Vizit ka Pryirpinnya Magazine

Часопис «Візит_КА» — єдине в Приірпінні незалежне громадсько-політичне, літературно-художнє

рекламно-інформаційне видання, орієнтоване на різноманітні інтереси мешканців регіону і зростаючий попит на фахову і глибоку інформацію про процеси, що викликають

найбільший інтерес в суспільстві

Часопис «Візит_КА» – це сучасне періодичне видання, що має аналітичне спрямування, метою створення якого є:

— всебічний аналіз тенденцій соціально-економічного розвитку Ірпінського регіону;— об’єктивний погляд на становлення громадянського суспільства та закладення

основ політичного діалогу; — дослідження історичної спадщини;— збереження і популяризація культурних надбань;— поширення інформації про пропозиції місцевого бізнесу і сфери послуг:— формування позитивного іміджу регіону у всеукраїнському і міжнародному вимірах.

Вiзит

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 68322

Спілкуючись з одним знайомим, ми дійшли висновку – в нашому пе-кельно швидкоплинному житті, коли події і факти нагромаджуються поді-бно сніжним кучугурам, що налякали нас до нестя-ми наприкінці березня, інформація як той хліб –

сьогодні свіжий, а на завтра уже черствий. Отже, як би не хотілося поспілкуватися з читачами на тему складної зими і підбити її сумні підсумки: з поваленими деревами, зруйнованими дахами, понівеченими авто і дорогами, але ж розумію, що весна бере своє і з цим потрібно рахуватися. Наразі, і з весною проблем не поменшало. Вони завжди були і будуть, тому що ми – люди, тому що живемо на цій землі, тому що відповідальні за все, що нас оточує.

Днями у соціальній мережі Фейсбук Мак-сим Плешко, голова Асоціації власників квартир Ірпеня, поділився наступною інформацією: «В Ірпені на вулиці Карла Маркса автомобіль збив козулю. Подія сталася близько 22 години 18 квіт-ня за 50 метрів від кільця, що в бік Романівки. Тварина вискочила на дорогу зненацька. Водій автомобіля «Ланос» не встиг зреагувати… Від себе додам, що того вечора по дорозі у Стоян-ку я ледь не переїхав їжака. А коли повертався, то засліпив дальнім світлом величезного зайця, який жував траву на узбіччі. Заєць спокійно собі сидів, а я з відстані 20 кроків його роздивлявся». У повідомленні йшлося про те, як люди гуртом допомагали пораненій козулі. Але головне, що викликало справжній шквал коментарів, це су-цільний подив – невже наші ліси ще так багаті на дику фауну? Виходить, що так. А якщо це факт, то питання збереження зелених зон стосується не тільки наших легенів, а й життя тих маленьких тваринок, для яких ліс є їхнім Всесвітом. Ми дій-сно відповідальні за тих, кого приручили, як пи-сав Антуан де Сент-Екзюпері. Адже в наших ру-ках життя найменшого лісового мешканця. Буде ліс – буде і життя! А їх життя - на нашій совісті!

З наближенням Великодніх свят і Дня Пере-моги, які увінчують весну, погодьтеся, ми щороку ніби проживаємо заново своє життя, аналізуючи вчинки, звертаючись подумки до Бога, згадуючи тих, хто залишив цей світ… Це не просто тради-ція, а спосіб очищення, шлях до примирення, мірило самопожертви заради людської любові. Так, мабуть, було споконвіку, у всі часи. І в Велику Вітчизняну, в якій кожен, хто втратив життя або навіть вижив, уже є героєм, тому що страждав за-ради нас. І під час аварії в Чорнобилі…

Сьогодні ми будемо святкувати і пам’ятати про них! І наші свята будуть щасли-вими, а душі чистими, як мирне небо погожої днини!

РЕДАКЦІЙНА КОЛОНКА ЧАСОПИСУ

«ВІЗИТКА ПРИІРПІННЯ»

Алл

а БА

ГІРО

ВА

Персоналії і підприємства, згадані в номері: Анатолій Кириченко, голова, Гостомельської селищної ради Андрій Страховський, підприємець, депутат Ірпінської міської ради Анатолій Федорук, Бучанський міський голова Олександр Венгрик, Ворзельський селищний голова Алла Короткіх, керівник ресторану «Камелот» Артем Алєєксєєнко, керівник медичного центру «Дента –Д» Валентин Собчук, журналіст, письменник Василь Пікулик, голова Асоціації мерів Київської області Володимир Колок, президент клубу «Біличанка» Володимир Скаржинський , Ірпінський міський голова Володимир Карплюк, підприємець, ГО «Нові обличчя» Віолетта Кременчук, керівник ансамблю «Жардін де ла Данс», керівник міського відділу у справах фізичної культури і спорту Дмитро Войцех, підприємець, депутат Ірпінської міської ради Ігор Вишняков, підприємець, депутат Ірпінської міської ради Ігор Борзило, заступник Ірпінського міського голови Ігор Домбровський, голова Ірпінської міської громадської організації «Самозахист» Костянтин Гарбар, голова Київської обласної громадської організації «Європейська Київщина» Леонід Череватенко, поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Лідія Мельник, керівник культурно-оздоровчого центру «Цитадель» Мирослава Свистович, політичний діяч Микола Головкевич, заступник Ірпінського міського голови Наталя Околітенко, письменниця, журналістка, публіцистка й науковець Наталя Семко, депутат Київської обласної ради Олександр Єрмаков, голова Ірпінської міської організації «Просвіта» Павло Нетьосов, Міжнародна асоціація дослідників фортифікацій «Цитадель» Юрій Прилипко, підприємець, депутат Ірпінської міської ради--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------Ансамбль «Ясени» Благодійна організація дітей-сиріт і багатодітних родин «Разом за життя» Видавничий дім «АДЕФ-Україна» ДП санаторій «Україна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» Гостомельська селищна рада ГО «Нові обличчя» Ірпінська міська рада Ірпінська міська організація воїнів-інтернаціоналістів Ірпінський міський історико-краєзнавчий музей МПП «Рада» Кіно-концертний комплекс «Акваріус» Компанія «Гарант житло» Коцюбинська селищна рада Культурно-оздоровчий центр «Цитадель» «Лісова Брама» - молодіжний рух Магазин «Море чудес» Мистецький центр «Камертон» Медичний центр «Дента-Д» Міжнародна асоціація дослідників фортифікацій «Цитадель» Організація інвалідів «Оберіг» Ресторан «Отаманша» Ресторан «Камелот» Спортивний Клуб «Біличанка» ТОВ ДКМ «Хліб» ФК «Біличанка» Фонд громади Приірпіння

Редакційна Рада: Гаррі МАРТІН, виконавчий директор Київського регіонального відділення Асоціації міст України; Ігор ГАВРИЛЕНКО, заслужений журналіст України; Ігор ПОКЛАД, народний артист України; Олена КУЦ, засновник приватного музею «Музичне мистецтво ХХ століття»; Олена Чуйко, доцент факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Олена Плаксіна, краєзнавець;

Тетяна ФЕДОРОВА, заслужений діяч мистецтв України; Олександр ІРВАНЕЦЬ, письменник

ВiзитПРИІРПІННЯ

ЗМІСТ НОМЕРА№3, 2013

Фото на обкладинці - Олександр ШЕВЧЕНКО

Зустрічаймо весну! Радіймо святам! І пам’ятаймо усіх, хто своїм життям проклав нам шлях до цієї щасливої миті!

РЕЙТИНГИ — Стор. 4 - 19Спільний проект часопису «Візитка Приір-

піння» і газети «Ірпінський вісник»АНТИСТАНДАРТИ — Стор. 20

Лаврентій КУХАЛЕЙШВІЛІ Наша боротьба за збереження зелених зон

міста Ірпеня триває!

ПОДІЇ «ВІСЬ СИМЕТРІЇ» – Стор. 21 - 25

Василь КОЛОТУХА «KNOW HOW» (знаю як) від МЕРА

ОСОБИСТОСТІ «КРИТИЧНА ТОЧКА» – Стор. 26 - 28

Олена ЧУЙКО Феномен лідерства. Або лідером народжу-

ються чи стають Олена ПЛАКСІНА Звільнений у зв’язку зі смертю

«ПЕРЕХРЕСТЯ ДОЛІ» – Стор. 29 - 31Микола МАЗУРЕНКО І свідок, і учасник

«ФОРМУЛА УСПІХУ» – Стор. 32 - 34Алла БАГІРОВА Що відбувається з книгою?

ЯВИЩА «БІЛІ ПЛЯМИ» – Стор. 36 - 37

Алла БАГІРОВА Меморіальний комплекс військової слави і

пам’яті загиблим героям

«ЛЮДИ І ЧАС» – Стор. 38 – 40Олена ПЛАКСІНА Наповнюючи життя змістом

«ПАРАЛЕЛІ» – Стор. 41 - 42Алла БАГІРОВА Рівно сто років тому …

«СТОЛИЦЯ СЛОВА» – Стор. 43 - 44Олександр ІРВАНЕЦЬ весно, весно, без меж і без краю!

РЕТРО «ВІДКРИТТЯ» – Стор. 45 – 46

Олена ПЛАКСІНА Вишивана присвята адміралові Нельсону

СВІТ НАВКОЛО НАС «ОЧИМА ЗЕМЛЯКІВ» – Стор. 47 – 49

ГРУПА АВТОРІВ Іспанія – любов моя

«ВЕРСІЇ» – Стор. 50 - 51Наталя КУЛІШ Сексуальна грамота Нефертіті

«СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮ» – Стор. 52 – 53Микола КУЗЬМЕНКО Подорож до землі Дерев

«ПРАВИЛА ЖИТТЯ»–Стор. 54 - 55Наталя КУЛІШ Буча краща ніж ворзель для пологів

Так стверджує Марк Каганцов не за оповідями, а за власним

життєвим досвідом, оскільки на крайній Півночі ознакою весни є не танення снігів, а закінчення Полярної ночі.

Марк Каганцов народився у сім’ї політв’язнів, у Воркуті, де, власне, і живе досі, прославляючи цей суворий край своєю працею лікаря швидкої і ще – поезією, надзвичайно

тонкою і філософською.Що ж поєднало таку далеку

російську Воркуту і український Ірпінь?

Скоріш за все, це знов ж таки поезія і її автори, українські Прометеї, які пройшли ГУЛАГ, табори Воркути, Інти, Абезі, які не мовчали, а їх серця палахкотіли і виливалися у сповнені надії - на

тлі безпросвітності - поетичні рядки. Там у далекому Заполяр’ї народилася не одна сотня віршів поетів, якими сьогодні пишається Україна. Але їх перелік був би неповним, якби не справжні ентузіасти, що й понині відкривають загалу все нові і нові твори.

Під час роботи над книгою «Високі широти. Воркута літературна. 1931 -2007» відбулася зустріч Марка Каганцова з однією з засновниць воркутинської громадської організації «Україна» Євдокією Лісовою, яка передала йому вірші чотирьох українських в’язнів ГУЛАГу з пропозицією їх перекласти.

«Моє дитинство пройшло у спільній барачній кухні пліч-о-пліч з українцями, мова яких мене завжди зачаровувала. От я і взявся за переклад - ділиться спогадами автор - Натомість вийшла у світ на сьогодні бібліографічна рідкість – книга «Поезія українських поетів»».

Але пошук вже не припинявся. Так народилося нове видання «Я той, що духом не скоривсь», в якому представлені твори 25 українських поетів на 480 сторінках. Поезії подані в оригіналі і в перекладі

ПОДІЯ 2013 РОКУПОДІЇ І ТЕМИ

ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

Алла БАГІРОВА

«Весна приходит не теплом, а светом.Сначала - свет, и лишь потом – тепло»

СПІЛЬНИЙ ПРОЕКТ ЧАСОПИСУ «ВІЗИТ_КА ПРИІРПІННЯ» І ГАЗЕТИ «ІРПІНСЬКИЙ ВІСНИК»

Книга «Я той, що духом не скоривсь», пройшла шлях у 3000 км від Воркути до Ірпеня, щоб віддати шану великим поетам - ірпінцям Григорію Кочуру і Дмитру Паламарчуку

К о м у н і к а ц і й н а А г е н ц і я « В і з и т »

г р о м а д с ь к о - п о л і т и ч н е , р е к л а м н о - і н ф о р м а ц і й н е л і т е р а т у р н о - х у д о ж н є в и д а н н я , р о з р а х о в а н е н а ш и р о к е к о л о і н т е р е с і в м е ш к а н ц і в м і с т і с е л и щ р е г і о н у

В i з и т

4№3-2013

Рейт

инги

російською мовою, виконавцем якого є Марк Каганцов. Завдяки надзвичайній майстерності перекладача в російському варіанті твори не втрачають ні свого емоційного забарвлення, ні змісту.

Видання б ніколи не побачило світ, якби не дружний колектив однодумців у складі Євдокії Лісової, Анатолія Попова, Юрія Тагірова і Марка Каганцова, які дали нове життя творам українських поетів, Юрія Воронцова і Володимира Плотницького, які відтворили суть книги через художні образи, а також просто небайдужі люди, що допомогли її надрукувати. Першою відгукнулася Лариса Скорик і Конгрес українських літераторів, а потім приєдналися воркутинці, які сьогодні розпорошені по цілому світу. Завдяки їх допомозі книга

стала реальністю. Те, що видання є непересічним,

не викликає сумнівів, адже воно на сьогоднішній день найбільш повно представляє українське поетичне слово, яке народжувалося в застінках сталінських таборів. А двомовність є своєрідним містком до визнання обома народами, українським і російським, своїх історичних помилок і ще одним кроком до недопущення їх у майбутньому.

Уже сама поява збірки поезій «Я той, що духом не скоривсь» є визначною подією. Одночасно вона багатьма нитями поєднала далеку Воркуту і Ірпінь, де відбулася її перша і єдина на території України презентація.

В Ірпінському міському історико-краєзнавчому музеї Юрій Тагіров в канун 2013 року

презентував видання широкому загалу. Під час спілкування як раз і з’ясувалося, чому вибір пав саме на Ірпінь, щоб звідси на всю Україну пролунало слово того, «Що духом не скоривсь».

По-перше, автори і упорядники книги засвідчують велику шану краю, де творили видатні майстри поетичного слова Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук, яких не оминула доля політв’язнів. Поезії обох митців, деякі з яких до останнього часу були невідомі, широко представлені на сторінках видання. «А от один вірш Дмитра Паламарчука не потрапив до збірки. Коли я його знайшов, то книга була уже зверстана. Але, я думаю, він обов’язково буде опублікований», - ділиться Марк Якович.

По-друге, своєрідним провідником у поетичний світ українського вільнодумства, а зокрема Дмитра Паламарчука, для колективу авторів слугував творчий доробок Леоніда Череватенка та Наталії Околітенко, видатних мешканців Приірпіння, а також Олександра Єрмакова, справжнього подвижника культурної спадщини Ірпеня і редактора інтернет-видання «Ірпінська буквиця».

А на додачу… Під час роботи над виданням у ролі консультанта виступив наш земляк, ірпінець за походженням, Валентин Грінер, який довгий час працював журналістом у Воркуті, а зараз мешкає в Новій Зеландії. От такий-то тісний світ. Але про це читайте вже в наступних номерах журналу.

ПОДІЯ 2013 РОКУ


Презентація книги в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї

Юрій Тагіров, Анатолій Попов, Марк Каганцов (зліва направо)

Юрій ТАГІРОВ


5№3-2013

К о м у н і к а ц і й н а А г е н ц і я « в і з и т »П Р и і Р П і Н Н Я

Рейт

инги

Вночі,проклюнувшись крізь темну хмару,Скорботний місяць висвітив на ментНа дні святого Бабиного яруЛаокоон, страшний той монумент.Схиливши віти, дерева напівсоніРонили перлі срібної роси.І раптом в білосніжному вісоніЗвелася постать дивної краси.Хто ти, о привиде могили сеї?Невже на мить ожив прадавній міфІ ти прийшла, примхлива Саломеє,Чи з дна віків постала Суламіф?Очам явивши небувалу вроду,Враз постать звільна розтуля вуста:"Я вільний дух біблійного народу,Що людству дав Спасителя - Христа.В сирій землі присипані, не в гробі,Всі впереміж, без будь-яких познак,Тут, може, вбиті в матерній утробіНові Ейнштейн, Спіноза, Пастернак.Цвіт найдорожчий страдниці ВкраїниРазом з євреями отут упав.І ті хоробрі лицарі УПА,Що нас звільняли з ґетто на Волині,Також тут свій знаходили кінець.В заміс кривавий тіл, землі і снігуТут втоптано й поезії вінець -Скатовану, нескорену Телігу,А кільки з ними полягло отутТих безкорисливих і добрих "гоїв",Що навіть важили дітьми й собою,Спасаючи від гибелі наш люд?Усім, хто накликає мсту і чвариНі в чім невинний ганячи народ,Відповідають жертви Бабиного яру:"ЗАЦІПТЕ, СУЄСЛОВИ, РОТ".

В ночи, пробив средь тёмных туч дыру,Скорбный месяц осветил на моментНа дне в священном Бабьем яруЛаокоона пугающий монумент.Деревья, ветви склонив, полусонно,Роняли серебряный жемчуг росы.И вдруг в белоснежном наряде висонномВозникла фигура дивной красы.О, кто ты, могилы сей странный призрак?Неужто на миг ожил древний мифИ ты пришла, Саломея, капризно,Иль встала из тьмы веков Суламифь?Очам красу являя небосвода,Разверзлись неожиданно уста:"Я вольный дух библейского народа,Что людям дал Спасителя - Христа.Но не в гробах, в сырой земле лежат ониВсе вперемешку, не отмечены никак.Убиты, может, тут в утробе матери Новый Эйнштейн, Спиноза, Пастернак.Цвет наилучший изможденной УкраиныТут вместе с иудеями упал.И рыцари бесстрашные УПА,Те, что спасали нас из гетто на Волыни,Такой же находили тут конец.В замес тел и земли, не сдавшуюся игу,Втоптали и поэзии венец -Замученную, стойкую Телигу.А сколько с ними полегло вот тутТех бескорыстных, добрых сердцем "гоев,"Детьми что рисковали и собою,Спасая от погибели наш люд?Всем тем, кто месть и распри кличет яроНа неповинный в ужасах народ,Ответ жертв Бабьего звучит им яра:"ЗАКРОЙТЕ, СУЕСЛОВЫ, РОТ!”

ВИДІННЯ БАБИНОГО ЯРУ...А могила застогнала.

Т.Г. Шевченко

ВИДЕНИЯ БАБЬЕГО ЯРА… А могила застонала.

Т.Г. Шевченко

Представляємо читачам журналу «Візит_КА Приірпіння» неопублікова-ний в книзі «Я той, що духом не ско-ривсь» вірш нашого земляка Дмитра Паламарчука (м. Ірпінь, Україна) у пе-рекладі Марка Каганцова (м. Воркута, Російська Федерація) за його особис-того сприяння.

«Чим цінний цей вірш? - пояснює

Марк Якович - В передмові до книги Дмитра Паламарчука «Підзвіння» Лео-нід Череватенко поділився спогадами автора про те, як він, будучи в лавах ОУН, зініціював порятунок євреїв із гетто під Рівним. З цього приводу я звернувся навіть до музею Холокосту в Єрасулимі «Яд Вашем». А в книзі «По-езії з-з грат», що видана видавництвом

«Смолоскип» 2012 року, я натрапив на вірш Паламарчука саме на цю тему, який і підтвердив реальність тих подій, що описана Л. Череватенком. Адже тільки та людина, що бачила смерті безневинних на власні очі і допомагала цим стражденним, могла взяти на себе моральне право говорити від імені за-катованих у Бабиному Яру євреїв».



В i з и т

6№3-2013

Рейт

инги

Чи здатен справжній романтик пристосува-тися до сучасного буття? Скоріше, вимушений. А чи може справжній поет бути 100%-вим праг-матиком? Вірогідніше, ні. Тоді, як цій особистос-ті призвичаїтися до вимірів суєтного і наскрізь прорахованого світу? Тільки через нові вражен-ня, зустрічі з людьми, незвіданими місцями і че-рез Бога.

Саме таким у своїх творах, що відображують внутрішній світ автора, нашого земляка, невга-мовного романтика Валентина Собчука, постає герой його нещодавно виданої збірки прози і по-езій «Золото стежок».

Ми знаємо Валентина як талановитого жур-наліста, але його глибинний вимір – це художнє слово. І кожного разу воно звучить по-новому, тому що його автор – мандрівник. Він завжди знайде час наповнити свою душу, мов ковтком чистої води, ліричними образами, які народжу-ються під час прогулянок місцевими краєвидами і далеких подорожей Україною. В його творах – вся любов до рідної землі: батьківської Воли-ні, степів Херсонесу і Ольвії, гірських лабіринтів Криму, полонин Карпат… Надихають на твор-чість і паломницькі шляхи до християнських святинь.

Вочевидь, таке стрімке життєве річище, контрасти в людях і природі породжують роз-думливість, неповторний стиль і постійний по-шук істини, в яких увесь – Валентин Собчук.

О, Господи, допоможи мені,щоб став я птахомхоч на мить й забувпро суєту та будні,щоби зумів відчутиблагодать, що духмянієв цьому лісі,яку оспівують пташки,що з неба п’ютьблакитні струменівічних джерел весни

Нова книга «Золото стежок» Валентина Собчука збагатила творчий доробок автора, що включає збірки поезій: «Вокзали душ», «Приру-чене каміння», «Світло світанкової води», «Кро-на», «Біла гора»; прозові твори: роман «Коло», історичні повісті: «Агапіт», «Сага про Ольвію», «Юс великий»; збірки прози: «Пером і серпом», «І сміх і гріх».

ПОДІЯ 2013 РОКУ

Ірпінська письменницька скарбниця збагатилася однойменною збіркою поезій і прози Валентина СОБЧУКА

«ЗОЛОТО СТЕЖОК» Там золото стежокміж травами,де древнє місто спить,покличе вас на пагорби,до глибини століть



7№3-2013

К о м у н і к а ц і й н а А г е н ц і я « в і з и т »П Р и і Р П і Н Н ЯПОДІЇ І ТЕМИ


Рейт

инги

МИ КРАЩІ

З 2000 року на хвилі Українського радіо проводиться щорічний фестиваль «Прем’єра пісні». Чимало пісень, що пролунали в ефірі, перетворилися на шлягери. Їх любить і співає вся Україна завдяки організато-ру фестивалю народному артисту Мар’яну Гаденку. А з 2005 року до популяризації рідної пісні долучилася і Буча, де що-року проходять фінальні концерти фестивалю в кіно-кон-цертному комплексі «Акваріус».

Не виключенням було і цьогорічне зібрання, яке підвело риску під пісенними знахідками 2012 року під прискіпливим оком поважних членів журі, серед яких: директор програм Державної телерадіокомпанії «Всесвітня служба УТР» Віктор Пилипець, начальник управління культури і туризму Київ-ської облдержадміністрації Ігор Подолянець, акторка театру і кіно Тамара Яценко.

Тамара ЯЦЕНКО: Я знаю, що це один із найспра-ведливіших національних фестивалів, це надто важливо. Вельми приємно, що в Україні є такі фес-тивалі, і вони тримаються на плаву вже 10 років – це багато про що говорить.Буча для мене – це зона відпочинку та свіжого по-вітр. І якщо в такому місці проходить фестиваль, він «приречений»на успіх і добро.

Цікаво те, що смаки глядачів і членів журі в оцінці пере-можців повністю співпали. Найкращим автором і виконав-цем визнано Анатолія Матвійчука з піснею «Колискова для ненародженого сина», яка до сліз розчулила всіх присутніх у залі. Титули найкращого композитора отримав Мар’ян Га-денко, поета – Вадим Крищенко, а найкращого аранжуваль-ника – Ігор Балан. І це при тому, що співоче змагання за учас-

ті неперевершених майстрів і молодих виконавців тривало майже 5 годин, і вибір зробити було надто складно. Овація-ми проводжав зал вокальний квартет «Гетьмани», що вкотре підкорив публіку заводними і щирими українськими моти-вами, віртуоза-акордеоніста Юрія Тертичного, Надію Круто-ву-Шестак з наповненими глибокою лірикою піснями…

Фестиваль 2012 закінчився, але дав початок новим піс-ням і їх прем’єрам в однойменному фестивалі.

Бучанський міський голова Анатолій ФЕДОРУК: Дійсно, восьмий рік поспіль ми гостинно зустріча-ємо народних і заслужених артистів України. І тих, хто вперше ступив на почесну, але відповідальну ниву творчості. Вони мають нести людям добре і світле, а особливо якщо ще й українське… Тож, буду не оригінальним, а традиційним, коли скажу, що бучанська земля радо всіх приймає. Ми завжди будемо підтримувати українську пісню.

Яка перспектива подальшого розвитку Приіпіння і чим у майбутньому дивуватиме наш регіон Україну – питання актуальне і не сходить з вуст ні влади, ні громади. Ми пишаємося нашим минулим культурної і рекреаційної столиці Київщини і мріємо відродити ту славу, одночасно розуміючи, що «двічі в одну воду не увійти». Але будь що, а культурний та інтелектуальний пласт, який накопичено упродовж століття, дає свої паростки у ґрунт сьогодення. Саме так, можливо стихійно, а подекуди і свідомо, народжується нове обличчя Ірпінського краю, який уособлює всю Україну.

ФЕСТИВАЛІ, КОНКУРСИ, СВЯТА…

«Прем’єра пісні»

Редакція журналу вдячна газеті «Бучанські новини» та інформаційному порталу www.bucha.com.ua за надану інформацію

ПОДІЇ І ТЕМИ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

СПІЛЬНИЙ ПРОЕКТ ЧАСОПИСУ «ВІЗИТ_КА ПРИІРПІННЯ» І ГАЗЕТИ «ІРПІНСЬКИЙ ВІСНИК»К о м у н і к а ц і й н а А г е н ц і я « В і з и т »


В i з и т

8№3-2013

Рейт

инги

МИ КРАЩІ

Уже вп’яте Ірпінь привітав учасників Фестивалю сучас-ного спортивного танцю дитячих та юнацьких колективів «MEGA-STAR», що раз на рік традиційно об’єднує на сцені міського Будинку культури танцювальну юнь Київщини.

За кількістю учасників – понад 1000, за віком – від 3 до 16 років, за рейтинговим складом журі: голова – народний артист України Григорій Чапкіс, члени журі – світові при-зери і переможці популярних танцювальних шоу України – фестиваль претендує на перший рядок умовної Книги рекор-дів Гіннеса Приірпіння. Саме тут мають змогу заявити про себе учасники майбутніх Олімпійських ігор як резерв збірної України із змагань зі спортивного танцю, який включено до офіційної олімпійської програми.

Мистецтво танцю має надзвичайну магічну силу заво-рожувати глядачів. Це підтверджує і популярність танцю-вальних шоу на Українському телебаченні, і наразі – фести-валь “MEGA-STAR».

І тут важко не погодитися зі словами Ірпінського міського голови Володимира Скаржинського під час відкриття свята танцю: «…красивішого спорту і спортивнішого танцю годі собі уявити, а по есте-тиці і настрою, я б порівняв ці змагання з Бразиль-ським карнавалом. Необхідно повернути людей до вічних цінностей, дати ірпінській молоді позитивні орієнтири. Перефразовуючи слова Федора Досто-євського, можна сказати, що Ірпінь врятує краса і талант його юних жителів».

Упродовж дня змагалися учасники з понад двадцяти колективів Київщини: естрадно-хореографічного ансамблю «Фентезі», хореографічно-танцювального колективу «Пер-линка», клубу здоров’я та краси «Кристал», хореографічно-го ансамблю «Дитинства світ», хореографічного ансамблю народного танцю «Дивоцвіт», хореографічного колективу

«Оксамит», шоу-балету «Антре», студії сучасного естрадного танцю «Жардін де ля Данс», студії сучасного танцю «SMILE», колективу спортивного танцю з акробатикою «Ніка-Данс», хореографічного колективу «Серпантин», студії танцю «Ре-несанс Еліт», танцювально-гімнастичної студії «Бріліан», художньо-хореографічного колективу «Тримай ритм», клу-бу спортивно-бального танцю «Адажіо» КМЦ «Сузір’я», зразкового колективу естрадного танцю «Глорія» та інших. І зовсім не важливо, хто отримав призові місця, тому що на-справді виграли усі: і учасники, і глядачі, і спонсори, і органі-затори, відкриваючи дорогу новим талантам і наповнюючи життя позитивом.

Свято танцю відбулося, але організатори уже будують плани на майбутнє, сподіваючись, що він виросте до рівня

V ювілейний Фестиваль сучасного спортивного танцю дитячих та юнацьких колективів «MEGA-STAR 2013»



9№3-2013


Рейт

инги

всеукраїнського і навіть міжнародного. І це все можливо, враховуючи запал та побажання розквіту рідному місту ав-торів-організаторів проекту: Віолетти Кременчук, талано-витого хореографа, керівника танцювальної студії «Жардін де ля данс» і одночасно начальника відділу фізичної культу-ри і спорту Ірпінської міської ради, та Андрія Страховсько-

го, 5-ти разового чемпіона України з тхеквондо, Президента Федерації олімпійського тхеквондо Київської області, де-путата Ірпінської міської ради, а також спонсорів: Володи-мира Карплюка, Дмитра Войцеха, Ігоря Вишнякова, Юрія Прилипка, Артема Алєксєєнка, Алли Короткіх, магазина «Море чудес».

IV Всеукраїнський фольклорно-етнографічний фестиваль «Золоті ключі»імені Василя Верховинця

«Селище Ворзель, тихий лісовий красень, з розвине-ною курортною інфраструктурою, культурними традиціями обов’язково має відродитися як місце проведення всеукра-їнських конкурсів і фестивалів, до чого наша команда одно-думців докладає максимум зусиль», ділиться своїм баченням Лідія Мельник, директор культурно-оздоровчого центру «Цитадель» і одночасно організатор трьох всеукраїнських фестивалів, що проходять у Ворзелі.

До розмови приєднується Ольга УСПЕНСЬКА: «Як би важко зараз не було, а народні традиції потрібно зберігати, потрібно підтримувати творчий дух тих простих людей, які є носіями і охоронцями нашої культурної спадщини. Попри всі перепони у вигля-ді нестачі коштів, віддаючи частину свого життєво-го простору улюбленій справі, наш народ співає і танцює. І це заслуговує на найвище визнання».

Пані Ольга автор ідеї і сподвижниця фестивального руху, завдяки якій уже декілька років поспіль проходять чудові заходи, які на рідній їй землі Приірпіння збирають фольклорні, етнографічні, хореографічні колективи зі всіх куточків України.

Якщо хтось бажає відчути справжній вибух емоцій, має хоча б раз відвідати свято народного мистецтва, де всі учас-ники, від наймолодших до найстарших (аж до 80 років), ви-промінюють щастя і бажання поділитися з усім світом своїми талантами. Їх не стримує ні негода, яка спіткала цього року під час поїздки у Ворзель, ні суто фінансові проблеми – вони відступають перед справжніми ентузіастами…

Близько 400 аматорів із 9 областей зустрілись цього разу на сцені санаторію «Україна» у Ворзелі, де один за одним спі-вали, танцювали, читали гуморески слобожанці і буковинці,

подоляни і таврійці, представники центральних областей. Журі на чолі з народним артистом України, професором

Миколою БУРАВСЬКИМ, присудило гран-прі хореографіч-ному ансамблю «Ровесник» Вінницького промислово-тех-нологічного коледжу, народному жіночому фольклорному ансамблю «Горлиця» з села Фрунзе Херсонської області, хору «Надія» з села Шпитьки Києво-Святошинського району.

Юрій Чуприна, заслужений працівник культури Укра-їни, керівник Народного хору «Надія» села Шпитьки Київ-ської області, разом з головою Шпитьківської сільської ради Н. Грищенко, яка сама співає у хорі, доклали максимум зу-силь, аби через 25 років відродити творчий колектив рідного села і його всеукраїнську славу.

Були й дещо нестандартні колективи: ансамбль ложкарів із села Білки (Сумщина) і гармошкарів із села Недобоївці (Бу-ковина). Керівник останнього Григорій Гайдеєк розповідає: «Нашому колективу уже 35 років. За цей час у ньому брали участь щонайменше 50 односельців різних поколінь. За цей час уже й династії з’явилися. Мені дуже приємно як незмін-ному керівнику (Григорій Антонович був 12 років сільським головою і навіть тоді не залишив своїх вихованців – Прим. автора), коли на весіллях та й взагалі під час будь-яких свят все село збирається, беруть в руки гармошки і давай виспіву-вати весь наш багаторічний репертуар. Гармошка і пісня рід-нить всіх односельців, і я сподіваюся, що так буде завжди».

Учасники фестивалю згадували і тих небайдужих, хто допомагає здійснитися їхнім мріям, зокрема – виступити на фестивалі. Сучасне слово «спонсор» твердо укоренилося в сфері української культури. Не будемо оцінювати добре це чи погано, але на прикладі фестивалю можна з впевненістю стверджувати: їхні щирі і людяні справи наповнюють духо-вним змістом «золоті ключі» української душі.

МИ КРАЩІ



В i з и т

10№3-2013

Рейт

инги

Футбольний клуб «Біличанка» відзначає 20 років перемог!

- Чемпіон України 1996, 2004, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012 років.- Володар Кубка України 2002, 2004, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012 років. - Срібний призер Чемпіонату України 2005 року. - Бронзовий призер Чемпіонату України 2000, 2003, 2007 років.- Фіналіст розіграша Кубка України 1998, 2000 років - Чемпіон України серед команд першої ліги спортивного

сезону 2003, 2004 років. - Бронзовий призер Чемпіонату України першої ліги спортивного

сезону 2004-2005 років. - Переможець міжнародного турніру на призи ФСО «Спартак», 1996 рік,

м. Москва.- Переможець міжнародного турніру «Кубок 8-го березня»

1998, 1999, 2000 років у м. Ірпінь. - Переможець міжнародного турніру «Кубок Едель» 2000 року в м. Мінськ.- Володар Кубка Євразії 2004 і 2007 років - міжнародного турніру серед среди

лучших клубных команд кращих клубних команд СНД та Центральної Європи.

- Переможець міжнародного турніру «Кубок IUTT» 2006 року (Нідерланди); - Переможець міжнародного футбольного фестивалю «Білі ночі» в м. Санкт-

Петербург 2007 року- Переможець міжнародного турніру «Hétkúti kupa» 2010 року (Угорщина);- Переможець міжнародного турніру «Six Nation Cup» (Кубок Чемпіонів)

2010 року (Угорщина);- Переможець міжнародного турніру «Roma Capitale» 2012 року (Рим, Італія);- Переможець міжнародного турніру «Thelena Cup» 2008, 2009 і 2012 років

(Угорщина);

Те, що спортивна секція, яка зібрала 1993 року звичайних дівчат – шанувальниць футболу у спортзалі школи № 18 се-лища Коцюбинське, досягла світового визнання, підтверджує – «не святі горшки ліплять». Потрібна тільки наполегливість, відданість своїй справі і взаєморозуміння. Як раз всі ці фак-тори і зіграли свою визначну роль у становленні Футбольного клубу «Біличанка». А ще – досвід, віра в успіх і вміння плекати таланти головного тренера Володимира Колка.

За 20 років діяльності в ФК «Біличанка» загартувалися на спортивній ниві більше 3000 дівчат. Вихована ціла плеяда справжніх рекордсменів, серед яких Аліна Горобець, що ви-знана найкращою футзалісткою планети у 2009 році. Вста-

новлено рекорд, занесений в Книгу Гіннеса України – матч-марафон по футзалу тривалістю 24 години 17 хвилин.

У 2000 році на базі ФК «Біличанка» відкрито Дитячо-юнацьку спортивну школу, де зараз проходять навчання 140 хлопчиків і 120 дівчаток.

«Нам поталанило у всьому – ділиться Володимирр Колок – Ми маємо чудовий колектив тренерів-одно-думців, талановитих вихованців, які переймають досвід попередників і одночасно долають нові спор-тивні вершини. Але ми багаті і на справжніх друзів і партнерів клубу, які в однаковій мірі причетні до наших досягнень і перемог».

ЮВІЛЕЇ



11№3-2013

К о м у н і к а ц і й н а А г е н ц і я « в і з и т »П Р и і Р П і Н Н ЯПОДІЇ І ТЕМИ


Рейт

инги

ЮВІЛЕЇ

Ми, жителі Приірпіння, деколи навіть не можемо сповна оцінити, якими духовними скарбами володіємо, серед яких незмінною перлиною сяє Народний муні-ципальний чоловічий вокальний ансамбль «Ясени». Але переконатися і зачаровуватися співочим даром і неперевершеним репертуаром колективу доводилося нам не один раз під час його виступів, де завжди панує дружня атмосфера, коли і зал, і сцена об’єднуються в очікуванні мистецького дива. І воно, диво, таки щора-зу відбувається… Не раз «Ясенам» глядачі аплодували стоячи, не стримуючи прилив емоцій і подив багато-гранністю репертуару. У ньому і надзвичайно складні духовні твори, літургії, і хорові пісні, і народні сумні і жартівливі, і балади, і су-часні твори українських ав-торів. Найбільше в цьому репертуарному розмаїтті вражає майстерність і воло-діння різною стилістикою виконання з незмінною про-фесійністю.

Глядачі зазвичай не стримуються від вигуків «Браво», пританцьовуючи на місцях і потопаючи у во-доспаді українських народ-них пісень у виконанні за-служеного артиста України М. Міжевича і В. Богдано-вої. Коли виходить на сцену тріо «Козаченьки» у складі М. Барчука, Я. Гречка, С. Файнікова з акапельним виконанням творів, кожна нота проростає паростками любові у серцях слухачів.

Особливістю ансамблю «Ясени» є постійний по-шук і новинок до репертуару, і молодих виконавців. Завдяки творчому запалу керівника колективу Григорія Подольського, в ансамблі з’являється творча юнь. Так народився дует у складі Дмитра Вівчарюка (вокал) і Романа Солоненка (акомпанемент). Коли звучить твір у виконанні молодих виконавців слухачі не стримуються від емоційного сплеску – у деяких навіть піднімається тиск. Талант і праця є основним мірилом успіху дуе-ту, що підтверджено багатьма нагородами і титулами, яких він удостоєний, не дивлячись на юний вік учас-ників. А в Романові Солоненку Григорій Юхимович взагалі побачив свою творчу зміну, передавши йому художнє керівництво ансамблем.

Зазвичай на завершення концертної програми «Ясенів» звучить пісня О. Вратарьова і Г. Татарченка «Як мені болять мої пісні» у виконанні непереверше-ного тенора В. Горбаченка. Цей твір, як останній і най-більш драматичний акорд, сколихує внутрішній світ кожного слухача і залишає в серці такий слід, що де б ти не був і куди б не вели тебе життєві шляхи впродовж багатьох днів, він звучить в тобі і примушує думати над своїми вчинками, над ціною українського слова, над долею України.

Це чудово, що Приірпіння багате таким співочим суцвіттям талантів. В той же час необхідно відмітити, що таких самобутніх різножанрових чоловічих ви-

конавських колективів, як «Ясени», одиниці по цілій Україні. Звалося б, наші хлопці повинні бути нароз-хват. Але це не зовсім так. «Сьогодні у сфері музичної культури змінилися акцен-ти. - зазначає Григорій По-дольський - Якщо раніше виконавцям подібного ре-пертуару і рівня майстер-ності легко було влаштову-вати і концертні тури, і окре-мі виступи, які приносили заробітки, то зараз ситуація змінилася кардинально: хо-чеш на телебачення – плати, плати і за участь у конкурсі і фестивалі. Це значно об-

межує коло нашої діяльності. Чомусь ми радше по-трібні у Польщі і в інших європейських країнах, куди нас запрошують з репертуаром духовних творів, чим в Україні. Можливо, це наслідки кризових явищ в еконо-міці, але від того не легше. Радує хоча б одне – місцева влада нас підтримує, як може. Але ми сподіваємося, як завжди, на краще і продовжуємо працювати на радість людям…»

P.S. Під час підготовки цього матеріалу надій-шла інформація, що керівник ансамблю «Ясени» Григорій Подольський потрапив у лікарню з важ-кою недугою. Бажаємо йому скорішого одужання і чекаємо на його участь у ювілейному концерті до 45-ої річниці рідного дітища - Народного муніци-пального чоловічого вокального ансамблю «Ясени».

У далекому 1968 році, коли при Будинку культури санаторію «Перемога», що у Ворзелі, народився аматорський вокальний чоловічий ансамбль, ніхто навіть і не міг передбачити, що житиме він не одне десятиліття під однією і тією ж назвою «Ясени» і під незмінним керівництвом сьогодні уже заслуженого діяча мистецтв України Григорія Юхимовича Подольського. Сплинуло в одному творчому подиху 45 років

і сьогодні вдячні слухачі з впевненістю говорять:

«Ясени» - співоча слава Приірпіння»



– У складі 10 співаків і 1 співачка;– Музичний супровід здійснює ансамбль народних

інструментів «Барви України» під керівництвом Юрія Давиденка;

– 2 заслужених артисти України: Микола Міжевич і Григорій Раздєтов;

– Лауреат багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсів;

– Почесний керівник ансамблю – Григорій Юхимович Подольський, заслужений діяч мистецтв України.

ПОРТРЕТ НАРОДНОГО МУНІЦИПАЛЬНОГО

ЧОЛОВІЧОГО ВОКАЛЬНОГО АНСАМБЛЮ «ЯСЕНИ»:



В i з и т

12№3-2013

Рейт

инги

ЮВІЛЕЇ


Заслужений артист України Микола МІЖЕВИЧ

Солістка Валентина БОГДАНОВА Заслужений артист Украіни Григорій РАЗДЄТОВ

Ансамбль народних інструментів «Українські музики», художній керівник Юрій ДАВИДЕНКО (баян).


13№3-2013


Рейт

инги

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ

Алла БАГІРОВА

Про що говорять в Приірпінні? Та всюди про своє. Хоча є речі, над якими ламають голову всі одночасно. От згадаймо агресію з боку матінки-природи наприкінці березня, яка всі політичні і економічні баталії відставила на задній план. Не встигли ми отямитися від

сніжної стихії, навалилася друга, і третя, і четверта. Розтанув сніг, і всі опинилися у воді. Висохла вода, а за нею, замість квітів і зелених трав, розквітли різнобарв’ ям смітники,

які в сучасній термінології по праву отримали назву «підсніжники», що вмостилися обабіч ущент понівечених доріг. І дивіться, яка цікава ситуація! Все, чим налякала нас природа: снігом і водою, – вона ж і прибрала. Тепер, скоріш за все, Матінка-природа чекає, коли ж і в людей прокинеться совість, щоб зробити їй крок назустріч, щоб залікувати її рани від

діянь рук людських: сміття, бруд і повна руїна. Невже ми допустимо, щоб це змагання між природою і людиною продовжувалося? І як ви думаєте, на чию користь буде ця гра?

А в іншому тематика і чуток, і розмов, і коментарів до місцевих подій у кожного своя.

От, скажімо, як добитися безпеч-ності ліфтів? Останнім часом в місті було введено електронну систему об-ліку годино-людей на кожен ліфт, яка передбачає карткову систему. Любиш кататися – спочатку картку придбай. Люди нарікають: за дороговизною ко-ристування ліфтом нагадує катання в таксі. Щомісяця кожен мешканець будинку виділяє на утримання ліфто-вого господарства до 50 грн. Останнім часом в Бучі здійнялася справжня буча, вибачайте за тавтологію, навколо цього болючого питання. А міський голова

Анатолій Федорук під час свого що-річного звіту пообіцяв громаді пере-глянути механізм вирішення ліфтового питання на її користь. Під час звіту було дуже багато запитань до мера збо-ку бучанців, але носять вони скоріше не критичний характер, а виглядають сімейною розмовою про наболіле. Хоча одна тема привернула увагу, тому що стосується регіону. Це питання лікарні – Ми вийшли з ініціативою до обласної влади, щоб на базі психоневрологічної лікарні (Кичеєве) чи Ірпінського вій-ськового госпіталю (Ірпінь) зробити

Північно-Західний госпітальний округ. Це фактично – філія обласної лікарні. Тоді можна було б передбачати фінан-совий ресурс на ці установи, де рівень надання допомоги значно вищий. Ця концепція розглядається, але поки що практичних рішень, втілення задуму у життя немає, – наголошує мер Бучі.

А що з цього приводу говорять мери Ірпеня і Ворзеля поки невідомо. Натомість виникає запитання – якщо є концепція, чому про неї має знати ви-ключно громада Бучі?

У Бучі теми обговорень стосуються переважно соціальних проблем




В i з и т

14№3-2013

Рейт

инги


З точки зору значення даного до-кументу всі сходяться на думці, що він конче потрібен і є завершенням майже

20-річного шляху. Але в залі, де зібра-лося шановне товариство у складі гру-пи проектантів, представників влади на

чолі з селищним головою Олександром Венгриком та представників громади і громадських організацій, конструкти-ву не виникло. Розуміння того, що со-ціально-економічний розвиток селища залежить від визначеності перспектив і, судячи зі слів розробників, він впису-ється в загальне бачення – розвиток те-риторії як рекреаційної зони – не дало можливості вогню суперечок аж так розпалити обстановку. Хоча питання були, і вони витікають із стану загаль-ної недовіри: чи не перетвориться Вор-зель на суцільний житловий комплекс, чи не буде втрачена головна цінність селища – ліс, і яка доля рекреаційних зон і парків? Декого найбільше цікави-ло питання – хто виступив інвестором проекту, передбачаючи можливі зазі-хання на селищні багатства. А найбільш протирічливою виглядає перспектива розширення території Ворзеля за ра-хунок земель, що знаходяться в межах села Мироцьке Києво-Святошинсько-го району, і невеличкої території Бучі з огляду на те, що зараз кожний клаптик землі підноситься на рівень золотого запасу. Хоча час покаже…

У той же час у Ворзелі головною темою обговорень останнім часом є прийняття Генерального плану селища, громадське обговорення якого пройшло нещодавно

стала спроба заборони незалежним журналістам відвідувати сесії і висвіт-лювати роботу селищної ради; вона хоч і не вдалася, але прецедент при-вернув увагу місцевої громади, яка на тлі інших населених пунктів виглядала достатньо спокійною і навіть відсто-роненою від політичного театру дій. У той же час саме у Гостомелі були прове-дені перші в регіоні депутатські звіти. Попри вимоги виборців депутатський корпус і не тільки Гостомеля, а й регіо-ну не дуже поспішає поділитися з ними своїми здобутками і розв’язаними про-блемами на користь громади, що були досягнуті за минулий рік. Можливо, багатьом особливо й немає чим похва-литися. А от звіт депутатів Ірпінської міської ради Юрія Прилипка і обласної ради – Наталі Семко, що пройшли у великій залі гостомельського Будинку культури, де зібралися і почесні гості, і декілька сотень односельців, тривав не одну годину. Кожному із доповідачів було що повідомити.

Перелік питань, якими перейма-ється Наталя Семко як депутат облас-

ної ради доволі широкий, але об’єднує їх один спільний знаменник – це чис-те навколишнє середовище. Протягом останнього часу, згідно із запропоно-ваними депутатом програм, Облдер-жадміністрацією було профінансовано цілу низку робіт в рамках чотирьох програм: «Очистка водного середови-ща» – це роботи з поліпшення техніч-ного стану гідроспоруд та очищенню озер і річок регіону; «Питна вода» - це роботи з розробки проектів та екс-пертизи, а також з будівництва та ре-конструкції каналізаційних мереж і водогонів; Поводження з ТПВ (твер-дими побутовими відходами), а також «Благоустрій територій». Всі перелічені програми діють на всій території регіо-ну і будуть продовжуватися в наступні роки. Наразі під час звіту було зазна-чено, що, виконуючи свої зобов’язання перед громадою Гостомеля, протягом 2 останніх років у селищі було знешко-джено небезпечні поклади пестицидів. Ця інформація була сприйнята залом шквалом аплодисментів. Знайшли під-тримку у присутніх і соціальні проекти

депутата. Вона не залишається байду-жою ні в питаннях проведення свят, ні у вирішенні життєвих проблем як лю-дей старшого віку, так і дітей.

Доповідь Юрія Прилипка не була позбавлена емоційного забарвлення. Навіть відчувалося хвилювання, але не людини, якій немає що сказати – на-впаки, роботи зроблено багато і різно-

А в Гостомелі темою для дискусій



15№3-2013


Рейт

инги

планової. Але, напевне, це нелегка ноша відчувати велику відповідальність пе-ред людьми і своєю маленькою бать-ківщиною. Тому в цій розмові, мабуть, схвильовані були усі, судячи з того, що звичайна доповідь скоро перетекла в річище відвертої розмови, під час якої доповідач зазначив: «У нашому ма-ленькому селищі штучно створено не-сприятливий політичний клімат, який заважає розвитку і взагалі зупиняє наш рух уперед. Це мене не може не хви-лювати. Мені не байдуже, що про нас кажуть. Неодноразово, коли говорять про проблеми, доводиться чути: «Так немає ж грошей!». Я думаю інакше — немає бажання! Дуже зручно спиратися на когось. Тоді й самому робити нічого не треба». А от про Прилипка не можна сказати, що він нічого не робить. Рятує життя людям, знаходячи кошти для їх лікування. Відправляє гостомельських дітей щорічно на оздоровлення. Ви-ступає спонсором у поїздках односель-ців до святих місць… Але головне – це шукає способи, як зробити своє селище зразковим і європейським. Завдяки участі депутата уже сьогодні в Госто-мель зайшли нові підприємства, які і поповнили бюджет, і на їх базі ство-рено 900 робочих місць. Вирішуються питання благоустрою: чистка озера, функціонують бювети з артезіанською водою, здійснюється допомога кому-нальному господарству. Уже не один рік депутат докладає чималі зусилля до створення Музею Великої вітчизняної війни на базі ДОТів, що, впевнений, дасть поштовх розвитку туризму в регі-оні. Юрій Прилипко – з одного боку, аб-солютний реаліст, а з іншого, романтик, тому що весь час знаходиться в пошуку нових ідей і нових перспектив. Так, під час звіту було наголошено про пере-мовини, які ведуться відносно ство-рення у Гостомелі культурно-просвіт-ницьких закладів європейського рівня,

тренувальної бази ФК «Арсенал». Але найбільше вразив проект розбудови на базі селища, використовуючи його потужний потенціал, міжнародного логістичного центру з сучасною на-уковою складовою («технопарк») і біз-нес-центром, яку представляла група науковців і проектантів. З цього при-воду думалося – все, що зараз говорять виглядає нереальним, але ж наскільки багато залежить від самої людини і її

нестримного бажання покращити світ навколо себе!..

А ось і остання новина – очищене озеро наповнилося життям: тони маль-ків цінних порід риби, а також велетен-ські матки линів і коропів оселилися у проточних водах гостомельського ста-ву. А на червень заплановано відкрит-тя зони відпочинку на його березі. Це вже не обіцянка, а реальна справа, якою може пишатися Юрій Прилипко.




В i з и т

16№3-2013

Рейт

инги

Розмов стільки ж, скільки і проблем. Нерозвинена інфраструк-тура, хаотична забудова, якість життя, збереження зелених зон… і ще безліч питань, які і створюють атмосферу суцільного діалогу, який часто набуває форм сімейного скан-далу. А як у сім’ї? Ми все одно пли-вемо в спільному човні, рухом яко-го, одні вважають, керує недолугий капітан, інші - не туди гребуть вес-лувальники, а більшість взагалі па-сажири, які спостерігають за про-цесом, очікуючи, що рано чи пізно припливуть до причалу усі. Хоча, заради відвертості, потрібно від-

мітити, що не всі пасажири у цьо-му човні інертні, при тому багато з них відчувають суттєву допомогу і співпрацюють з веслувальника-ми – депутатами місцевої ради. До речі, як приклад – Ігор Вишняков, депутат по округу № 7, перший в Ірпені уже традиційно звітувався

перед своїми виборцями. На його дільниці створено громадську ор-ганізацію «Округ – 7», яка допо-магає депутату вирішувати поточ-ні проблеми. Значить можна діяти спільно? Велику роботу з громадою проводить і Дмитро Войцех, ство-ривши свій іменний фонд, завдяки якому покроково громада вчиться самотужки ставити питання і їх ви-рішувати через реальні справи на користь міста.

Громадські організації, об’єднавшись у Фонд громади Приірпіння, зайняли доволі по-мітну нішу у вирішенні реальних проблем регіону. Про це свідчить щорічний звіт Фонду, який відбув-ся в рамках Форуму громадських об’єднань у березні в Ірпені. Ди-ректор Фонду Анастасія Попсуй

відзвітувалася про проведену ро-боту: 7 донорських проектів за під-тримки Міжнародного жіночого клубу, програми «Молодь в дії» ЄС, Фонду Богдана Гаврилишина,

ІСАР «Єднання» та ін., здійснено 3 навчальні закордонні поїздки, про-ведено Другий форум громадських організацій, конкурс «Благодійник року Приірпіння», декілька кру-глих столів, 2 конкурси проектів, підтримано більше 30 місцевих іні-ціатив за результатами конкурсів міні-проектів загальним бюдже-том близько 60 000 грн. У роботі Форуму взяли участь десятки гро-мадських організацій, що діють на території Приірпіння, у полі зору яких і діти з особливими потреба-ми, і люди похилого віку, і культур-но-просвітницькі проекти, і зеле-ні насадження. Їх дійсно багато, і вони насправді вболівають за долю свого краю.

Мабуть тому виникло стільки гострих кутів при формуванні Гро-мадської ради при Ірпінській місь-кій раді. Ситуація набула широко-го розголосу аж по всій Україні. А сталося так, що з зареєстрованих на установчих зборах ГО (139) тіль-ки 45 мали регіональну реєстрацію. Намагання довести президії уста-новчих зборів, що ірпінська грома-да, яку представляють місцеві орга-нізації, краще знає свої проблеми і лідерів громадського руху, зустрі-ли спротив з боку осіб, кого влада Ірпеня в директивному порядку призначила очолювати установчий процес. Вони не відреагували ні на


Про що говорять в Ірпені?



17№3-2013


Рейт

инги

пропозиції, ні навіть на протест з боку більшості громадських діячів Приірпіння. Останні залишили зал

засідань і в окремому приміщенні вимушені були провести альтер-нативні установчі збори. Таким чином, сьогодні в Ірпені проголо-шено створення двох громадських рад: одна – при владі, а друга – при громаді, по суті ще більше оголив-ши проблему протистояння цих двох складових суспільного розви-тку. Думається, що здоровий глузд і в цьому питанні переможе, так що остаточно крапку в цьому процесі ще не поставлено…

На жаль, протистояння це на сьогодні одна з головних характе-ристик життєдіяльності. Для того, щоб його хоч якось загасити, на місці впроваджуються і експери-менти. От, скажімо, введення двох перших замів мера Ірпеня Володи-мира Скаржинського. Ігорю Борзи-лі, який зайняв друге перше крісло зама, передано у відання земельні

питання і проблеми інфраструк-турного розвитку. І от уже перші паростки діяльності зама: в Ірпені вивчається громадська думка щодо місць встановлення веб-камер і здійснюється робота по створенню диспетчерської електронної служ-би ліфтів. Є іще інформація від першого зама – в Ірпені збудують дитячий ігро-ленд «Місто Сонця» на честь Миколи Носова і його ве-

селого героя Незнайки, який своїм народженням завдячує Ірпеню. Що вже тільки не говорили і хто тільки не брався за парк на честь Миколи Носова. Хтось бажав його побуду-вати, як Дісней-ленд, у заплаві Ірпе-ня, хтось пропонував використати територію Будинку письменників. А в баченні заступника мера – це має бути реконструйований таким чином парк ім. Правика. І тут знову можуть виникнути гострі кути, що стануть наслідком відсутності коле-гіальних рішень і узгоджених з гро-мадою і бізнесом дій. Хоча потріб-но віддати належне – перша спроба знайти спільну мову відбулася, а саме «круглий стіл», за яким впер-ше вели діалог влада з ірпінськими забудовниками. Не є таємницею, що головний бізнес-рульовий Ір-пеня – це будівельний сектор. У місті він представлений за різними даними від 60 до 80 юридичними особами. Нещодавно затверджений Генеральний план є першим кроком

до наведення порядку і в забудові, яка на сьогодні ведеться хаотично, позбавляючи Ірпінь свого облич-чя і нещадно наступаючи на зелені зони. Паралельно виникають і по-точні проблеми з водозабезпечен-ням, потужністю каналізації, елек-тромережами. У своєму виступі заступник ірпінського голови Ми-кола Головкевич зазначив, що існує ціла низка проблем, які потребують негайного розв’язання на рівні па-ралелі: влада-бізнес-громада. Так сьогодні в Ірпені будується майже 20 об’єктів, що не мають технічної документації, забудовники пору-шують проекти, збільшуючи повер-ховість новобудов, не приділяють уваги створенню прибудинкової інфраструктури, здають в експлуа-тацію об’єкти без належного забез-печення електро-, газо- і водопос-тачанням… Але контрнарікання

були і з боку забудовників. Скажі-мо, Володимир Развалов, зачепив у своїй промові доволі болюче питан-ня доріг, про стан яких не говорить тільки незрячий. Так от мало того, що забудовники, вносячи пайову участь у місцевий бюджет, не ро-зуміють, куди діваються їхні гроші, вони могли б за половину тієї ціни, яка офіційно витрачається на обла-штування доріг, виконати ці робо-ти, але їм цього ніхто не пропонує. Чому? Відносно пайових внесків

уже не один місяць точиться діалог між владою і депутатом Ігорем Ви-шняковим стосовно їх сплати в разі будівництва соціально значимих для міста об’єктів, як то дитсадок «Фортеця» по вул.Суворова. Треба чесно визнати – за 20 років в міс-ті не збудовано жодного дитсадка, то ж компанія «Гарант-житло», по суті, взялася за справу закривання тих дірок, які визрівають у соціаль-ний вибух. То хіба не треба шука-ти індивідуальні підходи до таких проектів, розробивши для них осо-бливий режим погашення і суттє-вого зменшення пайового внеску? У принципі «круглий стіл» не дав відповіді на всі питання, але заклав основу, що врешті може вилитися в конструктивний діалог. А щодо пайового внеску за об’єкт дитса-док «Фортеця» – було прийнято також виважене рішення: ініціати-ву компанії підтримати, але після проведення експертизи кошторису об’єкта. З іншого боку, якби існу-вала програма соціально-економіч-ного розвитку міста та велася зла-годжена робота з його реалізації, пайова участь забудовників визна-чалася б не 4% у грошовому вимірі, а соціально необхідними об’єктами, які пропонує до виконання влада, знаючи потреби громади і поспіша-ючи їх вирішити. Але ця картинка скоріше зі сфери фантастики.




В i з и т

18№3-2013

Рейт

инги


Хоча до останнього часу фантасти-кою виглядала не одна з на сьогодніш-ній день уже втілених в життя ідей. От, наприклад, ірпінський театр «Браво». А Бал благодійності? Наприкінці березня цього року він уже відбувся вдруге. Це означає, що дана форма громадського зібрання може претендувати на тра-диційність. Благодійність – це складна штука. Дехто розглядає її як подачку багатих бідним, а інші відстоюють точ-ку зору, що це повернення і розвиток культурних надбань людства, засобами яких вирішується маса проблем окре-мих людей і їх об’єднань.

Громада Приірпіння, не маючи по-переднього досвіду участі і підтримки в подібних заходах, не виявляє, зазвичай, великого ентузіазму, скоріше сумніва-ючись, чим довіряючи будь-кому, як в даному випадку: БФ «Фонд грома-ди Приірпіння», ГО «Нові обличчя», Іменний фонд Дмитра Войцеха, Мис-тецький центр «КАМЕРТОН» Цен-трального будинку культури, Спілка Об’єднань Громадян «Демократична Київщина»,- хоча придбавши квиток, кожен ірпінець мав можливість відчути себе причетним до благородної справи, що відображена в гаслі Балу - «Подаруй шанс талановитій молоді». На відміну від європейської традиції проведення подібних зібрань, участь в яких вважа-ють за честь жителі і маленьких місте-чок, і найбільших міст, ірпінський Бал зібрав 170 чоловік, які протягом вечора відзначили кращих благодійників міста минулого року:

- Ігоря Вишнякова, номінація «Фі-зична особа-благодійник»

- Андрія Страховського, номінація «Фізична особа-благодійник»

- Марію Цимбалюк, номінація «Во-лонтер»

- Тетяну Ледньову, номінація «Гро-мадський діяч»

- Віолетту Кременчук, номінація «Громадський діяч»

- Богдана Мельничука, номінація

«Громадський діяч»- газету «Західне передмістя Киє-

ва», номінація «Соціальне ЗМІ»- громадську організацію інвалідів

«Оберіг», номінація «Громадська орга-нізація»

- Міжнародний жіночий клуб Киє-ва, номінація «Благодійна організація». Гості отримали задоволення від кон-цертної програми, а особливо феєрич-ного співу Каті Чілі, майстер-класу з танців під керівництвом народного ар-тиста України неперевершеного хорео-графа Григорія Чапкіса і позмагалися у розіграші лотів благодійного аукціону. Хто хотів , ще й поспілкувався з Іреною Карпою, що завітала як почесний гість вечора.

Аукціон зібрав 4100 грн. для твор-чого проекту організації інвалідів «Оберіг»! А в цілому Бал благодійни-цтва приніс майже 20000 гривень на здійснення мрій творчої юні Приірпін-ня:

Сертифікати отримали:- організація інвалідів «Оберіг» -

літній табір в рамках «Школи нових можливостей» для дітей з особливими потребами

- Ірпінська музична школа – на придбання музичних інструментів

- студія ірландського танцю «Емер-

ланд» на покриття для чечітки та по-шив костюмів

- театр-студія «Браво! – на ство-рення костюмів до нової вистави

- ініціативна група «Лісова Брама» екокультурний фестиваль «Лісрук»

- студія дизайну «Клуб*Ок» на придбання двох швейних машинок.

Це коротко про те, що вчора і сьогодні обговорюють у Приірпінні, а завтра буде новий день і нові приводи до дискусій. А значить – ми живемо і рухаємося вперед!



19№3-2013


Рейт

инги

АНТИСТАНДАРТИ

09.04.2012р. уже вдруге не відбулося чергове засідання Ірпінського міського суду по скасуванню рішення Ірпінської міської ради та визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки, що знаходяться у парку відпочинку ім. М. Стельмаха.

Ухвалою Ірпінського міського суду від 12.04.2012 р. було накладено арешт на земельні ділянки та заборону будь-яким фізичним чи юридичним особам, у тому числі власникам земельних ділянок, проводити будівельні роботи та робо-ти по вирубці зелених насаджень на зе-мельних ділянках. Забудовники намага-лися в судовому порядку оскаржити цю ухвалу, але програли всі суди, починаю-чи з Апеляційного суду Київської облас-ті , закінчуючи Вищим спеціалізованим судом по розгляду цивільних і кримі-нальних справ. Процес оскарження цієї ухвали тривав майже рік!

Алє не зважаючи на заборону – будівельні роботи все ж таки проводилися!

Влітку минилого року на розі вул. Н.Рибака та Жовтне-вої була пробурена свердловина! На моє звернення до пред-стаників Ірпіньводоканалу мене запевнили, що свердловина зроблена для того, щоб підключити її до центральної системи водозабезпечення, тому що у цьому мікрорайоні дуже низь-кий тиск води. На моє запитання, хто профінансував це бурін-ня, мені відповіли коротко – ЗАБУДОВНИКИ! Коментарі тут зайві. Сведловину пробурили і тимчасово законсервували. 23.10.2012 р. забудовники, порушуючи дану ухвалу, під´єдналися до зазначеної свердловини, прокопавши вздовж парку котлован. На наше звернення до прокуратури

міста Ірпеня з приводу порушеної ухвали на заборону прово-дити будь-які роботи - належним чином ніхто невідреагував! Всі бажаючі можуть побачити біля зупинки по 7-й лінії на вул. Жовтневій колектор, і якщо його відкрити то видно, що труба веде на протележну сторону вулиці, де вже закінчують будувати багатоповерхівки! Нещодано провели роботи по законсервованій свердловині, її вже облаштували, постави-

ли люки та прикрили гілляками з дерева, яке впало при проведенні цих «робіт». Мабуть робітники думали, що таким чином замаскують свою «діяльність»! Ми всі розуміємо, що тепер коли в парку «Відпочинку» ім. Стельмаха з´явилася свердловина, то забудовникам вже нічо-го не заважає почати там широкомасш-табне будівництво! Нічого - окрім ухва-ли про заборону будівництва та судового спору, який йде у Ірпінському міському

суді. Невже вони допускають, що виграють цей суд і зможуть почати знищення останньої великої зеленої зони Ірпеня. Громада виступає категорично проти будівництва в парку відпочинку ім. М. Стельмаха! Зібрано вже більше 2 000 під-писів місцевих мешканців, яки висловилися проти даної за-будови.

P.S. 11 квітня в парку «Відпочинку» ім. М. Стельмаха була здійснена спроба розпочати будівництво паркану! Гро-мада стала на заваді! На її заклик про підтримку в боротьбі за зелені зони відгукнулися депутати Ірпінської міської ради Д. Войцех, А. Страховський, К. Журавель, Є. Алексеенко и де-путат Верховної Ради В. Кутовий!

Дякую всім за підтримку!

СЬОГОДНІ НАДАМО СЛОВО ЛАВРЕНТІЮ КУХАЛЕЙШВІЛІ – ГОЛОВІ ПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «ГРОМАДСЬКИЙ РУХ ЗАХИСТУ ЗЕЛЕНИХ ЗОН КИЇВЩИНИ» - .

НАША БОРОТЬБА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЗЕЛЕНИХ ЗОН

МІСТА ІРПЕНЯ ТРИВАЄ!

ЧОМУ ПАРК НОСИТЬ ІМ’Я МИХАЙЛА ПАНАСОВИЧА СТЕЛЬМАХА?

СТАРОЖИЛИ, ЯКІ ОСОБИСТО ЗНАЛИ ПИСЬМЕННИКА, ЗГАДУЮТЬ, ЩО ВІН ЗАВЖДИ НАГОЛОШУВАВ, ЖИВУЧИ ПО СУСІДСТВУ, ЩО САМЕ ЦЕЙ ЛІС НАДИХАЄ ЙОГО НА ТВОРЧІСТЬ І ПІД ЙОГО ВПЛИВОМ НАВІЯНІ КРАЩІ ТВОРИ

КЛАСИКА



В i з и т

20№3-2013

Рейт

инги

ВІСЬ СИМЕТРІЇ

Хоча до виборів «ще треба дожи-ти», все ж набиратися досвіду за-

вжди доречно. Навіть якщо не в плані відбору претендента, то хоча б у вмін-ні розгледіти натуральне і штучне, від щирого серця і на потребу. Свідомо зробити вибір – це готуватися заздале-гідь, роблячи висновки, які не дадуть помилитися в кульмінаційний момент прийняття рішення.

Але хто він, мер, якого поважати-муть усі? Які до нього потрібно ставити вимоги, крім загальновизнаних і ніколи нереалізованих на кшталт – щоб пова-жав народ, дослухався до його потреб, був кришталево прозорим і непідкуп-ним? Давайте будемо чесними перед собою, виходячи з реалій нашого буття, коли мер є нічим іншим як гвинтиком між механізмом влади і збіднілим наро-дом, між мізерним бюджетом і купою невирішених соціальних проблем, між намірами зробити і реальними можли-востями, то бути ідеальним для всіх до-волі складно, а скоріше, неможливо. Це

явище не є чимось специфічним і ха-рактерним виключно для нашого сьо-годення. Мудрець Микола Реріх свого часу повідав таку притчу: «Один Пра-витель хотів знайти задоволеного со-бою. Після довгих пошуків знайшли та-кого – він був німий, глухий і сліпий». А це означає, що дана проблема не має ні часових, ні територіальних меж. Її розв’язання полягає лише в тому, як людина, якій призначено керівництво громадою, вирішує поточні проблеми: поступово їх долає або навпаки нагро-маджує.

Як так виходить, що два населених пункти, що живуть пліч-о-пліч уже ціле століття, так відрізняються один від од-ного, маю на увазі Ірпінь і Бучу? Коли в Ірпені вирують політичні битви і при чинному голові Володимиру Скаржин-ському, ірпінців весь час аж підкидає від активності новоявлених претенден-тів на крісло в міській раді, натомість у Бучі простежується політичний штиль з малопотужними сплесками активнос-

ті. На це питання дає відповідь один із лідерів опозиційного руху Бучі: «Так у Бучі 70-80% населення підтримує Фе-дорука». Хто задавався питанням – а чому? Невже бучанський виборець на-стільки невибагливий до вирішення проблем свого міста? Або ірпінський такий ненаситний? Мабуть відповідь потрібно шукати в інших категоріях. І спробуємо це зробити, не переходячи на конкретні персоналії, їх здібності, матеріальні статки, родинні, дружні і політичні зв’язки, а в площині науко-вих досліджень і міркувань про те, які критерії визначають справжнього ліде-ра і що вкрай потрібно Ірпеню заради стабільності.

Отже, дозволимо собі заглиби-тися до основ психології і політоло-гії, аби хоча б відносно наблизитися до розуміння ключових критеріїв, за якими ми, виборці, визначаємо саме того – єдиного. Зрозуміло, що вибір в Україні – це не просто волевиявлення більшості. Тут накладаються ще й інші

«Не золото, не крикливі імена, не купи безглуздих порад врятують народ. Воістину, палаюча думка, палаючий дух Керманича відкриє

нові шляхи».Микола Реріх, «Напутнє слово Вождю»

ІРПІНЬ ВКОТРЕ ПІДТВЕРДЖУЄ СВОЮ СТАБІЛЬНІСТЬ, ЯКЩО МОЖНА ДОЗВОЛИТИ ТАКИЙ КАЛАМБУР, У НЕСТАБІЛЬНОСТІ ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ. І ЯКЩО В МЕЖАХ ВЕЛИКОГО МЕГАПОЛІСУ ЇЇ МОЖНА СХОВАТИ, ТО ІРПІНЬ, В ЯКОМУ КОЖНОГО ПОЛІТИЧНОГО І ГРОМАДСЬКОГО ДІЯЧА ПЕРЕСІЧНИЙ ІРПІНЕЦЬ ЗНАЄ НЕ ТІЛЬКИ НА СЛУХ, А Й ОСОБИСТО, ЯК ТО КАЖУТЬ, «ШИЛА В МІШКУ НЕ ВТАЇТИ». ГАЛАС НАВКОЛО СТОСУНКІВ МЕРА І ДЕПУТАТСЬКОГО КОРПУСУ УЖЕ ВИЙШОВ ЗА МЕЖІ СЕСІЙНОЇ ЗАЛИ ІРПІНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ І ПОШИРЮЄТЬСЯ НА КОЛЕКТИВИ, ЛАВОЧКИ ПЕНСІОНЕРІВ І НАВІТЬ СІМЕЙНІ ЗАСТІЛЛЯ. ОДНІ ВПЕВНЕНІ, ЩО ЦЕ КЛЕКОТАННЯ У ДЕПУТАТСЬКОМУ КОТЛІ – НЕ ЩО ІНШЕ ЯК БОРОТЬБА МОЛОДЕЧОГО ЗАПАЛУ ІЗ ПОСТРАДЯНСЬКИМ ЗАСТОЄМ, ІНШІ – ВІЙНА ЗАБУДОВНИКІВ З ПРОФЕСІЙНИМ ЧИНОВНИЦТВОМ, ЯКЕ НЕ ДАЄ ЇМ РОЗВЕРНУТИСЯ НА ПОВНУ, ОБИРАЮЧИ ВСЯКОГО РОДУ ПОБОРАМИ, БІЛЬШ ОБІЗНАНІ ВВАЖАЮТЬ, ЩО МОВА ЙДЕ ПРО ЗМАГАННЯ БІЗНЕСОВИХ СТРУКТУР У ПИТАННІ, ХТО «НАКЛАДЕ ЛАПУ» НА ПРИЄДНАНІ ЗА НОВИМ ГЕНПЛАНОМ ДО МЕЖ ІРПЕНЯ 2000 ГА. І ТУТ ВИНИКАЄ ЛОГІЧНЕ ЗАПИТАННЯ – А ЩО ВІД РЕЗУЛЬТАТІВ ЦИХ ПОЛІТИЧНИХ ЗМАГАНЬ ВИГРАЄ ПЕРЕСІЧНИЙ ІРПІНЕЦЬ?

«KNOW HOW» (знаю як) ВІД МЕРА


21№3-2013


Под

ії

вагомі фактори. Такі як політичний тиск, різного роду маніпуляції і з свідо-містю електорату і підрахунком голо-сів, використання адмінресурсу і ще, і ще, і ще… Але, як показує практика останніх виборів до Верховної Ради на 95 виборчому окрузі, все ж воля наро-ду і його політичні уподобання чогось та варті. Тому так важливо не помили-тися, потрапивши у тенета звичайних популістських прийомів, на які такий ласий збіднілий і доведений до відчаю народ.

Останнім часом у наукових і жур-налістських колах нерідко зустрічаєть-ся поняття «тефлоновий вождь», яке не без сарказму характеризує керівників-популістів, що у своїй діяльності ніби копіюють усім відомий рекламний сло-ган – «Тефаль» завжди думає про вас». Від таких кормчих, як горох, відскаку-ють обвинувачення щодо негараздів у масах. Та це й не дивно, адже з допомо-гою різних прийомів вони створюють собі образ такого собі піклувальника, який щохвилини думає про народ, оби-раючи найбільш вразливі його катего-рії, і задобрює дрібними подачками. Завдяки дешевому популізму мало хто

з ввірених йому підопічних задумуєть-ся про те, що префікс «про» у популяр-ному слогані мав би бути змінений на «за». Але явище, коли наші керманичі думають за (тобто замість) свій народ є звичним, до якого людей привчали упродовж останніх майже 100 років. Більше того – викорінювали в людині здатність відчувати себе особистістю, тому так складно пробиває собі дорогу громадянське суспільство і так стабіль-но почувають себе популісти-вожді.

Наразі, ми живемо у XXI столітті, світ і його традиції відкриваються для нас ширше, не кажучи вже про те, що нове покоління, виховане у більш-менш вільному суспільстві, дуже гостро від-чуває лицемірство і подвійні стандарти гри. Тому настав час змінюватися усім. І тим, хто керує процесами громадського будівництва, і тим, на кого спрямовані ці процеси – їм час бути вельми відпо-відальними і самостійними в прийнятті рішень.

Спочатку потрібно чітко визна-чити різницю між поняттям «лідер» і «керівник». Лідерство – це, скоріше, явище, обумовлене потребою певної частини суспільства в якісних змінах.

Відповідно, лідер народжується вна-слідок стихійних процесів, чому спри-яє наявність саме у цієї людини на-бору певних якостей і рис характеру. У 70-ті роки минулого століття група психологів, зайнявшись проблемою лідерства, визначила аж 79 ознак цьо-го типу людини, але половина з них не повторювалася у жодного з учасників експерименту. Це означає, що єдиного типажу лідера не існує. Все залежить від об’єктивної ситуації і відповідно-го середовища, яке потребує змін. Але головними критеріями лідера визна-ні такі якості: високий рівень освіти, володіння ораторським мистецтвом, сміливість, відповідальність, ініціатив-ність, амбіційність, дипломатичність і почуття гумору. Це все разом узяте має сучасну назву – харизматичність.

Харизматичним визнається такий лідер, який завдяки своїм особистісним рисам здатен глибоко впливати на сво-їх послідовників. Лідери такого типу відчувають непереборне тяжіння до влади, потребу у публічній діяльності і впевнені в моральній правоті того, у що вони вірять самі. Нерідко такий тип лідера схильний до узурпації влади і

ТРИ СТИЛІ ЛІДЕРСТВА • стиль «невтручання»,

коли лідер неохоче виходить за межі особистої відпові-дальності та делегує значний обсяг повноважень своєму близькому оточенню;

• стиль «координатора», при якому лідер демонструє рівне та активне втручання у всі сфери управління, часто з прагматичною метою. У таких фігурах є щось від менедже-ра, бо головний критерій для них „справа понад усе»;

• «реформаторський» стиль, у котрому мають зна-чення не тільки принципові й усталені ідеологічні позиції, а й політична воля, рішучість, сміливість, наполегливість для втілення в життя своєї по-літичної лінії.




В i з и т

22№3-2013

Под

ії

фокусування її на самого себе, свідчен-ням чого є надважливе значення іміджу (складові, що створюють загальне по-зитивне сприйняття особи оточенням).

На відміну від лідера керівник – це персона, яка займає певну посаду, має визнаний суспільний статус, норматив-ні права та обов’язки і користується, скоріш, вимушеним визнанням підле-глих. Інакше можна сказати, що керів-ник – це лідер державного рівня управ-ління, дії якого обмежені законодавчим полем.

Надзвичайно рідкісним є явище, коли на управлінську сходинку піді-ймається неформальний лідер. Саме в цьому випадку він здатен якнайшир-ше реалізувати в своїй діяльності чи то свої власні, чи потреби тієї соціальної групи, яка підняла його на цей щабель. Все залежить від далекоглядних планів такого лідера. Цим пояснюється актив-на обробка електорату деякими публіч-ними особами з яскраво вираженою харизмою, що докладають максимум зусиль, готуючись бути обраними, щоб зайняти позицію провідника інтересів, а чиїх – це вже зовсім окреме питання.

Олександр ВЕНГРИК, діючий ворзельський голова.

Мер – це людина, яка здатна приймати рішення і не боятися бра-ти на себе відповідальність. Повірте, таких людей насправді не так вже й багато.

Мирослава СВИСТОВИЧ, екс-мер міста Ірпеня.

Якщо для визначення голо-вних критеріїв вибору щодо особи мера значення не мають ні його вік, стать, манера одягатися і навіть його біографічні тонкощі, скажімо, місце народження, тим більше, що, зазир-нувши в коріння будь-кого, ми ви-явимо, що всі з села, то деякі факто-ри і формують саму постать людини як керівника регіонального виміру. Як на мене, то загальний портрет мера Ірпеня такий: чоловік або жін-ка з вищою, бажано економічною, освітою, що має широкий кругозір і добре володіє державною мовою, має тісний зв’язок з громадою, на-працьований за роки проживання в регіоні. Матеріальні статки цієї лю-дини особливого значення не пови-нні мати, але якщо вона і займається благодійністю, то це має бути з чесно зароблених.

АВТОРИТЕТНА ДУМКА

У такій ситуації уже не рахуються ко-шти ні на утримання чисельної коман-ди, ні на інформаційну лавину, ні на прояви доброчинності.

Уявімо собі, що весь цей шквал ін-формаційної кампанії спрацював. І ось він ірпінський лідер. Уявімо навіть, що він заходить у «мерські палати» і почи-нає керувати процесом. А яким проце-сом насправді? Серед тих, хто пройшов через цей кабінет у Ірпінській міський раді, не було жодного, хто чітко уявляв спільно вироблену мету і мав перева-жаючу більшість прихильників, заво-йовану під час виборчих перегонів. Це пояснюється багатьма причинами. У одних проголошена суспільно-значима



23№3-2013


Под

ії

мета не співпадала з реальними намі-рами, у інших вона примарна в реаліях сучасної України, а дехто нею навіть не поділився з громадою.

Саме такими обставинами пояс-нюється причина того, що вже через невеличкий проміжок часу на громаду насувається час розчарувань. А на цьо-му тлі починають активізуватися нові політичні гравці.

Чи буде так завжди, великою мі-рою залежить і від громади. Адже над-важливим є фактор співпадання інтер-есів. Кажуть, ніколи багатий бідного не зрозуміє. Хай так. Але продумати механізм, коли нерівність не дратує, а дає бідному певні преференції у розпо-діленні соціальних благ, непоодинокі у світі. І саме з такої позиції повинен виступати електорат у виборі претен-дента на мерство. Відмінність свідо-мого виборця полягає в тому, що він, відправляючи до скриньки свій голос, має не сподіватися на якісь ефемерні подачки, а чітко знати свою перспек-тиву: де, коли, як і завдяки чому його життєві стандарти зростуть. Наразі ми знаходимося у тій стадії розвитку суспільства, коли лідер має виходити не з формальною програмою, а з біз-нес-планом розвитку регіону. Мається на увазі не малого, а великого Ірпеня, акценти і напрямки руху окремих скла-дових якого будуть значно відрізнятися і мають бути враховані, оскільки мер Ірпеня – це продукт сукупного волеви-явлення. Тоді змагання вже відбувати-меться не в площині особистостей, що є провальним варіантом, а в площині ідей. Перемога найбільш прийнятної для регіону перспективи розвитку ро-бить всі наступні процеси передбачува-ними, запити громади об’єктивними, а керівника ідейним лідером.

Ігор ДОМБРОВСЬКИЙ, голова Ірпінської громадської регіональної організації «Самозахист».

Дивлячись у дзеркало, майбут-ній претендент має хоча б сам собі сказати чесно чи він володіє такими якостями, без яких керівник регіону не може відбутися:

Сильний духом: йде на ризик фі-нансово, емоційно, професійно, пси-хологічно. Не йде від проблем, а по-вертається до них обличчям. Боїться так само, як і всі інші, але не дозволяє своєму страху управляти ним.

Гнучкий: шукає і знаходить мож-ливості там, де інші опускають руки. Вміє пристосовуватися, не раб своїх звичок.

Об’єктивний і самокритичний: вміє вчитися в інших. Виносить урок з того, що інші вважають невдачею. Не перекладає провину, а бере по-вну відповідальність за свої дії і ре-зультати на себе.

Креативний: не тільки наслідує, а й шукає нові шляхи.

Раціональний і здатний прогно-зувати: не загадує бажання і не чекає щасливого шансу.

Самодостатній, а від того опти-містичний: усвідомив свої цінності, які дає йому повноцінне життя.

Володіє вродженим даром об’єднувати людей: збирає навколо себе однодумців - ніщо так не допо-магає в досягненні мети, як згурто-вана команда. Володіє мистецтвом комунікації і постійно його вдоско-налює.

Гармонійний – має чисті помис-ли і хорошу фізичну форму.

Ігор ГАВРИЛЕНКО, голова Гро-мадської ради управління курорт-но-туристичною індустрією селища Ворзель.

Легше сказати, яким мер не має бути. Ну, не має бути «лоточником» це не про рід заняття, а про психоло-гію: купив-продав... Не має бути «ба-рином» є нині такий мерзотний, са-мозакоханий типаж керівника, який чує лише себе. Не треба вузького фахівця якщо вже відбувся в якійсь галузі, то що такому робити у владі?

Яким все ж має бути? Найперше – публічним, розумним, освіченим. Своїм, для всієї громади! Щоб при зустрічі не виникало бажання пере-йти на інший бік вулиці, а хотілося б спілкуватися. Щоб умів подобатися і нашим, і вашим. Щоб мав благород-ну мету, йшов до неї сам і тягнув за собою інших.

Щоб був усміхненим і щирим.В психологічному плані щоб був

якщо вже не нордійцем, то ні в якому разі не остійцем, для якого поза гро-шима цінностей не існує (зараз таких більшість). Щоб був патріотично на-лаштованим україномовним само-стійником, а не лялькою у владних руках. А ще мав дипломатичні нави-чки і вмів відмовляти навіть «їм».

Такі люди насправді є, але на-вколо Ратуші скупчилося стільки непрацюючого, а тому агресивного і лакейського люду, що нашому герою туди не проштовхатися…

Все в цьому бізнес-плані має бути прописано: і джерела інвестицій, і за-плановані соціальні програми і ство-рені робочі місця. А головне – розро-





В i з и т

24№3-2013

Под

ії

Віталій ІЩЕНКО, незалежний журналіст.

Я, например, как и многие жите-ли города, не вижу смысла в депута-тах «заробитчанах» при раде. Депу-тат и мер должен жить в городе или поселке минимум 5 лет. Проблема в следующем: мы наблюдали как «бю-товская» команда 2 года пыталась разобраться в реальных проблемах, пока сидела и вникала на должнос-тях, где УЖЕ НУЖНО БЫЛО прини-мать решения... Это как первоклаш-ку поставить на должность на АЭС... То же мы наблюдаем и с нынешним корпусом депутатов... Откуда в укра-инцев столько терпения, вот, в чем вопрос...

Костянтин ГАРБАР, голова ГО «Європейська Київщина».

Згідно з Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні”, міський голова є головною поса-довою особою територіальної гро-мади міста. Він є виконавцем волі громади міста. Я вважаю що він має діяти за чотирма принципами: по-розуміння, поміркованості, прав-дивості та патріотизму. Важлива наявність професійної команди. Не бути представником бізнесу, а бути управлінцем.

Сьогодні для нашого міста од-нією із головних проблема є сміття. Отже, моє бажання, щоб у міського голови, і незалежно від того, яку по-літичну силу він представляє, була одна політика – це позбавлення міс-та від сміття.

блені стратегічні напрямки, завдяки яким регіон буде представлений в дер-жавному вимірі своїм власним облич-чям. Сьогодні такий підхід має назву – формування бренду території. От скажіть, як довести, що в Ірпені закла-дений потенціал українського Парна-су, у Ворзелі – рекреаційної перлини, а у Гостомелі – міжнародного логістич-ного центру? Хай про це подумає май-бутній лідер і дасть можливість ви-борцю оцінити, наскільки вдале його бачення і реальні розрахунки. Чому, ви думаєте, Ірпінь весь час то забудо-вується, то бореться з забудовою, то спилює дерева, то навпаки їх починає відстоювати? Та тому, що на відміну від найближчої сусідки, яка чітко ви-значилася зі своїм брендом – «Буча – найкомфортніше місто для життя» і співзвучно гаслу розбудовує безкраї поля, Ірпінь же весь час перебуває в стані коливань. І забудовується хао-тично саме тому, що не знає: він Пар-нас і культурний центр, а чи спальний район Києва. Адже перший і другий варіант взаємно виключні. Культурний центр передбачає насичення території музейними, концертними, виставко-вими, просвітницькими центрами, які можуть набути міжнародного значен-ня при правильно побудованій схемі «розкрутки». Отже, роботи для того, хто готується до перегонів за крісло мера, непочатий край, хоч і часу є ще вдосталь. То ж, хай уже сьогодні думає і пропонує громаді своє бачення, мож-ливо, використовуючи ті напрацюван-ня, які роками покриваються пилом у шухлядах письмових столів багатьох небайдужих мешканців Приірпіння.

Ребрендінг території Приірпіння є найважливішим завданням, з якого потрібно починати, включаючи до про-грами загальноприйняті на сьогодніш-ній день тренди, що вивели багатьох міських керманичів на передові позиції у світових рейтингах.

При такому прагматичному підхо-ді до ролі міського голови, відходять на задній план всі політичні нюанси і на-віть застереження у вигляді персональ-ного несприйняття. Бачити перспекти-ву і мати реальні підстави втілити її в життя – ось основне мірило і критерій прихильності до міського керманича.

Продовження теми читайте в на-ступному номері.




25№3-2013


Под

ії

У психології існує класифікація типів лідера – явний і прихований, формальний і неформальний, діловий і емо-ційний, але попри певні відмінності, психологи сходяться в думці, що ці люди мають типовий набір рис характеру, які вирізняють їх серед інших людей – ініціативність, ентузіазм, комунікативні здібності, наполегливість у досягненні по-ставлених цілей, Окрім того, лідер, як правило, є чесним, має високий освітній рівень і високу самооцінку.

Задатки лідерства виявляються дуже рано й тому можна стверджувати, що вони є вродженими, тобто так розпоряди-лась Матінка-природа, - вона обирає тих, кого цим даром облагодіяти. Відповідно і прояви лідерства дуже рано вияв-ляються у поведінці дитини: вдома – у бажанні «брати верх» над батьками, братами й сестрами, в садочку – верховодити серед своїх ровесників, в школі – бути лідером у класних і шкільних справах. Але, з одного боку, це не означає, що бать-кам варто пасивно спостерігати за таким самобутнім спосо-бом «подання» свого чада у соціумі, а з іншого – не нама-гатися розвивати якості лідера у тих дітей, у яких вони не є настільки яскраво вираженими, як у попередніх.

Коли йдеться про перший випадок, то важливо дуже точно корегувати баланс у поведінці дитини між самовпев-неністю і зухвальством, між наполегливістю і наглістю, між ініціативністю і нав’язливістю. Ці тонкі грані виховання лі-

дера потребують постійної уваги до того, як дитина «роз-поряджається» наданою їй лідерською енергією, наскільки адекватною є її самооцінка, і наскільки обрані нею засоби впливу на однолітків не дошкуляють їм і не викликають від-чуження від неї. Іншими словами - необхідно намагатися надати дитині «зворотній зв’язок» від імені тих дітей, на кого «обрушується» енергія вашого лідера. Завдання навчити приймати критику у цьому випадку є не менш важливим за вміння навчити критично ставитися до того, що відбувається навколо. Інакше, підтримуючи і «насолоджуючись» успіхами такої «впливової» дитини, ви можете поступово виростити «тирана», «маніпулятора», «садиста», які навчились досягати своїх амбітних цілей виключно за рахунок придушення волі інших людей.

Говорячи про другий бік «медалі», важливо пам’ятати, що лідером на сьогодні вимагає бути життя і виховувати лі-дерські якості у дитини, попри відсутность явної їх вираже-ності, теж потрібно. Для кого? Для неї самої. Поступово ми прийдемо до того типу суспільних відносин, коли не татові зв’язки чи статус будуть визначати відповідне положення його дитини у соціумі. А конкурентоспроможність дитини у навчанні, праці, ділових стосунках буде залежати виключно від її особистих талантів. Для цього дитина повинна мати ресурс самоствердження, самопрезентації, самостійності, основу якого закладають батьки. Як цей ресурс створити? Знову ж таки – наполегливою і делікатною корекцією дитя-чої поведінки. Підтримка, похвала, прийняття усіх сильних і слабких сторін дитини, гумор – ось основні методи впли-ву на формування лідерських якостей, в основі яких лежить впевненість у собі і власних діях. Це не означає, що наза-втра ваша дитина буде першою і «переплюне» усіх інших. Ні! Питання не в тому, щоб наздогнати і обігнати. Питання в тому, щоб ваша дитина вміла чітко висловити свою позицію, відстояти свою думку, захистити себе, могла посміятись над своїми недоліками, радіти за інших, легко вступала в контакт з дорослими і ровесниками, тобто була такою, яким і пови-нен бути Лідер свого життя.

КРИТИЧНА ТОЧКА

Хто такий лідер? У кожної людини є досвід зустрічі з такою людиною. Цікаво, що її поява не зумовлена ні місцем (оскільки воно може бути будь-яким), ні

часом (оскільки це може відбутися будь-коли), але лідер точно з’являється в якійсь ситуації і нею починає управляти. І тоді, мимоволі, люди, знаходячись в ній, потрапляють до орбіти його своєрідного чаклунства і магії. Можливо, це перебільшення, але згадайте, що спонукало нас долати якісь перешкоди,

поступатися своїми інтересами, намагатися зробити все, аби досягти поставлених (кимось, а не собою!) цілей. Така поведінка була спровокована

надто психологічно сильною людиною-лідером. В чому її сила? У особливому таланті впливати на психіку інших людей, оволодівати їхніми думками, волею

і емоціями.

Феномен лідерства. Або лідером народжуються чи стають?

Олена ЧУЙКО, кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної роботи факультету психології Національного університету ім. Т. Шевченка



В i з и т

26№3-2013

Осо

бист

ості


Квітень 1984 року. Ірпінь. Затиш-ний невеликий будинок по вулиці Ки-ївській. Вечірка у моїх друзів. Я із сво-їми подругами про щось розмовляю біля розчиненого вікна. До нас підхо-дить ексцентричний молодий чоловік, в косоворотці із синіми та червоними смужками, повертається до мене і каже: «Дозвольте, пані, запросити Вас на та-нець…» Так увірвався в моє життя і пройшов шквалистим вітром Сергій Бабайкін. Він не тільки залишив по собі пам’ять, але й не загоєні рани.

Мені двадцять три – йому трид-цять. В повітрі стояла ірпінська весна. Він читає свої вірші, які ллються мов музика. А на наступний день прино-сить книжку «Українські силуети» Ми-хайла Хейфєца. Маленька, зачитана, в гнучкій палітурці. «Якщо хтось поба-чить її у тебе – можуть посадити. Вона заборонена, але варта, щоб її прочи-тати…», - додає він. Так наше знайом-ство і почалось з досить незвичної для мене теми – Незалежної України. Ця книжечка і зараз стоїть на моїй поли-ці, але в шкіряній, твердій обкладинці, яку згодом зробив Сергій. Ми пройшли з ним разом десять складних років. Я його бачила різним, як героїв Шекспі-ра: то він був пристрасним Ромео, який міг залізти по водосхідній трубі на дру-гий поверх, то королем Ліром, якого всі зрадили. Веселим і сумним, добрим і в люті, але він завжди залишався поетом, романтиком і великим патріотом своєї України, яку любив понад усе.

Пам’ятаю, як одного разу він на-

діслав телеграму - в той час він знахо-дився в Карелії, в поході на байдарках. Текст закінчувався словом «Допобачен-ня» - саме так – разом всі літери. Ні-чого дивного на перший погляд. Але ця телеграма прийшла з Росії в 1986 році. Як потім з’ясувалося: він написав те-леграму українською мовою, але теле-графістка категорично не приймала її і вимагала переписати російською. Сер-гій переписав телеграму, але в кінці за-лишив слово « Допобачення».

- А це що за слово?, – спитала теле-графістка.

- Це моє прізвище, – відповів Сер-гій.

Так і дійшла до Ірпеня телеграма, яка ще раз підтвердила - де б не був Сергій, він завжди залишався україн-цем. Іноді мені здається, що справжнім коханням для нього була Україна. Він був заручений з нею. І до останнього подиху любив тільки її.

Коли на мапі з’явилась незалеж-на Україна, коли слова «Ще не вмерла України і слава, і воля…» стали на-шим гімном, коли замайорів у небі си-ньо-жовтий прапор і діти защебетали українською … я зрозуміла: «Україна любила його. Інакше всього цього і не було б!»

Він народився в рік смерті Сталі-на. В свідоме життя входив тоді, коли вже скінчилася хрущовська відлига. За всіма ознаками він належав до тра-гічного покоління семидесятників, яке все розуміло, але нічого не могло вдіяти. Люди цього покоління часто

розплачувалися за неминучі моральні компроміси внутрішнім збайдужінням

і ранньою втомою. Але з Сергієм цього не сталося. Він пішов іншим шляхом. І сам обрав собі долю. Як пізніше про нього скаже Олена Бондаренко, заступ-ник голови Народного Руху України, в своєму вступному слові до збірки поезії «Світлотіні» Мар’яна Рачицького (Сер-гія Бабайкіна), яка вийшла посмертно в 1995 році: «Надзвичайно обдарований, він міг би поринути у прекрасний ефе-мерний світ поетичних образів, почу-ваючись у ньому затишно і захищено. Міг би, зрештою, займатися спокійною, безпечною працею. Але… Сестра По-езії – Свобода. Голос Свободи покликав поета. Сергій обрав свою долю, і долею його став Рух, і доля стала Рухом. По-тім, аж потім, колись, буде все осмис-лено і проаналізовано, події, прізвища і дати зафіксуються у скупих рядках історичних хронік. Але перші тріпотін-ня синьо-жовтого знамена у київськім небі, сяйво щастя на тисячах облич, гіркота поразок, біль втрат, світло надії,

9 квітня 1994 року перестало битися серце патріота України, поета, перекладача, нашого земляка Сергія Бабайкіна, якому в цьому році виповнилося б 60 років. Але він назавжди залишиться молодим…

ЗВІЛЬНЕНИЙ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СМЕРТЮ

Часто задаю собі запитання: «А чи любила його Україна так, як любив її він? Чи варто було віддавати своє життя в свої 40 років, залишивши напівсиротою свого єдиного шестирічного сина?! І не можу забути свій лист: «Сергій, невже ти не можеш добудувати будинок? У нас же син?!», – і відповідь на нього: «Я роблю більше – я будую Україну».

Олена ПЛАКСІНА

Не винуйте мене за мої помилки,Бо не все я вчинив із легкої руки,Бо на швидкості важко розгледіти берегІз роздертих артерій гірської ріки...


27№3-2013


Осо

бист

ості

жаль розчарувань – їх донесе в далеке

«потім» тільки поет…». Саме таким по-етом і був Сергій Бабайкін, якій творив під літературним псевдонімом Мар’ян Рачицький (прізвище його улюбленої

бабусі).До цікавих ініціативних людей

завжди тягнуться особистості неор-динарні. Його клуб «Ірпінське земля-цтво», що був заснований у 1989 році, знайомив не лише з відомими політи-ками: В’ячеславом Чорноволом, Лев-ком Лук’яненком, - а й з художниками, письменниками, перекладачами, які згодом отримали всесвітнє визнання. Зокрема, з Григорієм Кочуром, Дми-тром Паламарчуком, Любов’ю Панчен-ко, Яковом Калацюком та іншими.

Щойно повіяло вітром змін, як він бере участь у політичній діяльності, гуртує навколо себе людей, що стануть згодом ядром демократичних організа-цій Ірпеня. Він очолює ірпінську «Про-світу», району організацію Народного Руху, реєструючи на свою домашню адресу. Небагато у всій Україні зна-йдеться людей, які в трудовій книжці мають історичний запис: «Київська крайова організація Народного Руху України. Зарахований на посаду рефе-рента 01.10.1991 р. Звільнений за пере-водом до Секретаріату НРУ. Наказ № 29 від 09.05.1993 р.» Останній запис був таким: «За наказом № 7 від 01.02.1994 р. зарахований за переводом на посаду керівника виборчого штабу обласної крайової організації НРУ. Звільнений у зв’язку зі смертю».

Його загадкова смерть у власному ірпінському будинку до цього часу не вкладається в голову і болить непоправ-ною втратою. 9 квітня 1994 року під час виборів до Верховної Ради України рап-тово перестало битися серце патріота України, поета, перекладача Сергія Ба-байкіна. Його поховання було настіль-ки масштабним, що довелося зупинити

рух транспорту на головних вулицях міста. Дуже шкодую, що до мене так і не потрапила відеоплівка цих похорон, які знімали декілька операторів. В той день Ірпінь бачив багатьох легендарних людей. Тут був і В’ячеслав Чорновіл, і Іван Заяць, і Віталій Шевченко, і Любов Панченко, яка поклала на труну вінок із червоної калини…

А для мене він завжди залишиться молодим – таким, що одного квітнево-го дня сказав: « Дозвольте, чарівна пані, запросити Вас на танець…»

В 2011 році учениця 10-Б класу загальноосвітньої ірпінської

школи № 3 Закраснян Аліна стала переможцем міського та обласного

конкурсу Міністерства Освіти і Науки України, Київського обласного

територіального відділення Малої академії Наук України. Юна

дослідниця присвятила свою роботу історії боротьби українського народу

за державну незалежність з часів Київської Русі до сьогодення. Показала

роль громадськості міста Ірпеня і особисто Сергія Бабайкіна у боротьбі

за здобуття незалежності України.

***Ви дуже легко ставите хрести,Ще боса Пам’ять ходить нашим гаєм.Зелений Липень з нами ще на «Ти»І ліхтарі. І ніч. І ми блукаєм.

І тих розмов – яка коротка! Ніч – Я так багато Вам не встиг сказати.І подумки торкаюсь Ваших віч,Щоб Ваші болі в себе перейняти.

Завжди один. Один. Один. Один.В юрбі, в житті, в Поезії, у вітрі.Але приходять іноді листи,Немов Сонця – не хочете: не вірте.

Божиста мить. Ми з Вами сам на самРікою слів пливем в одному човніІ воскресає наш Зелений Храм.Піали днів стоять по вінця повні.

Забувши все, здаюся у полонНезаймано-дитинної святині,І наш інтим – з умов і заборон –Диктує нам закони незборимі.

***Зупинись, не біжи,Ти живеш в цьому світі востаннє,Хоч і вперше живеш,Як і вперше колись народивсь,Обірветься життя,Смерть завжди передчасна і рання,Незалежно від того,Якому ти Богу моливсь.


В колі однодумців



В i з и т

28№3-2013

Осо

бист

ості

З 23 квітня 1986 року протягом трьох діб працівники відділення карного розшуку Іванівського РВВС проводили оперативно-розшукові заходи по розкриттю тяжкого злочи-ну – зухвалого вбивства водія автотранспортного підприєм-ства. За результатами аналізу отриманої оперативної інфор-мації на вечірній нараді о 23 годині 25 квітня було прийняте рішення про затримання підозрюваних осіб. Початок заходів заплановано на 6 годину ранку наступного дня.

Близько першої години ночі троє розквартированих у гуртожитку офіцерів у «супроводі» втоми та нічної музики міцно заснули. Тож і не дивно, що черговому Іванівського відділу міліції з першого разу не вдалося «достукатись» до оперів.

Відкриваючи двері, я почув роздратоване: - Понапивались і думаєте заховались від бандитів? – у

голосі старшого лейтенанта міліції відчувався одночасно і гумор, і серйозна тривога.

- Ти хоч на годинник дивився? - запитую.- Я вже двадцять хвилин, як стукаю тут. Зараз дві годи-

ни. У нас НП (надзвичайна пригода – авт.) - у Чорнобилі по-жежа на атомній станції. Збір у райвідділі через тридцять хвилин...

Так я вперше почув про лихо, яке відбулося на Чорно-бильській АЕС. Щоправда, маючи відмінні теоретичні зна-ння з хімії та фізики, неабияку віру в міцність соціалізму, мені навіть не уявлялось що там могло скоїтись? Тож для більшої ясності вже із службового кабінету зателефонував товаришеві, Семененку Анатолію, який працював дільнич-ним інспектором у Чорнобильському ВВС. Його дружина

також підтвердила, що на атомній станції скоїлась пожежа...О пів на сьому ранку заступник начальника Іванівського

РВВС Кравчук Петро, старший групи, доповідав начальнико-ві Прип’ятського відділу міліції про прибуття двадцяти двох співробітників для виконання невідкладних завдань. А вже згодом прибували інші автобуси з особовим складом навко-лишніх територіальних підрозділів УВС Київської області.

На перших етапах організації роботи прибулих військо-вих сил, як такої, взагалі не було! Тому майже всі співробіт-ники знаходились під відкритим небом біля своїх транспорт-них засобів на відстані декількох кілометрів від палаючого смертю реактора. Йшло жваве обговорення ситуації. Поса-довцями періодично проводилися шикування (як кажуть, на всякий випадок), що лише свідчило про відсутність центра-лізованого штабного управління, незнання та невміння за-безпечити таку роботу.

Та вже після 10 години по всій території Прип’яті були розставлені мобільні групи по 2-3 чоловік, завданням яких було забезпечення охорони громадського порядку, недо-пущення вчинення квартирних крадіжок, угонів автотран-спортних засобів, хуліганства, мародерства тощо. Мені випала доля працювати пліч-о-пліч з надійним офіцером, начальником ДАІ капітаном міліції Володимиром Мельни-ченком (помер у 1989 році). Порозуміння між нами відбу-валося лише з одного погляду. Однак у ту годину душевний стан, фізична втома та психологічна пригніченість обох не надихали на розмову. Ускладнювала такий стан також повна відсутність телефонного та телеграфного зв’язку. Для конт-ролю за отриманою дозою радіації кожному співробітникові були видані індивідуальні дозиметри, які наступної ж доби в приказному порядку повертались. Лише згодом стало зро-зумілим, що рівень радіації в місті катастрофічно «зашкалю-вав». Щоб не допустити масової недовіри або страйку, було

Йдуть роки... Уже сплинуло 27 років з дня тієї чорної дати, що сколихнула світ своїм резонансом та незмірною смертністю і навіки ввійшла в історію... Свідоме сприйняття вчиненого навіює на сумні спогади, акумулює наявні людські і технічні ресурси, «відкриває» приховані до цього часу митецькі можливості людини як художника, поета, музиканта...

Колишній старший оперуповноважений карного розшуку Іванівського РВВС УВС Київської області (1985-1986 рр.), лейтенант міліції, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 26-28 квітня, 1-30 липня 1986 року, а нині полковник податкової міліції, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності Національного університету ДПС України, кандидат юридичних наук, герой Чорнобиля, бард, альпініст, поет, автор збірок віршів: «Ціна життя», «Вода, що тече», «Жди меня», «Якщо кохаєш, то живеш».

І СВІДОК, І УЧАСНИК…

ПЕРЕХРЕСТЯ ДОЛІ

Микола МАЗУРЕНКО


29№3-2013


Осо

бист

ості

оголошено, що дозиметри несправні. І навіть пізніше, вже через місяць, при реєстрації та видачі карток отриманих доз опромінення «під командою» писалось не більше 25 бер. Але це все було потім...

І все ж, ураховуючи, що це був вихідний день, а більша частина жителів перебувала за міською зоною, з поставле-ною роботою справлялися без особливих складнощів. Ак-тивність транспортного руху розпочалась десь опівдні, коли до міста з’їжджались лікарі, пожежники, міліція, комуналь-ники тощо. Ускладнювала нашу роботу в другій половині дня спека, - принаймні так запам’яталось. Враховуючи військову екіпіровку (портупея, галіфе, чоботи) в таких умовах, від-сутність води та їжі обернулися запамороченням, гіркотою в горлі, блювотою, кровотечею з носа, серцебиттям, галюци-націями. Звичайно, що все це доводилося приховувати від сторонніх очей. Близько 16 години чоботи стали прилипати до розігрітого автомобілями асфальту. Транспорту зібралося стільки, що достатньо було однієї миті, щоб потрапити під колеса.

Напруга піднімалась. Повітря наповнювалось вихлоп-ними газами так, що дихати ставало важко. Шалено посилю-вався гул маячків «швидких», «пожежних», «міліцейських» та багатьох інших (оперативних, державних, урядових) авто-машин. Та треба віддати належне, що нам удалося регулюва-ти рух транспортних засобів на маршруті, хоча були і різні складнощі: тицяння службовими посвідченнями працівни-ків мерії, погрози про звільнення нас з роботи, звернення до

родичів-високопосадовців МВС та прокуратури тощо. Згадую такий епізод. Одним із основних завдань нашого

КПП, який знаходився в шестистах метрах від реактора, було недопущення транспортних засобів та пересічних осіб у на-прямку АЕС. На узбіччі дороги, що вела до станції, зібралось близько трьох десятків людей. Як виявилось – це працівни-ки денної зміни АЕС. Дехто з них намагався по-пластунськи пробиратися лісом. Турбота за робоче місце та переживання неординарної ситуації були настільки великими, що навіть і після роз’яснювальної розмови вони прохали написати на клаптикові паперу довідку, щоб уникнути неприємностей на роботі.

Ще більше напруга зростала від того, що в радіоефірі хаотично лунали різні команди, вказівки та розпоряджен-ня. Неможливо було що-небудь розібрати. Не обходилось і без «гарячих» слів. Особливо, коли сталося нове загоряння в реакторі. У повітря періодично злітали вертольоти, намага-ючись закинути у саме пекло мішки з піском. Фахівці конста-тували, що рівень радіації над ним був понад 1200 рентген!

А ми з цікавості під’їхали із інспектором ДАІ Малюком Сергієм до реактора, зупинившись за п’ятдесят метрів. Він нагадував величезну розгорнуту квітку-тюльпан, із середини якої звисали обгорілі кінцівки високовольтного кабелю... Біля самого ректора стояли пожежні машини, намагаючись протистояти своєю рідиною його смертоносній силі.

Слідом за нами під’їхали військові хіміки-дозиметристи, які примусили нас негайно «тікати» з місця аварії – мовляв -




В i з и т

30№3-2013

Осо

бист

ості

ви ЙОГО (реактора – авт.) бачили! Так пройшов день ніби без значних пригод. Після легкої

вечері особовий склад в автобусах розмістився на ночівлю. Чи був то сон, чи ні – тяжко сказати. Скоріше за все – ні. Адже в тіло почав закрадатися страх, - всім було лише по 25-35 років. Майже у кожного - діти дошкільного віку...

Але служба є службою. Ніхто не скиглив. Тому вже під ранок 27 квітня після швидкого сніданку знову заступили на чергування. Основне завдання – виселення мешканців міс-та. Для цього було виділено понад тисячу автобусів. Дуже складно уявити собі, згадуючи навіть сьогодні, що нам до-водилося вислуховувати від людей та які застосовувати за-ходи (психологічні, моральні, фізичні), щоб забезпечити по-вне звільнення Прип’яті від місцевого населення. Мотивація з нашого боку одна: виїзд тимчасовий, максимум - до п’яти днів. Правди тоді ніхто не знав. Тож після 16 години по місту бігали лише коти та собаки.

Обстановка погіршилась під вечір з поверненням час-

тини мешканців з дач, які не знали про пригоду. Нове заго-ряння реактора було очевидним - червоне полум’я над лісом після 21 години нагадувало велике сонце, яке супротив логіці не заходило на ніч, а підіймалося.

Наш КПП – виїзд на Полісся. Всі транспортні засоби зупинялись, в’їзд-виїзд заборонявся. Провокативні ситуації примушували навіть застосовувати табельну зброю. Тут, як кажуть, без стрілянини не обійшлось.

І в той час, коли перелякані чиновники приймали без-глузді рішення, ми із Володьою Мельниченком взяли на себе відповідальність і дозволяли заїзди приватних автомашин, «вимагаючи» при цьому санобробку транспортних засобів, для вивезення дітей, вагітних жінок та людей похилого віку, які не могли самостійно пересуватись. Одні люди із сльоза-ми на очах дякували, потискаючи наші руки; жінки дякува-ли Бога, що такі люди як ми є на білому світі; треті ставали на коліна і цілували землю, а дітлахи, яких знаходилось по десятку в кожному легковику, махали нам рученятами. До-велося навіть створювати польові умови для пологів, які пе-редчасно почалися у молодої жінки. Добре, що поряд зна-ходився працівник медичної служби.

А потім був шпиталь МВС України, після якого – «по-милкове» відрядження у «тридцятикілометрову» зону від-чуження, потім знову шпиталь... і самостійна боротьба за власне виживання. На жаль, таке життя...

Що мав відчувати в душі молодий офіцер, коли двадця-титрьохрічного товариша-пожежника після жвавої учораш-ньої бесіди зранку на його очах везуть до моргу? І яке мало бути відношення до тих, хто прикидався хворим, удаючи із себе жертву чорнобильського лиха, хто сьогодні незаконно користується пільгами та вимагає шани у суспільстві. А та-ких дуже багато є.

А у нас залишається єдине завдання – не здаватися... А що до статистики, то вона не закрита. Числові показники цієї трагедії будуть дописуватись істориками щоденно і щорічно, у всякому випадку на наступну тисячу років безробіття у них не буде.

Не був той квітень особливим,Та все ж в історію ввійшов,Для багатьох він став вразливим, —Я шлях тернистий цей пройшов!

Та ніде правди тут ховати —Це ми відчули майже зразу, —На гибель вірну йшли солдати:Вони ж не мали протигазів!

В ефірі шумно: лайки й крики,На дах пожежники пішли:Реактор треба вгамувати, —Вони там першими були.

Мужі державні полякалисьІ в кабінетах поховались.Відключений зв’язок зі світом;Ми сам на сам з бідою віку!

Ціна — життя тих, хто загинув, —Ось результат за цей двобій.Луною в світ ЧАЕС долинув;Як згадую, то й сам не свій.

Шпиталь забитий, як ніколи, —Не знаєш, де й кого знайти,Сестри давали всім уколи, —З надією життя спасти!

Хтось просить морфію вколоти,Нестерпна біль — тіло шкварчить,Інший до Бога став молитись, —Та як же ж хочеться ще жить!

Що можуть лікарі зробити? —Пов’язки з маззю лиш кладуть.І ми горілку стали пити,Бо там її вже не дадуть!

Ми пили так, щоб все забути,Аж поки сон нас не долав,Я тиждень сам не міг заснути, —З надією чекав, чекав, чекав…

І в мить якусь я зупинився,Згадав батьків, згадав сім’ю.Сказав собі: ти вже напився!Берись за плуг та йди в ріллю!

Як хочеш жити, то борись,Не падай духом горілиць.В життя всім тілом учепись,Й не падай на коліна ниць!

Я за життя своє боровся,Ніхто мені не помагав.Робити тільки так старався,Щоб мої біди я лиш знав!

Як гартував себе: натхненноСтрибав у воду із моста.Чи правильно її збагнемо, —Аварія ця не проста.

За мить я рейки переходив —А потяг швидкісний летить;

Руками машиніст розводив, —У нього серце теж болить…

Із себе страх я вигнав долу, —Так прийшла впевненість в буття, —Коли безсилий йшов додомуЗ думками про своє життя!

Як хочеш жити, то борися, —Надію лиш не відпускай,Ні на секунду не барися, —Бо поруч з пеклом стоїть рай!

ВІРШІ НАВІЯНІ СПОГАДАМИ ПРО ЗАГИБЛИХ ТОВАРИШІВ

Чорний квітень



31№3-2013


Осо

бист

ості

– Сьогодні ми часто чуємо таке – книжка не в моді, її витіснила он-лайн культура назавжди. Певною мірою ця тенденція прослідковується на практиці, адже книга вида-ється сьогодні значно меншими накладами, хоча потре-ба у відображенні навколишнього світу зовсім не відпала. Вона, мабуть, переходить у нові форми. Як Ви бачите май-бутнє книги в умовах, що склалися?

– Глибоко переконана, що майбутнє у книги оптиміс-тичне. Ті книги, що раніше слугували джерелом інформації, перейшли в електронний формат - це зручно: невеличкий за вагою електронний носій може вмістити декілька томів потрібної інформації. Але якщо уявити, що раптом зникло джерело електричного струму – електронна книга втрачає всякий сенс, не маючи підзарядки. Що ми врешті-решт пе-редамо нащадкам? Доведеться повертатися до наскальних малюнків. Хіба це не сумно? Саме тому традиційна книга, хоча і підпадає під всілякі ризики, є найбільш оптимальною

формою зберігання та передачі інформації. – Якщо спробувати створити такий узагальнений об-

раз сучасного українського видавця, то чим особливим виділяється в цьому сегменті «АДЕФ –Україна»?

– Сучасний український видавець – творча людина, гнучка, орієнтована на теми, які є актуальними для читача, а отже і прибутковими. Мало хто може собі дозволити ес-тетику без прив’язки до грошей. Але у кожного видавця є свої зоряні проекти, завдяки яким формується власна ніша на ринку.

МІСІЯ «АДЕФ-УКРАЇНА» - ЦЕ НОВА ФІЛОСОФІЯ КНИГОВИРОБНИЦТВА

Вона полягає в тому, що книга – це не тільки носій ін-формації, а й зразок книжкового мистецтва. Саме тому в кожну нашу книгу ми вкладаємо стиль, естетизм. Коли роз-робляємо дизайн, підбираємо різноманітні сучасні зразки паперу, найкращі модні палітурні матеріали, в технології використовуємо новітні розробки провідних фахівців полі-графічної галузі. Кожна наша книга - взірець естетичної на-

ФОРМУЛА УСПІХУ

Усі сайти, блоги і форуми світової он-лайн мережі не здатні замінити хорошу книгу. В ній є душа. Ти з книгою можеш спілкуватися, сперечатися, навіть дружити і ворогувати… І справжніх книгоманів не лякає, що хтось там їх назве «чайником» або «відстоєм» епохи, що віджила. Безперечно, книга

трансформується, як і все навкруги… А й насправді,

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З КНИГОЮ?

ЗНАЙОМТЕСЯ: Алла ІСТОМІНА – ірпінчанка, закінчила школу № 2. Головні надбання:

родина, донька, дві вищі освіти. Бізнес: 20 років в поліграфії, з 1998 року – виконавчий директор

видавничого дому «АДЕФ-Україна». Хоббі – мандри, книги, фітнес, гітара.

СПРОБУВАЛА З’ЯСУВАТИ В ЕКСКЛЮЗИВНОМУ ІНТЕРВ’Ю З АЛЛОЮ ІСТОМІНОЮ, ВИКОНАВЧИМ ДИРЕКТОРОМ ВИДАВ-НИЧОГО ДОМУ «АДЕФ -УКРАЇНА», АЛЛА БАГІРОВА, ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ЧАСОПИСУ «ВІЗИТ_КА ПРИІРПІННЯ»



В i з и т

32№3-2013

Осо

бист

ості

ФОРМУЛА УСПІХУ

солоди, довершений витвір мистецтва як за змістом, так і за формою. Така книга вабить читача, принаймні, культурного і інтелігентного.

В цьому сенсі «АДЕФ» вирізняється цілою низкою ори-гінальних і яскравих проектів, якими буквально фонтанує наш директор Ігор Володимирович Шпак.

– «АДЕФ-Україна» свого часу здійснив справжній прорив у видавничій справі, провівши колосальну роботу по відродженню Першокниги України – Пересопницького Євангелія. Поділіться з читачами - чому саме Вашому ви-давництву була доручена така відповідальна справа?

– 450 років – поважний вік для будь-якого творіння. Створення й збереження безцінного перекладу староукраїн-ською мовою Святого Письма є заслугою княгині Жеслав-ської, її інтелектуальних помічників та наступних поколінь наших попередників. Наше завдання – дати цій книзі друге життя: донести її зміст сучасною українською мовою до тих, хто не байдужий до історії та культури своєї країни.

Створення факсимільного видання Пересопницького Євангелія було ініційовано Патріархом Володимиром (Рома-нюком) у березні 1995 року, виконання якого він на знак ви-сокої довіри запропонував Видавничому дому «АДЕФ-Украї-на». Однак у зв’язку зі смертю Патріарха Володимира проект було призупинено. І лише у 2008 році за підтримки митропо-

лита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) ро-боту над проектом було відновлено. Фахівцям Видавничого дому «АДЕФ-Україна» знадобилося 6 місяців наполегливої праці, щоб завдяки електронній реставрації забезпечити від-творення первісної неповторності книги.

Відомо, що робота над «Пересопницьким Євангеліє» триває. В рамках підготовки до 500-річчя Першокниги ви-давничим домом розроблено унікальний проект, в якому як раз поєдналися і он-лайн, і книжкова культура.

Пересопницьке Євангеліє — символ української держав-ності — став невід’ємною частиною життя українців. А для Видавничого дому «АДЕФ-Україна» — це головний проект, який вийшов на новий рівень і триває у часі й просторі. Уже сьогодні розпочата підготовка до 500-річчя Першокниги.

З метою залучення всіх українців світу до святкуван-ня ювілею Пересопницького Євангелія у 2061 році «АДЕФ-Україна» започаткував інтернет-проект «Рукопис XXI сто-ліття». На сайті видавничого дому можна отримати рядок з тексту книги в сучасній українській редакції. Переписавши його власноруч і надіславши нам разом зі своїми даними: прізвище, ім’я, країна, - ви станете одним з авторів рукопису, який буде роздруковано, переплетено, оформлено в книгу та передано до музею української Першокниги в селі Пересоп-ниця Рівненьскої області.

Слід відзначити, що перший рядок цього проекту напи-сала 11-річна Мар’яна Кучерук з міста Ізяслав, що у Хмель-ницькій області (30 км від с. Дворець, де було розпочато написання Пересопницького Євангелія). Ймовірно, саме ця дівчинка донесе до наших нащадків свої враження про друге народження Пересопницького Євангелія в дні святкування 500-річчя Першокниги.

– Але ж «АДЕФ Україна» не стоїть на місці. Ви весь час знаходитеся в пошуку нових форм і технологій. Якими новими раритетними виданнями може похвалитися ви-давництво?

– Нова концепція нашої роботи – участь у формуванні української національної ідеї. Її в жодному разі не можна плутати з накопиченням матеріальних статків. Кожна свідо-ма людина розуміє, що потрібні конкретні кроки, поки всі ми і наші діти не перетворилися на роботів, які орієнтовані тільки на гроші. Тому наше завдання в сучасній книзі пока-зати взаємовпливи України і світу. Слава Богу, внесок укра-їнців у розвиток цивілізації вагомий. Почали ми цю роботу з книги „Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення”, в якій порядково співставили тексти українською мовою XVI і XXI століть, чим зблизили нас сьогоднішніх з нашими пра-щурами.


33№3-2013


Осо

бист

ості

Наступним проектом стало видання 4-х томів найяскравіших творів Шолом Алейхема (Рабиновича), який рішенням ЮНЕС-КО визнаний най-гумористичнішим письменником 20 століття. А він – киянин, наш земляк, який мовою ідиш описав життя є в -рейського народу. А з огляду на те, що фашистським режимом було знищено майже всіх носіїв цієї мови, то наше видання є, крім всього, невмирущим пам’ятником холокосту. Видання гортається в зво-ротньому напрямку, має оригінальний дизайн, кожен твір викладений російською та ідиш (ці сто-рінки тоновані), кожен том має більше 1000 сторінок творчої спадщини автора, а також біографічні матеріали, надані му-зеєм Шолом Алейхема в Києві (до речі, він розташований в комплексі Арена-Сіті, на місці якого знаходився будинок, де жив письменник).

Ще один цікавий проект – двомовне видання видатного грузинського епосу „Витязь у тигровій шкурі”, присвячене 300-літтю першої друкованої книги, яка від 11 до 18 століття переписувалася від руки. На думку грузинських вчених ви-дання є кращим серед аналогів, що виходили друком протягом 300 років. В книзі використані переклади «Витязя…» Миколи Бажана, українського класика, що визнані взірцем світового рівня. Книга оформлена в тради-ційних для Грузії кольорах – чор-ному та срібному, прикрашена ілюстраціями Серго Кабулазде, який в 1936 році став перемож-цем конкурсу на краще ілюстру-вання знаменитої поеми.

У стадії творчої підготовки ще є декілька оригінальних про-ектів, які ми оприлюднимо най-ближчим часом. Вірю в те, що «АДЕФ» робить велику справу для українського читача, який любить та поважає її величність книгу.

– Зрозуміло, що обличчя Вашого видавничого дому представлено на книжковому ринку України унікальними виданнями. Але ж існує і масове книговидання. Яку нішу у ньому займає «АДЕФ»? Хто Ваш потенційний замовник?

– Ми маємо власний виробничий комплекс, він потре-бує постійного завантаження роботою, тому ми друкуємо і масову літературу. Хто наш замовник? Велика частка – це

роботи сучасних вчених в різних областях психології, комунікації. Цікаве коло замовників – це поети-початківці та письмен-ники, які видають влас-ні твори. Крім того, ми друкуємо багато журналів, іміджевих буклетів, календа-рів, іншої друкова-

ної продукції, яку замовляють рекламні агенції, видавці. Вони у нас на підприємстві – головні фігури.

– Ваше виробництво те-риторіально знаходиться в місті Буча? Відповідно і прямо, і опосередковано Ви

берете участь у житті Приір-піння. Це і робочі місця для місце-

вих мешканців, і, напевне, участь у соціальних програмах регіону… Поділіться, будь ласка, і цими своїми напрацю-ваннями.

– Перш за все, треба наголосити на екологічній без-пеці та чистоті нашого виробництва. Підприємство з 2003 року має міжнародний сертифікат менеджменту якості ISO 9001:2008, що виданий німецькою компанією TUF Rainland, в рамках якого ми кожного дня відслідковуємо викиди у воду, у повітря. Використовуємо тільки екологічно безпеч-ні матеріали в технологічному циклі. І можу відповідально

заявити, що наше вироб-ництво найсучасніше та найбезпечніше за всіма нормами та вимогами.

По друге, ми з ра-дістю приймаємо на роботу людей різного віку, дуже високо цінує-мо тих, кому за 40 тому, що це люди виховані за радянських часів з по-чуттям внутрішньої від-повідальності, відданос-ті справі, дисципліни. Посади, на які ми запро-шуємо, не потребують зазвичай спеціальної підготовки, і якщо люди-на хоче навчитися, ми з радістю навчимо.

Крім того, як під-приємство, що працює в Бучі, частину податків ми сплачує-мо в місцевий бюджет. Також беремо участь у нагородженні кращих учнів Бучі оригінальними книгами. До наступного навчального року готуємо сюрприз бучанським школярам разом з міською адміністрацією, від якої отримуємо постій-ну підтримку та допомогу. Мріємо про автобусну зупинку біля нашого виробництва.



В i з и т

34№3-2013

Фор

мул

а ус

піху

К о м у н і к а ц і й н а А г е н ц і я « в і з и т »

– Серед людей старшого поколін-ня уже стало традиційним ставлення до молоді як до втраченого покоління, яке позбулося пам’яті, авторитетів. А ми ж знаємо, що неможливо правиль-но розпорядитися майбутнім, коли не живишся від своїх коренів, коли не звертаєшся до мудрості дідів, коли, врешті решт, втрачається зв’язок між поколіннями. Чи є Ваша діяльність, спрямована на популяризацію історії Київського укріпрайону, кроком до примирення поколінь?

– Я з Вами згоден, що свою історію необхідно не просто знати, а засвоюва-ти як уроки життя, що проходили наші діди та прадіди. І навчатися на їх по-милках, щоб не робити свої. Це все до-свід, який передається від покоління до покоління.

Але зважте на те, що проблема від-сутності ідеалів сучасної молоді буде загострюватися до тих пір, поки наші святині будуть являти собою суцільну руїну. В руїні нема краси, в ній - відсут-

ній стимул до зростання. У нас багато талановитої і розумної молоді, вона спрямована на позитив, але їй треба дати поштовх. Тому кожен із старшого покоління повинен подумати – а що я особисто зробив, щоб в цій країні і ста-рому, і молодому жилося краще? Якби кожен визначив свою зону відповідаль-ності і доклав максимум зусиль, то нам би дуже швидко вдалося б змінити си-туацію на краще.

Сподіваюсь так і буде.– Як сталося, що Ви, людина не

військова, зацікавилися воєнною те-матикою. Нам відомо, що саме Ви уже не перший рік втілюєте в життя ідею реконструкції окремих ДОТів Київ-ського укріпрайону.

– Все дуже просто. Мої обидва діди пройшли війну, і бабусі сповна настраждалися в ті воєнні роки. Так що моє дитинство наповнене спогада-ми моїх близьких про випробування, страждання, втрати… Вони в мені вко-ренилися назавжди.

А тут якось я проїжджав повз зруйнований ДОТ і просто жахнувся від побаченого: кругом кучугури сміття та будівельний бруд, - в місці, де поми-рали чиїсь батьки, діди… Нахлинули спогади про діда, думки про невдяч-ність людей і про ідеали, на яких вирос-тають наші діти…

Поділився зі своїм товаришем. Вдвох вирішили відновити, привести до ладу прилеглу територію. Це були невеликі затрати, тільки необхідно було бажання.

Нас тоді підтримав Петро Симо-ненко.

Ось так і з’явилося місце, де ми вже багато років святкуємо День Перемоги.

Ця тема настільки нас зачепила, що ми вирішили рухатися далі в цьому на-прямку – прийшла ідея створення ме-моріального комплексу.

– Сьогодні вже іде робота над проектом музею, створення якого Ви ініціюєте в регіоні … Хотілося б, що називається, з перших вуст почути, яким він буде? Чи нема перепон на цьому шляху?

– Меморіал стане філією Націо-нального музею-заповідника «Битва за Київ в 1943 році». Фізично це буде ді-лянка місцевості з траншеями, укрит-тям для бійців та інженерними засо-бами захисту. Будівля самого музею, експонати, зразки техніки та озброєння знаходитимуться просто неба поруч з ДОТами, які стануть «живими експо-натами» та гармонійно доповнять май-бутній меморіал.

Розумієте, це питання не прибут-кове. Доходу матеріального не буде. Тому просувається повільно. Скажу так - без зайвої ініціативності «згори». Як з’ясувалося, проблемне питання і з землею. Вона належить не Гостомелю та Ірпеню, а Київській громаді. А зміна ці-льового призначення приймається рі-шенням прем’єр-міністра. Ось і уявіть собі скільки коридорів вже пройдено. Всі розуміють, що треба робити, але уникають активних дій.

– Зрозуміло, що ця робота не під

БІЛІ ПЛЯМИ

Більшість з місцевих мешканців не з шкільної програми знає, що таке ДОТ (довгочасна вогнева точка), адже у кожного підлітка хоч раз виникала нагода зазирнути всередину величезних бетонних конструкцій, які оточують Приірпіння вздовж річки Ірпінь і мають назву «Київський укріпрайон». І мало кому відомо, яку роль відіграв цей військовий об’єкт на початку Великої Вітчизняної війни.

За підрахунками військових істориків під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві плану «блискавичної війни» і затримала наступ на Москву.

Але й досі «Пояс бойової слави» не включений до єдиного реєстру пам’яток історії. Хоча потрібно віддати належне багатьом ентузіастам, які ведуть пошукову роботу, вивчають історичні факти, проводять благоустрій і відстоюють головну ідею -

До їх числа належить і Юрій Прилипко, депутат Ірпінської міської ради.Своїми планами і баченням ролі увіковічення пам’яті про героїв Великої

Вітчизняної війни він ділиться в розмові з Аллою Багіровою.

До 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників«Пояс бойової слави» - Київський укріпрайон

МЕМОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС ВІЙСЬКОВОЇ СЛАВИ І ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИМ ГЕРОЯМ



В i з и т

36№3-2013

ЯВИ

ЩА

силу одній людині. На кого Ви спира-єтеся в своїй діяльності?

– В нас величезне поле для діяль-ності. Тим більше, що плани співпа-ли з метою діяльності Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель» під керівництвом Павла Олександровича Нетьосова. Дуже по-тужний колектив, всі працюють не за гроші, а навпаки вкладають свої, щоб нашим дітям залишити пам’ять про по-дії того часу. Ми знайшли спільну мову. Об’єктом нашої співпраці найближчим часом стане ДОТ № 481 ( в Мостищах за церквою). В планах його відновлен-ня та театралізоване відтворення за-пеклих боїв за оборону Києва. Надалі ми плануємо охопити і решту об’єктів. Безумовно, самостійно рухатися в цьо-му напрямку важко. В мене є команда однодумців, які безпосередньо викону-ють цю копітку роботу.

Також ідею створення музею під-тримав мер Ірпеня Скаржинський Во-лодимир Данилович та міська рада. Цікавиться цим питанням і влада Гос-томеля в особі Кириченка Анатолія Івановича з більшістю депутатського корпусу.

– Сьогодні такий час, що будь-який масштабний задум неможливо реалізувати без громадської підтрим-ки. Які кроки з Вашого боку зроблені, щоб якомога ширше залучити гро-

мадськість до реалізації проекту ство-рення Музею?

– Дуже важко, на жаль, розколиха-ти нашу громаду. Але є багато і свідо-мих людей.

Так 26 лютого 2013 року за ініціа-тиви Відділу культури Ірпінської місь-кої ради на виконання Указу Прези-дента України № 604/2012 «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» відбулися збори представни-ків громадських організацій регіону, а саме: ветеранів війни, праці та Зброй-них Сил України, Дітей війни, ветера-нів війни в Афганістані, Міжнародної асоціації дослідників фортифікації «Цитадель», актив Ірпеня і селищ.

Головною темою обговорення був проект «Програми увічнення пам’яті про події та учасників Великої Вітчиз-няної війни 1941- 1945 років, пошуку і впорядкування пам’ятних місць та по-ховань жертв війни і політичних репре-сій у місті Ірпінь та селищах Ворзель, Гостомель, Коцюбинське та у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбни-ків та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років на 2013- 2017 роки».

Після обговорення громада вирі-

шила передати проект Програми на по-дальше затвердження сесією Ірпінської міської ради і підписала Меморандум про координацію співпраці. Обидва ці документи згодом стануть відправною точкою у розв’язанні комплексу пи-тань, пов’язаних з тематикою Великої Вітчизняної війни.

Отже, Ви самі бачите, яка кількість людей задіяна в цьому процесі на сьо-годні.

– Плануючи створення Музею, чи враховували Ви той факт, що він повинен стати таким об’єктом, який додасть туристичної привабливості всьому Приірпінню?

– Я переконаний, що це буде на ко-ристь Приірпінню. Так склалося істо-рично, що Київський укріпрайон роз-ташований у нас. ДОТи бачили війну, бачили долі, переживали почуття лю-дей, які захищали Київ. Вони можуть багато розповісти.

Відновлені ДОТи, побудова-ний поруч Меморіальний комплекс обов’язково викличуть інтерес як ту-ристичний об’єкт. І з роками його по-пулярність тільки зростатиме. Тим більше, що розташування забезпечить вільний доступ тисячам людей, які що-дня проїжджають поруч трасою.

– Дякую за розмову. Мудрі ка-жуть – те, у що віриш понад усе, обов’язково збудеться.

БІЛІ ПЛЯМИ

Ескізний план Меморіалу


37№3-2013


ЯВИ

ЩА

У мене на столі лежать унікальні архівні матеріали Бориса Піаніди, які в 1995 році передала для вивчення його дружина Любов Іванівна, пере-їжджаючи після смерті чоловіка із приватного будинку до однокімнатної квартири.

Ці матеріали: листи, фотографії, спогади, рукописи, – є безперечним свідченням ґрунтовної, самовідданої праці. Діапазон діяльності Піаніди вра-жає: він і чудовий живописець, який працює в різних жанрах, і непереверше-ний графік, і монументаліст, що ство-рює досконалі багатофігурні композиції. Піаніда – дослідник-мистецтвознавець, якому підвладні складні наукові форми, як тема кандидатської дисертації „Мо-нументальний живопис в синтезі з ар-хітектурою”, а згодом і докторської; на жаль, її він захистити не встиг. І нарешті, Борис Піаніда – чудовий викладач, який підготував цілу плеяду талановитих митців. Він же - доцент кафедри живо-пису Київського художнього інституту і викладач трьох дитячих студій, де на-вчалося за списками, складеними самим педагогом, біля двох тисяч дітей.

Йому судилося яскраве життя. Ще у післявоєнному, голодному 1947 році, перед відповідальними іспитами на за-хист диплому, Борис Піаніда отримає листа від своєї мами, Ксенії Олексіївни, з Полтави.

«Дорогой Боренька, я вчера ходи-

ЯВИЩА

Пам’яті великого земляка – художникаБориса Піаніди – присвячується

20 РОКІВ СПЛИНУЛО, ЯК УКРАЇНА ПОПРОЩАЛАСЯ З

НЕПЕРЕСІЧНОЮ ОСОБИСТІСТЮ, ТАЛАНОВИТИМ МАЙСТРОМ,

ПЕДАГОГОМ. АЛЕ ПАМ’ЯТЬ ЖИВЕ - У КАРТИНАХ, ОБРАЗАХ, УЧНЯХ,

ШАНУВАЛЬНИКАХ. ТАКІ ЛЮДИ ДОЛАЮТЬ ЧАСИ І ЕПОХИ,

Олена ПЛАКСІНА

НАПОВНЮЮЧИ ЖИТТЯ ЗМІСТОМНАПОВНЮЮЧИ ЖИТТЯ ЗМІСТОМ

Борис Піаніда. Молоді роки



В i з и т

38№3-2013

Люди

і ча

с

ла к тёте Соне, и она мне погадала на твоё будуще, на предстоящие экзамены. Карты показали, что очень хорошо все будет. На твою сторону сразу выпало так, что ты в данное время сильно переутомлён, сильно переживаешь о предстоящем времени окончания и раз-вязки с учёбой. Здоровье твое немного ослабло, ты и не лежишь, но и не совсем чувствуешь себя здоровым, пережи-ваешь за нас, за наше такое неважное материальное состояние, переживаешь за смерть на войне любимого братика – Саши. Переживаешь за Володичку (мо-лодший брат – Прим. автора)… Всё это показали карты.

Потом, в будущем… у тебя будут блестящие успехи. Ты останешься в Киеве при хорошем материальном обес-печении... Будешь иметь свою квартиру. Здоровье твоё поправится. Ты будешь… доволен судьбой. Боже, если бы это всё было правдой!..».

Це передбачення ворожки збулося. І Борис Піаніда через пару тижнів на «від-мінно» захистив свою дипломну роботу „Переправа ковпаківців через Дніпро у 1942 році”. Йому вручать „червоний диплом”. У цьому ж році він буде при-йнятий до Спілки художників СРСР за рекомендацією свого вчителя професо-ра О. Шовкуненка; залишиться у Києві; стане аспірантом Академії Архітектури УРСР, а у 1951 році з відзнакою захис-тить кандидатську дисертацію і стане першим в історії Київського художнього інституту професійним художником та мистецтвознавцем.

Невдовзі він отримає своє житло, спочатку кімнату, а пізніше - і кварти-ру в Києві. А з 1974 року Борис Піаніда матиме і власний будинок в Ірпені, де відкриє музей художника Донцова. А до того пройде складний час становлення...

Він народився 30 травня 1920 року в селі Дячкове на Полтавщині. Це неве-лике село знаходиться за три кілометри від знаменитої Диканьки, яку оспівував у своїх безсмертних творах Гоголь. Його батьки: мати, Ксенія Олександрівна, та батько, Микита Іванович, були освіче-ними людьми. Микита Іванович - син італійського художника Джовані Пані-до, який ще юнаком був привезений до України дружиною князя Кочубея. У маєтку Кочубея багато робіт, особливо гобеленів, зроблено його руками. Мати Бориса Піаніди, Ксенія Олександрівна, походила з козацького роду і працювала

у Кочубея нянею. Ксенія Олександрівна у 1918 році, під час погрому знаменито-го маєтку Кочубея, врятує від полум’я два різьблених карнизи – взірець укра-їнського бароко, який нині є прикрасою Ірпінського історико–краєзнавчого му-зею, таким чином, збереже безцінний скарб для нащадків.

У складному для селян 1929 році, коли за Постановою Сталіна примусово зганяли селян у радгоспи, батько худож-ника, побачивши весь жах колективіза-ції, залишив свою хату та перевіз родину до Полтави, де влаштувався працювати до борошномлинного заводу. Саме це і врятувало родину від голоду у 1932 – 1933 роках.

Борис Піаніда в Полтаві продо-вжить навчання у школі № 2, де малю-вання та креслення викладав досвідче-ний художник – Матвій Олексійович Донцов, який помітив обдарованого дев’ятирічного хлопчика. А пізніше він відведе юного художника до свого дру-га Леоніда Вікштейна у художню сту-дію при Полтавському Палаці піонерів. Вони обидва були талановитими учня-ми Федора Кричевського. Зустріти та-ких людей на шляху – це велике щастя і трапляється це не з кожним. Так у важкі тридцяті роки Борис Піаніда знайшов не тільки своє захоплення, але і свій шлях - мистецтво. А два його вчителі - Матвій Донцов та Леонід Вікштейн - будуть для нього справжніми порадниками, дру-гими батьками і це стосуватиметься не лише мистецтва, але і життєвих питань.

«Одного разу до студії Палацу пі-

онерів забіг хлопець,– згадує Піаніда,– худорлявий, цибатий і страшенно ку-медний. «А ну, постій трохи, я намалюю з тебе карикатуру». Гість спочатку хотів образитись, а потім весело зареготав і став на одну ногу в дуже чудернаць-ку позу. Карикатура і справді вийшла смішною і попала на виставку дитячого малюнка». Це була перша виставка Бо-риса Піаніди. Пізніше він багато разів малював того хлопця, Юрка Тимошенка, відомого коміка ХХ століття, заслуже-ного діяча мистецтв СРСР, що взяв собі псевдонім Тарапунька.

У 1938 році Борис Піаніда посту-пить до Харьківського художнього ін-ституту, де буде навчатися у відомих художників Л.Крамаренка та В.Савіна. Закінчивши третій курс і знаходячись на літній практиці в Загорську, Борис Піаніда дізнається про початок війни. «22 червня був сірий дощовий день. Я малював етюд під навісом господарської споруди – згадував Борис Піаніда. - До мене підбігла схвильована однокурс-ниця Тамара Гладкова і сповістила, що фашистська Німеччина напала на нас. Невдовзі ми були відізвані з практики в Харків. На загальних зборах інституту було вирішено всім добровільно іти на фронт…». І Борис Піаніда, якому було трішки більше двадцяти, незабаром вже тримав замість пензля автомат на фрон-ті.

У своєму щоденнику Піаніда запи-ше: «Початок січня 1942 року. Розпочав-ся загальний наступ радянських військ. Запеклі бої ідуть на Південно-Західно-му фронті. Наша частина готується до виступу». Це буде під Сталінградом. Молодий художник був десантником. Поранення, контузія, шпиталь… Після шпиталю Піаніда вже не повернеться на фронт, а продовжить навчання у Самар-канді (Узбекистан), де працював в еваку-ації художній інститут.

В Самарканді у той час знаходило-ся одразу три вищих художніх заклади: Московський, Харківський та Київ-ський. Там Піаніда подружився з Тетя-ною Яблонською, в подальшому вони стануть творчим дуетом, який дасть не-мало плодів, зокрема, розпис Централь-ного гастроному в Києві.

Не простий це був період у житті Піаніди. Ослаблений після шпиталю, двадцятидворічний студент довго зви-кав до спекотного Самарканду. Але міс-то з давньою історією надихає Бориса

ЯВИЩА

Портрет Матвія Олексійовича Донцова


39№3-2013


Люди

і ча

с

Піаніду до створення серії «Самарканд-ських начерків». Він єдиний на той час був Рєпінським стипендіатом.

А силу духа і бажання зростати в майстерності підтримувала в молодому митці його матір і її щоденні листи, які він отримував з далекої Полтави.

«Боренька, родной, горячо любимый сыночек, – так починається лист, датований 26 квітня 1943 року,– спасибо тебе за твою фотокарточку, присланную нам. Красавец мой родной. Ты пишешь, что твоё серце побаливает, ты, дорогой Боренька, побереги себя, постарайся держать себя поспокойнее, не волнуйся. Ты еще молодой, а пере-живать тебе приходилось много и много непосильных тревог, горя и неожидан-ностей ты видел.

Самому тяжело и учебой отягощен, и нужно себя обслужить, позаботиться о том, чтобы приготовить себе что по-кушать, как же тебе трудно поправиться в такой обстановке. Но крепись, род-ной, бодрись, учись стойко переживать все трудности на жизненном пути. Ведь жизнь, вообще она такая и есть, полная больше безрадостности, чем радости. Но кончится война и тогда все к лучше-му будет…».

В 1947 році Борис Піаніда з відзна-кою закінчить інститут, уже повернув-шись до Києва, де продовжить навчання в майстерні Олексія Шовкуненка. Стає членом Спілки художників, бере участь у виставках з полотнами: «Партизани знищують німецький обоз», «Ковпак», «Щорс», «Пархоменко», портретами та пейзажами.

У 1948 році учитель Піаніди Матвій Донцов за порадою лікарів оселиться в Ірпені в будиночку по вулиці Тургенєв-ській, № 18, який допомогла побудува-ти майстру Спілка художників. Борис, навідуючись до вчителя, закохується в місто. Вікові сосни, кремезні дуби, жи-вописна ріка – все це приваблює худож-ника. Він створює ряд картин з пейзажа-ми Ірпеня.

У 1964 році помирає дружина ху-дожника Донцова – Юлія Іванівна. Мат-вію Олексійовичу тоді було 86 років. До-глядати за самотнім Донцовим приїхала із Полтави знайома родини Донцових - Надія Іванівна Барбієр.

Надія Іванівна Барбієр мала дво-рянське походження, економічну освіту і була великою шанувальницею мисте-цтва. Її молодша донька, Люба, позна-

йомиться в Ірпені з Борисом Піанідою, а згодом, у 1975 році, стане його дружи-ною.

Любов Іванівна разом з чоловіком після смерті Донцова в цьому ж році створять в його будинку музей вчителя. Це був перший музей у нашому місті. Невеликий будиночок Донцова завдяки родині Піаніди перетворився у справ-жній осередок культури, при якому буде працювати і дитяча художня студія.

Якось у дитячу студію Бориса Пі-аніди завітав журналіст З. Артеменко із редакції газети «Вісті з України», ви-клавши свої враження у статті «Посвя-чення у митці».

«Жила на світі дівчина, молода і прекрасна. Звали її Лада. Сотні людей приходили до неї, бо володіла Лада чу-десною водою. Вип’єш трохи її, і світ здаватиметься тобі теж прекраснішим, а найлютіший ворог стане твоїм щирим другом. Люди, що покуштували Ладиної водиці, робились добрими і благородни-ми. Вона несла з собою любов – до дити-

ни, до матері, до рідного краю.Такою змальовує Ладу древня ле-

генда. «А тепер спробуйте ви уявити собі Ладу і намалюйте її»,– каже Борис Піаніда.

Вісімдесят голів схилилися над па-пером…

А він ходив поміж столами, дивив-ся на перші лінії, що їх виводили дитячі руки, і дивувався (вкотре!) тому, - якою багатою може бути дитяча фантазія.

- Борисе Микитовичу, - раптом по-чувся тоненький голосок,- а можна, я намалюю, як Лада дає свою воду худож-никові, щоб він усе життя любив мисте-цтво?

- Так, Людочка, намалюй. Твій ма-люнок має бути дуже цікавим.

Можливо, дівчинка має рацію. Хто хоч раз в житті відвідав того чудового напою, що зветься натхненням, хто в ранньому дитинстві, хвилюючись біг до-дому, щоб намалювати весняну грозу чи рожевий світанок, може вважати себе вічним лицарем Лади, бо все життя не зрадить одній любові – мистецтву…».

Так викладав Піаніда у дитячій студії, яка існувала в Ірпені з 70-х ро-ків минулого століття у Будинку–музеї Донцова. У нього було багато маленьких друзів. Їм віддавав митець свій вільний час і пишався ними, коли на адресу студії надходили схвальні відгуки з То-кіо, Риму та інших країн, де вони брали участь у міжнародних виставках дитя-чого малюнка. Багато його вихованців стали художниками, архітекторами, творчими людьми..

Помер Борис Піаніда в Ірпені 8 бе-резня 1993 року на 73 році життя. По-хований на Ірпінському старому кладо-вищі поруч із своїм вчителем Матвієм Донцовим.

ЯВИЩА

Урок в ірпінській художній школі

Любов Іванівна Піаніда. Дружина художника



В i з и т

40№3-2013

Люди

і ча

с

Незабаром і ми відчуємо себе комфортніше, ніж гуси 1913 року

Всі ми знаємо, що побачити майбутнє практично неможливо, але при цьому ми маємо у розпорядженні минуле. Його можна роздивитися, розкласти по поличках,

доторкнутися, навіть спробувати «на зуб»… А для чого нам все це? Так саме для того, щоб зазирнути в майбутнє. Черговий раз прихожу до цього висновку, заглиблюючись до підбірки газет «Огни» за 1913 рік, що виходила за редакцією

Ольги Прохасько, славної ірпінчанки. Вивчаючи пожовклі сторінки газети, народилася рубрика «Паралелі». Саме в них, в паралелях, потрібно шукати істину

сьогоднішнього і прийдешнього дня.

РІВНО СТО РОКІВ ТОМУ …

ЯВИЩА

Цього разу звернула на себе увагу публікація про під-готовку і організацію Всеросійської фабрично-заводської, сільськогосподарської, торговельно-промислової і науково-художньої виставки в Києві, що відбулася у 1913 році. Уяв-ляєте собі її розмах? Так от, коли будете читати передрук з газети, зверніть увагу на головну особливість, за словами ав-тора публікації, - цей масштабний захід «созидается на усло-виях чисто общественных». Прочитала ці рядки і на пам’ять прийшов Лєрмонтов:

Да, были люди в наше время,Могучее, лихое племя:Богатыри — не вы...

А пройшло лише сто років… від епохи громадського ге-роїзму, якщо вірити автору газетних рядків. Пройде іще 100 і що напишуть про нас?..

Є ще один аспект, завдяки якому ця публікація потра-пила на сторінки «Візитки». Це – ворзельський вокзал, що з’явився у селищі після закінчення обговорюваної нами ви-ставки. Про нього окрема історія.

Залізниця була запущена в експлуатацію в 1902 році. І лише через десятиліття Ворзель прикрасився добротною та витонченою спорудою вокзалу. Старожили розповідають, що вона, увінчана різьбленням по дереву, гармонійно вплі-талася в зелену лісову канву і дорогу дачну архітектуру ки-ївської еліти. Стелю залу очікування прикрашала величезна люстра зі свічками, яку для розпалювання спускали донизу спеціальним механізмом. Напевне, вся внутрішня оздоба і атмосфера відповідала тим величним історичним постатям, які побували в цих стінах, а це і Терещенки, і родина графа Уварова, і член Думи Шульгін, і актор Петербурзького Імпе-раторського театру Жданов та багато-багато інших…

Історія ж вокзалу така… Керівництво залізниці, не переоб-тяжуючись проблемами будівництва, по закінченню міжнарод-ної виставки, що відбувалася в Києві у 1913 році, придбало (а можливо, й отримало по бартеру) звичайний павільйон для ви-користання його в подальшому в якості залізничного вокзалу.

А найкумеднішим є те, що в цьому павільйоні знаходила-ся експозиція звичайних гусей. Уявіть собі, що то були за гуси, що їм потрібна була така дорога обстановка? Не нам рівня!

А потім в 1941 році під час відступу радянських військ ворзельський вокзал було підірвано, і вже окупанти нашвид-коруч спорудили нову будівлю без зайвих архітектурних при-крас, але при цьому не забули про зручності: зал очікування, касу, буфет. Уже в радянські часи вокзал добудовували, але в плані дизайну він залишився сірою безбарвною глибою.

Керівництво Укрзалізниці уже давно скоса дивиться на Ворзель, пояснюючи своє ставлення нерентабельністю цієї зупинки. В минулі роки взагалі поставало питання про ска-сування регулярної висадки і посадки пасажирів на ворзель-ській платформі. А це ще один болючий удар по і так хворо-му організму колись процвітаючого курорту.

Павільйон «Гуси» під час виставки

Центральна виставкова площа, 1913 р.

Вокзал-1913 р.г р о м а д с ь к о - п о л і т и ч н е , р е к л а м н о - і н ф о р м а ц і й н е л і т е р а т у р н о - х у д о ж н є в и д а н н я , р о з р а х о в а н е н а ш и р о к е к о л о і н т е р е с і в м е ш к а н ц і в м і с т і с е л и щ р е г і о н у

41№3-2013


Пар

алел

і

ЯВИЩА

Кажуть, що людину зустрічають по одежці. Тоді населений пункт – по вокзалу. Як відомо, до Ворзеля приїздять на відпо-чинок люди з різних куточків України. Як раз розмова з одним із гостей надихнула мене на написання цих рядків. На виході із приміщення вокзалу зупиняє мене добродій, як з’ясувалось потім з Дніпропетровщини, та й каже: «Господи прости, що це у вас за вокзал? Зай-шов, щоб посидіти почекати електричку, а там лютий холод, і лише дві собачки в кутку лежать. Просто жах. Про вас що забули? По всій Україні вокзали латають, а тут курорт біля столиці, а людині нема де приткнути-ся». Знизала плечима та й пішла далі. А що йому від-повісти?

Шляхом нескладних арифметичних дій намага-юсь підрахувати, скільки ж людей щоденно обслуговує ворзельська станція, якою, до речі, користуються і жи-телі села Михайлівська Рубежівка. Загальна кількість мешканців цих двох населених пунктів перевищує 10 тис. осіб, з них близько 3 тис. осіб, не беручи до ува-ги відпочиваючих, постійно курсують між Ворзелем і Києвом саме електричкою. Отже, протягом одного дня в двох напрямках електропотяг перевозить до 6 тис. пасажирів зі станції Ворзель. Якщо навіть 50% станов-лять пільговики, за день обертається не менше 20 тис. грн. і приблизно 6 млн. на рік. Не такі вже й малі гроші. А керівництво залізниці невблаганне – якби все було так – «зайців» же більше, ніж свідомих пасажирів.

В такому випадку виникає запитання, як же при-мусити людину бути культурною? Та дуже просто – помістити її в умови стерильного комфорту. Пред-ставники певного контингенту кажуть: «Так чисто, що і плюнути ніде». В цій сентенції визначено вихід із си-туації.

В залі очікування розміром не менше 200 кв. м сірі стіни, цементна підлога, холод і десять старезних крі-сел. А уявімо собі, що цей комплекс запрацював. Су-часний ремонт, кафе по типу «фастфуд», зручні крісла для очікування, усміхнений персонал… Всередину вже хочеться зайти – залишити гроші хоча б для придбан-ня квитку. А якщо на платформі ще додати турнікети… Не треба великого розуму, щоб зрозуміти – вкладен-ня декількох мільйонів гривень на реставрацію цього пам’ятника застою повернеться чималим прибутком через пару років сміливцю, що наважиться створити новий імідж вокзального комплексу у Ворзелі.

Залишається сподіватися на розсудливість керів-ництва Укрзалізниці, яке мусить зробити рішучий крок у напрямку вирішення питання ворзельського вокзалу. І тут можливі варіанти: від передачі цієї будів-лі на баланс місцевої влади до залучення зовнішніх ін-вестицій для проведення реставраційних робіт та на-повнення приміщення пунктами харчування, торгівлі та сфери послуг.

Уявляю собі розкішне багатофункціональне при-міщення відреставрованого вокзалу та сама себе пере-коную: «Незабаром і ми відчуємо себе комфортніше, ніж гуси 1913 року».



В i з и т

42№3-2013

Пар

алел

і

З російської поезії ОЛЕКСАНДР БЛОК

***Весно, весно, без меж і без краю, – Владо мрій, що без краю зроста! О життя! Пізнаю і приймаю! Шлю привіт тобі дзвоном щита!

Вас приймаю, недолі погрози,Ласко долі, – вітання й тобі! В зачаклованім царстві, де сльози, В тайні сміху – не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі І світання в фіранках вікна, – Все приймаю, аби тільки очі Дратувала сп’яніла весна!

Сіл пустельні приймаю оселі,Зруби міст, весь їх морок і бруд,Піднебесні простори веселі І пекельний невільницький труд!

Ось, розвіявши в вітрі шаленім Коси-змії, ти мчиш, ніби птах,З нерозгаданим божим іменням На затиснутих зимних устах.

В цим спітканні ворожім не кволий, Я ніколи не кину щита…Ти плечей не відкриєш ніколи…Влада мрії над нами зроста!..

І дивлюсь, ворожнечу зміряю, Все – ненависть, прокльони, любов: За тортури й погибель – я знаю – Все приймаю!.. І знову! І знов!...

З чеської поезії КАРЕЛ ТОМАН

БЕРЕЗЕНЬ

В нас на криниці дрізд уже співав, –Іде весна, іде весна.Коли ж вікно я відчинив у сад,Прошепотіли пуп’янки мені:Іде весна, іде весна.

В чеканні груша і бузок тремтить, – Іде весна, іде весна,В твоїм волоссі блиск новий розквіт,В твоєму сміхові метал новий.Іде весна, іде весна.

Боже мій,Обновителю, воскресителю, Не забудь про серце в снігу.

Зі словацької поезії ЛАЦО НОВОМЕСЬКИЙ

МАРЕННЯ

Ах, ця весна, чаклунка ця справдешня,Мені перевертає все єство: Ось у садок, де розцвіла черешня, Я входжу, наче у різдво.

Різдво, пов’язане з юнацьким віком,Із мріями колишніх, давніх літ,Коли хуртеча дмухала до віконСніжком, крихким, як черешневий цвіт, –

Такий, як цей. Він ніжністю спокоюМене пробуджує з недоспаного сну,Здається, що й матуся наді мноюЗасніжену схиляє сивину.

ЯВИЩА

Автор і ведучий – письменник Олександр ІРВАНЕЦЬ Весняний номер «Візитки» ми вирішили прикрасити

віршами про цю чудову пору року. Весна недаремно асоціюється з поезією – адже це пора пробудження, розквіту, буяння, відродження життя після суворих випробувань зими. І про весну сьогодні з наших сторінок промовлятимуть класики – російські, французькі, чеські. А наприкінці надамо слово й українському авторові.Та нехай автори цього номера і походять з різних країн та епох, проте усі ці вірші причетні до Ірпеня, хоча й по-різному. Перший блок складають переклади Григорія Кочура, нашого видатного земляка, славетного літературознавця й теоретика перекладу, ну і звісно ж – практика. Саме вислідом його перекладацької практики стали прекрасні поезії різних епох і народів, що їх Григорій Порфирович ніби наново створив українською. Таким чином Приірпіння стало для цих творів неначе другою батьківщиною. Тож далі хай говорить сама поезія – починаючи від російського класика, і далі, до авторів із дальших країв.

ВЕСНО, ВЕСНО, БЕЗ МЕЖ І БЕЗ КРАЮ!

ВЕСНО, ВЕСНО, БЕЗ МЕЖ І БЕЗ КРАЮ!


43№3-2013


Сто

лиця

слов

а

Я сам один поміж книжками мені осточортіли коми пейзаж заліз в віконні рами і протяг в рамах виє як у серіалах про обкоми і про становлення роками сибірський вовк на все зникоме як ельдорадо комуняк

зима проблема особистість природа соціум набутість осточортіння і розкутість у виразах ще місяць і весна почнеться плодовитість хоча як ліпше придивитись дай Боже нам старих позбутись плодів і кинути кінці

й пришвартуватися до сцени і виставити добрі ціни «хоча творіння це безцінне я продаю його хрін з ним» а потім рушити в Афіни чи до могили Авіценни облазити культурні центри і в кожнім набухатись в дим

під небом зоряним Венеції питатись ти якої нації я українець з резервації будинок творчості Ірпінь

а москалі не мають рації до макаронів треба спеції а в салі вся кайфуля в перці і вся суть вся сума і глибінь

аж тут постукав Степаненко* ввійшов натхненний наче Данко у кожусі на півгодинки ми випили з ним по сто грам не вліз він в асонансні рими спішився у мистецькі храми хоч оцінив віконні рами і полетів крізь них у храм

напівспорожнена «Пшенична» як доказ що й вона не вічна та вулиця Академічна у Львові вічна і звіздець! пардон сто грам по шарабанах таки проллялося до п’яних я не належу ще та замах вчинив на вуха хай їм грець

тому я знову сам темніє за шибою пейзаж минає січневий день але надії мені не відбере ніхто у світле майбуття що має відбутися яке воліє прийти хоча його немає ніде та вже стоїть авто

З французької поезії ПОЛЬ ВЕРЛЕН

ВЕСНЯНІ НАСТРОЇ

Є дні – ви, мабуть, помічали теж? – Легкий, як птах, здаєшся сам собі, Веселий, як зальотник той, ідеш, Молодший за дитину, далебі.

Замрієшся, а мрія – тільки тінь.Пригадуєш, а згадка – де ж вона? Пливеш чи то летиш у височінь, Кохаєш палко, а кого – хто зна?..

Так серцю вільно, і блакить така,Такий ти впевнений, так віриш всім, Що як тебе хто навіть ошука,То лиш себе підозрюєш у цім.

Життя хороше, та принадна й смерть,Хоча майбутнє й не страшить хистке.Бажань неясних повно в серці вщерть,А серце – більше й менше, ніж людське.

Невже помре це щастя, промине?Хай ліпше мре життя турботний плин!Боги зичливі, вбережіть мене Від втрати лагідних оцих хвилин!

Окрім перекладів, ми сьогодні пропонуємо читачам «Візитки» оригінальні вірші львівського поета Віктора Неборака, створені безпосередньо в Ірпені. Наприкінці минулого сторіччя Віктор, тоді молодий поет, аспірант Інституту літератури, чимало часу проводив у Ірпінському Будинку творчості письменників. Саме тут і був написаний твір «Сім строф заповненого часу», де чітко прослідковується тогочасний стиль Неборака – експресивний, відвертий, гостро-спостережливий, багатий на образи й метафори. Тож на завершення цього літературного блоку – усміхнений вірш від Віктора Неборака.

СІМ СТРОФ ЗАПОВНЕНОГО ЧАСУ

* Анатолій Степаненко – відомий ірпінський художник і режисер. Ще один доказ безпосередньої причетності твору до Приірпіння. Прим.упорядника.

ЯВИЩА

ВІДОБРАЖЕННЯ В РІДНОМУ СЛОВІ



В i з и т

44№3-2013

Сто

лиця

слов

а

В результаті досліджень вдалося встановити, що ірпінська ви-шивана мініатюра є точною подобою експонату, що знахо-

диться в Національному морському музеї Британії і є його гор-дістю.

Невідомий майстер відтворює події Трафальгарської битви, а конкретніше – момент смертельного поранення славетного ад-

РЕТРО

Безцінний шедевр невідомого майстра – гаптована копія фрески Даніеля Маклайза «Смерть Нельсона при Трафальгарі» - знаходиться в запасниках Ірпінського міського історико-краєзнавчого музею.

В ІРПІНСЬКОМУ МІСЬКОМУ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ

СЕРЕД ІНШИХ ПРЕДМЕТІВ СТАРОВИНИ, З ЯКИМИ МИ ПОЧАЛИ

ВАС ЗНАЙОМИТИ В ПОПЕРЕДНІХ НОМЕРАХ ЖУРНАЛУ, Є

МІНІАТЮРНА ВИШИВКА, ЯКА ПОТРАПИЛА В МУЗЕЙНИЙ ФОНД

З КОЛЕКЦІЄЮ ПЕТРА КРОПИВИ В 1995 РОЦІ І БЕЗСУМНІВНО

ВИКЛИКАЄ ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС ЯК ВИТВІР МИСТЕЦТВА. ВОНА

ДОВГИЙ ЧАС БЕЗМОВНО ЗНАХОДИЛАСЬ У МУЗЕЙНИХ ФОНДАХ

І ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ЕКСПОНУВАЛАСЯ. АЛЕ ЦЯ ДИВОВИЖНА РІЧ

ЗАСЛУГОВУЄ НА НАШУ УВАГУ.


45№3-2013


Відк

ритт

я

ХАРАКТЕРИСТИКА: – розмір - 6 на 17 сантиметрів,

– виконана на шовковому серпанку, що належить до категорії тканин з

рівномірним переплетенням, завдяки чому наносяться найдрібніші стіжки. Гаптовані

вироби, виконанні в такій техніці, сприймаються як мініатюрний розпис.

– композиційний сюжет цієї роботи відноситься до знаменитої Трафальгарської битви, яка відбулася

21 жовтня 1805 року біля мису Трафальгар на Атлантичному узбережжі Іспанії. В цій битві

був смертельно поранений легендарний англійський адмірал Гораціо

Нельсон

Вишивана присвята адміралові НЕЛЬСОНУ

мірала Нельсона. Можна припус-тити, що вишивку було виконано до сторіччя великої битви, тобто в 1905 році.

Сюжет запозичено у відомого англо-американського художни-ка Бенджаміна Уеста (1738-1820), особисто знайомого з Нельсоном. Саме він є автором знаменитої кар-тини «Смерть Нельсона», яка сьо-годні знаходиться в Національному музеї Ліверпуля. В центрі полотна - поранений адмірал біля флагма-на тодішнього королівського флоту «Вікторія», а тепер найстарішого у світі бойового корабля.

Наступником, хто повторив сюжет Бенджаміна Уеста, був ір-ландський художник Деніел Ма-кліз ( 1806-1870). З 1827 року він жив у Великобританії в Лондоні, де навчався у школі мистецтв при

Королівської Академії. В 1858 році Деніелу Маклізу було доручено ви-конати два фрескових розписи в Палаці Лордів на історичну тему: « Зустріч Веллінгтона та Блюхера при Ватерлоо» та «Смерть Нель-сона при Трафальгарі». Художник здійснив задум замовників у дуже оригінальній техніці рідкого скла.

Експонат Ірпінського музею, виконаний невідомим майстром гаптування, з надзвичайної точніс-тю копіює фреску Деніела Макліза, відтворюючи її нитками на сер-панку.

На жаль, вишивка із збірки на-шого музею поки що не має екс-пертного висновку, але не дивля-чись на це, вона є однією із перлин нашого міста і повинна зайняти гідне місце в музейній експозиції.

Трафальгарська Битва. Вільям Кларксон-СтейнфілдГораціо Нельсон

Мис Трафальгар. Іспанія

АНГЛІЙСЬКИЙ ІСТОРИК НІК СЛОУП ТАК ВИСВІТЛЮЄ ПОДІЇ ТОГО ДНЯ.

«Насуватися на ворога!» - таким був останній наказ лорда Нельсона, бо він знав, що його корабельна артилерія має кращі шанси у ближньому бої проти переважаю-чих франко-іспанських сил. Як раз у цей момент адмірала зачепила куля французь-кого снайпера.

«Він був демонстративно відчайдушною людиною, про що свідчив його порожній рукав. В кожній битві він отримував шрами і втрачав частину тіла – то руку, то око» — розповідає історик – «У день загибелі Нельсон вийшов на палубу в парадному мун-дирі, з усіма нагородами. Він знав, що в цьому бою будуть великі жертви, тому своїм прикладом хотів підняти дух війська. Підлеглі просили його зняти хоча б адміральські погони, а краще – віддавати накази з укриття, але це суперечило його натурі… Після смерті адмірала в труні, зробленій з щогли французького корабля, було доставлено до собору Святого Павла у Лондоні ».

Ту битву об’єднана флотилія Франції і Іспанії програла, втративши вщент зруйно-ваними 22 кораблі, натомість Великобританія зберегла цілими всі судна.

РЕТРО



В i з и т

46№3-2013

Відк

ритт

я

Тетяна ДУБЕНЧАКБілий, двоповерховий красень-автобус вирушав

з Ірпеня до загадкової Іспанії. Його пасажирами були студенти - учасники ансамблю «Сузір’ я», їх керівники, і ми – Тетяна Дубенчак та Лариса Кулик, керівники ор-ганізації «Разом за життя», бо саме завдяки нашій орга-нізації ансамбль був запрошений до участі в міжнарод-ному фестивалі в місті Кастельйон. Як тільки зрушили з місця, мене не покидало відчуття, що ось-ось другий поверх нашого автобуса відірветься, така була вібрація по наших дорогах. З таким острахом їхали аж до Польщі. Далі автобус поїхав тихо і плавно до самої Іспанії через Німеччину, Францію... Була рання, тепла весна, перед Великодніми святами. Ми милувалися чудовими краєви-дами, лісом в якому, скільки було видно, не було жодного зламаного дерева, зеленіла молода трава, а галявини були вкриті білими квітами. Обладнані зупинки дивували чистотою, упорядкованістю, квітучими клумбами, при-

З 1995 року для декількох тисяч дітей Приірпіння ця країна стала другою батьківщиною

Про Іспанію очима наших земляків писати одне задоволення. За роки діяльності

Благодійної організації дітей-сиріт і багатодітних родин «Разом за життя»

краєвидами, людьми, подіями іспанських міст, містечок і сіл милувалися не

менше 4500 пар очей дітей і декількох десятків дорослих. Уже незабаром 20

років, як перші представники Ірпеня ступили на іспанську землю, і з тих пір їх

почуття до цієї дивовижної країни тільки посилюються, а іншими словами – вони

закохані, можливо тому, що ці почуття взаємні. Кожен, кому пощастило відчути

гостинність іспанців і красу самої країни, зізнаються їй в своїх почуттях і в

спогадах, і в розповідях, і в негараздах нашого українського життя.

ІСПАНІЯ – ЛЮБОВ МОЯ

ПОСЛУХАЄМО ОЧЕВИДЦІВ – ЧЛЕНІВ БЛАГОДІЙНОЇ ОРГАНІЗА-ЦІЇ «РАЗОМ ЗА ЖИТТЯ»


47№3-2013


Сві

т на

вкол

о на

с

ОЧИМА ЗЕМЛЯКІВ

вітністю працівників, до речі, здебільшого наших земляків – заробітчан. В маленьких крамничках затишно і святково прибрано пасхальними прикрасами. Та ось і гірські краєви-ди Іспанії зі старовинними замками, які вночі підсвічуються прожекторами і від цього набувають ще більшої загадковос-ті. Потім за вікном почали з’являтися плантації квітучого мигдалю, виноградники, апельсинові, лимонні і мандаринові сади. Охайні вулички невеличких міст потопали в цвітінні дерев і клумб. На тротуарах, як каштани у Києві, апельси-нові дерева, на яких одразу і квіти, і ще зелені плоди, і вже стиглі. Все місто наповнене неповторним ароматом квітів апельсинових дерев. Ще декілька годин подорожі, і ось вони, ознаки середземноморського узбережжя – пальми, як в кіно. На березі моря, в мальовничому куточку знаходився чоти-ризірковий готель, поруч величезний басейн, і все потопає в зелені і квітах. А ось і довгоочікувана зустріч з тими, хто організував наш приїзд – родина Едуардо та Мерседес Болін-чес, які створили і багато років очолюють благодійну орга-нізацію, яка має назву «Діти України в Кастельйоні». Букети квітів і такі щирі обійми по-справжньому рідних людей, бо нас об’єднує багатолітня праця і любов до дітей, яким вона потрібна більше ніж будь-які статки. Ось це відчуття спорід-неності з людьми, яким за 3500 км так небайдужі українські діти, впродовж усього перебування не покидало нас ні на мить.

Кожного дня за нами заїжджала одна з родин, що при-ймають наших дітей, і почергово проводила культурну про-граму: екскурсії, пригощання в найкращих ресторанах на-ціональними стравами, знайомство з сімейством, домашні застілля, вікенди на дачі, відвідування офісів, консультації з упорядкування дитячих кімнат, одягу, іграшок для дітей, яких вони очікували влітку. Під час спілкування іспанці весь час дякували за те, що наша організація надає їм можливість віддавати любов і турботу дітям, за те, що ми їм довіряємо найдорожче - діточок.

Спілкуючись з іспанцями, ми звертали увагу на особли-вості, якими ми відрізняємося.

В Іспанії немає інтернатів, і якщо дитина залишається сиротою, вона перебуває не більше одного місяця в спеці-альному державному закладі. Зовні цей будинок схожий на звичайну приватну садибу, де дитина чекає, поки родичі або

ті, хто стоїть на черзі усиновлення, оформлять всі необхідні документи. Одна іспанка, яка вдочерила дівчинку з Бучан-ського інтернату і дуже багато разів приїздила в Україну, го-ворила нам, що дуже любить і сумує за Україною і вважає її своєю другою Батьківщиною. Вона робить все, щоб її дочка не забувала рідну мову і знала історію України.

Ще іспанці однаково вміють добре працювати і добре та цікаво відпочивати, влаштовуючи гучні свята з масовими гуляннями на вулицях і площах. Куховарять в величезних, десь зо 2 метри сковорідках, і пригощають всіх бажаючих національними стравами. Гуляють цілими сім’ями, велики-ми компаніями збираються в кафе, піцеріях, ресторанах. Іще дуже люблять і оберігають свою історію, свої віковічні наці-

ональні традиції, що сформовані в національну ідею. І це їх дуже згуртовує.

Коли вже ми будемо так любити Богом дану нам Укра-їну?!

Ми відкривали для себе Іспанію, а іспанці відкривали для себе Україну. Після перегляду фестивальної програми ансамблю «Сузір’я» вони мандрували за українським колек-тивом від площі до площі, щоб ще і ще раз насолодитися за-пальними танцями і співом. Справжній аншлаг підказав роз-порядникам фестивалю поставити виступ нашого ансамблю в заключному концерті на останнє місце, щоб затримати глядачів. Колективи з 11 країн світу демонстрували свої виступи і вже близько третьої години ночі глядачі, сидячи на величезній площі просто неба, на складальних стільцях, напівдрімаючи, раптом підвелися і почали аплодувати, по-чувши про вихід ансамблю «Сузір’я», вигукуючи привітан-ня українською. До речі, в наших мовах дуже багато схожих слів. Про це нам повідомили самі іспанці, які, спілкуються з дітьми, що перебувають в їх родинах.

Наш ансамбль під час гастролей вивчив пісню іспан-ською мовою, яка є символом свята святої Магдалени, до якого і було влаштовано фестиваль. Заспів Пісні «Клавелі-тос» українськими співаками підтримала вся площа, від чого аж дух спирало відчуттям гордості за свою країну. Особливо коли звучав гімн України, ми плакали, плакали і іспанці, бо не хотіли відпускати нас із своїх обіймів адже ми були час-тинкою України, яка для них стала близькою.

Лариса КУЛИКЩо уявляє людина, коли чує слово «Іспанія»? - Сонце, море, апельсини, корида, музика, іспанський



В i з и т

48№3-2013

Сві

т на

вкол

о на

сОЧИМА ЗЕМЛЯКІВ

танець….Це все так, але тільки невеличка складова цієї країни. Іс-

панія дуже різнобарвна: північ суттєво відрізняється від пів-денних областей, схід не схожий на захід.

А головне багатство Іспанії – її люди. Це перше, що впа-дає в очі. Іспанці надзвичайно дружелюбні, відкриті до спіл-кування, завжди готові підтримати розмову. Не дивлячись на різницю у віці, молодь на рівних спілкується з людьми старшого віку. Вони дуже люблять дітей. Для них неважливо, якого віку дитина, якої національності, расової приналеж-ності – головне – це дитя!

Українські діти, які їздять на оздоровлення до Іспанії, часто ставлять запитання: «Чому в нашій країні не шанують так дітей? Чому в нашій країні ніхто не посміхається?»

Після повернення з Іспанії ця різниця дуже помітна.

Оксана РОЗБИЦЬКАМені пощастило побувати в Іспанії (м. Більбао) у 2009 та

2010 роках в якості супроводжуючої дитячої групи.Вражень було дуже багато, а найбільше в перші дні. З аеропорту ми їхали автомобілем. Спочатку вразила

дорога, яка звивалася мов серпантин: попереду видно сто-двісті метрів і поворот, за поворотом знов поворот і так весь час - аж в голові запаморочилось, ще й від абсолютного спо-кою. Складалося враження, що ми пливемо, настільки рівне дорожнє покриття (без горбів та ям). Повертаючи голову лі-воруч чи праворуч, «кидалась» в очі чистота узбіччя.

Іще я помітила, що ніде немає бездомних собак та котів, навіть на майданчиках для сміття, де завжди чисто та при-брано. Не помітила жодної бездомної тваринки. Як їм це вда-ється?

Надалі вразило відношення до інвалідів, цих обділених Богом людей ніхто не ховає по лікарнях та притулках (як це у нас). Такі люди скрізь: в барах та кафе, на пляжах, в парках та в магазинах. При кожному з них є волонтери, які їм допо-магають. Можливо для нас це і дивно, але вони роблять їм зачіски, манікюри, накладають макіяж, вдягають на них при-краси та слідкують за ними. Кругом відчувається піклуван-ня: встановлені пандуси, в кожному автобусі є спеціальна підніжка, яка допомагає заїхати всередину навіть без допо-моги волонтера. Ці люди живуть повноцінним життям. Іс-панський урок милосердя я засвоїла на все життя.

Алла САРАЄВАІспанія - любов моя... Такими словами мені хочеться

почати розповідь. Відвідавши хоча б одного разу цю країну,

ти закохуєшся в неї назавжди. Перший раз доля подарувала мені подорож Іспанією завдяки нашим партнерам - Благодій-ній організації «Chernobile koumeak», що в перекладі озна-чає «Діти Чорнобиля». Супроводжуючи дітей Приірпіння, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, я про-їхала декілька сот кілометрів від Мадриду до Більбао, тобто подорож пролягла з півдня на північ - в Країну Басків, як називає її місцеве населення.

По дорозі картина постійно змінювалася: від плоскогір’я півдня до височезних гір та долин півночі, вкритих рідними для нас соснами, подекуди березами і віковими дубами. З ча-сом ця місцевість здавалася рідною. Вкриті зеленню гори, на яких пасуться отари овець, стада корів та коні. Чисте охайне узбіччя бездоганних доріг, якими пролягав шлях; долинки, що обов’язково заселені; засіяні клаптики землі; виноград-ники - все побачене за вікном вкотре підтверджувало – люди, які тут живуть, шанують свою країну і один одного. За весь час перебування я жодного разу не засумнівалась в тих перших враженнях, а навпаки - все більше впевнювалась в тому, що ці люди надзвичайні. Вони дуже гостинні, при-вітні, ввічливі, готові прийти на допомогу з будь-якого пи-тання.

Заходячи в транспорт або магазин, іспанці завжди віта-ються, хоча зовсім не знайомі один з одним. В невеличких містечках вітаються навіть на вулицях, що завжди вражало та підбадьорювало, посилюючи думку, що ти тут - не чужи-нець. Дуже помітно шанобливе ставлення до віковічних тра-дицій: сімейних, архітектурних, кулінарних… Зрозуміло, що нове теж приживається, але не за рахунок традицій предків.

Іспанці працьовиті, але при цьому вміють і відпочивати. Вражає культура пиття. Для відпочинку і спілкування вони збираються в барах , але я не бачила впродовж свого перебу-вання (два з половиною місяці) жодної людини на підпитку.

Ніякого часу і друкованого аркуша не вистачить, щоб в повній красі описати цю чудову країну з її чарівною приро-дою, чуйними, доброзичливими людьми. Завершити хочеть-ся все тими ж словами: «Іспанія - любов моя»...


49№3-2013


Сві

т на

вкол

о на

с

ОЧИМА ЗЕМЛЯКІВ

НЕФЕРТІТІ – ПРАДАВНЯ УКРАЇНКА?

Про походження Нефертіті відомо дуже небагато. Одні історики стверджують, що знаменита цариця не була «голубої кро-ві» - нібито її батьком був один із офіцерів армії фараона Аменхотепа III, а матір’ю - годувальниця її чоловіка Тейа. Хоча ранг годувальниці в єгипетській ієрархії був досить високий, ідеальний шлюб спад-коємця трону вважався з власною се-строю.

Інші сміливі дослідники вказують на те, що дівчина, справжнє ім`я якої - Тадуче-па, донька царя Месопотамської держави Міттанії - країни аріїв. Арії вклонялися Сон-цю, тому можна стверджувати, що релігій-на реформа чоловіка Нефертіті зініційова-на його дружиною. З появою принцеси Тадучепи – прийшов і новий бог Атон (сонячний диск), якому вклонялися язичники-арії – прадавні українці.

ВОЛОДАРКА РАДОСТІТендітна, з витонченою фігуркою ді-

вчина з’явилася у гаремі батька Ехнатона фараона Аменхотепа III, коли їй було всьо-го 15 років. Шлюб Нефертіті з фараоном Аменхотепом III мав політичний характер. Красуню привезли до єгипетського міста

Фіви в обмін на тонну прикрас: золота, срі-бла і слонової кістки. Тоді нарекли дівчину новим ім’ям (у перекладі Нефертіті значить «прийдешня красуня», «володарка радос-ті») і віддали до гарему. Після смерті батька юний Аменхотеп IV успадкував іноземку. Кохання виникло не відразу, але, спалах-нувши, не згасало близько 15 років.

Цей міф поширився від часів античних греків до римлян і став всесвітнім. Сердеш-ні стосунки царя і цариці були відтворені в малюнках і барельєфах. На одній із фресок є відверта картина, яку можна назвати на-віть еротичною. На ній Ехнатон ніжно обі-ймає і цілує Нефертіті в вуста. Це перше зображення любові в історії мистецтва.

ЄГИПЕТСЬКЕ МИСТЕЦТВО КОХАТИ

Це тепер нам здається, що Нефертіті вступила до статевого життя надто юною. Але в ті часи вже шестиліток при гаремах у спеціальних школах починали навчати майстерності любовних утіх. Дівчатка по-винні були вміти максимально задовольни-ти свого господара. Ті, хто вишукано втішав фараона, даруючи йому миттєвості солод-кої жаги, подібні до ковтка джерельної води у випаленій пустелі, претендували на його прихильність і «кар’єрне» зростання. Таку помічали і возвеличували до титулу

Якщо сучасним еталоном жіночої краси вважають японку, то в давньому світі – це була єгиптянка, зокрема Нефертіті. Витончений профіль голівки цієї жінки у царській короні на лебединій шиї нині карбують на золотих прикрасах. А чи дійсно легендарна єгиптянка була варта такої пошани?

Сексуальна грамота

До наших днів дійшла легенда, що найкрасивіша жінка світу була щасливою, бо її єдину кохав фараон Ехнатон, великий релігійний реформатор Єгипту. Лист, написаний ним своїй дружині: «Любове моя, Королево Півдня і Півночі, кохання моє, Нефертіті, я хотів би, щоб ти жила вічно» - є тому підтвердженням. Але, як і зараз, у щасливих були заздрісники і недоброзичливці, серед них суперниці, жерці, а згодом і власні доньки. Багато з них не могли пробачити їй те, що Ехнатон «розпустив» гарем, призначивши дружину співволодаркою держави, переніс в інше місто столицю та почав вклонятися єдиному богу Сонця. Це був небачений прорив у порушенні давніх традицій

Наталя КУЛІШ

НЕФЕРТІТІ



В i з и т

50№3-2013

ВЕРСІЇС

віт

навк

оло

нас

Сексуальна грамота дружини. У тисячному гаремі мало кому щастило виношувати під серцем дитину фараона.

Кожен володар мріяв про спадкоєм-ця. Нефертіті не судилося народити Ехна-тону сина. За 12 років подружнього життя у них з’явилося шестеро доньок. Можливо, фараон стомився чекати обіцяного наступ-ника, тому віддалився, з часом охолов до єдиної дружини і вибрав другу – Кійю, яка і народила йому двох синів: Сменхкара і Ту-танхамона. Для останнього Нефертіті стала мачухою і виховувала до сходження його на трон.

Зовні Кійа була схожа на Нефертіті, але копія завжди гірша за оригінал. Нова дружина фараона не мала тієї ніжної витон-ченості, блискучого розуму, глибокої чут-тєвості – всім цим Нефертіті скоряла тіло і душу Ехнатона. І фараон повернувся б до втраченого, але гординя першої дружини була сильніша – вона була ображена, хоча і не виказувала цього.

Коли одного дня Ехнатон відправив назавжди до гарему Кійю – Нефертіті по-чала сподіватися на повернення почуттів. Чоловік і далі чинно заходив на половину опальної дружини, щоб провідати дітей, і якось особливо дивився на третю свою доньку. Але коли фараон пояснив причину своїх поглядів – це болісно вразило Нефер-тіті. Ехнатон сказав, що обрав собі у дружи-ни Анхесенамон, і попросив Нефертіті, як матір, підготувати доньку. Дівчинці було вісім років і вона вже мала бути готовою до шлюбного життя. Дві наложниці допомогли їй стати жінкою. А на ранок Анхесенамон, захлинаючись, розповідала матері про подробиці своєї першої ночі кохання, за-давала запитання, просила порад. Нефер-тіті терпляче і докладно все їй пояснювала. Через три роки одиннадцятилітня дружина стала вдовою...

ЯК ПЕРЕТВОРИТИ «СТАРУ» НА «МОЛОДУ»?

До гаремів володарів, звичайно, від-бирали найкращих. Але краса не вічна, тому й існує косметика та знання народ-ної медицини, щоб підтримувати тіло в тонусі, а душу в радості.

Нині у знайдених давніх захоронен-нях відкопують горщики з пудрою, мазями, втираннями, грифелями для очей, благо-воніями та іншими важливими сумішами, які використовувалися єгиптянками. Досі не всі таємниці краси египтянок, а відтак і продовження юності, розкриті вченими. Але відомо, що склад окремих кремів був розрахований на збудження чоловічих бажань. Зрозуміло, що Нефертіті володіла таємницями косметичної майстерності. А для приготування сумішей утримувала ці-лий штат помічниць. Особливий вид благо-воній «від Нефертіті» занурював Ехнатона у

атмосферу насолоди відпочинку і притулку для душі, куди він весь час прагнув повер-нутися. Ось чому цариці вдавалося так дов-го володіти серцем чоловіка. Це як довго-тривалий гіпнотичний сеанс, бо як інакше можна пояснити те, що він не міг довго бути в розлуці з нею. Навіть у храмі Атона під час служби фараон кидав поглядом в бік тен-дітної невисокої цариці, чиє смагляве тіло було видно крізь тонку прозору тканину шовку – воно було досконалим. Такого за-чарування не спостерігалося за всю істо-рію Єгипту.

НЕФЕРТІТІ – НЕФОРМАЛ?Про зовнішній вигляд цариці Єгипту

й деякі біографічні відомості про неї світу повідали археологи і… криміналісти. 1912 року археологічна експедиція під керів-ництвом професора Людвіга Борхарда ви-конувала розкопки поблизу маленького поселення Ахетатона. Тоді у тисячолітньо-му смітті й була знайдена 50-сантиметро-ва статуетка у непоганому стані, але без лівої зіниці. Тільки пізніше вчені збагнули, що ока ніколи і не було на місці. Зазвичай, очі єгипетських скульптур інкрустувалися алебастром, кришталем і чорним деревом. Припускають, що пустою ліва зіниця зали-шена зумисне (скульптура виконувалася за життя), оскільки тільки так можна позбави-ти людину загробного життя, у що вірили сонцевклонники. Той скульптурний пор-трет египтянки, виконаний майстром Тут-месом, зберігається в Берлінському музеї.

Точні дати народження і смерті Не-фертіті невідомі, але приблизна дата її смерті - 1336 рік до н.е. Їй було всього 28-29 років. Такий висновок вчені зробили з того, що саме тоді ім’я цариці зникло з офіційних документів Давнього Єгипту. Та інші гіпоте-зи вказують на те, що Нефертіті померла за

п’ять днів до свого сорокаліття.Світовою сенсацією стала знахідка

2003 року англійської дослідниці Джоан-ни Флетчер. Вона довела, що невідома досі мумія – це залишки Нефертіті. Її доказ базувався на… перуці. Справа в тому, що дослідниця, відомий спеціаліст з давньоє-гипетських зачісок, шукаючи Нефертіті, на-штовхнулася на запис, зроблений більше століття тому колегою Віктором Лоретом. Під час опису гробниці він згадав про пе-руку в нубійському стилі і про мумію жінки з наголо вибритим черепом. Тоді Джоанна Флетчер знайшла в Національному музеї Каїра ту перуку і довела, що подібні носили тільки правителі 18 династії, до якої нале-жала Нефертіті.

Коли дослідниця нарешті отримала дозвіл відкрити гробницю, то останки мумії і прикраси вказували, що це була не проста особа. Те, що лишилося від Нефертіті, було, очевидно, порубано перед похованням. Сліди серйозних поранень спини мали місце ще за життя. Таким чином жерці спо-дівалися позбавити царицю щасливого потойбіччя. Обличчя також було надто по-шкоджене, тому на допомогу дослідниці прийшли двоє експертів-криміналістів – Даміан Шофілд і Мартін Евісон. Вони зро-били комп’ютерну реконструкцію зовніш-ності людини за черепом. З допомогою трьохмірної графіки обличчя мумії було відновлено – виразні східні очі, припухлі губи… А коли до портрету була додана ко-рона, всі побачили з монітора зображення Нефертіті. Принаймні, воно було надто схо-же на бюст у Берлінському музеї.

До речі, щоб носити величезну коро-ну, цариця змушена була голити голову, а в кожному вусі вона носила по дві сережки. Чим вам не сучасний представник субкуль-тури? Отож, Нефертіті молодим українцям - «свій хлопець».


51№3-2013


ВЕРСІЇ

Сві

т на

вкол

о на

с

Древлянський край надзвичай-но цікавий, із багатою історі-

єю і неймовірно красивою природою. Земля Дерев історично розташовува-лася в Житомирській області, а її центр зосереджувався на півночі, ближче до нинішнього кордону з Білорусією. На жаль, в туристичному плані, цей регі-он розвинений мало, і тому подорож туди можна без перебільшення відне-сти до розділу екстремального туриз-му. Доступних матеріалів про Землю Дерев також не багато. Особисто я ді-

знався про цей регіон із туристичного довідника, де було відмічено маршрут до однієї із пам’яток Землі Дерев під назвою «Камінне Село». Але інформа-ція там була достатньо поверхневою і тому у мене виникло бажання самому його дослідити. Власне, із подорожі до Камінного Села і розпочалось моє знайомство із окутаною таємницями Землею Дерев.

Проїхавши двісті з гаком кіломе-трів автострадою Київ-Чоп, я роблю першу зупинку у місті Олевськ. До Ка-

мінного Села залишається приблизно тридцять кілометрів, однак про гарні дороги тут доведеться забути. Марш-рут пролягає на північний схід, через малонаселені лісові райони, де замість асфальтного покриття бруківка, і то лише в селах. Решта дороги грунтова, з чималими вибоїнами та глибокою колією. Знайти в цих хащах Камін-не Село не просто, оскільки відсутні будь-які орієнтири. Нарешті, після трьохгодинного раллі, в глибині міша-ного лісу, перед нами постають вели-

Україні ще є і буде чим дивуватиПодорожі є моїм захопленням вже досить довгий час. Я - не любитель

закордонних поїздок і віддаю перевагу дослідженню рідної української землі. На мою думку, в Україні достатньо багато цікавих місць, які дивують

око не гірше за будь-які світові пам’ятки. Про одне із таких місць і про свою вражаючу подорож туди я і хотів би розповісти.

ПОДОРОЖ ДО ЗЕМЛІ ДЕРЕВ

Микола КУЗЬМЕНКО, вірш і фото автора



В i з и т

52№3-2013

СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮС

віт

навк

оло

нас

чезні гранітні валуни.Це і є Камінне Село. Воно являє

собою сукупність гранітних каменів, ззовні дуже схожих на сільські буди-ночки. Розкинулося це диво природи на площі приблизно у двадцять гектарів. Камені тут різного розміру - від зовсім малих до чотириметрових заввишки. У більшості з них домінує окру-гла форма, але трапляються і зовсім дивовижні - у формі пі-раміди, човна чи взагалі плоскі. За місцевою легендою, колись тут було багате село, яке Бог покарав за жадібність, перетво-ривши все на камінь. Вже після поїздки сюди, я знайшов мате-ріали, в яких зазначалося, що чимало тутешніх каменів отри-мали свою форму завдяки люд-ському втручанню. Тисячі років тому Камінне Село було святим місцем Землі Дерев. Тут вважа-лося, що камені зберігають ві-ковічні знання і душі померлих предків, і саме тому древляни поклонялися каменям. Ще од-ним цікавим елементом Камін-ного Села є так звані камені-слідовики, на яких знаходяться втиснені сліди, схожі на відбит-ки людської ноги. Їх тут назива-ють слідами Бога.

Полишивши Камінне Село, я направляюся в Поліський природний заповідник. Не див-лячись на те, що по прямій до заповідника кілометрів двад-цять п’ять, їхати цим маршру-том доволі ризиковано. Тому я повертаюся назад на автостраду Київ-Чоп, аби заїхати до запо-відника з боку міста Овруч. До-водиться робити чимале коло.

Поліський природний запо-відник, як і Камінне Село, роз-ташований достатньо далеко від цивілізації. Останній від-різок дороги сюди довжиною у десять кілометрів також по-радував наявністю бруківки, на якій максимальна швидкість не більше п’ятнадцяти кілометрів на го-дину. Дорога упирається прямо в за-повідник, біля якого розташоване село Селезівка. Складається враження, що радянська влада пішла звідси, а нова так і не з’явилася. Навколо в радіусі

п’ятнадцяти кілометрів немає жодно-го села, і тому Селезівка разом із за-повідником утопають в оточенні лісів та непрохідних боліт. Переїжджаючи міст через річку Болотницю, в очі од-

разу кидається старовинний водяний млин, що мовчки звисає над крутим берегом.

Заповідник є чималим і займає площу в 20 тисяч гектарів. На його те-риторії є спеціальна екологічна стежка

для туристів, вздовж якої розташо-ваний музей Древлянських каменів під відкритим небом. Тут же на неве-личкій галявині знаходиться Капище з кам’яними ідолами та дерев’яними

фігурами язичницьких богів. Прогулюючись стежкою, мож-на також побачити камені у вигляді столів та різного роду вже згадані камені-слідовики. Є також можливість відвідати музей природи Поліського за-повідника, де виставлені зразки місцевої флори та фауни. До ту-ристів тут ставляться з повагою. Екскурсію по території мені особисто проводив директор заповідника. За його словами, колись Земля Дерев була над-звичайно могутньою державою. Не дивно, що Княгиня Ольга на-магалася знищити древлян і ді-йшла із своєю армією навіть до території нинішнього Полісько-го заповідника.

Наостанок мені показали хату-музей поліського побуту. Тут у невеличкому дерев’яному зрубі зібрано безліч експонатів, що служили, а подекуди і досі служать у повсякденному побу-ті місцевих жителів. Вражають чималі за розміром сокири для рубання деревини, які особисто мені було важко навіть підня-ти. Чудернацькі знаряддя для збирання грибів та чорниці. А найбільше сподобалися місцеві дубові вулики, що називаються бортями. Їх розташовували не на землі, а на гілках високих де-рев, і тому для догляду за ними потрібне ціле альпіністське спо-рядження.

Після цієї поїздки я ще нео-дноразово повертався на Землю Дерев. Мене дуже зацікавила іс-торія та традиції цього краю, і я продовжую вивчати його далі. Зараз пишу художній роман про Землю Дерев, де намагаюся роз-крити всю красу і таємничість цієї незвичної землі.

Раджу всім, хто не байдужий до історії України, обов’язково відвідати Землю Дерев. Дивовижне і захоплюю-че поряд, і не потрібно їхати за тисячі кілометрів аби знайти те, від чого не-можливо відвести погляд.

Театр тінейБачиш тінь?Тут багато тіней насправді.Навіть більше скажу – тут самі лиш тіні.Янь і Інь.Інь і Янь. І правда – Гола правда у сірім переплетінні.Це театр?Я скажу тобі, навіть більше – Тут не грають. Живуть. Як ніколи в світі.Є антракт,І немає стандартних рішень.Кидай грати. Давай вже, виходь на світло.


53№3-2013


СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮ

Сві

т на

вкол

о на

с

Наша доля і самопочуття, без сум-ніву, залежать від місця розташування нашого помешкання. Вчення «Трина-чалля» пояснює цю залежність з точки зору впливу на людину просторової енергії чотирьох фундаментальних сил: Нейто (No), Гетеро (He), Гомо (Ho) та Нейтро (Ne).

За сторонами світу Приірпіння знаходиться на північному заході, що, при структуруванні мапи регіону в розрізі просторової енергії, підпо-

рядковується силі: Нейтро. Це сила досконалості, яка сприяє розвитку і відродженню. Тут успішно проходи-тиме освіта та лікування (ось чому варто повернутися до історичних по-чатків - задуматися над відродженням в Приірпінні індустрії відпочинку і одночасно перетворенням регіону на багатогалузевий освітній центр – Прим. автора).

В площині особистого життя – тут добре ведеться тим, хто прагне прак-

тичного результату від життя. Пенсіо-нери тут знаходитимуться в постійно-му русі.

Якщо ж додатково структурува-ти Приірпіння за впливом чотирьох просторових енергій по секторам регіону: «північ» відповідатиме силі Нейтро, «схід» - Гетеро, «південь» - Не-йто, «захід» - Гомо, то виходить більш конкретна картинка.

Схід. Енергія Гетеро має інстинкт розпорошення і віддачі. Добре функ-

СВІТ НАВКОЛО НАС

Після публікації інтерв’ю з Оленою Богатиренко, лікарем-санологом кафедри спортивної медицини, спеціалістом з методик «Суджок» та «Триначалля»,

до редакції журналу почали звертатися читачі з проханням продовжити серію публікацій з

рекомендаціями лікаря. Пані Олена погодилася ділитися цікавою інформацією про таємниці тілесного

і духовного здоров’я людини, аспекти особистого успіху і регіону в цілому. Отже,

БУЧА КРАЩА НІЖ ВОРЗЕЛЬ ДЛЯ ПОЛОГІВ



В i з и т

54№3-2013

Пра

вила

жит

тя

СВІТ НАВКОЛО НАС

ціонуватимуть підприємства, які за-ймаються продажем і реалізацією то-варів.

Південь. Енергія Нейто не є ак-тивною. Тут можуть жити ті, хто не хоче брати участь у діяльності соціу-му. Спокійно живеться пенсіонерам, за умови, що вони відійдуть від справ громадських.

Захід. Енергія Гомо – це той сек-тор, де успішно функціону-ють фінансові структури, банки, компанії, які займа-ються закупками, бо тут зона накопичення. Відповідно та-кий же влив цих енергій і на помешкання людей.

Там, де великі вікна у будинку, діє сила Нейтро, де маленькі – Гомо. Якщо ліжко у секторі Гетеро поставити, то сон буде неспокійний, у Гомо або Нейто-зонах буде комфортніше.

Назви вулиць, як енергія звуків, також у підпорядку-ванні просторових сил «Три-началля».

Сила Нейто – закритий, внутрішній «М». Сила Гете-ро – відкриває, змінює, роз-ширює – це голосні звуки з широко відкритим ротом на кшталт «А». Сила Нейтро – це рівний звук «Е». Сила Гомо – затихаюче «О». Всі інші звуки структуруються в рам-ках цих енергій. У назвах фірм та іме-нах людей важливо, щоб більше було голосних і дзвінких звуків.

Числа також підпорядковуються

фундаментальним силам закону «Три-началля».

Так, енергії Нейто (спокій) відпові-дають 0, 4, 8; енергії Гетеро (розпоро-шення) – 1, 5, 9; енергії Гомо (накопи-чення) – 2, 6; енергії Нейтро (гармонія) – 3, 7. Якщо номер будинку відповідає певній цифрі, то ми ділимо на 4 і ди-вимося на залишок. Наприклад, № 20 ділимо на 4, буде 0 – це енергія Нейто;

№ 21 ділимо на 4 – буде залишок 1 – у будинку діятиме енергія Гетеро і так далі.

Але важливими для життя люди-ни є і номер паспорту, і номер теле-фону тощо.

У числах проявляється енергія

Нейто – це сила бази даних, пак жор-сткого диску, «щось знає, але мов-чить». Це нульовий світ, де ніби нічого не відбувається, але без нього немож-ливо.

Енергія Гетеро – розділяє, розсі-ює, змінює все суще, включно простір і час. Наразі неважливо, це добре чи погано, зміни все рівно відбудуться. Сила Гетеро не відчуває втоми. Швид-

кості колосальні. Чим далі від нульового світу, де нічого не відбувається, тим краще.

Енергія Гомо – об’єднує для усунення, стискає, щоб зруйнувати – енергія «чор-ної дірки», що відправляє у нульовий вимір. Вона пере-шкоджає будь-яким змінам незалежно від того – на ко-ристь вони або ні.

Енергія Нейтро – сила досконалості, сприяє і під-тримує існування. Це сила гармонії, що прагне при-вести світ до стабільного іс-нування. Вона проявляється в результаті творчого поєд-нання Нейто, Гетеро і Гомо і тому виявляє в собі можли-вості усіх цих сил.

Отож, номер будинку чи квартири 3 і 7 – найкращі для

помешкання. А якщо розглядати назви насе-

лених пунктів Приірпіння загалом, то Буча буде кращою для породіль ніж Ворзель.

www.bogatyrenko.kiev.ua


55№3-2013


Пра

вила

жит

тя

АНОНС!

Запрошуються до участі у фотовиставці «Моє натхнення – рідний край»

всі бажаючі: професіонали і любителі.Тематика світлин визначається автором:

краєвиди, люди, події, – що охоплюють різнобарв’я життя Приірпіння. Форма: JPEG-файл обсягом не менше 1 мб.

За підсумками фотовиставки кращі роботи будуть представлені на виставці у Ірпінському історико-краєзнавчому музеї.

Роботи надсилати на адресу: E-mail: [email protected] з указанням назви світлини, П.І.Б автора, віку, телефону (конфіденційно)

«Моє натхнення — рідний край» — фотовиставка часопису «Візитка Приірпіння»

Н А С Т У П Н И Й Н О М Е Р « В І З И Т К И П Р И І Р П І Н Н Я » Ч Е К А Й Т Е 2 5 Т Р А В Н Я 2 0 1 3 Р О К У

Цвіте

маг

нолія

Люд

мила

КОНО

ВАЛО

ВА



П Р и і Р П і Н Н Я

«Візит_КА Приірпіння». Перший регіональний часопис виходить щомісячно з січня 2013 року.Громадсько-політичне, художньо-літературне, рекламно-інформаційне видання

Передплатний індекс – 68322Засновник – Липовецька Н.М.

Свідоцтво про реєстрацію: Міністерство юстиції України, серія КІ, № 1518 ПР від 13.08.2012 р.Головний редактор – Багірова А.В.

Адреса для листування: м. Ірпінь, вул. ІІІ Інтернаціоналу, 4Контакти: телефон (045) 97-63-088, E-mail: [email protected]

Обсяг видання – 56 сторінокНаклад – 1000 прим.

Надруковано Видавничий дім «Адеф – Україна». Замовлення № 58 від 01.03.2013 Редакція не несе відповідальності за зміст рекламних матеріалів. Думка редакції може не співпадати з думкою автора.

Всі права належать видавцю та засновнику.Передрук та будь-яке використання публікацій можливі лише за письмової згоди редакції.

Фотозображення, літературні твори, журналістські матеріали, відправлені дописувачем власноруч до редакції по пошті або через інтернет, є підтвердженням згоди на публічну демонстрацію і поверненню не підлягають. Редакція має право на редагування текстів без подальших погоджень.

Vizit ka Pryirpinnya Magazine

News & Politics