АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА … konf.pdf · ПУШКАР Ольга. Гуманізаційні засади формування досконалої

1

Національна академія державного управлінняпри Президентові України

Дніпропетровський регіональнийінститут державного управління

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ

ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Матеріали 6-ї регіональноїнауково-практичної конференції

(14 травня 2009 р., м. Дніпропетровськ)

ДніпропетровськДРІДУ НАДУ

2009

32

ББК 66.4 (0)

А 43

Редакційна колегія:Л.Л. Прокопенко (голов. ред.), канд. іст. наук, доц.,

О.М. Рудік, канд. політ. наук, К.Ю. Богомаз, д-р іст. наук, проф.,Г.Г. Кривчик, д-р іст. наук, проф., Б.Б. Глотов, д-р філос. наук, доц.,

О.В. Овдін, канд. іст. наук,В.В. Баштанник, канд. держ. упр., доц. (відп. секретар).

А 43 Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України:матеріали 6-ї регіон. наук.-практ. конф. 14 трав. 2009 р., м. Дніпропетровськ / за заг.ред. Л.Л. Прокопенка. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2009. – 340 с.

Уміщені матеріали доповідей учасників щорічної регіональної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми європейської та євроатлантичноїінтеграції України» щодо проблем та перспектив процесу приєднання Українидо Європейського Союзу та НАТО.

Розраховано на фахівців державного управління, працівників органівдержавної влади та місцевого самоврядування, науковців, викладачів, слухачівНаціональної академії державного управління при Президентові України, а такожбуде корисним для всіх, кого цікавить окреслене коло проблем.

© ДРІДУ НАДУ, укладання,оригінал-макет, 2009

ЗМІСТ

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯСЕРЬОГІН Сергій. Принцип професіоналізму державної служби Україниу контексті адаптації законодавства до стандартів Європейського Союзу..............9ХОМЕНКО Олексій. Україна та гіпотеза диференційованої інтеграціїв Європейському Союзі......................................................................................................11ПРИГУНОВ Гліб. Актуальні проблеми інтеграції України в ЄвропейськеСпівтовариство.....................................................................................................................13ХРАМЦОВ Валерій. Реформа місцевого самоврядування в контекстієвропейської інтеграції України ....................................................................................18БОРОДІН Євген. Новий порядок денний Ради Європи щодомолодіжної політики ....................................................................................... 21ШАРОВ Юрій. Людиноорієнтовані напрями запровадженняуправлінських принципів ЄС у діяльність державних службовців України ...... 23РУДІК Олександр. Європеїзація посткомуністичних країн:досвід на етапі набуття членства в ЄС ............................................................. 26ПРОКОПЕНКО Леонід. Перспективи розвитку співробітництваУкраїни та ЄС у контексті Східного партнерства ............................................. 29ЩЕРБАКОВ Павло. Запровадження в систему підвищення кваліфікаціїдержавних службовців тренінгових програм з питаньєвропейської інтеграції України .......................................................................................32

СЕКЦІЯ 1ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

ІВАШИНА Олена. Європейський досвід регулювання оплати праці ............... 35БАЛІН Володимир. Правове забезпечення державного регулюванняринку автотранспортних послуг у Польщі ..................................................................37БАРОВСЬКА Анастасія. Технології інформування населеннящодо питань європейської інтеграції України ................................................. 40ВУКОЛОВ Володимир. Електронні документи:досвід країн Європейського Союзу ...............................................................................43БОГОМАЗ Костянтин, ГЕВЕЛЬ Ксенія. Європейський досвід організаціїсистеми збереження історико-культурної спадщини ...................................... 45ДЗЯД Олена. Про питання сутності та класифікації європейських політик .........47ДЗЯД Олена, ДАВИДЕНКО Дар’я. Сучасні суперечностіспільної сільськогосподарської політики ЄС ...............................................................50КАМІНСЬКА Наталія. Основні засади європейської регіональної політикита Україна ............................................................................................................................52КАХОВСЬКА Олена. Досвід європейської регіональної політики для України ..... 55КІРЄЄВА Ольга. Роль регіонів у реалізації стратегії інтеграції України в ЄС ........58КІЯН Сергій. Трансформація суспільства як певний етап глобалізаціїта інтеграції в нові регіональні об’єднання ...................................................... 60КОНДРАШЕВА Ольга. Болонський процес: формування готовностімайбутніх фахівців до професійного самовдосконалення під час вивченнядисципліни «Іноземна мова в професійній діяльності» ..............................................61КРАВЧЕНКО Мілена. Європейський досвід збереження та розвиткулюдського потенціалу в умовах демографічних змін ................................................63

54

ЛАХИЖА Микола. Проблеми модернізації публічної адміністраціїу дослідженнях інституту політичних наук Варшавського університету ..............65МУРКОВИЧ Людмила. Досвід здійснення територіальної реформи у Польщі .... 67ОВДІН Олександр. Демографічний розвиток ЄС у 2008 р. ......................................69ПАВЕЛКО Андрій. Європейський досвід управління безпекоюфутбольних закладів та Україна ....................................................................... 71ПРИХОДЬКО Роман. Функціонування системи управління розвиткоммуніципальних утворень в умовах євроінтеграційних процесів ............................74РУДЕНКО Станіслав, ШИПОША Катерина. Університетська освітав контексті Болонського процесу .................................................................... 77ТАРАСЕНКО Тетяна. Потреби вдосконалення державної діяльностіу сфері освіти молоді в Україні та сучасна молодіжна політика ЄС ................ 80ТІШКОВА Наталя. Практика застосування екологічних угод у країнах ЄСяк новий інструмент екологічної політики ....................................................... 82ТУПИЦЯ Олег. Українські профспілки та тенденції розвиткуєвропейського профспілкового руху ............................................................................84ЧЕРЕДНИК Наталія, ЧЕРЕДНИК Юлія. Мовна політика Канадияк складова мультикультуралізму .................................................................... 86ШЕВЧЕНКО Олег. Адаптація методики PEST-аналізу для розробкистратегії державного управління міграційними процесами ....................................89ШИПКО Андрій. Зміна парадигми функціонального спектру діяльностіобласної ради у сфері охорони здоровя населення ..................................................91ЮРЧУК Людмила. Практика європейської інтеграції через досвід Польщі .... 93ОВДІН Олександр. Масштаби імміграції до ЄС на початку ХХІ ст. ......................96КОВАЛЬЧУК Олександра. Мовна політика як складова політики ЄС ..................99ШУМІК Ірина. Особливості соціального захисту населення в країнах-членахЄС на національному та місцевому рівнях (приклад Швеції) ...................................101КОКІЦ Олексій, КОЗАРЕНКО Ірина. Європейський досвід організаціївиборчих систем для місцевих виборів .......................................................... 103ЛІТВІНОВА Наталія. Підтримка молодіжного підприємництва в Україні:запровадження європейських принципів ....................................................... 106ЯВОРСЬКИЙ Юрій. П.О.Куліш як ініціатор та ідеологукраїнсько-польського примирення ..........................................................................108ШАМРАЄВА Валентина. Концепція і стратегія енергетичної політики ЄС ...... 110ЛЄБЄДЄВА Ярославна. Концептуальні засади впровадженняполітики мультикультуралізму в країнах масової міграції ....................................112ЄЖУНІНОВ Володимир. Новий етап розвитку європейськогоінформаційного суспільства .......................................................................... 116СЕРГІЄНКО Елла. Особливості організаційної культуридержавних установ в умовах запровадження TQM .......................................................118ХОЖИЛО Ірина. Службові ради в органах влади як складовапублічного управління: досвід Греції ............................................................. 121ПРИХОДЬКО Роман. Європейські пріоритети безпеки життєдіяльності ...............123КУЛІШ Інна. Державне управління інноваційністю регіонів Українияк ознака європейського рівня управління ..............................................................124СЕВЕРИН Олег. Особливості цивільно-правового захиступрав споживачів у країнах Європейського Союзу .......................................... 127

СЕКЦІЯ 2УКРАЇНА – ЄС: СПІВРОБІТНИЦТВО

В УМОВАХ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИБІЛЯВСЬКА Ольга. Управління ризиками в органах державної влади:досвід Канади ....................................................................................................................131ВЛАСЮК Валерій. Державне регулювання економічних процесіву контексті європейської інтеграції ................................................................. 133ГАБРІНЕЦЬ Володимир, МОІСЕЄВА Світлана. Вплив євроінтеграційнихпроцесів на розвиток туристичної галузі в Україні .................................................136ІГНАТЕНКО Марина. Розвиток країн ЄС та України в умовахсвітової економічної кризи ............................................................................. 139КОЛЕСНІКОВ Борис, АМПЛЄЄВ Андрій. Державна політика стимуляціїнауково-технічного прогресу в умовах глобальної фінансової кризи ................141МАЙСТРО Сергій. Перспективи створення зони вільної торгівліміж Україною та Європейським Союзом: аграрний аспект ..................................144НАУМОВ Олег. Проблеми інтеграції України в Європейський Союз ...............146ПЕРЕТОКІН Андрій. Важелі впливу у сфері співробітництва ЄС та Українив умовах світової економічної кризи .........................................................................148ПРОЦЮК Сергій. Проблеми соціального захисту населення вЄвропейському Союзі: демографічний аспект ........................................................150САВОСТЕНКО Тетяна, ВЕГЕРЯ Сергій. Перспективи співробітництваУкраїни з ЄС в аграрній сфері з урахуванням вступу до СОТ ..............................153ЧИРИЧЕНКО Юрій. Стратегічне планування розвитку сільськогогосподарства України в контексті європейської інтеграції .....................................155ДЄХТЯРЬОВА Світлана. Боротьба з корупцією в контекстіінтеграції України в ЄС ................................................................................... 157БРОНІКОВА Світлана. Конструкти(ви) діалогу України з ЄС ...............................158СЕМЕНЧЕНКО Олена. Труднощі входження Українив європейський простір вищої освіти .........................................................................160ВАСИЛЮК Валерія. Україна – ЄС – Франція: нові реалії співробітництва .......164

СЕКЦІЯ 3УКРАЇНА – НАТО:

ДВОСТОРОННІЙ ДІАЛОГ І ЄВРОПЕЙСЬКА БЕЗПЕКА

БУЧИК Володимир. Співпраця України та НАТОв контексті зміцнення європейської безпеки .................................................. 167УСАТЕНКО Оксана. Республіка Македонія на шляху до НАТО та ЄС ........... 169ЯКУБОВ Едуард. Досвід створення та забезпечення функціонуваннясистем цивільного захисту населення в країнах ЄС ................................................171ТАРАНОВА Світлана. Взаємодія митних служб у контекстієвроатлантичної інтеграції України ................................................................ 174

СЕКЦІЯ 4ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ДО СТАНДАРТІВ ЄСАРТЕМЕНКО Наталія. Досвід Німеччини з атестаціїта щорічної оцінки державних службовців ..................................................... 176

76

БАЛАШОВ Анатолій. Європейська управлінська культура в контекстістановлення державного менеджеризму в Україні ........................................ 181ГОРДІЄНКО Валентина. Проблеми адаптації державної служби Українидо стандартів ЄС ............................................................................................. 183ДУДНИК Андрій. Адаптація інституту державної служби Українидо європейських стандартів ............................................................................ 185КАРПЕНКО Олександр. Реалізація технологічної сумісності різнихінформаційно-аналітичних систем державних інституцій країн ЄС ............... 187КОЛІСНІЧЕНКО Наталія. Формування законодавстваз державної служби в країнах-нових членах ЄС .........................................................189МАКАРОВА Ірина. Професіональна етика державних службовціву країнах Західної Європи та Америки ......................................................................191МИХНЕНКО Анатолій, ГОНЧАРУК Наталія. Європейський досвідформування управлінської еліти ..................................................................................193МОЛЧАНОВА Крістіна. Проблеми імплементації законодавства Українидо стандартів і принципів Європейської хартії місцевого самоврядування .... 195ОЗИМОК Ірина. Процес європейської інтеграції України: необхідністькадрових та інституційних змін у державній сліжбі .................................................199ПАРХОМЕНКО-КУЦЕВІЛ Оксана. Проблеми реформування державноїслужби в контексті європейських інтеграційних процесів .............................. 202ПЕТРЕНКО Оксана, ВАСИЛЕНКО Олександр. Добір і відбір персоналуу сфері публічної служби (зарубіжний досвід) ........................................................204ПРОКОПЕНКО Леонід, ШАБАТІНА Ірина. Комунітарна служба ЄС ............. 207ПРУДИУС Леся. Побудова системи управління якістю професійногонавчання державних службовців – черговий крок до європейських стандартів .......209СЕРЬОГІН Сергій. Упровадження системи управління якістюяк ресурс запобігання корупції влади ............................................................. 211СТАРКОВ Валентин. Концептуальні засади оцінювання діяльностідержавних службовців у наближенні до стандартів ЄС ..........................................213ШПЕКТОРЕНКО Ігор. Ресурси підвищення ефективностікадрового резерву державної служби ........................................................................216ШПІТУН Іван. TWINNING-проект НАДУ: анатомія світоглядного конфлікту ..... 219ЯШИНА Юлія. Вибір пріоритетів професійного розвитку кадрівдержавної служби в контексті інтеграції України до Європейського Союзу ......221

СЕКЦІЯ 5ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ

НАЦІОНАЛЬНОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВАБОГОМАЗ Костянтин, СОРОКІНА Людмила. Європейський досвідзаконодавчого регулювання інформаційної політики держави ...................... 224БОЧАРОВА Наталія. Розвиток інтелектуальної власності ЄСв умовах інформаційного суспільства (нові ініціативи Єврокомісії) ..................226ЗЕЛІНСЬКИЙ Сергій. Експерт з етики – новий суб’єкт законотворчості .........228КІЯНКА Ірина. Громадянські права в контексті діалогу України з ЄС ..............231КОЛЕСНИК Галина. Процес гармонізації та зближення європейськогоправа із законодавством ЄС ..........................................................................................233КРАСНИЦЬКА Яна. Становлення системи адміністративної юстиції як інструментраціоналізації судового контролю за державно-управлінською діяльністю .... 235

КРИКУН А. Проблеми забезпечення правової охорони комерційноїтаємниці в законодавсті ЄС та України ......................................................................238МУРАДЯН Вартан. Судова охорона права інтелектуальної власностів ЄС та Україні: порівняльний аналіз .........................................................................240ПІРОГ Людмила. Світові підходи до вирішення проблем неповносправності ..... 242ПУШКАР Ольга. Гуманізаційні засади формування досконалоїсистеми європейського права через принцип утвердження прав людини ........245РЄЗНИК Олег. Розвиток законодавства про місцеве самоврядування в контекстієвропейської інтеграції України: проблеми та перспективи їх вирішення ...... 248СЛУПСЬКИЙ Борис. Правове забезпечення об’єднанняелектроенергетичної системи України з енергосистемами ЄС ...................... 251ШАПОШНИК Світлана. Міжнародні стандарти управління документацієюв реалізації проекту «Електронна митниця» ..............................................................253КИРИЧУК Юлія. Застосування досвіду забезпечення доступності житлав контексті наближення до європейських стандартів .....................................................256КАЛАШНИКОВ Віктор. Юрисдикція Європейського суду з прав людинита її вплив на національну судову практику ................................................... 258

СЕКЦІЯ 6ПРОЦЕС ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ТА ЙОГО ВПЛИВ

НА ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ

АНТОНОВА Ольга. Вплив європейських управлінських традиційна професіоналізацію державної служби в Україні ................................................261БАШТАННИК Віталій. Трансформаційні чинники в процесі європеїзаціїнаціональної системи державного управління в Україні ........................................263БАШТАННИК Алла. Реформування державного управліннята становлення механізмів публічного адміністрування в Українів контексті євроінтеграційних процесів .......................................................... 265БЕЗВЕРХА Тетяна. Процес європеїзації публічного адмініструванняв Польщі: досвід для України ........................................................................................268ГАБРІНЕЦЬ Володимир, ЗВОРИГІНА Наталія. Нагальні завдання розбудовисистеми забезпечення зв’язків з громадськістю в регіональних органахвиконавчої влади в умовах європейської та євроатлантичної інтеграції України ... 270ГОЛОХА Любов. Модернізація державного управління бібліотечноюсправою в Україні в контексті європейської інтеграції ............................................273ГОЛУБЧИК Ганна. Моделі управління розвитком соціальної реклами:досвід для України .......................................................................................... 276ГОРЬКОВ Єлисей. Європейський досвід ролі місцевого самоврядуванняв управлінні соціально-економічним розвитком міста ...........................................279ДІДЕНКО Микола. Тенденції та особливості реформування органіввнутрішніх справ у загальному процесі вдосконалення системипублічного адміністрування в Україні ............................................................ 282КЛИМЕНОВА Олена. Питання розподілу повноважень та фінансуванняорганів місцевого самоврядування в Україні в контексті європейського досвіду .......284КОГУТ Петро. Персональна складова транзиту політичного режиму в Україні ...287КУСПЛЯК Ігор. До питання задоволеності електронними державнимипослугами в процесі впровадження електронного урядування ..................... 289

98

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Сергій СЕРЬОГІНд.держ.упр., проф.,заслужений діячнауки і техніки України, директорДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРИНЦИП ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИУ КОНТЕКСТІ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВАДО СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Наявність значної кількості нормативно-правових актів, які регулюютьдержавну службу жодною мірою не означає, що сучасний стан законодавстваУкраїни про державну службу є завершеним. Справді, одним з важливих напрямівреалізації адміністративної реформи (на чому безпосередньо наголошувалось вКонцепції адміністративної реформи) є подальший розвиток законодавства продержавну службу та вдосконалення її нормативно-правової регламентації [1, с.6]. В цьому сенсі йдеться не тільки про внесення ряду базових змін у вже чиннезаконодавство, а й про прийняття нових законів, які б враховуючи всі недолікипопередніх, відповідали тим сучасним вимогам, які висуваються як до державноїслужби в цілому, так і до окремих категорій державних службовців. Так, наприклад,на думку О. Оболенського, у сучасному законодавстві про державну службуповинні бути чітко сформульовані насамперед її завдання. До них належать:професійне сприяння формуванню державної політики; забезпеченнярезультативності та ефективності державної служби; сприяння політичному тасоціальному партнерству шляхом професіоналізації регулювання суспільнихвідносин; адміністративно-процесуальний супровід виконання положеньконституції і законів держави; забезпечення реалізації державної політики наумовах політичної та конфесійної нейтральності; професійна підготовка,перепідготовка та підвищення кваліфікації персоналу державної служби [2, с. 16].

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2004 р. № 746 булазатверджена Програма розвитку державної служби на 2005-2010 роки, якавідзначала, що державна служба є складовою державного управління,спрямованою на задоволення потреб суспільства, забезпечення захисту основнихправ і свобод людини і громадянина, послідовного і сталого розвитку країни тапоступового входження її до європейської спільноти [3].

Метою цієї Програми, що розроблена відповідно до Конституції України,законодавства України, положень Послання Президента України «Європейськийвибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку Українина 2002-2011 роки», Указу Президента України від 5 березня 2004 р. № 278 «Проконцепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартівЄвропейського Союзу», є визначення та здійснення комплексу заходів,спрямованих на забезпечення ефективної діяльності органів державної влади,інших державних органів (далі – державні органи) та досягнення європейськихстандартів рівня життя громадян України.

Першим принципом, що лежить в основі організації і діяльності сучаснихдемократичних систем державної служби є принцип професіоналізму. Томуцілком обґрунтованою є теза, що на сьогоднішній день немає фактично жодного

ЛІТВІНОВ Олексій. Запровадження європейських принципів сприяннярозвитку малого підприємництва в Україні .............................................................291МАЛЬЦЕВ Сергій. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми реалізаціїповноважень на основі принципу субсидіарності .................................................294МАМАТОВА Тетяна. Адаптація системи технічного регулювання Українидо вимог ЄС ................................................................................................... 296МИХАЙЛИШИН Володимир. Залучення громадян до участі в місцевомусамоврядуванні як метод упровадження європеїзації публічногоадміністрування в Україні ............................................................................... 299ОРЖЕЛЬ Олена. Відкритий метод координації як інструментвироблення та реалізації політик ЄС ...........................................................................303ПАНЧЕНКО Ганна. Ратифікація «Європейської хартії регіональних мовабо мов меншин» як складова процесу європеїзації публічногоадміністрування у сфері мовної політики України .................................................305ПРОКОПЕНКО Андрій. Основні напрями реформування державногоуправління: міжнародний досвід та висновки для України ............................. 307РУДІК Надія. Європеїзація в контексті трансформації посткомуністичних країн ....310СЕРГЄЄВА Ліна. Становлення європейської соціальної моделів системі публічного адміністрування в Україні .......................................................313СОРОКІНА Наталія. Процес європеїзації та реформування публічногоадміністрування в Польщі .............................................................................. 315ЧЕРЧАТИЙ Олександр. Співпраця з неурядовими організаціями якінструмент оптимізації діяльності органів влади на регіональному рівні:польський досвід ............................................................................................................317ШЕЛОМОВСЬКА Оксана. Державне управління вищою освітоюв європейських країнах та Україні ................................................................... 319ШЕРЕМЕТЬЄВА Лариса. Європеїзація та особливості її проявув державному управлінні ............................................................................... 322ШУМЛЯЄВА Ірина. Реформування місцевого самоврядування у державах-членахЄС як складова європеїзації та децентралізації державного управління ............325ПАВЛЕНКО Сергій. Європейська хартія місцевого самоврядуванняі юридичні гарантії місцевого самоврядування в Україні .....................................327ЛИМАР Андрій, СТАРУШЕНКО Олена. Роль міжнародних стандартівлокальної демократії у визначенні компетенції органів місцевогосамоврядування в Україні ...........................................................................................329ПАХЛОВА Світлана. Принципи європейського врядуваннята їх імплементація в Україні ...............................................................................................333ВОРОНА Петро. Місцеве самоврядування в Ізраїлі як прикладодно- та двоступеневої моделей місцевої влади ........................................................335

1110

питання організації та функціонування державної служби, яке б не було пов’язанез професіоналізмом державних службовців [4, с. 65]. До речі, у якості одного зосновних принципів державної служби принцип професіоналізму закріплено вст. 3 Закону України «Про державну службу». А в ч.2 ст. 29 цього ж законуміститься норма щодо постійного підвищення державними службовцями рівняїхнього професіоналізму та кваліфікації.

Досліджуючи діяльність виконавчої гілки державної влади В. Авер’яновзвертає увагу на необхідність чіткого розмежування функцій між «політикою» та«управлінням» з метою забезпечити, з одного боку, пріоритет політики, а з іншого– певну незалежність від політичної кон’юнктури і стабільність професійних кадрівуправління [5, с. 61], що відповідає класичному принципу, виведеному ще М.Вебером та В. Вільсоном щодо розмежування політики і адміністрування. Узв’язку з цим, по відношенню до політичних посад призначення на них як ізвільнення з них доволі часто відбувається з огляду насамперед на політичніміркування, а не на професійні якості.

Одним з кроків у цьому напрямі була спроба запровадження в Україніінституту державних секретарів. Мається на увазі Указ Президента України від 29травня 2001 року «Про чергові заходи щодо подальшого здійсненняадміністративної реформи в Україні». Зокрема, Указом встановлено, щоорганізаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України та міністерстворганізовується відповідно Державним секретарем Кабінету Міністрів Українита державними секретарями міністерств. Щодо державних секретарів міністерств,то на них покладались обов’язки організації забезпечення діяльності міністра тапоточної роботи з виконання покладених на міністерство завдань, поданняміністрові пропозицій щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координаціїроботи територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій,що входять до сфери його управління, керування роботою апарату міністерства.

Звісно, що на сьогоднішній день функціонування цього інституту скасованоіншим Указом Президента України. Однак в цьому плані слід відмітити, щоліквідація інституту державних секретарів пов’язана не стільки з відмовою відсамої ідеї розподілу політичної та управлінської діяльності, скільки з відмовою відтієї специфічної ситуації яка склалась в органах виконавчої влади, коли у них булоутворено фактично два центри управління: політичний та адміністративний.

Але водночас не можна забувати: для того щоб досягти ідеалу професійноїдержавної служби принцип професіоналізму має бути закладеним в модельдержавної служби від самого початку (причому не лише закладеним, але йзаконодавчо забезпеченим). Те ж саме стосується інших принципів, забезпеченняі реалізація яких є необхідною умовою формування сучасної державної службив Україні, адекватної потребам демократичної держави і громадянськогосуспільства.

Важливим моментом реформування системи державної служби, якийдозволяє органічно поєднати її з новою системою державного управління, євстановлення чітких зв’язків між такими двома сферами, як політична таадміністративна влада. У зв’язку з цим украй небезпечною виглядає спробавивести державну службу з-під політичного контролю, оскільки у цьому випадкуми можемо отримати появу нової гілки влади, яка поряд з класичнимизаконодавчою, виконавчою та судовою владою може бути окреслена як

«бюрократична влада». При цьому у випадку демократичної політичної системи,коли державна влада реалізується на засадах демократії, не постає питання проте, які інтереси – державні чи суспільні – мають домінувати в діяльності державноїслужби, оскільки сама демократична держава (і відповідно всі її інститутивключаючи інститут державної служби) перетворюється на засіб забезпеченнясталого суспільного розвитку і суспільної безпеки.

Список використаної літератури1. Концепція адміністративної реформи в Україні. Центр політико-правових

реформ. – К., 1998. – 61 с.2. Оболенський О. Державне управління і державна служба України:

реформування в світлі світового досвіду // Формування демократичного таефективного державного управління в Україні. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – С. 9 – 33.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Програму розвитку державноїслужби на 2005-2010 роки» від 8 червня 2004 р. № 746. – Режим доступу: http://portal.rada.gov.ua/. – Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт.

4. Оболенський О. Стратегія професійного навчання кадрів – стратегіямайбутнього держави // Вісник державної служби України. – 1997. – № 1. – С. 64 – 71.

5.Авер’янов В.Б. Інститут державних секретарів міністерств як новела уреформуванні виконавчої влади в Україні // Вісник Академії правових наукУкраїни. – Харків, – 2002. – № 2 (29). – С. 59 – 71.

Олексій ХОМЕНКОк.мед.н., магістр державного управлінняпомічник Віце-прем‘єр-міністрау справах європейськоїта євроатлантичної інтеграції

УКРАЇНА ТА ГІПОТЕЗА ДИФЕРЕНЦІЙОВАНОЇ ІНТЕГРАЦІЇВ ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Геополітична шахівниця історично визначила для України посиленегеографічне сусідство Європейського Союзу та перспективи спочаткуприєднатися до спільного ринку, а потім стати повноцінним членом ЄС, щозумовлює сьогодні особливу увагу до національного стратегічногоєвроінтеграційного курсу. Активно проголошуючи європейський вибір у своїйзовнішньополітичній стратегії, Україна відстоює позицію диференційованогопідходу до європейських країн постсоціалістичного простору. В свою чергуЄвропейський Союз готовий диференціювати зміст партнерської політикисусідства та інструменти і глибину здійснення цієї політики в залежності відспроможності України використати цю політику для свого власного розумінняінтеграції до ЄС, незважаючи на попередні неоднозначні підходи щодосвроінтеграційних перспектив України та бажання європейських функціонерівне зв’язувати себе будь-якими зобов’язаннями з Україною.

Відмова Ірландії підтримати на референдумі Лісабонський договір змусиламіністрів закордонних справ держав-членів ЄС позачергово дійти пропозицій щодоможливості надання Ірландії особливого статусу серед можливих сценаріїв дій,як це раніше було визначено окремими протоколами зокрема по відношенню до

1312

Великобританії та Данії. Відсутність в ЄС достатньо чіткої та узгодженої концепціїєвропейського інтеграційного процесу, загального бачення майбутньогоєвропейської інтеграції свідчить про поточні труднощі, з якими стикаєтьсяЄвропейський Союз при вирішенні численних внутрішніх спільнотових проблем.Як важлива запорука лише ефективного розвитку кожної з держав-членів, ЄСнаскрізь пронизаний пошуками індивідуальних компромісів життєдіяльностіСпільноти. Шенгенські домовленості, розвиток ЕВС, «зона євро» (відносно ЄС),створення поглибленої ЗВТ, відміна митних тарифів та надання безвізовогорежиму (відносно України) слугують європейському загалу уособленнямамбіційних проектів та інструментів диференційованої інтеграції.

Міністр закордонних справ Фінляндії та Голова ОБСЄ (2008) АлександерСтубб ще у 1996 році виголосив гіпотезу диференційованої інтеграції, яка і насьогоднішній момент уособлює фундамент вибудови сучасної європейськоїстратегії.

Диференційована інтеграція у широкому розумінні сутності цього процесуозначає компромісне спонукання подальшого європейського інтеграційногорозвитку на засадах реформування ЄС через преференційовані внутрішніугрупування та добровільну неучасть окремих держав-членів в інтеграційнихпроектах, пов’язаних з наданням Союзу додаткової компетенції на засадах, щотака співпраця не повинна шкодити внутрішньому ринкові чи економічній,соціальній та територіальній згуртованості, а також створювати бар’єри абодискримінацію в торгівлі між державами-членами, спотворювати конкуренціюміж ними. Будь-якій пропозиції щодо диференційованої інтеграції належить бутизгідною з acquis ЄС. Диференційована інтеграція у вузькому розумінні – процес,коли держави-члени, які в змозі та бажають швидко рухатись уперед, можуть церобити, не очікуючи на інших. Інші ж не повинні їм у цьому заважати.

На сьогоднішній день диференційовану інтеграцію виділяють перш за все завимірами диференціації у часі, просторі та предметі. Відповідно існують концепціїдиференційованої інтеграції – «багатошвидкісної Європи», Європи «зміннихгеометрій» та Європи «A La Carte».

Диференціація за часом («багатошвидкісної Європи», диференціація зашвидкістю) визначає, що двері завжди будуть залишатися відкритими для країн,що побажають приєднатися на наступному етапі (формування ЕВС).Диференціація в залежності від простору (Європа «змінних геометрій»,«концентричних кіл») визначає, що основні цілі будуть відображати різні підходидо інтеграції, причому основна група («серцевина», «ядро») проводить глибиннуінтеграцію, а інші залучаються і співпрацю з меншим ступенем інтенсивності(формування Шенгенського простору). Диференціація з окремого питання(Європа «A La Carte», Європейського меню) визначає мінімалістські тези інтеграції,що обмежують інтеграцію з приводу окремого питання, наприклад, зони вільноїторгівлі, де держави-члени будуть визначатися відносно приєнання до додатковихсфер співпраці, якщо такі є (формування зони євро, протоколи виключень, проокрему позицію).

Посилене сусідство з Європейським Союзом вимагає від державнихслужбовців всіх рівнів національного державного управління зважених тадиференційованих зустрічних дій стосовно Спільноти, вивірених за гіпотезоюдиференційованої інтеграції, згідно з якою ступінь взаємодії ЄС та держави-партнера буде визначатися відповідно до індивідуальних потреб і спроможностей.

Цінність гіпотези для України полягає у зростанні вірогідності її потенційногосприйняття Європейським Союзом в залежності від кожного наступногопрактичного кроку України, як по зміцненню своєї позиції лідера регіону,піднімаючи свою самоцінність для ЄС, так і навпаки.

Активно проголошуючи Європейський вибір у своїй зовнішньополітичнійстратегії, Україна відстоює позицію диференційованого підходу до європейськихкраїн пострадянського простору. В свою чергу, Європейський Союз готовийдиференціювати зміст партнерської політики сусідства та інструменти і глибинуздійснення цієї політики в залежності від спроможності України використати цюполітику для свого власного розуміння інтеграції до ЄС.

Перехід від принципу «самодиференціації» у раніше запропонованійстратегії «сусідства», як можливого інтсрументу вироблення українськоїметодології наближення до ЄС, до пропозиції розвитку диференційованого вимірупосиленої співпраці містить у собі значний потенціал для перетворення Українина лідера Східного регіону.

Гліб ПРИГУНОВначальник управління з питаньвнутрішньої політикиДніпропетровської облдержадміністрації

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИВ ЄВРОПЕЙСЬКЕ СПІВТОВАРИСТВО

Сучасні тенденції світового розвитку характеризуються глобальноютрансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізаціїтретього тисячоліття.

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного іполітичного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі,зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційнихоб’єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейськомуконтиненті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз.

Інтеграційні процеси у політичній, економічній, соціальній і духовній сферахє одним із характерних елементів сучасної Європи. Процеси європейськоїінтеграції, що практично беруть свій початок із часів закінчення другої світовоївійни, більше не виступають лишень аспектом політичного і економічного життяЗахідної Європи. Із розпадом системи чіткого поділу на «західний» та «східний»блоки та інших добре відомих політичних подій на початку 90-х років, ідея«повернення в Європу» охопила майже всі посткомуністичні і пострадянськідержави. Подальший розвиток інтеграційних процесів та розбудови нової Європивзяв на себе Євросоюз, що є яскравим взірцем успішних процесів інтеграції такооперації.

Європейська інтеграція – це магістральний напрям розвитку континенту,який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце усвіті. Від часу свого заснування 1957 року Європейський Союз поступовоперетворився на один з найпотужніших фінансово-економічних і політичнихцентрів світу, ключовий компонент новостворюваної архітектури європейськоїбезпеки, ядро системи європейських цінностей і стандартів.

1514

Європейський вибір України, який був визначений у початковий періодформування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуттякраїною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтересиУкраїни, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, йогоментальності та глибоких демократичних традицій, грунтується на законномупрагненні громадян України бачити свою державу невід’ємною частиною єдиноїЄвропи.

Євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце всім’ї європейських народів. Європейський напрям зовнішньої політики України– один із шляхів модернізації економіки, подолання технологічної відсталості,залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочихмісць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва,можливості виходу на внутрішній ринок ЄС.

У політичному аспекті європейська інтеграція стане детермінантоюмодернізації правого поля української держави, демократизації її політичної таінституційної системи, поглиблення культури демократії і поваги до прав людинитощо. Поглиблення співпраці з ЄС сприятиме наближенню соціальних умов країнидо високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя і добробутунаселення.

Як повноправний учасник побудови об’єднаної Європи, а в майбутньому –член Європейського Союзу, Україна зможе впливати на вироблення відповіднихрішень і, таким чином, на процеси, що відбуваються на європейському континенті.

Європейська інтеграція також означатиме зміцнення національної безпекита безпеки громадян України, адже вона виключає застосування сили як методувирішення залагоджування суперечностей, сприяє стабільності у відносинах зусіма сусідами. В цьому контексті успішне просування України шляхомєвропейської інтеграції може наблизити до Європи і Росію, зміцнить українсько-російські взаємини, що відповідає національним інтересам обох країн.

Таким чином, для України інтеграція в Євросоюз – це рух країни до стандартівреальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринковогогосподарства, це найкращий спосіб реалізації національних інтересів, побудовиекономічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовійсистемі міжнародних відносин.

Разом з тим було б помилкою замовчувати або применшувати складністьпроцесу європейської інтеграції. Зрозуміло, що він буде тривалим і непростим.Серед іншого, інтеграція в Європу означає зростання відкритості національноїекономіки та конкуренції з боку фірм ЄС. При цьому неминучі досить болючінаслідки для окремих секторів, виробництв і навіть регіонів. Проте потенційніздобутки і переваги європейської інтеграції перевищують можливі втрати йризики. Це було переконливо доведено попереднім досвідом всіх без виняткуєвропейських країн, у тому числі тих, рівень економічного розвитку яких бувнижчий від середнього: від Португалії на заході до Польщі та країн Балтії на сході,від Ірландії на півночі до Греції на півдні.

Успіх курсу України на європейську інтеграцію залежить насамперед відтого, наскільки реалістичними, послідовними і ефективними будуть кроки пойого реалізації. Це посилює значущість практичних заходів, спрямованих настворення надійної і стабільної основи для поступової, еволюційної інтеграціїУкраїни до Євросоюзу як рівноправного і конкурентоспроможного члена.

Намагання обійти визначені для країн-кандидатів умови або отримати певніпослаблення в їх забезпеченні слід розглядати як контрпродуктивні. Це може нелише скомпрометувати мету, яку ми ставимо перед собою, а й завдати серйозноїшкоди економіці України.

Шляхи і конкретні механізми досягнення євроінтеграційних цілей України,тактичні підходи можуть і повинні бути гнучкими, чутливими до змін, щовідбуваються як всередині держави, так і в ЄС та у всьому світі. Досі головнаувага приділялася переважно розбудові механізмів політичних відносин зЄвросоюзом, і цю роботу, безумовно, не можна припиняти. Водночас сьогоднізусилля мають зосередитися на суттєвому поглибленні та розширенніпрактичного співробітництва між Україною та ЄС за всіма магістральниминапрямами - економічному та торговельному; зовнішньополітичному та у сферібезпеки; у галузі юстиції та внутрішніх справ. Згідно з Програмою інтеграціїУкраїни до Європейського Союзу така співпраця повинна сприяти здійсненню україні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов уконтексті розширення ЄС.

На нинішньому етапі досягнення якісних змін у відносинах між Україною іЄС залежить від рішучості і спроможності здійснити глибокі економічні, політичніі правові реформи, співвіднесені із завданнями досягнення відповідностікопенгагенським критеріям членства в ЄС. Це головна передумова для істотногоприскорення темпів розвитку і модернізації економіки країни та її суспільно-політичної системи, скорочення відставання від країн – членів ЄС за рівнямиекономічного та соціального розвитку та потенціалом участі у міжнародномуподілі праці.

Прискорити створення передумов для ефективної інтеграції економікиУкраїни в структури ЄС можна шляхом концентрації ресурсів на тих ділянкахекономічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і дають змогузабезпечувати не лише скорочення зазначеного відставання, а й випереджаючийрозвиток. Така політика має орієнтуватися передусім на створення інституцій,що сприяють генерації та розповсюдженню інновацій, формуваннювизначального фактору конкурентоспроможності в сучасній світовій економіці– людського капіталу, на створення рівноправних умов для підвищенняконкурентоспроможності українських компаній у відкритому конкурентномусередовищі.

До невідкладних завдань належить забезпечення прискореного розвиткупередусім в ряді профільних науко- і техноємних галузей, які вже сьогоднідемонструють досить високий технологічний рівень і здатність до міжнародноїконкуренції, а отже і готовність стати «локомотивами» високотехнологічногозростання.

Послідовна розбудова ефективної ринкової економіки потребує такожнарощування зусиль на таких ділянках, як:

- забезпечення макроекономічної стабільності на основі реалізації стратегіїсталого зростання;

- проведення глибоких структурних реформ з акцентом на становленняефективного приватного власника, якісні зміни у сферах корпоративногоуправління, модернізацію виробництва для забезпечення його міжнародноїконкурентоспроможності;

- проведення адміністративної реформи з метою створення системи

1716

державного регулювання, адекватної принципам ринкового господарства,істотного зменшення бюрократичного втручання в економіку;

- формування ринкових інститутів з акцентом на створення сучасної системибанків та небанківських фінансових установ, динамічний розвиток ринку ціннихпаперів, розповсюдження новітніх інформаційних технологій організації їхдіяльності;

- правове забезпечення ринкових перетворень насамперед через послідовнездійснення кодифікації законодавства, із забезпеченням його стабільності,прозорості і гарантій виконання законів;

- дальша лібералізація торговельного режиму з мінімізацією довільнихбюрократичних обмежень торгівлі через нетарифні заходи і впровадженняцивілізованих норм регулювання торгівлі, узгоджених у рамках СОТ;

- створення сприятливого для підприємницької діяльності середовища таполіпшення інвестиційного клімату: мінімізація адміністративних бар’єрів призапочаткуванні нового бізнесу, зменшення податкового тиску на підприємців ізабезпечення для них прозорих «правил гри», запровадження надійних механізмівзабезпечення виконання контрактних зобов’язань, застосування ефективнихпроцедур банкрутства, декриміналізація економічної діяльності;

- створення конкурентного середовища на внутрішньому ринку, радикальнеполіпшення системи заходів проти зловживання монопольним становищем.

Крім того, реалізація європейського вибору ставить передзовнішньоекономічною політикою України у відносинах з країнами ЄС наступнізавдання:

- здобуття послідовної підтримки з боку ЄС та його країн-членів у питанніодержання якнайширшого доступу до Загальної системи преференцій з країнамиЗахідної Європи, грунтуючись на визнанні України країною з перехідноюекономікою;

- вирішення питань, пов’язаних з можливістю приєднання України до окремихєвропейських програм інтеграційного характеру, насамперед у сферах енергетики,транспорту, науки і техніки, інформатики, сільського господарства, окремихгалузей промисловості, охорони навколишнього середовища, освіти;

- забезпечення безперешкодного недискримінаційного доступу основнихекспортних товарів і послуг України на ринки країн-членів ЄС;

- здобуття стабільної фінансової підтримки і технічної допомоги дляуспішного проведення ринкових перетворень в економіці України, насампередякомога більш динамічних і безболісних структурних зрушень і формуванняміжнародно-конкурентоспроможної економіки;

- прискорений вихід і закріплення на спільному з країн Західної Європиукраїнських виробників товарів і послуг у пріоритетних міжнародно-спеціалізованих сферах і секторах української економіки;

- істотне розширення і поглиблення процесу вибіркового входження Українив європейські економічні структури, насамперед через розвиток великихінтернаціоналізованих фірм, фінансово-промислових груп, і створення тим самимпередумов для майбутньої комплексної інтеграції в європейські економічніструктури в цілому;

- значна диверсифікація форм економічної і науково-технічної взаємодії зособливою увагою на розвиток стійких і комплексних форм міжнародної науково-технічної і виробничої кооперації;

- за умови досягнення принципової згоди ЄС на створення в перспективі зУкраїною зони вільної торгівлі – проведення переговорів з країнами ЄС ідосягнення комплексної угоди щодо поступового створення зони вільної торгівлі,що передбачала б повне скасування мита та аналогічних податків і зборів,кількісних та будь-яких інших адміністративних обмежень на шляху вільногопереміщення товарів і послуг, застосування національного режиму внутрішньогооподаткування до товарів і послуг іншої сторони;

- прийняття гармонізованих правил щодо регулювання взаємних економічнихта науково-технічних стосунків; досягнення приблизної адекватності законівУкраїни та країн Західної Європи у таких сферах: митне законодавство,законодавство про компанії, банківську справу, бухгалтерський облік компанійта податки, інтелектуальну власність, охорону праці, фінансові послуги, правилаконкуренції, державні закупки, охорону здоров’я та життя людей, тварин і рослин,навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування,технічні правила і стандарти, законодавство та нормативні правила стосовноядерної енергії, транспорт;

- поступове створення передумов для подальшої лібералізації економічнихзв’язків – у сфері переміщення капіталів та робочої сили з підвищенням ступенякоординації зовнішньоекономічної та загальноекономічної політики.

Завдання інтеграції в Європейський Союз об’єктивно потребує від ВерховноїРади енергійних кроків у впровадженні ефективно діючих демократичнихпроцедур, інститутів громадянського суспільства, гарантій свободи особистостіі свободи слова. Йдеться про підвищення якості законів, забезпечення більшоїстабільності і прозорості законодавства, наближення його до європейськихправових стандартів. Не менше значення має і радикальне удосконалення практикизастосування законодавства.

Пріоритетним для України завданням у напрямку розвитку демократичнихінституцій є формування життєздатних механізмів громадянського суспільства, вякому народ (через комплексну систему своїх організацій) активнозалучатиметься до процесу прийняття політичних рішень, до контролю задіяльністю усіх гілок влади на різних рівнях.

Інститути громадянського суспільства мають відігравати свою роль і впроцесі реформування національної економіки на ринкових засадах. Неурядовіорганізації спонукатимуть до більшої прозорості в діяльності місцевих органіввлади. Це один з дієвих засобів розгортання більш відкритого діалогу стосовнопитань публічної політики. Розвиток громадянського суспільства сприятимепідвищенню законності в діяльності державних органів, посадових осіб як намісцевому, так і на національному рівнях.

Формування громадянського суспільства вимагає відповідного правовогосередовища, що базується на повазі до Конституції України, проголошеним у нійправам, свободам та обов’язкам особи, гарантіям їх забезпечення. Зміцненнягромадянського суспільства, розвиток діалогу і співробітництва з виконавчоювладою, Верховною Радою сприятиме наближенню України до європейськихцінностей «відкритого суспільства».

У зв’язку з цим Верховній Раді і Уряду України необхідно продовжити роботу,пов’язану із визначенням юридичних рамок діяльності об’єднань громадян вУкраїні, забезпеченням всебічної підтримки розвитку громадянського суспільства.

Розвиток судової системи і відповідної галузі законодавства є ключовим у

1918

забезпеченні демократичних процесів у суспільстві. Йдеться також пронормативну базу щодо здійснення прокурорського нагляду, управління судами,програми підготовки суддів і підвищення їх кваліфікації, розвиток відповідноїматеріально-технічної інфраструктури (приміщення судів, пенітенціарна система,спеціалізовані інформаційні системи і бази даних).

Актуальною є і реалізація одного з фундаментальних положень Конституціїщодо визнання і гарантування місцевого самоврядування, створення належноїйого фінансової, матеріальної та правової основи (у т.ч. формування реальноїподаткової бази), удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром тарегіонами, вироблення механізмів їх державної підтримки.

Разом з тим, потребують уважного аналізу процеси інтеграції в ЄС країнпершої хвилі розширення. Ми маємо вчитися на їх успіхах і робити правильнівисновки з їхніх помилок. Необхідно також уважно відслідковувати тенденціїрозвитку та інституційного реформування Євросоюзу, пропускаючи крізь призмунаціональних інтересів такі з них, як посилення наднаціональних органів,делегування їм частини державного суверенітету.

Отже, євроінтеграційний курс є невід’ємною складовою демократичних таекономічних реформ, які відбуваються в нашій державі. У свою чергурезультативність цих перетворень безпосередньо пов’язана з реалізацієюєвропейського вибору України. Усвідомлення цього взаємозв’язку має стати дляукраїнського суспільства потужним консолідуючим фактором, стимулом дляактивного і динамічного поступу обраним шляхом.

Валерій ХРАМЦОВк.е.н.,доц.,заступник голови Дніпропетровськоїобласної ради по виконавчому апарату

РЕФОРМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯВ КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

За роки незалежності необхідність створення нових механізмів комплексногорозвитку територій, децентралізації і деконцентрації влади, її демократизації вруслі загальносвітових та європейських традицій і досвіду, усвідомлена та прийнятаяк самим українським суспільством, так і основними політичними суб’єктами,розроблено чимало пропозицій з удосконалення системи місцевої публічної влади.

Однак реформу місцевого самоврядування ще не переведено у практичнуплощину, вона не стала глибокою та повсюдною, страждає половинчастістю, ненадає необхідних стимулів для розвитку територіальних громад.

Існуюче конституційне регулювання територіального устрою та місцевогосамоврядування в Україні необхідно визнати надто узагальненим, неповним тасуперечливим, а саме:

- відсутність серед основних засад територіального устрою України,передбачених у нормі статі 132 Конституції України, принципу повсюдностімісцевого самоврядування. Відсутність цього принципу серед основних засадтериторіального устрою обмежує права місцевого самоврядування;

- неможливість структурування системи адміністративно-територіальниходиниць України та чіткого визначення їх видів, змішування таких понять як

«населений пункт» і «адміністративно-територіальна одиниця», не визначенняадміністративно-територіальною одиницею добровільно об’єднаних у сільськугромаду жителів кількох сіл;

- невизначеність територіальної основи для місцевого самоврядування,спроможної надавати мінімальний перелік публічних послуг. Така ситуаціяобумовлена, у тому числі й відсутністю конституційно встановленої вимоги щодоможливості створення адміністративно-територіальної одиниці тільки за умовиспроможності органів територіальної громади цієї одиниці забезпечити наданнянаселенню на належному рівні мінімального переліку публічних послуг;

- брак чіткого і послідовного конституційного регулювання матеріальної тафінансової основи місцевого самоврядування;

- відсутність конституційних основ регіонального самоврядування.Незважаючи на використання в нормі статті 132 Конституції України поняття«регіон», регіональне самоврядування Конституція України не передбачає;

- встановлення нераціонального співвідношення інститутів місцевогосамоврядування та місцевих державних адміністрацій. Серед повноваженьтериторіальної громади переважають делеговані повноваження, яких налічується90, над власними повноваженнями (54). а органи місцевого самоврядування таоргани виконавчої влади фактично відповідають за виконання одних і тих самихповноважень, оскільки близько 80 % їх дублюються.

Будь-яка реформа місцевої влади розглядається політичними силамивинятково як технологічний захід, інструмент у боротьбі за владу й вплив у країній у регіоні. При цьому упускається з виду головна мета реформи –демократизація політичної системи, наближення її до європейських стандартів,розширення участі громадян у керуванні як державою, так і конкретнимитериторіями. На нашу думку однієї із причин провалу адміністративно-територіальної реформи в 2005 р. були не стільки очевидні недоліки, відсутністьполітичної волі, серйозний опір на місцях, скільки нерозуміння мети реформи.Можна припустити що, незважаючи на всі декларації, українська еліта реальнопобоюється розширення прав місцевого самоврядування, оскільки при нинішнійполітичній ситуації неможливо прорахувати до яких наслідків вона приведе.Відсутнє розуміння того, що реформа місцевого самоврядування повинна носитикомплексний характер і містити в собі не тільки, наприклад, передачу повноваженьвід обласних і районних адміністрацій обласним і районних рад. Найпростішийшлях не завжди є найефективнішим, і його кінцевий результат може суттєвовирізняться від задуманого ініціаторами реформи. Причина цього у двоїстій сутімісцевого самоврядування, яке, з одного боку, у силу делегованих йому державоюповноважень виступає як орган влади, а з іншого – є інститутом громадянськогосуспільства. На жаль, в Україні пріоритет віддається саме владним функціяммісцевого самоврядування. Недоліки бюджетної системи, високий рівень«тінізації» економіки, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства,відсутність політичної культури приводять до того, що житель села, міста, певноїтериторії не відчуває себе платників податків, який, властиво, містить місцевувладу й перед яким вона відповідальна за свої дії. Тому просте розширенняповноважень органів місцевого самоврядування не приведе автоматично допосилення цивільної активності.

Є ненормальним, коли кожна нова каденція Верховної Ради України та уряду,призводить до зміни поглядів і концепцій розвитку місцевого самоврядування,

2120

порушує послідовність, не дозволяє сформувати механізм політичноївідповідальності центральної та місцевої влади, додатково дестабілізує ситуацію зжиттєзабезпеченням регіонів. Характерним прикладом тому є ситуація збюджетами розвитку в 2008 році, невиправдана затримка з прийняттям якихпризвела до гальмування вирішення багатьох соціально-економічних проблем.Не менш актуальним залишається прийняття понад ніж 300 законів та близько 7тис. підзаконних актів, необхідних за оцінкою експертів для реалізації реформ умісцевому самоврядуванні, переважно у сфері бюджетної та податкової політики,удосконалення організаційно-правових основ функціонування місцевогосамоврядування.

До державного бюджету Дніпропетровщина у 2008 році перерахувала 17,8млрд. грн. Це перше місце серед усіх регіонів України. А по видатках область –лише на 18 місці.

Крім того, виходячи із обрахованої потреби органів місцевогосамоврядування тільки на соціально захищені видатки по галузях соціально-культурної сфери питома вага у розрахункових показниках Міністерства фінансівУкраїни в цілому по містах і районах області складає 99,1 відсотків, а у деякихбюджетах більше 100 відсотків. Тому майже всі місцеві бюджети є дотаційними.Дотація вирівнювання з державного бюджету місцевим бюджетам на 2009 рікскладає майже 1 млрд 60 млн грн. і збільшилася на 304,5 млн грн. в порівнянні зминулим роком.

Подібні приклади можна було б наводити й далі, але просте перерахуваннянедоліків – від недосконалості законодавства до прорахунків в управлінні – незмінить ситуацію на краще. В інтересах справи, інтересах нашої держави,ураховуючи стан та напрями реформи, значно корисніше було б відмовитися віднадмірної політизації, досягнення тимчасових цілей, продиктованих політичноюкон’юнктурою та визначитися з пріоритетами і механізмами реалізації реформи,надати їй системний, постійний характер.

І тут не треба винаходити велосипед.У Європейській хартії місцевого самоврядування, ратифікованій Верховною

Радою України 15 липня 1997року чітко позначені принципи та основні напрямирозвитку місцевого самоврядування, а саме:

– органи місцевого самоврядування – важлива основа демократичногоустрою;

– на місцевому рівні право громадян на участь в управлінні суспільнимисправами може здійснюватися найбільш безпосередньо;

– органи місцевого самоврядування, що мають реальні управлінськіповноваження, забезпечують таку адміністративну діяльність, яка є, водночас,ефективною і близькою громадянам;

– захист та зміцнення місцевого самоврядування значною мірою сприяєпобудові європейського співтовариства, заснованого на принципах демократії ідецентралізації влади;

– органи самоврядування утворюються демократичним шляхом, маютьповноваження щодо прийняття необхідних рішень, користуються широкоюавтономією в межах своєї компетенції, порядку і засобів її здійснення;

– загальний принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний узаконодавстві та, за можливості, у конституції кожної країни;

– право місцевого самоврядування має здійснюватися радами чи іншими

представницькими органами, члени яких мусять обиратися вільним, таємним,рівним, прямим і загальним голосуванням;

– ради повинні мати виконавчі інституції , відповідальні перед ними.Наша держава, кожен її регіон тільки виграють, якщо в рамках

конституційного процесу та згідно з Європейською хартією про місцевесамоврядування будуть здійснюватися системні дії з оптимізації правовогорегулювання всієї системи взаємовідносин держави, виконавчої влади та органівмісцевого самоврядування, територіальних громад, якщо система місцевогосамоврядування буде спроможна забезпечити виконання функцій, покладенихна неї Конституцією України та законами України.

Євген БОРОДІН,д.і.н., доцент, професор кафедридержавного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ РАДИ ЄВРОПИЩОДО МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ

Розвиток молодіжної політики є одним із пріоритетів Ради Європи. В їїдіяльності у молодіжній сфері можна виділити такі основні напрями, як освіта вширокому розумінні, свобода пересування, зайнятість і професійна підготовка,залучення молоді до доброчинної діяльності, освоєння молодими людьмиінформаційних технологій, зближення молоді країн-членів ЄС та інших держав,заохочення громадської активності молоді, освіта в області захисту прав людини,сприяння міжкультурному діалогу.

Найбільш ефективним методом здійснення молодіжної політики назагальноєвропейському рівні вважається програмний метод. Підтвердженнямцьому є той факт, що спеціальні молодіжні програми та програмні документипочали розроблятися і реалізовуватися з середини 1980-х рр. За останні 20 роківбули прийняті наступні загальноєвропейські молодіжні програми «Молодь – дляЄвропи», «Молодь 2000-2006», «Молодь у дії 2007-2013», «Європейськаволонтерська служба для молоді», «Безперервне навчання 2007–2013», освітніпрограми «Еразм», «Комет», «Сократ», «Леонардо да Вінчі», «Мінерва» та ін.Для координації роботи з виконання вищеперерахованих молодіжних програм всекретаріаті Ради Європи створено спеціальний Молодіжний директорат, якийтісно співпрацює як з державними структурами, так і з молодіжнимиорганізаціями.

Для здійснення координації у вирішенні найбільш загальних молодіжнихпроблем, досягнення співробітництва з неурядовими молодіжними організаціямиі закладами, які безпосередньо здійснюють вирішення проблем молодогопокоління в різних країнах світу, створено постійний Комітет міждержавногоспівробітництва у молодіжній сфері, який складається з представників міністерству справах молоді країн-членів Ради Європи. Цей комітет проводить свої засіданняодин раз на два роки, а також регулярно організовує Європейські конференціїміністрів у справах молоді.

Восьма Конференція міністрів у справах молоді була проведена 10-11 жовтня

2322

2008 р. в Києві, участь у роботі якої взяли делегати з 49 країн-учасниць. Результатомконференції стало прийняття Декларації щодо розвитку молодіжної політики«Майбутнє молодіжної політики Ради Європи: порядок денний 2020». Структурнодокумент складається з вступної частини та п’яти основних пунктів. У вступнійчастині основними завданнями молодіжної політики на період 2009-2020 рр.визначено забезпечення доступу молодих людей до якісної освіти і навчання,створення гідних умов роботи і життя, а також сприяння внеску молоді до розвиткусуспільства.

У першому пункті Декларації визначено стратегію розвитку молодіжноїполітики й план дій Ради Європи за трьома напрямами (у сфері прав людини ідемократії, сфері співіснування молоді в різноманітних суспільствах та у сферісоціальної інтеграції молодих людей. У сфері прав людини особливі акцентизроблені на таких питаннях: сприяння активній участі молодих людей удемократичних процесах і структурах; забезпечення гендерної рівності та рівнихможливостей для участі всіх молодих людей в усіх аспектах їхнього повсякденногожиття; сприяння усвідомленій освіті та діям молодих людей у питаннях довкілля істалого розвитку та ін.

У сфері співіснування в різноманітних суспільствах основна увагаприділяється заохоченню молодих людей до підтримки культурної різноманітності,міжкультурного діалогу і співпраці та релігійним аспектам, недопущенню всіхформ дискримінації, расизму, ксенофобії та екстремізму і протидії їм, підтримціініціатив молодих людей та їхніх організацій щодо протидії конфліктам, а також уїхньому вирішенні, заохоченню молодих людей до сприяння глобальнійсолідарності та співпраці тощо.

Основними пріоритетами у сфері соціальної інтеграції молодих людейвизначені наступні: сприяння доступу молодих людей до освіти, навчання ітрудового життя, зокрема, шляхом заохочення і визнання неформальної освіти;підтримка переходу молодих людей від освіти до ринку праці, наприклад, шляхомпосилення можливостей для узгодження потреб приватного і трудового життя;підтримка інтеграції молодих людей, які перебувають у соціально і економічноневигідному становищі; заохочення діалогу і солідарності між людьми різнихпоколінь та ін.

Заслуговує уваги положення Декларації про визначення основних підходів,методів та інструментів молодіжної політики. Йдеться про розвиток молодіжноїполітики і співпраці взагалі, працю, освіту і навчання молоді та здійсненнямолодіжних досліджень. Визнано за необхідне забезпечити реалізацію молодіжноїполітики на таких засадах, як міжурядова і міждержавна співпраця в справі розвиткумолодіжної політики, з центром уваги на встановленні стандартів та підтримці їхньоговтілення на практиці, партнерство з іншими зацікавленими сторонами і службами,спільне управління як унікальний і цінний механізм співпраці між урядами імолодіжними організаціями, робота з мультиплікаторами, міжкультурненавчання, здійснення досліджень, випуск публікацій та оприлюднення освітніх іучбових матеріалів для підтримки роботи молоді та молодіжної політики тощо.

У Декларації надані рекомендації Комітету міністрів Ради Європи стосовносприяння розвитку молодіжної політики, посилення молодіжного сектору РадиЄвропи, розвитку партнерства з Європейською Комісією, підтримки роліЄвропейських молодіжних форумів та Європейського молодіжного фонду. Удокументі викладено зобов’язання делегатів конференції стосовно врахування

Декларації при розробці національних молодіжних політик, підтримки залученнямолодих людей і молодіжних організацій для досягнення її пріоритетів на місцевих,регіональних, національних і європейському рівнях та заохочення і підтримкимобільності молоді та обмінів між ними по всій Європі та зовні.

Таким чином, Декларація «Майбутнє молодіжної політики Ради Європи:порядок денний 2020» стала важливим кроком у розвитку молодіжної політики. Їїприйняття можна вважати прикладом оперативної реакції Ради Європи інаціональних урядів країн-членів організації на виклики і вимоги, висунутіглобальною економічною кризою. Даний документ повинен стати основою якдля розробки наступної загальноєвропейської програми дій, направленої нарозв’язання першочергових молодіжних проблем, так і орієнтиром під часвироблення і реалізації національних молодіжних політик (в тому числі й України).

Юрій ШАРОВд.держ.упр, проф.,перший заступник директораДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЛЮДИНООРІЄНТОВАНІ НАПРЯМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯУПРАВЛІНСЬКИХ ПРИНЦИПІВ ЄС

У ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ

У передових країнах світу здійснюється перехід від централізованого йбюрократизованого державного управління до моделі переважно ринкового типувзаємодії в системі влада-бізнес-суспільство, наслідком чого є широке вживаннятермінології і інструментів менеджменту в публічному управлінні. Орієнтація наклієнта-громадянина стає провідною вимогою публічного управління, чомупоступово підпорядковуються основоположні управлінські принципи (стандарти)діяльності державних службовців, запровадження яких має створити відповіднівнутрішні і зовнішні стимули роботи в конкурентних умовах.

Сучасний менеджмент орієнтується на пріоритетну роль людини ворганізації, розглядаючи «людський капітал» як одну з базових цінностейменеджменту. У муніципальному менеджменті можна умовно виділити«зовнішній» і «внутрішній» аспекти розвитку людського потенціалу. Першийстосується підвищення громадської активності населення, другий – розвиткууправлінського персоналу.

У радикальних змінах системи і стилю надання послуг в самовряднихтериторіальних громадах, які є суб’єкт-об’єктом муніципального менеджменту,демократичність управління відіграє особливу роль. Управління вмуніципальному утворенні (МУТ) реалізується з метою задоволення потреб іінтересів громади, отже управлінська й громадська активність населення робитьмуніципальне управління адекватним своєму призначенню, тобто є об’єктивноюнеобхідністю. Відтак має бути створена дійова система залучення громадян доприйняття ключових рішень стосовно розвитку МУТ і до оцінки результатівуправління з огляду на ступінь задоволеності клієнтів-громадян діями місцевоївлади. Одним з перспективних шляхів формування відповідного механізму єзапровадження в муніципальне управління ідеології корпоратизму, сутність якогодозволяє розглядати муніципальне утворення з його територіальною громадою

2524

як своєрідну корпорацію. У її межах здійснюється формування спільної власності,що сприятиме встановленню балансу між індивідуальними і колективнимиінтересами, між економічними та соціальними цілями. За таких умов члентериторіальної громади не просто вважається номінальним власникоммуніципальної власності, а набуває прав реального володіння й управлінняпевною часткою корпоративної власності, стає акціонером. Отже, стає вигіднимбрати участь в управлінні справами громади, реально дбати про її майбутнійрозвиток. Світовий досвід свідчить, що на корпоративних засадах через мотивованіформи громадської участі в управлінні досягається ефективна взаємодія місцевоївлади, територіальної громади, бізнесу; зовсім інший зміст та рівень активностінабуває проведення громадських та бюджетних слухань, застосуваннягромадських опитувань, громадська експертиза рішень, використання ідейелектронного уряду.

Стосовно розвитку управлінського персоналу як ключового факторупереходу до нових моделей управління важливо зазначити, що з позиційресурсного підходу людський ресурс є єдиним, який серед усіх інших маєсамозростаючу вартість. Надання провідної ролі людському капіталу порівняноз матеріальними й фінансовими факторами виробництва є майже найзначущоюхарактеристикою «менеджерської революції», яка триває й сьогодні. Цезумовлюється тим, що в умовах динамічних змін і гострої конкуренції ефективноюможе бути тільки робота на високому рівні інноваційності, творчості, гнучкості йвинахідливості в рішеннях, згідно з вимогами постійного пристосування системиуправління до складних умов діяльності. З огляду на викладене можна відзначититакі важливі аспекти розвитку персоналу муніципального управління дляопанування стилю й технік менеджменту.

Один з важливих аспектів стосується впровадження ідей лідерства йстановлення провідної ролі лідера в управлінні організацією. Якщо в традиційномууправлінні головним інструментом скерування ділової поведінки персоналу євлада, то менеджмент акцентує на лідерстві, яке діє через вплив. Влада байдужадо цінностей підлеглих і спонукає їх до цільових дій через примус. На відміну відцього лідерство є інструментом демократизованого сучасного менеджменту.Його основою є такий вплив на підлеглих, який приводить до добровільної йсвідомої зміни особистого ставлення, позицій та цінностей, наближаючи їх допозицій лідера, його прагнень і програми дій. Такий підхід, ґрунтуючись напіднесенні свідомості підлеглих у процесі досягнення цілей організації, є найбільшмотивуючим. Лідерство є одним з найдефіцитніших управлінських ресурсів, щоповною мірою відчувається в умовах значних змін в Україні на всіх рівняхуправління. Звідси випливає нагальна потреба в цілеспрямованому навчаннікерівних кадрів, зокрема вищих, у зміні їх ментальності й розвитку стратегічногомислення, лідерських навичок.

Сьогодні ефективним засобом переходу до якісно нового рівня роботи єреінжиніринг бізнес-процесів і управління, який є новою концепцією діяльностій передбачає не локальні удосконалення, а докорінне оновлення. Нового поштовхуця концепція отримала завдяки широкому запровадженню в публічне управліннясистем управління якістю. Внутрішні зміни в організації, де здійснюєтьсяреінжиніринг, стосуються задач, людей, які здатні їх виконувати, відносин міжними, способів оцінки результатів праці. Характерним є перехід відфункціональних підрозділів до автономних міждіяльнісних робочих груп, де сама

діяльність стає багатоплановою, вимагаючи від персоналу ініціативи й здатностіприймати рішення. Як наслідок, змінюється характер роботи (від контролюючоїдо «тренерської»), зменшується кількість менеджерів проміжних ланок, аструктура управління стає більш «плоскою».

На відміну від традиційного управління, де окремий працівникрозглядається, переважно, як дисциплінований виконавець, менеджментприділяє значну увагу тенденціям демократизації внутрішньоорганізаційногоуправління, посиленню впливу «поведінкових» аспектів діяльності, розвиткуспівучасті працівників в ухваленні рішень. Першочергова увага до розвиткуперсоналу зумовлює перенос акцентів у методах управління на економічні тасоціально-психологічні методи на противагу адміністративним. З цим пов’язановпровадження підходів службового підприємництва, які орієнтують насамостійність, активність, винахідливість, творчість у рішеннях, на досягненняреального кінцевого результату в роботі за умови забезпечення дійовоїмотивації персоналу й ув’язці оплати праці з досягненнями. Це може бутиреалізовано на шляхах широкого делегування повноважень і відповідальностіокремим управлінським департаментам і підрозділам, за умови чогопідвищуються стимули до активної і результативної праці. Домінуючоютенденцією при цьому є відхід від пірамідальних багаторівневих ієрархічнихструктур управління, де реалізуються відносини влади й підпорядкування, доплоских горизонтальних та цільових і матричних структур. Тут характерним єрозвинуті комунікації, застосування творчих тимчасових колективів тасистемних технологій підготовки й прийняття рішень. В умовах змін, коли частонеминучим є виконання нетипових і неповторюваних потенційно конфліктнихробіт, зручним і корисним інструментом виявляється проектний підхід дорозв’язання проблем. Проектний підхід передбачає чітку цільову спрямованістьробіт, чітке визначення результату, строків і ресурсів, зосередження прав івідповідальності за досягнення цілі й якість робіт на одній людині чи групі осібу тимчасово створеній матричній (проектній) структурі управління. З цьоговипливає необхідність реалізації такого аспекту сучасного підходу довикористання персоналу організації як командна робота. Вона потребуєспеціальних навичок та умінь, яких дуже не вистачає українським управлінцям,адже саме командна робота забезпечує з’єднання спеціальних знань кожногочлена з колективною генерацією ідей і створює умови для виникненнясинергетичного ефекту.

Зазначене свідчить, що необхідно створювати дійову і таку, що відповідаєсучасним потребам муніципального менеджменту, систему безперервногопрофесійного вдосконалення посадових осіб місцевого самоврядування зурахуванням кращого досвіду передових країн. Концепція системи маєпередбачати формування знань, умінь та навичок роботи за визнаними у світідемократичними стандартами професійної діяльності службовців, використанняринкових підходів для забезпечення клієнту зручності й можливостей вибору,залучення фахівців-практиків місцевого самоврядування, високу якість іпрактичну цінності результатів навчання.

2726

Олександр РУДІКк.політ.н., доц., заступникдиректора з наукової роботиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇН:ДОСВІД НА ЕТАПІ НАБУТТЯ ЧЛЕНСТВА В ЄС

Після падіння комуністичних режимів в країнах Центральної та Східної Європивиявилося, що ЄС не зовсім готовий ані запропонувати план соціально-економічної трансформації посткомуністичної Європи, ані повністю осягнутитого факту, що стратегічним наслідком припинення системного антагонізму вЄвропі стало перетворення європейської інтеграції на потужний зовнішній факторвпливу, а самого Європейського Союзу на впливового міжнародного гравця. ЄСкерувався прагматичним, часто реактивним та кумулятивним підходом,поєднуючи традиційні пропозиції (доступ на ринок, фінансова підтримка,політичний діалог) з новими ініціативами або, принаймні, пізнавані ярлики(«Європейські угоди»). Такий підхід часто піддавався критиці як скоріше очікувальний,технічний та вузькоспеціальний, ніж визначений та послідовний [4, p. 3-36].

Справжнім проривом у відносинах стало започаткування ЄС в 1989 р.програми PHARE, яка спочатку була розрахована на надання допомоги умодернізації економік Польщі та Угорщини, які на той час стали лідерами упроведенні політичних та економічних реформ. За допомогою PHARE ЄС надавцим країнам необхідні для їх економік ноу-хау і поступово розширив дію цієїпрограми на всі посткомуністичні країни ЦСЄ аж до кордонів СРСР/СНД. Дляналежного адміністрування заходами програми країни ЦСЄ мали створитивідповідні адміністративні структури. Що стосується формування експертногосередовища та розбудови основних адміністративних структур, необхідних длярозвитку відносин з ЄС, то програма PHARE стала першим стимулом доєвропеїзації виконавчих органів влади в посткомуністичних країнах шляхомпідвищення обізнаності щодо ЄС як важливого зовнішнього гравця, принаймні включових управлінських підрозділах. На цьому етапі в посткомуністичних країнахЦСЄ були створені перші підрозділи для роботи з фінансовою допомогою ЄС, аз метою ефективного використання коштів програми PHARE була зміцненакоординація між різними міністерствами.

Наступним важливим етапом у процесі європеїзації стало укладанняЄвропейських угод, які заклали підвалини для відносин вищого рівня на основістатті 238 Договору про заснування Європейської Спільноти й містили в своїхпреамбулах визнання перспективи можливого членства в ЄС. Інші положенняданих угод стосувалися асиметричного відкриття ринків держав-членів ЄС внапрямі створення зони вільної торгівлі для промислових товарів впродовждесятирічного періоду, запровадження суворих правил конкуренції відповіднодо статей 81-82 ДЗЄС, обережних норм щодо рух працівників (мали бутипредметом двосторонніх переговорів з державами-членами), капіталів та послуг,а також широкого переліку сфер подальшого економічного та торгівельногоспівробітництва.

Впродовж більш ніж десяти років країни-кандидати ЦСЄ були залучені допроцесу адаптації до вимог ЄС у контексті перспективи їх членства в Союзі. Хоча

ми чудово розуміємо всю комплексність, мультипричинність та всебічністьпроцесу європейської інтеграції, а тому не можемо пов’язувати кожну зміну вадміністративній сфері країн-кандидатів з прямим впливом ЄС, суттєвий впливЄвропейського Союзу є очевидним та безперечним. Це добре видно на прикладітретього етапу європеїзації (1995-1997 рр.), на якому паралельно з початкомконкретних адміністративних приготувань до переговорів про вступ відбувся«поворот у напрямі вступу» у змісті допомоги та передвступної стратегії ЄС.Саме з цього часу ЄС встановив чіткі параметри та запропонував вжити певнихзаходів (наприклад, досить детальних в сферах регуляторної політики, правосуддята внутрішніх справ і більш загального характеру в інших, таких як соціальнаполітика), для того щоб змусити країни-кандидати прийняти необхідні політичнірішення з метою відповідності цим вимогам.

На четвертому етапі ЄС удосконалив існуючі та розробив нові інструментипідготовки до вступу з метою безпосередньої підготовки країн-кандидатів таскеровування їх європеїзацією. В умовах існування постійної потреби в адаптації,початок переговорів про вступ та процесу попереднього розгляду, під час якогоправопорядок країни-кандидата порівнюється з відповідним правовим доробкомЄС, висунув на перший план потребу країн-кандидатів у ефективній та дійовійсистемі прийняття рішень як на національному, так і на європейському рівнях.

Вступ до ЄС країн ЦСЄ ознаменував собою початок нового – п’ятого –етапу європеїзації (таблиця) [1, p. 42]. Від моменту підписання 16 квітня 2003 р.договорів про вступ, нові держави-члени вже мусили мати кваліфікованихчиновників для роботи в національних та європейських інститутах впродовжповного циклу вироблення політики ЄС.

П’ятий етап європеїзації (2003/2004 – до сьогодні)

Впродовж річного перехідного періоду, який тривав з квітня 2003 р. потравень 2004 р., країни-кандидати могли діяти як активні спостерігачі в усіхінститутах ЄС та на всіх робочих рівнях та етапах вироблення європейськоїполітики. Вони мали право брати участь в усіх заходах та обговорювати будь-якіпитання, однак не мали права голосу. Набуття членства означало, що нові держави-члени мали забезпечити повноцінну участь своїх представників в роботі більшніж 700 експертних груп Комісії на підготовчому рівні вироблення політики,близько 350 робочих груп, які допомагають COREPER та Раді ЄС в процесіприйняття рішень та близько 244 комітологічних комітетів, що спостерігають заналежною імплементацією законодавства ЄС. Саме цей робочий рівень дозволяєрозглядати членство як переломний момент адміністративної адаптації шляхомвідкриття нової сфери діяльності для державних службовців.

П’ятий етап ЄС – нові держави-члени ЦСЄ Основні події:

Європейський Конвент розробив проект Конституції ЄС (2003 р.)

Міжурядова конференція (2003/2004 рр.) Вибори до Європейського Парламенту (2004 р.)

Нові відносини Після вступу

Тимчасові спостерігачі від 5 країн ЦСЄ починають працювати в усіх інститутах ЄС (2003/2004 рр.)

1-го травня 2004 р. – вступ до ЄС

2928

Під час перехідного періоду місії держав-кандидатів в Брюсселі булитрансформовані у постійні представництва, а на національному рівні відбувавсяперегляд європейських систем прийняття рішень та координації. З моментунабуття членства нові держави-члени стали повноправними учасниками процесуприйняття рішень в ЄС. Оскільки в 2004 р. відбувся одночасний вступ одразу 10нових держав-членів, значно зріс обсяг взаємодії між державними службовцямивсіх держав-членів, що стало додатковим фактором тиску на всіх службовцівзалучених до циклу вироблення політики та прийняття рішень в ЄС. Все цевплинуло на масштаб та глибину залучення органів влади нових держав-членів впроцес вироблення європейської політики. На п’ятому етапі процес європеїзаціїнабув нової якості, оскільки, на відміну від попередніх етапів, ЄС зменшив абонавіть припинив структуроване скеровування своїх нових членів. Саме на цьомуетапі нові держави-члени мали скласти іспит на спроможність бути нормальнимита повноцінними гравцями в усіх сферах життя Спільноти, продемонструвавшитим самим рівень власної європеїзації та здатність до поступального розвитку.

На думку дослідників, керована та опікунська європеїзація завершиласявже на четвертому етапі європеїзації. Однак, в Договорі про вступ булоуміщено ряд захисних та застережних положень для гарантуванняімплементаці ї новими державами-членами acquis та належногодотриманнями ними взятих на себе зобов’язань, наприклад у межах перехіднихдомовленостей. У цьому сенсі Комісія напередодні розширення взяла насебе роль «охоронця Договору про вступ» [3].

Дослідники встановили також зростання залучення гравців, диференціаціюконкретних завдань та зобов’язань, а також інтенсифікацію взаємодії між ЄС такраїнами-кандидатами. З огляду на існування потужного стимулу до набуттячленства, ЄС мав можливість тиснути на країни-кандидати з метою дотриманняними своїх вимог. Європейський Союз, за допомогою надання перспективичленства та реалізації передвступної стратегії, зміг надати глибокого сенсузапропонованому ним напряму трансформації на інтеграції посткомуністичнихкраїн. Однак, ЄС не використовував політику обумовленості у негативномунапрямі шляхом призупинення допомоги або відносин в цілому. Комісія, зокрема,дотримувалася інкрементальної та більш бюрократичної лінії поведінки,призупиняючи фінансування у випадках затримки з інституційною розбудовоюабо повідомляючи про брак відповідності вимогам та недоліки в країнах-кандидатах в своїх регулярних звітах. Перше, наприклад, стосувалося Польщі в1998 р. у межах програми PHARE і Чеської республіки – в 2001 р. у межах програмиSAPARD. У випадку з Польщею бюджет PHARE був зменшений на 15% черезневідповідність завдань національних проектів пріоритетам, визначеним у межахпартнерства заради вступу. Випадок з Чеською Республікою був обумовленийповільними темпами інституційної розбудови, внаслідок чого створення чеськогоагентства SAPARD не було санкціоноване до квітня 2002 р. [2]. Зі схожих причинбули використані лише 200 млн. євро з 1 млрд., виділеного на програму ISPA в2001 р. [1, p. 45]. За допомогою консультацій та контактів на різних рівнях – відрівня експертів до офіційних зустрічей міністерського рівня у межах спільнихоб’єднаних інститутів Європейських угод – Комісія та держави-члени постійнотиснули на країни-кандидати та здійснювали нагляд за їх адміністративнимрозвитком.

В цілому можна сказати, що підготовка країн-кандидатів до членства та

переговори про вступ були важливим фактором формування національнихадміністративних структур та трансформації існуючих. Хоча в нашомудослідженні ми зосередили основну увагу на зовнішніх факторах адміністративноїтрансформації, не слід, однак, забувати про такі внутрішні фактори країн-кандидатів, як конституційні передумови, рівень розвитку політичних систем,політичної та адміністративної культур, що суттєво вплинули на суть таспрямування відповідних національних рішень.

Отже, під час підготовки до свого п’ятого розширення ЄС відіграв найбільшактивну роль у визначенні та формуванні процесу європеїзації країн кандидатівза всю історію розширень. Наявність у ЄС широкого спектру інструментівпідготовки до вступу дозволяє характеризувати Союз як впливового зовнішньогогравця на посткомуністичному просторі.

Список використаної літератури1. Lippert B., Umbach G. The Pressure of Europeanisation: From post-communist

state administrations to normal players in the EU system. – Baden-Baden: Nomos,2005. – 203 p.

2. Poland: Adoption of the Community acquis. – Режим доступу: http://europa.eu/scadplus/leg/en/s40006.htm; 2001 Regular Report on the Czech Republic’s ProgressTowards Accession. – Brussels, 2001 SEC(2001) 1746. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/enlargement/archives/pdf/key_documents/2001/cz_en.pdf; http://europa.eu/scadplus/leg/en/lvb/e07107.htm

3. Verheugen G. Speech in European Parliament, Brussels, 9 October 2002. Режимдоступу: http://europa.eu/rapid/pressReleasesAction.do?reference=SPEECH/02/462&format=HTML&aged=0&language=EN;&guiLanguage=en

4. Wallace H. Politics and Policy in the EU: The Challenge of Governance //Wallace H., Wallace W. Policy Making in the European Union. – Oxford: OxfordUniversity Press, 1996. – 509 p.

Леонід ПРОКОПЕНКОк.і.н., доцент, завідувач кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ ТА ЄСУ КОНТЕКСТІ СХІДНОГО ПАРТНЕРСТВА

7 травня 2009 р. у Празі має відбутися самміт Східного партнерства, на якомубуде даний старт імплементації нової ініціативи ЄС. Ця ініціатива розвивалась якокремий інструмент ЄС, однак, в ході розробки погляди були дещо конкретизовані:сьогодні Східне партнерство розглядають як східний напрямок Європейськоїполітики сусідства (ЄПС). Європейський комісар із зовнішніх відносин іЄвропейської політики сусідства Беніта Ферреро-Вальднер у лютому 2009 р. передзасіданням Ради ЄС підкреслила, що Східне партнерство є шляхом посиленняЄПС і спрямоване на реалізацію найбільш амбітної програми інституційногобудівництва. Тобто, Східне партнерство має стати свого роду продовженням ЄПСі її відгалуженим напрямком у Східній Європі [3].

У цьому звязку варто розглянути еволюцію Європейської політики сусідства

3130

(European Neighbourhood Policy, ENP). Її концепція вперше була викладенанапередодні п’ятої хвилі розширення у зверненні Єврокомісії «Ширша Європа»(березень 2003 р.). Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами – одинз пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. Метою Європейської політикисусідства є створення на південь і схід від нових кордонів розширеного ЄС зонистабільності, миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалихвідносин з сусідніми країнами. ЄПС поширюється на Алжир, Азербайджан,Білорусь, Вірменію, Грузію, Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Лівію, Молдавію,Марокко, Сирію, Туніс, Україну та Палестинську автономію [5].

З 2007 р. на заміну програмам фінансування MEDA та TACIS бувзапроваджений Європейський інструмент сусідства та партнерства (EuropeanNeighbourhood and Partnership Instrument, ENPI). Його дія поширюється на всікраїни-партнери в рамках ЄПС. Основною метою ENPI є підтримка сталогорозвитку, зближення політики та стандартів країн-сусідів ЄС і країн-членів ЄС.Ключовими сферами фінансування ENPI є: просування політичного діалогу тареформ, посилення національних інституцій та органів, які сприятимуть реалізаціїполітики, захист навколишнього середовища та ефективне використанняприродних ресурсів, підтримка заходів, спрямованих на зменшення бідності,діяльність, спрямована на підтримку соціального розвитку, гендерної рівності,працевлаштування та соціальної захищеності, підтримка транскордонногоспівробітництва в сфері економіки, соціального захисту та охорони навколишньогосередовища, розвиток освіти та підтримка здорового способу життя, захист правлюдини, підтримка реформ в сфері правосуддя і боротьби з тероризмом таорганізованою злочинністю, підтримка міжкультурного діалогу. На 2007-2010 рр.через ENPI планується виділити Україні 494 млн. євро на вдосконаленнядемократичних засад та управління, проведення адміністративно-територіальноїреформи, розвиток інфраструктури [4, c.91, 107].

У 2006 р. у Повідомленні Європейської Комісії до Ради та Парламенту «Прозміцнення Політики сусідства» від 4 грудня був уведений новий термін «МіцнаЄвропейська політика сусідства», в подальшому розвинутий у ПовідомленніЄвропейської Комісії «Міцна Європейська політика сусідства» від 5 грудня 2007р. та Висновках Ради міністрів закордонних справ щодо Європейської політикисусідства від 18 лютого 2008 р. Влітку 2008 р. Європейська Рада розглянула проектСхідного партнерства, ініційований Польщею, за підтримки Швеції. За задумомРади Східне партнерство повинно доповнити інші пропозиції щодо розвиткусубрегіонального співробітництва ЄС з сусідніми країнами – Північний вимір(Northern Dimension) та Середземноморський союз (Union for the Mediterranean).

Північний вимір не передбачає розвиток європейської інтеграції, аспрямований передусім на сприяння безпеці і стабільності в регіоні шляхомспівробітництва з країнами-учасницями у сферах економіки, розвитку людськихресурсів, екології, транскордонного співробітництва, правосуддя і внутрішніхсправ і одним із його головних спрямувань є Калінінградська область Росії,оточена країнами ЄС. Середземноморський союз передбачає розвитокспівробітництва з країнами Середземномор’я: Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем,Йорданією, Ліваном, Лівією, Мароко, Сирією, Тунісом, Палестинськоюавтономією [3].

Пропозиція щодо Східного партнерства стосується шести країн:Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України. На засіданні

Європейської Ради 19-20 березня 2009 р. в Брюсселі цей проект був затверджений.Європейська Рада підкреслила, що прагне налагодити глибоку двостороннюспівпрацю та сворити нове поле для багатосторонньої роботи за участю ЄС ікраїн-партнерів з метою прискорення реформ, законодавчого зближення таподальшої економічної інтеграції. Слабким місцем Східного партнерства єфінансування. Початково на період 2010-2013 рр. передбачалося виділити 250млн. євро, однак на самміті ЄС було прийняте рішення про збільшення обсягівфінансування до 600 млн. євро. Проте, існує певний дисбаланс у фінансуванніміж південним і східним напрямками політики ЄС. На країни Середземномор’яЄС виділяє 2/3 загального обсягу допомоги, а на східних партнерів лише третину.Навіть збільшення зазначеної суми недостатньо для ефективної реалізаціїполітичних і економічних реформ [1; 2; 3].

Головними елементами Східного партнерства є Угоди про асоціацію,договори вільної торгівлі, безвізовий режим, структура багатосторонньої співпраціта збільшення фінансової допомоги. Комунікація Європейської Комісії поСхідному партнерству від 3 грудня 2008 р. передбачає, що принциповим єдиференційований підхід до кожної країни-партнера. Це дозволить активнопросуватися кожному учаснику Східного партнерства до поглибленняєвропейської інтеграції та не стикатися з проблемою уповільнення такого руху взв’язку з прив’язкою до партнера. Голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозупісля самміту ЄС наголосив, що ЄС розглядає Україну, як флагмана Східногопартнерства. «На торішньому саміті Україна-ЄС, зазначив він, – ми твердо заявилипро намір далі розвивати нашу співпрацю. Ми відмітили, що нова угода міжУкраїною і ЄС буде угодою про асоціацію, яка включає глибоку і повномасштабнузону вільної торгівлі і високий рівень зближення» [2; 3].

Дійсно, для України, яка вже розпочала переговорні процеси щодо угодипро асоціацію, створення зони вільної торгівлі, скасування безвізового режиму,набуття членства в договорі про Енергетичне співтовариство, Східне партнерствоє можливістю зафіксувати в нових нормативно-правових рамках намічені й новіперспективи інтеграції до Європейського Союзу. Україна також має всі шансистати провідною країною в Східному Партнерстві і, таким чином, закріпити засобою роль регіонального лідера під егідою ЄС [3].

Список використаної літератури1. Європейська Рада затвердила Східне партнерство. – Режим доступу:

www.delukr.cec.eu.int. – Назва з екрану.2. ЄС розглядає Україну як флагман «Східного партнерства». – Режим

доступу: www.liga.net. – Назва з екрану.3. Мартинюк Віталій. Східне Партнерство: фінішна пряма до затвердження. –

Режим доступу: www.ucipr.kiev.ua. – Назва з екрану.4. Прокопенко, Л.Л. Розвиток регіонального співробітництва України в

контексті європейської інтеграції / Л.Л. Прокопенко, О.М. Рудік, І.Д. Шумляєва;за заг. ред. Л. Л. Прокопенка. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. – 132 с.

5. Розширена Європа – Сусідні країни: Нова структура відносин з нашимисхідними та південними сусідами: Повідомлення Європейської Комісії для Радита Європейського Парламенту. – Режим доступу: www.delukr.cec.eu.int. – Назва зекрану.

3332

Павло ЩЕРБАКОВк.е.н., доц., заступник директораз підвищення кваліфікаціїта міжнародного співробітництваДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЗАПРОВАДЖЕННЯ В СИСТЕМУ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ТРЕНІНГОВИХ ПРОГРАМ

З ПИТАНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Розвиток та поглиблення відносин між Україною та ЄС, які ґрунтуються наУгоді про партнерство та співробітництво, Стратегії ЄС щодо України та Плані дійЄС – Україна, визначено як один з основних зовнішньополітичних пріоритетівдержавної політики України. Нові етапи у взаємовідносинах України з ЄСвимагають суттєвих змін в українській економіці, державному управлінні тазаконодавстві. У зв’язку з цим підготовка державних службовців та посадовихосіб місцевого самоврядування, здатних забезпечити реалізацію Національноїстратегії інтеграції України до Європейського Союзу, стає одним з позачерговихфакторів результативності процесів європейської інтеграції. Знання державнимислужбовцями та посадовими особами місцевого самоврядування Українизаконодавства ЄС, інститутів, політики й процедур є необхідними для відповідноїпідготовки до членства в ЄС. Цим обумовлена нагальна потреба у створеннісистеми підготовки на центральному, регіональному та місцевому рівняхпрофесійних фахівців з питань європейської інтеграції України.

У результаті дослідження відповідності державної адміністративної системиУкраїни стандартам ЄС, виконаного Світовим Банком у 2003 році в рамкахпрограми Уряду України, спрямованої на курс євроінтеграції, було виявлено, щоможливості державної служби України стосовно питань європейської інтеграціїслід віднести до найбільш проблемної третьої зони. Дослідники цю проблемупояснювали невідповідністю можливостей персоналу, як з точки зору кількісних,так і якісних показників, тому постало питання негайного підсилення державноїслужби та служби місцевого самоврядування України для того, щоб вони моглина рівних спілкуватись з ЄС у найближчій перспективі. Недостатня кількістьперекладених навчально-методичних посібників та українських досліджень зпитань державного управління та європейської інтеграції було визначено якдодатковий негативний фактор, який погіршує цю ситуацію.

Для покращення ситуації щодо підготовки високопрофесійних фахівців усфері європейської інтеграції для вітчизняних органів державної виконавчої владий органів місцевого самоврядування наприкінці 2005 року за ініціативоюУніверситету Лондон Метрополітан (Великобританія), Національної академіїдержавного управління при Президентові України та її регіональних інститутівбуло започатковано спільний проект «Тренінгові програми для підготовкидержавних службовців України з питань європейської інтеграції» для системипідвищення кваліфікації.

Метою проекту було створення передумов для запровадження врегіональних інститутах нових тренінгових програм з європейської інтеграції як вочному так і дистанційному форматі, для підвищення кваліфікації державнихслужбовців і посадових осіб місцевого самоврядування (V – VII категорій), завдяки

яким державні службовці зможуть розробляти та запроваджувати напрямкиполітики в сфері євроінтеграції та політику взаємодії з сусідніми країнами.

Очікуваними результатами проекту було визначено зміцнення тренувальнихінституційних можливостей (як в очному, так і дистанційному режимі)регіональних інститутів державного управління та пілотних обласних центрівперепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері європейських студій таєвропейської інтеграції до кінця 2008 року.

В рамках реалізації проекту було забезпечено:– створення до грудня 2008 року 12 нових тренінгових модулів та 6

спеціалізованих програм з європейської інтеграції та європейських студій (як уочному, так і в дистанційному режимі) для державних службовців V – VII категорій,згідно з визнаними міжнародними стандартами;

– рецензування та експертиза кожного з новостворених навчальних посібниківта робочих зошитів слухачів як міжнародними експертами з Великої Британії, Ірландіїта Франції, так і фахівцями регіональних інститутів державного управління Академії;

– проходження розробниками навчальних модулів та співкоординаторамипроекту стажування у провідних західноєвропейських вищих навчальних закладахдля забезпечення удосконалення та актуалізації матеріалів тренінгових програм;

– з використанням новостворених комплексів тренінгових модулівпроведення до кінця 2008 року пілотного навчання для більш ніж 300 державнихслужбовців (категорії V – VII) та посадових осіб органів місцевогосамоврядування.

В рамках проекту створено набір навчально-тренувальних матеріалів дляслухачів, комплекс підготовчих матеріалів для викладацького персоналу, а такожпідсилено технічний та навчальний потенціал Центрів дистанційного навчання йрозбудовано бібліотечні ресурси чотирьох регіональних інститутів. Розвитокзмістовної частини програм супроводжуватиметься створенням дистанційнихнавчальних матеріалів ( в он-лайн, друкованій та CD версії). Нові модулі та програмабудуть акредитовані Університетом Лондон Метрополітан та легітимізовані напідставі існуючих стандартів.

Так, згідно з контрактом на постачання від 25 лютого 2009 року № 100-02-09-1 про закупівлю обладнання в рамках проекту Тренінгові програми для підготовкидержавних службовців України (V – VII категорій посад) з питань європейськоїінтеграції, що фінансується з бюджету ЄС TEMPUS TACIS, для кожногорегіонального інституту державного управління Академії у березні 2009 рокупридбано комплект обладнання, а саме: 24 персональних комп’ютери змоніторами, два сервери, 15 комплектуючих до серверів, один копіювальнийпристрій, три цифрових проектори, один струменевий принтер, три персональнихкомп’ютери Core 2 Duo, три монітора «Samsung 19», один ламінатор. Завершуєтьсяробота з видання комплекту 12 підручників з кожного навчального модуля згрифом Міністерства освіти і науки України або Головдержслужби України.

Проект ставив за мету створення самодостатньої системи розвитку,вдосконалення, моніторингу контролю та управління викладанням створюванихпрограм дистанційного навчання. В рамках проекту також планується розробитита впровадити відповідну систему навчання та акредитації тьюторів і викладачівдистанційного навчання для обласних центрів перепідготовки та підвищеннякваліфікації кадрів, які відповідатимуть за викладання нових програм удистанційному форматі.

3534

СЕКЦІЯ 1ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Олена ІВАШИНАаспірант кафедри економікита регіональної економічної політикиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ

Оплата праці зумовлює рівень соціалізації суспільства, здатності державипідтримувати рівень якості життя соціуму загалом і кожної людини окремо тавиступає провідним інструментом соціальної політики країни.

Європейська інтеграція України стає фактично єдиною можливоюпрограмою соціальних реформ. Позитивним фактором цього вектору єрозширення Плану дій України – ЄС, виконання якого розглядається як важливийетап співробітництва із загальноєвропейськими структурами. У цьому зв’язкуУкраїна, як і усі інші держави, повинна розробити свою позицію, враховуючинаціональні інтереси і потреби різних соціальних груп. При визначенні стратегіїкраїни відносно входження у єдиний європейський простір важливимивважаються усі аспекти, однак головними є добробут населення, рівень доходів ізаробітної плати, стан соціально-трудової сфери [1].

В Україні внаслідок тривалого заперечення приватної власності основнимджерелом доходів для більшості населення є праця. На її частку припадає 90 %населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності. Процесроздержавлення та приватизації власності, який зараз відбувається, не зможеістотно змінити становище. Досвід країн ЄС свідчить, що доход від власності взагальній структурі доходів завжди має другорядну роль. Основним джереломдоходів найманих працівників є заробітна плата, яка представляє складнесоціально-економічне явище та відображає взаємозалежність багатьохекономічних процесів. Як соціально-економічна категорія, вона з одного боку, єосновним джерелом грошових доходів працівників і через те її величина значноюмірою характеризує рівень добробуту всіх членів суспільства.

Практична організація оплати праці базується на державному й колективно-договірному регулюванні її абсолютного рівня та механізмі визначенняіндивідуальної заробітної плати всіх окремих категорій працівників (робітників,спеціалістів, службовців, керівників) підприємств та установ різних форм власності[2]. Незважаючи на невисокий авторитет профспілок в Україні, чисельністьпрацівників, охоплених ними складає 78 %, та у порівнянні із країнами ЄСзалишається на досить високому рівні (Франція 10 %, Іспанія 11 %, Нідерланди 26 %).

Головною функцією регулювання заробітної плати в зарубіжних країнах єзабезпечення мінімального рівня доходів населення. Мінімальна заробітна платав Україні втратила своє реальне соціально-економічне і регуляторне значення.Залежність мінімальної заробітної плати від прожиткового мінімуму повинна,чітко та однозначно бути визначена на законодавчому рівні. В Україні мінімальназаробітна плата ще не досягає прожиткового мінімуму, хоча за визначеннямекспертів Євросоюзу має становити 2 – 2,5 прожиткових мінімуму, і при цьомувона в більшості країн світу становить 35 – 50 % від середньої.

Одним з основних результатів проекту буде зміцнення професійногорозвитку академічного персоналу регіональних інститутів та забезпеченняякісного запровадження нових програм. Ряд заходів проекту спрямовуватиметьсяна підготовку основного складу викладачів з теоретичних, аналітичних,педагогічних та дослідницьких питань у галузі європейської інтеграції щодорозробки та впровадження вищезгаданих модулів у програми підготовки тапідвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевогосамоврядування України.

Створення нових програм та їх реалізація на основі використання сучаснихтренінгових технологій дозволить якісно підвищити кваліфікацію державнихслужбовців та посадових осіб місцевого самоврядування у сфері європейськоїінтеграції та сприятиме посиленню кадрового потенціалу системи державногоуправління щодо реалізації Національної стратегії інтеграції України доЄвропейського Союзу.

3736

Основними тенденціями у сфері оплати праці в країнах ЄС є наданняпереваги погодинній оплати праці з рисами відрядності (70 – 80 % працівниківрозвинутих країн отримують погодинну заробітну плату), врахуванняіндивідуальних якостей і заслуг працівників, застосування гнучких системстимулювання, створення позитивного соціально-психологічного клімату вколективі, розвиток колективних форм матеріального стимулювання, змінаекономічних стратегій підприємницьких структур у бік розвитку якіснихпараметрів виробництва та ефективного використання людського капіталу,суміщення ефективної організації оплати праці із сучасними управлінськими,технічними, технологічними, інформаційними та іншими заходами і одержаннясинергетичного ефекту, зростання питомої ваги використання складної праці,раціоналізація праці, заохочення проявів ініціативи працівників, творчості таінтелектуалізація процесу праці. Зазначені тенденції по-різному реалізуються врізних країнах, це пов’язано з їхніми національними особливостями, рівнемрозвитку продуктивних сил та іншими факторами. Ці тенденції доцільновраховувати в організації оплати праці найманих працівників в Україні.

В Україні у 2008 р. мінімальна заробітна плата становила 29,5 % середньоїзаробітної плати, що поки не відповідає європейським стандартам. Відноснопрожиткового мінімуму, мінімальний розмір заробітної плати становив відповідно79,6 %. Середня заробітна плата перевищувала прожитковий мінімум у 2,7 рази[3]. Фактично за критеріями ЄС середня заробітна плата в Україні навіть невідповідає функціям мінімальної заробітної плати.

Наслідком такого явища є те що державна політика в області оплати праці,що існувала раніше, мала зрівняльний характер і була більше побудована напарадоксальному правилі: змусити працівника більше працювати, але сплачуватийому значно менше за цивілізований рівень. Наприклад, один робочий час уШвеції коштував 30 доларів, у ФРН – 28, Австрії – 23, у Франції – 15 дол., а внародному господарстві України – у середньому 10 гривень без врахуванняпорівняльної купівельної спроможності гривні і долара, виробничих та соціально-побутових умов, розмірів капіталовкладень у створення належних умов.

На сьогодні найбільш актуальним завданням держави є подолання кризи воплаті праці. Через помилковість цінової політики частка оплати праці всобівартості української продукції знизилася до критичної межі – 12 % (у більшостікраїн ЄС цей показник досягає 30 – 35 %). Дуже повільно йде процес детінізаціїзаробітної плати. Нарахування на фонд оплати праці коливається від 40 до 50 %.Зниження рівня оподаткування доходів громадян до 13 – 15 % – це лише першийкрок. Найближчим часом необхідно запровадити єдиний соціальний податок невище 20 % фонду оплати праці. Настав час конкретних кроків щодо реформуванняоплати праці. Державні рішення щодо підвищення посадових окладів і ставокпрацівникам бюджетної сфери не усувають зрівнялівки в оплаті праці.

Виявлення сутності заробітної плати в Україні передбачає врахування досвідуформування даної системи в країнах ЄС. Зарубіжні країни проходили ряд етапівстановлення систем оплати праці, де відбувався їх своєрідний природний відбір,виключалися негативні моменти й одночасно відбиралися й удосконалювалисянові системи, які мають найбільшу ефективність. Використання досвіду зарубіжнихкраїн в умовах ринку є важливим етапом удосконалення механізму оплати праці,ефективності економіки України, підвищення якості і рівня життя населення.Наведене дає змогу переконатися у тому, що досвід країн ЄС щодо матеріальної

мотивації персоналу дійсно заслуговує на увагу і широке практичне застосування.Однак необхідно зважати і на те, що на підприємствах України склалися багаторічнітрадиції, свій досвід матеріального стимулювання персоналу, який не можнаповністю ігнорувати, особливо на перехідному етапі до ринку. Тому нанинішньому етапі найбільш прийнятним є поєднання і доповнення вітчизняногоі зарубіжного досвіду в сфері оплати праці.

В Україні практично створено законодавчо-правову базу регулюванняоплати праці відповідно до міжнародних трудових норм, що діють у ринковійекономіці. Разом з тим механізми державного й колективно-договірногорегулювання оплати праці в повному обсязі не спрацювали у зв’язку знедосконалістю законодавчої та нормативно-правової бази. Її доопрацюванняпов’язане із необхідністю прийняття законів. Законодавча база є визначальною уформуванні економічної стратегії країни. Отже, вирішувати питанняреформування оплати праці необхідно в комплексі з переглядом податкової,грошово-кредитної, соціальної, зовнішньоекономічної, цінової та інвестиційноїполітики щодо удосконалення механізму державного регулювання оплати праців Україні.

Україна, враховуючи досвід країн ЄС, повинна спрямувати свою внутрішнюі зовнішню політику на розвиток людини, гідну оплату праці, зростання добробутунаселення, захист національних виробників. Для вирішення таких завдань необхідномати не тільки досконалу нормативно-правову базу, але й дієвий механізмрегулювання оплати праці.

Список використаної літератури1. Новіков В. Чи ж ми не гідні жити гідно? Тенденції і перспективи зростання

заробітної плати в контексті євроінтеграції України / Профспілки України. – 2005. –№ 5 – С. 71 – 74.

2. Тульчинський Р. В.Оплата праці в умовах формування ринкової економіки /Р. В. Тульчинський // Проблеми науки. – 2001. – № 4. – С. 57 – 60.

3. Державний комітет статистики України. – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua

Володимир БАЛІНмагістр державного управління,перший заступник начальникаГоловної державної інспекціїна автомобільному транспорті України

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯРИНКУ АВТОТРАНСПОРТНИХ ПОСЛУГ У ПОЛЬЩІ

Відповідно до міжнародних зобов’язань України та її стратегічної мети щодоподальшої європейської інтеграції Україна продовжуватиме внутрішніперетворення на основі зміцнення демократії, верховенства права, поваги доправ людини, принципу розподілу влади та незалежності суду, демократичнихвиборів відповідно до норм і стандартів ОБСЄ та Ради Європи.

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпекавизнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. ЄС вимагає впровадження

3938

окремих заходів та реформ у сфері автомобільного транспорту, що відповідаєвимогам Конституції України:

– гарантувати регулювання питання стосовно доступу до професійноїдіяльності міжнародного та національного транспортного сектору. В секторіміжнародних перевезень ввести міжнародні стандарти щодо обов’язкового часуроботи та відпочинку водіїв та забезпечити їхнє виконання;

– прийняти та розпочати реалізацію плану дій щодо підвищення безпеки надорогах.

Доцільним є вивчення досвіду країн-членів ЄС в питаннях регулювання ринкуперевезень та здійснення контролю за суб’єктами господарювання на цьому ринку.

1 травня 2004 р. Польща стала повноправним членом Євросоюзу. Згідностандартам ЄС, одним з основоположних принципів роботи у сферіавтомобільного транспорту є дотримання всіх конвенцій, що регламентуютьроботу перевізників, зайнятих в міжнародному вантажному сполученні. Дляконтролю за виконанням всіх норм і правил у роботі автомобільного транспортув країнах ЄС існують спеціальні служби. Тому в жовтні 2003 р. в Польщі і буластворена спеціальна Дорожня транспортна інспекція (Inspekcja TransportuDrogowego). З осені 2002 р. до весни 2003 р. співробітники Транспортної інспекціїпроходили навчання в навчальному центрі в м. Легионово під керівництвомінспекторів відповідних служб з Німеччини і Франції, після чого вийшли напатрулювання доріг.

У зону відповідальності польської Транспортної інспекції потрапляють всівантажні автомобілі і автопоїзди повною масою більше 3,5 т., а також рейсові інерейсові автобуси, легкові таксі. Співробітники Інспекції несуть службуцілодобово. Повноваження в інспекторів найширші: від перевірки технічного станумашини – аж до примусової відправки на СТО – до перевірки правильностіперевезення вантажів і оформлення дорожньої документації, контролю задотриманням міжнародних правил роботи водіїв.

Штрафи за порушення, що допускаються при перевезенні вантажів попольських дорогах, встановлені положенням міністра інфраструктури РеспублікиПольща від 3 липня 2002 р. згідно ст.92.1 Закону «Про автомобільні перевезення»від 6 вересня 2001 р. Причому штрафи ці такі, що здатні надовго відохотитипорушувати правила. Наприклад, на перевантаженні осі автомобіля принеправильно укладеному вантажі можна втратити від 120 до 1200 євро.Транспортний інспектор може навіть зажадати підтвердження самого фактуіснування транспортної фірми в Україні. При цьому, якщо виникнутьнепорозуміння, інспектор має право загнати машину на спеціальний штраф-майданчик. Зрозуміло, за рахунок фірми-перевізника. Максимальна сума штрафівможе сягати декількох тисяч євро.

У першу чергу, Транспортну інспекцію цікавить оплата за проїзд по дорогах,що може бути підтверджена наявністю у водія дорожньої карти (Karta drogowa).Ціни за проїзд залежать від повної маси транспортного засобу і термінівперебування в Польщі. Відсутність у водія такої дорожньої карти, рівно як інезаповнений бланк придбаної карти, карається штрафом до 1000 євро.Звільняються від збору тільки транспортні засоби вантажопідйомністю (у томучислі і на причепі) менше 1,5 т. і загальною масою не більше 3,5 т.

Наступним дуже важливим чинником є вимога про дотримання «Конвенціїпро роботу екіпажів транспортних засобів», або, інакше кажучи, контроль за

дотриманням режиму праці і відпочинку водіїв. Згідно положенням цієї Конвенції,водій не має права знаходитися за кермом довше певного часу. Схема проста:після кожних 4,5 годин за кермом водій зобов’язаний 45 хвилин відпочивати. Прицьому тривалість часу, проведеного за кермом, не повинна перевищувати 9 годин– після такого «перегону» встановлений 11-годинний відпочинок. Машинаповинна знаходитися на відстої. Час і всі параметри руху автопоїзда фіксуютьсятахографом – спеціальним приладом, встановленим в автомобілі. Транспортніінспектори вимагають для контролю всі диски тахографа за час рейса. Будь-якіпорушення, пов’язані з режимом роботи і відпочинку, караються істотнимиштрафами. За відсутність «шайби» тахографа (на якій протоколюються режимируху автопоїзда), згідно ст.92. 1.10.7 згаданого положення польського міністерстваінфраструктури, доведеться викласти 2 000 злотих, за відсутність дисків за поточнийтиждень і останній день попереднього тижня – по 500 злотих за кожний відсутнійдиск. За переробку, скорочення часу відстою та за відсутність перерви на відстійштрафи теж вельми суворі.

Повторне використання диска рівнозначно його відсутності і карається такожжорстко. Можна постраждати і в тому випадку, якщо водій їде з напарником.Якщо інспектор піймає за кермом не того водія, чия «шайба» стоїть підсамописцем тахографа, – штраф 500 злотих.

Що дуже важливо і неприємно – штрафи необхідно вносити або «живимигрошима» в касу, або прямим переказом на розрахунковий рахунок. Що зовсімсумно – ніякі банківські гарантії, ніякі застави не рятують. Документи на вантажвилучаються інспектором і доставляються в крайове відділення Транспортноїінспекції, де і затримуються. Автопоїзд зможе поїхати далі тільки після того, якгроші зарахуються на рахунок суворих контролерів. Звідки будуть перерахованігроші – неважливо. Їх може заплатити фірма, експедитор, сам водій. Якщо грошейнемає – автопоїзд стоїть під арештом в очікуванні платежу. Оплата штраф-майданчика – приблизно 10 євро за добу.

Також інспектори перевіряють технічний стан тягачів і причепів. Лампочкав ліхтарі габариту, що перегоріла, може обійтися «усього» в 100 – 200 злотих.Поки інспектори обмежуються зовнішнім контрольним оглядом автомобілів.Технічний стан транспортних засобів (параметри вихлопних газів, справністьгальмівної системи і так далі) не перевіряють, зважаючи на відсутність необхідногоустаткування, але воно в найближчому майбутньому з’явиться. Зважуваннятранспортних засобів для визначення допустимого навантаження на осі автопоїздаперіодично проводиться інспекторами спільно з митниками на кордонах Польщі.

Зрозуміло, інспектора перевіряють документи на вантаж, у тому числі ймитні – TIR-carnet (книжку МДП), CMR-накладну, SAD або документ прозагальний транзит «Т».

Як видно з досвіду Польщі успішна діяльність Транспортної інспекції –структури подібної до Головавтотрансінспекції, стала можливою через високийрівень матеріально-технічного забезпечення. На жаль, ГоловавтотрансінспекціяУкраїни, яка виконує подібні функції, не оснащена необхідними технічнимизасобами. Мова йде, насамперед, про забезпечення територіальних управлінькількома автомобілями, копіювальною технікою, персональними комп’ютерамиз можливістю безперешкодного доступу до баз даних. При чому зазначенаапаратура потрібна не тільки в приміщенні управлінь, а й при проведенніперевірок на окремих ділянках доріг.

4140

Важливим є питання вдосконалення законодавчого забезпечення діяльностіконтролюючих органів на автомобільному транспорті. Це потрібно вирішувати зврахуванням вимог ЄС та використовуючи досвід країн-членів, зокрема Польщі.

Анастасія БАРОВСЬКАголовний спеціалістНаціонального інституту стратегічних досліджень

ТЕХНОЛОГІЇ ІНФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯЩОДО ПИТАНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Міжнародний досвід реалізації державної інформаційної політики у сферієвроінтеграції свідчить про активне використання технології «інформаційнакампанія». Інформаційна кампанія – це локалізована у просторово-часовихкоординатах, змістовно концентрована діяльність з інформування.

Імплементація міжнародного досвіду завжди повинна відбуватись на основіапроксимації його на конкретні суспільно-політичні реалії. Так:

– сучасна зовнішньополітична ситуація спрямовує нас до висновку, щорозширення ЄС має певні обмеження інституційного, політичного, фінансово-економічного та інтелектуального характеру. Події останніх років свідчать про те,що в процесі подальшого розширення ЄС на Схід настала «стратегічна пауза»1 ,яка не може бути проігнорована Україною в контексті розробки свогоєвроінтеграційного курсу та європейської політики в цілому;

– внутрішньополітична ситуація вимагає досягнення сталого (на противагупоширеному ситуативному) консенсусу у трикутнику Президент – Уряд –Парламент та у відносинах влада – опозиція з питань євроінтеграційного курсукраїни [3, с. 52]; запровадження консолідованої відповідальності політичних силза впровадження цього курсу; перехід від чинної «стратегії наміру» до «стратегіїпідготовки до вступу» [1]. Мобілізація громадської підтримки має бути лишерезультатом та комплементом до послідовної й змістовної державної політикиєвропейської інтеграції, що забезпечує необхідні внутрішні трансформації суспільства.

Таким чином, технологія «інформаційна кампанія» є релевантною умовампроцесу європейської інтеграції, але вона не адекватна сучасній суспільно-політичній ситуації в Україні та ЄС.

Рекомендаціями Державного комітету телебачення та радіомовлення щодоінформування населення з питань європейської інтеграції, які були розробленіна основі аналізу соціологічних досліджень, визначено:

– протягом найближчих років оптимальним є середньої активності, алепостійне подання інформації щодо перспектив стосунків України з ЄС [2];

– необхідно істотно збільшити цільове подання інформації про ЄС, алеподавати її передовсім у контексті поточних проблем в Україні, наводити прикладивирішення цих проблем у ЄС через розвиток співпраці й інтеграцію в ЄС [4].

Тому перспективною вважаємо технологію «поточне інформування».Поточне інформування у сфері європейської інтеграції України – це систематичнапередача реципієнтам інформації відповідно до їхніх потреб та згідно умовдемократичного врядування, для найбільш ефективного висвітлення реалізаціїєвроінтеграційного курсу держави та ознайомлення зі структурами Об’єднаноїЄвропи, принципами і завданнями співпраці в ЄС.

У рамках поточного інформування реалізуються три інформаційні потоки:перший – спрямований на задоволення потреб споживачів, другий – оперативний– з’являється відповідно до появи нової інформації та матеріалів, третій –спрямований на підтримку певного рівня знань реципієнтів.

Послідовність підготовки процесу поточного інформування така.1. Визначення інформаційної потреби реципієнтів.2. Встановлення критерію бажаної періодичності появи повідомлень з

європейської тематики у ЗМІ.3. Складання графіку передбачених інформаційних приводів: офіційних заходів,

прес-конференцій та брифінгів, інтерв’ю посадових осіб України та ЄС тощо.4. Складання медіа-плану виходу програм / рубрик, присвячених

європейським питанням за державним замовленням.5. Перевірка (шляхом експертного аналізу) потенційної спроможності подій

на високому рівні потрапити у центр уваги ЗМІ й зацікавити пересічних громадян.6. Перевірка відповідності інформаційного наповнення програм / рубрик, що

продукуються за державним замовленням та присвячені європейським питанням,інформаційним потребам споживачів та/або загальноприйнятому компендіуму фактів.

7. На основі цікавих для широкої громадськості офіційних заходів та належнимчином інформаційно наповнених програм / рубрик складання попередньогомедіа-плану, який переглядають відповідно до критерію періодичності повідомлень.У випадку недостатньої інтенсивності, визначення необхідності кількостідодаткових інформаційних приводів.

8. Залежно від наявних ресурсів визначення типу додаткових інформаційнихприводів.

9. Складання графіку додаткових інформаційних приводів.10. Складання медіа-плану.Змістовне наповнення інформаційних потоків, компліментарне до

висвітлення поточних подій, відбувається, зокрема, у такий спосіб.

1 Запровадження ЄС «стратегії сусідства», «конституційна» криза Євросоюзу,інтенсифікація дебатів щодо географічних меж ЄС та його спроможності приймати новихчленів, більш жорсткі критерії та вимоги до кандидатів на вступ до ЄС, стратегія«консолідації зобов’язань» щодо приєднання країн Західних Балкан, блокуванняпереговорного процесу з Туреччиною [5, с. 31].

Напрями Засоби аналітичні матеріали, теле- та радіопрограми промульгація та публікація національних

документів з питань державної політики європейської інтеграції України

роз’яснення відповідного чинного законодавства через ЗМІ

включення питань загальноєвропейського порядку денного до внутрішньополітичного порядку денного в Україні

участь України в європейських агенціях та програмах

Створення інформаційних приводів

організація «спеціальних» інформаційних подій

4342

Список використаної літератури1. Бакуменко В.Д., Безносенко Д.О. Виявлення комплексу проблем державного

управління процесами європейської та євроатлантичної інтеграції України,розробка пропозицій щодо вдосконалення системи державного управління цимипроцесами: Звіт про НДР [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.napa-eurostudies.org.ua/2-2.rtf

2. Дослідження ставлення українського суспільства до проблем і перспективєвропейської та євроатлантичної інтеграції України, жовтень-грудень 2007 року //Державний комітет телебачення та радіомовлення : офіційний сайт [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/archive

3. Інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України:стан, проблеми, пропозиції до інформаційної кампанії «Свідомий вибір» //Національна безпека і оборона. – 2006. – № 9 (81) – С. 50 – 52

4. Соціологічне дослідження в різних регіонах з питань співробітництваУкраїни з ЄС та європейської інтеграції (жовтень-грудень 2008 р.) // Державнийкомітет телебачення та радіомовлення : офіційний сайт [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=68364&cat_id=33114

5. Україна-ЄС: на шляху до нового формату відносин: матеріалиміжнародного «круглого столу» (Київ, 24 квітня 2008 р.) / Національний інститутпроблем міжнародної безпеки. – К.: НІПМБ, 2008. – 160 с.

Володимир ВУКОЛОВстарший викладач кафедрименеджменту та управління проектамиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЕЛЕКТРОННІ ДОКУМЕНТИ:ДОСВІД КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Інформаційне суспільство стане в найближчі роки важливою рушійноюсилою економічних, соціальних та технологічних змін і впливатиме нафункціонування суспільства в цілому і на відносини між окремими особами,групами і країнами на світовому рівні, надаючи більш широкі можливості зв’язкуй обміну інформацією. Поява нових інформаційних технологій зажадала загальноїінформатизації і комп’ютеризації, а, отже, нових документів і технологій їх оборотудля фіксації інформаційних відносин, що виникають між фізичними іюридичними особами. Електронний документ – поняття інформаційногосуспільства, пов’язане з появою у середині минулого століття електронно-обчислювальних машин – засобів інтелектуальної праці людини.

Євросоюз займається питаннями використання електронних документівмайже десять років. Основна увага приділяється, перш за все, гармонізаціїнаціональних законодавств відносно електронних документів. Директива 2001/115/EC [1] запустила цей процес в європейському масштабі, але навіть її виконанняне дозволило в достатній мірі скоротити відмінності в законодавчо-нормативнійбазі європейських країн. У жовтні 2007 року, через рік після ухвалення директиви2006/112/EC [2], Єврокомісія ухвалила рішення [3] про утворення групи експертівпо електронних документах, завданням якої є визначення відповідних діловихвимог і керівництво розробкою до 2009 року загальноєвропейської концепціївикористання електронних документів, інвойсів та рахунків-фактур.

Створення такої концепції вимагає, перш за все, наявність об’єктивноїінформації про стан законодавчої бази та практики використання електроннихдокументів в різних європейських країнах – і такого роду дослідження проводятьсяв ЄС регулярно. Наприкінці 2006 р. був опублікований звіт «Правовий аналізюридичної і адміністративної практики взаємного визнання електронних документіві їх юридичної сили» («ELDOC. Legal study on legal and administrative practicesregarding the validity and mutual recognition of electronic documents, with а view toidentifying the existing legal barriers for enterprises»), виконаний за замовленням ЄС.У звіті був даний огляд існуючої практики використання електронних документів, в32 країнах Європи. Основна увага була приділена виявленню юридичнихперешкод для взаємного визнання електронних документів і їх юридичної сили.

Низка країн активно заохочують використання сучасних технологій. У Даніїз лютого 2005 року в державному секторі дозволяється використовувати тількиелектронні інвойси, у Фінляндії така практика існує «де-факто», а в Італії і Швеціїаналогічні правила вступлять в дію у середині 2009 року. Очікується, що до 2010року застосування електронних інвойсів при взаємодії з державним секторомстане обов’язковим в 15 країнах Євросоюзу.

Для того, щоб забезпечити необхідний рівень захищеності документів,потрібна не тільки методика використання цифрових підписів, але і способиорганізації зберігання документів, резервування даних і застосування відповідних

запровадження української версії телеканалу EuroNews

окремі програми, рубрики уведення відповідних сюжетів до телесеріалів

Наповнення телеефіру

тематичні мультфільми

веб-сайт з висвітлення європейської інтеграції України на кшталт ресурсу: http://www.ukraine-nato.gov.ua/

електронні розсилки (за безкоштовною підпискою)

Наповнення мережі Інтернет

веб-ресурс Inozmi.ua, який містив би переклади матеріалів про Україну, що з’являються в європейських медіа

Використання популярних жанрів мистецтва

пісні-популяризатори

4544

форматів даних. З погляду фахівців у області управління документацією, основніаспекти обробки і зберігання електронних документів, можна згрупувати всамостійні блоки, такі як: підписання і захист цілісності і автентичності електроннихдокументів; організація зберігання; подача звітності і обмін даними з державнимиорганами.

У законодавстві європейських країн вимоги до підписання окремих видівелектронних документів розрізняються. Найменш строгими є нормиВеликобританії, які не містять вказівок використовувати посилений цифровийпідпис. У Німеччині для електронної передачі документа необхідно застосовуватипосилений електронний підпис з кваліфікованим сертифікатом. Власником ключапідпису може бути тільки фізична особа. У Франції для електронних інвойсівпотрібно використовувати посилений електронний підпис, мати кваліфікованийсертифікат необов’язково. Також допускається видача сертифікатів – компаніям.При електронній декларації ПДВ сертифікати повинні бути видані «засвідчуючимцентром» визнаним MINEFI (Міністерством економіки і фінансів). У Італії дляпідписання документів, що відносяться до питань оподаткування, потрібновикористовувати кваліфікований цифровий підпис – за винятком митнихдекларацій, де з історичних причин потрібен цифровий підпис, відповідний п.5(2)директиви 1999/93/EC. Іспанське законодавство вимагає використовувати дляпідписання електронних документів посилений цифровий підпис на основікваліфікованого сертифікату.

При організації зберігання електронних документів необхідно виконатидекілька важливих умов, основними з яких є: забезпечення авторизованогодоступу до документів; цілісності і автентичності; читаності, а також відповіднийвибір носіїв інформації і форматів документів. Проте навіть в об’єднаній Європінемає єдиних правил із цього приводу.

Так, у Німеччині можуть використовуватися оптичні та інші електронні носіїінформації. Яка-небудь конкретна технологія не згадується, проте для зберіганняповинні використовуватися носії інформації, що не дозволяють вносити зміни.При тимчасовому зберіганні на перезаписувальних носіях, ІТ – системи повиннігарантувати цілісність інформації.

У Франції всі електронні документи повинні зберігатися в своємуоригінальному форматі на цифрових носіях – терміном як мінімум перших 6років, а після цього ще 3 роки на носії, вибраному компанією. У разі модифікаціїапаратного або програмного середовища, компанія повинна виконатиконвертацію, зберігаючи відповідність файлам оригінального формату.

У Італії єдина чітко сформульована вимога полягає в тому, що «збереженідокументи повинні бути у будь-який момент прочитані у зберігаючій організації.Повинна бути надана можливість представити збережені документи,використовуючи засоби видаленого доступу». Крім цього, відповідальна зазберігання особа повинна періодично перевіряти (не рідше ніж раз в п’ять років)те, що збережені документи дійсно можна прочитати. Щоб уникнути зіпсованостіносіїв унаслідок технічного застарівання або фізичної деградації, їх зміст повиненсвоєчасно копіюватися на інші носії.

Отже ми бачимо, що Європейський Союз займається питаннямивикористання електронних документів майже десять років і досягнув значнихуспіхів. Але ж шлях переходу до інформаційного суспільства потребує ще більшихзусиль та координації діяльності як країн-членів Союзу, так і кандидатів на вступ.

Список використаної літератури1. Council Directive 2001/115/EC of 20 December 2001 amending Directive 77/

388/EEC with a view to simplifying, modernising and harmonising the conditions laiddown for invoicing in respect of value added tax, OJ L 15, 17.1.2002, p. 24 – 28

2. Council Directive 2006/112/EC of 28 November 2006 on the common system ofvalue added tax”, Official Journal of the European Communities, L 347/1, 11.12.2006. –Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2006:347:0001:0118:EN:PDF

3. Commission Decision 2007/717/EC of 31 October 2007 setting up an ExpertGroup on electronic invoicing (e-Invoicing), Official Journal of the EuropeanCommunities, L 289/38, 7.11.2007. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2007:289:0038:0044:EN:PDF

Костянтин БОГОМАЗд.і.н., проф., професор кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниКсенія ГЕВЕЛЬаспірант кафедри права та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇСИСТЕМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Демократичні реформи в Україні передбачають значну увагу з боку державидо збереження, захисту та збагачення історико-культурної спадщини нації.Вивчення досвіду організації системи захисту культурної спадщини у країнахЄвропи має практичне значення для створення та розвитку ефективної системизбереження історико-культурної спадщини в Україні.

Мета даного дослідження – проаналізувати існуючі в європейських державахсистеми державного управління у сфері збереження історико-культурноїспадщини.

Важливою умовою побудови ефективної системи збереження історико-культурної спадщини є приєднання до міжнародних угод, що регулюють діяльністьурядів і недержавних організацій у зазначеній сфері. Це, перш за все, Конвенціяпро захист культурної та природної спадщини світу, Європейська культурнаконвенція, Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи, а такожРамкова Конвенція Ради Європи про значимість культурної спадщини длясуспільства тощо. В них окреслено загальні принципи, підходи та правові норми,які спрямовані на вдосконалення заходів з охорони та збереження культурноїспадщини [1].

Разом з тим, слід зазначити, що кожна держава має свої особливості системидержавного управління щодо об’єктів, які потребують збереження та захисту.Тому кожна держава застосовує специфічні засоби і методи збереження івикористання пам’яток історії та культури, архітектури та містобудування,палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників тощо.

Незважаючи на це, для всіх країн характерна наявність загальнонаціональнихзаконів, які стосуються функціонування системи збереження то охорони історико-

4746

культурної спадщини; вони мають певні особливості. Так, у Великобританії цеЗакон «Про національну спадщину, у Іспанії – закон «Про історичну спадщину»,у Словенії – Закон «Про захист культурної спадщини», в Україні – Закон «Проохорону культурної спадщини».

Слід відмітити позитивний досвід італійського законодавства. В Італії з 2004року діє Кодекс Спадщини та ландшафту, який охоплює регулювання деталей, щомають відношення до культурної спадщини, архівів та бібліотек. Кодекс забезпечуєзахист і збагачення культурної спадщини як матеріального так і нематеріальногохарактеру [3].

У зв’язку з цим, слід зазначити, що останнім часом законодавчорозширюється поняття «культурна спадщина». Це пов’язано з необхідністюдержавного захисту всіх культурних об’єктів: нерухомих пам’ятників, визначнихмісць, рухомих культурних об’єктів та духовної спадщини, які представляютьсобою цінність з археологічної, історичної, наукової, художньої, естетичної абоіншої точки зору.

Законодавства європейських країн, крім окреслення завдань центральнихорганів влади, визначають також повноваження та функції регіональних та місцевихорганів влади. Слід зазначити, що у більшості держав саме регіональні та місцевіоргани влади відіграють визначальну роль у справі збереження та реставраціїпам’яток, охорони та збагачення історико-культурних надбань.

Так, в Іспанії регіональні автономії мають широкі повноваження у сферізахисту та збереження культурної спадщини. Багато з них мають власні закони,які регулюють дане питання. Важливим елементом в законодавстві Іспанії єзакріплення зв’язку між законодавством про культурні цінності та законодавствомщодо міського розвитку.

В Італії також значна частина повноважень належить саме регіональним тамісцевим органам влади, що пояснюється неможливістю врахувати унаціональному законодавстві специфіку культурного оточення кожного регіону.Так само і у Великобританії виконавчі органи влади на місцях мають широкіповноваження щодо культурних об’єктів, які підлягають захисту та збереженню [3].

У Швеції центральним виконавчим органом влади у сфері збереженняісторико-культурної спадщини є Управління національною спадщиною.Управління несе повну відповідальність за поширення знань про культурнеоточення, за інформаційні кампанії та зв’язок з громадськістю. На регіональномурівні відповідальність за культурну спадщину несуть провінційні адміністративніуправління. Вони відповідальні за гарантування того, що при плануваннірегіонального розвитку обов’язково береться до уваги захист культурноїспадщини. На місцевому рівні за захист та збереження історико-культурноїспадщини відповідають муніципалітети [3].

Закон України «Про охорону культурної спадщини» визначає охоронуоб’єктів культурної спадщини одним з пріоритетних завдань як органів державноївлади так і органів місцевого самоврядування. На загальнодержавному рівні заохорону та збереження культурної спадщини відповідає Міністерство культурита туризму, а також урядовий орган державного управління у складі Міністерства.Закон «Про місцеве самоврядування» містить положення про те, що організаціяохорони, реставрації та використання пам’яток історії та культури, збереження тавикористання культурного надбання – це повноваження саме органів місцевогосамоврядування. Стосовно духовної спадщини, органи місцевого самоврядування

зобов’язані створити умови для розвитку культури, сприяти відродженнюосередків традиційної народної творчості, національно-культурних традиційнаселення, художніх промислів та ремесел [2].

Отже, досвід інших країн свідчить, що окрім законів національного рівня прозбереження історико-культурної спадщини, необхідні також закони, які регулюютьсоціально-економічний розвиток довкілля й обов’язково включають пункти щодозбереження та охорони історико-культурної спадщини з боку місцевих органіввлади. Тому сьогодні для України велике значення набувають довгостроковіпрограми регенерації та розвитку культурної спадщини на регіональному рівні зурахуванням європейського досвіду.

Список використаної літератури1. Катаргіна, Т.І. Розвиток системи збереження пам’яток історії та культури

у Великобританії, США, Канаді (1960 – 80-ті рр.): автореф. дис…канд. істор. наук:07.00.02 / Катаргіна Тетяна Іванівна; Інститут історії України НАНУ – К., 2001. – 15 с.

2. Про місцеве самоврядування: Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1997. – № 24. – С. 170

3. Cultural policies and trends in Europe. – Режим доступу: http://www.culturalpolicies.net

Олена ДЗЯДк.е.н., доцент кафедриміжнародних фінансів ДНУ

ПРО ПИТАННЯ СУТНОСТІТА КЛАСИФІКАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПОЛІТИК

Формування та посилення ролі регіональних інтеграційних об’єднань – одинз проявів глобалізації. Зростаюча взаємозалежність світу та загостренняконкуренції на світових ринках, мультиполярність світового розвитку,кумулятивний процес глобалізації з наукової та практичної точки зору потребуютьподальшого дослідження питання про роль спільних політик у просуванніінтеграційних процесів. Поступові зміни політичної карти світу, домінуючі позиціїЄС в Європі дозволяють висунути гіпотезу, що один з векторів розвитку наєвропейському континенті буде пов’язаний із поширенням єврейських цінностей,принципів та норм на всі сфери співробітництва у відносинах із третіми країнами,вимагатиме від них відповідної адаптації національних законодавств, досягненнябалансу державних та європейських інтересів, гармонізації соціально-економічнихмоделей розвитку, щонайменше розуміння моделей вироблення та імплементаціїспільних політик з метою правильного позиціювання та відстоюваннянаціональних інтересів під час переговорного процесу про приєднання до ЄС,підписання угоди про асоціацію або співробітництво. Питання про сутність такласифікацію спільних політик залишається актуальним для оцінки значенняспільних політик, впливу та наслідків європейської інтеграції для третіх країн.

Утворення регіональних блоків це – багатонаціональній і складний процес,який супроводжується, з одного боку, формуванням та діяльністю спільнихінституцій, з іншого, виробленням та запровадженням спільних політик. Наданняпреференціальних режимів та створення зони вільної торгівлі не потребує

4948

формування спільних інституцій, тому можна стверджувати, що спільні політики– це обов’язкова, характерна ознака регіональної інтеграції. Перебуваючи назавершальних етапах інтеграційного процесу, додатковий поштовх для узгодженнянаціональних позицій та пошуку компромісів створюють політичні партії,національні гравці та європейські інститути, які визначають напрям та швидкістьінтеграційних процесів.

Проведений аналіз літературних джерел вказує, що автори досліджуютьекономічну та політичну природу інтеграції, правові та інституційні засади ЄС,акцентують увагу на пріоритетних галузевих політиках та структурі ЄС,розглядають інтеграцію як складний, багатогранний процес урядування. Беручидо уваги економіко-правовий та політико-інституціональний підходи щодорозуміння феномену європейської інтеграції та поєднуючи положення сучасноїрегіоналістики й аналізу політики, спільні політики можна визначити як складнийпроцес вироблення, прийняття рішень й імплементації законодавчих актів,принципів, методів та інструментів їх реалізації, які впроваджуються спільнимиінститутами ЄС та державами-членами з метою досягнення визначених цілей ізавдань. Основна мета ЄС полягає у збереженні миру, зростанні добробуту таякості життя населення, поширенні європейських цінностей, серед якихплюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність тарівність прав жінок і чоловіків, повага людської гідності, реалізація прав та свободлюдини.

Серед дослідників ще й досі не існує єдиної класифікації спільних політик,науковці умовно розмежовують спільні політики та політику Спільноти. Спільніполітики заміщують головні елементи національних політик, наприклад,сільськогосподарська, регіональна та політика згуртування, у той час, колиполітика Спільноти, на зразок науково-технологічної, доповнює національніполітики.

Європейські політики постійно еволюціонують, виникають як ціліподальшого розвитку членів об’єднання та зафіксовані у відповіднихнормативно-правових актах, базуються на загальних та функціональнихпринципах права, тому спільні політики ЄС можна розглядати як такі, щорегламентуються нормами первинного та вторинного права. Така класифікаціяблизька із розподілом європейських політик на фундаментальні (базові) тавторинні. Фундаментальні політики визначають стратегічні завдання розвиткудля всіх учасників інтеграційного об’єднання, узгоджуються між ними тафіксуються в установчих Договорах. Оскільки інтеграційний процес проходитьпоступово, то базовими політиками можна вважати політику побудови митногосоюзу, спільного ринку, економічного й монетарного союзу, тобто такі, щовідповідають етапам інтеграції. Ретроспективний огляд цілей та завдань ЄСдозволяють зробити висновок, що Римські та Маастрихтська угоди сформувалифундаментальні засади європейських політик, започаткували інтеграційнийпроцес в економічній і соціальній сферах, спільну зовнішню політику та політикубезпеки, співробітництво у сфері правосуддя і внутрішніх справ.Амстердамська, Ніццька угоди та Лісабонський договір розширили йудосконалили правову базу спільних політик у питаннях їх вироблення таімплементації.

Найбільш відомим є підхід, згідно з яким поряд із базовими(фундаментальними) та вторинними політиками, фахівці виокремлюють

горизонтальні й галузеві (секторальні) політики. За логікою інтеграції та задлянауково-практичних цілей економічного аналізу науковці виокремлюють політикувнутрішнього ринку, з акцентом на політиці конкуренції та гармонізації ринків,та стабілізаційну політику європейського монетарного союзу (Ali M.El-Agraa),політику спільного ринку та секторальні політики (W. Molle), особливу увагуприділяють промисловій політиці та інструментам її реалізації (J. Pelkmans).

За своєю природою горизонтальні та галузеві політики мають вториннийхарактер, причому, горизонтальні впливають на загальні умови суспільно-політичного та економічного життя кожної країни, а секторальні політикистосуються окремих секторів економіки. Правові засади для вторинних політикЄС також утворюють договори ЄС, але їх запровадження задовольняє інтересивсіх або більшості країн-учасниць інтеграційного об’єднання, розширює сферуспільних інтересів, але не супроводжується переходом до наступного етапуінтеграції, прийняті на європейському рівні рішення не завжди обов’язкові длявиконання. Правову базу для імплементації вторинних політик формують acquiscommunautaire (у рамках першої колони), результати міжурядової співпраці (урамках другої та третьої колон) відповідно до структури ЄС, які деталізуються удирективах, регламентах, висновках та пропозиціях Спільноти.

Інтеграційні процеси впливають на розвиток інституційної бази угрупованнята процес прийняття рішень на європейському рівні. У свою чергу, зацікавленістьспільних інститутів, національних, регіональних і локальних гравців політичногопроцесу, внутрішні чинники розвитку країн і зовнішнє середовище змінюютьакценти спільних політик та «обличчя» Європи в цілому. Для узгодженнянаціональних позицій між державами-членами та інститутами ЄС, організаціївзаємних відносин та розуміння розподілу відповідальності між учасникамидоцільна класифікація за сферами компетенції (виключна компетенція, спільнакомпетенція, сфери заходів з підтримки, координації та взаємодії). В залежностівід ролі, яку відіграють європейські інститути та національні гравці під часвироблення політик, доцільна класифікація в залежності від моделей їх вироблення,можливе групування політик за процедурами прийняття рішень із кожного зпитань європейських політик.

Спільні політики постійно еволюціонують з об’єктивних причин відповіднодо економічного та технічного прогресу, розширення (звуження) повноваженьінститутів ЄС, необхідності реагування на внутрішні та зовнішні виклики. Вонитісно пов’язані між собою, спричиняють взаємний вплив, сприяють розвиткуєвроінтеграційних процесів. Держави-члени ЄС характеризуються різним рівнемсоціально-економічного, культурного та суспільно-політичного розвитку,об’єктивно відчувають різну потребу в гармонізації національних політик таімплементації на європейському й національному рівнях. Рішення щодовироблення та реалізації особливо секторальних політик завжди виступаютьпредметом своєрідних «торгів» та компромісу, оскільки однаковою мірою невлаштовують інститути ЄС, держави-члени, гравців регіонального і локальногорівня та фізичних осіб. Сфери, в яких найбільше зацікавлені учасникиінтеграційного процесу, найбільш інтегровані й гармонізовані. З позиційтеоретико-методологічного обґрунтування та практичної значущості спільніполітики доцільно класифікувати за етапами, механізмами вироблення, прийняттярішень та інструментами імплементації.

5150

Олена ДЗЯДк.е.н., доцент кафедриміжнародних фінансів ДНУДар’я ДАВИДЕНКОстудентка кафедриміжнародних фінансів ДНУ

СУЧАСНІ СУПЕРЕЧНОСТІСПІЛЬНОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ЄС

Спільна сільськогосподарська політика є однією з основних секторальнихполітик ЄС, яка домінує по охопленню території, підприємств, продукції, частцівидатків бюджету ЄС. Сучасні протиріччя стосовно ССП почались з прийняттяму 2000 р. Лісабонської стратегії, яка проголосила перетворення ЄС у найбільшконкурентоспроможну, динамічну і високотехнологічну економіку у світі. Вонизводяться до того, що одна група «старих» країн-членів ЄС на чолі зВеликобританією, наполягала на ринковій організації сільськогосподарськоговиробництва, скороченні сільськогосподарських видатків бюджету ЄС іперерозподілі коштів на користь досліджень і розробок, розвитку альтернативнихджерел енергії та інших інноваційних заходах, перекладанні підтримки фермерівна державні бюджети зацікавлених країн. Друга група «старих» країн-членів ЄСна чолі з Францією, виступала за збереження підтримки фермерів, у тому числіза рахунок європейського бюджету, вказувала на значущість сільськогогосподарства для національних економік, необхідність забезпечення продовольчоїбезпеки. Інноваційна та загальноекономічна (екологію, біотехнологію ібіоенергетику), соціально-структурна опори ССП, багатофункціональнийрозвиток сільських територій, в яких проживає більша частина населення ЄС,проголошені у реформі Фішлера (2003) як сучасні цілі ССП і можуть бутидосягнуті за умов збереження достатнього фінансування з бюджету ЄС.

Останнє розширення ЄС ще більше ускладнило взаємодію всерединінаднаціонального «трикутника» (Європарламент – Рада ЄС – Єврокомісія) івідносини інститутів з відповідними національними центрами прийняття рішеньз питань сільського господарства. Бюджет ЄС на 2006 – 2013 рр. фактично ставзаручником протиріч щодо даної політики. Радикальне згортання загальноївнутрішньої підтримки і захисту від зовнішньої конкуренціїсільськогосподарського сектору зменшить його рентабельність і міжнароднуконкурентоспроможність, продовольчу самозабезпеченість ЄС. Дану позиціюне підтримують «нові» країни ЄС, в яких частка сільського господарства уструктурі ВВП і зайнятості в середньому втричі вища, ніж в «старих» країнах-членах. До кінця 2013 р. видатки ЄС на ССП «заморожені» приблизно на рівні2006 р. (менше 45 млрд. євро на рік), що означає скорочення «централізованих»видатків з 36 до 32 %, з урахуванням майже подвоєння числа країн-членів з 2000 р.та інфляції.

З метою лібералізації сільськогосподарського ринку та зростанняефективності виробництва в рамках ЄС проведено три системні реформи ССП.Найбільш радикальна з них – реформа Фішлера, що реалізується з 2005 р. Її ключовіелементи: прямі субсидії із бюджету, що дають фермерам мінімальний дохіднезалежно від їх поточного виробництва і стимулюють заробляти, орієнтуючись

на сигнали ринку; залежність розміру субсидій від виконання стандартів ЄС зекології, безпеки продукції, стану земель і здоров’я тварин. До числа обов’язковихелементів відносять також обов’язкове вилучення з обороту 10 % пахотних земель;посилення політики розвитку сільських територій (розвиток інфраструктури,покращення екології, підвищення якості життя і диверсифікація зайнятості);додаткове фінансування політики через модуляцію, тобто перерозподіл на їїкористь частини прямих виробничих платежів, що нараховуються великимгосподарствам. Результати останніх трьох років реалізації реформи Фішлеранеоднозначні. В «старих» країнах переорієнтація виробничо-інвестиційноїдіяльності фермерів на сигнали вільного ринку йде повільно і важко. У ряді галузейі регіонів намітилося згортання виробництва і зайнятості в сільськомугосподарстві, фермери відчувають трудності при виконанні екологічних та«невиробничих» стандартів, розмір допомоги за програмами залишаєтьсянедостатнім. В «нових» країнах впровадження екологічних і інших стандартіввідкладено до 2011 р., розмір виплат обмежений.

Посилюються тенденції до «ренаціоналізації» ССП – в національнихпрограмах сільського розвитку частка державних і місцевих бюджетів складає20 – 40 %. Таким чином, виявляється неготовність сільського господарства ЄСфункціонувати без достатнього субсидування виробництва і окремих гарантійзбуту продукції, включаючи підтримку експорту. У 2007 р. це викликалодестабілізацію на внутрішньому сільськогосподарському ринку ЄС, зростанняцін зпровокувало помітне зростання інфляції і сповільнення економічного росту,особливо в «нових» країнах ЄС. У той же час, збільшення соціального іекологічного навантаження на сільське господарство ЄС, при зростанні курсуєвро до долара, знизило міжнародну конкурентоспроможність галузі, недозволило використати сприятливу світову кон’юнктуру. Як наслідок, у 2008 р.ЄС змушений був відновити захисні заходи, наприклад, субсидування експортусвинини, підтримку виробників молока та молочних продуктів.

Європейська комісія пропонує удосконалити і розширити систему прямогосубсидування, стандартизувати норми виплат по країнам та регіонам, скоротитисубсидії на 10 – 45 % і збільшити мінімальний розмір земельної ділянки дляотримання субсидій. Отримання субсидій пропонується поставити в залежністьвід екологічних вимог, виплати на вирощування «енергетичних» культур замінитинепрямим стимулюванням через високі ціни біопалива. Також передбачена повнавідмова від субсидування аграрного експорту до 2013 р. З вимогами зупинитиподальше скорочення прямих субсидій фермерам ЄС, гарантувати їм періодстабілізації, а не реформування ССП виступили основні організаціїсільськогосподарських виробників ЄС. Прийняття пропозицій Європейськоїкомісії буде означати принципову зміну в методах і масштабах реалізації ССП,значне послаблення її особливого статусу. Все більше перенесеннявідповідальності за розвиток сільського господарства на фермерів потребуєпосилення втручання органів національної та регіональної влади.

Лісабонський договір 2007 р. поновлює інституційно-правові рамкиреалізації довгострокової стратегії розвитку ЄС, що стосується вирішеннявнутрішніх завдань щодо зростання конкурентоспроможності, динаміки тасталого розвитку, реагування на зовнішні економічні, соціальні та екологічнівиклики. Головним стає принцип взаємності, дотримання торговимипартнерами ЄС «міжнародних узгоджених правил конкуренції і захисту прав

5352

власності». Договір зберігає стратегічну цілісність ССП, її пріоритетний статуссеред інших спільних політик ЄС, законодавчо інтегрує самостійні політикисільського і рибного господарства в комплексну сільськогосподарську іриболовну політику ЄС, встановлює її цілі, задачі і принципи побудови іреалізації. Підвищується роль Європарламенту в застосуванні конкретних засобівпо досягненню цілей ССП, посилюються позиції національних Парламентів прирозгляді відповідних законопроектів ЄС і введення положень про спільні діїгромадян і громадської ініціативи. Договір формально закріплює інтегрованусільськогосподарську політику у сфері спільної компетенції ЄС і держав-членів,допускає національне правове регулювання поза зоною компетенції ЄС,включаючи і питання, по яким ЄС може відмовитись від своєї компетенції.Документ надає фермерам нові інструменти впливу на процедури прийняттярішень на наднаціональному і національному рівні.

Таким чином, нормативно-правові засади ССП створили базу дляпоступових змін територіально-галузевої структури сільськогосподарськогосектору, скорочення розриву доходів між фермерами «нових» і «старих» країн,стабілізацію чи певне скорочення виробництва продукції і харчовоїсамозабезпеченості ЄС при покращенні екологічного стану сільських регіонів.Після 2013 р. можна очікувати посилення цих тенденцій з урахуваннямскорочення видатків ЄС на ССП, їх «більш справедливого» розподілу міжкраїнами. Необхідними будуть комплексні захисні заходи проти об’єктивновиникаючого в цих умовах соціального, екологічного, податкового, валютногодемпінгу з боку країн-експортерів, в тому числі в рамках вищезгаданихдомовленостей «на принципах взаємності». В умовах глобальної економічноїкризи ЄС запроваджує відкриті чи приховані заходи підтримки фермерів,наприклад, захищає виробників молока та молочних продуктів, вводитьзаборону на «гормонізовану» яловичину із США та Канади, що в ціломувідповідає протекціоністським настроям у міжнародній торгівлі. Запровадженняантикризових програм розвитку та обмеженість національних ресурсів на ціліекологічно чистого сільського господарства, розвитку сільських територій,лобіювання фермерами власних інтересів скоріше всього «пригальмує»реформи у сільському господарстві. Чи буде останньою реформа Фішлерапокаже час.

Наталія КАМІНСЬКАк.ю.н., доц., доцент кафедри гуманітарнихта соціально-економічних дисциплінКиївського національного університету внутрішніх справ

ОСНОВНІ ЗАСАДИЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ТА УКРАЇНА

Сучасний розвиток українського суспільства характеризуєтьсяусвідомленням необхідності реалізації адміністративної реформи, реформиадміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування. Потребуєудосконалення система публічної влади з метою її наближення до європейськихстандартів, тобто ефективна регіональна політика України, на нашу думку, маєрозглядатися у контексті її євроінтеграційного курсу, на основі досвіду,

насамперед, Ради Європи, Європейського Союзу та позитивної практикиєвропейських держав у цій сфері.

Незважаючи на відмінності вітчизняного і європейського підходів увизначенні поняття «регіон», перспективним та ефективним є регіональний(проміжний) рівень у системі органів публічної влади, належним чиномрегламентовано правовий статус, повноваження та ресурси регіональних органіввлади. Засади європейського регіоналізму передбачають стандарти формуваннята реалізації регіональної політики, визначають систему відносин центру і регіонівтощо. Йдеться про сукупність відповідних інституцій, правил, принципів,механізмів і процедур, як визначають деякі дослідники – адміністративні стандарти,закріплені в acquis communautaire [1].

Радою Європи прийнято Європейську рамкову конвенцію протранскордонне співробітництво між територіальними громадами або властями(Мадридська конвенція), Європейську ландшафтну конвенцію, Європейськухартію регіонального/просторового планування, Хартію місцевогосамоврядування, Проект Європейської Хартії регіонального самоврядування.Останній документ 1997 р. розрізняє регіональне і місцеве самоврядування,регіональне самоврядування ніяким чином не може перешкоджати місцевомусамоврядуванню, не може обтяжувати державний суверенітет. У регіонахгромадяни можуть брати участь у правотворчості і реалізації права, щозабезпечує здійснення принципу демократії [2].

Загалом Конституції або закони регулюють питання організації іповноваження регіонів (власних і делегованих державою, громадами) запринципами субсидіарності та солідарності, за яким розвинуті регіони привикористанні своїх ресурсів поважали б інтереси бідніших регіонів, не призводячидо нівелювання регіональних відмінностей. Здійснення власних повноваженьвідбувається шляхом регіонального самоврядування, тому держава не можевтручатись в прийняття регіональних рішень і заходів. До компетенції регіонівналежать охорона навколишнього середовища, регіональна економіка, регіональнітранспортні сполучення тощо. Взагалі вони мають повноваження щодо всіхпитань, які становлять регіональний інтерес і не виключені за законом з їхньоїкомпетенції або не віднесені законом до інших юридичних осіб публічного права.До регіональних повноважень належить, насамперед, здійснення відносин міжрегіонами і відносин регіонів з сусідніми регіонами по той бік державногокордону. Регіони можуть об’єднуватись і брати участь у міжнароднихоб’єднаннях.

У межах національної держави регіонам повинна забезпечуватисьбезпосередня участь у формулюванні та здійсненні державної політики. Такеположення сформульовано практично у всіх країнах Європи у формі контактнихчи координуючих організацій регіональних і місцевих влад. Між регіонами ідержавою мають передбачатись механізми співпраці і консультування,проводитися конференції регіонів і центральних органів влади для координаціїполітики та інших питань. Регіони повинні співпрацювати з громадами привиконанні місцевих і регіональних завдань, можуть делегувати певні регіональнізавдання місцевим органам самоврядування.

Політико-юридичні інструменти «просторового розвитку» – комплексорганізованих дій з управління елементами і зв’язками територій, системи дій іполітик, скерованих на оптимізацію просторових змін, що відбуваються [3]

5554

закріплені в Європейській хартії регіонального / просторового планування 1983 р.(Торремолінська хартія). Вона проголошує принципи національних і європейськихполітик, розроблені для удосконалення просторової організації Європи, визначаєосновні цілі та принципи регіонального планування: збалансований розвитокрегіонів; покращання якості життя; відповідальне управління ресурсами та захистнавколишнього середовища; раціональне використання землі. Політика просторового/регіонального розвитку також здійснюється на основі Керівних принципівсталого просторового розвитку, Стратегії регіонального планування 1988 р.

Основою регіональної політики Європейського Союзу є ключові принципи,обов’язкові для країн-учасниць та держав, що входитимуть у спільнийєвропейський економічний простір: децентралізація (перерозподіл повноваженьрегіонам для ефективного використання внутрішнього потенціалу, заохоченнярегіональних ініціатив та розмежування функцій і повноважень в ЄС);субсидіарність (надання повноважень регіонам, наскільки вони самі вважаютьдоцільним, посильним для себе для забезпечення ефективного їх виконання);концентрація (накопичення засобів фондів у тих регіонах, які найбільше цьогопотребують); програмний підхід (надання переваг завершеним проектам, де бралиучасть місцеві органи влади і які передбачають комплексний розвиток певнихтериторій); партнерство (взаємодія та співробітництво різних гілок влади);компліментарність (запобігання споживчих настроїв у депресивних регіонах, якіпотребують відповідної допомоги з боку євроструктур).

Після Маастрихтського договору 1992 р. ЄС передбачає особливі утворення всвоїх державах-членах, з якими ЄС знаходиться в безпосередніх відносинах – регіони,які визначають, між іншим, придатність до стимулювання певних областей всерединіЄС. Тут створюються таким чином основи європейського регіоналізму [4].Регіональна політика здійснюється Європейським Союзом і державами-членамиспільно, орієнтуючись на солідарність Співтовариства, допомагає економічномупрогресу, покращанню умов життя і посиленню згуртованості ЄС.

У Білій Книзі з європейського правління міститься відповідний опис у формітаблиць, що відображають: а) об’єднання регіонального рівня в різнихнаціональних системах; б) поступове об’єднання регіонального виміру вєвропейську систему; в) участь різних європейських регіонів у розвитку йзастосуванні європейської політики та права Спільноти. Регіональна автономіяяк основна засада європейського конституційного права дає змогу вирішуватипроблеми з максимальним наближенням до інтересів громадян, що і є головнимзавданням ЄС і України.

У рамках ЄС політика просторового/регіонального розвитку реалізуєтьсяза Європейською перспективою просторового розвитку (До збалансованого істалого розвитку територій ЄС).

Позитивний досвід реформування демонструє Франція, де регіон єтериторіальною одиницею, створені регіональні ради з обраними представникамигромад регіону. Передача повноважень на регіональний рівень від центруздійснювалась тут на основі деконцентрації. У свою чергу, у Німеччиніорганізаційна структура регіонального рівня ґрунтується на основі:субсидіарності і демократичної централізації, за якими завдання регіональногозначення виконують органи самоврядування; децентралізації центральногоуправління; фінансової автономії.

Політика «регіоналізації» зумовила кардинальні зміни у більшості країн світу,

які стосуються засад організації та функціонування органів центральної,регіональної та місцевої влади. Зазвичай регіональний рівень представленийрегіональними радами розвитку, агентствами регіонального розвитку,регіональними фондами розвитку і т.д. Тут проявляється принцип багатоманітностіорганізаційних зв’язків, що розкриває вертикальні й горизонтальні організаційнівзаємодії органів державної влади, регіонального і місцевого самоврядування.

Наближення системи публічної влади України до європейських стандартівозначає здійснення якісних і кількісних змін у механізмі держави на основіверховенства права; демократичного розвитку; відкритості, прозорості, надійності,прогнозованості, підзвітності, ефективності, результативності, адаптованості.Регіональне самоврядування у Конституції України не передбачено, але йогозапровадження необхідне для забезпечення прав та інтересів населення. Ступіньі форми процес децентралізації мають визначатися суспільними умовами,забезпечуватись гарантіями від переростання регіонального самоврядування уполітичний сепаратизм.

Ефективна регіональна політика України сприятиме євроінтеграційнимпроцесам, інтеграції регіонів на внутрішньодержавному рівні.

Список використаної літератури1. Безверхнюк Т. М. Роль принципів «європейського регіоналізму» в

організації вітчизняної системи регіонального управління // Теоретичні таприкладні питання державотворення: On-line збірник наукових праць ОРІДУНАДУ при Президентові України

2. Проект Європейської Хартії регіонального самоврядування 1997 р. –Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/

3. Куліш І. М. Європейський досвід взаємодії управлінських інституцій увиробленні принципів регіонального розвитку. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/n_1_2008/doc/5/05.pdf

4. Вюртенбергер Т. Регіональна політика Європейського Союзу. – Режимд о с т у п у : h t t p : / / w w w . m u n i c i p a l . g o v . u a / d a t a / l o a d s /2005_zbirnik_problemtrasf_statta_vurtenber_regpol.doc

5. Концепція державної регіональної політики, затверджена УказомПрезидента України № 341/2001 від 25 травня 2001 р. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/

Олена КАХОВСЬКАк.е.н., доцент кафедри економікита регіональної економічної політикиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ДОСВІД ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичнимпріоритетом України. Практичне ж здійснення інтеграційного процесу можливелише за умови доповнення загальноєвропейського виміру співпрацірегіональною інтеграцією та поглибленням галузевого співробітництва Україниі ЄС. Ураховуючи важливу для ЄС тенденцію, висловлену в гаслі ЄС: «Від Союзукраїн до Союзу регіонів», даний напрям набуває особливого значення.

5756

Регіональна інтеграція передбачає встановлення і поглиблення прямих контактівміж окремими регіонами України та державами-членами і кандидатами у члениЄС, їх розвиток для поступового перенесення основної ваги інтеграційногопроцесу з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органівмісцевого самоврядування, територіальних громад і, зрештою, якнайширшогозалучення громадян України [2; 3].

Розробка підґрунтя сучасної державної регіональної політики повиннабазуватися на детальному і всебічному вивченні світового досвіду вирішеннявідповідних проблем, його переосмисленні та адаптації до умов України.

Перше, на що необхідно звернути увагу, це спільна регіональна політикакраїн, що входить до ЄС, яка поетапно проводиться з 1958 року. Лише для першогоетапу (1958 – 1973 рр.) характерним був індивідуальний підхід до вирішенняпроблем без належної координації на наднаціональному рівні. Починаючи здругого етапу (1974 – 1985 рр.), розпочинається проведення спільної регіональноїполітики для країн членів ЄС. На наступних етапах розвитку спільні положеннярегіональної та структурної політики країн ЄС відбувалися шляхом подальшого«удосконалення». Привертають увагу наступні, спільні для країн ЄС цілі,здійснюваної ними регіональної політики, а саме: підтримка розвитку та здійсненняструктурних перетворень у слаборозвинених регіонах; трансформування регіонівабо їх частин, що знаходяться під загрозою економічного занепаду; боротьба зтривалим безробіттям, підтримка інтеграції в трудові процеси молоді та людей,що в силу тих чи інших обставин були виключені з ринку праці; підтримка адаптаціїпрацівників до економічних змін та змін у сфері виробництва; підтримка розвиткупровінційних регіонів; розвиток консалтингових послуг – надання цих послугнаселеним пунктам, містам, регіонам, суб’єктам підприємницької діяльності (задопомогою регіональних агентств розвитку); надання інтенсивної підтримкистворенню господарських та технологічних парків, як носіїв регіональногорозвитку.

Про велике значення регіональної політики в країнах ЄС свідчитьзапровадження Комітету регіонів, програм співпраці прикордонних регіонів тощо.

Нові технології розвитку акцентували увагу на демократичних процедурахвироблення рішень, комплексному використанні ресурсів та інноваційнихпідходах. Нова теорія регіональної політики – це саморозвиток регіонів, на основіврахування державою їх інтересів. При цьому, стратегічна мета державногоуправління полягає у забезпеченні необхідних організаційно-правових умов дляефективного використання внутрішнього потенціалу регіонів, а не в механічномуперерозподілі національного багатства між регіонами [1].

Можливість приєднання України та її регіонів до загальноєвропейськогопроцесу регіоналізації вимагає від неї застосування механізмів регіональногорозвитку, за змістом подібних тим, що використовуються у країнах Європи, іперш за все щодо впровадження механізмів програмно-цільового підходу. При їхрізноманітті основна їх особливість полягає у тому, що вони організують участьі об’єднання зусилля різних ланок управління у регіональному розвитку.Найбільшу зацікавленість представляють французькі контракти планування CPERта впровадження контрактної форми стосунків щодо регіонального розвитку уПольщі.

Дослідження французького досвіду свідчить, що плани регіональногорозвитку стали контрактними угодами на 7 років між державою та регіональними

адміністраціями. Вони були визначені як адміністративне, правове та фінансовевідображення зацікавленості державної влади займатися розвитком країни усередньостроковій перспективі. Ці плани стали одним із засобів оптимізаціїрозподілу відповідальності за регіональне планування між різними органамидержавної влади у зв’язку із підвищенням ролі регіонального рівня влади у якостіважливого партнера. Оформлення відносин між державою та регіональноюадміністрацією у вигляді контракту свідчить про перехід від підпорядкованості чикомандування до взаємодії. Заходи, що передбачаються у контрактах, можнаузагальнити у чотири великі групи: фізична інфраструктура; програмиузгоджених дій в планах регіонального розвитку, спрямовані на зони з особливимипроблемами; навчання та дослідження, у тому числі фінансування вузів,спеціальної освіти, передача технологій; дії, спрямовані на підвищення зайнятостіі економічного розвитку, що мають на меті поліпшення ділового середовища длямалих підприємств шляхом надання грантів та консультацій.

Регіональне самоврядування в Польщі має доволі високий рівень автономії.Визначено спосіб розподілу коштів підтримки між воєводствами з урахуваннямрівня ВНП на одного мешканця та рівня безробіття. Серед головних особливостейвоєводського контракту слід відмітити: визначення у ньому як заходів центральнихорганів, що підтримуються регіоном, так і заходів, що реалізуються регіональнимиорганами і підтримуються Урядом; рівноправний рівень сторін, що укладаютьконтракт; гарантування доступу до будь якої інформації, яка є у центральнихорганах виконавчої влади та у органів регіонального самоврядування, щостосується предмету укладання контракту; фінансова відповідальність сторін заневиконання умов контракту. Таким чином, створена законодавча база щодопідтримки регіонального розвитку надає можливості Уряду як стимулюватипідвищення конкурентоспроможності регіонів, так і вирівнювати відмінності урівні розвитку окремих територій країни, а також вирівнювати шанси громадяннезалежно від місця проживання [4].

Тож, досвід країн ЄС показує, що джерела зростання потрібно шукати нарегіональному та місцевому рівнях, спираючись на територіальні громади, їхоб’єднання, місцеве самоврядування, підприємницькі структури, формуючи дляних сприятливі умови вирішення проблем розвитку. Отже, регіони, територіальнігромади мають перетворитися із об’єктів у суб’єкти розвитку. Таким чином,можна зробити висновок, що державному управлінню в процесах регіональноїінтеграції відведено роль загальної координації та вироблення політичних завдань,а ієрархію співробітництва може бути побудовано лише через пряму співпрацюміж учасниками ринкових процесів. Різноманіття інструментів регіональногорозвитку, що застосовується у європейських країнах, зокрема контрактна формавзаємовідносин між центральним урядом та регіональною владою, агентстварегіонального розвитку є потужним джерелом досвіду для України. Він має бутиадаптованим для вимог і умов здійснення реформ в Україні, коли відбудетьсясправжня децентралізація влади, буде розроблено стратегію регіональногорозвитку, яка б відповідала принципам ринкової економіки.

Список використаної літератури1. Агентства регіонального розвитку в Україні. Становлення та перспективи /

С. Бугай, М. Лендьел, Є. Кіш, І. Ілько, А. Ткачук та ін.; За ред. С. Максименка. – К.:Міленіум, 2002. – 302 с.

5958

2. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного тасоціального розвитку України на 2002 – 2011 роки : Послання Президента Українидо Верховної Ради України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2002. – 74 с.

3. Європейський Союз: перспективи української інтеграції: [текст]. – К.: Еліт-Прес, 2008. – 68 с.

4. Інститути та інструменти розвитку територій. На шляху до європейськихпринципів / Київ. центр Ін-ту схід-Захід; За ред. С. Максименка. – К. : Міленіум,2001. – 244 с.

Ольга КІРЄЄВАк.держ.упр., доцент кафедрифілософії, соціології державного управлінняДРІДУ НАДУ при Президентові України

РОЛЬ РЕГІОНІВ У РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В ЄС

Світова практика свідчить, що процеси глобалізації з одного боку, та інтеграції –з іншого, зумовлюють підвищення значимості регіонів країн, які беруть участь возначених процесах. Така ситуація висуває на порядок денний необхідністьперегляду державної регіональної політики, статусу регіону, принципіввзаємовідносин суб’єктів влади державного та регіонального рівня, їх повноваженьі компетенцій. На нинішньому етапі в межах європейської регіональної політикивизнається, що саме регіон є тим простором, де формується та підтримуєтьсяконкурентоспроможність національних економік країн-членів Співтовариства,отже – конкурентоспроможність ЄС.

Регіональна політика в Україні знаходиться на стадії становлення. Їїформування розпочалося лише з виходом вітчизняної економіки з тривалоїтрансформаційної кризи 1992-1999 рр., яка, крім іншого, стала чинникомпоглиблення й без того значних регіональних диспропорцій економічногорозвитку країни, пов’язаних з її перебуванням у складі єдиного господарськогокомплексу колишнього СРСР [2; 4; 5].

Сьогодні додатковими чинниками потреби формування регіональноїполітики стали зростаюча відкритість української економіки, забезпечення їїконкурентоспроможності, вступ країни до СОТ та наміри її європейськоїінтеграції, однією з умов якої також є запровадження політики регіональногорозвитку. Водночас, на початок 2000-х рр. в Україні вже була створена жорсткоцентралізована система влади; сформована модель економіки, зорієнтована наекспорт і ґрунтована фактично на експлуатації крупних промислових комплексіврадянських часів; головним принципом планування економічного розвиткузалишився галузевий. Не отримало належного розвитку місцеве самоврядування,фактично, позбавлене достатніх повноважень і ресурсів.

Ці обставини від початку гальмували формування ефективної регіональноїполітики та по сьогодні є відчутними перешкодами для її розвитку. Останнімчасом до цих перешкод додалася надмірна політизація регіональних відмінностей,в тому числі економічних, що спричиняє наростання регіональної відчуженостіі створює загрозу національній безпеці країни. З іншого боку, така ситуаціяактуалізує потребу в сильній регіональній політиці європейського зразка.

Серед головних характеристик європейської регіональної політики, що

становлять інтерес для України, можна назвати: децентралізацію повноважень івідповідальності; поглиблення міжрегіонального і транскордонногоспівробітництва; перенесення акцентів регіональної політики з допомоги регіонамна формування їх конкурентоспроможності.

З початку 2000-х рр. в Україні формується державна регіональна політика,створюються нормативно-правові та організаційні складові її інституційногозабезпечення. На цей час накопичено також певний досвід її практичної реалізації,в тому числі – з використанням можливостей, що їх надає Європейська політикасусідства.

Поступово трансформується розуміння державної регіональної політики.Якщо на початкових етапах вона зводилася переважно до перерозподілу бюджетнихкоштів на користь депресивних регіонів, то надалі акценти переносяться настимулювання розвитку цих регіонів у поєднанні зі створенням сприятливих умовдля прискореного розвитку регіонів з найбільшим економічним потенціалом.Водночас, виразно виявилися чинники, що перешкоджають формуванню тареалізації ефективної регіональної політики в Україні. На цей час проблемаекономічного районування України на законодавчому рівні не вирішена [1; 3].

Інституційне забезпечення є важливою складовою не лише регіональноїполітики, але й конкурентоспроможності країни та її регіонів. Від повноти, чіткостіта відповідності нормативно-правового забезпечення світовим нормам, а такожвід скоординованості, прозорості і зрозумілості дій владних інституційбезпосередньо залежать не лише ефективність управління соціально-економічними процесами на загальнонаціональному та регіональному рівнях,але й діловий клімат країни та її регіонів, отже – переваги в конкуренції за інвестиції.

Для успішної реалізації регіональної політики організація владних інститутів,насамперед, повинна забезпечувати представництво регіональних інтересів нацентральному рівні.

Тим часом, у Верховній Раді інтереси регіонів безпосередньо непредставлені, оскільки порядок формування українського Парламенту непередбачає обов’язкового представництва в його складі всіх регіонів країни.

Узагальнюючи, можна відзначити наступне. У структурі ЄС саме регіонинабули першорядної значимості, оскільки на якому б рівні влади та управлінняСпівтовариства не приймалися рішення, реалізуються вони безпосередньо в томучи іншому регіоні за безпосередньої участі регіональних суб’єктів; саме регіониє конкретними об’єктами вкладення інвестицій. На заходи регіональної політикиспрямовується третина бюджету ЄС; ними охоплено визначені регіони майжевсіх країн-членів Співтовариства, на території яких проживають понад половинаїх громадян.

Особливістю європейської регіональної політики є спрямування допомогирегіонам переважно на формування, підтримання та посилення їх власнихможливостей з набуття конкурентоспроможності. В поєднанні з децентралізацієюуправління та дотриманням принципу «повноваження – відповідальність –ресурси» це забезпечує ефективність та успішність Європейської регіональноїполітики.

Список використаної літератури1. Долішній М. Концептуальні засади розвитку регіональної політики //

Зовнішньоекономічний кур’єр. – Режим доступу: http://www.tpp.lviv.net

6160

2. Єдиний Європейський акт. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua3. Кінах А. Український прорив. – К., 2004. – С. 218 – 297.4. Кіш Є. Регіональна політика Європейського Союзу: стратегічні імперативи

для України // Часопис «Ї». – 2001. – № 23. – С. 7 – 8.5. Санжаровський І. Регіональний контракт: європейський досвід та українські

перспективи. – Режим доступу: http://www.eru.org.ua

Сергій КІЯНаспірант кафедри інформаційних технологійта інформаційного забезпеченняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ТРАНСФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ЯК ПЕВНИЙ ЕТАП ГЛОБАЛІЗАЦІЇТА ІНТЕГРАЦІЇ В НОВІ РЕГІОНАЛЬНІ ОБ’ЄДНАННЯ

Інтеграція до регіональних об’єднань у розумінні глобалізації вже впевненоувійшла в наш час, їй протистоять як чомусь такому, що спричиняєстандартизацію життя і тоталітаризацію світу. Її активність вимагає адекватногоосмислення.

Суспільний поступ і непередбачувані зміни за умов глобалізації, щосупроводжують його на кожному кроці, примушують науковців ще раззвернутися до усвідомлення проблем спрямованості і сутності розвитку та доаналізу механізму індивідуальної ідентифікації за цих обставин. На чому маєбазуватися нова альтернативна парадигма глобального розвитку: на етнічнійособливості чи національній чуттєвості; на образі єдиного людства чи на образівідокремленої індивідуальності?

Український вчений С. Катаєв [1] вважає, що термін «трансформаціясуспільства» дає змогу комплексно охарактеризувати сутність процесів, щовідбуваються у суспільстві. На думку В. Горбатенька [2], категорія «системнатрансформація» означає подолання суспільних, політичних, структурнихсуперечностей та проблем даного суспільства засобом його виходу за рамкивласної соціальної організації, що передбачає кардинальну зміну векторів її руху,способів мислення та дії суб’єктів.

Таким чином, термін «суспільна трансформація» охоплює весь процес рухусуспільства, різновекторні зміни. На відміну від цього, поняття «модернізаціясуспільства» розглядає аспект вдосконалення суспільства, його поступу. Поняття«модернізація» акцентує увагу на покращенні соціальних інститутів, щовідокремлює його від таких категорій, як «розвиток», «зміна», «трансформація».

Аналіз рівня відкритості суспільних систем, їх політичного життя маєохоплювати всі суспільно-політичні елементи – від одиничних (відкритістьлюдини) – до всезагальних (відкритість суспільства, держави). Проблемавідкритості суспільства розглядалася К. Поппером, П. Бергсоном, Ю.Габермасом, Дж. Соросом. К. Поппер пов’язує відкритість суспільства зі здатністюдо «самореформування та самовдосконалення». Ю. Габермас політичнуфункціональну відкритість розглядає як механізм «перетворення державної владина механізм самоорганізації суспільства. Ідея самоорганізації, що ґрунтується нагромадській комунікативності вільно об’єднаних членів суспільства, вимагає

таким чином подолати відчуження держави і суспільства. Вони стають елементамиєдиної системи самоорганізації та розвитку соціуму. Тенденція до дихотомії«держава – суспільство» зароджується наприкінці XIX ст., коли формуєтьсявзаємозалежність держави та економіки.

1) Причина теоретичного «вакууму» в межах соціально-гуманітарногознання щодо спрямованості і сутності розвитку викликана процесом становленнямодерної цивілізації, яка вимагає подолання стереотипів лінійного мислення.Цивілізація модерну свідомо орієнтована на зміну вихідних характеристикмакросоціального порядку і на далекосяжні перетворення основоположнихпередумов соціального і культурного порядків. Це вимагає від науковців новихтеоретичних концептів і методів дослідження з позиції нелінійності мислення, якіб створювали можливості для її (цивілізації) цілісного осмислення.

2) У сучасному світі спостерігається спротив процесам, що відбуваютьсяпід гаслом «глобалізації». Такий спротив свідчить про існування цивілізаційногопотенціалу, здатного сформувати та запропонувати світові альтернативніідеологічні, ціннісні орієнтири глобального розвитку. Планетарна цивілізація,опановуючи новітній технологічний потенціал, зможе уникнути самознищенняна черговому крутому віражі лише в тому разі, якщо людство встигне своєчаснопереглянути систему базових цінностей, норм та механізмів самоорганізаціївідповідно до нових вимог часу.

3) Причиною кризи управління проблемами сучасного суспільства (що єважливою причиною виникнення екологічної кризи) є невідповідність цільовоїта ціннісної форм раціональності. Можливо XXI ст. увійде в історію як початокдоби Великої Відмови або Великого Самообмеження. Сучасні наука та технікапринципово по-іншому фрагментують світ, ніж у попередні епохи. Вонивключають в орбіту людської діяльності нові типи об’єктів – складні системи, якісаморозвиваються і до складу яких включена сама людина.

1. Катаев С. Консервативні та модернізаційні компоненти соціокультурноїтрансформації. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 2.

2. Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламітисячоліть. – К., 1999.

Ольга КОНДРАШЕВАст. виклад. кафедри українськоїта іноземних мовДРІДУ НАДУ при Президентові України

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС:ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

ДО ПРОФЕСІЙНОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯДИСЦИПЛІНИ «ІНОЗЕМНА МОВА В ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ»

Підвищена увага до розвитку системи освіти, підвищення вимог до наданняосвітніх послуг потребує модернізації української системи вищої освіти, введеннюєвропейських норм, вдосконалення вітчизняних напрацьованих методиквикладання академічних дисциплін. Метою вищого навчального закладу стає

6362

підготовка випускників до майбутньої професіональної діяльності, формуваннюспроможності спеціалістів до освоєння суміжних спеціальностей, їхньому вміннювдосконалювати свої професійні навички і здобувати додаткові теоретичні знанняза вимогою замовника. Академік Амосов вважав, що головним напрямомформування особистості є використання можливостей освіти. Саме освіта розвиваєінтелект і підвищує рівень компетентності людини в будь-якій сфері діяльності.

Роль власної активності особистості в процесі її становлення і розвитку єпредметом вивчення філософії, психології, педагогіки. Вчені вивчають сутністьсамовдосконалення, механізми та закономірності, педагогічні можливості та їхроль у навчально-виховному процесі. У класичній педагогіці проблемусамовдосконалення вивчали Л. Толстой, К. Ушинський, П. Блонський, П. Каптєрев,В. Сухомлинський та інші. Самовдосконалення особистості є основою сучасноїполісуб’єктивної педагогічної парадигми як пріоритетне завдання і важливапередумова ефективності навчально-виховної взаємодії.

Готовність до діяльності є складною динамічною системою, що залучаєінтелектуальні,емоційні, мотиваційні і вольові сторони психіки. Готовністьспирається на професійний досвід, забезпечує активне ставлення до діяльності,прагнення до неї, високий рівень та продуктивність її виконання. Готовністьформується через розвиток у суб’єкта емоційного ставлення, вміння будуватипроцес спілкування, вміння адаптувати свою поведінку відповідно до різнихситуацій, через сформованість мислення, уяви, спостережливості,комунікативних умінь і професійних властивостей.

Вивчаючи дисципліну «Іноземна мова професійної діяльності» студентизалучаються до формування готовності до самовдосконалення своєї особистості.Цьому сприяє специфіка мовної дисципліни, метою, якої є набуття мовних знаньі тренування комунікативних навичок. Тільки завдяки мовним засобам, володіннюрідною і іноземними мовами створюється можливість здобувати потрібну фаховуінформацію, обробляти її і обмінюватися нею з іншими фахівцями. Вивченняіноземної мови сприяє розвитку вмінь і навичок мислення, формування думки іїї висловлення, розвитку комунікативних здібностей студента. Курс викладаннядисципліни застосовує різноманітні традиційні та новітні методичні засоби інапрями такі як:

- використання комп’ютерних технологій (в режимі самостійної підготовки іконтрольного тестування). Під час самостійної підготовки студенти маютьможливість вивчити граматичні конструкції та тренувати їх на тестах з вірнимивідповідями для самоконтролю. Контрольна система тестування складається зтестів поточного та підсумкового контролю і створена таким чином, щозабезпечує рівні умови оцінки знань для всіх студентів.

- залучення студентів до креативної діяльності ( написання рефератів та тез зфахових питань іноземною мовою, написання доповідей і виступ з ними настудентських науково-практичних конференціях, де робочими мовами є іноземні).Важливим є те, що студенти вільно і самостійно обирають теми з фаху, якимивони цікавляться і з якими працюють в процесі написання курсових і магістерськихробіт, що забезпечує практичне застосування обробленого іншомовного матеріалу.

- формування у студентів навичок роботи в команді. Специфіка викладаннядисципліни передбачає групову форму діяльності студентів, співпрацю увиконанні групових завдань, використання інтерактивних методів викладаннядисципліни викладачами.

Таким чином, застосовуючи вищезазначені метод у викладанні дисципліни«Іноземна мова професійної діяльності», ми забезпечуємо формування устудентів особистісних мотиваційно-ціннісних, когнітивно -інтелектуальних,операційно-діяльнісних детермінант безперервного професійного зростання тазабезпечує оптимальну реалізацію самоосвіти, самовиховання, саморозвитку йсамо менеджменту.

Список використаної літератури1. Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна – Болонья – Саламанка –

Прага – Берлін) / Упор.: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук та ін. –Тернопіль, 2003. – 56 с.

2. Буряк В.К. Умови та засоби самоосвіти студентів // Вища школа. – 2002. –№6. – С.18 – 29

3. Кириченко І.Г. Формувати єдину європейську систему освіти //Гуманітарні науки. – № 1. – 2005. – С. 26 – 30.

4. Карпенчук С.Г. Самовиховання особистості. – К.: Райдуга, 1998. – 216 с.5. Хрущ О.В. Проблема готовності в психологічній науці // Прикарпатський

університет ім. В. Стефаника, 2000. – Вип. 4. – Кн. 2. – С. 73 – 81.

Мілена КРАВЧЕНКОк.держ.упр., доцент кафедрисоціальної і гуманітарної політикиНАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗВИТКУЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ В УМОВАХ ДЕМОГРАФІЧНИХ ЗМІН

Реалізація стратегічного завдання розвитку українського суспільства щодоінтеграції в європейський простір передбачає наближення до кращих світовихстандартів рівня та якості життя, підвищення соціального захисту населення таповноцінний розвиток людського потенціалу. Відповідно, людський розвиток маєстати базовою категорією при формуванні вітчизняної державної політики в усіхсферах.

Якщо проаналізувати сучасний стан людського розвитку, застосовуючи Індекслюдського розвитку як інтегральний показник оцінки рівня цивілізованості країнита її соціальних досягнень, то побачимо, що декілька років поспіль очолює цейрейтинг Норвегія, до десятки традиційно входять країни Європи. В Україні за останні15 років погіршився соціальний стан і з 46 місця в рейтингу 177 держав нині займаємо76 позицію. Серед країн СНД Україна посідає тільки четверте місце, попереду йдутьБілорусь (64-те місце), Росія (67) та Казахстан (73) [2]. Зазначене свідчить, що якістьжиття та розвиток людського потенціалу в Україні є загрозливими. Потрібні дієвізаходи щодо протистояння руйнуванню людського, трудового та інтелектуальногопотенціалу, а також забезпечення їх повноцінного розвитку. У цьому зв’язку вартодослідити напрями збереження та розвитку людського потенціалу в європейськихкраїнах з метою врахування їх для здійснення в Україні заходів щодо підвищеннядобробуту громадян, покращення соціального самопочуття населення,самореалізації людини, розширення її можливостей в умовах глобальних змін.

Аналіз соціально-демографічного потенціалу Європи свідчить про низький

6564

рівень народжуваності й смертності та значне старіння населення. Відповідно, зачверть століття Європа відчуватиме нестачу 20,8 млн. людей працездатного віку.Поглиблення зазначеної тенденції негативно впливатиме на розвиток людськогопотенціалу, погіршить соціальний стан і виявиться важким тягарем дляєвропейської економіки. Через скорочення робочої сили і погіршенняспіввідношення між працездатним та непрацюючим населенням, через швидкестаріння населення зменшуватимуться темпи зростання економіки, що негативнопозначиться на зайнятості, пенсійному забезпеченні, соціальному захистігромадян, а також на дієздатності бізнесу, організації транспорту та виборчоїсистеми, розвитку інфраструктури європейських міст і селищ тощо.

Песимістичні демографічні прогнози як в європейських державах, так і вУкраїні, створюють додаткові підстави більш ефективно використовуватиіснуючий людський капітал. Принципово важливим є попередження застарілостінавичок та знань нинішніх працівників з метою якомога довшого перебування їху лавах робочої сили, що передбачає як періодичне підвищення кваліфікації, такі необхідність переорієнтації професійного навчання на працівників старшоговіку, а також на осіб з низькою кваліфікацією.

Досвід європейських країн свідчить про доцільність та ефективністьінвестування в людський капітал: саме підвищення рівня знань та формуванняадаптивної робочої сили допомагає адекватно сприймати викликивисокотехнологічної економіки на ринкових засадах і виступає головноюзапорукою продуктивності праці та зростання рівня зайнятості.

Важливим вбачається також створення умов для безперервного навчання ірозвитку трудового потенціалу громадян на основі розкриття інтелектуальних,творчих, підприємницьких здібностей, зростання компетенції та підвищеннямотивації працівників для досягнення як загальнодержавних цілей, так і длязадоволення особистих потреб.

У цьому зв’язку здобуття освіти в Україні повинно мати за мету отриманнязнань, а не диплому, підвищення кваліфікації працівників має бути систематичним,а загальновизнана стратегія «Освіта протягом життя» в значній мірі має базуватисьна самоосвіті особистості. Зважаючи на європейські тенденції, можнапрогнозувати, що в Україні набуватиме поширення і робота в дистанційномурежимі, і он-лайнові біржі праці [1]. Водночас, це можливо лише за умовпідвищення рівня освіти населення в цілому і потенційних шукачів роботи, атакож збільшення Інтернет-користувачів на всій території країни.

Таким чином, демографічні зміни та європейський досвід детермінують вУкраїні необхідність:

· здійснення ефективної демографічної політики, спрямованої настимулювання народжуваності і зниження смертності, передусім у працездатномувіці, збереження та зміцнення репродуктивного здоров’я населення, зниженнярівнів захворюваності, збільшення тривалості життя громадян;

· розроблення дієвого механізму підвищення зацікавленості інвестування влюдський капітал на рівні держави, регіонів, бізнесу;

· забезпечення збалансованості якісного та кількісного складу трудовогопотенціалу і його ефективне використання в умовах запровадження інноваційноїмоделі розвитку економіки та становлення інформаційного суспільства;

· активної протидії знеціненню робочої сили та відтоку трудових ресурсів замежі країни.

1. Кравченко М.В. Вплив сучасних світових тенденцій зайнятості на розвитоквітчизняного ринку праці: матеріали VII Міжнар. наук. конгресу [«Державнеуправління та місцеве самоврядування»], (Харків, 29-30 бер. 2007 р.) / Харківськийрегіональний ін-т Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – Х. : Вид-воХаРІДУ «Магістр», 2007. – 210 с. – С. 192-194.

2. Сайт ПРООН. – Режим доступу: http://www.undp.org.ua

Микола ЛАХИЖАк.і.н., доц., заступник начальникаУправління державної службиГоловдержслужби України в Полтавській області

ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇУ ДОСЛІДЖЕННЯХ ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНИХ НАУК

ВАРШАВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Суттєвим для розуміння суті проблеми посткомуністичної трансформації єаналіз сучасних іноземних досліджень: тематики наукових програм провіднихінституцій європейських країн, зокрема – держав ЦСЄ, що спеціалізуються напитаннях модернізації публічної адміністрації, а також досліджень окремих вчених.

Проблеми модернізації посткомуністичних суспільств плідно вивчає Інститутполітичних наук Варшавського університету, який було створено ще у 1967 році.На сьогодні час Інститут діє в межах факультету журналістики та політичних наукуніверситету. Він є авторитетним осередком польської науки та навчальнимцентром, що готує магістрів та докторів політології. Провідні вчені Інститутузапрошуються до іноземних університетів як гостьові професори.

Цікавими для дослідника є періодичні видання Інституту – «Європейськийогляд» (Przegl№d Europejski ) та «Політологічні дослідження» (StudiaPolitologiczne). Наприклад, журнал «Європейський огляд», окрім статей наєвропейську тематику, публікує документи і матеріали та рецензії, а також даєцікаву інформацію про авторів досліджень.

У 2006 та у 2008 роках нам вдалося наочно ознайомитися з діяльністю цієїустанови, що дозволило правильніше осмислити проблематику модернізаціїпублічної адміністрації, побачити її у сукупності проблем, а доступні нам праціта консультація одного з найвідоміших польських політологів та правознавцівГ. Іздєбського, якому ми також вдячні за подаровані публікації, допомогли підібратифакти та враховувати точки зору польських авторів на проблеми євроінтеграціїта модернізації адміністрації [2].

Цікаві матеріали польською та англійською мовами розміщено на веб-сайтіІнституту [1]. Крім інформації про Інститут, є матеріали про наукові дослідження,електронні версії журналів, дані про викладачів із переліком їх публікацій таелектронними версіями частини з них.

Аналіз досліджуваних у 1997 – 2008 роках тем свідчить про їх проблемну,хронологічну та територіальну широту. Крім того, в рамках кожної з темдослідження диференціюється згідно наукових інтересів окремих авторів.

Так, колектив під керівництвом професора Тадеуша Бодіо, досліджуючитрансформаційні процеси, виділяє історичні корені трансформаційних процесів,теорію та практику трансформації. Досліджуються політична система,суспільство, культура, економіка тощо.

6766

Тему «Політичні системи європейських держав» досліджував колектив начолі із професором Збігнєвом Кельмінським. Предметом аналізу були системиорганізації влади держав-членів ЄС, відносини між главою держави, парламентомта урядом. Увага концентрувалася на чотирьох проблемах: суть і зміна моделівлади, парламентський контроль над урядом, питання еластичності урядовихструктур, роль глави держави в період підготовки до членства в ЄС. Вивчавсятакож процес європеїзації правових систем держав ЄС.

Тему «Уряди європейських держав» досліджував колектив на чолі зпрофесором Євгеніушем Зелінським. Увага спочатку концентрувалася навивченні урядових систем у «старих» членах ЄС, але після 2004 року колективзосередився на вивченні урядових структур у «нових» країнах ЄС. Виділялисятакі напрями студій : нарис розвитку урядів, роль прем’єра, склад, формуваннята організація діяльності урядів, завдання урядів і прем’єрів, уряди і політичніпартії.

Тему «Парламентаризм держав Центрально-Східної Європи» плідно вивчавнауковий колектив на чолі із професором Тадеушем Молдавою. Аналізуваласяпрактика функціонування польської політичної системи. Вивчалися такі теми:«Польська модель коабітації» ( сohabitation – фр. співіснування – М.Л.); «Рольуряду у розвитку законодавства» (М.Лазоцький); « Слідча комісія сейму та їїдіяльність» (Й.Желєзний).

Проблему «Історичні корені політичної системи Ш Речі Посполитої» вивчалагрупа, яку очолював професор Казимир Пржибуж. Простежено розвитокпольської державності з метою виявлення факторів, що впливають на сучаснумодернізацію та політичну систему країни. Предметом наукової рефлексії сталонасамперед питання, як конкретні історичні факти і процеси детермінуютьелементи сучасного політичного життя. Досліджувався інституціональний вимірполітичної системи, роль впливів, традиції у діяльності політичних партій, традиціїгромадянського суспільства та його політична культура.

Проблема «Культурові складові процесу європейської інтеграції» колективомна чолі з професором Францішеком Голембським досліджувалася з метоювияснення впливу культури у широкому розумінні слова на інтеграційні процеси.

Група дослідників на чолі з професором Станіславом Філіповичемдосліджувала тему «Криза демократії та завдання легітимізації». Простежувалисязв’язки традицій демократії та сучасності, аналізувалися протиріччя між ідеаламита реальними політичними процесами.

Професор Гржегош Ридлевський зі своїм колективом досліджував тему«Адміністрація і політика в державах Європейського Союзу». Здійсненопорівняльну характеристику функціонування політики та адміністрації в різнихдержавах.

Тема «Інституціональний вимір європейської інтеграції» (керівник професорКонстантин Адам Войтащук) присвячена аналізу нормативних основінституціональної системи ЄС, функціонування європейських інституцій,реалізації інтересів держав-членів в інституціональній системі ЄС, європеїзаціїгруп інтересів і політичних партій тощо.

Процеси трансформації розглядалися також колективом під керівництвомпрофесора Станіслава Силовського в рамках теми «Польща та Німеччина вЄвропі».

Тема «Соціологічні та психологічні причини змін у суспільній свідомості

поляків у процесі трансформації» досліджувалася групою вчених на чолі зпрофесором Яном Гарлінським. Метою дослідження стало вивчення та описзмін, які відбуваються у суспільній свідомості під впливом різних аспектів процесутрансформації. Змінюючись у процесі системних реформ, сама свідомість теж єїх активним чинником, який може бути стимулюючим чи уповільнюючимфактором та виконувати роль модифікатора реформ. Серед виявлених змін усвідомості суспільства виділено: зміни у суспільних відносинах, контакти зінституціями нової політичної системи, становлення моделі участі громадськостів політиці.

Тема «Детермінування політичних відносин» (керівник професор МирославКарват) включала вивчення таких напрямів: вказівники політичного характеру іполітичного механізму суспільних зв’язків, суть і морфологія політики, категоріїаналізу механізмів політичного життя, типологія політичних явищ.

Популярними стали спроби визначити закономірності та особливостіпосткомуністичної модернізації в окремих країнах, для чого використовуєтьсятакі інструменти як універсальні та казусно-зорієнтовані порівняння. Проведенняперших дозволяє врахувати велику кількість характеристик, а других – глибокопроаналізувати окремі параметри досліджуваних об’єктів.

Цікавими для українських науковців можуть бути і дослідження вчених іншихпольських наукових інституцій, насамперед Національної школи публічноїадміністрації. Характерною і плідною є їх співпраця із зарубіжними науковимизакладами та робота в рамках європейських дослідницький програм.

1. Instytut Nauk Politycznych. – Режим доступу: http://www.inp.uw.edu.pl/?q=instytut

2. Izdebski H. Introduction to public Administration and administrative Law. –Warszawa. – Liber. – 9006. – 122 S.; Izdebski H. Samorzad terytorialny. Podstawyustroju i dzialnosci. Warszawa: Wydawnictwo Prawnicze. LexisNexis. – 2006. – 314 s.

Людмила МУРКОВИЧздобувач кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ДОСВІД ЗДІЙСНЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ РЕФОРМИ У ПОЛЬЩІ

Досвід більшості європейських країн, зокрема Польщі, говорить про те, щопроблема організації ефективної місцевої публічної влади та становлення ірозвитку місцевого самоврядування вирішувалася в різні часи в два етапи:1) пошук оптимальної моделі забезпечення для всіх громад рівня спроможностіне нижче мінімального; 2) розвиток спроможних громад та територій .

Після реформування територіального устрою у Польщі, кількість гмінзменшили до 2,5 тисяч з середнім показником 15 тис.чол. на гміну. Але при цьому23% гмін (578) має чисельність населення 5 тис. чоловік. Цей показник у нашомузаконопроекті пропонується як мінімальний.

Польський досвід свідчить, що саме технологія реформування системимісцевого самоврядування та територіального устрою є найбільш важливимелементом на всіх його етапах. Важливими є такі фактори:

6968

– політична воля до дій в цьому напрямку;– глибокі об’єктивні знання стану сфери, яка потребує реформування;– зміна системи громадських фінансів;– збільшення керування державою через перенесення багатьох завдань і

компетенцій з центру до воєводста, а також до повітів або гмін, і тим самимзосередження активності центральних влад на стратегічних проблемах;

– упорядкування територіальної системи через створення двох категорійодиниць територіального самоврядування – суб’єктів громадського права:великих воєводств та повітів. Яка роль воєводи і які він виконує функції? Воєводавиступає в кількох адміністративних ролях:

1. Представник уряду у воєводстві. Виконуючі ці функції він відповідає завиконання політики уряду на території воєводства.

2. Керівник об’єднаної урядової адміністрації, він нею керує, забезпечує їїумови для результативних дій.

3. Органом нагляду над всіма одиницями територіального самоврядування:гмінами, повітами та воєводствами.

4. Репрезентантом державної скарбниці щодо майна, довіреного йому зметою виконання його завдань.

5. Виконує функції адміністративного органу.Завдання воєводського самоврядування має функцію більш цивілізаційні

ніж поліційно-правову, більш розвиваючи ніж послугову, більш економічну ніжадміністративну.

Крім того на шляху окремих нововведень створено регіональні розрахунковіпалати і самоврядові апеляційні колегії.

Аналіз завдань і компетенцій громадських влад дає можливість виділити однуз головних категорій – громадян – мешканців відповідної самоврядної спільноти.Їхні завдання полягають на наданні таких послуг, на які має право кожниймешканець. Прикладами є послуги в обсязі освіти з системою середніх шкілвключно, охорони здоров’я, соціальної допомоги, культури. Розгляд цих завданьвказує на два рівні їх виконання гмінний та повітовий. Другий рівень реалізаціїгромадських завдань – це рівень регіону, тобто великого воєводства. Головнимполем дій для регіональної влади є економіка, економічний і цивілізаційнийрозвиток також через міжнародну економічну співпрацю.

Територіальне самоврядування, як основна і найповніша формадецентралізації адміністрації, покликане для виконання громадських завдань ввідмінній від урядової адміністрації спосіб, тобто самостійно. Цей постулат наказуєвиділити з цілої адміністрації, розгалужену, незалежну від уряду локальну ірегіональну сферу, підпорядкувати її територіальному самоврядуванню.

Таким чином здійснення територіальної реформи в Україні – це зведеннявоєдино в одному місці центрів прийняття рішення, відповідальності за них,кадрового і фінансового забезпечення. Використовуючи досвід Польщі та іншихкраїн, враховуючи історичні традиції українського народу буде покращенонадання соціальних послуг громадянам України, буде сформовано нові економічніі соціальні відносини. Але це можливо лише в тому разі, якщо воно матимеправовий захист, реалізовані ефективні реформи, повсюдність і самодостатнютериторіальну громаду, у розпорядженні якої є достатній обсяг фінансовихресурсів, якими вона може розпоряджатися у межах своїх повноважень.

Олександр ОВДІНк.і.н., доцент кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ДЕМОГРАФІЧНИЙ РОЗВИТОК ЄС У 2008 РОЦІ

За роки, що минули з 1945 р., Європа перетворилась з понівеченої війноюземлі на зону стабільності, добробуту та демократії. На шляху інтеграції європейцідосягли беспрецедентно високого рівня життя. У багатьох сферах ЄС викликаєзахоплення народів, що його оточують, бажання запозичити чужий досвід.

Водночас, Європа стала одним з перших регіонів світу де припинився періоддемографічного вибуху та завершилось стрімке зростання чисельності населення.Багатодітна родина перестала бути типовою, народжуваність знаходиться назначно нижчому рівні аніж в країнах Азії, Африки, та Америки. Частка Європи усвітовому населенні поступово скорочується, а середній вік європейців зростає.

Але досить часто публіцисти, або навіть окремі вчені вдаються донеобґрунтованих та сумнівних тверджень (які, проте, набули значного поширенняу суспільній думці) про нібито існуючі тенденції до скорочення населення, провимирання європейців та навіть вже близьку загибель Європи (інколи йдетьсяпро падіння усієї західної цивілізації). Наведемо хоча б цитату відомогоросійського публіциста М. Вєллєра з його книги «Великий последний шанс»:«Вымирает Европа-то. Тю-тю. Депопуляция. Уже треть века, и процесс-то поэкспоненте. Прогрессия. Германия, Англия, Франция, Италия плодородная – вездедетей рождается меньше чем стариков мрет. Вы что – не слышали?» [1, с. 363].

Розглянемо реальний стан демографічного розвитку сучасного ЄС.Передусім зазначимо, що хоча народжуваність в Європі дійсне не є високою,проте її показники у новому столітті характеризуються винятковою стабільністю,при цьому останнім часом спостерігається навіть тенденція до зростання. Важливопідкреслити, що з моменту створення ЄС народжуваність завжди переважаласмертність, а природний приріст відповідно був позитивним. Як видно з таблиці1, його динаміка є цілком задовільною. У 2000 р. він становив 0.6 % , у 2008(попередні дані) – вже 1.1 %. Більше півмільйона на рік! [2] Можна сказати, щокожні два роки населення ЄС тільки внаслідок природного приросту збільшуєтьсяна таке велике місто як Дніпропетровськ. Звичайно, це далеко не такі темпи як у19 столітті, або під час славнозвісного «бебі-буму» 50–60 рр. 20-го ст., але требазважити на вже досягнуту надзвичайно високу (вищу аніж, скажімо, у Китаї)щільність населення у переважній більшості європейських країн. Продовженнязагального бебі-буму було б страшною катастрофою для Європи.

Таблиця 1.Динаміка народжуваності та природного приросту в ЄС-27

Народжуваність

Природний приріст

2000 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. 2000 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р.

10.6 % 10.6 % 10.6 % 10.8 % 0.6 % 1.0 % 1.0 % 1.1 %

7170

Дані Євростату свідчать, що тільки за 2008 рік населення Союзу збільшилосьще на 2.2 млн і досягло 499.7 млн. Цілком очевидно, що вже у цьому році воноподолає півмільярдну позначку. Як видно з таблиці 2, загальний приріст становив4.4 % і був на три чверті забезпечений за рахунок зовнішніх міграцій [3].Привабливість регіону суттєво вплинула на переїзд до нього великої кількостітих, хто шукає свого щастя за кордоном. Зауважимо, що оскільки чимала кількістьмігрантів це люди фертильного віку, то й на народжуваність вони будуть оказуватипозитивний вплив (ми не розглядаємо тут питання змін міжетнічного балансу).

Таблиця 2.

Зміни чисельності населення країн-членів ЄСта деяких інших європейських країн у 2008 р.

Продовження таблиці

Демографічний розвиток у різних країнах ЄС не є ідентичним. За данимиЄвростату показники народжуваності варіюються від 8.3% у Німеччині, 9.2% вАвстрії та на Мальті, 9.4% у Болгарії до 18% в Ірландії. Смертність в останній навпакиє найнижчою – лише 6%. У цій маленькій острівній країні відбувається справжнійдемографічний вибух (до того ж підсилений позитивним балансом міграцій).Найгірша ситуація щодо смертності спостерігається в нових членах ЄС. У Болгарії,Латвії, Литві та Угорщині вона становить від 13 до 14%. Узагалі, в ЄС лише 7 країн з27 мають негативний природний приріст, з них 6 – східноєвропейські (а такожНімеччина, у якій низька смертність спостерігається разом з ще більш низькоюнароджуваністю). У 18-ти природний приріст є позитивним (в Італії та Португаліївін практично нульовий). Майже всі країни ЄС мають при цьому позитивний балансміграцій. Виняток становлять Болгарія, Латвія, Литва, Польща. Загальний прирістбув найбільшим в Ірландії (26 %), Люксембурзі, на Кіпрі, в Словенії та Іспанії [3].

Отже, панічні настрої стосовно демографічної кризи в Європі поки що ніякне підкріплюються реальною статистикою. Півмільярдній європейській родинінайближчим часом не загрожує депопуляція.

Список використаної літератури1. Веллер М. Великий последний шанс. – Пароль, СПб. – 464 с.2. Lanzieri G. Population in Europe 2007: first results. – Режим доступу: http://

ec.europa.eu/eurostat3. Half a billion inhabitants in the EU27 on 1 January 2009, 329 million in the euro

area. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/eurostat/

Андрій ПАВЕЛКОаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД УПРАВЛІННЯБЕЗПЕКОЮ ФУТБОЛЬНИХ ЗАХОДІВ ТА УКРАЇНА

Насильство історично супроводжувало розвиток футболу ще з часівсередньовіччя. Однак лише у другій половині ХХ ст. уряди «футбольних» країнпочали вживати системні та скоординовані заходи протидії хуліганству, насильству

Нас

елен

ня н

а 1.

1.20

08,

тис.

Нар

одж

уван

ість

, %

Сме

ртні

сть,

%

При

родн

ий п

рирі

ст, %

Міг

раці

йний

при

ріст

, %

Зага

льни

й пр

иріс

т, %

Н

асел

ення

на

1.1.

2009

, ти

с.

ЄС 497 455.0 10.8 9.7 1.1 3.3 4.4 499 673.3 Євро зона (16 країн)

326 921.1 10.4 9.3 1.2 4.0 5.1 328 597.3

Бельгія 10 666.9 11.5 9.5 2.0 5.0 6.9 10 741.0 Болгарія 7 640.2 9.4 14.2 -4.8 -0.2 -5.0 7 602.1 Чехія 10 381.1 11.3 10.1 1.2 7.7 9.0 10 474.6 Данія 5 475.8 11.8 9.9 2.0 6.0 7.9 5 519.3 Німеччина 82 217.8 8.3 10.3 -2.0 0.1 -1.9 82 062.2 Естонія 1 340.9 12.2 12.8 -0.6 0.1 -0.4 1 340.3 Ірландія 4 401.3 18.1 6.1 12.0 14.1 26.1 4 517.8 Греція 11 213.8 9.8 9.3 0.6 3.8 4.3 11 262.5 Іспанія 45 283.3 11.0 8.7 2.3 10.2 12.5 45 853.0 Франція 63 753.1 12.9 8.4 4.5 1.0 5.5 64 105.1 Італія 59 619.3 9.6 9.8 -0.2 8.1 7.9 60 090.4 Кіпр 789.3 10.4 6.6 3.9 11.7 15.5 801.6 Латвія 2 270.9 10.8 14.0 -3.2 -1.1 -4.3 2 261.1 Литва 3 366.4 10.5 13.2 -2.6 -2.1 -4.8 3 350.4 Люксембург 483.8 11.2 6.9 4.3 11.9 16.2 491.7 Угорщина 10 045.4 9.9 13.0 -3.1 1.5 -1.5 10 029.9 Мальта 410.3 9.2 7.7 1.5 4.2 5.6 412.6 Нідерланди 16 405.4 11.3 8.2 3.1 1.5 4.6 16 481.1

Австрія 8 331.9 9.2 8.8 0.4 2.6 3.0 8 356.7 Польща 38 115.6 10.8 10.0 0.8 -0.4 0.4 38 130.3 Португалія 10 617.6 9.6 9.7 0.0 1.4 1.3 10 631.8 Румунія 21 528.6 10.4 11.9 -1.5 0.1 -1.5 21 496.7 Словенія 2 025.9 10.0 9.1 0.9 12.6 13.5 2 053.4 Словаччина 5 401.0 10.4 9.8 0.6 1.2 1.9 5 411.1 Фінляндія 5 300.5 11.2 9.2 1.9 2.7 4.6 5 325.1 Швеція 9 182.9 11.9 9.9 2.0 6.3 8.3 9 259.0 Велика Британія

61 186.0 13.0 9.3 3.6 3.3 6.9 61 612.3

7372

та расизму, оскільки вони перетворилися на серйозну міжнародну загрозу. Допевної міри це є одним з негативних наслідків глобалізаційних процесів сучасності.У схематичному вигляді існуючу систему безпеки футбольних заходів можнапредставити наступним чином:

· Норми та правила, які висуваються до інженерно-технічного стану спортивнихспоруд та їх експлуатації під час масових заходів. Ними передбачені вимоги щодобезпечного проходу глядачів на стадіон; розміщення по секторах; швидкої евакуаціїу випадку надзвичайної ситуації; травмо- та пожежонебезпечного устаткуваннястадіонів (стільці, загорожі, турнікети, сходи, тощо).

· Норми та правила щодо безпечної повідки глядачів, спортсменів, іншихосіб, які перебувають та стадіонах. Цими нормами суворо заборонено проноситина стадіон вогнепальну та холодну зброю або предмети, які можуть бутивикористані в якості зброї; алкоголь; піротехнічні засоби (зокрема, у Німеччиніза використання фаєрів передбачена кримінальна відповідальність); вживатиалкоголь або перебувати у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння тощо.Контроль за ситуацією здійснюється за допомоги високотехнологічногообладнання з відеоспостереження, спеціальних підрозділів поліції, працівниківслужб безпеки футбольних клубів та стадіонів, стюардів.

· Спеціальні заходи безпеки, які вживаються на прилеглих до стадіонівтериторіях, а також в місцях традиційного скупчення активних уболівальників:фан-зонах, барах, клубах та об’єктах транспортної інфраструктури (аеропорти,вокзали, станції метро тощо). Залежно від значущості футбольного матчу, такімісця патрулюються посиленими нарядами поліції або спеціальними загонами,відбувається постійний моніторинг обстановки, ведеться відеоспостереженнятощо. Також там можуть бути розташовані стаціонарні або мобільні пункти іншихспеціальних служб: медичної допомоги, пожежної, рятівної, вибухотехнічної тощо.

· Заходи профілактичного та випереджального характеру, які застосовуютьсяпо відношенню до членів найбільш небезпечних, агресивних груп футбольниххуліганів. Це найбільш закрита, непублічна частина заходів безпеки, щоздійснюється органами влади. Спеціальні офіцери поліції напередодні важливихматчів здійснюють моніторинг ситуації у середовищі уболівальників, аналізуютьризики та проводять профілактичні бесіди з найбільш проблемними членамифан-клубів. Часто вони також супроводжують такі групи уболівальників під часїх поїздок до інших міст або країн. На підставі міжнародних угод відбуваютьсяобмін базами даних на футбольних хуліганів між поліцією різних країн й такимособам може бути заборонений в’їзд до країн, де відбуваються футбольні турніри.

· Заходи інформаційної безпеки. На думки багатьох експертів, появі проблемифутбольного насильства у 60-х рр. ХХ ст. значною мірою сприяли засоби масовоїінформації, які у гонитві за сенсаціями та рейтингами уподобань глядачівспокусилися демонстраціями видовищ хуліганських витівок. Сьогодні спільнимзусиллям урядів, футбольної спільноти та ЗМІ вдалося значно зменшити обсягдрукованої та візуальної інформації про хуліганські дії на стадіонах. Протепроблеми інформаційної безпеки цим не вичерпуються. Зважаючи на те, щосучасний футбол це не лише спорт, але також й великий бізнес, інформаціявикористовується як засіб жорсткої конкурентної боротьби. Протягом 2007-2008рр. Україна кілька разів піддавалася інформаційним атакам, метою яких булостворення негативного іміджу як для країни-організатора європейськогочемпіонату з футболу.

Рішення УЄФА в квітні 2007 р. про надання Україні разом з Польщею правана проведення чемпіонату Європи 2012 року з футболу обумовило дужеінтенсивний характер створення відповідної законодавчо-нормативної бази йпоставило проблему безпеки та правопорядку футбольних заходів на державнийрівень. За підрахунками автора, протягом другої половини 2007 р. – 2008 р. вищимиорганами влади України було ухвалено 55 актів з даного питання, що складаєпонад 2/3 цього нормативного поля.

Динаміка ухвали законодавчо-нормативних актів,які стосуються питань розвитку футболу в Україні

(станом на 31 грудня 2008 р.)

Для реалізації завдань забезпечення належного рівня безпеки таправопорядку були ухвалена низка спеціальних актів, спрямованих назапобігання терористичної загрози та створення центрів з питань безпеки таправопорядку. Такі центри уже утворено в містах Дніпропетровську, Донецькута Одесі [Див.: 1,2,3].

Окремим напрямком роботи урядових структур України є вивченняаналогічного досвіду зарубіжних країн. Такий шлях проходили всі країниЄвропи – організатори єврочемпіонатів та кубкових матчів.

Так, для вироблення спільних дій у співпраці з Республікою Польща 22 січня2008 року між МВС України та Міністерством внутрішніх справ і адміністраціїРеспубліки Польща було підписано Декларацію про співпрацю у справах безпекифінального турніру Чемпіонату Європи з футболу UEFA EURO 2012, у якійвизначено основні засади співпраці з польською стороною та створено Комітет зпитань безпеки, який складатиметься з представників міністерств внутрішніх справобох країн, UEFA, Федерації футболу України та Польської футбольної асоціації.

Крім цього, протягом 2007 – 2008 років МВС України, у рамках підготовкидо ЄВРО-2012 проведено ряд двосторонніх зустрічей з представниками поліціїМВСіА Республіки Польща. Під час зазначених зустрічей також обговорювалисяпитання взаємодії у галузях прикордонного контролю, розвитку інфраструктури,приведення законодавства обох країн до єдиних норм та обміну інформацієюстосовно вболівальників, які систематично порушують громадський порядокпід час проведення футбольних матчів.

Аналогічні заходи проводяться ФФУ та Бюро Делегата німецької економікив Україні. Серед першочергових завдань – розробка схеми керування й координаціїдій відомств у рамках підготовки й реалізації заходів щодо забезпечення безпекий правопорядку; визначення шляхів і каналів фінансування таких заходів; розподілобов’язків між задіяними сторонами (уряд, УЄФА і національна асоціація);моніторинг основних проблем і вироблення рекомендацій щодо їх подолання.

у т.ч.

Роки

Ухвалено

актів Закони

України Укази

Президента України

Постанови Кабінету Міністрів України

Інші нормативно-розпорядчі

акти 1991-2006 рр. 11 1 2 3 5

2007 р. 20 1 5 5 9 2008 р. 35 - 6 7 22 Разом: 66 2 13 15 36

7574

Вивчення цього досвіду, його раціональна адоптація до національногозаконодавства та урядової практики складають основу управління процесамизабезпечення безпеки та правопорядку на спортивних аренах України.

Список використаної літератури1. Про антитерористичне забезпечення підготовки та проведення в Україні

фінальної частини чемпіонату Європи 2012 з футболу: Указ президента Українивід 4 липня 2007 р., № 136/2007-рп

2. Положення про Центр з питань безпеки та правопорядку: ЗатвердженоУказом Президента України від 20 березня 2008 р. № 247/2008

3. Про Центр з питань безпеки та правопорядку: Указ Президента Українивід 20 березня 2008 р., № 247/2008

Роман ПРИХОДЬКОаспірант кафедри права та євроінтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯРОЗВИТКОМ МУНІЦИПАЛЬНИХ УТВОРЕНЬВ УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

В сучасних умовах євро інтеграційних процесів місце самоврядуваннянабуває вагомого значення. Це пояснюється тим, що місцеве самоврядуваннязв’язує державне управління з громадянами, приватні інтереси яких стаютьсуспільними. Як показує досвід високо розвинутих країн світу, ефективнефункціонування системи управління розвитком муніципальних утвореньможливе лише за умов перерозподілу повноважень між гілками влади в умовахформування громадянського суспільства.

Сьогодні у світі виділяють дві основних моделі місцевого самоврядування.По-перше, це англосаксонська модель (Австралія, Великобританія, Канада, США),коли місцеві представницькі органи формально виступають як діючі автономнов межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування органів нижчого рівнявідсутнє.

В основу англосаксонської системи самоврядування покладене чіткерозмежування сфери діяльності центральних і місцевих установ. Справи провінції– господарські, судові і частково адміністративні – перебувають у підпорядкуваннігромади. Для даної моделі характерна відсутність на місцях повноважнихпредставників центральної влади, що опікують місцеві представницькі органи івизначену ізольованість політичних процесів на національному і місцевомурівнях. Поряд із представницькими органами в країнах з англосаксонськоюсистемою місцевого самоврядування населенням може обиратися і рядпосадових осіб. Контроль за діяльністю місцевих органів влади в країнах занглосаксонською моделлю місцевого самоврядування здійснюється переважнонепрямим шляхом: через центральні міністерства, а також судові органи.

У більшості країн світу (континентальна Європа, франкомовна Африка,Латинська Америка, Близький Схід) одержала поширення континентальна(французька) модель місцевого самоврядування, вона ґрунтується на сполученніпрямого державного управління на місцях і місцевому самоврядуванні. Агенти

державної адміністрації, що функціонують у рамках французької моделі в окремихтериторіальних одиницях, здійснюють нагляд за діяльністю місцевихпредставницьких органів, а також виконують інші функції загальнодержавногохарактеру. У рамках континентальної моделі в деяких областях може зберігатисявизначена ієрархічна співпідпорядкованість різних рівнів управління.

На відміну від країн з англосаксонською системою місцевого самоврядуванняв державах із французькою системою місцеві органи можуть брати участь і вздійсненні влади на національному рівні. Так, у Франції муніципалітети берутьучасть у виборах сенату (верхньої палати парламенту), оскільки їх делегатипредставляють велику частину відповідних виборчих колегій.

У розвинутих демократичних державах розходження між двома зазначенимимоделями не мають принципового характеру. Можна навіть говорити провизначене зближення між ними (особливо з урахуванням муніципальних реформу Франції і Великобританії в 80-і роки). Обидві моделі базуються на багатьохподібних принципах, і основою місцевого управління тут є представницькі органи,сформовані населенням у результаті вільних виборів.

З іншого боку, ми можемо виділити шість великих категорій країн усьогоднішньому світі, на прикладі яких, можна прослідкувати всю повноту,різноманіття систем місцевого самоврядування, їхній найбільш важливі риси.

Федеративні держави (Німеччина, Швейцарія, Австрія). У Німеччині системауправління поділяється на три рівні: федеральної, земельний і місцевий. Кожномурівню притаманні свої специфічні повноваження і відповідальність.

3 початку 90-х рр. XX ст. в політиці і управлінні в громадах ФРН відбуваєтьсяпроцес інституціональних змін. З одного боку, процес модернізації системидержавного управління в цілому (включаючи місцеве самоврядування) йде пошляху орієнтації на модель ринкової економіки, переносить принципи управліннявиробництвом і економічної раціональності, характерні для цієї моделі, удержавний сектор економіки, з іншого боку, у рамках даної реформипідсилюються елементи прямої демократії. Громадяни одержали право братиучасть у процесі прийняття рішень шляхом референдумів і прямих виборівбургомістрів. Це дозволяє говорити про формування демократичного профілюгромад і посиленні ролі жителів громад як громадян.

Населення більшості муніципалітетів у Австрії не перевищувало 2500 чоловік,що свідчить про те, що мережа дрібних поселень – історична даність австрійськоїсистеми самоврядування. Після реформ 60-х років швидко поширилося такеявище, як кооперація між муніципалітетами в місцевих.

Так система самоврядування у Франції іде своїми коренями в періоднаполеонівських реформ (1799 – 1815 рр.). Місцеві органи влади є інтегрованимелементом централізованого державного управління, для якого характернадомінанта сильної виконавчої влади в сполученні з демократичним контролем.Справжніми компонентами системи місцевої влади, історично сформованими йорганічними, є комуни. Другий рівень структури самоврядування – департамент.У результаті реформ класична бюрократична модель, орієнтована на норми,була замінена іншою, націленою на результат; скоротилося число рівнів прийняттярішень; значна частина повноважень перейшла в компетенцію інстанцій нижчогорівня змінилися також стиль і інструментарій менеджменту в органахсамоврядування.

На особливу увагу заслуговує система розвитку місцевого самоврядування

7776

та муніципальних утворень в країнах північної Європи, Данія, Норвегія; Швеція атакож Великобританія. Так, законодавчі основи сучасної системи самоврядуванняу Швеції були закладені ще в 1862 р. із прийняттям постанови про місцевесамоврядування. У 1974 р. у Швеції завершилася широкомасштабна державно-адміністративна реформа, головною метою якої є створення таких самокерованихадміністративних одиниць, що являють собою економіко-географічне ціле,суспільний і культурний центр. Завдяки їм, а також курсу на послідовнудецентралізацію управління, задачі, а паралельно з ними і роль місцевого йрегіонального самоврядування, помітно зросли. Сьогодні місцеві муніципалітетивважаються основними роботодавцями, мають значну частку взагальнонаціональному продукті, великий вплив на економічне життя країни.

З погляду порівняльного аналізу Швеція, подібно Норвегії, Данії і Фінляндії,відноситься до країн, де місцеве самоврядування має сильний конституційнийстатус, досить велику самостійність у відношенні політичних рішень і значнуфінансову незалежність. Разом з іншими скандинавськими країнами у Швеції в1984 р. у руслі децентралізації був покладений початок великомасштабномуексперименту по модернізації системи управління. У рамках даної реформи багатонаселених пунктів зараз демонструють зростаючий інтерес до делегування їм деякихобласних задач, і усе активніше включаються у формування ринку робочої сили.

Найважливіший результат даних реформ – це зростаюче посилення увагидо аспектів ефективності, що неминуче спричинило за собою переосмисленнявсієї системи зв’язків між державою і місцевими громадами, постійну ревізію,актуалізацію сформованої системи розподілу задач.

Система управління у Великобританії завжди славилася повагою до традицій,тягою до конвенцій і неписаних правил, багато в чому визначальнимінституціональну практику і цивільний менталітет. Однак система місцевогосамоврядування у Великобританії нехай не стрімко, але постійно мінялася,здобуваючи свій сьогоднішній вигляд. Цей процес органічно протікав протягомостанніх десятиліть, у результаті чого сучасна система англійськогосамоврядування – це чистий прагматизм, продукт відповідної реакції на реальнісуспільні потреби. Основні цінності самоврядування визначаються наступнимискладовими: фундамент суспільної ідентифікації, її виразник; носій територіальних,історичних, економічних, соціальних, демографічних і інших розходжень; стимулновацій і підвищення кваліфікації; виконавець рішень виборного органа; фактор,що сприяє участі громадян у житті місцевого співтовариства; школа місцевоїполітичної культури і політичного утворення; одна з потенційнихінституціональних форм поділу влади.

Говорячи про послуги, які надаються місцевими органами влади уВеликобританії, слід зазначити в першу чергу різноманіття функцій і їхнійкомплексний характер. Не буде перебільшенням сказати, що муніципальніпослуги супроводжують англійців від колиски до могили. У противагуєвропейському досвіду у Великобританії органи місцевого самоврядуваннястворюються парламентським актом і можуть робити тільки те, на щоуповноважено законом. Починаючи з 80-х років XX століття в практику діяльностімуніципалітетів поступово вводяться ринкові механізми, організаційні форми,методи менеджменту.

Країни Південної Європи такі як: Італія, Португалія, Іспанія мали своїспецифічні особливості розвитку муніципальних утворень.

В Іспанії, відповідно до її Конституції, місцеве управління складається з органівсамоврядування на рівні провінції і на місцевому рівні. У їхній структурі іфункціонуванні сильно відчувається традиція наполеонівських департаментів.Серед інститутів місцевого самоврядування першорядну роль відіграють міськімуніципалітети; за законом це основні одиниці державного територіальногоуправління, що є найважливішою формою цивільної участі. Іспанськесамоврядування не позбавлене протиріч і проблем, що здебільшого маютьісторичні причини, які ідуть коренями в традиції Римської імперії і століттямипідтримувані католицькою церквою.

Враховуючи вищезазначене слід підкреслити, що багатовекторний розвитокв європейських країнах місцевого самоврядування, управління муніципальнимиутвореннями створюють широкі можливості для використання напрацьованогодосвіду в сучасному державотворенні України.

Список використаної літератури1. Гарасюк О. Особливості діючої системи управління соціально-

економічним розвитком регіонів // Формування ринкових відносин в Україні. –Збірник наук. Праць. – 2004.

2. Кравченко В. В., Пітцик М. В. Конституційні засади місцевогосамоврядування в Україні (основи муніципального права). Навч. посіб. – Київ, 2001.

3. Черкасов А. И. Сравнительное местное управление: теорія и практика. –М., 1998.

4. Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990-х років. –К., 1999.

5. Конституции государств Европы: в 3 томах. / под ред.. А.О. Окунькова. М.,2001.

Станіслав РУДЕНКОк.і.н., доц., доцент кафедри українознавстваПридніпровської державної академіїбудівництва та архітектуриКатерина ШИПОШАстудентка економічного факультетуПридніпровської державної академіїбудівництва та архітектури

УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТАВ КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Останнім часом прогресивна світова спільнота все частіше звертається додумки про те, що вища освіта в усіх країнах Західної Європи переживає нелегкічаси. Даний факт зумовлений виникненням своєрідного розриву між освітою зусіма її провідними елементами (цілі, структура, зміст, методи навчання) таумовами життя суспільства, що різко змінилися за останнє десятиріччя.

На питання, які якості має мати молодий спеціаліст, роботодавці, як правило,відповідають таким переліком: високий рівень загальноосвітньої підготовки,здатність приймати самостійні рішення, готовність до перенавчання, доопанування нових тенденцій та придбання нових знань, вміння працювати в групі,

7978

комунікабельність. Даний перелік не що інше, як нове уявлення про людину,своєрідна модель її провідних життєвих функцій. Така модель найбільш адекватнавимогам сучасного суспільства. Ключові характеристики нової людини –освіченість, безперервність навчання, самостійність – знаходяться в явномупротиріччі з існуючою педагогічною системою, орієнтованою головним чиномна запам’ятовування, відтворення та пасивне виконання.

Вимоги часу призвели до того, що у розвитку світової вищої школи вжевизначилися загальні глобальні тенденції. Провідними серед них є гуманітаризація,демократизація, диверсифікація, інтеграція та інтернаціоналізація вищої освіти.Сфера євроінтеграції вищої освіти набула форми Болонського процесу. Натеперішній час 45 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками.Болонський процес – це процес європейських реформ, що спрямовані настворення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року.

Важливою мотивацією європейських реформ є загострення конкуренції замериканськими університетами, потреба оптимізації працевлаштуваннядипломованих спеціалістів в країнах Європейського Союзу. Надзвичайноважливим принципом є мобільність студентів та викладачів, відкритість вищоїєвропейської освіти світу [1, c. 65 – 66].

Психологічно Болонський процес в Україні сприймається як черговакампанія, в якій важливий не конкретний результат з оціночними критеріями, асам процес. Багато хто вважає, що можна «відзвітувати» про приєднання доБолонського процесу через імітацію формальних атрибутів, як, наприклад, перехідна кредитно-модульну, рейтингову систему.

Ми забули, що відкритість світу означає гру за правилами глобальноїконкуренції, яка не можлива без англійської мови. Болонський процес передбачаєволодіння англійською мовою як необхідна умова, яка навіть не обговорюється.Сьогодні англійська мова для України – не «панщина» і не умовність. Цестратегічний засіб розвитку науки, освіти і національної економіки, потребуючийспеціальної державної програми розвитку.

Наступне непорозуміння – перебільшена увага різноманітним державнимугодам відносно самої практики співробітництва у вищій освіті. Ми забуваємопро те, що у всьому світі головне слово належить університетам. Дипломи кращихукраїнських університетів і так визначаються в багатьох наукових установахЄвропи. Однак ми забуваємо про інше – Україна фактично не визнає європейськихта американських дипломів. Нарікаючи на «відтік мізків» на Захід, ми не сприяємопротилежному процесу – повернення додому вітчизняних інтелектуалів,отримавши західні наукові ступені та вчені звання. Західного доктора філософії,професора наша держава вважає старшим викладачем.

Але давайте повернемося до ідеї «відзвітування» про приєдання доБолонського процесу – чи перед рідним МОН, чи може перед Європейськоюмоніторинговою групою, яка уже в 2010 році стане свідком факту типовогопострадянського окозамилювання, відносно, наприклад, третього циклу підготовкиспеціаліста вищої кваліфікації. Проект нового закону України «Про вищу освіту» вст.6 і 7 передбачає наявність науково-освітнього рівня доктора філософії PhD(philosophy doctor), підготовка якого займає чотири роки. Якщо ми не створимоякісного рівня PhD, який дозволяє молодим вченим потрапити у велику науку вУкраїні, вони будуть прагнути виїхати на Захід. Отже, ми, не створивши власноїінфраструктури, вкладаємо кошти у відповідні зарубіжні установи. Щоб отримати

уявлення про те, що, власне означає підготувати доктора філософії західногозразка, давайте подивимося на ресурсні потреби і мінімальний обсяг коштів.

Витрати на одного студента (бакалавра, магістра) в США складають 36500євро, в країнах ЄС – 8700 євро, в Україні 15000 грн. (біля 1400 євро). Зокрема, ЄСпланує в найближчий час збільшити ці витрати на 1% від європейського ВВП. Томунеобхідно враховувати кошти, які йдуть на організацію наукової діяльності, в томучислі функціонування сучасних лабораторій. Вартість підготовки одногодокторанта PhD складає в Києво-Могилянській академії більше 100 тис.грн. на рік,в той же час як один докторант коштує державі 29600 грн., аспірант – 23200 грн. [2, c. 13].

Помилкова по своїй природі радянська практика обособлення науки (НАНУ)від освіти (МОНУ) в нашій державі переноситься на організацію науковихдосліджень в самому університеті. Особливо академічні по своєму призначеннюнауково-дослідницькі центри функціонують тут «паралельно» з освітніммеханізмом.

Проте в Україні провідні університети намагаються зламати цю «совкову»практику, зокрема Києво-Могилянська академія, яка вперше в нашій країні відкрилаДокторську школу. Варто зазначити, що існування Докторської школи з визначеноюкількістю PhD-програм могло б стати тим критерієм, за яким визначаєтьсяуніверситетський статус вищого навчального закладу. Визнання дипломів, в томучислі і докторських «на державному рівні», в академічному світі зовсім неважливе.Дійсне взаємне визнання приходе через наукові публікації і міжуніверситетські(міжфакультетські, міжкафедральні угоди).Так, всі могилянські PhD-студентиможуть одночасно з дипломом НаУКМА отримати ще й західноєвропейськідокторські дипломи Маастрихтського університету (Нідерланди) і Барселонськогоавтономного університету (Іспанія). У відповідності з другою угодою, іспанськістуденти також можуть отримати докторський диплом НаУКМА.

Виходячи з цього, Києво-Могилянська академія пропонує ввести длядокторських програм п’ятий рівень акредитації. Критерії оцінювання повиннісвідчити про наявність відповідних наукових і науково-педагогічних шкіл,інформаційних ресурсів, наявність інфраструктури і матеріально-технічної базидля проведення фундаментальних і науково-прикладних досліджень, а також дляпідготовки науково-педагогічних кадрів високої кваліфікації. Необхіднопредставити динаміку розвитку університету за останні п’ять років, внутрішнюінтеграцію наукових досліджень і навчального процесу, «критичну масу» вкадровім потенціалі, наявність системи відбору талановитої молоді, інтегрованістьцього університету в світовий науково-освітній простір, якість наукових дослідженьі навчального процесу. Тим університетам, які не можуть відповідати цимакредитаційним вимогам, доведеться об’єднати свої зусилля з іншими ВНЗ,створивши «критичну масу» загальними зусиллями.

Отже, відповідно до положень Болонської декларації, головним індикаторомякісних змін в університетській науці та освіті стане стрімке зростання потреби вінноваціях в протилежність сьогоднішньому бюрократичному протистоянню йухилу від будь-яких змін.

1. Болонський процес: нормат. – правові документи/Уклад. З.І. Тимошенкота ін. – К.; Європ. Ун-т, 2004. – 102с.

2. Квит С. Инновационность как норма образовательных реформ // Зеркалонедели. – 2009. – № 7 (735) – 28 февраля. – С.13

8180

Тетяна ТАРАСЕНКОаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПОТРЕБИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІУ СФЕРІ ОСВІТИ МОЛОДІ В УКРАЇНІ

ТА СУЧАСНА МОЛОДІЖНА ПОЛІТИКА ЄСДемократизація державного управління, підсилення соціальної характеристики

держави виступають об’єктивною потребою подальшого державного будівництва.Частиною цього процесу є державна молодіжна політика, до пріоритетів якоїналежить питання створення умов здобуття освіти, розвитку інтелектуального ітворчого потенціалу молоді. Успішність державної діяльності у напрямку освітимолоді значною мірою обумовлює успішність процесу соціального становленнята розвитку молодого покоління. Вивчення проблеми дозволяє зробити висновокпро необхідність зміни парадигми державного управління процесом створенняумов соціального становлення та розвитку молоді, яка має орієнтуватися наформування державно-громадського характеру даного процесу. Підтвердженнямперспективності такого шляху є об’єктивні потреби посилення демократизаціїпроцесу державного управління та вивчення відповідного досвіду країн ЄС.

Загалом, сьогодні існує потреба більш уважного ставлення до практикизахідноєвропейських країн стосовно підтримки молоді, до врахування здобутківтакої практики у ході вироблення вітчизняної політики. Дослідження молодіжноїполітики ЄС дозволяє виділити такі основні її характерні риси як:

– відкритість, прозорість, демократичний характер процесу формування тареалізації політики;

– широка відповідальність та свобода країн-членів у сфері здійсненнямолодіжної політики;

– активна участь недержавного сектора у цій сфері;– сильна позиція молоді у прийняті рішень;– супроводження та підтримка молодіжних ініціатив, допомога у реалізації

цих ініціатив;– пошук можливостей використання молодіжного потенціалу у розвитку

територій.Зауважимо, що перелічені аспекти водночас виступають й перспективними

напрямками подальшого розвитку європейської молодіжної політики. Вважаємо,що зазначені риси мають знайти відповідне втілення й у вітчизняній молодіжнійполітиці. Це сприятиме наближенню системи організації державної діяльності,форм і методів здійснення молодіжної політики Україні та ЄС.

Так, на наш погляд, перспективним шляхом забезпечення вдосконаленнядіяльності зі створення сприятливого середовища у сфері освіти молоді виступаєпосилення ролі молоді у процесі формування та реалізації державної молодіжноїполітики. Подібна практика активно розвивається у європейських країнах тапідкріплюється відповідним нормативним визначенням цих відносин. Серед такихдокументів слід назвати Рекомендацію Rес(2001)19 «Про участь громадян умісцевому публічному житті», Європейську хартію про участь молоді у життімуніципальних та регіональних утворень, останню було переглянуто у 2003 р.[2;1]. Прийняття цих документів стало відображенням реальних потреб

суспільного розвитку, зокрема потреб у використанні потенціалу молоді,залученні їх до розвитку територій.

Так, відповідно до Рекомендації Rес(2001)19 до основних принципівдемократичної участі на місцевому рівні належить принцип визнання потенціалудітей та молоді для стабільного розвитку місцевих громад і підкреслення участі,яку вони можуть брати [2]. Більше того, у цьому документі окремо розглядаютьсяпитання молоді, в яких значна увага приділяється питанню освіти та вихованнягромадянської активності молоді. Так, зміст заходів, спрямованих на заохоченнямолоді до участі у публічному житті становить діяльність щодо: розвитку школияк важливої громадської арени для участі молоді у демократичних процесах тадля навчання молоді такої участі; сприяння на місцевому рівні молодіжнимініціативам, наприклад, «молодіжним радам», які розглядаються як засіб освіти зпитань місцевого громадянства та розширенню можливостей діалогу з молоддю;сприяння розвитку гнучких форм і структур громадського залучення, наприкладмолодіжних центрів, повністю використовуючи можливість молоді самостійноздійснювати проекти; участі молоді у місцевих референдумах, консультаціях,народних ініціативах тощо [2].

Отже, сьогодні можна говорити про існування сталої тенденції посилення йукріплення заходів щодо громадянського виховання молоді та необхідностізалучення її до активної участі у публічному житті, до процесів розвиткуєвропейського суспільства. Тим самим, однією з характерних рис сучасноїєвропейської молодіжної політики є діяльність спрямована на сприяння тастворення умов активної участі молоді у житті суспільства, передусім у життікварталу, міста, регіону. Ця характерна риса водночас виступає й одним знайперспективніших напрямків подальшого розвитку молодіжної політики в Європі.

Таким чином, практика широкого залучення молоді до процесівжиттєдіяльності суспільства знайшла своє закріплення в міжнародних документах,визначаючих тенденції та спрямування подальшого розвитку молодіжної політикив європейських країнах. Визнання державою значущості потенціалу молодихгромадян для розвитку країни має знайти більше відображення в системі управліннямолодіжною сферою, вплинути та змінити характер державної молодіжної політикив Україні. Досягнення цього потребує відповідного втручання й впливу державищодо створення необхідних механізмів, сприяючих взаємодії та поєднанню зусильусіх суб’єктів даної політики. Можливість перебудови вітчизняної моделі державноїмолодіжної політики у бік посилення ролі недержавного сектору активнорозглядається у наукових роботах та знаходить підтримку з боку практиків. Однак,незважаючи на численні висловлювання на бік цього, у практичній площині такийпідхід не знаходить відповідного відображення. Актуальним залишається питаннядосягнення відповідності характеру державного управління, форм і методівздійснення державної молодіжної політики сучасним умовам розвитку молодогопокоління, його проблемам та потребам.

1.Європейська хартія про участь молоді у житті муніципальних тарегіональних утворень. – Режим доступу: http://wcd.coe.int

2.Рекомендація Rес(2001)19 «Про участь громадян у місцевому публічномужитті»: ухваленою Радою Європи 6 грудня 2001 р. на 776-му на засіданні заступниківміністрів. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_739

8382

Наталя ТІШКОВАначальник відділу державногоекологічного моніторингу,капітального будівництва,економіки та природоохоронних програмДержавного управління охоронинавколишнього природного середовищав Дніпропетровській області

ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ УГОД У КРАЇНАХ ЄСЯК НОВИЙ ІНСТРУМЕНТ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Необхідність в активній екологічній політиці закладена в її надзвичайнійскладності й довгостроковій природі, особливо відносно сталого розвитку.Саморегуляція є можливою відповіддю на недоліки як адміністративно-командногоуправління, так і використання економічних важелів. На перший погляд, це виглядаєпарадоксально, оскільки незрозумілий зміст: чому підприємства, які не вдалосязмусити діяти відповідно до концепції сталого розвитку шляхом адміністративно-командного управління і які заперечували проти використання економічнихважелів, раптом захочуть змінити свою поведінку за допомогою добровільноїсаморегуляції.

Відповідь полягає у наступному. По-перше, саморегуляція приваблива тому,що вона дає підприємствам більшу свободу й гнучкість при плануванніприродоохоронних заходів і дозволяє адекватно розділити витрати. Крім того,факт участі промисловості у процесі визначення цілей забезпечує їхня згода. По-друге, держава здійснює деякою мірою вплив або навіть тиск, змушуючивирішувати існуючі екологічні проблеми й уникати їхнього створення вмайбутньому за допомогою механізму саморегуляції. Як правило, державанамагається впливати на поведінку підприємств шляхом визначення цілейекологічної політики та створює організаційну структуру для підтримки тих дійпідприємств, які погодяться з принципами сталого розвитку.

Саморегуляція повинна доповнювати адміністративно-командну системууправління й механізм економічного впливу. Але вона можлива за умовиіснування розумної природоохоронної політики, високого рівня законодавчоїбази й ефективної організації адміністрації. В іншому випадку, цей інструментекологічної політики може не привести до очікуваних результатів.

Таким чином, екологічні угоди можуть використовуватися або як повназаміна, або, принаймні, як доповнення системи адміністративного управління. Увсій Європі спостерігається певна тенденція до використання контрактноїтехнології здійснення екологічної політики, хоча підхід до цього в кожній країнірізний. Протягом останніх 15-20 років екологічні угоди досить частовикористовувалися як інструмент екологічної політики в Нідерландах і Німеччині,у менших масштабах – в Австрії та Данії. Угоди покривають різні проблемніобласті, такі, як зниження впливу на навколишнє середовище існуючих джерелзабруднення, зменшення викидів токсичних речовин, запобігання утворення йповторне використання відходів, зміст шкідливих речовин у виробах і так далі.

Екологічні угоди – це контракти або договори, які юридично зв’язуютьзалучені сторони. Вони також можуть, на практиці частіше так і є, ґрунтуватися

не на контрактах, а на неформальних угодах. У деяких країнах ЄвропейськогоСоюзу, наприклад, у Німеччині й Австрії, державні структури навіть не єофіційною стороною для укладання угод. Навпаки, певна галузь промисловостівидає офіційну односторонню декларацію, зобов’язуючи сама себе виконатипевні заходи, у більшості випадків це відбувається з ініціативи держави, єрезультатом переговорів між державою й галуззю промисловості. Екологічніугоди часто містять необхідні умови звітності й контролю.

Дослідження показали, що в Німеччині, Австрії, Бельгії, Франції йВеликобританії переважають вільні угоди, тоді як у Нідерландах і Португаліїукладання контрактів є законом, а в Данії й Швеції обидва типи угодвикористовуються майже з однаковою частотою.

Нідерланди нагромадили найбільший досвід, стосовно угод по управлінню.Починаючи з 1980-х рр., укладено більше 100 угод. Одним з основних підходівбула ідея «вирішення зсередини» – сектори економіки повинні домовитися здержавою про відповідні варіанти політики й можливі засоби її втілення, ідобровільно прийняти на себе зобов’язання. Наступний етап – це обговорення,у результаті якого сектори зможуть сформулювати їх власні екологічні плани длядосягнення поставлених цілей за допомогою саморегуляції. Це пояснює зростаннядовіри до екологічних угод у Нідерландах.

Що стосується стратегічних цілей, які обговорюються у процесі дискусії, тослід зазначити, що переговори по екологічних угодах абсолютно відкриті для участігромадськості, особливо природоохоронних об’єднань; на хід переговорів такожможе впливати парламент. Більш складні угоди містять також механізми контролюй спостереження.

У Німеччині загальноприйнятою формою саморегуляції промисловості вобласті екологічної політики є самозобов’язання, а не офіційні угоди. Державніструктури офіційно ніяк не залучені до цих зобов’язань, які мають формусторонніх декларацій асоціацій галузей національної промисловості, а в деякихвипадках, конкретних підприємств. Однак, декларації – це результат інтенсивногообговорення з уповноваженими міністерствами, які можуть набувати формидійсних тривалих переговорів. Більше того, декларації адресовані відповіднимгромадським організаціям і визнаються ними. Нарешті, державні структуривідіграють головну роль у контролі за досягненням цілей, закладених у декларації.

При порівнянні результатів, отриманих у різних країнах ЄС, голландськийваріант одержує більш високу оцінку за переваги й спонукальні мотиви, щонадаються угодами, чим у цілому по інших країнах. Це вказує на успіхголландського типу угод як інструменту екологічної політики. Незважаючи нановизну контрактних методів, слід зазначити, що, за певних умов, вони єприйнятним інструментом екологічної політики.

З погляду перспектив природоохоронної політики екологічна ефективністьугод відіграє першорядну роль. При розгляді ефективності необхідно звернутиувагу на два аспекти. Перший – це ступінь суворості угоди відносно скороченнязабруднення навколишнього середовища, використання потенціалу підприємствай можливого використання нововведень; другий – ступінь виконання угодисторонами, що беруть участь, і, таким чином, досягнення успіху або анулюванняугоди. Необхідно також враховувати політичне розміщення сил і інтересівзалучених сторін.

Промисловість на стороні екологічних угод, вважаючи, що вони мають таку

8584

ж ефективність, як адміністративні й економічні методи разом узяті, завдяки їхнійгнучкості й розгляду структури капіталу залученої галузі промисловості. Іншимаргументом на користь угод є те, що вони надають промисловості можливістьсаморегуляції із правом вибору в рамках набору цілей, установлених державою.Саморегуляція означає, що промисловість може вплинути на формуваннявідповідних нормативів, позиція промисловості при погодженихсамозобов’язаннях виглядає краще, її вплив на підготовку й прийняття рішеньтрохи сильніше.

Невизначений статус екологічних угод у законодавчій системі, а такожвідсутність якогось керівництва, що описує мінімальний зміст і процедуру,вказують на необхідність визначення хоча б загальних правил. У цьому напрямкуНідерланди прийняли регулюючий кодекс, що містить рекомендовані критерії,при визначенні змісту екологічних угод і процедури переговорів, на основі якогоукладено 12 угод. Це саме той метод, що рекомендується Європейською Комісієюв її Рекомендаціях щодо екологічних угод.

Безумовно, з точки зору перспектив природоохоронної політики,саморегуляція повинна займати першочергове місце, а екологічна ефективністьугод має певні позитивні результати. Для України, на сучасному етапі,запровадження принципу саморегуляції шляхом використання екологічних угодяк нового інструменту екологічної політики є перспективним напрямом, якийнадасть змогу поставити реалізацію екологічної політики в площину новихвзаємовідносин.

Олег ТУПИЦЯк.і.н., доц., завідувачкафедри політології ДНУ

УКРАЇНСЬКІ ПРОФСПІЛКИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ

В сучасних умовах можливість успішного виконання профспілками своїхбезпосередніх функцій тісно пов’язана із зовнішньополітичними тазовнішньоекономічними чинниками. Дедалі відчутніше впливає на ситуацію вУкраїні розвиток глобальної економіки. Саме профспілки першими у світовійпрактиці стали висловлювати тривогу із приводу безконтрольних дійтранснаціональних корпорацій, які ввозили капітал у країни з низькимисоціальними показниками заради одержання надприбутків. При цьомупрофспілки розуміли й розуміють, що даний процес, у принципі, неминучий, імає аспекти не тільки негативні, але й позитивні. Об’єктивно загальмувати йогонеможливо. Однак вони прагнуть до того, щоб цей процес не призводив дозниження соціальних стандартів у державах-експортерах капіталу та, навпаки,сприяв підвищенню таких стандартів у країнах-імпортерах. Іншими словами – уцентрі їхньої уваги боротьба з так званим соціальним демпінгом.

Зовнішньополітичним викликом, що може спричинити вплив на еволюціюполітичного статусу українських профспілок слід вважати також боротьбуконцептуальних моделей економічного розвитку, що розгортається в сучасномуглобалізованому світі, зокрема, і на рівні ЄС. Прикладом слугує активна дискусіяєвропейських профспілок та прибічників неоліберальної парадигми розвитку

світової економіки. Предметом суперечки є межі ринкової економіки [2].Дебатується питання про те, які сфери життя суспільства регулюються законамиринкової економіки, а які – ні. Профспілки виходять із пріоритету суспільства надекономікою, тобто із пріоритету соціального підходу над економічним. Цейприклад показує, наскільки активними можуть бути об’єднання найманихпрацівників у суто політичних питаннях.

Шляхом оприлюднення позиції профспілок можуть бути офіційні заявиорганів управління спілок. Зокрема, у «Севільському маніфесті» ЄвропейськоїКонфедерації Профспілок дається короткий опис ситуації та викликів змінидемографічної ситуації, що впливають на ринок праці [4]. Центральний органєвропейського профруху визначає основні напрями подолання негативноговпливу соціального демпінгу, погіршення умов праці, зростання кількостіпідприємств, на яких працівники не є об’єднаними у тред-юніони. Крім того, вманіфесті йдеться також про проблеми, що стосуються розвитку ЄС в цілому:стабільного інноваційного розвитку загальноєвропейської економіки,поглиблення захисту прав людини, збільшення зусиль у напрямі інтеграції міжокремими регіонами та державами спільноти, подолання євро скептицизму тощо[4]. Профспілки ЄС не виступають у принципі проти гнучкості в роботі персоналу,проти понаднормових робіт, оплачуваних за передбаченими у колдоговоріпідвищеним розцінкам. Але на відміну від роботодавців, профспілки частовикористовують поняття «нестійка зайнятість» у ситуаціях, коли гнучкістьфактично не регулюється і тому робить трудове життя вкрай важким, виснажливимта нестерпним [3].

Нестійка (неповноцінна) зайнятість у формі термінових трудових угод,прийому на роботу через агентства-посередники та різного роду стажуваннябез гарантії наступного працевлаштування, з’явилася в європейському світі праціна початку 80-х та одержала досить широке поширення в 90-ті роки.

Профспілки умотивовано бачили в поширенні нестійкої зайнятості погрозужиттєвим інтересам трудящих і виступили за поліпшення діючої системисоціального захисту. Гостра дискусія між профспілковими керівниками танеолібералами має в країнах Європи публічний характер, ведеться в медійномупросторі: на трибунах з’їздів і конференцій, у друкованих й електронних ЗМІ, уінтернет-просторі [1].

Важливу роль у формуванні зовнішнього чиннику тиску на політичнуактивність українських профспілок, на нашу думку, будуть відігравати такожєвропейські інститути демократичного контролю в області трудових відносин.

З утворенням Європейського Союзу профспілковий рух країн-членівзустрівся із низкою викликів, що потребували адекватної відповіді. Створенняінституційної структури наднаціонального законодавчого та виконавчогоуправління спричинило перетворення окремих аспектів економічного таправового розвитку. Зокрема, компанії різних держав спільноти отрималиможливість доступу до спільного ринку, що означає вільне пересування капіталів,ресурсів та отримання прибутків без зв’язку з територіями. Законодавчезабезпечення соціально-трудових відносин залишилося на колишньомунаціональному рівні. Таким чином, сукупність тенденцій розвитку світовогопрофспілкового руху формує різновимірні чинники зовнішнього впливу нареальні та перспективні політичні дії українських профспілок. Переважна більшістьтенденцій формує напрями модернізації профспілкового руху в умовах світової

8786

економічної та політичної інтеграції. Не зважаючи на національну обумовленістьмоделей поведінки профспілкових об’єднань багатьох країн, інваріантним засобомпристосування організацій працівників до мінливої глобальної та регіональної (внашому випадку – європейської) ситуації є ініціативність політичних дій,організаційна гнучкість, мобільність та здатність до інновацій, зміна масштабівпитань, які порушують профспілки в суспільстві.

Зовнішньополітичними чинниками оптимізації політичного статусупрофспілок необхідно розглядати євроінтеграційні процеси, розвиток світовоїекономіки та формування світового політичного (громадянського) суспільства.Перший з них виступає джерелом орієнтирів еволюції профспілок, оскількистандарти охорони праці та соціального захисту впритул наближаються докордонів України.

Розвиток світової економіки, що втілюється у процесах глобалізації детермінуєдолучення профспілок до світового профспілкового руху з метою координаціїдій та узгодження стандартів. Особливої ваги даний чинник набуває із вступомУкраїни до ВТО. Формування світового громадянського суспільства, у свою чергу,зумовлює остаточний вихід профспілок за межі вузьких соціально-економічнихфункцій.

Європейська інтеграція також стає джерелом вимог та нормативів,відповідність яким може вивести вітчизняну профспілкову систему на новийрівень співпраці з політикою. Разом з тим, європейський вибір України є стимуломдля встановлення цінності багатьох національних особливостей та практик,співвіднесення їх з прогресивною моделлю розвитку.

Список використаної літератури1. Howell C. Trade Unions and the State: The Construction of Industrial Relations

Institutions in Britain, 1890-2000. – Princeton: Princeton University Press, 2005. – 256 p.2. John G. Zwiazki zawodowe w Europe – Irlandia. – Gdansk: NSZZ «Solidarnosc»,

1998. – 268 s.3. Naumann R. Zwiazki zawodowe w Europe – Portugalia. – Gdansk: NSZZ

«Solidarnosc», 1998. – 284 s.4. The Seville Manifesto. European Trade Union Confederation. – Режим

доступу: http://www.etuc.org

Наталія ЧЕРЕДНИКздобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниЮлія ЧЕРЕДНИКаспірант кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

МОВНА ПОЛІТИКА КАНАДИ ЯК СКЛАДОВА МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ

Збереження мов та захист мовних прав є пріоритетним напрямком державноїполітики будь-якої мультиетнічної країни, що стала на шлях демократичногорозвитку та міжнаціональної злагоди.

Розглядаючи різні моделі, стратегії та методи реалізації мовної політики, слідураховувати, що питання мовної належності безпосередньо пов’язане з етнічною,культурною та релігійною ідентифікацією громадян, а мова виступає якінструмент політики.

У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад,у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. У цих державахмова виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності йнеповторності.

Як зазначає російська дослідниця О.Б. Гришаєва, «складовими елементамипроцесу мовної політики є: вивчення мовної ситуації та визначення основнихпринципів мовної політки; кодифікація мовних норм; розробка шляхіввдосконалення суспільних функцій мови; практичне втілення цілей цієї політикита запланованої програми дій» [3].

У переважній більшості сучасних зарубіжних країн управління культурноюта мовною багатоманітністю є однією з важливих проблем, яку прагнутьрозв’язати за допомогою різних підходів.

Зазначимо, що рівень суспільного та державного впливу на мову в різнихкраїнах залежить від низки історичних та політичних факторів. Наприклад, мовнаполітика правлячої еліти Канади, відома як «культурна мозаїка», зберігає чіткупослідовність з політикою колишньої метрополії, продовженням якої вона була зХVІ до середини ХХ ст. Як і у метрополії, мовна політика Канади була направленавиключно на задоволення потреб англо-канадської частини населення і лишезагострення у ХХ ст. соціальних та етнічних конфліктів призвело до змін у питанняхмови та культури.

Одним із найголовніших завдань розв’язання зазначених викликів буловирішення проблем в соціокультурній сфері та пошук шляхів порозуміння міжангломовною більшістю та франкофонною меншиною. Ці процеси відбувалисяна тлі зростання сепаратистських настроїв у франкомовній провінції Квебек, якістимулювалися мовно-культурним дисбалансом, не належним урахуванням правфранкомовної меншини в країні. Канадські дослідники, описуючи соціальне тлозапровадження білінгвізму та мультикультуралізму зазначають, що у «70–ті рокисуспільні цінності й політична культура мали чітко виражену британськуорієнтацію. Більшість населення Канади від покоління до покоління сприймалаце як щось цілком природне. Очільник ліберального уряду П. Трюдо на власномудосвіді переконався в тім, що до франкомовних громадян ставляться як до нижчогокласу. Їх терпіли через їхню чисельність, але не приймали, він не міг дозволити,щоб французькі канадці або інші національні спільноти залишалися остороньполітичного та суспільного життя Канади» [1].

Королівська комісія з двомовності (Royal Commission on Bilingualism andBiculturalism) (1963–1970 рр.) започаткувала політику офіційних мов ібагатокультурності та вплинула на політику громадської участі й розвиткугромадянства. Комісією було досліджено три такі аспекти: використаннядвомовності урядовими установами, роль державних і приватних організацій увдосконаленні культурних зв’язків канадців і можливість вільного володіння обомамовами. Діяльність базувалась на принципі так званого «рівного партнерства» –рівних можливостей участі франко– і англомовних канадців у прийнятті рішень,що стосуються їхнього повсякденного життя.

У 1969 р. у парламенті Канади було ухвалено Акт про офіційні мови (Official

8988

Languages Act) (уточнення робилися у 1982 р. та у 1988 р.). Акт встановлюваврівність англійської та французької мов у парламенті та уряді, у канадськомусуспільстві.

Закон передбачав три основні цілі: забезпечення поваги до англійської тафранцузької мов як офіційних у країні, їх рівний статус, привілеї та використаннядержавними установами (проведення парламентських сесій, судочинство,спілкування і надання послуг населенню, здійснення діяльності державних органів),підтримка розвитку англійської та французької мов, бо вони не бачили в цьомужодного сенсу [2].

У 1977 році після обговорення на засіданні Квебекської партії було прийнятоще один закон № 101, названий Хартією французької мови, що стосувався трьохосновних напрямків: мова та державне управління, мова та економіка, мова таосвіта. У преамбулі цього закону було зазначено, що французька мова є єдиноюофіційною мовою Квебеку, а його громадяни мають право використовувати цюмову у всіх сферах суспільного життя. Наголошувалося й на підвищенні значенняфранцузької мови в адміністративному управлінні, економіці та освіті.Ураховуючи внесені зміни та доповнення, Хартія стверджувала, що французькамова є офіційною мовою, мовою законодавства і правосуддя (проекти законів ізакони приймаються, затверджуються та друкуються французькою та англійськоюмовами), мовою адміністративних справ в органах державної влади та громадськихорганізаціях, мовою освіти, мовою, що використовується на робочому місці,мовою релігії та засобів масової інформації.

Прийнята у 1980 році Конституція країни, передбачає офіційну рівність міжанглійською та французькою мовами на всій території Канади. Водночаспоступово відбувався процес деталізації законодавчих актів, у законодавстві країнипоступово уточнювалися питання щодо визначення «виникнення значногопопиту» на послуги офіційними мовами (коли такий попит виникає на територіїкомпактного проживання меншин).

Встановлювався перелік вимог щодо надання інформації обома офіційнимимовами. Призначено було також федеральні органи виконавчої та законодавчоївлади, відповідальні за виконання Акту про офіційні мови. Відповідальністьпокладалася на Департамент юстиції, Департамент канадської спадщини,Казначейство, Комісію з громадських послуг, Комісаріат офіційних мов,Федеральний суд, Постійну Комісію з питань офіційних мов, Постійнийсенаторський комітет з питань офіційних мов, а також державні департаменти,органи і корпорації [4]

Нині в Канаді на урядовому рівні реалізується Програма розвитку офіційнихмов меншин (Development of Official Language Communities Program), яка маєсприяти життєздатності франко- та англомовних меншин Канади та заохочуватиїхню участь у всіх сферах життя суспільства шляхом угод про співробітництво зорганізаціями меншин, територіями, муніципальними та федеральнимиорганами, програма допомагатиме франко- та англомовним меншинам отриматиширший доступ до якісного навчання, різних програм і послуг рідною мовою [5]

Поступово канадське законодавство підпорядковує політичні рішення тауправлінські практики пошуку шляхів для задоволення інтересів цих груп. Тобтойдеться не лише про впровадження ефективної мовної політики, а про визначенняпотреби уряду в запровадженні політики мультикультуралізму як складовоїканадської ідентичності.

Таким чином, особливість мовної політики Канади полягає у тому, що вонає поєднанням кількох мовних політик: централізованої, що здійснюєтьсяфедеральним урядом, і регіональної, що здійснюється провінційним урядом,зокрема Квебеку.

Отже, можна зазначити, що у канадському суспільстві сформованорозуміння етнічної багатоманітності країни, яке не повинно зводитися виключнодо врегулювання взаємин франкомовної та англомовної спільнот, а є складовоюполітики мультикультуралізму.

Список використаної літератури1. Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації,

врахування міжнародного досвіду. – К., 2005. – С. 226.2. Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації,

врахування міжнародного досвіду. – К., 2005. – С. 230.3. Гришаева Е.Б. Социолингвистические модели изучения проблеи языкового

планирования. / ГришаеваЕ.Б. – Красноярск, 1997.4. Федеральні установи, відповідальні за виконання Акту про офіційні мови.

[Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.pch.gc.ca/progs/lo-ol/legislation/05_e.cfm

5. Освіта мовами меншин як важлива складова Програми розвитку офіційнихмов [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.pch.gc.ca/progs/lo-ol/progs/dclo-elm_e.cfm

Олег ШЕВЧЕНКОаспірант ДонДУУ

АДАПТАЦІЯ МЕТОДИКИ PEST-АНАЛІЗУ ДЛЯ РОЗРОБКИ СТРАТЕГІЇДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ МІГРАЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ

На сьогодні проблема державного управління міграційними процесами єнадзвичайно актуальною, оскільки некерована міграція призводить довиникнення низки негативних наслідків, що суттєво заважають процесуєвроінтеграції України. Серед основних негативних наслідків, які тягне за собоюнекерована міграція – залучення мігрантів у торгівлю людьми, примушення їх дотяжкої та небезпечної праці, утягнення до кримінальних видів діяльності, у т.ч.примушення до жебрацтва, надання секс-послуг, перевезення наркотиків тощо.Міжнародна організація з міграції в 2004 р. офіційно визнала Україну транзитноюдержавою і постачальником нелегальних мігрантів у Європу і на Близький Схід, іу 2008 р. ще не зняла цього статусу. З цієї позиції одним із найважливішихуправлінських кроків щодо майбутньої інтеграції нашої країни в європейськийпростір є створення системи заходів державного управління міграцією, основоюяких виступає стратегія державного управління міграційними процесами.

Розробка будь-якої управлінської стратегії (стратегічне планування)передбачає етап обгрунтування – тобто проведення змістовного аналізу умов, заяких буде реалізовуватися дана стратегія. Розробка стратегії управлінняміграційними процесами не є виключенням, більш того, дослідження міграційнихпроцесів та чинників впливу на них має носити комплексний характер черезскладну структуру самого явища міграції (вона є проявом соціальоного руху

9190

матерії, може носити переважно економічний характер, її активізація провокуєтьсязмінами в демографічній ситуації, культурологічними змінами тощо). За такихумов важливим є не лише вивчення безпосередньо механізму міграційнихпроцесів – чинників міграційного тяжіння, виштовхування та шляхів міграції – ай дослідження чинників непрямого (опопсередкованого) впливу, що не маютьбезпосереднього відношення до певного міграційного процесу і потребуютьмасштабнішого огляду. На нашу думку, для таких цілей цілком може бутивикористаний такий відомий і універсальний інструмент, як PEST-аналіз – за умовипевної адапації саме до вирішення задачі стратегічного аналізу міграційних процесів.

Згідно визначення, наведеного у «Вікипедії»[1], PEST-аналіз (инодівизначають як STEP) – це аналітичний інструмент, що переважно застосовуєтьсямаркетологами, призначений для виявлення політичних (Political), економічних(Economic), соціальних (Social) і технологічних (Technological) аспектівзовнішнього середовища, які можуть вплинути на стратегію організації.

По суті, PEST-аналіз відноситься до аналітичних моделей «ззовні –усередину», за нею відбувається вивчення компонент зовнішнього оточення,що чинять більш глобальний і переважно опосередкований вплив на організацію.Загальноприйнятої аналітичної форми чи технології дана методика не має, ішироко застосовується як комерційними, так і неприбутковими організаціямидля вивчення зовнішнього оточення.

Важливим зауваженням до PEST-аналізу є те, що дослідження кожної зназваних компонент має бути системним, оскільки усі вони тісним і складнимчином взаємопов’язані. Крім того, як зауважують автори методики – П. Гінтер іВ. Дункан – у своєму дослідженні «Macroenvironmental analysis» [2], перелікчинників не є загальним та універсальним, оскільки для кожної з них існує свійвласний перелік ключових чинників макросередовища.

На нашу думку, ключовими групами чинників макросередовища, що маютьдосліджуватися при аналізі міграційних процесів, є наступні:

1) політичні – загальна політична ситуація в країні, розстановка сил, основніполітичні події, стан діалогу між владою та населенням, рівень довіри, якимкористується кожен з політичних інститутів країни, наявність політичних конфліктівяк всередені країни, так і втягнення країни у конфлікти на міжнародній арені тощо;

2) економічні – загальний стан економіки країни (у т.ч. регіональний зріз),основні тренди, динаміка зростання ВВП, інфляційні процеси, рівень безробіття,рівень доходів населення, рівень життя, основні ініціативи влади щодоекономічного і соціального забезпечення різних верств громадян тощо;

3) соціальні – усі чинники, що мають відношення до мотивів поведінки населення,рівня задоволеності наявним станом речей в країні, довіра та наміри громадян:рівень соціальної напруженості, дослідження основних процесів (бар’єрів таможливостей) для вертикальної соціальної мобільності населення, загальні настроїнаселення (споживчі настрої, рівень довіри до різних соціальних установ, основністрахи і побоювання українців тощо). Окремо мають аналізуватися соціальнічинники, що мають відношення до різнопланових проявів девіантної поведінкиокремих індивідів (наприклад, рівень самогубств та їх основні причини), рівенькриміналізації суспільства, у т.ч. розповсюдженість та динаміка економічних злочинів,організованої злочинності тощо (пряме відношення до нелегальної міграції);

4) культурологічні – ця група чинників не входить до традиційного PEST-аналізу, але, на наш погляд, має розглядатися під час аналізу чинників

макрооточення, що впливають на міграційні процеси. Як уже йшлося у першійглаві даної роботи, міграція є проявом соціального руху матерії, форма якоговизначається тими культурними явищами та рисами сучасного суспільства, які єдомінуючими на сьогодні. У цьому ж контексті важливо розглядати вплив засобівмасової інформації (ЗМІ) та основні цінності, які пропагандуються ними як життєвіцілі сучасного покоління. Важливо також приймати до уваги ті можливості та бар’єриу спілкуванні, територіальному переміщенні (у т.ч. технічні), враховувати впливінформаційних технологій, що змінюють світогляд людей у період глобалізації;

5) технологічні – на наш погляд, аналіз цієї групи чинників, що входить дотрадиційної схеми PEST-аналізу, при дослідженні макрооточення для визначеннястратегії державного управління міграційними процесами не є першочерговим.Його варто проводити з позиції виявлення нових можливостей для мігрантів щодоподолання певних бар’єрів при територіальному переміщенні, і, як йшлося вище,враховуваорганізованими злочинними угрупованнями. Так, наприклад, задопомогою Інтернет-технологій можливим є вербування нелегальних працівниківза кордон: потрапляння інформації до потенційних мігрантів за допомогою цьогоканалу є дуже ймовірним через масовість його використання, а контрольованістьцього каналу розповсюдження інформації є дуже низькою. Також варто розглядатинові можливості для підвищення ефективності конкретних заходів державногоуправління міграційними процесами на основі нових технологій та технічнихзасобів, у т.ч. інформаційних;

6) міжнародні – усі попередні групи чинників варто розглядати не лише умежах даної країни, а й аналізуючи світові політичні, соціальні та економічнітенденції, що можуть справити вплив на конкретні міграційні процеси. Окремоїуваги заслуговують наміри та ініціативи міжнародних організацій, що маютьвідношення до регулювання міграції – міжнародної організації міграції тощо.

Вважаємо, що проведення PEST-аналізу міграційних процесів згіднозапропонованого переліку чиників непрямого впливу допоможе отримати ціліснукартину щодо їх дії на міграційні процеси та (поряд з іншими методиками) надастьнеобхідне аналітичне забезпечення для розробки ефективної стратегії державногоуправління міграційним процесами.

1. Матеріал з Вікипедії – незалежної Інтренет-енциклопедії. – Режим доступу:http://ru.wikipedia.org /wiki/PEST

2. P. Ginter, W. J. Duncan. Macroenvironmental analysis for strategicmanagement. // Long Range Planning. – № 236. – December, 1990. – pp. 91 – 100.

Андрій ШИПКОздобувач кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЗМІНА ПАРАДИГМИ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СПЕКТРУ ДІЯЛЬНОСТІОБЛАСНОЇ РАДИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

Орієнтація українського державотворення на інтеграцію до ЄС та досягненнястандартів європейської демократії обов’язково передбачає посилення як ролімісцевого самоврядування в політико-адміністративній системі держави, так і

9392

розвиток якісної системи охорони здоров’я населення. Тому розробка проблемивдосконалення функцій обласної ради у сфері охорони здоров’я населення маєподвійну актуальність.

Наукові дослідження в галузі управління охороною здоров’я розгортаються,в основному, на рівні державного управління (Л. І. Жаліло, В. В. Загородній, Н. П.Кризина, О. Перетяка, Б. А. Пліш, Я. Ф. Радиш, О .В. Савкіна, І. М. Солоненко),залишаючи поза увагою діяльність місцевого самоврядування в галузі охоронисуспільного здоров’я.

Функціональний спектр діяльності обласної ради у сфері охорони здоров’янаселення, який склався на сьогодні в Україні, випливає, з одного боку, зповноважень наданих обласним радам Конституцією України, Законом України«Про місцеве самоврядування», а також іншими законодавчими та нормативно-правовими документами, а з другого визначається усталеними в українськомусуспільстві поглядами на проблему забезпечення громадського здоров’я.

Нові умови суспільного розвитку створили цілу низку викликів до системиохорони здоров’я в Україні, проте залучення до справи охорони суспільногоздоров’я органів місцевого самоврядування, а особливо обласних рад, можесприяти поліпшенню стану здоров’я населення.

Нормативно-правові аспекти здоров’язберігаючої діяльності обласних радзафіксовано у Конституції України, Законі України «Про місцеве самоврядування»та ін. законотворчих актах.

Надання місцевому самоврядуванню повноважень у сфері охорони здоров’яхоч не зняло домінування державного управління, але значно вплинуло нарозвиток ситуації і запустило процес переходу від надмірної централізації доповної децентралізації галузі охорони здоров’я. Внаслідок цього, з одного боку,збільшилася відповідальність місцевих органів влади за стан медичногообслуговування населення, проте, з іншого боку, утворилась фрагментарністьсистеми охорони здоров’я та поява структурних диспропорцій.

Ці та інші, пов’язані з ними, проблеми знаходяться на порядку денномудіяльності обласних рад у сфері охорони здоров’я. Тим більше, що з чинноїзаконодавчої бази випливає, що саме обласна рада повинна бути системотворчимфактором вирішення проблем охорони здоров’я на території області, тим більшетака роль обласних рад зросте коли в перспективі роль органів місцевогосамоврядування буде посилена. Саме обласна рада повинна бути інтеграторомміжгалузевої співпраці в сфері охорони здоров’я населення області.

Українськими фахівцями констатується, що сучасну систему управлінняохороною здоров’я в Україні відрізняє складність горизонтальної та вертикальноївзаємодії, послаблення впливу органів державної виконавчої влади, яке некомпенсується адекватним посиленням позицій інституцій місцевогосамоврядування.

Такий стан речей гостро ставить на порядок денний проблему напрацюванняі закріплення вертикальних та горизонтальних управлінських структур в єдинійсоціальній сфері. В умовах ресурсних обмежень потрібні нові реальні механізмизабезпечення прав громадян на якісну та доступну медичну допомогу. Одним ізтаких механізмів є посилення впливу територіальних громад на розвиток системиохорони здоров’я.

Реальне розширення та поглиблення функціонального спектру діяльностіобласної ради як у цілому, так і в галузі турботи про здоров’я населення зокрема

дасть змогу змусити врешті решт запрацювати систему охорони здоров’явідповідно інтересів громадян та громад і призупинити загрозливе падінняпоказників здоров’я населення незалежної України.

На наш погляд основним недоліком сучасної системи охорони здоров’я є їїнадмірна сфокусованість на наданні лікувальної допомоги у випадку настаннязахворювань, лишаючи на узбіччі уваги проблему впливу на фактори ризику, якіспричиняють захворюваність. Тому цінною видається поява в галузі освіти терміну«здоров’язберігаючі технології навчання», який здається цілком доречноекстраполювати в сферу державного управління та місцевого самоврядування івести мову про «здоров’язберігаючі технології місцевого самоврядування».

Виходячи з таких міркувань кожен депутат місцевої ради, кожна посадоваособа місцевого самоврядування повинні мати достатній рівеньздоров’язберігаючої компетентності для того щоб, приймаючи суспільно значущірішення, вони могли усвідомлювати, прораховувати і брати до уваги можливінаслідки впливу цих рішень на громадське здоров’я, оскільки всі вониконтролюють певну частку кола детермінант, які впливають на стан здоров’янаселення, а їх діяльність чи бездіяльність має здоров’язберігаючий чиздоров’яруйнуючий ефект незалежно від того усвідомлюють вони його чи ні.

У ракурсі здоров’язберігаючого підходу треба змінювати діяльністьструктурних підрозділів органів місцевого самоврядування у напрямкупов’язаному з охороною здоров’я. Їх діяльність не повинна обмежуватися лінійно-функціональною моделлю діяльності, а набувати рис, властивих управліннюматричного типу. Структурний підрозділ пов’язаний з охороною здоров’яповинен контролювати і скоординовувати здоров’язберігаючі аспекти в діяльностівсіх інших підрозділів.

Людмила ЮРЧУКк.пед.н.,доц., докторантНАДУ при Президентові України

ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ЧЕРЕЗ ДОСВІД ПОЛЬЩІ

Постановка проблеми. Указ Президента України В. Ющенка «Про додатковізаходи щодо підвищення якості освіти в Україні» від 20 березня 2008 рокузадекларував напрям до європейської інтеграції. Це ставить перед освітянамизавдання щодо здійснення глибоко виваженої реформи всієї системи підготовкитрудового потенціалу країни. Досвід розвинутих країн, особливо тих, що здійснилисвого часу економічний прорив – Японія, Корея, Німеччина, Ірландія, Чехія,Словенія – є свідченням вирішального значення саме якості робочої сили імотивації ефективної праці. Ця нова концепція замінила старі пріоритети,засновані лише на накопиченні матеріального багатства. Відповідно змінилися ікритерії конкурентоспроможності. Від кількісного критерію передові країни світуперейшли до критерію якості [2].

Україна – європейська держава, що прагне стати членом європейськоїспільноти. Тому при розробці та впровадженні стратегічного напряму розвиткуосвіти необхідно врахувати відповідні європейські вимоги, визначені уКопенгагенській угоді 2002 року, яка задекларувала необхідність співпраці у трьохпріоритетних напрямах: посилення європейської спрямованості професійно-

9594

технічної освіти; прозорість, інформативність та орієнтованість на кваліфікаційнукомпетентність; визнання формального та неформального навчання. Постаєпитання: на що треба зробити основний акцент в освіті? Безумовно, насамперед,на інновації. Оскільки головним фактором конкурентоспроможності сьогоденняє потужний науково-технічний потенціал [1].

Виклад основного матеріалу. – За оцінками експертів Ради Європи реформа,що відбулась у Польщі, є найвдалішою серед країн, які це найближчим часомробили. Адміністративно-територіальна реформа в Польщі відбувалася зафінансової підтримки Євросоюзу і тривала близько восьми років. По суті вонастартувала в 1990 році, коли вперше там пройшли демократичні вибори до гміни.Сьогодні гміни – перша низова ланка структури влади у Польщі. Другою ланкоює повіти, третьою – воєводства. Саме на рівні місцевого самоврядування відбулисьі продовжують відбуватись головні доленосні для держави зміни. Україна долає тіж труднощі, з якими зіткнулася польська система освіти: мізерне фінансування,закриття шкіл, повільні зміни в якості освіти, проблема перекваліфікації кадрів таін. Разом із тим, українська система освіти, як і польська, на початку 90-х рр.проголосила курс на демократизацію, гуманізацію та потребу вихованняорієнтованої в сучасному світі людини, гармонійно розвиненої особистості,патріота своєї країни. Ці стратегічні напрямки стали стрижнем програми «Освіта.Україна ХХІ ст.», яка була прийнята ще в 1997 р. Її проголошення пояснювалосярухом у бік демократизації освіти і стало результатом політичних змін, які сталисяв останнє десятиріччя у нашій країні. Вони були викликані також необхідністюінтеграції України у світове співтовариство [1].

Безумовно, польська школа дуже відрізняється від української, однак зміни,які сталися в освіті Польщі у процесі реформ, їх досягнення й помилки є актуальній для України. Дослідження їх та зіставлення досягнень Польщі з можливостямиукраїнської освіти є метою цієї статті. Актуальність досліджуваної теми зумовленасхожістю освітніх змін, які відбуваються в Україні та вже сталися у Польщі:

– виклик цивілізаційний: зміна сучасного світу, глобалізація культури, освітита науки, взаємовплив культур, народів і систем цінностей, а також необхідністьприйняття міжнародних норм, орієнтації на сучасні проблеми світу та їхрозуміння;

– криза у системі освіти: фінансові проблеми, необхідність застосуванняновітніх педагогічних досягнень у навчанні;

– євроінтеграція, яка ставила перед країнами кандидатами конкретні завдання:передусім реформу професійних шкіл (шкіл заводових).

Кожний з цих викликів вимагав кардинальних змін тодішньої системи освіти.Важливою ланкою реформи стало створення профільних ліцеїв з метою більштісного їх взаємозв’язку із загальноосвітніми школами та полегшення можливостіперекваліфікації їх випускників. Для цього створювалися професійні ліцеї, якінадавали випускникам професійних шкіл можливість подальшої освіти. Згідно зними пріоритетом для польської системи освіти є виховання людини, яка легковикористовує сучасні досягнення, розуміє світ та добре орієнтується в життєвихтруднощах, сприймає різні точки зору людей та засвоїла знання, що допомагаютьїй у мистецтві життя з іншими людьми, високогуманна, культурна, яка є частиноюсвіту і займає в ньому своє місце, розвиває власні здібності й інтереси,удосконалюється фізично та духовно. Останні виклики часу-світова економічнакриза, змушує нас прискорити впровадження практичних дій по забезпеченню

наших громадян роботою, як молоді так і їх батьків. Можливо, саме зараз ненайкращий час для реформ, але саме соціальні труднощі спонукають місцевувладу шукати вихід і використовувати існуючий досвід сусідів. Адміністративнареформа у Польщі мала два джерела натхнення: європейський досвід і практиката власні традиції. Принципи, закладені у проведення адміністративної реформи,базувалися на традиціях європейської цивілізації. Ці принципи також закладено воснову стратегії розвитку країн-членів ЄС. Серед них: Побудова громадянськогосуспільства – впровадження нових рівнів урядування, які мають наблизитикожного громадянина до процесу управління, стимулювати подальший розвитокгромад, водночас роблячи їх відповідальними за результати своєї діяльності.Субсидіарність – фундаментальний принцип функціонування ЄвропейськогоСоюзу. Шляхом деконцентрації центральний уряд передає ряд функцій, що можутьефективно здійснюватись на нижчому рівні, ближче до громадянина, місцевиморганам влади, або делегує їх територіальним спільнотам, залишаючи водночасчастину з них у сфері своєї компетенції. Ефективність – місце Польщі вЄвропейському Союзі значною мірою визначається ефективністю використанняздібностей її громадян і спроможністю локальних і регіональних громад успішновикористовувати свої можливості для власного розвитку. Прозорість, відкритістьі підзвітність – означає ліквідацію зайвих адміністративно-бюрократичнихструктур, радикальне реформування системи публічних фінансів, делегуваннянових, ширших повноважень для демократично вибраних місцевих влад. Гнучкість– здатність оперативно реагувати на зміни зовнішніх і внутрішніх чинників,підвищення рівня гнучкості і встановлення ефективного зворотнього зв’язку зпублічною владою. По суті, глибока структурна реформа публічної адміністраціїскладалася з двох взаємопов’язаних реформ, які проводилися одночасно, –реформи територіального устрою та реформи місцевого самоврядування(децентралізації) [4]. За цей час чимало було зроблено місцевими органамиуправління освітою, педагогічними колективами, роботодавцями, учнями табатьківською громадою щодо оновлення матеріально-технічної бази, змістунавчання, кадрового забезпечення, соціального захисту як учнів, так і педагогічнихпрацівників. Досвід Польщі, насамперед вимагає від влади термінових дій: вивченняпотреб ринку праці; формування оптимальної мережі навчальних закладів;оновлення змісту професійної освіти, системи підготовки педагогічних кадрів;стимулювання розвитку експериментально-дослідницької роботи.

Польський досвід показує, що зробити державне управління ефективнимбез децентралізації не можливо у сучасній Європі. А тому загальні принципиефективної реформи у будь-якій країні регіону будуть схожі. Разом із тим, це неозначає, що Україна може користуватись тільки польським досвідом та науковимирозробками у цій сфері. По-перше, обсяг завдань, що колись стояли передПольщею, дещо відрізняється від того, чого треба досягти Україні. Зокрема, досіневрегульованими у нас є стосунки усередині центрального уряду, а також міжурядом, президентом та парламентом. Це все означає збільшення обсягів завдань,що стоять перед українськими реформаторами. Крім того, не слід ідеалізуватиреформу, яка відбулася у наших західних сусідів. Такі питання, як виборча системаі створення фінансової основи для органів місцевого самоврядування потребуютьбільш глибокого аналізу, а готові рецепти, що пропонуються, не завжди є найбільшадекватними [4]. Загалом досвід Польщі показує, що децентралізація влади,надання повноважень територіальним громадам зняло з держави багато проблем.

9796

І сьогодні в польському Сеймі зареєстровано законопроект, який передасть нарівень територіальних громад іще більше повноважень. Поляки стверджують,що саме деконцентрація влади дала їм можливість іти швидшими темпами врозвитку своєї економіки [3].

Висновки. Урахування цих чинників має бути покладене в основу роботирегіональної влади. А місцева влада публічно вітає євроінтеграційні процеси,проводить ряд заходів до Днів та тижнів Європи в Україні, але діють більш, ніжстримано, саме через те, що запропоновані реформи передбачають відсутністьтакої владної структури, як районні державні адміністрації. А час вимагає відвлади наступні кроки: децентралізація управління через делегування додатковихповноважень регіональним органам виконавчої влади; варіативності професійноїосвіти, що створює умови для вільного вибору форм і методів навчання,навчальних планів, програм, спеціалізації; впровадження нових формспівробітництва освіти і промисловості та бізнесу, а також уведення різнорівневоїсистеми фінансування; оснащення матеріально-технічної бази новими зразкамиобладнання, устаткування; застосування інформаційно-комунікативнихтехнологій у навчальному процесі; забезпечення якісно нового кадровогопотенціалу; створення загальнодержавного законодавчого та інструктивно-методичного супроводу освіти.

Досвід європейських країн свідчить про необхідність розширення спектруповноважень регіональних управлінь освітою та навчальних закладів, створеннятакого механізму управління, який мотивував би роботодавців та місцеву владущодо її розвитку [1].

Список використаної літератури1. Вакарчук І. Сучасні тенденції розвитку професійно-технічної освіти:

пріоритети та завдання. Доповідь на підсумковій колегії Міністерства освіти інауки України (28 серпня 2008 року).

2. Указ Президента України № 244/2008 від 20.03.08 року «Про додаткові заходищодо підвищення якості освіти в Україні».

3. Пирожик.Уроки польської адмінреформи. Електронне видання № 16вівторок 24 березня 2009 р.

4. Шаповалова Н., Пресняков І. Адміністративна реформа у Польщі: напрямкизмін та реальні результати 15 июля 2005 года. – Режим доступу: http://www.dialogs.org.ua

Олександр ОВДІНк.і.н., доцент кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

МАСШТАБИ ІММІГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУНА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

У другій половині XX століття відбулись радикальні зміни у світовихміграційних трендах. Західна Європа завдяки активному економічному тасоціальному розвитку, втраті її країнами своїх заморських колоній та порівнянійвідкритості до переселенців, перетворилась з головного еміграційного регіону

світу на регіон найбільш привабливий для іммігрантів. Обсяги тих, хто шукав ташукає свого щастя у ЄС призвело до змін и його етнонаціональній та релігійнійпалітрі. З’явились навіть апокаліптичні прогнози щодо майбутнього Європи.Згадаємо хоча б відомого російського публіциста Міхаіла Вєллєра (до речі,громадянина Естонії та відповідно ЄС), який у своїй книзі «Великий последнийшанс» стверджував, що «европейцев будет все меньше, но афро-азиатов срединих все больше. Поправки на культуру, трудовую этику, религию, интеллектуальныесферы деятельности и патриотизм делайте сами». Прагнення європейськоїінтеграції він порівняв із покупкою квитків на сумнозвісний Титанік [1, с. 364, 374].

Автор представлених тез, на основі даних європейської статистичноїінституції, хоче показати (наскільки це взагалі є можливим на декількох сторінках)реальний стан міграцій у сучасному ЄС.

Передусім, хотілося б зазначити, що хоча в Європі існує природний прирістнаселення, проте 75 % загального приросту дійсно забезпечується за рахунокміграцій [5]. Їх обсяги, як видно з таблиці 1, останнім часом майже постійнозбільшуються.

Таблиця 1.

Зміни імміграції до країн ЄС на початку XXI століття (у % до 2002 р.)

Дані Євростату свідчать, що тільки за 2006 рік до Союзу переїхало близько 3млн іммігрантів-іноземців (ще приблизно 500 тисяч повернулись до країн,громадянами яких вони є). З цієї кількості 1.2 млн – громадяни інших країн ЄС (зурахуванням Румунії та Болгарії, які приєднались до Союзу у 2007), а 1.8 – іноземці,які не мають європейського громадянства [2]. Їх розподіл по регіонах світупоказано у таблиці 2.

Таблиця 2.

Розподіл іноземних іммігрантів до ЄС у 2006 р. по регіонах світу

Найбільше серед нових іммігрантів було громадян Польщі (290 тис. осіб),Румунії (230 тис.), Марокко (140 тис.), Великої Британії (100 тис.), Китаю (100 тис.),України (100 тис.) та Німеччини (90 тис.) [3].

Варто зауважити, що далеко не всі країни ЄС були привабливими дляпереселенців. За даними Євростату, 60% іммігрантів 2006 року переїхали до трьохкраїн, а саме Іспанії (803 000 осіб), Німеччини (558 500) та Великої Британії (451700) (на інші 24 країни прийшлося відповідно лише 40 %). Але це те, що стосуєтьсязагальних обсягів. Якщо проаналізувати співвідношення іммігрантів та кількості

Рік 2002 2003 2004 2005 2006 % 100 117 121 119 123

Регіон світу звідки прибув іноземець % Інша країна ЄС 40 Інша країна Європи (крім ЄС) 14 Азія 16 Африка 13 Америка 15 Австралія та Океанія 2

9998

населення, то можна побачити, що найбільше «навантаження» отримавЛюксембург (на кожну тисячу мешканців країни тільки у 2006 році припало 29переїхавших до неї), Ірландію та Кіпр. Як видно з таблиці 3, «найнепопулярнішими»були Польща, Румунія, Латвія та Литва [4].

Іммігранти до різних країн також є різними. Хоча, як зазначалось вище,більшість іммігрантів переїхали з країн-не членів ЄС, проте у Люксембурзі, Ірландії,Німеччині, Угорщині, Словаччині, Австрії та Бельгії більшість складали самегромадяни ЄС. Навпаки, у Словенії, Португалії, Чехії та Румунії частка іммігрантівз країн Союзу становила від 10 до 17 % [3]. У деяких країнах суттєву частку узагальній кількості іммігрантів складали громадяни лише однієї держави. Наприклад,у Румунії 56 % це молдавани, у Чехії 46 % – українці, у Словенії 43 % – боснійці, а уГреції 42 % – албанці [3].

Таблиця 3.

Імміграція іноземців до країн ЄС у 2006 році

Продовження таблиці

Європа дійсно змінюється. І вже недалеке майбутнє покаже: чи на користьїй ці зміни. І дуже хотілося б, щоб відповідь на це питання була позитивною.

Список використаної літератури1. Веллер М. Великий последний шанс. – Пароль, СПб. – 464 с.2. Half a billion inhabitants in the EU27 on 1 January 2009, 329 million in the euro

area // Eurostat newsrelease. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/eurostat/3. Herm Anne Recent migration trends: citizens of EU-27 Member States become

ever more mobile while EU remains attractive to non-EU citizens. – Режим доступу:http://ec.europa.eu/eurostat/

4. Immigration in the EU27 in 2006 // Eurostat newsrelease. – Режим доступу:http://ec.europa.eu/eurostat/

5. Lanzieri G. Population in Europe 2007: first results. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/eurostat/

Олександра КОВАЛЬЧУКаспірант,НАДУ при Президентові України

МОВНА ПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА ПОЛІТИКИ ЄС

ЄС – абревіатура (скорочене словесне найменування) до словосполученняЄвропейський Союз. Обидві форми використовуються з однаковою частотністю;друга з них позначена більшою державницькою вагомістю, через що здебільшоговикористовується в офіційно-законодавчому мовленні, текстах. Також можемозустріти такі терміни, як унікальне наднаціональне утворення, європейськаспільнота.

Мовна політика офіційно впроваджена Європейським Союзом з метоюврегулювання питань використання мов в інституціях ЄС та пропаганда довивчення іноземних мов серед населення держав-членів. Ця політика торкаєтьсякожної офіційної мови Європейського Союзу а також мов, якими говорять вдержавах-членах (регіональні, мови національних меншин) [3].

У державах ЄС всі її різнонаціональні громадяни зорієнтовані на те, щобмаксимально й добровільно дотримуватися взятих на себе зобов’язань –наднаціональних і національних, рівноправних і доброзичливих. Не втрачаючисвого суверенітету, держави-члени ЄС делегують частину своїх повноважень нанаднаціональний рівень а частина, як міжнародні зносини з третіми державами,залишаються в компетенції національного парламенту.

Країна прибуття

Загальна кількість іноземних мігрантів

(без урахування репатріантів)

у т.ч. громадян

інших країн ЄС, %

у т.ч. громадян

третіх країн, %

Частка нових

мігрантів у населенні

країни, ‰

ЄС 3 000 000 40 60 6.2 Бельгія 68 800 51 49 6.6 Болгарія – – – – Чехія 66 100 17 83 6.4 Данія 34 300 49 51 6.3 Німеччина 558 500 57 43 6.8 Естонія – – – – Ірландія 84 400 77 23 19.6 Греція 86 700 21 79 7.8 Іспанія 803 000 38 62 18.1 Франція 182 400 : : 2.9 Італія 392 800 26 74 6.8 Кіпр 14 500 41 59 18.7 Латвія 2 300 46 54 1.0 Литва 2 200 18 82 0.7 Люксембург 13 700 84 16 28.8 Угорщина 19 400 54 46 1.9 Мальта 700 : : 1.6 Нідерланди 67 700 47 53 4.1 Австрія 85 400 53 47 10.3 Польща 1 800 22 78 0.0 Португалія 27 700 16 84 2.6

Румунія 7 700 14 86 0.4 Словенія 18 300 10 90 9.1 Словаччина 11 300 54 46 2.1 Фінляндія 13 900 39 61 2.6 Швеція 80 400 32 68 8.8 Велика Британія 451 700 31 69 7.4

101100

Кожен громадянин будь якої з держав-членів ЄС незалежно від своєїнаціональної зорієнтованості, віросповідування, мови повинен дбати просправжню демократичність усіх ланок життя у своїй державі, водночасдотримуватися всіх соціально важливих позитивних тенденцій ЄС у політиці, векономіці, у соціальній сфері та ін.

З метою розширення конкурентоспроможності своїх громадян у всіх сферахжиття, політика ЄС націлена на якнайширший доступ громадян до інформації,що, в даній спільноті, неможливе без знання якомога більшої кількості іноземнихмов. Хоча найважливіші документи Європейського Парламенту перекладаютьсяна всі офіційні мови ЄС, а їх є 23 [2], в умовах сучасної глобалізації світу необхіднаінформація в різних сферах просто не може бути своєчасно перекладена. Знати,володіти мовою означає знати і якнайдоцільніше послуговуватися тимиодиницями (звуками, словами, фразеологізмами, реченнями та ін.), з яких мовасформувалася.

Полілінгвізм, претендує як окрема наука зайняти місце в університетах таколеджах. Адже дедалі більше це явище пересікається з різними науками такимияк економіка, філологія, медицина. В приватних школах Європейського Союзуучні середньої школи читають більшість літературних творів в оригіналах; а усфері економіки термінологія дедалі більше зливається, даючи можливість бізнесупрацювати без перекладачів.

Основу основ у мовно-культурній політиці ЄС становить визнаннярівноправності мов і культур народів усіх держав, які увійшли до складу цьогоунікального утворення. Саме тому на відміну від міжнародних організацій, такихяк ООН чи НАТО мовна політика ЄС спрямована на підтримання та використанняв роботі усіх мов держав-членів, поданих ними як офіційні. Такого толерантногоставлення до кожного громадянина, такої «єдності в розмаїтті» ми не зустрінемо вжодному утворенні впродовж всієї історії людства. Здебільшого політично,економічно та військово сильніші держави старалися розмити національнуідентичність слабших держав заради зміцнення свого панування.

Юридична рівноправність держав, мов, народів у складі ЄС вищою міроютолерантна, демократично вмотивовано фінансується. Виділяються стипендії дляполіпшення мовної підготовки вчителів іноземних мов, європейські інституціїдають відповідь на звернення громадян мовою адресата, або мовою якоюнадіслане дане звернення та ін. Існує ціла «армія перекладачів» які працюютьзадля задоволення інформативних потреб громадян, на що йде щорічно близько3% всього бюджету Європейського Союзу [1].

З об’єктивних причин усе ж у ЄС домінують у своєму використанніанглійська мова, меншою мірою німецька і французька. Проте ЄвропейськимСоюзом фінансується ряд провідних європейська програм у сфері освіти, такихяк Leonardo da Vinci, Socrates та ін. спрямованих на розвитокзагальноєвропейського простору та підвищення якості освіти через заохоченнябільш тісного співробітництва між країнами-членами ЄС через покращеннямовної компетенції громадян].

Усе більше поширюється розуміння серед населення спільноти і вжиттяпрактичних заходів, спрямованих на те, щоб громадяни держав ЄвропейськогоСоюзу знали кілька іноземних мов, оскільки це примножує їх можливості доступудо інформації, до розуміння культур, спільних потреб громадян сучасного світу,полегшує вільний рух робочої сили в межах Євросоюзу [1].

Подальше поглиблення співпраці громадян країн-членів Євросоюзу –політичне, економічне, культурно-освітнє – неможливе без подальшої реалізаціїдемократичної мовної політики в межах ЄС. Цього вимагають потреби сучасногоміжнародного життя. Потрібна якнайбільша гармонія у сфері мовної співпрацінародів: усі народи світу рівноцінні, серед них немає кращих чи гірших. На цихморально-політичних засадах повинна демократизовуватись й мовна політика всучасному, кількісно зростаючому світі. Потрібно й надалі дотримуватися такоїдемократичної засади: навіть словесно обмежена мова того чи іншого народу(роду, племені, народності) задовольняє спілкувально-розумові потреби своготворця й послуговувача, тобто певного народу, через що має право на подальшийрозвиток, збагачення.

Список використаної літератури1. Офіційний сайт Європейської Комісії. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/

commission_barroso/orban/index_en.htm2. European Union’s survey: «Europeans and their Languages». – Режим

доступу: http://ec.europa.eu/public_opinion/archives/ebs/ebs_243_en.pdf3. La politique linguistique de l’Union europйenne. – Режим доступу: http://

fr.wikipedia.org/wiki/Politique_linguistique_dans_l%27Union_Europ%C3%A9enne

Ірина ШУМІКаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядування,ДРІДУ НАДУ при Президентові України

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯВ КРАЇНАХ-ЧЛЕНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

НА НАЦІОНАЛЬНОМУ ТА МІСЦЕВОМУ РІВНЯХ (НА ПРИКЛАДІ ШВЕЦІЇ)

Високий рівень соціального захисту - особливість, що відрізняє європейськусоціальну модель. Європейський Союз, що поєднує країни Західної, Центральноїй Східної Європи з населенням понад 450 млн. чоловік стає більш могутнім,залучаючи нові країни й проводячи єдину економічну, законодавчу, соціальнуполітику. У ЄС організація й фінансування соціальної політики знаходиться укомпетенції країн-членів. Кожна з них має колективну систему захисту громадян,яка знижує соціальні ризики, включаючи скорочення бідності.

Основна увага держав ЄС приділяється соціальній солідарності, балансуінтересів різних груп населення у всіх сферах життя, підйому й подальшомурозвитку суспільного добробуту, соціальному забезпеченню та охороні здоров’я.Відбувається поступове формування єдиного соціально-економічного простору,визнається, що соціальна діяльність держави не тільки можлива, але й необхідна,тому що захист основних прав людини відноситься до головних обов’язків держави.

Державна політика країн ЄС спрямована не тільки на економічну інтеграцію,але й на більш ефективне використання наявних ресурсів, на регулюваннясоціальних процесів, створення максимальне сприятливих умов проживання йсоціальної стабільності в суспільстві.

Соціальний захист, як складова соціальної політики цих країн, насампередзорієнтований на зниження основних соціальних ризиків: старість, вихід на пенсію,

103102

смерть годувальника, інвалідність, хвороба, вагітність, догляд за дітьми, безробіття.У середньому країни-члени ЄС витрачають на ці заходи 27,5% ВВП. Більшучастину (близько 2/3) фінансових ресурсів, що виділяється на соціальний захист,становлять витрати на пенсії та охорону здоров’я.

Оскільки на сучасному етапі соціальна політика країн ЄС зберігаєнаціональну компетенцію регулювання, Європейський Союз не має правовоїоснови в рамках чинних документів для прийняття комунітарного соціальногозаконодавства. Проте в цьому напрямку вже зроблено кілька ефективних кроків.

Великим досягненням соціальної політики ЄС стало підписання угод проутворення єдиного страхового простору й координації національних законодавствв області соціального захисту. Це означає не тільки можливість вільногопереміщення в межах ЄС, але й працевлаштування в будь-якій державі ЄС заумови збереження права на національний соціальний захист.

Багатьом країнам ЄС вдалося досягнути високого рівня розвитку програмзахисту сімейного доходу, який нижче встановленої планки. Ці програмифінансуються з бюджетних коштів. У скандинавських країнах, що відрізняютьсянайбільшою широтою охоплення населення подібними програмами, їм наданийзагальнодержавний статус. У центральноєвропейських країнах такі програми діютьна регіональному та місцевому рівнях. У державах на півдні Європи вони майжеповністю відсутні.

Таким чином, у сфері соціального захисту можна говорити лише прокоординацію соціальних програм, здійснюваних державами-членами ЄС, і лишепотім про перерозподіл обмежених фінансових ресурсів для здійсненнясоціальних програм ЄС, які сприяють розвитку інтеграції в цілому.

Уніфікація національних законодавств в єдину європейську систему наврядчи можлива в найближчому майбутньому у зв’язку з істотними відмінностями всоціальних стандартах різних держав. Це пов’язано також з тим, що країни ЄС які раніше перебувають на різних рівнях економічного розвитку, тому соціальнівитрати, які розраховуються на душу населення і виражені в абсолютнихпоказниках, значно відрізняються. У країнах Європейського Союзу домінуютьчотири основні моделі соціального захисту: континентальна або бісмарківська,англосаксонська або модель Беверіджа, скандинавська й південно-європейська.

Поліпшення в соціальній сфері прямо залежить від економічних змін.Головною економічною метою є, передусім, прогресивний і сталий розвитоккраїни, що забезпечує збалансований економічний підйом, побудову соціальноїринкової економіки, сприяння зайнятості й соціальному прогресу. Однією з країн-членів ЄС, яка приділяє велику увагу не тільки економічному підйому, а йполіпшенню соціальної сфери, підвищенню рівня життя населення, є Швеція.

Соціальна політика Швеції має давні традиції: обов’язковість асигнувань насоціальні цілі центрального уряду й місцевих органів влади датується кінцем 17 століття.Сучасна політика держави характеризується універсальністю соціальногозабезпечення й страхування, а питома вага державних асигнувань на охорону здоров’яперевищує майже вдвічі аналогічний показник у західноєвропейських країнах.

В 1977 році у Швеції було проведено реорганізацію соціального відомства йсформульовані завдання соціальної служби - досить широкі, але конкретні йзрозумілі населенню. Серед них можна виділити чотири генеральні напрямки:гарантування доходу, покращення навколишнього середовища й сервісу, догляд(включаючи охорону здоров’я) і захист трудового середовища [2, с. 32].

За кожний з напрямків відповідає конкретний суспільний інститут. Якщо захисттрудового середовища знаходиться виключно у компетенції держави, то за іншінапрямки відповідають й органи місцевого самоврядування. До основних заходівреалізації соціального захисту на рівні місцевого самоврядування Швеції належать:

– виплата дитячої допомоги, шкільні обіди, допомога в родині тощо;– виплата соціальної допомоги;– догляд при хворобах (хвороби тіла, психічні захворювання), догляд за

інвалідами, їх реабілітація;– забезпечення змістовного дозвілля (парки, спортивні майданчики, басейни

тощо);– підтримка родин з дітьми, пенсіонерів, інвалідів;– робота соціальних служб: догляд за дітьми, молоддю, людьми похилого віку;– субсидування будівництва [2, с. 33].Хоча членство Швеції в ЄС не має прямого впливу на місцеве

самоврядування і такі важливі для місцевих громад питання, як соціальна політика,залишаються поза компетенцією ЄС, опосередковано співпраця між державами-членами ЄС дедалі більше впливає на діяльність органів місцевого самоврядуванняШвеції. Кошти, надані структурними фондами ЄС значно збільшують можливостіорганів місцевого самоврядування Швеції для розвитку територіальних громад ірозширення співпраці та взаємного обміну з місцевою владою інших країн, втому числі і з питань соціального захисту населення [1, с. 16].

Досягнення загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захистунаселення в Україні насамперед полягає у наближенні систем страхування, охоронипраці, здоров’я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузейсоціальної політики відповідно до стандартів ЄС. Даний напрям інтеграційногопроцесу має здійснюватися з активним залученням інституцій та програм ЄС та йогодержав-членів як на національному рівні, так і на рівні місцевого самоврядування.

1. Антропов, В. В. Шведская модель социальной защиты / В. В. Антропов //Народонаселение. – 2005. – № 4. – С. 15.

2. Церкасевич, Л. В. Современные тенденции социальной политики в странахЕвропейского союза / Л. В. Церкасевич. – СПб., 2002. – 186 с.

Олексій КОКІЦк.держ. упр., доцент кафедрименеджменту та управління проектамиДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниІрина КОЗАРЕНКОголовний консультатнтГоловної служби політичного та ситуативного аналізуСекретаріату Президента України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІДОРГАНІЗАЦІЇ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ ДЛЯ МІСЦЕВИХ ВИБОРІВ

У 2006 році в Україні представницькі органи місцевого самоврядуваннявперше сформовано на пропорційній основі за закритими партійними списками.Однак чинна система законодавчої регламентації взаємодії громади, депутатів,

105104

політичних партій, виконавчих комітетів рад виявилася нездатною забезпечитиналежний баланс інтересів місцевої спільноти з іншими активними учасникамивиборчого процесу. Зокрема, пропорційна система формування місцевої радисприяє надмірній політизації органів місцевої влади, конфронтації міжмультипартійною радою і обраним громадою міським головою, погіршеннюякості виконання місцевими депутатами своїх функцій та повноважень щодозабезпечення ідентифікації та реалізації місцевих інтересів територіальної громадина користь груп політичного і бізнесового впливу різних рівнів [2].

В Європі, як і в Україні, питання вибору системи формуванняпредставницьких органів є питанням політичної доцільності. Основними цілямипри виборі системи формування представницьких органів більшостієвропейських країн є забезпечення впливу на вироблення та реалізацію місцевоїполітики, ефективного функціонування системи органів місцевої влади, перемогина наступних виборах, забезпечення представництва національних меншин ворганах влади, зв’язку між виборцями та обраними депутатами, зміцненнякадрових ресурсів партій тощо. Як свідчить аналіз європейських традицій, існуєзначна різноманітність виборчих систем та організаційних форм представницькихорганів на базовому рівні місцевого самоврядування в країнах Європи [3]. Однакофіційна позиція Венеціанської Комісії [4] полягає у необхідності дотриманняп’ять основних принципів: загального, рівного, вільного, таємного і прямоговиборчого права, незалежно від типу виборчої системи – пропорційної,мажоритарної чи змішаної. Окрім того, вибори повинні проводитися регулярно.Це допускає різноманітність форм демократичного волевиявлення, але увизначених рамках, забезпечує у Європейському співтоваристві право таспроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснюватирегулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать доїхньої компетенції, в інтересах місцевого населення [1].

Зокрема, в Італії законодавство прагне забезпечити не лише вплив партій наформування місцевої політики, але й ефективнивне виконання завданьфункціонування системи місцевого самоврядування в цілому. Для досягненнявідповідних цілей запроваджено унікальну, але, можливо, недостатньодемократичну систему формування місцевих представницьких органів – у разіперемоги партійного кандидата на посаду мера на виборах, партія, що йоговисунула, обіймає 60% місць у раді навіть за умови, коли рівень її підтримки єзначно меншим. Посилення ж кадрової основи партій та забезпечення зв’язківдепутатів з виборцями в Італії, як і в більшості інших усталених демократій,забезпечується застосуванням преференційного голосування. У Франціїзастосування тієї чи іншої виборчої системи на місцевих виборах залежить відкількості жителів. Якщо кількість жителів у комунах менше 3,5 тис., то виборивідбуваються за мажоритарною системою в два тури, а саме: в першому – наоснові абсолютної більшості, а в другому – для перемоги достатньо відносноїбільшості. В комунах з числом жителів 3,5 тис. і більше застосовуєтьсямажоритарна система з елементами пропорційності, за якої вибори проводятьсятакож в два тури. Обидві системи є результатом довготривалих розробокспеціалістів і переслідують дві основні мети: створення дієздатної ради (тобторади, в якій є стійка більшість, що належить до однієї партії або до одного виборчогооб’єднання); підтримка відповідного рівня демократії шляхом надання опозиціїможливості бути присутньою в раді [5].

Подальший аналіз європейського досвіду організації діяльності місцевогосамоврядування та його органів дозволяє дійти наступних висновків. По-перше,доцільно звернути увагу на потужний механізм зворотного зв’язку міжгромадянами і політичними партіями, що реалізується через інститут місцевихвиборів, як це, зокрема, було продемонстровано на прикладах Італії і Франції.Подібну ситуацію відносно провладних політичних сил можна прогнозувати вУкраїні на чергових місцевих виборах при застосуванні партійно-пропорційноїсистеми, причому ступінь складності вибору для електорату зростатиме прямопропорційно частоті змін формату провладної коаліції та партійної належності уряду.

По-друге, у переважній більшості країн Європи передбачена можливістьвисування не лише партійних, але і позапартійних (незалежних) кандидатів.Можливість участі незалежних кандидатів у виборах забезпечується черезсамовисування списками, висування через виборчі комітети, громадськіорганізації, об’єднання виборців та інші тимчасові утворення. Ця тенденціяспостерігається не лише в країнах Західної Європи, які мають усталенідемократичні традиції, але і у постсоціалістичних державах. У більшості випадків,щоправда, лише при формуванні представницьких органів самоврядування набазовому рівні, однак в деяких країнах (наприклад, в Польщі, Словаччині, Естонії)– на всіх виборах до органів місцевого самоврядування.

По-третє, у більшості європейських держав на місцевих виборахзастосовуються пропорційні або змішані виборчі системи з пропорційноюскладовою. Навіть в країнах, де вибори традиційно проводилися за мажоритарноюсистемою відносної більшості (Великобританія), сьогодні активно обговорюєтьсяпитання перегляду виборчих систем для місцевих виборів, і формування окремихрад (муніципалітету Великого Лондона, Парламенту Шотландії, Асамблеї Уельсу)вже здійснюється за змішаною виборчою системою, за якою частина депутатівобирається на основі пропорційного представництва політичних партій.

По-четверте, на місцевих виборах в Європі не є поширеною практика«блокування» партій. Іншими словами, партії висувають кандидатів на виборахсамостійно, а не у складі блоків. Виняток з цього правила становлять лише окремікраїни.

По-п’яте, у більшості європейських держав пропорційні виборчі системи намісцевих виборах є переважно персоніфікованими (голосування за «напівзакриті»та «відкриті списки»). Голосування за закриті списки передбачене лише в окремихкраїнах (деякі землі в Австрії, Кіпр, Португалія, Румунія, Хорватія). Проте навіть ів них пропорційна виборча система не застосовується в округах, де розподіляється120 – 150 мандатів (як це має місце, наприклад, в Україні).

По-шосте, виборчі системи у європейських країнах на базовому рівні«прив’язані» до кількості виборців, які проживають на відповідній території, а недо виду органу, що формується (тоді як в Україні вибори до ради села, селища іміста районного значення, які суттєво не відрізняються за кількістю виборців, щов них проживають, формуються за двома різними системами – мажоритарноювідносної більшості та пропорційною).

По-сьоме, зарубіжний досвід вказує на домінуючу роль політичних партійна місцевих виборах завдяки переважному застосуванню пропорційної тазмішаної виборчих систем, створенню передумов для формування виборчихкоаліцій, а згодом – депутатської більшості на партійній основі у муніципальнихрадах.

107106

Отже, вивчення європейського досвіду формування та діяльності органівмісцевого самоврядування дає змогу виокремити важливі для впровадження вУкраїні елементи у форми й механізми взаємодії політичних партій та місцевогосамоврядування на усіх стадіях процесу.

Список використаної літератури1. Європейська хартія місцевого самоврядування (Страсбург, 15 жовт. 1985 р.). –

Режим доступу: http://www.rada.gov.ua2. Резолюція конференції Асоціації міст України та громад, присвяченої

15-річчю з дня її утворення (м. Київ, 26 черв. 2007 р.) / Асоціація міст України тагромад. – Режим доступу: http://www.auc.org.ua. – Назва з екрану.

3. Виборчі системи для місцевих виборів: європейський досвід та українськезаконодавство / Лабораторія законодавчих ініціатив. – Режим доступу: http://www.parlament.org.ua. – Назва з екрану.

4. Кузнєцов С. Виборчі системи. Огляд існуючих систем та їхні основніпараметри. – Режим доступу: http://www.osce.org. – Назва з екрану.

5. Чернецька, О. Місцеві вибори як форма прямого народовладдя:порівняльний аналіз українського та зарубіжного досвіду / О. Чернецька // ВісникЦентральної виборчої комісії. – 2006. – № 4 (6). – С. 71 – 74.

Наталія ЛІТВІНОВАздобувач кафедри державного управліннята місцевого самоврядування,ДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПІДТРИМКА МОЛОДІЖНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ:ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРИНЦИПІВ

Виклики сьогодення, обумовлені європейським вибором України танеобхідністю інтеграції у світову спільноту, зумовили переосмислення вищимкерівництвом держави важливості та значення розвитку підприємницькогосередовища. Саме підприємництво має значний потенціал для забезпеченнястабільності та збалансованості національної економіки, соціального благополуччя,особливо в умовах фінансової та економічної кризи. На відміну від великихпромислових підприємств малий та середній бізнес більш гнучко реагує на зміни векономіці, кон’юнктурі ринку, здатен швидко перебудовувати свою діяльність,застосовувати інновації. Створення сприятливих умов для розвитку підприємництва,зокрема молодіжного, сприяє підвищенню рівня соціально-економічного зростаннядержави та добробуту населення, створенню нових робочих місць, що, у своючергу, впливає на зниження рівня безробіття (особливо серед молоді). Тому питаннядержавної підтримки підприємництва в Україні, зокрема підприємницьких ініціативмолоді, набуває дедалі більшої актуальності.

Ураховуючи досвід європейських країн, керівництво держави у 2008 р. зробилоперший крок до запровадження в Україні європейських принципів підтримкималого підприємництва, що визначені в Європейській хартії малих підприємств.Положеннями Європейської хартії малих підприємств передбачено пом’якшенняклімату в підприємницькому середовищі, а саме: спрощення процедур реєстраціїта оподаткування, затвердження зручних для використання форм адміністративних

документів, скорочення до мінімуму походів кабінетами органів публічної владишляхом розширення використання електронного зв’язку в режимі он-лайн тощо.

Окремим напрямом у цій хартії виділено навчання та професійна підготовкапідприємців, особлива увага в якому акцентується на сприянні та заохоченніпочинань молоді в галузі підприємництва. Поставлене завдання передбачаєтьсявиконати шляхом виховання підприємницького духу та прищеплення нових навичокіз шкільного віку. Для цього «загальні знання з бізнесу та підприємництва маютьвикладатися на всіх навчальних рівнях. Певні бізнес-модулі мають стати основноюскладовою системи освіти на рівні середньої школи, а також у коледжах іуніверситетах» [1]. Слід зауважити, що такі починання реалізуються в нашій державівже кілька років на місцевому рівні і набувають розвитку. Так, у Дніпропетровськійобласті проводяться постійно діючі курси «Як започаткувати власну справу»,запроваджено практику проведення тестувань та анкетувань серед студентськоїмолоді з метою виявлення здібностей до підприємницької справи, на базі деякихпрофесійно-технічних навчальних закладів діють «Школи молодих підприємців».

Необхідно відзначити, що центральні органи виконавчої влади під часрозробки нормативно-правових актів щодо затвердження планів заходів виконанняцільових програм, як правило, завжди намагалися відображати заходи з підтримкипідприємницьких ініціатив молоді. Але орієнтація на запровадження європейськихпринципів підтримки малого підприємництва дала змогу більш ґрунтовно підійтидо вирішення цих завдань. Так, у плані заходів з виконання у 2009 р. Національноїпрограми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні передбачено:«Залучення до підприємницької діяльності…. молоді, безробітних, мешканцівсільської місцевості та малих міст; сприяння розвитку мережі бізнес-центрів;підтримка на конкурсній основі існуючих інформаційно-консультаційних центрівта бізнес-інкубаторів; проведення Всеукраїнського конкурсу бізнес-планівпідприємницької діяльності серед молоді» [2].

У заходах щодо виконання у 2008 р. Загальнодержавної програми підтримкимолоді на 2004 – 2008 рр. у напрямі розвитку підприємницької діяльності молодіпередбачено лише проведення Х Всеукраїнського конкурсу бізнес-планівпідприємницької діяльності, фіналів Всеукраїнського конкурсу «Молодийпідприємець року» та Всеукраїнської акції «Основи підприємницької діяльності»[3]. Слід зауважити, що в 2008 р. завершився останній етап реалізаціїЗагальнодержавної програми підтримки молоді. Але в червні 2008 р. КабінетМіністрів України затвердив Концепцію проекту Загальнодержавної цільовоїсоціальної програми «Молодь України» на 2009 – 2015 роки, в якій серед багатьохнапрямів реалізації молодіжної політики особливу увагу приділено сприяннюрозвитку самозайнятості та підприємницької діяльності молоді, а також розвиткуміжнародного молодіжного співробітництва, сприяння інтеграції молоді у світовута європейську молодіжну спільноту [4, с. 120].

Однак найбільш вдалою спробою запровадження європейських принципівпідтримки малого підприємництва, на наш погляд, став проект Національноїдоктрини молодіжної політики, який має набути чинності в 2009 р. Саме цимдокументом визначені стратегічні принципи формування та реалізації молодіжноїполітики, які ґрунтуються на основних європейських та загальносвітовихпринципах рівності, участі та доступності. А серед пріоритетних напрямівреалізації державної молодіжної політики в Україні виділено сприяння інтеграціїмолоді у європейський та світовий демократичний простір (зазначено на першому

109108

місці. – Авт.) та забезпечення підтримки розвитку молодіжного бізнесу тапідприємництва. Розробники проекту Національної доктрини молодіжноїполітики зазначили, що держава здійснюватиме підтримку підприємницькоїдіяльності молоді шляхом:

– формування державних механізмів підтримки молодіжного підприємництва;– реалізації заходів матеріально-технічної та фінансової підтримки діяльності

молодіжних навчальних підприємств, бізнес-інкубаторів, навчально-діловихцентрів, комерційних організацій;

– підтримки молодіжних неурядових організацій в реалізації бізнес-ідей тамолодіжного підприємництва через стимулювання їх ініціатив [5].

Отже, ураховуючи досвід європейських країн у сфері підтримкипідприємництва, а саме реалізації низки програм, які мають соціальнуспрямованість, щодо спеціальної стартової допомоги молодим громадянам,підвищення кваліфікації молодих підприємців зі стажуванням на малихпідприємствах в країнах ЄС, Україна має розвивати та всіляко підтримуватипідприємницькі ініціативи молоді. Адже молодіжне підприємництво є однієюз основних рушійних сил інновацій, зайнятості та соціальної інтеграції в ЄС.

Список використаної літератури1. Європейська хартія малих підприємств: Схвалена Європейською Радою

19 червня 2000 р. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua. – Назва з екрану.2. Про затвердження плану заходів з виконання у 2009 році Національної програми

сприяння розвитку малого підприємництва в Україні: розпорядження КабінетуМіністрів України від 18 лют. 2009 р. № 176–р // Уряд. кур’єр. – 2009. – 8 квіт. (№ 63).

3. Про затвердження заходів щодо виконання у 2008 році Загальнодержавноїпрограми підтримки молоді на 2004 – 2008 роки : розпорядження КабінетуМіністрів України від 9 лип. 2008 р. № 933–р. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua. – Назва з екрану.

4. Про схвалення Концепції проекту Загальнодержавної цільової соціальноїпрограми «Молодь України» на 2009 – 2015 роки : розпорядження Кабінету МіністрівУкраїни від 11 черв. 2008 р. № 825–р // Офіц. вісн. України. – 2008. – № 43. – С. 119 – 121.

5. Національна доктрина молодіжної політики: проект. – Режим доступу:http://www.kmu.gov.ua/sport. – Назва з екрану.

Юрій ЯВОРСЬКИЙзавідувач сектору забезпеченняпідвищення кваліфікаціїдержавних службовців та посадових осібмісцевого самоврядування Дніпропетровської областіДРІДУ НАДУ при Президентові України

П.О.КУЛІШ ЯК ІНІЦІАТОР ТА ІДЕОЛОГУКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПРИМИРЕННЯ

Одне з провідних місць в українському національно-культурному житті ХІХстоліття належить Пантелеймону Олександровичу Кулішу (1819 – 1897 рр.) –видатному українському письменнику, поету, історику, громадському діячу.

П.Куліш розбудував оригінальну концепцію духовного розвитку нації,

визначивши його перспективний напрям – еволюційний поступ, культуротворчий,ненасильницький шлях боротьби за соціальний прогрес і національне визволення,орієнтація на вічні гуманістичні цінності, загальнолюдську мораль, християнськебратолюбство, вивищення вселюдських і загальнонаціональних пріоритетів надкласовими інтересами, органічне поєднання егалітарних та елітарних цінностей.

На цих принципах ґрунтувалась і громадська діяльність П. Куліша. Одним звизначних її напрямків була спроба залагодити багатовіковий українсько-польський конфлікт, який роз’єднував обидва слов’янські народи, послаблювавїх сили у боротьбі проти спільного пригноблювача-російського царизму.

В листі до польського вченого Юзефа-Ігнація Крашевського він так висловиввласне бачення драматичної історії українсько-польських взаємин: «Ваші зложилиполовицю: «Poki swiat swiatem, Rusin Polakovi nie bedzie bratem». Се не половиця:се червоноблискуча епітафія на безчисленних кучугурах кривавого трупу, котримсто раз окривались поля України і Польщі» [1].

Співпраця з польською громадськістю почалась у нього ще з періоду1841 – 1845 років, коли він познайомився з кількома польськими літераторами танауковцями, у тому числі з письменником і критиком М. Грабовським –представником так званої «української школи» в польському романтизмі. Завдякицим польським діячам молодий П. Куліш зміг ширше і глибше освоювати європейськукультуру, розвивати естетичний кругозір, вивчати польські матеріали до історії України.

В цих свої ранніх «украинско-польских сближениях» Куліш особливо відзначав,що ніхто з цих поляків не намагався зробити з нього «орудие католичества илиполонизма» [2]. Вірогідно, що саме це толерантне ставлення до нього з бокупредставників польської інтелігенції зберегло у П. Куліша прихильність до поляків,яку він часто проявляв протягом всього свого життя. При цьому П.Куліш критичноставився до реваншистських поглядів багатьох представників польської громадськостіщодо планів відродження Польської держави в кордонах 1774 року. На йогопереконання, «такая Польша погубила бы навеки Украину» [3].

Подальшому зближенню П. Куліша з польською громадськістю сприяли йогоісторичні твори 1870-их років, у яких він засуджував козацькі повстання якстихійний вияв руїнницьких інстинктів неосвіченого натовпу. З іншого боку,маючи схильність до неупередженого пошуку історичної істини, він намагавсякожній стороні українсько-польського історичного конфлікту віддати належне,відшукати в ній свою долю правди.

Саме на цей період припадає його переїзд до Львова – у той час одного зпровідних центрів польської культури та громадського життя. У нього з’явиласьнадія на плідну культурну співпрацю з галицькою польською інтелігенцією табажання посприяти припиненню півтисячолітнього українсько-польськогопротистояння в Східній Галичині.

У березні 1882 року П. Куліш звернувся з промовою до польськихлітературно-наукових кіл Галичини. За його задумом, це було «слово братерськоїлюбові і щирої правди» про причини українсько-польських історичних конфліктів,про необхідність об’єднати культуротворчі зусилля інтелектуальної еліти обохнародів для відвернення загрози соціальної революції. Куліш бачить шляхипорозуміння насамперед у духовній сфері, через історіософське осмисленнясвітової та вітчизняної історії та налагодження плідної співпраці: «Широка комунабагатих людей, освітлена блиском прекрасної будучини, єдина могла би підняти ззанепаду нашу Русь і тим самим підняти з занепаду Польщу. Бо пора егоїстичних

111110

помилок, як мені здається, вже минула в уцивілізованому вищою наукою світі.Політична економія вчить нас сприяти добробутові навіть сусідньої нації, з котроюпровадимо війну» [4].У тому ж 1882 році П. Куліш видає публіцистичну брошуру«Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року», в якій спробував покластивідповідальність за українсько-польський конфлікт головно на католицьке іправославне духовенство [5].

Ця праця викликала гостру критику практично у всіх колах українства. Реакціяпольської преси була прихильнішою, проте суттєвого впливу на послабленняміжнаціональної напруги «Крашанка…» не мала. Загалом Кулішеві спробипосприяти залагодженню цього конфлікту виявились марними.

Сама ідея силою авторитету однієї, хай і визначної особи, швидко розв’язатиміжнаціональний конфлікт, який мав давню історію, спирався на економічні,соціальні, релігійні, культурні підвалини була приречена на неуспіх. П.Куліш бувсамотньою фігурою серед провідників українського руху і був не здатен повестиза собою навіть невелику його частину. Для примирення ще визріли умови ні вСхідній Галичині, ні загалом в українському та польському суспільстві. Головнаж причина незначних перспектив українсько-польської співпраці крилась в тому,що українці та поляки ставили перед собою протилежні завдання, прагнучи, коженз свого боку, до панування на Правобережній Україні, Волині та у СхіднійГаличині. Це підтвердила подальша драматична історія українсько-польськогопротистояння першої половини – середини XX століття.

Разом з тим, в історичній перспективі Кулішеві спроби досягти українсько-польської згоди мало позитивне значення, оскільки були чи не першимнамаганням примирити політичну та культурну еліту двох народів, які, попринепросте минуле, приречені бути сусідами, економічними партнерами і бачатьсвоє спільне майбутнє у колі розвинених європейських держав.

Список використаної літератури1. Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель: У 2 т. –

Т. 1. – К.: Український письменник, 2007. – С. 367.2. Куліш П.О. Хутірська філософія і віддалена од світу поезія // Хроніка 2000.

Наш край. – 1992. – Вип. 3 – 4. – С. 94 – 95.3. Шенрок В. Пантелеймон Александрович Кулиш. – К., 1901. – С. 71.4. Нахлік Є.К. Там само – С. 369.5. Куліш П.О. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. – Л., 1882.

Валентина ШАМРАЄВАк.і.н., доцент кафедри європейськоїта євроатлантичної інтеграціїі національної безпекиХаРІДУ НАДУ при Президентові України

КОНЦЕПЦІЯ І СТРАТЕГІЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ПОЛІТИКИЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

При розробці Європейським Союзом нових концептуальних підходів довідносин з державами Східної Європи в контексті нової ініціативи «Східнепартнерство» особливу увагу приділено проблемам енергетичної безпеки та

співробітництва саме у цій стратегічній галузі. Саме тому сьогодні важливим єрозуміння енергетичної політики ЄС, основ її розробки та впровадження.

Джерельну базу складають документи Європейської комісії з реалізаціїенергетичної політики Співтовариств, наприклад, Зелена книга [1]. Нажаль данапроблематика ще не зайняла відповідного місця у роботах українських аналітиківі науковців, існують лише поодинокі публікації. Серед них необхідно підкреслитидослідження Корсунського С. В. [2 – 3]

У концептуальному документі Європейської Комісії «Енергетична політикадля Європи», оприлюдненому в січні 2007 р., наголошується: «Енергетика маєпосісти центральне місце у зовнішніх відносинах ЄС; вона є критичним елементомгеополітичної безпеки, економічної стабільності, соціального розвитку таміжнародних зусиль щодо боротьби із змінами клімату. ЄС має розвиватиефективні відносини у галузі енергетики з усіма своїми міжнароднимипартнерами на основі взаємної довіри, співробітництва та взаємозалежності. Цеозначає поглиблені відносини на основі угод із значною енергетичноюскладовою» [3].

На сьогодні головною метою зусиль як урядів найбільш енергозалежнихкраїн, так і Європейської Комісії загалом – скоротити споживання вуглеводнів до2020 р. завдяки впровадженню найсучасніших енергоефективних технологій, атакож поновлюваних джерел енергії. Проте очікується, що впродовж найближчихп’яти років споживання газу в Європі збільшуватиметься щороку на 2 %, і томуєвропейці наполегливо шукають резерви. Серед можливих варіантів будівництвоПівнічного газопроводу з Росії, збільшення видобутку нафти в Норвегії, розвитоктранспортних маршрутів з Каспійського регіону.

Проблема належного забезпечення потреб економіки об’єднаної Європиенергетичними ресурсами була сформульована ще в Угоді поро створенняЄвропейського Співтовариства вугілля та сталі 1952 р. та в Угоді про Евроатом1957 р. Міністри країн Європи визначили постачання достатньої кількості енергіїза якомога меншою ціною для потреб економіки європейських країн пріоритетомспільної політики у Мессинській декларації 1955 р.

Одним із спонукаючих факторів, що значно активізували зусилляЄвропейської Комісії з координації енергетичної політики країн ЄС, стали подіїзими 2005/2006, 2008/2009 рр. («газовий» конфлікт між Україною і Росією). Зазагальною оцінкою фахівців ЄК, спроби Росії досягти політичних цілей шляхоменергетичного тиску є неприйнятними у міжнародній практиці і мають знайтиадекватну відповідь у формі вироблення спільної позиції ЄС щодо відносин зкраїнами – постачальниками енергоресурсів.

«Європейська енергетична політика» оприлюднена 10 січня 2007 р.Європейською Комісією, була розроблена за результатами Переглядуенергетичної стратегії – процесу, що тривав упродовж 2006 р., з урахуваннямпропозицій, наданих до підготовленого у березні 2006 р. документа ЄвропейськоїКомісії «Зелена книга: стала, конкурентоспроможна та безпечна європейськаенергетична стратегія».

У основу цього документа покладено План дій, що визначає стратегічні ціліенергетичної політики ЄС та конкретні заходи щодо їх реалізації. План дій міститьпакет таких документів:

– Звіт щодо стану створення країнами-членами ЄС внутрішнього ринкугазу та електроенергії.

113112

– Пріоритетний план об’єднання систем газопроводів та електричних мереж.– Пропозиції щодо просування сталого виробництва енергії з викопних джерел.– Дорожня карта щодо відновлювальної енергетики та інші ініціативи, спрямовані

на ширше використання відновлювальних джерел енергії, зокрема біопалива натранспорті.

– Ілюстративна програма «Ядерна енергетика».– Позиційний документ ЄК щодо підготовки Європейського плану стратегії

розвитку енергетичних технологій.Висновки. Реалізація визначених ними завдань має сприяти досягненню

головної стратегічної мети ЄС – переведенню Європи на засадивисокоефективного енергетичного співтовариства та низьковуглецевої економіки,що, за словами Президента ЄК Ж. Баррозо, стане каталізатором здійснення «новоїпромислової революції». Прямим наслідком цієї революції, зокрема результатомпереходу до ширшого використання енергоносіїв з низьким вмістом вуглецю,стане зростання попиту на використання місцевих джерел енергії, щостимулюватиме конкуренцію та потенційно обмежуватиме витрати. У цьомузв’язку ЄС має зосередити свої зусилля та технічний потенціал на виробництвіелектроенергії з відновлювальних джерел енергії, біопаливі, енергоефективностіта створенні єдиного внутрішньою енергетичного ринку.

Для ефективного виконання Плану дій та контролю за станом реалізаціїконкретних заходів ЄК рекомендує створити в структурі Генерального директорату«Енергетика та транспорт» Офіс енергетичного моніторингу. Офіс опікуватиметьсяпитаннями попиту і постачання енергоносіїв, зокрема забезпеченням прозоростіенергетичного ринку задля сприяння інвестиціям в електроенергетику та газовийсектор, а також контролю за переходом країн-членів до нової структури споживанняенергоносіїв згідно з цілями нової енергетичної стратегії ЄС.

Список використаної літератури1.Европейская стратегия безопасности энергоснабжения. (Зеленая книга) /

Европейская комиссия. – М., 2002. – 153 с.2.Корсунський С.В. Геополітика нафти і газу в контексті трансформації

світових ринків енергоносіїв / / Стратегічна панорама. – 2004. – № 3. – С. 48 – 58.3.Корсунський С.В. Енергетична дипломатія: Навч.посіб. – К.: Вища школа,

2008. – 159 с.

Ярославна ЛЄБЄДЄВАаспірант кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ПОЛІТИКИМУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ В КРАЇНАХ МАСОВОЇ МІГРАЦІЇ

В країнах з традиційною міграцією в останній чверті ХХ ст. були випробуванірізні моделі адаптації мігрантів до приймаючої спільноти. Такі механізми особливоактивно розроблялися там, де існувала потреба в різнорівневій інтеграції груп іспівтовариств різного соціального статусу і культурної орієнтації.

Піонером впровадження державної політики мультикультуралізму стала

Канада, де протистояння франкофонної меншини і англомовного більшостіперетворилося в 60-ті роки в серйозну загрозу для політичної єдності країни [4, с.57]. Стартовим майданчиком мультикультурної політики стало визнання в 1969 р.державного статусу французької мови. Рік потому прем’єр-міністр Канади П. Е.Трюдо заявив про фактичну орієнтацію на мультикультуралізм в державнійполітиці. Декларувалась необхідність державної підтримки культурногорізноманіття як ключового ресурсу розвитку канадського суспільства. Самекультурне різноманіття розглядалось і продовжує розглядатися сьогодні якособлива складова національної ідентичності, яка відрізняє канадців від іншихнацій [4, с. 58]. Канадська ідентичність формувалась у взаємодії політичних іетнокультурних факторів. Мультикультурні практики отримали правовеоформлення у низці законодавчих актів 70 – 80 років, у тому числі в Хартії прав ісвобод (Конституції). На національному рівні в інтеграції іммігрантів і у підтримціна цій основі особливої мультикультурної ідентичності досягнуті помітні успіхи,в першу чергу завдяки покращенню соціального обслуговування і умов длявисокоосвічених іммігрантів.

В Австралії, на відміну від Канади, на порядку денному гостро стоялапроблема захисту прав аборигенів. І в той же час, будучи країною традиційноїімміграції, Австралія майже до 60-х рр. проводила дискримінаційну політику повідношенню до приїжджих-неєвропейців. Довгий час вона дотримувалась курсуна поповнення рядів своїх громадян виключно за рахунок метрополії і наанглосаксонську культурну традицію. Домінуючою тенденцією була асиміляціятих, що щойно прибули, і сегрегація представників іншокультурних меншин, утому числі й корінного населення. Потік приїжджаючих з метрополії до того часупочав вичерпуватись. В середині десятиліття політиці підтримки «білої Австралії»був покладений кінець, і магістральним напрямом регулювання стала інтеграція.На практиці вона виявилася сходинкою до прийняття мультикультуралізму якдержавної стратегії розвитку нації. Така політика повинна була сприятизбереженню і укріпленню етнічної ідентичності співтовариств, які створювалисьмігрантами небританського походження, і захищати культурну самобутністькорінного народу [4, с. 58].

На думку російського професора В. Малахова, впровадження політикимультикультуралізму в Канаді та Австралії мало перед усім функціональний сенс.В канадському випадку це було продиктовано загрозою квебекського сепаратизму,в австралійському – офіційне введення мультикультуралізму було спричиненоголовним чином занепадом імміграційного потоку на початку 1970-х рр., щомало потягти за собою несприятливі наслідки для демографічної та економічноїситуації [3, с. 49].

В країні наймасовішої імміграції – США – нація формувалась в процесіприпливу різних за етнічним, расовим і мовним складом груп. Основнимнапрямком державної політики в останні десятиліття стала «позитивнадискримінація» по відношенню до чорношкірих громадян. Ця практика згодомбула розповсюджена на членів етнічних меншин, що формувалися мігрантами.«Позитивна дискримінація», тобто введення етнічних і расових квот в соціальнійсфері, перед усім при прийомі у ВНЗ і на державну службу (в поліцію, органимісцевого самоуправління), передбачалась як тимчасова міра. Вважалось, що яктільки дисбаланс у перерозподілі ресурсів і влади буде вирівняний, настане часповернутися до ліберальних норм життя, в основу яких покладений ідеал

115114

формальної рівності, відповідно, індиферентність до етнічних і расовихвідмінностей. Однак, впровадження у життя політики «позитивної дискримінації»не принесло очікуваного результату, а саме – інтеграції меншин у політичнесуспільство. Був поставлений під сумнів і сам принцип групової, а неіндивідуальної адресності соціальної допомоги.

Однак мультикультуралізм не затвердився в США в якості складової ідеологіїнаціонального розвитку, хоча мультикультурність була об’єктивним станомамериканського суспільства. В першу чергу тому, що в ідеологічномузабезпеченні стратегії національного розвитку групова ідентичність, на підтримкуякої орієнтовані мультикультурні практики, традиційно займала підпорядкованеположення по відношенню до індивідуальної ідентичності. Логіка «плавильноготиглю», в якому в ідеалі повинна була формуватися нова ідентичність, формальновідповідала такому підходу. Але до того часу, доки етнічна ідентичністьасоціювалась з відсталістю та більш низьким рівнем життя [4, с. 60].

Проводячи розвідку щодо реалізації політики мультикультуралізму взахідноєвропейських країнах, В. Малахов констатує, що тут концепціямультикультуралізму спочатку сприймалась скоріше як продукт інтелектуальногоімпорту, ніж як породження місцевих умов. Оскільки в Європі історично не булорепресивної практики по відношенню до меншин, на кшталт рабству негрів впівденних штатах Північної Америки або знищенню автохтонного населення вАвстралії, в цих країнах не було і потреби удаватися до «позитивної дискримінації»як засобу встановлення справедливості. Культурне різноманіття тут довгий часвзагалі не отримувало публічної артикуляції. В одних випадках вважалось, щомігранти, якщо вони мають намір увійти до політичного суспільства (нації),повинні культурно асимілюватися (модель Франції). В інших випадкахпередбачалось, що мігранти – гості, «іноземці», яким рано чи пізно треба будеповернутися на батьківщину, і тому проблема їх залучення до національногоспівтовариства навіть не піднімалась (модель Німеччини).

В Німеччині все ще обговорюється питання, чи можна вважати Федеративнуреспубліку «імміграційною державою» (Einwanderungstaat). Прихильники ідеалу«національної держави» (що розуміється в категоріях етнічної та культурноїоднорідності) заперечують ту обставину, що Німеччина de facto перетвориласьв «імміграційну країну»: щорічний приплив іммігрантів складає декілька сот тисяччоловік (на початку 1990-х рр. 400 тис./рік). Тим не менше політичні еліти непоспішають з відповідними змінами у законодавстві. В офіційному політичномудискурсі і на побутовій мові іммігрантів прийнятно називати «іноземцями»(Auslдnder). Вже сама ця назва передбачає, що на присутність цих людей в країнідивляться як на тимчасове явище [3, с. 51 – 52].

Професор В. К. Антонова, аналізуючи трансформацію ідей промультикультуралізм у Великій Британії і можливості оформлення цієї ідеї у варіантдержавної соціальної політики, відзначає реальну відмінність Великої Британії відбільшості європейських країн в аспекті здійснюваної в країну імміграції. Країнипівночі Західної Європи, які з великим бажанням приймають «економічнихіммігрантів» зі Східної і Південної Європи як дешеву робочу силу після Другоїсвітової війни, ще до початку 1970-х рр. відчули її серйозні соціальні й політичнінаслідки. Саме внаслідок зайнятості проблемами, які принесла з собою імміграція,європейські країни незабаром після нафтової кризи 1973 р. припинили прийоміноземної робочої сили. Проте, хоча трудова імміграція і була припинена,

продовжувалась і зростала імміграція біженців, і до кінця 70-х рр. минулого століттястало очевидним, що нові іммігранти залишаться в Західній Європі назавжди [1].

Трохи згодом в період укріплення державного благоустрою у ВеликійБританії почала проводитись цілеспрямована політика щодо підтримки «єдностіу різноманітті». Етнічні групи отримували сприяння своїм культурним ініціативамз боку місцевих громад (communities), делегували своїх представників у системуосвіти й охорони здоров’я. Інтеграційна політика проводилась в більш широкомуконтексті протидії соціальній дискримінації. Упор, особливо в останні роки, бувзроблений не стільки на особливі права іммігрантів та їх нащадків, скільки назабезпечення рівних можливостей. Ці зусилля дали помітні результати. В доповідіКомісії щодо майбутнього мультиетнічної Британії (2000 р.) констатувалося, щоостання – це «спільнота громадян і співтовариство спільнот, одночасно вільне імультикультурне співтовариство, і є необхідність примирення і узгодження такихінтересів різних груп, які можуть суперечити одне одному» [5].

Підсумовуючи огляд концептуальних засад впровадження політикимультикультуралізму в країнах масової міграції можна погодитись з думкою В.Воронкова про те, що ідеальні ліберальні моделі інтеграції мігрантів в європейськесуспільство, які передбачали відповідну прозору та ефективну політику,виявлялись утопією кожного разу, як тільки аналіз зачіпав реалії співіснуванняпереселенців з «третього світу» з представниками «домінуючої культури».Проблеми масової міграції в країнах Заходу виявились здебільшого невирішенимиу зв’язку з кризою ідентичності самих європейців в умовах глобалізації іформування об’єднаної Європи [2, с. 38].

Поділяючи загальну занепокоєність з приводу інтеграції іммігрантів, різнікраїни і різноманітні державні інститути в цих країнах застосовують безліч підходівдо рішення цього питання. Саме поняття інтеграції застосовується звичайно дляпозначення численних процесів у спектрі від соціальної і культурної асиміляціїменшин до захисту і відтворення окремих етнічних ідентичностей. Невелике числокраїн, наприклад Франція і Федеративна Республіка Німеччина, прийняли івпроваджують асимілятивну політику під гаслом «асимілюйтеся абоповертайтеся», тоді як Велика Британія, Австралія, Канада вибрали як інтеграційнуполітику мультикультуралізму або визнання «мультирасового суспільства».

Список використаної літератури1. Антонова В. К. Великобритания обречена на мультикультурализм или

мультикультурализм в Великобритании обречен? / В. К. Антонова // Журналисследований социальной политики, 2003, Т. 1, № 2.

2. Воронков В. Мультикультурализм и деконструкция этнических границ /Виктор Воронков // Мультикультурализм и трансформация постсоветских обществ/ Под ред. В. С. Малахова и В. А. Тишкова. М.: Изд-во РАН, 2002. – С. 38 – 47.

3. Малахов В. Зачем России мультикультурализм? // Мультикультурализми трансформация постсоветских обществ / Под ред. В. С. Малахова и В. А.Тишкова. М.: Изд-во РАН, 2002. – С. 48 – 60

4. Семененко И. Интеграция инокультурных сообществ в развитых странах /И. Семененко // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. –№ 11. – С. 57 – 71.

5. The Future of Multiethnic Britain. Report of the Runnymede TrustCommission on the Future of Multiethnic Britain. L., 2000. P. 1

117116

Володимир ЄЖУНІНОВаспірант кафедри інформаційнихтехнологій та інформаційних систем

НОВИЙ ЕТАП РОЗВИТКУЄВРОПЕЙСЬКОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Накопичений в світі досвід показує, що інформаційні і комунікаційнітехнології (ІКТ) є могутнім двигуном національного розвитку і збільшеннятрудової зайнятості. Відмінності в економічних показниках між промисловорозвиненими країнами в значній мірі залежать від об’єму інвестицій в ІКТ,масштабів досліджень в цій сфері, використання їх результатів, а також відпроникнення ІКТ в галузі промисловості, пов’язані з масовим застосуваннямінформації.

Останніми роками темпи розвитку ІКТ досягли порогу, за яким стаютьможливими формування інформаційного суспільства, а також масоверозповсюдження мультимедіа і широкосмуговий зв’язок з підключеннямбезліч пристроїв, що працюють на різних апаратно-програмних платформах.Цифрова конвергенція інформації, послуг мультимедіа, мереж і пристроївробить величезний вплив на повсякденну дійсність: ІКТ стають більшінтелектуальними, безпечними і швидкодіючими і, головне, спрощується їхвикористання [1].

Проте для адекватного реагування на фундаментальні зміни в технологіїнеобхідні попереджуючі дії в політиці і законодавстві. Іншими словами, цифроваконвергенція вимагає від регулюючих структур приведення поточногозаконодавства у відповідність рівню розвитку цифрової економіки.

В кінці 2005 р. завершилося виконання програми «Електронна Європа», іЄвропейська Комісія запропонувала нову рамкову стратегію подальшогорозвитку інформаційного суспільства в країнах співдружності під назвою «i2010– Європейське інформаційне суспільство 2010 року» [3], яка просуває ідеювідкритої і конкурентноздатної цифрової економіки, підкреслюючи роль ІКТ взростанні залученості населення в інформаційне суспільство і підвищенні якостіжиття. Комісія виділила наступні пріоритетні напрями для подальшогоформування інформаційного суспільства Європи і політики у сфері масовогорозповсюдження інформації:

– завершення створення єдиного європейського інформаційного простору,який сприяє відвертості і конкурентоспроможності внутрішнього ринку;

– розвиток інновацій за рахунок збільшення інвестицій в дослідження у сферіІКТ для прискорення національного економічного зростання і підвищення рівнязайнятості населення;

– побудова європейського інформаційного суспільства, в якому робитьсяакцент на поліпшенні суспільного обслуговування і якості життя людей.

Розглянемо перераховані вище напрями детальніше.Єдиний європейський інформаційний простір. У даній ініціативі формування

інформаційного суспільства є поворотним моментом: ІКТ перейшли в стадіютакого масового розповсюдження, що можуть істотно змінити наш спосіб життя,методи роботи і способи взаємодії людей між собою і з державою. Насичениймультимедійний контент стає доступним в нових, різноманітних форматах і може

доставлятися користувачам незалежно від їх географічного місцеположення абочасу доби, а також настроюватися відповідно до індивідуальних переваг окремихгромадян або інших вимог.

Інновації і інвестиції в наукові дослідження. Впровадження і кваліфікованезастосування ІКТ служить одним з чинників збільшення продуктивності праці ізагального підйому економіки, стимулюючим розповсюдження бізнес-інновацій.Європейська Комісія збирається заохочувати інвестиції в дослідження в областіІКТ в країнах Європи за допомогою додаткових заходів. Так, підтримуватиметьсястратегічна співпраця між різними дослідницькими програмами і узгодження їхна національних і загальноєвропейському рівнях. Крім того, комісія проводитимемоніторинг витрат з боку державного і приватного секторів. Нарешті, в областіосвіти вона має намір просувати політику, що дозволяє європейським фахівцямотримувати всі необхідні навики по проведенню досліджень, впровадженнюінновацій і використанню ІКТ.

В цілому для забезпечення зростання інвестицій в дослідження і інновації врамках ініціативи i2010 Єврокомісія здійснює наступні заходи:

– запропонувати збільшення до 2010 р. фінансування досліджень по ІКТ на80% в масштабах ЄС і призвати всі країни співдружності зробити те ж саме;

– визначити пріоритети стратегічних досліджень у сфері ІКТ щодо ключовихтехнологічних напрямів в рамках загальноєвропейської програми FP7 (2007 р.) [2];

– запустити дослідження, з тим щоб подолати вузькі місця, які вимагаютьтехнологічних і організаційних рішень ;

– визначити необхідні заходи, стимулюючі приватний сектор до інвестуванняв дослідження по ІКТ і впровадження інновацій ;

– виробити конкретні пропозиції по інформаційному суспільству для всіхчленів ЄС в рамках стратегічних рекомендацій по згуртованості (StrategicGuidelines on Cohesion) на період 2007 – 2013 рр.;

– визначити політику у сфері електронної комерції, направлену на усуненнятехнологічних, організаційних і юридичних бар’єрів на шляху впровадження ІКТ,приділивши при цьому особливу увагу малим і середнім підприємствам;

– створити інструментальні засоби, які дозволяють підтримати нові методипраці при впровадженні інновацій на підприємствах, а також дозволяютьспівробітникам набути навичок, необхідних для роботи в нових умовах.

Інформаційне суспільство для громадян. З розширенням використанняінформаційних і телекомунікаційних технологій (ІКТ) збільшується їх дія на духовнеі матеріальне життя суспільства. Реалізація ініціативи «i2010 – Європейськеінформаційне суспільство 2010 року» забезпечує:

– зростання упевненості суспільства в тому, що ІКТ приносять користь всімгромадянам Європи;

– поліпшення державних послуг – вони стають рентабельнішими, ефективнішимиі доступнішими;

– підвищення якості життя громадян.Сьогодні більше половини населення країн ЄС або дістають доступ до

державних послуг в неповному об’ємі, або зовсім їх позбавлені. Тому усуненнясоціальних, економічних і регіональних відмінностей між країнами ЄС задопомогою продуктів і послуг ІКТ є політичним імперативом. У ініціативі i2010особлива увага приділяється повному включенню громадян в цифровий світ, ідля цього пропонується перш за все навчити їх азам комп’ютерної грамотності.

119118

Сучасні інформаційні і комунікаційні технології, будучи технологічнимвикликом для того або іншого суспільства, є основою для економіки нового типу– так званої е-экономики, або економіки, побудованої на знаннях: knowledgeeconomics. Цей новий тип економіки вимагає свідомих дій з формування новихекономічних відносин і ширше – нового суспільства як соціального організму,побудованого на ІКТ. Ці свідомі і масштабні дії необхідні для управліннясоціальними і економічними процесами в ході переходу до суспільства,заснованого на ИКТ-принципах, забезпечення нового рівня якості життя для йогочленів. Таким чином, побудова е-экономики є частиною ширшого завданняпобудови Інформаційного Суспільства зі всестороннім доступом всіх його членівдо плодів таких зусиль.

Список використаної літератури1. Побудова інформаційного суспільства – глобальне завдання в новому

тисячолітті, Усесвітня зустріч на вищому рівні по питаннях інформаційногосуспільства Женева 2003 р. – Туніс 2005 р. – Режим доступу: http://www.itu.int/wsis/

2. Сьома рамкова програма ЄС з досліджень на період 2007 – 2013 років. –Режим доступу: http://www.fp6-nip.kiev.ua/index.php?p=FP7

3. i2010 – A European Information Society. – Режим доступу: http://www.europa.eu/scadplus/leg/en/s21012.htm#eEurope

Елла СЕРГІЄНКОаспірант кафедри менеджментута управління проектамиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИДЕРЖАВНИХ УСТАНОВ В УМОВАХ ЗАПРОВАДЖЕННЯ TQM

Протягом останніх двох десятиліть уряди країн ОЄСР запровадили значнізміни в управлінні державним сектором. В результаті більшість систем державногоуправління стали ефективнішими, більш прозорими та орієнтованими наспоживачів. Однак уряди перебувають під постійним тиском щодо більших змін,так як вимоги громадян до уряду продовжують зростати. Суспільство очікуєбільшої відкритості, вищої якості надання послуг та вирішення більш складнихпроблем [3].

В країнах ЄС питання підвищення якості обслуговування громадяннамагаються вирішити шляхом упровадження в діяльність державних установпринципів і методів концепції тотального управління якістю (TQM) [6]. TQM – цестратегія, спрямована на поліпшення кінцевих результатів за рахунок підвищенняефективності всієї роботи організації.

В даний час ТQМ стає інтегральної концепцією загального менеджменту,яка дозволяє об’єднати окремі функції та напрямки управління в організаціїз позицій забезпечення якості. Ідейний зміст філософії ТQМ висуває якістьяк основний критерій оцінки роботи організації, відкидає тезу пронеминучість протиріч між виробником та споживачем. Нова концепціяуправління на основі якості зорієнтована на задоволення запитів споживачаі перетворює вдосконалення якості в завдання кожного співробітникаорганізації.

Основні положення концепції TQM можна виразити такими тезами [1; 2]:· визначальна роль керівництва у заходах з реформування / реструктуризації

підприємств на основі принципів ТQМ;· основна увага – споживачам;· стратегічне планування. Велика увага в TQM приділяється процесам

планування взагалі і стратегічного планування зокрема. Причому плануєтьсядосягнення і таких цілей, як рівень задоволення споживачів, позитивний діловийобраз організації та ін.;

· залучення всіх співробітників. У TQM передбачається делегувати більшевідповідальності на нижні рівні управління. При цьому не слід забувати, щоспівробітники повинні бути спеціально підготовлені для прийняття цієї, нової дляних відповідальності. Самоконтроль (належним чином підготовлений) та контрольз боку колег працюють ефективніше, ніж формальний контроль зверху;

· підготовка персоналу;· нагороди та визнання. Для того, щоб нова система працювала, необхідно,

щоб вона була закріплена у відповідній системі мотивації, яка б заохочувалиналежне поведінку та обмежувала неналежне. Таким чином, системаменеджменту якості глибоко вкорінюється у загальну систему управління, якапідтримується системою мотивації, а вона в свою чергу закріплюється в системіцінностей організації, тобто в організаційній культурі;

· розробка продукції та послуг має швидко реагувати на постійно мінливіпотреби та очікування споживача;

· управління процесом. Основоположним принципом TQM є концентраціявсіх зусиль щодо вдосконалення діяльності організації на конкретних процесах;

· інформаційна система. Для нормального функціонування системи TQMнеобхідно розробити і впроваджувати інформаційну систему, що дозволяєефективно збирати, зберігати і використовувати інформацію та знання;

· бенчмаркінг. Зазвичай ця діяльність складається з визначення процесів, якіпередбачається поліпшувати, моделювання власних процесів, вивчення кращогодосвіду інших організацій, аналізу та формулювання висновків, а такожвикористання отриманих результатів;

· постійна оцінка ефективності роботи системи управління якістю. Для такоїоцінки необхідно розробити систему критеріїв та порядок проведення данихоцінок. Отримані та проаналізовані результати мають бути використані дляподальшого вдосконалення діяльності організації.

Розвиток концепції ТQМ призвів до усвідомлення особливої ролікорпоративної культури. Основними змістовними атрибутами корпоративноїкультури, що мають найбільш важливе значення для сучасних організацій, щореалізують принципи ТQМ, є: (1) особиста ініціатива, яка поєднує певну ступіньвідповідальності, свободи і незалежності, якою володіє людина в організації; (2)ризиковість – готовність працівника піти на ризик; (3) спрямованість дій-встановлення чітких цілей та очікуваних результатів по їх досягнення; (4)узгодженість дій – положення, при якому підрозділи і люди всередині підприємствакоординування взаємодіють; (5) управлінська підтримка – забезпечення вільноговзаємодії, допомоги та підтримки підлеглим з боку управлінських служб; (6)контроль, який передбачає наявність та реалізацію правил та інструкцій, щозастосовуються для контролю і спостереження за поведінкою співробітників; (7)ідентичність – ступінь ототожнення кожного співробітника з організацією; (8)

121120

система винагороди, адекватна ТQМ; (9) готовність співробітника відкритовисловлювати свою думку; (10) моделі взаємодії всередині організації,комунікаційна система, що відповідає принципам ТQМ; (11) особливі соціальніцінності і норми, трудова етика; (12) система навчання усього персоналу якості,розвитку та просування працівників [4].

Орієнтація організацій на якість, залучення персоналу в процес управлінняі забезпечення якості, необхідність задоволення потреб зовнішніх і внутрішніхспоживачів – все це вимагає інших принципів побудови корпоративної культури,що викликають суттєві зміни в її змісті. Створення і розвиток організаційноїкультури, орієнтованої на якість, залежить від багатьох факторів внутрішнього ізовнішнього характеру (таблиця).

Список використаної літератури1. Джордж, С. Всеобщее управление качеством: Стратегии и технологии,

применяемые сегодня в самых успешных компаниях (TQM) // Джордж С.,Ваймерских А. – М. : «Виктория плюс», 2002. – 256 с.

2. Лапидус, В. А. Всеобщее качество (TQM) в российских компаніях / ЛапидусВ. А. – М. : ОАО «Типография «Новости», 2002. – 432 с.

3. Модернізація державного сектора: рух уперед – Режим доступу: http://www.center.gov.ua

4. Ольдерогге, Н. Менеджмент четвертого поколения: Современнаяконцепция менеджмента качества / Н. Г. Ольдерогге. – Режим доступу: http://qualityforum.ru/node/166

5. Салимова Т. Формирование понятия организационной культуры,ориентированной на качество / Татьяна Салимова, Александра Ерастова //Проблемы теории и практики управления. – 2008. – № 2. – С.47 – 55.

6. Хачатурян, Х. В. Євроінтеграційні детермінанти інноваційних трансформаційдержавного управління в Україні / Хачатурян Х. В. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Dutp/2006-1/txts/POLITICHNI/06kkvduu.pdf

Фактори, які впливають на формування організаційної культури,

орієнтованої на якість Зовнішні

зовнішнє визнання (з боку споживачів, партнерів, премії якості);

вимоги суспільства; вимоги споживачів і партнерів; конкурентне середовище; особливості національної

культури та менталітету; глобалізація, інтеграція та

інтернаціоналізація економічних процесів

Внутрішні розмір та сфера діяльності

організації; стиль керівництва; умови для діяльності команд; наявність лідерів; залучений персонал; готовність до змін; бачення, місія, стратегія,

політика, цілі

Ірина ХОЖИЛОк.мед.н., доцент кафедридержавного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

СЛУЖБОВІ РАДИ В ОРГАНАХ ВЛАДИЯК СКЛАДОВА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ДОСВІД ГРЕЦІЇ

Позитивне сприйняття України міжнародними організаціями, іноземнимидержавами та громадянами, є фактором, який безпосередньо впливає на розвитокнашої держави і сприяє задоволенню її зовнішньополітичних тазовнішньоекономічних потреб, розв’язанню внутрішніх соціально-економічнихпроблем. Україна стає дедалі більш відомою у світовому просторі як демократична,соціальна та правова держава.

Як зазначає Президент України Віктор Ющенко «… ми продовжуємо логікугеополітичних процесів Об’єднаної Європи. В Україні створено умови для демократіїі свободи. Демократичний розвиток є органічною складовою державності. Це – нашенайбільше досягнення, воно належить усім і залежить від кожного» [1]. А відтак органивиконавчої влади всіх рівнів, реалізуючи призначення демократичної, соціальноїправової держави, повинні створювати для реалізації прав і свобод громадян [2].

Нові, європейські умови врядування, вимагають розглядати діяльністьорганів виконавчої влади крізь призму їх діяльності як найманого працівника,адже саме він, державний службовець, повинен сприяти задоволенню потреб,вимог та інтересів громадян. Адже в сучасних умовах серед основних викликів всистемі державного управління надзвичайно актуалізуються питання підвищенняпрофесійності державного сектору. В умовах, коли на державного службовцянакладається низка обмежень в громадянських правах у зв’язку з виконаннямфункцій держави, вкрай важливим є закріплення позицій його соціального статусу[3]. І в цьому плані дуже корисним є дослідження досвіду європейських країн, вяких на практиці реалізується принцип публічного управління в системідержавного сектора, зокрема в системі державної служби.

В якості об’єкта дослідження ми визначили одну з країн ЄС, яка нещодавноувійшла до його складу та активно реформує державний сектор, а саме Греція.

Законодавча база, на основі якої функціонує система державної служби уГреції, була створена ще у 90-х роках минулого століття. Здебільшого її основоює механізми правового регулювання, які існують у французькій системі державноїслужби: закритий характер державної служби, незмінність службовців, системарангів тощо. Але, на відміну від французької моделі, у Греції до категорії державнихслужбовців фактично прирівнюються й службовців інших установ, наприкладлікарі, викладачі, електрики та навіть священнослужителі [4]. Кожне міністерствоскладає свій перелік спеціальностей на державній службі, який може змінюватисязалежно від потреб. Особливістю грецької моделі функціонування державнихінституцій є публічний характер адміністрування, що ідентифікується у різнихформах, зокрема такій, як створення в кожній державній установі спеціальногооргану публічного управління – службова рада.

Службові ради – це колегіальні адміністративні органи, основною функцієюяких є ухвалення низки спеціальних рішень з питань державної служби. Такі

123122

службові ради розрізняються між на ради першої та другої інстанції, тобтоапеляційні. У Греції функціонує також спеціальна службова рада, до компетенціїякої належить розгляд питань, що стосуються вищого ешелону державнихслужбовців. Службові ради першої інстанції створюються в кожній державнійструктурі і організації публічного права. Невеликі за структурою та чисельністюспівробітників державні установи, заклади та організації можуть об’єднуватисята створювати спільні службові ради. Службові ради першої інстанції, як правило,складаються з п’яти членів. При цьому слід зазначити, що троє із членів радиповинні мати статус керівника (директора). Призначаються вони на посадибезпосередньо міністром. А двоє інших членів ради, які повинні обіймати посадине нижче першого заступника керівника (директора), обираютьсяспівробітниками цієї державної установи на загальних зборах, присвяченихстворенню службової ради. Склад службових рад другої інстанції практичнотой же самий, що і в радах першої інстанції, за винятком одного директора,якого замінює суддя апеляційного адміністративного суду. Процедурапризначення членів ради така ж сама. До складу спеціальної службової ради,окрім чиновників вищих рангів (міністри, державні секретарі), входять такожпрофесори провідних вузів країни.

Досвід Греції показує, що повноваження службових рад є досить широкими.Так, зокрема, до розгляду на засіданнях можуть виносити питання просуваннядержавного службовця по службі, переміщення співробітників, нагляд задотриманням службовцями своїх посадових обов’язків, норм поведінки тощо.Службові ради виступають також як дисциплінарні і мають в своєму розпорядженніповноваження накладати на службовців будь-які стягнення, навіть ставити питанняпро звільнення. Такий доволі широкий обсяг повноважень дорадчих колегіальнихорганів призводить до того, що у деяких випадках ці повноваження перевищуютьнавіть повноваження міністра, який не може накласти на службовця стягненнястрого, ніж штраф в сумі місячної зарплати. Однак необхідно зазначити, що такийпідхід виправдовується тим, що міністри у Греції є не кар’єрними державнимислужбовцями, а вони є політичними діячами.

Отже, на наш погляд вивчення досвіду Греції щодо прояву форм публічногоуправління в системі державної служби є надзвичайно корисним та перспективнимдля адаптації в нашій країні. Цікавим є те, що в Україні у якості прототипу такихколегіальних органів, діяльність яких по складу і функціям є співвідносною дослужбових рад, що діють в системі державної служби Греції, можна розглядатиокремий соціальний інститут, що функціонує у вітчизняній системі вищої школи,а саме – Вчені ради вищих навчальних закладів.

Список використаної літератури1. Про внутрішнє і зовнішнє становище України: послання Президента

України Віктора Ющенка до Верховної Ради України // Офіційний вісникПрезидента України. – 2008. – № 15(53). – Ст. 555.

2. Концепція адміністративної реформи в Україні. – К.: Центр політико-правовихреформ, 1998. – 61 с.

3. Публічна доповідь про основні результати діяльності Головного управліннядержавної служби України у 2008 році. – ТОВ «МАКСИМУС», 2009. – 47 с.

4. Пронкин В.Е. Государственное управление зарубежных стран: учеб пособ. /В. Е. Пронкин, Петрунина О.Е. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 408 –409.

Роман ПРИХОДЬКОздобувач кафедри регіонального управліннята місцевого самоврядуванняХарРІ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРІОРИТЕТИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Європейський вимір дефініції «безпека людини» – поняття, що торкаєтьсясутності людського життя та сфери її діяльності. Вона, як складна категорія, охоплюєжиття і діяльність людини у взаємодії з навколишнім середовищем. Аналіз процесусистеми управління суспільством європейських країн свідчить, що природніпотреби життя людини – безпека власного існування, глобальністьжиттєзабезпечення, впевненість у завтрашньому дні, гарантія зайнятості,страхування від нещасного випадку тощо – становлять основу сучасної системидержавного управління.

На сучасному етапі у європейському суспільстві панує тенденція щодо зміниорієнтирів і життєвих констант світобачення. Питання безпеки ще зовсім недавнообмежувалися відносно вузьким колом проблем, військово-силовим балансомміж різними державами і блоками безпосередньо на Європейському континенті,а також здатності цих утворень захистити суверенітет країн до нього причетних.Закінчення холодної війни, глобалізація екологічних проблем, зростання соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій (НС), розширення масштабівтерористичної діяльності, збільшення уваги до безпеки населення викликалитрансформацію загального поняття національної безпеки. Виходячи з цьогоєвропейське співтовариство все більше занепокоєне загрозами, що можуть бутиініційовані внутрішніми джерелами небезпеки, наприклад, між общинними кон-фліктами, соціальним насильством, безробіттям, організованою злочинністю ітероризмом, а також міграцією і масовим переміщенням людей, свідченням чомубули нещодавні події в колишній Югославії, Грузії, сьогодні можуть виникнути вМолдові. Причому між цими проблемами існує тісний зв’язок. Так, встановле-но, що тероризм, контрабанда наркотиків, незаконна міграція та деградаціянавколишнього середовища посилюються багаторазово, коли люди втягнуті вцивільні війни та дії, пов’язані з етнічним або релігійним насиллям, та залишенібез надії на майбутнє або можливості займатися законною діяльністю. Яскравимприкладом цього є події 11 вересня 2001 року в США.

Невійськові джерела нестабільності в економічній, соціальній, гуманітарнійта екологічній сферах набули характеру загрози в Європі. Гуманітарні та етичніпитання, які раніше відігравали досить обмежену роль у європейській дискусіїпро безпеку, зараз займають у неї центральне місце.

Посилення ролі захисту населення від НС антропогенного і природного ха-рактеру в системі національної безпеки країн світу обумовлюється також зрос-танням втрат від НС. У кінці ХХ століття людство щорічно втрачало до 5-10%сукупного валового продукту від наслідків аварій і катастроф..

На початку ХХІ століття змінився характер НС. Небезпеки і загрози сьогодніносять більш комплексний, взаємозв’язаний характер. Антропогенна діяльністьведе до збільшення ризику техногенних і природних катастроф. Глобальні загро-зи стають джерелом надзвичайних ситуацій у різних сферах життєдіяльності сус-пільства. Збільшуються масштаби НС.

125124

Проблема забезпечення безпеки життєдіяльності окремого громадянина,суспільства в цілому є однією із пріоритетних на сучасному етапі українськогопоступу. З метою забезпечення рішення поставленої задачі, створені різні струк-тури – суспільні і державні, які співіснують, доповнюючи одна одну. До суспіль-них структур відносяться різні недержавні фонди й організації сприяння грома-дян, що здійснюють допомогу державним органам в успішному проведенні вжиття політики організації безпеки громадянина і суспільства. Однак, провіднароль у справі забезпечення безпеки суспільства належить безумовно органамдержавної влади.

Останнім часом, під впливом різних факторів, як об’єктивного, так і суб’єк-тивного характеру на Україні збільшилася кількість ризиків виникнення ситуацій,які можна віднести до категорії надзвичайних.

Ризик виникнення НС в Україні у кілька разів вищий, ніж у сусідніх країнах.Це обумовлено географічними особливостями території країни, надмірною кон-центрацією екологічно небезпечних виробництв, високою щільністю населенняпоблизу їх і застарілістю основних виробничих фондів. Тому створення безпечнихумов життєдіяльності суспільства відноситься до пріоритетних напрямків націо-нальної безпеки України.

Із урахуванням цього, основними напрямами у державній політиці у галузізапобігання НС і забезпечення безпеки населення і територій такі:

– створення енергозберігаючих та екологічно безпечних технологій, що значнозменшують можливість виникнення НС та мінімізують їх вплив на навколишнєсередовище;

– створення і розвиток науково-методичних засад управління ризиками НСв Україні і формування необхідної нормативно правової і методичної бази длязабезпечення державних процедур контролю та нормування ризиків;

– розробка на державному і регіональному рівнях економічних механізміврегулювання діяльності по зниженню ризиків та зменшенню масштабів НС,розвиток управління ризиками НС на базі нових інформаційних технологій;

– удосконалення матеріально-технічного забезпечення діяльності по зниженнюризиків і пом’якшення НС, а також підвищення ефективності заходів з їх усунення;

– розвиток і удосконалення систем моніторингу, спостереження талабораторного контролю за станом навколишнього природного середовища.

Інна КУЛІШаспірант кафедриєвропейської інтеграції та праваЛРІДУ НАДУ при Президентові України

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНІСТЮ РЕГІОНІВ УКРАЇНИЯК ОЗНАКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО РІВНЯ УПРАВЛІННЯ

Проблема інноваційності регіонів на теперішній час є однією з головних длякожної з держав Європи. На сьогодні стратегія управління регіональнимрозвитком у ЄС ґрунтується на науковому підході до підвищення інноваційноїздатності. Саме тому цю проблему досліджують відомі вчені, зокрема: О. Амоши,Б. Патон, А. Румянцєв, Г. Власкін, І. Буднікевич, І. Школа, В. Павлов, Ю. Корецький,М. Козоріз, А. Харін, І. Коленський, М. Бутко.

Однак, на жаль, недостатньо розглянуто такий важливий аспект, якзхакріплення у чинному законодавстві заходів держави зі створення в регіонахУкраїни інноваційної структури, яка б відповідала стандартам європейського рівня.Тому ця проблема вимагає детальнішого розгляду.

У Європейському Союзі використовується багато засобів для оптимізаціїуправління регіональним розвитком задля підвищення інноваційності. Одні з них,як структурні фонди, не можуть існувати в Україні на даному етапі, а інші як,наприклад, технопарки – навіть у складних умовах глобальної економічної кризиповністю себе виправдовують. Головне завдання технопарку – сприяти розвиткувисоких і надвисоких технологій. У найбільш розвинутих країнах світу існують іуспішно функціонують сотні таких структур, і їхня кількість постійно збільшується.

На нашу думку, саме такий інструмент регіонального розвитку як технопаркпокликаний вирішити проблему інноваційності регіонів України. За період, щопройшов від часу їх створення (2000 р.) в Україні до 2009 р. ці інструменти сталине лише повністю прибутковими, а й, фактично, єдиною реально діючою формоюінноваційної діяльності. Технопарк не створюється там, де немає науковогосередовища для його розвитку.

На сьогодні в Україні функціонує інфраструктура підтримки підприємництва,яка налічує 421 бізнес-центр, 70 бізнес-інкубаторів, 305 лізингових центрів, 763кредитних спілок, 204 фондів підтримки підприємництва, 1539 аудиторських фірм,762 аудитора – приватних підприємців та 412 страхових компаній [1]. Проте учинному законодавстві України практично відсутні засоби державної підтримкиінноваційної діяльності. Хоча у законах України є статті, що стосуютьсяекономічного забезпечення роботи технопарків, однак вони практично невиконуються. Окрім того, умови функціонування технопарків досить складні,про що свідчить той факт, що з усіх коштів, виділених на інноваційну діяльністьдля технопарків з державного бюджету України, інвестовано за 2007 р. лише 3%передбачених сум і така сама ситуація у держбюджетах 2008 та 2009 років [2].Необґрунтованим управлінським рішенням з точи зору курсу на інтеграцію утехнічно високорозвинену Європу є і те, що починаючи з 2004 р. створеннятехнопарків в Україні припинено.

14 травня 2008 р. Кабінетом Міністрів України прийнята постанова № 447Про затвердження «Державної цільової економічної програми «Створення вУкраїні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки».

Втілення на території України цієї програми покликане покращити існуючуситуацію у інноваційному середовищі, яка на сьогодні є незадовільною. Аджеінноваційна інфраструктура в Україні є функціонально неповною, недостатньорозвиненою і не охоплює усіх ланок інноваційного процесу [3]. Однак при цьому,серед різних варіантів розвитку інноваційної структури, розглядається і можливістьзбереження існуючого підходу.

Очікується, що виконання зазначеної програми дасть змогу забезпечитифункціонування інноваційної інфраструктури підтримки малого інноваційногобізнесу; забезпечити розвиток мережі нових елементів інноваційноїінфраструктури (інноваційних центрів, центрів трансферу технологій, науковихпарків, регіональних інноваційних кластерів, інноваційних бізнес-інкубаторівтощо), до якої входитимуть близько 400 одиниць (в результаті цього буде створенопонад 10 тис. нових робочих місць для висококваліфікованих спеціалістів);збільшити до 10 тисяч кількість суб’єктів малого підприємництва, що реалізують

127126

інноваційні проекти; підвищити не менш як на 5 відсотків інноваційну активністьпромислових підприємств; прискорити темпи виробництва інноваційної продукціїне менш як на 20 відсотків; залучити близько 7 млрд. гривень інвестицій дляреалізації інноваційних проектів.

До джерел фінансування Державної цільової економічної програми окрімдержавного та місцевого бюджетів віднесені інвестиційні кошти підприємств таорганізацій та гранти міжнародних організацій, причому заплановано, що за їхрахунок буде покрита третина витрат (96, 7 млн. грн.). Однак через світовуфінансову кризу, яка почалася у 2008 р. і набирає обертів, прослідковуєтьсятенденція згортання грантових програм та інвестування у різні сфери економіки.Тому існує ймовірність недофінансування з цих джерел.

Серед переліку завдань Програми «розвиток інноваційноїінфраструктури для підтримки малого інноваційного бізнесу» плануєтьсястворити 25 центрів передачі технологій для малих підприємств, утворених заучастю великих корпоративних об’єднань. На виконання цього завданнязаплановано витратити 6,8 млн. грн., причому 6,6 млн. грн. – кошти з іншихджерел. Однак великому корпоративному підприємству, якщо вонозацікавлене у створені одного або декількох малих підприємств за своєюучастю не потрібен центр для передачі технологій. Це зумовлено тим, що ускладі великих підприємствах існують спеціальні служби, на які покладенийобов’язок збереження конфіденційної інформації, в т.ч. тієї, яка можестановити комерційну таємницю. А тому доступною буде лише та інформація,яка не суперечитиме цим принципам.

У Програмі передбачається створення системи інформаційно-консультативної підтримки інноваційної діяльності, до якої увійдуть 14 центрівінформації, 20 демонстраційних і 10 регіональних контактних пунктів із співпраціз іншими країнами. Однак саме лише створення цієї системи не допоможевирішити проблеми. Процес розпочнеться, якщо ці структури зможутьзапропонувати потенційному споживачеві їх послуг щось нове таконкурентоспроможне. Вирішенню цього завдання може посприяти створенняу вищих навчальних закладах 45 підрозділів з питань інтелектуальної власності та55 різних структурних підрозділів які, як планується, надаватимуть консультативнудопомогу пов’язану з інновацією.

Для фінансового забезпечення інноваційної діяльності заплановано такожстворити один венчурний фонд та 2 небанківських фінансово-кредитних установи,що в сьогоднішніх умовах банківської кризи є проблематичним.

Система забезпечення інноваційної діяльності у регіонах має складатися зрізних підрозділів, здебільшого некомерційного партнерства. Проте, ринковаекономіка не дуже добре узгоджується з некомерційними проектами. Головноюумовою успішного впровадження наукових розробок є наявність замовникаоб’єктів інтелектуальної власності, тобто має відбуватися процес комерціалізаціїінтелектуальної власності.

Першочерговим завданням у сфері створення інноваційних структур вУкраїні на сьогодні є проведення всесторонньо обґрунтованого аналізуконкурентоспроможності наукового потенціалу та існуючих наукових розробокз точки зору пошуку потенційного замовника та споживача нового продукту. Івже на підставі цього повинна відбуватися розробка реалістичних планів розвиткуінноваційної структури в регіонах України. Окрім того, необхідно проводити

постійний моніторинг виконання планових завдань і перспектив на майбутнє зпостійним їх коригуванням у залежності від реальної економічної ситуації.

Список використаної літератури1. Відбулася нарада з питань підприємництва та регуляторної політики /

міністерство економіки України 14.08.2007 р. [Електронний ресурс] // Режимдоступу: http://www.me.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=105322

2. Архів Дзеркала тижня; Рожен О. Технопарки біля «точки неповернення» /Олександр Рожен // Дзеркало тижня [Текст]. – 2008. – №25 (704). – 5–7 лип.

3. Про затвердження Державної цільової економічної програми «Створенняв Україні інноваційної інфраструктури” на 2009-2013 роки : Постанова КМУ№ 447 від 14.05.2008 р. Офіційний вісник України [Текст]. – 2008. – № 36. – С. 40. –Ст. 1201.

Олег СЕВЕРИНаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУПРАВ СПОЖИВАЧІВ У КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Бажання України стати членом Європейського Союзу виводить питаннязахисту прав споживачів на одне з перших місць в державній політиці країни. Цеобумовлюється також тим, що забезпечення належного захисту прав споживачівспрямоване не тільки на захист інтересів конкретного споживача, а й навдосконалення соціального клімату в державі. Адже державна споживча політикав розвинених країнах визначає загальну економічну політику і є індикаторомзадоволеності населення діями і рішеннями влади.

Аналіз наукової літератури показує, що підвищена увага питанням захиступрав споживачів приділяється на сучасному етапі не тільки в нашій країні. Так,по різних аспектах захисту прав споживачів у Російській Федерації захищено 12дисертацій, дві з яких докторські. При цьому теми досліджень не обмежуютьсятільки сферою цивільно-правового і взагалі правового регулювання [1|досліджуваних відносин. Проводилися також дослідження в галузі педагогічнихнаук (теорія і методика професійної освіти) [2], в галузі економічних наук [3], вгалузі ветеринарії [4], що, безумовно, сприяє удосконаленню захисту правгромадян-споживачів при придбанні товарів, робіт, послуг.

В Україні також досліджуються питання правової регламентації захисту правспоживачів.

Представляється, що завдання забезпечення ефективного захисту споживачівможе бути вирішена, по-перше, – шляхом забезпечення випуску і надходження вторговельну мережу високоякісної продукції, якісного виконання робіт і наданняпослуг (завдяки чому споживачі не будуть стикатися з порушенням своїх прав і, якнаслідок, – не матимуть потреби в їхньому захисті (господарсько-правові норми));по-друге, – шляхом регламентації порядку здійснення діяльності суб’єктівгосподарювання сфери торгівлі і послуг, спрямованої на забезпечення правспоживачів (господарсько-правові норми); і, по-третє, – шляхом надання

129128

споживачеві пріоритету у відносинах з виробниками, продавцями і виконавцямив рамках споживчого ринку (цивільно-правові норми). При цьому вартовраховувати, що у взаєминах за участю споживачів важливим фактором є наявністьсоціально значимого результату – задоволення потреб громадян.

Розглядаючи проблему захисту прав споживачів, уявляється необхіднимвраховувати, що українським законодавцем накопичений значний досвід захиступрав споживачів, який не можна ігнорувати при створенні в Україні правовоїдержави, головний обов’язок якої полягає в забезпеченні прав та свобод людини(ст. З Конституції України).

Сьогодні питання правової освіти населення, зокрема у сфері споживчогозаконодавства, набуває особливої актуальності . Без підвищення рівня правовоїосвіти населення неможливо побудувати правову державу, підвищити рівень життяі мати належний рівень споживання товарів, послуг і виконання робіт. Підвищенаувага до питань освіти споживачів пояснюється також інтеграційними процесами,що відбувається в Україні. Проте, вважаю, що тільки виданням різного родулітератури, присвяченої правовій регламентації захисту прав споживачів (у томучислі і наукових видань), не можна вирішити питання освіти пересічногогромадянина-споживача. У цьому напрямі більш дієвим засобом буде, на моюдумку, встановлення в законодавчому порядку права споживачів на освіту в галузізахисту прав споживачів. Це тим більше необхідно, оскільки освіта споживачівпроголошена Керівними принципами для захисту інтересів споживачів як один ізшести загальних принципів. На сьогодні це єдиний принцип, передбаченийКерівними принципами, який не регламентується Законом України «Про захистправ споживачів» достатньою мірою. По-перше, абз. 1 ст. 4 встановлює праваспоживачів, але не містить права споживача на освіту. По-друге, ст. 5 «Захистправ споживачів» встановлює: державах) створює умови для отриманняспоживачем знань з питань реалізації їх прав. Які умови? Тільки з питаньреалізації? А як щодо знань своїх прав?

У сучасних умовах принципи класичного цивільного судочинства (вирішенняспору між позивачем і відповідачем) часто виявляються неефективними, такими,що не відповідають інтересам споживачів певного товару чи послуги. Суди простоне в змозі розглянути по суті тисячі однотипних позовів, тож виникає необхідністьзапровадження процесуальних інститутів захисту великих, а подекуди й невизначенихгруп споживачів.

Інститут захисту прав невизначеного кола споживачів (Сlass Асtіоn) виник уВеликобританії, а потім був сприйнятий у США і сьогодні про нього найчастішеговорять саме у контексті американського судового процесу. Правовою основоюзастосування Сlass Асtіоn є правило 23 Федеральних правил цивільного судочинствау федеральних районних судах США і судова практика американських судів.

Груповий позов дає змогу захищати інтереси великої групи осіб,персональний склад якої невідомий на момент порушення справи, одному абодекільком учасникам даної групи без спеціального уповноваження з боку учасниківтакої групи.

Будучи феноменом англосаксонської правової сім’ї, практика захистуневизначеного кола споживачів шляхом подання групових позовів набуває всебільшого поширення в країнах континентального права. Нині позови на захистгрупових інтересів застосовуються в 11 державах Європейського Союзу, а з 1січня 2008 року їх буде введено в Данії. Звичайно, імплементуючи даний механізм,

європейські держави зважали на найчастіше висловлювані зауваження щодо СlassАсtіоn, а тому практично ніде в Європі не застосовується ідентична американськійсистема групових позовів.

Наприклад, згідно із законодавством Франції, асоціація споживачів може пред-ставляти колективні інтереси, однак у позові має зазначатися інформація прокожного позивача.

В Іспанії процедуру групових позовів було запроваджено 2001 року. Правомподавати позов користуються як приватні особи, так і об’єднання споживачів. Дотого ж, деякі організації, які було створено з метою захисту інтересів споживачів,також мають право подавати групові позови. Варто зазначити, що групові позовив Іспанії можуть подаватися лише стосовно компенсації завданих споживачамзбитків. Таким чином, Сlass Асtіоn в Іспанії не можна використовувати приекологічних спорах або справах, що не стосуються прав споживачів.

У Нідерландах питання масових позовів регулюється за двома процедурами.Перший нормативний акт у цій сфері набув чинності 1 липня 1994 року. Ці правиластосуються, власне, того, що зазвичай називається колективними та груповимипозовами. На їх основі вирішуються представницькі справи, які повинніініціюватися безприбутковими організаціями. Згідно із законом Голландії, приватніособи не мають права подавати колективні позови або брати участь у колективномуврегулюванні спорів. Голландський Акт про владнання колективних спорів єдругим набором правил, які були прийняті 1 серпня 2005 року. Нові правиларозроблялися для вирішення справ про масове заподіяння шкоди та масовоїшкоди здоров’ю.

Фінляндія запровадила процедуру групового позову з жовтня 2007 року. Участьу груповому позові вимагає реєстрації учасників позову. Захисник прав споживачіввносить груповий позов та діє як представник позивачів, забезпечуючи те, щобпозов не було подано з недоброчесною метою.

Данія запровадить механізм групового позову з 1 січня 2008 року. Данськіправила групового позову базуватимуться на механізмі «погодження участі», аце означає, що окремі позивачі мають приєднатися до позову, якщо вони хочуть,аби рішення мало силу стосовно них. За рішенням суду може бути застосованомодель відмови в участі (наприклад, у справах, де позови є дуже малими). Однаклише органи державної влади можуть представляти інтереси позивачів у такихсправах.

Як відомо, у цивільно-процесуальному законодавстві України непередбачено можливості подачі позовів від імені невизначеної групи споживачів.Натомість можна подавати позови на захист публічних інтересів (без одержаннякомпенсації потерпілими особами) або після подання індивідуальних однотипнихпозовів. Вони можуть бути об’єднані судом в одне провадження. Проте у будь-якому випадку зазначені процесуальні можливості захисту будуть меншефективними, ніж практика захисту невизначеного кола споживачів. Мабуть,саме тому більшість аналітиків висловлюється за запровадження цього інститутув Україні. Звичайно, про копіювання американської системи Сlass Асtiоn нейдеться, адже, як говорять американські юристи, принцип доступності правосуддядля всіх у США значною мірою спотворено і механізм Сlass Асtіоn, швидше,служить інтересам великих адвокатських компаній (які отримують до 50 % виграноїкомпенсації) та самих корпорацій, залежних від тривалих судових процесів (тимбільше, що вартість можливих судових витрат інколи закладається в ціну товару).

131130

СЕКЦІЯ 2УКРАЇНА – ЄС: СПІВРОБІТНИЦТВО

В УМОВАХ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Ольга БІЛЯВСЬКАаспірантНАДУ при Президентові України

УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИВ ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ДОСВІД КАНАДИ

За минуле десятиліття глобалізація та розвиток технологій привели до більшоїінформованості та зайнятості населення, що, в свою чергу, збільшило очікуваннявід роботи урядових структур. В той же час, за умов скорочення часу на вирішеннязавдань, що стоять перед органами державної влади, постійно збільшуєтьсяальтернативність цих рішень. Для сьогоднішнього державного службовця приприйнятті правильного управлінського рішення неминучою стає необхідністьуміння управляти ризиками.

Концепцією розвитку внутрішнього фінансового контролю на період до 2015року передбачено запровадження в органах державного і комунального секторівоцінки ризиків як елементу внутрішнього контролю [4].

Публікації останніх років свідчать про дослідження лише окремих аспектівданої проблеми [1 – 3]. Проте в багатьох розвинених країнах, наприклад, в США,Великобританії, Канаді, методики управління ризиками затверджені законодавчоі є обов’язковою умовою діяльності органів державної влади. Ознайомимося зсистемою управління ризиками в Канаді.

На виконання програми уряду Канади в 2001 році з метою поліпшення якостінадання публічних послуг за результатами наукових досліджень було розробленометодику управління ризиком «Структура інтегрованого ризик-менеджменту»(Integrated Risk Management Framework / IRMF) [5] як гнучкий інструмент, що можевикористовувати будь-який орган державної влади. IRMF вдосконалює процедуруприйняття рішень в інтересах суспільства на принципах цілісності системиуправління, раціональності витрат, відповідальності та чесності на всіх рівнях влади.

Вихідне положенням даного документу – існування ризику там, де єневпевненість в результатах. Отже, IRMF відходить від традиційного уявлення, що«нульовий ризик» є єдиним прийнятним ризиком. При цьому наголошується,що ризик-менеджмент не дієвий без розвитку культури управління ризиком.

Структура інтегрованого ризик-менеджменту складається з чотирьохвзаємозалежних елементів:

1. Побудова профілю ризику. При побудові профілю ризику здійснюєтьсязбір інформації на всіх рівнях організації з метою визначення діапазону ризиків,як внутрішніх, так і зовнішніх, їх можливого впливу.

Корпоративний профіль ризику визначає особливості та характеристикиризику:

- тип ризику (технологічний, фінансовий, пов’язаний з трудовими ресурсамичи безпекою тощо);

- джерело ризику (зовнішнє, внутрішнє);- сфера впливу (люди, репутація, результати діяльності; матеріальні цінності);

Напевно, варто детальніше вивчити досвід європейських держав, які,запровадивши механізм захисту невизначеного кола споживачів, змогли зберегтиособливості національної правової системи. При цьому європейська практикаClass Асtіоn (зокрема, щодо принципу «приєднання до позову») створюєналежний баланс забезпечення приватних і публічних інтересів позивачів з одногобоку та уникнення випадків зловживання правом – з іншого.

133132

- рівень здатності управління ризиком (високий (операційний ризик); помірний(репутація); низький (стихійні явища).

2. Впровадження інтегрованого ризик-менеджменту в діяльність органудержавної влади означає побудову корпоративної «інфраструктури» управлінняризиком. Для цього організація повинна досягти трьох взаємопов’язанихрезультатів:

- інструкція з управління ризиком всім зрозуміла і до відома всіх доведена;- управління ризиком здійснюється через існуючу систему прийняття рішень:

кожному відомі його обов’язки;- повсюдне використання інструментів, що вивчають можливості управління

ризиком.Для забезпечення успішної інтеграції функції управління ризиком в

організацію суттєвим є бачення цілей та операційних принципів управлінняризиком. Цілі та стратегії управління ризиком розробляються в доповнення доіснуючих цілей організації. В установці стратегічного управління ризикомобов’язково беруться до уваги сприйняття ризику та толерантність до ризику.Інтеграція управління ризиком в прийняття рішень повинна підтримуватисяпринципами діяльності організації та її організаційною культурою, що заохочуєвсіх співробітників управляти ризиками.

3. Процес інтегрованого ризик-менеджменту. Безперервний процесуправління ризиками покращує розуміння та практику управління ризиками навсіх рівнях організації: в ході вироблення рішень забезпечує порозуміння міжспівробітниками в організації, підвищує їх відповідальність та старанність.

Загальний процес управління ризиками включає наступні етапи:І етап. Ідентифікація проблем: визначаються проблеми та сфери впливу

ризику; обираються інструменти, методи та відповідальні особи; здійснюєтьсяаналіз зацікавлених осіб (визначення толерантності до ризику, положення тавідношення зацікавлених осіб);

ІІ етап. Оцінка ступеня ризику: оцінка ключових областей ризику;вимірювання вірогідності та впливу ризику; ранжирування ризиків.

ІІІ етап. Відповідь на ризик: визначення цілей та очікуваних результатів; аналізіснуючих альтернатив з мінімізації загроз; вибір стратегії управління ризиками;розвиток та впровадження заходів з управління ризиками.

ІV етап. Контроль та оцінка: вивчення з метою покращення процесу прийняттярішень/ управління ризиками в організації.

Результати управління ризиками полягають в тому, щоб бути об’єднанимигоризонтально та вертикально в організаційні поліси, плани та методи. Кожнафункція повинна бути досліджена з трьох точок зору:

- ціль (ризик-менеджмент дозволяє новації під час прийняття рішень,планування);

- рівень (підходи до управління ризиками залежать від виду діяльності,наприклад, управлінська, операційна);

- дисципліна (особливо стосується ризиків, пов’язаних з фінансами,трудовими ресурсами, безпекою тощо).

4. Забезпечення безперервного вивчення ризик-менеджменту. Для більшінформованого прийняття рішень необхідне безперервне навчання: оцінкадосвіду; виокремлення кращих методів та уроків; періодичне виділення часу таресурсів на навчання.

Висновок. Аналіз основних елементів структури інтегрованого ризик-менеджменту, що застосовується в діяльності канадських органів державної влади,вказує на те, що це є систематичним та комплексним підходом для управлінняризиками. Це дає підстави до подальшого дослідження і створення механізмууправління ризиками в органах державної влади в Україні.

Список використаної літератури1. Качинський А. Розвиток проблеми ризику в Україні: теорія і практика //

Стратегічна панорама. – 2002. – № 4. – с. 32 – 40.2. Олуйко В. Створення державної системи управління через управлінську

ситуацію в органах державної влади та місцевого самоврядування // Управліннясучасним містом. – 2003. – № 10/12. – с. 160 – 165.

3. Рачинський А. П. Проблеми ризиків в управлінській діяльності /А.П. Рачинський // Актуальні проблеми державного управління: наук.-практ. конф.за міжнар. Участю, 31 трав. 2005 р.: тези допов. / Нац. академія держ. упр. приПрезидентові України. – К., 2005. – Т. 1. – С. 49 – 51.

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепціїрозвитку внутрішнього фінансового контролю на період до 2015 року» від24.05.2005 № 158-р. : за станом на 10 квіт. 2009 р. – Офіційний вісник України. –2005. – № 22. – с. 75. – ст. 1224.

5. Integrated Risk Management Framework, 2001. – Режим доступу: http://www.tbs-sct.gc.ca. – Назва з екрану.

Валерій ВЛАСЮКд.е.н., проф., завідувач кафедриекономіки підприємства ПДАБА

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВУ КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Досліджуються особливості запровадження регулюючих заходів держави упроцесах управління економічною політикою та її роль для розвитку економічноїсистеми.

У XX ст. було накопичено досвід практичного запровадження авторитарнихі ринкових господарських відносин та їх впливи на суспільно-економічнужиттєдіяльність деяких країн. Цілепокладання соціалістичного спрямування тількина загальнодержавні форми власності стало передумовою гіпертрофованоговпливу (тиску) держави на розвиток економіки, який здійснювався, в основному,через впливи загальнодержавних владних інституцій на кожного окремогоекономічного суб’єкта та на все суспільство в цілому.

Важелі впливу держави та державні регулюючі заходи на проведенняекономічних процесів на протязі XX ст. можливо проаналізувати за допомогоютакого загального показника, як питома вага державних витрат у ВВП.Наприклад, якщо цей показник становив у 1870 р. лише 8% ВВП у промисловорозвинених країнах, які входили до так званої Організації економічної співпраціта розвитку (ОЕСР), то протягом наступних ста років він зріс у 5,5 рази (у 1917 р.– 15% ВВП; у 1980 р. – 43 – 44% ВВП; у 1995 р. – 48 – 49% ВВП). А за період із1950 й до 1993 рр. частка державних витрат у ВВП зросла, наприклад, у Великій

135134

Британії з 36 до 50%; у США з 20 до 38%; у Франції з 31 до 54%; та у Японії з 20 до38% [2].

Управління фінансовими потоками, як державними, так і приватними усьогоденні світової глобалізації, трансформації економічних умов господарюванняпозначається не тільки вмінням розміщувати вільні кошти в активи, інвестиційніпроекти, проводити своєрідну політику на фондовому ринку, але й необхідністювиконувати пріоритетні завдання суспільства щодо наділення фінансовимиресурсами будь-яких галузей, громад, індивідів для проведення господарськоїдіяльності, забезпечуючи добробут держави в цілому. Фінансово-кредитнаполітика як механізм управління найважливішим ресурсом економіки маєвідображення у валовому національному продукті (ВНП). Так, ВНП ВеликоїБританії у 2006 р. становив 1,83 трн. дол. США, а доход на душу населення склав23550 дол./рік, у Франції він складав 1,816 трн. дол., при 24420 дол./рік, у Польщі –514 млрд. дол., при 9000 дол./рік, а в Україні – біля 160 млрд. дол., при приблизно2000 дол./рік доходу на душу населення.

Наприкінці століття, а саме у 1997 р., як зазначається у Звіті про світовийрозвиток, «Держава у світі, що змінюється», який підготовлено Світовим банком,державні витрати сягали майже половини ВВП у промислово розвинених країнахОЕСР, й майже одну чверть у країнах, які розвиваються [2]. Такі наведені даніможуть ілюструвати різну ступінь втручання держави в економіку та їїнерівномірність у розрізі окремих країн, однак жодною мірою вони не можутьсвідчити щодо ефективності державних впливів на процеси економічногорозвитку.

На сьогодні існує поширена думка про те, що багато країн, в сучасних умовахгосподарювання, фактично вже досягли межі перерозподілу частки ВВП черезбюджет, що є важливим, особливо з огляду на визначення цієї проблеми усоціально-економічному розумінні.

При всіх існуючих наукових розбіжностях щодо ролі та значення державноїфінансово-кредитної політики в економічних відносинах, все ж таки історичнеусвідомлення й трансформаційні дії економічного пізнання свідчать прозалежність питомої ваги доходної і видаткової частин бюджету, у ВВП країни, відрівня еволюційного розвитку цієї окремої держави, від ступеню втручання тафакторів впливу її в економічні відносини [1]. Й все це позначається також і наможливостях виконання державою своїх управлінських функцій.

В цьому контексті важливим видається значимість розробки та проведеннязаходів щодо вирішення проблеми так званої політики витрат, як однієї ізнайважливіших ознак державного управління економікою.

Векторність розвитку економіки, її спрямованість на світовий ринок, впливипроцесів глобалізації, світової фінансової кризи, яка охопила всесвіт, виявляютьта визначають значимість впровадження такого роду політики, з якою вже слідрахуватись й враховувати її багатоаспектність, багатогранність й значимість.

Можливо відзначити, що, з одного боку, політика витрат повиннауособлювати та пояснювати трансформацію значення й сутності державногоуправління в економічній діяльності, а з іншого боку вона повинна розкриватихарактер бюджетних відносин, які на сьогодні обумовлюються динамікоюекономічних процесів і, безпосередньо, визначаються державною доктриноюрозвитку економіки [3]. Такі процеси відбуваються в економічних системах різнихкраїн, як в цілому у певних складних народногосподарських системах, так і в

сукупності її елементів, якими є галузеві структури, кожна з яких має свій,особистий вектор розвитку, притаманний саме цій сфері господарства.

В такому розумінні політика витрат, в цілому виявляється багатовекторнимпроцесом, але всі складові економічного господарства повинні знаходитись упевній субординаційній підпорядкованості. Оскільки на сьогодні слід розглядатиполітику витрат як цілісні заходи державної фінансово-кредитної політики товизначального значення вже набуває загальний вектор її розвитку. Таким чином,сутність, роль, завдання та функції держави виступають як першопричинафункціонування її окремих елементів, а вибір методів державного регулюванняекономіки (зокрема, фінансово-кредитної системи), визначають це значення йміру ефективності державних заходів. У такому контексті, сутність тазакономірності трансформації ролі держави в економічній діяльності, визначаютьперетворюючий вплив на політику витрат, фінансово-кредитну політику в цілому,які є складовими економічної системи й підпорядковані цілісному господарствудержави.

Тому важливим видається, у першу чергу, приділити увагу детермінантам,які впливають, насамперед, на формування змістовних ознак економічної ролідержави, а в подальшому розробити та впроваджувати концепції ефективностіекономічної політики держави, яка спиралась б на сучасні технології управлінськоїдумки, їх гнучкість та спрямованість на соціально-економічний факторперебудови людських переваг.

Визначальні тенденції історичних процесів становлення державних відносинта розвитку економіки є взаємообумовленими й дозволяють зробити висновок,що протиріччя і суперечності, які проявлялись на різних етапах еволюційногорозвитку суспільства, виявляли й різноманітні засоби та методи державноговтручання в економіку. Такі підходи інколи не мали теоретичного підгрунтя, ачасом це були просто застереження при впровадженні певної практичної моделі.

На сьогодні, при визначенні факторів запровадження економічної політики,виникає необхідність щодо виваженого ставлення до можливих наслідків дій такзваної «невидимої руки», тобто негативних впливів некерованості в ринковихвідносинах, так і значення впливів надмірного державного втручання.

Таким чином, ефективність ринкових відносин, в сучасному світі, можливаяк за певних обставин, так і за певних обмежень ролі і впливів так званої ринковоїекономіки «вільного польоту», й державних обмежуючих (в основномуадміністративних) заходів.

Слід наголосити на тому, що як безсистемні, хаотичні дії вільного ринку,коли втручання держави мало лише поверховий та епізодичний характер, так івсепоглинаюча директивна і адміністративна економіка в нових умовахгосподарювання себе вже вичерпали.

Список використаної літератури1. Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Державні фінанси: Навч. посіб. / За заг.

ред. В. Д. Базилевича. – К.: АТІКА, 2002. – 368 с.2. Власюк В. Е. Важелі управлінських впливів на проведення фінансово-

кредитної політики: Монографія. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп.Ім. акад. В. Лазаряна, 2006. – 268. с.

3. Мороз А. М. та ін. Центральний банк та грошово-кредитна політика.Підручник. – К. : КНЕУ, 2005. – 556 с.

137136

Володимир ГАБРІНЕЦЬд.т.н., проф., завідувач кафедриінформаційних технологійта інформаційних системДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниСвітлана МОІСЕЄВАфахівець кафедри інформаційних технологійта інформаційних системДРІДУ НАДУ при Президентові України

ВПЛИВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВНА РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ В УКРАЇНІ

Україна приділяє велику увага розвитку співробітництва з ЄвропейськимСоюзом (ЄС), який є найвпливовішою і найавторитетнішою організацією наконтиненті. Співпраця з ЄС відбувається згідно з Угодою про партнерство іспівробітництво України з ЄС, підписаної у червні 1994 р. і ратифікованоїпарламентом у листопаді того ж року (почала діяти лише з 1998 р., після того, якїї підписали всі країни ЄС), яка діє і сьогодні, а також Указами Президента України«Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від11.06.1999 р. № 615/98 та «Про Програму інтеграції України до ЄвропейськогоСоюзу» від 14.09.2000 р. № 1072/2000, рішеннями Самітів Україна – ЄС, іншимирозпорядженнями та дорученнями Уряду України, що стосуютьсяспівробітництва України з ЄС, рекомендаціями міністерства закордонних справУкраїни, актами міжнародного права [1]. В цих законодавчих та урядовихдокументах важлива роль відводиться туристичній галузі – як однієї з пріоритетнихсфер розвитку національної культури і найприбутковішій галуззі економіки.

Зараз у світі немає такої країни, яка б тим чи іншим чином не була охопленатуризмом. За даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО) в останні рокиХХ століття темпи росту показників туристичної галузі у світі набувають разючихмасштабів. Для України такий розвиток подій є, безперечно, сприятливим. Саметому суб’єкти туристичної діяльності України орієнтовані на європейськийтуристичний ринок і повністю підтримують кроки щодо входження України вЄвропейський Союз. Членство в ЄС відкриває перед Україною великі можливостіАдже реалізація українського туристичного продукту саме на європейськомутуристичному ринку має величезне значення для всієї економіки нашої країни.

Україна поки що не належить до світових лідерів за кількістю відвіданьтуристами, однак особливості її географічного розташування та рельєфу,сприятливий клімат, багатство природно-ресурсного, історико-культурного татуристично-рекреаційного потенціалу створюють можливості для інтенсивногорозвитку багатьох видів внутрішнього та іноземного туризму [2]. За даними ВТО:в загальному обсязі туристичного потоку в Україну частка туристів з Європистановить понад 43 %, а це відповідно приплив іноземної валюти, що є вагомоючасткою прибутку у туристичну галузь. Незважаючи на поступове зростанняобсягів туристичних потоків, сучасний стан туристичної індустрії в України, узрівняні з країнами ЄС, не відповідає наявному потенціалу туристичних ресурсів,а економічна ефективність далека від максимально можливого показника.

Згідно з даними Державної служби туризму і курортів України, курортні та

рекреаційні території становлять близько 9,1 млн. га (15 %) території [1].Найбільшою територіальною концентрацією рекреаційного комплексувиділяються Крим, Карпатський регіон та приморські території Одеської,Миколаївської, Донецької областей. Наявний потенціал дозволяє ставити завданнящодо ефективного відтворення трудових ресурсів і генофонду нації шляхомоздоровлення, забезпечення повноцінного відпочинку громадян, шляхомперетворення курортної галузі на вагоме джерело створення нових робочих місцьта наповнення державного і місцевих бюджетів. Таким чином, оцінка потенціалуприродно-лікувальних, курортно-рекреаційних, історико-культурних та соціально-побутових ресурсів дає підстави розраховувати, що Україна має перспективурозвитку туристичної галузі і має всі можливості стати одним з провіднихєвропейських туристичних центрів. Водночас подальший розвиток туризмугальмується:

- недостатністю державної підтримки та комплексного підходу дорекламування;

- відсутністю цілісної системи державного управління туризмом у регіонах;- підпорядкованістю закладів розміщення туристів, санаторно-курортних,

оздоровчих та рекреаційних закладів, які надають туристичні послуги, різнимміністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади;

- нечітким визначенням у законодавстві належності підприємств готельногогосподарства до підприємств, які надають туристичні послуги;

- недостатністю методичної, організаційної, інформаційної та матеріальноїпідтримки суб’єктів підприємництва туристичної галузі з боку держави;

- повільними темпами зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальноїбази туризму;

- відсутністю відповідних об’єктів для розвитку туристичної діяльності в сільськіймісцевості;

- невідповідністю переважної більшості туристичних закладів міжнароднимстандартам;

- тенденцією скорочення кількості підприємств готельного господарства узв’язку з розвитком економічної кризи в Україні та у світі;

- незадовільним станом туристичної, сервісної та інформаційної інфраструктурив зонах автомобільних доріг та міжнародних транспортних коридорів;

- незбалансованістю соціальної та економічної ефективності використаннярекреаційних ресурсів та необхідністю їх збереження;

- відсутністю інноваційних проектів та наукових досліджень з питань розвиткуперспективних видів туризму;

- недосконалістю статистики з питань туризму;- недостатньою забезпеченістю туристичної галузі висококваліфікованими

спеціалістами;- недостатністю рівня розвитку інформаційної інфраструктури;- недосконалістю бази даних стосовно об’єктів туристичної сфери;- недосконалістю нормативно-правової бази [3].На сьогодні в Україні прийняті основні, фундаментальні закони, які

дозволяють працювати та організовувати діяльність направлену на розвитоктуристичної галузі, це Закон України «Про туризм», який в 2003 році отримавнову редакцію та прийнята для його функціонування Державна програмарозвитку туризму на 2002 – 2010 роки, затверджена Кабінетом Міністрів України

139138

від 29 квітня 2002р. за № 583, яка фінансується з державного бюджету. Неприменшуючи ніяким чином важливості цих законів, треба наголосити на тому,що нормативно-правова й регуляторна база у цій сфері потребує ще значногодоопрацювання.

Отже, всі перелічені проблеми свідчать про недостатність державноїпідтримки та відсутності механізмів комплексного підходу до управліннянаціональним туристичним продуктом на внутрішньому і міжнародному ринкутуристичних послуг.

Таким чином, виходячи з вище викладеного, необхідною передумовою нашляху евроінтеграції України є забезпечення формування у сфері туризму сталоїдержавної ідеології, спрямованої на раціональне і ефективне використанняприродно-рекреаційних, історико-культурних та соціально-побутових ресурсівдля розвитку в’їзного і внутрішнього туризму, а також визначення чіткої цілісноїсистеми державного управління туризмом у регіонах. У той саме час, зважаючина євроінтеграційні устремління України, державна політика у сфері туризму,повинна бути скоригована згідно з документами ВТО, а також прийнятими на їхоснові рекомендаціями Ради Європи.

А тому, одними з першочергових заходів держави мають стати:а) налагодження системи обміну досвідом, на постійній основі, з

відповідними структурами ЄС, а також державними органами по туризму країн-членів ЄС щодо законодавчого та організаційного забезпечення туристичноїдіяльності;

б) адаптація національного законодавства в галузі туризму до відповіднихдиректив і стандартів ЄС;

в) організація системи сертифікації в сфері туризму;г) урегулювання процедури впровадження міжнародних стандартів якості

туристичних послуг.Прийняття світових та європейських стандартів розвитку туризму сприяло б

не тільки соціально-економічному зростанню та формуванню позитивногоіміджу України, а й створенню передумов для сприйняття нашої країни, як державиз багатими природно-рекреаційними та історико-культурними ресурсами,потужною туристичною інфраструктурою, а відповідно і як рівноправногопартнера у світовому співтоваристві.

Список використаної літератури1. Інформація щодо співробітництва України з Європейським Союзом в

галузі туризму / Державна служба туризму і курортів України. – Режим доступу:www.tourism.gov.ua

2. Поплінська, О. Розвиток туризму як форма інтеграційних процесів в Україні /О. О. Поплінська // Стратегія регіонального розвитку: формування та механізмиреалізації: матеріали наук.-прак. конф. за міжнар. уч. – Одеса: ОРІДУ НАДУ,2008. – С. 404 – 406.

3. Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010рр.: постанова Кабінету Міністрів України від 29 квіт. 2002 р. № 583. – Режимдоступу: http://www.zakon.rada.gov.ua

Марина ІГНАТЕНКОвикладач кафедри міжнародних фінансівфакультету міжнародної економіки ДНУ

РОЗВИТОК КРАЇН ЄС ТА УКРАЇНИВ УМОВАХ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Сучасна світова економічна система за умов глобалізації є надзвичайновразливою, саме тому проблема розвитку світова економічна системи, зважаючина всеохоплюючий характер світової економічної кризи та взаємозалежності країн,є надзвичайно актуальною.

Зниження темпів економічного зростання США та інших країн світу можеспричинити нову хвилю посилення протекціоністських заходів в зовнішнійполітиці країн світу в цілому.

На думку спеціалістів ОЕСР ВВП ЄС знижується одночасно із зниженнямВВП в решті розвинених країн світу і така тенденція спостерігається вперше зчасів Другої світової війни. Стабілізація економіки прогнозується лише в третьомукварталі 2009 року. В цілому, як зазначають аналітики PricewaterhouseCoopers(PWC), економічний спад носить несиметричний характер: економіки країн, щорозвиваються, зазнали значно менших втрат, ніж розвинуті країни. Згідно даних,одержаних спеціалістами PWC, у 2013 р. країни, що мають динамічні економіки –такі як Китай та Індія, володітимуть 50 % світового ВВП.

Для порівняння: темпи економічного зростання Китаю впродовж наступнихп’яти років становитимуть в середньому 9 %, в Індії аналогічний показникстановитиме 8 % в рік, в той час як в США, Великобританії та країнах Єврозонитемпи щорічного економічного зростання прогнозуються на рівні 2 %. США інадалі залишатиметься світовим економічним лідером, проте частка США всвітовому ВВП зменшиться з теперішніх 21,3 % до 18,8 % в 2013 р.

Таким чином, вірогідним є те, що впродовж наступних п’яти років ситуаціяна світовій арені зміниться на користь Китаю, який, забравши першість лідерствау ЄС, стане другою світовою економікою після США, Індія та Японія розділятьчетверте місце, а частка країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) у світовомуВВП досягне 26,5 %.

Схожі дані наводить Національна рада розвідки (NIC) США у доповіді «Світовітенденції 2025: Трансформація світу» (Global Trends 2025: A World Transformed).Згідно даних доповіді в 2025 році позиції країн-лідерів виглядатимуть наступнимчином: США, Китай, Європа, Індія, Японія, Росія. Цьому сприятиме підвищенийпопит на нафту, проте роль США послабиться внаслідок наукового прогресу вінших країнах та посилення ролі збройних сил. Міждержавні конфлікти будутьзумовлені стратегічною конкуренцією між цими державами в сфері торгівлі,інвестицій та інновацій.

Для подолання глобальної кризи Єврокомісія виділила 200 млрд. дол. тарозробила «план підйому» економіки ЄС. Відомо, що даний план передбачаєжорсткий контроль бюджетних коштів, скорочення податків, зниження ставкиПДВ для окремих галузей, зниження облікової ставки Європейського центральногобанку та адміністративного тиску на бізнес, фінансування інфраструктурнихоб’єктів тощо. Щодо зовнішньої торговельної політики ЄС, то можнастверджувати, що ЄС націлений на економічну співпрацю з країнами Східної

141140

Європи та Росією. Свідченням цього стало підписання Східного партнерства, щонацілене на співробітництво з Україною, Грузією, Молдавією, Азербайджаном иВірменією, а також, можливо, з Білорусією за умов демократизації білоруськогосуспільства та наближення до стандартів ЄС. В перспективі планується створенняміж цими державами зони вільної торгівлі, безвізовий режим, та включення цихкраїн до європейської енергетичної системи в рамках формування єдиноговільного ринку енергоресурсів. Таким чином, мова йде саме про майбутнєторговельно-економічне партнерство, а не європейську інтеграцію.

Зважаючи на всеохоплюючий характер світової економічної кризи, урядКитаю оголосив про запровадження власного плану підтримки економіки наперіод до 2010 р., вартістю у 585 млрд дол., основною метою якого буделібералізація фінансового сектору, зниження податкового навантаження,зростання соціальних витрат. Зовнішньоторговельна політика Китаю свого курсуне змінюватиме.

Росія усвідомлює свій позиції на світовій арені як країни – природноїмонополії, і усвідомлює той рівень залежності від неї, в якому перебувають країни-сусіди. Якщо нещодавно уряд Росії прогнозував темпи економічного зростанняна рівні 7 %, то сьогодні, такий прогноз є сумнівним і Росія вже почала відчуватина собі прояви глобальної економічної кризи. Тим часом, російський уряд вжерозробив план боротьби з кризою, подібний до плану Китаю, а ось чи змінитьсяторговельна політика цієї країни, покаже час.

Світова фінансова криза суттєво вплинула на розвиток економіки України.Донедавна українська політична еліта була сповнена надій, що світова фінансовакриза країни не торкнеться. Це аргументувалося тим, що Україна не інтегрованау світовий фінансовий простір, як інші країни, оскільки її фондовий ринок недосить розвинений і його падіння не вплине на економіку країни.

Проте, ще в травні впливове рейтингове агенство Fitch, проаналізувавши 73країни, поставило Україну на друге місце серед держав з найбільшим ризикоммакроекономічної нестабільності. А ще в червні Всесвітній Банк вніс Україну усвоїй доповіді «Фінансування Глобального Розвитку 2008» разом з Росією йКазахстаном у список країн, які ризикують більше всіх постраждати від світовоїфінансової кризи.

Уразливість української економіки сьогодні обумовлена високими обсягамизовнішнього боргу, слабостями фінансової системи, залежністю від припливуіноземного капіталу й твердою прив’язкою гривні до долара.

Небезпечних розмірів досягла зовнішня заборгованість України, яка всьогоза рік виросла на $35 млрд. З $100 млрд. зовнішнього боргу на сьогоднішній день$30 млрд. повинні бути виплачені впродовж 2008 – 2009 років. Недарма, булоухвалене рішення поповнити Фонд гарантування внесків фізичних осіб на 1 млрдгрн у вигляді кредиту й підняти суму відшкодування депозитів громадянам з 50тис грн до 100 тис грн. Але не варто розраховувати, що ці дії повернуть довіру добанків в умовах глобальної фінансової кризи.

Ситуація в банківському секторі ускладнюється ще тим, що майже 52%загальних кредитів і 60% роздрібних кредитів складають кредити в іноземній валюті.Останні, з одного боку, не забезпечені адекватними доходами позичальників. Зіншого боку, збереження високих темпів інфляції й девальвація гривні будутьмати негативний вплив на спроможність населення виплачувати свої борговізобов’язання. У результаті якість активів банків істотно падає. Щоб уникнути

такої ситуації, НБУ вирішив заборонити банкам кредитувати населення в іноземнійвалюті й збільшувати кредитні портфелі.

На фоні обмеженої ліквідності також буде рости дефіцит платіжного балансу.До того ж, довіра іноземних інвесторів була підірвана численним падіннямрейтингів. Реальним джерелом коштів могла б стати приватизація. Незважаючина те, що план приватизації цього року був виконаний тільки на 4%, зарозрахунками уряду вже зараз можна було б оперативно виручити 2 млрд грн врезультаті продажу обленерго. Однак експерти заперечують, в період фінансовоїкризи, коли активи дешевшають, держава не повинна нічого приватизувати.

Найбільш постраждалими галузями економіки України є банківська сфера,металургія, хімічна промисловість, автопром, нерухомість та будівництво.Економічна криза в Україні посилюється затяжною політичною кризою, що ніякне вирішиться вже впродовж чотирьох років і значно впливає на інвестиційнийклімат нашої держави.

Отже, глобальний характер світової економічної кризи є лише ще однимдоказом взаємозалежності та вразливості світової економічної системи; впродовжнаступних п’яти років роль США дещо послабиться і ситуація на світовій аренізміниться на користь таких країн як Китай, Індія, Японія та Росія;зовнішньоторговельна політика країн-лідерів формуватиметься в умовахстратегічної конкуренції між цими державами в сфері торгівлі, інвестицій таінновацій.

Борис КОЛЕСНІКОВк.держ.упр., доцент ДонДУУАндрій АМПЛЄЄВздобувач ДонДУУ

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА СТИМУЛЯЦІЇ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГОПРОГРЕСУ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ФІНАНСВОЇ КРИЗИ

Усі сучасні держави намагаються або підтримувати своїй країні розвитокнауково-технічного прогресу, або, якщо власні можливості є обмеженими,користуватися науковими та технологічними здобутками інших країн. Настановина стимуляцію розвою науки й техніки стали важливою підвалиною державноїполітики багатьох країн і в тому числі України. Значно пізніше почалиувиразнюватися й зворотні сторони науково-технічного прогресу. Поступовоприходило усвідомлення того, що науково-технічний прогрес не здатен не лишерозв’язувати, але й створювати суспільні проблеми. Разом з розвитком суспільстврозвивалося не тільки практичне мистецтво державного управління, але й науковезабезпечення процесів вироблення та реалізації державної політики. Зросталитакож і технічні можливості практичного втілення державної політики. При цьомунаявність проблем, які державцям не вдавалося розв’язувати на даний час,усталилося пов’язувати з недостатнім розвитком науки й техніки. Тому запорукаїх розв’язання вбачалася у подальшому стимулюванні розвитку науково технічнихможливостей влади й соціуму. Однак новий виток науково-технічного прогресурозв’язуючи одні проблеми кожного разу демонстрував, що на місці старихпостали нові.

У минулих історичних епохах можна простежити найтісніший зв’язок

143142

вироблення та реалізації державної політики з міфологією та релігією, то вXIX, а особливо у XX ст. то розвиток державно-управлінських технологійоб’єктивно пов’язується насамперед із науково-технічним прогресом. Узахідноєвропейських країнах у цей час розпочався революціонізуючий впливнауки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світоглядлюдини й суспільства. При цьому дуже важливою обставиною є швидке зростаннянауково-технічної оснащеності і окремої людини, і суспільства і відповідновлади щодо управління людиною та суспільством. Проте постійноюісторичною тенденцією є те, що і окрема людина, і суспільство й влада зазвичайставить перед собою завдання, що переступають можливості наявного в неїтехнічного оснащення. При цьому роль науки й техніки полягає в тім, що вонивисувають і суспільство і його політико-адміністративну систему на новірубежі, створюючи передумови для переходу до нової історичної ситуації,розширюючи її, надаючи їй багатозначність, посилюючи складність таамбівалентність суспільного вибору.

Характерним є також те, що зменшується історико-ситуаційнаприреченість політичного керівництва та державного управління і значеннякомпонентів історичної ситуації набувають великої рухомості, владні структурина кожному новому витку науково-технічного прогресу все більше опановуєсили історичної ситуації. Між залежністю влади від історичної ситуації йопануванням владою історичної ситуації для кожної історичної епохивстановлюється певне співвідношення.

Слід зазначити, що ніколи це співвідношення не наближалося достовідсоткового, хоча деяким державним діячам інколи це здавалося. Зокремаце стосується радянського керівництва. Успіхи СРСР в середині минулогосторіччя створили у влади ілюзію майже повного контролю на історичноюдинамікою державотворення. Криза й колапс радянської державипродемонстрували, що зростання можливостей держави не стільки зменшуєстільки посилює ризики розбудови держави. Надмірна впевненість убездоганності марксистсько-ленінського наукового оснащення виробленняй реалізації державної політики завадила почати ризики державотворчогопроцесу.

Схоже, що певною мірою що подібної самовпевненості не вдалосяуникнути і сучасним країнам-глобалізаторам, особливо США. Не в останнючергу з цієї причини і виникла нинішня світова фінансова криза. На нашпогляд, зовсім не випадково відомий фінансист Дж. Сорос, порівнює нинішнюситуацію в світі з тією, яка склалася під час розпаду Радянського союзу. Щостосується наукової оснащеності нинішнього українського державотворення,то видається доцільним виокремити, що українській політичній еліти невдається поки що викорінити один погано усвідомлюваний хибний стереотиппро існування абсолютно правильної моделі державотворення.

Насправді ж, як наголошує згаданий вже вище Дж. Сорос, будь якаконцептуальна модель дійсності створена людьми буде обов’язковоутримувати в собі більшу чим мешу дозу помилковості [10]. Тому не вартобуло очікувати абсолютної правильності від марксистсько-ленінської моделідержавотворення, навіть, попри крилату фразу про те, що марксизм всесильневчення з тієї причини, що воно істинне. Відповідно треба також враховуватий ту обставину, що і найпередовіших моделях західноєвропейських моделях

державотворення теж не все є абсолютно безпомилковим і вони також містятьпевний дозу помилковості, яка ще буде виявлена практикою, а з огляду нанинішню світову кризу вже виявляється.

А. П. Назаретян зазначає, що нарощування технологічного потенціалусуспільства робить його менш залежним від екзогенних криз (зміни клімату,геологічні катаклізми та інші коливання середовища), але більш вразливим доантропогенних криз. Останні виникають вслід за зростанням технологічнихможливостей людини і втрати балансу між цими можливостями та усталенимина даному етапі механізмами особистої та соціальної саморегуляції [8].

Екстенсивний ріст, що слідує за технологічним проривом на певний часпокращує добробут людей, але згодом впирається в обмеженість ресурсів і усуспільства виникає загроза загинути під уламками своєї декомпенсованоїмогутності. Більшість племен, держав і цивілізацій далекого й недалекого минулогозагинули не стільки через зовнішні причини, стільки через те, що самі підірвалиприродні та організаційні підвалини свого існування. Зовнішні ж чинники(епідемії, екологічні лиха) найчастіше лише довершували руйнівну діюпорушеного техніко-гуманітарного балансу. Вихід з цієї кризи полягає в новійадаптації індивідуальної та суспільної свідомості до якісно вищого рівнятехнологічної могутності.

Якщо поглянути на сучасну глобальну фінансову кризу з позицій принципузгаданого вище принципу техніко-гуманітарного балансу, то можна припустити,що ми маємо справу з декомпенсацією могутності у сфері користування такимпотужним інструментом як сучасні фінанси. Гроші, на відміну від промисловогокапіталу мають не матеріальну, а інформаційну природу. Сучасні фінанси це єодин з різновидів прояву влади інформації та знань, домінування яких характернодля постіндустріальної стадії цивілізаційного розвитку. Вони дають можливістьяк вийти на якісно новий конструктивний рівень глобального управління людськоюцивілізацію в планетарному масштабі, так і створюють дуже серйозні ризикиколапсу людства. Глобальна фінансова криза говорить, на наш погляд про те, щоміжнародні владні інституції та національні уряди до оперування такимінструментами людство поки що не готове в етичному та прогностичному аспекті.Якщо міжнародні та національні владні структур виявляться спроможнимипіднятися на новий рівень етичного розвитку і передбачення наслідківвикористання могутності нових фінансових інструментів і прирощення новихпотужностей глобальної політичної влади буде адекватно компенсоване, то улюдства з’являється шанс новий етап розквіту. У противному разі рецесія ризикуперерости в колапс і повторити в загальнопланетарному масштабі те що вженезчисленну кількість разів траплялося в локальному занепаді окремих суспільств.

Список використаної літератури1. Вайн С. Глобальный финасовый кризис. Механизмы развития и стратегии

выживания. – М.: Альмина Бизнес Букс, 2009. – 302 с.2. Назаретян А.П. Цивилизационные кризисы в контексте универсальной

истории (Синергетика, психология и футурология). М.: Пер се, – 2-е изд. 2004. – 239 с.3. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности. –

М.: ИНФРА-М, 1999. – 262 с.

145144

Сергій МАЙСТРОк.е.н., доц., професоркафедри економічної політикиХарРІ НАДУ при Президентові України

ПЕРСПЕКТИВИ ТА НАСЛІДКИ СТВОРЕННЯ ЗОНИ ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІМІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ: АГРАРНИЙ АСПЕКТ

Стратегічним вектором міжнародної інтеграції України є ЄвропейськийСоюз. Вже давно існують чітко визначені етапи інтеграції України в ЄвропейськийСоюз: повне виконання взятих на себе інтеграційних зобов’язань, вступ до СОТ йстворення зони вільної торгівлі з ЄС, участь у митному союзі, досягненнявідповідності Копенгагенським критеріям і створення умов для членства Українив Європейському Союзі.

На сьогоднішній день Європейський Союз є одним з найбільшихторговельних партнерів України, частка якого у загальній структурізовнішньоторговельного обігу України складає більше 30%. Позитивним єспівробітництво країн в аграрній сфері. Так, за дев’ять місяців 2008 р. Українаекспортувала в країни Євросоюзу продукції АПК на загальну суму біля $ 2,3млрд., а імпортувала майже на $ 2 млрд. Тобто в цьому напрямку є позитивнесальдо торговельного балансу, якого немає в більшості інших галузей українськоїекономіки в умовах світової фінансово-економічної кризи [2].

Тому, на думку В. П’ятницького, заступника Міністра економіки України,національний аграрний сектор може бути основною рушійною силою увідносинах Україна-ЄС [3].

Слід зазначити, що в цілому, структура торгівлі України з ЄвропейськимСоюзом характеризується імпортом готової продукції, насамперед, інвестиційнихтоварів і експортом напівфабрикатів і сировини (насампередсільськогосподарської продукції). І таку ситуацію (закріплення за Україноюстатусу «сировинного придатку» ЄС) необхідно змінювати, в тому числі шляхомпосилення євроінтеграційних процесів.

Тому в 2005 р. розпочався надважливий етап інтеграції між Україною та ЄС– створення Зони вільної торгівлі (ЗВТ), у рамках якої країни-учасниці скасовуютьмитні ставки, податки й збори, а також кількісні обмеження у взаємній торгівлі.Створення зазначеної ЗВТ передбачає вільне переміщення між Україною і ЄСтоварів, послуг, капіталів і робочої сили [4].

Реальною перспектива створення ЗВТ стала тільки після вступу України уСОТ 5 лютого 2008 р. Як наслідок, вже 18 лютого 2008 р. Президент України В.Ющенко та Комісара ЄК з питань торгівлі П. Мендельсон офіційно відкрилипереговорний процес щодо створення Зони вільної торгівлі між Україною таЄвропейським Союзом [4].

Питання зняття мит між країнами є далеко не першорядним. Адже післяприєднання України до СОТ більшість мит на різні види товарів дорівнюють нулюабо мінімальні. Основною перешкодою просування українських товарів наєвропейський ринок є нетарифні обмеження (механізми їх розробки в ЄС єнепрозорими).

Найбільш гострою залишається проблема доступу сільськогосподарськихтоварів та харчових продуктів українського походження на ринок ЄС, зокрема,

вирішення комплексу питань, пов’язаних з санітарними та фітосанітарнимизаходами та стандартами якості. Тому позиції української продукціїагропромислового комплексу на ринку ЄС будуть залежати від двох факторів:наскільки ці товари будуть відповідати стандартам ЄС, та від змін, які зазнаєЗагальна аграрна політика (ЗАП) ЄС за період створення ЗВТ.

Слід зазначити, що в Європейському Союзі вимоги до якості продуктівхарчування значно вищі, ніж в Україні, до того ж високий рівень субсидіюваннясільгосппродукції в ЄС загострює конкуренцію на українському ринку. Ці факториможуть мати негативний вплив на конкурентоспроможність продукції українськихсільгоспвиробників в умовах функціонування ЗВТ. Тому в ході переговорів щодостворення ЗВТ сторони мають враховувати існуючі рівні державної підтримкисільгоспвиробників та технічні бар’єри в торгівлі.

За підрахунками експертів ЄС, створення ЗВТ приведе до зниження цін ваграрному секторі економік України і Європейського Союзу завдяки економіїмасштабу.

Так, наприклад, у м’ясопереробній галузі ціни знизяться, з огляду на рівеньнаближення стандартів виробництва України до правил безпеки харчовихпродуктів Європейського Союзу. Також істотно знизяться ціни на цукор, з оглядуна збільшення конкуренції. Це стосується також кондитерської промисловості, децукор є головною сировиною для виробництва. У цілому, розмаїтість продуктівхарчування значно збільшитися. Це буде сприяти збільшенню товарообігу міжкраїнами ЄС і Україною, а також сприяти зниженню споживчих цін [1].

Слід зазначити, що зниження споживчих цін є позитивом для населення, втой же час без відповідного зниження собівартості виробництвасільгосппродукції, від такої продовольчої дефляції будуть потерпати виробники,які до того ж будуть програвати в конкурентній боротьбі виробникам з ЄС.

Найважливішим ефектом, який може дати створення ЗВТ між Україною таЄС, є надходження інвестицій від країн Єврозони та доступ до більш дешевихєвропейських кредитних ресурсів. Крім того, в Україну будуть інвестувати такожкраїни, які не є членами ЄС, щоб одержати полегшений доступ до внутрішньогоринку ЄС. Тому інвестиційний ефект для України, в умовах створення ЗВТ, єнавіть більш важливим, ніж торговельний.

Це має надважливе значення, оскільки членство України в СОТ й створенняЗВТ із ЄС може обумовити консервацію сировинного характеру українськогоаграрного експорту. Враховуючи обмеженість внутрішніх інвестицій, іноземнийкапітал сприятиме рішенню вказаних проблем. При цьому процес надходженняіноземних інвестицій в національну аграрну сферу значно активізується, якщоУкраїна буде частиною єдиного внутрішнього ринку ЄС, тобто буде створено ізЄС ЗВТ, яка є необхідною, хоча й недостатньою, умовою структурної перебудовиукраїнської економіки, в тому числі аграрного ринку.

Слід зазначити, що Договір про ЗВТ, може містити положення про підвищеннястандартів охорони навколишнього середовища. І хоча це може привести допідвищення собівартості виробництва національної аграрної продукції і бути щеодним механізмом нетарифних обмежень з боку ЄС, однак, на нашу думку, врамках реалізації соціально-екологічної стратегії розвитку сільських територій,це буде мати позитивний ефект в довгостроковому періоді.

Слід зазначити, що ЄС при створенні раніше ЗВТ з іншими країнамивикористовував принцип асиметрії, тобто відкривав свої ринки відразу, а країни-

147146

партнери поступово, по мірі досягнення необхідного рівня розвитку економіки[5]. Однак, зараз в умовах світової фінансово-економічної кризи в ЄС існуютьпроблеми з підтримкою високого рівня конкурентоспроможності, і тому ЄС можевідмовитися від принципу асиметрії при створенні ЗВТ із Україною.

Тому, на наш погляд, Україні потрібно наполягати, на асиметричномувідкритті хоча б аграрних ринків (з обліком того, що стартові позиції України і ЄСу цьому секторі економіки є далеко не рівнозначними), щоб остаточно не знищити,приміром, національне тваринництво, яке в умовах членства України в СОТ вжевиявилось неконкурентоспроможним і потерпає від високодотованоїєвропейської тваринницької продукції. Тому необхідно разом з ЄС знаходитивзаємоприйняті механізми, які здатні зберегти й розвити позитивну динамікудвосторонніх торгово-економічних відносин, у тому числі в аграрній сфері.

Список використаної літератури1. Аналіз перспектив торгівельних відносин між Україною та ЄС у контексті

переговорів щодо розширеної угоди // ЄК, ГДТ. Роттердам, – 2007. – 72 с.2. Зона свободной торговли «Украина-ЕС»: не повторить ошибок вступления

в ВТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.apk-inform.com/showart.php?id=66249

3. П’ятницький В. Аграрний сектор може бути основною рушійною силоюу відносинах Україна – ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrinform.com.ua/ukr/order/?id=665099.

4. Саакова И. Евросоюз зовет нас в ЗСТ / И. Саакова // Дело. – 2008. – №27(541). – С. 5. – (19 фев.)

5. Шнырков А. Часть экономического суверенитета придется передать нанаднациональный уровень / А. Шнырков // Бизнес. – 2008. – № 27 (806). – С. 14 –15. – (7 июл.).

Олег НАУМОВдоцент кафедри менеджментута управління проектамиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

В цей час у світі не залишилося фактично жодної держави, яка могла біснувати ізольовано від інших учасників міжнародних відносин. Нинішня ситуаціяхарактеризується глобальною трансформацією всіх країн до нового якісногостану, нового типу цивілізації третього тисячоріччя.

Поступово Європейський союз (ЄС) стає найбільшим інтеграційнимоб’єднанням, потужним центром впливу на формування сучасної світовоїбагатополярної системи. На сьогоднішній день ЄС є унікальним утворенням, щопоєднує 27 держав європейського континенту. Можливо, це ще не межа, томущо багато країн очікують своєї черги на вступ в об’єднання.

Європа привертає увагу багатьох країн світу через наявність наступнихдомінант: ємного ринку, ринку споживання, енергетичної сировини; виняткововисокого рівня техніки та технології; експорту капіталу та інвестицій в економіку;високого рівня життя, достойного рівня освіти та сучасної системи охорони здоров’я.

ЄС бере активну участь у вирішенні багатьох міжнародних питань, виступаєяк єдине ціле утворення, яке не претендує на роль держави й не бере на себеключові державні функції відносно країн, що до нього входять. ЄС прагне доінтеграції на основі принципів демократії й демократичних цінностей призбереженні унікальності кожної держави та її населення. Одним з діючих стимулівдо об’єднання виступає положення індивіда в суспільстві, його роль у політичномупроцесі, увага, яка приділяється урядами потребам окремої людини [1, 2].

Після вступу країн Центральної та Східної Європи до ЄС, ця організаціястала ще більш потужним утворенням на міжнародній арені, позицію якогодоводиться приймати до уваги багатьом країнам світу, у тому числі й Україні.

Співробітництво з ЄС для України завжди відігравало немаловажну роль,відображаючи протікання як внутрішніх, так і зовнішніх політичних та економічнихпроцесів.

Сучасний етап розвитку нашої країни характеризується глибокимиструктурними змінами, викликаними інтернаціоналізацією виробництва,обміном, ростом загальної взаємозалежності та глобалізацією найважливішихпроблем людства.

Однак, вступ України до ЄС дотепер залишається під знаком питання. Вонаусе ще більш пострадянська, ніж європейська держава, на що вказують останняукраїнська політична криза й пов’язані з нею дії всіх галузей влади, сумніви увнутрішній стабільності та європейській послідовності. Україна втратила багаточасу на шляху реформ, гальмування яких ще й підсилила світова фінансово-економічна криза [3].

Умовою поступової інтеграції України до ЄС є необхідність виконання внайближчому майбутньому Копенгагенських критеріїв, тобто стабільність законіві інституційних структур, що гарантують демократію, верховенство закону,забезпечення прав людини, повагу й захист прав національних меншостей удержаві; наявність діючої ринкової економіки й здатність витримати тискконкуренції та ринкових чинностей у межах ЄС; здатність брати на себезобов’язання, які випливають зі членства в ЄС, включаючи визнання цілейполітичного, економічного й валютного союзу [4].

Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки,подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніхтехнологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної здатностівітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки й, насамперед, – на ринок ЄС.

Членство України в Євросоюзі забезпечує високі стандарти життя для людей,цивільні права й волі, особисту та національну безпеку, співробітництво в областіюстиції й внутрішніх справ.

Нашій державі необхідно демонструвати достоїнство, активніше переймаючиєвропейську систему яка сприяє удосконаленню наявного, запозиченнювипробуваного, підтримуванню інноваційного.

Активний саморозвиток на власній і національній основі є поступовим рухому сторону інтеграції України до Євросоюзу.

Список використаної літератури1. Проблемы интеграции Союзного государства Беларуси и России в

европейское сообщество. – Режим доступу: http://www/ URL: http: // soyz-2004.narod.ru/sharapo/

149148

2. Информационное агентство Коментатор. Век европейской интеграции. –Режим доступу: http://www/URL:http://soyz-2004.narod.ru/sharapo/

3. УКРРУДПРОМua. Европейская интеграция выбирает достойних. – Режимдоступу: http://www / URL: http: // ukrrudprom.ua/digest/dfdfrtrtr151108.html

4. Информационное агентство УНІАН. – Режим доступу: http://www / URL:http://www.unian.net/rus/news/news-306633.html

Андрій ПЕРЕТОКІНасистент кафедриукраїнознавства ПДАБА

ВАЖЕЛІ ВПЛИВУ У СФЕРІ СПІВРОБІТНИЦТВА ЄС ТА УКРАЇНИВ УМОВАХ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Співробітництво України з міжнародною спільнотою почалося змоменту її визнання після проголошення суверенності України. Україна сталачленом більш як ста міжнародних організацій, на дипломатичніпредставництва при цих організаціях покладаються важливі завдання: політичнаробота, забезпечення просування ініціатив України в міжнародних структурах,створення іміджу держави, співробітництво з міжнародними організаціями,компаніями тощо. Перед українською зовнішньою політикою стоїть якісно новезавдання – Україна мусить побудувати своє європейське майбутнє, лишеспираючись на дружні та рівноправні відносини зі своїми провіднимистратегічними партнерами – ЄС, США та Росією. Україна повинна рухатися вЄвропу не за рахунок руйнування відносин з іншими державами тарегіонами світу. Україна відмовилася від конфронтаційних моделейзовнішніх відносин на користь оптимального балансу пріоритетів. З іншогобоку, українська політика не повинна бути середнім арифметичним інтересіві прагнень наших партнерів. Визначальним орієнтиром в процесі її формуваннямають бути національні інтереси України.

Сьогодні торгівельно-економічна проблематика остаточно перетвориласяна ядро сучасних міжнародних відносин. Успішне просування України доєвропейської спільноти на 99% складається з «людського фактору» – цеінтелект, досвід, освіта дипломатів, керівників, політиків, громадян, які повиннімати достатньо сил і потенціалу для забезпечення національних інтересів Українина міжнародній арені. Формування оновленої України збіглося в часі звсесвітнім процесом глобалізації. Поряд з позитивними процесами глобалізаціязробила усі країни більш уразливими у сферах економіки, фінансів, екології,тероризмі, наркобізнесі, міграції, захворюваності, інформаційної безпекитощо. Тенденція до універсалізації і уніфікації робить виклик національнимтрадиціям, цінностям, суверенітету держав. Стратегічні міркуваннязалишаються основоположними, як для міжнародних інтеграційних об’єднань,так і для окремих держав, зокрема й України.

Економічна інтеграція є велінням часу. Інтеграційні процеси охопили усікуточки земної кулі, але вони розвиваються за різними формами – ЄС, ОАД,ЄврАзЄс, ЄЕП, ГУ(У)АКМ. Найпривабливіший досвід має Західна Європа,учасники якої спробували ефективні економічні, політичні і правові рішення.Варіант ЄС – це створення структури з наднаціональними рисами. Європа

реорганізується у Євросоюз та інтегрується у рамках НАТО, має необхіднийпотенціал у політичній, військовій і економічній сферах. ЄС відіграє в міжнароднихвідносинах помітну роль стосовно ціннісних принципів і правил поведінки держав.

Особливе місце в співробітництві ЄС з Україною займають програмитехнічного сприяння співдружності незалежних держав (ТАСІS), яке надаєтьсядля реформування економіки, реорганізації і вдосконалення роботидержавних органів, проведенні освітніх заходів тощо. Поступальність розвиткувідносин з Україною Євросоюз обумовлює низкою складників: набуттябез’ядерного статусу, закриття Чорнобильської АЕС та ін. Однією з умов баченняЄС шляхів розвитку співпраці з Україною було і є сприйняття нашої країни в«пакеті» з Росією.

Політичний момент співпраці ЄС і України характеризується новимиумовами розвитку розширення Союзу, ставленням до країн-сусідів іформуванням у зв’язку з зазначеним оновленої політики щодо США і Росії.

У зв’язку з економічною кризою, яка охопила увесь світ, у тому числі ЄС іУкраїну, європейський напрямок є основним пріоритетом зовнішньоїполітики сучасної України. З розширенням Євросоюзу, який впритул наблизивсядо кордонів України, окреслилися нові тенденції у відношеннях України зпровідним Європейським формуванням. Визнаючи виголошену Україноюдовгострокову стратегію на інтеграцію з Європейськими структурами, ЄСсформував концепцію відносин з Україною:

- поглиблення співробітництва;- відкриття нових представництв;- галузева комерція і торгівельні відносини;- підписання угод про «східнe» партнерство і співробітництво;- прийняття плану дій;- проведення саммітів Україна – ЄС, Україна – НАТО;- прийняття для України статусу країни-сусіда;- формування договірно-правової бази;- прийняття угоди про партнерство і співробітництво (УПС), де основні

принципи – ринкова економіка і залучення до правового поля Європейськогоринку та ГАТТ/СОТ. Угода має 17 галузей співробітництва з ЄС, де маютьдіяти закони згідно з вимогами європростору: митне законодавство, банківськасправа, бухгалтерський облік та податки, охорона праці, фінансові послуги.

Передбачено скорочення усіх видів дискримінації та обмежень на торгівлю,вільне пересування капіталів та ін. УПС містить питання про транскордонненадання послуг, визначає механізм реалізації домовленостей. З цією метоюстворено раду з питань співробітництва, узгоджена зовнішньополітичнадіяльність у сфері безпеки, політичного діалогу, консультації тощо.

На шляху просування України до ЄС існують такі етапи: набуття СОТ(завершений в 2008 р.), реалізація УПС, створення зони вільної торгівлі Україна– ЄС, набуття статусу асоційованого члена ЄС, набуття членства у НАТО.Але у зв’язку з економічною та політичною кризою останні етапипросуваються дуже повільно. Крім того, сприйняття України у «пакеті» з Росіюне дозволяє ЄС діяти без огляду на позиції Росії, яка не має бажання відпуститиУкраїну з-під свого впливу. Маючи величезні поклади газу та нафти, вона впливаєна позиції ЄС і НАТО щодо України. Але це не остання перешкода до вступуУкраїни до ЄС і НАТО. За деякими оцінками, втрати України від розширення ЄС

151150

можуть досягти 1 млрд. євро. Йдеться про очікувані значні випробуванняукраїнських експортерів через невідповідність розмірів української квоти на різнупродукцію і можливостей українських підприємств. Квоти можуть знизити обсягпостачання у чотири-п’ять разів, збитки можуть досягти 200 – 300 млн. єврощорічно у легкій, харчовій, переробній промисловості.

Подальше бачення майбутнього Європи і інтегрованої до неї Українибуде конкуренція з боку більш розвинених фірм Європи, згортання низки галузейвітчизняного виробництва, ліквідація неконкурентноспроможнихпідприємств, соціальні наслідки, сприйняття України як сировинного таресурсного додатку, перетворення України на науково-технічну периферіюпромислово розвинутих країн.

Сучасна економічна криза висвітила усі ці проблеми зараз і саме заразкраїна повинна приймати заходи з подолання цих негативів. Криза є тимпоштовхом, який повинен дати відповідь – зможе України впоратися звимогами – буде передовою країною з сучасним виробництвом. А ні – товхід до ЄС їй буде закрито на довгі роки.

Таким чином, прагнення до євроінтеграції повинно бути основним інезмінним пріоритетом України, стержнем стратегії економічного і соціальногорозвитку на майбутнє. Намагання України бути європейською державоюспирається на спільне із західним світом розуміння й бачення суспільнихцінностей, яке не зводиться лише до законодавства ЄС, а охоплює загальніпринципи, цінності і правову культуру.

Сергій ПРОЦЮКаспірант кафедри економічної політикиХарРІ НАДУ при Президентові України

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯВ ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ: ДЕМОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Особливістю соціальної політики країн Європейського Союзу (яка поступовоперетворюється в проблему) є те, що сучасна система соціального захисту буласформована ще в 70-ті рр. ХХ століття, коли темпи росту економіки були високимий забезпечували необхідний обсяг витрат на цей захист. В останні десятиліттятемпи економічного зростання Єврозони значно знизилися, в тому числі в зв’язкуз прийомом нових членів та світовою фінансово-економічною кризою.

Основою європейської моделі капіталізму завжди вважалися «соціальнасправедливість» і «соціальний ринок». Означало це, насампередзагальнодоступність соціальних і суспільних благ. Ще недавно, наприклад, кожнийжитель Німеччини – провідної економіки ЄС, навіть маючи невеликі доходи, мігрозраховувати на забезпечену старість (і навіть на передчасний вихід на пенсію –в 55 років), медичне обслуговування світового рівня й інші гарантії за державнийрахунок [2]. В умовах економічного підйому така модель працювала. Але в умовахекономічної кризи німецький «соціальний капіталізм» зіштовхнувся з проблемами.

Так, на думку Михасюка І., проблема узгодження між існуючимидержавними зобов’язаннями, витрати на виконання яких зростають у міру старіннянаселення, і верхніми межами оподатковування буде фундаментальною длябільшості розвинених країн у найближчі десятиліття [3].

Тому однією з головних причин, через яку «європейська модель капіталізму»,всупереч своїй первісній соціaльнo орієнтованій природі, змушена ставати всежорсткішою, є демографічна проблема (табл. 1) [1]. Через старіння населенняЄвроспільноті стає все важче виконувати так званий «договір поколінь». Сутністьцього договору полягає в тому, що сьогоднішня активна частина населення згодназа рахунок своїх податків утримувати нинішніх пенсіонерів, знаючи, що вмайбутньому також буде одержувати пенсії за рахунок податків наступногопокоління. Але старіння населення свідчить про те, що сучасна молодь вже незможе розраховувати на таку ж забезпечену старість, як у сучасних пенсіонерів [2].

Більше того, європейські школярі вже знають: щоб забезпечити собі гіднежиття, їм доведеться працювати до 70 років. При цьому працівникам середньоговіку також не варто розраховувати на забезпечену старість: пенсійну системузрештою реформують, але вони вже не встигнуть нагромадити гроші за новимиправилами.

Прогноз демографічних тенденцій в країнах ЄС (1995 р. – 100%)

При цьому внесення окремих змін у пенсійну систему допоможе полегшитидолю майбутню громадян. Так, дослідження, проведене ЄС в 2006 р., показало,що в середньому 47 % прогнозованих демографічних змін можна зм’якшитизавдяки перегляду пенсійної політики. Всі євроексперти сходяться на думці, щонеобхідно підвищити пенсійний віковий ценз або, принаймні, зрівняти його дляобох статей: чоловічої та жіночої. Співвідношення пенсійного віку для чоловіківі жінок на рівні 60/55 років залишилося в ЄС тільки в Румунії. У Болгарії й Литвіцей показник становить 63/60 років. Поки лише Франція втримує пенсійний вікна рівні 60 років для обох статей (варіант, який, на наш погляд, доцільно поступовозапровадити в Україні). Гендерної дискримінації немає в пенсійних системах Латвії(пенсійний вік для всіх складає 62 року) і Естонії (63). А Великобританія до 2046 р.має намір підняти рівень пенсійного віку до 68 років [1].

Україна в найближчий час також може зіштовхнутися із серйознимипроблемами в соціальному захисті населення, обумовленими самедемографічним чинником. Україна (як і більшість східноєвропейських країн)переживає безпрецедентне скорочення чисельності населення (в 2000 – 2025 р.

Країна 1995 2000 2010 2020 2030 2050

Німеччина: населення, % 100,0 100,0 97,2 94,2 90,6 81,2 питома вага людей пенсійного віку, % 22,3 23,8 30,3 35,4 49,2 51,9

Франція: населення, % 100,0 102,2 104,9 106,9 107,8 106,1 питома вага людей пенсійного віку, % 22,1 23,6 24,6 32,3 39,1 43,5

Італія: населення, % 100,0 100,1 98,2 95,3 91,9 82,6 питома вага людей пенсійного віку, % 23,8 26,5 31,2 37,5 48,3 60,0

Великобританія: населення, % 100,0 101,0 102,2 103,5 103,9 102,0 питома вага людей пенсійного віку, % 24,3 24,4 25,8 31,2 38,7 41,2

Швеція: населення, % 100,0 101,8 103,6 105,7 107,0 107,0 питома вага людей пенсійного віку, % 17,4 26,9 29,1 35,6 39,4 38,6

153152

населення нашої країни, за прогнозами ООН, скоротиться на 20%) і швидке йогостаріння на тлі низького рівня доходів. Якщо в 1959 р. люди старше 60 роківстановили всього 10% населення України, то в 2001 р. цей показник збільшивсядо 21%, а в 2050 р., за прогнозами Інституту демографії й соціальних дослідженьНАН України, досягне 32% [1]. Зокрема, саме зараз у пенсійний вік входитьпокоління народжених у післявоєнні роки (різке зростання народжуваностіспостерігалося після 1947 г.). Замінити їх на робочих місцях буде нікому, оскількив працездатний вік тільки починають вступати українці, що народилися в 1990-іроки, коли народжуваність досягла критичного мінімуму. У довгостроковійперспективі ці тенденції в Україні збережуться: частка старих буде зростати на тлізменшення частки працездатного населення й дітей.

Для економіки це означає значне збільшення навантаження на пенсійнусистему. Вже сьогодні, за даними Інституту демографії, на 100 платників пенсійнихвнесків (тобто економічно активних громадян) приходиться 86,2 пенсіонера, а в2026 р. їхня чисельність зрівняється. В 2050 р. 100 працюючих людей повиннібудуть утримувати вже 127,9 пенсіонера. Всесвітнього банку, зокрема,прогнозують, що до 2025 р. в Україні пенсійні витрати можуть скласти 19 % ВВП[1]. Природно, таких пенсійних виплат нинішня солідарна система забезпечитине зможе.

Тому потрібно запроваджувати трирівневу пенсійну систему, яка функціонуєв країнах ЄС. Так, в Польщі пенсійна система включає три рівня: державнасолідарна система, 12 недержавних пенсійних фондів, добровільне пенсійнезабезпечення (робітник регулярно вносить внески, які йдуть не на чужу пенсіюпрямо зараз, а на його ж, але в майбутньому) [4].

Крім функціонування ефективної пенсійної системи, в ЄС успішносправляються з демографічними проблемами за рахунок іммігрантів. Дефіцитробочої сили покривається за рахунок міграції всередині Єврозони, оскількисьогодні більша частина мігрантів із центральноєвропейських країн – членів ЄСзадовольняє попит на певні спеціальності в країнах Західної Європи. Крім того,євроексперти пропонують «відв’язати” пенсії від середнього рівня зарплат ііндексувати їх тільки в залежності від темпів інфляції. На їхню думку, переглядмеханізму індексації матиме навіть більший ефект, ніж підвищення пенсійноговіку [1].

Однак, на наш погляд, для України все це може бути лише як тимчасовіпівзаходи екстенсивного характеру, які не можуть замінити повноцінної пенсійноїреформи, проводити яку в країні необхідно вже зараз (на основі існуючогоєвропейського досвіду), щоб в майбутньому забезпечити необхідний рівеньсоціального захисту сучасного економічно активного зайнятого населення.

Список використаної літератури1. Горбач Д. С пенсией веселой / Д.Горбач // Бизнес. – 2008. – № 48 (827). –

С. 21 – 24. – (1дек.).2. Европейская и американская модели капитализма // Бизнес. – 2004. – №44

(615). – С.107 – 111. – (1 нояб.).3. Державне регулювання економіки / [Михасюк І., Мельник А., Крупка М.,

Залога З.]. – К.: Атіка, Ельга-Н, – 2000. – 592 с.4. Перковски С. В Украине большой дисбаланс между эффективностью труда и

уровнем вознаграждения / С. Перковски // Бизнес. – 2008. – № 49 (828). – С. 16 – 17.

Тетяна САВОСТЕНКОк.е.н., доц., завідувач кафедри економікита регіональної економічної політикиДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниСергій ВЕГЕРЯздобувач кафедри економікита регіональної економічної політикиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПЕРСПЕКТИВИ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З ЄСВ АГРАРНІЙ СФЕРІ З УРАХУВАННЯМ ВСТУПУ ДО СОТ

Не зважаючи на дискусію, що досі триває у політичних колах та суспільствіщодо обрання Україною вектору руху (Європа чи Росія), в сучасних умовахприєднання до великого економічного об’єднання є неминучим. Орієнтирєвропейської інтеграції утверджений низкою державних документів найвищогорівня. Стабільне зміцнення торговельно-економічних відносин між Україною таЄС є значною складовою реалізації обраної державою політики. Перший крок дозближення з ЄС вже зроблено – це вступ України до СОТ. Аграрний секторекономіки України вважається чи не найбільш вразливим від нових умов торгівлі.Дійсно, якщо проаналізувати середньозважені ставки імпортних тарифів (див.табл. 1), то можна говорити про складне становище, у якому опинилисянаціональні виробники сільськогосподарської продукції.

Середньозважені ставки імпортних тарифів, %

Але, на думку деяких дослідників, на сьогоднішній день в умовах світовоїкризи склалася унікальна ситуація, коли аграрії, навпаки, можуть відігравати дедаліпомітнішу роль на світових ринках. Це пов’язане з тим, що світові ціни насільськогосподарську продукцію продовжують зростання (так званаагроінфляція), а вона стає дедалі дефіцитнішою. Серед країн, що маютьневикористаний потенціал в аграрній сфері, можна назвати Росію, Казахстан,Аргентину. Можливості таких «гигантів» як США або ЄС є дуже обмеженими.По суті, українське сільське господарство вже адаптувалося до правил, якісклалися у системі СОТ, і цілком можливим є розвиток сільського господарствана рівні 2004 – 2006 рр. [2].

Стосовно експортного мита, то угоди СОТ не забороняють їх застосування.Стаття XI ГАТТ: «Ніякі заборони чи обмеження, крім мит, податків, чи іншихзборів, чи то у формі квот...чи інших заходів, не повинні встановлюватися абозастосовуватися будь-якою стороною щодо імпорту будь-якого товару, якийпоходить з території будь-якої іншої сторони, або щодо експорту чи продажу наекспорт будь-якого товару, призначеного для ввезення на територію будь-якоїіншої сторони». Стаття 12 Угоди про сільське господарство СОТ вимагає перед

До вступу у СОТ

Після вступу у СОТ

Різниця, в.п.

По всій номенклатурі 7,02 5,09 -1,93 Сільське господарство 18,19 10,07 -8,12 Промисловість 6,11 4,77 -1,34

155154

введенням заборон чи обмежень на експорт надати письмове повідомлення доКомітету з сільського господарств та провести консультації з країнами-членамиСОТ, які мають суттєвий інтерес як імпортери з цього питання.

Якщо вести мову про так звані «жовті» або напівзаборонені субсидії, яківідповідно до правил СОТ мають скорочуватись, то, згідно домовленостей, Українане має зобов’язань перед СОТ по скороченню внутрішньої підтримки, щонадається через «жовті» програми. Щорічний сукупний вимір державноїпідтримки (СВП) сільського господарства України, який акумулює в собі окремі«жовті» програми підтримки, не повинен перевищувати 3 млрд. 43 млн. грн.Додатково Україна може кожен рік витрачати на «жовті» програми до 5 % відрічної вартості виробництва валової продукції сільського господарства. Тож якщотенденція зростання аграрного сектору збережеться, пропорційно збільшитьсяй рівень державної підтримки [2]. Як і всі країни-члени СОТ, Україна не матимеобмежень на «зелені» програми внутрішньої підтримки сільського господарства.

Таким чином можна зробити висновок, що вступ України до СОТ дляаграрної сфери – це:

– покращення доступу до українського ринку продовольства та інших країн-членів СОТ;

– зниження ставок імпортних тарифів та їх зв’язування;– скасування кількісних обмежень у зовнішній торгівлі;– надання національного режиму аналогічним імпортним товарам;– трансформаційні зміни у політиці підтримки виробників та обмеження

граничного рівня підтримки сільськогосподарських виробників через «жовті»програми;

– скасування прихованих нетарифних обмежень для імпорту у виглядісанітарно-ветеринарних заходів та вимог національних стандартів.

Все вищенаведене ніби то дає підстави говорити про оптимістичні прогнозищодо виходу національних сільгоспвиробників на нові ринки, у тому числі ЄС.Але треба зазначити, що у 2008 р. сільськогосподарський товарообіг між Україноюта ЄС був незначним – частка ринку ЄС складала 18 % експорту та 9 % імпорту[3]. Крім того, проблемою є випереджальне зростання імпорту (якщо порівнятиперше півріччя 2008 р. з відповідним періодом 2007 р., то імпорт продовольчихтоварів і сільськогосподарської сировини збільшився у 1,7 разів, а експорт – лишеу 1,4 рази). Таке зростання імпорту є одним з найбільших серед інших галузей.

Проблемою є також втрати українських експортерів-аграріїв від здійсненняновими членами ЄС спільної зовнішньоторговельної політики. Технічний,санітарний, фітосанітарний, ветеринарний контроль щодо української продукціїз боку країн-нових членів ЄС став жорсткішим, що може говорити про скороченняекспорту сільськогосподарської продукції у ці країни [1]. Таким чином, збільшеннятоварообігу поки що неможливо, враховуючи недостатню якість цієї продукції.У ЄС діє 18 тис. стандартів, в Україні – 80 тис., і тільки у галузі сільськогогосподарства дві третини стандартів не узгоджені з європейськими [3]. Можнавести дискусію про те, що багато стандартів, які встановлені ще за радянськихчасів, є набагато кращі, ніж європейські, але загальний ринок з ЄС (зона вільноїторгівлі) працює за загальними законами.

Продовжуючи тезу про якість сільськогосподарської продукції, слідзазначити, що переважають у експорті продукції аграрної сфері (а також іншихгалузей економіки) товари з низьким рівнем доданої вартості. У структурі

аграрного експорту переважають насіння культур, зернові, соняшникова олія(щодо якої рішенням Європейської Комісії від 10.06.2008 р. були встановленіспеціальні вимоги імпорту в ЄС), імпорту – м’ясо і м’ясопродукти.

Тому, першочерговими, на нашу думку, є заходи щодо подальшої послідовноїгармонізації стандартів якості та норм відповідності України та ЄС і забезпеченняпротидії антидемпінговим та іншим обмежувальним заходам щодо українськихаграрних підприємств на ринку ЄС. Реалізація цих завдань потребуєвдосконалення чинного законодавства, а саме приведення «Програми переглядучинних в Україні міждержавних стандартів (ГОСТ)» у відповідність з Угодою протехнічні бар’єри у торгівлі СОТ.

Список використаної літератури1. Україна в 2008 році: процеси, результати, перспективи. – Режим доступу:

http://www.niss.gov.ua. – Назва з екрану.2. Україна вступає в СОТ. – Режим доступу: http://www.wto.in.ua. – Назва з

екрану.3. Україна – ЄС: плюси і мінуси вільної торгівлі. – Режим доступу: http://

www.ubr.ua. – Назва з екрану.

Юрій ЧИРИЧЕНКОк.е.н., доцент кафедриобліку і аудиту ДДАУ

СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Європейський курс розвитку України завжди був одним з найголовнішихпріоритетів що формували її стратегію на майбутнє 11 грудня 1999 р. в м. ХельсінкіЄвропейська Рада схвалила Спільну стратегію ЄС щодо України, яка спрямованана зміцнення стратегічного партнерства з Україною, що передбачає підтримкупроцесу демократичних та економічних перетворень в Україні, вирішення спільнихпроблем щодо підтримання стабільності та безпеки на Європейському континенті,зміцнення співпраці між ЄС та Україною у контексті розширення Євросоюзу [1].На сьогодні ця співпраця постійно поглиблюється, набуває системних ознак. Заостанніми офіційними даними 30 березня – 03 квітня 2009 р. в Брюсселі пройшовVI раунд переговорів щодо створення глибокої і всеохоплюючої зони вільноїторгівлі між Україною та ЄС. За результатами переговорів було обговорено ідосягнуто певного прогресу за такими напрямами: торгівля товарами, тарифнапропозиція, митне питання, інтелектуальна власність, питання енергетики, сталийрозвиток, послуги, конкуренція, санітарні та фітосанітарні заходи [1].

Отже, у державному управлінні усією національною економікою взагалі тазокрема, управлінні такою важливою у стратегічному значенні галуззю яксільськогосподарська галузь, це так само повинно стати відправною точкою.

Проте, детальна проробка та вивчення сучасного стану планування розвиткугалузі ставить запитання щодо кореляції суто внутрішніх завдань розвитку іззадекларованими зовнішньоекономічними. Так, розглянемо прогнозвиробництва валової продукції сільського господарства в 2009 році, отриманийнами з офіційних джерел [2] та більш масштабну Державну цільову програму

157156

розвитку українського села на період до 2015 року. Мова йде про продовольчубезпеку та продовольчу незалежність держави.

Основою аграрного ринку є виробництво вітчизняними товаровиробникамисільськогосподарської продукції, яке переважно формує продовольчу безпекудержави, де продовольча безпека держави це захищеність життєвих інтересівлюдини, яка виражається у гарантуванні державою безперешкодногоекономічного доступу людини до продуктів харчування з метою підтримання їїжиттєдіяльності [2].

На думку вітчизняних вчених продовольча безпека держави визначається затакими критеріями:

– достатність продовольчого споживання, тобто відношення фактичногорівня споживання основних харчових продуктів на одну особу до науковообґрунтованих (медично рекомендованих) норм здорового харчування. В 2005році цей показник за найважливішими харчовими продуктами (молочними ім’ясними) становив лише 49 – 59 відсотків.

– доступність продовольчого споживання – відношення вартості річногонабору харчових продуктів на одну особу, що відповідає науково обґрунтованимнормам здорового харчування, до річного розміру доходу на одну особу;

продовольча незалежність – частка продовольчого імпорту в загальномуобсязі продовольчого споживання [2].

Співставлення вказаних двох напрямків розвитку, на нашу думку дозволяє:– по перше, розглядати високі європейські стандарти життя у якості мети,

зокрема щодо підвищення рівня споживання сільськогосподарської продукціївнутрішніми споживачами;

– по друге, забезпечувати нові механізми лібералізації міжнародної торгівлііз метою збільшення частки експорту надлишків продукції аграрної галузі;

– по третє, сприяти завдяки державній регуляторній політиціімпортозаміщенню тієї частини сільськогосподарської продукції, що імпортуєтьсядо України. При цьому співпраця із країнами Європейського союзу маєпоглиблюватися за рахунок зацікавленості цих країн у стабільному розвиткуУкраїни, як надійного стратегічного партнера у багатьох галузях економіка, навзаємовигідних основах;

– по четверте, слід вміло використовувати той факт, що національна аграрнагалузь є виключно привабливою для західних інвесторів у середньо тадовгостроковій перспективі, адже як цілком очевидно, серед майбутніх викликів,які незабаром потребуватимуть вирішення, однім з найважливіших станепродовольче забезпечення людства.

Список використаної літератури1. Офіційний сайт представництва Україні при Європейському союзі. – Режим

доступу: http://www.ukraine-eu.mfa.gov.ua2. Офіційний сайт Міністерство аграрної політики України. – Режим доступу:

http://www.minagro.gov.ua3. Чириченко Ю. В. Деякі аспекти визначення впливу окремих

зовнішньоекономічних процесів на продовольчу безпеку України. Вісник Академіїмитної служби України. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2006. – № 3. – С.78 – 83

Світлана ДЄХТЯРЬОВАаспірант кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В ЄС

Інтеграція Української держави до ЄС передбачає адаптацію законодавстваУкраїни до міжнародно-правових норм ЄС, зближення з сучасною європейськоюсистемою права, що має на меті забезпечення сталого розвитку політичної,підприємницької, соціальної, культурної активності громадян, економічнийрозвиток держави у рамках ЄС та сприятиме поступовому зростанню добробутугромадян, сталого розвитку суспільства. Адаптація законодавства України охоплюєсобою реформування її правової системи та поступове приведення у відповідністьдо європейських стандартів, охоплює всі сфери життя соціуму, забезпечуючивходження держави до європейського політичного, в тому числі у сфері зовнішньоїполітики і політики безпеки, інформаційного, економічного і правового простору.Вироблення чіткої стратегії боротьби з корупцією, «тіньовою економікою» та їхвикорінення є одними із головних пріоритетних завдань України на шляху розбудовиекономічної, демократичної, соціальної, суверенної, незалежної, правової держави.Глобалізація світового господарства, запровадження спільного правового поля ієдиних стандартів, уніфікація національних економік на засадах СОТ/ГАТТ,економічні тенденції в державах-учасницях ЄС щодо консолідованого єдиногогрошовою одиницею Європейського Союзу, потенційна взаємовигідність вільноїторгівлі є не лише важливим факторами економічної інтеграції та розвитку світовоїта вітчизняної торгівлі, але й своєрідним гарантом дотримання законності,запобігання негативним факторам тінізації економіки та деструктивним явищамкорумпованості.

Корупція в Україні є однією з найгостріших проблем функціонування ірозвитку державності, реально загрожує національній безпеці і конституційномуладу нашої держави, й негативно впливає на різні сторони суспільного життя:економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість,міжнародні відносини, – витісняючи правові, етичні, суспільні відносини,поступово із аномалії перетворюючись у норму поведінки. Вивченнязаконодавства та практика боротьби з корупцією, дослідження сутностікорупційних явищ, визначення сфер їх поширення, способів проникнення всуспільне життя, пошук шляхів викорінення, адекватні засоби протидії мають нелише науково-теоретичне, а й практичне значення. Адже від правильногорозуміння сутності корупції значною мірою залежить формування стратегії ітактики антикорупційного діяльності, постановка її цілей, визначення сил і засобів,меж та противаг. Для подолання корупції необхідно, насамперед, змінити спосібмислення суспільних мас, підвищити рівень правової свідомості, адже «схильністьдо хабарництва» стає своєрідним способом і засобом реалізації своїх потребокремими прошарками суспільства, способом не лише мислення, але й укладомжиття. Складність подолання корупційних процесів у державі зумовленапроведенням значного обсягу нормативних, організаційних та технічнихантикорупційних заходів, які б дозволили у визначений термін сформувати новийвид інтегрованої структури, здатної забезпечити комплексне виконання завдань

159158

держави. Світ, що швидко змінюється, не залишає вибору щодо подальшого шляхурозвитку України, яка прагне приєднатися до євроатлантичної спільноти. Саметому політичним керівництвом держави визначається стратегічний курс наєвроатлантичну інтеграцію та співпрацю в сфері подолання корупції. Це в своючергу зумовлює нагальну потребу інтенсифікації адміністративної та політичноїреформ в Україні, вжиття рішучих заходів щодо наближення до євроатлантичнихстандартів, адже виникає критична проблема недостатності нормативно-правового,організаційно-технологічного і аналітичного забезпечення системи державногоуправління у сфері запобігання та протидії корупції, та в необхідності розробкиконцепції організаційно-правових засад боротьби з корупцією в спектральномуаналізі чинного законодавства України в розрізі із європейськими нормативно-правовими стандартами. Стратегія інтеграції України до ЄС в сфері боротьби зкорупцією має ґрунтуватися на конституційних засадах, в яких встановлюєтьсяспрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення їїнаціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного, взаємовигідного,плідного, результативного співробітництва з країнами-учасницями міжнародногоспівтовариства за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права,на чітко окреслених напрямках зовнішньої політики України та основах державноїполітики, концептуальних засадах національної безпеки держави.

Світлана БРОНІКОВАк.філол.н.,доц., доценткафедри української мовиОРІДУ НАДУ при Президентові України

КОНСТРУКТИ(ВИ) ДІАЛОГУ УКРАЇНИ З ЄС

Ефективність будь-якої співпраці прямо пропорційна успішностікомунікативної взаємодії партнерів. Діалог між Україною та європейськоюінституцією розпочався задовго до світової економічної кризи і має своюспецифіку, аналіз якої сприятиме прогнозованому моделюванню конструктивноїперспективи партнерства у подоланні економічних негараздів. Саме такійконтекстуальній ретроспективі й присвячено наукову розвідку.

Діалог Україна-ЄС постає в образі окремих осіб (індивідів), з притаманноюсаме їм логікою дій і з відповідною оцінкою, наприклад, «Україна висуваєпропозиції», «Євросоюз вимагає прозорих економічних схем» (див. виділеніантропоморфні метафори). Із суто раціонального погляду, державі чи інституціїнедоречно приписувати можливість відповідати, висувати звинувачення, вимагатиабо, навпаки, схвалювати дії, однак насправді саме таким чином постійноописують, оцінюють і, головне, розуміють зовнішню політику різних країн. Такіметафори не є риторичною прикрасою, а відбивають конкретний спосібсприйняття політичних подій, що впливає (часто непомітно для діячів політичноговладного простору і навіть для експертів) на характер відповідних рішень і дій, назасоби ведення політичного діалогу.

Державний експерт з питань національної безпеки професор Г. Яворськавнаслідок лінгвістичного аналізу діалогу Україна-ЄС доходить висновку, щоукраїнська євроінтеграційна риторика побудована як своєрідна «риторикаображених», а побудова політичного діалогу з допомогою закидів і дорікань,

втілених у метафорах-міфологемах, не здатна дати бажаний результат і можезвести нанівець найбільш продумані і переконливі аргументи на користьможливості та бажаності майбутньої інтеграції України в ЄС [6].

У формуванні риторичного простору проблеми європейської інтеграціїУкраїни задіяна метафора «шлях до Європи». Ідея ж зі шляхом як засобомдосягнення цілі універсальна, однак є різні дороги (стежка, траса тощо). Українськеслово «шлях» не має повних відповідників в інших мовах, – це природний, а нештучний, створений руками людини об’єкт. Рухаючись шляхом, неможливо точновизначити час, який потрібен для його подолання. На шляху треба бутиобережним, поспішати на ньому, на відміну від спортивної дистанції, недоречно,треба зважувати кожен крок. Звідси постійні посилання на неприпустимістьпоспішних рішень, побоювання рухатися надто швидко і т. ін. Відтак створюєтьсяі підтримується поширена в українській політиці ілюзорна й небезпечна думка,що повільність у прийнятті політичних рішень здатна уповільнити та знешкодитидію можливих негативних наслідків. Отже, метафора «шлях до Європи» відбиваєконкретний образ процесу української євроінтеграції і водночас, щонайголовніше, певним чином програмує подальші дії в цьому напрямку. За неюстоїть сценарій дій, і політичні діячі, користуючись цим позначенням, не в змозівийти за його межі. За допомогою цієї метафори євроінтеграцію презентують яктривалий, складний, небезпечний і майже непередбачуваний процес.

Про відмінності у сприйнятті дійсності в Україні та партнерів по діалогу свідчатьвідповідні метафоричні вживання в комунікативному просторі ЄС. Якщо в Україніпроцеси інтеграції усвідомлюються через поняття шляху, то в ЄС – через «подоланувідстань (дистанцію)». Загалом, говорячи про питання розширення ЄС і про оцінкудіяльності країн-кандидатів, тут віддають перевагу метафорі спортивної боротьби.На відміну від пересування шляхом, біг на дистанцію чітко хронометрується, тутцінується швидкість, а не повільна обережність. В оцінці процесу розширення дієпринцип індивідуальної оцінки здобутків країн-кандидатів. У таких умовах ні в когоне виникає бажання марнувати час, той, хто відстає, повинен надолужувати. Длякраїн-кандидатів в офіційних документах ЄС сформульовано навіть спеціальнийпринцип – «наздоганяти, ліквідувати відставання».

Діалог Україна-ЄС ускладнюється не лише зовнішніми чинниками (різнікультурні моделі світосприйняття), а й внутрішніми суспільнимитрансформаціями і кардинальною зміною світогляду. Способом інтерпретаціїактуальних явищ, що викликають інтерес і занепокоєння є міф, який «згладжуєсоціальні протиріччя, служить засобом адаптації до об’єктивної реальності длясоціальних груп, не спроможних раціонально аналізувати складні ситуації» [5, с.134]. В Україні актуальною в цьому аспекті є дилема т.зв. закономірностієвразійського чи необхідності європейського вибору, виявлені у відповідномуміфотворенні. І хоч суб’єкту значно легше шукати причини для обґрунтуваннязакономірності, ніж знаходити можливості для мотивації необхідності, життєвістьобох міфів зумовлена реальними, істинними основами: «Україна і Росія дійсно єслов’янськими і православними країнами, так само, як Україна є європейськоюкраїною», однак «закономірність» не автоматизує об’єднання з Росією, а«необхідність» не оголошує «європейськість» вироком [1, с. 190], Отже, в періодактивних суспільних трансформацій, які зачасти супроводжуються кризами,викликаючи тривогу в соціумі, активізується суспільна міфотворчість якуособлення віри в кращий розвиток подій.

161160

Міф, зазначає Л. Павлюк, репрезентує «узагальнене уявлення про дійсність,що сполучає і моральні, й етичні настанови та поєднує реальність із містикою [4].С. Г.Кара-Мурза вказує на релігійну компоненту міфу, який стає частиною традиціїі відіграє важливу роль в легітимізації суспільного устрою як важлива формасуспільної свідомості й уявлення дійсності [3, с. 679]. Міф визначають і як спосібмислення, структуру світорозуміння, інтерпретації, одну із стабільновідтворюваних у часі когнітивних схем – розмежування «свого» і «ворожого»світу [4]. Відзначають також синкретизм фактичних і фантазійних, раціональнихта несвідомих елементів міфу, що створює подвійний стандарт у сприйнятті міфу,зокрема міфу про європейський вибір України, розмови про який професор В.Здоровега називає «дивними», адже поняття «європейський» – географічнозумовлена ознака, що в місцезнаходжувальному ракурсі унеможливлює вибір.А отже, йдеться не про географію, а про «модель життя», починаючи від формидержавного управління й аж до формату взаємин держави та особистості. Вченийпрогностично зауважує, що «шлях України до Європи, чи навпаки, їїпереорієнтація в євроазійському напрямку – це два антагонісничні культурно-політичні рішення …» [2], що є перманентною спекуляцією політичних партій.

Отже, ефективна взаємодія України з Європейським Союзом станеможливою за адекватного розуміння партнерами відмінностей у стійкихсоціальних, культурних та політичних моделях. Природна закономірністьміфологізації суспільно-політичних проблем, зокрема «європейського вибору»України підлягає цілеспрямованому корегуванню і разом з ефективноюкомунікацією спроможна творити нову оптимальну реальність.

Список використаної літератури1.Демчук П. Обережно, політичні міфи!: Філософсько-політологічний

трактат. – К.: Молодь, 2006. – 204 с.2.Здоровега В. Європейський вибір: що брати з минулого, а чого вчитися

сьогодні українським ЗМІ. – Режим доступу: http://www.franko.lviv.ua3.Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – М., 2003. – 832 с.4.Павлюк Л. Міфопоетика і міфополітика: міф, контрміф і анти міф / Медіа

критика № 9. – Режим доступу: http://www.mediakrytyka.franko.lviv.ua5.Шейгал Е. Семиотика политического дискурса. – М., 2004. – 326 с.6.Яворська Г. Політичні метафори і політичні сюжети. Замітки до діалогу

Україна – Європейський Союз / Дзеркало тижня. – № 9 (384) 8 – 15 березня 2002. –Режим доступу: http://www.dt.ua/

Олена СЕМЕНЧЕНКОпровідний спеціаліст відділу науки і вищої освітиГоловного управління освіти і наукиДніпропетровська облдержадміністрація

ТРУДНОЩІ ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИВ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРОСТІР ВИЩОЇ ОСВІТИ

У ході модернізації вища освіти України набуває рис, які зближують її освітнійпростір з європейським та світовим. Підтвердженням стратегічного напрямуреформування вищої освіти стало приєднання України до Болонського процесу.

Реформування національної системи освіти в рамках Болонського процесузводиться в основному до п’яти головних позицій:

1. Введення двоступеневої системи освітньо-кваліфікаційних рівнів засхемою: бакалавр (з терміном навчання 3 – 4 роки) і магістр (1 – 2 роки).

2. Запровадження кредитної системи, тобто обліку трудомісткості навчальноїроботи студента в кредитах. Це аналог Європейської кредитно-трансферноїсистеми. Передбачається, що саме така система має стати багатоцільовимінструментом істотного підвищення мобільності студентів при переході з однієїнавчальної програми на іншу, включаючи програми післядипломної освіти, щодозволить на практиці реалізувати концепцію «навчання впродовж усього життя».

3. Налагодження ефективної системи контролю якості знань. З цією метоюпередбачається організація широкої мережі міжнародних акредитаційних агенцій,які будуть працювати незалежно від урядів та міжнародних об єднань, оцінюючине тривалість чи зміст навчання, а знання що отримали випускники під часнавчання, наскільки вони відповідають вимогам європейського співтовариства.На думку багатьох експертів, має залишитись і внутрішня система контролюякості освітніх послуг – та ж система ліцензування й акредитації, що діє в Україні.

4. Створення сприятливих умов для істотного розвитку та розширеннямобільності студентів, науково-педагогічного, управлінського персоналу длявзаємного збагачення європейським досвідом.

5. Вироблення і впровадження взаємоузгоджених правових механізмів,гарантованого працевлаштування випускників. Адже, одним з ключовихположень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів накінцевий результат, а саме: знання й уміння молодих фахівців повинні бутизастосовані й практично використані на користь європейської цивілізації.

Головна мета Болонського процесу – консолідація зусиль наукової таосвітянської громадськості, урядових інституцій для істотного підвищенняконкурентоспроможності системи науки і вищої школи. Завданням України прицьому є збереження власної національної, духовної та релігійної самобутності.Специфіка принципів Болонського процесу створює певну небезпекутрансформації національно-культурних особливостей та способу життя українців.Національний характер освіти необхідно не лише зберегти, а й усіляко посилити,бо це – ключовий фактор, стрижень збереження та подальшого розвитку нації, їїсамоідентифікації, нарощування інтелектуального потенціалу, культури,духовності. За великим рахунком Болонський процес має дві складові. По-перше,формування динамічної співпраці з провідними європейськими університетами.По-друге, об’єднання систем освіти і науки в єдиному просторі для підготовкифахівців сучасного рівня [6].

Приєднавшись до Болонської співдружності, Україна взяла на себезобов’язання здійснити масштабні перетворення в освіті до 2010 р. Однак у процесінаближення України до міжнародних стандартів вищої освіти виникають проблемипов’язані з управлінням у системі вищої освіти. Насамперед мова йде проуправління якістю вищої освіти. Україні потрібно зробити значні зміни в системівищої освіти; започаткувавши європейські стандарти якості освіти, змінитиуправління якістю освітнього процесу, демократизувавши освітню сферу [5].

Осмислюючи й узагальнюючи документи прийняті в рамках Болонськогопроцесу, можна дійти висновку, що, загалом Болонський процес має дві сторони.Одна полягає у необхідності створення реальних умов навчання для кожного

163162

бажаючого в будь-якому ВНЗ Європи, щоб ніякі перешкоди при цьому невиникали. Інша ж, набагато глибша складова, зорієнтована на визначену життєвупозицію людини, особистості, її світоглядну культуру, рівень усвідомленняпроцесів, що відбуваються в сучасному суспільстві.

Процес реформування системи вищої освіти орієнтований на підвищенняефективності культурно-просвітницької діяльності [4]. Ідея Болонського процесуполягає в тому, щоб відродити ту роль, що належала університетам як носіямєвропейських гуманістичних цінностей. Але економічний ефект від реформ в рамкахБолонського процесу залишається поза увагою. Держава розглядає вищу освіту яквитратний механізм, хоча в сучасних умовах вища освіта повинна розглядатися зточки зору економічної ефективності. Слід зазначити, що фінансові внески у вищуосвіту мають великий перспективний ефект, оскільки формують найголовнішийресурс країни – людський потенціал.

В Україні триває формування ринку освітніх послуг. Соціальне замовленнядинамічно змінюється, однак цей фактор не став визначальним в ході реалізаціїпринципів Болонської декларації. Державне регулювання сфери вищої школивдається до не популярних адміністративних заходів таких, як «санація» мережідержавних вищих навчальних закладів або введення заборон на розширенняпереліку платних послуг, які надають вищі навчальні заклади [7].

Державне фінансування вищих навчальних закладів є гарантією збереженнявпливу держави на розвиток вищої освіти та її контролю. Однак розвиток системивищої освіти можливий в умовах забезпечення державою доступу громадян доотримання вищої освіти, що задекларовано в Конституції України [1].

Результати реалізації державної політики в системі вищої освіти залежать відрівня забезпечення її внутрішніми ресурсами. Стан системи вищої освіти в нашійкраїні можна охарактеризувати так:

– матеріально-технічна база, що застаріла і потребує відновлення;– недостатність фінансування для впровадження сучасних інформаційних

технологій;– відсутність сприятливих умов для видання нової навчальної літератури [4].Реформування системи вищої освіти України має забезпечити глибинні

перетворення, здійснення яких потребує диверсифікації джерел фінансовихнадходжень. Модернізація системи вищої освіти в Україні значно ускладнюєтьсядефіцитом бюджетних коштів, які виділяються на освіту.

Для стрімкого розвитку системи вищої освіти умови обмеженого державногофінансування є не прийнятними. Система вищої освіти має бути побудованаконкурентно і управлятися ринком [10]. Резерви для нарощування потенціалувітчизняної системи вищої освіти існують, хоча вони залишаються не опанованими.

В Україні діють фактори, які мають сприяти нарощуванню фінансовогопотенціалу системи вищої освіти. До їх числа можна віднести:

– демократизацію та інформатизацію суспільства;– розвиток ринкової економіки;– поглиблення міжнародних зв’язків та вступ до ВТО;– створення сприятливих умов для розвитку кредитно-фінансової системи.Здійснення Державної національної програми «Освіта (Україна ХХІ

століття)» [2], програми розвитку освіти до 2010 року [3], інших програмнихдокументів з реформування і модернізації системи вищої вимагає інноваційнихуправлінських підходів до питань фінансування в системі вищої освіти. Підвищення

результатів реалізації державної політики в системі вищої освіти безпосередньопов’язане з питанням диверсифікації джерел фінансування [8].

Як відомо, в умовах розвитку ринкових відносин з’являються нові вищікритерії оцінки якості. Саме підвищення якості освітніх послуг є головнимпоказником ефективності реалізації державної політики в системі вищої освіти.Завданням державної освітньої політики є досягнення високого рівня стандартуосвіти країн-партнерів по Болонському процесу, але це не можливо здійснитиадміністративними методами. Ринкові механізми створюють потужній природнийстимул для підвищення якості вищої освіти.

На сьогоднішній день система вищої освіти обмежена дефіцитом державногофінансування, хоча вона має великий потенціал для розвитку. Джереломдодаткових можливостей для системи вищої освіти є фінансові ресурси, яківідкриває ринкова орієнтація економіки України. До них відносяться:

– кошти юридичних та фізичних осіб, громадських організацій та фондів;– кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;– гранти;– кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;– кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності,

регламентованої державою [9].Організаційне впровадження принципів диверсифікації джерел фінансування

можливе при реалізації комплексу заходів:1. Створення умов для вільного розвитку ринку освітніх послуг шляхом

забезпечення дієвості ринкових законів та механізмів.2. Забезпечення введення практики накопичення коштів на спеціально

створених освітніх рахунках фізичних осіб.3. Створення правових гарантій та привабливі фіскальні умови для

інвестування вищої освіти юридичними особами.4. Створення рівного доступу громадян до отримання вищої освіти шляхом

надання цільових пільгових державних кредитів особам з малозабезпечених сімей.5. Спрямування цільових державних субсидії на соціальну підтримку

перспективних наукових напрямків. Претендувати на рівноправне членство в Болонській співдружності Україна

може зробивши принаймні два вагомих кроки. По-перше, провести ґрунтовнийпорівняльний аналіз вітчизняної системи науки і освіти з європейською, післячого конкретно визначити що, як і коли потрібно змінити. Європа має побачитив Україні надійного перспективного, а головне привабливого і прогнозованогопартнера. По-друге, неодмінною умовою та неабияким стимулюючим чинникому практичному здійснені реформ в Україні за Болонською моделлю має статиспеціальне політичне рішення уряду, яке започаткує рішучий поворот у зовнішнійполітиці держави, спрямований на поглиблену інтеграцію національної системивищої освіти і науки в європейський простір.

Список використаної літератури1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.2. Про затвердження Державної національної програми «Освіта»: Постанова

Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2003 р. № 1494. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua

165164

3. «Про затвердження Концепції державної програми розвитку освіти на 2006 –2010 роки»: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р. №396-р. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

4. Вікторов В.Г. Управління якістю освіти (соціально-філософський аналіз):Монографія. – Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – С. 234 – 236.

5. Вікторов В.Г. Нові моделі управління освітою//Вища школа України. –2005. – № 2. – С.12 – 15.

6. Вища освіта України і Болонський процес // За ред. В. Г. Теличко. –Тернопіль: Богдан, 2004. – 357 с.

7. Дзвінчук Д. І. Управління системою освіти України: необхідність переходувід закритої моделі до демократично – децентралізованої // Грані, 2005. – № 2. –С. 35.

8. Ніколаєнко С. К. Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні. –К.: Освіта України, 2008. – 158 с.

9. Поляков М. В., Савчук В. С. Класичний університет: еволюція, сучаснийстан, перспективи. – К.: Генеза, 2004. – С.311 – 312.

10. Полякова Л. П. Підвищення ефективності управління освітою // Менеджер,2006. – № 2. – С. 15 – 16.

Валерія ВАСИЛЮКстудентка 4 курсу спеціальності«Міжнародні відносини” ДНУ

УКРАЇНА – ЄС – ФРАНЦІЯ: НОВІ РЕАЛІЇ СПІВРОБІТНИЦТВА

Ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку в світі потребуєнагального вирішення, адже економічна криза охопила не тільки розвинені країни,а й усіх членів світової спільноти.

Україна є доволі інтегрованою у світове господарство країною, тому вонане змогла залишитися осторонь від тих економічних тенденцій, які стали наслідкомзагальносвітової фінансової кризи. Найбільш болючішою для України є ситуаціяу реальному секторі економіки. Початок 2008 р. характеризувався продовженнямрецесійних процесів у промисловості, що розпочалися у минулому році. У січніпорівняно з груднем скорочення обсягів промислового виробництва становило16,1%. Доволі відчутною для економіки України є також нестабільністьнаціональної банківської системи. Масовий відтік депозитів з банківської системи,що спостерігався у ІV кварталі 2008р. і продовжувався у січні 2009 р. (обсягивкладень у банках лише в національній валюті зменшились починаючи з вересня2008р. на 46,6 млрд. гривень) поряд з необхідністю погашення зовнішніх боргів,поставила банки у досить складне становище. При цьому, навіть збільшення збоку Національного банку обсягів рефінансування банків не спричинилодостатнього зростання обсягів кредитування економіки, а призвело доускладнення ситуації на валютному ринку. З іншого боку – зниженняплатоспроможності підприємств призвело не тільки до зниження обсягівкредитування, але і до підвищення вартості кредитних ресурсів. Вартість кредитіву національній валюті зросла з 16,8% у вересні до 26,5% у січні 2008 року [3, с. 37].

ВВП Європейського Союзу знизився у IV кварталі 2008 р. на 1,5% довідповідного кварталу 2007 р., що стало максимальним падінням з 1995 р. Зокрема,

у Німеччині падіння ВВП у IV кварталі відповідно до попереднього кварталустановило 2,1%, що є максимальним за 22 рр. Падіння ВВП за рік становило 1,7%.У Франції падіння ВВП – 1,2%, що є максимальним значенням з початкуобрахунку даного показника у 1978 р.

Дефіцит держбюджету США за 2008 р. становив 454,8 мільярда доларів, що єрекордом за всю історію Америки. В порівнянні з 2007 р., дефіцит зріс майже втри рази. Рік тому він становив 161,5 млрд. доларів США. До цього найбільшийрічний дефіцит держбюджету був зафіксований в 2004 р. – 413 млрд. доларівСША. [2, с. 20].

Схожа ситуація і в країнах СНД: кредити скорочуються, ставки ростуть, щовкрай небезпечно для країн з дефіцитом поточного рахунку – у країнах Балтії віндосягне цього року 14% ВВП. Латвію після 10,3% росту в 2007 р. чекають двароки економічного спаду (-0,9% в 2008 р. і -2,2% в 2009 р.), ВВП Естонії (6,3% в2007 р.) впаде на 1,5%, Литва може сповільн темпи росту до 3,9% й до 0,7% в 2009р. (8,9% в 2007 р.). Найбільші втрати загрожують будівництву. Естонська компаніяNova Haus Element AS, власник титулу Девелопер року – 2007, місяць томузбанкрутувала під вантажем банківських боргів через спад на ринку нерухомості.За статистикою Всесвітнього Банку (World Bank), Україна показала більш високийтемп розвитку економіки, ніж країни Балтії й зайняла 48 місце у світі за розвиткомекономіки. Литва займає 72-е місце в списку найбільших світових економік, Латвія –80-е, Естонія – 88-е [4, с. 33].

Росія опинилася не в кращому становищі, так падіння промисловоговиробництва за січень 2009 року становило 16%, що стало максимальним,починаючи з жовтня 1994 р. (падіння становило 18%). Скорочення виробництваспостерігалося за всіма видами промислової діяльності: добувна промисловість-3 % до грудня 2008 року, обробна промисловість – 32,7%.

Світова економічна криза вносить свої корективи в усі сфери суспільножиття країн світу та потребує швидких заходів реагування. Так, вже були прийнятідеякі програми стабілізації економіки. В США – заходи спрямовані на створеннядодаткових робочих місць, надання громадянам доступу до пенсійнихзаощаджень та відстрочок по виплатам кредитів, а також стабілізація бюджетівштатів і місцевого рівня. Країни ЄС прийняли план спільних дій в боротьби зсвітовою фінансовою кризою. Франція – парламент схвалив план з підтримкиекономіки, що передбачає виділення 360 млрд. євро. Це збереже французькібанки від банкрутства, допоможе розблокувати кредитні ринки. Німеччина,Іспанія й Франція нададуть 960 млрд. євро для гарантування міжбанківськихкредитів [5, с. 79].

КНР, Японія та Південна Корея підписали тристороннє комюніке щодозміцнення економічної співпраці.

В Україні також були прийнятті досить радикальні заходи з метою стабілізаціїнаціональної економіки, були виділені кошти на фінансування таких проектів:

· забезпечено поповнення статутних капіталів державних банків;· виділено 2,2 млрд. грн. на фінансування інвестиційних проектів та підтримку

проектів в агропромисловому комплексі; · будівництво та технічне переоснащення вугледобувних підприємств,

торфодобувних підприємств – у сумі 35 млн. грн.,· на проекти, пов’язані з підвищенням техніки безпеки шахт, а також проектів

з ліквідації шахт – 5 млрд. гривень;

167166

СЕКЦІЯ 3УКРАЇНА – НАТО:

ДВОСТОРОННІЙ ДІАЛОГ І ЄВРОПЕЙСЬКА БЕЗПЕКА

Володимир БУЧИКаспірантНАДУ при Президентові України

СПІВПРАЦЯ УКРАЇНИ ТА НАТОВ КОНТЕКСТІ ЗМІЦНЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Одними з головних чинників, що впливають сьогодні на реалізаціюнаціональних інтересів України, є формування нової системи міжнароднихвідносин у галузі безпеки, поглиблення інтеграційних процесів у Європі, якісназміна рівня співпраці між провідними стратегічними партнерами. Така ситуаціязумовлена передусім масштабним розширенням НАТО на сусідні з Україноюдержави Центральної та Південно-Східної Європи, в результаті якого Українаопинилася з одного боку в оточені країн-членів НАТО, а з іншого, – посталаперед новими загрозами з Півдня та Сходу.

Актуальнішою постає потреба тіснішої консолідації демократичних країнна основі спільних цінностей. Враховуючи, що у сучасному глобалізованомусвіті найбільш надійним способом захисту середніх та малих держав залишаєтьсяколективна оборона, для України було б нелогічним й надалі дотримуватисяпозаблокового чи нейтрального статусу, зокрема обмежувати рівень відносин зНАТО лише рамками особливого партнерства [1, с. 2 – 3].

Північноатлантичний альянс і сьогодні залишається гарантом європейськоїта євроатлантичної безпеки, про що свідчить посилення з кожним рокомспівробітництва між НАТО та ЄС. Зокрема, сформована в рамках ЄС Європейськаполітика безпеки та оборони розглядається не тільки як важливий чинникєвропейської безпеки, але й як засіб підвищення ефективності Альянсу. В цьомувідношенні співпраця України та Північноатлантичного альянсу є одним звизначальних чинників зміцнення європейської безпеки. Це зумовлено якгеополітичним становищем нашої держави, так і її оборонним потенціалом таможливостями технічного і технологічного розвитку у військовій сфері.

Відносини між НАТО і Україною постійно розвиваються з моменту здобуттяУкраїною незалежності в 1991 році. З цього часу у політиків на Заході зміцнюєтьсярозуміння того, наскільки важливими для європейської та світової безпеки єнезалежність, суверенітет і стабільність України, яка знаходиться з одного боку вунікальному, а з іншого – в достатньо складному геополітичному становищі.Самі ці обставини викликають підвищений інтерес НАТО до України.Геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодоприєднання до НАТО таких країн-кандидатів на вступ в Європейський Союз, якРумунія і Болгарія, які зміцнили спочатку південні кордони ЄС, а потім – і«південний фланг» НАТО.

Таким чином, Україна завдяки стратегічному геополітичномурозташуванню та військовим можливостям здатна посісти гідне місце всистемі загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу таможливостям країни. Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа

· реалізація інвестиційних та інноваційних проектів з енергозбереження вжитлово-комунальному господарстві – 500 млн. грн.;

· проекти з соціально-економічного розвитку регіонів – 1,5 млрд. грн.;· інвестиційні проекти в енергетичній галузі, у тому числі на створення ядерно-

паливного циклу в Україні – 600 млн. гривень; · розвиток дорожнього господарства у сумі 14,9 млрд. грн., що на 5 млрд. грн.

перевищує плановий рівень 2008 року тощо.Крім того, була розроблена і внесена до Верховної Ради України ціла низка

законопроектів для регулювання сучасної економічної ситуації [1, с. 80].Знаковим став візит прем’єр-міністра до Франції, були обговорені питання

виходу зі світової економічної кризи та подальше поглиблення співробітництва.За підсумками зустрічі були підписані 11 угод. Для України передбачаєтьсяможливість продавати на Захід газ, закуплений в Казахстані, в Ірані, вАзербайджані, і переганяти його через систему в Румунії, що належить «Газ деФранс». Знову йшлося про ймовірну участь французів у консорціумі зексплуатації українських газопроводів – спільно, можливо, з Німеччиною таРосією. Відбулися переговори з численними керівниками підприємств атомногосектора. Крім того, європейські лідери пообіцяли надати Україні фінансовудопомогу для відновлення ресурсів економіки. Як відомо, Європейський Союз єосновним інвестором в економіку України. Лідируючи позиції в інвестиціяхналежать: Кіпру, Німеччині, Австрії, Великобританії, Нідерландам та Польщі.

Отже, Світова економічна криза розставила нові пріоритети у зовнішнійполітиці, охопила усі сфери міжнародного життя, саме тому це явище потребуєконсолідованого підходу при вирішення. Необхідною умовою, перш за все, єоб’єднання держав навколо цієї проблеми. Разом з тим, неможливо забувати іпро національні механізми регулювання економіки. Залучення світової спільнотиу поєднанні з бажанням влади тверезо оцінювати кризову ситуацію допоможевіднайти необхідні шляхи вирішення проблеми.

Список використаної літератури1. Бобров Є.А. Аналіз причин виникнення Світової фінансової кризи та її

вплив на економіку України // Финансы Украины – 2008. – № 12. – С. 33-43.2. Гончаренко Н. І. Інтеграційний вектор України: гравітаційна модель

зовнішньої торгівлі країн Європейського Союзу та України // Актуальныепроблемы экономики, 2008. – № 1. – С. 78-84.

3. Резник Г. Европейский подход к борьбе с кризисом. Банки и правлениястран Европы ищут способы поддержки финансовой системы // Банковскаяпрактика за рубежом, 2008. – № 10. – С. 19-25.

4. The General Report on the Activities of the EU – 2008 – Brussels, Luxemburg,2009. – P. 34-35.

5. France: Stalling growth impacting on budget deficits // European economy –2008. – №6 Economic Forecast autumn 2008 - Luxembourg – P. 78-81

169168

може отримати загалом завершені форми, після чого її розширення можевідбуватися лише стосовно держав Кавказу. Тому можна цілком припустити, щовступ України, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО стане переломниммоментом перед останнім розширенням Євросоюзу на Схід. Проте, цілкомочевидно, що все це відбуватиметься поки що лише в умовах погодження з Росією.Питання про ціну, спосіб чи інші підходи до таких погоджень залишаєтьсявідкритим.

Важливим питанням з точки зору входження України до європейського ісвітового безпекового простору є також її участь у миротворчій діяльності, щомає велике значення для підвищення авторитету нашої держави на світовій арені.Зокрема, протягом кількох років Україна утримувала в складі миротворчих силпід проводом НАТО в Боснії та Герцеговині піхотний батальйон, мотопіхотнийбатальйон та ескадрилью гелікоптерів. В операції під проводом НАТО в Косовівзяли участь ескадрилья гелікоптерів та майже 300 миротворців, які продовжуютьслужити в американському секторі у складі спільного польсько-українськогобатальйону. Держави Альянсу вітали пропозицію України взяти участь в операції«Ектив ендевор» – військово-морській операції НАТО в Середземномор’ї,спрямованій на стримування і припинення дій терористів та захист від них.Підтримка з боку України ще більше посилить співпрацю між НАТО і Україноюв боротьбі з тероризмом і оперативну сумісність між збройними силами НАТОі України і додасть ще один конкретний елемент до значних внесків, які Українаробить в євроатлантичну безпеку [2, с. 224].

Послідовно нарощуючи свій внесок у превентивну миротворчудіяльність, Україна створює навколо своїх кордонів стабільну, сприятливуобстановку, покращує імідж і підвищує важливість своєї ролі наєвропейському континенті.

На сьогодні практично всі експерти в сфері євроатлантичної інтеграціїконстатують, що вступ України до НАТО позитивно вплине на формуваннясистеми європейської безпеки, сприятиме зміцненню стабільності та безпеки уЧорноморському регіоні, Південно-Східній Європі та Кавказі. Вступ до НАТОсприятиме розв’язанню чисельних проблем, зокрема так званих «замороженихконфліктів» [3, с. 9].

Загалом якщо порівняти, кому більше потрібна співпраця з НАТО – нашійкраїні чи Північноатлантичному альянсу, то, здавалося б, відповідь очевидна: дляУкраїни це більш важливо. Але для високого рівня політиків, що представляютьПівнічноатлантичний альянс як організацію, є розуміння того, що безпеканеподільна, і не може бути безпеки Європи поза безпекою України. Ми такожусвідомлюємо, що українська безпека неможлива окремо без системиєвропейської та глобальної безпеки [4, с. 112].

Підсумовуючи, можна констатувати, що з врахуванням географічно-політичного становища України як своєрідного містка між Східною і ЗахідноюЄвропою, відносини між НАТО і Україною мають провідне значення длярозбудови миру і стабільності як в європейському, так і в євроатлантичномурегіоні. Інтеграція України в НАТО надасть змогу нашій країні виконувати рольвпливового чинника у побудові системи європейської колективної безпеки,своєрідного ретранслятора цивілізаційних цінностей з Заходу Європи на Схід інавпаки, що забезпечить дружні відносини між сусідніми державами таспричинить активніше врегулювання регіональних та світових криз.

Список використаної літератури1. Парахонський Б. Ризики та переваги євроатлантичного курсу // Україна-

НАТО. – 2007. – №1 – 2. – С. 24 – 32.2. Довідник НАТО. – Brussels: NАТО, Public Diplomacy Division, 2006. – 386 с.3. Місце України в НАТО. – К.: Центр «Демократичні ініціативи», 2006. – 252 с.4. Вступ до НАТО – стратегічний вибір України / За загальною ред. О. І.

Соскіна. – К.: Вид-во «Інститут трансформації суспільства», 2008. – 192 с.

Оксана УСАТЕНКОаспірант історичного факультетуКиївського національного університету

РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ НА ШЛЯХУ ДО НАТО ТА ЄС

Республіка Македонія (РМ) – молода балканська держава, яка у 1991 р.отримала незалежність внаслідок розпаду СФРЮ. Через протидію Греції, щовиступила проти конституційної назви сусідньої держави, процес міжнародноговизнання РМ було загальмовано. Арбітражна Комісія на чолі з Р. Бадентером ускладі Мирної конференції по Югославії підтвердила відповідність РМ всімкритеріям визнання нових держав, встановлених ЄС. Країни-члени ЄС під тискомгрецької сторони визнали РМ лише у грудні 1993 р. під тимчасовою референцією«Колишня югославська республіка Македонія», після її входження до ООН (8квітня 1993 р.)

Дипломатичні відносини між РМ та ЄС були встановлені у грудні 1995 р.після підписання Тимчасової Угоди між Грецією та РМ (13 вересня 1995 р.) ДляМакедонії, яка від початку незалежності зіткнулася з антагонізмом сусідніх держав,економічно ослаблена втратою югославського ринку, розривом мережіінфраструктури, санкціями проти СРЮ, грецьким нафтовим і торговельнимембарго, (до кінця 1990-х рр. ВВП складав лише 77 % рівня 1989 р.), перспективиспівробітництва з ЄС та майбутня євроінтеграція означала підтримкумакроекономічної стабілізації держави, залучення іноземних інвестицій, вихід наєвропейські ринки. У березні 1996 р. РМ включилася у програму ФАРЕ.Політичний діалог між РМ та ЄС було відкрито у лютому 1998 р. У березні 2000 р.розпочалися переговори про укладення Угоди про стабілізацію і асоціацію (УСА).У той же час, приоритетним напрямком зовнішньої політики РМ, у прийнятій1993 р. Зборами РМ декларації, було проголошено входження до НАТО як запорукамиру і стабільності в країні та регіоні в цілому. Македонська держава булаабсолютно необороноздатною: вся зброя та рухоме майно були вивезені з країниразом із виходом ЮНА з РМ. У 1995 р. Македонія залучилася до Програми НАТО«Партнерство заради миру». Наступного року вона підписала СОФА договір.Під час Косовської кризи 1999 р. РМ надала логістичну підтримку місії НАТОКФОР. У квітні цього ж року на самміті НАТО у Вашингтоні РМ офіційно сталакандидатом у члени Альянсу. Події у Косово не лише спричинили соціально-демографічну кризу в Македонії, а й поділили суспільство на прихильниківполітики НАТО в серед албанського населення та її противників серед македонців.

Можна по-різному оцінювати значення і роль ЄС та НАТО у вирішеннізбройного конфлікту 2001 р. у Македонії. Країни ЄС засудили дій албанських«екстремістських збройних груп», але виступили проти силової перемоги над

171170

самопроголошеною албанською Армією Національного Визволення Македонії.Інакше, була б зведена нанівець політика міжнародної спільноти в особі ЄС, НАТОта США у сусідньому Косово. Підписання 9 квітня 2001 р. УСА разом із Тимчасовоюторгівельною угодою між ЄС та РМ, яка не була економічно та політично до цьогоготовою, виявилося тактичним кроком, який вимагав від македонської сторониполітичного діалогу із бойовиками. Найвагоміше значення Охридського РамковогоДоговору (ОРД), фактично опрацьованого експертами ЄС та США, (підписаногопрезидентом РМ, лідерами чотирьох найбільшим партій, у тому числі двохалбанських, та міжнародних посередників 13 серпня 2001 р.), полягає в підтвердженіунітарності та територіальній цілісності македонської держави. Від імплементаціїОРД, який з-поміж іншого передбачав децентралізацію влади, рівноправногозалучення представників етнічних громад до державного управління, змінипреамбули та окремих положень конституції, залежала фінансова підтримкаМакедонії, а в перспективі європейська та євроатлантична інтеграція. Для підтримкимиру та повернення контролю македонських сил безпеки над кризовими районами,забезпечення реалізації ОРД, в РМ з серпня 2001 р. по березень 2003 р. булирозгорнуті НАТО-місії, а з березня 2003 р. по грудень 2005 р. місії ЄС. У своючергу, запорукою виконання своїх зобов’язань перед міжнародною спільнотою,македонські миротворці були залучені до операцій у складі місії НАТО «ISAF» вАфганістані, міжнародної місії «Свобода Іраку», місії ЄС «ALTHEA» у Боснії таГерцеговині, місії ООН «UNIFIL» в Лівані.

У березні 2004 р. Македонія подала аплікацію на вступ до ЄС. Варто нагадати,що й ратифікація УСА Радою міністрів ЄС у лютому 2004 р. відбулася у період,коли македонську політичну сцену, а разом із тим усе суспільство, розділилапроблема нового адміністративно-територіального поділу держави. Беручи доуваги етнополітичну ситуацію в постконфліктній Македонії, а також особливостітрансформації державно-політичної системи, Європейською комісією (ЄК) булипідготовлені додаткові вимоги вступу до ЄС для РМ. Переданий у жовтні 2004 р.перелік питань, на які мав відповісти македонський уряд стосувався відповідностівиконання рішень самміту ЄС у Салоніках; підтримки ініціативи ЄС по боротьбі ізкорупцією та організованою злочинністю; реформування державногозаконодавства у відповідності до стандартів ЄС; імплементації умов ОРД. У лютому2005 р. македонська делегація у Брюсселі подала Європейській Комісії відповіді на1921 питання щодо відповідності Копенгагенським критеріям, а згодом ще надодаткові 244 питання економічного та політичного змісту. Після їх розгляду, ЄКдійшла висновку, що Македонія досягла значних успіхів на шляху реалізації ОРД тавиконання УСА, розбудові функціональної ринкової економіки. За рішенням ЄКРМ було присвоєно статус країни-кандидата в члени ЄС [2].

У травні 2003 р. між Македонією, Албанією та Хорватією за посередництваСША було підписано Декларацію про партнерство, так звана Адріатична Хартія, зметою співробітництва на шляху євроатлантичної інтеграції. У період з 2005 р. по2007 р. відбулося остаточне реформування Армії РМ відповідно до стандартівНАТО. Її чисельність скоротилась з 13 тис. до 7,7 тис. військовослужбовців та 4,85тис. резервістів. На сьогодні у складі АРМ нараховується 77,62 % македонців(складають 64,18% всього населення), 15,45 % албанців (25,18 %), 6,93 % інших(10,64%).[6] На Бухарестському самміті НАТО (2 – 4 квітня 2008 р.) були оціненіпозитивні зміни РМ на шляху розбудови громадянського суспільства та виконаннянеобхідних заходів для вступу до Альянсу. Проте, завдяки успіхам грецької

дипломатії РМ так і не отримала членства у НАТО. Було заявлено, що її вступ доорганізації можливий лише за умови вирішення суперечностей щодо назвидержави [1]. У свою чергу, ЄК відмітила прогрес Македонії у виконанні критеріїввідповідності членства ЄС, хоча відмовила у призначення дати переговорів провступ через окремі недоліки процесу реформ [3]. У лютому 2008 р. було розпочатодіалог про лібералізацію візового режиму для РМ. У листопаді 2008 р. ЄК далазмішану оцінку результатів реформ РМ, проте відзначила значний прогресмакедонської держави [4]. На неформальній зустрічі міністрів закордонних справЄС у Празі 28 березня 2009 р. були оцінені успіхи Македонії у процесі виконаннякритеріїв візової лібералізації. Очікується, що з 1 січня 2010 р. для громадян РМбуде ліквідовано візовий режим у межах Шенгенської зони [5]. Європейська таєвроатлантична інтеграція РМ є чи не єдиним об’єднуючим фактороммультиетнічного македонського суспільства. Але допоки проблема назви державизалишається відкритою, Греція, як член НАТО та ЄС відверто гальмує європейськута євроатлантичну інтеграцію македонської держави.

Список використаної літератури1. Bucharest Summit Declaration. Issued by the Heads of State and Government

participating in the meeting of the North Atlantic Council in Bucharest on 3 April2008. – Режим доступу: http://www.nato.int/docu/pr/2008/p08-049e.html

2. Комисиjа на европските заедници (КЕЗ). Мислење на Комисијата за Барањетона Република Македонија за членство во Европската унија. Брисел, 9 ноември 2005г. КОМ (2005) 562.

3. КЕЗ. Извештај за напредокот на Република Македонија 2007. Брисел, 6ноември 2007 г. КОМ (2007) 1432.

4. КЕЗ. Извештај за напредокот на Република Македонија 2007. Брисел, 5ноември 2008 г. СЕЦ (2008) 2695, финална верзија.

5. Македонска информативна агенциjа (МИА), 28 март 2009 г. – Режимдоступу: http://www.mia.com.mk

6. Министерство за одбрана на Република Македониjа. – Режим доступу:http://www.morm.gov.mk

Едуард ЯКУБОВначальник навчально-методичного відділуІнституту державного управлінняу сфері цивільного захисту

ДОСВІД СТВОРЕННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯСИСТЕМ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ В КРАЇНАХ ЄС

Після завершення «холодної війни» більшість країн світу розпочали процестрансформування економічно затратних систем цивільної оборони в системицивільного захисту. За головну мету вони поставили створення необхідних умов,підготовку сил і засобів для забезпечення безперервного управління, захистунаселення та життєво важливих секторів економіки під час надзвичайних ситуаціймирного часу.

Наразі цивільної оборони як єдиної системи в рамках блоку НАТО не існує.Усі заходи здійснюються на національній основі, а комітет цивільної оборони у

173172

складі Головного комітету НАТО координує лише питання надзвичайногопланування. Комітет у своєму складі має секретаріат і три робочих групи: зоповіщення населення, будівництва сховищ, евакуації та у справах біженців. Вінвивчає питання, у яких зацікавлені країни, узагальнює та розповсюджує досвід,координує діяльність відповідних національних органів, а також розробляєнеобхідні рекомендації з питань організації оповіщення та захисту населення унадзвичайних ситуаціях (НС). Одним із досягнень у цьому напрямку є створеннясистеми обміну метеорологічною інформацією між країнами блоку, оповіщенняу випадку радіоактивних опадів та утворення під час надзвичайних ситуаційспеціальної агенції у справах біженців для координації дій національнихорганізацій, військових і цивільних органів тилу НАТО.

Найбільш ефективну систему цивільного захисту серед європейських країнмає ФРН, яка базується на історично розвинутій організаційній інфраструктуріподвійного призначення. Загальне керівництво здійснює федеральнеміністерство внутрішніх справ. Ця система має значні сили і засоби, розгалуженумережу зв’язку та оповіщення, радіаційної розвідки і дозиметричного контролю.Основним компонентом сил є служба захисту від катастроф, чисельність якоїпри повному розгортанні може бути доведена до 600 тис. осіб. Захист населеннявирішується шляхом створення системи суспільних і приватних захисних споруд,з урахуванням використання бомбосховищ періоду другої світової війни,шахтних виробок, печер, а також введенням планів евакуації. Запаси медичногозабезпечення населення дозволяють при необхідності збільшити кількістьлікарняних ліжок до 2,5 млн. Держава велику увагу приділяє створенню напідприємствах з числом працюючих від 30 і більше осіб добровільних формувань– аварійно-рятувальних, протипожежних, медичних, оповіщення, радіаційноїрозвідки та дозиметричного контролю.

В Італії виконання завдань щодо вирішення питань, пов’язаних знадзвичайними ситуаціями, покладено на Департамент з питань цивільногозахисту (DPC), який безпосередньо підпорядкований Голові Ради Міністрів Італії.Структурований в організаційному відношенні з 8-ми управлінь і 43 служб,Департамент є основою створеної Національної служби з питань цивільногозахисту країни. До його складу входять державні адміністрації центрального,регіонального та периферійного рівнів разом з іншими національними ітериторіальними структурами як громадського, так і приватного сектору.

Серед головних завдань, які відносяться до компетенції Департаменту, слідвідзначити координацію та сприяння всій системі цивільного захисту,безпосередню участь у ліквідації НС, удосконалення законодавства для запобіганняНС, інформування громадськості про свою діяльність, сприяння поширеннюкультури цивільного захисту серед населення, створення та управлінняінформаційними мережами для уникнення небезпечних ризиків. Характерноюособливістю цивільного захисту в Італійській Республіці є те, що на відміну відбагатьох європейських країн, де завдання такого характеру покладено на одинабо два державних органи, до виконання даної функції в Італії залучено весьорганізаційний механізм держави. Принципову роль відіграють Національнийкорпус пожежників, окремі підрозділи Збройних сил, Державний корпус лісовогогосподарства, Фінансова гвардія та Червоний хрест.

Особливу роль при виконанні завдань, пов’язаних з цивільним захистом,беруть на себе добровільні організації Італії, які започаткували таку традицію у

Флоренції. На сьогодні близько 1,2 млн. осіб є членами цих добровільних асоціацій,що в середньому складає практично половину людських ресурсів Італії, задіяниху ліквідації надзвичайних ситуацій.

У Франції система попередження та ліквідації надзвичайних ситуаційрозглядається як важлива складова національної оборони країни. Загальнекерівництво системою захисту населення в мирний та воєнний час здійснюєМіністр внутрішніх справ через Департамент цивільного захисту. Для виконаннязавдань створені спеціальні органи управління цивільного захисту. Керівництвоцивільним захистом в територіальному утворенні покладається на префектаодного з департаментів, який керує діями префектів регіонів та департаментів іпідвідомчих їх сил та засобів, а також очолює комітет зони оборони, створений направах консультативного органу, що складається із представників військових тацивільних органів управління даної зони.

На регіональному та місцевому рівні керівництво цивільним захистомздійснює голова відповідної адміністрації (префект або мер), який може залучативсі наявні на підвідомчій йому території сили та засоби. Отже, організація усіхгілок влади поєднує відповідальність держави з автономією місцевих адміністраційпід час виконання завдань цивільного захисту. Органи управління, сили та засоби,що безпосередньо їх організують та реалізують в мирний час не відрізняютьсявід тих, що будуть використовуватися у воєнний час.

Цивільна оборона Швеції також є складовою загальної системи обороникраїни. Загальне керівництво Цивільної оборони здійснює Міністр оборони черезуправління Цивільної оборони. Начальник цього управління є одночасно іначальником (генеральним директором) цивільної оборони країни, очолюєНаціональну раду з цивільної оборони, усі сім членів якої призначаються особистокоролем. У країні створена значна кількість захисних споруд. Як правило, вонирозташовуються в найбільших містах. Є сховища скального типу, вирубані вгірських породах на глибині 15 – 20 м, загальна місткість яких складає близько 100тис. чоловік. Засобами індивідуального захисту планується забезпечити кожногомешканця країни.

За своїм призначенням і функціями, що виконуються, Цивільна оборонаШвеції поділяється на місцеву (в дільницях, муніципалітетах) і регіональну (вокругах і районах). Основу складають сили і засоби місцевої Цивільної оборони.Вирішенням завдань мирного часу займається рятувальна служба. Її силизалучаються до робіт при ліквідації пожеж, повеней, аварій на хімічнихвиробництвах, усіх видах транспорту.

Таким чином, в зарубіжних країнах системи цивільного захистудецентралізовані. Велика увага приділяється розвитку громадських рятувальнихформувань та навчанню населення з питань захисту від надзвичайних ситуацій.Зважаючи на викладене з метою сталого розвитку Концептуальних засадінтегрованої системи ЄДС ЦС МНС України розроблений проект КонцепціїДержавної цільової програми розвитку цивільного захисту на 2009 – 2013 рр.Прийняття зазначеної Концепції дає змогу систематизувати поступальнийрозвиток ЄДС ЦЗ та зобов’язати всі відповідні органи управління на якіпокладається реалізація державної політики у сфері цивільного захиступриступити планово до її реалізації в єдиному державному баченні щодоперспективи розвитку.

175174

Світлана ТАРАНОВАголовний спеціаліствідділу міжнародних зв’язківАкадемії митної служби України

ВЗАЄМОДІЯ МИТНИХ СЛУЖБУ КОНТЕКСТІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

В сфері адміністрування міжнародної торгівлі значна роль відведена митниці.До її функцій відноситься стягнення мит і податків, збір і підготовка статистичнихданих про зовнішню торгівлю, проведення роботи, спрямованої на підвищення рівнязаконослухняності учасників економічної діяльності, забезпечення безпеки ланцюгапоставки товарів і спрощення торгівлі, захист суспільства, навколишньогосередовища й культурної спадщини. У зв’язку з тим, що міжнародна торгівлярозвивається в невід’ємному зв’язку зі світовою економікою, застаріли й неефективнімитні процедури є бар’єром, що перешкоджають даному розвитку.

Гармонізація й модернізація митних процедур залишаються двома ключовимифакторами, що безпосередньо впливають на процес спрощення міжнародноїторгівлі. Митні служби повинні продовжувати здійснювати ефективний контроль зметою припинення міжнародної злочинності й тероризму, розмах яких значнозбільшився останнім часом і придбав нові форми внаслідок можливостей, щоз’явилися в результаті технічного прогресу.

Всесвітня митна організація (ВМО) є єдиною міжурядовою організацією, щовивчає митну проблематику й сприяє зміцненню економічного й соціальногоблагополуччя своїх країн-членів за допомогою впровадження чітких, прозорих іпередбачуваних принципів митного адміністрування. Подібний підхід дозволяє взначній мірі спростити формальності для сумлінних учасників зовнішньоекономічноїдіяльності, одночасно із цим забезпечивши виконання комплексу мер, спрямованихна боротьбу з різними видами комерційного шахрайства. Сьогодні ВМО представляє174 митні адміністрації по всьому світу, в тому числі США та України.

В червні 2002 року ВМО одноголосно прийняла резолюцію щодо безпеки таспрощення ланцюгів постачання міжнародної торгівлі, запропонованою США,що мала як результат розвиток низки директив, критеріїв та найкращих практик.

23 червня 2005 року в штаб-квартирі ВМО в Брюсселі кардинально новийрівень безпеки міжнародної торгівлі став реальністю завдяки одностайномуприйняттю головами національних митних служб, які представляли 166-країн –членів ВМО, в тому числі і України, Рамкових стандартів безпеки та спрощенняміжнародної торгівлі (далі – Рамкові стандарти). Рамкові стандарти знаменуютьсобою принципово новий підхід до методів роботи в сфері митного адміністрування,що дозволяє світовому митному співтовариству прийняти виклик 21-ого століття;застосування даного інструмента буде в значній мірі сприяти рішенню завданняспрощення міжнародної торгівлі й збільшення рівня її безпеки. Рамкові стандартибули розроблені в результаті тісної взаємодії між країнами-членами ВМО ізпредставниками інших міжнародних організацій і світових ділових кіл. ВпровадженняРамкових стандартів позитивно позначиться на темпах соціального й економічногорозвитку держави, дозволить ефективно протистояти міжнародному тероризму,забезпечити необхідний рівень збирання митних платежів і стане заставоюспрощення міжнародної торгівлі в глобальних масштабах.

За оцінками ВМО, однією із найбільш розвинутих митних адміністрацій всвіті є Митна служба США – Бюро з митних питань та охорони кордонів США,яка активно підтримує ці Рамкові стандарти, які пропонують заходи, щопідвищують здатність правоохоронних органів до запобігання незаконномуввезенню товарів, контрабанді і, таким чином, запобігають руху товарів вміжнародних ланцюгах постачання в США. Впровадження Рамкових стандартівпідсилює взаємовідносини між Бюро з митних питань та охорони кордонів СШАта іншими митними адміністраціями, в тому числі з Україною.

Крім того, ще в червні 1967 року ВМО, будучи тоді ще Радою митногоспівробітництва, прийняла модель двосторонніх угод зі спільної адміністративноїпідтримки для країн з ціллю їх впровадження як частини національної політики.Бюро з митних питань та охорони кордонів США використовує цю модель якоснову для перемов щодо укладання Угод про надання взаємодопомоги з митнихпитань іноземним державам (Customs Mutual Assistance Agreements (CMAA)by Country). США має таку Угоду з Україною. Місцеві та закордонні органидержавної влади визнають такі угоди як законну основу для широкогоспівробітництва. Угоди дозволяють обмінюватись інформацією, розвідданимита документацією, яка в решті решт сприяє в запобіганні та розслідуванніпорушень митного законодавства.

Згідно пріоритетів розвитку зовнішніх зв’язків на двосторонньому рівніУкраїна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства наоснові взаємного інтересу та спільних підходів до розвитку відносин з США втому числі з митних питань. США мають дружні та стратегічні відносини зУкраїною, що має значний вплив на подальше перетворення України вдемократичну державу із здоровою ринковою економікою. Політика США, томучислі митна, по відношенню України залишається зосередженою на реалізації тапідсиленні демократії, процвітанні та безпеці України з ціллю більш тісної інтеграціїв Європу та Євроатлантичні структури, тобто комплексу внутрішньо- тазовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до ЄвропейськогоСоюзу та створення необхідних передумов для вступу до Європейського Союзув майбутньому, а також захисті безпекових інтересів України, участі у створеннієвроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція доНАТО, в якій значну роль відіграють США.

177176

атестаціями проводиться щорічна оцінка виконання державними службовцямисвоїх завдань та обов’язків. Належне упорядкування проходження державноїслужби неможливе без атестації, оскільки у кожному конкретному випадку вономає здійснюватися на підставі результатів оцінки діяльності працівника, виконанняним службових обов’язків. Оцінці мають підлягати результати роботи: її обсяги ітерміни виконання, якість, самостійність, ініціативність, співпраця з колегами,відповідальність, орієнтація на кінцевий результат, рівень конфліктності, вміннявисловлюватися усно і письмово тощо [13].

В результаті атестації приймається рішення про подальше використаннячиновника на службі.

Ціллю атестації є створення чітко вираженої, об’єктивної та порівняльноїкартини відносно продуктивності та здібностей працівника. Такі атестації слугуютьосновою для прийняття персональних та кадрових рішень, допомагають вуправлінні кадрами і є підставою для розвитку кадрів.

Атестація державних службовців сприяє більш чіткому виконанню нимисвоїх обов’язків та спонукає до підвищення свого кваліфікаційного рівня [2].

У багатьох країнах, де здійснюється реформування державної служби,першочерговими заходами були дії, спрямовані на розвиток менеджментулюдських ресурсів, вдосконалення виконавської діяльності державних службовців,включаючи оцінку результатів виконання ними службових обов’язків, а такожпроцедур запобігання непродуктивній праці.

Одним із найважливіших компонентів управління справедливо вважаєтьсязапровадження ефективних оцінок персоналу державної служби, оскільки самезнання та вміння державних службовців, їх узгоджені дії можуть забезпечитидосягнення цілей, що ставляться перед державними органами. У більшості країнне обмежуються періодичним проведенням атестації, проводять регулярну,переважно щорічну оцінку діяльності державних службовців за підсумкамивиконання річних планів роботи. Це сприяє стимулюванню росту кваліфікаціїпрацівників, розвитку їх ініціативи і творчої активності [6].

Прикладом для впровадження системи оцінювання може слугуватиНімеччина, з досвіду якої почерпнуто декілька загальних правил. Зокрема,принцип розробки примірного переліку загальних критеріїв та показників якостіроботи, які можуть оцінюватись за простими і прозорими правилами. Крім того,запровадження щорічної оцінки дозволить тому, хто оцінює, мати безпосереднійконтакт з працівником і краще зрозуміти його прагнення і проблеми. Такаспівбесіда під час щорічної оцінки дозволить як працівникові так і його керівникукраще зрозуміти те, що від нього очікують у майбутньому.

Англійський експерт Томас X. Паттен вважає, що питання полягає не в тому,проводити оцінку кадрів чи ні (бо в дійсності вона проводиться завжди), а у тому,якому методу віддати перевагу: методичній системі чи неформальним оцінкам[8].

Результати оцінювання можна успішно використовувати лише в умовахстабільності. Не можна постійно змінювати методи оцінки. Працю державногослужбовця необхідно оцінювати за результатами виконання його прямихобов’язків, але не обмежуватись їх вузькими рамками, які можуть загальмуватийого професійне зростання [12].

Наприклад, у Німеччині, оцінка співробітників проводиться кожні три роки.Розрізняють оцінку роботи для конкретного робочого місця і оцінку придатності

СЕКЦІЯ 4ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ДО СТАНДАРТІВ ЄС

Наталія АРТЕМЕНКОздобувач кафедри державногоуправління та місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ДОСВІД НІМЕЧЧИНИ З АТЕСТАЦІЇТА ЩОРІЧНОЇ ОЦІНКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Ефективність державної служби значною мірою залежить відпрофесіоналізму державних службовців, їх моральних якостей і ділової активності.У зв’язку з цим особливо важливого значення набуває вдосконаленняпроходження державної служби, залучення на роботу в державні органи новогопокоління державних службовців.

Важливою складовою частиною в системі професійного удосконаленнядержавних службовців є проведення їх атестації та щорічного оцінювання.

Атестація (від латинського attestatio – свідчення, підтвердження, доказ) кадрів– це перевірка, визначення відповідності ділової кваліфікації, рівня знань і навичокпрацівника, інших суспільно значущих якостей займаній посаді [7].

Без атестації неможливе професійне удосконалення працівників державноїслужби, оскільки планування кар’єрного розвитку кожного окремого працівникамає здійснюватися на підставі результатів оцінки діяльності працівника, виконанняним службових обов’язків.

У широкому розумінні атестація – це процес, за допомогою якого маютьвирішуватися завдання: формування високопрофесійного кадрового корпусудержавних службовців; забезпечення його стабільності; виявлення потенційнихможливостей державних службовців з метою їх найбільш ефективноговикористання; стимулювання професійної компетентності і підвищеннякваліфікації працівників; посилення організованості, відповідальності ідисциплінованості державного апарату.

Атестація виконує функції: оцінки, контролю, політичну, поліпшення роботиз персоналом, економічну, організаційну, комунікативну, інформування,стимулювання [10].

Процедура атестації державних службовців регламентується постановоюКабінету Міністрів України «Про затвердження Положення щодо проведенняатестації державних службовців» від 28 грудня 2000 р. № 1922 та методичнимирекомендаціями щодо застосування Положення про проведення атестаціїдержавних службовців, затвердженого наказом Головдержслужби від 3 березня2001 року № 16 [3].

Атестування державних службовців усіх рівнів проводиться один раз на трироки з метою підвищення ефективності діяльності державних службовців в органахвиконавчої влади, під час якого оцінюються робота, ділові та професійні якостіпрацівників при виконанні ними службових обов’язків, визначених професійно-кваліфікаційними характеристиками їхніх посад, відповідно до Закону України«Про державну службу» та інших актів законодавства України [1]. В період між

179178

відповідно до посадових інструкцій, особистих планів роботи та порівняння якостіїх роботи із визначеними критеріями і показниками, що здійснюютьсябезпосереднім керівником шляхом спостереження та контролю.

Результати щорічної оцінки враховуються при складанні річних планів роботиз кадрами, визначенні щорічної та перспективної потреби в кадрах, формуваннідержавного замовлення на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікаціїдержавних службовців, плануванні їх кар’єри [5].

Одним з важливих видів оцінки є оцінка потенціалу працівника. Це оцінкапридатності працівника для виконання визначених задач та можливостей йогопрофесійного розвитку з орієнтацією на майбутнє.

Під час періодичної оцінки працівника, яку проводить безпосереднійкерівник під час співбесіди обговорюються слабкі місця в роботі та готуютьсязаходи по їх усуненню, виражається підтримка та надається мотивація дляподальшого покращення результатів праці.

За результатами періодичної співбесіди, безпосереднього керівника зі своїмипідлеглими, має складатися анкета, яка буде включати оцінку переваги та недолікипрацівника за визначеними критеріями та пропозиції щодо професійногоудосконалення та кар’єрного розвитку кожного працівника [9].

Проведення атестації державних службовців – це своєрідний огляд якісногоскладу державних службовців. Періодичність і неформальне проведення атестаціїдає можливість побачити не статистичний, а фактичний склад кадрів, їхпрофесійно-діловий рівень. Атестація допомагає чіткіше виявити недоліки йупущення в доборі й висуненні персоналу, скорегувати роботу з ними у різнихпідрозділах, намітити реальні перспективи на подальшу роботу, активізуватипошук молодих сил нової генерації державних службовців.

Державні службовці І та ІІ категорій переважно займають посади керівниківта заступників керівників державних органів, у тому числі центральних органіввиконавчої влади, обласних державних адміністрацій та інших органів, призначенняна які здійснюється в особливому порядку, встановленому законами України. Узв’язку з цим Положенням передбачено, що особливості проведення атестаціїтаких державних службовців визначаються органами, що призначають їх на посади.

На мою думку, необхідно вирішувати питання про більш чітке відпрацюваннясистеми оцінки вищих категорій державних службовців, які не підпадають підатестацію. Це дасть змогу більш повніше оцінювати як склад персоналууправління, так і працівників, що ним керують.

Аналізуючи дані таблиці 1 можна зробити висновок, що більшість критеріїв,що застосовуються при періодичній оцінці працівників у Німеччині та Україні,мають різницю у назві, але спільні за змістом.

Таким чином, можна зробити висновок, що професіоналізм і ефективністьоргану влади залежить не лише від якості комплектування кадрів, але й відорганізації їх професійної діяльності. Фактором стандартизації та узгодженнямогло б бути встановлення єдиного для різних міністерств порядку класифікаціїпосад і рангів та організації кар’єр державних службовців. Головним чинникомпрофесіоналізації державної служби і мотивації її персоналу є організаціякар’єрного розвитку державних службовців за принципом заслуг. Застосуванняпринципу заслуг пов’язане із впровадженням такої системи оцінювання, яка дастьзмогу приймати рішення щодо подальшого розвитку кар’єри державногослужбовця на основі об’єктивної оцінки його професійних якостей і результатів,

за загальними ознаками особистості. При цьому оцінка роботи стосується якостіта кількості результатів, а також способу роботи (наприклад, дружнє ставлення доклієнтів, самостійність тощо). Оцінка придатності стосується здатності мислити,старанності, швидкості виконання завдань, творчості, здатності та готовностівчитися. У проведенні оцінки бере участь безпосередній керівник та керівниккерівника. Перед визначенням оцінки з працівником обов’язково має бутипроведена співбесіда [6].

У Німеччині діє Федеральна постанова про кар’єру, яка містить окремийрозділ щодо службової атестації. В ній зазначається, що атестації в першу чергупідлягають загальні розумові здібності, характер, рівень кваліфікації,працездатність, соціальна поведінка та ступень навантаження.

Оцінки прив’язуються до певних орієнтованих величин. В кожній категоріїлише 15 % можуть отримати найкращу оцінку і лише 35% – оцінку добре.

Цікавим є той факт, що в Німеччині чиновники не мають посадовихінструкцій в них діють описи посад. Така система є більш гнучкою, працівникимають можливість переходити працювати в інші підрозділи в межах організації,якщо рівень їхньої компетенції відповідає цій посаді.

Державний службовець повинен постійно поліпшувати стан відповідностісвоїх умінь, знань і навичок функціям та завданням займаної посади, підвищуватисвій професійний, інтелектуальний та культурний рівень за освітньо-професійнимипрограмами та шляхом самоосвіти [7]. Обов’язок державного службовцяпідвищувати свою кваліфікацію закладений у статті 10 Закону України «Продержавну службу». Постійне підвищення свого професійного рівня є однією зумов для просування по службі відповідно до статей 27 та 29 Закону [1].

У період між атестаціями проводиться щорічна оцінка виконаннядержавними службовцями покладених на них завдань та обов’язків у порядку,визначеному керівником, який призначає на посади та звільняє з посад зазначенихосіб, з урахуванням Положення про проведення атестації державних службовців,та особливостей кожного державного органу. Така оцінка проводитьсябезпосередньо керівниками структурних підрозділів, де працюють державніслужбовці, під час підбиття підсумків роботи за рік.

Для конкретизації планування роботи з управлінським персоналом, йогорозвитку, прийняття всебічно обґрунтованих кадрових рішень та вдосконаленнякерівництва персоналом особлива роль належить співбесідам з працівниками впроцесі роботи а також під час щорічної оцінки. Щодо співбесід, то вони маютьпроходити не спонтанно, а планово, продумано після попередньої підготовки якпрацівника, так і його керівника. Метою співбесіди може бути обговоренняслабких місць у роботі, шляхів їх усунення, схвалення позитивного, створеннямотивації подальшого вдосконалення діяльності [4].

Щорічна оцінка має стати одним із важливих компонентів управлінняперсоналом, сприяти покращенню добору і розстановки кадрів, розвиткуініціативи і творчої активності державних службовців, визначенню їх потенціалу,потреб у підвищенні кваліфікації та особистому розвитку; плануванню кар’єри,вдосконаленню процесу планування та організації діяльності як державногослужбовця, так і державного органу в цілому, виявленню організаційних проблемта оперативному реагуванню на них, аналізу посадових інструкцій.

Отже, оцінювання виконання державними службовцями покладених на нихзавдань і обов’язків – є процедурою перевірки діяльності державних службовців

181180

4. Воронько О.А. Керівні кадри: державна політика та система управління:Навч. посіб. для студ., слухачів із спец. «Держ. упр.», «Держ. Служба». – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 156 с.

5. Загальні методичні рекомендації щодо проведення щорічної оцінкивиконання державними службовцями покладених на них обов’язків і завдань //Вісн.держ.служби України. – 2002.– № 3.

6. Книга работника кадровой службы: Учебно-справочное пособие / Подред. Е. В. Охотского и В. М. Максимова. – М.: Экономика, 1998.

7. Коментар до загальних правил поведінки державного службовця // Вісн.держ. служби України. – 2000. – № 4.

8. Корпус вищих управлінських кадрів центральних органів державної влади:створення системи державної служби вищого рівня у країнах Центральної і СхідноїЄвропи. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 52 с.

9. Крюгер Инго / Кадровый менеджмент. Под ред. А. Тогулева. – TRANSFORM.,R. v. Decker’s Verlag Heidelberg, 1996. – 75 c.

10. Павленчик П. Т. Атестація – важливий елемент проходження державноїслужби // Вісн. держ. служби України. – 2000. – № 4. – С. 66 – 71.

11. Павленчик П. Т. Проходження державної служби в Україні: організаційно-правові засади: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидатанаук з державного управління. – К., 2001.

12. Профессиональная ориентация, подготовка и оценка персонала / Сост.В.И.Яровой. – К.: МАУП, 1995.

13. Розвиток ефективності і професіоналізму у державній службі. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 82 с.

Анатолій БАЛАШОВк.держ.упр., докторанткафедри управління суспільним розвиткомНАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКА УПРАВЛІНСЬКА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІСТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО МЕНЕДЖЕРИЗМУ В УКРАЇНІ

Хоча надання управлінських (адміністративних) послуг є новим інститутомдержавного управління в Україні, у Європі цей напрям інновацій розвиваєтьсяна солідному теоретичному та практичному підґрунті. Державний менеджеризмзарекомендував себе з найкращого боку, проте в процесі його впровадженняпотрібно враховувати найновіші тенденції щодо його коригування в контекстіреабілітації значення традиційно-адміністративних функцій державногоуправління. Найбільш інтенсивно управлінські інновації в європейських системахдержавного управління розвиваються у сфері, що відноситься до вдосконаленняїх «людського ресурсу». Особистісний компонент державного управління всучасних умовах є домінуючим і набуває все більшого значення. При цьому вінхарактеризується в межах традиційної для Європи концепції культурноїінтерпретації особистісних факторів будь-яких систем, в тому числі іуправлінських. Відповідно в центрі інноваційних трансформацій європейськогодержавного управління знаходяться проблеми формування постсучасноїкорпоративної культури державних службовців [2].

маючи на увазі просування на вищі посади державної служби найдостойнішихкадрів [13].

У країнах, що здійснюють реформування систем управління, ясновідчувається потреба у створенні потужніших систем оцінювання, а також уформуванні нового підходу, за яким проведення систематичного оцінюваннярозглядали б як інвестицію, а не як витрати.

Критерії, що застосовуються при періодичній оцінці працівниківв Німеччині та Україні

Список використаної літератури1. Закон України «Про державну службу» // Уряд. кур’єр. – 1994. – 4 січ.2. Указ Президента України «Про Стратегію реформування системи державної

служби в Україні» від 14 квітня 2000 р. № 599/2000. // Офіц. Вісн. України. – 2000. –№ 16. – С. 63 – 70.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положенняпро проведення атестації державних службовців» від 28 грудня 2000 р. № 1922 //Вісн. держ. служби України. – 2000. – № 4.

Німеччина Україна знання по спеціальності; здатність до кооперації, до роботи

в групі; якість роботи; готовність до досягнення високих

результатів праці; мотивація працівників; готовність приймати рішення; комунікаційна здатність; висока ступінь готовності до

роботи; формулювання зрозумілих цілей; самостійність; здатність до оцінки; стратегічне планування; здатність витримувати

навантаження; економічний образ мислення; здатність делегувати задачі; гнучкість; здатність відстоювати власну

точку зору; організаційні здібності; почуття відповідальності; здатність до сприйняття

інновацій; творчий підхід; надійність; лояльність; вміння вести переговори; впевненість в собі.

обсяг роботи , що виконується; якість роботи; планування роботи; професійні знання; професійні вміння і навички; уміння формулювати точку зору (усно,

письмово); готовність до дій, ініціатива; оперативність мислення; працездатність та витривалість; відповідальність; самостійність; здатність до лідерства; здатність до накопичення, поновлення

і творчого застосування професійного досвіду;

етика поведінки, стиль спілкування; співробітництво; дисциплінованість; здатність до переговорів; уміння організовувати роботу

підлеглих; професіоналізм у керівництві роботою

підрозділу; контроль; оцінка та заохочення співробітників.

183182

Чи не вирішальним напрямом впровадження нової корпоративної культуридержавних службовців в розвинених країнах вважається вирішення проблемпрофесійної етики. У більшості держав функціонують закони, які регламентуютьетику державних службовців. На основі цих законів інтенсифікується таінституціоналізується соціальний контроль, а нормативна регламентація сприяєформуванню відповідної корпоративної управлінської культури. Зміст норм етикидержавного службовця свідчить про переміщення цінностей державногоуправління у бік культури постіндустріалізму та велику роль особистісно-культурного фактору в управлінській діяльності держави [3].

Таким чином, впровадження державного менеджеризму своїм основнимнаслідком має зростання ефективності діяльності органів державної влади, якіснезадоволення об’єктів державного управління (громадян, соціальних організаційта інститутів), підвищення управлінської здатності держави. Поширеннядержавного менеджеризму в Україні сприятиме адаптації суспільства та системидержавного управління до стандартів європейського співтовариства. Томуподальші дослідження проблеми мають зосереджуватися в площині адаптаціїконцепції державного менеджеризму до потреб вітчизняної адміністративноїреформи.

Список використаної літератури1.Грицяк І. Європеїзація державного управління / І.Грицяк //Вісник НАДУ. –

2004. – № 4. – С. 38 – 45.2. Долечек В. Якість надання управлінських послуг населенню: зарубіжний

досвід / В.Долечек // Управління сучасним містом. – 2003. – № 10 – 12. – С. 37 – 43.3. Кондратюк А. Політичні тенденції модернізації державного управління

країн Європейської співдружності / А.Кондратюк // Вісник УАДУ. – 2002. – № 3. –С. 290 – 297.

4. Уткин Э. А. Инновации в управлении человеческими ресурсамипредприятия / Э. А.Уткин, К. Т.Сатабаев, Р. К.Сатабаева. – М.: ТЕИС, 2002. – 304 с.

Валентина ГОРДІЄНКОздобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИДО СТАНДАРТІВ ЄС

Якість державного управління є серед основних критеріїв розвинутості країниі визначає її становище та авторитет у світі.

Один з найбільших викликів, з якими стикається суспільство сьогодні, ценеобхідність розвивати і підтримувати довіру громадян до своїх урядів і установ.Органи влади відіграють важливу роль у створені життєздатного суспільства, деякість, рентабельність і послідовність громадянських послуг успішно підтримуютьекономічне процвітання і соціальну справедливість. Через належне управлінняможна побудувати сильний регіон, національну та глобальну економіку.

На сьогодні структура державного управління України складається зКабінету Міністрів України, понад 70 центральних органів виконавчої влади

Корпоративна управлінська культура – це система цінностей і переконань,що розділяються всіма працівниками системи державного управління(державними службовцями), зумовлююча їх поведінку, характер життєдіяльностіорганізації. Світовий та європейський досвід свідчить, що успішні реформи всистемі органів державної влади, як і в бізнесі, здійснюються передусім за рахунокефективного управління людськими ресурсами. В сучасних умовах підбірпрацівників здійснюється, орієнтуючись на реальний потенціал інтелектуальної ідуховної енергії людей, від якого і залежить їх здібність до творчої праці. Іншезавдання – створення умов для самореалізації цього потенціалу, які для різнихлюдей різні.

Загальною нормою в Європі є орієнтація на максимальне використаннятворчого потенціалу управлінського персоналу. Чим вищим є рівень енергіїуправлінця, що використовується, тим більшими повинні бути межі свободи дійдержавного службовця. Примушення замінюється спонукою. Людина повиннасам бажати робити те, що необхідне органу державного управління, без вказівоккерівництва. Працівник сам зобов’язаний визначати, що потрібно робити дляблага держави і його організації без спеціальних вказівок «зверху». Більшістьдослідників вважає, що саме культура є вирішальним інструментом мотивації, івідповідно що формування або привнесення корпоративної культури, щоприводить до сприятливого психологічного клімату в колективі, стає в сучаснихумовах глобальним стратегічним ресурсом [4, С. 252 – 254].

Якщо організаційна структура служить основою формального управління,то корпоративна управлінська культура розширює можливості неформальноївзаємодії державних службовців. Принципи корпоративної культуриприпускають рівність всіх і сприйняття єдиних цінностей всіма. Відповідно в межахвдосконалення організаційних принципів поліпшується виконавська дисципліна,розвиток же корпоративної управлінської культури сприяє ініціативі, творчості,самоврядним тенденціям у системі державного управління. Якщо організаційніпринципи нав’язуються державним службовцям, то принципи корпоративноїкультури значною мірою формуються ними самими і сприймаються як власні.Це значно підвищує роль корпоративної культури як механізму впровадженняінновацій в системі державного управління.

Таким чином, мета корпоративної культури – забезпечення якостіуправлінської праці за допомогою вдосконалення управління людськимиресурсами з метою забезпечення лояльності співробітників до керівництва іухвалюваних їм рішень, виховання у працівників відношення до системидержавного управління як до власної справи, що приводить до максимізаціїефективності внутрішньосистемного управління і до якісних вдосконаленьзовнішньоуправлінської результативності органів державної влади.

Культура системи державного управління європейських держав орієнтуєдержавних службовців на довготривалі цілі. Основні важелі – професійний ріст,делегування повноважень і відповідальності, заохочення «чемпіонів ідей» тощо.Новизна сучасних підходів – в організації комплексного використовування всьогоарсеналу ідеологічної дії на персонал при тривалій дії і тоді, коли забезпеченасприятлива обстановка для сприйняття корпоративних цінностей. Це і формуєкорпоративна культура. Управління цим процесом базується на чіткосформульованих цілях державного управління, його фундаментальних принципах,на стратегічних програмах розвитку системи державної влади [1].

185184

У минулому році Кабінет Міністрів України прийняв зміни до програмизапровадження якості в ОВВ (постанова КМУ від 18.06.2008 № 548), які маютьпокращити ситуацію з запровадженням СУЯ в ОВВ відповідно до стандартів серіїISO 9000, що сприятиме оптимізації процесів планування, розподілу ресурсів, атакож визначенню додаткових підходів до об’єктивного оцінювання результатівїхньої діяльності.

Список використаної літератури1. Віткін Л., Сахацький І., Лехманик І., Солонинка А. Система управління

якістю у Держспоживстандарті України // Стандартизація, сертифікація, якість. –2008. – № 4. – С.

2. Віткін Л. М., Волков О. І., Хімічева Г. І., Зенкін А. С. Системи якості ВНЗ:теорія і практика. – К.: «Наукова думка», 2006. – 301 с.

3. Бешелев С. Д., Гуревич Ф. Г. Математико-статистические методыэкспертных оценок. – М: Статистика, 1980. – 263 с.

4. Большев Л. Н., Смирнов Н. В. Таблицы математической статистики. – 3-еизд. – М.: Наука, 1983. – 416 с.

Андрій ДУДНИКаспірант ЛРІДУ НАДУ при Президентові України

АДАПТАЦІЯ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Кризові явища є предметом обговорення багатьох науковців, професіоналів-практиків, широкої громадськості. Часто гостра дискусія точиться стосовно шляхівреформування державної служби. Відповідно до положень Конституції України[1] Україна є демократичною, правовою, соціальною та підконтрольною народу.Реальним провідником цих ідей у життя повинна бути державна служба.

На сьогодні старі методи керівництва відкинуті, однак нові, не працюють.Звідси низька ефективність роботи всіх гілок влади: законодавчої, виконавчої тасудової. Саме державні службовці як виконавці завдань держави повиннізабезпечити своєму народові дотримання прав і свобод людини та громадянина[1], зокрема права на працю, страйк, відпочинок, соціальний захист, житло,достатній життєвий рівень, безоплатне медичне обслуговування та освіту,безпечне для життя та здоров’я довкілля, правову допомогу.

Особливості та перспективи розвитку України початку ХХІ ст., становленнядемократичної, правової, соціальної держави, розвиток засад громадянськогосуспільства зумовлюють підвищення ролі та значення державної служби якефективного інструменту гуманізації державного управління. Державна службаяк соціально-правовий інститут має забезпечувати стабільність гуманізмууправління та відігравати роль стабілізатора соціально-політичного життя,сприяючи розв’язанню політичних конфліктів і урівноважуючи дії різнихполітичних сил.

Досягти результативності функціонування на основі системи новогозаконодавства про державну службу, зокрема нової класифікації посад,професіоналізації державної служби, унормування правової та соціальної безпекидержавних службовців, унормування та запровадження просування по службі

(ЦОВВ) та більше 1000 органів місцевої виконавчої влади. Функціонуваннясистеми державного управління забезпечує існування держави, розвитокнаціональної економіки та реалізацію прав і свобод громадян згідно зКонституцією України.

Україна стала членом СОТ і очікується повномасштабна інтеграція до ЄС.Світовий досвід свідчить, що досягти високого рівня державного управління

можна шляхом розроблення та впровадження системи управління якістю (СУЯ)в органах виконавчої влади (ОВВ) на основі принципів загального управлінняякістю (TQM) і виконання вимог міжнародних стандартів серії ISO 9000, але зурахуванням специфічних особливостей цієї сфери.

За призначенням стандарти серії ISO 9000 є універсальними. Їх застосовуютьна всіх етапах виробництва продукції та надання послуг підприємствами,установами та організаціями незалежно від форм власності та виду їхньоїдіяльності. Відповідно до ISO 9000:2000 ефективно функціонують органидержавного управління більшості держав-членів ЄС. В Японії СУЯ запровадженомайже у 90 % муніципальних органів.

З метою підвищення результативності та ефективності діяльності ОВВПрезидентом України Указом від 05.03.2004 № 278/2004 схвалено Концепціюадаптації інституту державної служби в Україні до стандартів ЄС, а Уряд Українипостановою від 08.06.2004 № 746 прийняв Програму розвитку державної службина 2005 – 2010 роки та постановою від 11.05.2006 № 614 затверджено Програмузапровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади (далі –Програма).

На першому етапі СУЯ мають бути розроблені та впровадженні в ЦОВВ таоблдержадміністраціях, на другому етапі – в усіх підвідомчих територіальнихпідприємствах та організаціях ЦОВВ і місцевих адміністраціях.

Проте, однією із суттєвих перешкод на шляху широкого впровадження СУЯв органах виконавчої влади (ОВВ) України є недостатня кількість теоретичних тапрактичних розробок у цій сфері. Як результат, на відміну від іноземної практики,де впровадження СУЯ в органах влади та самоврядування є досить поширенимявищем, в Україні лише окремі центральні та місцеві органи влади тількипочинають опікуватись цією проблемою. Тому створення теоретичних,методичних, нормативних та інформаційних засад є актуальним та має науковийі практичний інтерес.

Держспоживстандарт України одразу почав виконання Програми. Усі ОВВбуло забезпечено примірниками стандартів серії ДСТУ ISO 9000. Розроблено тавведено в дію пробний ДСТУ – П IWA 4:2006. Система управління якістю.Настанови щодо застосування ISO 9001:2000 в суб’єктах місцевогосамоврядування, ідентичній Настанові ISO IWA 4. Її було створено длязабезпечення місцевих органів влади всього світу послідовним підходам доякісного управління.

Держспоживстандарту України, Головдержслужба України та Українськаасоціація якості склали навчально-тематичний план підготовки фахівців ОВВ зпитань запровадження та забезпечення функціонування СУЯ в ОВВ, графікнавчання головних уповноважених, списки головних уповноважених, призначенихза поданням міністерств, інших ЦОВВ, Ради міністрів АР Крим, обласних тадержавних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державнихадміністрацій та областей України.

187186

змінити пріоритети розвитку державної служби в контексті її гуманізації,спрямування на потреби людини та громадянина, створити умови для наближеннястандартів державної служби України до тих, що застосовуються у країнах – членахЄвропейського Союзу [3, с. 3].

Таким чином головним пріоритететом у вдосконаленні інституту державноїслужби має стати розроблення нового закону про державну службу, оскількичинний закон застарів і створює перешкоди для подальшого розвитку державноїслужби.

Список використаної літератури1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від

28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.rada.gov.ua.

2. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ:[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

3. Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні достандартів Європейського Союзу: Указ Президента України від 5 березня 2004 р.№ 278 // Голос України. – 2004. – 17 берез. – С. 3.

4. Оболенський О. Ю. Державна служба: Підручник. – К.: КНЕУ, 2006. – 472 с.5. Спиридонов В. И. Бюрократия и реформа (анализ концепции М.Крозье) /

РАН; Ин-т философии. – М., 1997. – 202 с.6. Унів. наук. зап. – 2005. – № 34 (16): [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.univer.km.ua

Олександр КАРПЕНКОаспірант кафедри інформаційної політикиНАДУ при Президентові України

РЕАЛІЗАЦІЯ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ СУМІСНОСТІ РІЗНИХІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУЦІЙ КРАЇН ЄС

Необхідність забезпечення технологічної сумісності між різними державнимиінформаційно-аналітичними системами справляє безпосередній вплив на вибірвідповідного програмного забезпечення. Така політика повинна спиратися навикористання відкритих стандартів та реалізовуватись завдяки розробцівідповідних нормативно-технічних вимог. Користуючись комплекснимиінформаційними рішеннями на базі пропрієтарного програмного забезпеченнядержавні органи для досягнення технологічної сумісності вимушуютьпредставників бізнесу встановлювати закриті комп’ютерні програми. В контекстіпроведення інтеграції України до ЄС доцільним використання досвіду країн йогочленів.

На особливу увагу заслуговує «Європейський збірник приписів сумісності»(European Interoperability Framework – далі EIF), в якому надано перелік технологій(XML, WSDL, HTML, ODF, Java та ін.), що забезпечують сумісність державнихінформаційно-аналітичних систем. Відповідно до цього документа основноюумовою реалізації відкритості стандарту (технологічної специфікації) вважаєтьсябезкоштовне надання користувачеві авторських прав [1].

на підставі досягнень у професійній діяльності, підвищення управлінської культурита моральності в діяльності та поведінці службовців, розширення громадського,парламентського і судового контролю державної служби [4, с. 457].

Відповідно до ст. 92 Конституції України основи державної службивизначаються виключно законами України [1], які закладено у Законі України«Про державну службу» [2]. Дотримання пріоритетів у політиці щодо реформ усфері державної служби як чинника гуманізації державного управління далозмогу напрацювати певну базу як із точки зору прийнятих політичних рішень,так і розвитку інституційної спроможності до їх втілення, шляхом:

- створення Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні достандартів ЄС (2004 р.);

- прийняття Програми розвитку державної служби на 2005 – 2010 роки (2004 р.);- підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів

України та Світовим банком (2004 р.);- прийняття Концепції розвитку законодавства про державну службу та

підготовлено проект нового Закону України «Про державну службу» (2005 р.).Сучасна система державної служби має певні проблеми, які потребують

подальшого вирішення, зокрема шляхом адаптації цього інституту до стандартівЄвропейського Союзу. Концепція адаптації інституту державної служби в Українідо стандартів Європейського Союзу спрямована на подальше вдосконаленняінституту державної служби в Україні, що, зрештою, сприятиме більш повнійреалізації конституційних прав, свобод та законних інтересів громадян, наданнюїм у належному обсязі якісних державних послуг.

Суспільство очікує від державної служби ефективного, гуманного івідповідального управління, спрямованого на задоволення його потреб у ціломуі кожного громадянина окремо. Досягнення цієї мети залежить від багатьохфакторів, зокрема від наявного стану державного апарату, його здатності довирішення поточних і стратегічних завдань. За співвідношенням чисельностідержавних службовців до загальної кількості населення Україна посідає одне зостанніх місць у Європі. В Україні цей показник становить 0,5 %, у той час як уФранції – 4,4 %, Великобританії – 3,5 %, Німеччині – 3 %, Словаччині – 2,2 %,Угорщині – 2,7 %, Швеції – 9,4 %. До того ж темпи приросту кількості державнихслужбовців продовжують зменшуватись починаючи з 2001 р. і становили у 2004 р.4,5% [6].

В Україні досить часто з боку керівників державного управління існуєперекладання обов’язків на громадян, що призводить до нехтуваннявзаємовідносин із громадськістю, зниження виконавської дисципліни та діловоїкультури державних службовців. На думку французького соціолога М. Крозьє,вихід з кризи бюрократичної системи можливий лише за умови зміни філософіїсприйняття дійсності, переорієнтації всієї системи мислення державногоуправління, врахування людських факторів перетворень. У центрі нової моделідержавного управління, побудованої на принципах гуманізму, має перебуватилюдина, а основними цінностями нових відносин у суспільстві мають стати вільнесамовираження кожного члена суспільства, відповідальність та ініціативність збоку органів влади [5, с. 107]. Для цього необхідно впроваджувати в управлінськусистему.

Також, потрібна кардинальна зміна основ державної служби як чинникагуманізації державного управління, яка має торкатися всіх її форм, радикально

189188

Наталя КОЛІСНІЧЕНКОк.держ.упр., доц., докторантОРІДУ НАДУ при Президентові України

ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА З ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИВ КРАЇНАХ-НОВИХ ЧЛЕНАХ ЄС

Багато законів про державну службу в країнах, які нещодавно стали членамиЄС, та в країнах-кандидатах у члени ЄС деталізовані, інколи навіть занадто. Дляцього є чимало причин. Одна з них полягає в тому, що законопроекти частоготуються без чіткого бачення того, що повинно бути виписано в основномузаконі, а що може регулюватися іншими підзаконними актами – постановамиуряду чи іншими нормативними актами. В ідеалі закон про державну службумістить лише основні принципи та найважливіші положення. Детальні механізмиїхньої реалізації регулюються постановами уряду або іншими нормативно-правовими актами, що приймаються на виконання закону [1].

Тому SIGMA розробила спеціальні рекомендації щодо розробки(вдосконалення) законодавства про державну службу в контексті європеїзації країн[2]. Зокрема, зазначається, що Закон «Про державну службу» визначає державнуслужбу та кваліфікації, обов’язки та права державних службовців, умови їхньоїпраці. Такий закон потребує визначення його відношення до інших законів вищоїінстанції, комплементарних чи то субординаційних, наприклад, трудового кодексу,законодавства з пенсійного забезпечення, тощо.

Закон, який визначає державну службу, повинен містити положення щодозахисту державної служби від політичного втручання, вдосконалення якості тадіяльності персоналу. Тому державні службовці повинні відповідати певнимстандартам якості та діяльності.

Закон «Про державну службу» повинен збалансовувати обов’язки тавідповідальність/підзвідність в межах органу управління з правами, щозабезпечують професійну чесність. В ньому повинні відображатися різноманітніцілі, зокрема, закон повинен:

- підвищувати професійну якість персоналу, тобто вдосконалювати діяльністьдержавних службовців, надавати певного рівня свободи з метою уникненняполітичного тиску та інших негативних проявів управління, сприятизапровадженню відповідних етичних стандартів в систему державного управління;

- озброювати уряд здатністю адаптувати управління до потреб, що змінюються(наприклад, реструктурувати, скорочувати витрати, переміщувати людськіресурси з однієї сфери державної служби в іншу);

- надавати державному управлінню легітимності в очах громадян, сприятинабуттю громадянами та іншими групами зайнятих на службі державі рис, якіхарактеризують державну службу (врівноваження вимог та обов’язків з одногобоку з правами та вигодами з іншого);

- робити державну службу привабливою, утримувати людей на ній.Розроблений СІГМА (SIGMА) формат Закону про державну службу включає

таке [2]: цілі (наприклад, створення професійної та політично нейтральної державноїслужби; визначення інституцій з управління державними службовцями (чиконтроль за управлінням, яке здійснюється міністерствами/агенціями); проведеннявідбору державних службовців на основі заслуг в результаті справедливого та

В Україні пропонується перейти на міжнародний стандарт ISO/IEC 26300:2006«Open Document Format for Office Applications» (ODF-формат) для зберіганняелектронного документа, що широко використовується у державних інституціяхкраїнах ЄС та світу. Основою цього стандарту стала технічна специфікація вільноготекстового процесору OpenOffice.

Від того, як у багатьох державних інформаційно-аналітичних системахреалізована структура клієнт-сервер (громадянин-держава, організація-державний орган, державний службовець-база даних та ін.) залежить фактичнадоступність державних інформаційних ресурсів та послуг, а також вартість засобів,що витрачаються для електронної взаємодії. На клієнтському комп’ютері слідвикористовувати такий ефективний засіб інтерфейсу користувача, як веб-браузер(багатоплатформний функціональний набір, оснований на відкритому стандартіISO/IEC 15445:2000 (Hypertext Markup Language – HTML), тому що наявністьінших (додаткових) комп’ютерних програм ускладнює обслуговуванняінформаційно-аналітичних систем, обмежує користувача у виборі програм, атакож вимагає використання технологій конкретного виробника. Засобами веб-браузера сьогодні можливо забезпечити доступ до таких складних сервісів якGoogle Maps, Google Docs & Spreadsheets, тощо.

Окрім прийнятого у 2004 р. ЄС єдиного узагальнюючого документазагальноєвропейського рівня EIF, у різних країнах Європейської спільнотиінформатизація державного сектору в контексті технологічної сумісностірегулюється власними нормативними документами, а саме:

· «e-Government Interoperability Framework (e-GIF» (Великобританія, 2001 р.)перший європейський документ що встановлює загальнообов’язкові вимоги додержавних інформаційних систем, основним недоліком якого є технологічнаконсервативність [2];

· «Standards and Architectures for e-government Applications (SAGA)»(Німеччина, 2003 р.) у рамках урядового проекту «BundOnline», який міститьвимоги та рекомендації щодо проектування інфрфейсу інформаційно-аналітичнихсистем [3];

· «Cadre Commun d’ Interopйrabilitй (CCI)» (Франція, 2004 р.), та новий«Rйfйrentiel Gйnйral d’Interopйrabilitй (RGI)» (2006 р.), які мають обов’язковийстатус для органів державної влади та розроблялись відкрито за допомогоюзацікавлених представників широких верств суспільства [4].

Список використаної літератури1. European Interoperability Framework [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://www.comptia.org/issues/docs/interopwhitepaper0204.pdf2. e-Government Interoperability Framework [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://www.govtalk.gov.uk/documents/eGIF%20v6_1(1).pdf3. Standards and Architectures for e-government Applications [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://www.bsi.bund.de/english/topics/egov/download/5_SAGA2_en.pdf

4. Rйfйrentiel Gйnйral d’Interopйrabilitй [Електронний ресурс] // Режим доступу:https://www.ateliers.modernisation.gouv.fr

191190

Ірина МАКАРОВАстарший викладач кафедриукраїнської та іноземних мовДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРОФЕСІОНАЛЬНА ЕТИКА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВУ КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ

Демократизація державного управління сприяє значному посиленню увагиукраїнського суспільства до моральності влади, усіх її складових, до етики поведінкидержавних службовців, незалежно від рівня посади чи місця в управлінській ієрархії.Це, у першу чергу, стосується рівня професіоналізму розв’язання актуальнихсоціальних, політичних та економічних проблем, боротьби з корупцією, а такожпроявами у владному середовищі конфлікту інтересів. Дослідженню цих проблемдедалі частіше приділяють увагу і науковці, намагаючись віднайти нові підходи до їхвирішення. Деякі з них вихід із сьогоднішній ситуації бачать у вдосконаленніорганізаційної структури та правовій регламентації діяльності державної служби,інші прагнуть шукати способи впровадження етики в діяльність державнихслужбовців [1; 5; 6], як це робиться у країнах Західної Європи та Америки.

Останні 20-30 років навколишнє середовище державного управління у всьомусвіті перетерплювало значні зміни. Нові соціально-економічні умови, щодозволили говорити про перехід від індустріального до постіндустріального абоінформаційного суспільства, серйозні зміни у світогляді – все це не могло невідбитися й на взаєминах суспільства й держави, і на розумінні завдань і принципівдержавного управління.

Однієї з найважливіших рушійних сил численних реформ державної служби,що проводилися в західних країнах в останні десятиліття, стали зрослі вимоги збоку суспільства до ефективності роботи державних органів й якості надаванихними послуг. Зростаюча недовіра населення до влади, сумніву в необхідностідержавного управління окремими галузями економіки змушували, з одного боку,до використання в державному управлінні принципів і методів комерційногоменеджменту, а з іншого боку – до впровадження мер, спрямованих наполіпшення іміджу державних службовців в очах громадян.

Одночасно виникало усе більше точок дотику приватного бізнесу йдержавного управління. Зросло число операцій, у яких однієї зі сторін бувдержавний орган, а іншої – комерційна організація: державне замовлення,приватизація державних підприємств, різні види ліцензування й ін. Звичайнимявищем стала міграція фахівців з державних структур у приватні фірми й назад.Подібна ситуація породжувала нові проблеми. Чи не найважливішої з них було йзалишається зростання числа факторів, що породжують корупцію, яка виникає,як правило, саме при взаємодії державного й приватного секторів.

Аналіз зарубіжного досвіду реформування інституту державної служби внапрямі підвищення її ефективності та профілактики корупційних проявів свідчитьпро досить високу самостійну роль етичної поведінки державних службовців.Так, план реформи державної служби Канади складається із змін у законодавствіна 10 %, із новацій у структурі і функціях державних органів – на 20 %, із поліпшеннякультури взаємовідносин і моральної атмосфери в державних установах – на 70 %[3, С.164 – 182]. Основним шляхом практичного втілення теоретичних розробок

відкритого конкурсу; на основі рівності можливостей реалізувати вступ наслужбу, просування та кар’єрне зростання; формування обов’язків державнихслужбовців; гарантування прав, вигід та інших умов зайнятості, що привабитьвисокоякісних державних службовців); масштаб законодавства(законодавство повинне чітко прописувати: чи воно стосується тих службовців,які виконують управлінсько-розпорядчі (виконавчі) функції («державніслужбовці»); чи воно поширюється і на тих, хто виконує аналогічні функції ворганах місцевого самоврядування тощо); міжурядовий менеджмент;вторинне законодавство; фактори витрат (із державного бюджету); вступна державну службу; умови проходження служби; обов’язки службовців(спеціальні обов’язки); вимоги щодо дисципліни державних службовців;права державних службовців (спеціальні права, наприклад, право рівногодоступу кваліфікованих осіб на державну службу; право на оплату праці; правона різнорівневу плату (шляхом колективних домовленостей та переговорів);право на письмовий наказ (розпорядження) керівника у разі сумнівності йоговідповідності закону; право на участь в профспілках, право на страйк; право наприєднання до політичної партії чи участі в політичній діяльності, які єнесумісними із виконанням функціональних обов’язків; право на щорічнувідпустку та на неоплачувану відпустку, право на звернення в суд чи іншунезалежну інституцію у разі вирішення дискусійних питань; право займатисяіншою діяльністю; права не бути звільненим без згоди; право на відповіднупідготовку за державний кошт, право мати відпустку на навчання; право наспеціальні пільги; право на спеціальні умови праці (відпустка по догляду задитиною, медичне лікування для себе і своєї сім’ї, пенсійні виплати, виплати поінвалідності для себе і сім’ї); участь персоналу в діяльності міністерства/агенції; навчання; забезпечення процедур переміщення.

Виходячи з принципів Європейського адміністративного простору,нормативно-правових засад реформування системи державної служби в Україніта теперішнього стану інституту державної служби, його розвиток здійснюєтьсяв напрямку формування нового законодавства про державну службу.

1. Професійна державна служба – європейське майбутнє України: Матеріалиміжнародної конференції за участі посадових осіб України та країн ЄвропейськогоСоюзу, відповідальних за розроблення державної політики, у Києві 21 червня2005 року. – К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби,2005. – 112 с. – С. 42.

2. Synnerstrцm S. Сivil service legislation contents checklist. – Organisation deCoopеration et de Dеveloppement Economiques Organisation for Economic Co-operation and Development. – SIGMA, 1996. – 28 р.

193192

3. Нижник Н.Р. Державний службовець в Україні (пошук моделі). – К.: ІнЮре, 1998.

4. Падафет Ю. Етика державного службовця як один із складових елементівйого іміджу / Ефективність державного управління в контексті глобалізації таєвроінтеграції: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред.. В.І. Лугового, В.М. Князєва. –К.: Видавництво НАДУ, 2003. – Т. 1. – С. 488.

5. Рудакевич М.І. Етика державних службовців: Монографія. – К.: Вид-воНАДУ, 2003. – 360 с.

6. Системы общегосударственной этики поведения: Пособие ТранспаренсиИнтернешнл / Под ред. Джереми Поупа. – Берлин, 1996. – 114 с.

Анатолій МИХНЕНКОд.і.н., проф., завідувач кафедриуправління суспільним розвиткомНАДУ при Президентові УкраїниНаталія ГОНЧАРУКд.держ.упр., доц., професор кафедриуправління суспільним розвиткомНАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ УПРАВЛІНСЬКОЇ ЕЛІТИ

Україна прагне стати частиною європейського адміністративного простору,здійснити адаптацію державної служби до стандартів Європейського Союзу, атому вивчення і освоєння (з урахуванням національних особливостей) досвідуєвропейських країн щодо формування управлінської еліти є надзвичайноактуальним завданням.

Важливим аспектом вивчення європейського досвіду є досвід забезпеченнявсіх ділянок державної влади професійно підготовленою управлінською елітою[1, c. 457]. Формування управлінської еліти включає декілька взаємопов’язанихнапрямів діяльності, які складають відбір еліти, її соціальну адаптацію на керівнихпосадах, кар’єрне переміщення по службі, присвоєння категорій, рангів, розвитоккар’єри, оплату і стимулювання праці, мотивацію та оцінку діяльності, підставиприпинення служби та ін.

В зарубіжній практиці існують різні підходи щодо питання відборууправлінської еліти, але в основному цей відбір здійснюється на підставіпрофесійно-ділових і особистісних якостей, компетентності та кваліфікаціїкандидата на конкурсній основі та за допомогою професійних екзаменів (тестівабо іспитів).

Відбір управлінської еліти здійснюється двома шляхами: зовнішній рекрутинг(за рахунок добору еліти за межами організації) і внутрішній рекрутинг (в межахорганізації).

Позитивна сторона першого шляху полягає в тому, що в організаціїз’являються нові люди з новими ідеями. Негативна сторона у тому, що вимагаєтьсязначно довший період адаптації нових керівників в організації. Так, у Франції 2/3керівних посад у сфері державної служби заповнюється виключно за рахуноквнутрішньовідомчих конкурсів. Тут практично виключається залучення керівнихкадрів «ззовні», крім як на нижчі посади. У Франції відбір на державну службу

щодо формування системи моральних цінностей державних службовців єприйняття етичних кодексів та кодексів основних правил поведінки. Починаючи з80-х років дуже розповсюджені у США етичні кодекси стають популярними і вЄвропі, де на той час було тільки декілька професійних кодексів етики [2, с. 189].Звичайно, в кожній країні етичним кодексам притаманні специфічні риси, однакфундаментом постають принципи, які у багатьох випадках збігаються, маютьзагальний характер. Наприклад, у моральному кодексі державного службовцяСША закріплені наступні вимоги: відданість, неупередженість, відповідальність,безкорисливість, відкритість, чесніть. Для порівняння: у проекті Етичної картидержслужбовців Польщі зазначається, що службовець повинен проявляти повагудо загальноприйнятих моральних норм та основ професійної етики, особливийнаголос робиться на таких характеристиках, як чесність, лояльність,безконфліктність, неупередженість, повага до державної служби та своїх колег,вміння викликати довіру з боку населення до держслужбовця [4, с. 488].

У ході реформ державної служби спочатку в США, а потім й в інших країнахбули створені стандарти поведінки державних службовців, був спрощений доступдо інформації, що зберігається в державних органах, були частково розкриті відомостіпро доходи державних службовців. Згодом ці й багато інших заходів склали особливийнапрямок державного управління – управління адміністративною етикою.

У деяких країнах Заходу розроблені Кодекси етики державного службовця.У США, наприклад, прийнятий Етичний кодекс державних службовців, відповіднодо якого державний чиновник зобов’язаний:

– захищати Конституцію країни, її закони й рішення урядових органів; ніколине брати участь у їхньому порушенні й не ухилятися від їхнього виконання;

– видавати повноцінну денну роботу за повновагу денну оплату;– не дискримінувати одних шляхом надання іншим особливих пільг або

привілеїв за винагороду, але й без нього;– не приймати для себе або членів своєї родини ніяких благ, не користуватися

перевагами при обставинах, які можуть бути створені певними людьми для наданнявпливу для виконання чиновником державних обов’язків;

– не давати ніяких особистих обіцянок, пов’язаних з обов’язками по службі,оскільки державний службовець не має права на особисте висловлення, що можебути пов’язане з виконанням громадського обов’язку;

– ніколи не використати інформацію, отриману конфіденційно під часвиконання службових обов’язків, як засіб витягу особистої вигоди.

У зв’язку із цим основним завданням реформаторів державної службиповинно стати не просто регулювання потенційно небезпечних з поглядувиникнення корупції областей діяльності, але й розробка цілого комплексу мер,спрямованих на поліпшення морального клімату державного управління йпідвищення довіри населення до державних органів. В ідеалі подібні міри повиннісприяти зменшенню корупції, більше ефективному використанню ресурсів,наближенню діяльності державних службовців до запитів суспільства.

Список використаної літератури1. Государственная служба (комплексный подход) / Отв. ред. А.В.Оболонский –

М.: Дело, 1999. – 440 с.2. Лазор О.Д., Лазор О.Я. Державна служба в Україні: Навчальний посібник.

(Публічна служба). – К.: Дакор, КНТ, 2005.

195194

виконавчих агентств. Вищі державні службовці після ліквідації Міністерствадержавної служби залишились в безпосередньому підпорядкуванні керівникаапарату Кабінету Міністрів [5, с. 104 – 105].

У більшості зарубіжних країн формування управлінської еліти відбувається:– шляхом порівняння документів про рівень кваліфікації, які подаються

претендентом (Німеччина, Швейцарія, Данія, Нідерланди);– шляхом спеціального іспиту (Великобританія, Канада), який відбувається

в конкурсному порядку;– шляхом тестування чи проведення інтерв’ю (країни центральної та східної

Європи);– поза конкурсом (для політичних посад) [147, с. 280].

Список використаної літератури1. Государственная служба: теория и организация: Курс лекций / Под ред.

Е.В. Охотского, В.Г. Игнатова. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. – 640 с.2. Желюк Т.Л. Державна служба: Навч. посіб. – К.: ВД Професіонал, 2005. –

576 с.3. Жув Д. Подбор персонала / Д. Жув, Д. Массони; Пер. с франц. под ред.

И.В. Андреевой. – СПб.: Изд-ский Дом «Нева», 2003. – 96 с.4. Озірська С.М. Системи державної служби європейських країн: Велика

Британія, Російська Федерація, Україна, Французька Республіка: Наук.-аналіт.дослідж. / С.М. Озірська, Ю.Д. Полянський. – К.: УАДУ, 1999. – 168 с.

5. Пронкин С.В. Государственное управление зарубежных стран: Учеб.пособие / С.В. Пронкин, О.Е. Петрунина. – 3-е изд., доп. и перераб. – М.: КДУ,2007. – 496 с.

6. Уткін Є.А. Світовий досвід у сфері державного управління та його кадроваскладова. – О.: УАДУ ОРІДУ, 2001 – 90 с.

7. Философский энциклопедический словарь. – М.: Инфра-М, 1983. – 576 с.8. Формування й оновлення політико-управлінської еліти в сучасній Україні:

Зб. наук. пр. / За заг. ред. М.І. Пірен. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – 204 с.9. Якубовський О.П. Кадри, еліти, лідерство в державному управлінні: Навч.-

метод. посіб. / О.П. Якубовський, Л.Л. Приходченко. – О.: ОФ УАДУ: Оптімум,2001. – 173 с.

Крістіна МОЛЧАНОВАаспірант ДНУ

ПРОБЛЕМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИДО СТАНДАРТІВ І ПРИНЦИПІВ

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Проблематика імплементації принципів Європейської хартії місцевогосамоврядування (далі – Хартія) в національному законодавстві України набулаактуальності одразу ж після її ратифікації Верховною Радою України в 1997 році,що зумовило появу відповідних наукових та науково-методичних публікацій [1].Значна увага науковців, державних, муніципальних і громадських діячів дозазначених питань пов’язана, на нашу думку, з трьома аспектами: по-перше, знеповним відтворенням принципів Хартії в Конституції України [2] та в Законі

здійснюється державними структурами на основі стандартизованих критеріїв Надержавні службі в структурі посад посади категорії А займають до 30 %, втериторіальній державній службі лише 5 % посад категорії А. У конкурсі перемагаєв середньому один із 15 претендентів, який до включення в штат повинен пройтистажування. Приймаються на роботу чиновники на основі односторонньогоадміністративного акту, що являється протилежністю трудової угоди. Віноформляється керівником і може бути анульований представником виконавчоївлади або декретом президента республіки або прем’єр-міністра [3, с. 4 – 9].

Французька система відбору управлінської еліти відрізняється від більшостіінших держав наявністю спеціалізованих шкіл державного управління. Так,Національна школа управління і п’ять регіональних інститутів управління готуютьдержавних службовців категорії А, покликаних заміщати вищі посади вадміністраціях [6, с. 71].

У Німеччині попередній відбір кандидатів для роботи в органах державноївлади проходить, як правило, на конкурсній основі. Більшість керівних посадзаповнюється за рахунок внутрішньовідомчих конкурсів. Кандидати, які виграликонкурс, направляються на навчання за якою-небудь конкретною спеціальністю.Після цього чиновник приходить на роботу добре підготовленим.

Позитивний досвід відбору управлінської еліти є у Великій Британії. Так,доступ додержавної служби у Великій Британії передбачає проходженняпретендентом процедур відбору, які, власне, мають гарантувати професійнукваліфікацію майбутнього чиновника та обмеження упередженості під часвідбору. Ці процедури побудовані за принципами рівного доступу до державнихпосад і набору за чеснотами та заслугами через «справедливий та відкритийконкурс». Значну увагу під час відбору до державної служби британські кадровіменеджери приділяють професійним навичкам претендентів. Тому останнімчасом там запроваджено нову форму набору, основану на оцінці здатностівиконувати певну роботу. Для цього використовуються різного роду тести ( оцінкинаписання звітів, групові рольові ігри, завдання на вирішення конкретної проблемитощо), залежно від посади, яку кандидат бажає зайняти. Усі ці тести покликаніаналізувати здатність особи виконувати керівну діяльність відповідно до посадовоїінструкції. [4].

Фундаментальним принципом у Великобританії є те, що служба пропонує«кар’єру», відкриту талантам, які надходять з освітньої системи, та визначаєтьсяосновний розподіл праці у державній службі. На вищих рівнях, де управлінськіфункції є головними при виконанні функціональних обов’язків, існують єдиніранги (від першого до сьомого), відомі під назвою «відкрита структура». У межахцих рангів приймаються найбільш кваліфіковані особи. Відкриті екзамени доуправлінського класу передбачають також набір з випускників університетів. У1989 р. була створена Комісія державної служби, завданням якої є підтриманняпринципів відкритого і справедливого конкурсу та відбору на державну службуна підставі заслуг. Комісія видає «сертифікат про кваліфікацію», який вимагаєтьсявід усіх осіб у вищих структурах [7, с. 15 – 16]. Новий етап розвитку державноїслужби Великобританії пов’язаний з переводом значної частини державногоапарату на принципи функціонування приватних корпорацій. Ідеї «новогодержавного менеджменту» були втілені в програмі «Слідуючі кроки» (1988 р.),відповідно до якої в систему державної служби включені лише службовціміністерств, інших урядових організацій, що мають політичний статус, керівники

197196

службовців, що дадуть змогу залучити до роботи в органах місцевогосамоврядування висококваліфікованого персоналу (стаття 6, частина 2);

- обмеженість адміністративного нагляду за місцевим самоврядуваннямтакими обставинами;

- гарантованість права місцевих властей на власні фінансові ресурси за умов,коли забезпечуються;

- гарантованість права органів місцевого самоврядування на свободу асоціаційта на співробітництво з органами місцевого самоврядування іноземних держав(стаття 10);

- правовий захист місцевого самоврядування – право органів місцевогосамоврядування використовувати засоби правового захисту для забезпеченнявільного здійснення своїх повноважень і поважання принципів місцевогосамоврядування (стаття 11).

- застосування принципів Хартії до всіх категорій органів місцевогосамоврядування, що існують у межах території держави (стаття 13).

Таким чином зазначені принципи Хартії дають змогу зробити висновокщодо їх неповного відтворення в Конституції та чинних законах України. Так,якщо щодо першого та третього принципів – законодавчого визнання місцевогосамоврядування та його підзаконності – можна говорити про їх максимальноповну реалізацію як на конституційному рівні, так і на рівні чинного законодавства,то щодо практично всіх інших принципів Хартії – можна констатувати якнедостатню повноту імплементації, так і незадовільний стан реалізації у практицідержавного будівництва.

Уже другий принцип Хартії – реальність місцевого самоврядування –повністю не відтворений на рівні закону і, відповідно, не отримав належноїреалізації через існуючу в Україні «біцентральну» систему територіальноїорганізації влади, яка не дає змоги чітко визначити перелік питань місцевогозначення та розмежувати повноваження між місцевим самоврядуванням тамісцевими органами виконавчої влади. Відповідно, ставиться під сумнів іреалізація в Україні принципів автономності місцевого самоврядування тасубсидіарності, оскільки муніципальній свободі (право територіальних громадта органів місцевого самоврядування вільно вирішувати питання, віднесені докомпетенції місцевого самоврядування) досить часто бракує чіткогорозмежування повноважень між різними видами органів публічної влади таіснуючою й досі практикою застосування адміністративних методів управління збоку органів виконавчої влади національного та регіонального рівнів. Нерідкопорушується принцип невідчуженості та непорушності повноважень місцевогосамоврядування.

Занепокоєння викликає і небажання багатьох місцевих органів виконавчоївлади узгоджувати з органами місцевого самоврядування вирішення тих питань,що безпосередньо зачіпають права та інтереси територіальних громад. Негативнимприкладом такого стану є практика надання місцевими державнимиадміністраціями земельних ділянок у постійне користування фізичним таюридичним особам без погодження цього питання з сільськими, селищними таміськими міст районного значення радами. Окремої уваги заслуговує питаннявідтворення та реалізації принципу цілісності та недоторканості території суб’єктівмісцевого самоврядування. В юридичній літературі неодноразово зверталасяувага на те, що в Конституції та законах України не визначено територіальної

України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3]; по-друге, з недолікамиофіційного перекладу тексту Хартії українською мовою [4] наслідком чого єнеоднозначне тлумачення окремих її положень у процесі законопроектноїдіяльності та в наукових джерелах, що спричиняє, як справедливо зазначається увітчизняній та зарубіжній літературі, до різних концептуальних установок урозумінній організації муніципальної влади [5; 6]; по-третє, наявністю суттєвихперешкод на шляху практичної реалізації цих принципів у практиці державногобудівництва України. Під час проведення системних реформ (адміністративної,адміністративно-територіальної, бюджетної, податкової тощо), спрямованих навдосконалення організації публічної влади в Україні (насамперед це стосуєтьсярегіонального та місцевого рівнів), перший аспект набуває вирішальногозначення. Йдеться про те, яка саме модель влади домінуватиме в новітньомуконституційному процесі – «європейська (демократична)», що передбачаєшироку децентралізацію управління на засадах субсидіарності, чи колишня«пострадянська (бюрократична)» зі значною централізацією владних повноваженьта фінансових ресурсів у руках виконавчої влади і надмірною адміністративноюопікою держави над органами місцевого самоврядування. А з огляду на те, щопри ратифікації Хартії Україною не було зроблено жодних декларацій абозастережень, то при визначенні нової моделі влади неодмінно постане питання –якою мірою будуть виконані міжнародні зобов’язання держави.

У цілому характеризуючи зміст Хартії, можна в ній виділити основоположніпринципи, що мають значення для формування «європейської (демократичної)»моделі влади на субнаціональних територіальних рівнях:

- визнання місцевого самоврядування в національному законодавстві і,наскільки це можливо, в конституції (стаття 2);

- реальність місцевого самоврядування, що зумовлює його зміст як право іспроможність місцевої влади здійснювати регулювання та управління суттєвоючасткою публічних справ (стаття 3);

- підзаконність місцевого самоврядування як влади, що діє в межах закону(стаття 3);

- визначення природи місцевого самоврядування як публічної влади, яка, зодного боку, діє в інтересах місцевого населення (територіальної спільноти) (стаття3), з іншого – є похідною від суверенної державної влади, оскільки головніповноваження і функції місцевого самоврядування визначаються конституцієюабо законом (стаття 4, частина перша);

- віднесення до суб’єктів здійснення місцевого самоврядування яктериторіальних спільнот, так і органів місцевого самоврядування за умови обранняпредставницьких органів місцевого самоврядування таємним голосуванням наоснові прямого, рівного, загального виборчого права (стаття 3);

- автономність місцевого самоврядування як влади, що має право вільновирішувати будь-яке питання, віднесене до її компетенції (стаття 4, частина друга);

- цілісність та непорушність території суб’єктів права на місцевесамоврядування – зміна територіальних кордонів місцевих властей потребуєузгодження з відповідними територіальними спільнотами (громадами) (стаття 5);

- самостійність органів місцевого самоврядування у визначенні власнихвнутрішніх адміністративних структур з урахуванням місцевих потреб інеобхідності забезпечення ефективного управління(стаття 6, частина перша);

- створення належних умов служби та посадової кар’єри муніципальних

199198

7. Актуальні проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядуванняв Україні: Кол. монографія. / За ред. В.В. Кравченка, М.О. Баймуратова, О.В.Батанова. – К.: Атіка, 2007. – 864 с. – С. 719 – 720.

Ірина ОЗИМОКст. виклад. кафедриєвропейської інтеграціїНАДУ при Президентові України

ПРОЦЕС ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ: НЕОБХІДНІСТЬКАДРОВИХ ТА ІНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН У ДЕРЖАВНІЙ СЛУЖБІ

Європейські прагнення України вимагають не лише здійснення низкиреформ, адаптації законодавства, створення консолідуючої ідеї європейськоговектору серед населення, зокрема через об’єктивну та цілеспрямовануінформаційну кампанію, але й передбачають, що цей процес європейськоїінтеграції України повинні забезпечувати та координувати належно підготовленіфахівці на державній службі, і одночасно представники громадянськогосуспільства.

Країни-кандидати на приєднання до ЄС пройшли шлях важливих перетвореньта адаптації державної служби до стандартів ЄС. Були створені механізмикоординації політики європейської інтеграції, що передбачали зокрема високийрівень горизонтальної координації та функціональної децентралізації. Розбудоваінституційної спроможності вимагала забезпечення належного якісного рівняфункціонування системи координації європейської інтеграції, а відтак і значноїкадрової підготовки.

Як засвідчує аналіз [5, c. 16], для досягнення ефективності координуванняпроцесом європейської інтеграції тодішні країни-кандидати зосередили увагу натаких трьох аспектах:

1. Забезпечення ефективних методів роботи (дотримання чітких правил,методологій, розподіл повноважень, використання кращих практик);

2. Підтримка та розвиток мереж фахівців з різних міністерств для активногообміну інформацією, досвідом та проблемами;

3. Розбудова значного розуміння та ґрунтовних знань з євроінтеграційноїтематики для забезпечення міжсекторального та міжіституційного підходуспівробітництва.

Окрім того, важливою складовою було освоєння та володіння якіснимиінструментами моніторингу та оцінки.

Досвід Польщі показує, що ще у 2004 році в державному секторі бракувалоналежного рівня проведення моніторингу й оцінки, як в інституційному вимірі,так і в кадровому. В ході спеціального дослідження, здійсненого того ж року,виявилося, що відповідна структура для здійснення оцінки була відсутня,відповідальність за неї була здебільшого на загальнодержавному рівні, але крімтого, культура здійснення моніторингу і оцінки була дуже обмежена. А отже,така ситуація вимагала реформування та нових інституційних рішень.

Процес створення відділів моніторингу і оцінки в структурі міністерств уПольщі почався у тому ж 2004 році. Важливо зазначити, що нині це питаннянадзвичайно актуальне для України з огляду на кілька чинників.

основи місцевого самоврядування, не встановлені межі територіальних громад.Це спричинило вживання в окремих нормативних актах низки понять і термінів,що не дістали відповідного законодавчого визначення, наприклад: «територіяюрисдикції сільської, селищної, міської ради», «територія села, селища, міста»тощо. Відсутнє нормативне визначення і терміну, що вживається в офіційномуперекладі українською мовою Європейської хартії місцевого самоврядування –«територіальні кордони органу місцевого самоврядування».

Зрозуміло, що за таких обставин взагалі абсурдною є недосконалоюпостановка питання про імплементацію цього принципу Хартії в Україні.Запровадження на місцевих виборах пропорційної виборчої системи поставилопід загрозу реалізацію в Україні принципу вільного мандата депутатівпредставницьких органів місцевого самоврядування, оскільки їх діяльність у Радісьогодні зумовлюється не стільки інтересами виборців, скільки партійно-корпоративними інтересами.

Ще не створені в Україні правові гарантії реалізації права місцевої влади навласні фінансові ресурси, які б адекватно відповідали потребам здійсненняфункцій та повноважень місцевого самоврядування, не деталізована процедурасудового та позасудового захисту його прав і законних інтересів. Наведені прикладисвідчать про досить низький рівень імплементації принципів Хартії в Україні і, якнаслідок, – декларативність характеру місцевого самоврядування. На порядкуденному стоїть проблема розбудови нової системи законодавства про місцевесамоврядування, яка б логічно випливала б з Хартії та базувалася на її принципах.На нашу думку, ця система могла б включати такі рівні:

1. Декларація Верховної Ради України «Про основи державної політикиУкраїни в сфері розвитку місцевого самоврядування».

2. Положення Конституції України щодо принципів організації тафункціонування місцевого самоврядування в Україні.

3. Закон України «Про загальні засади місцевого самоврядування в Україні».4. Закони України – про організацію місцевого самоврядування та виконавчої

влади на різних територіальних рівнях управління (громада, район, область), проматеріально-фінансову основу місцевого самоврядування, про статус депутатівмісцевих рад та про сільських, селищних, міських голів, про форми прямоїдемократії на місцевому рівні та про статус окремих елементів системи місцевогосамоврядування (наприклад, про органи самоорганізації населення) тощо.

Список використаної літератури1. Принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Навч. посіб. /

М. Пітцик, В. Кравченко, Е.С. Моньйо, Б. Фонтер, В. Черніков та ін. – К., 2000. – 136 с.2. Конституція України. Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості

Верховної Ради України. – 1996. – № 30.3. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» // Відомості

Верховної Ради,1997, № 24, ст. 170.4. Європейська хартія місцевого самоврядування // Відомості Верховної

Ради, 1997, № 38, ст. 249.5. Указ Президента України N 278/2004 Про Концепцію адаптації інституту

державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу6. Дмитриев Ю., Тарасов О. Европейская хартия местного самоуправления

и российское законодательство // Право и жизнь. – 1997. –№ 12. – С. 162 – 172.

201200

впровадження програм, а культура оцінювання все ж залишалась невисокою.Відтак було проведено аналіз потреб, розроблено нові підходи до координації таздійснення оцінювання. Новостворена Наглядова рада координувала процесоцінювання, надавала рекомендації та формувала робочі групи для здійсненняокремих оцінювань.

Було встановлено перелік вимог до відповідальних за моніторинг і оцінкупрацівників щодо знань і досвіду. Вони повинні володіти достатніми знаннямипро програми ЄС та Європейський соціальний фонд, управління проектами,моніторинг і оцінку проектів, програм і політик, нормативну базу та державнеуправління. Не менш важливим є володіння іноземними мовами. Проте дужечасто виявлялося, що такими навиками володіють радше підприємці та науковці,іноземні агенції з обмеженим знанням реальної ситуації в Польщі, а не державніслужбовці.

Процес інституційної розбудови у Польщі триває й досі, і як показує досвід– потребує багато часу та зусиль. В Україні нині немає окремих підрозділів змоніторингу чи оцінки євроінтеграційних процесів, а функція моніторингусприймається як додаткове навантаження на працівників. З огляду на те, щоєвропейська інтеграція є пріоритетом внутрішньої політики України, роботунад розробленням концепції створення відповідних структурних одиниць уміністерствах потрібно почати якнайшвидше. Це питання було порушено підчас XXIV засідання Української частини Комітету з питань співробітництва міжУкраїною та ЄС, що відбулося наприкінці вересня 2008 року. Конструктивні таскоординовані дії в цьому напрямку дають змогу створити платформу дляпоширення інформації та обміну набутим корисним досвідом, підготувативисококваліфікованих фахівців, які забезпечуватимуть не тільки відповіді наактуальні потреби євроінтеграційних процесів в Україні, а й водночас ефективневиконання державних цільових програм, а отже, сприятимуть якіснимвнутрішнім перетворенням у державі.

Список використаної літератури1. Постанова КМУ від 5 листопада 2008 р. № 974 Про затвердження Державної

цільової програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівціву сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008 – 2011 роки

2. Європейський Союз визнає європейські прагнення України // Інформаційневидання Представництва Європейської Комісії в Україні та Бєларусі:Євробюлетень № 9. – К., 2008. – 26 с.

3. Інтерв’ю з Едуардом Захарченко, директором Школи вищого корпусудержавної служби при Головному управлінні державної служби в Україні, 19лютого 2009 року.

4. Йоанна Хофман. Відділи моніторингу і оцінки в міністерствах – створеннята функціонування. – Режим доступу: http://www.pca.kiev.ua/Uploads/Files/ME_Units_UKR.pdf

5. Final Technical Draft Report on the European Integration Policy Coordinationin Ukraine. – Prepared by EUCOP Project Team, 2008. – 181 p.

По-перше, 5 листопада 2008 року Кабінет Міністрів України затвердивнаступну Державну цільову програму підготовки, перепідготовки та підвищеннякваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції Українина 2008 – 2011 роки. Одним з основних чинників досягнення ефективноговпровадження програми, а головне – отримання результатів і позитивних зрушень,є належний інструмент моніторингу і оцінки. Для забезпечення такогоінструменту було створено Координаційну раду з виконання програми, яка, з-поміж іншого, здійснюватиме моніторинг стану її впровадження із залученнямгромадських організацій до реалізації заходів програми.

Після виконання попередньої цільової програми на 2004 – 2007 рр. булозасвоєно урок, що для належного впровадження Програми необхідні: 1) відповідьна потреби; 2) вироблення якісних показників виконання заходів; 3) належнакоординація процесу; 4) залучення представників громадянського суспільства.

По-друге, Національна програма дій у рамках Європейського інструментусусідства та партнерства (ЄІСП) передбачає також програми підтримки галузевихполітик. У галузі енергетики зокрема передбачено виділення 87 млн. євро відЄвропейської Комісії для впровадження програми бюджетної підтримкиенергетичної політики в Україні. Тільки за умови ефективного використаннявиділених коштів від ЄС, одним з ключових елементів якого є здійсненняналежного моніторингу, Україна зможе згодом отримати фінансову допомогув рамках секторальної бюджетної підтримки в таких галузях, як охорона довкілля,транспорт тощо.

По-третє, впровадження нового практичного інструменту та підписанняУгоди про асоціацію потребуватимуть нових якісних підходів до виконаннявідповідних зобов’язань від української сторони. Проте питання розбудови ікадрової, і інституційної спроможності є нагальними вже сьогодні, адже це дастьзмогу максимально ефективно використати час і підготувати ґрунт для швидкогота якісного виконання поставлених перед Україною завдань завдяки: 1)підготовленим кваліфікованим кадрам; 2) створеним відповідним інституційнимпідрозділам, що працюють за єдиними уніфікованими процедурами; 3) належнійгоризонтальній координації їхньої роботи.

Потребу у створенні таких відділів моніторингу і оцінки в структуріфункціональних департаментів міністерств Польщі спричинили вступ країни доЄС і доступ до Структурних фондів. Завдання та повноваження таких структурнихпідрозділів містили: 1) розроблення загальної методології звітів з моніторингу;2) розроблення показників; 2) зведення даних; 3) відстежування укладання звітівпісля проведених досліджень, перебігу консультацій та ін. Також було створеноДержавний відділ оцінки, яким було розроблено відповідний «Посібник з оцінки»– методологічні вказівки для здійснення оцінювання. Водночас для підвищеннякультури оцінки проводили низку конференцій, семінарів, навчальних заходів ітренінгів на різних рівнях. Наглядова рада з оцінки, до складу якої входилипредставники виконавчих органів влади різних рівнів, Державного відділу оцінкита Європейської Комісії, експерти, давала змогу забезпечити спрощений доступдо даних та інформації, методологічну підтримку і головне – відчуття залученнята відповідальності за процес.

Через три роки було проведено ще одне дослідження з урахуваннямдосягнутих результатів. Однак попри позитивні зрушення, виявилося, щоструктура оцінювання була недостатньо пристосована до структури

203202

По-десяте, невикористане повною мірою розробок щодо прогнозуваннярозвитку і довгострокового кадрового планування державної служби.

Тобто система державної служби потребує кардинальної зміни в межахтрансформування державної служби.

З метою вирішення стратегічного завдання щодо наближення державноїслужби до загальноприйнятих її засад для країн Європейського Союзу в країніприйнято ряд важливих документів: Концепцію адміністративної реформи вУкраїні [1], Стратегію реформування державної служби [2], Стратегіюекономічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграціїна 2004 – 2015 роки» [4], Концепцію адаптації інституту державної служби достандартів Європейського Союзу [3], Програму розвитку державної служби на2005 – 2010 роки [6], Концепцію розвитку законодавства про державну службу вУкраїні [5].

Сьогоднішня ситуація, яка склалася в країні, потребує вироблення новоїуправлінської парадигми з орієнтацією на сучасні європейські концепції розвиткудержавної служби, спрямованої на оновлення адміністративної культури,формування відповідального управлінського апарату до прийняття рішень тапідвищення особистої відповідальності, зорієнтованої на служіння інтересамсуспільства. Це зумовлено як принципово новим характером завдань, які стоятьперед державою, так і новим типом відносин, що складаються між владою ігромадянським суспільством. В даному випадку йдеться про зміну самоїпарадигми на інтелектуалізацію державного апарату, зокрема, його направленістьна інтенсивну інтелектуальну та управлінську діяльність по розвитку суспільства.

З урахуванням норм Концепції адаптації інститут державної служби достандартів Євросоюзу можна виділити такі основні принципи розвитку державноїслужби:

1. Принцип пріоритету професійних якостей.2. Принцип розподілу політичних та «кар’єрних» адміністративних посад.3. Принцип виведення поза штат та переведення на контрактну основу деякі

посади державної служби.4. Принцип прозорості.5. Принцип орієнтації на клієнта.6. Принцип службової лояльності. Тобто виконання норм Конституції України

та правових актів, підтримка того, політичного курсу, який прийнятий в країні.7. Принцип етичності державної служби.8. Принцип системної підготовки та перепідготовки кадрів.

Список використаної літератури1. Указ Президента України від 22.07.1998 № 810/98 «Про заходи щодо

впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні». – Режим доступу:http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

2. Указ Президента України від 14.04.2000 № 599/2000 «Про Стратегіюреформування державної служби в Україні». – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

3. Указ Президента України від 05.03.2004 № 278/2004 «Про Концепціюадаптації інституту державної служби в Україні до стандартів ЄвропейськогоСоюзу». – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

4. Указ Президента України від 28.04.2004 № 493 «Про Стратегію економічного

Оксана ПАРХОМЕНКО-КУЦЕВІЛк.держ.упр., начальник відділунормативно-правової роботиМіністерства праці та соціальної політики України

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИВ КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

У даний час в Україні як і у світі спостерігається системна криза державноїслужби. Це виражається у падінні довіри до державних органів, нездатностісучасної державної служби швидко відповідати на виклики інформаційногосуспільства. Відбувається падіння престижу державної служби.

Низька інституційна спроможність державної служби виявляється внедостатньому професійному рівні персоналу, якості його підготовки, відсутностісистемного безперервного навчання і чітких стандартів та процедур діяльності,стратегічного планування кадрової роботи органів виконавчої влади.

На підставі аналізу наукової літератури можна визначити наступні основніпроблеми державної служби на сучасному етапі розвитку. По-перше, законодавченеврегульована державна служба як цілісний соціально-правовий інститут. Учинній нормативно-правовій базі не визначені цілі державної служби, її завданняз урахуванням тенденцій глобалізації, інформатизації суспільства. Державнаслужба не має визначених шляхів розвитку.

По-друге, не визначені критерії ефективності державної служби.По-третє, система професійного розвитку всіх категорій державних

службовців не відповідає вимогам сьогодення.По-четверте, відсутня єдина концепція державної кадрової політики у сфері

державної служби. В даний час існують лише проекти такої концепції. А самеконцепція повинна визначати єдине системне спрямування розвитку державноїслужби України.

По-п’яте, нестабільність державної служби, тобто при зміні політичногокерівництва держави змінюються адміністративні посади. Тобто відсутнє чітке тараціональне розмежування політичних та адміністративних посад державноїслужби.

По-шосте, нераціонально розподілені категорії посад державних службовцівна ранги та категорії. Цей поділ не відповідає сучасним вимогам розвиткудержавної служби. Існуючий розподіл державних посад не дає можливостіраціонально ефективно та результативно організувати кадрову роботу з розвиткукадрового потенціалу державних службовців.

По-сьоме, відсутність встановленої відповідності керівників органівдержавної влади за раціональне використання кадрового потенціалу державнихслужбовців. Оскільки в розвиток кадрового потенціалу державної службивкладаються ресурси держави, у зв’язку з цим цей потенціал потрібно раціональновикористовувати.

По-восьме, існує явища «замкнутості» державної служби, що веде донепрофесіоналізму, корупції, відсутності чітких критеріїв просування по службі.

По-дев’яте, система доплати за ранги та вислугу застаріла. В даний часпотрібно концептуально змінити підходи до оплати праці державних службовцівчерез врахування особистого вкладу службовця в розвиток системи управління.

205204

самоврядування, а становить джерело подальшого розвитку їх кадровогопотенціалу. Водночас, коло питань, пов’язаних з добором, розстановкоюперсоналу державних та комунальних підприємств, установ та організацій неможе існувати як окреме соціальне явище. Тому мову слід вести про роботу зкадрами як про постійну системну діяльність щодо кадрового забезпечення вдержаві.

Система роботи з кадрами спрямована на формування й організаціюкадрового забезпечення оперативно-службових завдань і раціональноговикористання персоналу. Вона вирішує питання, пов’язані з відбором,розстановкою кадрів, службовим просуванням співробітника, присвоєнням звань,атестаційною оцінкою тощо. Тому погоджуючись з А. Ф. Мельником [2] виділяємотакі елементи роботи з кадрами: планування потреби в персоналі; добір і відбірперсоналу; організація та розвиток персоналу; мотивація і стимулювання праці;облік та контроль кадрової роботи (рис 1.).

Рис. 1. Складові роботи з кадрами

Оцінювання успішності діяльності та потенціалу публічних службовціввідіграє важливу роль при розробці стратегій внутрішнього розвиткууправлінських систем і підвищенні їх рівня менеджменту; при підборі працівниківі формуванні резерву кадрів для заміщення посад; при визначенні діапазонуможливостей працівників і виборі напрямів професійного росту; при вирішенніпитання про підвищення рангу працівника; при розробці внутрішньої кадровоїполітики; при створенні ефективних систем мотивації і форм стимулюванняініціативи; при вирішенні питання про наявність резервів підвищеннярезультативності і якості надання послуг населенню. Оцінювання діяльностіпублічних службовців у двох формах: поточна оцінка – кожного року;загальновизнана організаційно-правова оцінка, яка проводиться періодично, –атестація.

Кадрове планування обумовлює організаційну структуру, прогноз змінивнутрішнього та зовнішнього середовища, аналіз стратегічних та оперативнихзавдань розвитку організації, розрахунок потреби в персоналі відповідно дозатвердженого переліку робіт, розробка та затвердження штатного розпису.

та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004 – 2015роки». – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

5. Указ Президента України від 20.02.2006 № 140 «Про Концепцію розвиткузаконодавства про державну службу в Україні». – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

6. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.2004 № 746 «Прозатвердження Програми розвитку державної служби на 2005-2010 роки». – Режимдоступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

Оксана ПЕТРЕНКОк. держ.упр., ст. виклад. кафедридержавного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниОлександр ВАСИЛЕНКОзаступник начальника відділу взаємодіїз державними органами і громадськими організаціямиуправління взаємодії з правоохоронними і контролюючимиорганами мобілізаційної та оборонної роботиВиконкому Дніпропетровської міської ради

ДОБІР І ВІДБІР ПЕРСОНАЛУ У СФЕРІ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ(ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД)

Становлення України як розвиненої, демократичної, правової держависоціального спрямування, її інтегрування у світовий економічний процес як країниз конкуренто спроможною економікою вимагає створення ефективної системиуправління, оновлення змісту її діяльності, гармонізацію відносин між державоюта населенням, усіма інститутами громадянського суспільства тощо. Пошук новихпідходів до формування професійної публічної служби в Україні, особливо вумовах її адаптації до стандартів Європейського Союзу, обумовлює необхідністьдослідження досвіду кадрової політики інституцій ЄС в такому її напряму як роботаз кадрами.

На сучасному етапі опубліковано цілий ряд наукових праць, в якиханалізуються проблеми кадрової політики взагалі та питання добору і відборуперсоналу як напряму роботи з кадрами зокрема. Так, Г. Атаманчук, Ю. Битяк,В. Манохін, В. Олуйко, С. Серьогін досліджували еволюцію кадрової політики,комплектування органів державного влади та місцевого самоврядування. Н.Нижник, Н. Гончарук, В. Міхєєв, займалися проблемами об’єктивізації відборукадрів та розробки нових механізмів оцінювання цього відбору. У роботах А.Рачинського, В. Мельникова та інших отримали подальший розвиток питанняуправління персоналом системи державної служби. Управління в інституціяхЄС, а саме особливості реалізації кадрової політики, розглядали К. Демке, АСтівенс, Х. Стівенс та ін.

Добір і відбір персоналу це процес оцінки професійних і соціально-психологічних якостей кола претендентів, визначення придатності кожного з нихдля виконання посадових обов’язків [1]. Він виступає не лише фундаментомпрофесійної й ефективної діяльності державних органів та органів місцевого

Оцінювання потенціалу службовця, навчання

та розвиток

Діагностика та прогнозування

розвитку підрозділу, пошук, відбір підрозділу

Система мотивації

та стимуляції персоналу

Оптимізація людей і посад

Облік та контроль

Складові роботи з кадрами

207206

2. Колісніченко, Н. Кадрова політика в інституціях ЄС – принципи відбору,оцінювання діяльності, система оплати праці, мобільність, підготовка таперепідготовка / Наталя Колісніченко // Актуал. пробл. держ. упр. : зб. наук. пр. –О.: ОРІДУ НАДУ. – 2008. Вип. 1 (33) – С. 291 – 298.

3. Муніципальний менеджмент: навч. посіб. / А. Мельник, Г. Монастирський,О. Дудкіна. – К. : Знання, 2006. – С. 201 – 218.

Леонід ПРОКОПЕНКОк.і.н., доц., завідувач кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниІрина ШАБАТІНААльянс Франсез м. Дніпропетровська

КОМУНІТАРНА СЛУЖБА ЄС

Повсякденну роботу Європейської Комісії, інших інституцій ЄС забезпечуютьблизько 25 тис. адміністративних працівників, експертів, перекладачів, секретарів,які мають статус європейських публічних службовців. Публічна службаЄвропейського Союзу належить до кар’єрної моделі і, як у кожній кар‘єрнійсистемі, ієрархічна структура посад комунітарної публічної служби відповідаєрізним рівням освіти. Службовці інституцій ЄС, які мають статус публічногослужбовця, керуються єдиним загальним Статутом публічного службовцяЄвропейської спільноти. Цей Статут було прийнято Радою ЄС в 1968 р. післязлиття виконавчих органів Європейських спільнот та утворення єдиної публічноїслужби. Звичайно, протягом років до Статуту 1968 р. вносилися зміни, у 2003 р.розпочалася реформа комунітарної служби ЄС, яка суттєво змінює принципипроходження кар‘єри, систему пенсійного забезпечення, відбір та підвищеннякваліфікації публічних службовців ЄС. Оскільки серед службовців виконавчихорганів Європейської спільноти є також ті, що не мають статусу публічногослужбовця, прийняття в 1968 р. спеціальної постанови під назвою «Режимуправління іншими службовцями» надало можливість уніфікувати правилаприйому цієї категорії службовців, визначити умови їх перебування на службі ворганах ЄС, гарантувати їм певні права та окреслити коло їх професійнихобов‘язків [2, с. 20; 5, р. 17].

Згідно зі Статутом, публічний службовець – це особа, яку було призначено,на умовах передбачених цим Статутом, на постійну посаду в одну із інституційЄС письмовим наказом посадової особи, що володіє правом призначення. До2004 р. залежно від природи та рівня складності функцій, передбачених для тієї чиіншої посади, Статут класифікував усі посади на 4 категорії – А (найвищакатегорія), В, С, D (найнижча). Категорія А включала 8 рангів і передбачала функціїкерівництва, концепції, аналізу, тому потребувала від кандидата вищої освіти, абовідповідного досвіду. Категорії В (5 рангів) та С (5 рангів), передбачали функціїзабезпечення виконання та виконання рішень і потребували від кандидатасередньої або неповної середньої освіти і відповідного досвіду роботи. КатегоріяD (4 ранги) передбачала функції технічного персоналу та виконання фізичноїроботи, тому від кандидата вимагалась початкова освіта та володіння небхіднимипрофесійними навичками. Ранг кожної категорії налічував 8 ступенів, через 2

Відповідно, плани роботи з кадрами включають визначення потреби в кадрах;планування підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників;роботу з кадровим резервом, планування розподілу і перерозподілу кадрів;планування підвищення кваліфікації. У роботі з кадрами використовуютьдовгострокове (на 10 – 15 років), перспективне (на 5 років) і оперативне планування(до 1 року). Перспективні і оперативні плани разом являють собою єдину системупланування кадрової роботи.

Діагностика та прогнозування розвитку підрозділу, сприяє забезпеченню,по-перше, безперервної професійної освіти, підготовці та підвищенню кваліфікаціїкадрів, навчанню персоналу, атестації кадрів. По-друге, організація та розвитокперсоналу дозволяє ефективно використовувати систему просування по службіта стажування працівників, планувати кадрові переміщення, формувати кадровийрезерв, проводити ротацію кадрів тощо.

Мотивація персоналу полягає у формуванні у працівників стимулів до праці,а також у тривалому впливі на працівників з метою зміни їх цінностей та орієнтирівдіяльності відповідно до завдань розвитку організації. До елементів мотиваціївідносяться проведення поточного контролю результативності праці, виконавськоїдисципліни та ефективності діяльності працюючих, застосування систем оплатипраці та преміювання працюючих, запровадження системи пільг, матеріальнихта нематеріальних стимулів для працівників.

Звертаючись до досвіду країн-членів ЄС, слід відмітити, що всі вонирозуміючи нагальну актуальність саме ефективного управління людськимиресурсами відпрацювали такі механізми відбору кадрів у сфері публічної службияк добір кадрів шляхом тестувань, іспитів, співбесіди (інтерв’ю), найму черезагентства (фірми) тощо [2, с. 292]. (Таблиця)

Механізми відбору кадрів на публічну службу

Хоча механізми різні, кожна з інституцій намагається відібрати тукандидатуру, яка більш за всіх відповідала б вимогам вакантної посади з тим, щобобґрунтовано провести їх об’єднання в цій установі. Основою вірного підборукадрів виступає наявність об’єктивної інформації про робітника. Це означає, щопроцес відбору у сфері публічної служби націлений на виявлення особистогодосвіду, професійних характеристик кандидатів. Отже, відбір кадрів слід розглядатияк одну з форм попереднього контролю якості людських ресурсі, що виступаєзапорукою ефективної діяльності публічних службовців.

Список використаної літератури1. Гончарук, Н. Кадри аграрного сектора економіки України: формування

та розвиток / Н. Т. Гончарук, С. М. Серьогін ; за ред. Н.Р.Нижник. – Д.: ДРІДУНАДУ, 2003. – 168 с.

Конкурсний іспит Співбесіда Найом за допомогою агентств

Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія, Ірландія,

Португалія, Греція, Італія, Люксембург, Європейська Комісія

Швеція, Фінляндія,

Данія

Велика Британія, Нідерланди,

Бельгія

209208

з менеджменту для персоналу, що виконує управлінські функції; вступні курсидля новонабраного персоналу; тренінгові курси для службовців, які перебуваютьу резерві на управлінські посади. Крім персоналу з інститутів ЄС, в школінавчаються службовці, які працюють в агентствах та інших органах Спільноти.Школа також надає консультації інститутам та агентствам з питань підготовки ірозвитку [1, с. 37].

Отже, досвід реформування комунітарної публічної служби вартовикористати в процесі створення в Україні високопрофесійної державної службияк ключового елементу ефективної системи державного управління.

Список використаної літератури1. Практичний порадник державного службовця з організації регіонального

співробітництва / Уклад. Л.Л. Прокопенко, О.М. Рудік, І.Д. Шумляєва. – Д.: ДРІДУНАДУ, 2007. – Вип. 2: Інституційна система Європейського Союзу. – 57 с.

2. Прокопенко Л.Л., Рудік О.М. Політика європейської інтеграції: Конспектлекцій. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. – 52 с.

3. Офіційний веб-сайт Європейського Союзу – http://www.europa.eu.int4. Gervasoni Stephane. Un nouveau statut pour les fonctionnaires des

Communautеs europйennes: les principales dispositions de la rеforme // Les cahiersde la fonction publique. – 2005. – fеvrier. – pp. 8 – 13

5. Penaud Jeanne. La fonction publique des Communautеs europеennes //Problemes politiques et sociaux. – 1993. – № 713 – 714. – 117 р.

Леся ПРУДИУСмагістр державного управлінняздобувач кафедри державногоуправління та менеджментуНАДУ при Президентові України

ПОБУДОВА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПРОФЕСІЙНОГОНАВЧАННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ – ЧЕРГОВИЙ КРОК

ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТАНДАРТІВ

Курс України на європейську інтеграцію, вступ до Болонського процесувимагає підвищення якості життя і відповідно – ефективності державногоуправління, необхідною умовою якого є його професіоналізація.

На сьогодні система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікаціїдержавних службовців (далі – Система), створена в Україні з 1995 року, застарілаі не відповідає європейським стандартам якості. Навчання не стало складовоюпрофесійної діяльності державних службовців, не відповідає потребам сьогодення,оскільки не орієнтоване на споживача та його вимоги щодо якісної послуги, неохоплює всіх державних службовців.

Часті зміни керівного складу центральних і місцевих органів виконавчої влади,низький рівень освіти та висока плинність кадрів, невідповідність змісту навчанняпотребам держави, брак випереджаючого характеру навчання та його практичноїспрямованості, недостатнє ресурсне забезпечення не сприяє професіоналізаціїдержавної служби, а нескоординованість дій суб’єктів навчання, відсутністьпрактичного досвіду роботи науково-педагогічних та наукових працівників закладів

роки службовцю автоматично підвищувався ступінь і відповідно його посадовийоклад. Тобто для того, щоб дійти до верхньої межі свого рангу службовцю потрібнобуло щонайменше 16 років, а для переходу в наступний ранг він мав успішноздати професійний екзамен [5, р. 19 – 20].

Реформа публічної служби 2003 р. передбачає значні структурні зміни,покликані створити більш сприятливі умови для кар‘єрного росту відповідальнихі високопрофесійних службовців, що базується не на автоматичному проходженнікар‘єри за вислугою років, а на результатах оцінювання його роботи. Сучаснаструктура публічної служби ЄС складається з 2-х функціональних групслужбовців: асистентів і адміністраторів та єдиної шкали оплати, яка включає 16рангів (16-й найвищий) і по 5 ступенів у кожному ранзі. Категорія асистентів, щоприйшла на зміну категоріям С і В, включає ранги з 1 по 11. Категоріяадміністраторів замінила категорії А та LA і включає ранги з 5 по 16. Керівникивідділів мають ранги з 9 по 14, а директори та генеральні директори відповідно 14/15 та 15/16 ранги. Категорія D поступово ліквідується, а її персонал передбаченопоступово інтегрувати до категорії асистентів [4, р. 9].

Нова організація публічної служби повинна забезпечити послідовністькар‘єрного росту, а його залежність від результатів оцінювання має бутидодатковим стимулом для сумлінного виконання професійних обов‘язків. Зановою системою кар‘єрне зростання службовця базується не на вислузі років, ана професійних досягненнях, а отже, виникає необхідність організуватинеупереджене, прозоре, нормативно забезпечене оцінювання роботи службовця.Система щорічного оцінювання має надати публічній службі динамізму тапосилити її ефективність. Вона ліквідує автоматичне просування до найвищогорангу і вводить оцінювання професійної діяльності службовця згідно ззатвердженою шкалою балів за трьома основними показниками: поведінка наслужбі, рівень компетентності, рівень виконання роботи. Загальна кількість балів,набрана службовцем, дає право на підвищення ступеня, якщо вона перевищуєщорічно встановлену адміністрацією межу кар‘єрного зростання. Визначаючищорічно межу кар‘єрного зростання, адміністрація має можливість регулюватибюджетні витрати на персонал, не допускаючи їх надмірного зростання, тапосилювати мотивацію персоналу у відповідальному ставленні до служби [3].

Значна увага в ЄС приділяється добору та підготовці кадрів публічнихслужбовців. У січні 2003 р. розпочало роботу Європейське управління з наборуперсоналу, завданням якого є набір на конкурсній основі в державах-членахкандидатів на роботу в усіх інститутах ЄС, що є більш ефективним, ніж організаціянабору персоналу в кожному інституті або органі. 10 лютого 2005 р. з метоюсприяння співробітництву інститутів в сфері професійної підготовки службовцівЄС, підтримки процесу поширення спільних цінностей та гармонізаціїпрофесійних навичок, а також створення синергетичного ефекту у використаннілюдських та фінансових ресурсів була створена Європейська школа управління.Курси, що викладаються в школі, відкриті для службовців з інститутів ЄС, сприяючи,у такий спосіб, кращому взаємопорозумінню серед них та досягненню економіїзавдяки масштабу. Для того, щоб уникнути дублювання в процесі підготовкислужбовців, школа працює в тісній співпраці зі спеціальними тренінговимипідрозділами з усіх інститутів та органів ЄС. Одночасно із заснуванням школи,генеральні секретаріати інститутів визначили коло її повноважень, до яких входилирозробка, організація та оцінювання підготовки службовців у таких сферах: курси

211210

суб’єктами і об’єктами навчання, визначення переліку послуг та показників їхякості, розробку методик процесів, забезпечення систематичного моніторингута контролю за якістю професійного навчання відповідно до встановленихстандартів та постійне удосконалення через вивчення потреб споживачів,застосування сучасних прогресивних і конструктивних форм і методів навчання,використання нових освітніх технологій.

Список використаної літератури1. Ганоцька С. О. Професійність державного службовця як дієвий чинник

надання якісних управлінських послуг // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. –Х.: ХАРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 (31) – С. 441 – 447.

2. Калита П. Я. Український шлях до європейської досконалості. Якість – якнаціональна ідея. – К. – 2006. – 80 С.

3. Шахов В. М., Голубенко А. Л., Петренко Р. В. ISO 9000. Системы управлениякачеством: от идеи до воплощения.: Монография. – Луганск: ОАО «ЛОТ», 2004. –204 с. С. 48 – 49.

Сергій СЕРЬОГІНаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

УПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮЯК РЕСУРС ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ ВЛАДИ

Розглядаються можливі наслідки впровадження в органах виконавчої владиміжнародних стандартів управління якістю як ресурси запобігання та боротьби зкорупцією. Наголошується на необхідності впровадження стандартів ISO серії9000 у всіх органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

На етапі інтеграції України в Європейське співтовариство постає питаннящодо приведення державної служби до стандартів ЄС, що значною міроюгальмується високим рівнем корумпованості української влади. За данимиміжнародної організації «Транспаренсі Інтернешнл» на листопад 2006 рокуУкраїна за рівнем корумпованості займала 99 місце з 163 країн. З нами це місцеділять Малі, Монголія, Мозамбік, Грузія і Домініканська Республіка [1]. Такаситуація багато в чому є наслідком відсутності чіткої регламентації межфункціональних повноважень та відповідальності у переважної кількості посаддержавних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, аджесуперечки, що точаться в політичних колах щодо перманентних «корекцій»конституційних повноважень не тільки між різними полюсами влади, але й міжцентром та регіонами, між державним управлінням та місцевим самоврядуваннямне сприяють створенню системи ефективної, стабільної й відповідальної влади. Утаких обставинах чиновництво отримує підстави діяти не за чітко визначенимипорядком, процедурами, технологіями, а приймати рішення на власний розсуд,керуючись принципом доцільності на противагу принципу законності. Тому нашляху до євро інтеграції України постає проблема створення умов чіткоїрегламентації дій органів державної влади та органів місцевого самоврядуваннята їх посадових осіб стосовно надання управлінських послуг не тільки в межах

Системи в органах державного управління не впливає на його ефективність.Не втрачає своєї актуальності питання удосконалення технологій та якості

добору претендентів на навчання, працевлаштування випускників магістратурдержавного управління та державної служби, створення умов для проходженняними державної служби та використання того інтелектуального потенціалу, якийздобуто за час навчання, адже відсутні унормовані механізми та процедуригарантування випускникам працевлаштування на державну службу, відсутня ісистема безперервного навчання.

На думку Ганоцької С.О., причинами низького рівня надання управлінськихпослуг, недовіри до державної служби з боку населення, загострення дефіцитукомпетентності, низького рівня професіоналізму державних службовців єнедостатньо ефективна організація системи навчання, відсутність єдності,скоординованості дій складових системи навчання та систем кадрових служборганів влади і місцевого самоврядування; низька відповідальність кадрових служборганів влади за підвищення кваліфікації та контролю за системою проходженнядержавної служби, відсутність мотиваційних інтересів державних службовцівщодо підвищення кваліфікації; практичної роботи кадрових служб щодопідвищення кваліфікації осіб, які займають вищі керівні посади в органахзаконодавчої та виконавчої влади, професіоналізм яких досить часто не єпріоритетним фактором [1, С. 444 ].

З метою вдосконалення системи професійного навчання державнихслужбовців у 2008 році Головдержслужбою було розроблено проект Стратегіїмодернізації системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікаціїдержавних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, який пройшовшироке громадське обговорення, однак, на жаль, так і залишився не реалізованим.

Як свідчить міжнародний досвід, створена система управління якістю послугна базі стандартів ISO 9001: 2001 сьогодні виступає одним з найбільш дієвихмеханізмів ефективного управління. Як зазначають Шахов В. М., Голубенко О.Л., Петренко Р. В. система управління якістю це: система орієнтована на вимогиспоживачів до якості продукції, тому вона повинна включати в себе механізм, щозабезпечує постійне вивчення існуючих вимог і очікувань споживача в областіякості; інструмент реалізації політики підприємства в області якості; система, щозабезпечує точність, узгодженість, своєчасність і повноту прийнятих рішень вобласті якості [3, С. 48 – 49].

Основними принципами стандарту ISO 9001:2001 є: орієнтація на результат;лідерство керівників організації на всіх рівнях; фокусування уваги на споживачах,відповідність їх очікуванням; управління організацією як мережею пов’язанихпроцесів; постійне удосконалення та інновації усіх складових діяльності організації;мотивація персоналу, його розвиток і залучення до процесів удосконалення;взаємовигідні партнерські стосунки [2].

Тому, на нашу думку, для забезпечення ефективності та результативностіпрофесійного навчання державних службовців має бути створена його системауправління якістю, побудована на принципах стандарту ISO 9001:2001.Забезпечення гарантії якості професійного навчання державних службовців можебути досягнуто за умови застосування системи стандартів.

Запровадження системи управління якістю професійного навчаннядержавних службовців передбачатиме чіткі механізми і процедури йогопланування та організації, здійснення розподілу функцій та повноважень між

213212

Впровадження системи управління якістю в органі державної влади даєможливість:

– покращити якість послуг, які надаються споживачам;– підвищити ефективність використання бюджетних коштів;– збільшити прозорість діяльності та рішень, що приймаються;– збільшити мотивацію та задоволеність персоналу за рахунок кращої

організації його роботи;– підвищити керованість роботи, можливість управління нею та її

удосконалення.Тому, говорячи про антикорупційні ресурси впровадження міжнародних

стандартів ISO серії 9000 слід передбачувати потребу їх впровадження у всіх сферахвладних відносин, незалежно від гілки влади, функціональних напрямків діяльності,політичних уподобань тощо.

Список використаної літератури1. Гапич А. Узурпація економіки – причина неконкурентоспроможності

України. – Режим доступу: http://www/pravda.com.ua/2006/12/12/52218.htm2. Постанова Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 року № 614

«Про затвердження Програми запровадження системи управління якістю ворганах виконавчої влади». – Режим доступу: http:// zakon1.rada.gov.ua/26.03.2007

3. Серьогін С. М. Державний службовець у відносинах між владою ісуспільством: Монографія. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2003. – С. 367.

4. Барамзин С. В. Зависимость уровня коррумпированности власти отстепени освоения Международных стандартов ИСО серии 9000) // Стандарты икачество. – 2004. – № 2. – С. 76.

Валентин СТАРКОВаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ОЦІНЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ У НАБЛИЖЕННІДО СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Україна перебуває в процесі широкомасштабних трансформацій практичновсіх сторін суспільного життя. Пріоритетним напрямом державної політики усфері удосконалення публічного адміністрування є підвищення професіоналізмута відповідальності. Найбільш повне використання знань і можливостей громадянв інтересах суспільства й держави, тобто розвиток кадрового потенціалу якнайважливішого інтелектуального й професійного ресурсу українськогосуспільства, що забезпечує соціально-економічний розвиток країни, їїконкурентоспроможність на міжнародному рівні, підвищення ефективностідержавної влади.

Вивчення та запозичення передового досвіду досвіду європейських країн уреформуванні публічного адміністрування є надій ним фундаментомподальшого розвитку державної служби в Україні. Прагнучи досягнути стандартівЄС, не слід забувати про умови української спеціфіки, рівень розвитку державної

самої владної системи, але й громадянам, як основним «замовникам» цих послуг.Потреба створення такої системи регламентації дій владних осіб, яка б дозволяластворити умови для попередження корупційних дій, оцінювати якість наданняуправлінських послуг, та забезпечила постійне оцінювання якості цих послугкористувачами, визначає актуальність теми.

Метою роботи є визначення можливих ресурсів профілактики та запобіганнякорупції в результаті впровадження системи управління якістю в органахвиконавчої влади, що передбачено Постановою Кабінету Міністрів України [2].

Донедавна вважалося неможливим об’єктивно оцінювати рівень корупції удержавних установах, а також визначати розмір її негативного впливу на економікуі соціальну сферу держави. Дані про корупцію, як правило, включали тількидумку громадян, отриману в ході опитувань, і експертні оцінки загального рівнякорумпованості в органах державної влади країни. Але ураховуючи, що насуспільну думку значною мірою впливають опозиційні політичні сили тапідконтрольні їм засоби масової інформації, очікувати всенародної «любові» довлади на сьогодні неможливо. Багато в чому деформують реальну ситуацію іполіттехнологи, які, особливо під час виборчих кампаній, беззастережновикористовують брудний РR, теж спрямований на негативізацію іміджу владнихінституцій, не звертаючи на загальносвітові масштаби поширення корупції, якадійсно не знає кордонів [3].

Цікаві висновки можна зробити, після порівняння рівнів корумпованостівлади у окремих країнах та засвоювання в них стандартів ІSО серії 9000. Такепорівняння показує, що чим більше в країні підприємств, організацій та установ,які запровадили у своїй діяльності стандарти та системи управління якістю, тимнижче масштаби корупції [4].

Ознайомлення з основними принципами формування системи управлінняякістю на основі міжнародних стандартів ISO серії 9000 свідчить, що основнимиресурсами профілактики та боротьби з корупцією можна визначити передбаченустандартами відповідної серії регламентацію: переліку послуг та меж їх якості;процесів, що здійснюються в органах виконавчої влади; умов мотиваціїуправлінського персоналу; умов відкритості й прозорості органів виконавчоївлади відносно до споживачів послуг; використання системного підходу доуправління; системи персональної відповідальності чиновників, особливокерівників за наслідки дій; впровадження системи внутрішнього й зовнішньогоаудиту як елементу оцінки якості готовності персоналу та організації у цілому дороботи за нових умов тощо. Таким чином впровадження в органах виконавчоївлади України системи управління якістю може розглядатися як ефективний засібзапобігання корупції.

Для оцінки якості роботи органів виконавчої влади та порівняннянаціональних показників із зарубіжними, можуть бути використані інтегровані уєдину систему індикатори, запропоновані багатьма відомими міжнароднимиорганізаціями. Одним з таких показників є контроль за проявами корупції. Але нетреба забувати й такого факту як відсутність у вітчизняному законодавстві чіткогоподілу державних посад на політичні, адміністративні, патронатні та можливоінші типи, адже зазначена Постанова Уряду стосується тільки виконавчої гілкивлади при тому, що значна кількість «гучних» корупційних скандалів формуєтьсяу сфері не тільки виконавчої влади, а й серед законодавців та представниківконтрольно-наглядових органів, судів.

215214

– правовий статус державних службовців;– законність, відповідальність та підзвітність державних службовців;

неупередженість та чесність державних службовців;– ефективність в управлінні державними службовцями та кадровий контроль;

професійність та стабільність державних службовців;– розвиток спроможності державної служби в сфері європейської інтеграції.

Прагнучи досягнути стандартів ЄС, слід орієнтуватися саме на ці критерії і самез цієї точки зору розглядати проблеми подальшого реформування системидержавної служби в Україні.

Забезпечення європейської інтеграції окрім того, серйозною проблемою єнеузгодженість процесу реформування державної служби з іншими напрямкамиадміністративної реформи. Характерною особливістю дій в цій сфері є створеннянових структур під проблеми, що виникають. Таким чином, функціональний підхідпоступається місцем структурному підходу, що характеризується непослідовністіфункціонування органу; нездатність вчасно виявити і сформулювати проблеми,внаслідок відсутності мотивації у її вирішенні та відповідного досвіду.

Виходячи з принципів Європейського адміністративного простору,нормативно-правових засад реформування системи державної служби в Україніта теперішнього стану інституту державної служби, його наступний розвитокслід здійснювати за наступними пріоритетними напрямками:

1. Врегулювання правового статусу державної служби.2. Реформування системи оплати праці державних службовців.3. Встановлення чіткого законодавчого регулювання адміністративних

процедур та професійної етики державних службовців.4. Створення ефективної системи управління державною службою.5. Належне інституційне забезпечення процесу європейської інтеграції з боку

державної служби.Необхідно продовжити розбудову інституційної інфраструктури управління

процесом європейської інтеграції через визначення змісту та порядкуфункціонування підрозділів з питань європейської інтеграції центральних імісцевих органів виконавчої влади з урахуванням досвіду країн-кандидатів навступ до ЄС. Іншим напрямком має стати забезпечення цих підрозділів спеціальнопідготовленими кадрами. Особливу увагу слід приділяти освоєнню нормєвропейського права та механізмів діяльності інституцій, вмінь веденняпереговорного процесу. Для цього необхідною умовою є досконале володінняіноземними мовами, особливо англійською. Для забезпечення ефективностіуправління процесом європейської інтеграції необхідно запровадити спеціальні«орієнтаційні» навчальні програми для всіх державних службовців. Головноюметою таких програм повинно стати формування розуміння процесуєвропейської інтеграції як інструменту для досягнення стандартів життя ЄС

Вивчення проблематики та розроблення концепції адаптації інститутудержавної служби України до стандартів Європейського Союзу присвятили своїпраці багато вітчизняних вчених та фахівців: В. Авер’янов [1], В. Малиновський[2], І. Козюра [3], І. Грицяк [4], які розглядали це питання в контексті наближеннявладних інституцій України до стандартів Європейського Союзу.

Методи дослідження: для вирішення завдань дослідження у роботі слідзастосувати: загально-наукові методи, спостереження, порівняльний аналіз,системний аналіз, гіпотетичний методи.

служби в Україні та суспільної свідомості. слід орієнтуватися саме на ці критеріїі саме з цієї точки зору розглядати проблеми подальшого реформування системидержавної служби в Україні.

Адаптація інституту державної служби в Україні до стандартівЄвропейського Союзу має на меті визначити пріоритетні напрямки розбудовиефективної системи державної служби, спрямованої у своїй діяльності на наданняпослуг для задоволення потреб громадян, забезпечення професійних порад звироблення державної політики та її реалізації. Ця діяльність має бути орієнтованана демократичні цінності, які притаманні країнам-членам ЄС, серед яких: захистправ та свобод людини і громадянина; створення умов для економічної іполітичної свободи, а також добробуту всіх громадян; забезпечення розвиткувідкритого громадянського суспільства. В інтересах громадян державна службаповинна забезпечити результативну та стабільну діяльність органів державноївлади відповідно до їх завдань, функцій і повноважень на конституційних засадах.Ця система має бути прозорою, гарантувати верховенство права, утвердженнядієвих механізмів громадського контролю за діяльністю державної влади.

Організація системи державного управління та державної служби єособливою частиною процесу інтеграції до ЄС, оскільки в європейськомузаконодавстві не існує однозначних та жорстких норм, які визначають модельдержавного управління, що повинна бути запроваджена країнами, які прагнутьстати членом ЄС.

Стандарти державного управління та проходження державної служби вкраїнах ЄС визначають основні принципи адміністративного права, що єспільними для всіх членів незалежно від особливостей їх національних систем істановлять сутність європейського адміністративного простору:

– надійність та прогнозованість;– відкритість та прозорість;– відповідальність;– результативність та ефективність.Ці принципи складають основу для побудови та реалізації ефективних та

демократичних адміністративних процедур на усіх рівнях державного управління.Державні службовці законодавчо зобов’язані дотримуватися цих принципів. Їхдотримання забезпечується незалежними органами контролю, системоюправосуддя, та всебічним контролем з боку парламенту. Згідно з підходами тапринципами ЄС, сучасна професійна державна служба за умов демократіїможлива лише у випадку дотримання наступних принципів:

– поділ між державною та приватною сферами;– поділ між політичною та адміністративною сферами;– розвиток індивідуальної відповідальності державних службовців через

подолання колишніх колективних процесів прийняття рішень, що вимагає добреосвічених та вмілих менеджерів сфери державного управління;

– достатня захищеність, стабільність, рівень оплати праці та чітко визначеніправа та відповідальність державних службовців;

– відбір, призначення та просування по службі, базовані на оцінці заслуг тадосягнень.

Ступінь дотримання зазначених принципів та критеріїв в країнах-кандидатахна вступ до ЄС визначається на основі методики оцінки систем державної службиза шістьма групами показників, які запроваджені з 1999 року:

217216

Важливо навчати державних службовців з урахуванням індивідуальної траєкторіїпрофесійно-посадового розвитку.

Формуючи кадровий резерв, необхідно враховувати наступні умови:1. включення до кадрового резерву насамперед членів даного трудового

колективу, найбільш професійно компетентних, кваліфікованих, мобільнихпрацівників, які мають організаторські здібності та користуються авторитетом.Переваги формування кадрового резерву із числа працівників даного органувлади очевидні, оскільки значно меншою є ймовірність помилок у доборі кадрів,добре відомі ділові та моральні якості, рівень сформованості професійномобільних якостей. Крім того, у працівників створюється перспектива посадовогозростання, як засіб стимулювання трудової активності, підвищення кваліфікації;

2. висувати в резерв потрібно лише за згодою працівника і його бажанням умайбутньому стати кандидатом для вибрання на відповідну посаду;

3. формуючи кадровий резерв з кожної посади, слід керуватися крім якостейта результатів праці кандидата, його авторитетністю в колективі, кваліфікаційнимивимогами (рівнем освітньо-кваліфікаційного рівня (ОКР), стажу, професійноїкультури, досвіду);

4. проводити періодичні оціночні бесіди керівників з підлеглими, представниківкадрових служб з державними службовцями, аби виявити їх професійні наміри,мотиваційний профіль, ступінь адаптованості, оцінити можливості, шляхи їхпрофесійної активізації, у тому числі до подальшого навчання;

5. при роботі з кадровим резервом доцільно використовувати такі методикадрового менеджменту, як делегування повноважень керівника підлеглим таметод ротації (як виду навчання на робочому місці, оволодіння суміжнимикомпетенціями);

6. в коло атестаційних питань керівникам доцільно ввести питання щодоефективності роботи з кадровим резервом, у професійному навчанні підлеглих;

7. неприпустимо встановлювати будь-які обмеження для включення в резерв,що не стосуються ділових та моральних якостей кандидата. В основу оцінюванняперсоналу ми пропонуємо покласти якості, що визначають професійнумобільність спеціаліста;

8. склад кадрового резерву слід періодично переглядати, доповнювати післяатестації, згідно висновків атестаційної комісії. До складу кадрового резервунеобхідно включати нових професійно придатних (внутрішніх та зовнішніх)кандидатів на висунення.

Недосконалим залишається зміст підвищення кваліфікації державнихслужбовців, які перебувають у кадровому резерві. Вони отримують здебільшогоуніфіковані знання згідно Професійної програми підвищення кваліфікації безврахування першої вищої освіти, функцій, галузі, напряму, компетенції посади,на яку планується призначення, набутого досвіду. Основою підвищеннякваліфікації є гнучка програма навчання на базі навчальних модулів, однак напрактиці варіативність навчання не набула широкого поширення і не відповідаєособистісно-орієнтованому характеру безперервної освіти державнихслужбовців. Зміст навчання не вповні відповідає потребам персоналу, якийперебуває у кадровому резерві, бо варіативна частина Професійних програмпідвищення кваліфікації, як правило, не відповідає індивідуальним траєкторіямпрофесійно-кваліфікаційного, посадового розвитку тих, хто за ними навчається.Вповні не використовуються у навчанні його принципи: актуалізації змісту

Науковий пошук здійснюється на основі поєднання системного підходу тааналізу діяльності державних службовців, пріоритетних напрямків розвиткудержавної служби та нормативно-правових актів діяльності державнихслужбовців.

На основі концепції адаптації державної служби України до стандартів ЄС таз урахуванням аналізу результатів виконання Стратегії реформування системидержавної служби в Україні має бути розроблена і затверджена Програмареформування державної служби України. Програма передбачатиме визначеннявідповідальних інституцій, термінів та ресурсів, необхідних для реалізації чіткогоплану законодавчих та інституційних заходів.

Список використаної літератури1. Авер’янов, В. Б. Ще раз про зміст і співвідношення понять «державне

управління» і «виконавча влада» : Полемічні нотатки / В. Авер’янов // ПравоУкраїни. – 2004. – № 5. – С. 113–116.

2. Малиновський, В. Я. Муніципальна влада – іманентний елемент політичноїсистеми демократичного суспільства / В. Я. Малиновський. – Спосіб доступу:http://www.democracy.kiev.ua/publications/collections/conference_2005/section_11/Malinovskii.doc.

3. Маліновський, В.Я. Державне управління: навчальний посіб. / МаліновськийВ.Я. – 2-ге вид. – К.: Атіка, 2003.– 576 с. – ISBN 966-8074-73-4

4. Козюра, І. В. Адміністративно-територіальна структура муніципальногоуправління: пошуки і варіанти / І. Козюра // Упр. сучасним містом. – 2001. – № 1–3. –С. 117 – 124.

5. Грицяк, І. А. Розвиток європейського управління в контексті впливу на державнеуправління в Україні / І. А. Грицяк // Держ. упр. : теорія та практика : електрон.наук. фах. вид. – 2005. – № 2. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ 2Djournals/Dutp/2005–2

Ігор ШПЕКТОРЕНКОк.і.н., доц., докторант кафедри філософії,соціології державного управлінняДРІДУ НАДУ при Президентові України

РЕСУРСИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІКАДРОВОГО РЕЗЕРВУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

У роботі з кадрами не вповні використовується стажування на посадидержавних службовців, або внесенні кандидатів на посади до т. зв. зовнішньогорезерву. Безперервна підготовка державних службовців повинна розглядатися якфункція професійного середовища державної служби, як інституційний каналпрофесіоналізації, кар’єрного розвитку кожного службовця, незалежно від йогопосади в службовій ієрархії. Однак підвищення кваліфікації державних службовцівнині відбувається без особливої акцентуації змісту навчання на навчальнихпотребах кадрового резерву, внутрішнього або зовнішнього. Не використовуєтьсявповні потенціал самоосвіти тих, хто навчається на курсах підвищення кваліфікаціїабо у магістратурі за напрямом та спеціальністю «Державне управління», принаявності позитивного досвіду, наприклад, організації індивідуальних завдань [3].

219218

Іван ШПІТУНдоцент кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

TWINNING-ПРОЕКТ НАДУ:АНАТОМІЯ СВІТОГЛЯДНОГО КОНФЛІКТУ

Відкриваючи 26.03.2009 року робочу нараду-відеоконференцію, присвяченупідготовці до підписання Twinning-проекту «Підтримка розвитку та вдосконаленнясистеми підготовки державних службовців в Україні», один із модераторів заходузакликав присутніх «навчатися європейській бюрократичній культурі». Закликщодо навчання виявилося досить слушним, оскільки презентації, зроблені в ходінаради, не лише надали відповіді, але й поставили ряд нових питань, змусившизамислитися над перспективами та проблемами адаптації вітчизняної державноїслужби до європейських стандартів через формат програми Twinning.

В якості довідки необхідно зазначити, що Twinning (англійською «twins» –«близнюки») є програмою технічної допомоги, інструментом інституційноїрозбудови, започаткованим Європейською Комісією з 1997, створеним з метоюінтеграції законодавства ЄС у законодавство країн-бенефіціарів – тих, якіотримують користь (бенефіції) від такої співпраці. Інструмент Twinning, яквважається, успішно зарекомендував себе в якості засобу апроксимаціїзаконодавства та впровадження кращих практик у сфері державного управлінняв тих країнах, котрі приєдналися до ЄС 2004 року (впроваджено більше як півторитисячі проектів). З жовтня 2005 року програма Twinning діє і в Україні (майже 40проектів у різних фазах виконання). Згідно її умов, Україна повинна бутипредставлена центральним органом виконавчої влади – «близнюком», якомуможна знайти відповідник серед органів влади в одній чи декількох країнах-членахЄС. Навесні 2009 року до роботи над проектом Twinning у співпраці з Головнимуправлінням державної служби (ГУДС) долучилася й Національна академіядержавного управління при Президентові України (НАДУ) [4].

Проект, зокрема, передбачає три компоненти-напрямки і, відповідно, трирівні: політичний – оцінка і вдосконалення функціонування існуючогокоординаційного механізму між НАДУ та ГУДС; інституційний – зміцненняорганізації й управління НАДУ та регіональних інститутів з особливим наголосомна розвиткові можливостей підвищення кваліфікації керівних кадрів; формуванняспрощеної та більш ефективної системи управління й організаційної структуриНАДУ, «включаючи переглянуті відносини з чотирма регіональнимиінститутами»; технічний – розширення навчальних можливостей НАДУ черезреалізацію наміру «перейти від теоретичної та академічної освіти до практичногонавчання і підвищення кваліфікації». Партнерами-«близнюками» виступатимутьНаціональна школа адміністрування Франції (ENA) та Національна школапублічного адміністрування Польщі (KSAP) [2].

Не сумніваючись у доцільності обраних пріоритетів та висоті перспектив,які мають відкритися в ході реалізації Twinning-проекту, здійснимо спробукритичного розгляду світоглядного поля планованої діяльності.

1. Цілі, методика, навіть назва нового інструменту політики сусідства ЄС [3]служать підтвердженням ідеї М. Шелера щодо епохи зрівняння, риси якої особливо

навчання та індивідуалізації навчання (гнучкість, варіативність). При визначенніпотреб у навчанні державних службовців, внесених до кадрового резерву, невраховується, на який власне резерв спрямоване навчання – на внутрішній чизовнішній.

Навчання за навчальними програмами на здобуття ОКР магістра здержавного управління, яке вимагає перебування державного службовця укадровому резерві, унеможливлює подальше підвищення кваліфікації, оскільки«державні службовці, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень магістра зосвітнього напрямку «державне управління» навчання за ПППК не проходять»[1]. Не використовується потенціал дистанційної освіти (навчання), самоосвітиперсоналу державної служби.

Наприклад, в 1940 р. старіння знань відбувалося через 12 років, в 1960 р. –через 8 – 10 років, для сучасного випускника – через 2 – 3 роки [2, с. 4]. Намипропонується застосування дворічного циклу підвищення кваліфікації за ПППК.

Діюча система безперервної освіти державних службовців як оперативна,найбільш масова форма професійного навчання потребує подальшоговдосконалення, аби максимально ефективно вплинути на зростання рівнякомпетенції кадрового резерву, який складається з державних службовців, якісневиконання покладених на них державно-управлінських повноважень, формуванняв них мотивації до неперервного саморозвитку та самовдосконалення, посадовогорозвитку. Потребує вдосконалення прогнозування і планування підвищеннякваліфікації державних службовців, які перебувають у кадровому резерві,визначення оптимальної кількості навчальних закладів, які його здійснюють,контингенту їх слухачів.

Необхідно: забезпечити адекватність змісту професійного навчаннязавданням реалізації стратегічних цілей, завдань і функцій держави на сучасномуетапі її розвитку; завданням професіоналізації кадрового резерву апаратудержавного управління; орієнтацію на новітні освітні технології, диференціаціюта орієнтацію навчання за майбутню компетенцію на посаді, врахуванняспецифіки суб’єктів навчання та їх мотивації до навчання.

Список використаної літератури1. Професійна програма підвищення кваліфікації державних службовців V-

VII категорій посад : Рекомендовано Науково-методичною радою приГоловдержслужбі, пр. № 1 від 4 берез. 2003 р. – К., 2003. – 25 с.

2. Горюнова, Л. В. Профессиональная мобильность специалиста как проблемаразвивающегося образования России : автореф. дис… д-ра. пед. наук : 13.00.08 /Горюнова Лилия Васильевна; Ростовский гос. пед. университет. – Ростов-н/Д,2006. – 44 с.

3. Шевчук П., Серант А. Двоетапне навчання – ефективний метод підвищеннякваліфікації державних службовців / Петро Шевчук, Андрій Серант // Навч. процесу закладах системи перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів: досвід тапроблеми : зб. наук. та наук.-метод. пр. / кол. авт.; за заг. ред. В.І. Лугового, І.В. Розпутенка,В.Г. Понеділко. – К. : Вид-во УАДУ, 2003. – С. 80 – 90.

221220

сторони від пошуку консенсусу, не передбачають відносин конкуренції-партнерства. Втім, «спрощення» може означати не позбавлення часткисамостійності, а повне організаційне відокремлення регіональних інститутів.Усвідомлюючи масштаби авторитету і досвіду, напрацьованих ними, вартовисунути нову ідею для Twinning в Україні, суть якої – адаптація досвіду інститутіврегіонального управління Франції до потреб українських регіональнихінститутів державного управління.

Декілька тез, що можуть стати приводом для дискусій і подальших науковихрозвідок:

а) орієнтація української держслужби початку 90-х років ХХ століття на«позавчорашнє» – модель раціональної бюрократії, нині призвела до актуалізації«за позавчорашнього» – ідеї корпоративізму, втіленої в державній службіфеодально-станових суспільств;

б) корпоративізація фахової підготовки держслужбовців, поєднана зістихійним процесом апропріації посад «слугами» народу й держави, можепосприяти перетворенню вітчизняної держслужби на замкнену систему;

в) суспільних вигод від такого світоглядного транзиту можна очікувати лишеза умови перетворення інших професійно-галузевих нео-корпорацій (асоціаційтоваровиробників, спілок у сфері надання послуг тощо) із «захисних» структурна «провідників» державної політики.

Список використаної літератури1. Серьогін С., Шпітун І. Нотатки до теорії державної служби: системність //

Теорія і практика державного управління: Зб. наук. праць. – Вип. 1 (20). – Х.: Вид-во ХарРіДУ НАДУ «Магістр», 2008. – С.59 – 70.

2. Технічне завдання (Twinning Fiche) твінінгового проекту «Підтримкарозвитку та вдосконалення системи підготовки державних службовців в Україні». –Режим доступу: http://www.ec.europa.eu/europeaid/where/neighbourhood/overview/how-does-enpi-work_en.htm

4. Програма Twinning в Україні. – Режим доступу: http://www.twinning.com.ua

Юлія ЯШИНАаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ВИБІР ПРІОРИТЕТІВ ПРОФЕСІЙНОГО РОЗВИТКУКАДРІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Після проголошення незалежності Україна здійснює пошук власного місцяв європейських інтеграційних процесах. На сьогодні основним напрямком своєїзовнішньої політики вона обрала вступ до Європейського Союзу, тому ключовимзавданням євроінтеграційного курсу постає досягнення відповідності суспільстваі держави копенгагенським критеріям членства. Важливою складовоютрансформаційних перетворень є наближення державної служби України і, першза все, рівня професійного розвитку її кадрів до європейських стандартів, на чомуроблять акцент деякі нормативно-правові акти. Так, Програма розвитку державної

чітко визначилися на початку ХХ століття. Метафора «близнюків», очевидно,вказує на нову якість, набуту епохою на рубежі тисячоліть: вихід навіть не насхожість, а на параметри «генетичної» спорідненості – поки що між органамивлади. Своєрідним носієм «генів» уніфікації виступає професійно оформленабюрократія (у позитивному сенсі терміна).

2. Тривале й масштабне впровадження інструменту Twinning можерозглядатися як підтвердження практикою нашої ідеї, висловленої з іншогоприводу [1], щодо чільної ролі відношення подібності, яке має виступатиосновним при аналізі державної служби як системи. Принагідно зауважимо, щовсебічне осмислення уподібнювання – суті інструмента Twinning, може суттєвозбагатити методологічний арсенал наукових студій державної служби, посприявшибільш глибокому розумінню змісту метафори «механізм державного управління».

3. При ознайомленні з напрямками Twinning-проекту НАДУ виникає щосьна зразок світоглядного дисонансу, який може проілюструвати фраза ізнапівзабутої поеми: «Не могут, что ли, командиры…?». Дійсно, хіба не можнасамостійно, без європейських експертів, реалізувати всі «компоненти»? Буденналогіка повсякденної свідомості, натренована протягом багатьох років, підказує:щоб вирішити перелічені проблеми, досить безальтернативного рішення «згори».Однак це – короткий, а не оптимальний шлях. Перш за все тому, що невідомо дезнаходиться «верх»: не буде ж Президент України якому, за способом призначеннякерівника, підпорядковуються і ГУДС, і НАДУ, вирішувати суперечності у їх роботі!Тим більше за наявності координаційного органу, існування якого закріпленеспільним рішенням ГУДС і НАДУ від 31 липня 2006 р. № 274 [2]. Очевидно,пошук оптимального, а не короткого, командно-директивного шляху, й зумовивзвернення обох структур до інструменту ЄС.

4. У чому ж полягає «оптимальність»? Перш за все, у врахуванні іншоїлогіки, іншого підходу, окрім згаданого вище. Йдеться про те, що в першомунаближенні можна означити як «корпоративний світогляд» із властивими йомулогіками й методами вирішення проблем: конкуренція замість боротьби, пошукконсенсусу на всіх етапах справи, партнерство між організаційними ешелонамизамість директивного керування і бездумної покори тощо.

5. Як видно із підготовчих матеріалів проекту, корпоративні світоглядніустановлення впевнено торують шлях. Це знаходить вияв, передусім, у намірахвилучити «академічну» складову діяльності НАДУ, зосередившись на підготовцівищих керівних кадрів, які отримуватимуть «спеціальну професійну підготовку»,і на короткотерміновому «обов’язковому навчанні державних службовців у зв’язкузі змінами державної політики та прийняттям нових нормативно-правових актів»,яке матиме «практичну» спрямованість [2]. Заходи, передбачені для підтримкинамірів, носять типовий «корпоративістський» характер: інституціоналізаціяпроцедури обговорення наявних проблем, створення при ГУДС Школи вищогокорпусу державної служби – свого роду «конкурента» НАДУ щодо І-ІІ категорійдержслужбовців, вибір у якості партнера саме ENA – закладу, що входить досистеми «Великих шкіл» Франції, яка, поруч із «Великими корпусами» державноїслужби (Фінансова інспекція, Державна рада тощо), забезпечує існування йвідтворення корпоративної за змістом адміністративної еліти, точніше, супереліти.

6. «Спрощення» системи управління, в т.ч. й регіональними інститутами,відпрацювання якої передбачене проектом, відображає тенденцію, протилежнупосиленню корпоративізму, оскільки «прості» підходи до управління, звільняючи

223222

тенденцій зміни пріоритетів, що склалися, загальних прогнозів та перспективрозвитку кадрових ресурсів державної служби, визначення сфер кадровоїдіяльності, у яких переважно виникає попит на результати професійного розвиткудержавних службовців. Ігнорування даного фактору може призвести донедооцінки потенціалу конкретних напрямів професійної діяльності державнихслужбовців, що не отримають відповідного пріоритетного статусу, та донераціонального використання ресурсів, фінансування ілюзійних пріоритетів тапрограм, виникненню структурних диспропорцій у державному управлінні.

3. Розмежування рівнів соціальних пріоритетів та їх взаємозв’язків, щозабезпечить комплексність підходу до даної проблеми та врахування різноманітнихінтересів суб’єктів кадрової політики. Система ієрархічно побудованих пріоритетівпрофесійного розвитку кадрів державної служби дозволить послідовно тацілеспрямовано здійснювати їх фінансування та підтримку.

4. Забезпечення пріоритетів професійного розвитку державних службовціввідповідними ресурсами, включаючи можливості фінансової підтримки програмнавчання із врахуванням якості матеріально-технічної бази навчальних закладів,їх забезпеченості інформаційними ресурсами, конкурентоспроможності методикта технологій навчального процесу. Дефіцит фінансових коштів завжди створюєстійкий стереотип неефективності державного управління у сфері професійногорозвитку державних службовців, неспроможності плідної співпраці та коопераціївсіх учасників кадрової діяльності.

5. Розробку та реалізацію механізму взаємодії для інтеграції цілей таузгодження інтересів різних рівнів державної влади під час вибору пріоритетівпрофесійного розвитку кадрів державної служби.

Вибір пріоритетів професійного розвитку державних службовців, на нашудумку, сприятиме реалізації актуальних завдань, які стоять сьогодні передУкраїною, значно підвищить ефективність виконуваної ними діяльності інаблизить рівень державної служби України до Європейських стандартів.

Список використаної літератури1. Концепція адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів

ЄвропейськогоСоюзу: Указ Президента України від 5 березня 2004 р. № 278. –Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua

2. Про затвердження Програми підготовки та залучення молоді до державноїслужби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для їхпрофесійного зростання: Постанова Кабінету Міністрів від 10 вересня 2003 р.№ 1444. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua

3. Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005 – 2010роки: Постанова Кабінету Міністрів від 8 червня 2004 р. № 746. – Режим доступу:http://www.zakon.rada.gov.ua

служби на 2005 – 2010 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів Українив червні 2004 року, передбачає спрямування зусиль державних органів на розвитокпрофесійної та прозорої державної служби в Україні [3]. Зокрема, однією зосновних цілей цієї Програми є адаптація інституту державної служби доєвропейських стандартів з урахуванням національних особливостей шляхомзабезпечення стимулювання професійного зростання та високих результатівдіяльності державних службовців на засадах рівності оплати за однакові обсяг,інтенсивність роботи і рівень відповідальності та удосконалення системипрофесійного навчання державних службовців з урахуванням подальшоїпрофесіоналізації державної служби, засад організації навчання державнихслужбовців в країнах-членах ЄС.

Завданнями затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України увересні 2003 року Програми підготовки та залучення молоді до державноїслужби та служби в органах місцевого самоврядування є підготовкависокопрофесійних державних службовців, створення умов для їхпрофесійного зростання, підвищення ними в установлений строк кваліфікаціївідповідно до затверджених професійних програм з урахуванням актуальнихпитань державного управління [2].

Пріоритетним напрямком адаптації інституту державної служби в Українідо стандартів Європейського Союзу у Концепції адаптації інституту державноїслужби до стандартів Європейського Союзу, затвердженої Указом Президентавизнано професіоналізацію державної служби [1]. Зокрема наголошується навдосконаленні систем добору, призначення на посади, просування по службі,ротації державних службовців та їх професійного навчання.

Така значна увага, що приділяється професіоналізації кадрів державноїслужби, однозначно вказує на актуальність цієї проблеми в Україні. Безумовно,професійний розвиток державних службовців тісно взаємопов’язаний іздержавною кадровою політикою, і тому, на нашу думку, об’єктивний аналізкадрової ситуації в органах державної влади, чітке визначення суб’єктів, об’єктів,першочергових проблем і, насамперед, пріоритетів професійного розвиткудержавних кадрів сприяли б поліпшенню якості кадрових ресурсів державноїслужби та завершили б процес формування її професійного корпусу.

Вибір пріоритетів професійного розвитку кадрів державної служби повиненвизначатися, у першу чергу, соціальними потребами та цілями державної кадровоїполітики, для досягнення ефективності якої слід враховувати те, що вона має бутистрижнем соціально-економічних перетворень, основою стабільності тауспішного розвитку, оскільки мова йде про професійно підготовлені людськіресурси. Таким чином, до соціальних факторів вибору пріоритетів професійногорозвитку кадрів державної служби, на нашу думку, потрібно віднести:

1. Компаративний аналіз системи пріоритетів соціально-економічногорозвитку, що склалася на даний час в Україні та у розвинутих країнах, у томучислі з’ясування пріоритетів професійного розвитку кадрових ресурсів державноїслужби, які існують у провідних за рівнем розвитку людського потенціалудержавах, визначення відмінностей у структурах пріоритетів. Мета такого аналізуполягає у виявленні позитивних результатів різних моделей розвитку, умов таособливостей формування державної кадрової політики та методів її реалізації участині пріоритетів.

2. Врахування довгострокових світових, національних та регіональних

225224

до європейської спільноти, безперечно, є корисним для української влади,оскільки потенційно спроможний допомогти у визначенні інтеграційнихпріоритетів в сфері інформаційних технологій. Міжнародне співробітництво усфері інформаційної політики відбувалося, між зазначеними державами-кандидатами і Європейським Союзом, відповідно до положень ЄвропейськихУгод про асоціацію, за якими сторони повинні були розширити кооперацію вгалузі телекомунікації і зосередитись на таких пріоритетах як модернізаціятелекомунікаційних мереж, співробітництво в межах структур європейськоїстандартизації, інтеграція трансєвропейських систем, правових та регуляторнихаспектів телекомунікацій, модернізація поштових і телерадіомовних послуг,управління телекомунікаціями, поштовими і телерадіомовними послугами вновому економічному середовищі [4].

Структура зв’язків міжнародного співробітництва в сфері інформаційноїполітики країн-кандидатів і Співтовариства в процесі європейської інтеграціїмістить три спільні основні складові, передбачені ЄС (політичний діалог зобговорення та вирішення проблем інформаційного суспільства; вирівнюваннянаціональних законодавств відповідно до вимог європейського законодавства;здійснення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з проблем ЗМІ)і одну додаткову (співробітництво в реалізації проектів інформаційногосуспільства), який виник в процесі інтеграції з метою посилення їх перед вступноїстратегії. Загалом же механізм співробітництва ЄС з країнами Центральної таСхідної Європи щодо обговорення і вирішення базових проблем інформаційногосуспільства включав такі компоненти, як Форум Інформаційного СуспільстваЄС – країни Центральної та Східної Європи (відбулися три спеціалізованіміністерські Форуми з проблем інформаційного суспільства: в 1995, 1996 та 1997роках); Європейські міністерські конференції з питань інформаційного суспільстваЄвропейської Комісії та країн Центральної і Східної Європи; Спільний КомітетВисокого Рівня з Інформаційного Суспільства (для здійснення виконаннярекомендацій) [5]. На всіх Форумах констатувалося, що інформатизація суспільстваможе стати важливим фактором розвитку перехідних економік [1].

Порівняння європейського та вітчизняного досвіду правового забезпеченняінформаційної політики дає можливість зробити висновок, що Україна, цілкомймовірно, є європейським лідером за кількістю законів, прямо присвяченихрегулюванню тих чи інших питань інформаційної сфери. Однак говорити прозначну сприятливість цих законів для розвитку, країна нажаль, поки що недоводиться. Тому одним із головних завдань органів державного управління, якізабезпечують здійснення інформаційної політики має стати розробка проектівнормативно-правових актів, з урахуванням зарубіжного досвіду, длявдосконалення законодавства України щодо формування ціннісних орієнтаційукраїнського суспільства.

Список використаної літератури1. Макаренко С. А. Європейська інформаційна політика: Монографія – К.:

Наша культура і наука, 2000. – 368 с.2. Про видавничу справу: Закон України від 05.06.1997 р. № 318/97 – ВР. –

Режим доступу: http://www.rada.gov.ua3. Про захист суспільної моралі: Закон України від 20.11.2003р. № 1296 – IV. –

Режим доступу: http://www.rada.gov.ua

СЕКЦІЯ 5ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО

І ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА

Костянтин БОГОМАЗд.і.н., проф.,завідувач кафедрисоціології ДДТУЛюдмила СОРОКІНАк.соц.н., доцент кафедрисоціології ДДТУ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Активне впровадження новітніх інформаційних і комунікаційних технологійсприяє інтенсифікації перебігу суспільних та виробничих процесівфункціонування сучасного суспільства. Тому уряди багатьох країн світунамагаються якомога уважніше ставитися до цієї проблеми, коригуючипріоритети інформатизації в межах визначених державною політикою. В країнах-членах Європейського Союзу (ЄС) така політика отримала назву «політикиінформаційного суспільства». Достатньо гостро постає ця проблема сьогодні йперед Україною, яка намагається подолати перехідний період у розвитку своєїекономіки і реалізувати задекларовані євроінтеграційні прагнення. Українапродовжує лідирувати за кількістю прийнятих законів, у тому числі і в областіінформаційної політики, але ефективність виконання їх знаходиться на низькомурівні. Тільки останнім часом в Україні прийнято низку законів: Закон України«Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні»,«Про державну підтримку ЗМІ та соціального захисту журналістів», «Протелебачення і радіомовлення», «Про систему суспільного телебачення ірадіомовлення України» та інші.

Серед законодавчих актів, які регулюють діяльність органів державногоуправління в інформаційній сфері, найбільш цікавими для нашого дослідженняє Закон України «Про видавничу справу», який покликаний сприятинаціонально-культурному розвитку українського народу, громадян України всіхнаціональностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членівсуспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів,видавців, виготовлювачів, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції[2], та Закон України «Про захист суспільної моралі», який встановлює правовіоснови захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативновпливає на суспільну мораль [3].

Наприкінці ХХ ст., передусім у країнах Європейського Союзу, почалаформуватися система альтернатива традиційній для Заходу політиці laissezfaire(невтручання) в соціокультурній сфері. Основна ідея цієї альтернативи полягає устворенні сприятливого податкового режиму для культурних індустрій таусунення митних чи інших міждержавних бар’єрів на шляхах інформаційногообміну.

З цього погляду, досвід таких країн, як Республіка Польща, СловацькаРеспубліка, Угорська Республіка та Чеська Республіка, які нещодавно приєднались

227226

характеру інституційного явища, структури якого є провідними в інформаційномусуспільстві, як колись у минулому структури власності на засоби виробництва.Англійський соціологС. Леш в роботі «Критика інформації» [2] пише про специфіку функціонуванняінформаційного суспільства і показує, що в ньому народжуються новізакономірності виробництва, розподілу і обміну, в яких інформація, щоформально не знає меж, упорядковується системою інтелектуальної власності.

Першим кроком на шляху правового регулювання інтелектуальної власностів умовах інформаційного суспільства в ЄС стала Директива 2001/29/ЕЕС «Прогармонізацію деяких аспектів авторського права і суміжних прав в інформаційномусуспільстві » [3]. У літературі вже наголошувалося не тільки конкретно правове,але і методологічне значення Директиви 2001/29/ЕЕС [4, c. 29]. У преамбулідокумента сформульовано ряд принципових політико-правових основ загальноїсистеми охорони прав інтелектуальної власності в Європі, які заповнюють цюпрогалину в засновницьких договорах Співтовариств. Директива стала помітнимявищем в розвитку права інтелектуальної власності не тільки в рамках ЄС, але і взагальноєвропейському і світовому масштабі. У ній закладені основи длястворення якісно нової правової системи, що забезпечує розвитокінформаційного суспільства і нового ринку товарів і послуг. Разом з іншимираніше прийнятими директивами ЄС вона стала базисом для формування новихконцептуальних засад авторського права в Європі і забезпечення правової охорониавторських і суміжних прав.

Новим кроком в розробці концептуальних підходів до правової охорониінтелектуальної власності стала публікація в липні 2008 р. спеціальної Зеленоїкниги ЄС про функціонування інтелектуальної власності в сучасній економіцізнань (Green Paper on Copyright in the Knowledge Economy) [5].

Підготовка зелених та білих книг в Євросоюзі є результатом діяльності групаналізу політики для подальшого їх обговорення громадськістю. Такі публікаціїстановлять один з головних інструментів формування ідеології політики і прийняттяпрактичних рішень в ЄС. Завдання зеленої книги полягає у висуненні конкретноїпроблеми у певній сфері державної політики, визначені її масштабів і суспільнихгруп, які зацікавлені в її вирішенні. Це має на меті допомогти звернути увагузацікавлених сторін і громадян до проблеми, визначити можливі засоби їївирішення. Зелені книги є початком суспільних дискусій, оскільки впровадженняпередбачених в них змін потребує зусиль не тільки керівних органів і інституційЄС, але і усіх громадян і громадянського суспільства в цілому.

Зелена книга про авторське право в економіці знань висуває для обговореннядві ініціативи Єврокомісії – 1) розширення обсягу суміжних прав для виконавціві виробників аудіо записів, 2) створення системи інтелектуальної власності, якасприяє безперешкодному рухові знань в ЄС.

Стосовно першої ініціативи пропонується зрівняти строк дії права наінтелектуальну власність авторів творів і їх виконавців. Мова йде про поширеннястроку дії суміжних прав на виконання твору з 50 до 90 років, що дозволило бвиконавцям користуватися здобутками своєї роботи, яку вони зробили щемолодими, протягом всього життя.

Друга ініціатива пов’язана з обговоренням умов більш ефективного рухузнань в ЄС, який визначають як «п’яту свободу Євросоюзу», що доповнюєтрадиційні чотири свободи Співтовариства (вільний рух людей, товарів, послуг і

4. White Paper Preparation of the associated countries of Central and EasternEurope for integration into the internal market of the Union. May 1995. COM (95) 163final. – Brussels: The European Commission, 1995.; Regulatory Developments.Slovakia. Master Report / prepared by local partner of the ESIS II project in Slovakia:OTE Consulting, PD Consulting – Slovakia, January 2001.

5. Patrizia Fariselli, Gina Luca Baldoni, Kristien Michoel, Pier Paolo PatruccoSurvey on IS Programmes in CEECs, Mediterranean, Latin America. – Brussels:Nomisma, 2001. – 59 p.

Наталія БОЧАРОВАк.і.н., доц., Дніпропетровськийуніверситет економіки і права

РОЗВИТОК ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЄСВ УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

(НОВІ ІНІЦІАТИВИ ЄВРОКОМІСІЇ)

Інформаційне суспільство в даний час розглядається як нова історична фазарозвитку цивілізації, в якій головними продуктами виробництва є інформація ізнання, а технології набувають значення не тільки технічних засобів, але ісоціальних інструментів реалізації людського потенціалу. Інформаційна модельпобудови майбутнього суспільства стала новою парадигмою суспільногорозвитку на противагу минулій механістичній парадигмі. В рамках цієї парадигмирозробляються сучасні стратегії суспільного розвитку як на міжнародному, так ілокальному рівні.

Європейське співтовариство з початку 90-х років ХХ століття визначилозавдання побудови інформаційного суспільства як один з головних пріоритетів.Європейська Комісія почала кропітку і наполегливу роботу по формулюваннюзагальних правил, які необхідні для переходу до глобального інформаційногосуспільства. Група експертів під керівництвом єврокомісара Мартіна Бангеманнарозробила спеціальну доповідь «Європа і глобальне інформаційне суспільство :Рекомендації Європейській Раді» (Europe And Global Information Society.Recommendations of the high-level group on the information society to the CorfuEuropean Council (Bangemann group). European Commission. 1994). У травні 1994р. був прийнятий спеціальний План дій Євросоюзу, який розкрив стратегічнінапрямки руху Європи до інформаційного суспільства ( Europe’s Way To TheInformation Society: An Action Plan by the European Commission. Brussels. 1994).Зарезультатами суспільних обговорень проблем людини в інформаційномусуспільстві була випущена Зелена книга «Життя і праця в інформаційномусуспільстві: спочатку люди» (Green Paper. Living and Working in the InformationSociety: People First. European Commission, Belgium, 1996). В цих документахвизначалося, що «Інформаційне – це суспільство, націлене на впровадження,обмін і генерацію нових ідей та знань – головного національного капіталу, основистабільного розвитку держави» [1].

Із зміною функції знання в цивілізації ХХІ століття різко зросла цінністьінтелектуальної власності, яка невід’ємна від інформаційної революції. Вонарегулює процеси творчої, культурної і економічної практики, забезпечує охоронуправ на об’єкти творчої діяльності, стає основним предметом управління і набуває

229228

порушеннями виборчого законодавства, ігноруванням норм відповідальності,передбачених законом, відвертим нехтуванням посадовими обов’язками табуквою закону [1, с. 16]. Рівень деформованої, часто роз’єднаними суспільноїморальної і правової свідомості, в умовах ринкових відносин залишаєтьсянадзвичайно гострою проблемою сьогодення в Україні.

В Україні законодавчо врегульовано та запроваджено організаційно-правовізасади експертної діяльності в таких галузях як: природоохоронна, науково-технічна, медицинська, судово-криміналістична, юридична тощо. На сьогоднічинним законодавством не передбачено проведення етичної експертизизаконопроектів, нормативно-правових актів, у тому числі виборчогозаконодавства України, що увиразнює доцільність наукової розвідки. На нашпогляд, впровадження етичної експертизи в законотворчу діяльність – це,насамперед, розробка комплексу заходів, направлених на випередженереагування, що наступає не після, а до того як ризик людському потенціалу стаєочевидним. Упровадження етичної експертизи як елементу законотворчогопроцесу, передбачає прогнозування морально-етичних наслідків регулюваннявідносин після набрання чинності відповідних нормативно-правових актів тапідготовки висновків стосовно доцільності впровадження відповіднихзаконопроектів [2, с. 116]. Парадигма державної політики має збігатися зпарадигмою моралі й високої етики носіїв цієї політики, тому етична експертизанормативно-правових документів має віддзеркалювати моральні ідеали яксуспільства загалом, так і відповідної професійної, соціальної групи і спрямованавизначити критерії її оцінки. Саме тому питання підготовки персоналу, якийвідповідав би не тільки фаховим, а й відповідним морально-етичним вимогам єнагальним.

До етичної експертизи нормативно-правових документів може залучатисякомпетентна особа, яка має певний науковий або практичний досвід, володієспеціальними знаннями тощо. Такий спеціаліст може залучатися до експертноїроботи як тимчасово, з метою вирішення конкретної проблеми, так і на постійнійоснові. Права та обов’язки експерта передбачені Законами України «Про судовуекспертизу», «Про екологічну експертизу», «Про наукову і науково-технічнуекспертизу», а також цивільно-процесуальним і кримінально-процесуальнимзаконодавством України. Експерти мають відповідати за об’єктивність іобґрунтованість наданих ними експертних висновків. Водночас експерти, якіздійснюють етичну експертизу нормативно-правових документів, маютьобов’язково керуватися морально-етичними нормами і правилами поведінки.Етичність поведінки державного службовця залежить не лише від його особистихморально-етичних якостей, але й від так званих «правил гри», маємо на увазірегуляційні, структурно-організаційні, психологічні аспекти його діяльності, якіформують оточення людини та впливають на його поведінку. Таке оточенняможна назвати інфраструктурою, яка забезпечує діяльність особи, уповноваженоїна виконання державних функцій, яка є невід’ємною частиною етичного аспекту.Саме поняття «етична інфраструктура» започатковано в доповіді Організації заекономічну співпрацю і розвиток «Ethics in the public service» у 1996 році тапередбачає сукупність засобів, які використовуються для регулювання неналежноїі заохочення належної поведінки державних службовців [3, с. 7]. Етичні вимогитакої поведінки експертів мають бути піднесені до рангу законодавчих норм.Зокрема, в США існують професійні асоціації державних адміністрацій зі своїми

капіталу). Зокрема йдеться про поліпшення умов розповсюдження наукових,дослідницьких і освітніх матеріалів.

Згідно доповіді, опублікованій Єврокомісією на початку квітня 2008 р., більше70% опитаних науковців ЄС закликають до створення більш відкритого іспрощеного доступу до наукових даних, а 84% закликають до спрощення доступуі ширшого розповсюдження наукових публікацій. В цьому плані вже зробленіперші конкретні кроки. Враховуючи суспільні настрої, Єврокомісія 20 серпня2008 р. запустила пілотний проект безкоштовного доступу до наукових статей, якіпублікуються учасниками досліджень, що фінансує Євросоюз. Його метою єрозповсюдження результатів досліджень для максимального використаннянауковцями.

В Зеленій книзі піднімається питання про права бібліотек створюватиелектронні книги і пропонувати ці копії читачам. Також на обговорення ставитьсяпитанні про можливість використання електронних копій документів для освітніхцілей. Все це повинно призвести до істотного підвищення внеску науки встановлення європейської економіки, заснованої на знаннях.

З публікацією Зеленої книги про функціонування інтелектуальної власностів інформаційному суспільстві в Європейському Союзі розпочаті громадськіобговорення за результатами яких Європейська Комісія запропонує оновленіправові норми, які регулюють питання охорони інтелектуальної власності.

Список використаної літератури1. Європа на шляху до інформаційного суспільства : Матеріали Європейської

Комісії 1994 – 1995 рр. / Державний комітет зв’язку та інформатизації України /Олег Миколайович Гальченко (заг.ред.), Валентин Миколайович Павлович (уклад.),Анатолій Васильович Цвігун (уклад.). – К., 2000. – 176 с.

2. Інформаційне суспільство : Новини, інформація та досвід зі СполученогоКоролівства. – Б. м., 1999. – 48 с. – (The British Council).

3. Переклад тексту Директиви на українську мову див.: Право інтелектуальноївласності Європейського Союзу та законодавство України / За ред..Ю.М.Капіци. –К.: Видавничий Дім «Слово», 2006.

4. Дитц А. Пять столпов системы авторского права и угрожающая имопасность// Інтелектуальна власність. – 2004. – №5. – С. 28 – 35.

5. Режим доступу: http://www.ec.europa.eu/internal_market/copyright/copyrigstht-infso/copyright-infso_en.htm

Сергій ЗЕЛІНСЬКИЙаспірант кафедри державного управліннята місцевого самоврядуванняОРІДУ НАДУ при Президентові України

ЕКСПЕРТ З ЕТИКИ – НОВИЙ СУБ’ЄКТ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

В умовах формування України як демократичної соцільно-правової державиважливого значення набуває проведення вільних, чесних і справедливих виборівта забезпечення гарантії виборчих прав громадян, визначених КонституцієюУкраїни. Останні вибори Президента України у 2004 році викликали широкийрезонанс і в країні, і в міжнародному співтоваристві, передусім, масштабними

231230

Ірина КІЯНКАк.політ.н., доцент кафедриполітичних наук і філософіїЛРІДУ НАДУ при Президентові України

ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГУУКРАЇНИ З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ

Громадянин, спільнота вільних громадян – важливі і необхідні ознакисучасного демократичного розвитку держави. Українське суспільство переживши«помаранчевий синдром» впевнено заявило про будівництво держави, де напершому місце стоятиме не тільки захист громадянських прав, але розвиток тавдосконалення прав громадянина в контексті діалогу України та ЄС. І тому правалюдини належать до основних цінностей сучасних суспільств. 1948 рокуОрганізація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини якціннісну основу для діяльності і взаємодії народів і держав світу. До установчихдокументів Європейського союзу належить Хартія основних прав ЄвропейськогоСоюзу. Конституції більшості країн світу починаються з проголошення основнихправ своїх громадян.

Права людини сприймаються сьогодні у розвинутих суспільствах як sinequa non (неодмінна умова) їх існування, як очевидні і самі по собі зрозумілі речі,які не потребують особливого пояснення. Однак загального визнання і втіленняв життя права людини отримали лише у другій половині ХХ століття і то далеко неу всіх країнах.

Право людини на гідне життя, що є основною ідеєю прав людини, можерізною мірою конкретизуватися у цілій низці прав залежно від країни іактуальності тих чи інших проблем. Так, Загальна декларація прав людинискладається з 30 статей, а Хартія основних прав Європейського союзу – з 54.Якщо у одних країнах акцент робиться на забезпеченні політичних і громадянськихправ, то у інших більше уваги зосереджено на соціальних і економічних.

Свобода, рівність, братерство (солідарність) – три принципи, відомі ще з часівФранцузької революції, умовно ділять усю сукупність загальновизнаних правлюдини на три групи. Перша група стосується індивідуальних свобод, друга –політичного і громадського життя, третя наголошує на соціальних умовах життя.

До першої групи належать свобода думки, совісті і віросповідання, право наприватне і сімейне життя, свобода вибору місця проживання, свобода виборупрофесії, право власності, недоторканість житла, таємниця спілкування, заборонадискримінації за расовою, етнічною, релігійною, мовною, статевою чи іншимиознаками, свобода творчої діяльності тощо. Ці права окреслюють простір свободиіндивіда, в який ні держава, ні будь-хто інший не мають права втручатися.

До другої групи входять права, які визначають суспільно-політичне життягромадян. Їх ще інколи називають правами громадянина. Ключовою ідеєю тут єрівність усіх перед законом, що є передумовою таких прав, як право висловленнядумки та отримання інформації, свобода зборів і об’єднань громадян, правопроводити мітинги, походи і демонстрації, право обирати і бути обраним додержавних і місцевих органів влади, право брати участь у референдумах таприйнятті суспільно важливих рішень, право рівного доступу до державноїслужби, право на добре управління, що включає: врахування інтересів усіх

кодексами етики і розгалуженою системою «етичного» законодавства». Закріпленів нормативно-правових актах норми поведінки державних службовців, якіотримали назву «кодексів поведінки державних службовців» в країнах Європи,США і в інших державах світу – є невід’ємною частиною етичної інфраструктури,спрямованих для того, щоб:

– допомагати державним службовцям визначати напрямки їх професійноїдіяльності найбільш проблематичні з етичної точки зору і потребують особливоїуваги;

– передбачати способи вирішення етичних проблем, які виникають у процесівиконання службових обов’язків;

– сприяти формуванню певного стилю поведінки дежавних службовців, якевідповідає цінностям і принципам державної служби і очікуванням суспільства.

У провідних країнах Європи професійна етика розглядається як основнамета управління людськими ресурсами. Якщо етичні принципи проголошено,то вони мають бути нормою щоденної практики. Професійна етика – цепрагматичний засіб, її мета полягає в тому, щоб відмовитися від етики слухняностій віддати перевагу професійній етиці переконання й відповідальності передгромадянами. Досягнення такої мети потребує не так розробки нових обов’язківабо структурної перебудови організації з використанням адміністративно-правових засобів, як створення персоналу належних умов праці. До найвищихцінностей експертів уналежлюємо уміння працювати професійно, ініціативно,творчо, не порушуючи при цьому норм закону й моралі. Етика експерта – ценасамперед етика засобів і цілей; це етика визначення і забезпечення суспільногоінтересу; це етика особистої кар’єри за рахунок суспільного блага.

Підготовка фахівців із започаткуванням регуляційних, структурно-організаційних, психологічних аспектів його діяльності, які формують оточеннялюдини та впливають на його поведінку – є невід’ємною частиною впровадженняетичної експертизи в законотворчу діяльність, у тому числі виборчу, що станеважливим кроком в становленні та формуванні суспільно-правових та етичнихвідносин і сприятиме подальшому вдосконаленню законодавства України тапокращанню морально-етичного клімату в суспільстві.

Список використаної літератури1. Покарання: суворість чи невідворотність?: матеріали науково-практичної

конференції [«Вісник Центральної виборчої комісії» – 2005 – № 2.], (Київ 24 листоп.2005р.) Інстит. вибоч. права; ред. Середа В.Я. та ін.] – К.: Київ. Будинок кіно, 2005. –С. 16.

2. Оганісян М. С. Про необхідність етичної експертизи законів та іншихнормативно-правових документів // Стратегія регіонального розвитку: формуваннята механізми реалізації: пленарне засід., матеріали щоріч. міжнар. наук.-практ. конф.,31 жовт. 2007 р./ ред. кол.: М. М. Іжа та ін. – О., 2007. – С. 116 – 117.

3. Административная этика как средство противодействия коррупции / Д.В.Васильев, П.Ю. Дробышев, А.В. Конов // Московский центр Карнеги – 2003 –№ 4. – С. 7. – Режим доступу: http: // www.carnegie.ru – Назва з екрану.

233232

Галина КОЛЕСНИКздобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРОЦЕС ГАРМОНІЗАЦІЇ ТА ЗБЛИЖЕННЯЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Глобалізація суспільного життя в останній час загострила питання прогармонізацію різних правових систем. Стало зрозумілим, що держави багатовтрачають, якщо діють розрізнено, не дотримуючись загальних правил,вироблених в процесі розвитку цивілізації.

Процес гармонізації та зближення правових систем, які існують уєвропейському просторі потребує цілеспрямованої та скоординованої діяльностірізних держав і міжнародних організацій. Необхідно створити такі юридичні норми,які здатні забезпечити однакове регулювання наявних у європейських державахсуспільних відносин. При цьому варто зауважити, що така робота сприятимерозвитку міжнародного співробітництва, попередженню виникнення різного родуюридичних колізій [5, с. 114].

Розглядаючи проблему створення єдиного європейського правового поля,слід враховувати той факт, що у світі є кілька національних правових систем.

Як відомо, найстарішою та найпоширенішою правовою системою єконтинентальна, яка властива і європейським країнам. Для неї характерні:нормативна упорядкованість, структурованість джерел, усталені демократичніправові принципи, а також наявність чіткої юридичної техніки.

Головними носіями зазначеної системи є Німеччина, Франція та ряд іншихєвропейських держав. Вона тією чи іншою мірою існує у багатьох країнах. В їїцентрі перебуває людина з системою її суб’єктивних прав та інтересів, на базіяких формуються суспільні та державні інтереси.

У цілому, континентальна система складається з публічного і приватногоправа, які органічно пов’язані та постійно взаємодіють. Приватне право регулюєсоціально-економічні відносини, спрямовані на реалізацію прав та обов’язківлюдини і громадянина, встановлює статус фізичних та юридичних осіб, забезпечуєїх рівність у відносинах одна з одною тощо. Публічне право – це система норм іпринципів, у яких відображаються державні, суспільні потреби, відносини таінтереси, без забезпечення яких неможливо задовольнити особисті інтереси, атакож загальнозначущі інтереси суспільства у цілому [1, с. 119].

До особливостей континентальної правової системи належить її галузевакласифікація. Як правило, система права ділиться на галузі, серед яких базовимиє конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право, а також цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне. У межах цієї правової системивелике значення надається питанням систематизації законодавства. Адже джерелаконтинентального права мають стійку ієрархію, легко кодифікуються. Вищуюридичну силу, звичайно, має конституція [1, с. 121].

До числа інших найвагоміших міжнародних правових утворень, що, яквідомо, ефективно функціонують, слід віднести систему загального права, якепоширює свою дію на всі держави та міжнародні організації. Це ядро міжнародно-правової системи.

громадян, обґрунтування своїх рішень органами влади, доступ громадян доуправлінських документів, компенсація шкоди, завданої рішеннями органів влади.Право на незаангажоване суддівство. Рівність перед законом означаєрівноправність, тобто можливість усіх громадян рівною мірою брати участь усуспільних справах, рівні шанси на успіх у суспільному житті.

Третя група прав передбачає забезпечення рівня життя, необхідного дляздоров’я і добробуту кожної людини, а також солідарну суспільну (державну)відповідальність за це забезпечення. Сюди входять право на здорове харчування,на чисте довкілля, на медичний догляд і лікування, на забезпечену старість, нажитло, на працю, на відповідні умови праці, на відпочинок, на соціальний захисту разі хвороби чи безробіття, право на освіту тощо.

Усі права є взаємопов’язаними і поділ на групи є достатньо умовний. Так,право на освіту визначає і міру свободи індивіда, і можливість його участі угромадському житті, і умову забезпечення власного добробуту, і рівність шансів.Окрім того кожне право може додатково конкретизуватися і в різний спосібтлумачитися. Так, право на працю, наприклад, може означати не тільки заборонудискримінації під час прийняття на роботу, але і зобов’язання створювати робочімісця, надавати необхідну освіту, забезпечення необхідними умовами праці,проведення відповідної економічної чи грошової політики.

Права перераховані вище не є вичерпними. Законодавства окремих країнможуть мати додаткові переліки прав, також міжнародні документи з цьогопитання постійно поповнюються. 1966 року Генеральна Асамблея ООНприйняла Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і міжнароднийпакт про економічні, соціальні і культурні права. Окрім того було прийнятонизку конвенцій: Конвенція про політичні права жінок (1952), Міжнароднаконвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965), Конвенціяпроти катувань та інших жорстоких, нелюдських і тих, що принижують гідність,видів поводження і покарання (1984), Конвенція про ліквідацію всіх формдискримінації щодо жінок (1979), Конвенція про права дитини (1989), Конвенціяпро права інвалідів (2006) тощо.

Деякі права мають пріоритет залежно від регіону чи країни. Якщо, наприклад,для країн західного світу приватна власність є невід’ємним правом, упосткомуністичних країнах це питання не сприймається настільки однозначно.Якщо розвинуті країни підкреслюють насамперед важливість громадянських прав,то менш розвинуті країни на перше місце ставлять матеріальний добробут. Тобто,ставлення до прав людини є відображенням стану розвитку тої чи тої країни.

І тому вивчення європейської правової бази є важливим чинникомформування правової культури та свідомої громадянської позиції, особливо умолодої людини. Чим активніше, ми братимемо участь у міжнародних проектах,європейських літніх школах, тим активніше ми входитиме в Дім великоїєвропейської сім’ї.

235234

тих, що передбачені Угодою про партнерство та співробітництво між Україною іЄвропейськими Співтовариствами та їх державами-членами, а також конвенціямита угодами, прийнятими в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі[2, с. 7].

У цілому можна зробити висновок, що процес гармонізації та зближеннянаціонального законодавства з Європейським правом відбувається занадтоповільно.

Список використаної літератури1. Баштанник В. В. Європейський вибір: побудова громадянського суспільства

та правової держави // Грані. – 2003. – № 2 (28). – С. 118 – 125.2. Забігайло В. Шлях України до Європейського Союзу: виконання зобов’язань

за Угодою про партнерство і співробітництво в сфері політико-правової реформита гармонізації права. – К.: UEPLAC, 2007. – 7 с.

3. Забігайло В. Право України в контексті його апроксимації до праваЄвропейського Союзу. – К.: UEPLAC, 2008. – 4 с.

4. Ковальова О. Політико-правові і процедурні питання вступу доЄвропейського Союзу // Право України. – 2003. – № 4. – С. 119 – 123.

5. Муравйов В. Правові засади гармонізації законодавства в ЄвропейськомуСоюзі // Право України. – 2001. – № 10. – С. 114 – 119.

Яна КРАСНИЦЬКАздобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇЯК ІНСТРУМЕНТ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ

ЗА ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

З ратифікацією Україною Європейської Конвенції про захист прав людини іосновних свобод і відповідних протоколів до неї міжнародні правові норми цихдокументів відповідно до ст. 9 Конституції України мають розглядатися як складовачастина норм національного законодавства України. Норма ст. 6 цієї Конвенціїпро те, що кожний громадянин при вирішенні спору щодо його цивільних правта обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінальногообвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритийрозгляд протягом розумного терміну незалежним і неупередженим судом,створеним на підставі закону, визначає вельми важливу роль суду в захисті праві свобод кожного і це відображено як в Основному законі України, так і в іншихнормативно-правових актах держави. Саме тому в умовах сьогодення особливоїактуальності набуває дослідження умов і тенденцій розвитку державності в Україні,як складовій частині загальноєвропейського співтовариства, і особливо розвиткутеоретичної концепції демократичної, соціальної правової держави. Необхідноузагальнити і перевірити можливості використання в Україні кращих результатів,які були отримані теорією і перевірені практикою в процесі визначення змісту іметодів діяльності держави, її оптимальної форми в різних країнах.

Природно, що формування ефективної системи судової влади в Україні

У даний час з урахуванням системи норм та принципів загального правафункціонує багато національних законодавств (Великої Британії, США, Канадитощо). Проте в кожній з цих держав є багато специфічного, що віддзеркалюєособливості розвитку, географічного положення тієї чи іншої країни, впливу нанеї регіональних міжнародних структур тощо.

Якщо вести мову про Європу, частиною якої є і Україна, то слід зазначити,що в останні роки переважна більшість європейських держав, керуючисьспільними та національними інтересами, спрямовують зусилля на побудовуправової системи, яка регулюватиме функціонування принципово новогоміждержавного формування – об’єднаної Європи. Ця правова система, що дісталаназву «Європейське право», складається з численних конвенцій, угод, хартій,кодексів та протоколів до них, розроблених під егідою таких міжнароднихрегіональних організацій, як Рада Європи, Організація з питань безпеки таспівробітництва у Європі, Європейський Союз тощо.

Особливістю Європейського права є те, що воно виникло та активнорозвивається на основі як континентального, так і загального права. Наприклад,питаннями забезпечення прав і свобод людини, якими в рамках Ради Європивідає Європейський суд з прав людини, котрий у своїй діяльності поєднує елементияк континентального, так і загального права. Зокрема, він досить активновикористовує у своїй практиці правило прецеденту. Судові рішенняобґрунтовуються ним виходячи не тільки з норм певних конвенцій, а й з принципівсправедливості, природного права, моральних критеріїв, суспільної необхідностітощо. Держави-члени Ради Європи, зокрема Україна, зобов’язані визнаватиобов’язковість юрисдикції цього суду [3, с. 4].

Як відомо, головними передумовами вступу України до більшості організаційта перебування в них є визнання нею принципу верховенства права, забезпеченняправ та основних свобод людини і громадянина. Особливе значення приділяєтьсяпитанням приведення національного законодавства нашої держави у відповідністьдо європейських норм та стандартів. І роботи тут надзвичайно багато. Адже, заданими ряду експертів, для входження у правове поле Європи Україні потрібноприйняти нові або внести відповідні зміни до діючих законів та інших нормативно-правових актів. Фактично мова йде про створення цілком нового законодавства,причому в багатьох випадках заснованого на міжнародних принципах і стандартах,які раніше у практиці нашої держави не використовувалися. Здійснення такихперетворень можливе лише за умови активного зближення законодавства Україниз правом Європейського Союзу, Ради Європи, Організації з безпеки таспівробітництва в Європі та інших європейських міжнародних організацій.Пріоритетні напрямки спрямовані на реформування законодавства з питаньдержавного управління та місцевого самоврядування, в економічній та соціальнійсферах, а також у галузі міжнародної торгівлі. Досить значну увагу розвиткуправової системи України приділяє Рада Європи. Ця міжнародна організація взялапід свій контроль проведення конституційної та судово-правової реформ у нашійдержаві, а також питання створення правових основ інтеграції останньої вєвропейський простір.

Проте слід зазначити, що, незважаючи на вжиті заходи, вищезгадана діяльністьРади Європи поки що не дає відчутних результатів. Аналогічна ситуаціяспостерігається щодо впровадження в законодавство України інших, існуючихпоза межами правового поля Ради Європи європейських стандартів, зокрема

237236

акти органів місцевого самоврядування. При цьому проблеми правовогорегулювання інституту адміністративної юрисдикції в Україні пов’язані зрозвитком та удосконаленням всього адміністративного законодавства,процесами проведення відповідної реформи в цілому. Говорячи про перспективирозвитку законодавства про адміністративну юрисдикцію, слід зазначити, що вонипов’язані з розв’язанням таких проблем як всебічне посилення пріоритету закону;інтенсифікація та прагнення до стабільності; спеціалізація та уніфікаціязаконодавства; систематизація законодавства, трансформація судової влади. Прицьому структурування судової влади в Україні є наслідком структуруваннясоціально-економічних інтересів суспільства (прикладом свого часу сталовиділення господарської юстиції в окрему форму судочинства) та держави івиступає об’єктивним процесом порівняно зі зміною політичної системи,оскільки обумовлене розвитком саме базових соціальних інститутів, а не форм їхпрактичної реалізації. Іншими словами, судова система має за основу природніправа людини, тоді як політична – похідні від них.

Відомо, що у демократичних країнах створено механізм забезпеченняверховенства права і здійснюється контроль за тим, як виконавча влададотримується принципів закону. Важливими складовими цього механізму є судиі покладені на них контрольні функції щодо актів і дій виконавчої влади та їїінститутів. Рушійні засади механізму контролю законодавець пов’язує з діямигромадян, які оскаржують рішення органів управління або посадових осіб.Описаний механізм заслуговує на увагу і запровадження. Запровадженняадміністративного судочинства як окремої юрисдикційної діяльностіспеціалізованих судів є не просто елементом вдосконалення судової системиУкраїни та способом розвантаження загальних і господарських судів. При цьомуфункціонування адміністративного судочинства є реалізацією об’єктивноїпотреби в існуванні спеціального судового механізму розв’язання публічно-правових спорів. Принциповим є усвідомлення того, що функціяадміністративного судочинства як елемент судової системи полягає у розв’язанніпублічно-правових конфліктів, лише однією з підстав виникнення яких єуправлінська діяльність суб’єктів владних повноважень, адже контроль зауправлінням є функцією інших державних органів.

У контексті формування парадигми публічного адміністрування слідсформувати і виділити такі її складові елементи як «раціональна» юрисдикціясуду; право громадського інтересу; належна судова процедура, розумні строкисудового розгляду, надання правової допомоги особам, які цього потребують, задопомогою спеціальних процесуальних механізмів. Варто також детермінуватинормативний зміст і значення «раціональної» адміністративної юрисдикції, якасприяє тому, що, з одного боку, кожна заінтересована особа має право звернутисядо суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів, а, з іншого боку, суди неприймають до розгляду справи, якщо особа не є суб’єктом права на зверненнядо суду, відсутній об’єкт судового захисту або суд, до якого звернулася особа, єненалежною судовою установою для розгляду такої категорій справ.

Таким чином, сучасна система публічного адміністрування потребує власноїмоделі адміністративного судочинства, що інтегрує такі складові, як інститутадміністративної юрисдикції, адміністративної юстиції та адміністративно-правового статусу.

поєднує завдання побудови ефективної системи вертикально інтегрованихсудових органів із раціонально організованою спеціалізацією, що забезпечуєзахист порушених прав і свобод громадян, фізичних та юридичних осіб, державиі позитивний європейський досвід ефективно побудованої системи судочинствана засадах дотримання Європейської Конвенції про захист прав людини та основнихсвобод. У здійсненні адміністративної реформи в Україні в сучасних умовахособливе місце належить формуванню принципово нової системиадміністративної юстиції, орієнтованої на стандарти, розроблені світовоюпрактикою цивілізованого владування. Адміністративна юстиція в Україні включаєтакож адміністративну юрисдикцію, тобто діяльність щодо розгляду справ проадміністративні правопорушення з винесенням відповідних правозастосовнихактів, хоча це певною мірою суперечить принципу розподілу державної владизгідно з статтею 6 Конституції України.

У сучасній науці державного управління поняття правового статусу суб’єктаадміністративної юстиції розкривається через встановлення і юридичнезакріплення його положення у відповідних адміністративних правовідносинах. Ціправовідносини виникають між громадянином (юридичною особою), з одногобоку, та адміністративним органом (посадовою особою), – з іншого, у зв’язку зпорушенням законних прав громадян (юридичних осіб) або посяганням навідносини, які входять до сфери державного управління. Виходячи з того, щопосада завжди похідна від органу держави і ці категорії співвідносяться між собоюяк часткове (посада) і загальне (орган держави), правовий статус посадової особизавжди обумовлено місцем і роллю конкретної посади в структурному механізміоргану держави. А це свідчить про те, що статус посадової особи інтегрований вправовий статус органу держави і не має відокремленого, самостійного значення.

В структурі правового статусу суб’єкта адміністративної юрисдикції слідвиділити його функції, компетенцію, організаційний блок та відповідальність. Крімтого, слід відзначити відмінність функцій від завдань, поставлених перед суб’єктом.Функціям властиві безперервність і постійність, необумовленість конкретнимиподіями і діями. Компетенцію суб’єкта адміністративної юрисдикції, складаютьтакі компоненти: предмети відання (підвідомчість); повноваження; обов’язки.До організаційного блоку як елементу правового статусу суб’єктаадміністративної юрисдикції слід віднести положення, які визначають порядокутворення і структуру органу, порядок встановлення посади, а також порядоквиборів (призначення) до складу колегіального органу і заміщення відповідноїпосади. В межах загальної відповідальності суб’єктів адміністративної юрисдикціїв разі порушення ними законодавства виділяється відповідальність органів іпосадових осіб. На органи може покладатися цивільно-правова відповідальність,що ж стосується посадових осіб, то для них основною є дисциплінарнавідповідальність.

Залежно від юридичної сили нормативно-правові акти, які регулюютьінститут адміністративної юрисдикції, поділяється на дві групи: 1) КонституціяУкраїни; міжнародно-правові акти, які стосуються сфери адміністративноїюрисдикції (наприклад, акти, що встановлюють права і свободи особи); закониУкраїни; 2) підзаконні акти: постанови Верховної Ради України; укази Президента;постанови Кабінету Міністрів України; Конституція Автономної Республіки Крим;постанови Верховної Ради Автономної республіки Крим; нормативні актицентральних органів виконавчої влади; акти місцевих державних адміністрацій;

239238

1404-р Про схвалення Концепції проекту Закону України «Про охорону прав накомерційну таємницю» [7; 8].

У проекті Закону визначені такі основні правові положення:· критерії віднесення інформації до комерційної таємниці та підстави

виникнення права інтелектуальної власності на неї;· перелік відомостей, що не можуть бути віднесені до комерційної таємниці;· майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю та строк

їх дії;· визначення суб’єктами господарювання механізмів забезпечення захисту

інформації, що є комерційною таємницею, та режиму доступу до неї;· обов’язки осіб, які мають доступ до комерційної таємниці, щодо її збереження,

використання, розповсюдження та їх відповідальність за порушення прав накомерційну таємницю в рамках трудових відносин та після їх припинення;

· правова охорона інформації, що містить комерційну таємницю, органамидержавної влади, органами місцевого самоврядування та їх відповідальність за їїнеправомірне розголошення або використання;

· захист прав на комерційну таємницю.Прийняття закону буде сприяти наближенню законодавства України до

законодавства Європейського союзу, що набуває суттєвого значення у зв’язку звиконанням міжнародних зобов’язань України та завдань ЗУ «Прозагальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС».

Таким чином, і для ЄС і для України пріоритетною є розробка нормативно-правової бази, яка сприятиме більш ефективному застосуванню відповіднихправових положень у разі порушення прав на комерційну таємницю,формуванню цивілізованого конкурентного середовища серед виробників товаріві послуг на європейській арені, що в цілому забезпечить зростання рівня безпекита надійності європейської економіки.

Список використаної літератури1. Капіца Ю. М. Право інтелектуальної власності ЄС та законодавство України. –

К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. – 360 с.2. Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights (TRIPS). – Режим

доступу: http://www.wto.org/english/docs_e/legal_e/legal_e.htm3. Галянтич М. Правові проблеми захисту комерційної таємниці//Юридична

Україна. – 2003. – № 12. – С. 254. Галянтич М. Захист комерційної таємниці відповідно до нових цивільного та

господарського кодексів України // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 26 – 28.5.Костюк В. І., Бонтлаб В. В. Проблемні питання застосування положень

щодо комерційної таємниці в трудовому договорі // Бюлетень МіністерстваЮстиції. – 2005. – № 2.

6. Проект Закону України «Про охорону прав на комерційну таємницю». –Режим доступу: http://www.sdip.gov.ua/ua/normative_acts.html

7. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 № 534-р Прозатвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік. – Режимдоступу: http://www.kmu.gov.ua/control/npd/list

8. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.11.2008 № 1404-р Просхвалення Концепції проекту Закону України «Про охорону прав на комерційнутаємницю». – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/npd/list

А. КРИКУНІнститут права Дніпропетровськогоуніверситету економіки та права

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИКОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ В ЗАКОНОДАВСТВІ ЄС ТА УКРАЇНИ

На відміну від країн з англо-саксонською системою права, в країнах Європиправове регулювання комерційної таємниці на законодавчому рівні почалорозвиватися лише на початку 90-х років минулого століття. Виключення складаєлише Франція, де цей правовий інститут законодавчо врегульований з 1884 року.Разом з тим, розвиток Європейського Союзу потребує уніфікації законодавствакраїн-членів та приведення його до єдиних стандартів. Отже, цілком логічнопередбачити можливість та необхідність вироблення єдиної для ЄС нормативно-правової бази в сфері регулювання комерційної таємниці та внесення змін взаконодавство окремих країн ЄС відповідно до неї.

Сьогодні законодавство ЄС з охорони комерційної таємниці головним чиномвключає норми угоди ТРІПС, зокрема розділ 7 «Нерозкрита інформація», щобув включений до Угоди у зв’язку з суттєвою роллю комерційної таємниці вміжнародній торгівлі [1].

Так, згідно зі статтею 39 Угоди ТРІПС, «фізичні та юридичні особи повиннімати можливість перешкоджати тому, аби інформація, яка законно перебуваєпід їхнім контролем, розголошувалася, збиралася або використовувалася іншимиособами без їхньої згоди у такий спосіб, який суперечить чесній комерційнійпрактиці, протягом часу, поки ця інформація:

а) є секретною у тому значенні, що вона як єдине ціле або у точній сукупностіта поєднанні її компонентів не є загальновідомою або легкодоступною (readilyaccessible) для осіб у колах, що зазвичай мають справу з вказаним видом інформації;

б) має комерційну цінність, оскільки є секретною;в) є об’єктом достатніх для даних обставин заходів із збереженням її у секреті

особою, котра законно здійснює контроль за інформацією» [2].В Україні відносини, пов‘язані з інформацією, комерційною таємницею,

регулюються Конституцією України (ст. 31, 32, 34), Законами України «Проінформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист віднедобросовісної конкуренції», «Про лікарські засоби», «Про пестициди іагрохімікати», Цивільним та Господарським кодексами, Кодексом України проадміністративні правопорушення, Кримінальним кодексом України, ПостановоюКабінету Міністрів України від 09.08.93 р. № 611 «Про перелік відомостей, що нестановлять комерційної таємниці» [3; 4; 5].

Необхідність розробки та прийняття окремого закону є очевидною, так якжоден з вищезазначених законодавчих актів не передбачає всеохоплюючогорегулювання права на комерційну таємницю, що призводить до правовоїневизначеності та виникнення протиріч.

Значним кроком стала розробка нового проекту Закону України «Проохорону прав на комерційну таємницю» [6], який був створений Міністерствомосвіти і науки України на виконання розпорядження Кабінету Міністрів Українивід 26.03.2008 № 534-р Про затвердження орієнтовного плану законопроектнихробіт на 2008 рік та розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.11.2008 №

241240

інформація включати а також певні умови надання такої інформації [4]. ЦПК таГПК України вказано, що суд має право витребовувати докази, викликати свідківдля з’ясування питань, що мають відношення до справи. Проте прямий перелік уРегламенті осіб, які мають надавати відповідну інформацію, також як і питання,що можуть з’ясовуватися обумовлює доцільність доповнення до процесуальнихкодексів України або відображення зазначених питань у рекомендаціях ВерховногоСуду та Вищого господарського суду України.

В Директиві 2004/48 також розкриті заходи, за допомогою яких можуть бутиперекриті комерційні канали розповсюдження товарів з порушенням праваінтелектуальної власності, остаточна ліквідація цих комерційних каналів, знищеннятаких товарів. Судові органи ЄС постановляють рішення про вжиття таких заходівза кошт правопорушника, якщо немає підстав для протилежного. Частиною 2 ст.432 ЦК України передбачено можливість прийняття судових рішень щодовилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених з порушенням правінтелектуальної власності.

Ще одним з можливих заходів, що випливають з рішення справи по суті єсудова заборона. За законодавством ЄС судові органи разом з прийняттямсудового рішення про порушення права інтелектуальної власності можуть приятирішення про судову заборону для запобігання продовження зазначеногопорушення. У випадках, коли це передбачено національним законодавством,невиконання судової заборони будь ким тягне за собою стягнення штрафу вцілях забезпечення виконання судового рішення. Можливість припинення дій,що порушують право також передбачено й Українським законодавством (ч. 2 ст.15 ЦК) як спосіб захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Судовий захист права інтелектуальної власності також зустрічає перешкодиі у недосконалості судової системи України (тобто у деяких прогалинах та колізіяхв законодавстві, що регулює судову систему). Наприклад проблеми підсудностісправ, що випливають із захисту права інтелектуальної власності: справи. Те, щостосуються кваліфікації об’єкта промислової власності – прерогативаадміністративного суду, а те, що стосуються порушення прав, підтвердженихохоронними документами, – прерогатива господарського суду. Тобто, два дужеблизьких по суті спори мають розглядатися різними судовими органами. Такихвипадків неточності українського законодавства ще є багато, що значним чиномвпливає на якість забезпечення захисту права інтелектуальної власності в цілому.

Список використаної літератури1. Капіца Ю. Напрямки адаптації законодавства України у сфері охорони

інтелектуальної власності до законодавства Європейського Союзу // Право України. –2005. – № 1 – С. 66 – 70; він же. Гармонизация прав интеллектуальной собственностив Европейском Союзе и вопросы адаптации законодательства Украины к стандартамЕС // Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под ред.Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова. – К.: Юринком Інтер, 2003. – С. 513 – 536.

2. Матеріали судової практики ЄС у сфері захисту інтелектуальної власностіможна знайти на офіційному сайті ЕС EUR-Lex у розділі Case-law. – Режимдоступу: http://www.eur-lex.europa.eu/JURISIndex.do?ihmlang=en>

3. Переклад тексту Директиви на українську мову опубліковано у виданні.:Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України/ За ред. Ю.М.Капіци. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. – С. 999 – 1011.

Вартан МУРАДЯНстудент Інституту праваДніпропетровського університетуекономіки та права

СУДОВА ОХОРОНА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІВ ЄС ТА УКРАЇНІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Ефективність охорони права інтелектуальної власності залежить від багатьохфакторів, найголовнішим з яких є наявність досконалого законодавства та дієвихмеханізмів його застосування, в тому числі при захисті прав. Питаннямвдосконалення правового поля в сфері інтелектуальної власності приділяласяособлива увага за останні декілька років, особливо в контексті європейськоїінтеграції та вступу України до СОТ [1]. Державні органи України, до компетенціїяких належить охорона права інтелектуальної власності, поступово здійснюютьвідповідні кроки по вдосконаленню правозастосовної практики, орієнтуючисьна стандарти ЄС. Особливо це стосується механізму захисту прав інтелектуальноївласності в судовому порядку, який використовується в Європейському Союзівже понад три десятиліття [2].

Наприклад, слід зазначити, що законодавство і судова практика Українисприйняли і використовують заходи з забезпечення доказів порушення праваінтелектуальної власності, які регламентовано Директивою 2004/48 «Прозабезпечення дотримання прав інтелектуальної власності» [3]. Мова йде про описз вилученням або без вилучення зразків, фізичну конфіскацію товарів, щопорушують права, та у відповідних випадках матеріалів та інструментів, щовикористовувалися у виробництві або збуті зазначених товарів та пов’язаних зними документів . Таки норми про запобіжні заходи передбачені Господарсько-процесуальним кодексом України, але практика свідчить, що їх застосуванняускладнене проблемами відкриття банківських рахунків судами, правила щодояких не були визначені Державним казначейством України.

Що стосується тимчасових та застережних заходів, які розкриті в ст. 9вищезазначеної Директиви, вони в цілому відповідають процесуальномузаконодавству України, хоча в той же час було б доцільним внесення певнихуточнень, що стосуються обумовлення продовження порушень, наданнямгарантій, призначених забезпечити компенсацію суб’єкту права, а такожзастосування відповідних заходів проти посередника, чиї послугивикористовуються третьою особою для порушень права інтелектуальної власності.

Взагалі, забезпечення позову застосовується у випадках, коли відповідачвчиняє або може вчинити дії, що у майбутньому будуть ускладнювати, або взагалізроблять неможливими виконання ним своїх зобов’язань, з метою забезпеченняреального виконання рішення суду. В межах права інтелектуальної власності жтакі заходи необхідні для термінового запобігання порушень, які все ще можутьбути вчинені. Тому доцільним було б доповнення ст. 151 ЦПК Україниположеннями щодо впровадження забезпечення позову у випадках запобіганняпорушень права інтелектуальної власності.

Право на одержання інформації також достатньо якісно розписане взаконодавчих актах ЄС, де конкретно встановлено, до яких осіб застосовуєтьсяправо на одержання інформації, яка інформація може надаватися, що може така

243242

навчання, працевлаштування, дозвілля та спорту інвалідів, пристосування закладів,інфраструктури міст, транспорту та інформації до потреб людей з інвалідністю.При цьому значна частка відповідальності і фінансування може бути делегованашляхом соціального замовлення недержавним суб’єктам.

Сьогодні соціальна політика України формально спрямована на всебічнийсоціальний захист населення, особливо людей з обмеженими можливостями.Цьому сприяє підписання нашою країною міжнародних документів, створення івдосконалення власної правової бази, розробка відповідних соціальних програм.

За роки незалежності України державна політика по відношенню до інвалідівзазнала кардинальних змін. Якщо за часів СРСР основні зусилля держависпрямовувалися на соціальне забезпечення цієї категорії громадян, то в данийчас державна політика базується на соціальному захисті громадян з особливимипотребами. В основі принципу соціального захисту інвалідів лежить не соціальнезабезпечення, як пасивна функція соціального захисту, а захищеність інвалідівчерез створення для них у суспільстві відповідних умов та рівних можливостейдля реалізації життєвих потреб, здібностей та творчого потенціалу. На сьогодні вУкраїні за рахунок коштів державного бюджету здійснюється реалізація рядупрограм соціального захисту інвалідів.

Так, для системи соціального захисту, яка обґрунтована теоретично йреалізована соціал-демократами ряду країн Європи, характерні розробка тавпровадження різних соціальних програм, пільг, прогресивних формоподаткування; ставка на розвиток сучасних технологій масового виробництватоварів, розвиток сфери послуг та асигнувань на соціальні потреби. Соціал-демократичні партії домагаються соціальної компенсації шляхом розподілунаціонального доходу у формі державної добродійності, орієнтуючись при цьомуна такі основні цінності соціал-демократичного руху, як свобода, справедливістьі солідарність. Цим концепціям, зокрема, протистоїть концепція індивідуальноїсамозахищеності громадян, пропонована представниками неоконсервативнихсил. Разом з тим, прихильники усіх концепцій погоджуються з тим, що однією знайбільших загроз для держави стає відсутність належної соціальної безпекигромадян. Неефективність соціального захисту призводить до зростаннясоціальної невпевненості, посилення напруженості в суспільстві, наростаннязагрози соціальних конфліктів.

Накопичений міжнародний і вітчизняний досвід свідчать про те, що ефективневирішення тих чи інших проблем можливе лише в рамках моделі, де органічнопоєднана зацікавлена цілеспрямована політика держави, її правові, економічні,організаційні, і наукові можливості, з одного боку, та ініціатива й інтереси відповідноїсоціальної групи населення з іншого. Найперший крок до втілення такої моделі –становлення сучасної системи соціального захисту інвалідів, створення рівних зіншими членами суспільства можливостей для реалізації своїх прав і свобод,розвиток їх індивідуальних здібностей та задоволення особистих потреб.

На сьогодні розрізняють чотири моделі державної політики стосовнофункціонально обмежених громадян. Так, медична модель визначає інвалідністьяк патологію. Вона є найбільш поширеною в нашій країні, що призвело домедикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам зобмеженими можливостями. Її головний недолік полягає в тому, що всі розробленіпрограми мають спеціалізований характер. Це, в свою чергу, сприяє тому, щолюдина ізолюється від суспільства, знижується її соціальний статус.

4. Капіця Ю. Судовий захист прав на торговельні марки в ЄвропейськомуСоюзі // Теорія і практика інтелектуальної власності – 2007. – № 2. – С. 14 – 22

5. Хорошилова Е. К. Полномочия Суда Европейских Сообществ // Право иполитика – 2008. – № 12.

Людмила ПІРОГк.соц.н., доцент кафедри соціальної роботита кадрового менеджменту, керівникцентру підготовки магістрів ДНУ

СВІТОВІ ПІДХОДИДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ НЕПОВНОСПРАВНОСТІ

Проблеми людей-інвалідів із року в рік все більше набувають ознаквсесвітньо-соціальних, тому соціальна політика держави щодо людей з розладамиі порушеннями стану здоров’я, незважаючи на свою специфіку, не можерозглядатися окремо у відриві від загального соціально-економічного фону.Значною мірою вона залежить від загальної парадигми соціальної політики таекономічного розвитку у країні.

Немає у світі країни, де б не було інвалідів. На жаль, за статистикою, з року врік їх стає все більше. Нині – це десять відсотків населення земної кулі, в Україні –кожен вісімнадцятий [1, 47]. Сучасна потреба соціального захисту і реабілітаціїлюдей з особливими потребами є відповіддю на загострення соціальних проблемрізних категорій громадян у непростих умовах формування нового суспільства.Зниження соціальних гарантій, зубожіння, безробіття, дискримінація, на жаль,особливо гостро торкаються саме тих громадян, які й раніше жили важко в силуобмежень здоров’я, порушень рухових функцій, орієнтації, сприйняття таінтелектуальних здатностей.

Особлива увага до проблем інвалідів та їхнього соціального захистузумовлена тим, що у зв’язку з катаклізмами останніх років, їх кількість у нашійкраїні значно зросла, а умови існування значно погіршились. Створення рівних зіншими членами суспільства можливостей для реалізації інвалідами політичних,економічних, соціальних і культурних прав і свобод, якомога повного розвитку їхіндивідуальних здібностей та задоволення особистих потреб є об’єктивнимипередумовами становлення сучасної системи реабілітації інвалідів.

Багато країн успішно здолали шлях визнання прав інвалідів нарівні зіздоровими людьми. Україна також упевнено рухається в цьому напрямі.Декларуючи європейський вибір, наша країна зобов’язана розпочати створеннястандартів гідного життя і для цих людей. В країні є низка громадських організаційінвалідів, які стоять на провідних в Україні позиціях у справі вироблення івпровадження європейських та світових підходів до вирішення проблемнеповносправності. Але метою державного управління в цій сфері є, передусім,створення передумов для динамічного розвитку системи послуг, заходів та умов,які б гарантували людям з інвалідністю поступове просування до європейськихстандартів життя.

Це може забезпечуватись шляхом реабілітації та інтеграції дітей, молоді ідорослих з особливими потребами, впровадження не інституційних формпроживання та опіки, базованих у громаді, організації прогресивних форм

245244

науково-технічної підтримки та удосконалення, спираючись на позитивнийміжнародний досвід у цій сфері діяльності.

Список використаної літератури1. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському

суспільстві // Право України. – 2001. – № 2. – С. 47 – 52.2.Правовий та соціальний захист інвалідів в Україні: загальноправові засади

повноваження державних органів, працівників соціального забезпечення,житлово-побутового забезпечення, медичного обслуговування та ін. / Відп. ред.Сахань І. Я. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 416 с.

3.Соціальна і гуманітарна політика: Навч. посіб. / В. В. Васильєв, Ю. В. Борисова,С. В. Глазунов, А. П. Гірман та ін. – Д.:РВВ ДНУ, 2006. – 112 с.

Ольга ПУШКАРздобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ГУМАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯДОСКОНАЛОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА

ЧЕРЕЗ ПРИНЦИП УТВЕРДЖЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Однією з найважливіших проблем сучасного суспільного розвитку є питаннявзаємовідносин держави і громадянина через формування ефективнихнаціональних та міжнародних інструментів захисту прав і свобод людини, адженаявність чи відсутність основних прав і свобод людини і громадянина виступаєнайбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства,побудови правової держави. Забезпечення прав і свобод людини визначаєрозвиток більшості країн на шляху політичної демократії, економічного прогресута співробітництва, виступає одним із визначальних завдань процесуреформування українського суспільства, що набуває особливого значення вконтексті європейської інтеграції України. Прагнення Української держави статиповноправним членом світового співтовариства спрямовує зусилля органівдержавної влади на зміщення векторів діяльності влади з метою першочерговогозабезпечення гармонізації світових стандартів дотримання прав та свобод людинита національних конституційних норм.

Входження України у загальноєвропейське співтовариство і демократичніперетворення всередині країни вимагають принципово нового ставлення доінституту прав і свобод людини. При цьому змінюється ставлення держави дозагальновизнаних положень міжнародного права щодо прав людини. Зокрема,після здобуття членства України в Раді Європи у 1995 році норми європейськогоправа активно впливають на національну правову систему, і вона здобуває якісноновий рівень, в українському суспільстві формуються, хоча і повільно,демократична правосвідомість і система правовідносин, заснованих на ідеяхзабезпечення людської гідності, визнання і захисту основних прав і свобод особи,пріоритету загальнолюдських цінностей.

Загально визнано, що права і свободи людини – це такий правовий інститутзагальнолюдських цінностей, для якого характерне встановлення єдиних

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивідасоціально функціонувати. З цією метою різними державними структурамистворюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спеціалізованіпрограми, які на практиці служать швидше певними механізмами, ніж засобамисоціальної реабілітації та інтеграції людей з обмеженими можливостями усуспільство. Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає втому, що особистість стає пасивним об’єктом для патронажу і захисту.

Політична модель орієнтована на те, що інваліди розглядаються як меншість,права і свободи яких незаслужено обмежуються. У цьому плані дана модельпослужила поштовхом до поширення руху за права людини з обмеженимиможливостями, оскільки кожна людина має право на соціальну роль. Основнеположення програм, розроблених на базі політичної моделі, є твердження: людина,котра має обмежені можливості, її сім’я і родичі повинні бути головнимиекспертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальнуполітику, яка торкається їх інтересів.

Модель «культурний плюралізм» характеризує інвалідність не як медичнупроблему, а як проблему нерівних можливостей. З цієї позиції людина зобмеженими можливостями розглядається з точки зору забезпеченнягромадянських прав, а не у зв’язку з наявністю патології. Вона орієнтується на всіможливості усунення фізичних і психологічних бар’єрів в соціальному середовищішляхом створення різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сферасоціальної роботи, а не медичний аспект є головною, де інваліди отримуютьпрофесійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови длясоціальної адаптації, реабілітації та інтеграції в суспільне життя. Даний підхід ціннийтим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина можезробити самостійно при підтримці соціальних служб. А критерієм незалежностівиступає якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Прагнення поєднати переваги усіх названих моделей, сприяє формуваннюсучасної української системи соціального захисту, вихідними позиціями якої єгуманістичний характер ставлення до людини з обмеженими можливостями,особистісно-діяльнісний підхід до інваліда, що не дозволяє відчувати себенеповноцінним і соціальне бачення особистості, всебічне сприяння розкриттюїї соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності.Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема людей зобмеженими функціональними можливостями ні в якому разі не обмежуєтьсямедичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівнихможливостей.

Нагальною вимогою сучасності стає зміщення акцентів від медичноїреабілітації осіб з функціональними обмеженнями до їх соціальної задіяності.Для того, щоб люди з функціональними вадами не відчували себе «невидимими»громадянами, сучасне суспільство повинно прикладати зусилля для усуненнябар’єрів. Серед міжнародних документів, що стосуються визначення і дотриманняправ і свобод людей з обмеженнями, визначальне місце посідають ЗагальнаДекларація Прав людини, Декларація про права інвалідів, Європейська СоціальнаХартія, Мадридська декларація європейського Форуму з проблем інвалідності,Всесвітня програма дій щодо інвалідів [3].

Таким чином, інститут соціального захисту всіх верств населення, в томучислі інвалідів, потребує законодавчої, фінансової, економічної, адміністративної,

247246

право, як система, не є настільки всеохоплюючою, як національне право. Сферакомпетенції Європейського Союзу встановлює певні межі функціонування такоїсистеми. Разом з тим, європейське право має ряд галузей, що співпадають ізгалузями національного права, а також використовує принципи і механізми,властиві міжнародному праву, коли регулюються відносини в межах другої ітретьої опор. Залежно від предмета та методу правового регулювання, нормиправа групуються у галузі. Такий підхід можна застосувати і до європейськогоправа, тобто в його межах можна виділити окремі галузі права, як це робиться унаціональному праві.

Правовий захист людини і громадянина – один із головних правовихінститутів у демократичному суспільстві, пріоритетний принцип у системіконституційного права кожної країни. Норми правового захисту встановлюютьнайбільш істотні правила, що визначають стан людини в суспільстві і державі,принципи взаємин в системі «людина – суспільство – держава». У сучаснійЄвропі інститут основ правового стану особи функціонує не тільки нанаціональному (у рамках окремих країн-членів Ради Європи), але інаднаціональному рівні. З визначальною особливістю це проявилося у наріжнихпринципах, документах та рішеннях в рамках Європейського Союзу.Інструменти і механізми правової поведінки людини і громадянина ниніперетворилися в одну із самостійних складових у системі права ЄвропейськогоСоюзу в цілому, а норми правозахисту пов’язують між собою всі інші галузікомунітарного права ЄС. Основи правового статусу людини в ЄС, у свою чергу,також носять системний характер. Система основ правової поведінки особимістить у собі три базових елементи: громадянство як сталий правовий зв’язоклюдини із Європейським Союзом; принципи правової поведінки людини ігромадянина; основні права, свободи й обов’язки.

У такому контексті правозахисний механізм ЄС виступає імперативомєвропейської політики, являє собою сукупність норм права ЄвропейськогоСоюзу, що закріплюють найбільш важливі і єдині для ЄС стандарти поведінкилюдини і громадянина в суспільстві, а також принципи взаємин особи з органамипублічної влади на всіх рівнях, у тому числі – з інститутами ЄвропейськогоСоюзу.

Аналіз процесів, що мають місце у правопорядках ЄС та РЄ, свідчитьпро формування нової, міжнародної, культури прав людини. Її суттєвимиособливостями є: подолання існуючих колізій та розмежування сфер впливуміжнародних органів захисту прав людини, зокрема судових органів РЄ таЄС; міжрегіональне запозичення окремих змістовних елементів тлумаченняправ людини; поступове формування уніфікованої системи змістовнихстандартів прав людини. У нинішніх умовах пріоритетом гуманізаційноїспрямованості європейського права виступає реалізація прав людини«третього покоління» – права на «добре (ефективне) управління».Імплементація такого принципу в процес інституціалізації системи публічногоадміністрування в Україні прискорить європеїзацію публічно-правовихвідносин в Українській державі.

міжнародно-правових стандартів. На даний час у світі існує багато інститутів імеханізмів, спрямованих на захист прав і свобод людини і громадянина, алеправа особистості часто порушуються, а способи їх захисту не завжди доситьефективні. Саме тому актуалізується завдання як удосконалення вже наявнихметодів і засобів, так і створення нових інститутів, що гарантують і забезпечуютьдотримання прав людини. З формуванням наднаціональних інструментівуправління соціальним розвитком захист прав і свобод людини перестав бутичисто внутрішньою справою національної держави. Після прийняття СтатутуООН і Загальної декларації прав людини почалося реальне співробітництво країну забезпеченні прав людини, на сьогодні вироблені міжнародні стандарти всфері прав людини, що визначили загальне поняття прав людини й основнихсвобод, а також їх перелік. Надалі такі положення одержали закріплення вміжнародних пактах про права людини як міжнаціональних угодахзобов’язуючого характеру, а країни, що підписали такі угоди, зобов’язанізабезпечувати в межах своєї юрисдикції повагу до прав людини і нестивідповідальність перед міжнародним співтовариством за дотримання правлюдини. При цьому, окрім загальним приписів та норм щодо загальнолюдськихнорм ратифіковані договори за спеціальними питаннями: Конвенція проліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок, Конвенція про статусбіженців, конвенції Міжнародної організації праці, а також регіональні договориз прав людини, а сам інститут прав людини інкорпоровано в критерії існуваннятаких організацій, як Європейський Союз, ОБСЄ тощо.

Наднаціональний статус сучасних правових норм встановлює ряд важливихмеханізмів та інститутів, що покликані забезпечувати відповідальність кожноїдержави за порушення прав людини, агресію, відмову в наданні незалежностіколоніальним країнам і народам, політику апартеїду тощо. Підставою міжнародно-правової відповідальності країни є порушення на її території чи її посадовимиособами прав і свобод людини, закріплених у міжнародно-правових документахзобов’язуючого характеру. Ідеї і принципи, що знайшли відображення в СтатутіООН і Загальній декларації прав людини (1948 р.) втілили в собі найпрогресивнішіідеї, розроблені людством протягом багатьох століть. В сучасній системіміжнародних норм захисту прав і свобод людини в юридичній формі закріпленоголовні гарантії гідного існування людини, а основною ідеєю цих актів виступаєвстановлення і реалізація прав людини у відносинах з державною владою. Довизначальних міжнародних документів слід віднести Міжнародний пакт прогромадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні,соціальні та культурні права (1966 р.), Європейську конвенцію про захист прав іфундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейськийсоціальний статут (1961 р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки таспівробітництва в Європі (1975 р.), Європейську соціальну хартію (1996 р.),Європейську конвенцію про громадянство (1997 р.) тощо.

Європейське право виникло внаслідок активного розвитку інтеграційнихпроцесів на європейському континенті, які привели до створення ЄвропейськогоСоюзу – потужного об’єднання держав-членів, що не має аналогів у світі.Європейське право має особливі джерела права, процес нормотворчості таправозастосування, інституційний механізм і механізм контролю за дотриманнямнорм. Незважаючи на наявність рис як національного права, так і міжнародного,європейське право є особливою самостійною системою права. Європейське

249248

місцевими органами виконавчої влади призвів до виникнення «конкуренціїкомпетенцій», коли одні й ті ж самі повноваження були віднесені до відання різнихорганів публічної влади.

По-третє, ні в Конституції України, ні в чинному законодавстві не визначенотериторіальної основи місцевого самоврядування, тобто території, в межах якоїтериторіальна громада здійснює місцеве самоврядування. В силу цього доситьпроблематичною уявляється реалізація принципу незмінності територіальнихкордонів місцевих властей (стаття 5 Європейської хартії місцевого самоврядування).

По-четверте, досить обмеженими в Україні сьогодні є можливостітериторіальних громад самостійно визначати свої власні адміністративні структури(принцип, закріплений в статті 6 Європейської хартії місцевого самоврядування),вони практично вичерпно визначені централізовано – в Законі України «Промісцеве самоврядування в Україні».

По-п’яте, поки що рано говорити і про реалізацію в Україні принципуфінансової автономності місцевого самоврядування (принцип, закріпленийв статті 9 Європейської хартії місцевого самоврядування). Зокрема, ще невдалося забезпечити дотримання вимог частини 2 статті 9 Хартії щодонеобхідності забезпечення відповідності обсягу фінансових ресурсів місцевихвластей функціям місцевого самоврядування (за розрахунками фахівціворганів місцевого самоврядування вони профінансовані на 20 – 30%) та щодонеобхідності формування частини фінансових ресурсів місцевих властей зарахунок місцевих податків та зборів (частка останніх в доходній частинімісцевих бюджетів настільки мізерна, що не може суттєво впливати на їхстабільність).

По-шосте, як свідчить практика (наприклад, дострокове припиненняповноважень міських голів в містах Василькові, Миргороді тощо) існують певніпроблеми в Україні і щодо забезпечення реалізації принципу правового захистумісцевого самоврядування (стаття 11 Європейської хартії місцевогосамоврядування). Зокрема, ще не створено системи адміністративної юстиції,процедура звернення до суду за захистом прав та інтересів місцевогосамоврядування не отримала необхідної відповідної конкретизації, на практиціще не забезпечено самостійності судової гілки влади тощо.

Зазначені недоліки в територіальній організації влади дозволяють зробитивисновок що сучасний етап розвитку місцевого самоврядування має, перш завсе, передбачити заходи, спрямовані на вдосконалення його законодавчої основи.

В процесі новації законодавства про місцеве самоврядування, доцільно, якуявляється, зосередитися на законодавчому вирішенні наступних проблем:

1) запровадження регіонального рівня місцевого самоврядування звідповідними його інститутами – регіональне співтовариство (яке має становитинаселення регіону – області, району), органи регіонального самоврядування(представницькі – районні та обласні ради і виконавчі – виконавчі комітетирайонних та обласних рад), регіональна власність, регіональні фінанси, регіональнібюджети, регіональні податки тощо;

2) реформування низового рівня системи адміністративно-територіальногоустрою України з метою створення територіальної основи місцевогосамоврядування, що в свою чергу передбачає:

а) забезпечення територіальності місцевого самоврядування, тобто вономає здійснюватися на територіях, які відмежовані одна від одної, а на одній території

Олег РЄЗНИКмагістр державного управління,здобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯВ КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ:

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Науковці, практики, муніципальна громадськість у переважній більшостіоцінюють сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в Україні якнезадовільний – такий, що не в повній мірі відповідає демократичним принципамсучасної територіальної організації влади і стримує соціально-економічнийрозвиток територіальних громад, становлення місцевої демократії.

І така оцінка має під собою вагомі підстави. Так, навіть поверхневий аналізвідповідних конституційних положень свідчить, що територіальна організація владив Україні характеризується надмірною централізацією і в цьому плані виглядаєдещо архаїчною у порівнянні з існуючими в європейських країнах, вона також невідповідає основним принципам Європейської хартії місцевого самоврядуваннята інших міжнародно-правових документів з питань місцевого самоврядування.

У зв’язку із зазначеним виникає необхідність у аналізі процесу становленняіснуючих сьогодні в Україні системи територіальної організації влади та існуючоїконституційної моделі місцевого самоврядування, її основних недоліків в контекстіпотреб ефективної організації управління на субнаціональних територіальнихрівнях (область, район, село, селище, місто), її відповідності принципамЄвропейської хартії місцевого самоврядування та Європейської хартіїрегіонального самоврядування (проект). Це дасть можливість науковообґрунтувати основні напрямки та перспективи майбутньої реформи системитериторіальної організації влади, нового етапу розвитку місцевогосамоврядування.

Слід зазначити, що ряд важливих принципів Європейської хартії місцевогосамоврядування, не зважаючи на її ратифікацію Україною, все ще не отримавналежного відтворення в чинному законодавстві та в суспільній практиці.

Так, по-перше, Конституція України (стаття 140) передбачає запровадженнямісцевого самоврядування лише на низовому територіальному рівні – рівнінаселеного пункту (села, селища, міста), на регіональному рівні продовжуєіснувати система прямого державного управління, що виключає можливістьіснування регіонального самоврядування. Це певною мірою суперечитьпринципу, який закріплений в статті 3 Європейської Хартії, і передбачає, щомісцеве самоврядування означає «право і спроможність місцевих властей, вмежах закону, здійснювати регулювання і управління значною часткоюгромадських справ…».

По-друге, при визначенні компетенції місцевого самоврядування не в повніймірі був дотриманий принцип субсидіарності, передбачений статтею 4Європейської хартії місцевого самоврядування. Внаслідок цього значна частинаповноважень місцевого самоврядування отримала статус «делегованих», ахарактер розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та

251250

регіонального і місцевого самоврядування або не відповідають їх природі;Для кожного рівня влади законом має бути встановлено перелік

повноважень, які не можуть бути вилучені і передані, або делеговані до іншогорівня влади;

5) визначення правового режиму комунальної власності, що має на меті:а) законодавче закріплення структури об’єктів комунальної власності,

визначення переліку об’єктів виключного права комунальної власності (об’єкти,які не можуть бути відчужені ні за яких умов);

б) диференціацію об’єктів спільної власності територіальних громад наоб’єкти спільної сумісної та спільної часткової власності;

в) заборону приватизації об’єктів права комунальної власності, якщонаслідком цього стане скорочення обсягу та погіршення якості послуг, щонадаються населенню шляхом використання цих об’єктів;

г) вдосконалення механізмів ресурсного забезпечення розвиткутериторіальних громад;

7) посилення державної підтримки розвитку місцевого самоврядування;8) зміцнення гарантій місцевого самоврядування, вдосконалення процедури

судового захисту прав та інтересів місцевого самоврядування.

Борис СЛУПСЬКИЙаспірант кафедри європейської інтеграціїНАДУ при Президентові України

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБ’ЄДНАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИЧНОЇСИСТЕМИ УКРАЇНИ З ЕНЕРГОСИСТЕМАМИ ЄС

Через стратегічне значення для стабільного функціонування країн,електроенергетика є однією з пріоритетних галузей національних економік якУкраїни, так і країн ЄС і тому підлягає правовому регулюванню.

Європейське енергетичне законодавство передбачає зменшення впливудержави в цьому секторі економіки, певної синхронізації змін у законодавстві увсіх підгалузях енергетики (в електроенергетиці, вугільній промисловості,нафтогазовому комплексі, ядерній енергетиці та у сфері застосуванняальтернативних джерел енергії).

Державна політика України в електроенергетичній сфері повинна базуватисяна створення вільного ринку електроенергії та поступовому впровадженнієвропейських стандартів з ефективного, екологічно безпечного виробництва,передачі, використання електроенергії тощо. Основними документами врегулюванні створення внутрішнього ринку електроенергії для України повинністати: Директива 2003/54/ЄС від 26 червня 2003 року Європейського Парламентута Ради стосовно спільних правил для внутрішнього ринку електроенергії, якаскасовує Директиву 96/92/ЄС; Регламент Ради ЄС 1228/2003 від 26 червня 2003року про умови доступу до мереж для транскордонних перетоків електроенергіїРішення Європейського Парламенту та Ради ЄС 1229/2003/ЄС від 26 червня 2003року про правила для транс’європейських енергетичних мереж [1, 2]. Директивамивстановлюються правила, щодо організації та функціонуванняелектроенергетичного сектора, доступу до ринків, критеріїв та процедурпроведення тендерів, санкціонування та роботи систем.

не може бути кількох територіальних громад, які б виступали самостійнимисуб’єктами права на місцеве самоврядування;

б) запровадження повсюдності місцевого самоврядування – воно маєздійснюватися на всій території України без будь-яких обмежень. Повне абочасткове обмеження прав громадян на місцеве самоврядування на окремихтериторіях не може бути пов’язане з їх місією (наприклад, виконання столичнихфункцій тощо), а можливе лише у виключних випадках – необхідність захистуконституційного ладу, екологічна катастрофа, забезпечення оборони країни тощо– і виключно на підставі закону (наприклад, Чорнобильська зона);

в) формування самодостатніх територіальних громад – громад, які б володілиматеріальними, фінансовими та іншими ресурсами в обсязі, достатньому дляефективної реалізації завдань та функцій місцевого самоврядування, наданнясоціальних послуг населенню на рівні, передбаченому загальнодержавнимистандартами.

3) вдосконалення системи місцевого самоврядування, що передбачає:а) законодавче визначення статусу територіальної громади, внутрішньої

організації, процедури утворення та реорганізації територіальних громад, їхдержавної реєстрації;

б) зміну складу та порядку формування виконавчих органів місцевогосамоврядування. Так, до складу виконавчих комітетів сільських, селищних, міськихрад доцільно включати лише заступників сільського, селищного, міського голови,керівників відділів та управлінь і керуючого справами, які одноосібнопризначаються відповідним головою;

в) законодавче визначення місця та ролі територіальної громади в системімісцевого самоврядування, її виключних повноважень, активне запровадженняв практику місцевого самоврядування різних форм прямої демократії,безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування,підвищення ролі органів самоорганізації населення у вирішенні питань наданнясоціальних послуг населенню;

4) чіткий розподіл сфер компетенції та повноважень між органами місцевогосамоврядування різного рівня та органами державної влади на основі:

а) законодавчого розмежування понять «повноваження державної влади(органу виконавчої влади)», «повноваження місцевого самоврядування». Прицьому до повноважень державної влади мають бути віднесені повноваження,наслідки виконання яких (в першу чергу – правові, організаційні та соціально-економічні) пов’язані із інтересами населення України в цілому, в той час, якнаслідки виконання повноважень місцевого самоврядування спрямовані набезпосереднє забезпечення життєдіяльності територіальної громади, пов’язані зїї інтересами;

б) забезпечення реальної реалізації принципів демократизму ісубсидіарності, що передбачає формування компетенції органів влади знизового (місцевого) рівня – до відання місцевого самоврядування слід віднестивсі публічні справи, які спроможна вирішувати територіальна громада та їїоргани. Відповідно, до компетенції органів регіонального самоврядуваннямають бути віднесені лише ті питання, які зачіпають інтереси регіональногоспівтовариства в цілому або не можуть бути вирішені на низовому рівні, а докомпетенції органів виконавчої влади включаються питання, які вимагаютьцентралізованого керівництва, виходять за межі можливостей органів

253252

потужності і 5 – 30 секунд за часом – первинне регулювання, тобто резерввторинного регулювання повинен забезпечити компенсацію очікувані коливанняпопиту і втрати найбільшого блоку електростанції;

– точність регулювання частоти не нижче 50 ± 0,05 Гц;– дотримання в повній мірі балансу між виробництвом і споживання

реактивної потужності;– забезпечення інформаційної взаємодії ОЕС України із суміжними

енергосистемами в умовах синхронної роботи;– впровадження автоматичної системи комерційного обліку електроенергії

(АСКОЕ) на всіх енергетичних об’єктах.Відповідно до цих вимог на ТЕС України повинен забезпечуватися

ефективний резерв потужності по первинному регулюванню не нижче 250 – 300Мвт, а по вторинному – не нижче 300 Мвт.

Адаптації законодавства та виконання комплексу організаційних і технічнихзаходів, приведення існуючого генеруючого та електротехнічного обладнаннядо європейських вимог дозволить підвищити енергетичну безпеку країни, сталістьроботи об’єднаної енергосистеми України, підвищить надійність та якістьзабезпечення власних споживачів електроенергією, продовжить ресурс,покращить технічні, економічні та екологічні показники енергетичного обладнаннядасть можливість збільшити експорт електроенергії в країни ЄС. А в подальшомувідкриє шлях до інтеграції України в Європейський Союз.

Список використаної літератури1. Директива 2003/54/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європейського

Союзу стосовно спільних правил для внутрішнього ринку електроенергії, якаскасовує Директиву 96/92/ЄС Брюссель, 26 червня 2003 року. – Режим доступу:http://www.zakon.nau.ua/doc/?code=994_571

2. Регламент (ЄС) №1228/2003 Європейського Парламенту та Ради від 26червня 2003 про «Умови доступу до мереж міжнародного обмінуелектроенергією»/ – Режим доступу: http://www.eurodocs.sdla.gov.ua/DocumentView/tabid/28/ctl/Edit/mid/27/ID/10003626/Lang/Default.aspx

3. Системные требования ОЭС Украины по реализации программыреконструкции и модернизации ТЭС с учетом «Концепции интеграции ОЭСУкраины в ОЭС стран Европы (UCTE)» // Энергетика и электрификация. – 2004. –№ 12. – С. 32 – 33.

Світлана ШАПОШНИКстарший викладач кафедридержавної служби та митної справиАкадемії митної служби України

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ УПРАВЛІННЯ ДОКУМЕНТАЦІЄЮВ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТУ «ЕЛЕКТРОННА МИТНИЦЯ»

Глобалізація сучасних економічних і суспільних процесів зумовлюєнеобхідність міжнародної уніфікації та стандартизації інформаційних процесів.Зміни політичної та економічної ситуації в Європі призвели до створення єдиногоекономічного простору, єдиного ринку для більшості європейських країн. Певним

Відповідно до Директив основними принципами правового регулюванняелектроенергетики – вільний вибір споживачами постачальників. Метою Директивє забезпечення рівних прав у сфері виробництва, передачі та розподілуелектроенергії, зниження ризиків утворення монополій, забезпечення вільного інедискримінаційного доступу до мереж, вільного доступу до мереж іноземнимвиробникам та постачальникам.

Адаптація законодавства України в сфері енергетики до законодавства ЄСповинна бути спрямована на лібералізацію ринків енергоносіїв, розширенняконкуренції, забезпечення надійності постачання, створення сприятливогоінвестиційного клімату щодо залучення для розвитку електроенергетикиіноземного капіталу, підвищення енергетичної ефективності, використанняпотенціалу енергозбереження, зменшення негативного впливу на навколишнєсередовище тощо.

Але адаптація законодавства та подальше реформування у сфері лібералізаціїелектроенергетичних ринків повинні проводитись лише тільки в тому випадку,коли очікувані вигоди перевищатимуть можливі втрати. В першій частинірозглянуто можливі вигоди та ризики при впровадженні четвертої моделі(конкурентного) конкурентного ринку.

Кожна нова енергосистема, що має наміри приєднатися до енергетичногооб’єднання UCTE, повинна відповідати цим вимогам і стандартам. При цьомуприєднання нової енергосистеми до UCTE не повинно погіршувати умови роботиінших. Саме тому зусилля українських енергетиків спрямовані на приведенняОЕС України у відповідність з вимогами, що діють в ЄС.

З метою визначення пріоритетних шляхів виконання заходів щодо приведенняОЕС України до вимог UCTE був розроблений документ «Першочерговіорганізаційні та технічні заходи щодо інтеграції ОЕС України до об’єднанняенергосистем європейських країн. Концептуальні положення». Концепціяінтеграції ОЕС України до загальноєвропейського енергетичного об’єднання будепокладена в основу розробки окремих програм щодо інтеграції українськоїенергосистеми з енергосистемами європейських країн.

При реалізації програми повинні бути враховані і виконані системні вимогиUCTE до ОЕС України та «Концепції інтеграції ОЕС України в ОЕС країн Європи(UCTE)». У 1999 році вимоги UCTE сформульовані в TASIS ERE 9601 «Синхроннеоб’єднання мереж TASIS (об’єднання країн Європи) і UPS (об’єднанняенергосистем СНД)» [3; с. 34]:

– кожна ОЕС повинна підтримувати баланс між власним навантаженням ігенерацією (тобто регулювати добовий графік навантаження з узгодженимзовнішніх перетікань);

– забезпечувати наявність сумарного обертового і холодного резерву наелектростанціях не менше 20 % від споживання;

– мати централізовану систему регулювання частоти і потужності ізнеобхідним діапазоном на електростанціях – вторинне регулювання;

– у процесі створення сприятливих умов для стійкої і надійної паралельноїроботи першочерговою проблемою є забезпечення регулювання частоти іпотужності Об’єднаної енергетичної системи (ОЄС) України з Об’єднаноюенергетичною системою Європейських країн (UCTE);

– забезпечити якість регулювання систем первинного автоматичногорегулювання на об’єктах регулювання на електростанціях не нижче 2,5 % по

255254

документів. Більш конкретизовані управлінські рішення при цьому потребуютьвикористання специфічних документних форм, які засвідчують галузевуналежність документів, функціональне призначення, форму, особливостіоформлення реквізитів. У процесі електронного декларування структурнауніфікація митних документів потребує удосконалення насамперед з точки зорупосилення інформаційної місткості документа, через те що комплект документіввизначається на кожну конкретну партію товару та залежить від наступних умов:митного режиму, виду транспортного засобу, умов поставки відповідно до правилІНКОТЕРМС, характеру угоди, форми розрахунків, видів сплати митних платежів,наявності пільг з оподаткування, тарифних, нетарифних і технічних бар’єрів щодокожного виду товару. Для ефективного використання баз даних електронних копіймитних документів форма документа має бути оптимізована з максимальнимвикористання класифікаційних ознак. Посадові особи митних органів при цьомумають користуватися виключно електронною інформацією, програмнимизасобами та засобами телекомунікації. Необхідні рішення (приписи) при цьомуформуються та доводяться до зацікавлених осіб в електронному вигляді.Функціонування «Електронної митниці» полягає в тому, що товари і транспортнізасоби як об’єкт контролю з боку митних органів переміщуються незалежно відпереміщення інформації про них, тобто фактично функціонуватимуть двавідокремлених у часі та просторі потоки – товарно-транспортний таінформаційний [2]. У цьому аспекті важливо упорядкувати форми документів,встановити відповідність форми і змісту окремого документа раціоналізаціїуправлінських процедур при митному оформленні, через те що у процесіелектронного документообігу рішення мають прийматися тільки на підставівичерпної інформації, викладеної в документі, а не інтуїтивно. Важливою умовоюреалізації проекту «Електронна митниця» є правове регулювання електронногодокументування та електронного документообігу, пов’язане з визначеннямпоняття категорії «електронний документ», його типів і видів, умов наданняюридичної сили, порядку засвідчення, головних принципів юридичноївідповідальності за порушення порядку використання електронних документів,вимог до копій та оригіналів електронних документів. Таким чином, вивчення тазапровадження оптимальної методики управління документацією, що її викладеноу стандарті ІSO 15489 – 2001, дозволить розв’язати проблемні питання, пов’язанііз спрощенням процедур митного контролю та оформлення, впорядкуваннямінформації та інформаційно-комунікативних технологій системи митних органів.

1. Антоненко І. Проект концепції впровадження в Україні норм Міжнародногостандарту ІSO 15489 «Інформація та документація – Управління документацією»[електронний ресурс] / І. Антонечко. Режим доступу : http://www. archives. gov.ua/Publicat/ Studii_2004.11_07php // № 04.

2. Копосов С. Реорганізація митної служби як початок реалізації проекту«Електронна митниця» [Текст] / С. Копосов // Митниця .– 2007.– № 1.– С. 7.

чином, це змушує держави у складі Європейського Союзу відмовлятися від деякихнаціональних особливостей господарювання, у тому числі й від національнихсистем управління документацією. Саме ці реалії зумовили потребу виробленняєдиного (міждержавного) стандарту з управління документацією ІSO 15489-2001«Інформація та документація – Управління документацією» (ISO 15489 – 2001Information and documentation – Records management), який був прийнятийМіжнародною організацією із стандартизації 15 вересня 2001 року і в якомууправління документацією трактується як галузь управління, що відповідає заефективний та систематичний контроль за створенням, прийманням, зберіганням,використанням, передаванням на зберігання та вилученням для знищеннядокументів, включаючи процеси відбору, зберігання в документальній формісвідчень та інформації про ділову діяльність [1]. Саме стандартизація політики тапроцедур управління документацією забезпечує наявність належної увагипроцесам ведення документації та збереженості всіх документів, а використаннястандартної методики та процедур – більш швидкий та ефективний пошукдокументної інформації. І це насамперед стосується управління документамивсіх видів та на всіх носіях, створених або отриманих будь-якою організацією впроцесі її діяльності, а також фізичними особами (суб’єктами підприємницькоїдіяльності), які створюють та працюють з документами [1]. Управліннядокументацією розглядається у міжнародному стандарті ІSO 15489 – 2001 якчастина системи управління якістю, що базується на вимогах стандартів ІSO 9001та ІSO 14001 [1]. На базі стандартів ІSO серії 9000 розроблено і набули чинностінаціональні стандарти системи якості. Слід зазначити, що зміст діловоднихпроцесів, описаних у стандарті ІSO 15489 – 2001, та технологічні аспекти організаціїроботи з документами, визначені низкою вітчизняних нормативно-правових актів,суттєво не відрізняються. Але нормативно-методична база організаціїсправочинства в Україні стосується або окремих питань роботи з документамита окремих груп документів, або певних видів установ. Звичайно, в інтересахдержави організувати управління документацією уніфіковано, за єдинимиправилами. Безперечно, запровадження положень стандарту ІSO 15489 – 2001 вукраїнську модель організації роботи з документами потребує виваженогопідходу, узгодження з існуючою в Україні нормативно-правовою базою в галузіінформації та документації. Міжнародні стандарти якості серії ІSO є , в томучислі, й еталоном якості організації митної справи.

У цьому аспекті Державною митною службою України розпочато реалізаціюпроекту «Електронна митниця», що являє собою багатофункціональнукомплексну систему, призначену передусім для спрощення виконання головнихфункцій митної служби – митного контролю, митного оформлення товарів татранспортних засобів, протидії митним правопорушенням та обліку товарно-транспортних потоків. Спрощення має досягатися за рахунок упровадження вдіяльність безпаперових технологій документообігу. Складовими елементамиелектронної митниці повинні стати наступні підсистеми: електроннедекларування; електронний документообіг; аналіз ризиків і керування ними;контроль транзиту; єдина міжвідомча автоматизована система збору, збереженняй обробки інформації (відомчого та міжвідомчого характеру); автоматизованездійснення всіх видів державного контролю; зуніфікована база нормативних тадовідкових документів. Процеси управління процедурами митного контролю тамитного оформлення реалізують свої основні функції через певні види

257256

Юлія КИРИЧУКздобувачка кафедри філософії,соціології державного управлінняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЗАСТОСУВАННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯДОСТУПНОСТІ ЖИТЛА В КОНТЕКСТІ НАБЛИЖЕННЯ

ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Загальновизнано, що домінантою соціальної політики держави має бутизабезпечення житлом своїх громадян, оскільки можливість мати гідне житло нелише сприяє вирішенню демографічної проблеми країни, збереженню та охороніздоров’я нації, а визначає суспільні орієнтири людини. Світовий досвідпереконливо свідчить: чим нижче рівень добробуту населення, тим більшу вагузаймає житлове питання у спектрі соціальних проблем.

Кожна із держав має притаманні лише їй способи вирішення житловихпроблем своїх громадян. Але фахівці [3, 4] вважають за можливе виокремити такласифікувати за рівнем впливу держави три основні схеми фінансуванняжитлових програм: «американську», «германську» та «китайську».

Серед розвинутих держав, окрім США, американська схема набулапоширення в Австралії і Канаді, майже аналогічними до неї є іпотечна схема уВеликобританії. Житлову політику за «германською» схемою здійснюють країниконтинентальної Європи з соціально-орієнтованою ринковою економікою:Австрія, Германія Італія Франція та країни північної Європи: Данія, Швеція,Норвегія Фінляндія, Нідерланди, Швейцарія [2] . Тобто, перша та друга схемапоширені у країнах з розвиненою ринковою економікою, в свою чергу,«китайська» реалізується в країнах соціалістичного табору: Китаї, Північній Кореї.

Американська система базується на іпотечному кредитуванні іпозиціонується банками і державою як елемент миттєвого покращання життя(так звана «американська мрія»). Провідна і найбільш характерна організаційнариса американської моделі іпотеки – домінуюча роль банку в процесікредитування. Головними іпотечними установами є іпотечні і комерційні банки,кооперативні банки, кредитні союзи. За даними [4] кредити в США видаються натермін від 3 до 30 років. Процентна ставка коливається від 2,5 до 8 %. В СШАіпотека регулюється Федеральним Урядом, а ключові соціальні програми, щоорганізовуються урядом, зводяться до пільгового кредитування соціальноуразливих груп населення – ветеранів, незаможних, інвалідів.

В європейських країнах більш поширеною є німецька схема. Пріоритетвіддано функціонуванню будівельноощадних кас, які є інструментом державноїполітики в галузі забезпечення населення доступним житлом. Будівельноощаднікаси займають близько 30% усієї німецької індустрії житла, в інших європейськихдержавах цей відсоток дещо нижчий, але також значний. Схема працюєнаступним чином: протягом 3 років банк переконується в кредитоспроможностігромадянина, за цей період на спеціальному рахунку йому необхіднонакопичити 30% вартості житла, за такої умови банк прокредитує необхіднийзалишок. Термін кредитування складає від 10 до 36 років, ставки знаходяться вмежах 5 – 7 % річних.

В багатьох країнах світу доступне житло підтримується також державними

субсидіями, грантами, гарантіями і податковими пільгами. Організація, що видалагромадянину іпотечну позику на житло, у свою чергу, одержує гарантію держави(центральної чи місцевої влади). Одночасно позичальнику видається субсидія,що знижує процентну ставку по кредиту до прийнятних розмірів. В Бельгії,Великобританії, Голландії, Данії, Ірландії і Франції практикуються пільги поіпотечних відсотках.

Китайська система іпотеки працює на основі житлових акціонернихтовариств. За своєю суттю – це комерційні організації, незалежні від держави,яким передано житловий фонд державних підприємств. Житлові витративиключаються з бюджету підприємства, житло або здається в оренду, абопродається, а за рахунок виключення з бюджету підприємства витрат на придбанняі утримання житла формується ресурс для підвищення зарплати співробітникам,що компенсує їм витрати на оренду чи придбання житла за ринковими цінами.Фінансування схем здійснюється комерційними банками. Також поширена україні практика фондів житлових заощаджень, куди, як у пенсійний фонд,відраховуються підприємством гроші з заробітної плати співробітника (5 % намісяць) [4].

В Україні набула розвитку американська модель. Тенденції «падіння» ринкужитла, які відбулися в США, а з листопада 2008 року спостерігаються як у нашійкраїні, так і в країнах постсоціалістичного табору, свідчать про недосконалість«американської» моделі. Саме в тому, що держава самоусунулася від регулюванняжитлового ринку, беззастережно калькуючи зарубіжний досвід, вбачаємо стрімкепоглиблення кризових явищ у житловому будівництві.

Зарубіжні науковці відзначають [1, с. 65] безуспішність спроб збудуватиіпотечний ринок за зразком найбільш ефективних систем у країнах з перехідноюекономікою. Відсутність виваженої стратегії, стихійні намагання запровадитинайбільш прогресивні форм житлового кредитування до цього часу незабезпечили становлення ринку масового житла в Україні. Іпотека залишиласьдоступною лише високоприбутковим верствам населення. Спроби прискоритиінституційний розвиток за рахунок запозичення інституційних моделей більшефективних систем призводили до їх відторгнення менш розвиненим економічнимсередовищем. Як зазначають вчені, результати дослідження проблемтрансплантації (імпорту) економічних інститутів свідчать про доцільністьзапозичення тих форм, які використовувались передовими країнами, коли вонизнаходилися на відповідній стадії розвитку. Погоджуючись з твердженням щодосвід інших країн базується на притаманній саме їм системі соціально-економічних відносин, беззастережне перенесення чужих схем може принестибільше шкоди, ніж користі [5], переконані, що у сучасній геополітичній ситуаціїефективний український державний менеджмент повинен виваженозастосовувати елементи поширених у світі схем на основі реалізації власногокомплексу узгоджених заходів, як у сфері власне житлової політики, так і в сферахантимонопольної, податкової, антикорупційної, та бюджетної політик.

Список використаної літератури1. Аксенов В. Трансформирование шведской модели социально-

экономического развития – консолидированное движение к единой Европе илиразвитие процессов регионализации стран Северной Европы [Текст]: монография /под общ. ред. Н. П.Шмелева, В. В. Перской. – М.: Изд-во РАГС., 2008. – 392 с.

259258

2. Бабичев К. Н. Городская жилищная политика : механизмы и инструментыреализации: Автореф. дис. на соискан. научн. степени канд. эконом. наук : спец.08.00.05 «Экономика и управление народным хозяйством: муниципальнаяэкономика и управление местным развитием» / К. Н. Бабичев. – Краснодар,2008. – 25 с. Кубанский государственный университет

3. Мамчин Р. Как сделать жилье доступным: мировой опыт [Електроннийресурс] // Режим доступу: http://www.dailstroy.ru/artikles/541.html?forprint

4. Можливі напрями удосконалення житлової політики в Україні [Електроннийресурс] // Стратегічні пріоритети. Наук. – аналіт. щокварт. збірн. – 2008 – № 5. –Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Monitor/May08/10.htm

5. Радикальні зміни в житловому законодавстві відкривають нові горизонтирозвитку містобудування [Електронний ресурс] / Ю. М. Манцевич //Містобудування та терит. планув. – 2004. – Вип. 19. – С. 150 – 157. Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/articles/ 2004/04mjmgrm.zip

Віктор КАЛАШНИКОВд.і.н., професор кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЮРИСДИКЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИТА ЇЇ ВПЛИВ НА НАЦІОНАЛЬНУ СУДОВУ ПРАКТИКУ

У наш час проблеми судового захисту прав людини можуть бути вирішенітільки зусиллями міжнародного співтовариства. Право на справедливий судовийрозгляд належить до числа основоположних прав людини. Відповідно до статей 6і 13 міжнародної Конвенції про захист основних прав і свобод людини судовийзахист і судовий контроль віднесені до числа тих прав, без здійснення яких неіснуватимуть демократичний лад і правове співтовариство. Чинні і положенняпро захист прав і свобод людини, які зафіксовані в європейській конвенції 1950 р.і в протоколах, що прикладені до неї.

До предмету політичних і громадянських прав відносяться наступні: свободавиразу думки; свобода мирних зборів і ходів; право на отримання ірозповсюдження інформації; право на вільне створення асоціацій, на вільнівибори; право на свободу пересування і вибору місця проживання; заборонапропаганди соціальної, расової, національної, релігійної ненависті; заборонапозбавлення державою прав своїх громадян; заборона позбавлення громадянинаправа на в’їзд на територію його держави.

Під час розгляду скарги громадянина на політичну владу його держави пропорушення нею будь-якого права, що захищається Конвенцією, Суд не може незвернутися до норм внутрішнього права, які мали значення в даній справі [2, C. 56– 59]. Захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією, – це головним чином задачасамих держав-учасників. Компетенція Суду відносно національногоправопорядку держав-учасників істотно обмежена, але вона не є пасивноювідносно їхніх правових інститутів і діяльності їхніх правозастосовчих органів. Впроцедурі розгляду справ Суд має широку нагоду їх оцінки.

Важливою попередньою умовою подачі скарги є вичерпання внутрішніхправових засобів [3, С. 11]. Згідно ст. 35 Конвенції, Суд «може приймати справу до

розгляду тільки після того, як були вичерпані всі внутрішні засоби правовогозахисту» [5, С. 36].

У компетенції суду відсутня можливість діяти in abstracto, тобто звертатисядо розгляду в світлі Конвенції правових норм внутрішнього права держави-учасника внаслідок розгляду скарги на порушення цією державою будь-якихправ. На відміну від конституційних судів, які в процедурі контролю можутьвизнавати нормативні акти недійсними, Суд таким правом не наділений [7, С.211]. Конвенція – це міжнародно-правовий акт, який не наділяє Суд компетенцієюдавати які-небудь вказівки або рекомендації державі-учаснику [7, С. 39].

Як було відзначено, Страсбурзькій Суд, вирішуючи питання про те, чи непорушують дії органів держави-учасника будь-яке з прав особи, що знаходитьсяпід його юрисдикцією і захищаються Конвенцією, не може ухилитися від тієї абоіншої оцінки закону, на підставі якого діяли ці органи. Конвенція з прав людиниохарактеризована Судом як інструмент європейського публічного права [9, С. 28].

Змістовний показник ефективності функціонування конвенції розкритий вст. 1, де встановлено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хтоперебуває під їх юрисдикцією, права і свободи, встановлені в першому розділіКонвенції. В тих випадках, коли суд констатує в своєму рішенні факт порушенняправ людини з боку держави-відповідача, у неї виникає обов’язок виплатити певнукомпенсацію і застосувати заходи загального характеру [8, С. 98]. Саме в цьомуслід розрізняти соціально-правовий результат рішень Суду. Вони приводять в діюст. 1 Конвенції, конкретизують уявлення про те, до яких заходів слід звертатисядержаві-відповідачу для її виконання. Змістовна конкретизація загальногоконвенційного обов’язку держави надає Суду право регулятивного впливу.Залежно від того, чим викликані порушення прав людини, зафіксовані в рішенніСуду, визначається зміст і розмір заходів, до яких повинна вдатися держава-відповідач, щоб забезпечити виконання вимог Конвенції:

1) невідповідність між національним законодавством і Конвенцією, що можебути обумовлено або явною суперечністю між законодавчими і конвенційниминормами;

2) розбіжність в здійснюваній національними органами інтерпретації зміступрав людини з їх тлумаченням, яке обґрунтовує і реалізує Суд в своїх рішеннях.

В першому випадку держава-відповідач повинна забезпечитиправотворчими заходами узгодженість національного законодавства з нормамиКонвенції. В іншому – переорієнтувати національну практику до стандартів правлюдини.

Одним з основних кількісних показників ефективності функціонуванняКонвенції може бути співвідношення кількості рішень Суду з кількістю всіх йогорішень, постановлених проти даної держави. Результат вимірювання вказаногопоказника дає підставу зробити висновки, що найбільш дисципліновановідносилися до рішень Суду Нідерланди, Швеція, Італія, Австрія, Бельгія.Якнайменше – рішень Туреччина, Греція і Португалія [7, С. 89]. Такі висновкиможуть відобразити відношення держав-членів Ради Європи до обов’язкудотримуватися всіх положень Конвенції і, таким чином, охарактеризувати істотніаспекти ефективності даного міжнародно-правового акту [2, С. 131].

Слід також сказати про певні види державних заходів серед інших засобівзагального характеру. Ці види можна виділити за різними критеріями. Залежновід соціальної ролі цих заходів, їх розділяють на юридично значущі і юридично

261260

СЕКЦІЯ 6ПРОЦЕС ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ТА ЙОГО ВПЛИВ

НА ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ

Ольга АНТОНОВАк.держ.упр., доцент кафедридержавного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ УПРАВЛІНСЬКИХ ТРАДИЦІЙНА ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЮ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Потужні трансформаційні процеси, що відбуваються не тільки в правовійорганізації суспільного життя, але й науковому світі не могли не відбитися насучасному світогляді громадян, державних службовців, політичних діячів, навиявленні потреби щодо переосмислення соціальної ролі держави в бік їїгуманізації. Перегляд завдань та функцій державної влади з такої позиції вимагаєприділення особливої уваги соціально-гуманітарній складовій державної службияк невід’ємного фактора стабільного існування кожної країни. Постає питання«соціалізації” державної влади в умовах відновлення довіри громадян,встановлення престижу та авторитету державної служби. Іншими словами,орієнтація влади на потреби суспільства означає необхідність визначення носіївсоціальних функцій влади, наближення держави до громадян, мобілізуючою тазлагодженою рушійною силою якої і повинна стати державна служба вєвропейському вимірі.

Формування структур та процедур «приязного” публічного врядуванняпов’язано з розвитком традиційного для Європи інституту публічної служби навітчизняних теренах. Новий поштовх для підвищення уваги до гуманізаціїуправління, що обумовлюється вимогами сучасного розвитку демократичної,правової держави щодо професіоналізації державної служби та служби в органахмісцевого самоврядування, втілення принципів управління, орієнтованого нагромадян, а також надання службовцями якісних публічних послуг. С. Клімовазазначає, що „ознакою публічної служби є можливість надавати публічні послугифізичним і юридичним особам” [1, с. 438], проте «якість та своєчасність їх наданняще не стали основним критерієм оцінки діяльності публічних службовців з метоюросту їх кар’єри” [1, с. 439]. Причини полягають у недосконалості моделіуправління, а саме її блоках – роботі з персоналом організації, обліку знань іздібностей працівників, стилі й культурі ділових і міжособистісних взаєминпрацівників, довгострокових цілей розвитку організації, а також політичномуокрасі адміністративної діяльності керівних кадрів (кадрові переміщення вадміністративному апараті внаслідок зміни політичного керівництва).

За загальними показниками трудової мобільності строки праці в однійустанові складають 3 роки, а в одній галуззі – 5,5 років [6, с. 183]. Внаслідок постійноїзміни умов працівник протягом трудового життя змінює змістовне наповненняпрофесії чотири-п’ять раз. З цих позицій, а також з врахуванням вимогпрофесіоналізації служби особливий інтерес становлять внутрішні переміщеннякадрів, у тому числі міжпрофесійні, функціональні зміни, що становлять життєву

незначущі. Перші викликають юридичні наслідки, обов’язкові для виконання тимисуб’єктами, яких вони стосуються [8, C. 21]. Вказані заходи діляться на індивідуальніі загальні. Індивідуально-юридичні заходи є неминучими та самоочевидними.Юридично значущі заходи держав-відповідачів складають невеликий відсоток,оскільки вони самі по собі не впливають на усунення причин, що привели допорушення прав людини [1, T. 2, З, 191]. Істотний вплив на такі причини можутьнадати юридично значущі заходи загального (нормативного) характеру. Ці заходиділяться на правотворчі і правороз’яснювальні.

Прикладом правотворчих заходів може послужити внесення змін взаконодавство, здійснене державою-відповідачем з урахуванням рішення Суду.Крім того, до таких заходів відносяться акти національних органів конституційногоСуду, якими – під впливом рішень Європейського Суду з прав людини –признаються недійсними певні національні закони [6, С. 38].

Правороз’яснювальні заходи також можуть бути виражені в певних актахнаціональних органів конституційного судочинства.

Юридично незначущі заходи відрізняються тим, що вони не є обов’язковимидо виконання, тобто вони не викликають виникнення певних юридичних наслідків.До них відносять публікацію в національних виданнях рішень Суду дляознайомлення з ними по можливості найбільшого кола юристів, правозахисниківта інших зацікавлених осіб. Ще одним критерієм класифікації вказаних заходівможуть бути їх тимчасові параметри. Мається на увазі швидкість упровадженнятаких заходів, тобто той часовий відрізок, який пройшов з моменту винесенняухвали Судом до вживання державою-відповідачем загальнорегулятивних заходів.По цьому тимчасовому критерію названі заходи розділяють на ті, які були прийнятіпісля винесення ухвали Судом: а) не пізніше, ніж через один рік; б) в межах відодного до двох років; в) пізніше, ніж за два роки.

Чим швидше держава реагує на знайдені Судом недоліки його діяльності усфері прав людини, тим ефективніше працює правозахисний механізм РадиЄвропи. Враховуючи все вищенаведене, Україні слід у більшому ступенідотримуватися рішень Європейського Суду з прав людини.

Список використаної літератури1. Действующее международное право: в трех томах. – Москва:

Международные отношения, 1999. Т. 1 – 3.2. Європейський Союз. Консолідовані договори. – Київ: «Port-Royal», 1999.3. Годун С.Д. Проблеми інтеграції України до Європейського Союзу: Навч.

посібник. – Київ: Інститут міжнародних відносин, 1999.4. Мармазов В. Соотношение конституционной юрисдикции с юрисдикцией

Европейского Суда по правам человека // Вестник Конституционного СудаУкраины. – 2002. – № 2. С. 73 – 75.

5. Остюченко С.М. Европейский Суд по правам человека как реальныймеханизм защиты прав человека // Вестник Одесского института внутренних дел. –2002. – № 1. С. 173 – 177.

6. Роль и значение прецедента // Право и политика. – 2001. – № 8. С. 102 – 109.7. Топорнин Б. Н. Европейские сообщества: право и институты, М. 1992.8. Топорнин Б.Н. Европейское право. – Москва: Юристъ, 2001; 9. Тункин Г.

И. Теория международного права. – Москва: Юрист, 1998.

263262

В.М. Олуйко // Держ. управління в Україні: наукові, правові, кадрові таорганізаційні засади: Навч. посіб. / За заг. ред. Н.Р. Нижник, В.М. Олуйка.– Л.:Вид-во Нац. ун-ту «Львівська політехніка”, 2002. – 352 с.

4.Публічна служба. Зарубіжний досвід та пропозиції для України / За заг.ред. Тимощука В.П., Школика А.М. – К.: Конус-Ю, 2007. – 735 с.

5.Сіцінський, А. Cистема управління персоналом та вдосконалення кадровоїроботи у правоохоронних органах держави / А.С. Сіцінський // Університетськінаукові записки. – 2007. – № 3 (23). – С. 104 – 108 // Режим доступу: http://www.univer.km.ua/

6.Щёкин, Г.В. Основы кадрового менеджмента / Г. Щокін / 5-е изд. – К.:МАУП, 2004. – 280 с.

Віталій БАШТАННИКк.держ.упр., доц., доцент кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ЧИННИКИ В ПРОЦЕСІ ЄВРОПЕЇЗАЦІЇНАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Сталість будь-якої системи суспільного управління є базовою,фундаментальною характеристикою для її стабільного функціонування. Саме томутрансформаційний процес державного управління має бути детермінованийчерез дослідження факторів (регуляторів), що стабілізують систему державногоуправління (як прогнозованих, так і стихійних), при цьому слід визначити сферисуспільного інтересу (відносин), досягнення стабільності в яких можливо черездотримання відносно самостійними засобами. Адже нагальність системногодослідження організаційно-правових засад трансформації державного управлінняв контексті наддержавних інтеграційних процесів визначається важливістювирішення проблеми раціоналізації державно-управлінських відносин у сучаснихумовах розвитку міждержавних зв’язків, міжнародної економічної інтеграції,глобалізації процесів суспільного управління.

На межі ХХ – XXI ст. у системі міждержавних відносин спостерігалися доситьнеоднозначні і часто суперечливі явища і процеси. З одного боку, криза біполярноїструктури міжнародних відносин прискорила і поглибила процес регіоналізаціїсвітової політики і міжнародних економічних відносин, що почався практичновідразу після другої світової війни. З іншого боку, почала набирати обертиінтеграція, насамперед, країн Західної Європи – процес більш складний, ніжмінімізація впливу національних урядів, що характеризується формуваннямсуспільства так званого другого рівня стосовно традиційних національних держав.Саме тому питання управління в системі наддержавних інтеграційних процесіввиступає актуальним завданням управлінської науки загалом, а реалізаціяпринципу наднаціоналізму в контексті національної держави дозволив виокремитисучасний управлінський феномен – наддержавне управління.

Дослідження базових засад державного управління в системі інтеграційноїполітики України, зарубіжного досвіду конституювання управлінської діяльностів системі інтеграційних процесів та визначення шляхів його впровадження вУкраїні дають підстави стверджувати, що участь в інтеграційних процесах є

перспективу співробітників та є одним з найпотужніших мотивів до вдосконаленняпрофесійних знань та підвищення кваліфікації.

Вітчизняний дослідник В. Олуйко висунув пропозицію щодо розробки моделіформування резерву з обов’язковим інформуванням про її зміст всьогоперсоналу, що водночас може відігравати стимулюючу роль для службовоїкар’єри управлінських кадрів [2]. Цю ідею підтримує та розвиває іншийукраїнський науковець А. Сіцінський, який вказує на потребу «всебічноговивчення проблеми обґрунтування шляхів формування та розвитку мотиваціїдосягнення посадових осіб різних ланок…” [5, с. 108]. На нашу думку, знання таусвідомлення перспективи професійного розвитку з відповідним службовимпросуванням може виступати саме мотивацією досягнення. І в цьому аспектідуже важливого значення набуває планування та розвиток кар’єри – як засібпопередження плинності кадрів, збереження висококваліфікованих кадрів усистемі державного управління.

Забезпечення виконання цього завдання є одним з пріоритетних напрямівроботи кадрових служб. Формування стабільних, або стійких, трудових колективів,у тому числі в державних установах з їх специфікою, уможливлюється шляхоманалізу та планової розробки заходів щодо внутрішнього руху кадрів зінформуванням кожного робітника про перспективи, що пов’язані зпереведенням на іншу роботу [6, с. 184]. Такі заходи сприятимуть стабілізаціївідносин усередині колективу, а також дозволять урахувати інтереси й особистіплани співробітників. У сфері державної служби, як пише В. Олуйко, потрібновраховувати як особисті якості кадрового складу, так і вимоги до організації роботиз ним [3, с. 150]. Так, Конституцією ФРН закріплено не лише рівне право доступудо державної посади з урахуванням нахилів, вміння та професійної кваліфікаціїособи, але й передбачено, що «право державної служби повинно регулюватисяз урахуванням традиційних принципів, що стосуються статусу професійнихчиновників” [цит. за [4, с. 42]. Ці традиційні управлінські принципи «приязного”публічного врядування спрямовані на громадян як усередині системи державногоуправління, так і поза її межами. Тому цілком справедливим є твердженняА. Сіцінського, що системи управління націлені на пробудження здібностей таактивізацію можливостей працівників з метою їх максимального включення впроцес виробництва, де кожен прагнув би до процвітання організації, в якійпрацює [5, с. 104]. Професіоналізація державної служби з урахуваннямєвропейських управлінських традицій може стати основою здійснення«приязного” врядування на гуманістичних принципах управління, орієнтованогона громадян, та запорукою стабільної роботи висококваліфікованих професійнихслужбовців.

Список використаних джерел1.Клімова, С. Публічна служба як підґрунтя формування правової,

демократичної держави в Україні / Світлана Клімова // Ефективність державногоуправління. – Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 12. – С. 433 – 439.

2.Олуйко, В.М. Державна кадрова політика в регіоні України: формування іреалізація: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ. управління:спец. 25.00.04 „Регіональне управління” / В.М. Олуйко /. – К.: УАДУ приПрезидентові України, 2001. – 20 с.

3.Олуйко, В.М. Принципи державної кадрової політики в регіонах України /

265264

зв’язків на європейському континенті; у визначенні таких аспектів наддержавногоуправління країн-членів ЄС та країн-кандидатів на членство в ЄС, що можутьбути впроваджені у вітчизняній практиці задля оптимізації державної політики, тау визначенні напрямів удосконалення державно-управлінської діяльності.

Важливо нині на основі практики міжнародного менеджменту розробитипропозиції по удосконаленню механізмів інтеграційної політики України тазапропонувати шляхи їх впровадження в практику формування та раціоналізаціїуправлінських механізмів країни, виробити та запропонувати законодавцю іправозастосовчим органам практичні рекомендації щодо вдосконалення правовихзасад державної політики в умовах участі України в системі наддержавнихінтеграційних процесів, уточнити методологічні орієнтири і критерії раціональноїдержавно-управлінської діяльності національної держави – учасниці такихпроцесів. У той самий час слід виявити позитивні аспекти суспільно-політичноговпливу на процес прийняття управлінських рішень на рівні національної держави,запропонувати комплекс завдань органів легітимної політичної влади щодовирішення проблем ефективності громадських інститутів у реалізації інтеграційноїзовнішньої політики держави та забезпечення публічної підтримки процесуреформування державного управління в Україні через активізацію інтеграційноїскладової державної політики;

У той самий час в сучасних умовах модернізації парадигми інтегрованоїсистеми міжнародних відносин та зростання ролі наддержавних та регіональних(у межах національних держав) рівнів управлінської діяльності відбуваєтьсяформування принципово нового типу державного управління як складовоїуправління в системі наддержавних інтеграційних процесів. При цьомураціоналізація державного управління безпосередньо залежить від: формуваннядосконалої національної концепції участі у наддержавному інтеграційномупроцесі; диверсифікації управлінських повноважень за рівнями прийняття рішеньу контексті реалізації принципу субсидіарності, напрацювання ефективної моделівзаємодії «держава – регіон»; удосконалення галузевих механізмів інтеграційноїполітики. Разом з тим, удосконалення державно-управлінської діяльності виступаєреальним проявом сучасного демократичного суспільного управління, авпровадження науково обгрунтованих управлінських моделей і технологійконституювання наддержавного управління сприяє інноваційній спрямованостіпублічного управління в межах національної держави, є засобом реальноговпливу на стабільність життєдіяльності суспільства.

Алла БАШТАННИКзаступник директора Академії суддів України,Дніпропетровське регіональне відділення

РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯТА СТАНОВЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ

В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Сучасна національна держава зацікавлена у таких засобах формування ідіяльності органів влади, які відповідають національній політиці та підтримуютьсябільшістю населення. Сучасний науковий підхід до проблематики організаціїпублічного управління актуалізує дослідження базових теоретичних засад

основним фактором становлення у нашій країні нових економічних відносин,формування демократичних інститутів, забезпечення прав і свобод людини. Саметому пріоритетними напрямами дослідження напрямів трансформаціїдержавного управління в умовах євроінтеграційних процесів є системаміждержавних, міжрегіональних, регіональних механізмів управління, їхвзаємозв’язок та взаємовплив на процес розробки та реалізації державно-управлінських рішень.

Таким чином, актуальність проблеми зумовлена комплексом факторів. Донайголовніших з них належить, по-перше, той факт, що на етапі суспільно-політичних трансформацій в Україні не сформована система зовнішньо- тавнутрішньополітичних пріоритетів, що сприймаються суспільством яквизначальний напрям розвитку держави. Концептуальні засади багатовекторностіі стратегічного партнерства як імперативу політики Української держави на данийчас не сформовані у адміністративно-політичному й суспільному сприйнятті якцілісна програма національного розвитку, а наявні насьогодні законодавчі актисистемно не вирішують базового завдання управління на центральному рівні –визначення вектору інтеграційного процесу.

По-друге, нині стала очевидною загальна тенденція до посилення ролідержави як суб’єкта політичної влади та одночасного звуження її ролі якбезпосередньо суб’єкта в системі міжнародних відносин, що негативнопозначається в контексті формування політики інтеграції до вже існуючихміжнародних організацій і міждержавних утворень. Такий феномен в науцідержавного управління дотепер не досліджувався, що пояснюється політичнимифакторами, зміною геополітичної ситуації, трансформацією системиміжнародних організацій. Разом з тим, малодослідженою виступає проблемараціоналізації правовідносин в системі наддержавних інтеграційних процесів нарівні «країн-членів» наддержавних інтеграційних об’єднань.

По-третє, в науці державного управління практично не досліджено роль імісце громадянина національної держави в процесі формування системинаддержавного управління, що спричиняє ймовірну кризу управління як нанаціональному та регіональному рівнях, так і на рівні наддержавних структур,оскільки посилення опосередкованості управління, домінанта в управліннімеханізму делегованих повноважень руйнує власне ідею людських спільнот якмети інтеграції. Саме роль і місце громадянина в інтеграційному процесі відрізняєміжнародну організацію функціонального типа від наддержавного інтеграційногоутворення (що спостерігається навіть в контексті критеріїв членства в ЄС).

Вищенаведені напрями досліджень досліджуються через врахуваннянапрацювань науки державного управління, юридичної науки, політичної науки,що уможливило оновлення демократичної концепції управління, адаптацію такоїконцепції до умов перехідного суспільства з тим, щоб вона могла бути використанав якості теоретичної основи при підготовці нового та уточненні положень чинногозаконодавства, здійснити дослідженні передумов та основних напрямів сучасногорозвитку міждержавного співробітництва в межах Європейського Союзу та іншихміждержавних утворень, аналізі загальних тенденцій формування інтеграційнихконцепцій та спільних політик ЄС, розробці ефективних механізмів національногоуправління в контексті розгляду такого рівня управління як елементу системинаддержавного управління в межах повноважень наднаціональнихадміністративних інститутів, виявленні місця і ролі регіонів в системі інтеграційних

267266

межах якого поєднуються оперативне і тактичне управління, а такожвиокремлюється демократичний характер публічного управління. Формуваннябазових засад державно-управлінської діяльності в Україні в умовах трансформаціїнаднаціональних, національних, регіональних та самоврядних механізмівпублічного адміністрування виступає важливою складовою процесудемократизації суспільних відносин, імплементації європейських принципіввзаємодії органів влади різних рівнів, інтеграції концептуальних засад організаціїі розподілу владних повноважень.

Нині діюча система публічно-управлінських відносин в Україні не відповідаєстратегічному курсу держави до демократії та європейських стандартів належноговрядування, оскільки залишається неефективною, схильною до корупції,внутрішньо суперечливою і надмірно централізованою, закритою від суспільства,великою і відірваною від потреб простої людини, внаслідок цього стала гальмому проведенні соціально-економічних і політичних реформ. З-поміж основнихпричин такого стану вирізняють: незавершеність структурно-функціональноїтрансформації Кабінету Міністрів України (Уряду) в орган політичногокерівництва; неефективна організація діяльності міністерств; нераціональнасистема органів виконавчої влади на центральному рівні; неефективна організаціяпублічної влади на регіональному та місцевому рівнях; неефективне місцевесамоврядування та нераціональний адміністративно-територіальний устрій;неефективна система державної та муніципальної служби; відсутність паритетнихзасад у відносинах особи з органами. Ці положення ще раз підтверджуютьнеобхідність реформування публічної адміністрації в Україні.

Саме сьогодні важливо сформувати стійку модель системи державно-управлінської діяльності на регіональному та субрегіональному рівнях на основічіткого визначення і законодавчого закріплення розподілу повноважень іобов’язків між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. На етапіреформування необхідно зберегти міцну вертикаль державної виконавчої влади,яка покликана забезпечити дієвість системи управління і стабільність національноїекономіки. Передавати повноваження від органів державної влади органаммісцевого самоврядування потрібно поступово, керовано, з відповідноюпередачею необхідних для цього ресурсів і встановленням відповідальності органівмісцевого самоврядування перед громадою та державою.

Дослідження трансформації державного управління в Україні у сучасномудемократичному контексті розвитку національної держави, змін ролі національноїдержави у міжнародних відносинах дозволяє визначити сучасне державнеуправління як вплив держави на стан і розвиток суспільних відносин, поведінкута діяльність особи з метою досягнення цілей і реалізацію функцій держави черездіяльність органів влади з урахуванням впливу наднаціональних чинників.Важливим завданням формування організаційно-правових засад публічногоуправління є приведення системи влади в Україні у відповідність до світових(європейських) стандартів суспільного управління, з урахуванням національнихінтересів і процесів структурування наднаціональних систем управління. Саметому характерною ознакою політичного реформування на сучасному етапідержавотворення в межах складних адміністративних систем є впливзовнішньополітичних факторів, наднаціональне спрямування трансформаціїдержавного управління в умовах політичної реформи, розвиток принциповонового типу управління – делегованого управління. Все це актуалізує

управління в системі органів влади в Україні у 1991 – 2008 роках за трьоманапрямами. По-перше, дослідження теоретичних проблем інституалізаціїдержавного управління. По-друге, визначення організаційних характеристикрозвитку владного механізму в Україні у зазначених історичних межах. По-третє,аналіз проблем конституювання європейських принципів управління на рівніпублічно-управлінських структур у напрямі формування ефективного механізмудемократичного розвитку української держави [1].

Відповідно до європейських традицій, сучасне публічне управління яквідкрита система забезпечує організаційно-регулюючий вплив держави (уконтексті діяльності Європейського Союзу мова може йти й про наддержавнеутворення) на суспільно-політичні процеси з метою забезпечення стабільногопрогнозованого розвитку всіх суб’єктів владних відносин та дотриманнядемократичних норм взаємовідносин інститутів влади в суспільстві [2, с. 3 – 15]. Вумовах політичного реформування українського суспільства особливогозначення набуває раціоналізація механізму правового регулювання державно-управлінських відносин. Цілеспрямований вплив держави на суспільні відносинита раціоналізація взаємодії владних структур і суспільних груп складають ниніосновний зміст державного управління в Україні. Проблема ефективностіпублічного адміністрування як результату раціонального поєднання політичнихта адміністративних аспектів, зберігає свою актуальність через поєднанняпроблемних і малодосліджених сфер державного управління:

– реформування органів державної влади (в контексті принципів адміністративногореформування інститутів ЄС та країн-членів ЄС, у тому числі й тих реформ, що булипередбачені для країн-кандидатів процедурою набуття членства в ЄС) та системидержавної служби (прийняття нової законодавчої бази);

– формування нової інтегративної регіональної політики країни в контекстірегіональної політики ЄС, децентралізації управлінських відносин та розвитку механізмівделегованого управління;

– розвитку парламентської системи України, реформування національноївиборчої системи відповідно до європейських традицій консенсусної демократії;

– становлення системи політичних партій в Україні, розвитку громадськихінститутів управління;

– європейського демократичного розвитку України у контексті курсу наінтеграцію до ЄС, впровадження європейських принципів державного управління.

Дихотомія сучасного управління суспільним розвитком пов’язана ізполітичною сутністю держави як інституту влади, і водночас, раціоналізацієювладних відносин, динамікою політичних процесів, політичнимитрансформаціями, у тому числі і під впливом зовнішніх чинників. При цьомуособливу увагу слід приділяти визначенню ієрархії проявів суто організаційногохарактеру. Адже організація влади в державі вимагає формування інститутівуправління, що

поєднують політичну владу і адміністрування (в сучасних умовах частковозабезпечується інститутом політичних посад та специфікою формуванняпредставницьких органів. Саме тому сучасна правова база формуваннявиконавчої вертикалі засвідчує суто політичний характер формування цієї гілкивлади, що дає підстави стверджувати факт зрощування адміністрування йполітичного управління в Україні. Втім, якщо виходити з функціональниххарактеристик, адміністрування слід визнати самостійним рівнем управління, в

269268

Великою проблемою в Польщі був рівень довіри суспільства до публічнихінститутів, зокрема, це відобразилося на явці виборців у ході виборів в органимісцевого самоврядування (2002 р.), яка коливалась на рівні 40%. Справа в тому,що адміністрування не є повною реалізацією самоврядності. Потрібна довіра збоку місцевого співтовариства і щоб не лише адміністрація, а також і все місцевесамоврядування сприймалося громадянином як суб’єкт, що йому слугує. Цепов’язано з тим, що виконкоми місцевого самоврядування є монополістами всфері надання певних послуг – видачі документів, ліцензій, рішень. Саме такамонополістична позиція виступила причиною розробки й впровадження програми«Прозора Польща», метою якої є зміна позиції й поведінки службовців, а з іншогобоку – освіта мешканців, громадян, відвідувачів на тему їхніх прав.

Вже після виборів у 2003 р. кожен орган польського місцевого самоврядуванняотримав матеріал під назвою «Модель прозорої гміни», яка була інструментом длятого, щоб визначити ступінь прозорості у гміні, інструментом, що має стандарти йпроцедури дій, прикріплені до кожного з 6 принципів: прозорості; суспільної участі;передбачуваності; підзвітності; професіоналізму; нетерпимості до корупції.

Завданнями для учасників «Прозорої Польщі» були сформовані, виходячи зперелічених принципів, зокрема, щодо принципу прозорості слід було підготуватиопис послуг, що надаються органом самоврядування. Метою завдання булополегшення населенню доступу до послуг, що надаються. Кожна послуга, щонадається була описана зрозумілою мовою на окремій картці з зазначеннямтерміну реалізації, правової основи, розмірів платежів, відповідальних осіб іпорядку оскарження рішень.

Щодо принципу нетерпимості до корупції слід розробити й запровадитиетичний кодекс співробітника органу місцевого самоврядування. В результатіреалізації цього завдання чиновники мали б визначити звід цінностей і принципів,якими вони будуть керуватися, виконуючи свої обов’язки. Щодо принципусуспільної участі потрібно було розробити й запровадити програмуспівробітництва з неурядовими організаціями. Метою цієї програми булостворення – обов’язково за участю неурядових організацій – усталених принципівспівпраці неурядових організацій з органами місцевого самоврядування разом звизначенням способів його моніторингу.

Щодо принципу передбачуваності слід розробити, за участю місцевогоспівтовариства, стратегію суспільно-економічного розвитку гміни/повіту, а такожстислого матеріалу, що ознайомить населення зі стратегією. В даному завданнімова йшла відносно того, щоб орган місцевого самоврядування затвердив абопоновив свою стратегію розвитку, а потім на доступній мові поінформувавмешканців щодо бачення й пріоритетів розвитку їхнього населеного пункту.

Щодо принципу професіоналізму ввести процедуру набору на кожневакантне місце в виконавчому органі процедура повинна містити вимогиконкурсів на керівні посади. Це дозволить гарантувати рівний доступ до робочихмісць і перевірку кандидатів з точки зору їх професіоналізму. Щодо принципупідзвітності, розробити щорічний бюджетний довідник для населення «Звідки внас гроші й на що ми їх витрачаємо?» й розповсюдити інформацію про ньогосеред населення. В межах цього завдання виконавчий орган місцевогосамоврядування повинен простими словами розповісти населенню, чим є бюджеторганів місцевого самоврядування, як формуються його доходи й видатки, якимчином мешканець може впливати на форму бюджету своєї гміни.

напрацювання концептуальної основи раціоналізації суспільних відносин, щоскладаються у системі публічного адміністрування, впливають на процесисуспільного та державного життя, а також безпосередньо пов’язані зі здійсненняморганами виконавчої влади та їх посадовими особами адміністративно-правовоїдіяльності із застосуванням інноваційних форм і методів.

1. Серьогін С., Баштанник В. Консенсусна демократія в інтегрованих системахпублічного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб.наук.пр. –Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип 2. – C. 3 – 14.

2. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. –К.: Основи, 1996. – 420 с.

Тетяна БЕЗВЕРХАст. виклад. кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРОЦЕС ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯВ ПОЛЬЩІ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

У вивченні процесу європеїзації існує багато вимірів, одним із найактуальнішихє питання його впливу на публічне адміністрування в Україні. Європеїзація – цепроцес соціальної трансформації, в якому європейські національні спільнотипоступово інтегруються в єдину регіональну політичну та соціокультурну систему,яка набуває загальноєвропейського характеру і стає певною цілісністю, щохарактеризується взаємопроникненням і взаємозалежністю, а також утвореннямнаднаціональних європейських інституцій [3, С. 20].

Курс України на входження в європейський інтеграційний простір і визнанняїї європейськими партнерами серед іншого передбачає досягнення європейськогорівня в сфері демократії і громадянського суспільства. Аналіз досвіду ЄС ввирішенні проблем щодо демократизації публічного адміністрування слідсконцентрувати в першу чергу на посткомуністичних державах-членах ЄС,зокрема, Польщі, яка слугує показовим прикладом ініціативи, обумовленоїрозумінням того, що недемократичність стала відчутним гальмом економічногоі соціального розвитку.

З 1 травня 2004 р. Польща стала членом ЄС і завдяки цьому зростаєусвідомлення того, що засвоєння правового доробку та адміністративних механізмівЄвросоюзу, а також можливість використання структурних фондів, вимагатимепідвищення ефективності управління на місцевому рівні. Сьогодні у Польщі понад100 місцевих органів влади отримали сертифікат ISO 9001:2000, який свідчить, щоїхні системи управління відповідають вимогам ISO з управління якістю в сферінадання адміністративних та публічних послуг місцевому населенню. Слід відмітити,що таке усвідомлення найбільш яскраво відображалося саме в роки, коли країнаактивно рухалася в бік членства в ЄС, а також у перші роки такого членства. Саметоді з’явився доступ до фінансових, технічних і інтелектуальних європейськихресурсів, тому що умови використання подібних ресурсів можливі лише виключноза наявності максимальної прозорості та коректності в сенсі того, що масштабресурсів передбачав і масштаб результату їх вкладення.

271270

розгортання світової економічної кризи, що торкнулася всіх сфер життя, тож маєефективно посприяти подоланню її наслідків.

Отже, розвиток інституції відбувається практично у польових умовах,оскільки фахівці із зв’язків з громадськістю опинилися на передовій: саме вонизабезпечують належну комунікацію – зв’язок між всіма структурними ланкамиуправлінського державного апарату, мобілізованого на вирішення нагальнихзавдань поточного моменту і якнайшвидшого, з мінімальними втратами,подолання загрози, а також між державним управлінським апаратом і населенням[17, 18, 20, 21]. Разом з тим, варто звернути увагу і на той факт, що процес триваєза умов прагнення інтеграції України в європейський та євроатлантичний простір,визначеного одним з пріоритетних напрямків подальшого розвиткузовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, та, в свою чергу,певним чином обумовлює успішність цієї інтеграції [9 – 14, 16, 19 – 21].

І хоч на поточний момент ЄС та НАТО не визнали нашу державу достатньопідготовленою до вступу у ці авторитетні міжнародні організації через недосконалістьі невисоку демократичність, в тому числі, її державницьких та управлінськихінституцій, все ж вирішення цього завдання для України залишається на часі [20, 21].

Тож сьогодні нагальною і актуальною необхідністю є вдосконалення всіхсфер внутрішнього життя в Україні, наближення їх до рівня відповіднихєвропейських та євроатлантичних стандартів [15]. Однією з особливостейсучасного періоду трансформацій в українському суспільстві в умовахспрямування нашої держави до європейської та євроатлантичної інтеграції єреформування системи державного управління у напрямі її наближення досвітових стандартів, у тому числі, і у галузі забезпечення зв’язків з громадськістю.Подальша розбудова громадянського суспільства в Україні, забезпечення йоговідповідності до європейської та євроатлантичної спільноти розвинених країннеможлива без формування ефективної відкритої і прозорої, зрозумілої длянаселення державної влади [3 – 5, 7, 8]. Регіональні органи виконавчої владипосідають чільне місце в системі державного управління. Їхня роль дедаліпосилюється, вагомішими особливо в умовах подолання наслідків світовоїекономічної кризи стають завдання, які доводиться вирішувати у контекстівпровадження державної політики в інтересах населення, реалізацію яких вониздійснюють [15]. Понад усе це стосується соціальних, економічних, бюджетних,екологічних та багатьох інших питань, які, зрештою, забезпечують повноціннефункціонування територіальних громад. Масштаби цих завдань зростають з оглядуна ті зміни, які відбуваються в соціально-економічному та суспільному життінашої держави, та на ту роль, яка припадає у цьому процесі на регіональнувиконавчу владу. Успішне виконання цих вагомих завдань насамперед залежитьвід розуміння та підтримки територіальних громад. Вони мають регулярноотримувати повну та об’єктивну інформацію про діяльність органів влади, братибезпосередню участь у формуванні регіональної політики, прийняттіуправлінських рішень, тощо [1, 2, 4, 6]. У цьому контексті діяльність структурнихпідрозділів регіональних органів виконавчої влади, відповідальних за зв’язки згромадськістю, активізується, їх сучасна та високопрофесійна робота стає вкрайзапитаною [22 – 24]. На них покладається дедалі більше завдань, які стосуютьсятворення інформаційної політики, реалізації широких інформаційних кампаній,забезпечення позитивного іміджу та популярності як безпосередньо центральних,так і регіональних органів державної влади. Тому розвитку і вдосконаленню

Крім обов’язкових завдань, учасники могли обрати для реалізації додатковізавдання. Наприклад, розробка й впровадження: системи внутрішнього позначенняв установі, процедур у разі порушення етичного кодексу, процедури законодавчоїініціативи населення, системи оцінки роботи чиновників тощо. На початку 2006 р.експерти завершували верифікацію обов’язкових завдань, за якими учасники акціїнадали звіти. В підсумку проект завершило 426 одиниць місцевого самоврядування.Польські практики підкреслюють успішність проекту й наголошують, що майже в20 % органів місцевого самоврядування було прийнято ряд конкретних рішень, якіпідвищують професійний рівень роботи закладів, поліпшують обслуговуваннявідвідувачів, сприяють обмеженню простору для корупційної поведінки,упорядковують внутрішні процедури, сприяють інтеграції всередині закладу йпокращують комунікацію місцевої влади з місцевим співтовариством [2].

Становлення та розвиток сучасної демократичної системи публічногоадміністрування в Україні спирається на широкий світовий досвід, яких свідчитьпро велику різноманітність впливів процесу європеїзації, що обов’язковонеобхідно враховувати в подальших наукових дослідженнях.

Список використаної літератури1. Безверхнюк Т. М. Роль принципів «європейського регіоналізму» в організації

вітчизняної системи регіонального управління / Т. М. Безверхнюк // Теоретичніта прикладні питання державотворення [Електронне видання]. – 2007. – № 1. –Режим доступу: http://www.library.oridu.odessa.ua. – Назва з екрану.

2. Крамза Р. Общественная акция «Прозрачная Польша» / Рафал Крамза //Етичне та ефективне управлiння. Самоврядний вимiр. – Щецин – Черкаси. – 2006. –С. 25 – 27.

3. Тихомирова Є. Б. Рольова участь паблік рилейшнз у процесах політичноїглобалізації : автореф. дис. д-ра політ. н. : 23.00.03 / Тихомирова Євгенія Борисівна;Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 36 с.

Володимир ГАБРІНЕЦЬд.т.н., проф., завідувач кафедриінформаційних технологійта інформаційних системДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниНаталя ЗВОРИГІНАаспірант кафедри інформаційних технологійта інформаційних системДРІДУ НАДУ при Президентові України

НАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ РОЗБУДОВИ СИСТЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯЗВ’ЯЗКІВ З ГРОМАДСЬКІСТЮ В РЕГІОНАЛЬНИХ ОРГАНАХ

ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ЕВРОПЕЙСЬКОЇТА ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Інституція служби зв’язків з громадськістю в органах влади в Україні, подібнадо тієї, яка працює в розвинених країнах світу, утворена і розвивається навітчизняному ґрунті відносно недавно [22 – 25]. Процес формування професійнихстандартів і професійного середовища у цій царині нині проходить на тлі

273272

16. Указ Президента України «Про державні програми з питань європейськоїта євроатлантичної інтеграції України на 2004 – 2007 роки», № 1433 від 13.12 2003

17. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки іоборони України від 20. 20. 2008 р. «Про невідкладні заходи з посилення фінансово-бюджетної дисципліни та мінімізації негативного впливу світової фінансової кризина економіку України», № 965/2008 від 24. 10. 2008 р.

18. Розпорядження КМУ «Про затвердження плану заходів щодо реалізаціїСтратегії національної безпеки України на 2008 рік» № 1214-р від 10. 09. 2008 р.

19. Програма інтеграції України до Європейського Союзу. – Режим доступу:http://www.kmu.gov.ua|control|publish|article?artid=5490470

20. Інтерв’ю Президента України В.Ющенка «5 каналу» від 20. 03. 2009 р. –Режим доступу: http://www.president.gov.ua|news|13248.html

21. Інтерв’ю Президента України В.Ющенка агенції DPA від 12.02.2009 р.–Режим доступу: http://www.president.gov.ua|news|12905.html

22. Г. Почепцов, С. Чукут, Інформаційна політика: Навч. посіб.(ч.1) – К.: Вид-во УАДУ, 2002.

23. Связи с общественностью – «Паблик рилейшинз» – государственнойвласти и управления, под. общ. ред. проф. В.С. Комаровского, 2-е узд., Алма-Ата,изд-во «ГЫЛЫМ», 1997.

24. Public relations, практичні поради на щодень. Прес-служба президентаУкраїни, Київ, 2006.

25. Серьогін С.М. Державний службовець у відносинах між владою ісуспільством, монографія, Дніпропетровськ, ДРІДУ НАДУ, 2003.

Любов ГОЛОХАначальник бібліотечного відділуДРІДУ НАДУ при Президентові України

МОДЕРНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ БІБЛІОТЕЧНОЮСПРАВОЮ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Бурхливий розвиток інформаційних технологій, світові інтеграційні процесита перехід країн світу до інформаційного суспільства обумовлюють необхідністьздійснення модернізації державного управління бібліотечною справою в Україні.Адже існуюча нині система державного управління бібліотечною справоюнеспроможна забезпечити максимально повне виконання бібліотеками їхсоціальних функцій у суспільстві.

В умовах здійснення модернізації державного управління бібліотечноюсправою важливим є дослідження зарубіжного досвіду у цій сфері.

Для розвитку бібліотек Європейського союзу, до речі як і більшості бібліотекЄвропи, вагоме значення мають Маастрихтська угода 1992 р., Амстердамськаугода 1997 р. та Ойрашський маніфест 2003 р., які визначають культурні аспектиєвропейської співдружності та доступ до інформації. Кожний громадянин ЄСповинен мати доступ до інформації та володіти навичками роботи з нею. Натаких засадах розробляється єдина політика ЄС щодо бібліотек. Серед офіційнихдокументів ЄС, які визначають політику щодо бібліотек, необхідно виділитиРезолюцію Європейського парламенту про створення Європейської бібліотеки(1984 р.), Резолюцію Ради Європи про співпрацю бібліотек з питань обробки

підлягає, чи не в першу чергу, і система забезпечення зв’язків з громадськістюрегіональних органів виконавчої влади, які є безпосередніми інформаційнимиагентами центральних органів державної влади на територіях.

Перед цією інституцією сьогодні постає двоєдине завдання: розвиватипрофесійне середовище – формувати єдині професійні стандарти та одночаснорозбудовувати саму систему реалізації цих професійних стандартів, зокрема, врегіональних органах виконавчої влади. Оскільки саме від досконалості цієїсистеми в тому числі залежить як успішність інтегрування України в європейськута євроатлантичну спільноту, так і гідний вивід економіки країни із кризової ситуації.

Список використаної літератури1. Закон України «Про звернення громадян», № 393 від 02. 10. 1996 р.2. Указ Президента України «Про забезпечення умов для широкої участі

громадськості у формуванні та реалізації державної політики», № 854 від 31. 07.2004 р.

3. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпеченнявідкритості у діяльності органів державної влади», № 683 від 01. 02. 2002 р.

4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення умережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади», № 3 від 04.01. 2002 р.

5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо подальшогозабезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади», № 1302 від 29.08. 2002 р.

6. Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання щодо забезпеченняучасті громадськості у формуванні та реалізації державної політики», № 1378 від15. 10. 2004 р.

7. Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державноївлади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масовоїінформації», № 539/97-ВР від23. 09. 1997 р.

8. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про роботу центральних імісцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення відкритості у своїйдіяльності, зв’язків з громадськістю та взаємодії із засобами масової інформації»,№ 759-р від 18. 10. 2004 р.

9. Постанова КМУ «Деякі питання координації діяльності органів виконавчоївлади щодо європейської інтеграції», № 174 від 03. 03. 2005 р.

10. Постанова КМУ «Про подання на ратифікацію Верховній Раді УкраїниЗаяви про членство України в міжнародній європейській інноваційній науково-технічній програмі», № 477 від 21. 05. 2008 р.

11. Розпорядження КМУ «Про затвердження заходів щодо виконання у 2008році плану дій Україна-ЄС», № 1072-р від 06. 08. 2008 р.

12. Постанова ВРУ «Про звернення Верховної Ради України до парламентів,урядів та громадськості держав Європи», № 844-IV від 22. 05. 2003 р.

13. Постанова ВРУ «Про рекомендації парламентських слухань про взаємовідносиниі співробітництво України з Європейським Союзом», № 299-IVвід 28. 11. 2002 р.

14. Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавстваУкраїни до законодавства Європейського Союзу», № 1629 від 18. 03. 2004 р.

15. Указ Президента України «Про концепцію адаптації інституту державноїслужби в Україні до стандартів Європейського Союзу», № 278 від 05. 03. 2004 р.

275274

до зростання автономії бібліотек, конкурентоспроможності інформаційно-бібліотечних послуг. Необхідно також враховувати інноваційний аспект розвиткубібліотек – стратегічних партнерів бізнесу та владних структур. Першочерговимзавданням у цьому напрямі є налагодження високопрофесійного науково-аналітичного, інформаційного супроводу управлінських рішень, яке базується натеоретичних положеннях управлінських наук.

Нова модель системи управління та організації бібліотечної справи має бутивідкритою і демократичною та базуватися на концепції інноваційного розвитку ібути вивіреною за допомогою концептуального моделювання з наступнимиекспертизою та громадським обговоренням. У концепції має передбачатисязабезпечення державного управління бібліотечною справою з урахуваннямгромадської думки, внаслідок чого змінюється навантаження, функції, структураі стиль центрального, регіонального, місцевого, галузевого та інших рівнівуправління бібліотечною справою.

У оцінці якості роботи бібліотечної сфери необхідно перейти від кількіснихдо якісних показників. Головними критеріями, які визначають ефективність роботибібліотек повинні стати: задоволення населення якістю бібліотечних послуг набазовому рівні згідно з установленими стандартами; доступність бібліотечнихпослуг; максимально відкритий доступ до бібліотечних фондів; наявність у кожнійбібліотеці необхідного мінімуму енциклопедичної, довідкової літератури, базовоїбібліотеки вітчизняної та світової класики; наявність у кожній бібліотеці необхідногомінімуму технічного забезпечення та підключення до мережі Internet тощо.

Модернізація державного управління бібліотечною справою в Україніпередбачає:

– оптимізацію державних управлінських структур, оптимальне поєднанняцентралізації та децентралізації управління й розвиток місцевого самоврядування;

– перерозподіл функцій і повноважень між центральними та місцевимиорганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо управліннябібліотечними установами;

– перехід до програмно-цільового управління;– поєднання державного та громадського контролю;– врахування положень здійснюваних в країні конституційної та адміністративної

реформ;– створення опікунських рад бібліотек;– прозорість розробки, експертизи, апробації та затвердження нормативно-

правових документів; залучення до розробки, експертизи ти апробаціїзаконопроектів, що регулюють бібліотечну сферу, зацікавлених осіб;

– створення систем моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливуна якість бібліотечного обслуговування на всіх рівнях, широке використанняпринципу прямих та зворотних зв’язків;

– організацію інформаційної перевірки та експертизи бібліотечних інновацій;– впровадження новітніх інформаційно-управлінських комп’ютерних

технологій;– демократизацію процедури призначення керівників бібліотечних установ,

їх атестації та звіту перед опікунською радою;– підвищення компетенції управлінців бібліотечною справою усіх рівнів;– більш широке залучення до управлінської справи талановитої молоді;– урахуванням досвіду іноземних держав щодо створення ефективно діючої

інформації (1985 р.), Резолюцію Ради Європи про електронні публікації табібліотеки (1996 р.), Резолюцію Європейського парламенту про інформаційнесуспільство, культуру та освіту (1997 р.).

У 1998 р. Європейським парламентом прийнято рішення, стосовно ролібібліотек в інформаційному суспільстві, у якому, зокрема, визначалося, що:

– при розробці національних та європейської стратегій розвитку інформаційногосуспільства бібліотеки повинні братися до уваги так само, як при розробцівідповідних бюджетів;

– бібліотекам необхідно виділяти більше ресурсів для придбання дорогих книг;– треба підтримувати бібліотеки у справі утворення мереж, розроблення

стандартів, збереження документів, передачі інформації;– необхідно створити інформаційно-посередницький центр для вирішення

проблем довготривалого збереження документів;– на європейському рівні мають бути проведені дослідження зі створення

безкислотного (постійного) паперу;– держави-члени ЄС повинні подбати про переведення на електронні носії

культурної спадщини;– важливо провести дослідження та надати конкретну допомогу бібліотекам

із ліцензування матеріалів;– бібліотеки та їх кооперація повинні враховуватись у культурному та

інформаційному бюджетах Європейського Союзу;– слід приділяти увагу обов’язковому примірнику національних і міжнародних

документів, особливо в електронній формі;– держави-члени ЄС повинні забезпечувати всі типи бібліотек сучасним

обладнанням і підключенням їх до мережі Internet;– обслуговування у публічних бібліотеках має бути безкоштовним відповідно

до Маніфесту ЮНЕСКО про публічні бібліотеки;– у державах-членах ЄС громадяни через бібліотеки повинні мати вільний та

легкий доступ до всіх матеріалів, що створюються за рахунок податків: відзаконодавчих документів до рішень місцевого уряду, від статистичних матеріалівдо національних бібліографічних покажчиків, незалежно від форми, в якій вонистворюються;

– держави-члени ЄС повинні забезпечити інформаційному суспільствувідповідну освіту та підготовку спеціалістів для бібліотечно-інформаційної сфери,які володіють необхідними технічними навичками для якісного задоволення потребкористувачів;

– необхідно створити Бібліотечний центр ЄС для координації бібліотечноїсправи, науково-дослідної роботи, організації курсів бібліотекарів;

– у бібліотеках держав-членів рекомендовано створити інформаційні центриз європейських проблем;

– необхідно розробити статистичні показники роботи бібліотек нанаціональному та європейському рівнях.

Пройшло вже більше десяти років з часу прийняття цього документу, а значночастина його положень все ще залишається нездійсненими для українськихбібліотек. Однією із причин цього, на нашу думку, є недостатня ефективністьдіючої системи державного управління бібліотечною справою в Україні. Системауправління бібліотечною справою в нинішніх умовах повинна розвиватися якдержавно-громадська. Вона повинна враховувати регіональні особливості, тенденції

277276

думки, акцентуванні уваги на актуальних проблемах суспільного життя;стимулюванні дій з їх вирішення; формуванні позитивного ставлення додержавних структур і їх рішень; зміцненні соціально значущих інститутівгромадянського суспільства; формуванні нових типів суспільних відносин; змініповедінкових моделей. Отже, в соціальній рекламі бачимо потужний інструментсоціальної політики держави.

Вказаний феномен не є новим для України, навпаки він вже сприймаєтьсяяк ознака часу [5; 12]. Втім, розвиваючись стихійно, на недостатній законодавчійбазі [8], виявляючи відомчу дискоординацію в управлінні, почасти –непрофесіоналізм у створенні, чи досягає він мети, чи є він ефективним (йдетьсяне стільки про економічний, а про більш віддалений соціальний ефект)?

Існує позитивний світовий досвід управління соціальною рекламою. Функціїкоординації соціальної реклами можуть бути покладені на уряд, на громадськіорганізації, або ж централізована координація відсутня. Країни з розвинутимисистемами демократії успішно використовують соціальну рекламу з метоюуправління суспільно-політичним та економічним розвитком суспільства. Метатакої реклами у мотивації вчинків громадян, пропаганді суспільно-кориснихцінностей. За допомогою соціальної реклами держава просуває послуги та звітуєпро виконання своїх функцій; громадські організації привертають увагуспівгромадян, державних структур і бізнесу до суспільно важливих проблем,формують позитивну громадську думку.

Вивчення досвіду побудови моделей управління соціальною рекламоюрезюмує наявність трьох базових систем – британської, американської танімецької, що сприяють цивілізованому розвиткові соціальної реклами. Вивченняїх методології, законодавчої бази і практики сприятиме становленню цієї сфери вУкраїні як ефективного інструменту активної соціальної політики держави.

Своєрідними полюсами у площині «держава-суспільство» є британська таамериканська моделі управління соціальною рекламою. Американська модельуправління соціальною рекламою базується на принципах традиційного для СШАлібералізму. Єдиним замовником соціальної реклами в ЗМІ є неурядоваорганізація «Рекламна рада», яка об’єднує експертів ринку соціальної реклами,лобістські структури, представників різних груп інтересів. Тематика соціальноїреклами пропонується федеральною владою, штатами й некомерційнимиорганізаціями. Рада ж координує роботу рекламних агентств, що беруть участь увиробництві реклами, і рекламодавців, що здійснюють її фінансування [1].

Британська модель являє собою централізовану систему. При уряді ще у1946 р. утворено центральний інформаційний офіс, який збирає від усіх державнихструктур замовлення на соціальну рекламу, розподіляє їх серед рекламних агентстві виступає єдиним замовником соціальної реклами у ЗМІ. Питання соціальноїреклами не регулюються законодавством, реклама замовляється урядом іфінансується з державного бюджету. При цьому влада не примушує ЗМІрозміщувати соціальну рекламу безоплатно. Така модель близька до суспільногоінституту, який перебуває під певним контролем держави. Центральний офіс(СОІ) – незалежний маркетинговій центр, мета якого – координація діяльностіурядових структур в галузі комунікацій і взаємодія з рекламними агентствами.Фахівці Центру розробляють кампанії на замовлення міністерств і реалізують їх.В даній установі принципово не виготовляється політична реклама, а більшістьпрацівників прийшли з комунікаційного бізнесу та маркетингу. При річному

системи державного управління бібліотечною справою та сучаснихзагальносвітових тенденцій розвитку таких систем.

Модернізація державного управління бібліотечною справою в Україні маєзабезпечити:

– розвиток ефективно діючої системи державного управління бібліотечноюсправою в Україні здатної забезпечити виконання бібліотеками їх соціальних функційу суспільстві;

– зміну методів управління бібліотечною справою, зокрема переорієнтаціяорганів державної влади та органів місцевого самоврядування з виконання певнихфункцій на досягнення поставлених цілей, залучення громадськості до процесівуправління та контролю у сфері бібліотечної справи;

– реалізацію прав громадян на інформацію, освіту, доступ до культурнихцінностей;

– функціонування ефективно діючої бібліотечної сфери в Україні;– надання бібліотечних послуг на рівні європейських і світових стандартів;– забезпечення соціальної захищеності бібліотечних працівників;– координацію діяльності бібліотек різних типів і видів та відомчого

підпорядкування;– інтеграцію бібліотек України у світовий інформаційний та культурний

простір.

Список використаної літератури1. Бібліотеки в інформаційному суспільстві: матер. наук.-практ. конф., 21

верес. 2001 р. / Упр. культури Хмельниц. облдержадміністрації ; Хмельниц. держ.обл. універс. наук. б-ка. – Хмельницький, 2001. – 332 с.

2. Маніфест ЮНЕСКО про публічні бібліотеки, 1994 р. // Законодавство –бібліотекам України. – К., 2000. – С. 208 – 210.

3. Ойрашський маніфест. Порядок денний проекту PULMAN для електронноїЄвропи // Бібліотекар України. 2003. – № 6. – С. 2.

4. Пашкова, В. Публічні бібліотеки та інформаційне суспільство: європейськийконтекст / В. Пашкова // Вісн. Книжкової палати. – 1999. – № 11. – С. 8 – 11.

Ганна ГОЛУБЧИКк.і.н., доцент кафедри філософії, соціології державного управлінняДРІДУ НАДУ при Президентові України

МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СОЦІАЛЬНОЇ РЕКЛАМИ:ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Диференціація заходів державної соціальної політики на активні і пасивнімає на меті визначення її пріоритетів. Йдеться не стільки про економічну підтримкунаселення (що переобтяжує бюджет, розвиває утриманські настрої, підтримуєспоживацьке ставлення до держави), скільки про стимулювання відповідальногоставлення громадян до своєї соціальної долі: страхові системи, інші заходи активноїсоціальної політики. Серед інструментів активної соціальної політики постаєсоціальна реклама [2; 3; 11].

Функції соціальної реклами полягають, передусім, у формуванні громадської

279278

розповсюдження соціальної реклами у 2008 році : наказ Державної соціальноїслужби для сім’ї, дітей та молоді від 28 лютого 2008 р. № 9-г. – Режим доступу:http://www.dсssm.gov.ua.

10. Про затвердження Плану рекламно-інформаційних заходів соціальногоспрямування Мінсім’ямолодьспорту на 2008 рік : наказ Міністерства України усправах сім’ї, молоді та спорту від 21 лютого 2008 р. № 654. – Режим доступу:http://www.dсssm.gov.ua.

11. Тимошенко, А. Державна соціальна реклама в Україні : проблеми таперспективи / А. Тимошенко // Соціальна робота в Україні : теорія та практика. –2008. – № 1. – С. 57 – 63.

12. Феномен соціальної реклами в сучасному суспільстві. – Режим доступу:http://www.ekpu.lublin.pl. – Назва з екрану.

Єлисей ГОРЬКОВаспірантДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІДРОЛІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УПРАВЛІННІ

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ МІСТА

Україна обрала курс на європейську інтеграцію. При цьому, її ключовоюскладовою, основним політико-правовим інститутом, у межах якого здійснюєтьсяуправління місцевими соціально-економічним розвитком в адміністративно-територіальних одиницях через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і запідтримки держави, є місцеве самоврядування, що формується за європейськимипринципами.

Закордонний досвід переконує: відсутність самостійності в місцевих громадахнеминуче призводить до криз із можливою зміною державного ладу [1].

Власне, місцеве самоврядування як форма громадського самоврядуваннярозпочало розвиватися саме в Європі в часи Середньовіччя (вічові збори в містахКиєві, Новгороді, Пскові, Флоренції, Генуї). У сучасному ж розумінні місцевесамоврядування почало формуватися у XIX столітті як результат ліберально-демократичних реформ. Відомо, що саме із середини цього століття місцевеуправління, за ініціативою прусського юриста Рудольфа Гнейста, дістало назву«місцеве самоврядування» [2].

Як відомо, діяльність органів місцевого самоврядування безпосередньозалежить від політичних, економічних, правових та соціальних складових. Томурозвиток системи місцевого самоврядування передбачає зміни всіх її елементів.При цьому, однією з провідних тенденцій суспільного розвитку українських міст,як і загалом європейських міст, є трансформаційні зміни у змісті та складовихїхніх політичних управлінських систем, модернізаційні процеси, які відбуваютьсяв інститутах політичної влади.

Демократичні перетворення в сучасній Україні передбачають істотнийперерозподіл владних повноважень не лише в системі найвищої державної влади,але й у відносинах центральної та місцевої влади. При цьому, гостро постаєпитання про формування оновленої системи місцевого самоврядування.Доводиться констатувати, що, незважаючи на ухвалення в Україні комплексу

соціальному бюджеті держави у 300 млн. €, витрати на соціальну рекламустановлять 195 млн. € [7].

Специфіка німецької моделі полягає у відсутності нормативно-правових актівщодо соціальної реклами. Попри це, в Німеччині найбільш чітко вибудованасистема взаємодії зацікавлених у виробництві й розміщенні соціальної рекламисторін. Німецька внутрішня політика орієнтована на стимулювання громадськихініціатив у сфері соціальної роботи з населенням. Бундестаг, федеральний уряд,парламент, земельні парламенти й уряди з великим ентузіазмом спонсоруютьгромадські ініціативи соціальної спрямованості. Левова частка коштів, яківідпускаються на суспільні потреби, йде саме на соціальну рекламу [7].

Певні системні елементи Української моделі соціальної реклами визначені вКонцепції розвитку сфери соціальної реклами [4], що дає можливістьідентифікувати національну модель з британською. На користь цього свідчатьзадекларовані пріоритетні напрямки розвитку сфери соціальної реклами в Україніта очікувані результати запровадження цієї Концепції, які визначають замовника,джерела фінансування та основні теми соціальної реклами, які визначенідержавою. Так, головним донором та замовником в сфері соціальної реклами(на 70 – 80%) має стати держава; держава також визначає актуальні теми і такожсуспільно важливі сюжети для їх акцентування при розробці творів соціальноїреклами. Щодо головного координатора процесів сфери розвитку соціальноїреклами, концепцією розвитку сфери соціальної реклами в Україні передбаченотакий орган – незалежне громадське утворення в складі правління якого маютьбути представлені усі зацікавлені сторони (держава, розробники соціальноїреклами, творчі спілки, рекламодавці, представники громадськості), але невизначено кількісний склад даного органу. Втім, прив’язка до певної моделі єдосить умовною, а відсутність єдиного координатора ускладнює ефективнефункціонування соціальної реклами в Україні.

Список використаної літератури1. Астахова, Т. Хорошие идеи в Америке рекламируют /Т. Астахова// Деньги

и благотворительность. – 1994. – № 3. – С. 5 – 7.2. Буяльська, І. Соціальна реклама, її роль та значення у суспільних процесах

і формуванні ціннісних орієнтацій / І. Буяльська // Соціальна робота в Україні :теорія та практика. – 2008. – № 3. – С. 133 – 140.

3. Горін, А. Соціальна реклама як технологія соціальної роботи / А. Горін //Соціальна робота в Україні : теорія та практика. – 2008. – № 1. – С. 218 – 225.

4. Концепція розвитку в Україні сфери соціальної реклами. – Режим доступу:http://www.mlsp.kmu.gov.ua. – Назва з екрану.

5. Кузнецов, П. Часть пейзажа? Как оценивать эффективность социальнойрекламы / П. Кузнецов // Маркетолог. – 2008. – № 1. – С. 50 – 52.

6. Особливості типології та функціонування сучасної соціальної реклами вУкраїні. – Режим доступу: http://www.philology.univer.kharkov.ua. – Назва з екрану.

7. Парадокс социальной рекламы в Украине. – Режим доступу: http://www.outdoor.org.ua. – Назва з екрану.

8. Про рекламу : закон України від 3 лип. 1996 р. № 270/96-ВР : зі змінамизгідно закону України від 25 груд. 2008 р. № 800. – Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.

9. Про затвердження плану заходів Держсоцслужби щодо виробництва та

281280

– запровадження принципів політичної нейтральності, професійності танабору на конкурсній основі в організації публічної служби на рівні центральнихорганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Загалом, у діяльності органу місцевого самоврядування має пануватикомплексний та системний підхід. Треба розробити й ухвалити конкретнуобґрунтовану комплексну програму розвитку міста на 20 – 30 років з належнимфінансовим забезпеченням і вказати відповідальних за її виконання, як, скажімо,це зробили в Ризі.

Окремо варто звернути увагу на діяльність міської ради в галузі розвиткуміжнародних зв’язків, а також зв’язків із містами-побратимами. Розвитокміжнародних зв’язків має сприяти насамперед залученню іноземних інвестицій умісто та перейманню закордонного позитивного досвіду управління в усіх сферах.Він повинен мати характер обслуговування та приносити конкретну користь міськійгромаді. Країни Європи (наприклад, Латвія) готові поділитися таким досвідом, ібуло б великою помилкою не скористатися цим. Співпраця з громадами інших містмає ґрунтуватися на конкретних проектах або програмах співпраці.

Важливий аспект полягає в тому, що органи місцевої влади мають змогуотримати фінансування з фондів ЄС – від інвестицій, які спрямовуються напотреби розвитку інституціональних можливостей і збільшення дієвості публічнихпослуг, до проектів у сфері інфраструктури.

Доцільно створити при міських радах робочі групи фахівців для розробкипроектів отримання та освоєння цих коштів, залучати міську раду до роботи врізноманітних міжнародних організаціях. Наприклад, у Латвії такі відділи є навітьу складі виконавчих органів місцевого самоврядування невеликих міст (до десятитисяч мешканців) [4]. Необхідно розробити реальні чіткі інвестиційні проектирозвитку міста на основі бізнес-планів, розміщених на сайті міської ради. Лишетак можна забезпечити статус справді європейського міста з європейськимистандартами життя.

Здійснити ряд невідкладних кроків на шляху до формування новоїдемократичної муніципальної ідеології, розробки стратегії сталогомуніципального розвитку з залученням місцевих громад та населення, а такожзаконодавчого забезпечення структурних реформ місцевого самоврядування вУкраїні стає дедалі більш актуальним. Таким чином, європейський та світовийдосвід може бути активно запроваджений в Україні через його усвідомлення,опрацювання та адаптацію.

Список використаної літератури1. Місцеве самоврядування в структурі політичних систем: вітчизняний і

зарубіжний досвід / Павко А. // Віче. Журнал Верховної Ради України. – Режимдоступу: http://www.viche.info/journal/1006/

2. Політична система сучасної країни: особливості становлення, тенденціїрозвитку / Редкол. Ф. М. Рудич (голова) та ін. – К., 1998. – С. 29.

3. Соскін О.І., Матвійчук А. М., Матвійчук Н. 0. ЄС та місцевесамоврядування: досвід вишеградських міст та українська перспектива: Науково-методичний посібник/ За загальною ред. О. І. Соскіна. – К.: Вид-во «Інститутсуспільної трансформації», 2008. – 56 с.

4. Управління містом як технологія / Гарцула В. //Львівська газета. – 2005. –№ 196 (762)

законодавчих актів, покликаних сприяти розвитку територіальних громад іреалізації їхнього права на місцеве самоврядування, цей інститут залишаєтьсянедосконалим і не реалізує всіх своїх потенційних можливостей. Натомість убільшості європейських країн інститут місцевого самоврядування з другоїполовини XIX століття став провідним [1].

Апріорі інститут місцевого самоврядування є досить ефективним і необхіднимелементом створення удосконаленого механізму стримувань і противаг міжзаконодавчою та виконавчою гілками влади, яким властиве певне протистояння,що загострюється певними періодами. Постійне удосконалення місцевогосамоврядування, яке відіграє роль механізму узгодження інтересів місцевих громаді державних інституцій, – основа стабільності й повноцінного розвитку держави.

Місцеве самоврядування є одним із визначальних елементів демократичногоустрою держави, політичних систем різних країн світу та України. Як і демократіявзагалі, воно пройшло тривалий і складний шлях розвитку. Наша країна за рокинезалежності зробила важливі кроки для становлення та конституційногозакріплення основ місцевого самоврядування. Протягом цього часу відбуласяне тільки трансформація структури місцевої влади, а й еволюційна зміна поглядівна місце та роль місцевого самоврядування в утвердженні України якєвропейської демократичної держави. Проте для встановлення в перспективі намісцевому рівні потужного і впливового представницького самоврядування,ефективного виконання властивих йому функцій та повноважень, на наш погляд,потрібно не лише внести відповідні зміни до Конституції (особливо щодовиборчого процесу), а й насамперед розробити на державному рівні концепціюреформування політичної системи загалом і публічної влади на місцях. Самепоетапне динамічне вирішення низки цих принципово важливих завданьзабезпечить перетворення інституту місцевого самоврядування на дійовий важільу збалансованому розвитку державних і самоврядних інституцій в Україні, наневід’ємний і самодостатній структурний компонент її політичної системи.

Реалізація євроінтеграційних прагнень вимагає від України підвищенняефективності публічної адміністрації, аби бути адміністративно здатною втілюватиєвропейську політику. Крім того, назріла необхідність розбудувати системуефективного управління, незалежно від потреби адаптуватися до вимог ЄС, тобтоадміністративної реформи. Тому ці два процеси – задоволення вимог ЄС іадміністративна реформа – одночасні та паралельні [3]. Адміністративну реформумає бути реалізовано з рівня місцевої громади – базової та основної ланкимісцевого самоврядування в Україні. Слід визнати, що будь-який населений пунктможе бути громадою незалежно від його чисельності [3].

Сутність такого реформування в частині формування сучасної системимісцевого самоврядування, і, відповідно, практичного використання європейськогодосвіду, продиктована необхідністю здійснення наступних перетворень:

– забезпечення прав і законних інтересів громадян;– формування ефективної виконавчої влади на центральному та місцевому

рівнях, системи місцевого самоврядування, яка володіє не тільки належнимиуправлінськими навичками та методами, а й насамперед виконує основну вимогудо демократичної влади – перехід від управління громадою до служіння йому;

– делегування повноважень, функцій, послуг і ресурсів якомога ближче докінцевого споживача державних послуг, децентралізації та деконцентрації владнихповноважень з центрального рівня на регіональний та місцевий (субсидіарність);

283282

організаційної побудови і функціонування систем правоохоронних органівзарубіжних країн, а також визначення шляхів використання такого досвіду дляреформування та розвитку системи правоохоронних органів України з урахуваннямнаціональних особливостей нашої держави, причому особливу значущість ценабуває у світлі зовнішньополітичних орієнтирів України і, передусім, прагненняприєднатися до Європейського Союзу. При цьому заходи щодо реформуваннясистеми органів внутрішніх справ повинні відповідати заходам по удосконаленнювсієї правової системи України, тобто здійснення основних напрямів реформуваннясистеми правоохоронних органів не повинно розходитися з іншими складовимидержавно-правової реформи в Україні, а саме парламентською, адміністративною,муніципальною реформами, а також соціально-економічними заходами зподолання світової кризи. Важливої ваги у цьому напрямі набуває аналіззарубіжного досвіду діяльності органів внутрішніх справ.

Головним елементом системи органів внутрішніх справ зарубіжних країн єоргани поліції. Для централізованих поліцейських систем характерне наділеннянеобмеженими повноваженнями глави центрального органу, який здійснюєуправління поліцією. Децентралізовані (напівцентралізовані) поліцейські системихарактеризуються тим, що повноваження центральних загальнодержавних органівполіції у відношенні територіальних поліцейських формувань обмежені. У багатьохкраїнах світу до поліцейської системи входять спеціалізовані поліцейські сили. УВеликій Британії, наприклад, до них відносяться: поліція підприємств атомноїіндустрії, поліція по охороні морських портів і т.п. У Німеччині найбільшоюспеціалізованою поліцейською силою є Федеральна прикордонна охорона.

Існує необхідність впровадження у практику органів внутрішніх справУкраїни позитивного досвіду зарубіжних країн щодо створення та діяльності«спеціальних патрулів», які комплектуються переодягненими у цивільнеполіцейськими і використовують автомашини, замасковані під автомашиниприватних власників або таксі, у великих промислових містах України з метоюпопередження та розкриття тяжких злочинів. Хоча значення профілактикиправопорушень визнано в усіх країнах, служба профілактики виділена вобмеженому числі поліцейських систем. У більшості країн профілактикаправопорушень здійснюється поліцією разом з органами, що виконуютьпокарання. У країнах, орієнтованих на демократичний шлях розвитку, поліціярозглядається винятково як правоохоронний орган, призначений для забезпечення«контролю над злочинністю», стримування її за допомогою застосування засобів,встановлених законом. У країнах, де правоохоронна система будується напринципах централізації, а це, як правило, унітарні держави з континентальноюмоделлю організації влади, поліцейські сили перебувають під прямим контролемнаціонального уряду, і місцеві підрозділи поліції більшою мірою підпорядкованівищим органам управління, ніж місцевій владі. Порівняльний аналіз різнихмоделей організації охорони правопорядку в зарубіжних країнах дозволяєпогодитися з висновком, що муніципальна поліція в більшості держав є історичносформованим елементом поліцейської системи, обумовленої існуваннямтрадиційних форм місцевого самоврядування та їх особливостей.

У численних наукових дослідженнях, проведених за кордоном і присвяченихперспективам поліцейської діяльності, муніципальна поліцейська роботарозглядається як головна стратегія поліції в XXI столітті. ЇЇ основною перевагоювизнається здатність зменшити ступінь відчуженості поліції та суспільства,

Микола ДІДЕНКОздобувач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ТЕНДЕНЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВВНУТРІШНІХ СПРАВ У ЗАГАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ВДОСКОНАЛЕННЯ

СИСТЕМИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ

Діяльність держави в напрямі формування дієвого механізму забезпеченнясуспільної безпеки та правопорядку є складним і багатовимірним процесом, щобазується на оновленні, удосконаленні та адаптації національного законодавстващодо організації, засобів, інструментів та механізмів діяльності складових системипублічного адміністрування. Водночас, актуалізується завдання реформуванняфункцій, структури та повноважень таких складових з метою підвищенняефективності та сталості їх функціонування. Інтегрованість завдання раціоналізаціїуправлінської діяльності органів внутрішніх справ в такому контексті обумовленанамаганням і потребою адаптувати більш консервативну за змістомправозастосовчу діяльність до процесів становлення і розвитку інститутівгромадянського суспільства, формування базових складових правової держави,спрямування на забезпечення прав і свобод громадянина, інтересів суспільстваі держави від протиправних посягань.

Сучасна практика діяльності органів внутрішніх справ свідчить, щовирішальною умовою забезпечення нею належного громадського порядку тагромадської безпеки на певній території є, в першу чергу, врахування місцевихособливостей, чітка організація та управління силами і засобами, можливістьотримання своєчасної та достовірної інформації про вчинені правопорушення іоперативного реагування на неї [1]. Багатогранність функцій органів внутрішніхсправ як органів виконавчої влади, їх пов’язаність з усією правоохоронною іправовою системами держави потребують комплексного підходу до підвищенняефективності їх оперативно-службової діяльності. Саме проблеми подальшоговдосконалення системи та структури правоохоронних органів, підвищенняефективності їх діяльності, утвердження і забезпечення прав і свобод людини,зміцнення законності і правопорядку вирішуватимуся в процесі їх реформування.Діяльність держави в цьому напрямі багатовекторна, втім ведучими її напрямамиє, по-перше, поновлення та вдосконалення вітчизняного законодавства, в томучислі, яке регулює організацією, форми та методи роботи правоохоронних органів,по-друге, реформування цих органів з метою підвищення рівня їхфункціонування.

В Україні у сучасний період проводиться реформування всіх сторінжиттєдіяльності суспільства і держави. Одним із головних завдань цих реформ єудосконалення системи правоохоронних органів, у тому числі органів внутрішніхсправ. Адже пріоритетом реформування системи правоохоронних органівУкраїни є приведення її у відповідність із основними тенденціями, якіузагальнюють досвід організації та функціонування систем правоохороннихорганів зарубіжних країн, а також у відповідність із міжнародно-правовимистандартами здійснення правоохоронної діяльності. У зв’язку з цим особливоїактуальності набуває вивчення та запозичення позитивного досвіду у сфері

285284

більшості країн Європи практично не постає, оскільки чітко розмежованавідповідними повноваженнями, в Україні є хронічною та ключовою. У чинномузаконодавстві України категорія «питання місцевого значення» хоча й зафіксованана конституційному рівні, проте чіткого визначення немає, досить суперечливоює і регламентація державних питань. Тому одне з ключових питань, які необхідновирішити законодавцю, – здійснити таке розмежування за критеріями.

Світовий досвід дає кілька варіантів вибору таких критеріїв залежно відправової системи країни. Наприклад, в англосаксонській системі питаннямісцевого значення фіксуються за принципом «дозволено лише те, щопередбачено Законом». Відтак, у цій системі відповідним чином регламентуєтьсямісцеве самоврядування, коли окремі закони мають характер своєрідних кодексів,в яких дуже чітко передбачається коло питань, що належать до повноваженьмісцевого самоврядування. З іншого боку, в країнах континентальної системимісцеве самоврядування діє за принципом «дозволено все, що не забороненоЗаконом» – питання державного значення прописані чітко, а решта відноситьсядо повноважень місцевого самоврядування.

В Україні склалася досить парадоксальна ситуація: країна належить доконтинентальної системи права, але повноваження місцевого самоврядуваннявизначені за принципами англосаксонської системи. На даний час нараховуєтьсяпонад три тисячі нормативно-правових актів, в яких фігурує термін «місцевесамоврядування», і сімсот законів, які регулюють відносини у цій сфері. Цепризводить до наявності конкурентних і колізійних ситуацій та неврегульованостібагатьох питань місцевого самоврядування, і породжує проблему вдосконаленняі систематизації законодавства та видання кодифікованого акту з питань місцевогосамоврядування.

Сьогодні назріла необхідність уточнити та розмежувати повноваження міжорганами місцевої влади та органами місцевого самоврядування з урахуваннямєвропейського досвіду та європейських реалій. На черзі перегляд закону промісцеві державні адміністрації та про місцеве самоврядування. При розгляді цихзаконодавчих актів саме у такій парі можна говорити про зміну системи місцевоївлади на користь територіальних громад.

Із цією проблемою дуже тісно пов’язаний і матеріально-фінансовий аспектуправління місцевими справами. На даний час склалася ситуація, коли державніфункції (такі як освіта, охорона здоров’я, соціальний захист) займають у місцевихбюджетах понад 80 відсотків видатків, за умови, що класичне самоврядування –це дороги, освітлення вулиць, благоустрій, житлово-комунальний фонд,навколишнє середовище, розвиток культури в регіоні тощо. Саме на утриманняцих об’єктів мають витрачатися 80 відсотків місцевого бюджету, а не на сутодержавні функції.

Таким чином, можна зробити висновок, що функції місцевогосамоврядування загалом не забезпечені відповідними джерелами фінансування.Доходи, закріплені за місцевими бюджетами, недостатні для виконання покладенихна них функцій, а самі вони практично не мають повноважень щодо бюджетів.Як наслідок – основним джерелом надходжень до місцевих бюджетів єзагальнодержавні податки і трансферти з державного бюджету. Це обумовлюєтьсядомінуванням витрат на забезпечення делегованих повноважень у структурівидатків місцевих бюджетів, а також централізацією фінансових ресурсів удержавному бюджеті.

об’єднати зусилля органів місцевого самоврядування та різних суспільнихінститутів: сім’ї, школи, співтовариства сусідів у забезпеченні обстановкипублічного спокою та порядку, зробити їх ключовими партнерами поліції. ОбранийУкраїною демократичний шлях розвитку, схожість прийнятих моделей місцевогосамоврядування дозволяють широко використовувати накопичений у зарубіжнихкраїнах досвід реалізації функції охорони громадського порядку на самокерованихтериторіях та організації муніципальних сил правопорядку.

Реформування органів внутрішніх справ в сучасних умовах державотворенняявляє собою формування нових інтегративних властивостей системи управлінняОВС, що має забезпечити відповідність правового змісту, якості та адміністративнихформ реалізації правоохоронної діяльності об’єктивним потребам суспільства, щодетерміновані характеристиками демократичної правової держави. Адже ефективнереформування системи органів внутрішніх справ залежить від характеру реформвсієї системи виконавчої влади в демократичній правовій державі, інтегруєпроблемний аналіз політичної стабільності на центральному та регіональному рівняхіз правовою регламентацією реалізації владних повноважень органами внутрішніхсправ, а характер реформування ОВС визначально базується на дотриманніпринципів законності та гуманізму. Водночас, така діяльність має бутипідпорядкована загальним принципам публічно-адміністративної діяльності.

1. Негодченко О.В. Функції органів внутрішніх справ у контексті забезпеченняправ і свобод людини // Вісн. Луганськ. акад. внутр. справ. – 2003. – № 1. – С. 176 – 185.

Олена КЛИМЕНОВАздобувач кафедри державного управління та місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПИТАННЯ РОЗПОДІЛУ ПОВНОВАЖЕНЬ ТА ФІНАНСУВАННЯОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ

Відповідно до ст. 7 Конституції України та ст. 2 Європейської Хартії місцевогосамоврядування закріплюється принцип визнання і гарантування місцевогосамоврядування. Цей принцип означає встановлення у нашій державідемократичної децентралізованої системи управління, яка базується на повнійсамостійності територіальної громади, органів місцевого самоврядування привирішенні усіх питань місцевого значення.

Після відходу від тоталітарної радянської системи організації влади Українаприйняла державний курс на євроінтеграцію та створення моделі організації влади,яка б відповідала сучасним європейським стандартам та була спрямована назабезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян.

На шляху напрацювання європейської моделі територіальної організаціївлади Україна зіштовхнулася з потужним впливом антидемократичних традицій,стереотипів радянської доби, екстрапольованих до вітчизняного правового поля,а також етнічними, економічними, природно-географічними та іншимичинниками, які заважали прийняттю цілісної концепції місцевого самоврядування.

Проблема визначення повноважень влади держави та влади громади, яка в

287286

Петро КОГУТк.і.н., доцент, декан факультетудержавного управліннята місцевого самоврядуванняЛРІДУ НАДУ при Президентові України

ПЕРСОНАЛЬНА СКЛАДОВА ТРАНЗИТУПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

Організація та здійснення політичної влади тісно пов’язані з персональнимфактором. Назовні цей зв’язок проявляється у тому, що політико-владний процесасоціюється з конкретною персоною – лідером, або впливовою соціальноюгрупою, що особливо наочно демонструє сучасна політична ситуація в Україні.З позицій громадянського суспільства поняття персонального фактора повинновключати не лише лідерство та політичну корпоративність, але й суспільствозагалом. Такі підходи зумовлені тим, що єдиним джерелом влади в умовахдемократії виступає народ, у тому числі й кожна персона зокрема, а громадянськесуспільство утверджує пріоритетність персони, що виражається принципом«держава для особи, а не особа для держави». Декларування статтею 1 КонституціїУкраїни положень про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовоюдержавою і наявність значних проблем щодо реального їх втілення у політико-владних відносинах, вимагають серйозного наукового осмислення цілогокомплексу важливих політологічних проблем, у тому числі й персональноїскладової транзиту політичного режиму в Україні.

Посилення тенденції до зростання соціальної нестабільності та суспільно-політичної пасивності в Україні, поглиблення розчарувань у системі політичноївлади диктують необхідність пошуку і використання таких елементів у політико-владних відносинах, які б склали надійну основу їх якісно нової ефективності. Уцьому контексті вивчення персональної складової транзиту політичного режимув Україні як широкої соціальної бази вимагає осмислення процесу включення уполітико-владні відносини максимально можливого числа учасників, а в ідеалі –усіх політично дієздатних персон як суб’єктів громадянського суспільства звисоким рівнем демократії.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають роботи Е. Мун’є,І. С. Вдовіної, П. Сорокіна, О. Кульчицького, які розкривають вихідні засади длярозуміння персоніфікації, а також дослідження Е. Канетті, В. Н. Соколова, А. Г. Старинця,В. Ф. Халіпова, присвячені висвітленню важливих складових політичної влади, праціС. Г. Рябова, І. Є. Тарапова, В. О. Трильовського, в яких здійснено аналіз важливихособливостей розвитку політичного режиму в Україні.

Розкриття проблеми персоніфікації транзиту політичного режиму в сучаснійУкраїні вимагає, у першу чергу, осмислення її у двох основних площинах:ідеологічній і функціональній. Виходячи з нинішніх українських умов, головнимзавданням ідеологічної сфери є сприйняття персоніфікації як широкогосуспільного поняття. На жаль, в українському політичному житті підперсоніфікацією розуміють здебільшого персональне політичне лідерство. Такимчином, на ідеологічному рівні створюються передумови для формуванняштучного бар’єра між політичним лідерством і джерелом політичної влади –народом, точніше тією його частиною, яка не належить до політичного істеблішменту.

Європейська практика у сфері фінансового забезпечення місцевогосамоврядування підтверджує той факт, що не існує універсальної моделі таалгоритму вирішення питання децентралізації повноважень, власності та джерелфінансування місцевого самоврядування. Слід відмітити декілька важливих уроківдецентралізації влади у європейських країнах, досвід яких дозволить оптимізуватицей процес на Україні.

Важливою складовою стало укрупнення низових територіальних структур.У переважній більшості було призведено укрупнення муніципальних утворень,у ряді країн вони були скорочені у розмірах. Наприклад у ФРН на протязі 1965 –1975 рр. кількість муніципалітетів скоротилася з 25,0 до 8,5 тис., у Данії – з 993 до275, у Нідерландах (1980 – 1991 рр.) – з 811 до 504, у Греції (1997 – 2000 рр.) – з 5343до 1033, у Швеції – з 2500 до 289. Винятком опинилась ситуація у Франції, де існує26 тис. громад, які складають половину усіх муніципалітетів Західної Європи.Скорочення кількості громад відбулося також у країнах Східної Європи – у Польщі,Литві. Позитивний ефект такого скорочення муніципальних громад напрямузалежав від рівня добровільності, а також адекватного урахування національних,культурних, родинних та інших місцевих умов. На практиці це обумовилоформування різних за критерієм чисельності та території місцевих територіальнихструктур. Наприклад, в Іспанії близько 3670 місцевих громад, чисельність якихнижче типової для країни середньої громади, в Норвегії при населенні 4,7 млн.чол. існує 19 областей та 431 комуни, серед яких є мало чисельні (до 200 чол.), уФінляндії (населення 5,2 млн. чол., 5 губерній та 432 муніципалітети.

Обов’язковим пріоритетом при цьому було розширення фінансової базимісцевих бюджетів, закріплення у законодавстві додаткових джерел фінансуваннямісцевих громад та засобів їх акумуляції до бюджетів місцевих органівсамоврядування.

Базовою проблемою у сфері місцевого самоврядування є відсутність цілісноїконцепції місцевого самоврядування, відсутність єдності у підходах щодорозуміння природи, ролі, місця самоврядності в житті суспільства та забезпеченняповноважень органів місцевого самоврядування відповідними фінансовимиресурсами. Дані питання вирішені у більшості європейських країн, досвід якихсьогодні широко використовується органами місцевого самоврядування в Україні.Але без проведення системних конституційних змін в Україні місцевесамоврядування ще довгі роки буде перебувати на узбіччі європейських процесівта європейських стандартів управління місцевим розвитком.

Список використаної літератури1. Баймуратов М. О., Клепацький М. М., Князєв В. М., Кравченко В. В., Піцик

М. В. Актуальні проблеми виконання законів України «Про місцевесамоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації» / Товариствонауковців по сприянню муніціпальній реформі. – К. : Атіка, 2003. – 288 с.

2. Гринишин Маріанна, Трохимчук Степан. Місцеве самоврядування в Україніта Польщі на шляху до спільного Європейського Дому / Львівський національнийун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. Кафедра країнознавствата міжнародного туризму / Маркіян Мальський (наук.ред.). – Л., 2002. – 96 с.

3. Саввов А. І., Борщ Л. В., Петрова Е. А., Брудерер Вальтер, Гончарова Н. П.Шлях до лідерства – європейський вибір України / І.К. Бондар (наук.ред.). – К. : ВД«Корпорація», 2005. – 227 с.

289288

Демократична за формою, але слабка у практично-функціональномувідношенні складова політичного режиму в Україні, на жаль, значно поступаєтьсяйого недемократичній, проте домінуючій «тіньовій» стороні. Це надзвичайнонегативно відображається на усіх елементах політико-владного механізму і,особливо, на системі виховання, підготовки, відбору та розподілу політичнихкадрів. Її головним критерієм виступає належність чи неналежність до тієї абоіншої впливової політико-владної групи. Погіршує ситуацію й те, що нинішніобставини функціонування українського політичного режиму не сприяютьвизріванню у середовищі таких груп потреби у залученні кандидатів з позитивнимиперсоніфікованими властивостями та високим рівнем фаховості.

Функціональна відчуженість та ізольованість політичного режиму в Українівід його демократичної основи – персони зумовила тотальне поширення системиполітичної безвідповідальності перед суспільством. В обмеженому виглядіполітична відповідальність проявляється лише щодо лідерів рейтинговихполітичних сил та керівників впливових у регіонах чи державі політико-владнихструктур.

Отже, панування персоніфікованої політичної кастовості сприяє зміцненнюконсерватизму в сучасному політичному режимі України. Тому подолання цихнегативів та формування сучасного, прогресивного українського політичногорежиму вимагає утвердження новітніх демократичних цінностей, на основі якихстає можливою формування стабільної соціальної основи влади. В ідеологічномута функціональному аспектах це передбачає: утвердження політико-владнихвідносин, джерелом яких виступатиме персона; створення передумов дляоптимального політичного балансу між персональним в соціальномусередовищі, на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівнях;утвердження відносин громадянського суспільства як основи політичної системидержави.

Ігор КУСПЛЯКаспірантОРІДУ НАДУ при Президентові України

ДО ПИТАННЯ ЗАДОВОЛЕНОСТІ ЕЛЕКТРОННИМИДЕРЖАВНИМИ ПОСЛУГАМИ В ПРОЦЕСІ ВПРОВАДЖЕННЯ

ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ

Одним зі значущих та очікуваних результатів впровадження європейськихстандартів та сучасного публічного адміністрування є підвищення якості таефективності послуг, які надаються державними органами громадянам табізнесовим структурам.

Серед основних проблем, які пов’язані з наданням державних послуг можнавиділити такі, як суперечності в нормативно-правовому полі, відсутність чіткихстандартів якості послуг, доступу до інформації, неузгодженість термінів наданняпослуг, необґрунтований механізм оплати, закритість процедур, прозорість владита рівень корупції тощо. З даними проблемами стикались і країни ЄвропейськогоСоюзу. Але стрімкий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологійзумовив необхідність надання послуг в електронній формі. «Суть електроннихпослуг заклечається в переводі державних послуг в електронний вигляд і це

У кінцевому підсумку це звужує соціальну основу політичної влади в Україні.Негативною рисою українського політичного режиму є його

корпоративність, що, визріваючи на рівні завоювання влади, передається й нарівень її здійснення. Це явище у внутрішньому аспекті задовольняє політичніінтереси та владні прагнення вузького кола осіб, створює їм сприятливі умовидля ситуативного політичного маневрування на різних рівнях політичноїкорпоративності, але назовні, стосовно суспільства – спрямовується на зміцненняполітичної кастовості. Завдяки цьому посилюється відчуження носіїв влади від їїджерела, яким, у кінцевому підсумку, завжди виступає персона.

Поглиблення політичної корпоративності в Україні призводить до виникненнятаких елементів політичного режиму, які спрямовані проти інтересів персони якгромадянина держави. Це властиве як столичній політичній корпоративності,ознакою якої виступає кастова централізація влади, так і регіональній політичнійкорпоративності, головною метою якої є владне утвердження на місцях тастворення політичного плацдарму в регіоні для завоювання центральної владичи отримання впливових позицій у ній. Проте, жоден з цих видів політичноїкорпоративності не спроможний забезпечити належну роль персони уполітичному режимі держави і тому перешкоджає формуванню для ньогоширокої соціальної основи в суспільстві. Домінування вузького кола персон набудь-якій стадії формування чи рівні здійснення політичного режиму означаєвідхід від ідеологічних засад демократії. Тому персональна складова політичногорежиму в Україні у панівній нині ідеології містить недемократичні елементи, щопроявляються назовні як PR-вождизм з сильним ухилом у сторону авторитаризму.

Особливістю персональної складової політичного режиму у функціональнійплощині виступає, в першу чергу, значний ступінь його відчуження віддемократичного носія – народу. Це проявляється переважно у тому, що персонав електоральному контексті використовується як засіб приходу до влади, а уполітико-владному та державно-управлінському – як об’єкт відповідної діяльності.Тому функціонування українського політичного режиму супроводжуєтьсявикористанням недемократичних форм та методів.

Відхід від демократичності у характері здійснення політичної владизумовлений функціональними особливостями українського перехідного періоду– політичного транзиту. Однією з них є своєрідне зрощення бізнесу періодустартового нагромадження капіталу з політикою. При цьому політична складовавиконує обслуговуючі функції переважно для великого капіталу. Однак, процесзміцнення її відносної самостійності зумовив в останні роки використанняполітичного режиму як засобу майнового перерозподілу і у середовищі великоївласності. Зазначені тенденції викликані функціональною зацікавленістю дужевузького правлячого соціального прошарку, персоніфіковані політичні інтересита владні прагнення якого посідають пріоритети у технології здійснення владиукраїнським політичним режимом.

Функціональні особливості реалізації політичної влади в Україні надають їйознак ситуаційності, що випливає з тимчасовості політичного правління їїреальних носіїв. Політична ситуаційність і, відповідно, невпевненість правлячогоістеблішменту, з одного боку, та фактична функціональна відчуженість від владиосновної маси політично дієздатних персон, що становить передумову соціально-політичної пасивності, з іншого боку, формують соціальний ґрунт длянестабільності українського політичного режиму.

291290

реєстрації бізнесу, але хоча і спостерігаються скорочення строків надання послугфізичним і юридичним особам, оптимізується документообіг, відбуваєтьсязменшення фінансових витрат, даний принцип потребує доопрацювання.

Третьою стадією є публікація інформації та інтерактивних форм дляотримання послуги на порталі органу державної влади. Кардинально змінюєтьсямісце зустрічі громадянина та чиновника, стає можливим здійснення будь-якихвидів платежів, з’являються регіональні портали, які об’єднують державні послугита послуги недержавного сектора, стає можливим оформлення фінансовихдокументів, реєстрація підприємств і т.д.

Рівень задоволеності послугами прямо пропорційний зменшенню рівнякорупції в органах державної влади в процесі переведення послуг в електроннийвигляд. Зв’язок між впровадженням технологій електронного урядування таантикорупційною політикою держави є очевидним, так як по мірі реалізаціїелектронних послуг зменшується кількість контактів між чиновником тагромадянином, відбувається відкритість процедур тощо.

Отже, можна зробити висновок, що переведення державних послуг велектронний вигляд та впровадження технологій електронного урядуваннясприятиме підвищенню задоволеності одержувачів послуг та стану їх надання, іяк наслідок, повинно стати важливим інструментом нового публічногоадміністрування заснованого на європейських принципах. Однак, привпровадженні електронних державних послуг актуальними залишають проблемидоступу та цифрової нерівності, відсутність технічних стандартів, а саме головне– відсутність політичної волі та адекватного розуміння вищого керівництва органівдержавної влади.

1. Клименко І.В., Линьов К.О. Технології електронного врядування. – К.:Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. – 192 с. –(Серія «Бібліотека молодого державного службовця»)

2. Солодов В.В. Електронне урядування як інфтрумент трансформації державногоуправління: дисертація кандидата політичних наук: 23.00.02. – Москва: РДБ, 2007.

Олексій ЛІТВІНОВначальник відділу координації, маркетингута моніторингу наукових дослідженьуправління з наукової роботиДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРИНЦИПІВ СПРИЯННЯРОЗВИТКУ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Протягом останніх років Україна стрімкими темпами наближає національнезаконодавство до стандартів Європейського Союзу, що повністю відповідаєстратегічній меті – інтеграції України в ЄС. До найбільш прогресивних кроківможна віднести прийняття низки законів, які заклали підвалини для створеннясприятливого середовища розвитку підприємництва. Це, зокрема, закони Українивід 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців», від 11 вересня 2003 р. «Про засади державної регуляторної політикиу сфері господарської діяльності», від 6 вересня 2005 р. «Про дозвільну систему у

передбачає не тільки її інформатизацію, але і реінжиніринг всього процесу їїнадання» [2, с.92]. І тому перехід до електронних послуг є одним із основнихнапрямків розвитку електронного урядування. Але це не означає, що інші формита канали надання послуг перестають існувати. Традиційні шляхи отриманняпослуг шляхом особистого звернення, телефоном або поштою існуватимуть інадалі, постійно вдосконалюючись [1, с. 89].

Ефективність та потенційні переваги впровадження електронних послуг єочевидними, суттєво зменшується час на обробку інформації, спрощуються таприскорюються адміністративні процедури, практично зникає дублювання різнихвидів робіт, підвищується задоволення громадян тощо.

В країнах Європейського Союзу основну увагу, в процесі впровадженняелектронних послуг, звертають на ступінь задоволеності отримувачів електроннихдержавних послуг якістю самих послуг. Це можна дізнатись шляхом опитуваннягромадян для виявлення оптимального способу надання послуги, їх набору. Вданому випадку це сприяло вирішенню питання відкритості і прозорості в наданніпослуги. Так як раніше надання послуги будувалось як максимально зручне длячиновника, то тепер на передній план виходять інтереси громадянина.

Одним з напрямків роботи, які позитивно пов’язані з задоволеністюелектронними послугами є соціальна активність одержувачів послуг та існуючийїх досвід в отриманні цих послуг. Так як більш активні громадяни, які ведутьактивніший образ життя, входять до тих або інших соціальних мереж, розглядаютьіснуючі перешкоди та бар’єри в отриманні електронних послуг як низькі, можутьуспішно долати їх, і відповідно, зберігати високий рівень задоволеністю послугоюв цілому. Враховуючи існуючий у них доступ до неформальних каналівінформації, таких як колеги, родичі, знайомі можна підвищити рівень довіри доелектронних послуг та технологій електронного урядування загалом.

Інформаційні доступність послуг по каналам організацій, які їх надають тежграє важливу роль. Потрібно організувати можливість надання консультацій,роз’яснень та уточнень щодо тримання електронної послуги. Створенняповноцінного зворотного зв’язку, інформаційної відкритості сприятимеподоланню перешкод доступу до електронних послуг.

Підвищення задоволеності буде відбуватись і зміною процесу наданняпослуги. Перевід державної послуги в електронний вигляд дозволяє розглядатипослуги з різних позицій для клієнта. Найбільш важливим з точки зору клієнта ємісце отримання послуги. Оптимальним варіантом тут є отримання послуги напорталі органі влади, але для впровадження портального підходу доцільно пройтидеякі стадії. Перша – це надання державної послуги в державному органі. Хоча іпослуга і переводиться в електронний вигляд, однак місце її надання не змінюється,громадянин або представник юридичної особи присутній в місці надання послуги.Навіть при такому способі організації надання послуги відбувається економіячасу на обробку інформації та отриманні відповіді, зазнаватимуть трансформаціїпевні процеси, забезпечиться прозорість процедур.

Наступною стадією надання електронних послуг є створення установ, якіпрацюють за принципом «єдиного вікна», але без використання Інтернет. Всінеобхідні служби та відомства, знаходяться в одному приміщенні, погодженняпроходять без повторного звернення громадянина, але при першому зверненнінеобхідна його присутність. В нашій державі є певні кроки організації роботивлади за принципом «єдиного вікна». Наприклад, в оформленні митних вантажів,

293292

зазначеного вище указу Кабінет Міністрів України має здійснити невідкладнізаходи щодо запровадження в Україні принципів Європейської хартії малихпідприємств, зокрема, підготувати та затвердити відповідний план заходів.Водночас постановою уряду було доручено Державному комітету України зпитань регуляторної політики та підприємництва й іншим центральним органамвиконавчої влади, разом із Радою підприємців при Кабінетові Міністрів України,вжити необхідних заходів для запровадження європейських принципів тарозробити необхідні законопроекти.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2008 р. № 1245-р«Про затвердження плану заходів із впровадження в Україні принципівЄвропейської хартії для малих підприємств на друге півріччя 2008 р. – 2009 рік»було затверджено План заходів із запровадження в Україні принципівЄвропейської хартії для малих підприємств на друге півріччя 2008 – 2009 рр. Згідноіз затвердженим планом запровадження в Україні принципів Європейської хартіїдля малих підприємств передбачається шляхом реалізації певних заходів, поділенихна 4 основні групи: 1. Удосконалення законодавства з питань підприємництва тарегулювання: процедур реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності;механізму оподаткування та фінансових питань; технологічного співробітництвапідприємств. 2. Підвищення кваліфікації. 3. Удосконалення порядку обмінуінформацією між органами виконавчої влади та підприємцями в режимі реальногочасу. 4. Сприяння створенню єдиного ринку.

Відповідно до Плану заходів з виконання у 2009 р. Національної програмисприяння розвитку малого підприємництва в Україні, затвердженого постановоюКабінету Міністрів України від 18 лютого 2009 р. № 176-р, передбачаєтьсярозроблення проектів нормативно-правових актів щодо впровадження в Україніпринципів хартії для малих підприємств з метою поліпшення відносин влади ібізнесу, покращення стану бізнес-середовища в Україні, підвищенняконкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Також відповідно дозазначеного плану передбачено організацію проведення презентації-обговоренняз питань упровадження в Україні принципів Європейської хартії для малихпідприємств, з метою підготовки та подання Європейській Комісії звіту прозапровадження цих принципів, формування позитивної думки про малепідприємництво України, поширення найкращої практики розвиткупідприємництва, підвищення ділової активності суб’єктів малого підприємництва,удосконалення системи державної політики щодо малого підприємництва.

Для забезпечення фінансування з державного бюджету організації тапроведення презентації-обговорення з питань запровадження в Україні принципівЄвропейської хартії для малих підприємств прийнято постанову КабінетуМіністрів України від 2 квітня 2009 р. № 298 «Про порядок використання у 2009році коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення заходів звиконання Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва вУкраїні», якою внесено відповідні зміни до існуючого порядку.

Однак більшість заходів, передбачених планом запровадження в Україніпринципів Європейської хартії для малих підприємств, мають суто декларативнийхарактер і не спрямовані на розв’язання повсякденних проблем, з якимистикаються підприємці. На сьогодні в Україні поширилися негативні прикладизапровадження органами влади недоцільних та неефективних регулювань, їх частазміна, що викликано намаганнями дати якнайшвидшу відповідь наслідкам світової

сфері господарської діяльності», від 5 квітня 2007 р. «Про основні засадидержавного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Здійснення регуляторної реформи та проведення «регуляторної гільйотини»дозволили значною мірою зменшити кількість застарілих та неефективнихрегулювань. Упорядкування дозвільної системи у сфері господарської діяльностідозволило суттєво зменшити кількість дозволів та час, необхідний для їх отримання.З метою приведення у відповідність до європейської практики методикивизначення та класифікації малих, середніх та великих підприємств було прийнятоЗакон України від 18 вересня 2008 р. «Про внесення змін до деяких законодавчихактів України з питань регулювання підприємницької діяльності». Усуненнявідмінностей у критеріях визначення малих підприємств в Україні та ЄС дозволяєне лише полегшити порівняння показників розвитку малого підприємництва, алей дає можливість застосовувати значно більшу кількість інструментів для захистувеликого обсягу вітчизняних підприємств.

Також протягом 2008 р. в Україні було активізовано діяльність органів владиіз запровадження принципів Європейської хартії малих підприємств, схваленоїЄвропейською Радою 19 червня 2000 р. Згідно із хартією малі підприємствавизначено основою європейської економіки, ключовим джерелом робочих місцьі благодатним підґрунтям для бізнесових ідей. Також малі підприємстварозглядаються як основна рушійна сила інновацій і зайнятості, соціальної ілокальної інтеграції в Європу.

У Європейській хартії малих підприємств визначено такі обов’язки:– зміцнювати дух інновацій та підприємництва, що дасть європейському

бізнесові можливість упевнено вирішувати майбутні проблеми;– добиватися створення регуляторної, фіскальної та адміністративної

структури, яка сприяла б підприємницькій діяльності й поліпшенню статусупідприємців;

– забезпечити доступ до ринків на основі найменш обтяжливих вимог, яківідповідають основним цілям державної політики;

– сприяти доступу до найліпших наукових досліджень і технологій;– поліпшити доступ до фінансового забезпечення протягом усього життєвого

циклу підприємства;– постійно вдосконалювати діяльність для того, щоб ЄС пропонував найліпші

у світі умови для розвитку малого бізнесу;– дослухатися до голосу малого бізнесу;– сприяти висококласній підтримці малого бізнесу.Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2008

р. № 319-р «Про затвердження плану заходів з виконання у 2008 році Національноїпрограми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» передбачалосяпроведення аналітичного огляду стану впровадження в Україні принципівЄвропейської хартії для малих підприємств. Метою цих заходів було виробленняєдиного підходу до формування державної політики розвитку підприємництвана основі принципів Європейської хартії малих підприємств.

Синхронне прийняття Указу Президента України від 2 липня 2008 р. № 603/2008 «Питання впровадження в Україні принципів Європейської хартії малихпідприємств» та постанови Кабінету Міністрів України від 2 липня 2008 р. № 587«Про запровадження в Україні принципів Європейської хартії для малихпідприємств» свідчить про неабияку актуальність даного питання. Відповідно до

295294

призначені з центру державні адміністрації і обрані населенням місцеві органивлади. Фактично штучно створено «соціально шкідливу ситуацію конкуренції,коли обидві структури змагаються за і без того обмежені фінансові ресурси, законтроль над власністю» [3, с. 13]. Поряд з цим існують проблеми реалізації засадмісцевого самоврядування, зокрема такі, що пов’язані: а) зі становленнямтериторіальних громад; б) з недосконалістю адміністративно-територіальногоустрою України; в) з декларативністю місцевого самоврядування нарегіональному рівні; г) з конкуренцією компетенції місцевих органів державноївиконавчої влади та органів місцевого самоврядування; д) із забезпеченнямматеріально-фінансової основи місцевого самоврядування [2, с. 14].

Існуюча в Україні модель місцевого самоврядування унеможливлюєреалізацію багатьох принципів місцевого самоврядування, вироблених практикоюзахідноєвропейських держав (зокрема таких, як субсидіарність; самостійність увирішенні питань, віднесених до відання місцевого самоврядування; свободаініціативи в межах закону). А відхід від неї тягне за собою зміни не лише у сферімісцевого самоврядування. Як слушно стверджує А. Матвієнко, «зміні підлягаєсама глибоко порочна система організації влади» [4, с. 25].

На наш погляд, передумовою впровадження в життя задекларованих засадмісцевого самоврядування є перебудова системи організації влади і управлінняна дійсно демократичних засадах, що неминуче приведе до зміни існуючої моделімісцевого самоврядування. Найважливішим завданням у цьому плані єпроведення реальної децентралізації влади, яку до сьогодні практично не вдалосяздійснити у необхідній мірі. На існуючі в Україні проблеми з проведеннямдецентралізації влади вказав і Конгрес місцевих і регіональних влад Європи уРекомендації 102 (2001 р.), в якій, зокрема, зазначалося, що окремі політичні силив Україні все ще проти будь-якої реформи, спрямованої на децентралізаціюдержавної влади на основі принципу субсидіарності [5, с. 6].

В основі побудови нової моделі організації влади і управління, на наш погляд,має покладатись засада гармонізації інтересів держави, регіону, територіальноїгромади та особи. Зрівноважуючими у зв’язку інтересів держави і місцевогосамоврядування повинні бути саме інтереси особи, для задоволення потреб якоїпершою чергою функціонують і держава, і місцеве самоврядування. Це створитьпередумови для реалізації принципу субсидіарності, оскільки повноваження органівпублічної влади в такому разі повинні розподілятися «знизу – доверху» – зурахуванням того, на якому рівні їх здійснення найоптимальніше забезпечитьпотреби населення.

Надзвичайно важливим є комлексний підхід до законодавчого забезпеченнямісцевого самоврядування, що передбачає формулювання системийогоконституційно-правових засад: 1) пріоритету прав і свобод людини приздійсненні місцевого самоврядування; 2) оптимального поєднання формбезпосередньої і представницької демократії у здійсненні місцевогосамоврядування; 3) виборності органів та посадових осіб місцевогосамоврядування; 4) відповідальності органів та посадових осіб місцевогосамоврядування перед територіальними громадами; 5) організаційно-правовоїта матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування; 6) законності;7) гласності; 8) субсидіарності у наданні громадських послуг; 9) балансу тагармонізації інтересів місцевого самоврядування та держави; 10) повсюдностімісцевого самоврядування; 11) поєднання колегіальності з відповідальністю

фінансово-економічної кризи. На регіональному рівні виникають проблеми іззатвердженням регіональних та місцевих програм розвитку малогопідприємництва, що негативно відображається на умовах ведення бізнесу іінвестиційному кліматі. Тому для розв’язання проблем, які стримують розвитокпідприємництва в Україні, необхідною передумовою має стати консолідаціязусиль влади, бізнесу і громадськості та запровадження ефективного діалогу міжними.

Сергій МАЛЬЦЕВздобувачДРІДУ НАДУ при Президентові України

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ:ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇПОВНОВАЖЕНЬ НА ОСНОВІ ПРИНЦИПУ СУБСИДІАРНОСТІ

Напрям розвитку місцевого самоврядування в Україні визначений курсом наінтеграцію України в Європу. У науковій літературі України з цього приводунеодноразово наголошувалося, що «політика місцевого і регіонального розвиткумає базуватися на загальновизнаних європейських стандартах і засадах:децентралізації державного управління, деконцентрації владних повноважень,партнерства і кооперації зусиль місцевих органів виконавчої влади та місцевогосамоврядування, концентрації і раціонального використання ресурсного забезпечення,субсидіарності щодо надання державних і громадських послуг населенню» [7, с. 77].

Це зумовлює необхідність гармонізації законодавства України іззаконодавством країн – членів ЄС, а також реалізації в Україні принципів,вироблених практикою функціонування місцевого самоврядування в цихдержавах. Ці принципи у найповнішому вигляді знайшли своє відображення вЄвропейській хартії місцевого самоврядування, проблеми реалізації норм якої вУкраїні виникли відразу ж після ратифікації її Верховною Радою України. Ціланизка принципів Хартії не реалізуються в Україні, а деякі з них вступають усуперечність із конституційними засадами місцевого самоврядування,передбаченими національним законодавством. Насамперед це стосуєтьсяобласних та районних рад, в яких ускладнена, а в деяких випадках і неможливареалізація конституційних засад місцевого самоврядування через його відсутністьна обласному та районному рівнях.

Ці проблеми вже вирішені в багатьох європейських державах. У Польщі,наприклад, існують три види місцевих громад: «самоврядна громада» (існує вмежах гміни), «локальна самоврядна громада» (в межах повіту) і «регіональнасамоврядна громада» (у межах воєводства). Хоча один мешканець є членомкожної з перелічених видів громад, між ними, однак, немає жодної залежності чипідлеглості [6, с. 41].

Україна задекларувала перехід до побудови якісно нових відносинвладарювання. Мова йде про перебудову відносин влади і управління на основізастосування нових для України підходів, які ґрунтуються на демократичнійтрадиції країн Західної Європи. Та реально впровадити в життя ці принципи покище не вдалося, на Заході і в Україні існує «різне розуміння проблем місцевоїдемократії» [1, с. 50]. Існуюча модель територіальної організації влади в Україніреалізується через систему «політичного та економічного двовладдя»: діють

297296

підприємствам можливості запроваджувати інновації, залучати сучасні технології,розробляти нові товари. А завдяки ефективному ринковому нагляду це могло бтакож посилити безпеку для споживачів. Така система поліпшила бконкурентоспроможність України, посилила конкуренцію і у такій спосіб забезпечилаб кращі асортимент та ціни для споживачів. Водночас, вона могла б забезпечитиефективний контроль безпечності продукції, заснований на відповідальностівиробників та орієнтований на ризики більш ніж на паперову роботу.

Система технічного регулювання України, так само, як і системи інших країнСНД, побудована на попередній радянській системі, і суттєво відрізняється відтого, що розуміють під стандартизацією, сертифікацією або оцінкою відповідностів Європі та у країнах із розвиненою економікою, таких, як країни – члени ОЕСР3 .

Ключові проблеми система технічного регулювання України:1. Обов’язкова відповідність стандартам фактично застосовується до всіх

товарів та більшості послуг.2. Надмірне використання обов’язкової сертифікації.3. Надмірне охоплення підприємств інспекціями, зокрема на етапі

виробництва, замість фокусу на цільові перевірки товарів на ринку, щобпереконатися у їхній безпечності та у дотриманні основних вимог (ринковийнагляд).

4. Застосовні стандарти – ще й досі здебільшого ті, які були розроблені ще заРадянського Союзу. Вони не відповідають міжнародним стандартам та, зазвичай,мають характер приписів та обмежень.

5. Усі функції ще й досі зав’язані на одному органі державної влади, щостворює конфлікт інтересів і не дозволяє спеціалістам результативно виконуватисвої обов’язки.

6. Недостатньою є участь приватного сектору у процесі стандартизації, якийна міжнародному рівні переважно очолюється представниками галузей [2].

Українській системі технічного регулювання бракує ризик-орієнтованогопідходу. Вона створює для бізнесу тягар, непорівнянний із його можливимивигодами для суспільства. Головним недоліком існуючої системи стандартизаціїта сертифікації є те, що їй властиві риси пострадянської спадщини, притаманні,окрім України, і декільком іншим країнам регіону.

Основні методологічні підходи у сфері технічного регулювання, що сьогоднііснують у світі, можна поділити на два варіанти: європейський та американський.Вважаємо, що для розвитку вітчизняної законодавчої бази з технічногорегулювання найбільш корисним для адаптації є підхід ЄС. Але реалізаціяєвропейського підходу до технічного регулювання вимагає значних зусиль.Система технічного регулювання, що була успадкована нашою країною післярозпаду Радянського Союзу, не відповідає міжнародним нормам та правилам,принципам СОТ. Її характеризують: відповідальність виключно держави забезпечність і якість продукції та послуг; жорстке регламентування нормативнимидокументами навіть дрібних вимог до продукції; перевага тотального контролюта нагляду з боку державних органів. Тому основним завданням реформуваннясистеми технічного регулювання на наступному етапі є гармонізація технічногозаконодавства та побудова адекватної до вимог ЄС контрольно-наглядової системиу сфері технічного регулювання.

3 ОЕСР – Організація економічного співробітництва і розвитку (OECD).

органів та посадових осіб місцевого самоврядування за свою діяльність;12) відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування передорганами державної виконавчої влади за здійснення їх делегованих повноважень;13) державної підтримки місцевого самоврядування; 14) гарантованості місцевогосамоврядування; 15) судового захисту прав місцевого самоврядування. Реалізаціяцих принципів зробить можливим для місцевих громад на практиці реалізовуватимісцеве самоврядування, під яким розуміють право і реальну можливість громадрегулювати та управляти значною частиною державних справ у межах, визначенихзаконом, на підставі власної відповідальності та на благо власного населення.

Список використаної літератури1. Ант А. Чи буде самоврядування в Україні європейським? // Віче. – 1998. –

№10 (79). – 87 с.2. Бориславська О. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування

в Україні: проблеми реалізації // Вісник, Л, – 2003. – 206с.3. Домбровський О. Не «під себе», а задля розвитку громад // Урядовий

кур’єр. – 2003. – 9 квітня.4. Матвієнко А. Змін потребує сама система організації влади // Віче. – 2002. –

№ 9 (126). – 74 с.5. Нагребецька І. Підмурівки європейської демократії: погляд зі Страсбурга //

Урядовий кур’єр. –2003. – 31 травня.6. Опанасюк Г. Адміністративна реформа в Польщі // Вісник УАДУ. – 1999. –

№ 3. – 290 с.7. Пухтинський М., Толстоухов А. Нова парадигма місцевого і регіонального

розвитку // Муніципальний рух: новий етап розвитку. Матеріали VІІВсеукраїнських муніципальних слухань «Муніципальний рух в Україні – 10 роківрозвитку» (6 – 8 вересня 2001 р., м. Бердянськ). – К.: Логос, 2002. – 297с.

Тетяна МАМАТОВАк.е.н., доц., доцент кафедрименеджменту та управління проектамиДРІДУ НАДУ при Президентові України

АДАПТАЦІЯ СИСТЕМИТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ УКРАЇНИ ДО ВИМОГ ЄС

Вступ України до СОТ та її наміри щодо тіснішої інтеграції з ЄС зобов’язуютькраїну адаптувати свою систему технічного регулювання1 , яка включаєстандартизацію та сертифікацію2 , до міжнародних та європейських підходів. Цяреформа дозволить перейти від старої системи обтяжливого, ex ante, контролюта широко розповсюджених обов’язкових стандартів до сучасніших тасприятливіших до бізнесу підходів державного управління, які надають

1 Під «технічним регулюванням» мається на увазі система правового регулюваннявідносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов’язкових вимог допродукції або пов’язаних із цим процесів, систем і послуг, персоналу та органів, а такожперевірка їх дотримання шляхом оцінки відповідності та/або ринкового нагляду.

2 Домінуюча методика оцінки відповідності у країні сьогодні.

299298

2. Технічне регулювання в Україні : як забезпечити розвиток економіки ізахист прав споживачів : звіт за проектом IFC «Ділове середовище та розвитокпідприємництва в Україні» / Міжнародна фінансова корпорація (IFC). – К. : Вид-во IFC, 2008. – 87 с.

3. Mamatov, V. Quality Improvement of Technical Regulation State Bodies as aFactor of Region Sustainable Development / Valery Mamatov, Tetyana Mamatova,Valentin Rach // The 48th EOQ Congress, Moscow, Russia, September 7–9, 2004 :Proceedings [Electronic resource].– M. : EOQ – VOK, 2004. – 1 electronic optical disk(СD-ROM).

Володимир МИХАЙЛИШИНздобувач ДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЗАЛУЧЕННЯ ГРОМАДЯН ДО УЧАСТІ В МІСЦЕВОМУСАМОВРЯДУВАННІ, ЯК МЕТОД УПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ

ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ

Світовий та європейський досвід функціонування місцевого самоврядуванняоб’єктивно спонукають до пошуку такої моделі організації влади в Україні, яка бвідповідала сучасним демократичним вимогам і забезпечувала права і свободигромадян, задовольняла їх потреби та надавала якісні послуги.

З конституційним утвердженням української моделі місцевогосамоврядування (1996 рік) і законодавчим її закріпленням (Закон України «Промісцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року) почався період втіленняцієї моделі в практичну діяльність в життя територіальних громад. У 1997 роціВерховна Рада України ратифікувала Європейську Хартію місцевогосамоврядування. Конституція та Закони України, насамперед, «Про місцевесамоврядування в Україні», створили лише загальні правові засади розбудовимісцевого самоврядування, які ще не знайшли достатнього розвитку в конкретнихпроцедурах.

За час, що минув після ухвалення цих фундаментальних для українськогомісцевого самоврядування правових актів, виявилися труднощі у практичному їхзастосуванні. В результаті, утворився розрив між чинними конституційно-законодавчими нормами і повсякденною практикою. Без цілеспрямованоїсистематичної методичної роботи, спрямованої на впровадження нормКонституції і законів в життя, вони мають ризик залишитися правовимидеклараціми.

Становлення та розвиток місцевого самоврядування, значною мірою,стримується не тільки внаслідок об’єктивних чинників, але і за відсутностіреального суб’єкта місцевого самоврядування – територіальної громади,відсутності нових стереотипів мислення, недостатнього розуміння місцевогосамоврядування як муніципальними і державними посадовими особами, та ігромадянами. Український досвід свідчить, що територіальна громада є найменшзахищеною в порівнянні з іншими учасниками місцевого розвитку. Вона ще немає достатнього досвіду захисту своїх інтересів, оскільки до кінця несформувалась. Влада, в особі місцевих лідерів, як показує практика не в змозіусвідомити, що при здійсненні власних повноважень в теперішніх соціально-політичних і економічних умовах безперспективним є застосування радянських

У роботі [1] нами були визначені загальні принципи технічного регулюваннята споживчої політики в Україні в контексті європейської інтеграції: пріоритетбезпеки споживача (1); обов’язковість вимог технічних регламентів (2);добровільність вимог стандартів та інших нормативних документів у сферітехнічного регулювання (3); забезпечення балансу між технічним регулюваннямта споживчою політикою (4); обмеження втручання держави у справи виробника(5); прозорість та безпристрасність (6); залучення громадськості та неурядовихорганізацій (7).

На думку міжнародних експертів, першочерговими завданнями реформитехнічного регулювання в Україні мають бути такі чотири:

1. Встановлення добровільності стандартів та впровадження обов’язковихвимог щодо безпеки та інформування на рівні технічних регламентів.

2. Скорочення обсягів обов’язкової сертифікації.3. Перехід до системи контролю, яка базується на ринкових перевірках та

відповідальності виробника.4. Швидке впровадження міжнародних стандартів шляхом поєднання

перекладу найважливіших з них та прямого впровадження мовою оригіналу [2].Постає завдання формування такої системи технічного регулювання, яка

забезпечить зниження вірогідності виникнення на ринку небезпечної продукції змінімальним втручанням держави в діяльність бізнесу. Тому особливу увагунеобхідно приділяти реалізації функції державного контролю у сфері технічногорегулювання на рівні регіону. Саме територіальні органи ДержспоживстандартуУкраїни в сучасних умовах відіграють одну з основних ролей у вирішенні проблемскорочення розриву між фактичним та потенційно можливим рівнем якості життянаших громадян.

Для формування методологічних підходів до вирішення цього завдання уроботі [3] нами була запропонована чотирьохелементна системна модельтехнічного регулювання на рівні регіону: споживач (1); територіальний органДержспоживстандарту України (2); виробники та постачальники (споживачі/замовники послуг територіального органу Держспоживстандарту України) (3);інші органи державної влади (ОДВ), місцевого самоврядування, неурядові тагромадські організації (4). В цілі системної моделі знайшли відображення триаспекти стратегії сталого розвитку: висока якість життя – соціальний аспект;споживання конкурентоспроможної продукції – економічний аспект; безпечнесередовище мешкання – екологічний аспект.

Таким чином, щоб в означений термін увійти до ЄС, першочерговимиповинні бути зміни в діяльності органів державного контролю зокрема органівтехнічного регулювання. Їх діяльність має розглядатись як діяльність з наданняпослуг з неявно вираженим споживачем. Змінити існуючий стан сьогоднінадзвичайно складно – бракує наукових знань щодо того, як усунутиневідповідності до вимог ЄС, як змінити діяльність державних органів технічногорегулювання. Тому необхідні зміни у методології діяльності цих установ у напрямуформування методології управління на основі якості.

Список використаної літератури1. Маматова, Т. Технічне регулювання та споживча політика в Україні в контексті

евроінтеграційних процесів : методологічні аспекти / Тетяна Маматова // Актуальніпробл. держ. упр. : зб. наук. пр. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 3 (17). – С. 97 – 107.

301300

Першим з органів виконавчої влади в Україні, що успішно запровадивсистему управління якістю відповідно до вимог ДСТУ ISO 9001 – 2001, сталаГоловдержслужба та Держспоживстандарт, а серед органів місцевогосамоврядування – Дніпропетровська міська рада.

За роки розбудови незалежної Української держави використовувалося кількапринципово відмінних між собою моделей організації влади, які відображалирізний ступінь децентралізації влади.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. створені умови дляутвердження стабільного конституційного правопорядку, що, в свою чергу, даєможливість побудови демократичної, гнучкої та ефективної системи управління назасадах децентралізації державної влади та значного підвищення ролі місцевогосамоврядування у вирішенні питань як місцевого, так і загальнодержавного значення.

Але для цього потрібно розробити і здійснити широкомасштабнуадміністративно-територіальну та муніципальну реформу.

Таким чином, якщо говорити про справжні, а не псевдо реформи, то завдякиїм повинна бути створена така система управління, яка в концептуальному планімає розроблятися та впроваджуватися на основі:

1. Втілення у практику державного будівництва визначених ЄвропейськоюХартією місцевого самоврядування та Конституцією України засад територіальноїорганізації влади, які передбачають поєднання методів прямого державногоуправління на регіональному рівні (область) зі здійсненням місцевогосамоврядування в повному обсязі на низовому територіальному рівні (село,селище, місто), а у перспективі – поширення місцевого самоврядування шляхомперерозподілу предметів відання та повноважень між відповідними органамивиконавчої влади і органами місцевого самоврядування також і насубрегіональному рівні (район).

2. Поєднання питань адміністративної та муніципальної реформ зпідвищенням ефективності механізму надання громадянам державних імуніципальних послуг та покращенням їх якості.

3. Становлення та утвердження самодостатніх територіальних громад якпервинних суб’єктів місцевого самоврядування.

4. Політико-правового, кадрового, фінансового, матеріального,організаційного та інформаційного забезпечення завдань, функцій таповноважень, які реалізуються в сфері місцевого самоврядування.

5. Чіткого законодавчого розмежування сфер компетенції органів виконавчоївлади і місцевого самоврядування та неухильного дотримання на практиці такогорозмежування шляхом створення системи належних правових гарантій місцевогосамоврядування, що включає становлення адміністративної юстиції в Україні.

6. Становлення і розвитку самостійного інституту муніципальної служби(служби в органах місцевого самоврядування) та встановлення чіткихвзаємовідносин між різними видами публічної служби.

7. Правового і організаційного забезпечення формування матеріальних тафінансових основ місцевого самоврядування на основі чіткого визначення статусукомунальної власності, внутрішніх та зовнішніх джерел формування місцевихбюджетів та позабюджетних коштів місцевого самоврядування, забезпеченнясамостійності місцевих бюджетів, розроблення та запровадження механізмуфінансового вирівнювання для забезпечення мінімальних соціальних стандартіву межах усієї території країни.

методів, методів жорсткої командно-бюрократичної системи. Фактично такадіяльність влади підриває економічний потенціал місцевого самоврядування. Томугромада потребує важелів і механізмів, за допомогою яких можна було бстворювати тиск на владу, а також на бізнес.

При побудові відносин із громадою, її окремими складовими, щопредставляють певні групові інтереси, та громадськими активістами на засадахпартнерства, а не протистояння і зверхності, місцева влада в особі відповідногоголови і ради не витрачатиме свою енергію, свій час, свої ресурси на беззмістовніі безперспективні конфлікти чи протистояння, а, навпаки, підсилиться, стане діятиадекватно умовам, що склалися, отримає морально-політичну суспільнупідтримку у стосунках з іншими владними структурами.

Відсутність конкретних механізмів впровадження норм Конституції ізаконодавства суттєво стримує поступ нашого суспільства на шляху подоланнясоціально-економічної кризи і формування ефективної демократичної системиуправління. За кілька років, які пройшли з моменту ухвалення Закону «Про місцевеврядування», більшість органів місцевого самоврядування та територіальнихгромад не засвоїли надані ним нові можливості. Так, зокрема, застосуванняінструментарію створення прозорої влади на місцях і участі громадян у місцевихсправах. Складовими цього інструментарію є: місцеві референдуми (ст. 7 Закону),місцеві ініціативи (ст. 9 Закону), громадські слухання (ст. 13 Закону), органисамоорганізації населення (ст. 14 Закону) тощо. Конкретні процедури реалізаціївищезгаданих інструментів місцевої демократії, які б враховували особливості їхздійснення в умовах кожного окремо взятого (села, селища, міста), мають бутизакріплені у статутах територіальних громад (ст. 19 Закону) чи в інших місцевих(локальних) нормативних актах.

Світовий досвід переконує, що для успішного соціально-економічногорозвитку у кожній конкретній громаді вкрай потрібні спільне визначення цілей,які мають спільно досягати місцева влада, підприємництво, громадськість і членитериторіальної громади. Ця теза підтверджується вже й українським досвідом.Тут можна навести приклади таких українських міст, як Бердянськ,Дніпропетровськ, Камянець-Подільський, Комсомольськ-на-Дніпрі, Нікополь,Івано-Франківськ, Черкаси, Чернівці та інші. В цих містах завдяки зусиллям міськихголів і депутатів активно застосовуються такі інструменти місцевої демократії, якгромадські слухання, місцеві ініціативи, систематичне спілкування лідера згромадою через прямий теле- і радіо ефір, широка гласність у роботі місцевоївлади, регулярний соціальний моніторинг тощо. В цих містах уже ухвалені чизавершується підготовка статутів територіальних громад.

Важливим кроком європеїзації публічного адміністрування в Україні тазалучення громадськості до участі в місцевому самоврядуванні є впровадженнясистеми управління якістю ISO 9001. Міжнародний досвід застосування системиуправління якістю у державних органах для досягнення рівня належногоуправління доведений прикладами. Зокрема, система управління якістю, щостворена відповідно до міжнародного стандарту ISO 9001:2000, вже ефективнофункціонує в органах державного управління більшості держав-членів ЄС. ВЯпонії зазначена система управління якістю запроваджена майже у 90 відсоткахмуніципальних органів. Слід визнати, що останнім часом в Україні на державномурівні почалися процеси усвідомленого практичного запровадження сучаснихпідходів для вдосконалення власної діяльності.

303302

Олена ОРЖЕЛЬк.філол.н., доцент, докторанткафедри європейської інтеграціїНАДУ при Президентові України

ВІДКРИТИЙ МЕТОД КООРДИНАЦІЇЯК ІНСТРУМЕНТ ВИРОБЛЕННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИК ЄС

Унікальність Європейського Союзу; інтенсивність співробітництва йогонаднаціональних інститутів, держав-членів, їх субнаціональних органів;перманентність проблем та конфліктів, що супроводжують діяльність іфункціонування цього наднаціонального утворення, спонукають Спільноту допошуку новітніх методів врядування, управління, вироблення та реалізації політикі програм. Одним з таких методів є Відкритий метод координації (Open Method ofCoordination). Відкритий метод координації (ВМК) одночасно розглядають як:інструмент вироблення, реалізації та координації спільних політик ЄС; інструментбенчмаркінгу (оцінювання і порівняння досягнень різних суб’єктів врядування);«м’яку» форму регуляторної діяльності Спільноти (на відміну від «жорсткого»регулювання у вигляді обов’язкових для виконання постанов та директив ЄС);новітній спосіб європейського врядування та прийняття управлінських рішень[1; 2; 3].

ВМК було офіційно інституалізовано у березні 2000 року ЛісабонськоюРадою під час ухвалення Лісабонської стратегії, хоча вперше його булозастосовано для вироблення та запровадження Європейської стратегії зайнятості1997 року. Сьогодні ВМК застосовується для вироблення спільних політик ЄС усферах зайнятості, охорони навколишнього середовища, освітньої політики«Навчання протягом життя», інноваційного розвитку, реформування пенсійнихсистем, систем соціального забезпечення держав-членів та інших.

ВМК особливо придатний для тих сфер та напрямів діяльності Спільноти, дедосягти згоди проблематично з політичних й історичних міркувань, з огляду нанаціональні традиції або коли неможливо розмаїття існуючих підходів вставити вєдиний «європейський шаблон» (наприклад, податки, пенсійна реформа,безробіття та інші). Крім того, ВМК дозволяє виробляти та реалізовувати спільніполітики ЄС для тих сфер, що не входять до сфери компетенцій ЄС і де останній немає повноважень на вироблення політики шляхом ухвалення правового актуСпільноти (наприклад, освітні програми, політика багатокультурності,мікроекономічний діалог та інші).

Ґрунтуючись на субсидіарності, ВМК дозволяє різноманітність у підходахта методах досягнення цілей. Немає потреби готувати законодавчу пропозиціюта проходити довгий шлях по її узгодженню, удосконаленню, затвердженню тавпровадженню. У ході вироблення спільної для ЄС політики з того чи іншогопитання ВМК дозволяє зосередитися на цілях, яких слід досягти, і залишаєдержавам-членам свободу у виборі того, яким шляхом і з якою швидкістюрухатися, які інструменти політики використовувати на національному рівні. Утакий спосіб ВМК дозволяє уникнути тривалих та виснажливих дебатів з тихпитань, де досягнення консенсусу та ухвалення правового акту, обов’язковогодля виконання державами-членами, є проблематичним.

Як інструмент вироблення спільної політики в системі європейського

8. Формування механізму державної підтримки розвитку місцевогосамоврядування та проведення муніципальної реформи.

9. Стимулювання локальної нормотворчості, впровадження статутівтериторіальних громад.

Безперечно, першочергового значення набуває проблема становленнятериторіальної громади-спільноти (а не просто сукупності, як це є фактичносьогодні) людей – жителів міста, іншого населеного пункту, об’єднаних спільнимипроблемами, вирішення яких є їх спільною справою. Вирішення цієї проблеми, взначній мірі буде визначати перспективи розвитку місцевого самоврядування вУкраїні, перехід від декларування до реального втілення в життя децентралізованоїдемократичної системи територіальної організації влади, засади якої визначеніКонституцією України.

Список використаної літератури1. Декларація про державний суверенітет України// Відомості Верховної Ради

України. – 1990. – № 31, ст. 429.2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30,

ст. 141.3. Європейська Хартія про місцеве самоврядування // Місцеве та регіональне

самоврядування в Україні – К., 1994. – Вип. 1/2 (6/7). – С. 71.4. Всесвітня Декларація місцевого самоврядування // Місцеве та регіональне

самоврядування в Україні – К., 1994. – Вип. 1/2 (6/7). – С. 67.5. Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве

самоврядування. Закон УРСР від 07.12.1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. –1991. - № 2, ст. 5.

6. Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21.05.1997 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24, ст. 170.

7. Про органи самоорганізації населення. Закон України від 11.07.2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 48, ст. 254.

8. Про Всеукраїнський та місцеві референдуми. Закон України від03.07.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33, ст. 443.

9. Бюджетний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. –№ 37-38, ст.189.

10. Баймуратов М. О., Григор’єв В. А. Муніципальна влада: актуальніпроблеми становлення й розвитку в Україні. – Одеса: АО БАХВА, 2003. – 192 с.

11. Батанов О.В. Територіальна громада – основа місцевого самоврядуванняв Україні. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 260 с.

12. Збірник матеріалів Координаціно-методологічної наради «Сучасніпроблеми місцевого самоврядування в контексті адміністративної реформи тарегіональної політики» та виїзного засідання Комітету Верховної Ради України зпитань державного будівництва та місцевого самоврядування (9 – 13 квіт. 2001 р.,Гаспра – Ялта, АРК). – К.: Логос, 2001. – 147 с.

13.Куйбіда В. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування вУкраїні. – Львів: Літопис, 2001. – 376 с.

305304

так і на рівні ЄС: залежно від політики, звіти про досягнення держави-членаподаються до Комісії раз на рік або раз на два роки. Завдяки цьомуінтенсифікується навчання та обмін кращим досвідом, «взаємозбагачення» віднакопичення знань: ВМК прискорює процеси використання кращого досвіду таінновацій в у різних регіонах Спільноти, в кожній окремій країні, в ЄС в цілому, урізних секторах і сферах економічної діяльності, суспільного життя або державногоуправління.

ВМК є досить гнучким та зазнає варіацій, щоразу застосовується длявироблення нової спільної політки ЄС. ВМК дозволяє не загострювати конфліктів,що неодмінно виникають в ЄС між державами-членами, певними національнимичи регіональними елітами, представниками різних соціальних груп та групінтересів, та досягати бажаних результатів через залучення до процесу прийняттярішення представників усіх рівнів європейського врядування, активізаціюгромадянського суспільства та мережеве співробітництво на наднаціональному,національному, регіональному та місцевому рівнях. Вдало поєднуючивертикальну та горизонтальну координацію, ВМК заохочує ініціативу, чіткоокреслює зобов’язання держав-членів та забезпечує прогрес у досягненні цілей.Це надбання ЄС може використовуватися в Україні, для формування публічноїабо урядової політики в умовах політичної кризи, особливо з тих питань, по якихдосягти консенсусу практично неможливо, але суб’єкти вироблення політкиможуть домовитися про загальні цілі, суспільна важливість яких є беззаперечною,та індикатори, які допоможуть виміряти досягнення як політикам, так ісуспільству.

Список використаної літератури1. Radaelli, Claudio M. The Open Method of Co-ordination. A new governance

architecture for the European Union? // SIEPS Rapport #1. – Stockholm: SIEPS, 2003. –65 p.

2. Radaelli, Claudio M. Who Learns What? Policy Learning and Open Method ofCoordination – European Research Institute – University of Birmingham, 2004. – 34 p.

3. Burca, Grainne de, Zeitlin, J. Constitutionalizing the Open Method ofCoordination: What Should Convention Propose?.// CEPS Policy Brief No. 31. –Brussels: Centre for European Policy Studies, 2003.

Ганна ПАНЧЕНКОаспірант кафедри філософськихта соціально-політичних наукОРІДУ НАДУ при Президентові України

РАТИФІКАЦІЯ «ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ МОВ АБОМОВ МЕНШИН» ЯК СКЛАДОВА ПРОЦЕСУ ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО

АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

З відродженням Української держави почався новий період в історіїукраїнського народу: відкрилися широкі можливості для безпосередньогоспілкування з іншими державами та включення країни в глобальні світові процеси.Україна фактично стала реальним суб’єктом міжнародного життя, викликаючиглибоку зацікавленість з боку країн Європи стосовно докорінних змін в усіх сферах

врядування, ВМК реалізується на наднаціональному та національному рівнях,інколи із залученням субнаціонального (регіонального або місцевого рівнівврядування).

ВМК починається із формулювання настанов Спільноти (Communityguidelines), де містяться цілі та основні орієнтири, яких ЄС бажає досягти та зарадияких виробляється політика на наднаціональному рівні. Після цього узгоджуєтьсясписок індикаторів, які доводять наявність прогресу і дозволяють оцінити ступіньдосягнення цілей. Одним з компонентів ВМК є підготовка таблиці (scoreboard) ізіндикаторами, що характеризують стан справ у сфері, що є об’єктом координаціїта регулювання через ВМК. Наприклад, для інноваційної політики ЄС розроблена«Європейська інноваційна таблиця» (European Innovation Scoreboard), до якоїувійшли 17 індикаторів інноваційного розвитку. Така таблиця пізніше стаєінструментом оцінювання досягнень держави-члена та їх порівняння іздосягненнями іншими держав, що дозволяє більш-менш об’єктивно визначити,яке місце займає держава серед інших членів ЄС, який шлях вона може чи муситьпройти, щоб досягти спільно визначених цілей політики Спільноти.

Рекомендації щодо цілей та ключових орієнтирів готує Європейська Комісія,після чого вони виносяться на обговорення та затвердження Європейської Ради.Саме рішення Європейської Ради є фактично ухваленням політики.

На національному рівні настанови Спільноти втілюються через Національніплани дій. Вони готуються з урахуванням цілей, яких очікується досягти, на базіузгоджених орієнтирів. Але держави-члени самостійно вирішують, яку стратегіюдля досягнення цілей обрати, як швидко або повільно рухатися вперед та досягтинамічених цілей, на яких результатах (індикаторах) зосередитися у першій рікреалізації політики та які залишити на другий чи третій роки і т.п.

На національному рівні до підготовки та впровадження Національних планівдій запрошуються не тільки відомства та відомчі підрозділи, відповідальні заєвропейські справи або сферу публічної політики, що виробляється, але ж усізацікавлені сторони, включаючи місцеві органи влади та громадянськесуспільство. Таким чином використовується і враховується найкращийнаціональний, регіональний або місцевий досвід, відкриваються можливості дляобміну досвідом, експерименту та навчання. У такий спосіб ВМК активізує мережевеспівробітництво, спонукає до пошуку, заохочує ініціативу, в результаті чоговиникають інновації, виробляються нові підходи до реалізації тої чи іншої політики.

Національні плани дій надходять до Європейської Комісії, опрацьовуються іузагальнюються на наднаціональному рівні. Показники, які держави-членипланують досягти той чи інший термін (річний, дворічний, п’ятирічний),закладаються до таблиці, яка цього разу перетворюється на інструментбенчмаркінгу – оцінювання і порівняння досягнень однієї держави-членапорівняно з іншими – та доводяться до усіх членів Спільноти. Крім того, усіНаціональні плани дій оприлюднюються Європейською Комісією, що даєможливість усім зацікавленим сторонам ознайомитися з ним та порівняти плани,очікувані результати та справжні досягнення однієї держави із усіма іншими.Держави, що взяли «низькі» зобов’язання стають об’єктом критики своїх власнихгромадян або колег із інших держав-членів.

Слід зазначити, що на додаток до публічності та відкритості, важливимикомпонентами ВМК є періодична звітність, моніторинг, оцінювання та«колегіальний нагляд» (peer review), які мають місце як на національному рівні,

307306

Закон встановив особливий статус для мов таких національностей: росіян,євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців,греків, німців, гагаузів, словаків. Причому, якщо число осіб, що належать довказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно-територіальної одиниці 20 відсотків, то ця мова де-факто отримує в межах цієїодиниці статус офіційної [2]. Ця норма не є нормою самої Хартії [1], вона виписанавласне українськими законодавцями, але, на жаль, нечіткість її формулюванняспричинює різнотлумачення: чи йдеться про 20% представників саме національноїменшини (в цьому разі російська мова отримує привілейований статус в областяхсходу й півдня), чи йдеться про 20% тих, хто говорять цією мовою (тоді російськамова отримує статус регіональної офіційної практично в усій Україні, за виняткомхіба що Галичини).

Ще одне протиріччя закладене в пункті 5 Закону, в якому зазначається, щопри застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх,культурних та інших закладів, в функціонуванні яких використовуються мовинаціональних меншин [2]. Нечіткість цього формулювання, покликаного з одногобоку захистити мовно-культурні потреби меншин, на практиці можевикористовуватися проти дальшого розширення мережі україномовної середньоїосвіти.

Отже, не зважаючи на всі дискусійні питання, пов’язані з ратифікацією «Хартіїрегіональних мов або мов меншин», сам факт прийняття цього, безперечно,важливого документу – серйозна підстава для твердження того, що питанняЄвропейського вибору України фактично вже не є дискусійним, а розглядаєтьсяздебільшого з погляду термінів, можливостей та умов вирішення. ВиявленняУкраїною політичної волі щодо входження до Європейського Союзу спричинилопочаток процесу масштабного забезпечення трансформації законодавчоїекономічної, соціальної та культурної сфер суспільної життєдіяльності згідно звимірами і вимогами, які ставляться європейським співтовариством.

Список використаної літератури1. Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин: Законодавство

України (станом на 15.12.05 р.). – Харків, 2005. – 60 с.2. Про ратифікацію Європейської Хартії / Закон України № 802-ІУ від 15

травня 2003 р. / ВВР України, 2003 . – № 30, – ст. 259.3. Україна – європейський вибір. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://

www.korolenko.krakov.com/ integr.htm

Андрій ПРОКОПЕНКОк. філос.н.,директор Інститутупроцесів соціального розвитку (Київ)

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ:МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА ВИСНОВКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Актуальність теми полягає в тому, що реформа державного управління вУкраїні має враховувати позитивний та негативний досвід, який пройшли в своємурозвитку інші країни. Використання результатів новітніх досліджень в галузідержавного управління США та Європейського Союзу дозволить вдосконалити

соціального, політичного та економічного життя українського суспільства.Об’єднана Європа сьогодні демонструє здатність вирішувати соціальні проблеми.Соціальна стабільність зумовлює бажання багатьох країн нашого континентувступити до Європейського Союзу. Саме тому інтеграція до європейськихструктур є стратегічною метою України, бо це – найкращий спосіб насьогоднішній день реалізації національних інтересів побудови економічно тасоціально розвинутої демократичної держави, зміцнення її позицій у світі [3].

Важливим чинником соціальної стабільності у суспільстві є виважена мовнаполітика держави, націлена як на утвердження мови титульної нації, так і на захистта сприяння подальшого розвитку мов національних меншин, які є присутніми уетнополітичному просторі кожної країни світу. Важливим в цьому сенсідокументом виступає «Хартія регіональних мов або мов меншин», яка булаухвалена 5 листопада 1992 року Комітетом Міністрів Ради Європи. Хартія набралачинності 1 березня 1998 року, коли була ратифікована 5 країнами. Про значустість,злободенність і непересічність цього документу говорить той факт, що з 44 країнпідписали цей документ 29 держав, та лише 17 з них ратифікували його. Дискусіїз приводу цього проблемного питання точаться і до сьогодні.

Цей міжнародний нормативно-правовий акт покликаний сприяти розвитковітих мов національних меншин та регіональних мов, які є під загрозою вимирання.З преамбули Хартії випливає, що основною метою документу насамперед єзбереження культурної та історичної спадщини, охорона історичних регіональнихмов або мов меншин Європи як невід’ємної частини культурного багатства ітрадицій континенту [1]. В документі наголошується на врахуванні важливостіміжкультурного діалогу і багатомовності, та підкреслюється, що охорона ірозвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційниммовам і необхідності вивчати їх. Питання розвитку регіональних мов або мовменшин у різних країнах та регіонах Європи, як зазначається в Хартії, є важливимвнеском у розбудову Європи, що ґрунтується на принципах демократії такультурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальноїцілісності.

У цілому в документі даються правові визначення таким поняття, які є покищо чужими для всього масиву українського законодавства. Зокрема, це терміни:«регіональні мови або мови меншин», «територія, на якій використовуєтьсярегіональна мова або мова меншини», «нетериторіальні мови». Пропонуютьсязахисні механізми для розвитку та збереження мов, які кожна з держав маєвизначати виходячи з власної специфіки, регулюються механізми застосуванняХартії, звітність про виконання зобов’язань, які було взято країнами-учасницями.Кожна країна, що приєдналася або має намір приєднатися до цієї Хартії, повиннавзяти зобов’язання щодо застосування, як мінімум, 35 пунктів або підпунктів.

Україна, вступаючи до Ради Європи 9 листопада 1995 року, зобов’язаласяратифікувати цей багатосторонній міжнародний договір. Перша спробаратифікування Європейської Хартії відбулася 24 грудня 1999 року, коли ВерховноюРадою було увалено Закон, але його Рішенням Конституційного Суду України від12 липня 2000 року № 9-рп було визнано неконституційним через порушенняконституційної процедури підписання Закону. Лише 15 травня 2003 року ЗаконУкраїни «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин»було прийнято у новому читані, що стало суттєвим кроком для подальшогоформування державної мовної політики України.

309308

та розвивати потенціал своїх службовців, 2) державна служба забюрократизована– люди не нагороджуються за вдосконалення, 3) високий вплив політичних партійпідриває принципи заслуг і веде до плинності кадрів. Приклад вирішення цієїпроблеми має той же Сінгапур, який платить одні з найвищих в світі зарплатидержавним службовцям. А, наприклад, у Великій Британії починаючи з МаргаретТетчер було введено систему контрактів для вищих категорій державнихслужбовців, що передбачала великі бонуси, які залежали від виконанняобумовлених показників. В цілому, вирішити проблему залученнявисокопрофесійних кадрів можливо, якщо: 1) ввести систему оплати праціосновану на досягнутих результатах, 2) реформувати систему застарілих норм таправил державної служби, зробивши її більш відкритою.

4. Електронне врядування. IT-технології змінять державний сектор так, яквони вже змінили приватний сектор. Технології дають можливість уряду бутибільш прозорим, борючись з корупцією, та надавати кращі послуги громадянам,зменшуючи витрати. Уряди активно використовують он-лайн можливості дляобговорення проектів регуляторних рішень, проведення опитувань та залученнягромадян в процес прийняття рішень.

5. Краще регуляторне управління. Регуляторна політика по відношеннюдо приватного сектора, одна з найважливіших функцій державного управління.Обрахунок регуляторного впливу на економіку – це перший крок до ефективногорегулювання (однак, доволі складний у виконанні). Регуляторна реформа –ключовий момент для економічного розвитку. А неадекватна регуляторна система– шлях до зростання «тіньового» сектору економіки. Основний механізмвирішення проблем регуляції – це консультації з зацікавленими (залученими)сторонами під час процесу законотворення, або регуляції. В Україні ці проблемидоволі успішно вирішуються Радою підприємців при Кабінеті міністрів Українита Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва.

6.Чесне та прозоре врядування. Основне завдання цього напрямку – цепротидія корупції. Країни з високим рівнем корупції є бідними та продовжуютьбіднішати [1, p. 40]. Низький рівень корупції, верховенство права, захист прававласності та чесність регуляторних органів роблять країну привабливою дляіноземних інвестицій. Економіст Міжнародного валютного фонду Паоло Мауродовів, що зниження індексу корупції веде до збільшення іноземних інвестицій тазростання валового-внутрішнього продукту. За його дослідженнями, такожзростання корупції веде до зменшення витрат на освіту, що стає перешкодою длякраїн, що намагаються зростати в індустріальних та інформаційних секторахекономіки [4]. Отже, Україні необхідно: 1) створити дійсно прозору системудержавного управління, 2) намагатися протидіяти корупції на всіх рівнях державноївлади, 3) спростити систему регуляції та процесу ухвалення державних рішень,аби ліквідувати корені корупції в цій сфері.

Отже, в якості висновку, слід зазначити, що перелічені напрямки є спільнимидля багатьох країн, які сьогодні функціонують в тісній взаємодії та не можутьбути ізольованими одна від одної. Пов’язані між собою також і напрямкиреформування, адже неможливо зменшити державні витрати без зростаннякомпетентності та чесності державних службовців. А більш комплексні завданнявимагають більш професійної та освіченої команди, що зможе забезпечуватибільш якісне врядування. В свою чергу, інформаційні технології підвищуютьпрозорість та полегшують регуляторну діяльність, яка пов’язана з залученням

підходи до реформування державного управління як системи суспільних відносинв Україні.

Ключовою тенденцією реформування державного управління двадцятьпершого століття є спроби світових урядів розвинути культуру інновацій в системідержавної бюрократії [1]. Поряд з цим існує цілий ряд напрямків реформування,які розкривають зміст інновацій, мова про них піде нижче.

Історичні причини реформи державного управління в США, ЄС та іншихкраїнах світу є різними. Для США, наприклад, ключовою причиною єнезадоволеність та недовіра громадян до влади [2], в Європі реформуваннядержавного управління пов’язане, в першу чергу, з створенням єдиногоєвропейського політико-економічного простору та становленням управлінськихструктур Євросоюзу, в Латинський Америці реформи обумовлені відновленнямпісля тривалої економічної кризи та направлені на досягнення економічноїстабільності. Проте, незважаючи на різні причини суть реформування, у всіхкраїнах є схожою, і її можна звести до шести універсальних напрямків [1]:

1. Зменшення урядових витрат. Значна кількість урядових реформ булиініційовані внаслідок бюджетних криз, тому часто вони були спрямовані навирішення проблем скорочення витрат. Мабуть, найбільш глибокі зміни вурядовому бюджетуванні відбулися завдяки застосуванню концепціїпродуктивності по відношенню до державних витрат. Багато країн усвідомили,що з метою підвищення продуктивності вони повинні створити систему, якадозволить на постійній основі поширювати інноваційну діяльність. Як показуютьдослідження організацій (як державних так і приватних), інновації приходять нетільки від керівників вищого рівня, але і від середньої ланки управління табезпосередніх фахівців-виконавців [3]. Тому основне завдання сучасності,створити атмосферу, в якій всі службовці – всіх рівнів – відчувають свободу укомунікації та можуть брати участь в інноваціях для підвищення продуктивності.Вдала реалізація цього принципу діє в Сінгапурі під назвою «PS-21» – «PublicService for the 21-th century» («Державна служба для 21 століття»). Ця програмамотивує всіх службовців пропонувати свої ідеї, яким чином уряд може економитигроші. Вона базується на принципі, що рядові службовці знають більшеможливостей для вдосконалення роботи, в той же час вищі рівні мають бутибільш відкритими для змін, іноді навіть радикальних.

2. Якість управління. Інновації в державному управлінні мають підвищуватийого якість. Основні інновації, що стосуються якості управління, це: 1) «принциподного вікна», в якому підприємець може вирішити всі питання у взаємодії звладою, 2) організація «зворотного зв’язку» – з’ясування в громадян чого вониочікують від влади, 3) вимірювання показників ефективності та публікаціярезультатів досягнення показників, 4) участь службовців у ре-дизайні організації,навчання з досягнення стандартів якості. Багато країн впроваджують в державнійслужбі стандарти ISO (наприклад в Мексиці майже всі урядові структурисертифіковані за стандартом ISO 9000). В США використовується системауправлінських показників (management scorecard) для порівняння результатівпідрозділів.

3. Професійне управління. В усьому без винятку світі влада має складнощів забезпеченні необхідними коштами для участі в «боротьбі за таланти» (їй важкоконкурувати з приватним сектором за високопрофесійні кадри). Основніпроблеми зводяться до того, що: 1) уряд не має достатніх коштів, щоб тренувати

311310

програмах, що свого часу були відкриті Європейським Союзом для кандидатів.Отже, посткомуністичні країни кандидати Центральної та Східної Європи (ЦСЄ)вже на початку 90-х рр. стали реальними об’єктами так званого процесу «ЄС-європеїзації», тобто спричиненого діями Європейського Союзу [2, p. 211 – 231].

Що стосується європеїзації, то ключовими для неї є питання умов та обставин,за яких європейська інтеграція є чинником змін у внутрішній та державній політиціконкретної країни. Особливо важливим є з’ясування чинників впливуєвропейської інтеграції на процеси інституційної зміни та розбудови, а також напроцедури вироблення політики на національному рівні. Які процеси«формування, поширення та інституціоналізації формальних та неформальнихправил, процедур, парадигм політики, стилів, способів дії, спільних переконань інорм, які вперше були визначені та сформовані під час прийняття рішень в ЄС ізгодом інкорпоровані в логіку внутрішніх дискурсів, особливих рис, політичнихструктур та напрямів державної політики держав-членів» [7] можна засвідчити тапроаналізувати? З огляду на структурні та інституційні аспекти можна такожпоставити питання щодо того чи були або є умови в посткомуністичних країнах-кандидатах «tabula rasa» для реалізації Європейським Союзом своїх уподобаньта пріоритетів. Якими були і все ще є особливості адміністративних системпосткомуністичних країн?

На відміну від держав-членів, до набуття повноправного членства в ЄСоргани влади та адміністративні структури країн-кандидатів не були залучені доучасті у циклі вироблення політики ЄС. Однак, вони взаємодіяли з системами ЄСна різних рівнях та з різною інтенсивністю. Першим рівнем взаємодії з ЄС, буладіяльність у межах передвступної стратегії, коли країни-кандидати займалисьпереважно імплементацією та контролем за виконанням рішень ЄС нанаціональному рівні, але не були ще частиною, скажімо, комітології ЄвропейськоїКомісії. Не були вони залучені й до етапів прийняття рішень в ЄС. Вони скорішевідчували себе частиною системи ЄС як сторонні спостерігачі, а не як виробникирішень. Другим рівнем – сфера переговорів щодо вступу, які зовсім не булисхожі на звичайні дипломатичні переговори, оскільки потребували мобілізаціїзусиль політичного центру та адміністративної системи, починаючи відміністерств і закінчуючи окремими секторами економіки.

Поступова адаптація до acquis спрацювала як основний фактор очікуваної,а потім й обов’язкової адаптації нових держав-членів. Цей процес переважновплинув як на політику (процес), так і на напрями державної політики (зміст) вкраїнах-кандидатах [1]. Сучасні європейські дослідники все більше зосереджуютьсвій науковий інтерес на суттєвих рисах держави, особливо на впливи європейськоїінтеграції на адміністративні структури та чиновників як є важливими частинамиполітичних систем посткомуністичних країн-кандидатів. Беручи до уваги, щомайбутня ефективність імплементації законодавства ЄС дуже залежить від ступеня«підгонки» між національними адміністративними структурами і відповіднимиєвропейськими нормами, цей науковий інтерес є життєво важливим дляформування готовності країн-кандидатів до повного членства в ЄС. Іншимисловами, ефективна імплементація залежить від рівня адаптації різнихнаціональних структур до європейських вимог [4, p. 3].

Оскільки саме уряди та виконавча бюрократія концентрують свої головнізусилля на досягненні мети членства в ЄС, вплив європейської інтеграції наформування національних політичних систем, у тому числі й на самих чиновників,

громадськості та сприяє зменшенню корупції. І, нарешті, прозорість та чесністьпов’язана з усіма іншими реформами та створює основу для їх успішності.

Для України, як держави, що прагне рухатись вперед в глобальномусередовищі та досягати високих економічних результатів – реформа державногоуправління стає такою ж необхідною як інновації в національному бізнесі. Рольефективного державного управління зростає, а досягти поставлених результатівможливо лише постійно змінюючись та будуючи міцні партнерські відносини зорганізаціями громадянського суспільства та бізнесом.

Список використаної літератури1. Kamarck, Elaine C. Government Innovation around the World. Harvard University

Press, 2004, 50 pp.2. Nye Jr., Joseph S., Zelikow, Philip D. and King, David C. Why Americans

Don’t Trust Government, Harvard University Press, Cambridge, MA., 1997, 352 pp.3. Borins, Sandford. Innovations in Government Research, Recognition, and

Replication. Washington: Brookings Institution Press, 2008, 231 pp.4. Mauro, Paolo Corruption and the Composition of Government Expenditure //

Governance, Corruption, and Economic Performance, IMF, 2002, 564 pp.

Надія РУДІКаспірант кафедриправа та європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ В КОНТЕКСТІТРАНСФОРМАЦІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇН

Більш ніж півстолітній досвід європейської інтеграції свідчить про те, щонавіть в консолідованих демократіях старих держав-членів ЄС можна спостерігатипояву та розвиток цілого комплексу складних причинно-наслідкових зв’язків,породжених процесом європеїзації. Дана тенденція набуває ще більшоїактуальності у випадку із посткомуністичними країнами, в яких, як відомо,одночасно відбувалися процеси і європеїзації, і глибокої системної трансформації.Ця «подвійна трансформація» нових демократій – по-перше, подолання спадщиникомуністичного минулого і, по-друге, підготовка до вступу в ЄС – часто недозволяє дослідникам чітко розділити не лише ці процеси як такі, а й їх впливи танаслідки [5, p. 22]. Справді, досить проблематично визначити які процеси в країніспричинені саме європейською інтеграцією і ЄС, а які виконанням базових вимогдемократії та ринкової економіки. Одночасність системних змін та адаптації доправил і норм ЄС значно утруднює аналіз цих процесів, оскільки дослідникамдосить важко упевнено розрізнити ці різні джерела впливу або оцінити ступіньтиску європейської інтеграції без перебільшення ролі ЄС та його інститутів [3, p. 305].

Попри відмінні рамки аналізу для держав-членів та країн-кандидатів мибачимо, що виконавчі органи влади країн-кандидатів були прямо залучені в сферудії інститутів ЄС, а тому мусили якнайшвидше пристосуватися до європейськихправил і норм і дати гідну відповідь численним викликам цього процесу.Прикладами таких викликів є необхідність участі країн-кандидатів в процесібагатостороннього структурованого діалогу на рівні ЄС або у європейських

313312

перспективними напрямами досліджень є порівняння рішень, прийнятих нанаціональному рівні, та структурних моделей адаптації посткомуністичних країнЦСЄ до вимог ЄС, а також співвіднесення результатів порівняльних досліджень зданими спостережень та досвідом держав-членів ЄС-15.

Список використаної літератури1. European Principles for Public Administrations // SIGMA PAPERS. – 1999. –

№. 27; OECD: SIGMA – Public Management Profiles of Central and Eastern EuropeanCountries: Czech Republic. – Режим доступу: http://www.sigmaweb.org/dataoecd/36/23/35040625.pdf

2. Goetz K. European integrationand national executives: a cause in search of aneffect? // West European Politics. – 2000. – № 23 (4). – P. 211 – 231.

3. Grabbe H. Europeanization goes East: Power and Uncertainty in the EUAccession Process // Featherstone K., Radaelli C. The Politics of Europeanization. –Oxford: Oxford University Press, 2003. – P. 305 303 – 327.

4. Knill K. European Politics: The impact of national administrative traditions //Journal of Public Policy. – 1998. – № 18(1). – P. 3. 1 – 28.

5. Lippert B., Umbach G. The Pressure of Europeanisation: From Post-communistState Administrations to Normal Players in the EU System. – Baden-Baden: Nomos,2005. – P. 22.

6. Neinberg B. The State after Communism. Administrative transitions in Centraland Eastern Europe. – Washington: World Bank, 1999. – 278 p.

7. Radaelli C. Whither Europeanization? Concept Stretching and SubstantiveChange // European Integration Online Papers. – Vol. 4, № 8. – 2000. – Режим доступу:http://eiop.or.at/eiop/texte/2000-008a.htm

8. Wallace W., Wallace H. Policy Making in the European Union. – Oxford:Oxford University Press, 2000. – P. 5. 648

Ліна СЕРГЄЄВАаспірант НАДУ при Президентові України

СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОЇ МОДЕЛІВ СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ

Становлення соціального ринкового господарства вимагає пріоритетногорозвитку системи соціального забезпечення шляхом реалізації адекватноїсоціальної політики. Пріоритетність у даному випадку обумовленафункціональною роллю держави як інституту, що гарантує забезпеченнянаселення визначеним набором соціальних благ і гарантій. завдання, поставленіперед державою, по-перше, мають бути детерміновані законодавчо закріпленимизобов’язаннями держави по соціальному захисту населення у випадкунепередбачених обставин. А по-друге, вони пов’язані з необхідністю забезпеченняприйнятного стандарту життя для груп населення з низьким прибутком. Отже,соціальна політика, маючи чіткі цілі, функції, принципи та структуру, за змістоммає містити конкретні механізми вирішення суспільних проблем та інструментивласного удосконалення. Саме тому вникає потреба потребою комплексногодослідження проблемних питань соціального розвитку сучасного українськогосуспільства й напрацюванні шляхів вирішення завдання удосконалення соціальної

безперечно є сильним. Крім того, на виконавчі органи влади країн-кандидатівбули повністю покладені обов’язки ведення переговорів щодо набуття членства.Це мало довгостроковий вплив на політичну систему та роль інститутів в процесіприйняття рішень ЄС. З іншого боку, передвступний етап також може виявитисявинятковим періодом як стосовно домінування органів виконавчої влади, так істосовно специфічних інституційних переваг та рішень.

Тоді як в науковій літературі, присвяченій державам-членам ЄС уваганауковців приділяється головним чином внутрішнім змінам або стабільностііснуючих порядків, в дослідженнях процесу підготовки країн-кандидатів до вступув ЄС основний акцент робиться на формуванні та розбудові структур та інститутів.Не можна сказати, що потреба в адміністративні розбудові виникла в новихдемократіях випадково, а адміністративна реформа проводилася поспіхом. Процесформування підвалин демократичного уряду та базових інститутів співпав задаптацією до європейських норм і правил. Це надало особливого сенсуприпущенню, що ЄС-європеїзація приводить до внутрішніх змін в умовахневідповідності та неузгодженості між європейським та національними рівнями.Спираючись на таку логіку можна припустити, що адаптаційний тиск зростатимевідповідно до ступеня інституційної несумісності. Зважаючи на особливі стартовіумови подвійної трансформації, адаптаційний тиск має бути особливо сильнимсаме на посткомуністичні країни-кандидати. Ряд дослідників вказують на більшфундаментальне питання сумісності нових демократій з політичним процесомЄС, який ґрунтуючись на західноєвропейському досвіді та спільних традиціях,породжує особливу «сумісність між характеристиками держави та європейськимпроцесом» [8, p. 5]. Це питання слід поставити у контексті адміністративноїкультури та традицій.

В теорії трансформаційних процесів говориться, що комплексна перебудовадержави та її адміністративної системи є невід’ємною складовою процесурозбудови нового державного ладу після зміни суспільно-політичної таекономічної систем [6]. Системні зміни в посткомуністичних країнах ЦСЄпоставили під сумнів всі принципи державного управління комуністичнихрежимів, з огляду на що конче необхідною стала трансформація (абопарадигматична зміна) і не лише поступова адаптація. Порядок деннийреорганізації охоплює як програмні, так і більш технічні та управлінські аспектисучасної, професійної та демократично відповідальної системи державногоуправління, створеної на основі ідеальної моделі М. Вебера. У цьому контекстіЄС ставить під сумнів спроможність країн-кандидатів зрозуміти, імплементуватита забезпечити виконання acquis. Однак, як ми вже знаємо, в умовахтрансформаційних процесів досить важко однозначно відрізнити процеси,спричинені ЄС та європейською інтеграцією, від процесів, обумовленихдемократизацією та ринковими реформами. Більше того, адміністративні органив посткомуністичних країнах є одночасно і об’єктами і суб’єктами змін. У ційситуації ЄС займає позицію, яка дає йому можливість скеровувати таспрямовувати реформи в цих країнах.

Таким чином, у контексті європеїзації необхідно з’ясувати, які проблеми тавимоги є спільними для старих держав-членів та новачків або країн-кандидатів, аякі – специфічними саме для нових держав-членів, особливо з комуністичнимминулим. Ці аспекти розширення та європеїзації ще недостатньо досліджені,особливо що стосується проведення порівняльних досліджень. У цьому контексті,

315314

спрямованих на підвищення добробуту та задоволення потреб як найменшзахищених груп та індивідів, так і населення країни в цілому. На державному рівнінеобхідно закріпити такі принципи соціальної держави: принцип рівнихможливостей; принцип людської гідності; принцип соціальної справедливості;принцип солідаризму; принцип соціальних зобов’язань; принцип субсидіарності;принцип відносної незалежності суспільних відносин. У ХХ – початку ХХІ сторіччяумови життя людей в усьому світі радикально змінилися. Радикальні трансформаціїусталених соціальних цінностей вимагають від урядів не просто пристосування донових умов, але і проведення активної політики, що дозволила б перебороти сучаснуекономічну кризу і попередити виникнення нових соціальних потрясінь.

1. Иноземцев В. Возвращение Европы. В авангарде процесса: социальнаяполитика в ЕС // МЭМО. – 2002. – № 2.

Наталія СОРОКІНАст. виклад. кафедридержавного управліннята місцевого самоврядуванняДРІДУ НАДУ при Президентові України

ПРОЦЕС ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ТА РЕФОРМУВАННЯПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В ПОЛЬЩІ

На сучасному етапі розвитку України як європейської, незалежної,демократичної, соціальної держави виникає проблема відповідності механізмудержави та її апарату до нової демократичної суспільно-політичної системи.Сьогодні роль держави трансформувалась від апарату командно-адміністративноїсистеми до обслуговування суспільства та його потреб. Євроінтеграційний курс– це невід’ємна частина суспільно-політичного та економічного поступу України.Саме тому оцінка перспектив та наслідків цього процесу, їх ефективневикористання, посилення політичного та економічного діалогу з Євросоюзомзаради забезпечення національних інтересів України є основними завданнями нанайближчу перспективу. В умовах переходу до демократії державне управліннямає трансформуватися в публічне, прозоре і підконтрольне суспільству публічнеадміністрування.

Перш за все хотілось би зазначити, що розуміння змісту та сутності поняття«публічне адміністрування» набуває особливого значення у зв’язку знеобхідністю вдосконалення діяльності органів публічної влади, налагодженняякісно нового рівня співробітництва з країнами-членами ЄС у пріоритетнихнапрямках суспільного життя та, врешті-решт, набуття Україною повноправногочленства в ЄС. Слід наголосити, що цей термін є багатосистемним соціальнимявищем, що формується у процесі становлення демократичної, правової,соціальної держави. Публічне адміністрування передбачає залучення суспільства,громадськості у сферу управління [1]. Для дослідження цього питання кориснимє досвід Польщі, на якому ми зупинимося далі.

Від самого початку – з 1989 року – внутрішні реформи в Польщі проходилив трьох головних напрямках. Насамперед, це були зміни політичного характеру, аотже такі, що утворюють фундамент демократичного устрою, основи свободи

політики як концепції соціального розвитку України на нинішньому етапі. Такаконцепція має обов’язково грунтуватися на передовому зарубіжному досвідірозробки соціальних моделей, перш за все, європейської моделі.

Як засвідчив аналіз історико-теоретичних засад соціальної політики як вУкраїні, так і в межах ЄС, розвинутих країнах Західної Європи – в соціальнійдержаві владні структури зобов’язуються до активізації ролі держави в розробціі здійсненні соціальної політики в різноманітних її аспектах. Сьогодні основнепитання полягає у тому, чи будуть в Україні формуватися концептуальні,інституціональні, ідеологічні умови соціального ринкового господарства, чи будезапочатковано принципово новий, гуманістичний підхід при формуванніпринципів соціальної політики, заснованих на визнанні свободи і відповідальностікожного (і індивіда, і держави) по задоволенню матеріальних і духовних потреб.

Саме спільна соціальна політика та політика зайнятості Європейського Союзурегулюють питання, пов’язані з трудовим законодавством, вільним переміщеннямтрудових ресурсів в межах загальноєвропейського ринку праці, доступу досистеми медичного обслуговування та забезпечення рівних можливостейзайнятості, а також щодо соціального діалогу, зайнятості та соціального захистунаселення, які є вихідними характеристиками у побудові європейської соціальноїмоделі. Реалізація економічної концепції соціально орієнтованого ринковогогосподарства дозволила багатьом європейським країнам з середини ХХ сторіччядосягти значного рівня продуктивності праці і конкурентоздатності національнихекономічних систем. Інституціоналізація статусу постіндустріальних економік, усвою чергу, виявилося передумовою для забезпечення показово високого рівнядобробуту населення і зниження гостроти соціальних протиріч у країнах Європи.Саме належний економічний базис в ЄС дозволив сформувати сталу модельсоціальних відносин у суспільстві. Всі сучасні розвинуті суспільства спираютьсяна універсальну модель інституціональних взаємовідносин, визначених форматомсоціально-економічної системи. Конструкція цієї моделі скріплена ідеєю соціальноїсолідарності, безпосередньо пов’язаної з поняттям соціального партнерства якформи багатосторонньої суспільної взаємодії.

У якості пріоритетів соціально-економічного розвитку України на сьогодніможна визначити два завдання: по-перше, зберігання темпів економічного росту,що спостерігаються в останні два роки, і обеспечивающих інтенсивне відновленнявітчизняної економіки, а також підвищення її конкурентноздатності в глобальномусередовищі господарських зв’язків, а, по-друге, закріплення макротенденциипозитивних соціальних зсувів, поки ще недостатньо значних. Ці зсуви, щостосуються підвищення загального рівня добробуту як підсумкової ціліекономічного розвитку будь-якої держави, виявляються в збільшенні реальнихсреднедушевых прибутків населення, у тому числі реальної заробітної плати ірізноманітних видів соціальної помочі, зменшенні заборгованості по їхній виплаті,а також зниженні офіційно зареєстрованого безробіття. З урахуванням вітчизняноїспецифіки трансформационных процесів поліпшення перерахованих параметрівробить значимий соціальний ефект, оскільки безпосередньо впливає на зниженнярівня бідності в країні і сприяє її успішному подоланню.

Сучасні численні визначення соціальної політики держави базуються надотриманні певної категоріальної схеми при намаганні виявити відповідну сферусуспільної діяльності. З позицій теорії державного управління поняття соціальноїполітики пов’язане з комплексом заходів як уряду, так і інших організацій,

317316

Олександр ЧЕРЧАТИЙначальник Управління державної службиГоловного управління державної служби Українив Полтавській області

СПІВПРАЦЯ З НЕУРЯДОВИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ,ЯК ІНСТРУМЕНТ ОПТИМІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВЛАДИ

НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ: ПОЛЬСЬКИЙ ДОСВІД

Вивчення проблеми оптимізації діяльності публічної адміністрації шляхомпосилення співпраці органів державної виконавчої влади, органів місцевогосамоврядування та неурядових організацій є актуальним завданням, оскількивони спільно повинні провести моніторинг громадської думки, визначитистратегічні та тактичні завдання, створити економічні, соціальні, політичні такультурні передумови для європейського розвитку суспільства і держави.

Для розуміння суті процесу оптимізації діяльності публічної адміністраціїважливим є аналіз іноземного досвіду. Нами в процесі реалізації на Полтавщиніпілотного проекту «Розвиток спроможності державної служби у сферієвропейської інтеграції» проаналізовано зарубіжні видання, які стосуютьсяпроблеми оптимізації публічного управління на регіональному рівні. Слідзвернути увагу на те, що з’являються досить багато праць вчених ізпосткомуністичних країн англійською мовою, що робить їх більш доступними тапопулярними. Значне місце у цих працях відведено проблемам співпраці органіввлади із неурядовими організаціями.

Так, відомий польський вчений, юрист Гюберт Іздебський у книзі «Вступ додержавного управління та адміністративного права» розглядає становлення тасучасність адміністративного права в Польщі на тлі світового права [3]. Авторвиділяє чотири форми децентралізації: самоуправління; державне підприємство;державна установа; делегування державних завдань інституціям самоуправління,підприємствам і закладам (установам) так само як недержавним інституціям,особливо неурядовим організаціям. Ґрунтовно розглядається самоуправлінняяк форма децентралізації, яка відіграє найбільш важливу роль і традиційноподіляється на територіальне і спеціальне. Територіальне самоуправління уПольщі поділяється на: місцеве самоуправління (муніципалітети і повіти) тарегіональне самоуправління (на рівні воєводств).

Територіальне самоврядування Г. Іздєбський розглядає у взаємозв’язку іздержавною владою та неурядовими організаціями. Важливим є також виявленняіноземного досвіду діяльності публічної адміністрації та співставлення його ізпольськими реаліями.

Яскравим прикладом видання, присвяченого висвітленню проблемивідносин між владою та третім сектором у Польщі. є видана польським Інститутомпублічних справ довідкова праця [2]. Наголошено, що співпраця державнихорганів з неурядовими організаціями (НУО) та незалежними аналітичнимицентрами (НАЦ) є невід’ємним елементом демократичної політичної культуриєвропейського зразка. Наявність налагоджених ефективно діючих каналівкомунікації між органами влади та «третім сектором» виступає запорукоюрелевантності та послідовності державної політики, її підконтрольності суспільству,відповідності стратегічним національним інтересам. Становлення незалежного

особи, свободи громадянські і політичні. По-друге, це були реформи економічноїсистеми, які ставили за мету впровадження ринкової економіки, які опираютьсяна приватну власність. І нарешті, по-третє, це реформи пов’язані з державнимладом, насамперед маючі відношення до структур і основ функціонуванняпублічної адміністрації [2].

В результаті упорядкування системи публічної адміністрації в Польщі, буловідтворено поняття адміністративної влади загальної відповідальності. Такаадміністративна влада загальної відповідальності виступає в даний час на кожномутериторіальному рівні, однаково як в територіальному самоуправлінні (війт вґміні, староста в повіті, депутат в воєводському самоуправлінні), так і в урядовійадміністрації воєводства (воєвода).

В новій системі публічної адміністрації Польщі, поряд з аспектом суб’єкту(територіальне самоврядування на кількох рівнях та урядова адміністрація), ввеликій мірі виділяється функціональний аспект. В цьому контексті необхіднопідкреслити механізм, який служить для реалізації класичної адміністративноїдержави. На рівні повіту вона входить в обсяг відповідальності старости, котрийвідповідає за стан публічного порядку і загальної безпеки перед радою повіту тамісцевою громадськістю. На воєводському рівні відповідальність в обсязі цієїфункції призначена воєводі, органові державної адміністрації і представниковіуряду в воєводстві. Воєвода несе відповідальність за функціонування урядовоїадміністрації і самоврядування, особливо за відповідність дій всіх одиницьтериторіального самоврядування в воєводстві з законом, і в цьому обсязі йомуналежать відповідні повноваження контролю. Одночасно воєвода відповідає застан публічного порядку і загальної безпеки в воєводстві [3].

Підводячи підсумки необхідно підкреслити, що цілі впроваджуваної реформиносять як характер державний і цивілізаційний, так і організаційний і правовий. Всівони в значній мірі досягненні. Перш за все, наступило упорядкування державнихструктур – ліквідовано великий організаційний безлад, повторення функцій таадміністративних структур, досягнуто порядку речей, також в галузі публічнихфінансів. Варто також підкреслити, що після років адміністративного роздрібненнянаступила територіальна реінтеграція Польщі. З успіхом впроваджено демократичнийпроект побудови громадянської держави. Наступила значна децентралізація завданьта компетенції, а також публічного майна і фінансових засобів. Разом з тим наступилазначна консолідація адміністративної влади і громадсько-правової відповідальностіна окремих рівнях публічної влади. Все це зі структурної сторони, а також всуспільному аспекті, значно зміцнює польську державу.

Список використаної літератури1. Кікіньова, К. Публічне адміністрування : визначення понять та сутність /

К.О. Кікіньова // Державне управління та місцеве самоврядування: тези доп. ІХМіжнародного наукового конгресу, 26 березня 2009 р. – Х.: ХаРІДУ НАДУ, 2009. –С. 39 – 40.

2. Кулеша, М. Реформа публічної адміністрації в Польщі : введення повітів /Міхал Кулеша // Публічна адміністрація – польський досвід [Електронний ресурс]. –Люблін; Щецін: [2006]. – 1 електрон.опт. диск (CD-ROM).

3. Стец, М. Устрій територіальної публічної адміністрації в Польщі / МірославСтец // Публічна адміністрація – польський досвід [Електронний ресурс]. – Люблін;Щецін: [2006]. – 1 електрон.опт. диск (CD-ROM).

319318

важливо підсилити фінансування демократії прямої участі у країні, яка зазнаєсистемних перетворень, навіть не зважаючи на відсутність ініціативи з боку новоївлади. Для цього потрібно зробити наступне: сформувати механізмизагальнонаціональної співпраці між неурядовими організаціями для створенняпідґрунтя для обміну досвідом, навчати неурядові організації ефективномумоніторингу урядових дій. Нові уряди мають заохочувати свої держави і надаватиїм можливість найбільшого впливу на процеси управління державою (соціальнеконсультування, відкриті слухання, суспільні законодавчі ініціативи).

Том Нікольсон [4] пропонує результати дослідження, проведеного у країнахВишеградського об’єднання чотирьох (Чеська республіка, Польща, Угорщина,Словаччина). Автор зазначає, що у більшості країн неурядові організації значнозмінилися у бік до справжнього професіоналізму, визначення відносин здержавною адміністрацією і місцевими урядами.

Детальне вивчення проблеми уможливило типологізацію дослідникамиролей, які відіграють неурядові організації у стосунках з державою – рольпровайдера соціальних послуг, роль делегата, роль спостерігача, контролерароботи державної адміністрації, і експертна роль (інноваційна). Проведенідослідження дають підстави стверджувати, що незважаючи на схожість, навіть упорівняно подібних націй процеси становлення відбувалися по-різному. Проте,співпраця влади із неурядовими організаціями є неодмінною умовою оптимізаціїдіяльності органів влади.

Список використаної літератури1. Cwiek-Karpowicz J., Kaczynski P.-M. Assisting Negotiated Transition to

Democracy. Lessons from Poland 1980 – 1999. – Warsaw, 2006. – 76 p.2. Economy, Nonprofit Sector and III Trzeci Sector. Social Social Policy: Poland

and Europe // the quarterly on civil society. – Warsaw: 2008. – 132 S3. Izdebski H. Introduction to Public Administration and Administrative Law –

Warsaw – Liber, 2006 – 122 p.4. Nicholson T. «We and They» NGOs’ Influence on Decision-Making Process

in the Visegrad Group Countries. – the Sasacawa Peace Foundation, 2008. – 131 p.5. The Vagaries of Institution Building: Poland’s Adjustment to the European

Union // EU-monitoring VI. – Krakow, 2002. – 213

Оксана ШЕЛОМОВСЬКАаспірант кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА УКРАЇНІ

Українське суспільство, знаходячись в перехідному стані, потребує не лишемодернізації політичної та економічної сфер, а й докорінних перетворень вгуманітарній сфері, а, особливо, в галузі освіти. Як відомо, освіта як сферацивілізаційного поступу людства віддзеркалює всі передові тенденції розвиткусуспільства та держави, прогнозуючи і випереджаючи їх. Саме тому, цілкомупевнено можна констатувати необхідність трансформації існуючої системи

від держави громадянського суспільства є одним із елементів посткомуністичноїтрансформації. За ступенем та ефективністю впливу на державу інститутівгромадянського суспільства можна оцінювати глибину перетворень, ступіньмодернізації та європеїзації посткомуністичних держав. Відзначено, що польськіоргани законодавчої та виконавчої влади, як і недержавні організаціїдемонстрували ініціативи, що свідчили про усвідомлення ними необхідностірозвивати співпрацю в інтересах як держави, так і суспільства. В той же часзапровадження постійно діючих механізмів співпраці стримується дефіцитомполітичної культури і взаємної довіри. Необхідною умовою подальшого розвиткуконструктивної співпраці органів влади та НУО і НАЦ є неухильний рух держав убік демократичних стандартів, оздоровлення внутріполітичного клімату, щосприятиме усуненню недовіри між владою та суспільством. Марек Римчакомплексно аналізує результати Акту про соціальні об’єднання, який діє з липня2006 року. Автор описує умови, за яких Акт створювався і порівнює йогоположення з тими, що діяли раніше. Зроблено спробу визначити результати іважливість змін як для соціальної економіки Польщі, так і для функціонуваннятретього сектору. Відзначено також, що громадські об’єднання стають формоюорганізації дуального характеру, яка об’єднує риси підприємства і неурядовоїорганізації. Цікавим та важливим для дослідника є також вміщений у цій статтіогляд авторів дослідження з характеристикою спрямованості їх досліджень. АнджейДжурос увагу зосереджує на юридичних і соціальних передумовах створення ірозвитку соціальних об’єднань у Польщі. Береться до уваги як історичнаретроспектива (витоки соціальних об’єднань у країні і етапи юридичних дій Актупро соціальні об’єднання), так і міжнародні перспективи. Автор фокусує увагуна ролі соціальних об’єднань у місцевих спілках, визначає осіб та членів соціальнихспілок, описує ситуацію бідних на ринку праці і дії місцевих товариств постворенню соціального підприємництва, зініційованого товариством рівних. АлісіДавидовські та Джерсі Бокшон описують зростаючу роль громадських організаційв отриманні коштів ЄС. Автори наголошують на важливості соціальних контактіві громадських організацій і на необхідних змінах у функціонуванні різнихсоціальних інституцій. Висловлено сумнів стосовно того, чи система доступу докоштів ЄС справді сприяє розвитку соціальної активності і використаннюакумульованого потенціалу, і чи рівень співпраці між секторами достатній, щобскористатися унікальним шансом ліквідувати соціальний розрив. Шукаючивідповідь на ці запитання, автори вказують на бар’єри, які стримують, а інодіроблять неможливою участь у громадському секторі на шляху відновлення іпосилення держави у контексті членства Польщі у ЄС. У інших статтях цьогозбірника розглянуто вузлові проблеми співпраці держави та третього сектора.Корисними є також подані у публікації таблиці та анотації на опубліковані праці,у яких тією чи іншою мірою висвітлюються питання діяльності третього сектора.

Видана у Кракові книга [5], авторами якої є теж польські вчені ЯроставГорняк, Мирослава Мароді та Станіслав Мазур, розкриває важливу проблемуєвроінтеграції. Розробляючи проблему фінансування неурядових організацій тагромадянського суспільства у ракурсі єроінтеграції, автори вказують на те, щодотації з державного бюджету становлять основне джерело фінансування длянеурядових організацій, хоча така підтримка знаходиться все ще не на належномурівні.

Ярослав Гвік-Карпович та Петро Мацей Кашинський [1] наголошують, що

321320

країнах посідають міжнародні конференції ректорів, які мають вплив на управліннявищою освітою в межах певної території або регіону. Головна заслуга таких заходівполягає в тому, що вони розвивають співпрацю між розробниками освітньоїполітики найвищих рівнів різних країн, а іноді, і різних континентів. Ця співпрацязначно прискорює процес європеїзації освіти – створення ЄвропейськогоПростору Вищої Освіти та досягнення однієї з цілей Болонського процесу –забезпечення мобільності студентів і професорсько-викладацького складу.

В нашій державі, згідно з Законом України «Про вищу освіту», державнаполітика в галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України (ст. 3).Кабінет Міністрів через систему органів виконавчої влади здійснює державнуполітику в галузі вищої освіти, видає нормативно-правові акти з питань освіти,забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту тощо.Управління в галузі вищої освіти здійснюється: спеціально-уповноваженимцентральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки (Міністерствоосвіти і науки України), іншими центральними органами виконавчої влади,які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, Вищоюатестаційною комісією України, органами влади АР Крим, органами місцевогосамоврядування, власниками вищих навчальних закладів, органамигромадського самоврядування [2].

Отже, як і в інших європейських країнах в Україні національним органом, щовідповідає за вищу освіту, є Міністерство освіти і науки, повноваження якогозакріплені в Законі України «Про вищу освіту» (ст. 18). При ньому діють навчально-методичні комісії з кожної спеціальності (за кожним напрямом), до складу якихвходять провідні науковці в певній галузі знання. Вони пропонують МОНрекомендації для оптимізації функціонування системи вищої освіти за допомогоюважелів державного управління, а також розробляють, обговорюють, порівнюютьз іншими країнами та затверджують навчальні плани, освітньо-професійніпрограми та освітньо-кваліфікаційні характеристики спеціальностей. Постійнодіючим органом громадського самоврядування в системі вищої освіти, щостворюється в регіональних (обласних) центрах України є Ради ректорів(директорів) вищих закладів освіти [1].

В Україні, на відміну від всіх європейських країн, діє Вища Атестаційна Комісія(ВАК). Наразі, все більшого розголосу в науковому співтоваристві набуває питанняпро необхідність її реорганізації з огляду на євроінтеграцію. У європейськійсистемі відсутні загальнонаціональні структури подібні ВАК. Дипломи кандидатанаук (доктора філософії PhD) надають виключно університети, а не держава.Вони приймають на себе відповідальність за якість своїх освітніх програм таконкурують між собою, адже від рівня випущеного ними науковця залежить їхпрестиж і рівень фінансування – саме це слугує основою контролю якості вищоїосвіти на Заході. Кожен науковець розглядається не як представник певної країни,а як випускник конкретного навчального закладу, наприклад, Оксфордськогоуніверситету чи Дніпропетровського регіонального інституту державного управління.

Таким чином, на основі проведеного нами аналізу системи управліннявищою освітою в європейських країнах можна стверджувати про значневідставання процесу державного управління вищою освітою в Україні відзагальноєвропейського рівня. Мова в цьому випадку йде, перш за все, не провідмінності в організаційних структурах (оскільки вони майже співпадають), апро відмінності в процесах функціонування, наявності необхідних ресурсів, в

державного управління вищою освітою у відповідності до європейських стандартів.В цьому контексті досвід ефективної трансформації системи освіти в європейськихдержавах, на нашу думку, є дуже важливим.

Протягом останніх років з’явилася чимала кількість публікацій, присвяченихреформуванню освітньої галузі – В. П. Андрущенко, В. Г. Кремень, В. С.Журавський, М. З. Згуровський, М. Ф. Степко, Л. Л. Товажнянський, Д. В. Табачник,І. В. Мороз та ін. Проте, як правило, вони стосуються лише необхідностіреформування змісту освітньої діяльності і питань Болонського процесу, однакпоки що відсутні комплексні дослідження, присвячені необхідності модернізаціїсистеми державного управління галуззю вищої освіти в Україні.

Мета нашого дослідження полягає в розгляді новітніх тенденцій управліннявищою освітою в європейських країнах та аналізі перспектив розвитку українськоїсистеми державного управління вищою освітою в порівнянні з європейськимикраїнами.

В усіх європейських кранах повна відповідальність за вищу освіту лежить навідповідному міністерстві – національному урядовому управлінському органі,який керується міністром. Щоправда, назва цього органу може варіюватися взалежності від кожної конкретної країни. Наприклад, в Бельгії, Ірландії таВеликобританії використовують назву «департамент» замість «міністерство», ау Франції воно називається Міністерство національної освіти і культури. Головнафункція Міністерства завжди полягає в формуванні політики вищої освіти; вонотакож спостерігає за відповідністю функціонування ВНЗ законам, міністерськимпостановам і статутам; відповідає за формування національних стратегічнихпріоритетів; призначає зовнішніх спостерігачів як членів органів управлінняінституціонального рівня в деяких європейських країнах.

В країнах Європи також існують національні органи, які відповідають заякість освітніх послуг. Вони встановлюють стандарти якості освіти і проведенняоцінювання, здійснюють державну політику, спрямовану на покращення якостіосвіти в ВНЗ.

Як правило, поряд із Міністерством, відповідальним за вищу освіту, вєвропейських країнах, діє нарадчо-консультативний орган державного рівня (Радаз питань вищої освіти, Консультативна рада, Дослідницька рада, Національна радавищої освіти і наукових досліджень і т.д.). Вони консультують Міністерствостосовно проблем, пов’язаних з політикою в галузі вищої освіти, науки і мистецтва.У деяких випадках, орган такого типу може також простежувати і аналізуватиєвропейські та міжнародні тенденції для розробки рекомендацій з покращенняосвітньої державної політики, які буде втілювати в життя Міністерство. Членамиконсультативного органу можуть бути представники інших міністерств,регіональних органів влади, політичних партій, профспілок, вищих навчальнихзакладів і студентів.

Кожна європейська країна має також і орган державного рівня, який складаєтьсяз виконавчих голів (ректорів, президентів, канцлерів) всіх державних та залежних відуряду приватних ВНЗ – це Конференція або Рада Ректорів (напр., у Великобританії– Universities UK and GuildHE, в Нідерландах і Норвегії – Association of Universitiesor Higher Education Institutions). Вони обговорюють і надають на розглядМіністерства пропозиції щодо розвитку сектору вищої освіти, проекти нормативно-правових актів, які необхідні в сфері вищої освіти [3, с. 26 – 27].

Важливе місце в державному управлінні вищою освітою в європейських

323322

Термін «європеїзація», як і багато інших, запозичених з іноземних мов, стаєсьогодні чи не найпоширенішим у нашому науково-практичному вживанністосовно будь-яких питань чи сфер – політики, економіки, освіти, послуг,управління тощо. При цьому можна зустріти такі найбільш вживані в різномуконтексті англійські та українські терміни, як adaptation – адаптація, harmonization– гармонізація, approximation – наближення, приближення, convergence –конвергенція, unification – об’єднання, уніфікація, implementation – здійснення,виконання тощо. Проте, якщо у країнах Західної та Центрально-східної Європиіснує незліченна кількість публікацій з європеїзації, зокрема, національноїдержави, національних парламентів, національних галузей права – цивільного,приватного, кримінального, адміністративного, конституційного і т.п.,національних інституцій, питань імміграції, досліджень промислової політики,розширення надання допомоги, регіонального і просторового планування,національних політик у сфері навколишнього середовища, профспілок, країн, щоприєднуються тощо, то аналогічні наукові розвідки в Україні лише починаютьрозвиватися. Тому зараз досить складно визначити коло вітчизняних науковців,які не те, що спеціалізуються на питаннях європеїзації тих чи інших сферсуспільного життя, та, зокрема, сфери державного управління, але хоч би більшменш наближувалися у своїх розробках до суті цих важливих проблем.

Аналіз публікацій з цієї проблематики показує, що категорію «європеїзація»усе частіше можна охарактеризувати ту чи іншу роль держави – членів у процесахухвалення рішень ЄС. Як зазначає К. Демке, термін «європеїзація» частішевизначається як процес, що має певний політичний, економічний, правовий ікультурний наслідки для держав-членів. Тільки в окремих випадках він описуєтьсяяк процес конвергенції у розумінні гармонізації і наближення [2].

Європеїзація де факто не упорядковує національні системи державногоуправління, хоча досить інтенсивно впливає на них через виконання, і навітьпримусове здійснення, національними системами державного управліннязаконодавства ЄС; через переговори, ухвалення рішень і процеси їх виконаннясистемами державної служби на національному і наднаціональному рівнях;через управлінську співпрацю в рамках національних систем державногоуправління і державної служби; через застосування прецедентного права ЄСта за допомогою створення відповідних структур у сфері національнихдержавних служб.

Достатньо великий інтерес до європеїзації сфери державного управління, утому числі й в Україні, пояснюється наступним. Однією з особливостейдержавного управління у державах-членах ЄС є той факт, що їх співпраця у ційсфері має неофіційний характер. Причина в тому, що засновницькі договори непередбачають повноважень союзу щодо організації державного управління,оскільки існують істотні відмінності у національних системах державногоуправління. Автори положень, засновницьких договорів умисно відмовились відправового урегулювання цих питань, усвідомлюючи їх національну специфіку йнадаючи, таким чином, пріоритетне право й можливість вирішувати проблемидержавного управління національним урядам і парламентам.

Проте, це не означає, що на практиці не відбувається жодного впливу з бокуЄС на національні системи державного управління. Навпроти, вплив права ЄС іспівпраця в управлінській сфері усе більше відбиваються на адміністративних,організаційних, правових і політичних структурах держав-членів. Така форма

тому рахунку і фінансових, оптимальному розподілі повноважень, і, що,напевно, найголовніше, в ставленні учасників управлінського процесу донадання якісних освітніх послуг. На нашу думку, вирішення цих проблемпотребує подолання бюрократичних перешкод на шляху співпраці українськихвчених і освітян із західноєвропейськими колегами і використання досвідурозвинених європейських країн.

Список використаної літератури1. Положення про ради ректорів (директорів) вищих закладів освіти України

: затв. наказом МОН України від 12.05.96 р. № 146. – Режим доступу: http://www.zakon.nau.ua/doc/?uid=1034.178.0. – Назва з екрану.

2. Про вищу освіту : закон України від 17 січня 2002 р. № 2984-ІІІ. – Режимдоступу: http://www.zakon.rada.gov.ua. – Назва з екрану.

3. Higher Education Governance in Europe. Policies, structures, funding andacademic staff. – Eurydice, 2008. – 149 p.

Лариса ШЕРЕМЕТЬЄВАаспірант кафедри європейської інтеграціїНАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ПРОЯВУВ ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

Підвищений інтерес з боку науковців і практиків останнім часом до існуючихв країні проблем державного управління зумовлений триваючимтрансформаційними процесами, спрямованими на демократизацію суспільства,і пояснюється очікуваними від них результатами. Функціонування сучаснихполітико-адміністративних систем в державах-членах ЄС показує тісний зв’язокнаціональних систем державного правління з тією чи іншою формою державногоправління (президентською, парламентською, змішаною) і формою державногоустрою (унітарною, федеративною, регіоналізованою) та їх взаємозалежність.

З іншого боку, той факт, що їх функціонування й розвиток відбуваються вспільному європейському адміністративному просторі, є аргументомтвердження про те, що вдосконалення національних систем державногоуправління неможливе без європейських підходів. Такі підходи передбачаютьвикористання не лише стандартів і вимог управління, закладених у відповіднихпринципах, але й більш конкретних засобів (інструментарію), завдяки яким можнадосягти поставлених цілей з реформування.

Останнім часом зросла кількість досліджень як вітчизняного, так ізарубіжного досвіду, і зокрема європейського, про природу та особливостіфункціонування інститут державної служби. Збільшується також кількість виданьпро зарубіжний досвід функціонування державної служби, серед якихзаслуговують на увагу переклади на українську мову.

Вчені вивчають адміністративну адаптацію національних держав домайбутнього членства ЄС; виконання директив ЄС; та, від більш широкоїперспективи, зміни та стійкості в структурі й тотожностях етнічних держав підтиском від подій на Європейському рівні. Відповідно, робоче визначенняєвропеїзації могло б бути внутрішньою зміною, викликаною об’єднанням Європи.

325324

Ірина ШУМЛЯЄВАстарший викладач кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові України

РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯУ ДЕРЖАВАХ-ЧЛЕНАХ ЄС ЯК СКЛАДОВА ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ

ТА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Перспектива членства Угорщини, Чехії та Словаччини в ЄС стала потужнимстимулом для проведення ряду радикальних реформ, зокрема в системідержавного управління. Головними напрямами реформування державногоуправління була європеїзація та децентралізація. Позитивним впливом європеїзаціїстало те, що процес перетворень було спрямовано у напрямку наближення достандартів та вимог ЄС, утворена система державного управління дозволилакраїнам ефективно діяти в багаторівневій управлінській системі ЄС.Децентралізація дозволила підвищити ефективність діяльності державного апаратута сприяла відродженню демократії на місцевому рівні [3]. Тому одним з елементівздійснених системних перетворень було проведення реформи місцевогосамоврядування. Оскільки в ЄС не було вироблено єдиної моделі місцевогосамоврядування для держав-членів, тому держави-кандидати не мали чіткогоорієнтиру у процесі здійснення реформ і кожна з країн пройшла свій шляхреформування та набула власного досвіду.

В Угорщині реформа місцевого самоврядування пройшла протягом 90-хрр. ХХ ст. у два етапи. На першому етапі було внесено зміни до Конституціїдержави (1989 р.), були прийняті Закони № LXIY «Про вибори представників тамерів місцевих органів самоврядування», № LXY «Про місцеве самоврядування»,№ С «Про місцеві податки» (1990 р.). Нова система місцевого самоврядуванняпочала діяти після прийняття Закону щодо місцевих виборів. Конституція та Закон«Про місцеве самоврядування» визнали право місцевих громад, включаючи йнайменші поселення, на самоуправління при вирішенні питань місцевогозначення. Кількість адміністративно-територіальних одиниць виросла до 3 149, укожній з них обираються власні представницькі та виконавчі органи. У 1991 –1992 рр. були прийняті закони, які визначали правовий статус столиці і районів,регулювали фінансову діяльність місцевих органів влади тощо.

Другий етап реформ був реалізований після внесення у 1994 р. серйознихпоправок до Закону «Про місцеве самоврядування» щодо розширенняконституційних гарантій місцевого самоврядування, усунення неузгодженостейі невідповідностей у законодавстві. Згідно зі змінами у всіх населених пунктахвводились прямі вибори мера населенням, були регламентовані та модифікованігарантії гласності, форми участі громадян, чітко визначені обов’язки місцевихпредставників, розроблено правила об’єднаного самоврядування, втративчинність закон про столицю та її райони тощо [1, с. 399 – 400].

Здійснення реформи місцевого самоврядування у Чехії почалось післяприйняття поправки до Конституції 1960 р. чинної на той час, а також прийняттязакону від 4 вересня 1990 р. № 367/ 1990 «Про муніципальні органи влади». Післяцього були прийняті закони, які визначили роль органів територіальногодержавного управління, а також про вибори. Нова Конституція Чеської Республіки

європеїзації, на думку багатьох експертів, привела до виникнення Європейськогоадміністративного простору, який ще називають Європейською моделлюпублічної (або державної) служби. Отже, в основі підвищеного інтелектуальногоінтересу до європеїзації державного управління і державної служби зокремапроглядається поява європейського адміністративного простору.

Відповідь на питання про вплив ЄС на національні системи державногоуправління слід шукати, на думку, К. Деммке, у так званій «сірій сфері», якуумовно складають і компетенція ЄС, і компетенція держав-членів, що нібинакладаються одна на одну. Для цього стає вкрай необхідним точно визначити,яким є вплив процесу європейської інтеграції на національні системи державногоуправління і на державні служби і, навпаки, якими є сфери діяльності і зони, деЄС, тобто інституціям наднаціонального рівня, не дозволено діяти [2, с. 9].

Результати такої своєрідної інвентаризації допоможуть країнам-претендентам, до яких відноситься й Україна, європеїзувати свої системидержавного управління, створювати «здатність до інтеграції» і пристосовуватисвої закони передусім про державну службу до вимог права ЄС і судовихпрецедентів Суду ЄС. Подібні «зустрічні дії» з боку України сприятимутьєвропеїзації державного управління, що в свою чергу позитивно відіб’ється назагальному євро інтеграційному процесові.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що європейська інтеграція де факто неупорядковує національні системи державного управління, хоча доситьінтенсивно впливає на них, європеїзуючи їх. Також можна припустити, що вмайбутньому ЄС усе ще не буде мати компетенції законодавчо регулюватисферу державного управління. Але це не означає, що європейська інтеграціяне має впливу на національні системи державного управління державних служб.Правові та управлінські системи держав-членів піддані постійному процесуадаптації з метою виконання вимог щодо переміщення і здійсненнязаконодавства ЄС. Щоб зрозуміти ці напружені відносини, К. Деммке пропонуєвиявити відмінності, які характеризують різнорідність власне концепційдержавного управління, і можуть бути виявлені за умови: європеїзаціїнаціональних систем державного управління, зокрема через виконання іпримусове здійснення законодавства ЄС; європеїзації національних системдержавного управління і державного служби, що відбувається черезуправлінську співпрацю; європеїзації законодавства про національну державнуслужбу і кадрову політику, що відбувається через прецедентне право ЄС та задопомогою створення відповідних структур [2, с. 11].

1. Європейський Союз: консолідовані договори / пер. Ю.Петруся; Наук. ред.В.Муравйов. – К.: Вид-во «Port-Royal», 1999. – 206 с.

2. Demmke Christoph. Undefined Boundaries and Grey Areas: The EvolvingInteraction Between the EU and National Public Services / European Institute ofPublic Administration. – Maastricht – Eipascope, 2002/2. – 52 p.

327326

реформування повинні стати кроки в напрямку утворення дієздатноїтериторіальної громади шляхом проведення адміністративно-територіальної,фіскальної реформ, прийняття нової редакції Закону України «Про місцевесамоврядування в Україні», вдосконалення законодавства щодо проведеннямісцевих виборів, реалізації права жителів на безпосереднє волевиявлення.

Список використаної літератури1. Децентрализация : экперименты и реформы / под. ред. Тамаша М. Хорвата. –

Т. 1. – Будапешт, 2000. – 484 с.2. Конституции государств Европы : В 3 т. Т. 3 / под. общ. ред. Л.А. Окунькова. –

М. : Изд-во НОРМА, 2001. – 790 с. – ISBN 5-89123-520-X .3. Стойко О.М. Децентралізація та європеїзація системи державного

управління у Східній Європі. – Режим доступу: http://www.comparativelaw.org.ua/docl/stoyko.doc/. – Назва з екрану.

Сергій ПАВЛЕНКОздобувач кафедри регіонального управліннята місцевого самоврядуванняХаРІДУ НАДУ при Президентові України

ЄВРОПЕЙСЬКА ХАРТІЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯІ ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Серед юридичних гарантій суттєве практичне значення для забезпеченняорганізаційної самостійності територіальних громад, їх органів та посадових осібмає судовий захист – передбачене Законом «Про місцеве самоврядування вУкраїні» (ст. 71) [2] відповідно до положень ст. 145 Конституції України [3] правоорганів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодовизнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органівмісцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежуютьправа територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевогосамоврядування. Проблема судового захисту прав та інтересів місцевогосамоврядування багатоаспектна, вона охоплює різні напрямки правовоїдіяльності, що обумовлено потребами захисту прав різних суб’єктів місцевогосамоврядування. Так, на практиці виникає потреба захисту прав територіальноїгромади в цілому, її окремих складових частин (внутрішніх громад, наприклад,громади району в місті), органів та посадових осіб місцевого самоврядування,прав окремих громадян на участь у здійсненні місцевого самоврядування тощо.При цьому порушення прав та інтересів місцевого самоврядування можутьспостерігатися як із боку органів державної влади, так і з боку органів та посадовихосіб місцевого самоврядування різного територіального рівня. Таким чином,питання захисту прав місцевого самоврядування виникають у відносинах:

– територіальна громада – органи державної влади;– територіальна громада – органи і посадові особи територіальної громади;– територіальна громада – внутрішні громади (району в місті);– територіальна громада – органи місцевого самоврядування районного та

обласного рівня;– органи і посадові особи місцевого самоврядування – органи державної влади;

була прийнята 16 грудня 1992 р. і передбачає, що основними територіальнимисамоврядними одиницями країни є громади (ст. 99). Громада є територіальнимоб’єднанням громадян, які мають право на самоуправління. Вона завжди єскладовою частиною територіальної самоуправлінської одиниці більш високогорівня. Громада самостійно управляється під своїм представництвом(муніципалітетом) [2, c. 517]. Закон «Про основні права та свободи» гарантуєправа громадян та органів міського самоврядування на власність [1, c. 297].

Розвиток державного управління в Чехії частково доводить, що існуваннявеликої кількості дуже малих муніципальних утворень не сприяє здійсненнюпринципів ефективного місцевого самоврядування. Такі муніципальні утворення(від 50 жителів і більше) не спроможні здійснювати функції самоврядування,через те, що не мають відповідних матеріальних ресурсів та необхідної кількостікваліфікованих посадових осіб, обраних для виконання відповідних повноважень.Для вирішення цієї проблеми необхідно об’єднувати невеликі муніципальніутворення, які мають меншу трьох тисяч жителів, в асоціації, котрі зможуть більшефективно надавати своїм громадянам різні види послуг [1, c. 299].

Словацька Республіка, після утворення у 1993 р., почала процес переходу додемократичних засад державного управління, була прийнята Конституція та ряднормативних актів з питань реформування адміністративної системи. Черезполітичну ситуацію в країні реформа початку 1990-х рр. не була проведенаповністю. Через політичний спротив у Словаччині не була проведено укрупненнягромад. Після 1989 р. у країні виникло 216 нових громад, яким було надано однаковіповноваження незалежно від місця розташування та кількості населення, тобто івелике місто, і маленьке селище мають однакові права. Тепер, після отриманняповноважень, громади не бажають їх позбутись і держава змушена мотивуватиці малі громади, щоб вони хотіли об’єднатись.

Подальші реформи, які проводились, починаючи з 1996 р., стосувались тількивідновлення системи місцевої державної адміністрації, перегляду територіальнихкордонів та ініціювання створення регіонального самоуправління. Закон «Протериторіальний та адміністративний поділ Словацької Республіки» № 221/1996закріпив юридичні підстави для здійснення місцевого самоврядування і визнавмуніципалітети основою незалежного та представницького місцевогосамоврядування. Після цих реформ у кінці 1998 р. була створена існуюча дотеперсистема місцевого самоврядування [1, с. 346]. На початку ХХІ ст. нова хвиляреформ у сфері фіскальної децентралізації привела до важливих позитивнихрезультатів для місцевого самоврядування. Зокрема громади отримали більшевласних фінансових ресурсів (майже 50 % власних доходів), а відповідно інезалежність від дотацій з державного бюджету. Тому нині громади мають більшуавтономію і можуть вільно приймати рішення щодо розподілення цих коштів намісцеві потреби залежно від пріоритетів, які встановить населення.

Досвід проведення сучасних муніципальних реформ у постсоціалістичнихдержавах свідчить про те, що вони здійснювались шляхом прийняття базовихзаконів щодо функціонування місцевого самоврядування, а потім нормативнихактів, спрямованих на вдосконалення утвореної системи локального врядування.Українська держава провела перший етап реформи у кінці 1990-х рр., коли булозакладено правові, організаційні та фінансові засади місцевого самоврядування.Оскільки існуюча нині система місцевого самоврядування не відповідає потребамсуспільства та євроінтеграційним прагненням України, наступним етапом

329328

– необхідність розробки та прийняття Концепції і Програми законодавчогозабезпечення місцевого самоврядування.

По-друге – це становлення в ході проведення адміністративної реформисучасного адміністративного та муніципального права, Кодексу України загальнихадміністративних процедур, нарешті, Адміністративного кодексу України.

По-третє – це вирішення проблем щодо подальшої реформи судової системи,зокрема, завершення процесу створення в системі судів загальної юрисдикціїадміністративних судів.

Необхідно зазначити, що в Україні органи місцевого самоврядування можутьзвертатися до Конституційного Суду України лише з питань тлумачення того чиіншого положення Конституції України, закону. Право ж органів місцевогосамоврядування на подання конституційної скарги ні Конституцією України, нізаконом не передбачено. В Російській Федерації, наприклад, орган місцевогосамоврядування може оскаржувати нормативний акт із позицій його відповідностіКонституції.

Список використаної літератури1. Європейська хартія місцевого самоврядування / Рада Європи. Відділ видань

і документів. – Страсбург. – 1990.2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». – К.:

Парламентське видавництво, 2007. – 80 с.3. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 р. – К. : Преса України, 2008. – 80 с.4. Кравченко В. В. Судовий захист прав та інтересів місцевого самоврядування

в системі гарантій місцевого самоврядування // Матеріали науково-практичногосемінару «Судовий захист прав та інтересів місцевого самоврядування». – К.:КРОК, 2002. – C. 26 – 34.

5. Пухтинський М.О. Зміцнення правових засад захисту місцевогосамоврядування – загальна проблема сьогодення // Матеріали науково-практичного семінару «Судовий захист прав та інтересів місцевогосамоврядування». – К. : КРОК, 2002. – С. 35 – 42.

Андрій ЛИМАРк.і.н, доцент кафедри правата європейської інтеграціїДРІДУ НАДУ при Президентові УкраїниОлена СТАРУШЕНКОаспірант кафедри української історіїта етнополітики ДНУ

РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ЛОКАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇУ ВИЗНАЧЕНІ КОМПЕТЕНЦІЇ ОРГАНІВ

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Основним змістовним чинником, що конституює місцеве самоврядування,безумовно є національне законодавство.

Проте, цей нормативний масив, який сприяє створенню певної системи,логічної структури взаємин місцевого самоврядування з різними суб’єктами, по

– органи і посадові особи місцевого самоврядування – органи місцевогосамоврядування районного та обласного рівня;

– органи і посадові особи місцевого самоврядування – органи самоорганізаціїнаселення;

– громадяни – органи і посадові особи територіальної громади;– громадяни – органи самоорганізації населення тощо.У той же час аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що захист

прав місцевого самоврядування ще недостатньо активно застосовується органамита посадовими особами місцевого самоврядування, практично не застосовуєтьсяокремими громадянами з метою захисту як самоврядних прав територіальнихгромад, спостерігається посилення адміністративного тиску на органи посадовихосіб місцевого самоврядування та збільшення кількості актів органів виконавчоївлади та органів місцевого самоврядування, що порушують права територіальнихгромад та їх членів тощо. Також спостерігається значна кількість випадківдострокового припинення повноважень сільськими, селищними, міськимиголовами, головами районних, районних у містах та обласних рад.

Характеризуючи роль судів у механізмі захисту прав місцевогосамоврядування, перш за все, слід зазначити, що право на судовий захист правмісцевого самоврядування є конституційним принципом (ст. 145 Конституції України).

В. В. Кравченко зазначає, що серед чинників, що стримують широкевпровадження судового захисту в практику територіальних громад, їх органів тапосадових осіб можна виділити наступні:

– ще неповна та непослідовна реалізація принципу незалежності судів;– недостатньо високий рівень правової культури окремих працівників органів

місцевого самоврядування, населення в цілому;– недосконалість правової регламентації процедури судового розгляду позовів,

скарг та заяв із питань захисту прав та інтересів місцевого самоврядування тощо [4].М. О. Пухтинський висловлює думку, що в широкому розумінні, до правових

засад захисту місцевого самоврядування можна віднести визначені у Конституції,національному законодавстві, міжнародно-правових актах, що стали його складовоючастиною, гарантії забезпечення реалізації права на місцеве самоврядування [5].

Серед них необхідно виділити:– можливість реалізації прямих форм волевиявлення населення,

територіальної громади: вибори, місцеві референдуми, загальні збори громадян,місцеві ініціативи, громадські слухання тощо;

– конституційні права громадян, визначені, зокрема, у статтях 38, 40, 55 – 57Конституції України;

– принципи організаційної, правової, фінансової автономії органів місцевогосамоврядування, проголошеної Європейською хартією місцевогосамоврядування. Визначені у статті 7, розділу XI Конституції України, базовомуЗаконі про місцеве самоврядування;

– діяльність громадських організацій та об’єднань, спрямована на правовийзахист місцевого самоврядування.

До розв’язання проблем вдосконалення, зміцнення, розвитку правових засадзахисту місцевого самоврядування доцільно віднести:

По-перше, розвиток законодавства, законодавчого забезпечення місцевогосамоврядування; тут, передусім, слід зазначити:

– дефіцит законодавчої бази;

331330

своїй структурній характеристиці доповнюється міжнародними договорамиУкраїни.

Тому сьогодні актуалізується проблема становлення і формування самихміжнародних стандартів такої діяльності. Практично, ними виступають міжнароднінорми, що регламентують основоположні принципи, форми і методи здійсненнямісцевого самоврядування, що приймаються державами Європи в рамкахміжнародних організацій.

Особливостями міжнародних стандартів в цій сфері є перш за все те, щовони регламентують не тільки і не стільки міжнародну співпраця органів місцевогосамоврядування, скільки спільно вироблені державами принципові підходи іміжнародно-легальні принципи становлення, формування і функціонуванняінституту місцевого самоврядування на території конкретних держав. Закріпленнятаких положень на рівні співтовариства держав, за допомогою рамкових нормміжнародного права, свідчить про важливість цього інституту не тільки внаціональному, але і в міжнародному аспекті, що характеризується актуалізацієюі глобалізацією його правового регулювання.

Слід також відзначити, що з позицій нормативної обов’язковості, міжнародністандарти функціонування демократії на місцевому рівні відносяться доміжнародних конвенцій спеціального порядку, що встановлюють правила, яківизнаються більшістю держав. При цьому, в деяких міжнародних документах, щомістять стандарти по становленню і функціонуванню місцевого самоврядування,указується, що міждержавні угоди, які укладаються у сфері управління прямодетерміновані прагненням до досягнення «сильнішої єдності» між державами(Преамбула Європейської Хартії про місцеве самоврядування 1985 р., ПреамбулаЄвропейської конвенції про ландшафти 2000 р.), або безпосередньо закріплюється,що такі документи, які містять загальні принципи і підходи, приймаються ізспеціальною метою – «бути для всіх націй стандартом, до якого слід прагнути,намагаючись досягти демократичнішого процесу, покращуючи, таким чином,добробут свого населення».

Крім того, в процесі розробки і ухвалення міжнародних стандартів локальноїдемократії, представляє інтерес не тільки спільна діяльність держав по розробціосновних міжнародних угод концептуального характеру, але і процесодностороннього приєднання держав до вже розроблених міжнародних документів,що включають міжнародні стандарти. Це вельми важливе для України, яка довгознаходилася поза межами міжнародних організацій, зокрема, Ради Європи.

Об’єктивна зацікавленість України в сприйнятті міжнародних стандартівстановлення місцевого самоврядування може бути виявлена і зафіксована уформі мотивації, яка в структурному відношенні складається з трьох рівнів-завдань, що реалізовуються єдиними способами в рамках профільнихорганізаційно-правових форм діяльності однойменних суб’єктів (органівмісцевого самоврядування). Цю мотивацію можна транспонувати стосовносприйняття Україною і міжнародних стандартів в сфері місцевого самоврядування.

До першого, найбільш загального рівня, який можна охарактеризувати якстатутний рівень, відноситься завдання-мотив – вивчення, освоєння івпровадження власне стандартів становлення, розвитку і функціонування самоїсистеми місцевого самоврядування. Це завдання стоїть на порядку денному якна рівні держави, так і на рівні самого місцевого самоврядування, в ефективнійдіяльності якого зацікавлені територіальні громади.

Друге завдання-мотив охоплює функціональний рівень і направлене на обміндосвідом у веденні місцевого господарства і управлінні локально-регіональнимипроцесами функціонування територіальних громад між органами місцевогосамоврядування держав, що визнають міжнародні стандарти локальної демократії.В процесі його реалізації органи місцевого самоврядування вирішують якзагальнодержавну задачу (реалізація соціально-економічної функції держави налокальному рівні), так і функціонально-галузеві проблеми діяльності місцевогосамоврядування.

Третє завдання-мотив, яке можна охарактеризувати як рівеньсистемоутворюючої міжсуб’єктної співпраці, полягає в становленні і розвиткурізнопланової і багаторівневої співпраці органів місцевого самоврядування,суспільних формувань громадян, підприємницьких структур, жителів відповіднихадміністративно-територіальних одиниць із зарубіжними партнерами іреалізується шляхом різноманітних зв’язків. Це має місце як при вирішенні напрактиці загальнодержавних завдань в контексті реалізації стратегічних напрямівзовнішньої політики держави по становленню гуманітарного і інших видівспівпраці, а також і на міжособовому рівні соціуму, де ці зв’язки стимулюють іроблять більш осмисленими в змістовному плані права особи на рівні місцевогосамоврядування.

Аналізуючи Європейську Хартію місцевого самоврядування і Всесвітнюдекларацію місцевого самоврядування, можна прийти до висновку, що державиз громадянським суспільством, які входять в світову спільноту і Раду Європи,розробили певні вимоги для забезпечення дієвого функціонування органівмісцевого самоврядування на своїх просторах.

Звідси представляє інтерес демократизація поведінки держав на міжнароднійарені з розробки і легалізації міжнародно-правових норм, що регламентуютьпроцес створення і функціонування місцевого самоврядування, основнимсуб’єктом якої виступають не стільки громадяни цих держав, скільки жителі певнихтериторіальних одиниць, що знаходяться під суверенітетом держави. Ухваленняміжнародних норм з основоположних аспектів функціонування місцевогосамоврядування влади, є вагомим доказом домінування таких мотивів вміждержавних відносинах.

Використання міжнародно-правових норм і стандартів в нормативномурегулюванні організації і функціонування місцевого самоврядування є вельмисвоєчасним. Входження України в світову спільноту як повноправного членунаклало на неї певні обов’язки з реалізації своїх міжнародно-правовихзобов’язань не тільки на міжнародній арені, але і всередині країни. З останнімвиникають істотні складнощі, обумовлені не стільки небажанням правлячої елітивиконувати міжнародні зобов’язання, скільки складною політичною іекономічною кризою, в якій опинилася Україна, і, як наслідок, відсутністюматеріальних умов і політичної волі, але і з особливостями менталітету народу,що прожив і виростив багато поколінь в умовах тоталітарного мислення, якеобумовлює і достатньо низький рівень правосвідомості і правової культури.Тому, хоча Україна і узяла на себе зобов’язання дотримуватися прийнятих нацивілізованому світі норм діяльності органів місцевого самоврядування, проте,на жаль, поки що Європейська Хартія місцевого самоврядування є швидшедекларацією про наміри. І це, не дивлячись на те, що Хартія після ратифікаціїУкраїною в 1997 році має, силу законодавчого акту.

333332

Для України представляє інтерес роль міжнародних стандартів місцевогосамоврядування у формуванні компетенційної бази місцевого самоврядування,в основі якої знаходяться інтереси територіальної громади.

Проте, слід завжди мати на увазі, що у будь-якому випадку роль державногорегулювання в процесі становлення і розвитку місцевого самоврядуваннязалишається вирішальною, визначальною, оскільки саме воно покликане створитизаконодавче середовище для институціонализації місцевого самоврядування.

Таким чином, оскільки місцеве самоврядування покликано задовольнятипотреби тертиторіальної громади, яка, у свою чергу, безпосередньо формуюєйого органи шляхом виборів, основне завдання місцевого самоврядування –надання послуг, розпадається на окремі блоки, які знаходять реалізацію в межахкомпетенції органів місцевого самоврядування і реалізується через їх відповідніструктурні елементи.

Згадані вище угоди, не мають обов’язкового характеру. Але ці документи,крім усього іншого, володіють типологічними, стандартизованими властивостямиі як би закріплюють можливі, бажані, допустимі, заохочувані і прийняті наміжнародній арені шляхи і організаційно-правові форми реалізації міжнародноїспівпраці місцевих властей. Саме з позицій його розвитку, ці угоди містятьпотенційні можливості по становленню, розширенню і активізації компетенційноїбази і співпраці місцевих властей.

Так, Хартія місцевого самоврядування, прийнята в рамках РЄ, закріплюєлише концептуальні підходи до визначення компетенції місцевогосамоврядування. У статті 4 Хартії робиться акцент на наступні моменти: а) місцевесамоврядування повинно мати власну компетенцію, закріплену в Конституціїабо в законі, що не виключає надання їй окремих державних повноважень; б)місцеве самоврядування в межах власних повноважень автономне і незалежне;в) власні повноваження органів місцевого самоврядування повинні бути повнимиі винятковими, вони не можуть бути оспорені або обмежені іншими суб’єктамиуправління, окрім випадків, прямо встановлених законодавством.

Всі міські права, закріплені в міжнародних угодах, можна умовно розділитина 4 групи: до першої групи входять права на існування і безпечне функціонуванняміст – тут виділяються, перш за все, повноваження, що реалізовуються в умовахординарної і екстремальної діяльності муніципальної влади; до другої – права настворення гідних умов життя для міських жителів – тут об’єднуютьсяповноваження по створенню оптимального місця існування членів місцевогоспівтовариства; до третьої – участь жителів міст в міському розвитку – сюдивходять повноваження, направлені не тільки на локальний розвиток, але і напідвищення соціальної активності членів місцевого співтовариства; до четвертої– права на міжнародну співпрацю органів місцевого самоврядування і жителівміст – направлені на створення інституційних систем-підсистем, основнепризначення яких полягає в підвищенні ефективності і віддачі повноважень, щовходять до перших трьох груп.

Виходячи з приведеної градації, до першої групи можна віднести право назагальну безпеку (безпечне і надійне місто, що відрізняється великимиможливостями, вільне від злочинів, інших правопорушень і агресії); чисте і здоровенавколишнє природне середовище (навколишнє середовище з чистим повітрям,водою, земельними угіддями, без шуму і із захищеними природними ресурсами);економічний розвиток (основна роль міських властей в цілеспрямованих діях, в

покладанні на себе безпосередньої відповідальності за стан економічногорозвитку). До другої – житлове будівництво (гнучка система будівництва зручногожитла відповідно до індивідуальних можливостей і особистого вибору, з гарантієюавтономії і спокою); гармонізація функціонування в місті (мешкання, робота,відпочинок і повсякденні справи тісно взаємозв’язані з соціальною активністюжителів); мультикультурна інтеграція (співпраця етнічних культур і релігій наоснові миролюбності і віротерпимості); охорона здоров’я; культура; спорт ідозвілля і т. д. До третьої групи відносяться: участь жителів в міському житті(плюралізм демократичних структур, що характеризується участю міськогоуправління в організації співпраці: варіабельність партнерства, організаціявзаємодопомоги, інформація і свобода в спілкуванні); створення системиобслуговування і ін. До четвертої групи може бути віднесене право міськихвластей на міжмуніципальну співпрацю (міста мають право вільно брати участьв міжнародних відносинах з іншими комунами з метою реалізації свого основногосоціального призначення).

Визнання і сприйняття законодавцем і органами місцевого самоврядуванняУкраїни принципів, закріплених в Європейській Хартії урбанізму і ЄвропейськоїДекларації міських прав дозволять чіткіше систематизувати повноваження радміського рівня, визначити межі їх компетенції, розширивши при цьому сферувідповідальності територіальних громад, і одночасно уніфікувати «питаннямісцевого значення», що є основним об’єктом місцевої демократії в Україні. Нажаль, ці принципи не знайшли своєї конституційної і законодавчої регламентації.Крім того, в перспективі вони повинні бути покладені в основу Статутів (хартій)міст і інших населених пунктів України, активізувавши і модифікувавши локальнуправотворчість.

Приєднання України до цих процесів, сприйняття, визнання і реалізація неюміжнародних стандартів місцевої демократії, поза сумнівом, позитивновпливатиме на становлення і зміцнення місцевого самоврядування, формуванняі розширення його компетенційної бази.

Світлана ПАХЛОВАголовний спеціаліст відділу аналізута прогнозування соціокультурного розвитку регіонівМіністерства культури і туризму України

ПРИНЦИПИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВРЯДУВАННЯТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ В УКРАЇНІ

Україна як демократична країна прагне утвердитись у Європейськомуспівтоваристві. Про це свідчить ряд прийнятих державних стратегій, і в першучергу Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, серед пріоритетнихзавдань яких є зміцнення демократичних засад в українському суспільстві.

Нажаль, сьогодні в Україні не доводиться говорити про високий рівеньгромадянської активності. Проте, громадяни України все частіше намагаютьсядолучитись до політичних процесів та процесів прийняття державних рішень зрізних суспільних питань, що є свідченням про певний прояв їх активності.

Громадянське суспільство Європейського Союзу (ЄС), на відміну відукраїнського громадянського суспільства, має більш тривалу традицію, але

335334

водночас є надзвичайно неоднорідним і розгалуженим. До громадянськогосуспільства ЄС можна віднести громадянські суспільства країн-членів ЄС, а такожнаднаціональне громадянське суспільство, що функціонує у вигляді громадськихінституцій, які, як правило, представлені у Брюсселі з метою впливу на рішеннята діяльність інституцій ЄС.

Разом з тим, для розуміння важливості процесу європейїзації та його роль удержавному управлінні необхідно зазначити проблеми, з якими стикнувсяЄвропейськи Союз.

Від початку існування Європейський Союз зіткнувся з кризою недовіриєвропейців до свого уряду. Складні для розуміння процедури не давали можливостітим чи іншим групам інтересів впливати на провадження політики. Громадянихотіли побачити здатність уряду ЄС вирішувавти такі актуальні й важливі питання,що впливаютьна їх добробут, як розширення ЄС, глобалізацію економічного таособистого розвитку, вирішення екологічних проблем, безробіття, безпекихарчових продуктів, злочинності, регіональних конфліктів. Понад усе громадяниЄС хотіли б, щоб уряд Європейського Союзу діяв прозоро і відкрито.

Усвідомлення цієї проблеми спонукало інституції ЄС до обговорення таприйняття рішень, що сприяли б подоланню відчуженості громадян відполітики ЄС.

Тому у 2000 році керівний орган ЄС – Європейська Комісія – визначаєреформу європейського управління одним із стратегічних завдань.

Ціль даної реформи – створення публічного та відкритого процесувироблення політики.

Метою реформи визначалось покращення співробітництва у сферіпроведення спільної політики, а саме налагодження комунікацій з громадянськимсуспільством. А основним завданням – зробити процес формування політикиЄС більш відкритими для залучення до нього більшого кола осіб та організацій.

Європейські політики розуміли – більш послідовний Європейський Союзбуде кращою організацією для його членів, а також кращим лідером для світу. Цетакож буде сприяти подоланню проблем, пов’язаних із розширенням Союзу.

У Білій Книзі «Європейське урядування» виділяється п’ять принципівефективного урядування (good governance): відкритість, участь, підзвітність,ефективність та злагодженість. Кожен принцип є важливим для більшдемократичного урядування.

Зазначені принципи є загальновизнаними і можуть бути застосовані на усіхрівнях влади – світовому, Європейському, національному, регіональному імісцевому.

Здійснення державного управління на таких засадах забезпечить розвитокдемократії та утвердження принципу верховенства права.

У ЄС громадянське суспільство є важливим чинником європейськоїінтеграції, активним учасником процесу прийняття рішень. Останнєзабезпечується розвиненою правовою базою, наявністю інституалізованихмеханізмів залучення громадян та розвинутою системою комунікацій.

Запроваджені принципи європейського урядування підтримують розвитокдемократії, встановлюють засади для більш дієвого і ефективного управління.

Кожна країна, яка прагне приєднатись до ЄС, повинна забезпечити, разом ізсоціально-економічним розвитком, дотримання загальних принципів досконалогоуправління.

Україна входить до сфери Європейської політики сусідства, яка в першучергу націлена на підтримку демократизації та проведення економічних реформ.

Реалізовуючи політику європейської інтеграції Україна розпочала важливіреформаційні перетворення судової, законодавчої систем, адміністративно-територіального устрою, фінансово-економічної сфери, державної служби.

Усі ці реформи націлені на запровадження в Україні європейських стандартівта європейських принципів управління і визначені у завданнях державної політикищодо європейської інтеграції.

Здійснюючи реформи Україна має наслідувати ті демократичні принципи,що закладені в основі самого об’єднання європейського співтовариства.

В Україні схвалена Концепції сприяння органам виконавчої влади розвиткугромадянського суспільства, яка передбачає налагодження ефективної взаємодіїорганів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства, що повиннабазуватись на партнерстві, взаємозаінтересованості у досягненні цілей (пов’язанихз процесом демократизації усіх сфер державного управління і суспільного життя),всебічному забезпеченні захисту прав і свобод людини та громадянина. ДанаКонцепція побудована на принципах європейського урядування і реалізуєтьсяпри активній участі «третього сектору».

З огляду на євроінтеграційні прагнення України здійснення реформ таприйняття програмних документів з урахуванням європейських принципівурядування є важливим кроком на шляху демократизації укранського суспільства.

Петро ВОРОНАк.держ.упр., доцент кафедрирегіонального управліннята місцевого самоврядуванняХарРІ НАДУ при Президентові України

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В ІЗРАЇЛІ ЯК ПРИКЛАДОДНО- ТА ДВОСТУПЕНЕВОЇ МОДЕЛЕЙ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ

Національний рух (сіонізм), поставивши за мету побудову єврейськоїдержавності, став причиною і механізмом виникнення державності. Його лідерирозробивши концепцію національного будівництва, забезпечили суспільнумобілізацію, визначили пріоритети здійснення цієї ідеї, використали дипломатичні,військово-політичні та економічні зв’язки для її реалізації. У світовій практицідержавного будівництва Ізраїль став унікальним прикладом матеріалізаціїполітичної ідеї. Такі завдання стоять й перед українською державою, її існуванняі розквіт залежить від їх вирішення. Понад половина проблем з якими повсякденностикаються громадяни пов’язані з діяльністю місцевої влади і нас цікавить наскількивона ефективно діє в цій країні. Аналіз останніх наукових досліджень і публікаційв галузі державного будівництва свідчить про зростання зацікавленостізакордонним досвідом підвищення ефективності місцевої демократії, механізмомформування органів самоврядування з боку науковців, політиків та практиківмісцевого самоврядування. Автор має за мету запропонувати нові механізмиформування місцевої влади у відповідності до норм європейської демократії тавикористання досвіду виборчого права зарубіжних країн.

Держава Ізраїль має шість адміністративних округів, які знаходяться під

337336

юрисдикцією окружних адміністраторів, призначених Міністром внутрішніх справ,та тринадцать підокругів. Первинними адміністративними органами в Ізраїлі єоргани місцевого самоврядування – муніципалітети в містах, місцеві ради вселищах міського типу і великих селах і регіональні ради, що об’єднують групидрібних населених пунктів. У функції органів місцевого самоврядування входитьзабезпечення жителів комунальними послугами, а також благоустрій і розвитокнаселеного пункту. До повноважень місцевих органів передано виконання рядуфункцій центральних державних органів влади – в першу чергу, шкільна освіта ісоціальна допомога в межах населеного пункту, вони призначають і збираютьмісцеві податки, утримують парки, зони відпочинку, пожежну службу і т.п. Місцевіоргани влади наділені правом приймати на своїй території допоміжні закони, щовступають в силу після затвердження Міністром внутрішніх справ і публікації вофіційних «Відомостях» («Решумот»). Зі свого боку Міністерство внутрішніхсправ здійснює контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування,включаючи санкціонування розмірів муніципальних податків і муніципальногобюджету, а також розміри державних дотацій.

У випадку коли місцевий орган влади не спроможний успішнофункціонувати (недотримання бюджету, конфлікти в місцевій раді, що заважаютьїї роботі та ін.), Міністр внутрішніх справ має право розпустити місцеву раду чиадміністрацію і тимчасово передати управління спеціально уповноваженій особіабо комісії [4]. Всі органи місцевого самоврядування в Ізраїлі – виборні. Всьогов країні 66 муніципалітетів, 148 місцевих, 53 регіональних рад. Повноваження,обов’язки, організація і характер діяльності органів місцевого самоврядуваннявстановлені відповідними законами [3]. У парламенті Ізраїлю у виступах політиків,особливо тих, що вийшли з органів місцевого самоврядування, є пропозиціїрозширення повноважень мерів міст і про їх більш сувору відповідальність запорушення національного законодавства, на які вказує державний контролер. Надумку депутатів, вибори мерів мають бути прямими і не залежати від партії якупредставляє кандидат. Ставиться питання й про укрупнення місцевих рад.

Різноманітні форми прямої демократії в Ізраїлі застосовуються черезмісцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори, місцеві ініціативи,громадські слухання тощо. Право голосу мають всі жителі, що досягли, на моментвиборів 18 років, є постійними мешканцями даної місцевості (навіть особи безізраїльського громадянства). Кандидатом на місцевих виборах може бути кожен,хто досяг 21 року, постійно мешкає в даній місцевості і чиє ім’я занесено в списоккандидатів.

Вибори проводяться по системі пропорційного представництва на основіпрямого і рівного виборчого права при таємному голосуванні один раз в 5 років.В ході виборів обираються місцеві ради і окремо по мажоритарній системі (ранішеїх обирали ради) – мери міст, голови місцевих рад. Прямі вибори голів місцевихорганів влади роблять їх більш незалежними від особистих і партійних інтересівчленів місцевих рад. На виборах в органи місцевої влади як правило (але не завжди)фігурують ті ж партійні списки, що і на виборах у Кнесет. У 2002 році тільки в 2містах країни мери обрані не від партій – лідерів: лівої партії Праці чи правогоблоку Лікуд. Процедура виборів в регіональні ради відмінна від інших виборів вмісцеві ради. Поселення, керовані регіональними радами, направляють до нихсвоїх делегатів, обраних таємним голосуванням комітетом поселення (в кібуцах імошавах – комітет кооперативу являється одночасно місцевим комітетом

поселення). Число делегатів від кожного поселення – два і більше, в залежності відчисла жителів, утвердженому Міністерством внутрішніх справ. На першомузасіданні рада обирає відкритим голосуванням голову регіональної ради і йогозаступників. Місцеве самоврядування Ізраїлю, побудоване на прямійбезпосередній демократії (Рис.1), або на пропорційній партійній основі з 2%виборчим бар’єром, але у кнесеті знову говорять про підвищення електоральногобар’єру до 2.5% [3]. Відмічають падіння інтересу виборців до місцевих виборів.На місцевих виборах 2003 року – небувалий спад активності виборців, якихприйшло на дільниці менше 41% (найменше за історію країни), а в Тель-Авіві –26% громадян, що мають право голосу [4].

Рис.1. Інститути місцевої демократії в Ізраїлі

Нас особливо цікавлять кібуци – невеликі колективні життєві структурисільських поселень і зразок місцевої влади, побудованої на відкритій(відкрите голосування на загальних зборах) демократії. В кібуці живе всередньому близько 200 осіб, але ця кількість може коливатися від бл. 100 до2 тис. і залежить перш за все від віку кібуцу, числа поколінь, що в ньомуживуть. Одна з головних цінностей кибуцу – найбільш повне здійсненнябазисної (безпосередньої) демократії. Вибори в кібуці – це процедурабезпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритогоголосування для виконання громадських функцій, один із способівінституалізації державної влади, тобто створення органів та інституцій влади.Багаточисельні політико-адміністративні інститути кібуцу, які призначенізабезпечувати високий рівень участі членів поселень у прийняттіуправлінських рішень мають такий вигляд (Рис.2):

Міністр внутрішніх справ Ізраїлю (контроль)

Муніципалітети Місцеві ради Регіональні ради

Міста Селища міського типу, великі села

Групи дрібних поселень, у т.ч. кібуци і мошави

Делегати, обрані таємним голосуванням комітетом поселення

Пропорційні вибори на партійній основі

з 2% бар’єром

339338

Рис.2. Інститути прямої демократії в кібуціЗагальні збори, що проходять майже щодня – вищий керівний орган і в

певній мірі остання апеляційна інституція по всіх справах кібуцу. Право голосумає кожен повнолітній член общини (18 років) [2]. Постійні функції по управліннюі координації справ кібуцу здійснюється секретаріатом (Рис. 3), а в окремих сферахдіяльності комісіями, котрі збираються через 1-3 тижні по потребі, обираютьсязборами.

Рис.3. Структура центрального правління кібуцуЗбори затверджують бюджет, можуть розглядати і пропонувати навіть

законодавчі ініціативи [2]. На відміну від секретаріату, члени комісій повиннівиконувати роботу у вільний від регулярної роботи час (в кібуці – 48 годиннийробочий тиждень). В комісіях завжди працює близько третини членів кібуцу.

На думку багатьох дослідників [1. с.55] кібуцький рух мав великий вплив навесь процес становлення Ізраїлю. Він виховав ізраїльську еліту, заклав підвалининаціональної армії, визначив стиль керівництва, сформував домінуючу системуцінностей, особливо в роки становлення держави. Подібну ж роль в Українівідігравали сільські поселення, що фактично були оберегами українського духу ікультури, формували і виховували національну еліту і зараз особливо важливимє питання їх збереження. Тому як ніколи є цінним і актуальним для нас досвідсамоврядування кібуц (подібна система сільського управління була в Україні добільшовицького перевороту 1917 р.). Єврейська історія ще раз підтверджує, щонаціональний рух (націоналізм) є рушійною силою побудови держави.Актуальними для України є ізраїльський досвід (механізм) запобігання корупції;формування регіональних рад, що забезпечує базове територіальне

представництво; 2% виборчий бар’єр для муніципалітетів та місцевих рад, щодає значно ширше представництво в них різних соціально-політичних груп;децентралізація та механізми контролю місцевої влади державними органами.

Список використаної літератури1. Держава Ізраїль – М.: Інститут сходознавства РАН, 2005. – 560 с.2. Брюггеман Г., Вайдингер М. Ізраїльский кібуц – модель альтернативного

соціалізму? // Альманах «Восток». – 2004. – №12 (24). – С.61-70.3. Електронна єврейська енциклопедія. Держава Ізраїль. Державний устрій.

Режим доступу: http://www.eleven.co4. Енциклопедія «Кругосвет». Ізраїль. Органи місцевого самоврядування.

Режим доступу: http://www.krugosvet.ru/articles

Загальні збори кібуцу

Соціальна підсистема

Виконавча комісія

Економічна підсистема Комісія по управлінню

Комісія по праці

Центральне управління (секретаріат) кібуцу

Координатор по праці

Казначей Секретар

Координатор по управлінню

Управління кібуцом

340

Наукове видання

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ

ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Матеріали 6-ї регіональноїнауково-практичної конференції

(14 травня 2009 р., м. Дніпропетровськ)

В авторській редакції

Комп’ютерний оригінал-макет О.М. Рудіка

Підписано до друку 29.04.2009. Формат 60х84 1/16. Ум. друк. арк. 19,94. Обл.-вид. арк.22,45. Тираж 100 пр.

Дніпропетровський регіональний інститут державного управлінняНаціональної академії державного управління

при Президентові УкраїниУкраїна, 49044, Дніпропетровськ, вул. Гоголя, 29

Свідоцтво про державну реєстраціюДК № 1743 від 06.04.2004

Видруковано у повній відповідності до оригінал -макетаПП «Моноліт»

Україна, 49050, Дніпропетровськ, вул. Горького, 20Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 273 від 08.12.2000