Пам`ятки України №12 скорочено

ГРУДЕНЬ 2014

№12

Харків Харків архітектурний

ампір неокласицизм

модерн авангард

Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці.Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні

агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»

Довідки за тел.: (044) 498-23-64e-mail: [email protected]

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

За кордоном оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, сторінка «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64, (044) 498-23-65; e-mail: [email protected]

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС

95220248,10 грн

ПІН

92


74401272,10 грн


74501136,50 грн


74310136,50 грн


37112143,10 грн


60969177,18 грн


90269111,90 грн

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році!Вартість передплати на рік

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 2 Початок кам’яного житлового

будівництва Олег ЯЦИНА

12 1896–1916. Доба харківського модерну Катерина КУБЛИЦЬКА

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА 26 Громадські споруди 1920–1930-х

Ірина КРЕЙЗЕР

34 Неокласицизм у творчості О. Бекетова. Будівля Харківського медичного товариства Катерина ЧЕРКАСОВА

ПОСТАТІ 42 Харківський період життя та творчості Сергія Тимошенка

Денис ВІТЧЕНКО

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 52 Павло Альошин та Зінаїда Серебрякова: листи з Харкова

Олена МОКРОУСОВА

АРХІВИ 58 Культурно-видовищні споруди

1920–1930-х Анна АЛЄКСЄЄНКО, Ольга ДОЖДЬОВА

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 66 Живопис архітектора О. Бекетова

Ольга ДЕНИСЕНКО

Шеф-редакторІгор ГИРИЧ

Головний редакторЛеся БОГОСЛОВУпорядкування

Олени МОКРОУСОВОЇРедагування, коректа

Віри КАРПЕНКО,Івана МАЛЮТИ

Дизайн і версткаНаталії КОВАЛЬ

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Науково-популярний ілюстрований журналВидається із 1969 року

© Пам’ятки України: історія та культура, 2014.

Усi права застережено.

РЕДАКЦІЯ

ЗАСНОВНИКИ

Міністерство культури України

Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Валерій Гриценко,

Вадим Дорошенко, Віктор фон Ерцен-Глерон, Олесь Журавчак,

Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова,

Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко, Роман Ратушний,

Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем Стельмашов,

Ліліана Фесенко, Антон Філатов

ВИДАВНИЧА РАДА

ЗМІСТ НОМЕРА

2014, ГРУДЕНЬ № 12 (209)

2 Пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

Олег ЯЦИНА

Харків – одне з небагатьох великих міст України, в якому збереглося чимало зраз-ків українського житлового будівництва починаючи з кінця ХVІІІ століття. Це було

викликано низкою обставин. У радянський період більшовики, маючи Харків за столицю, вдалися до створення нового «ядра» міста навколо нинішньої площі Свободи. Старий історичний центр навколо площі Конституції залишився поза активною увагою нових зодчих. У роки індустріалізації та пізніше де-шевше було забудовувати нову територію на схід і північ, не чіпаючи будівель старого міста. Тож у Хар-кові ми маємо збереженими не лише різноманітні зразки житлової архітектури, а й цілі фрагменти ву-лиць, планування центральної частини. У цьому лег-ко переконатися порівнявши сучасний план старого «ядра» міста з тим, що зберігся в Описі Харківського намісництва кінця ХVІІІ століття.

У цей час наше місто нагадувало швидше велике село, забудоване звичайними українськими хатами. Однією з причин цього було те, що у першій половині ХVІІІ століття у Російській імперії існувала монополія держави на виробництво цегли, кількість заводів була недостатньою, ціни високими. Лише стратегічно важ-ливі об’єкти, губернські установи будувалися з цегли. Колоніальна політика центру виявлялася в тому, що левова частка ресурсів спрямовувалися на розбудову Москви й Петербурга. Існували й соціальні обмеження, наприклад звичайний мешканець міста не мав права звести кращий і більший будинок, ніж дворянин.

До кінця ХVІІІ століття більшість харківських дво-рів, за спогадами очевидців, ще були просторими й становили в середньому 42,5 м завдовжки та 32 м завширшки. Лише в центральній частині та обіч су-часних вулиці Полтавський шлях та Московсько-го проспекту площа зменшувалася вдвічі-тричі. За периметром дворів на безпечній відстані від житла зводилися господарчі приміщення: комори, льодов-ні, стайні, кузні тощо. 1804 року за наказом генерал-губернатора І. Бахтіна землемір Драгомир склав пе-релік вулиць. Їхні назви записувалися на спеціальних табличках, які прибивали до стовпів1. Останні роз-ставляли на відповідних вулицях. Частина з цих назв збереглася й донині, як, наприклад, Коцарська, Чо-

ботарська, Римарська, Ярославська, Клочківська. Час-тина вулиць була перейменована, головним чином у радянський період, як-от: Благовіщенська на Карла Маркса, Сінна на Кооперативну, Конторська на Чер-воножовтневу.

Наприкінці ХVІІІ століття ситуація починає зміню-ватися – уряд переходить від політики обмеження до стимуляції кам’яного будівництва, ліквідовують-ся соціальні обмеження в житловому будівництві, збільшується кількість цегельних заводів, більше ува-ги приділяється плануванню міст, кварталів тощо. Поступово змінюється центральна частина Харкова. Зникають садки, городи, житлові будинки із глиби-ни двору висуваються на «червону лінію». В умовах зростання кількості міського населення збільшується його щільність. Це, своєю чергою, підвищувало по-жежонебезпечність.

Проблема стимуляції кам’яного будівництва зали-шалася складною. Так, наприклад, вартість типово-го одноповерхового цегляного будинку завдовжки близько 10 м наприкінці ХVІІІ століття для мешканця сусіднього Бєлгорода становила від 1783 до 4281 руб., а дерев’яного на мурованому фундаменті – 454 руб. 75 коп.2 Вартість звичайних харківських хат разом із дворами на цей час коливалася від кількох десят-ків до 200 рублів. 1782 року за 325 руб. прапорщик Христодулов купив у центральній частині Харко-ва двір з огорожею, будинком, льодовнею, трьома коморами, винокурнею, криницею, та ще й у цент-ральній частині міста. Натомість ціни на продукти в цей час були такими: кінь, залежно від породи й віку – 10-80 руб., один пуд (16,4 кг) жита продавався за 1,5-2 руб., пшона – 2-3 руб., турецького тютюну – 10-12 руб., осетрового балика – 4-5 руб., кав’яру – 6,5-7 руб. Для більшості населення кам’яне будівництво було надто дорогою справою. Процедура довгостро-кового кредитування, започаткована в цей час, не могла кардинально вирішити проблему.

Процес будівництва житла з цегли розпочався й передусім завдяки примусовим адміністративним заходам влади. Наприклад, харківський губернатор С. Кокошкін особисто робив об’їзд центральної час-тини міста і фіксував, де ще лишаються нецегляні бу-дівлі. Спочатку господарів попереджали й давали

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

ПОЧАТОК КАМ’ЯНОГО ЖИТЛОВОГО

БУДІВНИЦТВА

3№ 12 (209) / грудень 2014


строк для зведення кам’яного будинку. Якщо це не виконувалося, то їх примусово виселяли на околицю; ділянку ж брала інша, фінансово спроможна, особа. Темпи розвитку будівництва були невеликими. 1797 року в Харкові було 15 приватних кам’яних будинків, або 0,8 %, і 1826 дерев’яних3. 1800 року ці показники становили відповідно – 29 (1,4%) і 2005, 1837 року – 253 (7%) і 3339, 1846 – 544 (12,6%) і 3762, 1856 року – 872 (15,8%) і 38984.

Основним видом житла залишалися дерев’яні та гли-няні будинки й хати. Певною мірою це підтверджують спогади відомого історика М. Костомарова, який нав-чався у Харківському університеті в 1830-х роках і жив у районі сучасної вул. Червоножовтневої, а тоді вона вважалася однією з центральних. Це була садиба поета П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського універ-ситету, який мешкав в одноповерховому дерев’яному будинку, а М. Костомаров із іншим студентом – в одно-му із двох флігелів, що знаходилися у дворі.

Муроване будівництво в містах імперії розпочина-лося під орудою та контролем Комісії з кам’яного бу-дівництва Санкт-Петербурга і Москви, утвореної 1762 року. Вона розробляла зразкові проекти для приват-ної забудови у двох столицях, а згодом і у провінції. Місцева влада мала можливість вибирати певну кіль-кість обов’язкових зразкових проектів та розробляти на їх основі конкретне креслення, яке згодом затвер-джувалося губернською владою. Так, у 1770-х роках було розроблено вісім уніфікованих типів таких про-ектів. Перші п’ять призначалися виключно для жит-лових потреб: № 1 – для кількаповерхових кам’яниць, № 2 – для будинків на мурованих погребах в один по-верх із мезоніном, № 3 – для одноповерхових будин-ків із дерева чи каменю на мурованих погребах, № 4 – для дерев’яних будинків з мурованим фундаментом, № 5 – для дерев’яних будинків без такого фундаменту. Запропоновані проекти не супроводжувалися плана-ми поверхів та дворових ділянок. Господар мав право обирати архітектурні прикраси для фасадів, що ви-ходили у двір, а також планування кімнат. Допуска-лися певні варіації типових фасадів на місцях. Уже на зламі століть було випущено ще кілька серій зразко-вих проектів, частина з яких стала обов’язковою для будівництва в містах імперії. Характерними рисами типових проектів другої половини ХVІІІ століття було регулювання довжини та висоти будинків. Висота од-ноповерхового будинку, як правило, обмежувалася 6 аршинами, даху – не більше однієї третини від його ширини. Відстань від одного будинку до іншого вста-новлювалася у 4-6 сажнів, а простір між ними мав перегороджуватися парканом5. Більшість зразкових проектів другої половини ХVІІІ століття не вирізня-лася вишуканою естетикою. Це прості у фасадному оформленні будинки з типовими рисами класицизму та обов’язковою симетрією будівлі. Найпоширеніші прийоми урізноманітнення фасадів – прикрашання площин навколо вікон, рустовка переважно нижньої частини будинку, часом використання пілястр.

Першими зразковими проектами, які надійшли до Харкова разом із планами міста, були саме проекти,

розроблені Комісією з кам’яного будівництва Санкт-Петербурга і Москви в другій половині ХVІІІ століття. Чи збереглися до сьогодні в Харкові будинки, зведені за цими проектами? На цей час документальних під-тверджень немає. Однак, судячи зі зразків креслень, надісланих зі столиці, харківський будинок у дворі на вул. Червоножовтневій, 5 зведений саме на зламі

Будинок на вул. Червоножовтневій, 5

Будинок купця Є. Урюпіна на вул. Римарській, 4



Катерина КУБЛИЦЬКА

Двадцять років розділяють два документи, в яких міститься історія потужного містобудівного, архітектурного, техно-логічного та технічного піднесення м. Харкова.

У 1896 році землемір-таксатор К. Брандтнер зробив зйомку міста і запроектував його нове розташування за вказівкою Планової комісії. 3 грудня 1899 року Міністерство внутрішніх справ затвердило «План існуючого розташування губернського міста Хар-кова з показанням передбачуваного розширення і регулювання».

1896–1916. Доба харківського модерну

План існуючого розташування губернського міста Харкова з показанням передбачуваного

розширення і регулювання. 1896 р.

13№ 12 (209) / грудень 2014


Цей документ для Харкова унікальний тим, що вперше на плані міста детально нанесено всі вулиці, площі, провулки, а також перед-бачено реконструкцію центру та розвиток і розширення міських те-риторій. Цим Брандтнер ознаменував початок цілої епохи в житті міста, що тривала аж до 1917 року, – модерну. Спочатку зміни були незначні – в основному нове будівництво велося в центрі на місці де-монтованих старих будівель або ж на вільних ділянках домоволодінь.

Першим об’єктом у стилі модерн стала багатоповерхівка інжене-ра Олександра Марковича Гінзбурга (1876–1949) на 2-му Сумському провулку (сучасний пров. Грабовського, 4), зведена поруч з будин-ком його батьків у 1903–1905 роках, нині відома мешканцям Харкова як дім «Золота рибка». Цю назву він отримав у радянські часи – тут діяв одноіменний дитячий спортивний клуб. Цікаво зазначити, що до риби як такої дім мав відношення й до революції 1917 року. На першому поверсі розміщувався магазин, де торгували живою рибою, яку тримали у басейнах-садочках, розміщених у підвалі. Водночас цю оригінальну будівлю харків’яни так називають через велику кількість зображень на фасаді і в інтер’єрах тварин, риб, саламандр, міфоло-гічних істот і рослин (місцевий «будинок з химерами»).

Цей об’єкт є першою роботою О. Гінзбурга, виконаною разом з більш досвідченим архітектором – Іліодором Іліодоровичем Загос-кіним (1851–1919). Будинок у стилі декоративного модерну певним чином слугував наочною рекламою праці молодого інженера, в яко-му він до того ж відкрив фірму «Залізобетон». Відтоді Гінзбург став отримувати численні замовлення.

До початку ХХ століття забудова Харкова залишалася переважно дво-, триповерховою. Тенденції нового часу і динаміка розвитку міс-та вимагали збільшення житлових площ, як наслідок, першим етапом була реконструкція існуючої забудови. Тож старі будинки змінювали вигляд за рахунок прибудов та надбудов.

До найбільш яскравих прикладів реконструкції в центрі міста на-лежить будинок на вул. Сумській, 6, відомий як прибутковий будинок Фреймана. Спочатку це був триповерховий особняк, зведений 1887 року архітектором Борисом Семеновичем Покровським (1836–1903) у стилі неоренесанс, який належав купцеві Лисікову. 1912 року його надбудовано та реконструйовано на замовлення нового власника

Архітектори О. Гінзбург (ліворуч) та В. Величко на будівництві. Березень 1908 р. Світлина з фондів ЦДАМЛМ України. Надана О. Мокроусовою. Друкується вперше

Ріг вулиці Сумської та 2-го Сумського провулка. Будинок інженера О. Гінзбурга, де розміщувалася його будівельна контора «Залізобетон»

Будинок на пров. Грабовського, 4. Світлина автора

Фрагмент


ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА

Ірина КРЕЙЗЕР

Місто Харків вважається столицею конструкти-візму. Однак за уваж-нішого погляду та де-

тального вивчення цього періоду в архітектурі вирізняються важливі особливості різноманітної архітектур-ної палітри авангарду Харкова. Відо-мо, що чимало з архітекторів, які пра-цювали в Харкові, отримали класичну освіту і починали свій творчий шлях через неокласику. Застосування кла-сичних прийомів і форм в архітектурі харківського авангарду ґрунтується на симетрії як прадавньому способі композиції. Це виявлено в побудові планів і фасадів багатьох будинків у Харкові, які вважаються конструкти-вістськими, наприклад Будинку Держ-промисловості (арх. С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер, 1925–1929 рр.), Будинку кооперації (арх. А. Дмитрієв, O. Мунц) та ін. Цій групі споруд влас-

тиве «внутрішнє», вроджене прагнен-ня до створення на основі простих геометричних форм декоративних просторових і площинних компози-цій.

Розгляньмо ті будинки 20-х – почат-ку 30-х років ХХ століття у Харкові, які звично іменують конструктивіст-ськими. До «чистого», ортодоксаль-ного конструктивізму можна відне-сти деякі – це готель «Інтернаціонал» на пл. Дзержинського (зараз «Хар-ків», арх. Г. Яновицький, 1923–1927 рр.; по війні реконструйований авто-ром із уведенням елементів ордер-ного декору), Клуб будівельників на пл. Руднєва (арх. Я. Штейнберг, І. Ма-лоземов, А. Мілініс, 1930 р.) і будинок Поштамту на Привокзальній площі (арх. А. Мордвинів, 1930 р., перебу-дований в 1960-ті). Ці об’єкти відпові-дають критеріям конструктивізму як стилю: їхні фасади асиметричні, пла-

ни функціональні, композиція побу-дована методом складання великих геометричних об’ємів з контрастним включенням великих вітражів у глухі площини бетону1.

Однак у композиції готелю «Інтер-націонал» є певні «але». Це насампе-ред функціонально не виправдане супрематичне зрушення об’ємів го-ловного корпусу, що задає динаміку в напрямку до центру круглої площі. Очевидно, саме не до кінця послідов-ний функціоналізм рішення дозволив Г. Яновицькому так легко й органічно «перевдягти» будинок під час післяво-єнної реконструкції. До перелічених зразків «наукового» конструктивіз-му треба додати рідкісні за чистотою малюнка житлові корпуси на Пушкін-ському в’їзді, 7, 7а й 8 (арх. Р. Фрідман, Я. Штейнберг, 1929–1932), які зараз, на жаль, швидко руйнуються, чому важ-ко запобігти, оскільки їх не занесено навіть до реєстру пам’яток місцевого значення.

Найцікавішу проблему з погля-ду стильової атрибуції представляє все світньо відомий ансамбль пло-щі Дзержинського («круглої площі», нині пл. Свободи) – особливо будинку Держ прому й Будинку проектів.

Композиція Будинку Держпрому побудована за принципом складної багатоосьової дзеркальної симетрії. Симетричні головний, тильний і біч-ні фасади, симетрична композиція кожного з трьох основних корпу-сів, з’єднаних гігантськими проїзни-

ГРОМАДСЬКІ СПОРУДИ 1920–1930-х

Поштамт на Привокзальній площі. 1950-ті рр. Світлина з фондів ЦДАМЛМ

України. Надана О. Мокроусовою

27№ 12 (209) / грудень 2014


ми арками, симетрична кожна із цих арок. Усе це складається у вигадли-вий ритмічний малюнок, і недарма побутує легенда, що висоти корпусів відтворюють перші такти «Інтерна-ціоналу». Байка, звичайно, але пого-лоска схопила щось справді суттє-ве – музикальність цієї композиції. У конструктивістських будинках таке не спостерігається2.

Загалом комплекс, особливо якщо розглядати його із висоти пташино-го польоту або з 14-поверхових веж, нагадує величезний тривимірний ку-бістичний орнамент, щось на кшталт ритмічно розчленованого й багато-

разово повтореного «архітектона». Такий орнамент, плаский, рідше три-вимірний – один з улюблених декора-тивних мотивів в Ар Деко. Враження «гри в куби» підсилюється зовсім од-норідним вирішенням поверхонь усіх корпусів, перетворених у перфорацію із сотень однакових величезних вікон-них прорізів. Не відразу помітиш тон-кість у тому, як вікна врізані в стіну. Міжкімнатні імпости злегка втоплені в стіну, і на межі вікна й площини сті-ни з’являється маленька вертикальна сходинка, зародок гофру. У конструк-тивістських будинках цього теж не бу-ває.

У Будинку проектів, а нині Харків-ському національному університеті ім. Каразіна (арх. C. Серафімов, М. Занд-берг-Серафімова, 1930–1933 рр.) ще більше, ніж у «Держпромі», елементів конструктивістської грамоти – стріч-кові вікна фасадів, скляні призми схо-дів, ліфтові шахти, невагомий козирок над плоским дахом центрального ри-заліту, круглі стовпи в інтер’єрі тощо. Але тим сильніше контрастує із цими технічними мотивами формоутворен-ня зовсім позаконструктивістський задум цілого. Симетрична тріумфаль-на композиція здіймається до майже 60-метрового рівня.

І нарешті свідчення автора, С. Сера-фімова, про задум Держпрому: «Буди-нок Держпромисловості в Харкові я намагався вирішити як частку орга-нізованого світу, показати фабрику, яка стала палацом»3. Ця фраза по-збавляє звичної атрибуції не тільки Держпром, а й Будинок проектів. В основі задуму лежить казка про Щас-ливу фабрику – подательку всіх благ. Для Ар Деко такий оптимізм – це своя стихія, реальна дійсність; Ар Деко без казки, без того, що «понад» функцію і раціональне формоутворення, взага-лі не дихає. І не «формальні ознаки», а саме горда наснага, оптимізм, що б’є з кожного членування форми, спрямо-ваність «уперед і вище» – ріднять кла-сику харківської архітектури рубежу 20–30-х років – і «Донуголь», і «Держ-пром», і Будинок проектів з майбут-ньою архітектурою павільйонів СРСР на всесвітніх виставках 1930-х років.

Провідним композиційним прийо-мом при створенні наступної групи будинків можна вважати аплікацію. На площині фасадів створювалися рит-мічні композиції з півколон, пілястр і лопаток. Найбільш уживані елемен-ти декоративної обробки – гофри, гурти. Скульптура залучалася рідко, узагальнені фігури «героїв» були до-повненням до образного вирішення

Готель «Інтернаціонал» на пл. Дзержинського. 1928 р.

Житлові корпуси на Пушкінському в’їзді

Світлини з фондів ЦДАМЛМ України. Надані О. Мокроусовою



Катерина ЧЕРКАСОВА

НЕОКЛАСИЦИЗМУ ТВОРЧОСТІ О. БЕКЕТОВАБудівля Харківського медичного

товариства

Фрагмент центрального фасаду будівлі Харківського медичного товариства. 1910-ті рр. Світлина з фондів ЦДАМЛМ України. Надана О. Мокроусовою

35№ 12 (209) / грудень 2014


Творча практика академі-ка архітектури О. Бекетова (1862–1941) є найхарактер-нішою для розвитку архітек-

тури України кінця ХIХ – початку ХХ століття. Різнобічні здібності, блиску-ча освіта і професіоналізм були осно-вою його багаторічної та плідної твор-чої діяльності, чимала частина якої пов’язана з Харковом.

Олексій Миколайович Бекетов у 1894 році здобув звання академіка Петербурзької Академії мистецтв, 1939-го став дійсним членом Академії архітектури СРСР, того ж року – докто-ром архітектури, а в 1941-му отримав звання «Заслужений архітектор УРСР». Його творча спадщина налічує близь-ко 100 проектів.

О. Бекетов народився в сім’ї видат-ного вченого-хіміка, члена Російської Академії наук, професора харківсько-го університету М. Бекетова. Дитячі роки провів у Харкові, де успішно за-кінчив реальне училище. Початкову художню освіту отримав у приватній школі М.Д. Іванової-Раєвської. У 1882 році вступив на архітектурний факуль-тет Петербурзької Академії мистецтв, де вже на третьому курсі став пер-шим серед ї ї вихованців. Проектно-виробничу практику проходив у майстерні відомого архітектора, ака-деміка архітектури М.Є. Месмахера.

Академію О. Бекетов закінчив із зо-лотою медаллю в 1888 році і вже на-ступного виграв конкурс на проект комерційного училища в Харкові. За 15 років за його проектами у Харко-ві було зведено низку громадських і житлових будівель. Серед них: буди-нок Товариства грамотності (рекон-струкція, 1894), Азовсько-Донський банк (1896), громадська бібліотека (1901), будівля судових установ (1903, спільно з архітекторами Ю. Цауне, В. Хрустальовим); житлові будин-ки Х. Алчевської (1893), П. Маркова (1901–1902), Котова (1903). Цілий ряд реалізованих у 1890-ті роки проектів адміністративних, навчальних, ліку-вальних та інших громадських споруд характеризують його як послідовника академічного напряму, що використав у своїй практиці широкий спектр при-йомів формоутворення історичних стилів, покладених в основу власно-го творчого методу.

Згідно зі статусом Петербурзької Академії мистецтв після трирічної

практичної роботи архітектор набу-вав право на виконання проекту, за яким міг претендувати на отриман-ня академічного звання. Таким став проект «Бібліотеки на 1,5 мільйона томів, з галереєю відомих людей і залом нумізматики», що був успіш-но захищений архітектором у 1894 році та реалізований до 1901. Робо-ту було представлено на Всеросій-ській художньо-промисловій вистав-ці в Нижньому Новгороді (1901). Після отримання звання академіка О. Бе-кетов став дійсним членом Академії мистецтв.

Другий етап творчої біографії О. Бе-кетова пов’язаний з періодом змі-ни стилістичної спрямованості ар-хітектури у зв’язку з поширенням романтичних традицій епохи модер-ну. Незважаючи на уявне наслідуван-ня традиційних для періоду неокла-сицизму прийомів формоутворення з використанням статичних, урівно-важених, компактних композиційних рішень, в його творах проявляється помітний інтерес до мальовничості, багатства фактури і матеріалу, масш-табу деталей, що набувають декора-тивного (атектонічного) характеру.

У плануванні громадських будівель принципових змін не спостерігаєть-ся. За збереження монументальності

об’ємів головну увагу автор приділяє композиційному вирішенню фасадів: пошуку масштабу архітектурних де-талей, опрацюванню фактури і плас-тики стіни, гармонійному узгодженню розмірів членувань фасадів і частин будівель, використанню символічних форм декору, опрацюванню завер-шень фасадів, рішенню загального силуету будівлі.

Однією з найкращих громадських споруд О. Бекетова цього періоду є будівля Бактеріологічного інституту Харківського медичного товариства1 (нині Харківський інститут мікробіо-логії та імунології ім. І.І. Мечникова Академії медичних наук України) на вул. Пушкінській, 14. Цей інститут був однією з перших у світі лікувальних і наукових установ протиепідеміологіч-ного профілю.

Ще 1886 року Харківське медич-не товариство ухвалило рішення про створення Пастерівського при-щепного інституту і бактеріологічної станції, які були відкриті в 1887 році

План ділянки будівлі Харківського медичного товариства. Проект 1910 р.


ПОСТАТІ

Денис ВІТЧЕНКО

Для уродженців Слобідської України другої половини ХІХ століття часи полкового самоврядування стали сивою давниною, генетична пам’ять праправнуків переселенців з Правобережжя та Наддніпрян-щини про своє козацьке минуле нестримно переростала в усвідом-лену потребу культивувати мову, звичаї, самобутність свого народу. На зросійщеному ґрунті вже прокльовувалися зерна нової, націо-нальної культури. Її паростком на ниві архітектури та малярства став Василь Кричевський – вихованець харківських архітектурних май-стерень С. Загоскіна та О. Бекетова.

Стиль, творцем якого став В. Кричевський, розвиваючи європей-ські традиції національного романтизму в архітектурі на українсько-му ґрунті, мав багато продовжувачів. Дивним чином сталося так, що творцями харківських будівель, виконаних у стилі українського архі-тектурного модерну, стали вихідці з Сумщини, звідки походив і сам Ва-силь Кричевський. Це й архітектор-самоук Віктор Троценко, й цивіль-ний інженер Сергій Тимошенко – архітектор-практик, один з найбільш продуктивних митців українського відродження початку ХХ століття, громадський і політичний діяч, який на довгі десятиліття був незаслу-жено забутий на своїй батьківщині.

Сергій Тимошенко народився 5 лютого 1881 року у с. Базилівка Чер-нігівської губернії (нині село Крупське Конотопського району Сумської обл.) у родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка. Батько з часом залишив посаду землеміра і зайнявся сільським господарством, орендуючи в поміщиків Кандиб маєток у с. Штопівка та в поміщиці Гамалії-Скоропадської, яка мала майно у селі Базилівці. Мати Сергія

Харківський період життя та творчості

СЕРГІЯ ТИМОШЕНКА

Бурхливий розвиток технічного про-гресу та нових економічних відносин, що розпочався в середині ХІХ століт-тя в усій Європі, нерідко призводив

до руйнації традиційної народної культури, насамперед художньо-прикладних промислів, ремесел, традиційних типів сакральних та ци-вільних будівель. Народам, що не мали націо-нальних держав та були складовими світових імперій, це загрожувало втратою власної куль-турної ідентичності. Втіленню вжиткової народ-ної творчості у монументальне мистецтво, тво-ренню нових національних архітектурних стилів сприяла діяльність митців напрямку національ-ного романтизму в потужному русі архітектури модерну. Будівлі нового стильового спрямуван-ня архітекторів Шотландії, Фінляндії, Польщі, Че-хії, Естонії несли на своїх фасадах, немов націо-нальні прапори, найкращі здобутки художньої творчості своїх народів. Водночас митці прагну-ли міцніше пов’язати свої творіння з новітніми на той час тенденціями в архітектурі та техніці будівництва, що не дозволяло їхнім творчим по-шукам скочуватись в болото архаїки, навпаки, наближало їх до творення нового стилю.

Поштівка «Укрпошти» з портретом С.П. Тимошенка. 2011 р.

43№ 12 (209) / грудень 2014

ПОСТАТІ

походила з польської родини Сарнавських. Її батько був військовим у відставці, управляючим маєтком Браницьких на Київщині.

Батьки Сергія мали чотирьох дітей. Старший брат Степан з часом став усесвітньо відомим науковцем у галузі теоретичної механіки та опору матеріалів, академіком кількох академій наук, одним з органі-заторів АН України у 1919 році. Молодший брат Володимир – еконо-містом, заступником міністра торгу і промисловості в українському уряді П. Скоропадського, професором трьох університетів США та двох у Чехословаччині. Усі троє братів опинилися в еміграції та зу-стрілися у США після закінчення Другої світової війни, молодша се-стра Анна все життя прожила в Україні.

Початкову освіту Сергій здобув удома. Як і старший брат Степан, закінчив реальне училище у Ромнах. Потім навчався в Інституті ци-вільних інженерів у Петербурзі1. Педагогічний феномен цього ін-ституту забезпечив високий і багатосторонній рівень підготовки фахівців, що визначило можливість їхньої роботи у різних галузях проектування і будівництва. Випускники тягнулися до всього нового в інженерних рішеннях, у розробці та втіленні в практику металевих, залізобетонних конструкцій, у впровадженні сантехнічних та елек-тротехнічних новацій тих часів. Володіючи знаннями архітектурної спадщини, цивільні інженери, що пройшли вишкіл стильового плю-ралізму кінця ХІХ століття, відзначалися особливою чутливістю до регіональних та національних відмінностей зодчества тих місць, де їм доводилося працювати. За цих умов вихідці з України, котрих було немало у стінах інституту, приходять до розуміння цінності своєї національної архітектури. Посилилося це зацікавлення після того, як деякі з них відвідали під час практики будівництво Полтавського земства у 1903–1907 роках. Вражаюче відкриття нової національної архітектури, зроблене В. Кричевським, захопило студентів, серед яких був і Сергій Тимошенко.

Це студентське захоплення знаходить вихід у створенні 1905 року неформальної організації, що напочатку існувала нелегально. До неї окрім С. Тимошенка увійшли майбутні українські зодчі М. Дамілов-ський, О. Линник, Г. Іваненко, О. Кононенко, О. Литвиненко. Члени товариства сформували завдання організації, серед яких:

вивчення народної творчості та національної архітектурної спад-щини (храмів, житла, меблів, орнаментації);

виявлення пам’яток архітектури України, всіляка допомога в їх збереженні;

популяризація художніх здобутків різного мистецтва шляхом вла-штування спеціальних виставок, проведення обговорень та читання лекцій, публікацій у пресі;

запровадження українських архітектурних форм у сучасне про-ектування та будівництво2.

Окрім власне архітектурної дослідницької діяльності Сергій Ти-мошенко долучився й до праці в громадських та політичних укра-їнських організаціях. Був одним із найенергійніших та ініціативних представників Української студентської громади, громадської орга-нізації, яка об’єднувала українців-студентів Петербурга та проводи-ла серед них національно-виховну роботу. У 1903 році стає членом Революційної української партії, яка згодом перетворилася на Укра-їнську соціал-демократичну робітничу партію. Товариші відзначали Сергія як людину гарячого політичного темпераменту. Під час по-літичної демонстрації 1902 року був побитий, а 1905 року отримав важке поранення. Лікарі ледве врятували життя, виникли проблеми із зором. Через погіршення стану здоров’я був звільнений від вій-ськової служби3.

До Харкова Сергій Тимошенко приїздить у 1909 році. Здібного ін-женера було запрошено на роботу в Управління Північно-Донецької залізниці в Харкові. За плечима в молодого, але вже вельми досвід-

ченого фахівця була робота над проектуван-ням інфраструктури залізничного вузла станції Ковель під керівництвом архітектора О. Вер-бицького (в майбутньому автора залізничного вокзалу в Києві), у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці у Києві. Там же, у Ки-єві, за його проектом 1909 року був зведений 4-поверховий прибутковий будинок Лаврентьє-ва (сучасна адреса: вул. Саксаганського, 101).

Працюючи в Управлінні Північно-Донецької за-лізниці, він пройшов шлях від начальника відділу цивільних споруд до заступника головного інже-нера. Одночасно Тимошенко заснував у Харкові власне бюро-майстерню, яке виконувало різні проекти цивільного та промислового будівни-цтва. Проектував вокзали, допоміжні споруди, житлові будинки у пристанційних селищах. Дуже вдалою виявилась робота над розробкою проек-тів для споруд Кубансько-Чорноморської козачої залізниці (1911–1916). З-поміж них вирізняється проект вокзалу на станції Ведмідівці (нині стани-ця Медвєдовська Тимашівського району Красно-дарського краю РФ) із комплексом громадських та житлових будівель при ній. Автор надав їм простих та раціональних форм, експресивнос-ті архітектурного образу. Будівлі були оздоблені стилізованим українським орнаментом, тракто-ваним у цеглі 2-х кольорів, мали трапеційні за-вершення прорізів, дахи з наметовими верхами, які нагадували верхи церков та фортечних башт. Архітектура несла в собі український традицій-ний контекст, оскільки автор ставив перед со-бою завдання нагадати місцевим мешканцям, ку-банським козакам, про їхнє історичне коріння4. Доля складеться так, що Тимошенко через кілька років відвідає терени кубанських козаків вже не як інженер, а як дипломат, уповноважений УНР на перемовинах з урядом Кубанської Народної Республіки щодо спільного опору більшовикам5.

Творчість Сергія Тимошенка харківського періоду відзначається широтою мистецьких

Будівля залізничного вокзалу станції Ведмідівка у станиці Медвєдовська Тимашівського району Краснодарського краю РФ


КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

Олена МОКРОУСОВА

ПАВЛО АЛЬОШИН ТА ЗІНАЇДА СЕРЕБРЯКОВА:

ЛИСТИ З ХАРКОВА

Вивчаючи епістолярний спадок відо-мого архітектора Павла Федотовича Альошина – а це кілька сотень листів 1900–1960-х років, постійно натрапля-

єш на несподівані епізоди його життя, неочіку-вані знайомства та події.

Окремі листи за кількістю та цікавістю скла-даються навіть у книжки. Але й коротенькі за-писочки інколи розкривають невідомі раніше кола спілкування, вписують приватну біографію П. Альошина в багатошарову історію культури ХХ сторіччя.

До таких, здавалося б, малозначних докумен-тів належать п’ять коротких листів з однієї архів-ної справи (чотири – на звороті поштових кар-ток), отримані Павлом Альошиним з Харкова у жовтні-листопаді 1918 року1.

У цей час, наприкінці вересня 1918 року, ар-хітектор тільки-но повернувся з більшовицько-го Петрограда до гетьманського Києва, щоб за-йняти посаду міського архітектора, й оселився в квартирі батька в будинку на вул. Софійській, 23. На цю адресу й надходили листи з Харкова.

Незважаючи на невеликий обсяг, згадана ар-хівна справа заінтригувала нас однією своєю назвою – «Листи Альошину П.Ф. від Серебряко-вої З.Є.». Нагадаємо, що Зінаїда Євгенівна Сере-брякова (1884–1967) належить до найкращих, найталановитіших та найсамобутніших росій-ських художників першої половини – середи-ни ХХ сторіччя, ї ї родинне життя та творчість пов’язані з багатьма видатними діячами мисте-цтва. Але про знайомство Серебрякової з Пав-лом Альошиним досі відомо не було. Крім того, назва архівної справи не повністю розкриває ї ї зміст – лише три звернення належать З.Є. Сере-бряковій. Перш ніж прокоментувати документи, наведемо це коротке листування.

Зінаїда Серебрякова. Автопортрет. 1922 р.

До 130-річчя від дня народження художниці

53№ 12 (209) / грудень 2014

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

1.20 октября 1918 г.М.Г.Спешу сообщить Вам наш адрес, по которому попрошу

сделать перевод, если возможно не чеком, а деньгами: Харьков, Конторская ул. д.25. Зинаиде Евгеньевне Сере-бряковой. Перевод для моей сестры Ек. Евг. Зеленковой попросим сделать по этому же адресу и на имя тоже Зин. Евгеньевны Серебряковой. Очень были счастливы узнать о Влад. Александ. и о наших родных.

З.Е. Серебрякова

2. 4 ноября 1918М.Г.Меня крайне беспокоит, что до сих пор не имею от Вас

ответа на мою открытку, в которой сообщаю свой адрес. Сообщаю его вторично, с просьбой выслать обещанные от Владимира Алекс. Зеленкова деньги по следующему адресу: Харьков, Конторская ул. д.25. Зинаиде Евгеньев-не Серебряковой.

За это время сестра моя, Екат. Евг. Зеленкова, уехала на зиму в Сенжары2, Полт. Губ. И просила меня переслать ей деньги при первой возможности.

С искренним почтением остаюсьЗ.Е. Серебрякова

3. 30 октября–13 ноября 1918М.Г.Очень беспокоюсь, что до сих пор не имею от Вас из-

вестия на мои письма заказные, по поводу поручения Вл. Ал. Зеленкова переслать деньги на имя моей сестры, Екатерины Евг. Зеленковой. Вот ея адрес: Полтавск. Губ., Новые Сенжары, дача Сухотиной. Мой же адрес: Харьков, Конторская ул. д. 25. З. Е. Серебряковой.

Очень будем Вам признательны за исполнение этаго по-ручения, с искренним почтением

З.Е. СеребряковаP.S. Сестра писала, что ей приятнее будет, если эти день-

ги будут у меня, и я ей передам их лично.

4. 14 ноября 1918 г.Дочь моя Зинаида Евгеньевна Серебрякова просит пе-

редать Вам свою благодарность за полученный перевод на 1976 руб.3 К сожалению, на почте наличными не выдают, а чеком. С искренним почтением

Екатерина Лансере

5. м. Севериновка Одесскаго уезда.Волостная Земская библиотека-читальня20.Х1. 18 г.М.Г. Посланные Вами в октябре на мое имя деньги

1000 р.4 наконец дошли до меня. Я уже давно переехала из Одессы в Одесский уезд и нужен был ряд заявлений, чтобы добиться получения денег. Очень благодарна Вам за громадную услугу, какую Вы мне оказали, переслав мне деньги. От брата моего, Владим. Александр. несколько ме-сяцев не имею никаких вестей. Если Вы что-либо знаете о нем, не откажите сообщить мне.

Не знаете ли Вы, где сейчас невестка моя, Ек. Евг. Зе-ленкова.

Искренне признательная Вам Ел. Ал. Зеленкова

Київський будинок на вул. Софійській, 23, де з 1918 до 1930 р. мешкав П. Альошин. На цю адресу надходили листи з Харкова. Світлина 1930-х рр.

Перший лист З. Серебрякової до П. Альошина на звороті поштової картки. 20 жовтня 1918 р.


АРХІВИ

Анна АЛЄКСЄЄНКО, Ольга ДОЖДЬОВА

КУЛЬТУРНО-ВИДОВИЩНІ СПОРУДИ

1920–1930-х

Архітектурні споруди завжди є пам’ятками певної епохи – в них втілено ідеї, смаки, прагнення покоління, що їх бу-дувало, вони свідчать про рівень розвитку техніки, стан економіки свого часу. Найбільш наочно ця особливість

відбивається в архітектурі будівель для масових зібрань (культур-них закладів, храмів), спеціально призначених для впровадження та підтримки відповідної ідеології. Основним різновидом культурно-видовищних споруд в Україні 1920-х років стає робітничий клуб – багатофункціональна будівля з приміщеннями для публічних висту-пів, велелюдних урочистих зібрань, спортивних змагань, виставкові зали, кімнати для роботи різноманітних гуртків тощо.

Будівництво клубів для робітників, так званих народних будинків, в Україні розпочинається ще наприкінці ХІХ століття, однак справж-нього розмаху цей напрям досяг лише у 1920–1930-ті роки. На той час радянське керівництво сприяло розвитку різноманітних форм культурно-просвітницької роботи, використовуючи їх для пропаган-ди комуністичного стилю життя та мислення. «У клубі виховують, на-вчають бути громадськими активістами, прищеплюють організаційні навички, відпочивають, розважаються тощо. Все у клубі, починаючи від зовнішнього фасаду та внутрішнього устаткування, має вислов-лювати цю ідею громади – пролетарської, класової»1, – писав у 1930 році дослідник радянської архітектури Микола Лухманов. Для роз-витку клубного будівництва виділялися значні кошти як з державно-го бюджету, так і профспілкових об’єднань. Наприклад, витрати на культурно-соціальні потреби тільки населення Харкова у 1928–1929 роках сягли 5 308 312 крб, або майже 10% від загальної суми видатків з міського бюджету2. За статистичними даними у 1928 році мережа клубних установ України налічувала 11 113 об’єктів, а 1939-го вона зросла до 19 7283.

Звичайно, нові будівлі робітничих клубів, розрахованих на обслу-говування трудящих потужних промислових підприємств, з’являлися насамперед у великих містах країни. Зокрема, цікавими пам’ятками першої третини ХХ століття є харківські клуби, деякі з яких вважа-ються справжніми взірцями архітектури.

Низка документів, які висвітлюють історію клубного будівництва на Харківщині, зберігається у Центральному державному науково-технічному архіві України (ЦДНТА України) – єдиній державній ар-хівній установі, що акумулює у своїх фондах національне культурне надбання з історії розвитку вітчизняної науки і техніки4. Понад 13 ти-сяч архівних одиниць зберігання стосуються об’єктів міста Харкова5. Серед них – проекти будівель, що віднесені до пам’яток архітектури.

Особливий інтерес для дослідників становить фонд Р-47. Його утворювач – видатний український архітектор, педагог, професор, дійсний член Академії архітектури СРСР, заслужений діяч мистецтв

59№ 12 (209) / грудень 2014

АРХІВИ

УРСР Олексій Миколайович Бекетов (1862–1941). Він подарував Хар-кову близько сорока споруд, що сьогодні є окрасою міста. Окрім складання проектів та викладацької роботи О. Бекетов проводив активну громадську діяльність у Спілці архітекторів, архітектурній Раді при Управлінні планування та благоустрою Харкова, у Харків-ській окружній технічній нараді та інших організаціях.

У ЦДНТА України зібрана чимала колекція матеріалів зодчого, які охоплюють період від 1891 до 1940 року. Це архітектурні кресленики, ескізи, біографічні документи, фото, наукові статті, ділове листуван-ня, навчальні посібники6.

ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ «МЕТАЛІСТ»: У НОВИХ РЕАЛІЯХЗ іменем О. Бекетова пов’язана історія будівлі, відомої тепер як

Палац культури «Металіст» (пам’ятка архітектури під охоронним но-мером 396). На початку ХХ століття ї ї планували як місце для зібрань благодійного Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісницькою працею – Робітничий будинок. Проект,

Генеральний план ділянки Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісницькою працею. 1907 р. (ЦДНТА України. – Ф. Р-47. – Оп. 1. – Од. зб. 27. – Арк. 1.)

Головний фасад Будинку робітників-металістів у Харкові. Світлина 1927 р. (ЦДНТА України. – Ф. Р-47. – Оп. 1. – Од. зб. 29. – Арк. 1.)

Головний фасад ПК «Металіст»

61№ 12 (209) / грудень 2014

АРХІВИ

розроблений у 1907 році архітектором Іліодором Загоскіним, прой-шов затвердження у Будівельному відділенні Харківського губерн-ського правління й у 1909 році на вул. Петінській (тепер вул. Пле-ханівська, 77) з’явився двоповерховий будинок. Він мав два крила, поєднаних масивною центральною частиною, у якій розміщувався театральний зал на 1000 осіб. За браком коштів будівля впродовж багатьох років була позбавлена декоративного оздоблення, проте функції свої виконувала: тут проводилися зібрання Товариства, пра-цювала читальня, здійснювалися театральні постановки7.

Після проголошення в Україні радянської влади будинок перейшов у розпорядження профспілки працівників-металістів, яка зажадала обладнати його під Палац культури «Металіст». Нове функціональне використання будівлі спричинило ї ї реконструкцію, тому для ство-рення ї ї проекту запросили О. Бекетова як відомого зодчого з ве-личезним досвідом. У лютому 1920 року після ретельного огляду об’єкта архітектор сформулював свої пропозиції (рукопис зберіга-ється у ЦДНТА України). Ставлячись із повагою до роботи старшого колеги та визнаючи будівлю вдалою, Бекетов дбайливо підійшов до проектування. Він зосередив увагу передусім на розширенні гля-дацького залу шляхом влаштування другого ярусу амфітеатру, а та-кож на переформуванні службових приміщень сцени (планувалося створити просторі вбиральні для акторів, склади, декораційну май-стерню). Більшість змін стосувалися переважно декоративного оздо-блення клубу. «Художню обробку всього глядацького залу бажано зробити за допомогою хорошого декоративного живопису, уника-ючи за можливості ліпнини. Стіни і плафони фойє та кулуарів слід декорувати гарними живописними панно, що зображують сучасне історичне життя, яке переживає Росія, а також, що буде доречно, ніжну українську природу»8, – ці пропозиції архітектора було за-тверджено та втілено.

Минуло лишень кілька років від останньої перебудови, як у 1927 році Харківський районний комітет профспілки «Металіст» вирішив звести новий корпус із театром на 1500 осіб, а більшість приміщень щойно реконструйованої будівлі перетворити на службові та адмі-ністративні9. Роботу знову доручили Бекетову, який провів дослі-дження виділеної під будівництво ділянки та розробив попередні пропозиції щодо проектування. В архіві зберігаються документаль-ні свідчення копіткої праці майстра – світлини клубу 1927 року, на які нанесено розміри окремих деталей фасадів10. Проте цього разу планам не судилося збутися.

Декор фасаду ПК «Металіст»

Бічний фасад ПК «Металіст»

Палац культури «Металіст» навіть після по-воєнного відновлення дійшов до наших днів майже незмінним. Він визнаний пам’яткою ар-хітектури місцевого значення та залишається культурним осередком одного з районів міста.

ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ ЕЛЕКТРОМЕХАНІЧНОГО ЗАВОДУ: БОРОТЬБА СТИЛІВЧимало суперечок серед харків’ян виклика-

ло будівництво Червонозаводського театру, запроектованого на місці згорілої будівлі На-родного дому (тепер будинок культури Харків-ського електромеханічного заводу, скорочено – БК ХЕМЗ). Зведений на початку 1930-х років за проектом молодого архітектора Валентина Пуш-карьова у формах конструктивізму, він «був не-прийнятний ні для робітничої, ні для архітектур-ної громадськості»11. Досвідчені харківські зодчі піддали його різкій критиці як «типовий витвір казенної цегляної архітектури старого провін-ціального міста»12. Свою точку зору на пробле-му архітектурного рішення великого театру для робітників висловив і академік Олексій Бекетов, якому разом з професором Михайлом Покор-ним міська рада доручила розробити нові варі-анти оформлення означеної будівлі.

Характерними для свого часу стали датова-ні 1936 роком листи Бекетова до першого се-кретаря Харківського обкому КП(б)У Миколи

2014№ 12 (209)

Анна Алєксєєнко – начальник відділу використання інформації документів Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТА України)

Денис Вітченко – старший викладач кафедри містобудування Харківсько-го національного університету міського господарства ім. О.М. Бекетова, архітектор-реставратор

Ольга Денисенко – заввідділу Харківського художнього музею, мисте-цтвознавець

Ольга Дождьова – провідний спеціаліст відділу використання інформації документів ЦДНТА України

Ірина Крейзер – доцент кафедри основ архітектури Харківського націо-нального університету будівництва й архітектури (ХНУБА), кандидат архітектури

Катерина Кублицька – архітектор I категорії в АБМ2 ТОВ «Інститут Хар-ківпроект», аспірант кафедри реконструкції, реставрації архітектурних об’єктів ХНУБА

Олена Мокроусова – головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій, дійсний член ІКОМОС, історик-мистецтвознавець

Катерина Черкасова – завідуюча кафедрою реконструкції, реставрації ар-хітектурних об’єктів ХНУБА, дійсний член ІКОМОС, доктор архітектури

Олег Яцина – доцент кафедри історії та політології Національного аеро-космічного університету ім. М.Є. Жуковського «ХАІ», кандидат історич-них наук

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура

Передплатний індекс – 74401ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

1 місяць 3 місяці 6 місяців23,25 грн 69,15 грн 136,65 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії

можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів

України та бібліотеках райцентрів Київської області.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]

ПРО АВТОРІВ

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67E-mail: [email protected]

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Науково-популярний ілюстрований журнал

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

ВИДАВЕЦЬ

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073;тел. +38(044) 581 68 15;e-mail: offi [email protected]Наклад 1000 прим.

ДРУКАРНЯ

Розповсюдження, передплата, рекламаТел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

«Скарби баронів де Шодуар» – це новий етап виставково-го проекту «Європейський вимір». У фокусі події – славетне художнє зібрання родини баронів де Шодуар, доповнене тво-рами з інших шляхетських зібрань та церков Волині. Колекція родини де Шодуар сформувалась у першій чверті ХІХ століття. Її започаткував Станіслав де Шодуар (1792–1858) – інтелектуал із європейською освітою, знавець нумізматики та сфрагісти-ки, бібліофіл. Мистецькі твори призначались для родинного маєтку Шодуарів у містечку Івниця Житомирського повіту Во-линської губернії. Онук колекціонера – Іван Максиміліанович де Шодуар (1859–1919) на початку ХХ століття перевіз худож-ню колекцію з івницького палацу до Житомира. У 1918 р. своїм заповітом він подарував зібрання місту.

У залах Музею Ханенків експонується близько сорока першорядних творів італійських, голландських, фламанд-ських, французьких та австрійських майстрів XVI–XIX сто-літь. Справжня розкіш для тих, хто знається на класичному мистецтві!

ВИСТАВКА

На першій сторінці обкладинки:

Деталь декору будинку № 15 на вул. Дарвіна. Архітектор О. Ржепішевський. 1912 р.

Світлина В. Новгородова

ISSN

013

1-26

85

П

ам’я

тки

Укра

їни:

істо

рія

та к

ульт

ура.

– 2

014.

– №

12 –

С. 1

–72.

Індекс 74401

Харків архітектурний

Пам`ятки України №12 скорочено

Documents