1 Літературно-музична композиція до ювілею Тараса Шевченка (учень у ролі Шевченка) Шевченко. Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай! (Стиха лине мелодія пісні “Думи мої”. За сценою звучить голос читця, який декламує ремарку до драматичної поеми Б. Стельмаха “Тарас”. Читець. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають коники цікаві – лунають степом їхні голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?” Тарас (маленький). Тарас… Таррас!.. А ви? Голоси Торкнулося сонечко твоєї голови!.. Як звешся хлопчику? Тарас. Тарас, кажу! А ви? Голоси А ми коники-стрибунці, Нас нелічені табунці, Срібнодзвінні підківки, Ними дзвоним залюбки В материнці й в чебреці! Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: !Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…” Тарас. А я піду до тих стовпів, Що небо підпирають. Голоси. Там обрій смерком закипів! Він пропаде серед стовпів. Цікаві – не вмирають Тарас. А де ви? Я не бачу вас Голоси. Ми всюди! Всюди! Всюди! Ми – мерехткий вечірній час… Ми – іскри місячних прикрас… Ми – тихий сон приблуди… Тарас. Ви, мохи, душі козаків? Голоси. Він упізнав нас, браття! Він зазирнув у глиб віків… Хороший син рости в батьків. Відвага і завзяття! Знов піснею озвалась долина “Ішли чумачки, воли попасали Та чаєчку , чаєням забрали…” Голоси. Це він іде до тих стовпів, Що небо підпирають… Там обрій смерком закипів… Ще пропаде серед степів!.. Цікаві – не вмирають. Читець. “Цікаві не вмирають” навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снігах, біліє Доля – лівою рукою до серця пригортає сон голубки на хмизяному чорному гнізді. Доля. Май, синку, май, май, Налетіли з неба гулі, Налетіли білі-білі, Як сорочка на неділі: Лети, хлопче, перед нами Голубоньком лети снами, А ми тебе доженемо, Страх від тебе відженемо – Ти й заснеш… Читець. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі. Голоси. Пропало сонечко… Зайшло… А де хлопча? Не чую? Цікаво, де його село?.. Хоча б додому шлях знайшло… Тарас. Отут переночую. Читець (тихо). Згорнулося калачиком хлоп'я під зіркою в степу, під купиною. Голоси. Перепочинь, перепочинь, Перепелятко в полі… Ти чий? Нічий! Ти чий? Нічий!
This document is posted to help you gain knowledge. Please leave a comment to let me know what you think about it! Share it to your friends and learn new things together.
Transcript
1
Літературно-музична композиція до ювілею Тараса Шевченка
(учень у ролі Шевченка)
Шевченко. Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай!
(Стиха лине мелодія пісні “Думи мої”. За сценою звучить голос читця, який декламує
ремарку до драматичної поеми Б. Стельмаха “Тарас”.
Читець. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед
тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Зблизька срібні коники сюркочуть.
Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають коники
цікаві – лунають степом їхні голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?”
Тарас (маленький). Тарас… Таррас!.. А ви?
Голоси Торкнулося сонечко твоєї голови!.. Як звешся хлопчику?
Тарас. Тарас, кажу! А ви?
Голоси А ми коники-стрибунці, Нас нелічені табунці, Срібнодзвінні підківки,
Ними дзвоним залюбки В материнці й в чебреці!
Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: !Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…”
Тарас. А я піду до тих стовпів, Що небо підпирають.
Голоси. Там обрій смерком закипів!
Він пропаде серед стовпів.
Цікаві – не вмирають
Тарас. А де ви? Я не бачу вас
Голоси. Ми всюди! Всюди! Всюди! Ми – мерехткий вечірній час…
Ми – іскри місячних прикрас… Ми – тихий сон приблуди…
Тарас. Ви, мохи, душі козаків?
Голоси. Він упізнав нас, браття! Він зазирнув у глиб віків…
Хороший син рости в батьків. Відвага і завзяття!
Знов піснею озвалась долина “Ішли чумачки, воли попасали Та чаєчку , чаєням забрали…”
Голоси. Це він іде до тих стовпів, Що небо підпирають…
Там обрій смерком закипів… Ще пропаде серед степів!.. Цікаві – не вмирають.
Читець. “Цікаві не вмирають”
навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снігах, біліє Доля – лівою рукою до серця
пригортає сон голубки на хмизяному чорному гнізді.
Доля. Май, синку, май, май, Налетіли з неба гулі, Налетіли білі-білі, Як сорочка на неділі:
Лети, хлопче, перед нами Голубоньком лети снами,
А ми тебе доженемо, Страх від тебе відженемо – Ти й заснеш…
Читець. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.
Голоси. Пропало сонечко… Зайшло…
А де хлопча? Не чую? Цікаво, де його село?..
Хоча б додому шлях знайшло…
Тарас. Отут переночую.
Читець (тихо). Згорнулося калачиком хлоп'я під зіркою в степу, під купиною.
Голоси. Перепочинь, перепочинь, Перепелятко в полі…
Ти чий? Нічий! Ти чий? Нічий!
2
Торкнувся сон його очей… Ми всі заснем поволі…
Читець. Ще кілька зір на небі. Тиша там. І знову пісня, ще й вози скрипучі:
“А чаєчка в'ється, об дорогу б'ється К сирій землі припадає, чумака благає…”
Зі сну, з-за пісні вийшов Запорожець – в козацькийхшатах, пишний, як вогонь
Доля. Це ти, Іване?
Запорожець. Ідуть чумаки… Й кому я тут об тій порі приснився?
Доля. Тепер лиш дітям сняться залюбки Правдиві запорозькі козаки.
Ой бачиш – спить, з дороги натомився.
Запорожець. Оце таке? Неначе зайченя. Куди ж його у степ супроти ночі?
Доля. І уяви – бреде уже півдня, Півдня звабливий обрій доганя
Запорожець. Тепер не всяк до обрію охочий.
Доля. А бач – знайшовся
Запорожець. Ти ж гляди, пильнуй, Не зобижай малого для потіхи.
Доля. На те і доля.
Запорожець. Круто боронуй, Та кривдами душі не поруйнуй.
Уривок «Гайдамаки»
Читець. А пісня зовсім близько, вже ось-ось: “Ой ти чумаченьку, те ще й молоденький,
верни мої чаєнята, діточки маленькі” “Ой горе тій чайці”.
По закінчені хористи розміщуються в глибині сцени і стоять там впродовж вечора. На
передньому плані – читці (учні та вчителі) у відповідних позах, у барвистих національних
костюмах. Бажано, щоб серед них були ті, хто може виконувати пісню під супровід бандури.
Час від часу читці сідають на розставлені заздалегідь стільці, на яких розвішані вінки, хустки
та інші речі, необхідні для створення певного образу чи настрою.
Читець. В похилій хаті, край села, Над ставом, чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала Кріпачка-мати, вбита горем.
(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля
портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).
Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синку, правда.
(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає
“Колискову”)
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки
людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.
Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь
видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить
людей, ясно і світло це далеко видно.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).
(Тарас-підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло тину. Поправив
покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в
руці. Сідає на лавку.)
Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя свитка,
полатана вже.
3
Тарас (бере свитку) О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч
ти мене не забуваєш (тулиться до неї).
Яринка. Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...
Тарас. Не треба я сам.
Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.
Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюнком). Ось наша хата.
Яринка. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?
Тарас. Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.
Яринка. Коли ж це буде?
Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля
хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем... я б нічо не хотів
більше.
Яринка. То вчись у нього.
Тарас. А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками
одшмагати...
Яринка. І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.
Тарас. А там що? (розводять руками).
Тарас. Катре! Де ти?
Катря. Я ось тут.
Мачуха. Ти може знов кудись навтіки вибираєшся, ледащо? Ані кроком мені з хати, бо
битиму, чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!
Тарас. Сестричко!
Катря. Що?
Тарас. Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, як намальовані. І рибки плюскочуть.
А в хаті темно чогось, так зле.
Катря. Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.
Тарас. Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички,
фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами, так
як ми?
Катря. Всюди є сирітки по світі, мій дорогий хлопчику. Але ти не думай про се, йди над
потічок гратися.
Читець . Брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі
шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на
могилу… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає,
розуму набирається.
Шевченко . За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Читець Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
4
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Шевченко . Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Тарас (підліток) . Як прийде Оксана, скажу: «ти моя зіронька". Може, ото й вона: іде
помалу, хвиськає лозинкою. Оксано, це ти?
Оксана - А то ж хто.
- Ось іди сюди, щось скажу.
Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.
- Ну, що?
- Та йди ближче.
- І звідціль почую.
- Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.
- А чого? - затурбовано, - не помирили?
- Ні, не те: буду там учитися на маляра.
- О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра? (усміхнулась).
Тарас з гордощами:
- Років за два буду маляр!
Ступнула раз ближче.
- А що вже, як маляр? ( хвиськає лозиною об дорогу).
- А як що? Що схотів, те й намалював: схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака.
5
- Ти бач! Он воно що. І ти розмалюєш нашу хату?
- Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або
барвінком, а на дверях... козака змалюю на стіні. - Тихіше: - Тебе змалюю і дивитимусь на
тебе. Хочеш?
- Таке ти й вигадаєш! (А сама ступає ближче.)
- Тарасе, бідний ти - у тебе сорочка не біла.
- Де там буде вона біла - третій тиждень як надівана.
- Немає кому випрати, бідний ти! (Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.