Рутенія. Повернення відьми

Дитячийпортал

Присвячую коханій дружиніВікторії Горбуновій

Щиро подякую Галині Левченко та Ярославу Мойсієнку

Автор

У книжці використано слова з українських народних пісень «Стоїть яворець тонкий,

високий», «Тройзілля в дуброві», а також пісень гуртів «Вій» («Очі відьми», «Змія»,

«Нудьга», «Не дала земля», «Вогняне коло»), «Тінь сонця» («Пісня чугайстра»), «Океан

Ельзи» («Веселі часи», «Коли тобі важко»), елементи «Велесової книги» та справжні

українські замовляння.

Віталій Климчук

повернення відьми

Книга I.

Божа Донька

7

1Темний і мертво-тихий ліс обступав її з усіх боків.

Нависав над головою, стелився під ногами стежкою, ледь видною у місячному сяйві. Вона йшла без ме-ти. Довге чорне волосся звивалося по спині, обійма-ло плечі, коливалось у ритмі ходи. Вона не знала, куди йде — просто йшла, в голові бриніла лише одна дум-ка. Думка, яка одночасно давала її виснаженому тілу сили рухатися вперед, і забирала ці сили. Ця думка з кожним кроком ударяла молотом по душі: «ХТО Я?!»

Вона спробувала вимовити це вголос, але від то-го усвідомлення самотності стало ще сильнішим, ще жорсткішим, ще страшнішим. На голос озвалася зграя птахів. Вони знялись у повітря, тріпочучи крильми і здіймаючи галас. Ліс ніби ожив, але вже за мить знову стояла мертва тиша, від якої мороз пробігав шкірою. Їй схотілося зупинитися, знайти якусь нору, залізти у неї якомога глибше і не рухатися, не рухатися, не ру-хатися ніколи…

Передчуття чогось недоброго слимаком поповзло по спині, піднялося до серця і там оселилось як у себе вдома. «Зупинися, сховайся, не рухайся, тут тобі не-має місця, це не твій світ, на тебе тут не чекають….» — шепотів той моторошний слимак страху. «Ні, вперед, я не зупинюся! — рішуче відповіла вона і пришвид-шила ходу. — Не зупинюся, поки є сили. Я мушу ви-йти з цього лісу, я мушу дізнатися, хто я і чому я тут.»

Раптом вона зрозуміла: за нею стежать. Всім тілом відчула липучий погляд. Страх із серця мурахами по-повз у руки, ноги, голову. І вона побігла. Це був біг на-ввипередки зі смертю, біг, винагородою за який ма-ло бути життя. Вона бігла, і стукіт серця заповнював

8

увесь навколишній простір. Голова розколювалася від болю, віття дерев хльостало по лицю.

Стежка раптом зникла, і бігти стало важче. Си-ли покидали її, а погляд не відпускав. Ще крок… Ще один...

Нога, замість обпертися об землю, опустилася в ні-куди. Вона втратила рівновагу і полетіла в провал-ля. Останнє, що побачила, — схилену над нею вели-ку темну тінь.

2Сонце сходило над стінами древнього міста. Пер-

шими його вітали сніжно-білі вежі старшокняжого замку. Ось засяяла найвища вежа, за нею — три нижчі. Сонце поступово підіймалося, і зі світанкової напівті-ні проступали обриси міста. З ранкового туману вири-нали зелені сади; сірими тінями, маревом видавались дерев’яні хатинки.

Жителі Суронжу прокидалися.Одні пірнали у вранішній туман з дверей власних

будинків, інші  — з воріт заїзних дворів. Купці огля-дали свій крам, нашвидкуруч снідали і прямували до ярмаркової площі: треба ж усе розкласти та обгово-рити сьогоднішні ціни з товаришами. Власники пека-рень та всіляких крамниць теж перекладали товари і відчиняли двері для відвідувачів, бо ж було у Сурон-жі багато подорожніх, яким треба вранці вирушати в путь.

Прокидалися до світу і відьмаки з відьмами, і му-дреці, і волхви, і віщуни, і прості набожні міщуки. Всі вони сходилися до капищ і славили своїх богів.

9

Перуну мовимо!Хай істинна сила твоя наші поля оплодотворить,Грім і дощ хай поллються на них.І тому благі, яко йдемо — по волі твоїй.Як ранкову славу тобі мовити маємо,То так і мовимо, яко благ є і основа благ наших,Що упрошені вони суть, як вівці, нам течуть.Та матимеш нас у всі дні, та будемо тобі вірніІ до кінця слави твоєї, отче наш, назавжди.І хай буде так усі дні.Жертву тобі правим овсяне борошноІ так співаємо славу і велич твою.Славимо Дажбога!І буде він наш покровительІ заступник од Коляди до Коляди.Хай плодить на полях і дає трави для худоби,І дає нам в загонах скоту умножитися і зерна житнього багато,Іби мед віщий заколотити і варити.Бога світла славимо Суронжа!Славимо огнебога Семаргла!

Були у Суронжі й такі, що зі стогоном виповзали зі стічних рівчаків або чужих льохів, що їх необачні хазяї звечора не позачиняли. Ці нікому не молились, бо знали: жодні боги їм не допоможуть, сподіватися можна лише на власні сили і волю до життя. Вони лі-ниво потягувались, поширюючи навколо хвилі смо-роду, і теж прямували до ярмаркової площі. А там вже їжу якусь можна роздобути… у пихатих купців, які не завжди добре стежать за своїм майном.

Не поспішали прокидатися лише по корчмах. Тут люд, навпаки, саме збирався до сну або думав, чи не

1 0

попрямувати нарешті додому, зморений нічною пия-тикою, танцями та іграми.

У старшокняжому замку цієї ночі теж не всі спали. Добровін, головний відьмак Словунії, довірник-чарів-ник Старшого Князя Яра Третього, особливо гостро відчув небезпеку.

Власне, тривога не покидала Добровіна вже кілька місяців, висіла темною хмарою, відколи було зробле-но спробу викрасти Оберіг Суронжу. Винних не зна-йшли, і це затьмарювало всі ясні дні, усі радісні по-дії — Добровін чекав на повернення викрадачів. Він скликав відьмаків, і ті по черзі пильнували Оберіг. Зникла Рутенія — його учениця й найсильніша відь-ма країни. Вона сповістила про прибуття, але так і не з’явилась. Після зникнення Рутенії недобре передчут-тя посилилось.

Цієї ночі відчуття небезпеки гострим вістрям вко-лоло у саме серце. Щось негаразд у Словунському кня-зівстві. Про сон годі було й думати. Всю ніч Добровін перевіряв кожну кімнату, зазирав унутрішнім оком у кожну шпарину замку — і нічого не виявив. Лише зне-силився і на самому світанку поринув у тривожне за-буття.

3До тями приходила важко. Спочатку — нестерпний

головний біль. Потім — відчуття стрімкого руху туне-лем, у кінці якого чекало сліпуче світло. Нудило. Очі повільно розплющились, і вона зрозуміла, що світло в кінці тунелю — це сонце. Спробувала поворухнути

1 1

головою — біль розірвав її на тисячі дрібних скалок.У роті відчувався гіркий присмак. Вона сперлася

на лікті. Голова запаморочилась, нудота підсилилась. Думки були повільні і важкі, схожі на велетенські по-душки. Згори долинав пташиний щебіт, прохолодний вітер пестив тіло. Жива. Щось зашкодило пересліду-вачеві, і вона таки спромоглася втекти? Перед очима сплив спогад про темну тінь. Отже, щось зашкодило. Або хтось… Цей хтось може бути поруч, а отже, треба швидше повертатися до тями і діяти.

Вона підвелася, і, долаючи біль і нудоту, озирнула-ся. Тільки сонце. Тільки вітер. Навкруги — височезні дерева. Їх коливало вітровіння, і гілки тихенько ше-потіли своїм листям: «Тихо-тихо. Ми з тобою. Добре- добре буде все».

Раптом вона почула важкі кроки і пісню, співану низьким проникливим голосом:

У предвічних хащах, де не тліє цвіт болота,Де лягла назавжди чорно-золота кіннота,Часом в білій свиті зачарований блукаєЛісовик-Чугайстер і стиха промовляє:Якщо можеш, завітай до мене ти,Якщо хочеш, спий моєї води,Якщо Віриш, розкажи мені,Про що ти мрієш, коли живеш на самоті…

Вона заслухалась. Та несподівано спів урвався, по-чувся зойк, дрібний тупіт і верескливі вигуки:

— Тримай чугайстра, не пускай!— А! Кляті злидні! Ну… — і низький голос раптом

замовк.Потім — шурхіт, ніби землею тягли щось важке. Во-

на, криючись, рушила на звуки.

1 2

Шурхіт чувся все ближче і ближче. Біля густого ку-ща, крізь який проглядала невеличка галявина, вона зупинилися й побачила трьох людців: усі в лахмітті, маленькі на зріст, майже іграшкові. Але їхні очі сві-тилися зовсім не іграшковою люттю. Коротуни тягли галявиною когось величезного, вбраного у біле.

Вона вирішила поки не втручатись і подивитися, що ж буде далі. Тим часом злидні перетнули галявину й заглибилися в ліс, який все похмурішав і густішав.

Раптом чоловічки зупинилися. Її очам відкрив-ся кам’яний майданчик, маже непомітний у гущави-ні. Посеред нього стояв величезний сірий камінь, від яко го так і віяло холодом.

Залишивши тіло на узліссі, вони попростували до каменя. Йшли повільно, раз за разом уклоняючись до землі. «Але кому? Каменю?»  — сонце піднялося над верхівками дерев і висвітлило на камені крива-ві плями.

З-за каменя вийшла темна постать. У її руках була покручена палиця, вінчана майстерно вирізьбленою собачою головою.

— Що цього разу мені притягли злидні?  — почула вона чоловічий голос.

— Владарю, це чугайстер…— Я знаю, хто це! — обірвав їх чоловік, — НАВІЩО

ВІН МЕНІ?!— Владарю, це…— Ви повинні знайти Дзеванну! Повторюю, Дзе-

ванну!— Вислухай нас, уклінно просимо! — заволав зли-

день. — Цей чугайстер знає, де її шукати.— Он як?! Тягніть його сюди. І не баріться — вікно

буде відкрите недовго!

1 3

Чоловік ступив назад до каменя і вдарив палицею об землю. На землі утворилася пляма багряного світ-ла. Чоловік ступив у неї і розтанув у повітрі. Злидні ж попрямували назад по чугайстра.

Відчуття того, що відбувається щось неправильне й лихе, вдарило в груди зсередини, і вона вискочила з засідки. Уздрівши її, злидні кинулись у напад. Один вирвався вперед, вона схопила його й щосили пожбу-рила додолу… Тим часом ще двоє зайшли з боків і од-ночасно стрибнули. Їй потрібно було лише присісти, і вони зіштовхнулися, каменями гупнули вниз і теж знепритомніли.

На чиєму боці правда? Вона не знала, але щось під-казувало: полонений чугайстер ближчий їй, ніж на-падники.

Вона зв’язала злиднів, а потім наблизилася до чу-гайстра. Той був обплутаний міцними мотузками. Вузлів ніде не було видно  — потрібно щось гостре. Може, у злиднів? Обережно оглянула першого, друго-го — нічого. Саме лахміття. Залишився третій — з об-дертого одягу випав ніж. Але він не різав ці мотузки! На дотик м’які, та варто піднести ножа — й вони ста-ють тверді, мов криця.

Знесилена, сіла біля чугайстра. Давався взнаки го-лод, сонце піднялося вже доволі високо, а коли вона востаннє їла, невідомо. Залишалося одне  — чекати, доки чугайстер опритомніє. Та коли це станеться? Че-кати, чекати, чекати…

Чугайстер нарешті застогнав і спробував сісти. Йо-му то не вдалося, і тепер він сопів, з усієї сили напру-жуючи м’язи. Та мотуззя не піддавалося, а навпаки, твердішало, врізалось у тіло.

— Ці пута, мабуть, зачаровані.

1 4

— Ага. Помітив. Чим більше борсаюся, тим гірше робиться. — Він кивнув у бік злиднів. — Це ти їх так?

— Еге ж. Сама не знаю, як вийшло!— Ти не знаєш? — він здивовано глянув на неї.— Не знаю. Знаю тільки, що треба забиратися звід-

си. Але щоб іти, потрібно тебе звільнити.— То в чому проблема? Один твій рух… — він на-

штовхнувся на здивований погляд.— Мій рух?— Ти ж відьма!— Я відьма? Я не… «Але ж я не пам’ятаю, хто я. Мо-

же, й справді відьма? Але що мені від цього? Я ж не знаю…»

— Та швидше!Якась сила штовхнула її до чугайстра. Вона поклала

руки на пута, заплющила очі… І мало не знепритом-ніла від болю. Руки ніби різало ножем, тупим та іржа-вим. Коли ж очі відкрилися, побачила: пута впали.

***Йшли швидко. Минуло кілька годин, а чугайстер і

не думав зупинятися. За цей час вона встигла добре його роздивитися. Був він у білих штанях і такій же білій сорочці, вищий за неї десь на дві голови. Волос-ся мав біле й довге. Задовгі руки й ноги не заважали рухатися плавно. Часом він наче плив над землею — і тоді їй видавалося, що вона йде не за живою істотою, а за примарою… та ось чергова відхилена ним гілка хльоскала її по лицю, і мана зникала.

Кілька разів вона наздоганяла його й запитувала, куди йдуть... «Зажди, ще не час», «Поговоримо, коли прийдемо» — такими були його короткі відповіді.

1 5

«Ні, ну що він собі думає? Я життя йому вряту-вала, а він... Ще й голодна, як вовк!» — думалося їй. Пройшовши ще трохи, вона спитала вона себе: «А хто врятував мене вночі?»  — і придивилась до чу-гайстра уважніше. Це таки міг бути він!

Тим часом її проводар зупинився, зробив кілька кроків до центру галявини і покликав до себе. Вона підійшла ближче. Чугайстер здійняв руки, різко опус-тив їх, потім ще раз і тричі обернувся навколо себе. Їх огорнуло сяйвом, і вона не встигла змигнути оком, як опинилась у величезній печері. «Де я?» — і сама собі всміхнулася: минулої ночі вона запитувала, хто вона, а тепер — усього лише де вона. Це вже бодай щось...

Навколо було достатньо світла, щоб розгледіти кам’яні стіни, які велично піднімалися вгору і губи-лись у темряві. Озирнувшись, побачила, як чугайстер підійшов до стіни, провів по ній рукою — утворилися двері, які легко прочинилися.

Вони опинились у залі, привітній і затишній. І ди-во — там був стіл! І найбільше, що її зацікавило, — ка-баняче стегно посеред столу. Пахло печеним м’ясом і вогнищем. Ніяких приправ, саме лиш м’ясо, пізніше вона згадувала його смак не раз. Вона накинулась на кабанячу ногу, гризла її, кусала, сік стікав по щоках і скрапував на стіл…

Нарешті, голод вгамувався. Можна було відпочити і роззирнутися…

Перед столом, просто навпроти неї, стояли двоє. Чугайстер, про якого вона геть забула, і дівча з зеле-ним волоссям і такими ж яскраво-зеленими очима.

— Яка я рада тебе бачити, Руто! Як же я хвилюва-лась! — вигукнула дівчина.

— То це вона і є?! — здивовано вигукнув чу гайстер. —

1 6

То ж я дивлюсь, якась дивна відьма, ніби й не знає, якою силою володіє.

— Стривайте! Я ніц не розумію. Хто ви і звідки ме-не знаєте? Мене звати Рута? Хто я така? Що за силою я володію?!

— Ти відьма Рутенія. І здається, ти напилася з Дже-рела Забуття…

4Донедавна сонячні ранки радували Добровіна. Він

прокидався, щойно перші сонячні промені торкали-ся тіла, молився всім добрим богам, потім поринав у роботу над новими замовляннями, закляттями, ри-туалами і молитвами. Коли до сніданку лишалося близько години, спускався у бійцівську залу. Мало хто бачив Добровіна в бою, але ті, хто бачив... Ніхто б і не запідозрив за високим і худорлявим тілом, довгим сивим волоссям і бородою, тонкими руками з перга-ментною шкірою, тієї сили... Після сніданку — справи державні: розмови зі Старшим Князем, зустрічі з кня-зями Словунських земель, послами з інших держав... Спокій приходив увечері: роздуми, книжки, плани.

Цей ранок почався інакше. Коли Добровін, не-мов скинувши з грудей важезний тягар, нарешті роз-плющив очі, то зрозумів — сонце давно встало. Воно засипа́ло кімнату своїми променями, але звичної ра-дості у відьмака не виклика́ло. Тривога минулої ночі не розвіялась. Добровін сів за стіл з паперами, взяв книгу, та відразу відклав: вперше за багато років його руки тремтіли. «Напасть якась!»  — вилаявся й схо-вав долоні під стіл. Тоді обхопив ними голову і спер-

1 7

ся ліктями на коліна.Рвучко підвівся з крісла і попрямував до бійців-

ської зали. Може, хоч там вдасться позбутися цієї не-визначеності, спустошення, виснажливої тривоги, яка затягує і не дає можливості ані думати, ані нормаль-но відчувати, ані жити. Та й тут не склалося: зала була переповнена. Він прийшов запізно, і тепер тут вправ-лялася княжа дружина. Добровін наказав принести їжу до себе в кімнату, а сам вирішив пройтися садом. Він завжди так робив, коли треба було обміркувати щось складне. Краще відкинути те на деякий час, за-бути, й тоді рішення прийде саме.

Добровін вийшов із замку і підставив обличчя со-нячному світлу. Думки його повернули в бік справ дер-жавних. А думати було про що. Хоча б про те, що ско-ро зима, і чергові вибори Старшого Князя. То дарма, що Яр ще десять років тому, зовсім юним, став третім зі свого роду Старшим Князем. Люд думає про жит-тя теперішнє, а Яр діє не дуже вправно. Його обрали, сподіваючись на поєднання бойового духу і мудрос-ті. На жаль, першого виявилося більше, ніж другого. Мрія про бойові звитяги зростала і стала нав’язливою ідеєю. Радники просто не встигали відмовляти його від нових і нових авантюр — то розпочати війну з Бо-гумиром, то відібрати якісь землі у Орії, то рушити походом до земель песиголовців чи подивитися, що знаходиться за Великими Пустелями. То, звісно, ді-ла геройські, відважні, але зараз Словунії треба дещо інше — увага до справ внутрішніх. Занепадає відьма-цтво: щороку все менше охочих навчатися. Ба навіть більше, люди стали боятися відьмаків: якісь чутки по-взли з Богумиру про криваві відьмацькі ритуали. Ще й досі не вдалося знайти тих, хто ширив ті плітки, а їх

1 8

точно хтось свідомо поширював, Добровін це відчу-вав. Стало менше надходити податків, і казна танула на очах. Рутенія зникла… Це як початок бурі — спер-шу дме легенький вітерець, якого ніхто не помічає, потім він міцнішає. Спочатку крапає одна крапля — на неї не звертають уваги, потім дві  — від них від-махуються, далі чотири — думають, що дощ швидко мине. Нарешті зриваються злива і град, від яких не-має рятунку, яких не витримує жодна стріха, які за-топлюють житла, знищують посіви, вбивають людей!

— Куди ти преш?! — почув раптом Добровін і зро-зумів, що мало не втрапив під колеса якоїсь гарби. — Ой, пробачте мені! — забелькотів її власник, упізнав-ши відьмака.

— Пусте, чоловіче. Наступного разу буду обережні-ший! — усміхнувся відьмак, і чолов’яга погнав коня-ку далі.

Вже здалеку донеслося:— Ач! Розходилися! Зовсім на людей не дивляться.

Кляті відьмаки…Він зупинився як укопаний — таких слів раніше не

було чути.Поринувши у роздуми, Добровін підійшов до місь-

кого саду. Пройшов повз охорону, крізь відчинену бра-му, і вловив запах стиглих яблук. Пригадалося щось добре, з дитинства. Чужі сади, які обривали з друзя-ми. Приємна прохолода пахучого червонястого яблу-ка в кишені. Пройшовши вперед, він знайшов яблунь-ку, всипану великими жовтими плодами так густо, що, здавалося, от-от не витримає і впаде. Добровін піді-йшов до неї і торкнувся рукою найбільшого яблука — гладенького, теплого, випещеного сонячним промін-ням. Спливла розмова з Яром, що вже давно скалкою

1 9

сиділа у пам’яті. Той, як завжди, шукав легких шляхів.— Скажи, Добровіне, а чого відьмаки не можуть ви-

готовити для мене багато-багато золота? Я б роздав його людям, і вони були щасливі…  — спитав якось князь напідпитку.

— Ти вважаєш, золото робить людей щасливими?— Ну, так! Їм не треба буде важко працювати, во-

ни зможуть більше відпочивати, думати, мріяти. Вони любитимуть мене, і наше князівство стане най кращим.

— Князю, невже я мушу повторювати те, чого на-вчав тебе у дитинстві? Наводити приклади про пека-рів, які кинуть пекти хліб, селян, які кинуть вирощу-вати пшеницю, ремісників, які кинуть виготовляти одяг і взуття? І що після всього цього у людей не ли-шиться нічого, крім золота, яке не з’їси і не вдягнеш?

— Так, так, я все це знаю! Але мусять же ваші кляті чари допомагати людям?! — обурився Яр.

— А вони й допомагають. Я з тобою. Чи це не до-помога? Мої учні по всій Словунії лікують і навча-ють людей, захищають їх від чорнобожих тварюк, ви-вчають закони Прави, Нави і Яви. Невже цього мало? Чого ти ще хочеш? Щастя для всіх і назавжди? То на-годуй їх грибами для видінь, або краще відразу всіх повбивай! І тоді точно всі стануть щасливі, бо зник-нуть страждання. Усі страждання — від бажань, а піс-ля смерті бажань немає!

Добровін картав себе за нестриманість. Після то-го випадку стосунки між ними змінилися. Яр пере-став ділитися з чаклуном думками і тривогами, а сам Добровін став жорсткішим, вимогливішим. Яр не так дослу хався до відьмацьких порад. Розколина, що за-родилася тієї ночі, ставала дедалі ширша.

20

Добровін ходив садком, удихав запах яблук, торкав-ся листя, випробовував на міцність смородинове гіл-ляччя. Поступово думки перекинулися з минулого в майбутнє. Вибори Старшого Князя. Зазвичай кожен рід обирав собі князя, а ті вже з-поміж себе на Вели-кій Раді обирали Старшого. Час правління Старшого Князя ніяк не обмежувався, та самі князі могли будь-коли зібратися й прийняти рішення про перевибори, але обов’язково одностайно. Тому не так часто відбу-валися перевибори Але нещодавно до двору з’їхалися всі князі й оголосили про Велику Раду на кінець люто-го. Осінь щойно увійшла у свої права, тож князі натя-кали: Яр ще має час виправитись. Та сам він не праг-нув ним скористатися — навіть не прибув на зустріч. Добровін марно переконував його. «Я зайнятий! У ме-не лови!» — кидав він відчіпного і зникав з молодою дружиною у невідомому напрямку.

Щодо Діви, його дружини, Добровін ніяк не міг ви-значитись. Як не намагався проникнути у її Сутність, нічого не виходило. Відчувався слід якогось стародав-нього закляття. Щойно її Сутність починала відкрива-тися його внутрішньому оку, душу обплутувало таким соромом і небажанням йти далі, що він повертав на-зад. Виходило, сам себе зупиняв! З такими викрутня-ми Добровін ніколи не стикався, і це також спричиня-ло тривогу. Коли він розповів про це Яру, той спитав:

— А що таке Сутність?— Сутність — це справжній Ти. Ми живемо у цьо-

му світі під прикриттям безлічі личин, інколи самі за-буваємо, де наше справжнє Я, а де — машкара. А Сут-ність — це те, що найглибше, незмінне...

— То ти й мою Сутність можеш прочитати?— Можу.

2 1

— І що ти у ній бачиш?— Нічого. Те, що я можу, не означає, що я обов’язково

це зроблю.— То виходить, мою Сутність ти не читаєш, а Сут-

ність моєї дружини хочеш пізнати? — спитав уїдли-во князь.

— Так, — відповів Добровін.— То послухай мене! Відтепер я забороняю тобі ла-

зити в душу моєї коханої! Я їй вірю, і цього тобі має бу-ти досить. Поки що старший князь — я!

Ця розмова стала ще одним зламом у їхніх взає-минах.

Добровін багато часу провів у пошуках відомостей про Діву, та дізнався лише, що народилась вона десь у Древії, поблизу Великих Пустель. Рано осиротіла. Подалася світом. Об’їздила всі землі Словунії та Орії і вже збиралась у Богумир, та зустрілася на ловах із Яром. Було в цих подорожах щось таке, що непокоїло Добровіна. Чого б це проста селянка-сирота виріши-ла поїхати світ за очі? І випадково зустріла Старшо-го Князя? І випадково стала його дружиною? Добро-він не вірив у такі випадковості, але мав лише підозри і здогадки.

Добровін раптом відчув, що він за крок від розгад-ки. Ще трішечки — і думки, що ширяють карколом-ними шляхами, зупиняться і зіллються в одну точку, яка вибухне розумінням… Та нічого не сталося. Дум-ки знову розійшлися по своїх комірках і замість бажа-ного осяяння Добровін опинився перед порожнечею.

Сонце сідало.Час повертатись до замку.Піднявшись у кімнату, він наказав забрати захололу

їжу і вкотре розклав мапу Укранії.

2 2

«Де ж ти, Рутеніє? Ти мені зараз так потрібна! Твоя Сила, твій Розум, твоя Хоробрість і твоє Безум-ство!» — шепотів він, простягаючи над мапою прави-цю. Та рука нічого не відчувала. Тоді він узяв листа Рутенії, спалив його, а попіл розмішав у вроді. Про-шепотів:

Кам’яне до каменю, водяне до води,Дерев’яне до дерева, живе до живого,А відьмине — до відьми!

Він упустив на мапу краплю перемішаного з водою попелу. Та повільно, мов уві сні, впала, спалахнула червоним і зникла.

5Вони сиділи в кімнаті з вогнищем. Тепло від багат-

тя приємно огортало тіло.Рутенія дізналась про чугайстрів, лісовиків і злид-

нів. Чугайстри — лісові люди. Та на відміну від лісо-виків, які захищають ліс, чугайстри захищають усіх живих у лісі, людей і нелюдів. Про силу чугайстрів і їхню доброту ходило багато чуток, багато історій, ви-гаданих і правдивих. Майже стільки ж ходило опові-дей про підступність злиднів. Вони ненавиділи усіх, і навіть самих себе. Відколи існували злидні, точи-лася війна між ними і людьми. Та злидні не здатні об’єднуватись і діяти спільно. Щойно двійко злиднів чи більше сходилися разом, відразу починалася свар-ка, а потім бійка. Тому дивувало, що злидні тягнули не-притомного чугайстра, не сварилися, не з’ясовували, хто першим його звалив, в який бік його тягти і як це

2 3

робити правильно.Для самого чугайстра було несподіванкою зустріти

в лісі капище Чорнобога — камінь, до якого притягли його злидні. Ніхто ніколи не бачив такого ні в Орії, ні в Словунії. Лише чорні відьмаки Богумиру поклоня-лися Чорнобогу...

Зеленокосу дівчину звали Дзеванною. Це її шукали злидні і той чоловік з палицею.

Ще Рутенія дізналася, що вночі за нею гнався упир, і якби не чугайстер, вона була б тепер у Наві. Ще раз вдячно глянувши на чугайстра, якого звали Вітом, во-на продовжила слухати Дзеваннину оповідь і дізна-лася, що зеленокоса дівчина — донька богумирсько-го відьмака Ахрумана Чорного Ворона і зґвалтованої ним русалки з річки Рати. Жодного спогаду про Ах-румана у Рутенії не збереглося, та саме звучання його імені змусило її здригнутися… Тим часом Дзеванна вела далі.

***…Коли я досягла повноліття, мати покликала мене:— Дзево, я мушу розповісти тобі дуже важливу річ.

Я довго мовчала і, якби могла, мовчала б до кінця сво-їх днів. Але тобі загрожує небезпека…

— Небезпека? Хто насмілиться зробити мені щось зле у нашому русалчиному царстві?

— Помовч, доню! Це дуже важливо. Твій батько — не звичайна людина, як ти думала. Твій батько — най-жахливіша істота на землі, богумирський відьмак Ах-руман Чорний Ворон!  — проказала вона на самому диханні.

Я заніміла.— Дзево, я хотіла тебе вберегти. Я боялася, що ти

2 4

успадкуєш його лиху вдачу, його лиху силу — вирос-теш такою, як він. Але цього не сталося. На щастя! То-му ти росла, як і решта русалок. Але ти не така, як ін-ші. Ти маєш силу, рівну Ахрумановій.

Я ніколи нічого такого не помічала. Навпаки, мої здібності були досить посередні. Були русалки значно кращі. Вони без усякого навчання, завиграшки зупи-няли річки або розливали озера. Я ж, у кращому ви-падку, могла створити джерельце або знайти місце для криниці.

— Так і мало бути. Я зв’язала твої сили. Якби ти ви-користала бодай дещицю тієї сили, яку маєш, Ахру-ман відчув би це. Він дізнався б про тебе, знайшов... А що тоді, навіть страшно уявити.

— Він би мене вбив?— Навряд чи. Радше, зробив би служницею Маржа-

ни, богині холоду і небуття.— То чому саме тепер ти мені про це розповідаєш?— Ти досягла повноліття. Посвята… — тихо мови-

ла мати.Я зрозуміла… Кожна русалка, досягнувши пов-

но ліття, має пройти посвяту в дорослість. Це дуже складний обряд, його мета — повне звільнення магіч-них сил. Після обряду пута, що стримують мої сили, зникли б. Я не могла б далі ховатися від Ворона.

Я мусила будь-що уникнути обряду. І ми вирішили втекти. Кілька днів готувалися в дорогу. Планували перебратись до якогось озера в Орії, подалі від Рати, і жити там тихим і спокійним життям. Не так сталось, як бажалось.

Ми покинули домівку і рушили вниз по Раті, до Ін-гулу. Було страшно і сумно. Хотілося назад.

Моя таємниця, напевне, відкрилась іще комусь. Ко-

2 5

му, не знаю. Хтось підслухав нас і доповів Ахруману. Втомлені і виснажені, ми досягли берега Інгулу в Орії. Там Ахруман на нас і чекав.

— Вирішили від мене втекти? Від мене, Ахрумана Чорного Ворона?! — Він зареготав.

— Не чіпай її! Вона не для тебе! — заступила мене мати.

Тим часом відьмаки оточили нас зусібіч. Втікати бу-ло нікуди.

— Ну-ну! Що ви проти мене вдієте? Ти, нікчем-на слабка русалка, і твоя безсила донька?  — Він по-зміїному посміхнувся

— Не наближайся до нас!  — повторила моя мати тихо.

— А то що? Звабиш нас? Це ж усе, що вміють ру-салки!

Ми з мамою стали спина до спини. Коло відьмаків стискалося. Ахруман підскочив до нас, схопив матір за волосся і жбурнув у пісок. Я кинулась на допомо-гу, та якийсь відьмак схопив мене. Я не могла й пово-рухнутися. Ворон підійшов до матері й… ударив її но-гою, потім ще раз. А потім ударив у серце. Я оніміла. Крик застряг у мене в горлі, мені хотілося його вбити на місці, вбити жорстоко, щоб він страждав, страждав у сто разів сильніше, ніж моя мама і я разом. Та я ні-чого не могла вдіяти. А він лише посміхнувся, стру-шуючи пісок з одягу.

— Все, тепер ти моя,  — прошепотів він, підійшов-ши впритул.

— Я ніколи не буду твоєю! Радше вб’ю себе!  — Я плюнула йому в лице.

— Дарма, — сказав він і схопив мене за горло.І раптом, невідомо звідки, з’явилася ти, Руто! Ти!

2 6

Ти звільнила мене, але, на жаль, не встигла врятува-ти маму!

Ти вилетіла з-за пагорба, мов вихор. Я не встигла змигнути оком, як Ахруманові відьмаки були мертві. Ти рухалась так швидко, що навіть Ахруман не відра-зу збагнув, що діється. Він випустив мене з рук і по-вернувся до тебе.

Ви стояли мовчки. Між вами іскрилось повітря, клу-бочився туман. Ахруманове обличчя перетворилось на маску, очі на щілинки, а губи рухались, вимовляю-чи закляття. Твої ноги почали тремтіти, і я зрозуміла: ти втрачаєш сили. Я мала щось вдіяти. Озирнулась. І побачила за своєю спиною води Інгулу. «Та я ж ру-салчина донька! Я маю силу! Я мушу нею скористати-ся!» Сама не своя, не знаючи, як тією силою керувати, я кричала закляття, та це не діяло. Я дивилась, як ти стояла, ледь жива, і як виблискували Ахруманові очі-щілинки.

Я заплющилась і в розпачі закричала. Ніколи в житті я так не кричала. Перед очима постала мамина смерть, а тоді — ті дні, коли ми були разом… Моїми вустами кричав сам відчай. Мабуть, після того я вже ніколи не зможу плакати. Все своє горе я вклала у той крик. А коли розплющила очі, то побачила величез-ний водяний стовп. Він стояв, готовий до наказів. По-ворухнула рукою праворуч — він гойднувся, ворухну-ла рукою ліворуч — він слідом за нею. І я зрозуміла, що маю робити.

Повернулась до вас. І саме вчасно: ти падала. Тієї ж миті я направила руку на Ахрумана. Водяний стовп з неймовірною силою шубовснув на нього. За мить берег спустів. Я дуже сподівалася, що Ворон зазирнув смерті у вічі. Певно, так і було, та погляд її був недов гий.

2 7

Ти впала на землю і не рухалась. Я спробувала тебе підняти, впала і, мабуть, знепритомніла, бо коли отя-милась, замість неба над головою побачила дерев’яні крокви, обплетені павутинням.

Я лежала на сіні. Було тепло і затишно. Підвелась і зрозуміла, що знаходжуся на чиємусь горищі. Зі стрі-хи звисали житні снопики, поруч валялося лахміт-тя, далі лежали вила, лопати, граблі, серпи, ще щось. Крізь стріху пробивалося сонце.

Усе, що відбувалося далі, нагадувало сон, який я мо-жу відтворити лише уривками.

…Ось чую кроки. Ховаюсь. Обережно виглядаю. Це ти. Виходжу. Кажеш, що все гаразд, що ми в Орії. По-даєш молоко і хліб. Розповідаєш, що ми у твоїх дру-зів-селян. Питаєш, чому Ахруман нас переслідував? Я розповіла все, що знала. Ти була дуже здивована й водночас ніби рада. Кажеш, що ти відьма, що йшла в Суронж до Добровіна. Кажеш, що хтось вкотре робить спробу викрасти оберіг Суронжу, і тепер його охоро-няють відьмаки-добровольці. Ти хотіла до них приєд-натися. І по дорозі зустріла мене.

Ми покинули наш прихисток. Внизу було звичай-не сільське подвір’я, ходили кури, рохкали в багнюці свині, й сумно дивилась на нас руда корова. Ти зали-шила мене саму і пішла до хати. Дуже скоро поверну-лась і сказала, що ми можемо йти. Але куди? Я нічо-го не розуміла, була в розпачі. Мамина загибель, нова сила, напади на Суронж, Ахруман, ти — усе перемі-шалося. Ти взяла мене за руку і спокійно, впевнено сказала, що ми мусимо піти до лісу. Там ти переда-си мене під захист чугайстрів, бо Ахруман, напев-но, живий, і лиш трохи приголомшений. Потім ти пі-деш до Словунії оберігати Суронж. А коли з містом

2 8

усе владна ється, повернешся по мене. Я трохи бояла-ся чугайстрів — ніколи не мала з ними справ. Чи не видадуть вони мене Ахруману? Ти засміялася. Ска-зала, що чугайстри закляті Ахруманові вороги, пере-бувають під захистом Дажбога і Яровита. Володіння чугайстрів розкинулися в лісах біля Мовчазних Гір, де Джерело Забуття. Той, хто з нього нап’ється, на-завжди забуде, хто він, звідки, й втратить мету сво-го життя...

Потрібно було швидко зникнути в лісах, щоб Ахру-ман не встиг оговтатись. Ти сказала, що могла б пере-нестися туди, не змигнувши й оком, та Ахруман може нас відчути за проявами сили, тому знову мене поки-нула, а коли повернулася, вела за собою чорного, як вугілля, коня.

…Ось ми на його спині. Він не біжить — він летить. З такою шаленою швидкістю я ніколи не рухалася. Все навколо зливається в одну зелено-жовто-блакит-ну довгу пляму. Я спочатку навіть не можу дихати, та згодом звикаю. Дивно, але я не відчуваю незручності, хоч їду верхи вперше. Я розумію, що то не звичайний кінь. Ми летімо цілий день.

…Почало сутеніти, вдалині з’явилися верхів’я дерев. Ми зупинилися. Злазячи з коня, я не втрималась і по-летіла сторч головою. Ти підхопила мене й постави-ла на ноги. А кінь, постоявши хвильку, глянув на нас майже людськими очима і зник. Я дивилась на тебе, на ліс, у який мені зовсім не хотілося йти…

…Темрява. Потужний спалах світла. Бачу дві поста-ті. Одна твоя, інша — Воронова. Я біжу на допомогу, та наштовхуюсь на невидиму стіну, яка мене не пус-кає. Знову спалах світла: це Ворон кинув у тебе вог-няну кулю, але ти ухилилась. Крізь темряву чую крик:

2 9

«Вона не буде твоєю, Ахрумане!» Знову спалах — Во-рон кидає дві вогняні кулі, і водночас, поки ти від них ухиляєшся, роздвоюється, і тепер перед тобою два Ворони. Один кидає кулю, а інший час обходить тебе ззаду і нападає. Знову темрява. Я хочу пройти до тебе. Кличу водяну силу, та води немає навколо, і я нічим не можу зарадити. Чую Ахруманів сміх і голос: «А те-пер до джерела!». І твій здавлений крик: «Тікай до лі-су. Там чугайстри допоможуть!»

… Сама не своя біжу до лісу. Хочу кричати, та не мо-жу вичавити з себе жодного звуку.

***На цьому Дзеваннина оповідь обірвалася. Рута по-

дивилась на Віта. Той же, вмостившись зручніше, про-довжив.

***— Так ось. Саме приліг я спочити після трудів пра-

ведних. Так добре поганяв того дня злиднів — аж до сьогодні тішуся. Та не встиг я вхопити сон за бороду, як почув крик, гамір. Я стрімголов на двір. Там спала-хи. Пішов я на них, коли просто на мене налітає хтось малий, переляканий, хоче щось сказати — і не може. Ніби людина, а придивився — це ж русалинка. Що її сюди принесло? А вона щось лепече, плаче, не може зупинитися. Ні, думаю, не піду я туди сьогодні. Забе-ру її, нехай відійде, прийде до тями, а там побачимо. Звісно, приспав я її, щоб не тривожилась, а на ранок вона мені розповіла те все, що й тобі щойно. І все про-сила — підемо до Джерела Забуття шукати Рутенію.

Ніяк не міг пояснити, що їй до Джерела і близь-ко підходити не можна. Якщо до Джерела підійде

30

русалка, ніщо її не втримає — нап’ється. Але так вже вона хотіла тебе знайти, що мусив я сам щодня шука-ти тебе по лісі, а на двері закляття накладав, щоб Дзе-ванна не могла їх відчинити, а то б побігла за мною. Шукай потім вас обох…

***— Але ж ти знайшов, Віте! Ти знайшов її! — вигук-

нула Дзеванна й подивилась на Рутенію. Та вже май-же спала.

— Г-м-м, хто кого знайшов, це ще питання. Якби не Рутенія, не знаю, де б я зараз був, і хто що зі мною робив би, — сказав чугайстер. — Ну, годі теревенити, гайда спати, ранок від вечора мудріший.

6Служниця зачинила двері до покоїв Старшого Кня-

зя. Яр лишився наодинці з дружиною, яка лежала у просторому ліжку. Вогнище палахкотіло і миготливо висвітлювало простору кімнату. Яр наблизився до Ді-ви і зазирнув їй у вічі, в яких палала пристрасть. Всі думки миттю вилетіли з княжої голови, поступаю-чись місцем б’ючкому бажанню. Так було від почат-ку їхнього знайомства. Він зрозумів одразу: вона буде його, їхні душі народжені, щоб бути разом! З часом по-чуття не потьмяніли, а навпаки, підсилилися.

— Коханий, ходи до мене… — прошепотіла вона.— Я вже тут!Більше не було вимовлено ні слова — говорили мо-

вою обіймів, поцілунків, дотиків і кохання. Коли про-

3 1

лунала остання нота їхньої мелодії, Діва зупинилась, широко розкрила очі і на видиху вимовила:

— Я — твоя! Я заради тебе втрачаю себе! А що ти здатен зробити задля мене?

— Все! Все! Все! Кохана, я для тебе зроблю все, чо-го забажаєш!

— А для нас?— І для нас з тобою я піду на все!— Ні, не для нас з тобою, а для нас із твоїм сином?Яр закам’янів. Дівині слова заскочили його зненаць-

ка, і він якусь мить мовчки дивився у її щасливі очі. А потім схопився з ліжка, підхопив Діву на руки і почав кружляти по кімнаті, кричучи:

— Я — батько! Нарешті! Не може бути?! Ти певна?— Я певна! — Дивилася Діва йому в очі і бачила щи-

ру радість. — Але що ти ладен зробити заради нашо-го сина?

— Та я заради нашого сина життя своє віддам!— А життя інших?Яр зупинився і поставив Діву на підлогу.— Ой, як холодно! Занеси назад!— Я заради нас з тобою і заради нашого майбутньо-

го сина вже давно жертвую чимось дуже і дуже доро-гим, — мовив він, дивлячись на вогонь.

— Про що кажеш?  — переполошилась Діва, поба-чивши в його очах щось дотепер невідоме їй, страшне і чорне. — Я ж пожартувала!

— А я ні! — мовив Яр і пішов геть.Діва якусь мить чекала, що він повернеться. Та две-

рі вдруге не відчинились, і вона з думками «Що ж я такого зробила?» заснула. На подушку повільно ско-тилася сльозинка.

1 2 8

30Місто було побудоване колами, тому знайти дорогу

було легко, але дістатися місця важко. Дорога до цент-ру, як і має бути, починалася від самих воріт. Однак на центральну вулицю міста вона не скидалась. Одразу за стінами починалися ряди напівзруйнованих буді-вель, які, немов обценьками, стискали дорогу, нави-сали над нею, затуляючи небо. Водночас вони ство-рювали таку бажану тінь! На перший погляд, будівлі були незаселені, та коли Рутенія крадькома озирала-ся, то бачила, що з вікон, напіврозбитих дверей, роз-трощених дахів визирають дитячі і дорослі обличчя.

Не такого Рутенія чекала від Суронжу.Проминувши цей похмурий район, вони вийшли

на невелику площу. В центрі стояв фонтан, а довкола зграйка дітей бавилася водою, обливаючи себе та пе-рехожих. Не обминула ця чаша і Віта, який у відповідь радісно усміхнувся дітям, а потім сам підбіг до фон-тану і почав бризкатися. Діти залементували в захва-ті — коли б іще на них побризкав водою двометровий велет?

Віт продовжував бавитися, коли помітив: посмішки на дитячих обличчях зникли, а згодом зникли і самі діти. Він озирнувся — його друзів оточили більше де-сятка вояків. Утікати нікуди. Від площі відходить ще три дороги, та всіх їх перегороджено.

— Ось ми вас і дістали! — відділився від оточення командир. — За наказом Старшого Князя Яра Третьо-го, вас заарештовано за звинуваченням у поклонінні Чорнобогу та спробі викрадення Оберегу Міста.

— Чекайте, що за дурня?  — Віт ступив уперед, та його зупинила шабля біля горла.  — Це  — Рутенія,

1 2 9

це — Золота. Верховний чарівник Словунії. Добровін чекає на нас! Повідомте його!

— Всі ваші прохання не мають сили. За наказом Старшого Князя Яра Третього, всі, хто підозрюється у поклонінні Чорнобогові, не мають права голосу і під-лягають страті. Ви підете з нами, і можливо, у вас буде кілька днів для спокути! Якщо не підкоритеся, ми ма-ємо право порубати вас на місці! Вибирайте.

— Ми йдемо з вами! — зітхнув Золота.Рутенія тихцем торкнулася його плеча, показавши

поглядом униз. Золота опустив очі і зрозумів: злидне-ві вдалося непомітно зникнути.

Сторожа не повела їх до княжого замку. Натомість вони звернули до якогось провулку, пройшли кілько-ма безлюдними вулицями, поблукали лабіринтами завулків, і коли бранці вкінець заплутались і висна-жилися, вийшли до сірої будівлі. Грубо вирубана з ка-меню, вона височіла на тлі радісно-синього неба, на-че темна грозова хмара. Майже невидимі, малюсінькі віконця втупилися у бранців жадібними поглядами.

Всередині споруда справляла не краще враження. Сірі коридори, тьмяно освітлені кіптявими смолос-кипами, сирі стіни, вкриті тонким зеленкуватим мо-хом...

«Хто нас звинуватив? Ми ж ні з ким навіть не зу-стрічалися? Може, нас просто з кимось переплута-ли?» — думала Рутенія.

Та коли за ними зачинилися важезні кам’яні две-рі, остання надія розвіялася. Світло до камери потра-пляло крізь невелике віконце завбільшки з голову і непридатне для втечі.

— Ми назвали свої імена. Якщо вірити Дзеванні, мене мають знати у Суронжі. Мене тут навіть че кали!

1 3 0

А отже, звинуватили саме нас. Тут немає помилки! Тут є чиясь лиха воля! — сказала Рутенія.

— Ахруман знову постарався! — зрозумів Золота. — Та як? Як йому вдалося?

— Як йому вдалося, з’ясуємо, коли вийдемо звідси. Зараз же треба знайти спосіб вийти… — замислила-ся Рутенія.

Та голова була порожня. Поодинокі й хиряві думки ширяли у цій порожнечі. Жодної ідеї не було ні у Віта, ні в Золоти. Мовчки вони досиділи до темряви, яка накрила їх темним рядном. Їсти ніхто не дав. Стало холодно. Ліжка у їх в’язниці передбачено не було: на-що тратитися на тих, хто й так скоро буде на тому сві-ті? Добре, хоч отвір у підлозі був: у темряві вони всі по черзі використали його за призначенням. Після цього притислися один до одного і спробували заснути. Сон не йшов. Рутенія намагалась думати про втечу, та го-лова вперто відмовлялась і чомусь настійливо зверта-ла увагу на обійми Золоти, змушувала прислухатися до його рівного дихання. Вона почала рахувати його видихи, і так заснула.

Пробудження нічого доброго не принесло. Хіба що промінчик світла вдарив у середину камери, розбив-ши морок і розвіявши його по кутках.

— Та що ж це таке? Все місто ніби вимерло! Жодно-го звуку, — сказала Рутенія.

— Не знаю, що це, але певен — щось відбувається у Суронжі, й це щось — не дуже добре! — відповів їй Зо-лота.

Їсти хотілося страшенно. Віт не витримав і піді-йшов до дверей. Приклав вухо, а потім почав щосили гатити по них кулаками і кричати:

— Гей, там, зовні! Ви тут хоч їсти даєте?

1 3 1

— А ну замовкни! — нарешті почулося з-за дверей.— Та їсти ж хочеться! Чи ви тут голодом страчуєте?— Їсти? Ха-ха, — зайшовся реготом голос внизу. —

Нащо? Все одно недовго лишилося! От чудні! Нате во-ди, може, полегшає!

І з дірки під дверима з’явився кухоль. Тільки поба-чивши холодну воду, торкнувшись вогкого від крапель кухля, Рутенія зрозуміла, як хоче пити! Втамувавши спрагу, всі полегшено зітхнули. Втім, полегшення бу-ло тимчасовим: стіни нікуди не ділися.

Раптом у дверях щось клацнуло, і вони з гуркотом відчинилися. За ними стояли два охоронці з оголени-ми шаблями.

— Виходьте по одному! — сказав той, що стояв пра-воруч.

— А ти ввійди і візьми! — вишкірився Золота.Охоронці нерішуче перезирнулися, але ввійти по-

боялися. Вони просто зачинили двері, а коли відчини-ли їх, перед очима ув’язнених постав живий коридор з охоронців. Він починався від самих дверей і тягнувся далеко вглиб коридору.

— Вам звідси не втекти, — спокійно мовив той же охоронець. — Ви вб’єте кількох із нас, та інші вас здо-лають.

— Не дурійте. Виходьте, — додав впевнений у сво-їх силах другий.

Бранці повільно рушили до виходу. Йдучи вздовж живого коридору, Рутенія намагалася вгледіти бодай якусь прогалину, та в кожному поперечному коридорі стояла така ж стіна з охоронців.

«Де їх стільки набрали?» — дивувалась вона.Нарешті вони опинилась на невеликому залито-

му сонцем подвір’ї всередині в’язниці. По периметру

1 3 2

стояли у два ряди охоронці. По центру — велика ку-па хмизу, накидана навколо трьох стовпів. Біля хмизу стояв ще один охоронець, та його голова була вкрита чимось чорним. Виглядали лише сині очі. Вони з ці-кавістю стежили за в’язнями. Жодної неприязні — ли-ше цікавість. В його руці палав смолоскип.

— Це для нас? — здогадався Віт.— Еге ж, — підтвердив Золота.— Будуть палити? — спитала Рутенія.— Еге ж, — знову підтвердив Золота і додав, — та з

вогнем ми впораємося. Дивися на небо.Рутенія підвела голову. Небо було чисте і безхмар-

не. Сонце світило, немов забувши про те, що вже осінь. А може, воно так намагалося останніми зусил-лями втримати літо. Охоронці підштовхнули їх у спи-ну, мовляв, ваша дорога  — до хмизу. Розчищеними стежинками їх підвели до самих стовпів, після чого прив’язали. Золота щось шепотів.

У мить, коли мотузка торкнулася її рук, у неї наре-шті з’явилася думка:

«Як я могла забути? Я ж могла прикликати полоза! От дурепа!» — але руки вже були зв’язані, а камінь — за пазухою.

В цей час охоронець опустив свій смолоскип у хмиз  — і той весело спалахнув жовтими язичками. Повіяло жаром, горло і ніс одразу забилися димом. Рутенія спробувала заплющити очі й зосередитись на камені. І він відповів! Спочатку легким теплом, потім пульсацією. Він діє! Зараз прийде полоз, і врятує нас! І в цей час у голові пролунав Горинів голос:

— Я не можу пробитися до Суронжу. Сильні заклят-тя! Візьми моєї сили! Цього замало, але більше пере-дати не можу!

1 3 3

І Рутине тіло сповнила сила. Вона більше не відчу-вала ні жару, ні болю, хоч вогонь уже підступив до ніг і почав палити одяг. Вона розірвала руками пута.

Золота закінчував своє шепотіння, посилюючи го-лос — тепер його чули навіть охоронці:

На Осіянській горі, там стояв колодязь кам’яний;Туди йшла дівка кам’яна,кам’яні й відра, кам’яний коромисел,Кам’яна коса, кам’яна вона вся;Коли вона відтіля води принесе,тоді з рожденного Золоти кров потече;тоді з неба божого дощем вогонь заллє!

— Рви пута! — вже звертаючись до Рутенії, крикнув Золота.

Та миттю повернулась і одним порухом порвала ре-мінці, що стискали Золоту. Він же нігтями провів по руці — з неї на вогонь зацебеніла кров.

Охорона, запізно зрозумівши, що відбувається, ки-нулася було до бранців, та щойно Золота порвав собі вени, як на чистому небі з’явилася чорна хмара, з неї полився рясний дощ. Він миттю залив вогонь. Кров з Золоти лилася все дужче, а дощ припустився і пере-творився на град. Градини немилосердно били охоро-ну, і ті з криками носилися подвір’ям, доки не зрозумі-ли: єдиний спосіб сховатися — втекти у приміщення.

Коли подвір’я спорожніло, Золота спробував затис-нути руку, щоб перекрити кров, та сил не було. Блі-де Золотине обличчя повернулось до Рутенії, і він зміг лише сказати: «Вибач, я намагався…» І впав до-долу. Рутенія кинулась до нього, перед тим звільнив-ши чугайстра. Потрібно було перев’язати руку. Віт

1 3 4

про стягнув їй свої пута. Та щойно зупинили кров, як припинився і дощ.

Охоронці з недовірою виходили зі схованок, оточу-ючи бранців. Тепер їм уже точно нікуди втікати. Якщо вони й мали шанси з живим Золотою, то з його непри-томним тілом їм не відбитися, якою б сильною не по-чувалась Рутенія.

Воїни стискали кільце. Віт із Рутенією стали спина до спини.

31

У Добровіна було обмаль часу. Хвиля викрадень прокотилася Словунією. Викрадали обереги міст. Все почалося з Суронжу, а за кілька днів було викраде-но обереги зі столиць Скреви, Древії і Полевії. З кня-зівств прибували посли-відьмаки з проханнями про підмогу. Добровін у намаганнях зберегти таємницю і водночас розкрити злочини забув про їжу і сон.

Купа часу йшла на збереження спокою слов’ян. Скревлян і древлян вдалося заспокоїти, а от полян — ні. Полевія завжди була неспокійним князівством. Пнулася до самостійності, незалежності. А тут випала така можливість зіграти на слабкості Старшого Кня-зя! І саме під час розмови з полянським відьмаком за-чувся гомін, крик, брязкання зброї.

Добровін, вибачившись перед гостем, вискочив у коридор, і там був збитий з ніг якоюсь низенькою іс-тотою. Обоє полетіли шкереберть, а тут приспіла і сторожа. Вона оточила клубок із Добровіна та цієї іс-тоти, що борсалася в складках відьмакової просторої

1 3 5

одежі. Коли нарешті Добровін зміг підвестися, перед ним постав…

— Злидень у замку! — вигукнув відьмак, і заніс було руку, щоб кинути охоронне закляття.

Сторожа наготовила сулиці, щоби у разі чого зако-лоти злидня старим перевіреним методом. Той же пе-релякано озирався і щось намагався сказати, дивля-чись на Добровіна. Відьмача рука була вже готова до вирішального кидка, коли він у тому белькотінні розі-брав по губах знайоме слово.

— Ану, повтори!  — наказав він злидню і показав стражі, щоб вона відступила.

— Ру…е..я! — судомно вигукнув злидень.— Ще раз, не розумію! — підійшов ближче Добро-

він, відсуваючи в бік сулиці.— РУТЕНІЯ! — немов долаючи внутрішній супро-

тив, нарешті спромігся просто у вухо Добровіну ви-гукнути злидень.

— Де? Де вона? Звідки ти?.. — почав було Добровін, та озирнувшись, схопив злидня за шкірку і потягнув до своєї кімнати.

32В’язничне подвір’я залило синім світлом. Охоронці

вклякли на місці, так само завмерли й ув’язнені. На-стала тиша. Рутенія почула, як калатає серце, і зрозу-міла.

Охоронці ошелешено дивились угору. Рутенія й собі звела очі. Там синє світло почало збиратися в сліпучу сферу. Коли все світло втягнулось у неї, вона шалено

1 3 6

закрутилась і понеслася донизу. Далі все відбувало-ся, мов уві сні.

Синя куля впала між Рутенією та охоронцями і ви-бухнула яскравим світлом. Хтось відвернувся, хтось затулив очі руками, хтось кинув зброю і побіг геть з двору, хтось скрикнув і впав на землю.

Із синього світла проступила людська постать. Ви-сока, з довгими руками і ногами. Трішки незграбна. Чимось схожа на Віта. Із довгою палицею у правиці. Постать простягнула до Рутенії вільну руку і помани-ла до себе у світло. Рутенія взяла Віта за руку, той під-хопив Золоту і пішов за нею.

Щойно вони увійшли у світло, як побачили: в’язничний двір почав віддалятися від них. «Ми ле-тимо!» — здогадалась Рутенія, коли побачила під но-гами свою темницю. І лише потім звернула увагу на того, хто стояв поруч. Довге сиве волосся водоспадом лилося донизу, довга борода сягала майже до пояса. Великий гачкуватий ніс нависав над бородою. Великі й усміхнені очі весело дивилися на них.

— Добровін! — здогадалась Рутенія. І знепритомні-ла. Тепер Віт тримав на руках і Золоту, і Рутенію.

До тями відьма прийшла непомітно, без звичного болю і нудоти. Просто відчула, що лежить на м’якому ліжку, вкрита ковдрою. Їй тепло і нічого не болить. І страшенно хочеться їсти. Десь неподалік почула голо-си. Один вона знала, другий теж був ніби знайомий — густий, теплий, мов оксамитова тканина, і водночас владний.

— …Ваш друг злидень мало не на голову мені впав, волаючи, що Рутенія в місті і її треба рятувати. Вам із ним пощастило. Проскочив крізь усю охорону, про-

1 3 7

бив найсильніші мої охоронні закляття…  — вів той голос, а Віт відповідав:

— То Рутенії заслуга. Це вона змогла достукатись до нього. Ми ж його спочатку силою схопили…

— А як ти нас знайшов? — озвалась Рутенія, зрозу-мівши, що поруч друзі.

— Сила Крові. Ваш зільник Золота використав Силу Крові, покликавши грозу. Чесно кажучи, я давно вже не бачив такого сильного поклику.

— Там… Золота? Як він? — стривожилась Рутенія.— Гаразд. Він міцний. Витримав.— А Бось? Він тут?— Так, він чекає внизу. Будеш готова — тебе прове-

дуть.У Рутенії відлягло від серця.Коли Віт з Добровіном вийшли, прийшли молоді

служниці, а за ними — кілька дужих чолов’яг з де ре-в’я ною балією. За кілька хвилин вони наповнили її га-рячою водою і вийшли. А дівчата допомогли Рутенії дійти до води. Вони змивали з тіла піт, бруд, злива-ли на волосся, додавали у воду пахучі трави. Рутенію огорнуло відчуття спокою і щастя. Нарешті вона серед друзів, скоро все роз’ясниться і все буде гаразд…

Після купання дівчата допомогли витерти тіло, при несли одяг — чорні шкіряні штани, таку ж шкіря-ну куртку і білу сорочку. Вона одяглася, підійшла до дзеркала і жахнулась: обличчя хоч і чисте, та таке блі-де, що якраз добре мерцем прикидатися. А ще — ве-личезні синці під очима від недосипання й тривог. Довершувала картину зачіска у вигляді воронячого кубла. За допомогою гребеня з волоссям Рутенія впо-ралася, а на синці і блідість вирішила не зважати: інші теж, мабуть, зараз не красені.

1 3 8

Ті ж самі служниці провели її до зали, де мала бу-ти вечеря.

Довгий дерев’яний стіл відразу впав у вічі. З одного боку він був порожнім, а з іншого — повний усіляких страв. Там сиділи друзі. Першим її побачив Бось, і за-махав руками. Поруч зі столом горів камін, біля якого сидів у кріслі-гойдалці Добровін.

Друзі, привітавши Рутенію, посадили її до столу. Їли, як не в себе. Такої смакоти Рутенія не пробува-ла дуже давно. Принаймні, не могла цього згадати. Та шлунки не безмірні — першими здалися Золота і Бось, за ними Рутенія. Найдовше тримався Віт — він уже ледве сидів, його живіт напнувся, як бубон, а рука ще тягнулася по останню смажену курячу ніжку.

Коли трапезу було завершено, Добровін повернув-ся до друзів і запропонував повернути стільці до вог-ню і сісти поруч.

Рутенія озирнулась на свою компанію і почала опо-відь. Вона не пропустила жодної подробиці, розпо-відаючи навіть про сновидіння, напади, страх стати дикою відьмою та розмови з Босем. Там, де вона забу-вала, її доповнював Віт, а подекуди й Бось. Добровін слухав і не переривав. Інколи він перепитував, щоб уточнити деталі. Коли ж Рутенія дійшла до опису Зо-лотиних чарів на крові, відьмак зупинив її.

— Все, що ви розповіли мені, проливає світло на останні події, про які ви навіть і не здогадуєтеся. Те-пер багато чого стало на свої місця. — Добровін від-кинувся у кріслі назад, і воно тихенько зарипіло.

— То що ж відбувається? — спитала Рутенія.— Сьогодні не час і не місце, — помовчавши, відпо-

вів Добровін. — Я ще у дечому маю переконатися. Зна-йте лише, що дивні речі трапляються вже кілька тиж-

нів у Суронжі. Дивні і страшні. І я на порозі розкриття дуже моторошних таємниць. Те, що ви знайшли Дзе-ванну, дуже добре. Вона нам знадобиться, коли про-йде посвяту. Ти, Віте, можеш вирушати у Мовчазні Го-ри шукати свого діда і його знання: вони скоро нам стануть у пригоді. Ти, Рутеніє, зважаючи на втрату пам’яті, маєш повторно пройти навчання. Ти скоро будеш дуже потрібна. Без тебе, Золото, я не зможу на-вчити Рутенію всьому, що треба, та й в іншому твоя допомога не буде зайва. — Тут Добровін знову замовк, дивлячись у вогонь. — Ти, Босе, маєш якусь таємни-цю, і, думаю, ти допоможеш нам свого часу.

Вони сиділи так ще довго, поки Рутенія не наважи-лась запитати:

— Добровіне, я знаю, що згодом ти багато чого роз-повіси про мене і моє життя. Але дозволь мені почути відповідь саме тут і саме зараз!

— Ти певна, що хочеш того?— Так, усім серцем, усім розумом, усім своїм єством

я хочу знати — ХТО Я?Дровиняки в каміні потріскували, і по ногах віяло

теплом. Добровін відвів погляд від вогню. В його очах той вогонь не просто відбивався, а множився і підси-лювався. Він подивився Рутенії просто у вічі. Дивився довго, не кліпаючи. Так само дивилась на нього Руте-нія. Вона витримала його погляд, і Добровін повіль-но, немов карбуючи слова на камені відьминої свідо-мості, промовив:

— Ти — Божа Донька!

Книга II.

Шлях до сили

1 4 3

1Гіркий сум огортав серце Борислава не перший рік.

Та ніколи ще він не підступав так близько і не стис-кав душу так сильно. То холод, то жар кидалися на-випередки на його тіло, нудьга пускала пагони десь глибоко-глибоко і проростала крізь усе тіло. Хотіло-ся плакати. Він до болю стискав кулаки, все його ті-ло ставало судомним згустком — і сльози відступали.

Осінній вечір накрив рядном самотню лісову хати-ну. Запалена свічка коливала темряву по кутках. Бо-риславу стало душно, і він прожогом вилетів з хати, аби вхопити свіжого повітря. Холодний вітер, зміша-ний з дощем, вдарив у груди і змусив закашлятися.

Налетіли спогади.Ще молодим парубком приїхав він до Богуми-

ра. Безтями закоханий і ладний на край світу йти за своєю коханою. Край світу виявися на Русі, під Голу-нем, у Вовковиях. Під боком у Ахрумана. Та володар жив своїм життям, а село — своїм. Вони оселились у самот ній хатині в лісі, за селом, може, тому й не злю-били їх сусіди. А може, тому, що були надто не схожі на інших. Надто закохані, надто щасливі, надто неза-лежні. Пішла дурна слава. Підозри у пристріті, вро-ках, чорному оці. Їх це лише смішило, адже володар цієї країни сам був відьмаком, чорніше немає куди! Та натовп не розмірковує, не цікавиться доказами — має сліпу ненависть і сліпу силу, яку спрямовує на будь-кого, хто не такий, хто інший!

Це сталося вночі, шістнадцять років тому. У жінки почалися пологи, і повитуха носилася по хаті з гаря-чою водою та простирадлами.

Вони увійшли в хату, не питаючи дозволу. Схопили

1 4 4

під руки Борислава, зв’язали і приставили до горла ножа. Вони не стали чекати народження дитини. Во-ни мовчки встромили ножа в серце Русани. Вони піш-ли так само мовчки, як і прийшли.

Побитий, майже безтямний, Борислав доповз до Русаниного ліжка, а повитуха, яку не зачепили, ви-йняла ще живу дитину.

Борислав запам’ятав їх усіх. Шестеро, з яких п’ятеро вже померли наглою смертю. Залишився один. Кра-сень Ясновид. Утік.

Відтоді ніхто не чіпав Борислава. Село забуло про нього. І він забув про село. Жив дочкою і спогадами про дружину. Важко жив, бо ненавидів Богумир усім серцем. Та не вертався назад. Щось тримало його тут...

А зараз він стояв у відчинених дверях і натужно бу-хикав. Забравши руку від губ, він побачив кров. В гли-бині хати почувся доньчин голос, і він миттю витер руку об спід сорочки і зачинив двері.

— Тату, дме холодний вітер! А ви так легенько вдяг-нуті! — присоромила його донька.

— Чогось душно стало, то й надумав подихати, охо-лонути.

— Заварю-но я липового цвіту. Щось не подобаєть-ся мені ваш кашель. Може, покликати якого зільника?

— Чи ти в мене не найкраща зільниця?Він мав рацію: Русана, позбавлена товариства лю-

дей, віднайшла інших друзів — трави, дерева, птахів і звірів. Здавалося, вони самі відкривають їй свої та-ємниці. Та вилікувати батька не вдавалося, не давався зіллю ні кашель, ні сум, що наче з’їдав його зсередини.

— То мені відомста! — казав батько на її слова і за-мовкав.

Спроби витягти з нього бодай щось були марні. Во-

1 4 5

на знала про страшну смерть матері, знала, що бать-ко помстився вбивцям. Але як? Сам він не був сильної статури, не мав хисту до зброї. Ця загадка іноді спли-вала в її пам’яті, але раз-по-разу тонула в ній нерозга-даною.

Борислав пив духмяну липу, і різь у горлі зникала. Але сум лишався. Він споглядав, як рухається в тінях тонка постать його донечки, і сльози душили його. Сил стримати їх не було, і він заспівав. Тим співом ви-ливав своє горе свічці, ночі, тіням, які застигли, до-слухаючись до мови іншого світла, не штучного свіч-кового, а справжнього, народженого в муках душі:

Нудьга, нудьга, холодна і бридкаВповзла під серце мов змія.Зима, зима, — до краю замела,Неначе сніг лягла на скроні сивина.

Вночі я чую спів,Той дивний спів без слів.Стривай, стривай,Хоч трохи зачекай,Співай, співай, співай!

Дочка моя, маленьке пташеня,Моє єдине набуття.Минають дні, ти плачеш уві сні,Та як завжди зима поступиться весні.

Лише сніги зійдутьТа крильця підростуть!Злітай, злітай,Лети за небокрай!Тікай, тікай, тікай!

1 4 6

Доспівавши, Борислав заснув. Русана підійшла зі свічкою до батька, поцілувала його в чоло, й собі ляг-ла спати.

А на ранок її розбудив батьків голос:— Тікай, доню! Хутко тікай! Не лишайся тут!— Що сталося, тату? Що? Чому? — спросоння спи-

тала вона.— Нема часу на розмови! Швидко одягайся. Я зібрав

тобі їжі, трохи грошей, теплий одяг…— Тату, я нічого не розумію! Чому я маю йти? Ти ме-

не проганяєш?— Що ти! Донечко моя кохана! Як ти могла таке по-

думати? — Він спинився і присів на ліжко, міцно об-нявши Русану.  — Небезпека насувається… страшна небезпека…

Борислав дивився просто дочці у вічі, і та помітила, як у його очах забриніла сльоза. Мов зачарована, спо-глядала вона ту краплю, як тремтять повіки, як ледве стримуваний дріж пробирає тіло її батька. Він не дав сльозі впасти, рвучко втерши її рукавом:

— Гаразд, я розповім тобі. В нас є трохи часу. Але пообіцяй, що потім зробиш те, що я тобі скажу!

— Тату, я не…— Пообіцяй мені!— Я обіцяю, — тихо вимовила вона.І Борислав розповів, як йому було боляче після

смерті її матері. Як шукав правди у влади і не зна-йшов. Чорна пляма тоді оселилася в серці, навіювала чорні думки, розсилала по крові чорну тугу. А потім з’явився Він. Сказав, що допоможе; сказав, що розуміє; сказав, що винні будуть покарані. «Що ти хочеш нато-мість?» — спитав його Борислав. Той лише засміявся і сказав, що завітає у гості, як прийде час. «Коли ж він

1 4 7

прийде?» — спитав знову Борислав, а той знову засмі-явся: «Ти дізнаєшся про це перший! Але пам’ятай — шляху назад не буде, і якщо я щось захочу, ти мусиш мені те дати! Бо душа твоя з цієї миті належить ме-ні!» Він погодився. Після тієї розмови були знищені всі кривдники, крім одного, який втік. У муках поми-рали вбивці, кричали страшно і болісно! А Борислав радів! Радів, слухаючи їхні благання, і питав: «Чи не так я благав? Чи не так благала вона?»

Русана не впізнавала батька. Їй було моторошно.— Та не стало мені від того легше! Не стало! Навпа-

ки, погіршало! Коли той, у чорному, зник, зник і морок у серці… І я побачив, що накоїв…

Вислухавши, Русана обняла батька. За мить Бори-слав відсторонився:

— Ти почула правду. Тепер ти знаєш…— Але чому я мушу йти? Я не…— Насуваються темні часи! Щось страшне суне на

нашу домівку! Темна хмара кружляє над нами… Від-чуваю, скоро прийде Він забрати борг...

Русана зазирнула батькові у вічі й зрозуміла: спере-чатися немає сенсу. На їх дні осіла тверда рішучість. Він так вирішив, і так буде. Он вже й речі зібрані — ки-нула вона погляд в куток.

2— Руто! Останнє замовляння досконале! Ти так

вдало поєднала вогонь і воду! Це просто неймовірно! Невже це все на рівні Яви?

Золота від захвату аж пританцьовував. Ще б пак, Ру те нії вдалося за місяць навчання сплести замов-ляння, на яке він колись витратив більше року! Вона

1 4 8

усміхалась, розглядаючи кулю, створену наполови-ну з вогню, наполовину з води. Навколо зібралося ще кілька учнів, які вітали її із успіхом.

— Одразу видно, чия ти донька! — не втримався Зо-лота.

Тієї ночі була страшна хуртовина. Вітер вив, не-мов голодний вовк. В найтепліших кімнатах мороз пробирав по шкірі. Кожен житель Суронжу намагав-ся забитись у якусь шпарину, розпалити яскравіше вогонь, вкутатись у найтеплішу ковдру. Добровін почав засинати, аж почув страшний гуркіт. Потім стало світло, мов удень. Всі, хто жив у замку, миттю схопилися на ноги. Охорона висипала надвір, а разом з нею і Добровін. Те, що побачили, згодом стало ле-гендою. З неба спустився велетенський стовп світ-ла. Зачаровані, люди заклякли: хто від жаху, хто від захвату. А стовпом повільно пливло донизу немовля. Щойно дитина торкнулась землі, як світло зникло, і громовий голос вимовив: «Наша донька спустилась до вас, люди! Пильнуйте її!» Добровін перший підхо-пив дитину на руки. Щойно він це зробив, його тіло пронизала судома. А за мить він уже знав, що дівчин-ку слід назвати Рутенією.

Рутенія втупились у створену кулю, і в очах її по-темніло. Куля впала на землю, і розлетілась на дрібні крапельки і вогники. Сама ж Рутенія, затуливши очі руками, побігла геть.

Запала тиша. Зільник кинувся услід за відьмою, але не наздогнав.

Рутенія ж увірвалась до Добровіна:— Нащо ти відкрив мені правду? Нащо розповів

мені?

1 4 9

Відьмак підвів голову, глянув на Рутенію і вказав на крісло навпроти столу. Рутенія сіла.

— Примножуючи пізнання, ми примножуємо біль. Я це добре засвоїв. Мабуть, найкраще за інших. А за-раз це розумієш і ти, — сказав відьмак.

— Мені не боляче! Мені страшно від усвідомлен-ня: все, що я роблю, вже наперед кимось і для чогось спла новано. Ще мене лютить, що десь там, на горі, чи ще де, сидить хтось і тягне за мотузки, прив’язані до моїх рук. Хоче — позбавить мене пам’яті, хоче — кине у бій проти Ахрумана, хоче — пробудить у мені сили, а хоче — забере їх! Я нічого не вирішую — вони ведуть мене заздалегідь означеним шляхом до своєї заздале-гідь визначеної мети… І я в цій грі — простий пішак! І я проти цього! Я не хочу бути інструментом у чиїхось руках, хай навіть у руках богів!

Добровін встав, підійшов до Рутенії і поклав руки їй на плечі.

— Якось я, домисливши, що не можу керувати сво-їм життям, що кожен мій рух є наслідком попередніх рухів, що кожен мій учинок є наслідком цілої павути-ни зовнішніх і внутрішніх причин, які я не можу ні спізнати, ні змінити, прийшов із цим до Вчителя. Він уважно мене вислухав, а тоді дав мені у руку ножа. Я спитав, що з ним робити, а він відповів: «Коли все так, як ти кажеш, то переріж собі горло — і все скінчить-ся!» Знаєш, що я зрозумів тієї миті?

— Що?— Що маю вибір! Справді, маю вибір, і Вчитель не

буде втручатися, якщо я виберу смерть! Я побачив це у його очах. Я зрозумів іще одну річ… — Добровін сти-шив голос. — Богам байдуже, буду я жити, чи ні!

— То ми байдужі богам?

1 5 0

— Чи байдужа тобі тріска, що пливе за течією? А як-що побачиш тріску, що пливе проти течії? Ми байду-жі їм настільки, наскільки байдужі собі!

— Добровіне, але ж я…— Це дає тобі ще більше свободи, ніж іншим людям!

Я можу вирішувати, йти мені снідати чи не йти, та як-що зачую бойові сурми, піду в бій. Ти ж можеш вирі-шувати, йти тобі в бій, чи краще піти поснідати…

— Не кажи так! Я ніколи не покину...— А це вже твій вибір! Зрозуміла?— Здається, так,  — Рутенія обхопила голову рука-

ми, поставивши лікті на коліна. — А як же бути зі сна-ми? З видіннями? Вони ж посилаються богами?

— Чому ти так вирішила?

3Русана пішла. Борислав зітхнув спокійно. Відчуття

небезпеки вгамувалося. Вийшов надвір і позирнув на сонячне око. Згадалися давні молитви Дажбогові, що він їх тут, у Богумирі, багато років не згадував. Схоті-лося впасти на коліна, схилити голову до землі і про-сити усіх добрих богів врятувати його дитину. Так і зробив.

Після молитви на душі посвітлішало. Дерева навко-ло хати вже не хиталися загрозливо, а весело вітали його; тиша не нависала, а заспокоювала і давала си-ли. Невідомо звідки з’явилось бажання покинути всі справи і піти в ліс по гриби… Це бажання подарувало йому кілька годин життя…

Гриби ніби чекали, щоб Борислав їх зібрав. Вони вилазили з-під моху, виглядали з-за стовбурів дерев,

2 4 3

25Вони втекли. Вдалося. Тепер вони стояли на березі

річки, і Русана плакала.— Чого ж воно так сталося? Чому вони так з на-

ми?.. Ми ж добра хотіли… Я розумію війта, селян... Я розумію їх! Розумієш? Але Викула?! Що сталося? Як? Навіщо? Я бачила чорну прірву, язики вилазили з неї і тягли углиб! Та прірва — зневіра! Я майже зневіри-лась у людях! І через ту зневіру я нічого не могла вдія-ти! Мені стало сил вижити, але не стало, щоб витяг-ти з неї інших! В мене немає сил на добро! НЕМАЄ!!!

Боримисл обійняв її за плечі:— В тебе вистачило сил на мене!— То було раніше.— Я всього лише воїн, але я знаю, що сила — вона

різна. Все, що ти робиш, — це прояв Великої Сили. Не важить, як ти це робиш, важливо, що й заради чого!

— Заради людей! Заради людей! А вони мене, як Викула, до землі!

— Не заради когось! А заради себе! Добро — воно в тобі! І ти хочеш його нести! От і неси! А я поможу, як зможу. Ми є тими, ким є. І робимо у цьому світі те, що можемо. І гляди, з цих тисяч дрібних зусиль наро-диться щось хороше. А ні — то й ні. Ми робили те, що хотіли, і були з того щасливі.

— Молодець! Розумник! Яка палка промова! — по-чули вони холодний голос.

Русана заціпеніла. Пташки перестали співати, цвір-куни стрибати, мошка літати. Боримисл заступив со-бою Русану, витяг шаблю і розвернувся у бік голосу.

З-за дерева вийшов високий чоловік у чорному пла-щі з накинутим на голову каптуром.

2 4 4

— Он як ти тримаєш клятву вірності! Он як ти вір-но мені служиш, Боримисле! Зрадник!

— Клятва злу — тепер не моя клятва! Я зрікся тебе, твоїх справ і всього з тобою пов’язаного! Я тепер ін-ший!

— Ха-ха-ха! — шипіння переросло у лютий сміх. — Он ти який хоробрий. А куди ділося те, що сиділо у тобі, що роками ти його живив новими смертями, но-вими жертвами?

Боримисл мовчав.— Відступися! Віддай мені її, і, може, я подарую то-

бі життя!Боримисл мовчав.— Що ж! Ти сам обрав свою долю. Я позбудуся тебе

власноруч. Так буде веселіше! — Ахруман розреготав-ся і видобув з-під плаща чорну шаблюку.

Шаблі зі свистом краяли повітря. Залізо зітнулося раз, другий, третій… Снопи іскор полетіли навсібіч. Вороги розійшлися на мить, випробувавши один од-ного на міцність і тепер кружляли, приглядалися, шу-кали слабинку в обороні.

Русана притислася до тонкого і вузлуватого граба. Ноги прилипли до землі, а руки до дерева. Два вихо-ри носилися по галявині, але один з них був світлий, а інший чорніший чорного.

Русана озирнулася: їх оточили чорні тіні. Воронові охоронці. Такі ж, як і Боримисл, Чорні Вершники. Вона зрозуміла: переможи Боримисл Ворона — у ньо-го не стане сил на його воїв.

«А що як?..» — промайнула думка.Вона спробувала стати Дзеркалом… і впала додо-

лу, зігнувшись навпіл від страшного болю. Скрикнула. Побачила, як Боримисл озирається… і як Ворон ло-

2 4 5

вить слушний момент і спрямовує лезо Боримислові у серце… Крикнула «Рятуйся!», але було пізно: Ворон уже виймав з Боримислових грудей своє чорне лезо, а з рани на землю, встелену жовтим листям, лилася кров.

Русана закричала і кинулась до Боримисла. Він по-хитнувся, ступив крок назад і повалився на спину. Дівчина впала йому на груди. Їй раптом став байду-жим і сам Ахруман, і вона сама, і весь білий чи чор-ний світ.

Підвелася тоді Русана з колін. Висохли сльози. Підхопила важку Боримислову шаблю. І пішла прос-то до Ворона. Той сахнувся, але миттю опанував се-бе  — лише ворухнув плечем, і шабля дзенькнула й розлетілася на дрібні уламки.

Русана впала на коліна. Ахруман щосили вдарив її. Мов крізь шум водоспаду, вона почула зойки, мету-шіння навколо, й лиш потому знепритомніла.

А коли прийшла до тями, то ледве встигла відко-титись убік — щось важке і велике гупнуло поруч. Це був один із Ахруманових охоронців.

Мертвий. Русана обережно підвела голову. На вкру-ги лежали тіла Воронових вояк, неподалік височів сам Ворон. Супротив нього стояла струнка дівчина з дов-гим зеленим волоссям.

Ахруман повертав голову під каптуром туди-сюди, дивлячись на мертвих охоронців. Руки, розведені в боки, тремтіли від напруги. Він ніби стримував те, що сунуло на нього, стискало зусібіч, затискало в лещата.

Русана підповзла ближче. Ані дівчина, ані Ворон у її бік не дивилися. Русана ж пригледілась до дівчини.

Усе її тіло було зібране в одну залізну пружину. Великі очі розширилися від напруги. Між дівчиною і Ахруманом йшов невидимий бій. Ахруман злякався.

2 4 6

Щось дзенькнуло, Ахруман опустив руки, русал-ка подалася вперед, не втримала рівноваги і впала. Русана кинулась їй на допомогу. Ворон же підніс руки до неба і почав скоромовку:

Ви, зорі-зоряниці,вас на небі три сестриці:одна нудна,друга привітна,третя печальна.Беріть голки і шпильки,горове каміння,бийте їх і печіть,паліть і нудіть;не дайте їм ні спать, ні лежать,ні їсти, ні пить.Лишень до мене під замок тягніть,і там безвільних положіть.

Враз сотні гострих голок увіп’ялися в Русанине тіло. Закричала вона. І закричала поруч русалка, б’ючись у судомах. Голки проникали в усі усюди, пнулися до серця, мозку, сліпили очі і дірявили вуха. Крізь пеле-ну болю побачила вона, як проступає на шкірі кров. А ще почула Ворона:

— А вдало я все облаштував! Двох зайців і цілий за-гін зрадників одним разом… Що ж, до справ…

26Сонце гнало геть морок, хмари і холод. Проте осінь

брала своє: Бось кутався у плащ із вовчої шкури, Золота видихав гаряче повітря і дивився, як воно па-

2 4 7

рує на холоді. Рутенія попри ранкову бадьорість за-синала під одноманітні кроки. Швидко їхати не мог-ли — заважав туман, та й стежка кривуляла між па-горбів, то занурюючись в ущелини, то виповзаючи на рівнину.

Раптом густа темінь навалилась на Рутенію. Судома звела руки…

Хтось поруч закричав!Біль пронизав тіло, спалахнула перед очима блис-

кавка і зникла у напрямку Богумира…Морок зник.— Дзеванна! Вона в небезпеці! — скоромовив Зо ло-

та. — Це те замовляння… Це воно…— Далеко до неї? — спитала Рутенія.— Дуже… — він зосередився. — Богумир, це точно.

Так… Так… Це сталося десь посередині між Руссю і Сієвією. Далеко…

— Точно не можеш сказати, що сталося?  — питав Бось.

— На жаль… Ет, мене б теперішнього та в минуле…— Прискоримо ходу? Лютибор може їхати дуже

швидко, проте, всіх не донесе… Та й вистежить його Ворон! Вистежить! Далі багато сіл, ми зможемо помі-няти коней… А вже в Богумирі розділимося! Хтось шукатиме Дзеванну, хтось — до Воронового лігвища.

— Ага! А тим часом від Дзеванни і мокрого місця не лишиться! Немає в нас часу! Немає! — кричав Бось.

— Криком їй не допоможеш, — сказав Віт. —Як об-минути Ахрумана і швидко дістатися до Дзеванни?

— Чекайте… чекайте… — мовила Рутенія. — А як-що нам не ховатися від Ворона? Він чекає на мене де?

— Де?— В Городищі Старого Бога в Словунії! Тож, якщо я

2 4 8

рухатимусь у тому напрямку, Ворон нічого не запідо-зрить. Усе йтиме за його планом!

— Тобто, ти таки поїдеш туди? — отетеріло глянув на неї Золота.

— Та ні! Не я! Туди поїдуть Віт із Босем! Тільки вони не доїдуть до Городища… Вони скочать з Лютибора між Руссю і Сієвією! А Лютибор продовжить свій шлях до Городища… Цим ми ще й відволічемо Ворона. Він шукатиме мене аж ніяк не біля свого замку. Він нишпоритиме у Словунії, круг Городища… А Віт із Босем шукатимуть Дзеванну.

— А твій Лютибор… — Бось скоса глянув на вели-чезного коня. — Він витримає нас?..

Рутенія скочила на землю і поклала руку Лютиборові на гриву. Потім покликала ближче чугайстра зі злид-нем. Віт поклав руку на шию і підняв Бося, щоб той теж міг без остраху торкнутися коня. Лютибор фирк-нув.

— Ну ось і познайомилися, — усміхнулась Рутенія.Розклавши речі, Віт забрався на Лютибора, підхо-

пив на руки Бося й посадив його перед себе. Лютибор нервово тупцював і крутив головою.

— Не бійтеся. Він донесе вас швидко й без ушкод-жень! — Рутенія зійшла зі стежки.

— Де ми зустрінемося й коли? — зупинив усіх Бось.— Хто був у Голуні? Де там можна безпечно зустрі-

тися? — спитала Рутенія.— Був я там, — озвався Бось. — Небезпечне місто.

Поблизу Голуні є село Вовковиї. Там корчма. В ній і стрінемося. Тільки дивіться  — хороніться і стере-жіться. Ахруман і його люди там повсюдно. Може, і в цю корчму заглядатимуть…

— Коли ми туди дістанемось?

2 4 9

— За півтора місяці.— Гаразд. У разі чого чекаємо одне на одного два

тижні. Якщо ви не з’явитесь, ми йдемо без вас. Якщо не буде нас, тікайте якнайдалі від Богумира. Хоч у пустелі, хоч за Мовчазні гори… — сказала Рутенія.

Лютибор стрілою зірвався з місця, до Рутенії доли-нув лише далекий Босів зойк.

Настала тиша. Рутенія з Золотою перезирнулися, і…...полетіли, поскакали, пришпорюючи коней... Сон,

неміч мов рукою зняло. Тепер дерева і луки, річки і го-ри проносилися блискавками. Вели їх дороги, вказа-ні мольфарами, — жодна перешкода не стала на шля-ху. Річки були мілкі, розколини вузькі, схили і підйо-ми пологі, небо ясне…

27

Важко виборсувалася Русана з Ахруманових тенет. З одного мороку вона потрапила в інший. Холодний і вогкий. Підвелася. Намацала грубу дерев’яну лав-ку. Встала. Рушила вперед, витягши руки перед се-бе. Зупинилася, наштовхнувшись на кам’яну стіну. Торкаючись її рукою, пішла праворуч і знайшла пово-рот, за яким починалися залізні ґрати на п’ять кроків, знову почалася стіна.

Ноги торкнулося щось холодне і вогке, і вона зой-кнула. Вдруге зойкнула, коли з глибини в’язниці доніс-ся жіночий голос:

— Краще піднімись на лежанку. Там внизу якісь га-ди повзають, але нагору не лізуть.

— Ти хто? — спитала Русана у темряви. — Русалка?

2 50

Враз постала перед очима Боримислова смерть. Сльози навернулись на очі.

— Так. Дзеванною звати. А ти?— Мене Русаною. Я зільниця…— І?— Просто зільниця.— Просто зільниця в обіймах Чорного Вершника.

Вершник гине за просту зільницю. На просту зільни-цю полює Ахруман… — розмірковувала Дзеванна.

— Ну, я… Ми… Але ж і ти не просто русалка. На те-бе Ворон теж полював…

— Гаразд. Якщо ми обидві стали Вороновими поло-нянками, мусимо триматися разом. А для цього слід знати одна одну. Я переберусь до тебе, щоб не кричати на всю в’язницю, і розповім свою історію. А потім — твоя черга оповідати. І разом подумаємо, що йому від нас треба.

І Русана почула таємницю Дзеванниного народжен-ня. Дізналася про дивовижних чугайстрів і про най-кращого з них, Віта; про злидня Бося, навернутого на добро; про дивовижної вроди і сили зільника Золоту; про найсильнішу і найрозумнішу відьму Рутенію, яка втратила пам’ять через Ворона; про їхню подорож рахманськими підземеллями…

Ледве встигла Русана завершити розповідь, як по-чувся тупіт, з’явилося світло. Темна постать несла чад-ного смолоскипа. Русана впізнала Чорного Ворона. Той поволі наближався, й смолоскип кидав химерні плями світла навсібіч. Нарешті Ворон упритул піді-йшов до ґрат. Почепив смолоскип у тримач збоку й зазирнув до камери. Русана подумала, що він зараз за-доволено посміхається.

— То як вам моя гостинність? — спитав він.

2 5 1

— Вражає!  — сказала Русана.  — Не стало сил нас убити?

— Убити? Ха-ха! Для мене вбити тебе — що розча-вити муху! Невже ви вдвох не зрозуміли? Чому тебе, Русано, не вбили селяни в Жердинцях і ти опинилась на березі річки? Чому ти вийшла на берег, Дзеванно?

— Ми...— Слухайте! Була колись у мене одна відьмочка.

Сили — так собі. Знань — жодних. Сильним відьма-ком був її батько, а їй нічого не захотів передати. Була в неї одна здатність. Корисна, я б сказав, здатність. Вона могла збирати величезну кількість Сили. А по-тім віддавати її. Мені. І збирати цю Силу вона могла лише тоді, коли їй було боляче, страшно...

— Ти з неї знущався, щоб здобувати Силу?— А що тут вдієш? Треба ж було десь її брати! Та

в твоїх клятих Вовковиях вона втекла. Їй помогли. Знаєш хто?

— Здогадуюсь.— Отож! Твоя мама!— Ненавиджу!  — кинулась Русана вперед, та на-

штовхнулася на грати.— Твоя мати була вагітна. Тобою. Вона зв’язала час-

тину сили тієї відьми, Діви, а частину передала тобі.— То ти моєю силою хочеш живитися? Слабенький

при старості літ став?— І це теж. Тобі розповідав батько, як ти народилася?— Так! — огризнулась Русана.— Отож, знаєш, що тебе народила мертва відьма…

Ти маєш особливий стосунок зі світом Нави, Корінням Світового Де… — Ворон замовк.

Русана зрозуміла: Ворон бовкнув зайве, те, чого ка-зати не збирався.

2 5 2

— Ну, кажи далі. Чого зупинився? Муч мене далі своїми таємницями. Яка вже різниця, коли я звідси не виберусь?

— Так, — озвався Ворон, — примножуючи пізнан-ня, примножуємо й біль… Що ж, слухай далі. Хай біль твій множиться… Ти живеш на межі двох світів, Нави і Яви. Твоя душа може подорожувати Навою, а тіло ли-шатися в Яві і жити! І що найважливіше: ти можеш із Нави вертатися! Я відправлю твою душу в Наву й піду слідом. Ти мене туди проведеш і звідти виведеш! Ось така твоя доля.

— А як не виведу?— А не виведеш — я вийду сам. А твоє тіло знищу!

І не буде тобі куди вертатися! Навіки лишишся там, з мертвими!

— А нащо тобі в Наву? — наївно озвалася Дзеванна.— А багато будеш знати… — пробурмотів Ахруман.— А як щодо мене? — не здавалась Дзеванна.— А що з тобою?— Що зі мною робитимеш?— Відгадай, чи треба мені поруч хтось із силою, рів-

ною моїй?— То ти мене…— Ха-ха-ха! Не вгадала. Треба! Якщо я зможу цю си-

лу використати! Ха-ха-ха!Полум’я смолоскипу химерно затанцювало від його

сміху.— Чиї сили, думаєш, підтримуватимуть життя у

моєму тілі?— А як не будуть?— Будуть. Куди вони дінуться! Я зв’яжу своє життя

і Русанине! І якщо зі мною щось ста неться, те ж саме станеться і з нею! Ось так! Ха-ха-ха!

Відсміявшись, Ахруман підвівся:— Щось забалакався я з вами! Варто! Варто-о-о!

Ану, розвести їх по окремих покоях. Цю, зеленоко-су, лишіть тут! А другу — у мої покої. Перевіримо, чи спов на вона перейняла Дівині здібності…

Книга III.

Світове Дерево

2 5 7

1— Що то за шум? Мо’ що сталося?— А я звідки знаю? Кричав хтось. Мало хто в лісі

кричить! Нас не чіпають, і добре!Старий повернувся до жінки спиною й заходився

лагодити сіті. Та не вгавала:— От ти завсігда так! А як на кого злодії напали? Чи

звір дикий? Помогти тра…— Тобі тра, ти й помагай! — буркнув він у відповідь.Поглянувши краєм ока на дружину, старий збагнув:

краще послухатись. Руки в боки, з очей  блискавки. Зараз почнеться! Пригадає, як з їхньої землянки зло-дії винесли все борошно, а він навіть не прокинувся. Або як риба порвала вершу, а вона ж попереджала…

— Та зараз гляну! Бач, сіть треба злагодити… А то-ді вже…

Зіткнувшись із нею очима, сердито кинув сіті на землю, накинув свиту, припасував до пояса величез-ну сокиру і пішов.

Повернувся скоро, задихався:— Там… Чорний Вершник… поранений… але…

живий!— Ой лишенько моє! — голосно зітхнула стара. —

Все ж людське життя… Мо’ подякує потім хто… Гайда!— Куди? Ти чула, дурна? Чорний Вершник! Кро во-

пив ця! А ти рятувати?— Чув, що сказала? Кров людська — не водиця. По-

мо жемо йому, гляди, й Ворон віддячить…— Ага. Батогом по спині. Чи зурочить до сьомого

коліна. Що з літ, то з розуму…— Ти, чим бурчати, краще змайструй якого волока!

Тільки хутенько!

2 5 8

Старий незадоволено взявся за сокиру, зрубав дві тонкі березини, вміло переплів їх між собою тонкими прутами. Вийшло зручно: можна буде покласти пора-неного і вдвох тягти до хати.

Жінка рішуче пішла лісом, мовляв: ходи за мною! На галявині зупинилася.

— І де ж він?— Та он, під кущем.Кремезний чолов’яга. Весь у чорному. З сивим волос-

сям. Він ледве дихав, заплющивши очі, й навряд чи щось чув… Жінка відкрила пальцями повіки: очі були затуманені… Огляд перервало бурмотіння старого:

— Чуєш, Радмило…— Що?— Може, лишимо його? Га?— Давай сюди волок! І помагай.Старий скрушно захитав головою і пробурмотів:— Треба було його добити… Але нічого, це ми влаш-

туємо…— Що ти сказав? — перепитала стара.— Та кажу, що важкий він!— Впораємося. І не таке вантажили, — усміхнулась

вона. — Ану, схопили! Потягли! Пускай! Х-хух… А та-ки важкий!

— А я що казав? Спину не надірвала? Бо мені щось вже стріляє…

— А в голові не стріляє? Ну ж бо, Владо, потягли! Стріляє йому! А як з рибою цілісінький день у холод-ній воді баблятися, то не стріляє?! Раз, два, потягли…

У такий спосіб, кілька разів перепочиваючи, двоє старих дотягли пораненого до хати, за яку слугува-ла простора і глибока землянка, майстерно накрита спочатку гіллям, потім рівними тугими рядами сухо-

2 5 9

го очерету. Посередині — відкрите вогнище, яке да-вало тепло і світло. Дим від багаття стелився по всій землянці, випікаючи очі, а лиш потім витягався крізь прямокутний отвір у стелі.

Дорогою поранений не ворушився, лише тихо-тихо дихав. Щойно ж дісталися землянки й поклали його на лежак, встелений сухим листям, заметався, застог-нав, забурмотів, тягнучи руки до чогось невідомого. «Русано!» — закричав раптом він. «Русано! Русано!»

Стара поклала теплу шорстку руку йому на чоло:— Ну, ну, заспокойся. Все буде гаразд. Ось вилікує-

мося, одужаємо і підемо до нашої Русани, — заговори-ла, як до малої дитини.

Чи то від доторку баби Радмили, чи то від її м’якого тихого голосу поранений заспокоївся. Пелена спала з очей. Дивився осмислено й вочевидь намагався зро-зуміти, де він. Спробував підвестися, скрикнув від бо-лю й знепритомнів.

— Мерщій, старий, розводь вогонь, грій воду. Треба рану промити і роздивитися.

Дід Владо кинувся виконувати вказівки, раз-по разу стурбовано позираючи на пораненого. Коли землян-ка нагрілася, закипіла вода, старі обережно роздягли воїна, промили рану і перев’язали чистим ганчір’ям. Самого вкрили теплою ковдрою. Дихання стало рів-не і глибоке.

— Буде жити,  — зітхнула стара, а дід невдоволено буркнув і пішов лагодити сіті.

2Холод. Темрява. Холод. Темрява.Суцільний морок. Під ногами щось вологе і слизь-

2 60

ке. Руки торкаються льодяного каміння. Від холоду не сховатися.

Вони забрали весь одяг. Весь! Схопили грубими ла-пами, двоє тримали, третій зривав одяг. В холоді вона краще збережеться! Ха-ха-ха! Вони гиготіли і волок ли її, волокли…

Тиша. Хочеться щось сказати. Розкриваєш рота — ані звуку. Горло задерев’яніло. Болить. Навіть дихати боляче. Але треба. Ніс закладено, немов кляпами за-бито. Доводиться весь час розтуляти рота, щоб диха-ти. Щоб жити. Вдихати холодне повітря, видихати па-ру, яка осідає на кінчику носа великою краплею й ви-сить, висить, поки не зірветься вниз…

Стояти важко. Босі ноги замерзають, і їх уже не від-чуваєш. Тоді доводиться розтирати задубілі пальці. Терти до болю, до крові — щоб лише не відмерзли. А тоді знову ставати на ноги, бо холод починає повзти сідницями, спиною й сягати голови. Думки замерза-ють, і хочеться спати… спати… спати…

Не можна спати. Встати! Ходити! Бігати! Хутчіше. З підскоком, глитаючи ротом кусні повітря, долаючи дряпання у горлі і судоми в ногах. Рухатися! Рухатися! Рухатися!

Але так хочеться спати…

3Біль ущухав, варто було бабі Радмилі з’явитися

в землянці. Не хотілося думати ані про Ахрумана, ані про боротьбу добра і зла… Теплі Радмилині ру-ки роби ли перев’язку… Вона так нагадувала когось близького, до щему рідного… Може, матір? Матір, яку він давно покинув, забув… Чи вона його покинула? Не

2 6 1

пам’ятав. Йому заборонили пам’ятати. Лишень зараз, лежачи на підстилці з сухого листя, насолоджуючись теплом і простою їжею, відчував легкі лагідні доторки, від яких ущухав біль, з’являлися натяки на спогади…

Але самих спогадів не було... Всі випалені вогнем, витравлені кислотою, залиті кров’ю. Так хотілося від-найти, на самому дні душі, в ледь помітній шпарин-ці бодай найменший, наймізерніший клаптик мину-лого…

Не було там минулого. Не було й майбутнього.— Русано! — хрипкий крик розірвав тишу.Боримисл не сподівався, що вона почує — розумів,

що може бути або в Ахруманових руках, або мертва. Але живу чи мертву, він мав знайти її. Цю тендітну дівчинку, яка вирвала його з полону зла, випалила за мить ненависть, лють, страх, що з дитинства плека-лися в ньому Вороном. А щоб знайти, мав видужати.

І могутній Боримисл, у минулому  Ахруманів Чорний Вершник, слухняно віддався Радмилі, навіть не знахарці, не цілительці — просто добрій старій, що доживає віку в глушині лісу, подалі від людей, зі своїм супутником, буркотливим дідом Владом.

А рана гоїлася важко. Щойно Радмила покидала його, біль вертався. Дірявив іржавою залізякою тіло, копирсався коло серця. Варто було невдало поворух-нутися — рана відкривалася й ганчірки мокріли. Він мав видужати!

— Кажеш, буде жити? — бурчав дід. — А от загнеть-ся тут, і матимемо роботу. Доведи потім, що не ми його вбили…

— Він сильний… Мусить витримати… — скрушно хитала головою стара. — Якби ж сюди якого зільни-ка, чи відьму…

2 6 2

— Ще чого? Теліпайся за стільки верст, плати гро-ші, вези його сюди, а потім ще й по голові отримаєш за те, що невчасно привіз! Та й немає у нас грошей!

— Ну, гроші, може, й не знадобляться — він же Верш-ник, — почала було Радмила, та Владо її перервав:

— Ага! А чого він поранений? Хто його хотів убити? Темна історія. Ти в нього питала? Може, його Ахруман покарав? І ми зараз чинимо злочин? Чому всесильний і всевіду́чий Ворон його покинув?

Не вперше вони так сперечалися, не вперше не ді-йшли згоди.

Вершника почало лихоманити. Він стогнав, марив, то кутався в ковдру, то метався, зриваючи пов’язку з рани.

4За кілька днів Радмила не витримала:— Ти як хочеш, а я пішла!— Куди?— По зільника! Я не можу йому допомогти, — во-

на кивнула на Боримисла. — Він помре без допомоги. Просто помре.

— От здуріла на старості років! Тьху на тебе! — Дід спересердя плюнув на землю.  — Мов той реп’ях: як вчепиться, то вже надовго. Сиди! Я піду…

— Тут все, як ти любиш: сальце, хліб, цибулинка. І твоя тепла куфайка.

Дідові очі сердито зблиснули, він хотів щось сказа-ти, та лише мугикнув.

— Що ти сказав? — ховаючи усміх, спитала вона.— То це ти мені харч збирала?

2 6 3

— А то кому? — І весело засміялася.— Ет, знаєш, як облупленого… — тихо і навдивови-

жу лагідно сказав дід.— А то! Скільки вже разом, діду? Років з п’ятдесят

буде?— Шістдесят…  — поправив він і вийшов із зем-

лянки.Радмила ж повернулася до Боримисла. Протерла бі-

ле, рясно вкрите краплинами поту обличчя:— Ну ось, скоро дід вернеться з підмогою. І все бу-

де добре… Все буде добре… Ще день-два. Дід знайде зільника, той повідомить Ахрумана, нашого повели-теля…

Боримисл різко підвівся з постелі, вхопився за її плече. Вона скрикнула від болю.

— Не треба зільника! — прохрипів він. — Не треба Ахрумана… Він не повинен… знати…

Потому ще кілька разів, мов крізь сон, пробурмотів:— Не можна… Ахруману… не можна… Загину…

Я мертвий… він думає… я мертвий… Не можна… — і затих.

Радмила прожогом кинулась надвір. Озирнулася. Побігла слідом за дідом.

«Він не міг далеко відійти,» — подумала.Пробігла трохи, а тоді спинилася. Зрозуміла: не на-

здожене. Тоді набрала у легені повітря, і крикнула:— Вла…Чиїсь цупкі руки вхопили її ззаду і затулили рота:— Тихіше ти, — сказав їй на вухо дід Владо.— Ти що… — хотіла було вона його віддухопелити

за дурні жарти, але він приклав пальця до вуст і за-шипів:

— Ш-ш-ш-ш… Тихо… Туди дивись…

2 6 4

Збоку від них росли густі кущі. Дід прогріб у них дір-ку і покликав Радмилу. Вона припала до неї оком і зав-мерла… Лісом повільно йшов двометровий веле тень у світлому одязі, з довгим молочно-білим волос сям. Здавалося, над головою у нього розливається сяйво. Вона десь бачила його… Бачила? Ні, не бачила. Чула. В материнських казках. Давно-давно… У казках…

Ще до Ахруманового приходу жили в цих лісах охо-ронителі. Любили танці, багаття і, як могли, допо-магали людям. Взамін лиш вимагали не кривдити лі-су, не вбивати дичини заради розваги. Коли ж хто по-рушував закони лісу, чекала їх нагла смерть. Розри-вали навпіл своїми довгими руками. Але вони зникли по Ахрумановому приході. Прокинулися одного разу люди, а їх немає…

— Та це ж…— Знаю, чугайстер.— Невже вони повернулися?— Ага. І не самі. Подивись-но, хто там коло нього

йде?Радмила придивилась — і ахнула.— Злидень! Матінко моя, до чугайстра причепився!

Зараз заведе його у пастку, обсядуть — до віку не ски-не. Рятувати треба!

— Чекай, бабо! Бач — не дуже чугайстер його й стра-хається. Он як любо балакають…

— Та що балакають? Обкручує його, гадина! За-го ворює… Він же ніколи в наших лісах не був. І про злидні наші не чув нічого…

Стара скочила на ноги, схопила важезного дубового сучка і прудко помчала на злидня. Дід Владо аж рота роззявив від несподіванки.

2 6 5

«Ось що буває, коли твоя жінка вірить у казки!» — подумав він, крекнув і собі підвівся: треба ж бо ряту-вати. Та кого? Чи то бабу, чи то злидня, чи то чугай-стра, чи то себе від її гніву за те, що не побіг за нею?

***Вона забула, що таке день і що таке ніч. Не було біль-

ше трави, дерев, сонця. Не було нічого! Лише холод!Кашляла. Рвучко хапала повітря. Хотілося, щоб усе

скінчилось. Щоб не було болю, страху, холоду. Щоб стало тепло.

Але ні! Холод… Вона йому потрібна. І він змусить її пройти все й вижити. Змусить! Змусить!

Її нігті впивалися в долоні. Ходила колами, щоб втримати тепло в тілі. Розмахувала руками, нагина-лася, присідала і стрибала. Але тепло зникало, втіка-ло — разом з надією…

Де веселка після лагідного літнього дощу? Де роса на соковитій траві? Де ранок, повний туману й обіця-нок? Де вечір, багаття і пісні? Де сонце-Ярило, гаряче і спокійне? Де холодний, але від того ще вродливіший місяць? Де друзі, до плеча яких можна притиснутися, коли холодно? Де надія? Де життя? Де радість?

«Немає… Нічого немає…»  — почула вона тихий, скрадливий голос.

«Немає, — подумала вона. — Немає… НІ! ТАКИ Є!! ЦЕ ВСЕ Є, І БУДЕ! ЩОЙНО Я ВИБЕРУСЯ ЗВІДСИ!»

5Багаття весело потріскувало. Червоні жаринки під-

моргували чотирьом постатям, які сиділи круг нього і неквапно вели розмову.

2 6 6

— Він буде жити. Виборсається. Сильний. Ви все вчинили правильно, робіть так і далі. Я тільки додав йому життєвої сили, — сказав Віт.

— То скоро він зможе ходити? — спитав Владо.— Думаю, тижнів за два-три, — відповів Віт і відхи-

лився вбік, бо майнув вітерець і його обдало жаром і димом.

— А здорово ви нас налякали! — раптом вигукнув Бось і засміявся.

— Ага. Я собі йду, аж чую, щось кричить, біжить на-зустріч… Це зараз смішно, а тоді я, скажу по-правді, злякався, — й собі усміхнувся Віт.

Владо глянув на зніяковілу Радмилу і пригорнув її до себе:

— Так, вона в мене така! Бойова!— Та що ви… Бачу, йде чугайстер. Такий, як у каз-

ках розповідають. А коло нього — злидень крутиться. А ви б про що подумали? То я й побігла його рятува-ти… — Стара втупилася у вогонь.

— Ха-ха, — засміявся дід. — А я сиджу й думаю, ко-го рятувати. Ха-ха-ха…

І всі вибухнули сміхом, згадуючи ту кумедну бійку. Коли притихли, Віт серйозно спитав:

— Він щось казав про Ахрумана?— Ми знаємо не більше від вас. Знайшли ми його

неподалік…І Радмила розповіла все, що знала про знайдено-

го воїна. Віт із Босем уважно слухали. Ловили кож-не слово.

— А він нічого не казав про ще одну дівчину?..— Ні, лише Русану згадував. І Ахрумана. А себе на-

звав Боримислом.— Може, зелене волосся? Щось про русалок? Во-

Зміст

Книга I. Божа Донька ........................................................... 5

Книга II. Шлях до сили ............................................... 141

Книга III. Світове Дерево .................................... 255

Роман занурює читача у дивосвіт давньослов’янських міфологічних уявлень.

Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем’я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх

поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі  — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й

істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття —

таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.

Цю книжку виготовлено на якісному книжковому папері, який знижує контрастність і полегшує читання

Віталій КлимчукРутенія. Повернення відьми

Редактор: Тетяна КохановськаКоректори: Наталя Брискіна, Світлана Гайдук

© Віталій Климчук, текст, 2011.© Оксана Тарнавська, обкладинка, 2011.

© Федір Сергєєв, художнє оформлення, 2011.© ТзОВ «Видавництво «Фоліо». Ліцензійне видання, 2011.© ПП «Видавництво «Тезис». Видання, оформлення, 2011.

ББК 84.4УКР6-4 УДК 821.161.2-31 Авт. знак К49 376 сторінок 84х108/32 Ум. друк. арк. 12ІSВN 978-966-03-5387-9 («Фоліо»)ІSВN 978-966-421-028-4 («Теза»)

У роботі над книжкою стали в нагоді словники на сайті r2u.com.ua

Видавництво «Теза» входить до

«Книгоспілки» tezza.libra.in.ua

ПП «Видавництво «Тезис». Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців ДК № 632 від 12.10.2001 р. а/с 2890, м. Вінниця, Україна, 21027

www.teza.in.ua Відділ збуту: [email protected] Тел.: 8 0432 655-755ТОВ «Видавництво Фоліо» Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до

Державного реєстру видавців ДК № 3194 від 22.05.2008. вул. Чубаря, 11, Харків, 61002Електронна адреса: www.folio.com.ua E-mail: [email protected]

Друк блоку і палітурні роботи ТзОВ «Видавництво «Фоліо» 61002, м. Харків-2, вул. Чубаря, 11.

Надруковано з готових позитивів у 2011 році. Зам. — тираж 750 прим.