Обереги нашого життя

Обереги мої українські, –Ви прийшли з давнини в майбуття.

Рушники й сорочки материнськіПоруч з нами ідуть у життя.

Нам любов'ю серця зігрівають –Доброта і тепло в них завжди.

Вони святість і відданість мають,Захищають від лиха й біди.

Українська традиційна хата

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку

Притулилася хатинка,

Мов малесенька дитинка.

Українська оселя – оберіг для кожної людини

Наша хатка невеличка,Лиш комірка і світличка;Та вона нам веселенька,

Бо в ній господарить ненька.Чиста хата, повна скриня, Добре прибрана комора,Бо до праці неня скора.

За давнім звичаєм, у традиційній

селянській оселі найсвятішим

місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він,

як правило, по діагоналі від печі й

обов'язково "обличчям до

сонця", себто на схід.

Покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Із запровадженням

християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а

сам покуть завішували спеціальним

рушником, який в народі називали

божником.

Піч – невід'ємний атрибут традиційної української

оселі. Нерідко її називали хатнім

вогнищем чи опікункою дому.

Піч - це оберіг тепла і затишку, лікарня і

насолода для ока. А вогонь у печі – це символ добрих і

людяних стосунків усієї сім’ї, оберіг усієї родини.Люди вірили, що вогонь очищає душу від усього

злого і недоброго, наділяє її силою та здоров’ям.

Піч є живою істотою, духовним оберегом

родини. Тому нерідко її порівнювали з

матір'ю, годувальницею,

приказуючи: "Добрі речі біля печі" чи "Як

піч не згуртує, то лихий запанує".

У печі господиня готувала їжу,

випікала паляниці, хліб,

веселий коровай, пиріжки. Піч створювала

особливе родинне тепло.

Запашний, рум’яний хліб

випікали у печі.

Український рушник -

оберіг української родини. І у

горі, і у радості він завжди

поряд.

На багатьох українських рушниках квітне, простягає

догори дивні, химерно закручені гілки незвичайне

дерево. Це Дерево Життя. Воно тягнеться до гори, до неба, отже

це світлий і добрий символ. А ще сильний. І тому він міг

набувати охоронних властивостей. Рушник, на якому

було вишите Дерево життя, вважався хорошим помічником у дорозі, також ним обрамляли

ікони.

В хатньому інтер'єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч

або покуть. Оселя вважалася неповноцінною, допоки на

почесному місці не з'являвся "господар хати", як його називали в

народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед

входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Він мав привнести в оселю статки й

злагоду.Постійне місце столу – біля покутя.

Під час сніданку, обіду й вечері

члени сім'ї щодня гуртувалися

довкола столу. Першим, як

правило, сідав до столу господар або найстаріший член

родини – на покуть, за ним

відповідно займали місця й

інші родичі.

Якщо стіл вважався "господарем хати", то лава – "господинею оселі". Як стверджує

народна мудрість, подивитись на лаву, щоб зрозуміти, яка хазяйка в хаті. Тому

українські жінки постійно стежили за

"візитними картками" своєї домівки –

напередодні свят і навіть у будні їх

ретельно чистили й мили.

В оселі обов'язково мала бути одна, дві,

а інколи й більше лав.

Розташовувалися вони уздовж стін.

Основною вважалася та, що

з'єднувала мисник із покутем; потім –

застільна, що простягалась уздовж

стола.

Значне місце в хаті мала

скриня. У ній зберігався весь одяг.

Скриню тримали в коморі, і в хаті, неподалік столу. За

потреби на ній могли відпочивати чи виконувати

якусь тимчасову роботу, розміщувати домоткані

килими або ліжники тощо. Але основне призначення

скрині – тримати в ній переважно жіночі речі:

весільний одяг і, зокрема, вінець, святкові рушники,

вишивки, обрядовий серпанок, святкове

вбрання, "одяг на смерть" та ін.

Колиска (гойдалка, люля) була ще й

родинним символом, виколихувала

майбутнє родоводу, зберігала традиції,

материнську цінність і батьківську гордість.

Допоки вигойдувалася колиска, наш народ і

за найтяжчих часів зберігав (і зберіг!)

пісню, мову, родовідні традиції.

Традиційно колиску виготовляли лише з "чистих", тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини,

горіха та ін.)

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля

ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала.

ЛЯЛЬКА - МОТАНКАБерегиня – мати всього живого, первісне божество – захисник

людини, богиня родючості, природи та добра. З часом берегиня стала

охоронницею дому, її скульптурки ставили у хатах, зображені в

амулетах, носили на шиї.

ЛЯЛЬКА - МОТАНКА має бути безлика, щоб не

завдати шкоди конкретній людині.

Замість обличчя накладають нитки або

клапті тканини хрестом. Символічним є те, що Ляльку - Мотанку не

шили голкою, а робили за допомогою ниток, стрічок, клаптиків тканини шляхом

намотування.

Хай ллється пісня у моєму краї,Хай рушниками вкриється земля.

А світла радість всюди процвітає,

І на добро усіх нас окриля.Нехай живуть традиції чудові,Що в Україні нашій збереглись.

І щирість та любов живе у мові,І пісня ллється, як давно колись.