Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка

Лауреати обласної

літературної премії

ім. Є. Маланюка

ДЕПАРТАМЕНТ КУЛЬТУРИ, ТУРИЗМУ ТА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ. О. М. БОЙЧЕНКА

Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка

Вип. 4

Бібліографічний покажчик

Кіровоград 2014

ББК 91.9:66 Л 25 Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка :

бібліографічний покажчик. Вип. 4 / уклад. Л. В. Гурба, Н. С. Товстопят; ред. Т. П Ротар; Кіровоградська ОЮБ ім. О. М. Бойченка. – Кіровоград, 2014. – 48 с.

Бібліографічний покажчик «Лауреати обласної літературної премії

ім. Є. Маланюка» Вип. 4 присвячений письменникам Кіровоградщини, що відзначені найвищою обласною літературною нагородою протягом 2012-2013 років.

Видання включає перелік лауреатів за роками, а також коротку біографічну довідку про життєвий і творчий шлях письменника, відомості про твори, за які було отримано премію, опис цього твору, коротку анотацію та уривок з книги. Матеріал розміщено у хронологічному порядку.

Корисним доповненням слугують допоміжні інформаційні матеріали (іменні покажчики, покажчик назв використаних періодичних видань та ін.).

Рекомендується літературознавцям, учням, студентам, бібліотекарям, вчителям, організаторам позакласних заходів та широкому колу читачів.

При підготовці покажчика використано літературу та періодичні видання з фондів бібліотеки.

Укладачі: Л. В. Гурба, Н. С. Товстопят Відповідальна за випуск: Л. М. Савенко

© Укладачі: Л. В. Гурба, Н. С. Товстопят, 2014

© Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка, 2014

2

Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка

2002-2013

Номінація Рік

нагород- ження

Прізвище, ім’я, по-батькові

«Художня література (поезія, проза, драматургія)»

2002 Бондар Василь Васильович

2003 Селецький Петро Іванович

2004 Журба Тамара Гнатівна

2005 Берізка (Бровченко) Галина Свиридівна

2006 Ковальчук (Горчар) Катерина Георгіївна

2007 Безпалий Леонід Якович

2008 Жовна Олександр Юрійович

2009 Андрушко Тетяна Володимирівна

2010 Косенко Олександр Іванович

2011 Попов Олег Володимирович

2012 Гладир Юлія Федорівна

Обжелян Юрій Васильович

2013 Загравенко Анатолій Романович

3

«Літературо-знавство та

публіцистика»

2002 Куценко Леонід Васильович

2003 Клочек Григорій Дмитрович

2004 Погрібний Віктор Олексійович

2005 Барабаш Світлана Григорівна

2006 Бондар (Орел) Світлана Василівна

2007 Марко Василь Петрович

2008 Караташ Володимир Михайлович

2009 Кердіваренко Олександр Федорович

2010 Шурапов Володимир Петрович

2012 Бабенко Олег Олександрович

2013 Михида Сергій Павлович

«Переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову)»

2007 Полевіна Ольга Миколаївна

2008 Оверченко Костянтин Гаврилович

2011 Корінь Антоніна Михайлівна

Піддубний Сергій Васильович

2013 Архангельський Олександр Дмитрович

4

2012 Гладир Юлія Федорівна Народилася 16 листопада 1985 року в с. Броварки

Глобинського району Полтавської області. У 2008 році закінчила факультет філології та

журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

З 2009 року – член літературного клубу для молоді «Ліра» Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім. О. М. Бойченка.

У 2012 році закінчила аспірантуру педагогічного університету. Захистила дисертацію на тему поезії шістдесятників.

Нині працює старшим викладачем кафедри журналістики, видавничої справи та редагування Кременчуцького університету економіки, інформаційних технологій і управління.

Друкувалася в кіровоградських та всеукраїнських періодичних виданнях і збірниках. Вірші звучали на обласному радіо та телебаченні.

Учасник Всеукраїнської наради молодих літераторів (м. Ірпінь Київської обл., 2007 р.).

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (2007 р.). Переможець Кіровоградського обласного літературного конкурсу «Сокіл

степів» (2010 р.). Автор поетичних збірок «Рядками незнайдених рим…» (2006 р.), «Під

віями ночі» (2011 р.); «Тройзілля» (2009 р.) у співавторстві з двома поетесами Л. Єременко і Н. Гармазій та збірки членів літературного клубу для молоді «Ліра» – «Озвалась ліра водограєм» (2009 р.).

Член НСПУ з 2012 року. Лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка 2012 року. Премію отримала за збірку поезій «Під віями ночі».

Гладир Ю. Ф. Під віями ночі: поезії /

Ю. Ф. Гладир, всупне слово В. Погрібного. – Кіровоград: Степ, 2011. – 71 с.: портр.

Духовний світ героїні віршів молодої кіровоградської поетеси Юлії Гладир сповнений драматизму сподівань, відшукувань істини. У новій книзі автор залишається вірним своєму прагненню відкривати таїну образного слова.

* * * Запрагне волі зваблене дитя. Куди податись – ні гори, ні лісу.

Непізнаної муки до пуття Росою впало кілька теплих слізок. Кермо в руці від долі, та дарма:

5

То іграшка, що справжньою здавалась. І рветься сон у вирій чотирма, Як звір скажений, що біжить на галас. 2008

ЖІНКА І ДОЩ До вікна мого вчора заглянула жінка самотня. Наче птаха сумна, що спустилася з грішних небес. Не до вирію їй. Під дощем вересневим намокла. Від води захищала в долонях писання якесь. Не просилась зайти. Півхвилини стояла без руху. Відвернула чоло й за дощем певним кроком пішла. Щось хотіла сказати, та дощ би усе те підслухав. Чи впізнала себе в прямокутнику сірого скла…

2010

* * * Чи стала я з роками щасливіша? Чи той це шлях, яким тепер іду? Вже й яблуньку, якій писала вірші, Зрубали біля кореня в саду. Вдивляюся в тенета кіл на зрубі, Знайомих ліній згустки впізнаю, Що на долоні витесані грубо, – Мов долю там накреслено мою. Близьких дерев зосталося так мало. Змиває дощ бабусині сліди. Я цілу ніч садком цим проблукала В полоні смутку. Смутку й самоти. Зрубай мене в цю пору вечорову При кореню. Я з-під землі стою. Хай, може, хтось в моїй застиглій крові Колись побачить істину свою.

2010

* * * Старіє Вакарчук. Він майже наш ровесник. Ошукана душа співає злим контральто. Ми вибули давно, хто з віршів, а хто – з весен. Ми вписані в ряди похованих В контакті.

6

На шиї мікрофон, як завжди, носить хустку. Він б'ється, як і ми, в сценічному екстазі. Коліна збиті в нас. Це два криваві згустки З дитинства проросли, з асфальту й аж до сказу. Хоч молимося все ж, хто голубу, хто – круку, Ми вплетені в одну Всесвітню павутину. Старіє Вакарчук, прискорюються рухи. Хтось пише: «Відпусти!» на вибілених стінах. 2010

* * * Він пішов назавжди. Він ніколи до тебе не верне. Тільки витканий дощ, наче грубий шматок полотна, Аж до пізнього ранку молотиме кавові зерна, Заливаючись потом над ветхим верстатом вікна. Він пішов назавжди. Не відняти його у розлуки, Як не витягти з серця стрілу, що прорвалась крізь мур. Похиливши чоло, в безнадії стискаючи лука, На тяжкій чорній хмарі сидить безпорадний Амур.

2008

* * * Я з літер крижаних твоє складаю ймення. В калюжі від зими лишилась тільки ніч. Ти не дивися вслід, не повертай до мене, Не зігрівай долонь. Хай будуть крижані. Якби я лиш змогла... Та вже в провулках сонних Із вицвілих калюж ніч змахує крилом. Останні я кладу крижинки на долоні, З яких твоє ім'я стікає джерелом...

2009 * * *

В цю мить каштанів і бузку цвітіння Чужому серцю від чужого теж Хай ці слова, що між рядків, хоч тінню Впадуть на світ невидимих пожеж. Не треба слів вердикту «Вже не збутись!» Хай вихлюпнеться вирок у вірші. Зустрілись люди, трохи схожі люди. Зустрілись, як буває, для душі… 2010

7

* * * Я темної ночі зриваюся з чорної скелі, Мов сон фантастичний порушують постріли ранку. Холонуть міста, наче в Квітки, сумні й невеселі. Я вже не дивуюсь фіналу прогірклої правди. Немає рятунку від тебе й тим паче – від себе. Вже дихає прірва нечуваним мороком досі. Вичавлює сонце прив'ялих промінчиків стебла, Врізає солодких побачень невипиті дози.

2008

* * * Такий раптовий дощ. Здійму сумні повіки З автобусного скла з відбитками зіниць. Під стелею небес дерева – наші свідки. Під скелею страждань ми падаємо ниць. Такий короткий день, коли з тобою поряд. Така нестерпна ніч, не чути подих твій. І тільки вдалині промчить самотній поїзд, І боляче струсне ножі дощу з-під вій.

2008

* * * Ти ідеш. Я сміюсь тобі вслід. Захлинається вечір. Замовкає мій голос. Слова ні до чого. Прости. Скоро – ніч. Вона хоче тебе відібрати у втечі, Щоб на вогнищі місяця разом зі мною звести. Тільки ранок заспав. Я чужа. Наздогнати б той вечір І не сміхом – мольбою задмухати кроків вогонь. Тільки голос пропав. І слова неіснуючих речень Дотлівають рядками на згарищі серця мого.

2009 (Із збірки поезій Гладир Ю. «Під віями ночі»)

Твори Гладир Ю. Ф. Гладир Ю. Ф. (та інші) Тройзілля : поезії / Ю. Ф. Гладир, Л. В. Єременко,

Н. С. Гармазій. – Кіровоград: ПВЦ " Імекс-ЛТД ", 2009. – 103 с. Гладир Ю. Рядками незнайдених рим ... : [збірка поезії ] / Юлія Гладир;

вступне слово С. Барабаш. – Кіровоград : ПП "Поліграф-Терція", 2006. – 54 с. : портр.

Гладир Ю. Ф. Під віями ночі : поезії / Ю. Ф. Гладир; вступне слово В. Погрібного. – Кіровоград : Степ, 2011. – 71 с. : портр.

8

Публікації про життя і творчість Гладир Ю. Ф. "Стежина. Літературний часопис" : Випуск 145-й // Кіровоградська

правда. – 2008. – 22 лютого. – С. 14. "Стежина. Літературний часопис" : Випуск 168-й / Віктор Погрібний //

Кіровоградська правда. – 2010. – 26 жовтня. – С. 7. "Стежина. Літературний часопис": сьогодні – Шевченківське свято та

обласний День поезії / В. Погрібний // Кіровоградська правда. – 2007. – 22 травня. – С. 3.

Визначились лауреати премії Маланюка // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 24 січня. – С. 1.

Вручено літературні премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – 7 лютого. – С. 1 : фото. кол.

Гладир Ю. : Мистецтво – природна духовна потреба // Народне слово. – 2013 – 7 лютого. – С. 12.

Журі обласної літературної премії імені Євгена Маланюка повідомляє перелік творів, висунутих на здобуття премії // Народне слово. – 2011. – 10 листопада. – С. 13.

Корінь А. Названо претендентів на здобуття обласних премій // Народне слово. – 2012. – 8 листопада. – С. 6.

Левінська А. Цьогорічні "степові орли" знайшли своїх власників / Алла Левінська // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 7 лютого. – С. 2 : фото.

Определены лауреаты областной литературной премии имени Евгения Маланюка // Первая городская газета. – 2013. – 24 января. – С. 10 : фото.

Перша книжка поета // Молодіжне перехрестя. - 2008. – 19 червня. – С. 4.

Обжелян Юрій Васильович Юрій Васильович Обжелян народився 8 травня

1962 року в смт. Добровеличківка на Кіровоградщині. Тут пройшло його дитинство, тут він із золотою медаллю закінчив середню школу, згодом навчався у Московському університеті імені Ломоносова (механіко-математичний факультет). З четвертого курсу був призваний на службу в радянську армію, служив у

Бєлгороді та Митищах (Росія), але після демобілізації до університету вже не повернувся і завершував освіту у Миколаївському педінституті. Закінчивши навчання, разом з дружиною працював вчителем математики у Липняжці, неподалік від рідного селища. У 1994 році заочно закінчив Літературний інститут імені Горького у Москві.

Перші літературні твори писав російською мовою, але на обласний літературний конкурс імені Валерія Гончаренка Ю. Обжелян подав оповідання українською мовою і потім вже писав рідною мовою. Його перша книга «Побратими» (Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2001 р.) принесла йому і звання лауреата, і членство у Національній спілці письменників України.

Творча праця Юрія Васильовича йшла поруч з педагогічною. Разом із

9

дружиною Ларисою Юрій Обжелян належав до вчителів, яких любили та поважали усі школярі Липнязької загальноосвітньої школи. Його учні не раз перемагали на районних і обласних змаганнях та їздили в столицю як кращі математики і спортсмени – їхній вчитель все життя активно займався легкою атлетикою і боротьбою. А у вільні від шкільних уроків, від громадської діяльності (депутат районної ради, член Української народної партії) та від селянської праці години писав кіносценарії про життя і творчість українських композиторів ХVIII століття – Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, за якими було створено два фільми (один чотирисерійний – «Таємниця маестро», другий двосерійний – «Таємний гвардієць імператриці»).

У творчій спадщині Юрія Обжеляна є й інші кіносценарії («Архів д’Еона», «Козацькі шаблі», «Після війни»), оповідання історичні й фантастичні, роман про сучасність «Останній караван». У рукописах ці твори були двічі відзначені на конкурсі «Коронація слова» (2001 р. – третя премія, 2003 р. – дипломант).

16 лютого 2012 року внаслідок хвороби перестало битись його серце. Книгу Ю. Обжеляна «Останній караван» видано видавничим центром «МАВІК» у 2012 році з передмовою В. Бондаря «Лицарський стиль Юрія Обжеляна». До книги увійшли одноіменний роман, кіносценарій «Після війни» та оповідання «Силіконове безсмертя». Кіровоградське обласне літературне об’єднання «Степ» висунуло книгу на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка.

У 2012 році Ю. В. Обжелян став лауреатом обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (посмертно), це передбачено положенням про премію, в номінації «Проза».

Обжелян Ю. Останній караван : [ книга прози ] /

Юрій Обжелян; вступне слово В. Бондаря. – Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2012. – 287 с.

«Останній караван» – друга книга прози рано згаслого українського прозаїка і кіносценариста Юрія Обжеляна (1962-2012), до якої увійшли однойменний гостросюжетний роман, кіносценарій художнього фільму й нефантастичне оповідання.

СИЛІКОНОВЕ БЕЗСМЕРТЯ

(НЕФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ) «І НЕ ГРІЄ НІХТО.

НАВІТЬ ІНШІ ГАЛАКТИКИ» В. МІСЕВИЧ

– Третю – щоб убрав до пуття! – Петро Іванович ловко перекинув чарку і хекнув: – Кріпка, зараза...

Ми з Шурком Горобцем теж випили. Шурко їв погано, тому його вже трохи розвезло.

– Глянь, яке кошлате суне, – сказав Петро Іванович. 10

– Вітер до села – не буде дощу! – заперечив Шурко. – Багато ти розбираєш! – гмикнув тракторист. – Якщо хмари західні, всі

наші. А от зі сходу – на море йдуть, на Херсон, на Одесу. Він озирнувся на поле. – Вчасно вкинули. Мокро, тепло... Недаром говорять: сій у грязь – будеш

князь. Він зосереджено жував окраєць житньої буханки. – Перша зірка проклюнулась. Люблю дивитися на небо... – І що на ньому видно?! – Ти, Шурко, помовчи, раз не тямиш. Людина чим од свині відрізняється? – Ну, чим?! – Свиня бачить тільки своє корито, а чоловік, буває, і вгору гляне. Горобець розреготався. – Ти, хлопче, скільки класів закінчив? – Ну... чотири. Чи три... Забув! – Того у тебе ні професії, ні роботи. – На біржу стану! – Хіба що... Дурень ти... Шурко підвівся і поплентав до лісосмуги. Петро Іванович запитав мене: – Давно в школі? – Вісімнадцять років уже. – А що викладаєш? – Географію, природознавство й економіку. – Це тобі не буряки чи соняшники сапати... Відповідальність, само

собою...Треба, щоб воно і здорове виросло, і розумне, і до других людей не вовком. Або, приміром, животина! Скільки можна убивати безсловесну твар?! А якби привчити з отакого, що то наші менші браття, а не ходяче м’ясо, то й задумався б кожен, кого це він їсть. А на харч візьміть, наприклад, сою. Чи якийсь штучний білок в лабораторії зроблять. Бо вбивати – великий гріх...

Я чемно погодився. Петро Іванович зітхнув, поклав кілька сухих гілок у багаття.

– Хороша штука книги, – сказав несподівано. – Мені й телевізора не треба, якщо книжка інтересна. Історичні романи або детективи. Я, коли в школу ходив, мабуть, усю бібліотеку перечитав. Та! – він махнув рукою. – На уроці спідтишка книжку в парті розкрию ‒ пропав урок! А як про льотчиків або партизан, міг і півночі не спати. Укриюся з головою, свічечку запалю – і доки горітиме, доти й читаю. Батько сердився, мати, правда, обороняла. Хай читає, казала, може, в люди виб’ється, грамотний буде, не так, як ми – коло свиней і телят. Ну, я й вибився... в механізатори широкого профілю. І це треба, – Петро Іванович усміхнувся, – бо ні вареного, ні печеного не їстимеш! Він поклав кружальце «Братиславської» на шматок чорного хліба, взяв консервований огірок, смачно хрумкнув. – Недавно мій онука приніс додому книжку. Я полистав – бачу: фантастика. Було і в нас у школі трохи Жуля Верна – товсті такі, сині томи; Єфремов – «Туманність Андромеди»; і той... як його?.. Уеллс!: «Невидимка!», «Війна з марсіанами»... А це дивлюсь: бридня, аж верне. І

11

натикаюсь там на скромне оповіданнячко. «Всесвітній суд» чи «Космічний суд»... Неважно! Я до чого веду: ідея там забавна. Добряча прямо ідея! Значить, прилітають на Землю інопланетяни. Але ні в що не втручаються, супутниками записують, знімають і відправляють матеріали на свою планету. Минає років двісті, люди, врешті решт, теж у космос зібрались, і тут інопланетяни по всіх телевізорах, по всіх каналах передають про себе: хто вони, які вони, звідки. Рекламу показують, як у них славно і прекрасно. До себе в організацію кличуть – називається Галактична Ліга... Але – вони не такі, як ми. У нас, наприклад, повітря і вода, а у них кислота замість води, а основне, що вони з кремнію. Пісок, скло, ізумруд, дорогий камінь всякий...

– Алмаз із вуглецю, – заперечив я. – Правильно кажеш! У нас вуглець, а в них кремній. По-науковому,

силікон. І вони нібито видержують температуру тисячу градусів! – Що ви знову брешете, дядьку Петя? – Шурко повернувся з посадки

змерзлий і тепер одягав куртку. – Пройшов ваш дощ стороною. Треба було спорити!

Він сів ближче до вогню, поворушив жар, підкинув хмизу. Петро Іванович розсердився.

– Про що з ним балакати?! У тебе, Шурко, в голові одне: нажертися і спати.

– Неправда! Я люблю магнітофон слухати. Та ви розказуйте, розказуйте, я не заважаю... Справді не буду, дядьку Петя!

– Так... Значить, вони другі, але їм для чогось теж потрібен вуглець. Без вуглецю у них падає якийсь заряд, і вони помирають. Хоч узагалі живуть вічно. Як кристали...

– Зрозуміло, – кивнув я. – Вони ж твердіші за нас. – Ага! То їм край потрібен вуглець... І вони заявляють: ми приймаємо

Землю у свою Лігу, а ви нам нафту, газ, вугілля – по повній програмі. Тепер найголовніше... ООН відповідає: ми дамо все, що просите, але взамін безсмертя. Для всіх людей!

– Це якесь кіно ви розказуєте? – озвався Горобець. – Книгу, – пояснив я. – Книжка?! Ні одної не читав, чесне слово! – А газету хоч у руки брав? – запитав Петро Іванович. – І газети ненавиджу. А ні, брешу! Купив колись за гривню: «Про ето»

називається, з анекдотами. Цілий тиждень розбирав! – Гомо сапієнс, – мовив Петро Іванович. – Гомо еректус, – поправив я. – Точно. Здибає таку, як сам, і стругатиме собі подібних. Шурко, вас у

сім’ї скільки душ? Горобець замислився на хвилю. – П’ять. Ні, шість! – І хоч хто школу закінчив? – Та ми ж... – Шурко покрутив пальцем біля скроні. – У мене довідка є.

Зате в армію не візьмуть!

12

Я розлив горілку в чарки, подякував Петру Івановичу і Горобцю за роботу. Ми випили, без поспіху почали закушувати.

– Я таки хочу доказати до кінця! – Петро Іванович навіть перестав їсти. – Наші вимагають від інопланетян безсмертя, а ті вперлися: не можемо! Мов, хто вас зробив, хай той і розбирається. У вас он і Біблія, і Коран

пишуть, що людей створив не то Бог, не то Аллах, а ми при чому?! Наші їм – що за дурня? Бога нема!

– Бо справді нема! – Горобець перекинувся на спину. – Брехня це все: і про рай, і про пекло. Закопали в яму, черв’яки поїли тебе. Тільки маслаки остануться. Дурять попи, щоб грошей побільше витягти. Отець Дмитрій пиво п’є, я бачив! Он баба Дося не гірше за батюшку молитви знає.

І врази вправляє. – Відьма твоя баба Дося! – лайнувся Петро Іванович. – Батюшка п’є після

роботи, а в церкву ходить тверезий. І при чому тут піп?! Я тобі кажу: над нами хтось є, хтось наглядає, як люди у світі копошаться, гризуться, наче павуки в банці. Не знаю, експеримент який-небудь, чи Господь Бог, чи інопланетяни, та не може бути, щоб ми отак даром родилися і вмирали – не вірю! І батьки наші не вірили, бо для чогось хрестили нас. Чи, думаєш, тоді попи були святіші? Ні, ти батюшку і Бога не плутай! То атеїсти з комуністами церкви корчували, а зараз навіть президент до храму ходить.

– Хіба я проти? – здався Горобець. – Може, і є... Помирати все одно неохота...

– Ну, і що прибульці? – нагадав я про оповідання. Петро Іванович задумався, потім відповів: – Вони, зарази, теж у Творця вірять. Тільки без книг, без пророків. Без

Ісуса, само собою. Тоді ООН подає на них у Галактичний суд. Прилітають наші в центр Галактики – там столиця, уряд, ну, і суд там. Суд їхній, але чесний. Інопланетяни оформили зал, як на Землі: атмосферу, температуру – всі вигоди для землян, одним словом. З нашої сторони – секретар ООН, з їхньої – їх президент. Присяжні, дванадцять чоловік – ну, дванадцять цих силіконових. Усе по-американському, з адвокатами, з поліцейським. Забув, як він називається...

– Констебль? – Точно, констебль! Ну, ти, мабуть, в курсі, як воно в американців?

Виступають, трохи не так сказав – протест. Суддя або відхиляє протест, або піддержує. Тільки без клятви, бо інопланетяни ніколи не брешуть – у них немає того органу, щоб неправду говорити чи вигадати що-небудь. Наче роботи. Наші б’ють на унікальність – мов, у Галактиці одні ми з білків і вуглеводів, а решта всі з кремнію. Це ви, кажуть, досліди проводили, занесли на Землю гени, ДНК, а тепер подавай нам і безсмертя. Це наше право, ми теж хочемо, як ви, жити вічно.

– Нічогенько, мабуть, так жити, – втрутився Горобець. – Погано тільки, коли старий станеш. Або болячка вчепиться...

– Таж не просто безсмертя, а вічна молодість. Постарів трохи, омолодись! Не знаю, таблетки чи апарат який, там уже придумали б. Якщо заслаб,

13

вилічити, а потім і геть усі хвороби до нігтя! В аварії, приміром, ногу відірвало, знову виросте, як у ящірки. Серце не годиться – нове виросте!

– І голова? – Про голову не написано, – засміявся Петро Іванович. – А мозок,

пам’ять? Інша голова – це й людина інша. Ні, голову прийдеться берегти. – Що ж рішив суд? – Почекай, не спіши. Наші притисли їхнього президента, і він признає, що

справді мільярд років назад прилітали на Землю. Що цікаво, по всій Галактиці вуглець у дефіциті, а в нас хоч залийся! Кажуть вони: нам резону не було осіменять вашу планету, безлюдну її легше грабувати. Може, хіба що випадково... Але однаково визнають: треба брати вину на себе. І тут починається між адвокатами гра: хто кого переспорить. Наприклад, інопланетянин говорить, що у людей вічна душа і Христос обіцяв воскресіння померлим. А наш адвокат заявляє: не факт! Ставилися, мов, повторні експерименти, і нічого не підтвердилося. Ті вірять зразу. Починають упирати на Дарвіна, на еволюцію. У вас, кажуть, чоловіки і жінки, ви розмножуєтесь, у вас любов, ви за любов готові пожертвувати собою. Наші кажуть: любов тільки у віршах, це не наука, а перебільшення. А дарвінізм у нас, узагалі, малограмотні люди учать, серйозні спеціалісти думають по-другому. До того ж, говорять, у вас розмноження немає, бо воно вам не треба, а ми, якщо перестанемо, вимремо всі! Куди це годиться? Силіконові геть опупіли. Питають: нащо вам на Землі так багато різних теорій? Яким із них вірити, а яким не вірити?! Адвокат не піддається: вірити, заявляє, треба секретарю ООН, він представляє тут Землю, і населення Землі йому поручило. Ті знову вірять. Починають пояснювати, як важко їм розібратися з людським організмом – багато деталей, те, се...

– А знаєте, дійсно, по біології учать рудиментарні органи: мізинець на нозі, волосся, апендикс...

– Ну-ну... – підтакнув Петро Іванович. – Гланди рвуть, бо вони дурним докторам заважають. Тоді я ось що думаю: виросло, хай буде! Мізинець мені, якщо чесно, не дуже муляє. І апендицит для чогось колись пригодиться. Бо інакше, як з будильником. Розібрав, зібрав, дрібна запчастина валяється. Але ж і вона з якогось боку була там учеплена. А інопланетяни пропонують нам корпуса з кремнію замантачить, як у них – мов, надалі ніяких проблем!

– Щось я не дожену, – втрутився Горобець, – це справді було оте, що ви розказуєте?

Я не зміг утриматися від сміху, а Петро Іванович навіть язиком цокнув. – Справді, справді, – утішив я Шуру. – Пороблять нам силіконові тулуби,

і заживемо без болячок і хвороб. – Але не буде ні песиків, ні сучок, – уїв Горобця Петро Іванович. – Усі

одного сорту, і ніхто нічого не хотітиме. – Голубі чи як? – Сіро-буро-малинові! Коротше, – Петро Іванович звернувся до мене, –

наші, ясно, від такого щастя одказуються, говорять останнє слово, потім останнє слово кажуть інопланетяни, і присяжні йдуть на оперативку, – він розвів руками. – Тут казочці і кінець.

14

– Ну, а... – розгубився Горобець. – І все?! – На самому інтересному місці, правда? Зачепило? – Петро Іванович

встав, дістав цигарку, закурив. – І я не переварюю, коли отак: мельк хвостом і в кущі.

– Відкрита кінцівка, – припустив я. – Автор не знайшов висновку. – Отож... А я після книжки сон бачив: наче стою теж на цьому суді і

підказую, як краще зробити. Проснувся – не пам’ятаю, що совітував. Цілий день згадував, але все одно придумав. Дивись: їм же вуглець треба? Дуже треба! Не давати! Упертися рогом і не давати! Аж до того, щоб війну оголосить...

– Кому війну? – А всій Галактиці! – відчайдушно махнув рукою Петро Іванович. – Вони

ж із нами, як американці з Іраком. Миротворці хрінові! А ми їм дулю! І не піддаватися. А не дай Бог, почнуть вигравати, залякати їх к бісовій матері. Мов, підірвемо Землю атомними бомбами – ні собі, нікому! Ультиматум! Вони довірливі, живо здалися б...

Я сторопів од несподіваного реваншизму мирного Петра Івановича. Він затоптав недопалок, додав:

– Чим старіша людина, тим менше хоче подохнути. Так воно якось заведено... Знає, що непремінно дуба вріже, а тут бурлить... Бродить закваска... Як уявлю, що мене не буде... Словами не переказати... До пори до часу робота, наче наркотик, виручає: забуваєш про страх, тільки дозу приймай більшу й більшу. Колись за трудами ноги протягнеш – бац, і не розібрав, що кирпата прийшла... А без роботи – ще гірше...

Петро Іванович задер голову, покрутив нею, вишукуючи щось на небі, знову заговорив:

– А гляди, й там, на зірках, якийсь гуманоїд зачуханий про нас розмишляє. І нема бідоласі ні виходу, ні просвіту...

Він помовчав. Затим промовив: «Ну, бувай!», побрів до трактора. Поки ми з Горобцем збирали посуд та складали речі в багажник, трактор завівся і поїхав у напрямку села.

– Боїться дід смерті, – сказав Шурко, заливаючи жар водою. – А хто не боїться?! Чого професори не вигадають, аби жити, доки не обридне...

Такі зарплати загрібають, і все дурно. Як ви думаєте: одкриють вони, щоб не помирати?

– Аякже, – запевнив я. – Ще й примусово будуть заставляти жити вічно. Не хочеш, а однак живи! Сиди безплатно в Інтернеті, гризи синтетичне

м’ясо з вітамінами, дуй пиво. І взагалі, райське блаженство... – Поскоріше б, – сказав Горобець.

С. ЛИПНЯЖКА 2005

(Оповідання із книги Ю. Обжеляна «Останній караван»)

15

Твори Обжеляна Ю. В. Обжелян Ю. Побратими : Оповідання / Юрій Обжелян. – Кіровоград:

ПВЦ "Мавік", 2001. – 83 с. – (Сер. "Літ. конкурс ім. В. Гончаренка"). Обжелян Ю. Останній караван : [ книга прози ] / Юрій Обжелян; вступне

слово В. Бондаря. – Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2012. – 287 с. Обжелян Ю. Оаза процвітання і достатку : фантастичне оповідання //

20х20. Письменники сучасної Кіровоградщини. – Кіровоград: «Антураж А», 2004. – С. 134.

Публікації про життя і творчість Обжеляна Ю. В. "Коронація слова" : ІІ премія – Юрій Обжелян "Останній караван";

Олександр Жовна – номінант за сценарій "Дорога" // Кіно-коло. – 2002. – весна (13). – С. 172.

20х20. Письменники сучасної Кіровоградщини. – Кіровоград: «Антураж А», 2004. – С. 134.

Визначились лауреати премії Маланюка // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 24 січня. – С. 1.

Вручено літературні премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – 7 лютого. – С. 1 : фото. кол.

Вручено літературні премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – С. 1.

Корінь А. Він був і лицарем, і побратимом / А. Корінь // Народне слово. – 2012. – 17 травня. – С. 10: фото.

Лебедик В. Радість нових лауреатів / В. Лебедик // Кіровоградська правда. – 2013. – 8 лютого. – С. 10 : фото.

Левінська А. Цьогорічні "степові орли" знайшли своїх власників [Текст] / Алла Левінська // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 7 лютого. – С. 2 : фото.

Любарський, Р. "Останній караван" вирушив у путь [Текст] / Р. Любарський // Народне слово. – 2012. – 13 грудня. – С. 10 : фото.

Названі переможці обласної премії // Кіровоградська правда. – 2013. – 22 січня. – С. 3.

Названо претендентів на здобуття обласних премій // Народне слово. – 2012. – 8 листопада. – С. 6.

Нові члени Національної спілки письменників України // Народне слово. – 2004. – 22 травня. – С. 1: портр.

Обжелян Ю. Споріднені душі : підсумки літературного конкурсу / Ю. Обжелян // Західний регіон . – 2006. – 8 червня. – С. 2-3.

Обжелян Ю. "Ми тут живемо й цим пишаємось" [Текст] / Ю. Обжелян // Кіровоградська правда. – 2006. – 10 червня. – С. 3.

Определены лауреаты областной литературной премии имени Евгения Маланюка // Первая городская газета. – 2013. – 24 января. – С. 10 : фото.

Погрібний В. Юрій Обжелян – переможець конкурсу "Коронація слова" [Текст] / В. Погрібний // Кіровоградська правда. – 2002. – 10 січня. – С. 2.

Френчко Л. "Згадаймо його, побратими !"/ Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2012. – 1 июня. – С. 8: фото.

16

Царук А. Останній караван Юрія Обжеляна / А. Царук // Кіровоградська правда. – 2013. – 15 січня. – С. 6: фото.

Члени обласного літоб‘єднання "Степ" – українські письменники // Кіровоградська правда. – 2004. – 14 грудня. – С. 3: фото.

Юрій Обжелян // Народне слово. – 2012. – 1 березня. – С. 9: фото. Юрій Обжелян [некролог] // Літературна Україна. – 2012. – 15 березня. –

С. 13: фото. Бабенко Олег Олександрович

Бабенко Олег Олександрович народився 26 грудня 1968 року у місті Світловодську Кіровоградської області.

Здобув дві вищі освіти. У 1993 році закінчив Кіровоградський державний педагогічний інститут імені В.Винниченка, вчитель української мови і літератури.

За другою освітою – магістр державного управління.

Трудову діяльність розпочав у серпні 1992 року учителем української мови і літератури середньої школи № 4, м. Кіровограда.

З 1993 по 2003 рік працював асистентом, викладачем кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

У 2003 році – начальник навчально-організаційного відділу Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організації Кіровоградської обласної державної адміністрації.

З вересня 2003 по 2005 рік – слухач Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

У 2005 році працював викладачем кафедри економіки праці та управління персоналом Кіровоградської філії Міжнародної академії управління персоналом.

З жовтня 2005 по 2007 рік – заступник начальника управління з питань внутрішньої політики Кіровоградської обласної державної адміністрації.

У 2008 році обіймає посаду керівника Кіровоградського обласного відділення науково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України ”.

З листопада по грудень 2008 року – радник голови Кіровоградської облдержадміністрації.

З грудня 2008 по серпень 2010 року обіймав посаду заступника начальника управління – начальника відділу стратегічного планування та розвитку культури управління культури і туризму облдержадміністрації, а в серпні 2010 року переведений на посаду заступника начальника управління – начальника відділу з питань розвитку туризму, музеїв та кадрової роботи управління культури і туризму обласної державної адміністрації.

17

З травня 2013 року О. О. Бабенко – директор Державного архіву Кіровоградської області.

Олег Олександрович є головою Кіровоградської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців.

Бабенко О. О. нагороджений медаллю «За отличие в воинской службе» ІІ ст., (1989 р.); обласною премією у галузі краєзнавства ім. В. Ястребова (2004 р.); Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2004 р.), Почесною грамотою Кіровоградської обласної ради (2007 р.), Почесною грамотою Міністерства сім’ї, молоді та спорту (2008 р.), Подякою голови Кіровоградської облдержадміністрації (2008 р.), Подякою Міністерства культури і туризму України (2009 р.).

Бабенко О. О. – лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка в номінації ««Публіцистика» за книгу «Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків» (висунутий правлінням Б. О. «Центрально-Українська православна духовно-соціальна академія» та обласною організацією Національної спілки краєзнавців України», Центрально-Українське видавництво).

Бабенко О. Самоцвіти степів полинових. Із

спостережень над творчістю видатних земляків. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2012. – 226 с.

У книзі, присвяченій 130-річчю створення Театру Корифеїв, містяться літературознавчі спостереження над окремими аспектами творчості «батьків новочасного українського театру» (І. Франко) Марка Кропивницького, Михайла Старицького, дещо більше Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), а також роздуми про творчі постаті

С. Тобілевич, А. Тарковського й Є. Маланюка, П. Байдебури, Ю. Мокрієва, М. Смоленчука, В. Ганоцького, Ю. Дмитренка.

Син Степу

(Слово про Миколу Смоленчука) І.

Микола Смоленчук – то ціла епоха в культурно-мистецькому й громадському житті степового краю, що розкинувся від сивочолого Дніпра до Південного Бугу на нашій благословенній Україні. Вихователь і наставник творчої молоді, учитель вчителів, генератор ідей, організатор й учасник літературно процесу, театрально-видовищних заходів і громадських ініціатив, будитель збайдужілих чиновників і змілілих душ сучасників він протягом десятиліття був єдиним членом Спілки письменників, що мешкав у Кіровограді, й до сьогодні, мабуть, є неперевершеним місцевими літераторами (нехай вони мені за це вибачать) ні за масштабом художніх узагальнень в осмисленні життя як простої людини, так і цілої нації, ні за майстерністю митця

18

слова, що дарував читачеві радість заглиблення в різні за жанровим складом твори.

Микола Смоленчук належить до числа тих людей, які, за висловом Ліни Костенко, створюють гуманітарну ауру нації. І справа навіть не в тому, що Микола Кузьмович був талановитим письменником, серйозним науковцем, непересічною особистістю, педагогом від Бога, проникливість якого була просто вражаючою – міг із першого погляду правильно оцінити обдарованість свого учня чи студента, розгледівши в його душі паростки чогось винятково прекрасного, про що той навіть сам міг не здогадуватись, щоб потім наблизити до себе й терпляче, при тім не нав’язливо, працювати над ним, розвиваючи, підтягуючи до свого рівня, – і хто зараз може сказати, долю скількох юнаків і дівчат визначила незабутня зустріч з цією Людиною, мудрою як сам народ! Просто він залишив по собі добрий слід на Землі, бо був справжнім українцем, добродієм – Людиною вільною, з глибинною душею, шляхетним серцем. Людиною, що прагне до прекрасного й здатною творити лише Добро. А звідки це? Від переконаності, що й сам ти – самодостатній український народ.

Віра у свій народ як і розуміння власної причетності до нього не мусять бути лише стихійними чи неусвідомленими, бо сліпий патріотизм то тільки прямий шлях до самознищення, а значить й до забуття – зникнення навіть саме такого поняття як народ. Вони повинні ґрунтуватись на всотаних з молоком матері первісних, генетично закладених елементарних знаннях невмирущої правічної національної культури нашого народу, закодованої у перлинах усної народної творчості з метою самозбереження від вульгарного впливу агресивного примітивізму сусідів і зайд за допомогою кришталево прозорих і водночас незбагненно глибинних художніх образів, помножених на власну допитливість і бажання знайти ключ до осягнення величної таїни незнищенності духу.

Микола Смоленчук цю таїну осягнув. Бо з пелюшок знав про цілющу силу української народної пісні – чарівного Слова, – оберегу, чистої криниці духовності й внутрішньої краси. Тому й проніс їх біля серця через усе життя: рідна пісня його рятувала в найскрутніші моменти – на чужині й вдома, коли здавалось, що все огорнула безпросвітна пітьма; саме вона, пісня, й визначила, вказала мету на дорозі у вічність.

II. Доля Миколи Кузьмовича Смоленчука – талановитого письменника,

педагога, визначного ученого – корифеєзнавця, краєзнавця, фольклориста, – людини непересічних здібностей та енциклопедичних знань – то доля всього «сивого покоління», дитинство якого було обпечене воєнним лихоліттям, а юність і зрілість зазнали суворої регламентації радянської тоталітарної системи, немилосердна, зрадлива, жорстока. За життя вона посилала митцю постійні випробування, що мали б покласти край не лише будь-якій творчості, а й ставили на межу елементарного виживання, а коли відійшов у вічність – не забула створити перешкоди для належного посмертного визнання: книги, видрукувані у минулу епоху, давно стали бібліографічними раритетами (цьому сприяли ще й вилучення їх з бібліотек за вказівкою місцевих функціонерів від

19

ідеології, які хотіли, щоб і духу Смоленчукового не було в Кіровограді), недоступними для масового читача, ще неопубліковані художні твори й наукові розвідки – приречені на перебування в шухлядах письменницького столу, бо коштів на їхнє видання ні родина письменника, ні громадські організації, що опікуються світлою пам’яттю про нього, не мають, а чудові пізнавальні телевідеофільми краєзнавчого характеру за участю «кіровоградського Іраклія Андроннікова», як не без заздрощів назвав свого часу Миколу Кузьмовича один професор-літературознавець з Одеси, були бездумно знищені місцевими телевізійниками через брак чистих відеокасет.

Народився Микола Кузьмович Смоленчук 3 липня 1927 року в районному містечку Бобринець у сім’ї «гармоніста Богунського полку». Батько, Кузьма Денисович, мав важкий експресивний характер і, при тім, був людиною витривалою, гартованою громадянською війною й лихоліттям перших п’ятирічок. Та лагідна вдача матері, Ганни Павлівни, сприяла тому, що дитина постійно перебувала під впливом дивосвіту образів колискових пісень, різнобарв’я чарівних звуків мелодій народної лірики, невичерпної скарбниці мудрості українських казок, легенд, приповідок, загадок, розповідей про всякі чудернацькі пригоди та різних оповідок, огорнутих серпанком втаємниченої незвичайності. Це, а також генетично закладені в душу з діда-прадіда степовика залюбленість у природу рідного краю (а знав він у нашому степу, гайку, переліску, лісі кожну билиночку і роси краплиночку, кожну мошку, метелика, і пташину, і звірину – дай Бог кожному професійному натуралісту! І щоб переконатися в цьому загляньмо лише у його романи й повісті, ну, хоча б, у повість «При битій дорозі», що порівняно недавно друкувалася у часописах, бо окремим виданням так і не вийшла) та загострені почуття власної гідності, волелюбності, непримиренності до будь-якого вияву несправедливості вплинуло на формування світогляду й художньо-естетичного мислення, вдачі майбутнього письменника.

Підлітком зазнав страхіть ряду фашистських концентраційних, а згодом і радянських (пермських) фільтраційних таборів, про що проникливо розповів (наскільки дозволяли умови епохи тоталітаризму) у незавершеній трилогії, започаткованій автобіографічним романом «Сиве покоління».

Далі – навчання у Бобринецькому сільськогосподарському технікумі та на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту, учителювання на Кіровоградщині та Черкащині, вступ до Спілки письменників (за рекомендацією самого Максима Рильського!), захист кандидатської дисертації, робота в Кіровоградському та Луцькому (тут він завідував кафедрою української літератури) педінститутах. І хто знає, як склалася б подальша літературна й педагогічна доля Миколи Кузьмовича, якби не звинувачення у «буржуазному націоналізмі» (1972 р), переслідування у зв’язку з цим, вилучення з активного громадського та літературного життя, що тривало півтори десятиліття. Та невтомний трудівник, Микола Смоленчук, автор історичних повістей «Степи полинові» (1961), «Степівчани» (1963), «Родня» (1968), романів «Сиве покоління» (1965), «Ой літав орел» (1969), «Білі бланкети» (1985), нарисів «Хутір Надія» (1967), «Кіровоград» (1967)

20

монографії «Марко Кропивницький та його рідний край» (1971) та майже сотні наукових, науково-популярних і методичних (про передовий досвід кращих учителів-словесників) статей, краєзнавчих розвідок і нарисів, інших різноманітних публікацій у періодиці, навіть у найважчі часи свого життя, при найнесподіваніших «подарунках» долі ніколи не втрачав оптимізму, віри в справедливість, у свій народ, з яким мав спільну долю, сином якого був, у народ, для якого жив і працював.

Микола Кузьмович пройшов через життя гідно й був щасливий в останні свої хвилини, що його народ, Україна таки вибороли державну незалежність, що таки буде «...в своїй хаті своя Правда і Сила, і Воля». За великим рахунком то була мета його подвижницького життя, яке передчасно завершилося 12 січня 1993 року після тривалої виснажливої хвороби.

Слід зазначити, що творчий доробок Смоленчука-письменника – окраса й гордість української історико-художньої белетристики та художньо-біографічної прози, а внесок Смоленчука-науковця у царині історії літератури, театрознавства, літературного й історичного краєзнавства є просто неоціненним: чимало з хрестоматійних нині істин (біографії, витоки особистості, творчість М. Кропивницького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), В. Винниченка, багатьох інших діячів української та світової культури й літератури, передусім – А. Фета, чия доля пов’язана з нашим степовим краєм, як і відомості про становлення нашого національного театру, відомого як театр Корифеїв тощо), – вперше були введені до наукового обігу саме ним. Сучасні дослідники йдуть уже торованим шляхом. До слова згадаймо, що Микола Кузьмович був фундатором Музею Марка Кропивницького в Бобринці, доклав чимало зусиль щоб зберегти в Кіровограді (ой як це було не легко!) меморіальні будинки М. Кропивницького на колишній Болотяній та Тобілевичів на колишній Знам’янській вулицях, був ініціатором створення в їхніх приміщеннях музейних установ.

IIІ. Як майбутній митець слова М. Смоленчук починався з оптимістичних за

звучанням, сповнених веселкових надій на власну світлу будущину поетичних спроб ранньої юності. Осанна чарівній природі, по дитячому наївне захоплення трудовими звершеннями й сталевою міццю «найпередовішої, найгуманнішої в світі» країни, бачення себе, що в ногу крокує вперед у майбуття – такою була її тематика, навіяна і В. Маяковським, і молодим П. Тичиною, й багатьма-багатьма іншими, ким зачитувався, а читав усе, що можна було дістати дитяті в заштатному Бобринці. Пізніше, повернувшись з Уралу, не по літах дорослий, вкрай вимогливий до себе Микола безжально знищить «всю оту тріскотню», зошиток, який так дбайливо зберігала малописьменна мама, що свято вірила в повернення сина на тихі води та ясні зорі з невідомої чужини.

Йому віршувалося всюди: і під перестук коліс стрімкого потягу, що ніс у незвідану ще жорстокістю невідомість, і в холодних майстернях Бауера, і в бараках концтаборів... Та міг хіба записати? Хіба що носити в серці... А для поезії в ньому, надірваному й зраненому, з часом вже місця не вистачало.

21

Ще в Німеччині, після чергового випробування долею юний Микола Смоленчук, приголомшений примарною круговертю подій, вражений пережитим, поставлений кожною миттю свого існування на межу виживання, мріючи про повернення до рідного краю, заприсягається собі, що по закінченню війни, а що фашисти будуть знищені ніколи сумніви не виникали, якщо виживе, обов'язково напише книжку (спершу думалось, що за жанром це буде драматичний твір) про всі знущання, які довелося спізнати його поколінню, дитинство якого обпалене війною, книжку про долю покоління, що зростало-дорослішало, поневіряючись по далеких чужих світах.

Холодної похмурої осені голодного 1947 року він повертається додому, у Бобринець, відбувши як спокуту за примусову подорож до Європи кількарічну нелегку повинність у «трудовій армії» на металургійному заводі в уральському місті Добрянка, вступає до сільськогосподарського технікуму (навчання тоді розпочиналось після повного завершення польових робіт) і намагається реалізувати ту свою мрію.

А в рідній стороні й дихати легше – і мало по малу відходить, розкріпачується, теплішає зболіла-пригнічена юнацька душа, що так прагла затишку, щирості, кохання, – і народжуються вірші (іноді ще по дитячому наївні, не зовсім вправні з точки зору поетичної майстерності) сповнені оптимізму, палкості й молодечого завзяття: «Здраствуй, мудрый природы закон!».

Та в рідному краї очікували все нові й нові розчарування: перше – особистісного плану (згорьований долею юнак ніяк не міг адаптуватися в молодіжному середовищі через його, середовища безтурботність), потім – соціального, громадянського (чи й політичного!). Смоленчуку ніяк не вкладалося в голові чому народ, що вистояв у такій страхітливій війні, здобув перемогу, запорукою якої був не лише героїзм людей, а й економічна міць держави, залишається обідраним жебраком на своїй же багатющій землі. А ще гнітило ставлення офіційних осіб (вони гучно говорили про те, що найпередовіший у світі суспільний лад зорієнтований на вдосконалення й потреби простої людини) не тільки до нього, Смоленчука, що без вини був винен у своїх «гріхах», а й до тих, хто кров’ю своєю здобував перемогу.

Що залишалось робити? Забутись! І він, щоб забутись, впивається душею своєю в книги. Спрагло читає все –

від Шекспіра до Чехова й Островського, Кропивницького й Карпенка-Карого, від Бернса до Єсеніна, Рильського й Сосюри, від Толстого й Тургенєва до Винниченка (хоч і був заборонений) й Гончара. А ще пробує писати сам, і вже не тільки вірші...

Але одного бажання писати виявляється замало. І, розуміючи це, Микола, як тільки траплялася нагода, вирушав до навколишніх сіл у пошуках цікавого життєвого матеріалу, а крім того хотів зустрітися з давніми друзями й знайомими з довоєнної пори. Перші проби пера (обирає собі псевдонім «М. Клен») – невеличкі новели й оповідання як замальовки до почутого про життя своїх ровесників та їхніх сімей у часи воєнного лихоліття чи власного настрою, – задоволення не принесли. Аж занадто вимогливий до себе юнак

22

добре розумів, що ще не вистачає йому художнього хисту, а кращої літературної школи ніж багатовіковий досвід народної творчості годі шукати. Тому в піших мандрівках по Бобринеччині та прилеглих до неї районах Кіровоградської області окрім життєвого матеріалу для майбутньої книги, а це мав бути цілий роман, починає записувати народні пісні, прислів’я, приказки – все те, на що так щедрий художній геній нашого народу. Зустрічаючись з людьми, особливо людьми старшого віку, майбутній письменник, ніби губка, вбирав у себе все, до чого тільки міг долучитися біля джерел мудрості й духовності. Довідується він і про земляків – бобринчан, які свого часу стали на сторожі тієї скарбниці духовності – вікопомних Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого. Так народжуються нові творчі мрії, обирається ще одна, не менш важлива мета життя...

IV. Загалом, творчість Смоленчука-письменника напрочуд цілісна й

становить собою художній літопис історії рідного народу від сивої давнини – так званої «доби великого переселення народів» («Степівчани») і до сучасного письменникові часу (незавершена трилогія, започаткована романом «Сиве покоління»), адже вічною мукою для нього як людини, громадянина й митця слова була доля України. За доби червоного тоталітаризму художня література була чи не єдиним, хоч і напівзамуленим через цензурні загаті, джерелом знань пересічного обивателя (а саме таким офіційна ідеологія й хотіла бачити кожного українця) про правдиві сторінки національної минувшини, а, значить, і потужним засобом виховання національного самоусвідомлення. Саме тому твори М. Смоленчука (і в цьому теж часточка його громадянського подвигу) містять в собі надзвичайно багатий, по справжньому безцінний історичний, народознавчий та культурологічний матеріал на зрізі конкретних епох, продиктований, передусім, власними етнографічними спостереженнями письменника, помноженими на висновки прискіпливого вченого. А ще його книги – то своєрідний ключ до розуміння національного характеротворення, бо в них майстерно розкриті такі риси українців, як завзяття й відвага, добродушність і чесність, вірність і відданість, здатність палко кохати суджених й люто ненавидіти ворогів, релігійність як основа світогляду тощо. Жива природа, фольклорні скарби, пам’ятки давнини як джерела нашої історії та культури стали для М. Смоленчука, невтомного й ретельного дослідника історичного буття рідного народу, своєрідними орієнтирами в з’ясуванні та розумінні національних рис характеру, способу життєдіяльності українців як етносу.

Письмо М. Смоленчука прозоре, стилістика його творів доступна широким колам любителів красного письменства. Автор у кожному творі демонструє вдале поєднання елементів наукового, популярного й художнього стилів, бездоганне володіння літературною мовою в поєднанні з доцільним вживанням архаїчної й застарілої лексики для передачі колориту конкретної епохи, що зображується.

23

Творчість письменника, цінна ще й тим, що мандруючи його творами від епохи до епохи, можна прослідкувати розвиток етнокультури українців саме на землях степового краю, до якого належить і його рідна Кіровоградщина.

Кожний художній твір М. Смоленчука — то своєрідна монографія про життя нашого народу в певну добу, яка й сама, як і особа митця, може стати предметом дисертаційного дослідження.

То ж дай, Боже, кожному, хто за професійною приналежністю чи за покликом серця, як і Микола Смоленчук, стоїть на сторожі духовності рідної землі, засіваючи її розумним, добрим, вічним, бути гідними прикладу цієї мудрої й талановитої людини.

(2003) (Уривок з книги О. Бабенка «Самоцвіти степів полинових») Твори Бабенка О. О. Бабенко О. Він славив свій народ : минуло 100 років від дня народження

Павла Байдебури / О. Бабенко // Кіровоградська правда. – 2002. – 15 січня. – С. 3.

Бабенко О. Із душі криниці...: На здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка / О. Бабенко // Народне слово. – 2008. – 17 січня. – С. 3.

Бабенко О. Кобзар і корифеї / О. Бабенко // Народне слово. – 2004. – 6 березня. – С. 4.

Бабенко О. Короткий словник музейних термінів / О. Бабенко, КДПУ ім. В. Винниченка. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. – 118 с.

Бабенко О. Людина із шляхетним серцем / О. Бабенко // Народне слово. – 2007. – 12 липня. – С. 3.

Бабенко О. Мудрий добродій: до 75-річчя від дня народження М. К. Смоленчука / О. Бабенко // Освітянське слово. – 2002. – № 7-8. – С. 14.

Бабенко О. Один із «сивого покоління»: письменнику й ученому Миколі Смоленчуку 3 липня виповнилося б 75 років / О. Бабенко // Кіровоградська правда. – 2002. – 6 липня. – С. 3.

Бабенко О. Письменнику й ученому Миколі Смоленчуку виповнилося б 80: ювілеї / О. Бабенко // Кіровоградська правда. – 2007. – 6 липня. – С. 5.

Бабенко О. "Робота зі словом – це для мене насолода" / О. Бабенко // Народне слово. – 2007. – 26 квітня. – С. 3.

Бабенко О. Розбудити приспане чужинцями / О. Бабенко // Народне слово. – 2013. – 7 лютого. – С. 12.

Бабенко О. Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2012. – 226 с.

Бабенко О. Слово про малу батьківщину: адміністративно-територіальна реформа / О. Бабенко // Народне слово. – 2005. – 16 квітня. – С. 2.

Бабенко О. «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене»: до 155-ї річниці від дня народження І. Тобілевича (Карпенка-Карого) / О. Бабенко // Вечірня газета. – 2000. – 29 вересня. – С. 6.

24

Бабенко О. А. Провідна зоря корифеїв: Тарас Шевченко у житті та творчості корифеїв українського професійного театру: Матеріали на допомогу працівникам культури і мистецтва, викладачам, учителям, студентам, учням / О. А. Бабенко, О. О. Бабенко. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. – 38 с.: фотоіл . – (Сер. «Бесіди про Корифеїв»).

Публікації про життя і творчість Бабенка О. О. Визначились лауреати премії Маланюка // Новини Кіровоградщини. –

2013. – 24 січня. – С. 1. Вручено літературні премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. –

7 лютого. – С. 1: фото. кол. Із душі криниці... : На здобуття обласної літературної премії імені Євгена

Маланюка / О. Бабенко // Народне слово. – 2008. – 17 січня. – С. 3. Корінь А. Героїв книги об’єднує жадання загального добра: Обговорюємо

книги, висунуті на здобуття обласної літературної премії ім. Є. Маланюка / А. Корінь // Народне слово. – 2012. – 20 грудня. – С. 10: фото.

Корінь А. Добрий почин / А. Корінь // Народне слово. – 2013. – 24 січня. – С. 10: фото.

Лебедик В. Радість нових лауреатів / В. Лебедик // Кіровоградська правда. – 2013. – 8 лютого. – С. 10 : фото.

Левінська А. Цьогорічні «степові орли» знайшли своїх власників / А. Левінська // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 7 лютого. – С. 2: фото.

На здобуття премії ім. Ястребова // Народне слово. – 2011. – 7 квітня. – С. 14.

Названі переможці обласної премії // Кіровоградська правда. – 2013. – 22 січня. – С. 3.

Названо переможців літературної премії // Народне слово. – 2013. – 31 січня. – С. 1.

Названо претендентів на здобуття обласних премій // Народне слово. – 2012. – 8 листопада. – С. 6.

Определены лауреаты областной литературной премии имени Евгения Маланюка // Первая городская газета. – 2013. – 24 января. – С. 10 : фото.

Переможці конкурсу імені В. Ястребова // Кіровоградська правда. – 2004. – 20 травня. – С. 1.

2013

Загравенко Анатолій Романович Загравенко Анатолій Романович ‒ поет, прозаїк,

драматург. Народився 7 квітня 1938 року в смт. Новоархангельськ на Кіровоградщині.

Після закінчення місцевої загальноосвітньої середньої школи вступив до Львівського технічного училища № 8, де набув спеціальності формувальника-ливарника. Був направлений на роботу на Алтайський

25

тракторний завод, працював там три роки. Згодом був призваний на службу в армію. Служив у Московському військовому окрузі, в інженерній частині, що базувалася на станції Нахабіно. Демобілізувався у 1963 році офіцером запасу і повернувся в Україну.

У 1971 році закінчив відділ поезії (творчий семінар Д. Ковальова) Літературного інституту ім. О. М. Горького в м. Москві. А з 1973 до 1975 року вивчав журналістику у Київській вищій партійній школі.

Із 1964 року – на журналістській роботі. Пройшов шлях від кореспондента до редактора об’єднаної міської районної газети, яка проіснувала до 1995 року, а потім очолив міську газету «Знам’янські вісті». Звідти у 2003 році пішов на пенсію.

Друкуватися розпочав у вісімнадцять років (1967 р.). Перший вірш «Любить гуцул очі сині» було надруковано у львівській молодіжній газеті. А згодом вірш «Твої руки» з’явився у журналі «Жовтень».

Згодом його поезії з'явилися друком у колективних збірниках: «Там, де Ятрань...» (м. Кіровоград), «Кроки» (м. Дніпропетровськ), «Вітрила» (м. Київ). Першу поетичну збірку видав у видавництві «Промінь» (м. Дніпропетровськ) у 1990 році. Наступні видання: «Спадок» (1997 р.), «Дике поле» (1998 р.), «Меди полинові» (1999 р.), «Доля» (2000 р.), «Сповідь» (2001 р.), «Часослов» (2002 р.), «Щастя» (2003 р.), «Майдан» (2004 р.), «Пошук» (2006 р.), «Поеми» (2010 р.), «Твори в двох томах» (2012 р.).

Лауреат обласної журналістської премії імені Ю. Яновського, переможець загальноукраїнського конкурсу «ЗМІ – громадянському суспільству», відзначений навчальною поїздкою до Канади, де вивчав досвід роботи неприбуткових громадських організацій.

Член Національної спілки письменників України, лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка за 2013 рік у номінації «Проза» (у тому числі драматичні твори і переклади) за збірку «Твори» ІІ том «Проза».

Загравенко А. «Твори» в двох томах. – Кіровоград:

ПВЦ «Мавік», 2012. Т. 2: Проза. – 2012. – 424 с. Двотомник укладений та редагований відомим

українським письменником Василем Бондарем, головою Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України. Він же написав і передмову до нього. Видано книгу кіровоградським видавництвом «Мавік». В оформленні обкладинки використана робота Заслуженого художника України Бориса Вінтенка «Приінгулля». У виданні вміщено портрети автора та зразок його підпису, що дозволяє двотомник вважати подарунковим виданням.

Другий том творів сучасного українського письменника Анатолія Загравенка складають оповідання й повісті про драматичні події сучасної дійсності.

26

"УБИЛИ ХВЕДЮ" Мотря Калабанська прийшла до Горпиненків ніби за тим, щоб позичити

жару. А насправді їй потрібний був Федь, дебелий веснянкуватий хлопець, і справді дуже схожий на тих, що півтора року тому вдерлися в їхнє селище і проголосили в ньому свою владу, фашистську. Язиката його мати, Єфросинія, що любила кожну зустрічну людину забалакати, щоразу тішилася, що її старший син і з обличчя, і всією статурою ну викапаний німець, от тільки не вміє говорити по-їхньому. А щоб одягнути його в німецьку форму, то й не відрізниш. Звичайно, не сама Горпиненчиха зробила таке відкриття. Допомогла сусідка.

Федь спочатку тим ніби й пишався, але згодом почав висловлювати невдоволення. Не витримав чи просто був не в дусі і цього разу.

– Та вистачить вам, мамо! Знайшли чим хвалитися. І що то вам прийшло в голову? Самі все робите для того, щоб люди мене німцем прозвали.

Але Мотря, почувши таке, підтримала не хлопця, а матір. – А чого ти сердишся? Що ж тут такого? Мати правду кажуть, таки

схожий. То який у тому гріх? Вони, хоч і чужинці, але такі ж люди, як і ми. Та чи давно наш Сталін був з ними у мирі та дружбі? Навіть договір підписували. А в давнину з французами хіба не воювали? Я трохи грамотна, то знаю. Так і це. Тож, Федю, заспокойся та не ображайся на материні слова. Що ж поганого вона каже? І справді, якби тебе одягнути у їхню форму, то ще й кращим би виглядав, ніж ті німці. Мати ж тобі поганого не бажає.

Федь на те нічого не сказав, а зніяковів, знаючи, що сусідка знала толк у чоловіках, бо у неї їх було та й було.

Коли ж мати вийшла в іншу кімнату, Мотря прошепотіла хлопцеві, що його чекає Іван Денисович.

– Приходь, як смеркне, – сказала. – Угу, – відповів на те хлопець і теж вийшов з хати попихкати

самокруткою. Мотря зібралася йти додому. Тільки-но їй внесла жару стара

Горпиненчиха, то вона відразу ж і подалася, переганяючи Федю, що вже скрутив цигарку та й спритно прикурив з Мотриного здобутку. А та швиденько подалася за плетену огорожу свого обійстя.

Федь прийшов, як уже добре стемніло і в хаті горів саморобний каганець. Мотря Калабанська присіла в куточку, позираючи у вікно. А з темного кутка вийшов Іван Денисович, потиснув хлопцеві руку, запросив сісти на лаву.

Іван Денисович – колишній заворгвідділом райкому партії. Він був залишений у районі для підпільної роботи та боротьби проти окупантів. Що треба було робити, Іван Денисович тепер не знав. Те, що йому малювали раніше, не справдилося. Окуповане селище жило своїм життям. Діяли установи, колгоспи. Крім німців, квартирувалися в райцентрі ще й донські козаки з власовської армії. Вони мали коней, зброю, їхній старший навіть ордена Леніна не знімав. Вихорем літав на білому коні. Командував, пиячив, бешкетував. Козаки нерідко влаштовували на плацу кінні змагання та усілякі масові видовища. Значна частина дончаків була з дружинами та коханками.

27

Німці також розселилися переважно у райцентрі. На окраїни навідувалися рідко. Ще чимало було поліцаїв. Вони мали свою форму, відмінну від німецької та козацької. Окупаційна влада робила своє. Когось арештовували, допитували, били, знищували. Інших примушували працювати в громадських господарствах, тобто, колишніх колгоспах, на дорогах. Третіх чи силоміць забирали, чи спритно заманювали на роботу у їхній фатерлянд. Агітаційного матеріалу було вдосталь. Він підкріплювався фотознімками.

Діяв і базар, де ходили гроші чи просто люди обмінювалися товарами. Що міг зробити Іван Денисович як підпільник? А нічого. Він сидів у

надійному схові. Мотря свого часу була стахановкою, передовою дояркою. А потім їй довірили колгоспну ферму. Іван Денисович добре її знав. Так сталося, що ще в ті мирні роки вони були коханцями. Здибалися на обласній партконференцїї, провели дві ночі в готельній кімнаті. То вже й не розлучалися.

Сім'ю свою Іван Денисович встиг відправити аж за Урал, де проживала рідня дружини. Як організатора підпілля, його запевнили, що знайдуть за будь-яких умов і дадуть відповідні розпорядження. Зв'язковою він їм назвав Мотрю.

Минали дні, проте ніхто на зв'язок не вийшов. Жили вони собі з Мотрею як чоловік і жінка. Вона його надійно переховувала, бо мала де. Садиба містилася край села, біля лісу. Місце і в радянські часи, і тепер було спокійним і малолюдним. У кожному населеному пункті є саме такі місця, де і в мирні будні, і в воєнне лихоліття затишно та безпечно, ніби їх сам Господь оберігає. Опинилася у такому невидимому захисному кільці і Мотрина садиба. До речі, лише одна вона на цей куток селища. Вже за крок від плетеного тину не Господь милостивий, а дідько розпоряджався довколишнім простором. Там чулися часом розпачливі крики, постріли та вибухи, лилися кров і сльози.

Не знаючи сам, під яким тепер він надійним захистом, Федь полегшено зітхнув у сусідчиній хаті. Відчував, що зараз почне довго і плутано говорити Іван Денисович про Велику жовтневу соціалістичну революцію, про те, як сам колись бив буржуїв у доблесній армії товариша Будьонного, як уже так добре жилося до війни, і раптом цей віроломний напад фашистів, хоча й була підписана угода про ненапад. Така ото політична розминка.

Федь її чув уже не менше, як разів з десять. Деякі місця знав напам'ять, на інших, менш зрозумілих і не таких уже й цікавих, ловив себе на тому, що не слухає, мимоволі відволікається, думає про інше. Про що? Та про що завгодно, тільки не про те, що говорив Іван Денисович. Наприклад, про Мотрю. Гарнюща вона жінка, нічого не скажеш. І до Федя, наскільки він відчував, таки не байдужа. То подивиться так, що аж млосно стає хлопцеві, то гострим словом зачепить, що хтозна-як її й розуміти. А ще, бува, й пригостить чимось смачненьким. І неодмінно, як мами немає вдома.

От і вчора приносила пиріжки з картоплею та капустою. Такі смачні, що й пальчики оближеш, як то кажуть, якщо мати на увазі не Федеві, бо їх ніяк не можна назвати зменшено - пальчиками. Швидше то пальчища. Та хіба тільки вони?.. Усе у нього не таке, як в інших. Кістки рук і ніг он які широкі. Плечі так само! Як у відомого борця Івана Піддубного. Чоботи носить найбільшого

28

розміру. Кажуть мати: одягнути в німецьку форму... Та нехай ще спробують знайти таку, щоб вона прийшлася на нього.

Федь несподівано аж кинувся, як сплячий зі сну. Знову йому почувся звичний голос Івана Денисовича: обов'язковий вступ він завершував, говорив уже про договір ненападу...

Федь остаточно прогнав від себе усілякі другорядні думки, боявся глянути у вічі звабливій Мотрі, котра, як йому здалося, таїла в собі щось загадкове і навіть тихо усміхалася. Хлопець відчував, що в цю мить дивиться вона на нього. А він боявся цього разу відповісти їй. Він взагалі її боявся. Відчував серцем, що просто так їх стосунки не завершаться. Щось має статися. Що саме? А хто його знає?

Мотря тримала щось у руках, якийсь вузол великий і важкий. І тільки й чекала свого часу. Іван Денисович мав розтлумачити Федеві, що й до чого. Він і справді вже починав обережно, здалеку, пильно зазираючи парубкові у вічі.

Іван Денисович був чоловіком недурним. Він не просто говорив, щоб говорити, як Федькова мама. Він, як снайпер, говорячи, наче прицілювався так, щоб влучити тільки в самісіньку десятку без промаху. Так і цього разу. Тому Федь став слухати уважно і не просто слухати, а битися наполоханими думками над тим, як бути. Іван Денисович щось примусить його робити. Що саме? Хлопець намагався розгадати. Відчував, що й Мотря вже все знає, навіть те, що Федь не зможе не послухатися Івана Денисовича.

– Настав час остаточно повернути гнів народу на окупантів. – провадив Іван Денисович. – Адже, нічого гріха таїти, багато людей ще надіються на них, вважають, що їх вороги не зачеплять, нічого поганого не заподіють. Це дуже небезпечні, можна сказати, зрадницькі настрої, так – так, саме зрадницькі. Прийшов окупант, убиває, забирає, жене до себе в Німеччину людей, а дехто сподівається, що його це мине, що він пересидить у своїй хаті. Ні-ні, і ще раз – ні! – активно сам себе переконував Іван Денисович. – Треба вставати всім миром проти нашестя. Треба, щоб серце кожного палахкотіло гнівом. Людям необхідно допомогти розібратися, що це чужинці, що їх завдання, – грабувати нас, грабувати і ще раз грабувати, мучити, нищити. Ти розумієш, Федю?

– Атож! Що ж тут не розуміти? Німці он скрізь вішальниць наставили, навіть на баштанах. Колись були сторожі. Тепер немає жодного, одні вішальниці жахають. Піймають, що вкрав кавуна, повісять. Всі знають про це, ніхто не йде красти, бо неодмінно німець з поліцаєм, немов чорти, з-під землі вискочать і схоплять.

– А самі німці безцеремонно, як забігають у подвір'я чи в хату до селянина, грабують, що під руку потрапить. Хіба не так? Люди цим обурюються і переконуються, що це – окупанти. То нам теж, я гадаю, не треба стояти осторонь.

– А що ж ми повинні робити? – не розумів Федь. – О! Аж тепер ми з тобою дійшли до найголовнішого. Треба, щоб

найбільше наших людей переконалися, що німці – грабіжники! Зрозумів?

29

– Еге ж, зрозумів. Але що ж треба робити? Ходити по хатах та попереджувати людей, щоб ховали все? Щось я не зовсім второпаю, куди ви хилите...

– А я зараз поясню. Ти, головне, не спіши поперед батька в пекло. Зараз усе зрозумієш. Так, треба ходити! Ходити від хати і до хати. Та тільки не попереджувати, а забирати.

– Забирати? – все ще не міг зрозуміти усі тонкощі плану Івана Денисовича Федь. – Як забирати?

– А отак! Забирати і все! Ти коли-небудь у шкільному драмгуртку брав участь?

– Брав! Ще в ранньому дєтстві... – похвалився Федь. – О-о-о! – аж підскочив на стільці Іван Денисович. – То в чому ж справа?

Покажи тепер свої таланти! – А я ж тут при чому? Що я вам? Німець? Тут уже Мотря не втрималася. Вона розкрила вузол, вийняла форму,

справжню, німецьку. – Ось! У німця за сало виміняла на базарі. Ти тільки подивись, яка!

Новісінька ж. Може, ще й ні разу не вдіта. Навіть пахне не по-нашому. А, понюхай.

– Та воно нюхати, як нюхати, – сказав Іван Денисович, – а от приміряти було б не зайве.

– О-о-о! То це ви не випадково з матір'ю в один голос торочили: «Схожий на німця та схожий на німця!» Он воно що! То вже й одежу придбали?

– А ми з твоєю матір'ю прикинули до твоїх сорочок та штанів. І підійшло. – То що? Вже й мати про те знають? – Авжеж. Я під іншим приводом показувала. То сподобалося. Каже, що

ніби на тебе шита. Федь заходився прикладати до себе френча. Штани перевірив, взявши

кінцівки у дві руки та розтягнувши холоші. – Справді ніби нічого. – То ти взагалі можеш одягнути. Піди в спальню та переодягнись. А тоді

вийдеш, щоб і ми побачили. – А що ще там, у мішку? – запитав. – А що ж. Взувачка. Бери та приміряй! – сказала Мотря. Федь гайнув. Було чути, як він поспішно знімає своє вбрання, одягає

нове, німецьке. Тоді загуркотів взуттям. Через якусь хвилю вийшов. – От щоб тебе мати побачила! – плеснула долонями Калабанська. Вона

обійшла хлопця, обдивилася. Навіть потай потисла багатозначно йому руку. – Не тисне? – запитала. – Та так... Трішечки ніби піджимає в плечах. Та нічого, розходиться. – Що ж… – сказала Мотря… – Це ж не по заказу. Але прийшлося. – Так ось, відступати вже нікуди. Треба діяти. Завтра вже необхідно

зробити виїзд. – Куди? – запитав Федь. – У Свердликове. Там – ні німців, ні – поліцаїв. Звідти й розпочнемо.

30

Федь добрався до Свєрдликового підводою. Їхав у своєму одязі. За кущами переодягнувся. Коней прив'язав до дерева. Пішов у село. Він уже вдома подумки трохи потренувався, як буде вимагати харчі. А що особливого? Загримів кулаком у перші двері. Хату відчинила старенька жінка.

– Яйки! Млеко! Цало! – закричав Федь. Жінка кинулася в комірчину. Винесла, що мала.

Федь склав те все в мішок, вийшов. Ніби вдалося. Через хвилину вже гримав у сусідні двері.

Цього разу вийшла жінка молодша. Вона вже чекала непроханого гостя, бо бачила, як він гамселив у сусідські двері. Приготувала продукти. Федь теж входив у роль. До названих раніше продуктів добавив ще й «мацло». Жінка зрозуміла, подала свіженького, що було загорнуте у капустяне листя. Аж роса сріблилася на тому листі.

Федь пішов далі. Дехто, вже й не очікуючи, виходив йому назустріч до воріт, виносив подать. Вже й запахло свіжим хлібом. Зазолотіли пиріжки, коржі. Запахли смажені кури. Навіть сметана з'явилася. Смалець. Домашня ковбаса. Все це вже було важко нести та й незручно.

Федь розгубився. Не врахував, виходить. А тепер опинився у становищі, що і далі йти не було можливості, і залишатися не міг. Вертатися за кіньми до лісу теж не з руки. Могли здогадатися. Деякий час стояв ні в тих, ні в сих. А люди дивилися. Хто через вікна власної хати. Хто з-за тину. Діти взагалі зібралися супроводжувати німця до кінця. На те вони й діти. Ними керувала цікавість.

Один із хуторян, що учащав до райцентру, взагалі роздивився пильніше і згадав, що цього типа він уже бачив. Не в німецькій формі, звичайно. Але запам'ятав обличчя, статуру.

Він прикинув, що немає ж у того німця зброї. Вигукує тільки ті слова, що їх уже міг повторити кожен. А найголовніше, що ані ящиками не запасся, ні сумками, а мав тільки звичайний селянський мішок, куди намагався впихнути все, що йому давали. Найбільшого клопоту тепер йому завдавали яйця. Як їх можна покласти у мішок, щоб не роздушити? «Ні, це щось не те. Якийсь підлог», - так визначив ситуацію.

Лженімець теж захвилювався не на жарт. Тим більше, що з-за кущів почулося іржання коней. Тепер уже треба було поспішати до них. Інакше туди побіжать діти, а за ними й дорослі. То тоді – кінець. Здогадаються ж.

«Німцеві» нічого іншого не залишалося, як спробувати розігнати гурт, у першу чергу дітей. Він замахав руками на присутніх, почав кричати слова, що знав і чув від окупантів: «Век! Цурюк!» Показував селянам, що їм необхідно зайти в оселі і сидіти там. Дехто підкорився, пішов подалі від гріха. Але ж люди є людьми. Були й такі, що помітно затягували час. Інші ніби відійшли, та здалеку ще з більшою цікавістю почали спостерігати.

Тим часом Федь, як то кажуть, пішов ва-банк. Він обережно поклав на землю мішок, застережливо замахав руками на дітей та й дорослих зі словами «найн», «найн», а сам поспішив до посадки за підводою. Був задоволеним, що ніби переконливо наказав присутнім, що мішка чіпати не можна, бо як

31

повернеться, то зробить їм «пух»- «пух». Його всі правильно зрозуміли. Кожен стояв на своєму місці. Дехто, як Федь відійшов далеченько в напрямку кущів, вважав за необхідне висловити свої думки з приводу того, як діє цей німець.

– У нього явно не всі вдома! – говорила хитренька Саливониха. А щоб її краще зрозуміли присутні, то покрутила пальцями біля скроні.

– Я теж бачу, що щось воно не те. І те йому дай, і інше, а він навіть не знає, як те все скласти. А тепер ще й подався хтозна-куди. Якийсь він ніби контужений. А що ви думаєте? Відправили з фронту на легшу роботу. То він її тепер і виконує. Війна є війна. Десь оглушило, то й з глузду з'їхав. Інакше, чого б йому отаке робити?

– Ага! Вони вже не ті, що спочатку були. Ті йшли, як звірі. Що не так, то відразу строчать. А цей і автомата не має. Хоча, може, револьвер у кишені. Німець є німець. З ними жартувати небезпечно.

Федь добіг до підводи, відв'язав коней. Сів і погнав до села. Доїхав до свого клунка. Вклав його на віз. Махнув пужалном і поїхав у бік райцентру. Хуторяни проводжали його поглядами, поки підвода не сховалася за горизонтом.

До райцентру він не доїхав. Тільки хотів переодягнутися у ярку, як раптом почулося гудіння двигунів. Зрозумів, що це – кінець. Він не помилився. Його розстріляли відразу ж, навіть не допитуючи, хто він і що в нього в мішку.

– Партізанен! – це він тільки і встиг почути. Під'їхали, думаючи, що напарник заліг на возі. Зірвали попону, якою був накритий мішок, наткнулися на провіант. Зрозуміли це по-своєму, що наскочили на партизанську господарську службу. Передали командуванню по рації. Самі рушили далі. У них було своє завдання. Поспішали в напрямку Корсуня.

Під вечір труп, що так і залишився одягненим у німецьку форму, було доставлено до районного центру. Його виставили на плацу з написом «Партизан». Знайомі передали Горпиненчисі, де її син і що з ним сталося. Вона прибігла, впізнала в убитому свою кровиночку. Сусідка Мотря Калабанська згодом теж підійшла, спробувала заспокоїти нещасну. Мати немов збожеволіла, повідомляла те, що вже й на власні очі бачила сусідка:

– Господи, Мотю, Мотю, убили Хведю! Подивіться, який красень лежить. Та що ж це воно у білому світі робиться? За що? Ще й написали, що партизан. Та який же він партизан? Увесь час удома був. А вчора сказав, що хоче приятеля свого провідати і оце привезли мертвим.

Чоловік із Свердликового, що упізнав у Феді зодягнутого в німецьку військову форму хлопця із райцентру, все ж не міг заспокоїтися. Він колись навіть був у Федорових батьків. Купував у них теличку. Виявилася доброю. Тепер уже корівкою стала, доїться, ходить у череду. Господарі дивом врятували її від отих перших німців, що зайшли на хутір і тягнули все, що тільки бачили. Степан, так звали чоловіка, під виглядом випасу три дні і ночі не виходив з чагарників, щоб не потрапила корівка на очі німчурі та вони її не забили. Надто уже хорошою була, багато молока давала і до того ж поводила себе зовсім невибагливо. Народилася ж у районному центрі. Але там які випаси? Звісно, що не такі, як у їхньому селі. Тут же – роздолля.

32

Тож Степан і пішов перевірити просто для себе, чи то той хлопець, що він його знає, чи, може, й справді німець, що мало вірогідно. Коли спустився в долину, де було забито Федора, то наткнувся на пастухів, котрі йому розповіли, що німці убили свого, а в нього виявили мішок продуктів. Сало, масло, смалець, хліб, пиріжки, коржі, навіть яйця. Отам їх ще й досі безліч розбитих валяється. А потім того німця забрали і повезли в напрямку райцентру. Знайшли ще й цивільний одяг. Простенький. Як усі ми носимо. Мабуть, хотів переодягнутися. Та не встиг. Налетіла німецька колона.

Степан у тому тепер уже не сумнівався, що це був саме той дивак, котрий заходився під виглядом німця обдирати хуторян. Тепер йому ще більше хотілося побувати в райцентрі і довідатися про все самому. І він попрямував знайомою ґрунтовою дорогою, а потім берегом степової Синюхи, аж до мосту, тоді через міст, а звідти вже на протилежний кінець села, до хати Горпиненків. Він уже і згадав, і ще раз перепитав та уточнив у людей їхнє прізвище.

Степан не помилився. Це був саме той парубок, що в німецькій формі наслідував окупантів... Поплатився життям за свій вчинок. Дивний і незрозумілий вчинок. Так його охарактеризував Степан, житель села Свердликового, що розташувалося за крутою горою, під якою протікала мальовнича річка, котра з глибини віків небесно синіє, зігнувшись підковою саме в цьому місці, де найближче одне до одного притулилися Новоархангельськ із Торговицею.

Степан уже не сумнівався, що парубок ніякий не німець. На подвір'ї, де колись торгувався за теличку, тепер застав чимало людей літніх і молодших. Чоловік упізнав матір убитого хлопця. «Невже то вона послала його в наше село таким чином добувати харчі для власної сім'ї?» – не давала йому спокою думка. Він вглядався в обличчя старої жінки, яка в горі, що на неї звалилося так несподівано, ще більше постаріла. Підійти ближче, признатися, хто він і свідком чого був, не посмів. Проте все ж хотів розгадати таємницю, що призвела до такої трагедії і ганьби.

Вслухався в розмови сторонніх людей. Вони теж намагалися розгадати, як це сталося, і не могли. Знали ще менше, ніж він. Але Степан був упевнений, що все ж повинен тут бути хтось, що знав більше, ніж усі. Він зупиняв погляд на кожному і не опускав його, не відводив убік, поки той, кого вивчав, не здавався, опускаючи свій додолу чи спантеличено відводячи убік. Для Степана це було стовідсотковою ознакою: ні, не знає цей нічого, як і переважна більшість.

І раптом зрозумів, що напав на слід, зіткнувшись із поглядом Мотрі Калабанської. Що вона сусідка Горпиненчихи, він знав і раніше. А що покійний перебував під її впливом, зрозумів у всій повноті лише тепер. Повнотіла, гарна з виду, хтива Мотря дуже відрізнялася від усіх інших, присутніх тут. Ще прочитав Степан у її очах, збагнув з рухів, що знала куди більше, аніж навіть Горпиненчиха, мати вбитого хлопця.

Вона повелася у першу мить, коли схрестилися їхні погляди, як злодійка, на якій несподівано зайнялася хустина. Проте враз напустила на себе спокій, удавала, що не схвильована і не боїться нічого. Але тільки й того, що удавала.

33

Уважний Степан помітив: лише зовні вона спокійна, а всередині у ній все тремтить, як листя на осінній трепеті. Тепер уже він, як гарпунер чи досвідчений рибалка, не попускав, тримав жертву в натяжці, не давав вислизнути, просвічував поглядом, як рентгеном, щоб у її заглибленому душевному мороку розрізнити, що і як. Вона захвилювалася. Кинулась до Горпиненчихи, ніби старалася з усіх сил її втихомирити, стишити душевний біль. Проте її нещирість видали недоречні рухи. В них Степан відчув явну фальш. Вона також уже не могла заспокоїтися. Озирнулася на Степана. Вже, було, подумала, що це один із тих, хто міг бачити, як вона в німця за добрячий шмат сала, та ще й якого сала, з кількома м'ясними прошарками, товстелезного, виміняла військову форму і взуття. А він зайвий раз засік її насторожений погляд і ще більше переконався, що ідея і значна частина організації задуму належала їй і тільки їй.

Тим часом священик і півчі вже відспівали небіжчика. Належало домовину нести до вічного пристанища, де немає війн і горя. Першими попливли вінки, їх було небагато. За ними понесли кришку з хлібиною посередині на домотканому рушнику. А потім понесли й самого небіжчика, але не у формі чужинця, а в своїй благенькій селянській одежі. Форму, рвану та закривавлену, спалили в кінці городу. Вогонь частково очистив гріх хлопця. А ще омила його від скверни пролита кров. Таке подумала про це постаріла на добрих десяток років Горпиненчиха і трохи полегшало їй на серці. Вона навіть уже не так гірко плакала. Мотря все намагалася підступитися ближче до неї та взяти під руку. Але це їй не вдавалося. Тим більше, що спіткнулася на рівному. Під поглядом Степана вона вже далі не могла йти. Вийшла з гурту. Глянула на незнайомця. А він повільно і гідно підійшов до неї ще ближче. Вона аж поточилася, ухопилася за серце. Стояла так увесь час, поки не минула її коротка процесія. Степан теж стояв, як укопаний. Глянув ще раз їй у вічі і сказав тихо, але твердо і упевнено:

– Ви! Це ви зробили! – А ви того не докажете! – злякано, але з викликом і нахабно відповіла

вона. – А я й не збираюсь нікому нічого доказувати. Кому я буду доказувати?

Окупаційній владі? Що це дасть? Але це ваша робота та ще когось, хто стоїть за вами.

Те «ще когось» її налякало найбільше. Це було так очевидно. Вкрай переляканий погляд найбільше видавав її. Та й уся постава, неприродно зігнута, мов оглушена несподіваним вибухом, підтверджувала, що співрозмовник без промаху влучив в ахіллесову п'яту її найглибшої душевної таємниці, за що більше всього боялася. Вона навіть ніби кинулася бігти додому, щоб попередити...В ту мить в її уяві постав Іван Денисович. Він по-своєму, із занудливою аргументацією, трактував те, що сталося. Мотря наперед знала і слова, що він видасть, і аргументи, що їх ніхто вже йому не зможе заперечити, тим більше вона, колишня рядова доярка, а наостанок завідуюча фермою не без рекомендації та старань Івана Денисовича.

34

– То чого ж ви? Відразу й тікати... А як же постраждалий? Треба ж віддати останню шану... – не без іронії звернувся викривач.

Проте вона, як ужалена, таки відскочила і швидко подалася до свого подвір'я, за плетену огорожу. І там їй уже ніщо не загрожувало, бо таким благополучним було те місце, що на ньому, поки й світу, не може трапитися ані найменшого горя. Бо так свого часу розпорядився сам Господь, що створив цей світ. Розпорядився найімовірніше помилково.

9.06.2011 (З книги Загравенка А. «Твори» в двох томах. Т.2. Уривок з оповідання

«Убили Хведю» ) Твори . Р.

Антологія одного вірша / С. Кривонос, А. Загравенко, С. Шпудейко, О.Полєвіна // Народне слово. – 2012. – 24 травня. – С. 10.

Блакитні вежі: хрестоматія творів письменників Приінгульського краю: у 2 т. / редкол.: В. Бондар (голова), Т. В. Андрушко, А. М. Корінь [та ін.]; авт. передм. Л. В. Куценко; укл.: В. Бондар. – Кіровоград: Мавік, 2011.

Вежа: літературний часопис / гол. ред.: В. Бондар; Редколегія: В. Добробатько, Г. Клочек, В. Могилюк [та ін.]. – Кіровоград: ПВЦ "Мавік", 1995 – № 22. – 281 с.

Загравенко А. "Яка ще є тому альтернатива?": добірка віршів // Кіровоградська правда. – 2002. – 16 липня. – С. 3.

Загравенко А. Безсмертя Миколи Петрова // Знам'янські вісті – 2000. – 29 квітня. – С. 2.

Загравенко А. Відчуття минувшини: вірш // Новгородківські вісті. – 2003. – 19 грудня. – С. 3.

Загравенко А. Віра: вірш // Новгородківські вісті. – 2003. – 1 січня. – С. 3. Загравенко А. Добірка віршів // Новгородківські вісті. – 2000. – 14 липня.

– С. 3. Загравенко А. Доля рідної мови. Українська трагедія: вірші //

Новгородківські вісті – 2000. – 22 вересня. – С. 3. Загравенко А. Нас повинно бути більше: зустріч з керівниками НДО

(неприбуткові громадські організації) м. Знам`янки // Знам'янські вісті. – 1999. – 31 березня. – С. 2.

Загравенко А. Полеглим: вірш // Новгородківські вісті. – 2003. – 8 травня. – С. 1.

Загравенко А. Р. Вкраїна зачекалася на вас: (поезії для дітей та юнацтва). – Кіровоград: Мавік, 2013. – 419 с.: портр.

Загравенко А. Р. Іскрини дощу: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 45 с.: 1 л. портр.

Загравенко А. Р. Меди полинові: Ліричні поезії про кохання, балади, пісні. – Знам'янка: Знам'янський міський Ресурсний Центр, 1999. – 77 с.: портр., іл.

Загравенко А. Р. Поеми. – Кіровоград: Степ, 2010. – 77 с. Загравенко А. Р. Спадок: – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во,

1997. – 140 с.: іл.

35

Загравенко А. Р. Сповідь: (Книга із трьох збірок поезій – "Супротив", "Ранок", "Сопілка з бузини"); Ред. Людмила Повалій. – Знам'янка: Знам'янський міський Ресурсний Центр, 2001. – 91 с.: портр.

Загравенко А. Р. Щастя: Поезії. Тексти пісень / ред.: Людмила Повалій. – Знам'янка: Знам'янський міський Ресурсний Центр, 2003. – 64 с.: портр.

Загравенко А. Убили Хведю // Нова газета. – 2013. – 5 грудня. – С. 14: фото.; 12 грудня. – С. 14.

Загравенко А. Україна і я: вірш // Кіровоградська правда. – 2002. – 21 травня. – С. 3.

Загравенко А. Р. Дике поле: Поезії. – Знам`янка: Знам. міський Ресурсний Центр, 1998. – 78 с.: портр.

Загравенко А. Р. Доля: Поезії. – Знам`янка: Знам. міський Ресурсний Центр, 2000. – 80 с.: портр.

Загравенко А. Р. Майдан : книга нових поезій – Кіровоград: Б. в., 2004. – 90 c.

Загравенко А. Р. Поеми – Кіровоград: Степ, 2010. – 66 с.: портр. Загравенко А. Р. Пошук: книга з двох збірок поезій "Кордон" і "Кредо". –

Кіровоград: Лебедія, 2006. – 77 с. Загравенко А. Р. Сповідь: Збірка поезій – Знам`янка: Знам. міський

Ресурсний Центр, 2001. – 91 с.: портр. Загравенко А. Р. Часослов: Поезії. – Кіровоград: Б. в., 2002. – 85 с.: портр. Кроки: Поезії [молодих поетів Дніпропетр., Запоріз., Кіровогр. і Черкас.

обл.] / Упоряд. В.Ф. Корж. – Дніпропетровськ: Промінь, 1985. – 142 с.: іл. Поезія, що йде від серця: добірка віршів та коротко про автора

А. Загравенка // Колос. – 2001. – 13 січня. – С. 4. Свого не цурайтесь. Твори українських письменників про рідну мову:

Антологія: хрестоматія / Тарас Шевченко [та ін.]; укл. Володимир Лучук; передм., ред. Іван Лучук. – Тернопіль: Богдан, 2009. – 895 с. – (Серія поетичних антологій ДИВООВИД).

Шевченкіана степова: антологія / укл. Василь Бондар. – Кіровоград: Мавік, 2005. – 223 с.: портр., кол. іл.

Публікації про життя і творчість Загравенка А. Р.

"Під всепланетні хуги та відлиги...": штрихи до літературного портрета Анатолія Загравенка // Кіровоградська правда. – 2002. – 9 квітня. – С. 3.

Бондар В. Вічний реалізм Анатолія Загравенка: На здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка // Народне слово. – 2011. – 22 грудня. – С. 12.

Вітання А. Загравенку // Молодіжне перехрестя. – 2008. – 24 квітня. – С. 2. Гончаренко В. Друга сходинка до Парнасу: [Про збірку поезій

А. Загравенка "Спадок"] // Народне слово. – 1999. – 20 березня. – С. 3. Журі обласної літературної премії імені Євгена Маланюка оголошує

список кандидатур – номінантів, яких було допущено до участі в конкурсі на здобуття премії у 2013 році // Народне слово. – 2013. – 14 листопада. – С. 19.

36

Журі обласної літературної премії імені Євгена Маланюка повідомляє перелік творів, висунутих на здобуття премії // Народне слово. – 2011. – 10 листопада. – С. 13.

Загравенко А. Його біль за Україну актуальний і сьогодні: слово лауреатам премії ім. Є. Маланюка // Народне слово . – 2014. – 27 лютого. – С. 10.

Корінь А. Повноцінне щастя – в чому // Кіровоградська правда. – 2013. – 9 квітня. – С. 5: фото.

Любарський Р. Гіркий мед Анатолія Загравенка // Народне слово. – 2013. – 31 жовтня. – С. 10.

Мельниченко Н. Анатолію Загравенку – 70 // Молодіжне перехрестя. – 2008. – 10 квітня. – С. 9: фото.

Названо претендентів на здобуття обласних премій // Народне слово. – 2012. – 8 листопада. – С. 6.

Нові члени Національної спілки письменників України // Народне слово. – 2004. – 22 травня. – С. 1: портр.

Ноздра Л. Поетичне слово наших земляків // Знам'янські вісті. – 2011. – 14 травня. – С. 2.

Свято поезії: Книги наших земляків // Народне слово. – 2011. – 26 травня. – С. 10.

У цей день – 7 квітня // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 28 березня. – С. 8.

Царук А. Коштовність у спориші // Народне слово. – 2008. – 3 квітня. – С. 3.

Члени обласного літоб‘єднання "Степ" – українські письменники // Кіровоградська правда. – 2004. – 14 грудня. – С. 3: фото.

Архангельський Олександр Дмитрович

Олександр Дмитрович Архангельський – уродженець міста Знам`янка, вчитель, викладач фізики та математики, педагог, здібний організатор – в різні роки був керівником Станції юних техніків, директором школи, заступником директора професійно-технічного училища, працівником міськвиконкому, начальником служби у справах дітей і разом з тим – музикант, що виступає у складі оркестру народних інструментів, учасник музичних фестивалів «Сонячні кларнети» та «Калиновий спів». Захоплення музикою вилилось також у виступи родинного

спочатку дуету, а згодом тріо, що вже понад 30 років дарує землякам диво мистецтва.

Згодом Олександр почав писати, як визначає сам автор, «пісенну музику»,тобто писати вірші і одразу музику до них. Любов до музики і поезії несподівано вилилась у перекладацьку працю. Вловити інтонацію вірша, знайти відповідник з іншою мовою, намагаючись злити форму зі змістом – задача не з

37

легких, але саме вона вабить автора. Він любить цитувати вислів П.І.Чайковського про те, що талант – це лише 1% здібностей і 99% праці. І намагається відповідати цій формулі успіху. Вільно володіючи російською та українською мовами, а також певною мірою і англійською, автор залучає до роботи словники, щоб перекладати з оригіналів.

«П`ята пора року» – перша книга поезій Олександра Архангельського, автора перекладів із англійської поезії — сонетів Вільяма Шекспіра та Джона Дона, з української поезії — віршів Ліни Костенко, Євгена Маланюка, лірики поетів Приінгулля. Архангельський переклав українських поетів: Володимира Базилевського, Миколу Зерова, Віталія Коротича, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Євгена Маланюка та інших. Його стилю властиві ліризм, музикальність, філософічність, психологізм. Скупим та точним штрихом виписані зримі картини природи, за якими пізнається силует людини з його перепадами почуттів та настроїв, притаманних кожному з нас.

Архангельський О. Д. – лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка за 2013 рік в номінації «Поезія» (у тому числі драматичні твори і переклади) – за переклад поезій Євгена Маланюка «Єдиним сном, єдиним болем».

Єдиним сном, єдиним болем… [Текст] /

Є. Маланюк // Пер. О. Архангельський. – Кiровоград: Iмекс-ЛТД, 2013. – 336 с. Текст укр., рос.

Сучасне видання є оригінальним проектом, мета якого – донести до якомога більшої читацької аудиторії ідеї і мистецький дух творів видатного культурного і політичного діяча другої хвилі української еміграції Євгена Маланюка. У книзі поряд з поезіями Є. Маланюка представлені літературні переклади його творів російською мовою Олександра Архангельського.

Органічним доповненням збірки є графічні доробки художника Андрія Надєждіна за мотивами поезій Є. Маланюка.

Вірші згруповані не за хронологією друку; простежується певний тематичний порядок у їх розташуванні.

***

Так. Тут мета моєї прощі, Моїх шляхів неперехресних – Тут спить історія, як мощі, І все здається: ось воскресне. Стримлять увись суворі стіни І тануть в просторах хрещатих, Де над ковчегом домовини Вахтують посмертні чати

Здесь цель и смысл моих исканий, Моих путей без перекрестий. Здесь спит история мощами, Всё кажется, что вот воскреснет. Суровы стены, бесконечны, Уходят ввысь крестообразно, Где над ковчегом гроба вечным Стоит недремлющая стража.

38

Батьківщині Як до Тебе протоптати тропи? В сивій млі спостерегти мету? Чи ж пропалить синій жар Європи Азії проказу золоту? Ось мовчиш, незбагнена, незнана, Мов прозорий жовтень, нежива, – Що ж Тобі – прокляття чи осанна? – Мертві звуки, неживі слова. Рівний простір в язвах позолоти Залягає площиною піль, Тільки часом – Твій єдиний готик – Повстають жертовники топіль, Перетявши безнадійний позем, Вносячи мірило у безкрай, Що завжди беззахисний на грози Сумно мріє про майбутній рай.

Отечеству

Проторить к Тебе, скажи, как тропы? Цель во мгле узреть издалека? И прожжёт ли синий жар Европы Азиатских золото проказ? Вот молчишь, безвестна, непонятна, Как октябрь прозрачный, нежива, – Что Тебе – осанна иль проклятье? – Мёртвые и звуки, и слова. И пространство в язвах позолоты Залегает плоскостью полей. Иногда – единственный Твой готик – Жертвенники вставших тополей. Гиблый горизонт одолевая, В бесконечность меру привнося, Что от гроз прибежища не знает, С грустью верит: в рай ведёт стезя.

Твори Архангельського О. Д. Архангельский А. Памяти бабушки Марии // Народне слово. – 2012. –

17 травня. – С. 10. Архангельский А. Переводы из английской поэзии ХVI-XVII / Вильям

Шекспир. Сонеты / Джон Донн. – Кировоград: Лысенко В. Ф., 2011. – 101 с. Архангельский А. Я отдал дань...: переводы из украинской поэзии. –

Кировоград: Издатель Лысенко В. Ф., 2012. – 115 с. Архангельський О. "Прощання слов‘янки" // Народне слово. – 2012. –

26 липня. – С. 7. Архангельський О. Гімн Кіровограду // Кіровоградська правда. – 2012. –

20 липня. – С. 9. Архангельський О. Змах крила метелика // Освітянське слово. – 2012. –

лютий. – С. 6. Архангельський О. Перевірка зубів: новела // Народне слово. – 2013. –

27 червня. – С. 10: фото. Архангельський О. Ольга Чехова: Спогад // Народне слово. – 2013. –

28 лютого. – С. 10. Евген Маланюк. Единым сном, единой болью… Стихи / Перевод с укр.

А .Архангельського – Кировоград: ФОП Лысенко В. Ф., 2012. – 164 с. Мищенкова О. Кораллы слез моих...: Венок на сонет Сергея Есенина /

Перевод А. Архангельский. – Рязань: Арт-группа Параллели, 2011. – 40 с. Полевина О. И пусть стихия властвует над нами...: венки сонетов, /

Перевод А. Архангельский. – Кировоград: Издатель Лысенко В. Ф., 2012. – 136 с.

Публікації про життя і творчість Архангельського О. Д.

Архангельський О. Хай слово Маланюка звучить не лише українською: слово лауреатам премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – 20 лютого. – С. 10.

Архангельський. О. Як гартують вірші // Народне слово. – 2013. – 17 жовтня. – С. 10.

Журі обласної літературної премії імені Євгена Маланюка оголошує список кандидатур-номінантів, яких було допущено до участі в конкурсі на здобуття премії у 2013 році // Народне слово. – 2013. – 14 листопада. – С. 19.

Коли вагомий кожен відтінок слова: На здобуття премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – 28 листопада. – С. 7.

Корінь А. Гіпноз та закодовані послання: як побути Шекспіром чи Джоном Донном [Інтерв’ю з О. Архангельським] // Кіровоградська правда. – 2012. – 20 квітня. – С. 10.

Корінь А. Літак, що відлітає вдалину // Кіровоградська правда. – 2012. – 19 червня. – С. 9.

Любарський Р. «Я віддав данину» // Народне слово. – 2012. – 22 березня. – С. 14: фото.

Любарський Р. Літературне відкриття 2012 // Народне слово. – 2012. – 19 січня. – С. 10: фото.

Любарський Р. Не можу мовчати // Народне слово. – 2014. – 30 січня. – С. 10.

Любарський Р. Поезія – то камерний оркестр // Народне слово. – 2012. – 26 січня. – С. 10: фото.

Названо претендентів на здобуття обласних премій // Народне слово. – 2012. – 8 листопада. – С. 6.

Орел С. Маланюк – Шевченко ХХ століття? // Слово "Просвіти". – 2014. – 20-26 лютого: Ч. 7. – С. 13.

Островерх Л. Він творив у п‘яту пору року // Народне слово. – 2013. – 7 лютого. – С. 10.

Полевіна О. Чи отримає Євген Маланюк у перекладі премію імені Євгена Маланюка // Народне слово. – 2012. – 6 грудня. – С. 10.

Султанова Г. Стихія хай над нами владарює...: рецензія // Народне слово. – 2013. – 14 березня. – С. 10.

Янчуков С. Будьмо реалістами // Народне слово. – 2013. – 17 січня. – С. 10.

40

Михида Сергій Павлович Сергій Павлович Михида – український

літературознавець, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, проректор з науково-педагогічної та виховної роботи Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка.

Народився С. П. Михида в с. Куцівка Новгородківського району Кіровоградської області.

Отримав вищу освіту в КДПУ ім. В. Винниченка. У 1995 році захистив дисертацію на тему: "Конфлікт у драмах В. Винниченка: змістові домінанти і поетика" в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. З 1996 року – старший викладач, доцент, професор кафедри української літератури КДПУ ім. В.Винниченка. 2006 - 2008 роки – помічник ректора. З 2008 року і до сьогодні – проректор з науково-педагогічної та виховної роботи.

На факультеті філології та журналістики Кіровоградського педагогічного університету ім. В. Винниченка С. П. Михида викладає дисципліни: «Вступ до літературознавства», «Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття», «Історія української літератури ХХ ст.»; спецкурси: «Психопоетика», «Особливості художнього мислення В. Винниченка-драматурга»; спецсемінар «Літературознавчі технології ХХ ст.»

У сфері наукових інтересів: історія української літератури доби модернізму, проблеми психології творчості, її трансформація у психопоетику – галузь літературознавства, яка сприяє реконструкції психічної структури особистості письменника, та виявлення особливостей її кореляції з поетикою творчості митця в цілому й окремого літературного твору, зокрема.

Лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка 2013 року в номінації „Літературознавство та публіцистика” – за книгу «Психопоетика українського модерну: проблема реконструкції особистості письменника».

Михида С. Психопоетика українського модерну:

проблема реконструкції особистості письменника: [монографія] / Сергій Михида. – Кіровоград: «Поліграф – Терція», 2012. – 352 с.

Монографія репрезентує погляд письменника крізь призму відображення у мегатексті слідів його особистості. Послугування психопоетикальним інструментарієм сприяє реконструкції психопортрета митця. Що, у свою чергу, оприявлює секрети художності його творів. Актуалізація модерну як найегоцентричнішого літературного напряму

широко демонструє можливості психопоетики, яка постає на зрізі літературознавства й психологічної науки. Використання здобутків останньої не обмежується залученням психоаналітичних концепцій, а зорієнтоване на

41

«системний еклектизм», взаємодію здобутків класичної, гуманістичної та егопсихології.

Книга адресована літературознавцям, студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто зацікавлено задивляється у два світи: Психею письменника та його Текст.

Частина 1 Творча особистість у науковій парадигмі

Інтерес до постаті митця в літературознавстві другої половини XIX - XX - початку XXI століття має певну амплітуду коливання, а останнім часом можна говорити з певністю – посилюється. Обсяг поняття «митець», «письменник» із такою ж частотністю звужується-розширюється залежно від тенденцій літературно-мистецького процесу, але неминуче «обертається» навколо категорії «автор». Це досить об’єктивно, адже йдеться про творчий потенціал, тобто «суб’єкт плюс текст» [27, с. 318], або ж, за М. Фуко, «людина - і-її-твір» [393, с. 444]. Автор у рецепції дослідників то «втручається» в текст (Ш. Сент-Бев та біографічна школа) і впливає на художність, то «вмирає», за Р. Бартом і М. Фуко. Утім заперечити його існування не вдається, а інтерпретація художнього тексту без уваги до персони митця віддаляє аналітика від художності, призводить до заміни її поняттям «письмо», а автора, відповідно - «функція». Звичайно, такий підхід цілком можливий за умови філософського аналізу, який чітко відмежовується від «лінгвістичного, філологічного, літературознавчого чи будь-якого іншого спеціального аналізу» [27, с. 318], або ж при перенесенні дослідження у сферу маргінальну, на стику різних наукових сфер.

Відзначимо, що остання теза досить серйозно вплинула на спрямування літературознавчих розвідок у бік від «автора» до «тексту», чим, безумовно, нашкодила не останньому (текст залишився незмінним), а скоріше третій іпостасі мистецького явища - реципієнту, його естетичній реакції, що в такому випадку зводиться до голого споглядання не підсиленого енергією буттєвої сфери носія мистецьких цінностей. Антипсихологізм (а саме так трактує польська дослідниця Зофія Мітосек відсутність авторського начала в наукових студіях), репрезентований формалістами і структуралістами, приводить до втрати якості і глибини філологічних досліджень, адже виявляється «насамперед у трактуванні літературного твору як продукту, незалежного від процесу творення, та в описі літературних засобів як об’єктивних та відокремлених від психіки творця культурних норм» [251, с. 207]. Крім того, «антиавторські» тенденції, репрезентовані у працях Р. Варта «Смерть автора» (1968), «Задоволення від тексту» (1973), М. Фуко «Археологія знання і дискурс про мову» (1972) та їхніх послідовників, мають виразну дегуманізаційну спрямованість, їхній зв'язок із певними філософськими тенденціями XX

42

століття не викликає сумніву і не потребує наразі ні підтвердження, ні заперечення, та все ж не може не викликати тривоги за умов, коли людство шаленими темпами втрачає духовні орієнтири, які значною мірою залежать від носія мистецьких цінностей.

Тож, розв’язуючи питання про необхідність осмислення категорії автора у філологічних студіях, не можна забувати й про те, що втрата літературою позицій, яка спостережена останнім часом, окрім об’єктивних чинників (розвиток аудіо-візуальних видів мистецтва) зумовлена ще й цим зміщенням. Сучасний артбізнес, як конкуруюча сила впливу на масову свідомість, розвинув, окрім звичних інтерпретаційних технологій на зразок журнальних «портретів», своєрідну індустрію «розкрутки» кіно-, телемитців: інтерв’ю, ток-шоу, фотосесії тощо. Це приваблює, і опосередковано через створений позитивний чи навіть скандально популярний образ творця зацікавлює його творінням. Про літературознавчу науку, особливо українську, цього не скажеш. Табу на авторитети переборювати досить непросто, а це, на наш погляд, шкодить історії літератури, яка працює не лише на освітлення минулого, а й на формування майбутнього громадянина. Зробити це далеко не просто без погляду літературознавця, а в перспективі - вчителя на постать автора того чи іншого літературного явища, осмислення його постаті в усій повноті його внутрішнього психічного і зовнішньо-подієвого буття.

Не виключаючи пограниччя, але спрямовуючи свій аналіз у літературознавче русло, будемо говорити про залучення інструментарію і методів гуманітарних наук, зокрема психології, як найближчої з людинознавчих, для досягнення своєї мети, яку можна сформулювати, як прагнення осягнути внутрішню іпостась письменника, реконструювати його психологічний портрет.

(Уривок з книги Михиди С. «Психопоетика українського модерну: Проблема реконструкції особистості письменника» )

Твори Михиди С. П. Психопоетика українського модерну: Проблема реконструкції

особистості письменника / С. Михида. – Кіровоград: "Поліграф - Терція", 2012. – 352 с.

Слідами його експериментів. Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії Володимира Винниченка: монография / С. П. Михида. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2002. – 192 с.

Історія української літератури кінця XIX – початку XX століття: [навч. посіб.-хрестом.] / С. П. Михида. – Кіровоград, 2010

Михида С. П. Реконструкція психологічних портретів українських письменників кінця XIX - початку XX ст. на основі мегатексту: автореф. дис. ... д-ра філол. наук : 10.01.01, 10.01.06 / С. П. Михида; НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2013. – 40 c., укp.

43

Іменний покажчик Архангельський А. 37

Бабенко О.22, 23

Бондар В. 34

Гладир Ю. 8,9

Гончаренко В. 34

Загравенко А. 33, 34

Корінь А. 9, 15, 23, 37

Лебедик В. 15, 23

Ленінська А. 9, 15, 23

Любарський Р. 15, 34, 37, 38

Мельниченко Н. 34

Михида С. 40

Мищенкова О. 37

Ноздра Л. 35

Обжелян Ю. 15, 16

Орел С. 38

Островерх Л. 38

Погрібний В. 16

Полевіна О.37. 38

Султанова Г. 38

Френчко Л. 16

Царук А. 16. 35

Янчуков С. 38

44

Покажчик назв творів

Під віями ночі………………………………………………………….5

Останній караван……………………………………………………..10

Самоцвіти степів полинових…………………………………………18

«Твори» в двох томах…………………………………………………26

Єдиним сном, єдиним болем………………………………………… 38

Психопоетика українського модерну : проблема реконструкції

особистості письменника………………………………………...… 41

45

Покажчик назв використаних періодичних видань Ведомости Плюс

Знам’янські вісті

Кіровоградська правда

Літературна Україна

Молодіжне перехрестя

Народне слово

Нова газета

Новгородківські вісті

Новини Кіровоградщини

Освітянське слово

Первая городская газета

Слово «Просвіти»

46

З м і с т

2012 рік

Гладир Юлія Федорівна....................................................5

Обжелян Юрій Васильович..............................................9

Бабенко Олег Олександрович…………………………17

2013 рік

Загравенко Анатолій Романович....................................25

Архангельський Олександр Дмитрович........................37

Михида Сергій Павлович………………………………41

Іменний покажчик.....................................................................44

Покажчик назв творів...............................................................45

Покажчик назв використаних періодичних видань...............46

47

Інформаційне видання

Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка Вип. 4.

Бібліографічний покажчик

Укладачі: Гурба Людмила Володимирівна,

Товстопят Наталія Сергіївна

Комп’ютерна верстка: Ященко Тетяна Василівна

КІРОВОГРАДСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ. О. М. БОЙЧЕНКА

25006 м. Кіровоград вул. Декабристів, 6/15

тел.: 22-77-93

http//www.lib.kr.ua

e-mail:[email protected]

48