This document is posted to help you gain knowledge. Please leave a comment to let me know what you think about it! Share it to your friends and learn new things together.
З 26 на 27 лютого старого стилю Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі
Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець — Тарас Шевченко.
… Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квикало сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою…
Катерина схопилась і сіла.— Що воно таке?— Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати кого
глядіти… — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика…Аж ось заляскало щось палицею в двері, аж мати кинулась і застогнала: “Кождий
день стукає, а ніяк не звикну”. Калатає, аж у вухах лящить, кричить: — Григор — на тік молотить, Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає!
Панський десятник.
— Сьогодні в мене свято — сина Бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, — одгукується з хати Григор.
— Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:— Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама
якось до вечора перебуду.— Хоч би ж було поснідати чим. — Знову залящало в двері. — Зараз! — Кусок хліба
з столу — в кишеню, шапку на голову, з хати…Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:— Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі.
Степан Васильченко, письменник
“Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим” (1914).
Жменя пшениціПід час наших спільних мандрів по степах Шевченко якось у хвилину великого
запалу й відвертості сказав мені, що шкодує своїх “Гайдамаків” і цілого того напряму, який представляє Красінський та наші поети, і в душі своїй не схвалює цього. Але додав: “Вибачай, це вже було в моїй крові, я ж рідний внук одного з гайдамаків, це нехай тобі все вияснить”…
Коли клопоталися за Шевченка перед Перовським, той оповів анекдот, що Шевченко, будучи в Києві професором малярства, одягався в свитку і заходив до корчем, де збирався народ — а мав звичайно повні кишені пшениці. Впровадивши своїх слухачів у добрий гумор розмовою та піснями, виймав зернятко і, поклавши його на стіл, питав, що б це могло означати? По хвилі відповідав сам, що воно означає царя. Далі довкола нього клав ряд подібних зерен і називав їх міністрами, генералами, губернаторами. Дальший круг творили нижчі урядники, ще дальше містилися поміщики, так звані пани. Уклавши це все, казав мужикам добре придивитися до тих зернят, а потім добував з кишені цілу жменю пшениці й
засипав нею всі викладені кола, додаючи: “А це мужики, себто ми. Знайдіть тепер царя, і генерала, і губернатора, і пана”.
Перовський, розповівши це, звичайно кінчив тим, що чоловік, який займається такими проповідями, — небезпечний і що пустити його між народ не можна. Се була причина, що Шевченко помимо дуже численних старань увільнений був пізніше за інших.
Броніслав Залеський , польський історик і художник
“Із Тарасових пісень перед нами постає справжній велетень, поет могутнього духу, залізної волі, високих ідей, поет із дуже вразливим, ніжним, благородним серцем і в той же час картаючий, грізний, полум’яний борець за правду і справедливість, — чудовий, непохитний, великий поет, великий як людина, прекрасний як високий ідеал патріота, ідеал слов’янина. Так, Тарас Шевченко є великою гордістю і славою для братів українців, — і не тільки для них, а й для всіх слов’ян взагалі! І як справжній українець вважає Шевченка народним учителем, вождем, пророком, то нехай же так само проймуть і запалять високі Тарасові ідеї кожне слов’янське серце!” (1907).
Йосип Абрам (1875 –1938), словенський письменник, перекладач “Кобзаря” Т. Шевченка
АрештМемуарист так описує арешт поета: “Шевченко з багатим поміщиком
кавалеристом Солоніним під’їхав до Дніпра проти фортеці. Але Дніпро дуже навесні розлився — переправи не було. Стояв тільки великий човен для переправи пошти і кур’єрів з квартальним наглядачем і двома жандармами. Човен був готовий відійти до Києва. На прохання Шевченка перевезти його з товаришем відмовили; але коли Солонін пообіцяв чималу винагороду, поліцейський наглядач і жандарми прийняли їх у човен.
Човен, власне, піджидав Шевченка, але, щоб не викликати його підозри і не дати йому можливості заховати щось із своїх речей, його спочатку ніби не погоджувалися прийняти. На середині річки квартальний наглядач показав Шевченкові розпорядження і оголосив його арештованим”.
А далі, мабуть, подаються відомості апокрифічного характеру: “Через кілька хвилин Шевченко вийняв із кишені пальта жмут паперів і кинув за течією. Квартальний наглядач і жандарми помітили це й наказали вийняти їх з води. Солонін пропонував великі гроші, щоб паперам дали можливість поплисти, але не встиг. Квартальний наглядач і радий би одержати куш, але боявся зради з боку жандармів та веслярів, а жандарми боялися квартального наглядача”.
Але навряд чи можна вважати правдоподібним те, що поет тримав цілий жмут паперів-рукописів у кишені пальта. Серед цих “паперів” була, наприклад, досить об’ємна рукописна збірка “Три літа”, що спричинилася до звинувачення Шевченка в писанні “підбурливих і вищою мірою зухвалих віршів”.
Про свій арешт Шевченко пізніше писав Я. Г. Кухаренкові так: “...Вернувся знову в Київ і тілько що ступив на дніпровський байдак... так зо мною таке трапилося, що проти ночі не треба б було й розказувать, а то ще, прокляте, присниться. Мене, по правді сказать, риштовали та, посадивши з жандаром на візок, прямо привезли аж у самий Петербург”.
Петро Жур, український літературознавець
“Взагалі, ота тенденційність, ота глибока любов до свого пригніченого народу надає Шевченковій поезії найбільшої привабливості, і він, можна сказати, один з перших поетів у світі, який на тих струнах таким способом заграв” (1868).
Стоян Новакович (1842 –1915), відомий сербський критик і громадський діяч
Остання зустріч і остання розлука з ШевченкомГоворячи про Малоросію і про своїх українських знайомих, поет помітно оживав:
хвороблива роздратованість потроху залишала його і переходила то в почуття тієї теплоти і живої любові, якою дихали його твори, то в найпалкіше обурення, яке він, по можливості, стримував.
На столі, перед яким він сидів, лежали два стосики укладеного ним малоросійсь-кого букваря, а під рукою в нього була інша “малоросійська граматка”, яку він кілька разів відкривав і знову кидав. Видно було, що ця книжка дуже його турбує й непокоїть. Я взявся було за шапку. Поет зупинив мене за руку і посадив. “Чи знаєте ви ось цю книжчину?” — він показав мені “граматку”. Я відповів ствердно. “Ану ж, як знаєте, то скажіть мені, для кого вона писана?” — “Як для кого?” — відповів я на запитання іншим запитанням. “А так, для кого? Бо я не знаю, для кого, тільки не для тих, кого треба навчити розуму”. Я постарався ухилитись од відповіді і завів мову про недільні школи, але поет не слухав мене і, очевидно, й далі думав про “граматку”.
“От якби до весни дотягти! — сказав він після довгих роздумів. — Та на Україну… Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав”. Мені стало нестерпно, я відчував, як у мене набігали сльози…
Я почав прощатись. “Спасибі, що не забуваєте, — сказав поет і встав. — Ага, — додав він, подаючи мені свій букварик, — прогляньте його та скажіть мені, що ви про нього думаєте”. З цими словами він подав мені книжку, і ми розлучились… назавжди в цьому житті.
М.С. Лєсков, відомий російський письменник
“Я вважаю багатозначним той факт, що вже в 1926 році молодий японський селянський поет Тейсук Сібуя присвятив свої вірші кріпацькому поетові України Тарасові Шевченку. Який чудовий поет є Шевченко, ми бачимо з його “Кобзаря”, що вийшов у видавництві “Хейбонся” у 1950 році японською мовою” (1961).
Хідео Одагірі, відомий сучасний японський літературознавець