підтримку тієї чи іншої політичної сили були звичайним явищем.

Професійні спілки. Наймасовішими серед громадських організацій були і залишаються профспілки, ще до проголошення незалежності України об'єднувалися Українською Радою профспілок. За нових умов цей орган трансформувався у Федерацію профспілок України (ФПУ). Функції профспілок, як і інших громадських організацій, визначені новою Конституцією України (ст. 36).

Процеси, що відбувалися в середовищі ФПУ, були досить суперечливими. З одного боку, профспілки залишалися, як і раніше, придатком адміністрації — від низової ланки виробництва, організації, установи тощо до республіканської. З іншого боку, різке падіння життєвого рівня населення, утворення альтернативних організаційно-базових структур спонукало їх виступати на захист прав трудящих.

ФПУ — наймасовіша організація, що об'єднує понад 95 % всіх організованих у профспілки трудящих. До ФПУ входять профспілки понад ЗО галузей — від машинобудування та сільського господарства до культури, вищої школи та освіти.

В той же час, не погоджуючись в багатьох питаннях з нерішучою, вичікувальною позицією офіційних профспілок, трудові колективи, об'єднання, групи працюючих у різних виробничих формах (шахтарі, залізничники, авіадиспетчери, працівники малих підприємств тощо) утворили власні профспілкові об'єднання: Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників, Незалежна профспілка гірників, Профспілка залізничників і транспортних будівельників України, Федерація профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва України, Профспілка працівників Збройних Сил України тощо.

Нові профспілкові об'єднання вимагають розподілу з офіційними профспілками приміщень, майна, оздоровчих закладів, друкованих органів тощо, висувають вимоги щодо поліпшення оплати і умов праці, рішуче підтримують страйкову боротьбу.

Інші громадські організації. В умовах соціально-економічних змін в незалежній Україні, скориставшись своїм правом на свободу об'єднання в громадські організації, директорський корпус української промисловості 19 лютого 1992 р. заснував нову громадську організацію — Український союз промисловців і підприємців. До його складу увійшло понад 14 тис. колективних та індивідуальних членів. Свої головні завдання Союз вбачав у швидкому здійсненні економічних реформ, підтримці ініціативи виробників, відновленні розірваних економічних зв'язків. Головою Союзу в грудні 1993 р. було обрано екс-прем'єра Л. Кучму, який продовжував виконувати покладені на нього обов'язки до обрання його Президентом України. Нині УСПП очолює А.К. Кінах.

Ще до проголошення незалежності України виникла і розгорнула свою діяльність, перетворившись в досить згуртовану і впливову організацію Спілка офіцерів України (СОУ), основною метою діяльності якої є захист інтересів військовослужбовців та підтримка владних структур в розбудові української армії.

Виникла своєрідна, авторитетна й впливова жіноча організація України Спілка солдатських матерів.

В умовах незалежної України активно продовжує працювати товариство «Знання України», громадська організація просвітницько-інформаційного спрямування з величезним,

137

більш як 55 - річним досвідом роботи.

Молодіжні організації. Молодь України приймає активну участь в діяльності політичних партій України лівого, правого й центристського спрямування, щоправда, більшість з політичних партій сьогодення не мають при собі молодіжних організацій (в цьому величезний їх недолік). Але молодь має й свої організації. У її середовищі найбільшим впливом користуються Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Всеукраїнське студентське братство (ВСБ) та реанімований в нових умовах комсомол. Всього в Україні понад ЗО молодіж-них організацій, що об'єднують понад 650 тис. юнаків та дівчат (20 % молодих громадян України).

Найбільш громадсько-активною частиною української молоді є студентство, яке отримало політичне «хрещення» в жовтні 1990 р. під час відомого студентського голодування. Український студентський рух, який з перших днів незалежності України подав зразки високої національної самосвідомості, має різноманітні формування і об'єднання: крім названого Всеукраїнського студентського братства, це — Українська спілка студентів (УСС), Спілка українського студентства (СУС) та інші, що приймають активну участь в усіх процесах дер-жавотворення.

Таким чином, в незалежній Україні інтереси населення диференційовані, і це є позитивним явищем, свідчить про наростання процесів духовного відродження, формування демократичних засад суспільного життя на шляхах утвердження державності українського народу.

З а п и т а н н я:1. Чим відрізняється громадська організація від політичної партії?2. Які громадські організації в незалежній Україні Ви знаєте?3. Яка молодіжна чи студентська організація Вам до вподоби за Вашими поглядами?

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ЗРОСТАННЯ ЇЇ МІЖНАРОДНОГО АВТОРИТЕТУ

Ключові терміни та поняття

зовнішня політика дипломатія дипломатичні

представництва договір принципи зовнішньої

політики ЄС

генеральна асамблея ООН

СНД ЄЕП ПАРЄ РБСЄ Рада Безпеки ООН МПА СНД

Передумови формування зовнішньої політики. Зовнішня політика — це віддзеркалення внутрішньої політики держави. Але в Україні за час її існування як не- залежної держави успіхи першої перевищують другу.

Зразу після проголошення Акту про державну незалежність був поінформований Генеральний секретар 00Н, розіслані ноти, якими усі країни були повідомлені про те, що

138

Україна стала незалежною. Активізувало міжнародну діяльність МЗС України, воно було підго-товлено до такої роботи давньою участю в діяльності міжнародних організацій, як міністерство країни, що була членом 00Н. Були відкриті дипломатичні представництва, консульства, посольства в багатьох державах світу, хоча й дуже важко було з приміщеннями (Росія не віддала Україні жодного приміщення колишніх дипломатичних служб СРСР).

Нова держава швидко створила собі позитивний імідж у світі і опинилася на перехресті інтересів світової політики. Україна заявила про себе як про державу, що дотримується виваженого зовнішньополітичного курсу, інтегрується в європейські структури.

Основна мета і завдання зовнішньої політики України. Стратегічна мета зовнішньої політики — утвердження незалежності України. Цій меті підпорядкована вся концепція зовнішньополітичної діяльності незалежної держави, зафіксована в Постанові Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України» (липень 1993 р.):

— визнання всіх договорів і угод з зарубіжними державами, які були заключені раніше, а також всіх договорів СРСР такими, що не суперечать Конституції України;

— прагнення стати безядерною державою, дотримуватися трьох основних принципів: не виробляти, не застосовувати, не набувати ядерної зброї;

— намір стати повноправним учасником загальноєвропейського процесу, виходячи з принципів пріоритетності прав, зазначених в міжнародних документах та угодах;

— створення максимально сприятливих умов для розвитку національних меншин, виходячи з важливості цього питання;

—відстоювання цілісності й неподільності території України, недоторканості її кордонів й відмова від домагань на територію будь-якої держави;

— визнання пріоритету різнобічних зв'язків з Російською Федерацією й іншими державами, що виникли на пострадянському просторі.

Принципи зовнішньої політики України: дотримання норм міжнародного права; принциповість; прогнозованість; прагматизм; невтручання у внутрішні справи інших держав.

Активність зовнішньої політики та міжнародної діяльності:— швидко відбувався процес визнання України світовим співтовариством: на 1 січня

1997 р. її визнало вже понад 160 держав світу, переважна більшість з них за-ключила з Україною дипломатичні стосунки;

— прискорена інтеграція в європейські структури: в 1995 р. України прийнята до Ради Європи; в 1996 р. стала повноправним членом Центральної Європейської Ініціативи (ЦЕІ).;

— важливе місце посідало двустороннє співробітництво; значний вклад в міжнародне визнання України внесли державні візити президентів Л. Кравчука та Л. Кучми, міністрів закордонних справ А. Зленка, Г. Удовенка, Б. Тарасюка та інших державних діячів України в країни Західної та Східної Європи, Америки, а також в держави Східного та Афро-Азіатського регіону;

— активна участь в ядерному роззброєнні: 16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що створило можливість додаткових інвестицій розвинутих держав в економіку України; в 1994 р. Україна прийняла участь в зустрічі голів держав та урядів країн-учасниць Ради по безпеці й співробітництву в Європі (РБСЄ), що прохо-дила в Будапешті. Лідери України, США, Великобританії та Росії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. Три ядерні держави зобов'язалися: поважати незалежність, територіальну цілісність України; утримуватися від загрози силою, від економічного тиску; до-биватися негайних дій з боку Ради безпеки 00Н на випадок агресії проти України. Все це свідчило про посилення впливу України на проблеми загальноєвропейського та світового значення.

Пріоритетні напрями зовнішньої політики —розширення співробітництва з державами СНД. Позиція України на зустрічах керівників країн СНД (1992— Мінськ, 1994 — Алма-Ата, 1995—2004 — ряд зустрічей в Москві) випливає з прагнення будувати незалежну державу, розширювати і поглиблювати співтовариство на рівних засадах з усіма країнами «ближнього зарубіжжя». Участь України в цих зустрічах значною мірою сприяла зміцненню і розширенню взаємовигідних стосунків шляхом підписання двосторонніх договорів.

Нелегко складаються відносини з Росією. Дві сусідні держави до 1997 р. не мали

139

всеоб'ємного договору про дружбу і співробітництво. Причини такої ситуації — рецидиви імперської політики, які проявляються в діях владних структур Російської Федерації.

Незважаючи на позицію російського парламенту, істотному просуванню в нормалізації українсько-російських відносин сприяли неодноразові зустрічі екс-президента України Л. Кравчука та Президента України Л. Кучми з російськими президентами Б. Єльциним та В, Путіним. Наслідки цих зустрічей, а також зустрічі Голів Урядів України та Росії мали важливе значення:

— розв'язані проблеми стратегічних наступальних роззброєнь, що дозволило Україні стати учасником цього договору;

— досягнуті результати в розробці механізму попередження локальних конфліктів (ініціатива України у врегулюванні конфлікту в Придністров'ї, участь українського військового підрозділу в миротворчій місії 00Н в Боснії та Герцеговині, Іраку тощо);

- розблоковано питання закордонної власності бувшого Союзу;— завершився довготривалий переговорний процес з проблем Чорноморського флоту.Водночас низка проблем і сьогодні залишається основним «нервом» у стосунках

України з Росією:— подальша доля Чорноморського флоту;— проблема Криму: з юридичної точки зору цієї проблеми ніби й не існує й не може

існувати, так як Крим, що в 1954 р., як відомо, увійшов до складу України, є невід'ємною її частиною. Хельсінські угоди 1975 р. не допускають перегляду кордонів в Європі. Нова Конституція України (р. X) визначила статус Криму як невід'ємної складової частини України. Але фактично «кримська проблема» залишається тією картою, яку постійно розігрують певні політичні сили Росії, роблячи наріжним каменем її «севастопольську проблему». Особливо загострилося це питання під час президентських перегонів 2004 року.

— дискусійним та надзвичайно гострим залишалося довго й питання про входження України до МПА СНД (Міжпарламентської Асамблеї СНД). Партії лівого блоку у ВР України безоглядно погоджуються на таке входження, партії правого блоку та центристського спрямування вимагають документи, які засвідчили б статус та повноваження МПА (Статуту), яких немає, а з боку Асамблеї робляться спроби перебрати на себе функції наддержавного органу. Врешті-решт Україна стала членом МПА.

З а п и т а н н я: 1. Яке, на Вашу думку, співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики? 2. В якому документі зафіксовані основні напрямки зовнішньої політики України?3. Якими конкретними прикладами Ви можете підтвердити активність зовнішньої

політики України в 1992—1997 рр.?4. Що заважає нормальним зовнішнім стосункам між Україною та Росією та які

проблеми залишаються основним „нервом» у цих стосунках?

КОНСТИТУЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ -РЕЗУЛЬТАТ БАГАТОВІКОВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Шлях українського народу до своєї соборної, незалежної й суверенної держави був надзвичайно важким і водночас славним, героїчним. Ця історія українського народу була не «епізодом» історії Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу, як стверджують подекуди російські великодержавні історики, а цілеспрямованими, багаторазовими спробами створити свою власну державу, самим розпоряджатися рідною землею й своєю долею. На цьому багатовіковому шляху народ України зробив 4 спроби побудувати свою державу або З спроби відродити її незалежність: 1) державність у східних слов'ян: спочатку Київська Русь (IX—сер.

140

XIII ст. ст.), потім традицію державотворення (після розпаду Київської Русі) на території Південно-Західної Русі (нинішній терен України) ще на 100 років (до сер. XIV стол.) продовжила Галицько-волинська держава; 2) Гетьманська держава Б. Хмельницького, що виникла в результаті національно-визвольної боротьби українського народу проти польського панування в сер. XVII ст. та Гетьманщина, як політико-адміністративна автономія українських земель в складі Росії, що до останньої чверті XVIII ст. втратила практично всі ознаки держав-ності; 3) Відновлена українська державність на поч. XX ст. внаслідок розгортання національно-визвольної революції в Україні в 1917—1921 рр. Вона проявилася в 5-ти спробах різних політичних сил (на основі власних політичних програм) творити свій «зразок» української дер-жавності: УНР під керівництвом Центральної Ради; держава П. Скоропадського; ЗУНР; відновлена УНР під керівництвом Директорії; УСРР під керівництвом більшовиків. Радянська Україна в складі СРСР (1922—1991) ніби й мала формальні ознаки державності, але, по суті, залишалася безправною складовою в «єдиній і неділимій федерації». Тому український народ в умовах розпаду СРСР (поч. 90-х років) зробив третю спробу відновити свою державну незалежність, яка, нарешті, привела до реалізації українською нацією природного й такого довгожданого права на самовизначення аж до проголошення незалежної України.

Багатовікова історія українського державотворення залишила нам видатні пам'ятки правової культури нашого народу, про які йшлося в питаннях, що здебільшого розглядалися вище. Згадаймо лише їх: «Руська правда» (30-і роки XI ст.) Я. Мудрого, доповнена його синами («Правда Ярославичів»); нормативно-правові акти литовсько-польської доби — «Литовські

статути» (ред. 1529, 1566, 1588 рр.); важливим джерелом права на українських землях було т. зв. магдебурзьке право (феодальне міське право), яке отримали до к. XVII ст. більшість великих міст України (Санок, Київ, Львів, Станіслав та ін.), за яким вони мали місцеві органи са-моврядування і були звільнені від централізованого управління й суду феодалів; «Березневі статті» 1654 р., за якими юридично оформлялося приєднання України до Росії та її відповідний автономний статус; перша в історії українського народу Конституція П. Орлика 1710 р. «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорізького», написана латинською і українською мовами (вона була своєрідним договором між новообраним гетьманом та козацтвом щодо бажаного майбутнього устрою України і стала своєрідним прообразом Конституційного договору, заключеного 8 червня 1995 р. між Президентом України та Верховною Радою); звід українського права часів Гетьманщини «Права, за якими судиться малоросійський народ»; юридичне закріплення спочатку автономії, а потім і незалежності започаткували Універсали Центральної Ради; Конституція УНР 29 квітня 1918 р.; закони Гетьманської держави П. Ско-ропадського 1918 р.; правові акти Директорії УНР 1919— 1920 рр.— всі вони були пам'ятками державотворення, бо жодна з них не була реалізована, підкріплена реальними змінами в житті в силу історичних умов, які склалися; нарешті Конституції Радянської України: 1919 р., 1929 р., 1937 р. (закріпила «перемогу соціалізму»), 1978 р. (закріпила побудову «розвинутого соціалізму»).

Таким чином, в основу розробки Конституції незалежної України були покладені багатовіковий досвід державотворення українського народу та правові його пам'ятки.

З а п и т а н н я:1. Яке військово-політичне, демократичне утворення сер. XVI ст. було зародком

майбутньої української державності?2. Які основні етапи розвитку української державності Ви знаєте? 3. Чому УРСР, яка мала свою Конституцію, не можна назвати незалежною державою?4. Які правові акти в період третьої спроби українського народу відродити свою

державність Ви можете назвати?

ОСНОВНІ ЕТАПИ І ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

141

Порядок прийняття й підготовки Конституції може відбуватися декількома шляхами:

а) скликанням спеціального тимчасового представницького органу (Установчі збори, конституційна асамблея, конституційний конвент тощо); б) проведенням надзвичайної сесії ви-щого законодавчого органу державної влади; в) шляхом всенародного Референдуму.

В Україні підготовка й прийняття Конституції, згідно законодавству нашої держави, було доручено Верховній Раді України.

В умовах незалежності України можна виділити два етапи цього процесу: 1) період діяльності першого складу Верховної Ради (1990—1993 рр.); 2) період діяльності другого складу Верховної Ради України (1994—1996 рр.) За цей період було розроблено 5 офіційних проектів нової Конституції, біля 2-х десятків альтернативних проектів різних політичних партій та окремих осіб.

Верховна Рада попереднього складу досить професійно розробила проект Конституції, але він не був прийнятий в зв'язку з достроковим припиненням повноважень парламенту, а також недостатньою політичною сміливістю голів Верховної Ради Л. Кравчука та І. Плюща.

З 1994 р. новий склад Верховної Ради більш активно проводив конституційний процес: — була створена конституційна комісія на чолі з двома співголовами Л. Кучмою та О. Морозом;

— робоча група для підготовки проекту конституції спочатку не була створена, передбачалося, що можна обійтися обговоренням проблеми в комітетах і підкомітетах парламенту, не залучаючи до цього вчених, це гальмувало конституційний процес;

— тоді Президент своєю волею створив робочу групу з 10 вчених, вона працювала 1,5 місяці і в жовтні— листопаді 1995 р. подала проект Конституції до Верховної Ради;

— Верховна Рада створила свою конституційну комісію, яка працювала ще 3 місяці, подавши 11 березня 1996 р. проект Конституції на обговорення парламенту. Для його доопрацювання була створена парламентська робоча група на чолі з депутатом Михайлом Сиротою. Після доопрацювання проект Конституції було передано на постатейне обговорення сесією Верховної Ради.

Конституційний процес в Україні був багатогранним, довготривалим, іноді навіть драматичним:—проект Конституції два рази виносився на всенародне обговорення (1992 р., 1996 р.);

— була спроба (1993 р.) прийняти т. зв. Малу конституцію: призупинити дію більшості статей діючої Конституції (1978 р.) і прийняти Закон про державну владу і місцеве самоврядування в Україні. Верховна Рада відхилила введення в дію цього закону, бо це було небезпечним — призупинилась би дія багатьох статей Конституції. В умовах, що склалися, виникла криза між Президентом України, законодавчою і виконавчою владою;

— тоді, як вихід з кризи, з метою організованого завершення конституційного процесу та створення політико-правових умов для чіткого розподілу функцій між законодавчою і виконавчою гілками влади та забезпечення економічних реформ, було прийнято на 1 рік Кон-ституційний договір (за старою козацькою традицією часів П. Орлика) між Президентом та Верховною Радою «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції» (8 червня 1995 р.). В основу договору було покладено Закон про державну владу і місцеве самоврядування в Україні;

— згідно Договору і Президент, і Верховна Рада зобов'язувалися дотримуватися його положень до прийняття Конституції, але з обох боків допускалися порушення цього Договору;

— після винесення проекту Конституції на постатейне обговорення в парламенті розгорнулася запекла боротьба між різними політичними силами; цей проект, передовсім, не влаштовував ліві сили, які прагнули реанімувати радянську систему й Радянський Союз;

— оскільки обговорення проекту Конституції затягувалося, а дія Конституційного Договору закінчилася 8 червня 1996 р., Президент своєю волею заявив про винесення проекту Конституції на всенародне обговорення. Така перспектива, як холодний душ, вплинула на позицію і власний вибір опозиційної частини народних депутатів щодо проекту Конституції, доля його була вирішена в ніч з 27 на 28 червня 1996 р.;

— 28 червня конституційною більшістю парламент України (п'ятою його сесією) прийняв Конституцію незалежної України.

142

З а п и т а н н я:

1. Якими шляхами може відбуватися порядок підготовки й прийняття Конституції?2. Чому конституційний процес в незалежній Україні був таким довготривалим?

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ ЇЇ СТРУКТУРА

Поняття Конституції. Конституція (від латинського — організація, устрій, установлення) — Основний закон держави, що визначає засадові питання державного життя (суспільного, економічного й політичного устрою; форму державного устрою й правління; утворення, поділу й здійснення державної влади; виборчу систему; адміністративно-територіальний устрій, а також закладає правові підвалини суспільного буття й визначає правовий статус особи, її права, свободи й обов'язки.

Суттєва ознака Основного Закону, як політико-правового акту, його верховенство в правовій системі: він є юридичною базою усіх законів, має вищу юридичну силу; все, що суперечить йому, незаконне. Конституція 1996 р. має свою специфіку—норми її є нормами прямої дії. Вони захищаються державою. Діють конституційні норми до того часу, поки не будуть скасовані в установленому порядку.

Наявність в державі Конституції—одна із суттєвих ознак її суверенності.Функції, притаманні Конституції (звідси випливає її значення):— юридична (головне джерело права, Закон законів, правове регулювання всіх

суспільних відносин); — політична (вона є правовою основою політичної системи, фіксує співвідношення

політичних сил і узгодження інтересів усіх елементів суспільства);— ідеологічна ( виховна) - закріплює визнані в суспільстві цінності, спрямовує людину й

громадянина дотримуватися законів, щоб зберігати ці цінності; є джерелом виховання правосвідомості;

— соціальна (стоїть на захисті соціальної справедливості, соціальних інтересів усіх верств суспільства, особливо найменш захищених).

Структура Конституції. Вона складається з Преамбули та 15 розділів (161 ст.).В Преамбулі зафіксовано, що Верховна Рада України, приймаючи Основний Закон від

імені громадян усіх національностей, врахувала багатовікову історію українського державотворення. В ній підкреслюється, що прийняття Конституції стало можливим внаслідок реалізації українською нацією права на самовизначення, закріпленого Актом проголошення незалежності України та схваленою 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням. Верховна Рада (вперше після Конституції П. Орлика (1710 р.) заявила, що, приймаючи цей Основний Закон держави, вона усвідомлює відповідальність перед Богом, попередніми, нинішніми й прийдешніми поколіннями.

В 1-му розділі фіксуються засадові принципи державотворення (ознаки незалежної держави), зазначається, яку державу будує український народ — суверенну, демократичну, соціальну, правову; закріплюються основи суспільного ладу й політики.

В 2-му розділі розглядається правовий статус людини й громадянина в Україні.3 розділ характеризує безпосередню й представницьку демократію в Україні.4–8 рр. присвячені аналізу організації державної влади, її поділу на законодавчу,

виконавчу й судову, аналізу повноважень цих гілок влади та характеристиці повноважень Президента як глави держави.

В 9 – му розділі розглядається система адміністративно-територіального устрою України та визначається спеціальний статус міст Києва та Севастополя.

Розділ 10 присвячено розгляду статусу Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової частини України та констатації її повноважень.

Розділ 11 характеризує нормативно-правові основи місцевого самоврядування в Україні.

143

Розділ 12 присвячено характеристиці правового статусу та повноважень

Конституційного Суду в Україні, який наділено провом офіційного тлумачення Конституції України.

Норми, що регулюють порядок набуття чинності Конституції та внесення змін до неї, розглядаються в розділах 13 та 14.

Останній, 15 розділ формулює «Перехідні положення», які стосуються порядку дій (до закінчення строку повноважень) нинішньої Верховної Ради, Президента України, голів місцевих державних адміністрацій та інших органів влади, здійснення виконавчої влади в міс-тах Києві та Севастополі до прийняття про них відповідних законів.

Гарантом додержання Конституції України виступає Президент України.

З а п и т а н н я:1. Дайте характеристику Конституції як Основного Закону держави.2. Які Ви знаєте конституції за формою написання, за способом внесення до них змін, за

формою правління в державі, за їх політичними режимами, за формами їх політико-територіального устрою?

3. Дайте загальну характеристику структури Конституції.

УКРАЇНА — СУВЕРЕННА І НЕЗАЛЕЖНА, ДЕМОКРАТИЧНА, ПРАВОВА, СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА.

Так охарактеризована Україна в ст. 1 Конституції нашої держави.Україна — суверенна, незалежна держава означає, що вона має верховенство у

внутрішній і зовнішній політиці, забезпечує незалежність та самостійний розвиток суспільства; що вона самостійна державна влада, незалежна від інших політичних влад всередині держави, а також на міжнародній арені, що вона має повноту законодавчої, виконавчої та судової влади на всій території України. Основи майбутньої незалежності України були закладені в «Декларації про державний суверенітет України», сама ж незалежність держави була закріплена «Актом проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Створення самостійної незалежної Української держави було підтверджено прийняттям Закону «Про правонаступництво України» (12 вересня 1991 р.) та всенародне підтримано на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 р.). Суверенність та незалежність нашої держави зафіксовано в ст. 1 Конституції 1996 р. Порушення суверенітету держави може привести до втрати її незалежності.

Україна — демократична держава (за політичним режимом), яка в своїй внутрішній і зовнішній діяльності послідовно дотримується принципів демократії: державна влада прямо чи опосередковано обирається всім народом, підзвітна йому і несе відповідальність перед ним; держава гарантує права і свободи людини й громадянина; враховує інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інститути — вибори, референдуми, засоби масової інформації тощо; забезпечує демократичний плюралізм і гласність, розгортання суспільного житія на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Україна — правова держава, в якій право і закон повинні стати невід'ємним атрибутом гарантії прав та свобод людини, незалежно від рівня її достатку і власності, статі та віросповідання, національної належності; в якій панує верховенство права, верховенство громадянського суспільства і його представника — парламенту — над державою і його апаратом; в якій відповідальність і повага особи і держави буде взаємною, а відносини рівноправними.

Україна — соціальна держава. Важливим принципом її функціонування повинно стати захист соціально слабких і піклування про соціальну справедливість. Цей принцип повинен знайти своє втілення в соціальному страхуванні; догляді за літніми людьми; допомозі Ін-валідам, немічним, постраждалим; наданні соціальних гарантій нужденним, виплаті по безробіттю, на дітей, на квартплату тим, хто неспроможний сьогодні це зробити сам повною мірою; охороні праці, регулюванні робочого дня тощо.

144

Україна як суверенна і незалежна держава статтею 1-ою свого Основного закону лише

проголосила, зробила перші кроки, але ще не реалізувала багатьох принципів функціонування демократичної, правової та соціальної держави, оскільки побудова її, створення громадянського суспільства—це тривалий історичний процес.

Форма Української держави за Конституцією.а) за формою державного устрою — унітарна держава, хоча в її складі перебуває

Автономна Республіка Крим (як складова частина системи адміністративно- територіального устрою);

б) за формою правління—республіка (переважно президентсько-парламентська, тобто змішана);

в) за формою політичного режиму — демократичне держава.В умовах територіальних зазіхань щодо України з боку інших держав (Росія, Румунія

тощо) особливо важливого значення набуває закріплення в Конституції (ст. 2) цілісності й недоторканості території України в межах існуючого кордону. В Основному Законі держави наголошується на тому, що захист територіальної цілісності України—найважливіша функція держави, всього українського народу.

Важливою ознакою державності є наявність в незалежній державі Збройних Сил, готових захистити її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість, забезпечити державну безпеку та захистити її кордони. В Конституції функції Збройних Сил України визначаються в ст. 17. Наголошується на тому, що Збройні Си- ли не можуть бути використані з метою повалення конституційного ладу, обмеження прав і свобод громадян, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Передбачено також Конституцією соціальний захист з боку держави військовослужбовців та всіх, хто перебуває на службі у Збройних Силах, та їх сімей.

Україна — поліетнічна, багатонаціональна держава. У зв'язку з цим особливого значення набувають ст. 10,11, 53, в яких констатуються такі важливі положення як:

а) державне сприяння консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та ре- лігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин в Україні; б) державне забезпеченняі всебічного розвитку й функціонування української мови, як державної мови, в усіх сферах суспільного життя і на всій території держави, а також гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської та інших мов національних меншин в Україні; в) державна турбота про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, що проживають за її межами.

Державна символіка України—Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн, її столиця закріплені статтею 20 Конституції України.

З а п и т а н н я:1. Як би Ви дали визначення понять: „державний суверенітет», «народний

суверенітет», «національний суверенітет»?2. Які законодавчі акти закріпили незалежність й суверенність Української держави?3. Дайте характеристику України за формою державного устрою, формою державного

правління, формою політичного режиму.

ЗНАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

1. Для утвердження української державності:а) підсумовано попередній розвиток суспільства і держави, враховано досвід

конституційного законодавства;б) створено конституційно-правові передумови для політичного, економічного,

соціального, духовного розвитку суспільства, зовнішньо-політичної діяльності держави:

145

— в політичній сфері — розподілені функції влади між трьома гілками, створені правові

умови для формування багатопартійної системи та активізації діяльності громадських організацій тощо;

— в економічній сфері — закладені правові основи для формування ринкових відносин, розвитку різних форм власності, підприємництва тощо;

— в соціальній сфері особливого значення набуває закріплення соціально-правового статусу особи, соціальних прав людини, реалізації принципу соціальної справедливості в житті суспільства тощо;

— в духовній сфері — закріплено ідеологічний плюралізм, рівноправне існування будь-якої ідеології; рівноправність конфесій, свобода совісті і віросповідання; право інтелектуальної власності (не лише створювати духовні цінності, але й самому вільно розпоряджатися ними);

— в зовнішньо-політичній діяльності держави — закріплені принципи цієї діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки незалежної держави.

в) Чи не найвідмітніше значення Конституції полягає в тому, що з її прийняттям український народ юридичне закріпив втілення в життя споконвічної національної ідеї, за яку боролися десятки поколінь українців: створення незалежної соборної української держави та перетворення її в демократичну, правову і соціальну державу. Ці риси з ідеалу поступово почали перетворюватися в реальність, набувати нсзворотного характеру.

2. Міжнародне значення Конституції незалежної України:— вона стала «перепусткою» для України в міжнародне співтовариство з широким

комплексом прав і свобод, які відповідають рівневі розвитку демократичних країн з багатовіковими традиціями боротьби за права людини; — викликала повагу до України, яку на міжнародній арені сприйняли як повноправного суб'єкта;

— країнам світу з прийняттям Конституції України стало зрозумілим, з якою державою вони спілкуються, вони отримали гарантії виваженості й надійності на перспективу дій нашої держави в міжнародному співтоваристві.

З а п и т а н н я:1. Що Ви вкладаєте в поняття «українська національна ідея»?2. Як основні складові цього поняття зафіксовані в Конституції України?3. Яке значення має Конституція незалежної України для утвердження української

державності?4. Прокоментуйте вислів «Конституція України—«перепустка» для нашої держави в

міжнародне співтовариство.

ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНИ

АБСОЛЮТИЗМ – форма держави (абсолютна монархія); необмежена самодержавна влада; деспотична форма державного правління, яка ґрунтується на свавіллі правителя(царя, імператора, короля) і за якої досягається надзвичайно високий ступінь централізації державної влади, і виключається участь народу в законодавстві і контролі над виконавчою владою.

АВАНГАРД – передова частина суспільства, соціальної групи, класу, суспільно – політичного руху, що бере на себе основний тягар вирішення суспільно значимих завдань.

АВАНСУВАННЯ – виділення грошових сум в рахунок наступних платежів за матеріальні цінності, виконані роботи та послуги.

АВТОКЕФАЛІЯ – самоврядування, адміністративна незалежність помісних православних церков.

АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА— (у православ'ї) адміністративно-самостійна, самоуправна церква, незалежна від інших церков у вирішенні організаційних

146

питань, яка діє в даній країні, має свою власну ієрархію, дбає про задоволення духовних потреб свого народу, його релігійну освіту та культуру, зберігає національні особливості церкви, з особливою повагою шанує святих, що вийшли з її народу.

АВТОКРАТІЯ – система правління, при якій одній особі належить необмежена верховна влада.

АВТОХТОНИ – спільність, що виникла в процесі еволюції на певній території і проживає на ній в даний час.

АВТОНОМІЯ—прагнення населення певної національно-територіальної одиниці до більшої самостійності в межах існуючого підпорядкування без відокремлення.

АВТОРИТАРИЗМ – антидемократична та антиправова практика здійснення влади; політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини чи груп людей необмеженої влади, повна відсутність представницьких інститутів та системи поділу влади.

АВТОРИТАРНИЙ – владний, диктаторський, який прагне затвердити свою владу, авторитет.

АВТОХТОНИ—спільність, що виникла в процесі еволюції на певній території і проживає на ній в даний час.

АГРАРНИЙ – той, що відноситься до землеволодіння та землекористування. АГРЕСІЯ (в сучасному міжнародному праві) – незаконне з погляду статуту ООН

застосування сили однієї держави (чи групи держав) проти іншого, яка має на меті загарбання території, ліквідацію чи обмеження політичної незалежності; насильницьке підкорення народу. Це важливе поняття було введено в міжнародний обіход сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (АПК) – складова частина економіки, яка з’єднує в собі виробництво сільськогосподарської продукції, її промислову переробку й матеріально – технічне обслуговування села.

АДМІНРЕСУРС – незаконний вплив влади на хід та наслідки голосування, що полягає в порушенні виборчого законодавства, фальсифікації та підтасування наслідків голосування, тискові на громадян, використанні службового становища в службових цілях тощо.

АДМІСТРАТИВНО – ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ – система територіальної організації держави, на основі якої утворюються і діють органи державної влади і управління.

АКТ – офіційний документ, що може набувати статусу юридичного закону, наказу, постанови, що видається вищими державними органами (особою) у межах їх компетенції у встановлених законом формах.

„АКТ ЗЛУКИ” – це акт, спрямований на об’єднання двох державних утворень: УНР (листопад 1917 року) та ЗУНР (листопад 1918 року). «А.З.» було проголошено 22 січня 1919 року в Києві на означення річниці прийняття IV Універсалу. „А.З.” не було реалізовано тоді, в умовах української революції, в силу внутрішніх та зовнішніх причин існування обох республік: долю УНР „вирішила” Росія, долю ЗУНР вирішила Польща; далися в знаки й значні суперечки між урядами УНР та ЗУНР. В умовах незалежної України 22 січня відзначається, як день соборності України.

АКЦІЯ – цінний папір, що засвідчує участь його власника в капіталі акціонерного товариства й надає право на дотримання відповідної долі щорічного прибутку.

АЛЬТЕРНАТИВА (в політиці) – вибір однієї з двох чи декількох взаємовиключних позицій, можливостей при вирішенні того чи іншого питання політичної діяльності.

АЛЬТЕРНАТИВНІ ВИБОРИ – вибори, за яких до виборчого бюлетеня вноситься декілька кандидатур.

АМАТОР – любитель, непрофесіонал. Аматорський театр – любительський театр.АНАРХІЗМ – соціально – політична течія, що обґрунтовує діяльність і необхідність

реалізації „анархії”, тобто звільнення особистості від будь-якої економічної,

147

соціальної, політичної, духовно – ідеологічної влади.

АНАФЕМА – найвище церковне покарання у християнстві, що означає відлучення від церкви, виключення з громад віруючих.

„АНДРОПОВЩИНА” (від імені Генерального секретаря ЦК КПРС Ю.В.Андропова) – історичний період після смерті Л.І.Брежнєва (листопад 1982 – лютий 1984 рр.), який характеризується спробою розв’язання багатьох раніше невирішених проблем подолання деяких деформацій, за допомогою жорстких адмістративних заходів, зміцнення дисципліни порядку.

АНЕКСІЯ—своєрідна форма порушення принципу самовизначення нації, яка проявляється в намаганні однієї держави загарбати всю або частину іншої держави.АНТАНТА (1905-1907 р.) – союз між Фрацією, Росією та Англією. Пізніше до нього

приєдналися США, Бельгія, Румунія, Сербія та інші.АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ – кампанія, що проводилася в Хрущовську добу на

зламі 50 – 60-х рр., спрямована на посилення атеїстичного наступу на релігійну свідомість народу та на дисгармонізацію відносин держави з церквою.

АНТИСЕМІТИЗМ – вороже ставлення до євреїв, одна з крайніх форм расового шовінізму, національної та релігійної нетерпимості.

АРЕНДА – форма взаємовідносин, за якої особа чи група осіб отримує в користування землю, засоби виробництва на визначений строк за відповідну договором плату.

АРМІЯ – один з найважливіших органів держави і влади, який часто вирішальним чином впливає на їхні долі. А. – це вся сукупність збройних сил держави.

АРТІЛЬ - об’єднання, до якого входить группа осіб, що добровільно зійшлися для спільної господарської мети на відповідний час за певних умов, які визначають участь в артілі працею та капіталом.

АРХІЄПИСКОП – почесний духовний сан єпископів, один з найвищих ступенів у християнській церковній ієрархії.

АРХІЄРЕЙ – загальна назва вищих священослужителів (єпископів, архієпископів, митрополитів, патріарха).

АРХІМАНДРИТ – вищий (до єпископа) чернечий чин у православній церкві.АСИМІЛЯЦІЯ—розчинення самостійних етносів, представників одного народу в

середовищі іншого (повна втрата ним своєї мови, культури, традицій, звичаїв і повне засвоєння нових, властивих іншому народові етнічних особливостей). А., як правило, є засобом досягнення етнічної однорідності

АТЕЇЗМ – безбожжя; заперечення існування Бога і пов’язане з цим заперечення релігії.БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ – наявність в державі двох і більше політичних партій, кожна

з яких має програму дії, визначає метод та шляхи її здійснення. Б. є однією з ознак демократичної держави, основний прояв політичного плюралізму в сучасному суспільстві.

БАНДЕРІВЦІ – члени ОУН., які у лютому 1940р. відкололися від організації, очолюваної Проводом українських націоналістів під керівництвом А.Мельника і об’єдналися під гаслами Революційного проводу ОУН. На чолі з С.Бандерою.

БАНДЕРІВЩИНА – прозивна назва пропагандистського характеру, що зародилася в 40-х роках у радянській ідеології, пройшла через 10-ліття історії і подекуди вживається і сьогодні для означення всіх учасників українського національно-визвольного руху – членів ОУН, УГВР, їхніх прихильників, вояків УПА та інших.

БІПАРТИД—людина, яка водночас має громадянство двох або більше держав.БІЛИЙ ТЕРОР – режим тереростичної диктатури, який встановили білогвардійці-

денікінці наприкінці літа 1919 р. в Україні, прийшовши на зміну російсько-радянській владі.

БІПОЛЯРНА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН – система, заснована на протистоянні двох зверхдержав та створених ними воєнно-політичних блоків.

БІРЖА – організаційно оформлений й систематично функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами (фондова біржа) чи оптова торгівля

148

товарами за стандартними зразками (товарна біржа).

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС – так називається програма-декларація Закона європейської вищої освіти, підписана в 1999р. в м.Болонії (Італія) представниками 29 європейських країн, основною ідеєю якої є координація „освітянської” політики та зближення національних освітянських програм. Суть Б.П. – уніфікація та підвищення якості навчання студентів.

БОРБИСТИ — політична українська партія (березень 1919—липень, 1920 рр.), що сформувалася на основі лівого крила Української партії лівих соціалістів-революціонерів. Назву дістала по найменуванню центрального органу партії—газети «Борба».

БОРОТЬБИСТИ — українська політична партія (травень 1918—березень 1920 рр.), що виникла внаслідок розколу УПСР. Назву отримала від найменування центрального органу партії — газети «Боротьба».

БРАТАНІЯ – припинення воєнних дій і взаємне висловлювання почуттів товариськості.„БРЕЖНЄВЩИНА” – консервативний політичний режим в СРСР (друга половина 60-х

– перша половина 80-х рр.), що прикривався ілюзорною стабільністю так званого „розвинутого соціалізму”, а по суті мав тупіковий, стагнаційний характер, що негативно вплинув на розвиток радянського суспільства: в економіці – розвал і застій; в політиці – спроба реанімації сталінізму, брехня, дволикість, корупція, зміцнення монополізму КПРС; в душах-відчай, соціальна апатія; в житті українського народу істотне звуження суверенітету республіки, черговий русифікаторський наступ на духовність українського народу.

БРЕСТСЬКИЙ МИР – це мир, підписаний між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку 27 січня (9 лютого) 1918 році у Бресті, за яким Україна виходила із стану війни з країнами четверного Союзу; останні визнали УНР, Центральна Рада брала на себе зобов’язання поставити Німеччині сільськогосподарську продукцію. „Б.М.” з країнами німецько-австрійського блоку підписала й Росія (3 березня 1918 року), за яким вона зобов’язувалася визнати незалежну УНР; розпущено було український більшовицький уряд; Росія зобов’язалася не втручатися в українські справи й вивести свої війська з України. За цим миром перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки.

БУРЖУАЗНІ НАЦІОНАЛІСТИ – традиційний ярлик комуністичної системи та комуністичної партії, який навішувався на тих, хто виступав за збереження національної мови, культури, звичаїв та традицій рідного народу.

БЮРОКРАТІЯ – сукупність людей, зайнятих в адміністративних (владних) структурах і виконуючих відведене їм коло життєво необхідних суспільству упралінських, технічних обов’язків. Б. – це, по суті, тип організації, для якої характерним є спеціалізований розподіл праці, чітка управлінська ієрархія, що діє за відповідними правилами і стандартами.

ВАЛОВА ПРОДУКЦІЯ – показник, що характеризує загальний обсяг виробництва продукції національної економіки, окремих промислових чи сільських підприємств у грошовому обчисленні.

ВЕРДИКТ – рішення з приводу винності чи невинності підсудного.ВЕРМАХТ – назва збройних сил фашистської Німеччини в 1935 – 1945 рр.ВЕРХИ – вищі, керівні кола суспільства, держави.ВЕТО — акт, передбачений Конституцією, завдяки якому глава держави може

призупинити впровадження в дію законів, прийнятих парламентом.ВІДБУДОВА – відновлення економічного потенціалу зруйнованих в роки війни всіх

галузей народного господарства. В. почалася відразу ж після визволення українських земель від німецької окупації.

„ВІДЛИГА” – так назвав радянський письменник І.Еренбург період Хрущовського правління, який наступив після довгої і суворої сталінської „зими”. „В.” характеризується низкою зрушень, що відбулися в політичному, економічному, особливо духовному житті суспільства.

149

ВІДСТАВКА – звільнення від службі – державної чи військової.ВІЙНА – збройна боротьба між державами, іноді в одній державі(громадянська війна).

Розрізняють війни: 1) світові, локальні; 2) колоніальні; 3) національно-визвольні; 4) війна за владу; 5) війна законів тощо.

ВІЙСЬКОВА ДОКТРИНА – основні принципи воєнного будівництва й погляди на ведення війни.

ВИБОРИ – обрання шляхом голосування депутатів, посадових осіб, членів керівних органів тих чи інших партій, організацій.

ВИЩА ОСВІТА – це курс (цикл курсів) навчання, доступ до якого надає повна середня освіта. Завдання вищої освіти є формування у майбутніх фахівців професійних якостей, знань і умінь відповідно до освітньо-кваліфікаційної характеристики певного фаху.

ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ—дорадчий, судовий орган (його рішення мають рекомендаційний характер), введений Конституцією незалежної України.

«ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ» (1918—1921 рр.) — система викликаних умовами громадянської війни тимчасових надзвичайних соціально-економічних та політичних заходів, що визначили «своєрідність», антинародну спрямованість економічної політики Радянської влади, в т. ч. й на Україні.ВОЄННО – ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС – союх системи національно-воєнного

виробництва й політичних сил, зацікавлених в його пріоритетному розвиткові.ВОЛЮНТАРИЗМ – соціально-політична практика, яка, ігноруючи об’єктивні закони

істоичного процесу, керується суб’єктивними бажаннями та довільними рішеннями осіб, що їх здійснюють. У кінцевому підсумку В. глибоко дискредитує дану владу і її органи.

ВОТУМ – рішення, думка, яка виражена у формі голосування. В. довіри, чи В. недовіри – вираження парламентом схвалення чи несхвалення діяльності уряду, міністра шляхом голосування.

ВРАНГЕЛІВЩИНА – політичний режим білогвардійщини у вигляді військової диктатури 1920 року на Півдні України, який очолював генерал-лейтенант, барон Врангель, учасник російсько-японської війни, випускник Академії Генштабу. Відстоював гасло “єдиної і неділимої„ Росії.

„В’ЯЗЕНЬ СОВІСТІ” – особа, заключена під стражу або іншим чином обмежена в правах за свої політичні, релігійні або інші переконання; в’язнями совісті визнають лише тих, хто не застосовував у своїй діяльності насилля і не закликав до нього.

ГАЛИЧИНА – історична назва частини західноукраїнських земель та польських земель, захоплених Австрійською імперією.

ГАЛИЦЬКА БИТВА – битва, що відбулася в серпні-вересні 1914 року. Війська російського Південно-Західного фронту відбили наступ австро-угорської армії в Галичині й Польщі й відкинули їх за ріки Сян і Дунаєць.

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА (ГУР) – проавстрійський міжпартійний блок (1914р.) провідних українських партій Галичини: Національно-демократичної, Радикальної та Соціалістичної. Очолив блок депутат австрійського парламенту, лідер націонал- демократів Кость Левицький.

ГАРАНТ – поручитель. Вищим гарантом нормативних умов у суспільстві, функціонуванні держави і її органів повинен бути закон.

ГЕГЕМОН – головна сила; у випадку російської революції-клас, що визначає визначальне, керівне (главенствуюче) становище в житті суспільства, робітничого класу (пролетаріату).

ГЕГЕМОНІЯ – керівництво, перевага; керівна, домінуюча роль будь-якої держави по відношенню до інших держав; будь-якого класу чи партії в суспільстві по відношенню до решти партій, класів.

ГЕНЕЗИС – походження, виникнення, процес утворення якогось історичного явища.ГЕНОЦИД – повне або часткове знищення цілих народів чи окремих груп населення за

їх расовими, національними чи релігійними ознаками або навмисне створення

150

таких умов життя в усіх сферах суспільного існування, що приводить до знищення цих народів чи груп населення.

ГЕОПОЛІТИКА – політична концепція, яка стверджує, що в основі політики (переважно зовнішньої) певної держави лежить співвідношення географічних чинників – просторового розташування країни, розміру території, клімату, наявності природних ресурсів, густоти населення тощо.

ГІГАНТОМАНІЯ – це хвороблива, не обґрунтована дійсними показниками пристрасть керівництва держави та господарських органів на місцях до величезного, грандіозного захоплення спорудженням велетенських народно-господарських об’єктів, які в свою чергу, несли екологічну загрозу для навколишнього середовища.

ГІПЕРІНФЛЯЦІЯ – виключно швидке зростання товарних цін і грошової маси, що веде до різкого обезцінення грошової одиниці, розпаду платоспроможного обороту та порушення нормальних господарських зв’язків.

ГІПОТЕЗА – обгрунтоване припущення, висунуте для пояснення певного явища або закономірного зв’язку між сукупністю явищ. Особливістю гіпотези є те, що вона завжди має певний ступінь ймовірності й не завжди відповідає дійсності.

ГОЛОДОМОР 1932-1933рр. – наслідок здійснюваної Комуністичною партією в к. 20-х рр. політики суцільної, насильницької колективізації, зростання плану хлібозаготівель, вживання крайніх методів щодо тих, хто чинив опір цим явищам: тотальна конфіскація у селян продовольства (аж до сухарів і фруктової суміші); переведення на блокадне положення цілих районів, де не виконувався план.

ГОСПРОДРОЗРАХУНОК – господарчий (комерційний) розрахунок, що грунтується на співідношенні затрат та результатів діяльності.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА – збройна боротьба за державну владу між громадянами – великими массами людей, що відносяться до різних класів і соціальних прошарків суспільства.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — суспільство, в якому суспільно-політичний розвиток відбувається на таких демократичних засадах: пріоритет загаль-новизнаних прав і свобод людини; відповідальність держави перед людиною і суспільством; верховенство права; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; децентралізація влади і підтримка місцевого самоврядування; політичний, ідеологічний, економічний плюралізм.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ - об’єднання громадян – регіональні, загальнодержавні, міжнародні, які створюються ними для захисту своїх законних соціальних, економічних творчих, вікових, спортивних та інших інтересів.

ГРОМАДЯНИН – особа, що належить до постійного населення даної держави, користується її захистом і наділена сукупністю політичних і інших прав і обов’язків.

ГРОШОВА РЕФОРМА – процес зміни старих грошей, що перебували в обігу, на нові. В СРСР зміни в грошовому обігові здійснювалися в 1922-1924 рр., та 1961 рр. В незалежній Україні – 1996р. Грошова реформа 1947р. проводилася кофіскаційними методами, у співвідношенні 1: 10.

ГРУПА „А”(в економіці) – підприємства, що створюють засоби виробництва.ГРУПА „Б”(в економіці) – підприємства, що створюють предмети вжитку.ГУЛАГ – Державне управління таборів НКВД (МВД) СРСР. Вживається для означення

системи концентраційних таборів, що існували за часів сталінщини. Свого апогею ГУЛАГ досяг у післявоєнні роки, коли до тих „ворогів народу”, які сиділи там із середини 30-х рр., добавилися мільйони нових (понад 2 млн. військовополонених, що звільнилися від фашистської неволі), так звані націоналістичні ворожі елементи з України, Прибалтики, Білорусії та інших регіонів СРСР. Жертвами репресій 1948-1953 рр. (система ГУЛАГУ, табори „спеціального режиму”, „націоналісти” усіх мастей, в тому числі й українці, „ленінградська справа”, „справа лікарів” тощо) стали 6,5 млн. чоловік.

151

ГУМАНІЗМ – теорія і практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до

найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей.

„ДВІРЦЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ” – так історики назвали змову консервативних сил, що боялися лібералізації суспільства (жовтень 1964р.), в ході якої з найвищих посад у партії і державі було усунуто М.С.Хрущова.

ДВОВЛАДДЯ—своєрідне, нетривке переплетіння двох влад, як це було, наприклад, після Лютневої буржуазно-демократичної революції, коли водночас існувало дві диктатури — диктатура буржуазії, представлена Тимчасовим урядом, і революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства, уособлювана Радами робітничих і солдатських депутатів.

ДЕКЛАРАЦІЯ – заява від імені парламенту, уряду, організації, партії, урочисте проголошення будь-яких положень чи принципів, а також документ, в якому вони викладені.

ДЕКРЕТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ—перші законодавчі акти Радянської держави, які відтворювали політику Комуністичної партії та Радянського уряду в усіх сферах суспільного життя.

ДЕМАРКАЦІЙНА ЛІНІЯ – тимчасовий кордон, що розділяє дві держави.ДЕМОГРАФІЯ – наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його

розвитку.ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ – процеси, що відбуваються на поступальних етапах

розвитку народу (етносу) в його просторовій динаміці, географічній структурі, чисельності, густоті його населення, віковому, статевому, етнічному та соціальному складі. Д.П. можуть бути прослідковані за Переписами, які проводяться в державі.

ДЕМОКРАТІЯ – форма політичної системи суспільства, побудована на визнанні народу джерелом влади. Передбачає виборність органів влади, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, підпорядкування меншості більшості, захист прав меншості, наявність політичних прав і свобод.

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ – впровадження демократичних засад, реорганізація якої-небудь держави, суспільства, партії на демократичних засадах.

ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА — держава, в якій: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює цю владу безпосередньо (через вибори і референдуми) та через органи державної влади й місцевого самоврядування; визнаються рівні права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади та контролю за їх діяльністю; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; створюються умови для соціальної захищеності громадян, їх участі в розв'язанні суспільних проблем на основі їх демократичної свідомості.

ДЕМОНОПОЛІЗАЦІЯ – позбавлення державою прав підприємств-монополістів диктувати умови; розвиток альтернативних підприємств-конкурентів.

ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ – передача в приватну власність державної власності, що раніше була націоналізована.

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ — процеси, що відбуваються на поступальних етапах розвитку народу (етносу) в його географічній структурі, просторовій

динаміці, чисельності, густоті його населення, віковому, статевому, етнічному та соціальному складі. Д. П. можуть бути прослідковані за переписами, які проводяться в державі.

ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ – передача в приватну власність державної власності, що раніше була націоналізована.

ДЕНОНСАЦІЯ (у міжнародному праві) — відмова однієї із сторін, що підписа- ли договір, від його виконання, що веде до дострокового припинення дії цього договору.ДЕПОПУЛЯЦІЯ – вимирання, чисельна перевага показників смертності (кількість

152

померлих) над показниками народжуваності (кількість народжених).

ДЕПОРТАЦІЯ — вигнання, виселення; за сталінського тоталітарного режиму — це злочинна практика насильницького переселення цілих народів з історичної батьківщини в Сибір та республіки Середньої Азії, на Далекий Схід, що прийняла форму справжнього геноциду.

ДЕРЖАВА-політична організація суспільства на чолі з одноособовим чи колективним правителем, органом виконавчої й іншої влади і цілою вертикальною системою управління, за допомогою якої здійснюється влада, охороняється існуючий лад(порядок), забезпечується нормальне життя людей.

ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ-розписування (кошторис) грошових прибутків і витрат держави на відповідний період(рік, квартал, місяць).

ДЕРЖАВНИЙ ГЕРБ-офіційна емблема держави, зображувана на печатках, бланках, грошових знаках тощо.

ДЕРЖАВНИЙ ГІМН-офіційний символ держави разом з Державним гербом і Державним Прапором. Д.Г. мають усі сучасні держави.

ДЕРЖАВНА МОВА-мова, офіційно встановлена в конкретній державі в якості загально прийнятної в державній практиці і діловодстві.

ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР-офіційний символ, уособлення сувернітету даної держави.Використовується відповідно до встановлених положень і ритуалу.Опис Д.П., як правило, фіксується в конституції.

ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРНІТЕТ-повна незалежність держави в її внутрішніх справах і здійсненні зовнішньої політики,

ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ-процес Хрущовської доби, що привів до ліквідації деяких норм та правил,найбільш одіозних проявів сталінського режиму (закриття концтаборів,послаблення тюремно-табірного режиму, ліквідація „трійок”,припинення масових репресій проти власного народу тощо). Десталінізація не затронула політичних основ радянського суспільства і носила недовготривалий, обмежений і незавершений характер.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ-управлінська політична система, за якої частина функцій ценральної влади переходить до місцевих органів самоврядування з метою оптимізації практичного вирішення питань загально-національної ваги, а також реалізації регіонально-локальних програм.

ДЕФІЦИТ-брак товарів повсякденного попиту, особливо якісних, за якими вистроювалися довжелезні черги радянських людей на години й місяці.

„ДЕФОРМОВАНИЙ СОЦІАЛІЗМ”-так назвав М.С.Горбачов в 1987 р. на Пленумі ЦК КПРС(жовтень місяць), присвяченому 70-річчю радянської влади, лад, побудований в СРСР.

ДИВІДЕНТ-прибуток, який отримує володар акції; частина прибутку акціонерного товариства.

ДИВІЗІЯ СС „ГАЛИЧИНА” – українська стрілецька дивізія в німецькій армії, формування якої почалося навесні 1943р. після приголомшливої поразки німців під Сталінградом. А.Шептицький, А.Мельник, В.Кубійович підтримали рішення про створення дивізії СС „Г.” під впливом уроків української революції 1917-1920 рр., яка показала, що саме відсутність добре вишколеної української армії не дала змоги українцям створити після Першої світової війни власної держави. ОУН-Б агітувала проти формування дивізій, закликаючи юнаків поповнювати лави повстанської армії.

ДИКТАТУРА-термін, який вживається для характеристики необмеженої влади, свавільного диктату однієї особи або якоїсь групи, що, спираючись на насильство, нехтуючи правами людей, вільно встановлюючи закони, домагаються поставленої мети за будь-яку ціну.

ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ-у теоретичній спадщині класичного марксизму-ленінізму-стрижневий, фундаментальний принцип здійснення соцілістичної революції і переходу від капіталізму до соціалізму. Д.П., як влади, є: відібрати у

153

буржуазії всі засоби виробництва, зосередити їх в руках пролетарської держави, скасувати приватну власність і перетворити її на суспільну(державну).

ДИНАСТІЯ РОМАНОВИХ-це російська династія, що проіснувала майже 300 років, від Михайла Романова (1643р.) до Миколи ІІ (1917р.), та пройшла складний шлях політичної еволюції.

ДИРЕКТОРІУМИ—місцеві виконавчі органи Радянської влади на Закарпатській Україні (березень 1919р.).

ДИРЕКТОРІЯ-верховний орган, спочатку створений як тимчасовий для керівництва збройним повстанням проти Гетьманської держави, а потім з 18 грудня 1918р.-як державний орган.Проіснувала з грудня 1918р. до листопада 1920р.Д. існувала в складі: В.Винниченко(голова), С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко.Д. за час свого існування простувала від республіки до диктатури військових на чолі з С.Петлюрою.

ДИСИДЕНТ-інакомисляча людина, яка не поділяє панівну ідеологію, політику правлячих кіл.

ДИСИДЕНТСТВО—складова частина руху Опору радянській тоталітарній системі, що почалась в період т. зв. хрущовської «відлиги» в Україні, спрямована в

основному проти русифікаторського наступу тоталітарної держави на духовність українського народу та проти порушення прав і свобод людини в усіх сферах суспільного життя.

ДИСКРЕДИТАЦІЯ —умисне зганьблення, знеславлення (шляхом поширення вигаданої інформації) чийогось імені, підрив довіри до нього, приниження його честі, гідності, авторитету. Дискредитована може бути в такий же спосіб група людей, політична партія, політичний рух тощо.

ДИСКРИМІНАЦІЯ—обмеження прав певної групи громадян чи якоїсь окремої людини в силу їх національності, раси, статі, віросповідання, майнового стану.

ДИЯКОН-найнижча ступінь священства,посередник між парафіянами та кліром.ДІАСПОРА-розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами,

завойовниками чи пануючою владою за межі його батьківщини, уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами.

ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ-білогвардійське військове формування на Півдні Росії в роки громодянської війни 1918-1920 рр.

ДОГМАТ-основне положення віровчення, що визначається як незаперечна істина.ДОГМАТИЗМ-метод мислення, який спирається на догми-непорушні істини, що

знаходяться поза критикою, без врахування конкретних умов.ДОГОВІР-угода, як правило, письмова, про взаємні зобов’язання сторін.Д. між

державами-угода, що встановлює взаємні права і обов’язки в політичних, економічних і інших відносинах.Дія М.Д.-припиняється після закінчення терміну, за взаємною згодою сторін чи шляхом денонсації,тобто розірвання.

„ДОГОВІРНА ФЕДЕРАЦІЯ”-система двосторонніх і багатосторонніх угод, укладених на початку 20-х років між радянськими республіками, що де-юре характеризували відносини між ними як федеративні, а де-факто прикривали залежність республік від московського центру.

ДОКТРИНА-філосовське,політичне чи інше вчення,теорія,політична програма.„ДОКТРИНА БРЕЖНЄВА”-таку назву на Заході отримали заходи, вжиті

брежнівським керівництвом щодо характеру стосунків із союзниками: посилена економічна і воєнна інтеграція країн Східної Європи, що привело до значного обмеження суверенітету країн Східної Європи та одночасного посилення ролі та значення СРСР у співдружності.

ДОМІНУВАТИ-переважати,панувати,підноситися.ДОСВІД ПОЛІТИЧНИЙ-узагальнені висновки, уроки, отримані з минулої практики

політичної діяльності різних суб’єктів політики (політичні партії, уряди, блоки, різні політичні діячі).Д.П.-позитивний чи негативний, помилковий чи результативний, глобальний чи місцевий, стимулює пошук нових політичних

154

рішень,орієнтирів, нових форм і методів діяльності.

ДРІБНА БУРЖУАЗІЯ—клас дрібних власників міста і села, який існує виключно чи головним чином за рахунок своєї власної праці. До дрібної буржуазії КПРС відносила трудових селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців тощо.

ДРІБНОБУРЖУАЗНІ ПАРТІЇ—політичні організації, які виражали інтереси і настрої головним чином селянства, а також міської дрібної буржуазії й частини «буржуазної» інтелігенції. В Україні ці партії розглядалися Комуністичною партією як «націоналістичні» (УПСР, УКП, УСДП, боротьбисти тощо).

ДУХОВЕНСТВО-служителі культу,які вважаються посередниками між Богом та людьми, здійснюють культові дії- таїнства, а також виконують роль провідників віровчення даної релігії.

ЕВАКУАЦІЯ-вивіз населення, підприємств, установ із місцевості, що знаходяться під загрозою нападу ворога.

ЕВОЛЮЦІЯ-процес поступових змін, суть яких полягає в спрощенні або ускладненні чого-небудь або кого-небудь;процес поступового, безперервного розвитку без різких, стрибкоподібних змін.

ЕКЗАРХ-у сучасному православ’ї глава церковного округу (екзархату), куди входить адміністративно-територіальна область.

ЕКЗЕКУТИВА – крайовий провід ОУН.ЕКСПАНСІЯ – активне проникнення в яку-небудь сферу, загарбання чужих територій,

ринків, джерел сировини; політичне та економічне поневолення інших країн.ЕКСТЕНСИВНИЙ – кількісні, а не якісні зміни. ЕКСТЕНСИВНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ – це такий шлях, який

здійснюється за рахунок залучення додаткової сировини, додаткової робочої сили і впровадження нових потужностей.

ЕКСТРЕМІЗМ — прихильність до крайніх поглядів. Як правило, виявляється в політиці. Напр., релігійний Е. - це нетерпиме ставлення до інших конфесій;національний Е.—це абсолютизація ролі своєї нації, неприхильне ставлення до інших націй тощо.

ЕЛІТА (національна) – найбільш підготовлена і впливова частина суспільства, його провідна верства, яка усвідомлює цілі, що стоять перед нацією (народом) і скеровує зусилля національної спільноти на їх досягнення. Е. – виділяють правлячу, політичну, економічну, військову.

ЕМІГРАЦІЯ—переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей з своєї Батьківщини в іншу країну з політичних, економічних, релігійних та ін. причин та тривале перебування їх за межами своєї країни внаслідок такого переміщення.

ЕТАТИЗМ – необхідність і виправдання активного втручання держави в політичне, економічне, соціальне і духовне життя суспільства із застосуванням бюрократизації, централізації та концентрації політичної влади.

ЕТНІЧНА ГРУПА — стійка спільність людей, споріднених між собою етноісторичним походженням, мовою спілкування, теперішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної, духовної культури, побутовими звичаями тощо.

ЕТНОГЕНЕЗ – походження народів.ЕТНОС – позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднана

спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

ЕТНОЦИД – повне, або часткове знищення окремих етносів за національними мотивами, або навмисне створення життєвих умов, розрахованих на їх знищення.

ЄДИНОВЛАДДЯ – керування, при якому влада зосереджена у однієї особи, в одних руках.

ЄПАРХІЯ – церковний адміністративний округ на чолі з архієреєм (єпископом); поділяється на «благочинні округи» на чолі із благочинним (старшим священиком), що об’єднують по декілька парафій.

155

ЄПИСКОП – вищий духовний чин, що має церковно – адміністративну владу в єпархії,

а також право посвячувати у диякони, священники і єпископи (останні – спільно з другими єпископами). Почесні звання для єпископа – архієпископ, митрополит.

„ЖДАНІВЩИНА”-так умовно називалася ідеологічна кампанія, що проводилася в духовному житті післявоєнної України в галузі науки, культури, історії, мистецтва, спрямована на придушення українського національно-визвольного руху, будь-яких проявів української самостійнецької ідеї.Назва пішла від прізвища секретаря ЦК ВКП(б) з ідеологічних питань Жданова А.І., найближчого помічника Й. Сталіна. “Ж.” негативно позначилася на розвитку української культури: творча діяльність інтелегенції практично завмерла.

ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА – система органів держави, що мають право ухвалювати закони.

ЗАКОН – постанова державної влади; в юридичному сенсі – це нормативний акт, ухвалений вищим представницьким органом державної влади чи безпосереднім волевиявленням населення (напр., на референдумі).

ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ (ЗМІ) – пресса, радіо, телебачення, кінематограф, відео – і звукозапису, що служать цілям поширення суспільно – політичної, економічної і культурної інформації.

„ЗАСТІЙ”-так назвали історики після хрущовське двацятиріччя (1965-1985), що характерезувалося кризою системи в усіх сферах життя суспільства:економічні показники,окрім „золотого п’ятиріччя (1966-1970), знижувалися; колгоспно-радгоспна система продемонструвала свою повну неефективність;радянська економіка не змогла забезпечити народу гідних умов життя; повернення до сталінської моделі управління; погіршення становища етносів; моральний розклад правління верхівки. “З.”-супроводжувався відродженням проявів сталінізму(неосталінізм) та жорстоким наступом на дисиденство.

„ЗЕЛЕНА ПАПКА”-план,розроблений Герінгом за декілька днів до початку радянсько-німецької війни.План “З.П.” – це тактичний план економічного пограбування радянських територій,серед яких в якості головного об’єкту розглядалался окупована Україна.

“ЗОЛОТА” П’ЯТИРІЧКА – так іноді називали економісти восьму п’ятирічку (1966-1970) періоду „брежнєвщини”, в ході якої основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ – ототожнення; прирівнювання; уподібнення.ІДЕОЛОГІЯ – система концептуально оформлених ідей та поглядів на політичне життя,

яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

ІЄРАРХІЯ – поділ на вищі і нижчі посади, службові чи духовні чини за порядком підлеглості.

ІМІДЖ – база, що цілеспрямовано формується й покликана справити емоційно – психологічний вплив на певних осіб, організації, державу з метою популяризації, політичної реклами тощо.

ІМПЕРІЯ -термін, який вживається для означення великої держави, яка підпорядкувала, інтегрувала до єдиної системи політичні, економічні, соціальні взаємозвязків народів. Загальною тенденцією суспільно-політичного розвитку є неминучий їх розпад.

ІММІГРАЦІЯ—в'їзд громадян однієї держави в іншу, що поселяються на тривале або постійне проживання в ній з політичних, релігійних та інших причин.

ІМПІЧМЕНТ—форма притягнення парламентом до відповідальності будь-яких вищих посадових осіб держави аж до президента включно.ІНАВГУРАЦІЯ—урочиста церемонія вступу на посаду глави держави. ІНВЕСТИЦІЇ — довготривалі вкладення капіталу в галузі економіки всередині країни або за кордоном.ІНВЕСТОР – вкладник; особа, організація чи держава, що здійснюють інвестиції.

156

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ – процес створення крупного машинного виробництва. І. в СРСР

– політика, яку проводила радянська влада в другій половині 20- 30-х рр., спрямована на підведення матеріально – технічної бази під розвиток усіх галузей народного господарства, досягнення Радянським Союзом у короткі строки (10 – 15 років) рівня розвитку економічно розвинутих країн світу та перетворення СРСР з аграрної країни в індустріально – аграрну.

ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО – це суспільство, в якому завершився процес створення крупної, технічно розвинутої промисловості і відповідних їй соціальних та політичних відносин. Важливими показниками І.С. є: перевага ролі промислової продукції в національному доході; перевага міського населення над сільським, високий рівень письменності населення.

ІНКОРПОРАЦІЯ—включення однієї території в склад іншої або об'єднання в єдине ціле двох або більше автономних компонентів.“ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ” – крайня форма націоналізму, що зародилася в

20-х роках в середовищі молодих українців і була спробою пояснити, чому втрачено українську державність, за яку боролися українці в 1917 – 1920 рр. і як належить відвойовувати її. “І.Н.” закликав відкинути стару ідеологію, готувати нового українця, беззастережно відданого нації та справі української державності (нація – найвища цінність). Форма досконалення мети – самопожертва та національний героїзм. Ідеологом - «І.Н.» був Д.Донцов.

“ІНОРОДЦІ” - ІНТЕЛІГЕНЦІЯ — соціальний прошарок суспільства, що професійно займається

розумовою працею. В Україні, за радянських часів, велика кількість інтелігенції існувала з ярликом «націоналістична».

ІНТЕРВЕНЦІЯ – насильницьке втручання однієї чи декількох держав у внутрішні справи інших держав й народів. І. може бути воєнною (агресія), економічною, дипломатичною.

ІНТЕРНУВАННЯ — затримання однією державою (з тих чи інших мотивів) громадян іншої держави, коли вони з якихось причин перебувають на її території, обмеження їх пересування в межах даної держави та обмеження деяких їх прав.

ІНФЛЯЦІЯ – переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що спричиняє знецінення їх, зростання цін на предмети першої необхідності, зниження валютного курсу, реальної заробітної плати.

ІНФРАСТРУКТУРА – сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв’язок, комунальне господарство, загальна і професійна освіта, охорона здоров’я тощо).

ІСТЕБЛІШМЕНТ—правляча еліта, керівні кола якоїсь країни.ІСТОРІОГРАФІЯ – дисципліна, що вивчає історію історичної науки: як виникла і

розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань; боротьба в історичній науці різних напрямів, шкіл, концепцій; аналізує методи дослідження історичної дисципліни.

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД — практичне пізнання розвитку суспільства в усіх його проявах, що передається з покоління в покоління. І. Д. буває позитивний і не-

гативний. У поступальному розвитку суспільства надзвичайно важливо знати і той і інший: позитивний — щоб використовувати його на новому етапі розвитку суспільства; негативний—щоб ніколи його не повторити.

КАДРОВА РЕВОЛЮЦІЯ – так назвали історики зміни в партійно-державному керівництві в СРСР часів горбачовської перебудови, що проводилися на основі двох кретеріїв: 1) підтримки цими кадрами цілей та ідей перебудови; 2) омоложення кадрів. “К.Р.” проводилася під прапором боротьби з консерватизмом.

КАНОН – встановлені правила віровчення і культ, що не підлягає сумніву та перевірці.КАНОНІЧНА ТЕРИТОРІЯ – сукупність правових норм, що ґрунтуються на церковних

правилах (канонах).КАНН1БАЛІЗМ — людоїдство.

157

КАПІТУЛЯЦІЯ – припинення воєнних дій і здача переможцю однією з воюючих

держав на продиктованих умовах.КАРПАТСЬКА СІЧ – військова організація, створена урядом Карпато – України в

1938р., як власні збройні сили, здатні захистити першу українську землю, що здобула свободу. К.С. вкрила себе невмирущою славою і героїзмом, чинячи відважний, проте марний опір угорським військовим в березні 1939р.

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА – це назва Карпато – Української автономії, що виникла після Мюнхенської змови (1938р.) за згодою уряду Чехословацької республіки. Закарпаття отримало самоврядування. Першу автономну адміністрацію очолив А.Бродій; другу – А.Волошин, який 14.03.1939р. проголосив незалежну Республіку – Карпато – Україну.

«КАРПАТО – РУСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ КОМІТЕТ» - організація емігрантів – москвофілів з Галичини, утворена в роки Першої світової війни на території Російської імперії з метою сприяння утвердженню влади Росії в Галичині. «КРВК» закликав західняків зустрічати російську армію як свою визволительку.

КЛІР – сукупність священнослужителів і церковнослужителів однієї церковної парафії.КОЛАБОРАЦІОНІЗМ – своєрідний різновид зрадництва, співпраця з німцями з боку

населення окупованих німцями територій, коли підкорення окупантам переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів.

Прояв К. В Україні мав свою специфіку, був своєрідним; тут постало питання – хто був більшим ворогом: сталінська система, яка принесла стільки бід і смерті в 30-х роках, чи нацистський порядок. З огляду на жорстокість обох режимів, багато українців рятували собі життя в роки війни ціною К.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ – це процес відчуження селян від власності, який створював економічний фундамент під тоталітарним радянським режимом

Метод здійснення К. – насильницький. Характер – суцільна, проводилася для того, щоб полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет, забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом. К. привела до знищення справжнього господаря на українській землі.

КОЛОНІЗАЦІЯ – політика, що проводилася польським урядом на західно – українських землях, спрямована на зміцнення польської присутності на українських землях, запрошення до Галичини і Волині польських переселенців – так званих осадників (в основному ветеранів польської армії), наділення їх найкращими землями та щедрими фінансовими субсидіями, привілейованими посадами.

КОЛОНІЯ – країна (чи територія), залежна від іншої країни (метрополії).КОЛОНІАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЕКОНОМІКИ – це колоніальні форми

господарювання, що проявляються у низці тенденцій та процесів: а) гальмуванні промислового розвитку регіонів; б) кустарно – ремісничому його характері; в) фабричному та промисловому виробництві, спрямованому на первинну переробку сировини; г) залежності промислового розвитку від іноземного капіталу; д) хижацькому експлуатуванні природних багатств цих регіонів; е) низькій енергоозброєності промисловості, перетворення регіонів на ринок збуту. Такі риси були притаманні особливо економіці західно – українських земель в складі Чехословаччини, Польщі, Румунії, а подекуди й СРСР.

«КОЛЬЧУГА» - унікальна система, що здатна вловити і розпізнати радіосигнали повітряних й наземних цілей на дистанції до 800км. Причому комплекс працює, не вилучаючи радіохвиль, у пасивному режимі, що не дозволяє його запеленгувати.

КОМБІДИ — комітети бідноти, організації сільської бідноти, «опорні» пункти диктатури пролетаріату на селі в 1918—1919 рр. в Україні.

КОМПРОМІС — угода на основі взаємних поступок.КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (КПЗУ) – політична партія,

створена групою галичан ще в 1919р. називалася Комуністична партія Східної Галичини. В 1923р. – змінила назву на КПЗУ, що була автономною частиною

158

Польської комуністичної партії. В 1938р. за наказом Сталіна розпущена.

КОНВЕРСІЯ – (стосовно до економіки) – переведення воєнно-промислових підприємств на випуск мирної продукції.

КОНКОРДАТ – угода між Римським Престолом і урядом певної країни, яка визначає умови діяльності католицької церкви, її права і привілеї в цій країні. В 1925 р. між Ватиканом і польським урядом була укладена особлива угода, яка захищала права греко-католиків в Польщі. Проте вона не містила гарантій від репресій священників та мирян, які розмовляли українською мовою.

КОНСЕНСУС – один з основних засобів розв’язання політичних і соціальних конфліктів; досягнення згоди з того чи іншого суперечливого питання, що досягається шляхом дискусій і закінчується зближенням позицій.

КОНСЕРВАТИЗМ – політична ідеологія і практика суспільно – політичного життя. Що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально – правових засад.

КОНСОЛІДАЦІЯ – зміцнення, згуртування, об’єднання.КОНСТИТУЦІЯ – основний закон держави, що закріплює суспільний і державний

устрій, порядок утворення , принципи та діяльність державних органів, виборчу систему, основні права та обов’язки громадян.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1924 р. – перша радянська конституція, прийнята II Всесоюзним з’їздом Рад СРСР. К. позбавила союзні республіки, в т.ч. і Україну, права на зовнішню політику й торгівлю, прийняття власних рішень шодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися внутрішніми справами, охороною здоров’я, сільським господарством. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику.

КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1936р. – конституція „т.зв. перемігшого соціалізму”, яка зафіксувала досягнення соціалізму, побудову його основ, введення широких свобод і прав. К. стала своєрідною ширмою, покликаною прикрити „великий терор”, тоталітарний режим в СРСР демократичним й соціалістичним „одягом”.

КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1937р. – юридичний документ, розроблений відповідно до Конституції СРСР 1936р. комісією у складі Г.Петровського, С.Косіора, П.Постишева, В.Затонського, П.Любченка, Й.Якіра та інших. Затверджена Надзвичайним XIV Всеукраїнським з’їздом Рад 30 січня 1937 року. К. називала Україну соціалістичною «державою» робітників і селян, закріплювала суспільний та державний устрій, вищі органи влади УРСР та Молдавської АРСР, місцеві органи державної влади, бюджет УРСР, організацію суду та прокуратури, основні права й обов’язки громадян, виборчу систему, герб, прапор, столицю.

КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1978р. – це юридичний документ, розроблений і затверджений у повній відповідальності з тектом Конституція СРСР 1977р. За Українською Конституцією 1978р. Україна формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою й передбачалося право вільного виходу України з СРСР, але механізму здійснення цього права не було передбачено, що свідчило про декларативний характер проголошеного суверенітету республіки. К. була пронизана ідеями, які були характерні для тогочасної командно – адміністративної системи.

КОНТРИБУЦІЯ – платежі, що накладаються на переможену державу на користь держави – переможниці.

КОНФЕДЕРАЦІЯ — форма державного устрою у вигляді тимчасового союзу суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’єдналися на договірних засадах для досягнення певних спільних цілей (воєнні, зовнішньополітичні тощо).

КОНФЕСІЯ—церква чи релігійна організація, яка має своє віровчення, культову практику та організаційну структуру.

КОНФІСКАЦІЯ – примусове безвідплатне вилучення державного майна приватної особи.

159

КОНФРОНТАЦІЯ—зіткнення, протиборство ідейно-по160іричних принципів, класових інтересів, політичних програм різних політичних рухів, партій тощо.КОНЦЕСІЯ – договір, згідно з яким уряд або місцеві органи влади передають на певних

умовах громадянам своєї країни або представникам інших держав право експлуатації корисних копалин, природних багатств, підприємств тощо.

КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР – місце ізоляції заарештованих чи військовополонених. Перші К.Т. були створені в роки громадянської війни.

КОН’ЮНКТУРА – сукупність умов, стан речей, збіг обставин, що можуть впливати на хід і результат якоїсь справи або процессу(напр. економічна К.).

КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІСТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА – цілісне ідеологічне вчення, яке опиралося на реальний факт створених в СРСР основ індустріального суспільства: однорідності радянського суспільства; остаточної вирішеності національного питання; відсутності всередині суспільства будь-яких суперечностей. Не підриваючи віри в комунізм, ця концепція переводила завдання його побудови на віддалену перспективу.

КООПЕРАЦІЯ – традиційна форма селянської співпраці ще з дореволюційних часів, яка давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси.

К. – форма організації виробництва й праці людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

К. може бути і формою зв’язку між підприємствами, зайнятими спільним виробництвом відповідної продукції.

КООПТАЦІЯ—введення (за складних об’єктивних умов) до складу виборного органу нових членів рішенням власне цього органу без проведення додаткових виборів.КОРДОН – лінія, що розділяє території, держави; рубіж.КОРІННА НАЦІОНАЛЬНІСТЬ—нація або народність, яка склалася історично і

проживає на даній території з покоління в покоління. Якщо такий народ має своє державне утворення, воно, як правило», носить назву корінного народу (напр. Україна — від українців, автохтонів на даній території).

КОРЕНІЗАЦІЯ – політика, що проводилася радянською владою в 20-х роках, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним в СРСР, певної «культурно – національної автономії» - реальної можливості розвивати свою національну культуру, мову, національні традиції, створювати навчальні заклади усіх ступенів, видавати рідною мовою журнали, газети, висувати кадри корінної національності.

КОРІННА НАЦІОНАЛЬНІСТЬ – нація або народність, національна група, яка склалася історично і проживає на даній території з покоління в покоління. Якщо такий народ має своє державне утворення, воно, як правило, носить назву корінного народу (напр.. Україна – від українців, автохтонів на даній території).

КОРУПЦІЯ – використання посадовою особою, суспільним чи політичним діячем прав, пов’язаних з його посадою з метою особистого збагачення; підкуп державних діячів (міністрів, членів парламенту, журналістів, різних чиновників), яких називають корумпованими.

КОСМОПОЛІТ – це людина, що дотримується байдужого ставлення до своєї Батьківщини, народу, нації, культури, а надає перевагу загальнолюдським цінностям.

КОСМОПОЛІТИЗМ – це теорія і практика, яка заперечує право націй на самостійне існування і державну незалежність, сповідує байдуже ставлення до Батьківщини, свого народу, його історії, національної культури та вимагає встановлення “світової держави” , “світового громадянства”, відмови від боротьби за національну незалежність.

КРАЇНА—частина світу або території, що має відповідні кордони.КРЕДИТ – продаж товарів із відстрочкою платежу або передача на певний термін

грошей чи матеріальних цінностей з умовою їх повернення. За користування

160

кредитом сплачується той чи інший відсоток від його вартості.

КРЕДИТНО – МОДУЛЬНА СИСТЕМА – це така форма організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій та використання залікових одиниць – залікових кредитів. Мета КМС – зближення вітчизняної освітньої системи з європейською, визнання за кордоном результатів навчання у вітчизняних закладах освіти.

КРЕДО – переконання, основи світогляду.„КРИВАВА НЕДІЛЯ” – так називали неділю 9 січня 1905 року, коли святково одягнені

робітники разом з жінками та дітьми (понад 140тис.), несучи хоругви, ікони та портрети Миколи II, рухалися з окраїни до Зимового палацу й були розстріляні козачою кавалерією. „К.Н” серйозно підірвала монархічні настрої мас.

КРИЗА – складний, загострений стан, різкий перелом або занепад в будь-якій сфері життєдіяльності держави.

КРИЗА ПОЛІТИЧНА – тимчасове призупинення або припинення функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних політичних конфліктів, політичної напруженості.

КСЕНОФОБІЯ – стійке почуття неприязні й відвертої ворожнечі, ненависть до людей певної національності (юдофобія, українофобія, русофобія тощо).

„КУКУРУДЗЯНА ЕПОПЕЯ” – поспіше і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших „дивокультур” в епоху хрущовської „відлиги”, якими були зайняті 3 млн. кращих українських земель. Кукурудзяна надпрограма не вирішила зернову проблему в Україні.

КУЛЬТ ОСОБИ – єдиновладдя тоталітарного типу; надмірне неприборкане вихваляння якого-небудь діяча, перебільшення його заслуг. Обожнювання конкретної особистості, як правило, веде до диктатури, беззаконня, до попрання прав, свобод громадян.

КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ – таку назву отримали зміни в духовному житті радянського суспільства 20 – 30-х років, які характеризувалися значним підвищенням в порівнянні з дореволюційним періодом, освітнього рівня народу, ступеня його прилученості до досягнень культури, неподільного торжества марксистсько- ленінського вчення.

КУРУЛТАЙ – з’їзд кримсько-татарського народу, як вищий орган керівництва всіма сферами життя цього народу.

ЛЕГАЛЬНИЙ – законний, такий, що відбувається в рамках існуючих правил, розпоряджень і законів.

„ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ” – українське збройне з’єднання, сформоване незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії з пробандерівськи настроєних українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, що складалося з близько 600 солдатів і мало два підрозділи по 300 чоловік з кодовими назвами „Нахтігаль” і „Роланд”. ОУН сподівалася, що легіон стане серцевиною майбутньої української армії в незалежній Україні.

ЛЕГІТИМНІСТЬ – визначення або підтвердження законності якогось права чи повноваження; здатність політичного режиму досягти суспільного визначення й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних або функціональних змін у структурах влади.

ЛІБЕРАЛІЗМ- політична та ідеологічна течія, що відстоює парламентаризм, вільне підприємництво, свободу конкуренції та демографічні свободи, поділ влади. Врешті-решт Л. має на меті помякшення різних форм державного і суспільного примусу щодо людини.

ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ – система державного управління, яка побудована на засадах конституційного ладу, забезпечує широкі політичні права людини, захищає ринкове підприємство.

ЛІНІЯ „МАННЕРГЕЙМА” – оборонні спорудження на Карельському перешийку, які зходу намагалася прорвати під час радянсько – фінської війни Червона Армія

161

1940р.

„ЛІНІЯ КЕРЗОНА” – це лінія, запропонована лордом Керзоном, міністром закордонних справ Великої Британії, в липні 1920року, для визначення кордонів між Польщею і радянськими республіками. Фактично йшлося про лінію, встановлену ще в грудні 1919 року Верховною Радою Антанти між Польщею і Українською державою. Вона приблизно відповідала етнографічному кордону між поляками і литовцями, білорусами і українцями. Найбільше вона кривдила українців, залишаючи Польщі важливі українські етнографічні території. Проходила на північному сході через Гродню, Немирів, Брест-Литовськ та ін.; на схід – від Грубашова; на заході – від Рава-Руська, на схід – від Перемишля до Карпат. За радянсько-польським договором 16.08.1945р. нова лінія кордону проходила за 5-6 км від „Л.К” на користь Польщі, до неї додатково переходила значна частина українських етнічних земель.

„ЛИСЕНКІВЩИНА” – прояв „жданівщини” в науці. Таку назву дістали діяння, спрямовані в післявоєнний період (др. пол. 40-х рр. ХХст.) на погром генетики й кібернетики, що оголошувалися „лженауками”. В ході цих процесів зазнали переслідувань відомі науковці, що спричинило відставання Радянського Союзу в цій галузі в наступні десятиліття. Цей процес пов’язаний з ім’ям Т.Лисенка, президента Всесоюзної академії сільськогосподарських наук. Звідси й назва „лисенківщина”.

ЛЮСТРАЦІЯ- очищення суспільно-політичного організму від “шлаків”: тим, хто брав безпосередню участь в злочинних діях старої влади, забороняється брати участь в новій владі.

ЛЮФТВАФФЕ – військово-повітряні сили „Третього рейху”.МАДЯРИЗАЦІЯ – процеси повного нищення всього українського (школи, мови,

культури, заборона „Просвіт”), що відбувалися на території Підкарпатської Русі, починаючи з березня 1939р., коли угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, й до 1945р.

„МАЛАНЧУКІВЩИНА” – таку умовну назву отримав ідеологічний диктат, який з др. пол. 60-х рр. все більше посилювався в духовній сфері суспільного життя України й на початку 70-х рр. перетворився в період „чорних списків”, особистої цензури, політичних доносів, гонінь на письменників тощо. Термін цей походить від прізвища головного ідеолога УРСР В.Маланчука, секретаря ЦК КПУ.

„МАЛОПОЛЬСЬКА ВСХОДНЯ” АБО „СХІДНА МАЛОПОЛЬЩА” – так називали поляки територію східної Галичини, яку їм вдалося після 1921р. (Ризький договір) приєднати до Польщі як свою колишню територію.

МАНІФЕСТ – урочисте письмове звернення верховної влади, громадських організацій, політичних партій до населення в цілому чи до окремих його верств з викладом своєї програми, поглядів.

МАНІФЕСТАЦІЯ – публічний, масовий виступ для висловлення солідарності чи протесту щодо дій влади, політичних партій тощо.

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ – незавершений, неповний перехід людини в нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні соціальні зв’язки, але не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.

МАРТИРОЛОГ—перелік жертв переслідування, переслідувань, або перенесених певними людьми страждань. Напр., в Радянському Союзі—мартиролог голодомору 1932—1933 рр.

МЕМОРАНДУМ – документ, пам’ятна записка з викладом поглядів з того чи іншого питання.

МЕНТАЛІТЕТ — типові, характерологічні особливості того чи іншого народу, що сформувалися впродовж всієї історії та передаються з покоління в покоління.

МЕТРОПОЛІЯ – пануюча держава, якій належить залежна країна (колонія).МЕЦЕНАТСТВО – підтримка, покровительство, протегування будь-якій справі, науці,

культурі, надання матеріальної та іншої допомоги.

162

МІГРАЦІЯ – переселення, переміщення населення.МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ – сукупність економічних, політичних, правових,

військових, культурних та інших зв’язків між державами, політичними та економічними силами, що діють на світовій арені. У М.В. домінуючу роль відіграють міждержавні відносини.

МІЖКОНФЕСІЙНІ ВІДНОСИНИ — відносини між релігійними організаціями різних віросповідних напрямків.

МИТРОПОЛИТ – другий після патріарха (глави церкви) сан в православній церкві, глава великої єпархії (церковно-адміністративного округу), як правило, входить до складу Священного Синоду (керівного органу церкви) як постійний член.

МОВНА ПОЛІТИКА—одна із складових частин державної політики, яка в демократичних державах з багатонаціональним складом населення спрямована на забезпечення всебічного розвитку державної мови, функціонування її на всій території держави і в усіх сферах суспільного життя та на гарантування вільного розвитку, використання й захисту мов національних меншин, що проживають на терені даної держави.

МОДЕРНІЗАЦІЯ – оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог. Поняття „М” в світовій історії вживається для визначення перетворень в усіх сферах суспільного життя, часів переходу людства від середньовіччя до нового часу (XVII-XX ст.). „М”означає перехід від традиційного суспільства до сучасного, від аграрного до індустріального.

МОНАРХІЯ – форма державного правління, за якої верховна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи – глави держави, як правило, спадкоємного правителя, монарха. Розрізняють необмежену (абсолютну) монархію та обмежену (конституційну), за якої влада обмежується парламентом.

МОНАСТИР – громада ченців (монархів), які об’єдналися на основі тотожних релігійних поглядів, ідеалів для спільного проживання за особливими правилами, зафіксованими в монастирських структурах.

МОНІТОРИНГ – спостереження, оцінка стану і прогноз політичних процесів, подій у зв’язку з діяльністю тієї чи іншої влади, політичних сил, партій, рухів і існуючих держав.

МОНІТОРИНГОВИЙ КОМІТЕТ “ПАР’Є”- організація,що відслідковує, як держави, які стали членами ЄС, виконують взяті ними забов’язання.

МОРАТОРІЙ – домовленість сторін про відстрочку яких-небудь дій.МОСКВОФІЛИ – реакційний напрямок, представники якого не визнавали існування

українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Камчатки», виступали за приєднання до Росії.

«МОСКВОФІЛЬСТВО» - безпідставний культ Росії, її культури, її історії, що був широко поширений напередодні Першої Світової війни практично у всіх верствах українського громадянства.

МЮНХЕНСЬКА УГОДА (ПАКТ) – спроба умиротворення Гітлера з боку західних держав на чолі з Англією, які 30.09.1938р. з дозволу Німеччини розчленували Чехословаччину (це відбилося й на долі української Підкарпатської Русі). Цей вияв безхребетності західних держав не лише не задовольнив домагання Гітлера, а й розпалив ще більш нацистів до подальших територіальних загарбань.

НАДДЕРЖАВА – це держава, вплив якої розповсюджується далеко за межами її кордонів.

НАДЗВИЧАЙНИЙ І ПОВНОВАЖНИЙ ПОСОЛ – найвищий дипломатичний ранг представника держави; глава посольства.

НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН – режим, що вводиться в державі чи на окремих територіях за особливих обставин на термін, що строго обумовлюється.

Н.С., як правило, обмежує права громадян; надає надзвичайні повноваження спеціально створеним органам.

163

НАРОД – спільність людей, що складається з різних соціальних верств, класів, націй,

етнонаціональних груп, об’єднаних у державу. Н.- населення держави, жителі країни.

НАРОДНА РАДА – політично оформлена конструктивна опозиція у Верховній Раді УРСР (6 червня 1990р.), членами якої став демократичний блок народних депутатів, обраних під час виборів 1990р. Опозиційні сили в парламенті очолив академік Ігор Юхновський.

НАУКОВО – ТЕЧНІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (НТР) – процес, що супроводжувався широким впровадженням у виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією і автоматизацією трудомістких робіт.

НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ - ідеологічна течія в КП(б)У, прихильники якої в 20-х роках прагнули примирити комуністичні ідеї із завданнями національного (економічного, духовного тощо) розвитку України. Погляди Н-К не дістали підтримки керівництва більшовицької партії.

„НАЦІОНАЛ-УХИЛЬНИЦТВО” – так називали більшовики в 20-х роках, під час здійснення політики українізації, поведінку представників інтелегенції в партійному та державному середовищі, які ніби-то ставали на шлях сепаратизму, послаблюючи відстоювання єдності націїй в СРСР.

НАЦІОНАЛІЗМ – теорія і практика етнічних й соціально – політичних відносин, які ґрунтуються на самоідентифікації та патріотизмі нації у вирішення проблем всіх сфер суспільного життя, і реалізуються у різноманітних формах, зумовлених рівнем розвитку країни та нації, а також рівнем національної свідомості.

НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ—перехід з приватної власності у власність держави землі, промисловості, банків, транспорту тощо.

НАЦІОНАЛЬНА ГОРДІСТЬ—патріотичне почуття любові й поваги, відданос- ті власній країні, її народові на основі врахування її реального внеску в світову цивілізацію та культуру. Н. Г. несумісна з почуттям зневаги до ін- ших народів.НАЦІОНАЛЬНА ЦЕРКВА – релігієзнавчий термін для означення звернення етносів до

певних релігійних вірувань. Суспільно – історична практика не знає безрелігійних чи безетнічних спільностей людей. Етноконфесійна специфіка релігії, яка формується взаємодією з етнічним чинником, стимулюється необхідністю потреб нації у власній церкві.

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ—належність людини до тієї чи іншої етнічної спільності — нації чи народності. Вживається цей термін також для визначення сукупності осіб однієї національності .

НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО – сукупність матеріальних благ, якими користується суспільство.

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ – сукупність політичних, економічних, духовних, соціальних, правових та інших проблем, які виникають в процесі внутрідержавного

та міждержавного спілкування між представниками різних національностей (націй, народностей, національних груп тощо). Зміст Н.П., шляхи його розв'язання в різні історичні епохи не одинакові.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИБУТОК – створені за рік у сфері виробництва матеріальні цінності з вирахуванням витрат на їх утримання.

НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ – рух поневолених народів та країн за національне та соціальне визволення, за створення самостійної власної держави.

НАЦІОНАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ—повновладдя нації, її реальна спроможність забезпечити право нації на самовизначення (в різних формах) аж до створення самостійної держави.

НАЦІОНАЛЬНИЙ РАЙОН — адміністративно-територіальна одиниця, що створюється в місцях компактного проживання національних груп, які мешкають за межами своїх національно-державних утворень і складають більшість населення

164

даної місцевості.

НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ – сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, які відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень членів національно – етнічної спільноти про минуле, сучасне та майбутнє свого розвитку, про місце й призначення серед інших спільнот, а також характер взаємних відносин з ними.

НАЦІЯ — виключно складний, своєрідний і специфічний феномен. Тому є багато визначень нації в світовій історичній практиці і політології, в т. числі й сталінське класове визначення нації (4 ознаки), яким впродовж десятиліть користувалися в СРСР. В сучасних умовах розбудови незалежної України, як поліетнічної держави, українські вчені в кн. «Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії» дають визначення нації як «етносоціальної спільності зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології й характеру, прихильність національним матеріальним і духовним цінностям, національній символіці), а також територіально-мовною та економічною єдністю».

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ(політична) – самостійність, суверенність держави у внутрішній і зовнішній діяльності. Н.П. – спирається на конституційні й інші правові основи і гарантії, враховує міжнародний досвід.

НЕОСТАЛІНІЗМ – це частково реалізований в умовах брежнєвської доби сталінський режим. Повністю відновити сталінізм (з його масовими репресіями, трійками, ізоляцією суспільства від зарубіжного світу) не вдалося.

НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА (НЕП) – система заходів, введених Х з’їздом РКП(б) в березні 1921р., спрямованих на використання в інтересах соціалізму товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. НЕП дав можливість відродження зруйнованого 7-ма роками війни народного господарства, полегшив для СРСР прорив економічної блокади, вихід на міжнародні ринки, дипломатичне визнання.НЕП охоплює період з 1921 до 1929 рр.

„НОВИЙ ПОРЯДОК” – це порядок, заведений окупаційною німецькою владою, яка використовувала каральні органи, поліцію, збройні загони і службу безпеки. „Н.П.” – застосування масових репресій як до мирних жителів, так і до військовополонених; створення концтаборів (у Києві: Дарницький, Сирецький, Бабин Яр, Биківня). Всього в Україні – 150 концтаборів (в них загинуло 1.9 млн. військовополонених, 2 млн. мирних жителів).

НОМЕНКЛАТУРА – панівний клас радянського суспільства, партійно – державне керівництво. Н. – перелік, коло посадових осіб, призначення чи затвердження яких належить до компетенції якого-небудь вищого органа.

ОБ’ЄДНАНЕ ДЕРЖАВНЕ ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ (ОДПУ) – існувало з 1923 по 1934 рр. і займалося політичним зиском в країні.

ОЛІГАРХІЯ- влада багатих; така форма державної влади, за якою уся її повнота належить незначний частині суспільства.

«ОКСАМИТОВА РЕВОЛЮЦІЯ» - так назвали журналісти в ЗМІ процесс формування демократичної більшості у парламенті, що відбувся на початку 2000р. і закінчився 1 лютого п’ятою сесією Верховної Ради України, яка зібралася в Українському домі в кількості 255 народних депутатів і переобрала керівництво Верховної Ради України: головою ВР – Плюща І.С., першим заступником – В.Медведчука, заступником – С.Гавриша.

ОПЕРАЦІЯ ”ВІСЛА”- насильницьке виселення українців з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі, здійснене в квітні-травні 1947р. польским урядом при підтримці радянського уряду. Мета операції “Вісла”: в ході її здійснення ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

ОПОЗИЦІЯ- протидія , опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки уряду,

165

системи влади, конституції, політичної системи в цілому. Опозиції існують в парламентах цілого ряду країн, це не суперечить принципам демократії.

ОПОЛЯЧУВАННЯ- політика, яку проводив польский уряд стосовно українства на західно-українських землях, які Польща вважала історично складовою частиною своєї держави (насильницьке насаджування польскої мови, культури, католицизму тощо). Ця віра в дієвість Польщі спиралася на два припущення: 1)привабливість польскої культури; 2) слабкість українського національного руху (в обох припущеннях Польща помилялася). Ця політика здійснювалася Польщею до 1939р.

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ”ЕДНАНИХ НАЦІЙ (ООН)- міжнародна організція створена в 1945р. , основною метою якої є підтримання миру і безпеки в усьому світі, розвиток духовних відносин між націями на основі принципу рівності й самовизначення народів.

ОРГАНІЗАЦІЯ З БЕЗПЕКИ І СПІВРОБІТНИЦТВА В ЕВРОПІ (ОБСЄ) - міжнародна організація, діяльність якої спрямована на зміцнення загальноевропейскої безпеки і співробітництва між країнами і народами.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ- організація, створена у Відні в 1929р. представниками УВО та студентських груп. Керівництво здійснював з-за кордону полковник Є. Коновалець. ОУН була “підпільною партією”, дотримувалися військових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни, проводила кампанію політичного терору проти польської держави та її представників, намагалися досягнути цілей “інтегрального націоналізму”. В 1938-1940рр. (після вбивства Є. Коновальця) розпалася на ОУН(Б) та ОУН(М).

ОСВІТА- це процес і результат засвоєння систематизованих знань.ОФЕНЗИВА-прорив.ОХЛОКРАТІЯ-домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби,

“маси”; один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими.

ПАКТ РІББЕНТРОПА – МОЛОТОВА-одна з найдивовижніших в історії угод (23 серпня 1939р.), укладених між Німеччиною і СРСР: Гітлер, що не приховував ненависні до рядянської системи та своїх територіальних претензій на сході, прагнув нейтралізувати СРСР, перш ніж напасти на Заході; Сталін, йдучи на підписання угоди про ненапад та нейтралітет, сподівався спрямувати агресію нацистів проти Франції і Англії, прагнув виграти час для накопичення власних сил, поки між “капіталістами” точитиметься війна на взаємне виснаження, та підготувати грунт для Світової пролетарської революції.

ПАНЕГІРИК—безумовна похвала, похвальне слово, похвальна промова, виступ; в літературі — похвальний вірш чи поема.ПАРТІЯ ПОЛІТИЧНА-добровільний союз людей, об”єднаних єдністю цілей і дій в

ім”я вираження і захисту інтересів певної спільності людей за допомогою політичної влади.

ПАРАФІЯ-нижча церковно-адміністративна одиниця, що об’єднує віруючих одного храму.

ПАРЛАМЕНТ – загальнонаціональна представницька установа держави, що здійснює законодавчі функції.

„ПАРТІЯ ВЛАДИ” – різні політичні сили, представники партійної та господарської номенклатури, які стали на позиції самостійності і об’єдналися під проводом Президента. «П.В.» вміло використовує інтелектуальний потенціал національно-демократичних сил, водночас не допускаючи його діячів до влади.

ПАРТІЙНІ ФУНКЦІОНЕРИ- штатні партійні працівники, що забезпечували функціонування всіх структур партії зверху до низу.

ПАРТИКУЛЯРИЗМ- прагнення до замкнутості, відособленості.ПАСТВА- рядові парафіяни.ПАТЕРНАЛІЗМ-покровительство, опіка старшого по відношенню до молодшого,

166

опікуваного.

ПАТРІАРХ- титул глави автокефальної православної церкви.Помісна православна церква, керована патріархом.

ПАТРЫАРХАТ – помісна православна церква, керована патріархом.ПАЦИФІЗМ – рух, учасники якого виступають проти війни; засудження будь-яких

воєн, вимога дотримуватися миру на землі.ПАЦИФІКАЦІЯ — «умиротворення», на шлях якого в найжорстокіших формах стала

офіційна польська влада в 30-х рр. XX ст. в придушенні опору українства (на західноукраїнських землях) проти соціального й національного гноблення.

ПЕРЕБУДОВА- сукупність суспільно-політичних процесів в СРСР в період з 1985 до 1991 р.р., пов’язаних з діяльністю першого і останього президента радянського союзу М.С.Горбачова.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА – військове протистояння між двома воєнними блоками: Троїстим (Четверним союзом і Антантою), що охопило Європу та частину Азії в 1914- 1918 рр. Кожна з воюючих сторін боролася за панування в світі й переслідувала загарбницькі цілі. Приводом до війни стало вбивство герцога Ф.Фердинанда – наступника Австрійського престолу.

ПЛАН “АВТОНОМІЗАЦІЇ”- це план запропонований в 1922р. Й Сталіним, Генеральним секретарем ЦК РКП(б), наркомом наркомнацу, за яким усі радянські республіки, в т.ч. й УСРР, повинні були, втрачаючи свою незалежність (хоча й формальну), увійти до складу Російської федерації на правах автономних республік.

ПЛАН ФЕДЕРАЦІЇ- це план, запропонований в 1922 р. Головою РНК Російської федерації В.Леніним. Гостро критикуючи сталінський план”автономізації”, називаючи його шовіністичним, Ленін запропонував створення нової федеративної держави (СРСР), в яку Російська федерація увійде разом і нарівні з усіма національними республіками, що зберігають за собою право вільного виходу із цього союзу.

ПЛЕБІСЦИТ—один з різновидів волевиявлення народу шляхом всезагального опитування громадян з найважливіших питань життя суспільства.ПЛЮРАЛІЗМ – ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного та соціального

розвитку, що базується на існуванні декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розумінні буття; система влади, що грунтується на взаємодії політичних партій та громадсько – політичних організацій.

“ПОДВІЙНІ” ТЕХНОЛОГІЇ-наукоємкі технології, які використовуються як в громадському, так і у воєнному виробництві.

„ПОЛІСЬКА СІЧ” – нерегулярне формування української міліції, створене в серпні 1941р. Тарасом Бульбою – Боровцем, що діяло на території Полісся та Волині. „П.С”. налічувала 2-3тис. чол, боролася з рештками Червоної Армії, що швидко відступала. В к. 1941р. „П.С.” перейшла до партизанської боротьби. Незабаром її було перейменовано на УПА, яка вела бої не лише проти радянських партизан, а й проти німців.

ПОЛІТИКА — мистецтво управління суспільними процесами та відносинами між великими соціальними групами (класами, націями тощо); це сукупність різноманітних форм і методів діяльності, мистецтво регуляції відносин між громадянами і державою, що веде до вмілого використання влади й утримування її.

ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ – своєрідний симбіоз самодостатніх етнічних спільностей,що є громадянами України, перебувають в стані гармонійних взаємовідносин, виходячи з пріоритету не національних, а загальнонаціональних цінностей, прав людини й громадянина. Ядром П.Н. є, як правило, титульна нація, що дала назву державі.

ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ — добровільне об'єднання громадян для здійснення спільного завдання та задоволення політичних, економічних, соціальних, духовних та інших спільних інтересів. В демократичних суспільствах політичні партії сприяють формуванню й вираженню політичної волі громадян, перш за все через

167

участь у виборах, а також через висування претендентів від політичної партії на виборну посаду.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА- сукупність державних і недержавних соціально-політичних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулювання політичних процесів, відносин між соціальними групами, націями, державами і забезпечують політичну стабільність і прогресивний розвиток.

ПОПУЛІЗМ- схільність політиків домагатися визнання їхньої громадської діяльності, популярності, вдаючись до простих, прийнятних для населення аргументів та пропозицій, уникаючи непопулярних, але необхідних заходів щодо вирішення суспільних проблем.

ПОХІДНІ ГРУПИ- групи, створені на завойованій націями території України переважно з числа ОУН(Б) з метою слідувати за наступаючими німецькими військами в Україні для організації і контролю місцевої адміністрації в новозавойованих українських землях.

ПРОДРОЗКЛАДКА - система державних заготівель сільськогосподарських продуктів, встановлена радянською владою в 1918—1921 рр., за якою насильницьким шляхом вилучалися у селян „залишки” хліба і встановлювалися „тверді ціни” на них.

ПРАВО НА СВОБОДУ СОВІСТІ—одне з демократичних прав людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, право безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. .

ПРАВОВА ДЕРЖАВА — суверенна, демократична держава, в якій: панує принцип верховенства права, дотримання закону всіма громадянами аж до тих, хто перебуває при владі, поважання особи, забезпечення недоторконості її прав і свобод; пріоритет прав людини перед правами будь-якої нації, класу, партії; пріоритет прав народу перед правами держави; взаємна відповідальність держави і громадян один перед одним; незалежність правосуддя та презумпція невинуватості.

ПРАВОЗАХИСНИК-представник руху, що виступає за дотримання прав і свобод людини і громадянина.

ПРАВОСЛАВ”Я- одне з трьох головних християнських віросповіданнь, поряд з католицизмом та протестанцизмом.

ПРАГМАТИЗМ- теорія та практика, основою яких є визнання досягнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну) головним критерієм результативної діяльності.

ПРІОРИТЕТ- першість у відкритті, винаході, висловлюванні ідей; переважне право, значення чогось.

ПРИВАТИЗАЦІЯ- процес перетворення будь-якої форми власності(державної, колективної, особистої тощо) в приватну, передача частини державної власності в будь-яку іншу недержавну власність, перетворення державних підприємств та організацій в акціонерні, колективні, приватні тощо.

ПРИЧИНА- те, без чого не було б наслідку.ПРОВОКАТОР - “таємний агент” силових структур, підбурювач, що діє з метою зради.ПРОТЕКЦІОНИЗМ-сприяння створення найсприятливіших умов.ПРОТЕКТОРАТ- покровительство сильного по відношенню до слабкого, якому

приходять на допомогу і ставлять його в залежність.П’ЯТИРІЧКИ – спроби Комуністичної партії здійснити величезні економічні

перетворення за дуже короткі строки через формування планів, завдання та системи заходів, що були спрямовані на виконання цих планів. Планування здійснювалося на 5 років й було розраховано на ентузіазм народу, його патріотизм. Перші п’ятирічки (к. 20-30-і роки) остаточно зламали механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя, закладена в П., призвела до формування адмістративно-командної системи в СРСР.

„П’ЯТИРІЧКА ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ” – період сталінського терору 1937-1941 рр..

168

П”ЯТЕ УПРАВЛІННЯ- так називалося спеціальне управління, створене в 1967р. в

брежневську добу при КДБ для боротьби з “ідеологічними диверсіями”. А насправді- з інакомисленням.

РАДА БЕЗПЕКИ – постійний вищий і керівний орган ООН, який складається з 5 постійних членів – СРСР (нині Росія), США, Велика Британія, Франція, Китай та шести непостійних членів, яких обирають на два роки. Основне завдання Р.Б. – підтримання миру на Землі.

РАДА ЄВРОПИ (РЄ) – європейська організація, що покликана захищати права людини, парламентську демократію і принцип верховенства права.

РАДИКАЛІЗМ – застосування рішучих, докорінних змін, заходів при роз’язанні якихось питань.

РАДНАРКОМ (РАДА НАРОДНИХ КОМІСАРІВ) – перший радянський уряд на чолі з В.Леніним. Після Жовтневого перевороту виникло питання, як назвати новий уряд: «Рада Міністрів» чи «Тимчасовий уряд». Троцький запропонував «Р.Н.К.», Ленін погодився («пахне революцією»).РНК проіснував з 1917 до 1946 рр.

РАДНАРКОМ УКРАЇНИ – маріонетковий радянський уряд України, що взяв таку назву в 1919 р., запозичивши її у Росії. Першим головою РНК України став болгарин Християн Раковський, присланий В.Леніним з Росії.

РАДЯНСЬКА ВЛАДА – влада, в основі якої знаходиться діяльність Рад депутатів (робітничих, селянських, солдатських, пізніше-народних), які виникли внаслідок безпосереднього волевиявлення частини трудящих і стали логічним продовженням революційних традицій 1905-1907 рр. Керівним органом всіх рад на території Росії після Жовтневого перевороту 1917 року стала РНК, першим керівником (головою) якого було обрано на II Всеросійському з’їзді Рад Володимира Ульянова (Леніна)

РАДЯНІЗАЦІЯ – політика і практика радянської влади на західноукраїнських землях, спрямована на соціалістичні перетворення „по-радянськи” (індустріалізація, колективізація, перетворення в духовному житті, розправа з тими, хто нехоче „таких” перетворень). Р. проводилася з вересня 1939р. до к. 40-х років (з прервою на радянсько-німецьку війну).

РАТИФІКАЦІЯ – затвердження органами верховної державної влади міжнародного договору, заключеного уповноваженими держав, що вели переговори.

РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА – вдосконалення виробництва, краща, доцільніша його організація.

РАХУНКОВА ПАЛАТА—контрольний орган Верховної Ради України за виконанням бюджету держави, введений за Конституцією України 1996 р.РЕАБІЛІТАЦІЯ – відновлення доброго імені, відновлення в правах, визнання особи

(групи осіб), що були необґрунтовано репресовані, невинними. В СРСР перегляд рішень колишніх колегій ОДПУ, „трійок” НКВД та „особливої наради” при НКВД – КДБ – МВС СРСР стосовно репресованих громадян почався після смерті Й.Сталіна.

РЕВОЛЮЦІЯ – негайна, насильницька зміна існуючого суспільно-політичного ладу – на противагу еволюції, поступовій зміні.

РЕГІОН – частина країни, область, район, що відрізняється від інших певними природними, економічними та іншими особливостями, ментальністю населення, що тут проживає.

„РЕЙКОВА ВІЙНА” – кодова назва одного з найважливіших напрямків діяльності радянського партизанського руху, який полягав в руйнуванні залізниць, мостів, нищення залізничних німецьких ешелонів в окупованих районах, які перевозили на фронт живу силу й техніку. „Р.В.” особливо посилилася під час Курської битви.

РЕПАРАЦІЯ – відшкодування збитків, понесених у війні.РЕПАТРІАЦІЯ – повернення на батьківщину після війни військовополонених,

біженців, переселенців, направлених на примусові роботи.РЕПРЕСІЇ – невід’ємна частина, головна риса тоталітарного сталінського режиму,

форма розправи цього режиму з т.зв. „класовими ворогами” на шляху

169

соціалістичного будівництва. На Україні Р. в 20-30 рр. набули різних форм (розкуркулення, депортації, голодомори, викриття „шкідників” організацій, фізичне знищення).

РЕСПУБЛІКА—форма державного правління, за якої: народ є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади в державі; він делегує на строго визначений строк державницькі повноваження органам державної влади та місцевого самовряду-вання; глава держави й усі органи влади є виборними й змінюваними, а виконавча влада є похідною від представницького органу; державну владу ніхто не може узурпувати.

РЕФЕРЕНДУМ — форма безпосередньої демократії, пряме волевиявлення громадян через всенародне голосування.

РЕФОРМА – перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існуючої соціальної структури.

РИНОК – обмін товарів, який визначається пропозицією і попитом на товари у масштабі світового господарства (світовий зовнішній ринок), країни (національний внутрішній ринок) та її окремого району (місцевий ринок).

РОЗВИНУТИЙ СОЦІАЛІЗМ – так ідеологи комуністичної партії брежнєвської доби, посилаючись на „самого В.І.Леніна”, назвали перехідний етап від соціалізму до комунізму, який „волюнтарист” Хрущов, мовляв, хотів „перескочити”, оголосивши, що країна вступила в етап розгорнутого будівництва комунізму. Р.С. розглядався, як суспільство, в якому планувалося успішно виділити питання задоволення власних потреб людини, де буде піднята на високий рівень економіка, наука, освіта та складеться новий тип цивілізації.

РОЗКУРКУЛЕННЯ – політика ліквідації куркульства як класу, спрямована на те, щоб позбавити заможного селянина його власності (землі, сільськогосподарського інвентаря, зерна, худоби), ізолювати його від маси бідних селян. Р. проводилося насильницьким, репресивним методом аж до фізичного знищення.

„РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ” – це процес нищення здобутків українського національного відродження 20-х рр., що розгорнувся в 30-ті рр. і супроводжувався масовими репресіями; політика українізації замінювалася політикою русифікації.

РУСИФІКАЦІЯ — сукупність умов, дій та заходів в національних неросійських республіках бувшого СРСР або в окремих регіонах Російської Федерації щодо звуження вживання рідної мови, користування здобутками культури свого народу, вивчення своєї історії та піднесення на передній план знання російської мови, культури, історії Росії, тобто приниження всього національно-неросійського порів-няно з російським.

РУМУНІЗАЦІЯ – політика румунських властей, що проводилася на українських землях Бессарабії й Буковини 22 роки (1918-1940 рр.), спрямована на знищення української мови, школи, культури, невизнання українців окремою нацією, нищення українського місцевого самоуправління, яким вони користувалися до 1918 р. як російська провінція Бессарабії та австрійська провінція Буковини. Своєю нетерпимістю до українців Румунія перевершила навіть Польщу.

РУСИНСТВО – політична течія в Карпатській Україні в 20-30 рр.. яка вважала жителів цього краю окреми слов’янським народом.

„САМВИДАВ” – форма діяльності дисидентів по розповсюдженню підготовлених ними книг, статей, закликів, звернень, які викривали політику властей. Підготовлені матеріали переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук в руки.

САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЇ — універсальний принцип розв'язання національного питання через право вільного вибору народом форми державно-національного утворення чи національно-територіальної автономії аж до виділення й утворення самостійної, незалежної держави.

САТЕЛІТ – формально незалежна держава, фактично підпорядкована іншій, більш сильній державі.

САТРАП – жорстокий начальник, самодур-адміністратор, який не рахується із

170

законами.

СВЯЩЕННИК – служитель культу, який має право здійснювати богослужіння і таїнства, за винятком священства. Друга назва – ієрей (старший священик – протоієрей).

«СЕРДЮКИ»—члени сердюцької дивізії, однієї з найкращих військових частин генерала П. Скоропадського, сформованої з представників заможного селянства.СЕПАРАТИЗМ — прагнення політичних сил до відокремлення країни чи певної її

території від іншої країни. В поліетнічних державах—це рух національних меншин за відокремлення й створення власної держави чи встановлення автономного самоврядування.

СОЦІАЛІЗМ – термін, який вживали комуністи для означення ідеалу і дійсності з таким соціальним устроєм, за якого благо визначається перетворенням приватної власності в суспільну.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЗЕМЛІ —перетворення приватновласницьких земель в загальнонародну власність.

„СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ” – літературно – художнє коментування сталінських „теоретичних положень”, прославлення радянської дійсності.

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА — принцип функціонування держави, у відповідності до якого вона бере на себе захист соціально слабких і піклується про втілення в життя соціальної справедливості.

СОЦІАЛЬНА НАПРУГА – ситуація в суспільстві, що готова вибухнути масовими заворушеннями.

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА — сукупність різноманітних соціальних спільнот, що склалася історично (класів, етносів, соціальних прошарків, груп людей тощо),

а також стосунків між ними, обумовлених відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ) – організація, створена 4 серпня 1914р. емігрантами із Наддніпрянщини – Д.Донцовим, В.Дорошенком, М.Залізняком, Ю.Бачинським та ін., що виступали за поразку Росії у Першій світовій війні і обстоювали ідею утворення самостійної держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини. Очолив СВУ Д.Донцов.

СОЮЗНИЙ ДОГОВІР 1922р. – це договір про утворення СРСР, підписаний членами делегації РСФСР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (всього 86 підписів) 30 грудня 1922 року. С.Д. визначав компетенцію Союзу, до відома якого в особі його верховних органів належали майже всі функції внутрішньої і зовнішньої політики, що були забрані у республік. Верховним органом влади СРСР оголошував з’їзд Рад. Вищим органом ставав РНК СРСР. Права республік С.Д. зводив нанівець, хоча де – юре залишав за ними формально право виходу. Суверенітет союзних республік, зафіксований в С.Д., залишався аж до розпаду СРСР політично-правовою легендою.

СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ (СНД) - об’єднання держав, що виникло в результаті розпаду СРСР (8 грудня 1991р.), метою якого було збереження і розвиток на новій основі економічних, культурних, політичних зв’язків між колишніми союзниками республіки. Україна

„СПРАВА СВУ” – сфабрикована справа: ВКП(б) „виявила” в 1929р. т. зв. Спілку визволення України, таємну націоналістичну організацію, яка звинувачувалася в зв’язках з емігрантськими силами, зарубіжними державами, підбурюванні селян проти колективізації, підготовці вбивства Й.Сталіна, спробі відокремлення України від Росії.

„СТАБІЛІЗАЦІЯ” – за часів брежнєвської доби це, по суті, консервація існуючого режиму, яка проявилася через підміну справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах всіх рівнів; зростання масштабу бюрократичного апарату; зведення нанівець самостійних громадських організацій на фоні зростання ролі комуністичної партії, як „керівної і спрямовуючої” сили в

171

суспільстві, в руках якої зосередилася вся повнота влади.

СТАЛІНІЗМ - деформована антигуманна теорія, політика і практика, що торкнулася своєю злочинною суттю усіх сфер життя радянського суспільства, в центрі якого стояла окрема людина, групи людей, цілі народи.

СТРАХОВА КАМПАНІЯ – фінансова установа, що створює за рахунок своїх клієнтів спеціальний фонд, який використовується для покриття збитків цих клієнтів від нещасних випадків, стихійного лиха і т.п.

СУБ’ЄКТИВІЗМ – відношення до будь-чого, що визначається особистими симпатіями, поглядами суб’єкта; відсутністю об’єктивності.

СУВЕРЕННА ДЕРЖАВА - верховенство, самостійність державної влади в рамках однієї країни, її незалежність від будь-якої влади всередині держави та

на міжнародній арені, це повнота суверенітету, поширеного на всю її територію.СУВЕРЕНІТЕТ — незалежне від будь-яких обставин і осіб верховенство народу, нації,

держави у внутрішній і зовнішній політиці, що забезпечує незалежність та самостійність розвитку суспільства.

СУСПІЛЬСТВО – сукупність форм спільної діяльності людей, які склалися історично.„СХІДНИЙ ВАЛ” – неприступний оборонний рубіж, який з метою переходу до

затяжної позиційної війни і вимотування сил Червоної Армії почали будувати німці при відступі на Україні по р.Дніпро і р.Молочна (вересень-жовтень 1943р.). „С.В.” мав стати останнім вирішальним плацдармом німців на Україні.

„СХІДНА МАЛОПОЛЬЩА” – назва Галичини, яку поляки вживали в період існування Речі Посполитої, на зразок того, як Росія називала Україну – Малоросія.

ТАБОРИ „СПЕЦІАЛЬНОГО РЕЖИМУ” – табори, створені в 1948р., для засуджених за „антирадянську діяльність” та „контрреволюційні акти”, в яких застосовувалися особливо витончені методи „впливу” на засуджених.

„ТАЛОННИЙ РЕЖИМ” – режим, що склався в період проведення політики „воєнного комунізму” і передбачав отримання продуктів харчування та деяких промтоварів лише за талонами.

ТЕМНИКИ – „тема тижня”; так називалися цензурні вказівки президентської адміністрації Леоніда Кучми, де журналістам вказувалося, які події висвітлювати (і як саме), а які ігнорувати.

ТЕНДЕНЦІЯ – напрям розвитку якогось явища.ТЕОРІЯ – система основних ідей в тій чи інші галузі знань.ТЕОРІЯ БОРОТЬБИ ДВОХ КУЛЬТУР – протиставленн міської культури, як культури

вищого гатунку, сільській культурі, як культури нижчого рівня.ТЕРОР – фізичне насильство, аж до фізичного знищення політичних супротивників.

Особливо гостро Т. проявляється в боротьбі за владу.ТИМЧАСОВА ВЛАДА – влада, у якій особи на керівні посади призначаються (чи

навіть обираються) на певний, як правило, нетривалий термін до їх заміни іншими особами на постійній основі.

„ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА” – система виробництва, яка діє всупереч існуючому законодавству, частіше всього нелегально.

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО – форма виробництва, при якій продукти виробляються для продажу.

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП) – міжпартійний блок українських партій. Наддніпрянської України, що виник ще в 1907р., а після Лютневої революції 1917р., вийшов із підпілля, зініціювавши створення Української Центральної Ради.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ – терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Це один з основних демократичних принципів, пов’язаний із плюралізмом і правами людини.

ТОТАЛІТАРНА ДЕРЖАВА—держава, в якій в силу історичних умов склалася така система політичного та соціального устрою життя суспільства, за якої неконтрольована народом влада бюрократичної еліти отримала можливість

172

руйнації або прямої заборони інститутів представницької демократії чи просто можливість військово-поліцейського терору.

ТРАДИЦІЇ – звичаї, порядки, що встановилися, успадковані, успадковані, передані від минулого, сприйняті даною владою і народом, використовуються для спадкоємності.

„ТРІЙКИ” – позасудові органи, т. зв. особливі наради з трьох чоловік (представник партійних, радянських та нкведистських органів), що почали діяти з листопада 1934р., виносили вироки у справах „ворогів народу” та членів їх сімей; відправили в табори та на смерть багато тисяч радянських(в т.ч. українських) людей. „Т.” припинили своє існування після смерті Сталіна, в Хрущовську добу.

ТРИБУНАЛ – спеціальний суд для розгляду справ з воєнних злочинів.ТРОЇСТИЙ (ЧЕТВЕРНИЙ) СОЮЗ – союз, що склався в 1882р. між Німеччиною,

Австро-Угорщиною та Італією (до 1915р.), в 1915 році Італія вийшла, а увійшли в союз Болгарія і Туреччина. Головним противником вважав Англію, Францію та Росію.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО – найбільш впливова ідеологічна течія в Закарпатській Україні в 20-30 рр.. яка демонструвала віданність українській культурі, традиціям і звичаям українського народу і відображала настрої більшої частини українців цього краю.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО) – військова організація, створена в 1920р. в Празі, що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Очолив її пізніше полковник Є. Коновалець. УВО проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму. В 1929р. УВО стала ініціатором заснування у Відні ОУН.

УЗУРПАЦІЯ – протизаконне захоплення влади; привласнення чиїхось прав на що-небудь.

УКРАЇНІЗАЦІЯ – український різновид політики коренізації, політика, що здійснювалася радянським керівництвом в 20-х рр. в національно – культурній сфері (мова, культура, релігія тощо). Українізація виступала, як засіб боротьби за збереження і розвиток української культури, як засіб боротьби за національну державність, за незалежність.

УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА (УГВР) – позапартійна структура з функціями громадянського і військового управління . УГВР створена в липні 1944 р. І ставила за мету очолити збройну боротьбу проти окупантів, а після унезалежнення України передати всю повноту влади Українським Установчим Зборам Виконавчим органом УГВР був Генеральний секретаріат, очолюваний Романом Шухевичем.

„УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ” – таку назву отримав живий ланцюг між Києвом і Львовом (21 січня 1990р.), утворений з ініативи НРУ на честь 71-ї річниці від дня проголошення 22 січня 1919р. „Акту Злуки” УНР та ЗУНР.

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ – це питання про роль і місце українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі. В широкому розумінні слова „У.П.” – це питання про умови, спроби та механізм возз’єднання українських земель в одну соборну незалежну власну українську державу, її розвиток, становлення та зміцнення.

УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ – термін, який застосовувася в радянській пропаганді. Його навішували представникам українського національного руху, патріотам України, всім тим, хто відстоював українську національну ідею, національні права українців і України.

«УКРАЇНСЬКИЙ П’ЄМОНТ» - Східна Галичина, як твердиня національного руху, база українського національного відродження; школи, культурні заходи, часописи, преса, громади, просвіти, кафедра історії України у Львівському університеті, національне товариство ім. Шевченка.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ (УНДО) – найчисленніша і найвпливовіша від усіх разом взятих політичних партій і

173

організацій на Галичині, що була прямою спадкоємницею довоєнної Народно-демократичної партії. УНДО складалася з української інтелігенції та духовенства. Це була, по суті, ліберальна партія, що виступала за соборну незалежну Україну, через нормалізацію українсько-польських взаємин.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС – конгрес, який відбувся 6-8 квітня 1917 року у Києві, визначив структуру Центральної Ради (Велика рада. Мала рада); надав ЦР повноваження представляти народ України (практично перетворив її на своєрідний український парламент; одностайно висловився за національно-територіальну автономію України.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД—термін, вживаний в кількох основних значеннях: населення Української держави; поняття, що визначає суб'єкт української нації, який охоплює всі її класи, соціальні прошарки та групи; соціально-етнічна сукупність громадян, які проживають на терені України.

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ (УЦК) – координаційний орган, створений у Кракові навесні 1940р., як своєрідний український заклад соціального забезпечення, догляду за хворими і літніми людьми, безпритульними дітьми, розвитку освіти, охорони здоров’я на території Генерального Губернаторства (частини окупованої німцями Польщі), де проживало українське населення. Очолив УЦК відомий український географ В.Кубійович.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО—термін, який вживається для того, щоб підкреслити вияв любові до України, її народу, його історії та культури, до всього українського.УКРАЇНОФОБІЯ—термін, що уособлює негативний вияв до України, її народу, історії та культури, зневаги до всього українського.УКРАЇНСТВО—термін, донедавна вживаний тільки в зарубіжній історичній та

філософській думці для означення етнічно-національної спільності людей, що мають своє коріння в етнічних межах України, а також їх нащадків в діаспорі.

УЛЬТИМАТУМ—категорична, остання вимога з певних питань однієї держави до іншої, зафіксована в дипломатичному або будь-якому писаному документові чи

в усній формі, супроводжувана погрозами. УНІТАРНА ДЕРЖАВА – форма державного устрою, яка базується на зверхності

суверенітету (верховної влади), єдиної держави над адміністративно-територіальними одиницями, на які вона поділена.

УНІТАРИЗМ – принцип і форма державного устрою суспільства, які припускають наявність єдиної конституції на всій території держави, єдиної системи вищих органів державної влади, єдиної системи права, а також адмістративно-територіальний розподіл без політичної самостійності адміністративних одиниць.

УРБАНІЗАЦІЯ — процес зростання ролі міста в розвитку суспільства, поповнення населення міст за рахунок сільського. Числове уявлення про розгортання цих процесів дають переписи населення.

УРЯД – орган виконавчої влади держави, що реалізує всю повноту цієї влади. Діяльність У. відносно автономна й у визначених межах підконтрольна як законодавчому органу, так і Верховному Суду.

.УСТАНОВЧІ ЗБОРИ—тимчасовий (на відміну від парламенту) представницький орган, який має окреме, чітко визначене завдання (прийняття Конституції тощо), після виконання цього завдання припиняє свою діяльність.

ФАШИЗМ – крайня, антидемократична, радикально – екстремістська політична течія, в основі якої – синтез концепції нації як одвічної реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; різновид тоталітаризму. Ф. характеризується ненавистю до інших національностей.

ФІНАНСОВИЙ КАПІТАЛ – капітал (багатство), який утворився внаслідок зрощування банків з підприємствами.

ФЕДЕРАЦІЯ — форма державного устрою, союзна держава, яка складається з кількох державних утворень (штатів, земель, в Росії —республік), що мають спільну

174

територію, спільний уряд, спільні Збройні Сили, грошову та податкову систему, спільну Конституцію (при збереженні конституцій членів федерації), спільне законодавство, суд, що об’єдналися для розв'язання спільних для всіх членів федерації завдань. Кожен з членів федерації володіє державним суверенітетом.

ФЕНОМЕН – виняткове, надзвичайне, рідкісне явище.ФРАКЦІЯ – група депутатів-членів однієї політичної партії в парламенті; відокремлена

частина політичної партії, що має свої погляди, відмінні від поглядів керівництва партії.

ФУНКЦІЯ - обов’язки, коло діяльності.ФЮРЕР – так називали у фашистській Німеччині главаря нацистів Гітлера.„ХВИЛЬОВІЗМ” – ярлик, якого радянська влада в 20-х рр. навішувала представникам

творчої інтелігенції, у чиїх поглядах і творчості простежувався національний акцент. (Від імені М.Хвильвого, письменника, керівника ВАПЛІТЕ).

„ХОЛОДНА ВІЙНА” – стан міжнародних відносин, який характеризується тривалим конфліктом, і, водночас, неможливістю вирішити його шляхом прямого воєнного конфлікту; так називалися відносини між США та СРСР після Другої Світової війни аж до Горбачовської „перебудови”.

ХРОНОЛОГІЯ ІСТОРІЇ (ПЕРІОДИЗАЦІЯ) – це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку людства. В основу цих етапів покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн світу.

ЦЕНЗУРА – нагляд за друкованими виданнями з метою недопущення публікації небажаної, з точки зору даної держави, інформації.

ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ – зосередження керівництва, управління в єдиному центрі; зосередження більшої частини державних функцій у віданні центральних установ.

ЦЕРКВА – тип релігійної організації, характерними атрибутами якого є спільне віровчення, культова і позакультова діяльність, система управління; християнська культова споруда з вівтарем і приміщенням для проведення богослужіння.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ – будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; історичні типи культур, локалізованих у часі та просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий даним суспільством.

ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР – деспотичні методи управління, репресії і терор проти всіх невдоволених , вжиті російськими більшовиками , які в 1920 р. втретє встановили радянську владу в Україні.

„ШЕСТИДЕСЯТНИКИ” – нове покоління інтелігенції часів хрущовської „відлиги”, виховане в умовах ідеологічної лібералізації, яке, сповідуючи свободу самовираження, викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури й мови, започаткувало національне відродження, виступало за оновлення радянського суспільства. „Ш.” широко представлен діячами культури, науки, літератури, кінематографа тощо.

ШОВІНІЗМ – ідеологія, політика і практика переслідування, цькування, гноблення інших народів, проповідь виключності великої нації, її переважання щодо націй менших, прагнення підпорядкувати й інтегрувати малі народи.

ЯДРО ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА – так Конституція СРСР 1977р. узаконила в статті 6-й безмежну владу комуністичної партії в радянському суспільстві. Ст.. 6 була вилучена з Конституції за часів Горбачовської перебудови.

175

ЗМІСТНа початку державного відродження (1917—1918 рр.) ............................ 2Змагання тенденцій державотворення в Україні (1918—1920 рр. ) ...... 13 УСРР в добу непу (1921—1929 рр.)................................................................ 34 «Великий перелом» (1929—1939 рр.) ........................................................... 47Західноукраїнські землі між двома світовими війнами (1918-1940 рр.) 64 Україна напередодні трагічних випробувань (1939—1941 рр.)................. 71Тотальна війна на знищення (1941—1945 рр.).............................................. 74Україна в повоєнні роки (1945—1955 рр.)....................................................... 91Період хрущовської «відлиги» (1953—1964 рр.)..............................................100Період «застою» і кризи радянського суспільства (1964—1985 рр.).......... 107„Перебудова” і розпад СРСР (1985 – 1991 рр.)................................................ 117Україна в сучасну добу (1991—1997 рр.)......................................................... 123Конституція незалежної України.............................................................. 139Терміни і поняття ........................................................................................ 146

176