Top Banner
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА СПОЛУЧНИК – IV АЛЬМАНАХ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ КИЇВ – 2008
426

Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

Feb 13, 2017

Download

Documents

dodat
Welcome message from author
This document is posted to help you gain knowledge. Please leave a comment to let me know what you think about it! Share it to your friends and learn new things together.
Transcript
Page 1: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СПОЛУЧНИК – IV

АЛЬМАНАХ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ

КИЇВ – 2008

Page 2: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

2

Редакційна колегія: Л.В.Грицик, д-р філол. наук, проф. (голова);

Н.В.Костенко, д-р філол. наук, проф.; О.Г.Астаф’єв, д-р філол. наук, проф.; М.К.Наєнко, д-р філол. наук, проф.; А.О.Ткаченко, д-р філол. наук, проф.; Н.І.Бернадська, д-р філол. наук, проф.;

Н.М.Андрійченко, канд. філол. наук, доц.; О.С.Яровий, канд. філол. наук, доц. (відп. секретар);

Т.І.Ярова (технічне опрацювання)

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту філології (протокол № 4 від 17 листопада 2008 року)

Сполучник–ІV: Альманах літературної творчості. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – 426 с.

Page 3: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

3

З М І С Т Яровий О.С. Любов як віра і надія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 АНТОЛОГІЯ АКТУАЛЬНОГО ВІРША Стусенко Олександр. Відступник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 ПОЕЗІЯ Афанасьєва Вікторія. «Без тебе часу мені так багато!..»». Дві жінки. «Не

лічи хвилини, коли зі мною…». Світ невагомості. Остання дефіляда. «Переді мною мисочка суниць…», «Сказала ні. Порушити не смів…». Химерна колискова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11

Бабенко Юлія. «Тануть роки…». Годинник. Наодинці з самотністю. «Окрайці фраз і крихти повідомлень…», «Лавровий вінок обміняю на зашморг поразок…», «Двері настіж тобою відчинено…», «Ти маєш гостре лезо…», «Мій день почався із молитви…», «замкнуся на вічність…», «Морози спіткнулись об груди Інгула…», «Не відчуваю. Значить – не живу…». Яблуко самотності. «Досмажую день на останній олії…», «Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками». .16

Бойко Юлія. «Сьогодні знову дощ в моїй душі…», «Щось надто часто змінюється влада…», «Я ховаюсь від світу…», «Твої голуби не приносять листів…», Проґавила, як спустились сутінки…». Метелик. Відрізок. «На бруківку мого життя…». Усі вдома. Зевсові голуби. «Брижиться легко хмарками…», «Перетліли вервечки золоті…», «Ампутовано останні листки…», «Земля в обіймах колії…», «Картини в павутинні і в поросі…», «У червоному серці тюльпана…» . . . . . . . 23

Волювач Альона. Жорстокість. Неньці. Прощання зі школою. Самотність. Україні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

Герасим’юк Олена. Все. «Байдужі думки переляканих снів…», «Спробуй горіти, як може палати земля…», «Я прошу вас: дайте спокій…» . . . .35

Гриньова Юлія. «Моя хато, як я буду жити без тебе?..», «Зневажені чужим барвистим раєм…», «Ти ще дихаєш?..», «Червневим градом захлинулось листя…», « Дощів холодних невичерпний келих…», «Сивочолі брами жовтневих днів…», «Служити місту розбрелися люди…», «Ти – степ, ти – ковила, ти – рана…», «Хіба що пам'ять залишиться зиском…». Пожежа осені. «Уже скоро прилине зима в білих віхолах…», «Земний уклін, земний, землі оцій…». Петроганівка.Fata morgana. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .37

Дригіна Дарина. «Я йду, вливаючись в асфальт…», «Закричала…». Нове народження. «Пройтись по вулиці осіннім спалахом дощу…», «Ти взяв руку…», «Ти дав обітницю…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49

Page 4: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

4

Дюпінська Олеся. Передсмертний. Війна. Порожнє місто Сон. Зимове поле. Майже рідний. Прірва. Вона. 17 днів самоти. . . . . . . . . . . . . . . . 52

Крошко Катерина. Україно моя! «Цвіте калина біля хати…». Школа. Батьки у світ дали дорогу. Мама. Весна настане ще… Крізь струни серця. Юнацькі далі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59

Кушик Наталія. Весно! Буде світло. Місту. Пізно осіння вірша. «Рожеве хмар’я на хатках засіло…». Земляна пісня. Народження. Епістолярний сонет. Вишнева ідилія. Миттєва мініатюра. «На небі срібний є казан…». Святковий сніг. Верба. Тяжке горе. Закуплялися. Чапля. Собаче життя. Недешева любов. Покаральна міра. Сон. Розсада не до ладу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .64

Лук’яненко Ганна. Цілунок ночі. «Схрещені.Скріплені…», «Сон викривив нове сторіччя…», «Краплина прісна…», «Все частіше до мене…», «Коньячний спирт…», «Не перестаємо…». Хмарами заростали міста. «Не вибачаюся…», «Бездіяльність…», «Нічого не треба…». Фрагмент істини. «Від черепа до немовляти…», «Під тиху музику сопілки…», «Любов не спіши полишати…», «Осінь…», «Зав’южена стежка…». . 78

Малігон Анна. «Коли постарію…». Сокіл. «парк…». «Вкрутися нахабним гвинтиком…». Політ. «Ти ніяки…», «А зорі м’які тут…», «А було б веселіше впасти на лід…», «нехрещене море зелена потреба душі…», «В очі дивитись голодному псові…», «Первісний дощ обмацує траву…». Don’t lets talk about that. Потреба вовка.Волохата музика. «Скільки в картах (моїх) чорноти…», «портрет чоловіка…», «я знов…», «теплим корабликом…», «Дотик Цейлону чорний дихає над губами…», «Вірив у тебе, вірив…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .87

Микитенко Олександра. Музикант. Німа мова. Матерія життя. . . . . . . .104 Мітров Ігор. Акація вночі. Беглец. Весняна ніч. Грайливий вітер. Диалог

человека и Бога. Дождь.Город у реки. Жовті вогники. Исповедь сумасшедшего. Її Величність Ніч. Крилата потвора. Озирнися! Осінній сонет. Перед дощем. Порожня вулиця. Поховання. Решайте сами! Таємниці нічного неба. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .105

Однороженко Олександра. Начало. Кто. Живи. No rain on a drain. Ищу – люблю. Нам никто не даст ответ. Мне нравится смотреть в твое окно. Vers libre. Перемены. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .119

Олефір Вікторія. За тебе, Україно, молюся. «Я не люблю ні підлості, ні зради…», «Багряних світанків роса барвінкова…», «Знов, як колись, чарує нас весна…», «Тиша забринить, немов кришталь…», «Зачепився місяць за сосну…», «Умій читати між рядків слова…», «На терези прекрасних почуттів…», «Золотисто… Осінньо… Пустельно…», «Позвольте, вам я напишу…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .127

Олійник Іван. Воспаленье сердца. Моя мекка. Молодость по венам. Сквозные очертанья. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131

Page 5: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

5

Омельченко Тетяна. В снег. Мне тебя не хватало. Расстроилась. Вечно. «Мы созвучны с тобой созвучьем…». Вигляд. «ты собственноручно…», «В сумерках тает предчувствие…», «Немного першит в горле…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140

Познанський Євген. Прощёное воскресение. Сонет. Вельможам Валтасара. Фанатики. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .148

Полюхович Людмила. Життя. «Ми з тобою дві планети…» Світанок. . 150 Раченко Ілона. До тебе, про тебе, у тобі. Іісус у імені моїм. Монолог душі.

Не дай же, Боже! Стрімка течія життя. У Києві калина розцвіла! . . .152 Соловій Василь. Я іду самотньо… Весна. Рушники. Дорога. Степ, широке

поле… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154 Сподинюк Анастасія. На причалі. «Загубитись в провулках…», «До світла

простяглися гілки-руки…» «де віри й втрат незмірна кушпела…», «Ти рушав за моря…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .157

Стокоз Дарина. До тебе. День божевілля. Про СебеВизначення. Дрібним почерком.Нічне. Текст. Екологія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .160

Ус Юлія. «Вітрюга з пазухи…», «Небокрай залила бірюза…», «Страждання…», «В передпокої храму Місяця…», «Зима вишиває зорями…», «Подарував мені…», «Зорі виплакали очі…», «Небо…», «Засніжені антени абрикосів…», «Місто відлякує ночі…», «Різдвяна ніч у зоряній гірлянді…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165

Усик Тетяна. Батькове серце. «Біла голубка воркотала…». Душа. Ой життя моє, життя…Осінній сад. Осінь. «Я бачила, як плакала зима…»

Шуруй Оксана. «А в Підгориці тиша і сніг…», «Все повернеться. Почекай!..», «Депресивні пости в суїцідальній парші…», «Бути більш хороброю…», «Залиш мені волю…», «Майнули кухлі на сріблястій таці…», «Ти звідти Сфінкс…», «Я виросла з чужих тобі книжок…», «Час йде сумирно, як полонений…», «Чи не я стомилася у твоїй самотності…», «Не смійся з мене – смійся у мені…» . . . . . . . . . . . . . 172

Яковенко Ліна. Вище України – тільки небо. Звернення до співвітчизників. Чари Полтавщини. Країна мрій. Троянда долі. Нерозгадана істина. Неопалима купина. В полоні чар полтавської діви. Ранкове диво. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178

Яровий Олександр. «Пішли у ніч. Там кривд і зла нема…», «Жери, жери, багряний інквізитор…», «Без тебе день минув…» Тестамент козацького нащадка. «за дрібку секунд…», «Лети, мій соколе надії…». Травень. Козацька прощальна. «Пошикує Господь наші чоти й рої…», «І в серці тісно, і світа мало…», «Люблю вас, друзі…», «Та скільки, скільки, доки, доки, доки…», «Нащо покликав до хати я вас, нащо в себе залишив?..», «Приреченість несу?..». Воля. Казкове. «Рахує равлик…», «Я стомлений, немов осінній дощ…», «Посаджу я на білого коника…». Метелик. «Грози нема вже на гілках моїх…» . . . . . . . . . .185

Page 6: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

6

ПРОЗА Бабенко Юлія. Напівпритомна. Порожнє місто. Лист минулому. В ім’я

Отця… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .203 Добоні Мар’яна. Жадана Марія. Страхи приходять уночі. . . . . . . . . . . . .208 Єщенко Марина. Не він. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .224 Кушик Наталія. Геніальний поет. Економія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .228 Лук’яненко Ганна. Артикул молодого старця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .233 Неприч Роксана. Нявка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .235 Олійник Іван. Пізньої осені. Меланхолія залізного міста. . . . . . . . . . . . . 241 Радомська Інна. Поезд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 244 Сподинюк Анастасія. Етюд. Спогад лісу. Трилогія. Щоденник.Історія

однієї любові. Муза. Небо моєї осені. Рефлексія.Безсоння. . . . . . . . . 246 Стусенко Олександр. Ґламур – як мур. Де шукати професора Подоляку.

Соціопоц. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263 Чіпко Ганна. Мить життя. Обереги. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 277 Щибря Павло. Четвертая печать. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .282 Яровий Олександр. Битва із Вієм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .288 КРИТИКА. ЕСЕ. ПУБЛІЦИСТИКА Левицький В’ячеслав. Гідроплан «Хрещатик – Нивки – Гонолулу» . . . 305 ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ПОЛИЦЯ Бугай Світлана. Переклад новел Луїджі Піранделло (Глечик. Гудок

потяга. Муха.). Переклад оповідань Альберто Моравіа (Блазень. Дружба. Чочарка.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .317

Скиба Тетяна. Переклад з російської (Лєна Елтанг, «Паросток ведмежини»). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 355

НАШ ГІСТЬ Серейська Ольга. Бытовой героизм. Доказательство от противного. . . .381 ІЗ ДНІВ МИНУЛИХ. КНИГА В КНИЗІ Гончар Олесь. ПЛАЦДАРМ (Вірші періоду війни). . . . . . . . . . . . . . . . . .387 Яровий Олександр. Фронтова поезія Олеся Гончара. . . . . . . . . . . . . . . . .417

Page 7: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

7

ЛЮБОВ ЯК ВІРА І НАДІЯ

В любов не вірячи, поет Ніколи не зібрав би зали…

Олена Ткаченко Поезія живиться любов’ю. Чи навіть візьмемо ширше: вся література у її кращих виявах,

традиціях, пошуках завжди виростала із непереможної і невгасимої любові - до рідної землі, рідної людини, до цілого світу, в якому митець покликаний вбачати прекрасне, дбаючи (вільно чи невільно), аби його слово стало для тих блискіток прекрасного збільшувальним склом, потужною відшліфованою лінзою. Скажете, зараз геть не так, тепер геть інші правила – протилежні? Вбачається чорне, посилюється темне?.. Але, віримо, це - м и н у щ и й диктат аномалії, тимчасова окупація літератури сліпою доктриною руйнування. Автори «Сполучника», не відкидаючи констатації стану певного суспільного песимізму, все ж прагнуть (переважно) до пошуку світла…

Вчетверте приходить «Сполучник» до Ваших рук, очей, до голови і серця, шановний читачу. Думається, що він уже набуває виразних особистісних рис. Його юну фізіономію визначають: прагнення повороту до витоків, перенесення кращих набутків традиції у формат нинішньої доби, серйозне ставлення до Слова при збереженні незлої іронічності, класичний драматизм загостреного світосприйняття при помітному все-таки небажанні здаватися на поталу відчаю. Автори усвідомлюють: слово може бути іграшкою, але, передусім, це – зброя. З нього можна робити сухозлотицю для прикраси вітрин, але передусім воно – золото. Словом можна зарізати, але воно – скальпель. Нехай часом і «жорстокий» як випукло висловився свого часу Іван Драч…

Найширше представлена й цього разу, як уже повелося, ПОЕЗІЯ: її питома вага в студентському доробку найбільша. Є імена, вже досить голосно заявлені у сучасній молодій літературі - як Вікторія Афанасьєва чи Оксана Шуруй. А є і ґроно літераторів-першокурсників, які тільки роблять стартові кроки, хоч і доволі впевнено-тверді. Звертає на себе увагу підбірка другокурсниці-фольклористки Юлій Гриньової, цикл «Мертвий хутір? Депресивні

Page 8: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

8

села?» Плач за покинутими і спорожнілими селами, тренос над рідною розореною домівкою («Моя хато, як я буду жити без тебе? Хато, тебе вже немає / І полин поріс вище вікон…»). Впадає у вічі яскрава художня мова, глибокі непідробні переживання, а віршознавець помітить тут цікаві ритми, повнозвучні рими. Чи взяти поезію Наталії Кушик (ІІ курс «Літературної творчості») – теж цікава підбірка; схоже, неписане гасло поетеси – до джерел! Характерним є пошук своєї неповторної стилістики, щедро використовуються діалектні елементи, відчувається вплив фольклору, особливо у творах гумористичних. Не чужа поетці і гра звуком… А Ганна Лук’яненко, минулорічна авторка «Книги в книзі» альманаху «Сполучник-ІІІ», цього разу подає ряд віршів з нової збірки «Цілунок ночі». Ці поезії – енергійні імпресії з карколомними кронами образних асоціацій, часто спровокованих певним римовим суголоссям (а загалом, мова – напівримована, рими «не встигають» за примхами чуття). Це мова не стільки асоціативна, скільки – дисоціативна, побудована за принципом розподібнення. Можливо, тут ми бачимо пошуки нового типу любовної лірики з елементами своєрідного авторського сюрреалізму.

Як і в попередніх випусках, подаємо поезії, написані й російською мовою, - така бо поліфонічність словесної культури в сучасній Україні (досить гарні, наприклад, ліричні замальовки випускниці Тетяни Омельченко, написані у поїздці європейським зарубіжжям), а першокурсник Ігор Мітров пише українською й російською – що не дивно для Криму, звідки він родом. Олександра Однороженко так активно студіює англійську мову, що навіть подала віршовані спроби на «інгліш», близькі до пісенних текстів…

У рубриці ПРОЗИ привертають увагу виразні спостереження-мініатюри Юлії Бабенко, зразки доброї стилістики і ліричної фантазії Мар’яни Добоні, іронічні твори Наталії Кушик (які, здається, дещо перегукується із тематико-стилістичним полем прози Олександра Стусенка), експериментальна сюжетність Павла Щибрі - досить вдумлива; і, звичайно, не проминайте й прози поетів: згаданої Ганни Лук’яненко, Івана Олійника. Зворушить вас прозоро-лірична оповідь Роксани Неприч «Нявка»… В розділі КРИТИКА. ЕСЕ. ПУБЛІЦИСТИКА – одноосібно В’ячеслав Левицький, інтелектуальний, як завжди. Додаємо до традиційних рубрик розділ-

Page 9: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

9

знайомство НАШ ГІСТЬ – актуальні сторінки розмислів Ольги Серейської.

Нарешті, дві рубрики в цьому випуску сполучено водносталь: це ІЗ ДНІВ МИНУЛИХ + КНИГА В КНИЗІ. Ми презентуємо не досить відому (і ще менш досліджену) частину творчості Олеся Гончара – його фронтову поезію, присвячуючи цю публікацію 90-літтю від дня народження видатного українського письменника, яке святкувалося цього року.

Відправляючи кораблик четвертого «Сполучника» в автономне плавання, бажаємо йому доброго шляху, попутного вітру, а всім авторам – відкриття духовних островів, щасливих творчих біографій, а в серцях – квітучої юності незалежно від віку, та - віри, надії, любові, які перебувають вічно, і найбільша з яких – Любов…

Олександр ЯРОВИЙ,

кандидат філологічних наук, член Національної Спілки письменників України,

лауреат літературної премії ім.Василя Симоненка 1995 року

1 грудня 2008 року Київ

Page 10: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

10

АНТОЛОГІЯ АКТУАЛЬНОГО ВІРША

Олександр СТУСЕНКО

ВІДСТУПНИК

Вийшли з міста. Сказав нам сісти. Повсідалися хто куди. Хтось дістав із торбини їсти. Хтось із глека налив води. –В кого, дітки, велика віра І міцна, як дамаська сталь, Хай зі мною іде на звіра. З нами Бог і свята скрижаль! Хто не чується вже на силі, В кого сумнів заповз, як дим, – Хай вертається, браття милі. Не осудимо. Бог із ним. Всі притихли – тонкі й пузаті. Стало чути в траві цикад. Я підвівся. Хотів сказати… Але мовчки пішов назад. Мені в спину дивились довго. Я згортав у сувій свою путь. Я поволі у будні човгав. Хтось мене осудив, мабуть… І робив я, що вмів, віками. Жито сіяв і жито жав. Сапи, коси, граблі з руками Вже й зрослися. А я мовчав. І в гарячих цехах я гибів: Лив і скло, і «дамаську» сталь. Заздрив птаху і заздрив рибі, Коли в душу вдирався жаль… Я спускався в бездонні шахти, Піднімав літаки до хмар,

Page 11: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

11

Мав тривожні безсонні вахти Там, де холод, і там, де жар. Вчив добра, і краси, і правди Я своїх і чужих дітей. Вік за віком так жив. І завжди Я чекав од братів вістей… Вони йшли на велику справу, Аби Бога знайти в борні. Я лишився. Я не злукавив. Я – злякався. А може й ні.

Вікторія Афанасьєва, студентка ІІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * * Без тебе часу мені так багато! Встигаю зліпити з аплікацій небо. Зорі встигаю зірвати й приклеїти. Всі пісні незнайомі досхочу виспівати. Без тебе мені так багато часу, Що навіть у стелю дивитись нема куди: вже все передивлено, усе передумано! як же багато тепер в мене часу! Без тебе в мене часу чимало... Я навіть навчилася брати гітару І робити на ній два-три акорди. Нащо мені той час, коли тебе нема?.. ДВІ ЖІНКИ

Одна жінка – повна, мов місяць, хмільна і важка,

Page 12: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

12

мов винова діжа. Так важко і вільно дише, Гідності більшає. А інша – Тонка, мов кишка, Дряпка, мов кішка, Дурна, мов брага, Лиш тілом спрагла.

* * * Не лічи хвилин, коли зі мною. І не муч мене цифрами, Мов грифами. Бо я коли з тобою, Не помічаю вибоїн, Коли нас двоє.

- Не помічати чисел – Немислимо, - Кажеш ти. Мов у тім’я моє Б’є Твоє слово про 20 хвилин, Що ти втратив на мене... Віддаю грошима,

- Держи, на! Якщо більше – лиши на Ще один поцілунок... Там багато?? Буду на всі цілувати... На всю зарплату... Тримай доплату За перевищені ліміти! Радіти? Ні, піду я краще додому, Без грошей, зате утома Така солодка,

Page 13: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

13

Як твій поцілунок На двадцять сім гривень і три копійки. Решту лиши на завтра! Не повертай ніскільки!

СВІТ НЕВАГОМОСТІ

Нам всім здається, що комусь потрібні ми. На хочеться, щоб нас не вистачало. Я плакала вночі сльозами срібними, Ридала слізно срібними ночами. А люди ласо срібло те збирали все. А люди марили, що то усе – коштовності. Ночами срібними сльозами срібними вмивалась я. Гадала: важу щось у світі невагомості! Хтось осторонь стояв – комусь не треба срібла! Тебе смішив... і світ всміхався золотом! А ти так звикла плакати.... від сліз уже осліпла..... Тебе любив – ти звикла вже до холоду!

ОСТАННЯ ДЕФІЛЯДА

Василю Кожелянку

літо пече досадами похмурими дефілядами ми йдемо назустріч вічності і правду ховаєм у ввічливість і сльози сховаєм в кишені – а з кишень – співчуття сушені без крови і щирого слова – і сиплеться з уст полова а тополі ступають обабіч –

Page 14: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

14

востаннє кожного бачать і ніхто не спішить вже нікýди – бо спішити вже просто нíкуди. дефілюють рядки останні дефілюють люди останні дефілюють слова останні... та й вони скоро перестануть. і Нострадамус в жодному виданні не написав, що літо це останнє.

* * *

Переді мною мисочка суниць, Перед тобою знов парує кава. Ми на вівтар поставим кошик полуниць, А на столі нічого не поставим. Ти завжди так хотів моїх суниць, А я суниць нікому не давала. Мов зграя негодованих синиць, Суниці з’ївши, тіло цілувала. Під звуки глиняних мальованих горнят, Зім’яв мою святкову скатертину. Цілунком ти продовжував життя, А тілом вимальовував картини. Летіли долі білі тарілки, І розбивалась в друзки порцеляна. А ми здіймались в небо, мов пташки. І я невипитим бажанням п’яна. На скатертині з сорочок і блуз Лежали двоє тіл в розсипанім намисті. Палали двоє душ у ритмі блюз, Доки одна не застогнала: хочу їсти!!

Page 15: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

15

* * * Сказала ні. Порушити не смів. Лиш поглядом водив ти лініями стану. Цілунок теплий і сум’яття слів. Суцвіття снів вже дійсністю не стане, Бо так хотіла я... А ти хотів. Ти взяв мене. На руки, мов дитя. Кохав мене Немовби все життя. І цим коханням Голову відтяв. Я так хотіла білизни перин. Неторканості стегон білих. Щоб ти любив мене. А потім вже бери... Бери й неси на простирадла білі, Шукати стиглі вишеньки на тілі. Ти так застиг на мить від слів моїх. І тільки погляд твій не міг мовчати. Думки мов бджоли, мрії мов рої. І ти в цнотливості моєї став на чати, Щоб лиш мене любити й берегти, Хоч знав, що я уся в руках твоїх. Долоня у повітрі малювала силует. Неторкано, немов бджола на мак. Твій погляд був дзеркальним, мов стилет. Ти так зробив, щоб я сказала так.

ХИМЕРНА КОЛИСКОВА

Як довго мине від учора! Заходь – не питай. Ти ніч запитаєш нечорну,

Page 16: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

16

Підсвічену лампами, Чи мила твоя ще не спить. «Заходь – не питай», - скаже ніч, що над ґанком сидить. І схопить тебе біля ґанку чорнющими лапами... І ти цілуватимеш ніч, бо мила твоя Сон уже бачить усоте під чорними віями... Де ночі, зраджені леґінем-місяцем Стануть повіями... І овіють цю ніч доти невіданим, Чимось невидимим, Може, навіяним..... А мила не спить, вона жде... Заходь – не питай! І де б ти не був, і не був би ти де... В сон її завітай)

Юлія Бабенко, студентка магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

* * * Тануть роки, як морозиво в теплій долоні, стікають крізь пальці, тікаючи в прожиту глиб. Спогад – солодкий, що часом здається солоним, залишком піни до пальців дівочих прилип. Час топить печі – морозиво тане і тане. Час сипле дрова в долоні життєвих багать... Знову горять біло-жовтим столичні каштани. Тільки вже інші в каштанових лампах стоять.

Page 17: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

17

ГОДИННИК

Годинник відвернула до стіни, спілкуйся, любий друже, зі стіною. Удосталь насварилася з тобою про світ речей з моєї сторони: про непомитий посуд на столі та про мої запізнення додому, про нерухомість – вічно нерухому відносно диких обертів землі. Ти поспішаєш, та ніде не ждуть твоєї нескінченної розмови про воду часу, де людина – човен, а дні і ночі в майбуття гребуть, немов раби, прилиплі до весла. Круїз життя без бажаних зупинок, бо підганяє течію годинник. Ось день – велика стрілка, ніч – мала... Ображений руйнуєш спокій тиш та скаржишся стіні на мої вчинки. Не дочекаюсь тиші та зупинки, бо я помру, коли замовкнеш ти. НАОДИНЦІ З САМОТНІСТЮ

Не бачились давно – на те поважні створено причини: то закривали лиця, заступали спини тебе від мене. Все одно ти вижила в запиленій щілинці, пробралася між частоколом спин, щоб залишитися зі мною наодинці, поговорити про життєвий плин стрічань, розлук, падінь нового злету,

Page 18: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

18

про гіркість слів і справжність того меду, що ллється, як лавина, звідусіль, затягує мене в обійми мли... Ти між усього вірного – вірніша. Ідуть! Я знову недопишу вірша – по тебе, моя подруго, прийшли.

* * * Окрайці фраз і крихти повідомлень утома розпорошила в мені. Вечір'я заховало шлях додому – хапаюся за зоряні вогні. Ніхто мене не кличе, не чіпає, не кидає три букви навздогін. Вечір'я пригощає чорним чаєм мене півмертву – мій тілесний тлін. Чи я дійду? Та Хтось завжди доводить до дому, до квартири, до стільця, на тлінне тіло ллє цілющі води, стирає втому з мертвого лиця… Читаю сни. Він спокій мій вартує, в порожні жили кров гарячу ллє, запевнює мене: живеш не всує… Я ж хочу знати: хто Він є?

* * * Лавровий вінок обміняю на зашморг поразок, зійшовши з Олімпу визнань, я постану Ніким. Навиворіт ляжуть солодкі улесливі фрази, зітру з намальованих лиць нашарований грим.

Page 19: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

19

Щоб бути Ніким, все міняю – аби тільки БУТИ (!), аби не збирати по краплі життєву снагу. Аби не відчули вуста поцілунку цикути, я буду Ніким, але БУДУ на Божім даху. Лавровий вінок обміняю на …

* * * В. Я. Двері навстіж тобою відчинено - ти існуєш на протязі протягом між земними званнями і чинами Божим полум’ям сили й супротиву. Карі очі тобою розплющено, щоб не йти по дорозі з нездарами. Тільки душу суєтно замучену не сховати ніяк окулярами. Моє ж серце згора в небайдужості і зринають думки-застереження, щоб не став ти духовно застудженим під крихкими елітними вежами…

* * * Ти маєш гостре лезо. Ріжеш тишу на скибки, мов достиглі кавунці. Мій ніж – тупий, солодку тишу кришить, як хліб для зголоднілих горобців. Кавунний сік вмиває підборіддя, затягує клітини шкіряні. Розрізана, розпита тиша літня відкрапує передосінні дні. Обід прощальний. Від'їжджаєш, пане, в столичні далі, заосінні сни…

Page 20: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

20

Не рушиш тиші – тиша в'яне, в'яне, як в'януть перестиглі кавунці.

* * * Мій день почався із молитви, а твій – із приторної кави, яку, як завше, недопив ти заради звички чи забави. Мій день почався із молитви, а твій, як завше, з бутерброду. чомусь по-різному ми звикли долати денні перешкоди. Мій день закінчує молитва – то пошук істин, а не раю. Ти – в пошуках харчів і питва, душа ж із голоду вмирає...

* * * замкнуся на вічність замкнусь на свою самоту ротаті замки не запустять нікого ми вдвох душевна розпука розвісить поклони Христу все зайве мовчи оцінює помисли Бог

* * *

Морози спіткнулись об груди Інгула, упали сторчма, залягли на ріці,

Page 21: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

21

забили обличчя і спини зігнули травмовані півднем примхливі старці. Накладено гіпс на степи і на ріки, від болю морозів – кришталь замість сліз. Не мерзне надія: весна-всюдилікар припинить волання і викине гіпс.

* * * Не відчуваю. Значить – не живу. А тільки йду щаблями алгоритму. Крокую, як усі, життєвим ритмом. Веслую, щоб триматись на плаву. То вже не я. То скупчення клітин. То схрещення артерій. Душе, де ти? Заплутана в синтетиці синтетик. Утоплена в інформаційний плин… Завис комп'ютер. Зависаю теж. Затягую петлю інформаційну на мізки. Рятуватись недоцільно, Ти, як усі, машиною живеш.

ЯБЛУКО САМОТНОСТІ

Ти яблуко самотності розріж на зустрічі – просочені шматочки. Не говори. А пережовуй мовчки мій переспілий біль. Гіркий? Та ні ж. То просто яблуко червиве. Їж. Чи то в тобі черв’як?

Page 22: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

22

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш і цідиш сік, як і слова, крізь зуби. Скажи відверто: яблука не любиш? а чи мене? Я не збагну ніяк.

* * * Досмажую день на останній олії – шкварчать голоси подієвого фузу. Мій дух над пательнею світу ширіє, та хронос воліє всі прагнення звузить. Досмажую день на шпариночці масла: не масло – вода, тільки лопають бульби. Плітки повтікали, розмови погасли; теперішнє свято постало минулим. Досмажую день на захмарених зорях, замазую снами розчахнуті рани. Думки, як кухарки, насмажене солять, а завтра умиють незайманим ранком.

* * * Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками, впросиш забігти – усоте цукерок даси, тицьнеш монету як дяку малим посівальникам – рік новий впустиш у зморщені житні часи. Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, – тлінні ряднинки зібгає стареча хода. Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче, а на роз'їжджених зморшках осяде сльота. Ти молода, молодіша від пещених панночок, щедрість в убозтві новим поколінням прядеш: спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Page 23: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

23

Бабцю, йди їсти кутю! Тільки де Ти? Ой, де ж?..

Юлія Бойко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * * Сьогодні знову дощ в моїй душі. Дрібненька мжичка без кінця і краю крізь сито сіється й поволі огортає мене рядном відчуження. У тиші під монотонне сіре капотіння малію, уподібнююся тіні, зникаю, розчиняюсь у юрбі… Хіба я замикаюсь у собі? Я ж розмовляю, дощ мій співрозмовник. Звертаюсь до оточення безмовно: нехай говорить він, а ви заждіть… Мені ж повіриш ти лише тоді. як будеш сам в дощевому полоні, здійматимеш, благаючи, долоні. безгучно скажеш: люди, помовчіть. Говорить дощ. 2 вересня 2007р.

* * *

Щось надто часто змінюється влада, до неї навіть не потрафиш звикнути. Не встигла і зогледітись громада, коли приходить вже нова правителька.

Page 24: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

24

Під патерицю владно гне вітри – такий собі Еол в жіночім вбранні… Черленням обдаровує згори підданих. Їй вклоняються каштани. Обличчя у дерев в пігментних плямах, пора міняти крону на нову, і їжачками падають каштани в суху, але зелену ще траву. Вже ранками земля туманом вкрита, вже чорних овечат Ілля пасе, а я чекаю, що мені із літепла окрайчик сонця жайвір принесе.

27 вересня 2007р.

* * * Я сховалась від світу. Надійна моя криївка. Чорноту мою білою сніг пристелив габою. Я не знаю, якого я дерева донька, я гілка, що недавно рукою у баби була снігової. Іще вчора з долоні моєї клювала пшеничку й витріщала на мене блискучі очиці-зернята невгамовна пташина – мала жовтогруда синичка. Я любила її, мов дитину малу гойдати. Скоро прийде тепло із ненависною весною, скоро сонце оголить мою дерев’яну душу. Не смітина я – гілка, я недавно була рукою. За що, доле лиха, я валятися долі мушу?

1 жовтня 2007р.

* * * Твої голуби не приносять листів, а вистукують кігтиками sms-ки

Page 25: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

25

по підвіконню і зернятка снів скльовують дзьобиками до решти. Снігом запивають, злітають. А один… Чому він не полетів? – Брр! Під крила пустити вітер? – Змерз. Гадав, що тепер й поготів я не стану його ловити. Помилився. Тепер твої два крила не пускають розкритись холодні пальці. Кажуть, лінь – корінь зла. Що, голубе, дострибався? У серці гулко бухає кров. З кватирки цівкою холод в хату. Я вчинила досі нечуване зло – наважилась вісника твого впіймати. Знов твої голуби не приносять листів, а вистукують дзьобиками, як перше. Я прокидаюсь, рахую… Аж ні. Їх таки на одного менше.

5 січня 2008р.

* * * Проґавила, як опустились сутінки. Нехай, і тут безпечно ночувати, де тільки вільхи, чорним шовком вкутані, довічною обкладені покутою на хліб копійку в неба старцювати. Я обернусь найвищою гіллякою і зазіхну на частку неналежну. Покара буде? Та мені однаково, бо тепла зірка, в рукаві збережена, мені в дорозі буде слугувати

Page 26: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

26

каганцем. На ніч її у головах поставлю, а в передсвітній час з моїм кінцем на теплу згадку по собі зоставлю зорю з сумним заплаканим лицем.

8 січня 2008р.

МЕТЕЛИК

Наді мною на білім небі ясне кружало, піді мною голівки усміхнені сотень сонць. Їх обійми відкриті, я падаю в них помалу. Раптом тінь промайнула. – Пусте, то мені здалось. А за мить – білі німби ромашок валяються долі. Я завзято барви стираю з крилець своїх. Гірш нема, як по смерті потрапити у неволю і залишитись екземпляром в чиїйсь колекції. …І безжальним був вирок. Мене потрібно убити. Диверсанта, що нишком проник у твій світ з майбутнього. Ще не народившись, поліз цілувати квіти. Ти скарав мене смертю по-праву, а їх чого?

10 лютого 2008р.

ВІДРІЗОК

Давно відсутність мети стала сенсом буття. Стали дошками дні у лави паркану… Як з’явилося світу нове життя, мойри виплели вузлик (на пам’ять). Неприкаяне небо його вело. І не раз замалим не рвалася нитка, а якось взяв він прожитих років моток і петелькою виклав.

Page 27: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

27

Чи помітить хоч хтось, що мене нема? – самому собі останнє питання. Звучить завершальний акорд життя. Мойри вузлик зав’язують. Вічна пам’ять.

13 лютого 2008р.

* * * На бруківку мого життя епізоди впали афішами. Я збираю їх, як дитям я збирала барвисті фантики. Вже зі сміттям добряче змішані – довкола цікаві погляди – я збираю безглузді клаптики – спогади. Можна жити тільки минулим у майбутньому довго і нудно, а можна підняти голову, подивитись на афішну тумбу, зі строкатої маси вихопити два рятівних слова (цирк приїхав) і не сказати, а виспівати: життя прекрасне знову.

18 лютого 2008р.

УСІ ВДОМА Удома сама. Замикають. Бояться, що знову піду. Хтось стука? – в кота питаю і знаю – не відчиню, бо двері надійно замкнено, ключі під килимком. Дивлюсь у щілину замкову, як в вікно.

Page 28: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

28

До мене таки. Ой лелечко! Чи ж вам мене чутко? Біда! Ви ж даремно їхали. Візьміть на маршрутку. Тут хватить. – Монетки скочили на сходову клітку. Двері замкнено, ключик забрано, у сховку не видко. Іменами давно померлих мене кличуть, а я не відгукуюсь. Рука стискає монети, серце – як не вискочить – стукає, відчува невблаганно-незриме – вже й мені моя клітка снується, поки я ще стою під дверима з тридцятьма копійками від серця.

2 березня 2008р.

ЗЕВСОВІ ГОЛУБИ Гори знають, хто сьогодні втопиться, море скорбно кривить лице, поки зграйка нас безглуздо товпиться біля входу в скелясте кільце. Перехоплюю погляд втомлений. В ньому вирок: сьогодні я над безоднею страчу крила. Не вірячи злому фатуму, б’юся в селі з одчаю, хліб безсмертя на камені мертвому залишаю. Відтепер, де життя й амброзію одібрали жорстокі Планкти, я буду безгучно плакати і щодня, і вкотре вмирати, знов на піняві крила здійматися, вверх злітати лише затим, щоб обняти солоними бризками

Page 29: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

29

приреченого побратима. Під биття передсмертне серця шепотіти своє «прости», заклинати: хай сьогодні минеться, – а під знайомий шум крил із гребеня хвилі родитися ненависним самому собі, а по всьому – із дна дивитися на кола в воді.

1березня 2008р.

* * * Брижиться легко хмарками високе блакитне чоло. Делікатними м’якими пучками на розладнаних струнах неба, на дражливо загострених нервах сонце акорд узяло. Бездоганно чистий акорд росяними осипався бризками долу. Змокли вушка у зайчиків сонячних сонних, і, тамуючи подив і подих, вітер тихне між травами знишклими, дослухає, як у вдячні долоні природи з неба сонце стікає, і пливуть у повітрі акорди ароматом медовим. Вже здавалось, цей буде останнім, аж музика знову голоснішає і в піднебессі бринить ненастанно, бо над світом новий розпростерся ранок.

24 березня 2008р.

Page 30: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

30

* * * Перетліли вервечки золоті, що в’язались колись у пам’ятний вузлик, осіли пилком на денці душі – де там! – брудом. Поводи шовкові, золоті підкови – нема. Час свою справу виконав вправно. Дарма серце удари відлічує далі – без сенсу: останки життєвоважливих правил на денці. Я павутинні квіти їм на надгробку вишию і буду вчитися жити з могильною в серці тишею.

30 березня 2008р.

* * *

Ампутовано останні листки. Холоднеча, що хай йому сказиться. На вітрах кучеряве скрипить – скаржиться: Я не можу так далі жити: буяти зеленню паразита, віддавати йому всі соки, що ними тіло налите, і невблаганно старіти. Вельми важать відьомські мітли. – Загорілось – на них і летіти – і самому собі: якби ж то. Хитається, обхопивши тільки що не руками не голову, а серце, щоб заспокоїти, хапається за повітря, щоб встояти.

Page 31: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

31

Даремно, що вітер стих вже, наскубшись пасем омелиних, досі з жалю за ними не вийшло колись кучеряве дерево.

10 квітня 2008р.

* * * Земля в обіймах колії. Стелиться обіруч, від обрію і до обрію, її залізний обруч, не даючи розклеїтись – добра діжа. Справно опара підходить, виліза. Небо світліє на сході, і скоро – блим! – покотиться сонце по колії потягом золотим.

12 квітня 2008р.

* * * Картини в павутинні і в поросі просять ласки, як покинуті діти. Пальці фарбами сквецяні досі – жаль водою було руки бруднити. До полотен любові ні крихти: от непотребу наплодила. Жовтозубий ввижається вишкір під маскою пилу. Запалю дві свічі: вже не видно. На дзеркальній гладіні їх тіні. Не тільки. Ось третя. Спалахнув смолоскипом пензлик,

Page 32: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

32

застрибав по мольберті. Моя остання досконало-жива картина ніколи не буде стояти, як інші, забутою, в поросі. В морі світла не страшно вмирати, аби не в мороці.

15 квітня 2008р.

* * * У червоному серці тюльпана жовта зрада, затаєна злість. Ніколи не розповість, хто завдав йому смертельної рани, мій солом’яний павучок. Я читатиму казку на ніч і вірші свої кому? З ким дивитимусь у вікно на дощ? Усе валиться з рук – з писаниною ради не дам. В ринві шумить вода, мов силкується щось передати, крутить скіпки, солом’яні патички. Одвернусь: однаково мені не впізнати, хто з них – ти.

17 квітня 2008р.

Альона Волювач, студентка ІІ курсу, спеціальність «Українська мова та література,

іноземна мова»

ЖОРСТОКІСТЬ

Покинули собаку, пожбуривши з авто. Яка його провина? – Не зна того ніхто. А бідна ця тваринка чека господарів. Над вірність, кажуть люди, не знайдете дарів!

Page 33: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

33

Проходять перехожі, лише немає тих, Хто песика покинув, а він чека на них. Боїться він відбігти від гуркоту дороги. «Приїдуть – заберуть!» – ще дума без тривоги. Хоч голод допіка – не йде від того місця, Усе частіше виє у злім, жорстокім місті... Припавши до землі, лежить він на узбіччі І бачить в напівсні він усміх на обличчі. У тихім напівсні він грається із тими, Хто викинув його, - з господарями злими. Лиш в мріях може він із «рідними» побути. Стихає серце враз, І більш Його Не чути.

НЕНЬЦІ

Серце в серці. Долонька в долоні, Притомившись, тихесенько спить. Щирий погляд маленької доні Материнське життя золотить. Час-художник міняє мольберти: Мріють діти, старіють батьки, Та любов материнську не стерти Навіть часовим змахом руки...

ПРОЩАННЯ ЗІ ШКОЛОЮ

Кожен день в школі чула веселий дзвінок – Голос радості, смутку, повчання. Повсякчас він скликає малят на урок, А для мене звучав він востаннє. Подивлюся учителю в очі ясні, Приховаю сльозу на обличчі. Та чому ж Ви, учителю, стали сумні? Нас життя у дорогу вже кличе. Відлетим ми у вирій, немов журавлі, -

Page 34: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

34

Ви міцні дарували нам крила, А недавно були ми ще зовсім малі... Досить слів! Дме вже вітер в вітрила! Не хвилюйтесь, ми будемо зміна для Вас – На сторожі душі і науки. Непомітно злетить швидкоплинучий час – Своїх діток дамо в Ваші руки. Не сумуйте, ні-ні! Ваша справа – свята, Все життя ми Вам вдячними будем. В наших душах наука зерном пророста, Так як Ви, ми служитимем людям.

САМОТНІСТЬ

Суворі очі дивляться у тишу, Тріпоче серце від дрібних образ. А можна я любов твою залишу У пам’яті своїй уламком фраз? Тікає день, немов вода крізь пальці, Пуста кімната мріє про любов, І дві хмаринки, як сумні коханці, То розійдуться, то зійдуться знов. У філіжанці стигне чорна кава, І білий день від неї почорнів. Колись була до тебе я ласкава, Чому ж, скажи, цього не зрозумів?

УКРАЇНІ

У віночку – кетяги калини Та пшеничні коси на землі... Їй – вечірня пісня солов’їна, Їй – ключі весняні журавлів, Їй – садів весняне буйноквіття І хлібів схвильовані моря... Над Дніпром, могутнім і привітним - Молода заквітчана зоря!

Page 35: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

35

Олена Герасим’юк, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ВСЕ Цей біль, цей сніг, цей шум, цей лід воскресли умліока, і місяць, мов чеширський кіт, на тебе гострить око. Лиш чорне й біле на устах змішалося зі страхом – усе розбилося у прах, розсипалося прахом! Ти не злетиш і не втечеш – у зла межі немає! Лети, біжи, пливи, кричи – усе-одно спіймає. Страх пробереться до кісток усмішкою чешира – і захолоне в жилах кров, і побіліє шкіра. Ти сам для себе знайдеш смерть і сам для себе втілиш. Ні так ні сяк, ні круть ні верть – і не інакше! Віриш? Цей невідомий дикий жах пролізе в підсвідомість: ти сам розсиплешся у прах, і прийде невідомість. Тобі казали всі: "Не бійсь!" Чи ти хоч раз їх слухав? тепер молися, кайсь, хрестись, позатулявши вуха! Ти все ж боїшся… І лиш страх тебе веде із жахом – ти сам розсиплешся у прах, впадеш додолу прахом.

Page 36: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

36

* * * Байдужі думки переляканих снів, заплющені очі пустих перехожих, і дії того, хто нічого не вспів, і темні провулки, на сонце спроможні. А ножни ідей і ненависть розплати, а сміх через біль, через час, через мить? Конвульсії стрілок скляних циферблатів, Конвульсі+ї серця, що завжди болить. Абсурдно і тихо, абсурдно і злосно малюють на кольорі сірих шпалер. Здається, це важко… Насправді все просто, допоки ніхто в цім абсурді не вмер! А що навіть смерть тут? Дешева обгортка, яка заховалась у вулицях снів! Життя в такім світі для тебе – намордник, допоки твій день до кінця не згорів.

* * * Спробуй горіти, як може палати земля десь попідтинню, затиснувши спогади в скроні сонних птахів, у яких навіть овиди сонні не пробиває затихла іржава броня. Спробуй померти, як тут ще ніхто не вмирав, – десь у польоті, не встигнувши вчасно до страти прямо туди, відкіля і вертатись не варто – над скронею птаха, у полум'я білих заграв… В пазурі неба злітають останні птахи. Крізь серце планети, мов куля, промчалося слово, просякнувши відчаєм, наче смолою чи болем, залишивши знову нам радощі, тіні, страхи…

Page 37: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

37

* * * Я прошу вас: дайте спокій, допоки лишились сили, допоки ще ріже спротив мої перелякані жили! Немає думкам спочину, хоч ви їх запхайте в рамки! Хай пам'ять малої дитини не ловить криваві світанки, нехай не зриваються душі в убоге й приструнене небо – хай хтось його з місця зрушить з надсильним, приглушеним ревом… І кожен вечір, мов опік, з'їдає небес долоні – вінка христового дотик ввірветься світові в скроню.

Юлія Гриньова, студентка ІІ курсу, спеціальність «Фольклористика» (заочне відділення)

М Е Р Т В И Й Х У Т І Р? Д Е П Р Е С И В Н І С Е Л А?

Моїй бабусі, Костенко Уляні Іванівні, присвячується

* * *

Моя хато, як я буду жити без тебе? Хато, тебе вже немає І полин давно поріс вище вікон, І тополі попробивали дощату підлогу в галереї,

Page 38: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

38

І старий пересохлий тин Уже не просто похилився, а мов чорна тінь, Мов птах із перебитим крилом, припав до землі.

І хіба що вві сні бачиш те, що було колись: Мати поле город, Пашить біло-рожевий деревій, Мружиться кіт на розігрітому сонцем порозі... А розплющиш очі – немає нічого І тільки дуже-дуже далеко, За тисячі кілометрів, Квилить, розтинаючи пурпурові хмари, степова чайка: Моя хато, як я буду жити без тебе?

* * *

Зневажені чужим барвистим раєм Бажали оселитись назавжди На тій землі, що Бог її не знає, І чорт давно згубив її сліди. На тій землі, де босі ноги, може, На роси в рік ступали раз чи два, На тій землі, де рідних і ворожих Не буде і уже нема, нема! Дарма, що верби дивляться на греблі, Що не зосталось навіть ворогів, Немає вуст чужих, від яблук зтерплих, Нема розмитих ставом берегів. Дарма, що скирди жухлої соломи Давно зотліли від гнилих дощів, Що випиває кров червоний пломінь З вогких, облитих росами, хвощів.

Page 39: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

39

Дарма, що хміль зеленими руками Розп`яв тіла черешень у садах, Що мідними слізьми стікає камінь, Що корінь глоду роздирає птах. Що у степах заплуталися роки, Що обпікає смак гірких ранет – Забутих раєм, сивих, сірооких Земля не звільнить з росяних тенет.

* * *

Ти ще дихаєш? Гілля ходить ходором, Гілля хитається, шурхотить, плаче. Ти ще дихаєш? Ось твоє життя, от, бери, Весни відродять його, побачиш. Ти ще ллєшся дощем? Ще не все загублено? Ти сюди, може, і сам повернешся? Рідний хутір... Серце щемить. Тополі порубано. Колють ноги остюками опалені стернища. То воскреснеш ти, чи вже ні? Ти ще дихаєш, Тільки тихше, тихше усе. Оживи на мить хоч! Рідний хутір... Гілля шурхотить од вихорів. Ти вже не повернешся. Ти вже не покличеш.

* * * Червневим градом захлинулось листя. Хрипить баюра – степова сестра, А ті степи себе навік зреклися, Перелились у невгамовний страх. І зілля п`ють – дання кривого біса. В садах дрижить обламане гілля. Шматки кори на всохлому горісі Тамують подих. Гасять переляк.

Page 40: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

40

Зламавши стовп, вітри гудуть у скронях. Обшарпані тополі тріскотять. Деруть шорсткі кропив`яні долоні Тонкий кленок – покинуте дитя. А сивий клен, підточений під корінь, Хапає небо сонними крильми. Отари хмар, важких і невпокорених, Омили сад густим чорнилом тьми. Ріка, забита мулом і роками, У полум`яне марево тече. Загуркотіло. Вдарив жовтий камінь Вербових лоз розчахнуту мечеть.

* * *

Дощів холодних невичерпний келих Сад розімлілий п`є один, один І тільки тіні від птахів завмерлих Крадуть у сонця кольори ожин. Поосипався нерозквітлий терен. Кориду з небом виграли міста І вгору листя осока задерла, Попророставши в річки на вустах.

* * *

Сивочолі брами жовтневих днів Стерегли життя. Залишалось тримати хмари вербі одній – І тій вихор гілля відтяв. Вихор вирізьбив на шматках кори: Кували майстри. Пахло в дворах осокою і листям рути, У Зелену Неділю пахло.

Page 41: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

41

А тепер – Боже, крий – Що з життям твоїм, хуторе? Де ти, хуторе помертвілий, усе подів – Церкву, школу, городи? Похилились опалені верби рядами вдів. Вітер ниви скородить. Хата молиться реп’яхам. І чини з цим, що хоч – Плачуть чорні очі шовковиць. Греблі шукають броду. Рве смарагдовий лист латаття вербовий корч. Крізь подряпини на корі витікає життя. Відходить. Ряска стелиться рушниками. На смерть. Нехай. Засинають горби, чебрецем і любистком скуті. Сонце жевріє. Вечір. Віднині, прохай – не прохай, Талану вже нема. Ти обрав свою долю, хуторе.

* * *

Служити місту розбрелися люди, А вдома крин – до самого чола. Перестоялим шкарубким огудом Отава тогорічна поросла. Полохають зозулю-відьму кроки: То мертві села здибали віки І обіцяють щастя одиноким Шляхам вологим – лініям руки. Гаптує осінь килим з павутиння. Мережить біллю пліснява кору. До цямрин сіль вросла, спекла коріння. Крихке каміння полонило грунт. Усохли вишняки – пташиний крилас. Жарини айстр опалюють зерно І за ключі лелечі зачепились Струнких тополь плямисті кімоно.

Page 42: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

42

* * * Ти – степ, ти – ковила, ти – рана, Болюча виразка на тілі, А за склепіннями туману Вербові лози пожовтіли. А за розпеченим камінням Снує дощі пташиний щебет. Терпкі капели журавлини З блакиттю рік вінчають небо. А хмари спраглими житами Розтрушують блискучі роси І голос тихий, голос мамин На травень обертає осінь. У верболозах гасне тиша. А сад своє коріння зрадив І похилилося узвишшя Під ланцюгами винограду.

* * *

Хіба що пам`ять залишиться зиском, Хіба накличуть привидів громи. В дощах набрякла маревна колиска Скида вогонь на землю за дверми. З гілля тополі струшують краплини. Уламок скла у спориші горить І чорний крук – осмалена вуглина – Розкльовує пергаменти кори. Фарбує біле в попелястий колір – І ось зрина літопис у воді, А літери уже розмило болем Старих, облитих гусінню, садів.

Page 43: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

43

Гойдає вітер зрошені верхів`я. Вишні позаліпляли лишаї: На вічність. На дощі. На безголів`я. На пам`ять людям і землі твоїй.

ПОЖЕЖА ОСЕНІ

Дрімає нива. Стомлена, розбита, Розкришена вітрами на шматки. Довготелесе почорніле жито Ковтає дим, ядучий і терпкий. Зоря з жоржин викрешує багаття. Кленки вогнем охоплюють поля, Пусті поля. В опаленому шматті Дрижить осіння змучена земля. Залишена. Туман. Пустеля. Верби. В червоній глині длубається птах. Павук на стінах виплітає жереб – Дві павутинки сивого хреста. Дрімає нива. Стомлена, розбита, Розкришена вітрами на шматки. Довготелесе почорніле жито Ковтає дим, ядучий і терпкий.

* * *

Уже скоро прилине зима в білих віхолах, Уже скоро притрусить степи крихким маревом. Чи ж не все-одно тим степам, що спіткали – щастя чи лихо – ми, Чи сіроокі люди прийдуть, чи з очима карими. Чи ж не все-одно тим садкам занапащеним, Хто позбира з-під гілок їх червонобокі яблука,

Page 44: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

44

Чи від кропиви щемлять руки, чи повернемося ще ми, Чи посіємо жито степовим синім сокиркам. Уже скоро стрілчасте червоне листя з кущів злетить, Уже скоро припиниться ця золотава віхола, Через хвилину припиниться, хоч оця мить – то ми, І чи не все-одно, що спіткали – щастя чи лихо – ми. Скоро зомліла ріка в кайданах очеретин Відхлюпотить своє – навіки відхлюпотить. І стерегтиме хутір ниви свої один, І хутірські пороги щезнуть в імлі... За мить...

* * *

Земний уклін, земний, землі оцій За ще не вичерпані небом зливи, За цвіт, за крихти меду на щоці, За трепет на осиках полохливих. За яблуневий розвеснілий сад, Кудлаті хмари, стримані прокляття, Напоєний цілющим зіллям град У споришевому зеленім шматті. Одвічна дяка лагідній землі Уже за те, що нею ходять люди, Що розтинають клином журавлі Густих небес кобальтові погруддя. За синій ряст, за росяні сади, За сніговії, за прозору кригу, За в полі ясен схилений один, Що ледве-ледве від зими оклигав. Одвічна шана стомленій землі За осокори, зрізані вітрами, Жита рожеві, жайвора політ, Березових гаїв строкаті брами.

Page 45: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

45

За мовчазні ліси, за жар долонь, Смагу ожин, бажання і потреби, За паростки дубів – важких колон, Заглиблених в аквамарини неба.

ПЕТРОГАНІВКА. FATA MORGANA

Хатинонько, сонне зілля, невже не вернуся? Суховієм в степу квилю, хмелиною в`юся. Русалкою рву ожину, жайвором співаю, Плету в`язку павутину, бур`ян розсіваю. Сію м`яту берегами пізньою порою, Удова Петроганівко, говорю з тобою. Перепілкою полину в некошене жито, Лечу яструбом в долини, туманами вкриті. Плутаюся у корінні, бреду осокою, Розмиваю жабуриння чистою водою. Іду сірими шляхами – іду будяками, Кропивою, полинами, терном, остюками. Іду низом, берегами, крутою горою, Удова Петроганівко, говорю з тобою: Чорна пустка, сонне зілля, невже не вернуся? Крижаним бураном квилю, хмелиною в`юся.

Ми покинули хутір давно. Відїжджали пізно восени, коли дерева

стояли худі, похмурі – такі собі чорні кістяки, крізь які просвічує небо. Хату не замикали, бо тоді добрі люди з навколишніх сіл або виламають двері, або залізуть через вікно. Розтягли, мабуть, усе (сусіди по хутору повмирали – стерегти нікому). Скоро побачимо, чи хоч щось зосталось. Сьогодні, через багато років, ми повертаємось додому. Минаємо Полтаву, Зіньків, Пишненки. А я заплющую очі і уявляю: скоро на обрії з`явиться Петроганівка…

...Серпень. Сонце ледве пробивається крізь густе зелене листя в садку, вітерець то віє тихенько, то дужчає, все дужчає, аж теліпає гілля і зриває круглі, золотаві та червонобокі яблука, і котить їх по землі, і шумить, шумить...

Page 46: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

46

Шовковиця стоїть серед двору, вся облита солодкими чорними агатами; тарабанить об дах, загляда до вікон, кидає розлогі тіні на старі малинові кущі. Під деревом товчуться курчата – визбирують опалі ягоди. Шарудять горобці в кроні волоського горіха.

Каченята за хатою: ках-ках, а хвіртка рипить, а стежка в`ється поміж грядками... Спориш на шляху весь у пилюці, підвода торохтить, десь злякано сокорять кури, а на хутір наповзають темні, ультрамариново-сині тумани, такі сині, що аж зливаються з небом, зливаються з яскравими плямами сокирок у сріблястому житі, з волошками кольору індиго... І небо стає схожим на море – таке ж мінливе, воно мерехтить сліпучим сонячним промінням, біліє сніжною піною важких хмар...

...Різкий поштовх – і міражі тануть. Авто підстрибує на каменюках, грузне в глибоких калюжах. Доводиться іти пішки. Павутиння чіпляєтьзя за волосся, будяки обдирають руки. У дворі – бур`ян вище вікон. Лава згнила, тинок перекособочився. Черепицю з хати зняли, хлів розпиляли на дрова. Кладовище заросло осотом.

У чорноземі червоні ягоди калини. Попекли м`які долоні верби при долині. Птаство злинуло бурею – чи лихо почуло? Закувало зозулею, щастя обминуло. Горлиці затуркотіли на даху на хаті. Будяки вп`ялися в тіло, квітучі, пихаті. Застелили килим неба строкаті лелеки. Похилились густі верби. Завмирає клекіт. Ой не мостять кубелечок горобці у стрісі, Ой паліччям обернеться гілля на горісі. В погрібняку, у кімнатах куниці ночують. Бурі, градом полатані, дерева корчують. Павуки помережили хліви і горище. Рябці стеляться межами, здіймаються вище. Ой укрило жабуриння воду на болоті. Не жита вростуть корінням – бур`яни-осоти. Де ж село? Не вертається? Немає, немає! А бур`ян розростається, ніщо не минає! Ой полином садки вкрились та ще й кропивою, Ой криниці задушились гнилою водою,

Page 47: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

47

І жита не половіють полями-ланами, І вітри холодні віють степами-ярами. Не пасуться просторами великі отари. Ой по небу, по чорному, повзуть чорні хмари. Ой зелені осокори умились росою – Вже повік над осокою не черкнуть косою, Вже жита не вкриють сизе неозоре поле, Вже тумани тьмяні з низу надходять поволі, Вже голосять над хатами в жалобі ворони, Вже вогонь бреде житами – нехай Бог боронить! – Вже повік не прийдуть люди до своєї хати – Будуть бур`яни огудом ниви засівати!

*

А у дворі лобода, лобода – Рятуйте, хто може!

Чи ж калина та молода, Що серце тривожить?

Чи то виноград, чи мана,

Що маревом в`ється? При долині спів не луна,

Та й чи ж одізветься...

* Квилить чайка понад очеретами, Осока шепоче, гомонить І не знає, що то з нами, де ж то ми, Чи душа болить, чи не болить.

*

Кличте всіх, хто порятує, Кличте тих, хто знає!

Доля чайку чує, чує – Крила обтинає!

Над сизими, над ставками

Голосили верби:

Page 48: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

48

Були з нами, були з нами – І всохли, завмерли!

*

В снах тебе побачу – серце мліє,

Краю, краю мій! Ой чого ж під хатою жовтіє

Білий деревій?

Ой чого на схилені черешні Сіли ластівки?

Чи сюди прийду я, чи прийдеш ти - Заросли стежки...

*

Заросли стежки, позаростали –

Вже пора, пора! Осінь лине, лине, тче печалі,

Як нічна мара.

Обіймає землю вітровієм, Струшує гілля...

Хтось у полі ледве-ледве мріє, Тільки ж то не я.

А тим часом під тихий шовковий шелест верб, дзвони цвіркунів

ступає по пагорбам оксамитова ніч нечутною ходою. І бур`яни пахнуть м`ятою, і колихається любисток попід вікнами, а високо над нами, на такому темно-синьому, що здається аж чорним, матовому тлі неба палахкотять червоні вогняні сузір`я, палахкотять і світять на низькі чебрецеві кручі, на ставок, на всю Петроганівку – на той уже не існуючий, загублений у безмежності хутір, що ніколи не зможе тепер ні відпустити мене, ні забути. Не зможе... А я? Моя хато, як я буду жити без тебе?

Page 49: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

49

Дарина Дригіна, студентка ІІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * *

Я йду, вливаючись в асфальт, Я – світло ліхтарів забутих вулиць… Застиглий жаль ховається у блисках фар, В калюжах помирає день, а мрії – ще не збулись… Я йду, а серце відчуває жар, Жар крові, що залила світ від сонця. За плечі тихо обійма туман… Ти був? Чи це мені лише здається?.. Я йду, ховаючи в кишенях сміх. Душі беззвучно смуток й біль торкнулись. На небі місяць сонце переміг. Я… Ні, то просто світло ліхтарів забутих вулиць…

02.2008

* * *

Закричала… Закрила руками Закривавлену рану. Злизала… Засолонені сльози Замусолених слів. Замовчала… Затьмарена мороком Марності мрій. Я ж літала… Заграва зрад твоїх злизала крила.

02.2008

Page 50: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

50

НОВЕ НАРОДЖЕННЯ Відроджуюсь, мов фенікс…

Та по частинах. Душа, бажання, плями на колінах… У всесвіті ле-едь зраджених надій Відроджуюся – з попелу та мрій. Згубила в згарищі відродження

задурносподівання. Випростуються нитки крил –

Кохання?.. Десь в попелі лишила… Я народилася щасливою із болю та страждання.

02.2008

* * * Пройтись по вулиці осіннім спалахом дощу, Відчути запах клену на долоні… Ти щось там бурмотів? «Не відпущу»?! А я пішла… Кохання у брехні в полоні. Відбити колір неба у очах, Забрьохати в калюжах марні мрії, Встромити в руку голку – жах? Дарма… Відчути біль, втопить його у зливі. Торкнутись змоклим листям до повік, Дозволити волоссю грати з вітром. Заплутатись у відчуттях… Лише на мить Вловити єдність з витомленим світом. Шувбовснути у світло ліхтаря Розпорошити спогади на вітрі, І зупинитись, зрозуміти: не твоя… Кінець війні: поранена, та вільна…

09.2007

Page 51: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

51

* * * Ти взяв за руку Спокій Тиша Відбилось дихання в долоні Весь всесвіт поряд Він в тобі Твій погляд огорнув мій стан Моє волосся грає з світлом Я відчуваю Тиша Спокій Залиш мені хоч спогад А за плечима ростуть крила Пір’їни тиші падають довкола Хто янгол? Я чи ти? Ти Ти дарував мені той спокій

07.2007

* * * Ти дав обітницю - Прийняла. А серце моє в твої руки впало… Ні, влетіло. Так захотіла? Ні, так сталось… Очі. Розум. Погляд. Серце Забилося. Я посміхалася, Ти влив ефір у душу. Впала… Перечепилась через сумнів. Гріх? Так сталось. Серце знов закалаталось, Відбилось страхом. Ти злякався – гріх…

Page 52: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

52

Додолу очі. Винен ти? Так сталось. Боротись з плоттю не захочеш? Долоню стисла. Біль струмує. Ти дав обітницю – Згадала. Так не буває… Біль у скронях. Я Магдалина без Ісуса. Сутана… гріх. Згадала. Впала. Підвелася. Хрест нести свій мушу…

07.2007 Олеся Дюпінська, студентка курсу, спеціальність «Українська мова та література, іноземна мова»

(заочне відділення)

ПЕРЕДСМЕРТНИЙ Пекельні сльози янгольских очей, Як дві краплини на вікні моєму… Рутинний плин однакових речей… І ніч глуха. І сни її даремні... А ти пішов. І серце вже мовчить. Воно загасло. Я вже не дивлюся. І спить. Замерз... Мій янгол на плечі... А я молюся. Плачу і молюся... І сонне місто терпить ше хвилину. Хвилину слів. Моїх в"язких віршів... А ти?... Та ні. Я зараз вже загину... А хто почує?.. В місті - ні душі!...

Page 53: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

53

Востаннє голос твій, заслуханий до болю, І лезо гостре втішиться нарешт. І повні вени. Повні вщерть тобою... Душа холодна. Взята під арешт. Іду. Не страшно. Світло не горить.

І голос шось виводить про кохання. Останній фільм. Остання крапля. Мить. І я зітхаю. Легко, і востаннє...

ВІЙНА Між нами прірва – поміж тих, хто спав, І не почув тих закликів до бою, І не потрапив до її залізних лав, І не поклав себе перед тобою… Вони не чули закликів війни, А я почула – залишусь чекати, А ти вже там… Тепер і ти – не ти, Тепер доцільно просто воювати… І не питати вже: «Чому ти так зробив?»… Мені байдужо – я вмираю тихо… Це не суттєво – Хто? Кого? Коли? Тепер я граю враженого психа… Тепер я – між. А ти – давно не тут… Ти вже зникаєш з обрію повстання… Як ненав΄язливо вкладаєш в руку ніж! Я ріжу вени, з ранку і до рання… Я не підтримую безглуздої війни… Я – пацифіст, якшо це шось про небо… А як по всьому – я знайду твої сліди І знов продовжим цю війну. За тебе.

Page 54: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

54

ПОРОЖНЄ МІСТО СОН Я блукала порожнім містом, Тим, що звалося Сон… Заглядала у вічі будинкам, І поранилась битим склом… Не було там нічого, порожнім Місто було, лиш вітер не спав… Не було там нікого, лиш стіни. Я гукала – ніхто не звертав… Ніхто в цьому місті не плакав, Ніхто не сміявся ніде… Неначе пораненим птахом Я билась – шукала тебе… Я БЛУКАЛА, ШУКАЮЧИ ТЕБЕ… Тричі звала твоє ім′я… Сірі стіни. Погрозливе небо… Жах стелився, де дихала я… Воно мертве, це місто неволі, Поверхи тут сягають у небо… Ти тут був… Було нас тут двоє… І луна нагадала про тебе… Підіймусь на останній поверх. Сяду і буду тремтіти… Це порожнє місто. Я знаю. Це останнє, що можна жаліти… Тут побите скло й безнадія, Тут нічого не зможе жити… Тут не дихає жодна надія – Сірі стіни не можна змінити… Ти теж блукав у цих спорудах… Шукав мене… Гукав моє ім′я… Той сірий сон ніколи не забуду… Єдиний, де тебе знайшла не я… Я блукала порожнім містом І ранилась битим склом… Я блукала цим мертвим місцем. Тим, що звалося Сон…

Page 55: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

55

ЗИМОВЕ ПОЛЕ Мені хочеться вибігти в поле… У зимову, самотню тишу… Де немає нікого, все голе… Я втомилась. Я біль тут залишу… Буду бігти зимовим полем, І кричати твоє ім'я… Поховаю свою неволю, Поховаю твої слова… Я впаду до колін у біле, Буду кликати і кричати… Я самотня… Я побіліла… Я втомилась тебе забувати! Я зірву собі голос і змерзну, Я кричатиму про самотність, Я вмираю… Я майже щезла… Я кохаю тебе натомість… Я кричу, проливаючи ніжність, Що тобі не була потрібна… Я зламалась… А ти не втішиш… Я самотня і майже вільна… Я стоятиму довго в полі… І піду собі білим снігом, Поховавши свою неволю… Я ховаю тебе. До відлиги.

МАЙЖЕ РІДНИЙ Хочеш, лягай мені на коліна… І спи… Не думай ні про що… Бо я здалася. Я – не винна… Ти спи, забудь, коли прийшов…

Page 56: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

56

Втомився певно? Так, втомився… А я? Яка різниця? Спи… Якби могла тобі насниться, Наснилась. Певно… Вкрала б сни! Я буду поряд… Рідний, спи… Ти майже поруч, майже рідний… Та я не плачу… Хочеш, йди… Доки ти тут, доки єдиний… Я стерегтиму твої сни, я буду пестити волосся… Так, пам′ятаю, ти не мій… Як їй вдалося? Чи вдалося?… Прокинешся… Я ляжу біля твоїх ніг, Ти майже мій, ти майже поруч… Гарячі сльози впадуть в сніг… Чом не наснився мені вчора? Я подарую тобі пісню… Чому ти гарний? Чом не мій? Поки ти спиш, опаде листя… Застеле землю килим мрій… Чи я засну? Чи, може, все облишу? Мене розбудить голос твій… Моє ім′я холодний дощ напише, В вікні… Ти майже рідний… Майже мій…

ПРІРВА Я лежу десь у прірві, І дивлюся на небо… Я лежу і не бачу берегів полонин… Моє серце розірване згадкою тебе, Моє небо безкрає уповільнило плин… Мої очі звикають до чорного світу, Моє сонце вже світиться десь в глибині, Я покірно тягну болю чорнії віти… Все поросло травою, все загасло в мені… Може десь, там, далеко

Page 57: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

57

В світі дихаєш ти… Я звикаю до болю… Повна вщерть самоти…. Я лежу. Я покірна. Нижче важко збагнути… Ніби світ нереальний… Ніби серце прикуто… Моє щастя загасло. А коли ж воно було? Моє небо щезає, моє листя загуло… Полонини далекі крають душу весною, Полетіли лелеки… Я уже не з тобою… Листя тихо шепоче. Я лежу. Все даремно… Тільки квітами жалю поросли береги… Теє сонце востаннє вже лине до мене… Воно світить яскраво… Та не гріє мене…

ВОНА Навкруги неї – трава… А поза – хмари, поламані й сиві… І блукає назавжди сама, Між людей і зірок єдина… Вона піде у ніч блукати – Вона любить самотні сни… Може, долі собі шукати… (Може, знайде твої сліди…) І холодне марево неба Враз охопить і заболить – Більше імені їй не треба… Ти забрав його в першу мить… Більше темряви в ночі темні – І лежати самій, без сну… Хай надії її даремні – Я забуду і заберу… Не відпускай, і серце не жури…. Хай ніч помре… без залишку Навіки. Не оглядайся – не її сліди… Спини… Забудь… Стули її повіки… Її небо уявно весняне

Page 58: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

58

І Самотність – її ім′я… Вона довго тебе чекала… Дочекалась. Нажаль не я…

17 ДНІВ САМОТИ Твої кроки лунають у темряві, Ти крадеш мій подих востаннє… Божевільні думки, перевернуті… Ці 17 днів у стражданні… І зіпсоване небо спогадом, На дванадцятий день заболить… Ти забув мій погляд прихований… Я не знаю, що далі робить… Я ховаюся в теплі спогади… І ховаю тебе від променів… Я зникаю вже з твого обрію, Наче зірка, тобою похована… Ці 17 днів пролітають Як один – їм довго не жити…. Мої сльози тебе не спіткають… Все минуло, не треба жаліти… Я живу в перманентному болі… Намагаюсь забути, де ти… Все… Дарую тобі, недоле, Ці 17 днів самоти… Ці 17 днів воскресіння Пролітають, як спогад… пусте… Вириваю із серця з корінням… Забуваю… І кличу тебе…

Page 59: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

59

Катерина Крошко, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

УКРАЇНО МОЯ! Простяглися лани на крутих берегах, Розцвітає у лузі калина, Колоситься зерно на безкраїх степах – Все це рідна моя Україна! ЇЇ велич борів, тихий шепіт річок Прикрашають, мов дивную квітку, Бо танцює вона свій прекрасний танок, Мов чарівна красуня-лебідка. Батьківщино моя, материнська любов, Уособлюєш ти всі багатства. І думками все лину до тебе я знов: «Українці – єдинеє братство!» І коріння моє проростає в тобі, Моя зоре прекрасна, небесна! Я сьогодні скажу лиш відверто собі: «Як зганьблять – ти відразу воскреснеш!» Ти дивитися будеш високо з гори, Простягнувши у вир свої крила, Красуватися будеш до тої пори, Поки жити усім нам є сила. Україно моя! Ти живи й процвітай! Кожен день хай проходить як свято! Батьківщино моя! Ти завжди пам’ятай – Буде щастя у тебе багато!

Page 60: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

60

* * * Цвіте калина біля хати, А думка в голові летить. Вона, немов старенька мати, Схиливши голову, стоїть. Стоїть і думає про тебе, Не згасне посмішка, горить, Зі слізьми дивиться у небо – І серце рідної болить. Болить тому, що ви так швидко Забули батьківське тепло. Вам ніби страшно, сумно, гидко Згадать, де хороше було. Та попри швидкий плин років Ви прийдете іще сюди – Згадаєте тоді батьків, А їх нема... нема куди...

ШКОЛА

Шумлять тихенько явори, Веселий сміх луна довкола. Навчання, гомін дітвори – Всьому радіє наша школа. Стрічає радо першачків, Привітно двері відкриває. Тривожно в серці у батьків – Країна знань усіх вітає. Останній раз випускники Виходять на шкільнеє свято, А друзі, вчителі, батьки Бажають успіхів крилатих.

Page 61: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

61

З останнім дзвоником вітають – Навчання років не забуть. І школа тихо промовляє: «Усім вам, діти, в добру путь!»

БАТЬКИ У СВІТ ДАЛИ ДОРОГУ

Батьки у світ дали дорогу, Життя одне: і сум, і жаль. Ділили з нами всі тривоги, Не раз розвіяли печаль. Вони, мов голуби, воркують, Любов’ю тішать і теплом, Нам щастя кожен день віщують, Пригрівши батьківським крилом. Ці дві людини: мама й тато – Мої порадники святі! Хай буде щастя в вас багато, Не болять руки золоті! До школи повели за руку У незнайомий дивний світ. Не вірили ви у розлуку, Було усе: падіння й зліт. Ваші поради і повчання У серці будем берегти. Ви, попри строгі нарікання, Готові руку простягти. Дні без упину пролітають, Лиш не старійте, а цвітіть! Вас діти люблять і вітають, А ви на радість нам живіть.

Page 62: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

62

Колись, коли пройдуть тривоги, Роки полинуть в небуття, Не забуваймо ж ми дороги, Де подаровано життя.

МАМА

В хвилини горя дарували Велику радість у серця, На поміч завжди поспішали, Були і є нам за взірця. Ви завжди радили, хотіли, Щоб доля щастя дала нам. Добру навчити нас зуміли, За що спасибі кажем Вам. Для нас Ви завжди.як калина У ріднім батьківськім краю. Ви найрідніша нам людина – З любов’ю це Вам говорю. Вклоняюсь низько Вам, доземно! Повірте, що старання ті Ви нам робили не даремно – Уклін за руки золоті! Цілую їх в погожу днину, І цілуватиму не раз. Спасибі, рідна нам людино! Ви – найдорожчий скарб у нас. ВЕСНА НАСТАНЕ ЩЕ... Не плач, адже прийде весна, В душі пелюсткою розквітне. Тобі всміхнеться лиш вона І мовить сонячно, привітно,

Page 63: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

63

Що небо й досі голубе, Пташки співають, цвітуть квіти. Все це чекатиме тебе – Лиш варто дуже захотіти. Адже не може бути те, Що ти постійно тужиш, плачеш. Зима все снігом замете – Цього не буде, ось побачиш. Але ти тільки не втрачай, Живи спокійно, при старанні. І миті щастя помічай – Вони у тебе не останні. КРІЗЬ СТРУНИ СЕРЦЯ

Шляхи її незвідані для тебе, Не знаєш ти її життя, Не бачиш, як милується на небо Й по ньому ніби лине в майбуття. Із нею випадково ви зустрілись. Не думав про це ти, не відала вона, Що долі ваші вмить перехрестились – Коханням серце дихало сповна. Та бачу, не судилося з тобою Ділити їй і радощі, й жалі. Єднати вдвох вам щастя із журбою, Нести дітей на батьківським крилі. На жаль, в житті усе минає, Проходить щастя, радість і любов. Її для тебе більше вже немає, Нема й тебе для неї знов і знов...

Page 64: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

64

ЮНАЦЬКІ ДАЛІ І знову осінь, знову я Постійно думаю про тебе. Все згадую твоє ім’я, Вдивляюся в осіннє небо. Мій погляд хмарами летить Й когось шукає дуже пильно. О Боже, як душа болить, Що ми не можем жити вільно. Без тебе я – це вже не я, І ти без мене так далеко. Ми носимо одне ім’я, Неначе два крила лелека... Мені так шкода, що колись Ділить не будем радощів й печалі, Хай серце буде рватися увись - В незвідані оті юнацькі далі.

Наталія Кушик, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ВЕСНО! Навіщо, весно, ти мене частуєш Новітнім сонцем – сяйним янтарем? Колись то тайний мід був цвітних тем, А нині мідом тим мене отруюєш. Візьми собі принадність, юність, щирість – В заміну вічність сиву донеси… Щоби не взріти більш, що ти єси, Щоб не відчути більш твою стосилість. Ти, весно, не пильнуй мене - облиш! Не варто так бубнявіти розрадами.

Page 65: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

65

Щасливою я буду листопадами, Торкаючися пам`ятних облич. А нині мід твій пахне мені ладаном.

БУДЕ СВІТЛО

ще світанку біла корова із снів синів світла не вийшла

Валерій Ілля До рОзсвіту подається… Світ од теміні вертає. Мати-Иволга озветься: Гой світає. Гой світає! Бгають днину персти прАсвіту… Перш-но півень окличається, Синів світла снів корівонька Відцурається. Відцурається!

До рОзсвіту путь молочную В небесі Вийде Сонце на світаночок У росі. Та сльозиною журно – тужою прАсвіт вмиється: Що ж це нинечки на Вкраїноньці Буде діяться…

МІСТУ

Кохане місто. Вечір правдолюбець У невідому путь. Коли б не ти Весна у місті відчуває згуби. Те, що згубили нам не віднайти. Кохане місто! Постривай, мій краю, Я повернуся враннім жовтолистом.

Page 66: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

66

За все погане поночі картаю Свою я душу, мов би місяць чисту. Кохане місто. Солодко і стужо Здіймає спогад мрійні зачинання. Бувальщина моя із вірнодружби Переросла у трепітне кохання

ПІЗНЬООСІННЯ ВІРША

Оговталось. Настала днина, Мов сива змучена бабуся з козубом. Оголий стовбур. ( Осмів пізньоосінній дуб ) А холоднеча! – Ні побори, Ні думку на розвій пустити, Ні зубові утрапить зуб. Довкола тихо. Не до снаги такий надміру супокій: Зовсім зогірш лисніє лихо І хмурий день, Неначе хмурий гріх. І хтось, неначе мних, - О днино – днихо - Не опустився врешт до вірних мрій. І не пійдеш ніяк на перебій (О сиве лихо ли… )

* * *

Рожеве хмар`я на хатках засіло. На горизонті сон вита леткий Дрімає поле вироблене сміле. Над ним тяжіє гайворон старий. Там десь-не-десь із бовдура замліє У хатці грає сонячний світляк

Page 67: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

67

Летить життя. Здіймається вечір`я Над полем птах однісінький кружля Пустилась ніч у мандру таємничу Погас світляк. Прямує до зорі Там десь-не-десь враз тухне і звеличується Смутливе щастя на моїй землі.

ЗЕМЛЯНА ПІСНЯ

Немов ганчір`яна травиця, Ой лЮбко до їй притулиться! На прУжинах пружні зелені Стриконики запряжЕні. Зблис лист залитий літнім сонцем Осердя у світляній миті ДитЯто зелянІї села ЗастЕляно… Земля весела Ой леле, Ми таке впомині Лише на зЕмлі Україні.

НАРОДЖЕННЯ

Кілька нарисів Привабливих доволі, Трішки солоду Тяжкого, ніби мід… Шинкаревої шахрайської сваволі. Ковалевої наснаги до робіт. То перлиною плекає ся дитя, То сміється пурпурове в шибі слово: І утомою Щосило задивля Викохане Виплекане нове

Page 68: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

68

ЕПІСТОЛЯРНИЙ СОНЕТ

Тяжке безумство слухати папір Пошерхлий, шарудливий, віч-на-вічний. Митцем владує на легкий манір: Тепер - щасливий, завтра він трагічний. Багацько літ під люстрами зі свіч Творилося котресь нехитре чтиво. То ті рядки стрибали навсебіч, То на листках полеглі хворобливо. І так було… і буде так відчас Допоки не зійшли з орбіт планети І сі рядки служитимуть для вас. Живі допіру вдумливі поети, Що сміють зримувать найвищі лети Благих планет і щонайвищих крас.

ВИШНЕВА ІДИЛІЯ

Вишня посміхається соком щоковито Хмариться довкола Криється гроза. Літепло нектаром на щоку пролито Крапає щосили Вишняна сльоза. Солодко і тужно зачерпа чекання Кухликом буденним Твій світлійший друг Може б, із веселкою зникло сподівання? На мізерних вишнях Долі виднокруг

Page 69: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

69

МИТТЄВА МІНІАТЮРА Поет – то завше є печаль Кохання також Болю скиба (тобі) А ти свій щем і жаль Ковтаєш, ніби бульби риба Ступаєш... Йдеш, мов сам не свій О Боже, дай крихтину смерті! я нині все тобі віддам, щоб на хвилиночку померти

* * *

На небі срібний є казан В нім сніг підходить, мов на дріжджах, Щоб згоже, виважене нам Ліпилось тісто сніжно-сніжне. А, як прогледять, То злетить Дрібною мучкою на землі Блискучо-сріблий балаган Озимне ліс, покриє греблі, Щоб на ґринджолах виїжджав Червонощокий Дід кожухий, Щоб дітворні у срібний час Були сніжниці в кожні руки.

СВЯТКОВИЙ СНІГ

Сніг пухкий, неначе пляцок, У долинах, над оселі. Настрій змушений відраддям, Бо прийдуть свята веселі... На Андрія – ворожбіння, А Варвара день приточить.

Page 70: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

70

Миколайкові торбину Вся дітота поторочить. Хто дарунок, а хто різку Дістає із того сховку... Сніг пухкий вгорта берізку – Розпорішує обновку. Далі терпне, доки стужа. Морозець майструє шибу Новоріччя файне здуже Йде сніжочком: дибу – дибу...

ВЕРБА

Наснилася вербі весна В яру засніжнім і замрілім, Немовби річечка шумна Журкоче в цвітах яблунь білих. Мале хлопчатко за село Жене на молоде зело Теличку красну в латках білих. Стукоче десь завзятий майстер – Ладнає стріху після зим. Задивлена стоїть верба- Втішаєсь листом запашним, На жаль, ті шати снились їй І яр завмер: під сніговій...

ТЯЖКЕ ГОРЕ

Тяжке горе у Миколи – впокоїлась теща, і забуть її Микола

неспроможний все ще! Він сидить собі на призьбі

темний, наче хмара, із очима, мов напроти тещина примара.

Page 71: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

71

Бачить кум його Омелько, що страшенне лихо.

На гостиночку прийшовши, промовляє тихо:

«Співчуваю, кум Миколо, я тобі без межі,

та здається в тебе й тещі не було мережі.

Може, ще, товариш, в тебе покриття бувало,

але в мами, то вже зроду дах не покривало».

Голову підняв Микола, обітер сльозину,

і на серці стало тяжче від цього спомину:

«Знав би ти по чім горюю змовчав, куме, краще! Гнала з терену горілку

теща запропаща! Упокоїлась проклята й не змогла сказати,

як горілочку рідненьку сміла приховати...

Ось таке-то тяжке горе, і тому страждаю,

бо, де схована тернівка я не уявляю!»

ЗАКУПЛЯЛИСЯ

Захотілося Степану Ковбаси поїсти

І з такої він нагоди Вибрався у місто.

Побродив, попридивлявся На тутешні ціни,

І надумався чинити

Page 72: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

72

Допотопні зміни. Накупляв собі додому

Буряків чимало, Бо його таке шахрайство

Вже не дивувало. По дорозі вздрів сусіду –

Хурика Тихіна (той придбав собі на ринку

зо півторби хріну) «Хурик, слухай – каже перший –

Що за чудасія? Буде в тебе розлад шлунку

І дискінезія!» «То байдуже, – Тихін мовить, -

Що такі прогнози. Я ходжу за салом жінці І в сніги, і в грози.

То, сусіде, дуже файно, Що оте буває,

Бо дружина того слова Ще і так не знає!»

ЧАПЛЯ

Говорила до матусі білява Тетянка:

«Мамцю, я в родині нашій, ніби самозванка.

Ви із таточком – чорняві, а бабуся – сиві!

А мене лелеки білу принесли на диво!»

«Ой дитинко, тут немає чому дивувати:

залітали тільки чаплі до нашої хати,

і одна з них розгорлалась (попід бабу Клаву),

Page 73: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

73

що ця дівчинка гарненька на сусідську славу».

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Став Василь перекусити

Біля гастроному. Поряд нього біга песик, Певно, що без дому.

Стало жаль Василю псини, Відлупив ковбаски

І тваринку пригостив він В знак своєї ласки:

«На тобі, мій добрий друже, З`їж смачненьке кільце, Покрути мені хвостом ти

За хороше дільце. Розумію, тяжко жити

Зараз і собаці. Поживися, бідний друже,

Хоч з моєї праці!» Пес понюхав, облизнувся,

Розтуляє рота. Вибігає раптом панна

Із-за повороту. І фігурна, і спортивна,

І вродлива зовні, Та фарбовані очиці Зовсім слізок повні. Як узріла цю годівлю,

Так і заридала: «Роджер, песику рідненький,

Я ж тебе шукала! А це що за голодранець

(поряд із тобою) Отруїти хоче псину Мою ковбасою?!»

Page 74: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

74

НЕДЕШЕВА ЛЮБОВ

Істерично заволала Фомина Сніжана,

що вона не вийде заміж за свого Степана.

Він, негідник, зіпсувався: не дарує шуби!

й на прощання так вже смачно не цілує в губи.

Здивувалася Каміла - подруга Сніжани – я і в пам`яті не маю від свого пошани,

але знаю безсумнівно: любить він без тями! Я йому подарувала

«бумер» цими днями.

ПОКАРАЛЬНА МІРА

Говорили дві сусідки про щоденні справи:

«Ой не буде більше толку з цієї держави!

Хай привозять з-за кордонів щонайбільше танків – виганяти із країни будем олігархів!»

«Ну Хавроню, ви й сказали! Де ж таке робити?

Знаєте, як за кордоном будуть вони жити!

Там у них у банках гроші, а ось тут лиш статки,

і вони, по – городському, сплачують податки.

Ліпше ж їх узяти гарно

Page 75: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

75

за товстезну шкіру і на села –

відробляти покаральну міру. Най вони працюють в полі,

порають скотину... І ще з кожного спильнуєм

порядну людину».

СОН

Солодко заснув студентик на занудній парі,

і привиділось хлопчині, що сидить у барі.

Гарна дівчина – шинкарка розливає вина:

декольте глибоке в неї і нівроку спина.

Безкоштовні тут напої, смаковите їдло...

Раптом входить у покої викладач солідно.

До студента привітання, томно тисне руку,

вельми чемненьке питання про його науку.

Присідає потім поряд, наливає чарку і за талію оголу обійма шинкарку.

Їй говорить так миленько і за спину мацає:

«Що таке, моя хороша, абалієнація1?»

Пролетів стрілою снисько і студент прозрів.

1 Абалієнація - вивласнювання майна у римському праві

Page 76: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

76

Ба, із того переляку тужно захрипів.

Викладач знайомий каже: «Звична ситуація!

У студентів теж буває дезорієнтація».

ЖВАВІ КАВАЛЕРИ

Спілкувались дві красуні

На крутій тусовці: Чи годиться до хлопчини Перш підходить дівці? Обізвалась дуже гучно Чорноброва Ганна –

«Підходіть, якщо нема у вас Іншого другана,

Бо у мене раж траплялось На фронті любові

Два мужчини одночасно Як воли ждорові.

Я іж кожним жустрічалась О певній годині,

Й жабирав мене ж них кожний На власній машині. Завше я була щаслива В шатах королеви,

Та діжналися про хитрість Мої кавалери.

На прожчаннячко одненький Чмокнув мене в губи,

Ну, а інший встиг швиденько Підрівняти жуби».

Посміхнулися красуні: «В нас таке бувало!»

І знайомитись до хлопців Знов пошкандибали.

Page 77: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

77

РОЗСАДА НЕ ДО ЛАДУ

У провулочку зустрілись дві сільські бабуні.

Привіталась спершу Катря до бабуні Дуні:

«Шо воно таке, Дуняшо, вродило на грядці?

Зразу ж Ваші огірочки були на посадці.

Я їх виплекала гарно, садила густенько,

а зросли якісь коноплі, матінко рідненька!» Отаке, а що за диво? Все ж було до ладу! Готувала те насіння довго на розсаду:

у торбиночки поклала, вбгнула попід стріху,

ну, а згодом внук приїхав бабі на потіху.

Посадив все у відерця (не трудивсь так зроду), і щодня носив з криниці

на розсаду воду; а прощався дуже слізно – взяв саджанців трішки,

«У гуртожитку, - говорить, - також хочуть їсти!»

Ще казав, як знов приїде будемо садити, І хороші огірочки мають уродити.

Я одвіку розщедріла – Вам дала! Не знаю!

Ось приїде внучок швидко, я його спитаю.

Page 78: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

78

Ганна Лук’яненко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ « Ц І Л У Н О К Н О Ч І »

ЦІЛУНОК НОЧІ

Хтось тим Цілунком ночі Досі мене хоче. Хтось пише непристойні вірші. Не гірші. Думає: подзвоню уранці Своїй коханці. Від її дихання Замолюю гріхи, Зриваючи дахи...

10.03.07.

* * * Схрещені. Скріплені. У дужках Були. Ноту любові Стократно Взяли. Збоченець-вітер Ударив весну. Він присягався Найближчому сну Зрадити мною Своє каяття. І боронь Боже Не довести Цю любов До пуття...

11.03.07.

Page 79: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

79

* * *

«Є моменти, коли тривале мовчання набагато виразніше, ніж найкрасномовніші слова...» О.Мередіт

...Сон викривив нове сторіччя. І відпиляли руку від руки. Хто зачинив твоє обличчя? Хто? Вороги? Говорять, що темніє Моя фарба З кожним рядком. Лишається її молить, Невпинно мовчки і задарма, Та що я вдію, Як рука болить...

14.03.07.

* * * Краплина прісна Не врятує світ. І хай розірвуть Мене почуття, На сухарі залишу лід В словах домашніх Та чужих. Суддя Тобі розкаже, як жаліти Жінку з волошками В очах, М’яку картинку На ризик свій і страх. Краплинці прісній Тісно. Впіймав її великий птах...

14.03.07.

Page 80: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

80

* * * Все частіше до мене Приходять вони – Безхребетні образи Миру й війни. Перший – світлий, Пташки на плечах. Другий – чорний, Сльози в очах. Манить той, Що праворуч, Утопію ранку вивчає. Зліва – грубий Штовхає, а ще Чимось гострим На моє плече зазіхає. Чути лагідний голос, Що все мине. Ті слова лише чорний лає, Значить, знає...

03.04.07.

* * * Коньячний спирт Зриває горло. Не запивай. Дочекайся мене, Безпритульний вітре. Слово дай. О, люди! Потворне знає, Як, коли і кого надихнути. Розпухли книжки Від щоденної брехні, А проміжки міжчасові І міжстатеві – ні.

Page 81: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

81

Блукають глухими Вчора, сьогодні, завжди. Зажди, Не розбавляй правду Завтра. Й ніколи. Запах епохи. Колір артерій. Венозна школа.

23.04.07.

* * * Не перестаємо Боятися темряви. Прямувати до світла Крізь сльози істини. Поезія – заявка на вічність. А Ви? Словами без ціни. Мовчати пізно. Стає у світі тісно. Дійсно. Є 40 мільйонів Варіантів долі. Кожну годину Змінюємо їх. Години добро-буденно-кволі. Можливо, ця Не з таких?

25.04.07.

ХМАРАМИ ЗАРОСТАЛИ МІСТА... Все одно. Хмарами заростали міста. Змушували вірити небу. Холодно.

Page 82: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

82

Не треба залізної дороги, Потрібна золота. Пекельної дороги не треба. Пересновують люди. Їхні плями забули натхнення. Чорно-білі ікони повсюди. Час рівнодення.

01-03.05.07.

* * * Не вибачаюся За правду, Зім’яту двома руками, Гірчичну й солену Ста віками. Не треба про смисл Мистецтва горлати. Зруйновано ґрати. Й ґратчастим, світлим, Правильним рядкам Кінець. Катарсис взято під вінець.

07.05.07.

* * *

А в цей час совісно сплять демокрадії режиму демократії...

Бездіяльність Укрила Дніпро, Намацала слабкість І щезла. Корупція ставить тавро На жовто-блакитні жезли. Нагріті руки не знають ціни Поморщеного обличчя.

Page 83: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

83

В залізних левах Їздять пани Нового сторіччя. Час загортає в своє лоно Політику, як гостинець. Бій без правил і за законом, Де переможець – псевдоукраїнець. Рідна держава Наша відкрита, Кожному демократу – Свій антипод. У тебе є бездоганний арбітр – Твій народ!

28.05.07.

* * *

Нічого не треба, Лиш висохле небо, Що скидає простирадло Вилюблених очей. Відомі сусідки Збирають пожитки – Зоря до зорі, Пил космічних речей. Нічого не треба, Лиш крапельки щастя Згорніть у мішечках, Роздайте усім. Спустошені очі Говорять уголос, А ноги біжать по росі...

09.06.07.

ФРАГМЕНТИ ІСТИНИ Чаклуй На периферії смутку. Цілуй

Page 84: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

84

Блакитну незабудку. Збирай в долоньки Спів пташок І сни пухкеньких подушок. Лети пір’їнкою Прозоро, За вітром в небо Неозоре. Ту ніжність ти відчуй, Дізнайся про неї все І повертайся.

17.06.07.

* * * Від черепа до немовляти І радості перших кроків, До першої палиці й зради, Важливих життєвих уроків, До першого досвіду й гирі, До перших випробувань долі, До пристрасті, До почуттів, котрі щирі, До відповідальності поволі, До пам’яті в щоденному арешті, До буднів і порозуміння, До зрілості, до сенсу й місії нарешті, До розуму покоління, До мудрих днів і старості своєї, Тихого плавання Пришвидшеною течією, До квітів, що лягають На труну дубову, До черепа і знову, й знову...

18.06.07.

Page 85: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

85

* * * Під тиху музику сопілки Ти робиш перший рух І пусто якось почуттям: Скрегочуть, топлять дух, А потопає радість... І до того ж Спускаються павучками Секунди на підлогу.

Не вміємо тримати щастя В системі виплеканих митей, У сітці виплаканих втрат. Не помічаємо душі в зіницях, Рахуємо по них число карат.

У тихій музиці сопілки Безкрайня доля спокою. Збирай свою мелодію, Доки вона є.

19.08.07.

* * * Любов не спіши полишати – Мої слова на паперовій біржі, Одягнені в заморські шати, Обернені у вірші. Таблетка розчиняється В аквастакані, Предтеча віоли гуде, Погане розчиняється В коханні І більш ніде.

03.09.07.

Page 86: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

86

* * *

Осінь Розвіяла килимову радість Відчайдушно. Розвели гілками стомлені дерева. Безпорадність слушна. Холодна нікчема. Відреклося літо Від свого чар-зілля. Герострат сердитий, Бліднуть шестикрилі. Сімома очима Витріщилась осінь, Як не витріщалась досі.

14.10.07.

* * * Зав’южена стежа, зав’южена. Застуджена душа, застуджена. Я стежею тою йшла І застудилася. Так сталося. Торгнуть, торкнуть небеса – Вже попрощалися. Ой, лебедонько моя, Душа – криницею. Зав’яжи мене у світі Таємницею, Світовому світі Швидкоплинному, Де була колись Щасливою дитиною.

22.12.07.

Page 87: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

87

Анна Малігон, студентка магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

* * * коли постарію купуй алое для передсмертних кімнат мандруй лабіринтами моїх зморшок відміняй авіарейси до потрісканих материків гортай сторінки потемнілих долонь ...і будеш пригорнутий...

СОКІЛ

Я була лиш для тебе. А ти був сокіл. Сокіл над бруком найвищої з Атлантид. За нами тягнулось небо вишневим соком, І щиро байдуже – „над” чи „під”. Ми просто хотіли, обганяючи світ і рух, Отак лишитись навіки в основі лету. А ти взяв та й поснідав із інших рук Від мене далеко. Сталось тоді – ой чорно, чорно, як для обох, Так і для Бога, що довго ліпив нас. І був безпорадний у цьому Бог, Зі скелі кинувсь. А ти собі сокіл. Рятуй же його, давай! Вгинайся, нехай доведеться криво. Інакше – який же без нього Рай? Кому здались твої крила?

Page 88: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

88

* * * парк як десятки подібних парків що лишились за нашими спинами зараз у мене важкий хребет і тому я сидітиму довше а ти легкий ти майже повітря ти порожнеча ту то лети покидай покидай багато на світі покидьків як сухих безнадійних дерев може дзвінкий пісок із очей твоїх бризне знаєш так довго не плакати не те щоб шкідливо а велике нахабство знаєш скільки потягів я ковтнула щоб дістатись до цих вогнів бо за кожен мушу віддати все ...парк у жовтні стане вологим і диким сороки порвуть голоси

Page 89: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

89

кладучи під язик недопалки літніх днів бронзові скорпіони сотворять під корою храм і будуть вимолювать весни на пружному нотному стані повісяться сорочки... але ж ти не покинеш ні?... мене...ні його (а може її) ще не хочеться вірити в цю затяжну нелюбов як не хочеться бути ще одним парком за легкою твоєю спиною

* * *

Вкрутися нахабним гвинтиком

У яблуко цього полісу Навмисно вкрутися гвинтиком, бо черви –

То твар слабка. Дихай блаженну кіптяву. Тут і перевиховуйся, Намертво пам’ятаючи

Казку про Колобка.

ПОЛІТ Ловила ялина

повільне жовтіння глиці Немало молилась малина –

Page 90: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

90

дощу боїться Змело помело Загуло

і не я мов лину Минаю ялину

ай лав ю моя малино

* * * Ти – ніякий. Мов крейда. Ти Незворотньо вчорашній, І ти вже не сонце мені. А сонце – Сліпий перелітний сторож. Я очима вбираю слово, Щоб його До осердя Налити Голосом. Зачепились вечірні промені За біль Крейдяних сторінок... Я не встигла тебе дочитати Бодай до колін, (та сама на коліна не стану) і що ж там чита... ...ти – просто ніякий. І може тому Так часто Ніяковію Перед сонцем Вчорашнього Дня...

Page 91: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

91

* * *

А зорі м’які тут. Мов очі сіамських котів. Приходь і торкайся, коли незагоєно гірко. Мені віддавати мене ти ніяк не хотів, І птах потягнувся незримим продовженням гілки. У птаха важке було серце. Тому висота Невпинно давила (а може, давала польоти). Я довго дивилася в очі небесним котам, І в жодному з них не світилось бажання вколоти. «Віддай...» Ще маленька, а вже не належу собі. Пом’якшали зорі – то чудо всередині чуда. Народження слова, мов тиха оса на губі... Вже губи нахмарені. Небо мовчати не буде.

* * *

А було б веселіше впасти на лід... А так...сиди, бо зіпсуте не тільки літо. Скільки ти перетерла в собі еліт, Щоб нарешті відчути себе елітою?! А янгол – ну що він? – такі часи... Ти скажеш: і не просила я його! Але ж ... кому падіння твоє нести? Як не соромно перед янголом?

* * *

нехрещене море зелена потреба душі а мій некоханий ворожить мене над водою хотіла втекти і хотіла хрестити дощі прозорого краю де збудливо пахне тобою тікати від півдня впустить у вуста коляду кошлатою зіркою висікти снігу із висі щоб тишу зривало скрипом коли я йду нехай у нікуди аби лише звідси

Page 92: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

92

* * * В очі дивитись голодному псові Ніяково і лячно Бачити сни до нудоти попсові Плакати «жисть собачу» Трамваї чекати по півгодини Жити з ким доведеться І знов прокидатись майже людиною З великим проектом серця

* * * Первісний дощ обмацує траву, Знімає з неї порох і підошви. Когось я знов пройду, переживу І будуть ночі – довші, довші, довші... І ця гроза коротка, наче гріх... Вода дощу посічена травою... А хтось хотів погратись, та не встиг. Тієї ночі я була живою.

DON’T LETS TALK ABOUT THAT дама в чорному біле хвилясте волосся і п’ять леопардів такою приснюсь тобі вперше так пахне сама недосяжність за мурами слів за стінами таємниць і незнаною висотою (сиди вже ти я постою) один леопард

Page 93: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

93

змащений кров’ю досягнень а як же без крові інший наче тінь чи щоденник маленької дівчинки він всі мої страхи носить свідомі і підсвідомі третій – найбільший то замаскований Охоронець бачиш очі небесні та крильця мініатюрні проглядають між цяток обирай собі звіра то швидше будеш розтерзаний а решта два прості леопарди так мені захотілось природної звірини (тут нема нічиєї вини) але don’t lets talk about that давай краще глянемо яка я прекрасна у другому твому сні русява ляля рожеві коліна білий смішний сарафанчик час від часу сповзає

Page 94: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

94

ти цілуєш мене у плече (молочне плече і смагляві губи!) «так це саме вона я хотів її все життя» ти добре подумав кого все життя хотів? може давай познайомимось і знаєш які попереду зими але don’t lets talk about that я майже рік не палила Winston а так ніби вже років двісті не їм чоловічого м’яса а як же без крові дивна моя любовиця дивна у третьому сні я гола з сумними очима без леопардів без плечей і колін і трішки тебе під серцем а ще попіл та сніг попіл та сніг на слизьких кордонах візьми-но на руці ховаєш

Page 95: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

95

ховаєш ховаєш усе що маєш на думці і коли я жива вириваюсь тобі зі снів і питаю що ж далі як далі тримати небо don’t lets talk about that чую у відповідь

ПОТРЕБА ВОВКА. ВОЛОХАТА МУЗИКА

ждеш коли побреде у важкі непроглядні замети цей рік що сказився напханий гнійним сумом жовтими цятками валер’янки всонцений у спину старого письмового столика зачатого в СРСР наче камінний привид молодого заходу полохливо обнюхує скло тягне гострого носика тане у бузкових тонах кімнати ждеш невсипуще жадібно зотліваючи ждеш свого вірного вовка що нарешті не гляне в сторону лісу поклавши на твій живіт голову і себе забувши про шепіт рудої глиці під лапами не маючи діла до крові сарни але тверді долоні червоніють від вовчих ягід ВОНИ всі тікають стискають між ікол свободу лишають або тільки запах або затяжні подряпини або сірі ворсинки заплутані в килимі а останній той взагалі нічого хіба лише вовченя на добру і довгу пам’ять

Page 96: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

96

ждеш а ще ж кілька зим сидіти спокійно спостерігати як до оселі входять нові персонажі більшість з родини елжі та ще кілька самсунгів і так ось нести волочити по всіх роках забинтовану пам’ять вистромляти душу як жало з метою пройняти когось із тих кому й на фіг не треба твоя душа ждеш так повзе мов по слині осінній шум стомлено листопадиться до продажних будівель де кожна цеглина сліпа ерогенна зона спрагло хапає вицвілу ласку води ти ж вечорами нервово пишеш той ти... ...хий стогін вижатий дохлий стогін аби взагалі щось писа... ...ти потім береш величезний віник і швидко знімаєш зі стелі хитку волохату музику чуєш як грає крейда під ніжками віртуозів як вони розбігаються безпомічні та бездомні це перша ознака пустки в самій тобі загнивання в колючім гнізді дротянім це дійство захланності проминання холодне тупе безгрішшя знов роздира кишені разом зі спиртом заходить біжить у світлицю тіла Цупкий Оптимізм збираєш останні сили (плюс деякий капітал) біжиш купувати маленький пакетик з чимось що має назву «кальмари» пожовклий уламок розкошу ждеш

Page 97: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

97

ждеш золотої погоди ніжного вовка маму з базару вгортаєшся в ковдру як мертва античність у свіжу тогу але замість мами з’являється п’яний вітчим ...грубо обмацує двері... ...тримає виделку як зброю... береться виносити чорний пакет зі сміттям (аналог земної кулі) довго довго діловито глибоко наче мислитель він розглядає відходи і раптом – голосом громовержця – «хто їв кальмари?!» ...та ніхто його не боїться хіба посивілий дощ дещо притих і свята валер”янка сонячними очима тягне у спокій підходжу- даю трударю-роботязі на цигарки хай не кричить але страшно: скільки у нім живе волохатої музики

* * *

Скільки в картах (моїх) чорноти, чорноти нерозчинної На коня б – і втекти, але ікла ростуть у коня. Відчуваючи пекло пробитою наскрізь печінкою, відчиняю вікно (а чи вітер мене відчиня?) Я згоріла дотла. Я не вмію уже обпікатися. Карий погляд – наостіж – давно не ятрить. Не ляка. Майже вічна, бо маю сім тижнів на п”ятницю І одненьку любов, що засіла мені в печінках. Щоб отак повертатись у дні – безтілесно холодною. Перегризла в собі не один розперезаний сміх. Наливається серце...лежить під важкою колодою... І чия в тім вина, що багряне воно, як у всіх? То кривенький божок усміхнеться за синьою брамою, То зачепить сумління нетиснута дружня рука.

Page 98: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

98

Прикладаюсь до неба всіма перестиглими ранами, Але звідти – ні слова. Лише глибина витіка. Скільки в картах (моїх) чорноти...чорнотівщини дикої! Так безбожно програти...Заріж мене всю! Чи загой... І скрипітиме біль під важкими, солодкими іклами. І минатиме пекло. А людям потрібен вогонь.

* * * портрет чоловіка пропахлий кленовим духом виходить за рамки приблизно опівночі зупиняється над її волоссям куйовдить гнізда сліпих почорнілих марень запікається синя кров майже на кожній галузочці скоро скоро вони зустрінуться промовляє пухнатий пил по кутках кімнати отак зависає до ранку невидимий ще портрет чує як губи її виносять слова з невідомості А ЩО БУДЕ ЗІ МНОЮ НАПРИКІНЦІ ОСЕНІ? ...і здригається чоловік... ...рветься сон про підступного юнака... лише за вікном стійкий

Page 99: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

99

мідноокий мороз вводить хребти деревам

* * *

я знов наче п’ять років тому занурююсь у любов у майже патологічну пристрасть переглядаю невдалу короткометражку невідомого режисера там наше північне містечко а в центрі стара повоєнна двоповерхівка і спорожнілий двір (де що тільки не росте) але той двір уже півстоліття не заслуговує на любисток сутінь і відчай повзе по яблунях тільки земля не змінила запах у ній метушаться товсті мурахи збирають важкі фіолетові сльози дощового передвечір’я а по той бік цієї смутної ідилії достигають новенькі офіси ці вікна

Page 100: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

100

бачили все що завгодно тепер це мобільні центри аптеки стоматологічні клініки всякої всякої всячини тільки не видно восьмирічної дівчинки за подвійним склом за білим-білим тюлем дівчинки що вчиться писати велику як небо зиму натомість сумна одинока жінка заходить в аптеку боячись кинути оком вліво де стояло маленьке ліжко... ...я знов утікаю кришу цю любов на землю мов копійчаний пряник (хай позбирають мурахи) я бачу як розгубився будинок по цей бік ідилія по інший офіси покинули люди вологі невигідні житла пережиті старі іграшки ...тихі сади передмістя водять мене до глибокого чорного спокою

Page 101: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

101

і коли вже відходжу у ложе снів – саджаю саджаю саджаю любисток між сивих яблунь...

* * *

теплим корабликом губи виснуть над кавою ніби ось-ось чи попливе чи потоне та раптом затіваєш розмову говориш про те що і всі говориш про кінець світу ну годі годі малий не треба ...світ – нескінчений він не має кінця розумієш? ніхто не розкаже коли він почався то ж і не нам судити... який ти щасливий стоїш на балконі і бачиш

Page 102: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

102

земля – ще підліток босоногий із чорним лицем вона комплексує гоїть вулкани один за одним дивиться вгору молиться довго збирає пудру та навесні пудра сповзає зі слізьми земля ще дурненька але колись все ж осягне глибину кольору чорного кольору вогняного бо чорнота то найсвітліша суть а ти пий сою каву і споглядай : у старому вазоні манюсінькі пуп”янки вчаться пахнути на світанні люби свою землю і вір що світ

нескінчений...

Page 103: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

103

* * *

Дотик Цейлону чорний дихає над губами Дах за вікном як човен мічений голубами Під маринадом білим квашені трави трави Милий по вуха в ділі та вкоротив рукава Наче слова із вати наче з піску реберця Індії не бувати доки ти не проснешся Де ж та печаль дівоча? Бабська нудьга повсюди Підеш на право – топчуть Підеш на ліво – судять

* * * ВІРИВ у тебе, вірив. Бога нічим не вразиш. Про небезпеку зриву стали слова виразніш. В білу броню халата лагідний Змій заповз Тихо, як Сонько-дрімко, сіяв списи наркоз. Наче тягнули корені З тебе…тоді пекло Тіло, гріхами порване. Кинутий день на скло. Сто п’ятдесят. Без паніки. Невідворотно. Вниз. Ось тобі місце в пам’яті, Тепла купіль зі сліз…

Page 104: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

104

Олександра Микитенко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Українська мова та література,

іноземна мова»

МУЗИКАНТ Як важко дорожити кожною миттю, Але як легко все втратити… Така тендітна павутина часу, Останніх чи перших хвилин життя – Зайвого, непотрібного чужого існування. Або – просто мить… Коли приходить смерть І життя лине у вічність… А байдужа доля просто грає на арфі Тужливу, але легку мелодію. Вона пише вірші, але… То лише дешеві епітафії, А музика так повільна, Легка й свинцева, Темна загадкова, нерозгадана; Гнітюча, як дощова ніч, Але неозора, як мрія, І вільна, як небо… Музика життя.

НІМА МОВА

Я розумію відчай і тому не кличу долі. Смуток промовляє очима самотності, Слізьми холодного дощу та безнадією. Давно забута мрія вже не нагадує про себе, Більше не тривожить серце… Чому вона не шепоче до нього?

– Тому що воно навчилося розуміти не відомі досі слова відчаю, його німу мову – порожнечу…

Page 105: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

105

МАТЕРІЯ ЖИТТЯ У стишеній вічності Мерехтіла легка матерія Загубленого майбуття. Чи може в незбагненній Темряві прийдешнього Існувати щось так легке Й конче необхідне, Бажане, жадане, чуже… Дивні вогники, Вони ніколи не брешуть, Не плачуть і не страждають, Тому й не меркнуть, тому й живуть, бо Вони – життя.

Ігор Мітров, студент І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

АКАЦІЯ ВНОЧІ Стояла акація посеред ночі, на зірки дивилася; бодай одного й собі хотілося діаманта в корону. Почала оце гілки-руки вгору тягнути – не дістає! Лиш чути вітру сміх й зірок веселі промінці…

Page 106: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

106

«Й до біса їх, оці холодні та блискучі камінці! Навіщо вони моїм ніжним зеленим листочкам та ароматним білим квітам?» Так подумавши, акація заспокоїлась. А з нею і вітер…

Травень 2008

БЕГЛЕЦ Он бежит через ночь, он бежит через жизнь, Через дебри лесов и больших городов. От судьбы и от смерти он катится вниз, Поднимается вверх, разбивается в кровь. За душой – ничего, впереди – пустота; Лай собак, что бегут по следам, в трёх шагах. Он не знает, куда прибежит, и когда От погони избавится; и липкий страх Быть застигнутым гонит вперёд беглеца, Он бежит от друзей, он бежит от врагов, И скитаниям этим не видно конца, Потому что не слышит никто его слов И не может его поддержать, сам прозреть, Чтобы не был один среди дебрей мудрец, Правдолюб и пророк; обрекая на смерть И его и себя… Стадо глупых овец! Ну а он всё бежит, не одну сотню лет Его ловят и бьют, его жгут на кострах.

Page 107: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

107

Люди снова его обрекают на смерть, Потому что в их сердце навеки лишь страх…

Декабрь 2007

ВЕСНЯНА НІЧ Дорога місяця довга й терниста; запалав вогонь Білого Карлика над темним містом: це на ставку небесному розминає крила овіяна веснами квітка біла; тягне зірку вниз невідома сила…

Червень 2008

ГРАЙЛИВИЙ ВІТЕР Збитий Приціл вітру; Стріляє В очі будинків, Б’є руками дерев, Каже, Що треба Повертатися, Стрибає З неба, Хоче гратися. Сміється, Хвилі моря Розбиває Об скелі,

Page 108: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

108

Стрибає До самої стелі, А звідти – На тебе. Хапає Першу ліпшу Хустинку, Пов’язує Твоє волосся, Щоб не падало На очі, А потім грається З тобою Аж до самісінької Ночі…

Серпень 2008 ДИАЛОГ ЧЕЛОВЕКА И БОГА – Сделай так, чтоб не стало лжи, Чтоб пороки исчезли в миг, Чтобы смысл появился жить, Чтобы каждый вершин достиг. Сделай добрыми всех людей, Сделай чистым наш океан, Миллион гениальных идей Не давали покоя умам; Научились мы уважать, Понимать, принимать, любить. Помоги нам себя искать, А, найдя, вновь не погубить! – Какой смысл бросать в костер Раскалённые в жар угли? Или в моря бескрайний простор Полстакана воды налить?

Page 109: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

109

Правда, мудрость, мораль и честь – Всё, что просишь ты у меня, На Земле вашей с лихвой есть, Как в горящем костре огня! Не разрыв, не отыщешь клад, Без ключа не войдешь ты в дом. В бурьянах ваш прекрасный сад, И зачахли деревья в нём. Сделай чистым Эдем земной, Без пощады руби сорняк. Ты поймёшь: говорил со мной Зря. Ведь сам должен делать шаг Ко своей мечте человек, Мир огромный в его руках! Я могу лишь отмерить век И в благих поддержать делах. На меня не надейся, нет! Ты – есть ты, и судьба – твоя. Сам пиши своей жизни портрет. Лишь судить его буду Я…

Декабрь 2007 ДОЖДЬ. ГОРОД У РЕКИ Наевшись досыта продуктов Распада радиочастиц И прочей нечисти, Плюётся туча разноцветною водой, На воду не похожей. Пьют цветы И люди тоже, Подставляют лица Под дождь химический,

Page 110: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

110

Познавая вкус таблицы Периодической. И нравится им… Лишь на утро проснёшься другим, И цветы, Пропахшие выхлопом труб и душ Упадут на землю чёрную, Под тяжестью трупов Погибнуть обречённую На следующий день… Тень Города у реки лишь накроет небо И землю, И молитвам мёртвого Никто не внемлет Из живых, Таких же, как и ты, И я, Разбивая в прах мечты О новом мире без дождя…

Январь 2008

ЖОВТІ ВОГНИКИ Десять жовтих вогників десь там за протокою стали у шеренгу, крокують маршем, співають стройових, світять на інший берег маленькими жовтими іскрами, маленькими жовтими крапками; жалять пітьму боляче… Сиджу на іншому березі, дивлюся на жовті вогники, розтуляю очі широко, зачарований дивним парадом…

Серпень 2008

Page 111: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

111

ИСПОВЕДЬ СУМАСШЕДШЕГО

Иду по своим извилинам, Да всё прямо! Упрямо Карабкаюсь по стенам Непонимания, К неважному и призрачному Приковано внимание. Разрываюсь Между двумя мирами разными, На крик срываюсь, Переходя дорогу на красный; Умираю под колёсами Страха смерти, Шагаю по углям раскалённым Ногами босыми. Черти Кругом – Ожидают пассажиров На поезд Из этого мира В другой. Бегом Безногие убегают ото льва Разъярённого. Люди ищут спасённого В дебрях каменных джунглей. Схожу с ума…

Январь 2008

Її Величність Ніч Ніч… Вітру, темряві навстріч з місяцем-короною на чорному волоссі летить, і зорі-діаманти

Page 112: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

112

блищать у пишних косах; і еполети хмар навколо пліч – Її Величність Ніч…

Липень 2008

КРИЛАТА ПОТВОРА Крізь каміння летить крилата потвора викидає скло на рідкий пісок творить змову проти свого царя наче тиша стрибає з вікна і розбивається на смерть летить крилата потвора жене людей на вулицю обіцяє небо в діамантах блищить гільйотиною змиває думки з обличчя летить крилата потвора співає народних пісень невідомо якого народу збиває мішені плювком ока шепоче рупором дерев летить крилата потвора червоним чорнилом пише гасло на дурній голові і сказившись кричить одне й те саме незрозуміле слово

Page 113: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

113

летить крилата потвора летить крізь каміння летить крізь порожні голови летить крізь теплу ніч дихає пилом дороги яка веде в пекло летить у пекло бо це єдиний шлях летить крилата потвора врізається в дурня й летить собі далі стою з розбитою головою далі летить крилата потвора витираю кров зі свого обличчя і сказившись кричу одне й те саме незрозуміле слово стану червоним чорнилом і мною напишуть знову якесь гасло на дурній голові і епітафію на моїй могилі летить крилата потвора махає прапорами співає «Марсельєзу» жере своїх дітей

Липень 2008

ОЗИРНИСЯ! Озирнися! Зірки нікому не потрібні

Page 114: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

114

З часів Маяковського! Хибні Твої здогади Щодо походження людей. Досить дурних ідей! Давно зрозуміти мав би, Що людина походить не від мавпи. Мавпа не ткне ножа тобі в спину, Як полюбляє людина Робити, А ще – бити І жерти, Тікати від проблем у завтра, Щоб там померти… Людина походить від динозавра – Давно зрозуміти мав би! Зрозумів би – не крав би Час у себе самого На розв’язання Питання дурного, Кому потрібні зірки І для чого…

Березень 2008 ОСІННІЙ СОНЕТ

О осінь, провіснице зим! Птахів виганяєш у вирій І небо фарбуєш у сірий… Чого ти сумуєш, за ким? В кого закохалася ти, Кому пощастило уранці Прокинутись твоїм обранцем, По кому дощі з висоти? А постіль ти стелиш для кого М’яку, запашну, кольорову На поки ще теплій землі?

Page 115: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

115

Втім знаю – це все тимчасово, І зникне кохання раптово У пізньожовтневій імлі…

Вересень 2008

ПЕРЕД ДОЩЕМ Високо співає стара суха земля, дощу чекає, не ланцюгами, а сонцем скута; у хвилину скрути отрути ковтне, і все мине, як блискавка серед пелюсток чорних дощових хмар…

Червень 2008

ПОРОЖНЯ ВУЛИЦЯ Порожня вулиця кличе розмитим криком благає про допомогу вабить тишею шепоче Іду крізь сліпі ліхтарі що давно не горять лиш тихо тліють у сірих сутінках Іду крізь голу дорогу що сліпучим світлом яке швидко наближається відкриває свої таємниці хмільним пішоходам

Page 116: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

116

Іду крізь сміття Всесвіту що його вітер перекидає брудними тротуарами бордюрами канавами Іду крізь калюжі що віддзеркалюють білі очі чорного неба Їх так багато що можуть бачити всіх і все і навіть мене маленьку істоту що залишає нікчемні сліди на сірому асфальті порожньої безіменної вулиці…

ПОХОВАННЯ Мозок плавиться й тече Через дірки порожнечі. Онімілі руки і ноги Йти не хочуть По землі Розпеченій, В імлі З ранку до ночі… Роз’їдає очі Прах мертвої надії. Ховаю мрії…

Квітень 2008

РЕШАЙТЕ САМИ! Шагаю в пропасть под оркестр, Спотыкаясь.

Page 117: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

117

Мне в этом мире негде сесть! Задыхаюсь – Вокруг дерьмо, И не предвидится Просветление; Летит письмо Из поколения в поколение, А в нём – забытая мораль, На которую наплевали Сразу же после Распятия, Все Себя показали Во всей красе, Танцы на костях устроив. Ноев Ковчег разбит И растаскан на дрова, А твари мир заполонили. Прогнили Моральные устои, Стали бесполезными слова, Что в письме написаны. С крысами Живем рядом. Недвусмысленным Взглядом Смотрят с купюр Президенты и поэты. В наряде от кутюр Приходит смерть, Да не с косой, А со взрывчаткой в кармане, Намного ранее, Чем многие ожидали. Грош цена медали, Что цепляют Кому попало, Но мало

Page 118: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

118

Героев настоящих, Намного больше подлецов, Воров, Уродов, Что взяли моду Друзьями притворятся, Сладкими речами голову кружа; Заждалась спина ножа! Что делать, люди?! Что будет С нами, если не поймем, Для чего на самом деле жизнь дана Всего одна! Письмо забытое Не прочтём? Как динозавры, Вымрем завтра Или послезавтра! Те тоже только жрали И убивали Тех, кто слабее… Это нужно вам? Тогда в том же духе продолжайте: Жрите, Воруйте, Бейте, Стреляйте, Ползите вверх по трупам. Но мне кажется, что глупо! Впрочем, Решайте сами, Для чего вам ночи, И дни, И голос мамы, Которая мечтала Хорошего человека вырастить, Когда качала В колыбели

Page 119: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

119

Малыша. И болела Душа, Когда кричал ночами… Решайте сами…

Февраль 2008

Олександра Однороженко, студентка ІІІ курсу, спеціальність «Англійська мова»

SUN One

НАЧАЛО

Небо было чёрное, как будто на него накинули пелену безысходности и тяжёлого предчувствия чего-то угнетающего,

необычного, страшного. Меня это не пугало, и я продолжала идти. Вдруг лёд разошёлся под моими ногами, и я упала в холодную февральскую воду. Все попытки вылезти обратно были тщетны.

Земля осталась где-то вдали. Ещё виднелись огни вечерних улиц. Всё тело свело в судороге.

Попытка плыть к берегу оказалась бессмысленной. Я понимала, что жизнь, как и суша, уходит бесповоротно. Тогда я с ужасом поняла

свою судьбу. Судьбу тех, кто ищет и не находит, просит помощи, а в ответ слышит только эхо, которое цинично насмехается над твоею беспомощностью. В последний раз посмотрела на берег с грустью, и моё сердце наполнилось безразличием. Вспомнила тех, кто остался там … где-то в другом, УЖЕ другом для меня мире. Мои глаза

наполнились слезами, нет, не слезами, скорее всего холодной речной водой. Я больше ничего не видела, но мне стало так тепло, что я

подумала о смерти не с ужасом и страхом, а с чувством преднамеренной радости. Но всё же, заледенелое сердце не

переставало биться. Я слышала его стук, слышала свой пульс, своё дыхание, но не слышала своей мысли. Поняла, что тону и что

льдины проплывают надо мной. Открыла глаза и увидела лунный свет, который пробивался сквозь льдины, протянула к нему руки и услышала, как что-то во мне оборвалось. И поняла, это – моя жизнь.

1. 02. 2005

Page 120: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

120

КТО

(песня)

Шёл он по домам, по улицам, карнизам, Аллеям, площадям. Весь тёмный, в чёрной ризе,

Сзади два крыла, словно ангел смерти, Шёл он в никуда. День был ясен, светел.

Люди расступались, увидев его, Он смотрел вперёд, не замечая никого.

Люди шли за ним, но понемногу отставали, Все ждали чего-то от него, и разум их наполнен был мечтами.

Тростью он стучал по булыжной мостовой, Но один раз взлетел, будто неживой.

Парил он в небесах с усмешкой на губах И смертью на глазах.

Он не умер. Белизна с лица сошла, Через несколько часов и луна ушла. Солнце смотрит с неба на его дорогу, Но взойдёт луна – полетит он снова.

Полная луна в ночь его зовёт. Ты открой окно и увидишь вход

В мир теней ночных, В мир всех неживых.

Ты открой окно, выйди на карниз, Опусти свой взгляд с неба просто вниз. Увидишь там его, шагающего вверх, Идёт он за тобой, ты уже из тех. Навстречу ты ему протяни ладонь, В зеркало смотри, погаси огонь.

Тихо вверх шагни, по воздуху иди. Рядом будет он. Просто посмотри

На людей вокруг, В новый мир войди, в новый иной круг.

Здесь увидишь ты то, чего искал И пойдёшь вперёд среди тысяч скал:

По мостам, домам, по улицам, карнизам, Бульварам, площадям весь тёмный, в чёрной ризе,

Page 121: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

121

Сзади два крыла, словно ангел смерти. Пойдём со мной туда, чем так долго бредил.

9. 02. 2005

ЖИВИ

Год прошёл, как день, иль ночь. Вот рассвет на берегу Земли. Мне хотелось уйти прочь, Но хватило сил дожить.

Именно дожить, дышать,

Слышать, слушать и летать. Ночью радоваться дню И лететь на зов огню.

Затаив дыханье, иду к своей мечте,

Аккуратно по песку, будто по судьбе. Сердца стук и пульс не слышу я,

Всё в тумане: море, небеса.

Лунная дорожка в небо на восток, Солнце светит ярко, звёздный небосвод.

Тысячи светил смотрят на меня Иду я по песку, мечту рукой маня.

Вдруг мечта взлетела к солнца лепесткам,

Я глаза открыла и, увидев сад, Засмеялась, как дитя, радуясь цветам, А мечта парила где-то в небесах.

9.03.2005

NO RAIN ON A DRAIN (song)

Everyone knows the aim,

Everyone knows translation. Fear is like a flame,

Page 122: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

122

U never know relation.

There is no place for love, If there is doubt.

There is no place for move, If there is crowd.

Everything hurts at once, Only fear doesn't hurt. It comes with romance, But reveals with dirt.

The sky is crying with the rain, The sun remembers everything. The time is flowing on a drain,

This city is sleeping on the river. Big cities are like others,

Small are not like all. Real people feel the storms,

Other don't live at all. The flower broke apart,

We didn't touch it. It's life had short part,

We didn't watch it. The stranger told You Your fate, And You were crying in the rain.

He showed You Your hate, And You were sleeping on a drain.

Something got inside, And pain seems so cold.

Strong fear in Your mind, And it's face is old.

This day was long on a drain, The night with no rain is so restless. The guy with black guitar is playing The song of a girl, she is so helpless.

10.08.06

Page 123: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

123

ИЩУ-ЛЮБЛЮ (песня)

1 C Em И мы больше не придём,

Dm Em Ведь нас забыли люди,

C Em В тот день, когда шёл дождь,

Dm Em И больше нас не будет.

2 C Em Остались только письма

Dm G В закрытых под замком квартирах,

C Em Остались только песни

Dm G В забытых всеми наших рифмах.

3 C G Пускай не скажешь правду всем,

Dm Em Пускай я тихо промолчу,

C G Я расплескал весь блеск во тьме,

Dm Em Ведь я давно Тебя...

1 А если мы придем, То никого не будет.

И тихо песню мы споём, И наше небо не разбудим.

2 И мы пройдём по улицам, Забудем жизни, наши дни.

И мы всегда подобны птицам,

Page 124: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

124

Пускай нас двое, мы одни. 3

Пускай не скажешь правду всем, Пускай я тихо промолчу,

Я расплескал весь блеск во тьме, Ведь я давно Тебя...

1 Если я Тебя прощу,

Забудь и Ты свою обиду. И будем снова мы искать, Своих детей по белу миру.

2 Нет, мы больше не придём,

Здесь все больны, а жизнь одна. А мы с Тобой живём,

Бессмертны мы, пусть не всегда. 3

Пускай не скажешь правду всем, Пускай я тихо промолчу,

Я расплескал весь блеск во тьме, Ведь я давно Тебя...

16.08.2006

Нам никто не даст ответ

Нам никто не даст ответ, Ведь на то нам дан запрет. И урок нам некогда учить,

Ведь нам просто нужно жить. 1.09.2006

МНЕ НРАВИТСЯ СМОТРЕТЬ В ТВОЕ ОКНО

Мне нравится смотреть в Твоё окно, Когда оттуда ровный белый свет. Мне нравится смотреть в него,

Когда за ним идёт то дождь, то снег. Всего милей мне сон Твой охранять,

Page 125: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

125

Пускай Ты спишь там не один. Не нужно смысл рисовать

На стёклах стёршихся картин. Мне нравится смотреть в Твои глаза, Что встретиться боятся взглядом. Мне нравится смотреть туда,

Лишь в них прочесть смогу я правду. Мне нравится смотреть в Твоё окно, Недолго сим осталось наслаждаться. Мне нравится, мне нравится лишь то, Что раньше Ты признать боялся.

март, 2008

VERS LIBRE

шершавая поверхность светло-голубых узоров стирается движеньем

солнца в сосуде пыльном, каждый посланный на землю луч

проходит сквозь этот закупоренный бутыль,

чтобы никогда не вернуться обратно, просто каждый забывает,

прошлого нет, мы доживаем чужые жизни заново,

открывая одни и те же емкости несколько веков подряд, забывая все напрочь,

ждём; в каждом побелённом потолке

ты найдёшь дом свой; нужно правильно выбирать траекторию ровно на север,

чтобы снова спать ногами на юг и ждать восхода на левом боку;

закрываясь от солнца, не видишь ничего, солнце – всё;

идёшь по подоконнику в энный раз с другой стороны окна,

Page 126: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

126

не смотря вниз, не дыша, просто живя, доживаешь последнее,

и тебя больше не будет; тебе виднее с этой высоты,

и, возможно, поздно менять всё, ведь легче шагнуть,

раздумья никогда не отпустят; мы – рабы в плену красоты – досматриваем старые фильмы

на шершавых поверхностях светло-голубых экранов, стираем всё, как память,

разбиваем стенку – всё падает; ловушка;

мы – в бутылке. 28.05.2008

ПЕРЕМЕНЫ

Когда вновь понимаешь ты – не быть нам вместе Моим дождём уходит лето. И никогда к нам не вернутся дни те, Пускай, пускай уж мы не дети. Уж вовсе не ребёнок тот я, Каким запомнил, полюбил, потом забыл. И если снова я увижу твоё лицо среди толпы, То вновь тебе я не узнаю. Вопрос возникает: почему? Да просто всё, мой милый, просто – Всё это с нами потому, Что наше небо, наши звёзды, (пускай не знал и не хотел, поймешь потом, теперь ведь поздно) Всё променял ты на жену.

Page 127: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

127

Вікторія Олефір, аспірантка кафедри новітньої української літератури

ЗА ТЕБЕ Я, УКРАЇНО, МОЛЮСЯ * ♫

За тебе я, Україно, молюся! За рідну землю у небес благаю! Перед красою й величчю схилюся, Твого прекрасного калинового раю. Молюсь, за тебе, мати Україно! Хай чорнобривцями ти квітнеш знов, Вкраїнська мова л’ється лебединно, Даруючи щастя і любов. Я помолюсь, за свій народ священний! За українських дочок і синів. За тих хто в час кривавий і вогненний, Твої кордони Батьківщино боронив. І в снах своїх до тебе повертаю, Твоє тепло на чужині беріг, Гіркі солоні сльози проливаю, Коли згадаю рідний батьківський поріг. Молюсь за тебе, мати Україно! Хай чорнобривцями ти квітнеш знов, Вкраїнська мова л’ється лебединно Даруючи щастя і любов. Молюсь за тебе, мати Україно! За рідну землю у небес благаю! Перед красою й величчю схилюся, Твого прекрасного калинового раю. За тебе я, Україно, молюся. За рідну землю у небес благаю!

* Пісня на цей мотив була виконана у Палаці «Україна» народним артистом України Юрієм Рожковим у День незалежності

Page 128: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

128

* * * Я не люблю, ні підлості, ні зради, Я не люблю лукавої поради І втоптаної честі у багно І як живу - мені не все одно...

* * * Багряних світанків роса барвінкова, І зоряні сльози у неба в очах, Холодного місяця срібна підкова, Загублена в сизих весняних ночах. І чари блакитного, тихого ставу, Знов пам’ять у снах подарує мені. А ранішня блідо-рожева заграва, Ніч спопелить у своєму вогні. Багряних світанків роса барвінкова, Знову повернеться серце туди, Де мрія моя і де срібна підкова, Торкається ніжно краєчком води.

* * * Знов, як колись, чарує нас весна Душі струну із трепетом хвилює Биття закоханих сердець дарує, Її діянь небесна таїна...

* * * Тиша забринить, немов кришталь, Печаль моя у ній озветься. І хочеш ти того чи ні, Назавжди будеш у моєму серці.

Page 129: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

129

* * * Зачепився місяць за сосну. Небо в зорях, наче в ластовинні. Теплий вітер нам приніс весну, Росяних світанків очі сині.

* * * Поглянь, коханий як над нами, Зоря єднає землю з небесами!..

* * * Умій читати між рядків слова, Людські серця так важко зрозуміти, Душа людини лиш тоді жива, Коли зуміє істину відкрити.

* * * На терези прекрасних почуттів, Забравши золотий кохання час Жбурне образа жменю мідяків, Туманами незгод розлучить нас.

* * * Золотисто... Осінньо... Пустельно... Фарбує кохання пастельно, Панна Осінь в свої кольори, Усміхається тиша згори, Золотисто... Осінньо... Пустельно...

Page 130: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

130

* * *

Позвольте, вам я напишу Души моей простые строки. Простите мне, что я люблю, Зов сердца нежно – одинокий. Как бесподобен Облик ваш – Как солнца луч После затменья! Любовь опасная игра. Моя погибель и спасенье... Дрожит озябшая листва, Слова все кажутся беспечны, Но лишь теперь я поняла, В своей любви Мы все безгрешны. Моя лишь только в том вина, Что, полюбив неосторожно, Огонь любви я сберегла, Хоть вместе быть Нам не возможно. Зачем я открываюсь вам? Забыть бы все, но я не в силах. Любви нектар, Любви дурман, Он растекается по жилам. Вы для меня – То лед, то зной, Судьбы расплата и награда. Души израненной моей Вы горько – сладкая отрада.

Page 131: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

131

Іван Олійник, студент ІІІ курсу, спеціальність «Німецька мова та література.

Переклад»

Ж И В О Т Н О Е Ж Е Л А Н И Е Т В О Р И Т Ь

ВОСПАЛЕНЬЕ СЕРДЦА

1. Я … Вбил себе в голову свай. Дождит на душе, Пускай … Гром и молния! Не могу заснуть, В горле ком, Промок, продрог, Инфекцию подхватил. Инъекцию ожидаю, Переливания Крови редкой группы. Одно создание Может помочь, Но как я могу Вставить иглу В тело хрупкое белое?! Мне бы уйти с потока, Но градом Выбило око, Подкосились ноги. Тщетно бить тревогу Перед природой. Я залил кровью желтой Листы бумаги.

Page 132: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

132

Не мне солнце поднять, Лужи осушить. Может моя судьба Кулаком ливень бить. Расплылись давно Рисунки на асфальте Першит, рот зашит. Что дальше?! Оголены провода, Вода … Желтые реки – Страдания … Много выпил дождя, Вдохнул тумана. Итог – Воспаленье сердца самозваное!

2. С виду я здоров, Раны не видно. Внутреннее кровотеченье, Сник я. Блик вот – Молния настигла, Положила на лопатки Электрошаром. Где я? Не знаю! Кожа промокает. Мое море синее Темно-рыжим стало. Град, гроза, цунами – Корпус прохудился, Море обречено Нефтью отравиться. Холодное теченье

Page 133: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

133

Погубило фауну, Льды обволокли Белым сарафаном. Я не я! День не день! Ночь не ночь! Просто потому, Что все время льет дождь … Зелено-черно-рыжий Флаг тоски … Вырос на скале из “вне”, Обвитой тучами. Не к лучшему мучает Меня невезучего. Я не доживу Пока вода камень сгладит! Или сточит, Водой сточной сносит Прямо в канаву Славы, горечи и пыли. Зачем пил дождь? Зачем вдыхал туман? Воспаленье сердца – Вот итог строк!

МОЯ МЕККА

Ветхие дома тихо шепчут песни. В унисон им настроена волна сердца. Моя иль не моя стая летит дальше? Моя мекка затерялась среди абзацев...

1. Не засну и не проснусь – Погрязну в мире между Завтрашних надежд И тех, что Слиплись комом,

Page 134: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

134

Почета зал знакомых. Как на первомай Выхожу снова! Не засну и не проснусь, Но вспомню Пасущихся на лугу – То бишь бифштекс с кровью. Ожидая неожиданных, Жду нежданных. Не жалейте, я богат – Итог под глазами. Не засну и не проснусь, Но сон увижу, Даже глаз прищурю От заката рыжего. И под канонаду Я ступлю на землю. Вернулся каков был, Хоть и на небе не был . Не засну и не проснусь, Одену робу И напишу утопию, Мне все равно! Я посажу сады Среди асфальта, В каждую трубу завода Брошу факел я! Не засну и не проснусь, Но встану бодр. Встану старше, Раньше, чем обычно. Всем привычный смрад Вдохну в затяжку, Красными глазами Прожгу решето!

Page 135: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

135

2. Не засну и не проснусь, Но не забуду Мекку, род, Голос придушу в утробе. Се ля ви! Я еще откушаю риса! Сколько бы подушек не имели – Не выспитесь!

Не засну и не проснусь – Провалюсь в мир Тайных желаний (гонимых) На миг: Одну жизнь длиною, Одну сказку в жанре, Весом пушинки, Силой напалма. Не засну и не проснусь, Сорвусь на маты! Сорву плакаты , стекла выбью, Может быть, Если сил хватит, Стены вынесу. Только в чистом поле Высплюсь я … Не засну и не проснусь … Не проснусь. Ключевой водой ополоснусь … Алым блеском глаз Освещу руины. Мегаполис мертв, Но в его телесах сила!

Page 136: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

136

Не засну и не проснусь – Утру слезу, Зелья пузырек приму, Сойду на свет. Вещий сон Во фрустрации заточен. То ли видел, то ли нет Облик мойр…

МОЛОДОСТЬ ПО ВЕНАМ

Разносит ветром стоны, Обжигая кости. Прости за измену идеалам, Каюсь … Бремя экзорциста – Жечь, догорая … От рутины на сносях Сестра тоска моя. Носит палача – Стихов творца крамольных. Гангрена восприятья, Слов катаракта, словно. Очи воронья, Зараженье нефти. Молодость, не серебри! Отпусти меня!..

1. Где найти укрытие - Освободить вены, Превратить перо в стилет, Ускорить время? Нервный тик, 12 ударов, старых Механизм часов И не таких расплавил!

Page 137: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

137

Чувствую знобит – Штрих-код на шее. Сделал злее мегаполис, Срезал веером Крылья на которых Звездная пыль (В это время я испил Нектара зим)… Отклонение от нормы На лицо … со шрамом. Только норма в мире этом Греху равна! Зарубки по живому И парик седеет, Грим уносят вихри – Молодость по венам! А из вен на скатерть Белую как дева. Раз один. Розмарин отравой веет. Руки за спиною, Ну а стены мягкие. Краски синей в драке Никак не жалко. Думал не заметят, Но не дадут покоя. Трафарет, клеймо, Загон, паранойя! По канаве – как солдат, Грязь глотая. В голову пульс Ржавым лезвием давит. В руках моих лопата, Под ногами почва.

Page 138: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

138

Времени – до завтра, Впереди вся ночь. В парке град и ветер, Псы рыдают лаем. Как же руки не смочить? Бог его знает …

2. Каштановы шипы Изнутри разрывают. На цепи помыслы. Полотно стекла Глаз моих Запотело и разбилось, Наконечниками стрел став, Стал вымысел Локонами волн Пекла реки. Парус… Полыхнул огнем. Через Стикс слалом. Молодость по венам Кислотою серной. Не взрастить цветы Из такого семени! Алхимия – стихи В терновом переплете. Горький зим нектар Дошел до аорты! Вырву вены!.. И сплету кафтан для нищих. Молодость похерил, Излечу одышку Тем же клеем, Что им заточен. То ли фронт, то ли шторм,

Page 139: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

139

Пика или зонт? Только не сирена … Нет, сирена только! Глаз-алмаз под землей С керосином в лодке Тухнет и вслепую По смраду нефте-крови Ищет свет по дороге сабель, Болью полон. Извергая… Отторгая Тени падших. Режу вены! Сверкнет ли молодость? Может быть...

СКВОЗНЫЕ ОЧЕРТАНЬЯ Будто дежавю … Будто бы не я Это вовсе, А тень моя... Или не моя? На камне этом Сквозные очертанья Под дождем летним. Миллионы глаз ночи Со мною... И с ней – Это кино многого стоит, Тот последний час. И очаг погас. Игра света, тени Сочинила нас И положила на скалу Письменами. Рыдало небо,

Page 140: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

140

Воздух окутал духами. Роза возрастала Среди морских скал. Если бы я знал финал… Если бы я знал! Все бы отдал За ту ночь снова. Взамен вижу конфети Отвесное. Очевидцев ночи той Молчаливых. Молчу и я: От колыбели до могилы... Млечный путь Доведет до перевала, Где растаю, Где узнаю тую Милую, благую, Новую что не день. Песнь моя морей-ночей Авгу’сты...

Тетяна Омельченко, випускник 2006 року, спеціальність «Літературна творчість»

В СНЕГ что в моем голосе

грусть спутаны волосы

пусть я растрепущая

в снег вольноотпущена

в век

Page 141: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

141

что мне по пятницам страсть

соль в шоколадницу класть

я растревожена в снег

сказкой по-Божьему в век

что вы читаете

друг видно Цветаеву

вьюг я вдохновленная

в снег вам посвященная

в век 8.11.2007 Lingen, Deutschland

МНЕ ТЕБЯ НЕ ХВАТАЛО В каждом взгляде звезды Мне тебя не хватало В каждом вздохе воды Мне тебя не хватало В теплоте вечеров Мне тебя не хватало В изобилии снов Мне тебя не хватало Прижимаюсь щекой Что от слез одичала Я навеки с тобой Мне тебя не хватало В каждой песне огней

Page 142: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

142

Мне тебя не хватало В каждом слове детей Мне тебя не хватало В перекрестках мостов Мне тебя не хватало При рожденьи стихов Мне тебя не хватало Отпечатки души В черной туши канала На холсте напиши Мне тебя не хватало В глотке каждом воды Мне тебя не хватало От среды до среды Мне тебя не хватало Это песня ветров Без конца и начала Я тебя не отдам Мне тебя не хватало 18.11.2007

Lingen, EmsKanal РАССТРОИЛАСЬ Содрогание голоса В каждой петле Ты свободная полностью Как на игле Ты связала историю Я забыла конверт С полевыми – расстроилась Не твой взгляд, не мой цвет

Page 143: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

143

Мы искали попутчиков На поездку домой К бесприютному лучшему Телевизор цветной И колючие кактусы Соблазняют тебя Я танцую по праздникам И по средам – хотя Я танцую в истории Ты зашила окно Я сбежала – расстроилась – В не-цветное кино Тучи плачут иголками Я не плачу – уже – Ты свободная полностью – В бесприютный сюжет… 24.11.2007 Lingen ВЕЧНО Душа – на части Сердце – на осколки Подрезал – наземь И мчишься волком Убить Меня – не веру Домучить – душу Ты – вечно первым Я – вечно лучшей Скажи – не бойся И я – отвечу И я – на поезд – Любить – на вечность

Page 144: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

144

Тебя Как остров – луну Как ветер – вόлос Как птицы – весну Как песня – голос Прости – за верность Верни – надежду Ты – вечно первым Я – вечно прежней – Дитям И просто – прими И я – отдамся Не нужно – казнить Ведь боль – сквозь пальцы Люблю – бесстрашно Желанье – встречи Ты – вечно важным И доброй – вечно Я

28.11.2007 Lingen

Да, хаосу вразрез Построен на созвучьях Мир, и, разъединен, Мстит (на согласьях строен!) М. Цветаева «Двое»

* * *

Мы созвучны с тобой созвучьем Новорожденных вод ручья В лáдушки мы играем с тучей А потом обретаем моря

Page 145: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

145

Мы бессмертны с тобой бессмертьем Основания чудных гор Мы мечты посвящаем ветру Глубоко окунаясь в простор Мы открыты с тобой открытьем Устремленности пирамид И такими навеки быть нам Если вместе сумеем быть 5.12.2007 Lingen

ВЗГЛЯД Я выхватываю тебя из ада. Значит так, наверняка, надо. Обжигаю до кости кисти. В спину – взгляд. Через стих – выстрел. Незамеченной умру ночью Кровь по венам. По водосточным. В городские каналы. К чайкам. Кто-то охнул. А кто-то айкнул. Кто-то птицам – кусочек хлеба. Только ты… Адский взгляд. В небо. Не порочь. Я мертва. Стража! Знаю имя убийцы … … 20.01.2008 поезд на Oldenburg * * * ты собственноручно ты собственным горлом разрушил созвучье упорно – покорно

Page 146: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

146

и ноты споткнулись одна устояла средь памятных улиц что жаждут финала все верой и верой все верой и правдой живу – верно перед сегодня. До завтра я там собираю упавшие ноты играет – чужая до колик, икоты, до грубых экстазов… а я все же верю, а я с полуразу условлюсь (я пред) – и время даст время я ноты подчищу над вами и теми сыграю, где выше

28.01.2008 EmsKanal

* * * В сумерках тает предчувствие, Кутаясь в шарф шерстяной. Рот чей-то – громко – напутствия Перед дорогой домой. Что-то оставлю по случаю… Или пожарное. Всякое. Помнится, я была лучшею. Видимо, в день, когда плакала.

Page 147: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

147

Зная, что в будущем чужести… Грифелем черным по зданиям, Где ощутила: есть мужество И что-то больше. Германия. А вот сейчас – неизведанность В запахах весен обманчивых. Среди тумана я преданно Дни отрезаю по пальчикам… 13.02.2008 Essen

* * * Немного першит в горле. Слова заглушились. Тускло. Я слишком печальна. Долго. Во всем напряженьи мускул. И что-то мешает плакать. Весну заедаю. Смехом. Твоих иностранных масок. Их похоть. Моя нехоть. Да. Я не хочу. Гордость. По линии бюста шрамы. Я жадно глотаю воздух. И тонут слова. О главном. И я зачеркнула адрес. Ни почты. Ни телефона. И я посадила кактус – Приятно смотреть с балкона. И ждать. И читать. Блока. Движением губ только. Я слишком печальна. Долго. Меня подвело… Горло.

1.03.2008 Киев, Харьковский масив

Page 148: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

148

Євген Познанський, студент І курсу історичного факультету

ПРОЩЁНОЕ ВОСКРЕСЕНИЕ И тихое, не огненное солнце, И мягкие, не злые облака, Растёкшиеся маревом по небу, И кажется, что было так века. И снег какой-то тихий, не скрипучий, Холодный ветер щёк не обожжёт, И голоса людей сегодня тише, Как будто сразу мягче стал народ. И кажется: всё и всему повсюду, Всем видом с тихой грустью говорит: - Прости, чем согрешил перед тобою – И слышится ответ мне – Бог простит.

СОНЕТ Свой ум и совесть вечно проверяя Я так давно хочу вести дневник, При помощи бумаги сохраняя То планы, то какой-то важный миг, То мысли про судьбу родного края. Но не пишу. Скажу вам напрямик: Я не боюсь, что кто-нибудь листая Ограбит этот маленький тайник, Я начинал дневник вести два раза, Но оба раза с Родиной моей Случались беды, унося людей, Как древние набеги иль зараза. Пусть совпадение, а всё-таки опять Дневник уже не смею я начать.

8 Августа 2008

Page 149: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

149

ВЕЛЬМОЖАМ ВАЛТАСАРА* Богохульника богом сейчас вы назвали, Хоть на сердце у вас много чёрной печали; О великие, мудрые люди халдеи, Для чего вы одобрили эти затеи? К Вавилону идёт войско грозного Кира, Разве время сейчас для ужасного пира? Оттого, что царь пьёт из сосудов священных Он не станет, конечно, владыкой вселенной; Вместо копий он молнии вам не раздаст, И себя он погубит кощунством и вас. Разорён, развращён Вавилонии люд, Разве воины ваши честь свою берегут? Пусть алмазы блестят на роскошных одеждах, Тонет ум их в напрасных и глупых надеждах. Звуки музыки дикой царя не спасут, Скоро, скоро Господь свершит праведный суд!

ФАНАТИКИ Не пойму, кто так ловко устроил Но давно уж народ наш привык. Так использовать слово фанатик, Как позорный и грязный ярлык. Так любого толпа обзывает, В ком живет ещё прадедов пыл, Но подумать никто не желает: Чем бы мир без фанатиков был? Лишь фанатик крещён святым духом, Не колеблясь: «Пора не пора» Мог нести племенам кровожадным Божье слово любви и добра.

* Согласно Библии нечестивый царь Валтасар, вместо того, чтобы защищать свой Вавилон от войск персидского царя Кира, устроил пир, во время которого глумился над священными сосудами из Иерусалимского Храма.

Page 150: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

150

Лишь фанатик Евангелие нёс, Не взирая на казни и пытки, И не думал: «А вдруг я не прав? Может, сам я впадаю в ошибки?» Лишь фанатик в пятнадцатом веке Мог решиться на битву с ордой, Жаждать смерти за землю родную И спасти её, выиграв бой. А когда шли немецкие орды Да, фанатик ложился на дот, Потому что он знал, что иначе Гибель ждёт весь славянский народ. Чем же плох завершённый фанатик? Эй разумные, дайте ответ. Тем, что жалкого вашего страха И продажности вашей в нём нет! Как хочу я фанатиком быть Только б сил мне хватило и воли; А пока терпим мы фанатизм У болельщиков лишь на футболе.

Людмила Полюхович, студентка V курсу, спеціальність «Англійська мова»

ЖИТТЯ Жорстокий світ із вовчими очима, Намалював химери в тебе за плечима. І лінія життя немов змія, Отрутою і брудом полила твоє ім’я. І від брехні тріщить вже голова, Фальшиві в ній кричать слова… Дороги всі ведуть в нікуди, Кругом підстерігають лиш… паскуди! Позаду біль, попереду війна, Ніхто не знає, де чия вина. Де міра, де та грань,

Page 151: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

151

Коли в тобі нема вагань? І знову йти, але куди? Шукати нової біди!..

* * * Ми з тобою дві планети У безмежності світів. Ми яскравий промінь сонця Серед холоду снігів. Ми з тобою тихий шепіт, Після бурі перемін. Ми з тобою дві краплинки У бездонності глибин. Ми з тобою дві людини Незбагненні і прості, Загубились у безодні, Ще не пройденій ніким.

СВІТАНОК

«Стоп, – ВІН каже – Стоп . Зупинись. Досить з мене твого кохання.

Я не можу більше бачити твої щасливі очі. Твій погляд вбиває мене.

Я не хочу відчувати тепло твоїх рук – воно заморожує. Я не можу більше чути твій ніжний голос».

ВОНА відкриває вікто… Слухає ніч… ВІН нервово крутить в руках цигарку. На столі недопита кава, а на ліжку пожмакана постіль. ВІН мовчить, збиває попіл… Винувато-прощальний погляд. Тремтіння в голосі, зайві слова. Скрип дверей… … ..

Світанок… Кружляє в повітрі самотність, вдихає аромати осені. ЙОГО вже нема…! Ранковий туман обіймає її за плечі. Холодний вітер цілує їй обличчя, а дощ змиває їхні сліди…

В фотоальбомі – фотографія, перед очима картинка з минулого, а в руках троянда – подарунок наступного ЙОГО.

Page 152: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

152

Ілона Раченко, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ДО ТЕБЕ, ПРО ТЕБЕ, У ТОБІ О безлика свята Україно, Німота твоя страхом п’янить. У єстві бринить долі краплина, У душі моїй ти не на мить. Ти вкарбована в серце вогнями, Твоя доля у жилах біжить, Я омита твоїми сльозами, Сліпа слава в долонях ще спить. Я піду за тобою у вічність, Пропаду у безодні ночей, Розсипаючи іскрами ніжність, Роздираючи пафос алей. Ти впадеш у бою на коліна, Я піснями тебе підійму, Буду сонце гойдати, Вкраїно, У молитвах катів прокляну. ІІСУС У ІМЕНІ МОЇМ

У моїй душі є вогник вічного життя. Хто в Бога ввірує, той зможе зрозуміти. І на Голгофу я несу свого хреста. Лише пройти достойно з ним зуміти б. І кожному ім’я дано від Бога. Цей Божий дар – то доля є моя. Бо Господь – то праведна дорога, Дорога до Спасителя Христа. Іісус живе в імені моїм. Ім’я моє – краплинка до спасіння. Тож Божу іскру в серці бережім. І вірте у Христове воскресіння!

Page 153: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

153

МОНОЛОГ ДУШІ Я очі німого простору, Я жаринка чужих долонь, Я дорога розуму гострого, Я у серці твоїм вогонь. Мені треба палати іскрами, Гнати вітер з пустих лісів, Бігти стежками світу тісними, Щоб від подиху ти зцілів. Ти не бачиш в мені істину, Ти не чуєш моїх пісень, Ти живеш в своїм світі прісному, Марно кидаєш у безвісті день. НЕ ДАЙ ЖЕ, БОЖЕ!

Яке ж то горенько було… Морили голодом село. Така нестерпно дивовижна Запала по оселях тиша. Тихіша подиху дитини… Вже вимерла уся родина. А голод косить,косить,косить. Там у вікні дитина просить Шматочка хліба…Та дарма- Давно вже й крихітки нема. Опухлі ніжки до матусі Уже не дійдуть.А вона Лежить на лаві нежива. Не чути плачу,ні скорботи, Лише ніиа,німа німота. Жахлива мить,спинися мить, Ще в тілечку життя бринить! Та вже ніхто не допоможе. Не дай!Не дай!Не дай же,Боже! Щоби від голоду у світі Вмирали матері та діти!

Page 154: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

154

СТРІМКА ТЕЧІЯ ЖИТТЯ Пливе мій човник, бистра течія Несе його у майбуття щасливе. Пливе мій човник, а в нім – ти і я, Ріка дитинства стрімко в далеч лине. Ріка дитинства – тепла течія, І мамин берег ще дістать рукою. Ріка дитинства – це моя рідня І пісня солов’я за Здвиг-рікою. У КИЄВІ КАЛИНА РОЗЦВІЛА! У Києві калина розцвіла! Червоне диво посеред бетону, Свою красу і тут приберегла, Красу насправді майже чудотворну! У Києві калина розцвіла! Доспілі кетяги свої багряні, Немовби у віночки заплела: Любуйтесь зачудовано, кияни. Бо виросла наперекір всьому, Пробивши міць асфальту і гудрону. Крізь ненависті віковічну тьму, Крізь біль і гнів, і глупоту бетонну. Щоб люди подвиг цей пошанували І говорили, уклонившись низько: - Ти – наша мати Україна, Ти, калино!

Василь Соловій, студент І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

Я ІДУ САМОТНЬО…

Я іду самотньо, чую шепіт поля Наді мною хмари угорі, як дим. Доля моя, доля, як ота тополя, Бути мені вільним, завжди молодим.

Page 155: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

155

В мене повно щастя, радості і сили, І, здається, вічність мене далі жде. Мої ноги зовсім, зовсім не втомились, Я іду вперед і життя іде. Молодий, щасливий, сонце вгорі ясне, Промінець веселий в барвах виграє І прекрасне небо, й сонечко прекрасне І моє це поле, і життя моє.

ВЕСНА Кругом все сяє і сміється, Німа природа ожива. Промінчик золотавий ллється І сонну річку залива. Вона блищить, хлюпоче, в’ється В стрімких зелених берегах, То засина, то знов проснеться Й гойда рибалок у човнах. Луги умилися росою Й лежать, немовби уві сні, Пташки, натхненнії красою, Співають голосні пісні. Гойда весняний вітер хвилі, Верба схилилась до води. Біленькі хмари, мов вітрила, Пливуть із заходу сюди. Збере докупи хмари вітер І потемнішають вони. Поллється дощ на перші квіти Цієї ранньої весни.

Page 156: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

156

РУШНИКИ Рушники, рушники… Як притягує ваше минуле! Стоголосі думки Мене знов залюбки Повертають назад і назад! Відправляють у сад Старовинних забутих мелодій, Де невладні роки, Де цвітуть рушники, Де минулого тиша і спокій.

ДОРОГА Рано-вранці із рідної хати Йшов до міста він долю шукати, Проклинаючи працю села, Кропивою дорога лягла. А коли повертався додому, Не потрібний у місті нікому, Він ступав по дубовому листу, Клянучи заяложене місто. СТЕП, ШИРОКЕ ПОЛЕ… Степ, широке поле, Лицарська дорога… Чи спитав, козаче, Помочі у Бога? Чи благословила В путь далеку мати Зі слізьми гіркими Рано біля хати? Чи ж то на світанні У саду дівчина Плакала-ридала Й подала хустину?

Page 157: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

157

Мов струмок у полі, Мов роса у листі, Думка твоя вільна, І помисли чисті. Степ – то твоя доля, Коник вороненький, У чоботях рідна Грудочка земельки. Під конем здригнеться Ворогів чужина Може, усміхнеться Рідна Україна. Божу тобі поміч Вимолила мати. Будуть тебе кулі Й шаблі оминати. Не журись, козаче, Діждеться дівчина. Пісня хай весела Замість думи лине. Ще вернеш додому, В край свій солов’їний, Сина ще зустріне Рідна Україна.

Анастасія Сподинюк, студентка ІІ курсу, спеціальність «Українська мова та література»

НА ПРИЧАЛІ Ніяк не забути, про що шепотіли фрегати В ту ніч на причалі скорботи старих кораблів. Там мачти у небо стриміли, поснулі на варті, Там хвилі безшумно торкались до сірих пісків.

Page 158: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

158

Не падали зорі в ту ніч, лиш бриніли вітри, Натужно тягнулися троси – і мачти скрипіли. Й бажання, не здатне порушити спокій землі, Згубилось у снастях, звільнитись не маючи сили. В один зі світанків, таких, що були і ще будуть, Рушав корабель, повернувши корму до землі. І хтось на кормі шепотів: «Повернусь, не забуду», А з пристані хтось відпускав той фрегат на віки... Ніяк не забути, про що шепотіли фрегати В ту ніч на причалі скорботи старих кораблів. Там мачти у небо стриміли, поснулі на варті, І хвилі безшумно гойдали старих сторожів.

* * *

Загубитись в провулках і зорі руками хапати, У вранішній тиші шукати цілунок дощу. Розірватись снарядом і вільними іскрами впасти У сльози криштальні роси, в аромат полину. Захлинутися небом, у прірві бажань розчинитись, Душу втратить назавжди, а серце віддати тобі… Скільки віри і світла у жовклім останнім листі!..

* * * До Аполлінера До світла простяглися гілки-руки, І рветься вщент душа, що прагне неба.

Page 159: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

159

Так очі в очі - від цілунку до розлуки, Вуста шепочуть: «іншого не треба». До горизонту понесуть шляхи широкі; Густа трава струмує просто неба; У самотині тліють спогади жорстокі; Чийсь голос крізь туман: «іду до тебе». Сплітає дощ старих руїн останки; Густу траву вкривають чисті роси; Рясніють позаторішні світанки; «Кохаю» – шепіт листя і колосся.

* * *

де віри й втрат незмірна кушпела в бульварів тиші – сірій самотині тебе знайшла кохані дні осінні враз обернула в спогад почуття - елегії безвинні багряні бурштинові каяття - так спить життя у вогкому насінні десь ти і я мов стогін вітру в сінях мов крапель дзвін у лісі забуття твоє проміння

* * *

Ти рушав за моря… Все покинув: і зброю, і коні. Я без тебе одна на дорозі в нікуди зосталась. Я без тебе не я… Залишалась в твоєму полоні – І убила любов. Щоби серце мого не цуралась.

Page 160: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

160

Не шукала тебе У росою укритих полях, - Полинові стежки замітає чужими снігами… Коли знову звернеш З магістралі на битий наш шлях – Вже не знайдеш мене. Я в майбутнє пішла за вітрами.

Дарина Стокоз, студентка І курсу, спеціальність «Французька мова та література.

Переклад»

ДО ТЕБЕ

із першим свідомим ковтком повітря розплющивши очі на безмежному ліжку я снідаю густим смутком моєї кімнати мого будинку моєї вулиці цього міста що зустрічає тебе вранці і проводжає вночі тугою за відсутністю тебе у мене на грудях між ними твої ніздрі зігрівали холод і я сказала собі що якось не спатиму всю ніч бо просиджу над тобою рахуючи на твоїх віях скільки секунд ще залишилось я цуценя що відібрали від серця матері але вже доросла щоб голосно скавчати мене сховають у старій корзині і відвезуть у невідомому напрямку і там моя туга роз’їдатиме небо поки воно не зізнається

Page 161: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

161

де ти тоді я з усіх сил бігтиму

ДЕНЬ БОЖЕВІЛЛЯ

сьогодні день такий день вулиць електричок і метро якими здійснюють свої вуаяжі старі картоплі божевільні й свині у них гниє помада на губах червона чи рожева мені така яскрава - що без очей стою дивлюсь на них а ще на моркви позираю які гойдаються кивають і регочуть коли повз них проходить баклажан сьогодні день такий несповна розуму і трохи п’яний я б не писала якби ж увечері не стріла чоловіка що сходами спускаючись кричав розмахував руками і ще одного у метро а потім потім потім подумала: ще кілька кроків - неодмінно схудну на 2 чи 3 кіло пригода ця скінчилась зефіром карамельним небом

Page 162: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

162

Про СебеВизначення Замерзлі пальці гортають сторінки Декамерону, І я завмираю частіше, ніж секундна стрілка настінного годинника. Це не захват від нової ренесансної естетики, Хоч вона, безумовно, заслуговує на захоплення. Насправді мені нудно, І я не вмію ідентифікувати себе, коли ти не поруч..

ДРІБНИМ ПОЧЕРКОМ. НІЧНЕ

інколи до горла підкрадається бажання сховати тебе і себе наші почуття які (перфектно!) не вимагають слів не потребують слів не в словах ці матерії розщеплюються в повітрі й огортають слизькою пеленою маємо знати тілько ми удвох натяками сигналами рухами губами зіницями невидимим мотузками які зв’язали нас спиною до спини і я відкину голову і наштовхнусь на твою розбивши яйце об тверду поверхню позбувшись шкарлупи я захлинусь твоїми мріями і кольорова фарба витікатиме з мого рота ніздрів очей вух я закричу а натомість райдужні бульбашки заповнюватимуть простір розголошуючи про нас усьому світові.

ТЕКСТ

я можу вдавати монро бо маю рожеву спідницю що грайливо здіймається вітром лише в очах послід втоми

Page 163: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

163

адже стіни годують мене грейпфрутами і помаранчами зір псується а я купую помаранчі і Пруста а ще трохи сучасної небайдужості зверненої до байдужості я бліда від кохання до тебе і думки, чи не передчасно я є втраченим поколінням у розпалі дій на інформаційному фронті не годуй мене зіштовхни з подушки забери усю ковдру але притули до грудей мою голову сповненої істерики відчаю божевілля: мені так неможливо від сміття у полі дешевих пропитих кіосків замість соснових лісів покинутих кошенят цього зневажливого сміху непотрібних розмов і вкотре починати рахунок проти нашого спокою. я не впевнена, чи зможу побудувати корабель і все це врятувати я не особливо здібна до мистецтв і ремесел багатогранність – то шматок шоколаду втіха для розуму ти кажеш справа у тому як я відчуваю життя та інколи

Page 164: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

164

інколи я не здатна впоратись задихаюсь у параноях і пишу тобі смс: /мені страшно/.. вранці сонце лизатиме плечі і ти поцілуєш у скроню спалюючи мої параної та я однаково не розумітиму мотивацію вчинків людей

ЕКОЛОГІЯ

Мої нігті ніколи не стануть довгими, Вони чіпляються за шерстяні светри, І я мушу їх підрізати під корінь, Мої маленькі зламані крильця. Можливо, їм не вистачає вітаміну є, Можливо, причиною усіх хвороб і Крихких нігтів є забруднена атмосфера. Я вдихаю, всмоктую, пережовую Бруд електричок, сморід станцій, Викинуті пляшки, втомлені очі. Від такої їжі болить підшлункова, Усі зворушені кислотними дощами. Здається, навколо люди мають Стійкий імунітет чи товсту шкіру, Через яку не проникає світло, Зате вони цікавляться екологією, Бо знову у наших краях передають Похолодання

Page 165: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

165

Юлія Ус, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * * Вітрюга з пазухи дістав холодний бич – вербиці поронили срібні сльози… Згори долинув грому перший клич – І гімн весні заграли радо грози!

* * * Небокрай залила бірюза… Таке ніжне і лагідне море. Чом ти гаснеш в очах його, зоре?! Я гадала, що вічний твій блиск… А натомість – байдужість прозора. Небокрай залила бірюза… Було море, а стала… сльоза.

* * * Страждання – розтоплений віск свічі, що згоріла від щастя…

* * * Вогонь твого погляду згас… А я ним ще й досі палаю…

Page 166: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

166

* * * В передпокої храму Місяця – розпаровані зорі, невінчані… На пергаменті снігу сизого занотовую фрази освідчення…

* * * Зима вишиває зорями Блакитних стежок рушники… Заліз тихий вечір, зморений, Під ковдру Узинки-ріки…

* * * Подарував мені зів`ялу квітку сонця, загорнуту в журну вуаль прощання…

* * * Зорі виплакали очі в темряві осінній – заблукала нічка в лабіринті снів…

* * * Небо в ранкову розетку встромило рожеві промені –

Page 167: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

167

гарячим енергопотоком ринули сонячні повені!

* * * Засніжені антени абрикосів піймали хвилю зоряних вітрів – екраном спалахнула неба просинь, замерехтіли кадри ліхтарів!

* * * Місто відлякує ночі ультранеоновим вітром… В еру електроемоцій маримо сонячним світлом…

* * * Різдвяна ніч у зоряній гірлянді, На вітах вулиць – кульки-ліхтарі… Дрімають на засніженій мансарді Бездомні вітрюгани-казкарі…

Тетяна Усик, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

БАТЬКОВЕ СЕРЦЕ

Батькове серце, Як сніг весняний: То приморозить, А то відтане. Батькове серце, Як в полі трави: М`яко-шовкове, Добре й ласкаве.

Page 168: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

168

Батькове серце Кровить і плаче, Коли спіткають Нас невдачі.

Батькове серце Радіє й сміється, Коли в світі Нам добре живеться. Не крайте серця, Не пийте крові, Живіть із батьком В мирі й любові.

* * * Біла голубка воркотала, В гнізді діточок годувала, До себе дрібних пригорнула, Та так в турботах і заснула… Біла голубка – дивний птах: Вранці-раненько пурх на дах І в небо стрімголов до сонця, Помчала з рідного віконця. Куди ти пташко із гнізда? Чужа й холодна висота! На кого кинула діточок, Зігрітий тілом свій куточок? Не долетить вона до сонця… Та вже й не вернеться в віконце… Бо пташенята розлетяться, З голубкою не схочуть знаться.

Page 169: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

169

ДУША Прощальний вальс: Кружляє Лихо І дише Смерть: так тихо-тихо… У них сьогодні свято – бал, «Смачний», кровавий карнавал, Бо на обід є тіло свіже: Он уже Лихо тушку ріже, Шматки до пельки запихає І поїдає, поїдає!.. А Смерть реберечком смакує Та новий план якийсь мудрує. Вип’єте кров! Зжерете тіло! Оце і все? Все ваше діло?! А де ж душа? Куди поділи? Чи пропили, чи, може, з`їли? Та зась! Вона не на зубах. Душі – свобода! Тілу – жах. До неї лапи не тягніть. Нажерлися, і геть ідіть!

ОЙ, ЖИТТЯ, МОЄ ЖИТТЯ… (автобіографія)

Я родилась в Україні, В селі Лазарівка. Годувала мене змалку – бабина корівка, Поросята колихали, Півники «Котка» співали. Отак жила, горя не знала, Що я хотіла – те і мала. Та прийшла плакуча осінь І до школи мене просить. Відучилась десять років… Дівка виросла – нівроку! Почали мене питать:

Page 170: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

170

- Ким ти, доню, хочеш стать? Може, любиш ти рослини, Чи ліпити щось із глини? Може хочеш вишивать? - Ні! Я хочу щось писать. - Не професія це геть! Писанина – нагла смерть. Ех… Що будеш тут робить?.. Треба, мабуть, дурня вчить…

ОСІННІЙ САД Медові яблука, багряне листя, Багата осінь, золота трава… Вже сутінки, а я гуляти вийшла, В куточок саду забрела. Під яблуню, де я колись стояла, Зовсім дитиною тоді була. Чому, не знаю, в тата запитала: - А що таке любов? Чи це лише слова?..

Мій тато: говіркий, високий, сиві скроні; Додолу очі опустив, задумливо сказав: - А я й не знав, що підросла ти, доню… І бережно мене, мов, боячись, обняв. - Любов – це коли сонце вночі світить, Любов – це коли темно навіть вдень, Любов – це коли хочеться так жити… Любов`ю, доню, ми усі живем. Це солов`їний гам в саду весною, Клекіт лелеки, жайворонка спів, Любов в душі завжди з тобою, Мова очей, яка не має слів.

Page 171: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

171

Це – коли жито сиплеться в долоні, Це – коли море можна перейти, Коли клянеш і прославляєш долю, Любов – це, доню, Я і Ти.

Він ще хотів сказать, та, раптом, передумав, На мене подививсь, і очі опустив… Осінній вітер холодом і сумом Десь в гілках яблуні завив.

ОСІНЬ Пролітали журавлі Над холодними полями… Все топтала до землі Осінь жовтими слідами. Роздягається верба, Все скидаючи додолу… Шелестить суха трава, Засинає ліс і поле. А над озером, з води, З шелестіння очерету, Чути подихи зими, Завірюх сумні кларнети…

* * * Я бачила, як плакала зима… Весна своїм теплом ті сльози розтопила, Її чекали – і вона прийшла, І землю,крилами тепла, накрила. Проміння сонця заглянуло під стріху, Торкнулось ніжно – і бурульки розімліли. Зими сльоза росилась на снігу, Подекуди весна землею зачорніла.

Page 172: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

172

В перше тепло закуталась верба, Гілки заплакали… так тихо, несміливо… Прощай, зима… Прощай, зима! Дзвінка, срібляста, сніжно-біла.

Оксана Шуруй, студентка магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

О С І Н Н І П І С Н І Е В Р І Д І К И Я не можу тебе відпускати До батьків, на роботу, додому… Я не вмію тебе не мати, Як хворобу, проблему, втому…

* * * А в Підгориці тиша і сніг. Сніг м’який, наче хутро вівече... Той, пройдешній, пішов, він не міг В білій тиші ховатися вічно, А тому залишив тільки втечу Після себе, і кожен зустрічний Знав: ця втеча – його спритних ніг. Залишились по ньому думки Про надщерблений місячний серпик, Про невміння лишитись лунким Серед тиші, гострим і нестерпним. Тільки тиша лунала за всіх Там, де дім залишили із садом. А в Підгориці тиша і сніг…

* * * «Все повернеться. Почекай!» Я чекала. Краще не стало.

Page 173: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

173

Свій далеко забутий край З теплих кубиків я складала. По складах виймала з листа: “Повернуся!” І знов чекала, Гучним кроком ішли свята, Маскаради і карнавали. А в тобі – дерев’яний лід, І листи – як по річці крига, І чорнішав завчасний плід… Білий блазень ногами дригав, А рудий – заглядав у ніч, Пожалів мене – і не видав, Що одна тебе зусібіч Виглядає, як та сновида. Подавали цирк шапіто, Наче страву до мого столу, Наливали в листи «Шато» - Лід виблискував краєм сколу. Я ховалася, ще могла! Я тривкою собі ввижалась. Але танув мій дім зі скла. Думка вразила срібним жалом: Загубився у світі барв Білий лицар старої казки. Вже сьогодні піду на бал, Бо для мене готова маска.

* * * Депресивні поети в суїцідальній парші. Кожен день помирати? Та ми ще добра не нажили! Не тягнись розстібати кофтинку моєї душі, Бо стигмати ще прискають сонцем на скорчених жилах. Мла у чорнім вікні – не виходь покурить на карниз. Я в просвітку стою за тобою – мов тиха омана. Я не можу окрикнути – щоб не здригнувся (і вниз!) Та піду за тобою – за голосом – повна туману.

Page 174: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

174

Важко тиснуть фіранки – неначе прилавки м’ясні, У заледве засохлих патьоках – чи крові, чи глини… Депресивні поети і суїцідальні пісні. Так багато багать навкруги –

І так мало, що гріли б…

* * * Бути більш хороброю, Щоб бути вдячною. Бути більш схильною до самопожертви (Пожерти себе заради інших. Молодими руками хапати З вогнищ інквізиційних Київські каштани Гарячі, не їстівні). Невдячність залишається відкритим питанням: Казати «дякую» чи подути на обпечені долоні? Хороброю і мовчазною Стою з опущеними руками.

* * * Залиш мені волю… Змагаймося, поки є час, Навпомацки чи навкулачки: я ж б’юся до крові, Розбухлі фаланги – не привід виходити з ролі, Виходити з болю прямою, із тремом в очах. Шалені дуелі – на шаблях або на мечах, Я вчуся тримати в руках не дитину, а зброю. Я жінка нова, я не з кухні – з повстанського рою, А отже, мені все одно – хто із нас розпочав. Шалені двобої – не гнуся, напружуюсь: бий! Хук зліва – хутчіше, ніж можеш ти дух перевести. Тобі не пройти всі мої перевірки і тести, Бо пальці – донизу – великі стирчать із юрби. Залиш мені волю… Залиш мене, скорено-злий, А хоч – помандруй по світах, коли вітри заскиглять,

Page 175: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

175

А хочеш – на ватрі залізо засвічуй у тиглі І чарки для столу весільного зморено лий. Залиш мені волю приходить щодня на базар, Точити ножі – господаркам – в суботу і в будні, По тім – біля тебе, сховавшись, примара з примар – Для нас обирати чарки – на колись, на майбутнє.

* * * Майнули кухлі на сріблястій таці Продерлися крізь запашний туман Кав’ярневий і зникли десь за рогом Обмацуючи кухлі на столі Своєю хіттю з темних кухлів пили І попелом вкривали черевики Невиспане обличчя за вікном Все вище піднімалося з-над гендля Тут мріяли про літо і про бунт І змовницьки ковтали тлусту піну І хоч здавалось ніби поки разом Гадали мовчки хто із нас продасть

* * * Ти звідти Сфінкс. Між різними двома Таке було! (Таке не відбулося!) Я не тобі судилась як тюрма І не тобі намріялась на осінь. Твої друзяки. Кава з коньяком. Ковтаю так, неначе вся отрута Неви – крізь груди – прісним молоком Біжить. Твоя незбореність і скрута. Ти – вічний камінь з берегів Неви, Яка лежить – роздягнена гетера. Ти з нею був на іронічне «ви», А я для неї – нецікава терра Інкогніта (не жінка – то ніхто: Тобі, її коханцю і пророку

Page 176: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

176

Не жінка). Ти – русявий автохтон – Любив у всіх каналах і протоках, О, як її… Вона б із берегів Виходила, освічувалася сяйвом, Коли б ти хтів, один з її богів. Я – третя там. Ти знаєш, третій – зайвий.

* * * Я виросла з чужих тобі книжок... Виходила очима в ліс пожежа, виходила очима в сніг дзвіниця, очиськами до мороку – зима. Ми четверо дивилися навкруг, Баби забиті, що ввіткнули погляд туди, де проторили шлях возами Прийдешні, блазнюваті торгаші. Дзвіниця, я, пожежа і зима. Дівоче свято вдів ненаречених. І кожна з нас, неначе бідне віно, Ховала від людей себе у них.

* * * Час йде сумирно, як полонений... А хочеться сонця і теплої днини, А хочеться доторком до коліна Створить заміну словам священним, Що зрештою теж – не абищо: порух. Насінням набити безплідну осінь, Щоб стигли озимі, коли не просять, Попросять – що ж, замінити порох Пилком від тих безіменних квітів, Які тілами ми приминаєм. Не доторкаюсь. Не обіймаю. Роздільна смуга між нами – миті...

Page 177: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

177

* * * Чи не я стомилася у твоїй самотності? Чи не ти дружиною називав мене? Так прийди з минулого, я застигну в кротості, Може, кара вогнищем винну омине. Чи тобі я клялася? Чи любила тихими Рухами проорювать крізь імлу шляхи? Коліщатком свастики прогортали стиками Всі твої доріженькі млосні вітряки. Скільки можна банувать за тобою, кинута, Ревністю просотана – кидалась на дріт. Пальці попекла собі плачем – чи зустріну ті Блідо-сірі омути, клякла на одрі. Ти прийдеш на згарище, вітер буде лоскотно Дмухать сірим попелом на твої сліди. Тут був білим соколом, цілим світом, Господом – А прийдеш обірваний – попросить води.

* * * Не смійся з мене – смійся у мені, Викручуйся, вичавлюй витривалість. Неначе все, що від усіх зосталося В мені до тебе, - хроніки сумні. А ти є Той, а ти є Ной і Кий, Герой, що переміг і обезсилив, Твій схід сюди – неначе крововилив. У твердій вірі – стримано-стійкий. В печеру – наче в лоно, наче світ Прийшов дощем пролитись на пустелю. Дай я тобу стежину хоч простелю – Праматері-землі вогкий живіт. Ти теплий, для тутешніх – чудеса: Тут всюди вітражів морозні стекла. Я задихалась у холоднім пеклі Із самістю своєю сам на сам.

Page 178: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

178

Ліна Яковенко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Російська мова та література»

ВИЩЕ УКРАЇНИ – ТІЛЬКИ НЕБО

Люблю тебе, моя Вкраїно мила, Без тебе, люба – немислиме життя. І де б я не була, щоб не робила, Ти є основою мого життя. Тобою серце завжди оповите, Тобою повниться душа моя. Вкраїнське слово, думкою сповите, Для мене є взірцем із «Кобзаря». Твоя природа – то незриме диво, Що відбивається у співах солов’я, В вогні зірок, у кетягах калини, В зелених хвилях степу і Дніпра. Гаряче сонце і вкраїнське серце… Ніщо не вище в світі понад це! Хіба лиж небо… та й воно вкраїнське – Над Лоном України і святе!

ЗВЕРНЕННЯ ДО СПІВВІТЧИЗНИКІВ Звернутись хочу до вкраїнців: «Ми з вами нація чи як? Невже дозволимо чужинцям До себе ставитись отак?» Не шанувати нашу мову: Вкраїнську, рідну колискову – Бо мова кожного народу Для нього вища нагорода!

Page 179: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

179

Століть лихих тії недолі Невже нам, браття, не доволі? Не станьмо ж знову на коліна, Не повертаймось до Руїни! Давайте змусим поважати Садок Шевченків коло хати, Каменярів Франка юрбу І Лесі «Пісню лісову». Ми – супернація – це факт! Та поки що один лиш Акт Отримали про незалежність, А як здолать духовну сутність? Вкраїну маєм захищати! Вона – Вітчизна наша, мати! І представляти гідно всім У товаристві світовим! ЧАРИ ПОЛТАВЩИНИ Краса Полтавського роздолля Так манить в глибину лісів, І вабить неозорість поля, Й зелене марево лугів. Тут скрізь вита козацька воля, Тут народилась моя доля. Сюди на крилах, хоч на мить, Думка щодня моя лежить: Сюди, де серце вільно стука, Сюди, де не страшна розлука, Де ловко так душі моїй Де сонця промінь золотий Ланів безмежжя вигріває, А дощик сріблом напуває Родючі землі Полтавщини – Про їх багатства слава лине. В чарівних співах солов’їв,

Page 180: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

180

Що виринають із гаїв. Де пишно вбраная калина Заквітчана, мов наречена, В мереживо весняних штат, Як мати колиса пташат, Біля Лелечого болота Втинає жаб’яча голота Пісні на повну від душі, Під них танцюють комарі, Тут річки-Лохвиці гладінь Прозоро лічить у далечинь, А синьока течія У хвилі – коси заплела Латаття біля, мов перлини, Тут вдень хлопочуться хмарини, Полтавські доли і рівнини – Пелюстки квітки – України, П’янить і манить тут розмай І прославляє рідний край.

КРАЇНА МРІЙ

Хто знає край, де небеса безхмарні, Коли бреде світанок по росі? Де сонця промені багряні В прозорій плещуться воді? Де дощ іде, неначе срібло, Що десь ховається в траві? Де веселкове коромисло Перлини ловить річкові? Де у степу рушник туманний Далеко стелиться нетканий, Шовково спить під ним травиця – Їй зорі й прохолода сниться?

Page 181: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

181

Де нічка в чари огортає І землю ніжно обіймає? Де місяця сріблястий серп Вечірній проводжає смерк? Де лан у маках пломенить І пісня жайвора бринить? А поруч волошкове поле Блакитно міниться, як море? Де свій танок ведуть веселий Ромашки в луговій оселі, На них казкові ельфи грають Й в піснях кохання прославляють? Де вишні у садах цвітуть, А бджоли аромат несуть В примружені від сонця вікна, Що просять поцілунок вітра? Де у вечірній казці гаю Хтось шепче: «Я тебе кохаю…»? Гай – то закоханих фортеця, Яка ховає сповідь серця. Дівчата там прекрасні юнки, Красиві й щирі українки, Від всіх троянд вони миліші Й від водяних лілій ніжніші. А хлопці – славні козаки, Хоробрі й вправні вояки – За Батьківщину і дівчат Не пошкодують і життя. Де коло дуба, мов дівчина, Вся засоромилась калина? Я знаю, є така країна – Це рідна серцю Україна!

Page 182: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

182

ТРОЯНДА ДОЛІ Біла троянда лежала в росі – Подруга щирості, донька красі, Та, що впустила, в думах стояла – Панна про долю свою міркувала, Яка їй готує стежину нову В чудове життя і веселу весну, Щось її кличе далеке й незнане, Щось невідоме і незвідане. Може, визнання, і слава чекає? Може, велике кохання гукає? В Бога просила про допомогу, Щоб указав їй вірну дорогу. Клялося дорогою Правди іти І шлях свій життєвий пройти… Троянду Душі із трави підняла І в простір життя без вагання пішла.

НЕРОЗГАДАНА ІСТИНА

«Покоління відходить й покоління приходить, а земля вічно стоїть» (із Біблії)

Якби у силах я була Спинити бистрий час, Його пожадлива ріка, Щоб не здогнала нас.

Одна – єдина течія, А поглинає все; Вона – притока нічия, А цілий світ несе.

І загадку ції річки Ніхто не розгада, В ній потопають всі віки, Лиш спогад прогляда.

Page 183: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

183

НЕОПАЛИМА КУПИНА Ніхто не відбере в нас того, Що подарував нам Господь (авт.) Колискою мови святої, Що хвилями котить слова, Красуні-Полтави старої Постала козацька земля. За Божим благословенням На ній Котляревський зростав, Й за долі пророчим велінням Народне життя увібрав. Йому одному скарб відкрився, Що всім непомітним здавась, Між царських погроз запилився І блиск свій втрачати почав. Уздрівши вкраїнську перлину, Хутчий шліфувати узявсь. Над нею провів не годину Й знахідкою замилувавсь.

Нарешті, той скарб сокровенний В оправі златій засіяв, Що майстер полтавський, учений Так вміло його обробляв. І полум’я слів полилося Далеко, на сторони всі, І не одне обпеклося У вогнищі правди цих слів! Хоч як намагалися залить, Та все ж не вдалося загасить: Щораз, коли вітер злітав – Вогонь той сильніше палав!

Page 184: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

184

І нині багаттям іскриться Вкраїнської мови скарбниця. Ніколи й ніжно не здала, – В ній воля народу жива!

В ПОЛОНІ ЧАР ПОЛТАВСЬКОЇ ДІВИ Пісня – це своєрідна біографія нашого народу. 1. Полтавська діва України, Красуня справжня, неземна.

Про неї всюди слава лине, Бо її пісня чарівна.

2. Вона зростила пісні гай, Не згублена в віках Чурай

Маруся, славна чарівниця, Чорноброва й білолиця. 3. А магія її лише в тім,

Що піснею веліла всім Хоробрим козакам звитяжним Триматись у бою відважно.

4. Щораз, збираючись в похід,

Співали лицарі усі Про ясні очі Марусеньки, Що сумували за миленьким.

5. В її піснях знайшло притулок

Кохання щире, осяйне, Мов сонця теплий поцілунок, У світ мелодія лине.

6. Ще й досі Ворскла їх співає,

На крилах чайка розсипає, Пелюстками пісень з вінка, Який Маруся заплела.

Page 185: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

185

РАНКОВЕ ДИВО

Прокидаючись, ранок народжує в людині надію на краще

1. Застигла земля у матві ранковій, Покрита туманом, в вуалі прозорій, У дзвони квіткові ельфи вдаряють І трунок медовий довкіл розливають.

2. Здіймається сонце на неба вівтар

Із ніжних, м’яких, білосніжних хмар. Мелодію літа в шовковій травиці Коник зелений грає на скрипці.

3. На липових вітах прокинувся ранок

Й хутенько вдягається всонця серпанок, Зітхнувши тихенько вітром грайливим, Свої володіння обходить дбайливо.

Олександр Яровий, доцент кафедри теорії літератури та компаративістики

В І Р Ш І І З ХХ С Т О Л І Т Т Я

* * *

Пішли у ніч. Там кривд і зла нема. Криваві коси там не сняться стеблам, Там літо обіцяє бути теплим І обіцяє не прийти зима. Вернеться сю ніч на гілки дерев Опалий квіт уже зітлілих весен, І оживуть на водах сплески весел, Й ти станеш плоттю із видінь і мрев.

Page 186: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

186

Пішли у ніч. Там нас не дожене Ні старець-будень у лахмітті сірім, Ні п’яне свято. Розум не припне До серць крилатих обережні гирі. І полетять серця! І полетять У небо ночі, в зоряні палати. А на землі чуття поломлять ґрати, І щезне місяць, мов лякливий тать, Не сміючи за нами підглядати. І на бенкеті двох безумних душ Знайомі стануть два безумні тіла. Так літня ніч хотіла і звеліла – Пощо ж вона п’янила духом руж?.. Іще ти є. Ти ще земна і зрима. Але ж ти зникнеш у глухій добі, І пам'ять лише подих твій утрима!.. Й востаннє я позаздрю сам собі, Як заздрить в’язень долі пілігрима…

22.04.89 р. м.Київ

* * *

Жери, жери, багряний інквізитор, Оці плоди намарне зжитих діб! Слова бліді, що кидав я на вітер, Слова пусті, що креслив на воді, – Горять слова! І відблиски на ликах, Що зрять спокійно з верховіть століть. Крий Боже – я не пнуся до великих, Та треба ж чимось хату протопить. Теплішає. І лід узорів диких В червоних шибах плавиться, кипить…

Page 187: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

187

Крий Боже – я не пнуся до великих, Та треба ж чимось хату протопить. І знов пишу. Але ж такі безликі, Але ж такі слова холодні зверз, Що їх лизнувши, пломінь стоязикий Червоними бурульками замерз. … Знов на столі – нова паперозбірня. Дасть Бог, назавтра вірно оціню – Й тоді жорстока тиша надвечірня Знов порадіє тріскові вогню…

28.05.89 р. м.Київ

* * *

Без тебе день минув. Минув і другий. Вже третій тоне в сутінках рудих… Життя переділилося на смуги Ночей і днів безсовісно блідих, Однакових, мов ці чужі дерева В чужих полях при шляхові чужім… А я, безтілий, наче тінь липнева, За звичкою зову себе живим. Живим! Бо є ще в памяті заснулій Обухом болю не розбитий пласт, Де прихистились дні та сни минулі – Я ще їх маю. Отже, все гаразд. Ще маю в серці потаємний закут, Куди знамена суму не сягнуть!.. Я маю, врешті-решт, за ким заплакать, Я маю, врешті-решт, за чим зітхнуть. Я маю ще адресу. І конверти.

Page 188: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

188

Перо й папір. О Божа благодать! Пощо ж мені до крові скроні дерти? Я маю нащо жити, за що вмерти, Я маю, врешті-решт, кого згадать…

27.06.89 р. м.Чернігів

ТЕСТАМЕНТ КОЗАЦЬКОГО

НАЩАДКА Ти прости, Україно, що гасну далеко від тебе, що власну кров, на медах і черешнях твоїх настояну, я зронив на розжарені ялові скелі, де прокинувся обікраденим гостем і де аз помираю… Товариство, браточки мої! Ви ще землю оцю побачите озирнувшись через плече, з тогобіччя святої межі… Мені вже не бути з вами! Мені вже не бути

з вами… Перетлійте в собі, переплачте, так одвіку ведеться: ми беремо душі у Господа напрокат, в тимчасовий вжиток,

і колись їх мусим вертати! До кого ж в наступному колі відійде душа моя, навиліт пробита кулею? І кому болітиме моя рана? … Земляки мої, однокровці! Одного прошу: не принизьте, не зганьбіть, пошивши… в герої. Ви зовіть мене просто вбитим, зовіть мене просто – вбитим…

Page 189: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

189

Не влаштовуйте пишних проводів в незворотну далеку мандрівку – бо ж і так мене поховають, наче зацного полководця, то чого ж серцю ще треба: як зі станції повезуть мене ех, у село моє білохатне, та й повезуть парокінним лафетом на подушці пахущого сіна; а примовклих тополь шеренга проведе мене аж на цвинтар; грім ударить прощальним залпом, і застигнуть печальні череди на зелених своїх полігонах. І піднімуться в яре небо вітряки з вертикальним злетом –

сотні, тисячі крилачів, понесуть мою душу до Бога, прострелену чесну душу…

А прострелене дуже тіло нова оселя давно чека –

з двох половинок цинкова хата… Прийми, Вкраїно, свого солдата.

Стрічай ошуканого козака! 4.08.89 р. м.Навля, Брянщина

* * *

за дрібку секунд доки підіймаємось ліфтом я не встигну з тобою націлуватись – на останньому поверсі тебе ковтнуть дерматинові двері – тужний погляд зорить на тобі

Page 190: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

190

моя свічко струнка із білявим вогнем волосся – свічко серед пітьми – клацне капкан замка затискаючи моє серце – позбавляючи останнього безрозсудного права – впасти метеликом на пломінь свічі

24.11.89 р. м.Київ

* * *

Лети, мій соколе надії, Вже небо стерзане чека. Глянь: чорні промені, як змії, В нім чорне сонце розпіка, і стріли кидає над краєм, Що ледь згадав себе й забув, І б’є пекучим малахаєм В озера душ, в криниці губ. Палає чорна породілля, Зродивши тінь, пречорну тінь, – Понад весілля і похмілля, Між потрясінь і голосінь. Мій соколе, презри утому, Мій любий, кіл своїх не звузь – А я в невіданні гіркому За тебе плачу і молюсь! Чи крильми вичерпать зумієш Ту Ночі жовч, ту Ночі кров,

Page 191: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

191

Те чорне сонце безнадії – З очей людських і молитов?! Так… за недолю, за неволю, За неоплаченість наруг – Лети, мій мучений соколю! … Палає чорне сонце болю, Не вищеза.

Не йде за пруг… 6.05.91 р. Київ

ТРАВЕНЬ

Пробудись. І відгорни непам’ять. Сумнівів химери віджени. Час настав. І днів минулих павіть Проросла сьогодні в наші сни. Повернися ж, каро непозбавна, Повернись на тропи весняні – Ти виходиш вічно з того травня І в грудневій танеш пелені… Де ж тебе, забуту й незабуту, Дожену, медяний болю мій? І куди обом нести покуту За гріхи несправджених надій? Хоч на мить затримайся у травні! Закиплять каштанові вогні, Нас покличуть зорі наші давні… … Ти – в грудневій танеш пелені. Так хоч звідти – у горнило ночі Подивись, кохана, з-за Дніпра. Що то так безумно палахкоче? Що то так пекельно не згора?..

Page 192: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

192

З тогобіччя, сестро, й сьогобіччя, Пам’яттю опливши,

у снігах Плачуть в тузі вічної нестрічі Дві свічі на різних берегах…

20.05.91 Київ

КОЗАЦЬКА ПРОЩАЛЬНА

Ой під гаєм, гаєм, хлопці, полягаєм, Під зеленим, браття, упадем. Перейшовши пекло, за версту під раєм Тихо заспіваєм – і підем. Не чекай у гості, хато на помості, Не чекай до себе козака. Я орлом застигну в білій високості – Судьба така. Маю душу чисту, маю смертну рану. А пісень неспіваних, недопитих чар!.. Наче бусурманські знаки із Корану, Мітять крукам поле трупи яничар. Гей, доскочив ворог смертоньки-погуби, Хоч і нас навіки вкрала ніч сліпа! Струнами бандури коник ранить губи, Червоне іржання

розсипа… Доспівайте пісню. І допийте чару. Пуху тополиний, вічі мні накрий… Не ховав я в серці молодого жару, Знав я – бій. Не тужіть за нами, нами, козаками, Здійметься колоссям

вибита стерня!

Page 193: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

193

Лунко, лунко дзвякне тиша стременами, Знову хтось – за мене! – скочить на коня.

7.07.91

* * * Пошикує Господь наші чоти й рої – Ми прості і палкі, ми живі та невбиті. Наших слів голуби, наших снів солов’ї Пожадали небес. І запрóкляли кліті. Ми сріблом нечестивим не скверним долонь, Хоч сердець не всмоктали святенницькі драглі: Ми любили й вина прохолодний вогонь, І краси молоді, першим сонцем засмаглі. Але мали ми біль, що нас вів і кував, Але пісня була, що дороги квітчала. На всезріст ми виходили з піни заграв, Мудра совість у нас забирала забрала. Наших слів голуби, наших снів солов’ї Зажадали небес, ніжнолеті і вперті. Нас пригорне свобода – ми любили її. Нас пізнає народ – ще до нашої смерті.

24.08.91 Чернігів

* * *

І в серці тісно, і світа мало, І хліб не їсться, не п’ється чарка. Ніщо так в душу мені не впало, Як та засмучена галичанка. Ніщо так в душу мені не впало На сірі смутки, тривоги ярі, Як синє небо над Станіславом, Та сонце каре, та очі карі.

Page 194: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

194

Я галичаночці сльози витру, Сльозина кара життя розколе. Та й чорним птахом – на вістря вітру, Тобі на вістря, гінка тополе!..

16.09.92 Київ

* * *

Люблю вас, друзі. Певно, що люблю. І дивно, що люблю: за що любити? Ми ще далеко не у всьому квити – Ні в помсті, ані в дяці, ні в жалю. Ви всі потроху зрадили мене. Простити мушу і забути мушу. Чи ви одні перекували душу, Звідколи воцарилось навісне? Та ви прийшли. Я пригощаю вас. … Співа електроголос шепеляво, Й свіча себе скатовує – за нас, Остання свічка, як останнє право. Останнє право – полюбити вас, І право перше – вірити Христові. Чи ж варті самоспальної любові І ви, і я, і цей осліплий час? Простіть мені,

коли, дурний, дарма Люблю міраж у вашій оболонці. Ви – тіні. Вас немає тут. Нема. Ви мною розквіткована зима, Ви – шрами на давно забутім сонці…

17.09.92 Київ

Page 195: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

195

* * *

Та скільки, скільки, доки, доки, доки – Вокзальний піт і залізничний дим? Довік-довік… Довік-довік… А по два боки – Юрóдиво горлають поїзди. Волає потяг голосом оспалим, Несеться по обмерзлому краю, Аж стогнуть шпали – певне, сниться шпалам Їх юність у сосновому гаю…

12.11.92 Київ

* * *

Нащо покликав до хати я вас, нащо в себе залишив? Все ви забули, все згидили, все продали. Те, що слізьми на шовках найчистіших я вишив, Перетворили на грудку сліпої золи. (Друже мій, брате мій, лобуре мій твердолобий! Годі лякати – покину, зречуся, піду. Знай: не страхають колишні страхи монофобій Тих, хто вже власну навчився ліпить самоту)… Твориш її – самозгубно, красиво, натхненно, Зраджуєш

за наркотичний карат самоти. Чуєш: продзвякали коні десь тонкостременно, Сядь на одного – один – і помчи-полети. Вклониться друг покаянно й заплаче красуня. Віри не йми – вони хочуть коня підсікти. Хай відповість їм за тебе холодне відлуння, Перехрестися на схід і помчи-полети.

Page 196: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

196

Геть поцілунки підробні й нудотні застілля, Понад смердючі базари – в блаженство доріг… Кинув ти в с і х і замучив коня до знесилля! … Душу зберіг.

30.11.92 Київ

* * *

Приреченість несу?.. Чи хрест любові? … У муки веселкові клич і клич Очей предивних присмерки тернові Та кучері каштанові до пліч. Не стережися вже, не бережися. Впольований, скорись і відступись: Тобі насниться кароока пісня, Ти з видивами бажаними зрісся, Вони тобі – опора. Якір. Вісь. … А вирвуся – то серце поневолю. Ні – краще спалах щастя, ніби крик, І хай ховає таємницю болю Прикиївський сосновий материк. Та гадка не вгамується полинна. І що – слова

над ці гіркі жнива? Коли в о н а із марев ожива – Веселоока лагідна дитина, Що так серця невинно розбива…

11.05.93 Київ

Page 197: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

197

ВОЛЯ Моїй любові

І На мовчазному перехресті Стою замислено один. Один як смерть. Мовчить полин. І очі дня ще не отверсті. Учора тільки я з руки Востаннє лід кайданів скинув, Учора засуви й замки Востаннє заіржали в спину. В тюрмі рожденному, мені Не пахне волі пишна павіть. І більш, ніж стіни кам’яні, Мене бездонний простір давить. Це теж – тюрма: без ґрат і стін. І я, що покохав остроги, Стою один. Мовчить полин. І ні в кого спитать дороги.

ІІ На розколошканих майданах Собою живиться народ. Сусідять хартії свобод Із матюками на парканах. Не ждуть безживні ліхтарі Ні світла, ні розправ петельних. Все крамарі та лихварі Із душок лупляться пекельних. В ревучих сонмах недорік Який я, сестро, одинокий! Зачим із каторги утік Народ півдухий і півокий?

Page 198: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

198

Він вмів страждати і терпіть, Ховати. А прийнять пологи?.. Упала сіть на сто століть – І де хоч проблиски дороги?!

ІІІ Серед снігів тебе зустрів я І взнав, що вічні – тільки ми. Втекли у невідь сни тюрми І юрб невдячне безголів’я. Ми ще прийде ув інший час Як маятники, дзвони болю. Спитаєте, незрячі, нас – Якою бачили ми волю; як через прірву самоти Ми їй послалися під ноги, Мов два закохані мости Над чорним полум’ям епохи. Я – в’язень твій, і твій боржник. І вмерти вже не маю змоги, Бо свято світиться рушник Моєї вічної дороги.

25.01.94 Київ

КАЗКОВЕ

Мовчить дорога синіх скель. Одначе… Молись, красо! Благай, упавши ниць, Пильнуй, царівно, з прищуру бійниць – Чи вершник пророкований не скаче!? Йому ніякий ворон не накряче Біди, й тим паче – не склює зіниць!

Page 199: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

199

І там, де водоспад, глухий до слова, Серця катує на хисткім містку, Де дві доріжки – срібна і шовкова, – Копита срібну виберуть, лунку. … Але і той, що душу боєм гоїв, І той, що на мості ганебно жовк – Сто знудних тисяч блазнів і героїв За милю до божественних покоїв Все ж обирали обережний шовк. О, хоч один – ударте по сріблỳ, Хай скрикне важко кам’яна порода, І вас почує ваша нагорода, Що прокляла навіки тишу злу! Мовчить імла, як марна марнота. Свічки шепочуть стінам тіні дивні, Яких ніхто повік не прочита… Шурхоче шовк – та й не зітхнуть врата. І срібний подзвін мариться царівні…

2.02.95 Київ

* * *

Рахує равлик… (Нині що в ціні? І що заробить на панелі Либідь?..) Рахує равлик гроші навісні, Сховавшись у скляний парале’піпед… А може, все це мариться вві сні, Вві сні верзеться – п’яний чародій Переєднав у дикому фристайлі Одор бузку з парфумами повій, А древніх брам вигадливі рокайлі Зі скриньками

на площі віковій?..

Page 200: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

200

(Крикливі ятки й вухом не ведуть: Міцні полиці не пребудуть голі; Коли усе на світі продадуть, Вам правди

зважать – може, що й доволі). … А равлики слизький свій слід прядуть… І ждуть. …Радій же, равле! Спритні руки грій: В ломбард заклали руно аргонавти. (Рида Ясон, засліплий і старий: «Все продане… А де ж купити

правди?..») 22.03.95 Київ

* * *

Я стомлений, немов осінній дощ, Примушений

віками тяжко лити, Ще в неоліти чи палеоліти Породжений з небесних світлих товщ. Я тяжко йду, я проростаю в град, Я завмираю снігом на півслові, Та взнавши хміль відваг, відрад і втрат, Я вас люблю, веселки ясноброві.

Ні, я не дощ.. А може, і ніхто. Я відпаду колись від днів туманних І від оцих поетів напівп’яних, Верзякать звиклих про Рембо й Кокто. Й ви – не веселки. Та й не ви, а ти. Така… одна, що заздро найсамішим. Не віриш рифам рим, не віриш віршам. Та й вірно чиниш –

Page 201: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

201

Ми дурниці пишем Про вічний шлях краси до самоти…

8.06.95 Київ

* * *

Посаджу я на білого коника Двадцять років твоєї краси. Лунко вдарю у срібного дзвоника: Милий коню, соколю, неси! Берегами неси, поберегами, Між зелених моїх батьківщин. Стануть трави для нас оберегами, Стане піснею радісний дзвін. Буде вічним той придзвін підкований, Будем рідні для верб і ліщин – Ми з тобою та кінь зачарований Між зелених моїх батьківщин.

08.89-9.09.96 Капустинці-Київ

МЕТЕЛИК

Синові Сергію Під веселим небом золотого дня Доганя метелика раде хлопченя. Прудко мчить по полю, по зеленім сну: «Я тебе, метелику, та й наздожену!» І накрив долоньками двоє криленят: «Похвалюсь метеликом я поміж хлоп’ят! Ой, такий гарнюсінький, ой, такий чудний!» І подав метелик голосочок свій:

Page 202: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

202

«Добрий мій кумеднику, дороге хлоп’я! Ходиш ти травичкою, і літаю Я. Бо у світі Божому так віддавна є: Кожен хоче волечки, кожному своє. Відпусти, малесенький, крилечка мої: Без небес не зможу я жити на землі. Будем разом гратися в затінку калин, Будемо ми бігати з вітром навздогін; Будемо веселими разом – я і ти, Будемо дружити ми – тільки відпусти! Я не можу, любий, жить без висоти…» Посміхнувся хлопчик і зітхнув: «Лети!»

1.11.98 Київ

* * *

Грози нема вже на гілках моїх. В очах не маю суму водограю, Що відшумів для голубів і стих Ні в сих ні в тих… Прозорію. Кохаю. І як нема зернятка темноти На непокірнім вістрі свічетка, – В мені так світло! Я в твоєму «Ти…», – Несмілому… Ти – зáгадка, не згадка.

10.01.2000 Київ

Page 203: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

203

ПРОЗА Юлія Бабенко, студентка магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

НАПІВПРИТОМНА В.Н. присвячується

Мої мізки зв'язали вервечкою. Ні, батогом, що б'є щосили, що заганяє Я-усвідомлення у міцно стиснутий кулак, що затягує петлю на останньому прояві мого нікчемного Sapiens.

Ти нарощуєш біцепси, щоб силоміць розтягувати батоги, вивільняючи мої мізки. Дроти пручаються, ляскають по твоїх долонях, обплітають, як отруйні зміюки, твої пальці... Потому – червоно-сині малюнки, які не змиваються ні проточною водою, ні «галою», ні господарським милом. Хіба що – часом.

Мою душу заляпали плітками, немов бовтунами з-під квочки. Липко. Гірко. Бридко. Неприємний запах огортає мою всюдисущість, паморочить мої мізки. Мізки... Знову батоги, знову волання, знову Ти...

Ти ніжно й охайно стираєш яєчні білки з мого спіднього терену, а жовтки – із замазюканої душі. Ти любиш усюди порядок.

Лягаю на Твоє плече, яке Ти подарував мені на день народження. Тоді, коли інші принесли попсові штучки, дешеві парфуми й гіркі цукерки, ти – троянду, куплену за останні копійки з гонорару, та плече. Відтепер – МОЄ плече.

Напівпритомна вчуся виживати у світі батогів і бовтунів.

ПОРОЖНЄ МІСТО Вона стояла на холодному кришталю неба. Пила нічну каву.

Як завше, скаржилася на серце (лікар не раз попереджав її про ворожі настрої чорної суміші).

Пила світло ковтками теміні. Збирала щастя пригорщами минулих ніжностей. Чекала на північ і на Нього. Холодним поглядом перебирала розкидані всюди паперові душі. То її вірші. То стогін її нутра, ніким недочутий і недочитаний.

Page 204: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

204

бинти доріг перемотають рани жувальні ґумки склеять тріск розрад

на сторінках біблейського корану моє каміння проросте у сад

–Я ненавиджу це місто. Воно п о р о ж н є. І люди тут п о р о ж н і. – То значить я теж порожня? – Ні, в тебе є вірші. А в мене – ти.

це місто порожнє тут люди лише порожнини в них замість душі чи варення чи масляний крем не стримати хіті а в роті не стримати слини

коли скрізь і завжди блукає солодкий гарем Хотіла спати. Ловила в долоні погляди нічного божевілля.

Обв'язувала стрічками скотчу кам'яну голову. Розривалася на шматки...

здається розірвуся на шматки у грудях щось пиляє і рубає мої бентежні молоді роки

збираються дочовгати до краю

Лише тиша пише вірші на шматтях шерсткої широчіні. Блукала кутками кімнати. Втрачала розум і сили. Хапалася за світло і падала в порожнину. «Це місто п о р о ж н є. І люди тут п о р о ж н і...» Прокручувала касету пам'яті, де мить записала Його останні слова. Після яких – постріл... Падіння. Кривавий йогурт на сніданок. Невідомість. У порожніх людей немає сердець. Але ж я не порожня!

Прощають прощаючись люди Розлука стирає клеймо Осінні людські пересуди Щезають колись все одно А біль залишається вічно На тілі оголених слів Нудистською чорною ніччю Язичницьких бритих богів

Page 205: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

205

Ручища болю загортали життя у сувій. Вона йшла безлюдними порожніми вулицями. Ніщо її не тримало в цьому місті.

це місто мене з'їсть як сендвіч на сніданок

і радісно зап'є водою із калюж тобі замало тіл

мальованих коханок що пазури свої

простяг до юних душ ... Після тієї ночі вона кілька днів ходила вагітною новим

віршем. Слабкість. Нудота. Обвисле тіло. Без Нього немає народження. Він – батько всіх її дітей (критики нараховували більше сотні).

Викидень. Так порожньо всередині... Осінні дні падали на хиткі дахи століть. Життєвий коктейль

хтось розлив по склянках. Вони – п о р о ж н і – йшли порожніми вулицями у світ інших порожнин.

ЛИСТ МИНУЛОМУ

Час перегорнув ще одну сторінку нашого літопису. І, здавалося

б, нічого не змінилося, ми залишилися такими ж юними. Та час таврував нас по-новому: ти – дипломований випускник магістратури шукаєш роботу, а я – теперішня магістранка – розкопую наукові скарби в стінах академічної установи.

Ми довго не писали одне одному звичайних класичних листів. Технічний прогрес подарував нам спілкування в режимі on-line. Але на прозорих полях твоїх SMS чи послань на e-mail я не бачу Тебе справжнього. Лише за листами, написаними власноручно, за направленістю і розміщенням твоїх літер-карлюк я пізнавала твій характер, твій настрій, твої почуття. У SMS-ках читаю подієві міні-репортажі, але не відчуваю твоєї душі.

Ти, як ніхто інший, умієш писати листи – щирі, вогненні, зворушливі. Ти – романтик, хоч і присвятив себе економічній стихії. А я пролізаю крізь філологічні терна, сприймаючи життя через слово та образ.

Page 206: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

206

Ти постійно запитуєш про особисте життя. Так, я розлучилася зі своїм першим миколаївським обранцем. Удруге вийшла заміж, але цього разу за киянина. З моїм першим – Миколаївським державним університетом імені В. О. Сухомлинського – ми прожили чотири роки. Весілля з розрахунку не приносить щастя, адже ми не мали взаємного кохання, хоч і віддавалися одне одному сповна. Усе було добре, доки в наше спільне життя не втрутилися свекр зі свекрухою. Вони злякалися конкуренції. І моєї правди в університетській газеті, редактором якої я працювала протягом минулого навчального року. Я подала на розлучення. Так буде краще для всіх. І для мене, в першу чергу.

Час наступає на п'яти, тому мушу з тобою прощатися. Наостанок прошу тебе про одне: не проміняй свою щирість і небайдужість на беземоційні гримаси лялькових людей, не загуби в столичному водограї подій наш п'ятипарусний кораблик. Не цурайся рідного села та батьківської хати. Тягнися руками і серцем до сонця та сонячних людей.

В ІМ'Я ОТЦЯ...

Ранок снує свої сни – заплутані міні-історії, відчеплені з пам'яті

про своє життя. А ще – про долі, які час попелить у моїй голівці. Ранок зав'язує сни в міцну петлю, яку ні мамині шепотіння: «Вставай, донечко», ні поцілунок коханого не розв'яжуть з першої спроби. Але якщо напружитися, подвоїти, а то й подвадцьоїти висоту маминого голосу та поцілунок коханої людини, то, мо', щось і вийде.

А до того – сни... Через сни я прийшла до Бога – до Нього, всемогучого і

всеохопного. Прийшла через гріх – через убивство власного батька. Мені тоді ледве белькнуло дев'ять. Опівдні своєї юності, опівдні

дня я йшла по трасі до свого села. Йшла і лопала бульби на гарячому асфальті, які літнє сонечко понадувало. Ось так ми втрьох і співіснували в ту мить: я, сонечко й асфальт. А ще бульби. Мама мене постійно сварила за такі вибрики, бо бульбашки приклеювалися до підошв моїх шльопок. А я все одно шльопала по тих смолистих бульбах, щоб прошльопати якнайшвидше ті 7 км, які відділяють город у сусідньому селі та мою хату. Скільки себе

Page 207: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

207

пам'ятаю, стільки долаю й долаю ті 7 км, щоб сапати гарбузи й буряки, перегортати й зігрібати траву на сіно, в'язати кукурудзу в снопи.

Коли сонце стало в зеніт, як на дошку похвали, коли бульбашки закінчилися, бо наші транспортники, як завше, зекономили на смолі, коли сили, як і горло, пересохли, я згадала про... Бога. Про Його всемогутність і всеохопність. Просила Бога: якщо Він є, хай пошле подорожню машину, яка б мене з мамою та двома граблями підвезла до села та хати. Як плату Богові обіцяла вивчити «Отче наш».

Озирнулася – машина. Ще й не абихто – батько. Він якраз повертався з поля додому на обід. Щаслива-прещаслива заскочила в кабіну і помчали до рідної хати.

Дякую Тобі, Боже. Але ж обіцянки треба виконувати. В останніх номерах «Барвінку» знайшла «Отче наш» українською мовою. І... не так-то легко вивчити молитву. Навіть табличка множення здавалася легшою. Вчила по кілька слів щодня. І якось запам'ятала.

Коли відчувала себе безсилою, зверталася до Бога з «Отче наш». Але постійно забувала кінцеві слова молитви. Чи то мені тільки здавалося, що мусить бути кінець. Потрібного «Барвінку» не могла знайти, щоб перевірити. А ніякої релігійної літератури в нашій хаті не водилося. Навіть Біблії.

Блукала лісом. Нічним. Жодного разу не була в справжньому лісі, адже звідки вони на Миколаївщині? А тут – беззоряна ніч, великий ліс та я одна-однісінька. «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє...» Несу важелезний гріх у своїх юних руках – тіло вбитого батька. Молю Бога, щоб простив: «І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...» Щось далі має бути – не знаю напевне.

Власноручно копаю яму, ледве дотягую тіло, щоб сховати в ямі свій гріх.

Вітер суперечить, відштовхує, хилить юне тіло... Якось так легко стало. Бачу: замість вбитого батька – сувій. На

пожовклому обпаленому аркуші чорнильний надпис у стилі бароко: «Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь. Мтв.6:9-13».

Ранок снує свої сни.

Page 208: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

208

Мар’яна Добоні, студентка ІІІ курсу, спеціальність «Українська мова та література,

іноземна мова»

ЖАДАНА МАРІЯ

Вона зайшла до ванної кімнати і повернула краник з холодною водою. Скинувши з себе усе, стала під душ. Холодно... Неприємно...

Вона стояла під струєю холодної води і не зважала ні на що. Вода била їй у спину, змочувала волосся, стікала швидкими потоками по обличчю, руках, ногах.

А вона все стояла, дивлячись в нікуди. Холодно... Вона почала наспівувати пісню, спочатку тихо, а потім все

голосніше й голосніше, поки звуки не перетворилися у плач, чи то просто скавуління. Сльози змішувалися з водою, що стікала по обличчю, і зникали у швидкому потоці.

Вона підняла голову і широко розплющила очі. Вона дивилася нагору, а краплі розбивалися об її зіниці, щоки, губи. Вона відкрила рот з наміром захлинутися цією водою... Не вийшло.

Вона повернулася обличчям до струї і, склавши руки у благальному русі, підставила їх під потік води. Вона молилася? Ні. Каялася? Невідомо. Вона думала? Згадувала. Вода, сльози, спів і стогін усе змішалося в одне ціле.

Вона стояла під потоком холодної води, опустивши голову. Правою рукою прикривала груди, ніби намагаючись захистити, зігріти себе. Вона знов і знов намагалася захлинутися водою, що ллялась згори, але кожен раз невдало.

Натомість вона захлиналася своїми спогадами, людськими голосами, словами, подіями, що виринали у пам’яті.

* * *

Троє дівчат йшли вулицею. Вони вже тиждень жили в цьому

невеличкому містечку на березі моря, тому дорога й навколишні будинки стали вже добре знайомими. За кілька днів вони збиралися поїхати, тому тепер намагалися весело проводити час, що залишився, щоб від відпочинку було побільше спогадів.

Page 209: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

209

Вони голосно сміялися, розмахували своїми пляжними сумками, активно жестикулювали і, загалом, у своїй ході займали місця на половину дороги. Назустріч їм йшли такі самі відпочиваючі, а біля хат на лавицях подекуди сиділи місцеві жителі, переважно бабульки.

Одна з дівчат, та, що була найменше засмаглою, практично білою, покинула гурт і підійшла до воріт однієї з хат, у дворі якої розташувався невеличкий магазин. Подруги залишилися чекати на дорозі.

- Агов, тут хтось є? – почала вона, стукаючи об прилавок. – Добридень! – звернулась дівчина до жінки, що вийшла на її репетування.

Продавець на мить замешкалася, пильно вдивляючися в дивовижно зелені очі Марії. На її обличчі з’явилося якесь занепокоєння, але вона змогла його подавити і промовила:

- Чого вам? - Будь ласка, дайте... – і дівчина перерахувала все, їй потрібне. - Ось, тримайте, - сказала жінка, кладучи на прилавок останнє з

замовлень – велике морозиво, - з вас тридцять гривень сорок шість копійок.

- Зачекайте... Ось, візьміть... – Марія простягнула до продавця гроші.

Та на мить оторопіла, з її вуст ледь не зірвався крик. Вона дивилася на руки дівчини, білі, з тонкими довгими пальцями та гарними округлими нігтями, широко розплющеними очима і не могла ані промовити хоча б слово, ані змусити себе рухатися.

- Візьміть гроші, - спантеличена Марія продовжувала сунути продавцю гривні. – З вами усе гаразд?

- Ці руки... – ледь чутно сказала жінка. – Ці зелені очі. Вони мені щось нагадують... Не може бути... Я думала, їх уже нема... Це неможливо... Але... ось докази! – скрикнула жінка, схопивши дівчину за руки і припавши до них. Марія відчула якусь вогкість.

- Що з вами, чому ви плачите? - Дівчино, хіба ти не знаєш, хто ти насправді? Хіба ти не знаєш,

яка доля тебе чекає? Господи!!! Яка ти молода і красива! У тебе довге волосся, так? – і разом з цими словами вона зірвала з Марії солом’яний капелюшок. З-під нього з’явилося розкішне волосся, довге, темне, майже по пояс.

- Ой! – скрикнула жінка. – Нема сумнівів! Ти – Жадана!!!!

Page 210: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

210

- Що ви кажете? Яка Бажана? Ви сплутали мене з кимось! - Господи, ти не знаєш ще нічого... Боже... вона ще нічого не

знає! Дитино, приходи до мене сьогодні ввечері, ні, краще ближче до ночі, ні, після півночі, тільки легенько постукай у віконце, он туди... я все тобі розповім, ти мусиш знати правду... – і вона схотіла обійняти дівчину.

- Пустіть. Що ви робите? – скрикнула дівчина, вирвалася і побігла.

- Я чекатиму тебе... – крикнула наздогін їй жінка. - Навіжена якась... - Що ти сказала? – звернулася Оленка до Марії. - Та нічого, все нормально, тільки продавшиця якась дивна

попалась. Пішли на пляж, а то ми через три дні вже їдемо, а я все одно ще біла, як молоко, ніякої засмаги!

І дівчата продовжили свою дорогу. Вони знову йшли, займаючи півдороги, весело говорили та голосно сміялися. Здавалося, що нічого незвичайного не сталося, проте час від часу якесь занепокоєння з’являлося на обличчі Марії.

* * *

- Ну що, дівчата, сьогодні погуляємо на славу? – веселим

голоском питала Настя, пританцьовуючи перед великим дзеркалом з різними нарядами.

- Будемо сподіватися, що так. Хлопці, які нас запросили, ніби нічого собі. Так? – підкліпувала до подруг Оленка.

- Та годі вам уже! Скільки можна? З вашими жартами я ледь сукню не спалила праскою. Погуляти погуляємо, я думаю, що у нас це вийде... навіть якщо хлопці втечуть від нас... – невдоволено бурчала під ніс Марія.

- Бурчи, бурчи, це тебе заздрість їсть, що тобі найгірший з усієї троїці попався. А що? Вибирати треба було швидше! Ха-ха-ха!!! – і Олена та Настя розреготалися.

- Ха- ха-ха! Дуже смішно! Ніякого співчуття. Ще подруги називаєтеся. Ай-яй-яй... Це він так, може, й найгіршим здався, але хто його знає, на якого принца він перетвориться з настанням ночі... – замріяно сказала Марія, опустившись на стілець і притиснивши до грудей щойно відпрасовану сукню. – Може, ще й ви мені

Page 211: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

211

заздритимете? У кінці-кінців у людини головне – це душа, а не тіло, - сказавши це, дівчина високо закотила очі, чим викликала новий вибух сміху у дівчат.

- Хто б говорив! Душа! – насмішливим тоном сказала Олена. – Сама - он скільки хлопців уже перебрала, не один ще не вгодив. Не дочекаєшся, коли вже остепенишся...

- Мовчи, сама прекрасно знаєш, що вони мене кидають, а не я їх. А спочатку ж такі гучні слова про любов лунають з їх вуст, клянуться у вічному коханні, навіть один серенаду під вікном співав... Ах...

- Ага, а інший ліз на шостий поверх по балконах до тебе у гуртожитку. Романтика... – зітхнула Олена.

- Ото було сміху, коли його вахтерша побачила... – засміялася Настя. - Пам’ятаєш?

- Угу. Навіть той кинув. До речі, він збирається одружуватися... Щасливий... – задумалася Марія.

- Усе, припиніть, скільки можна. Краще давайте збиратися швидше, а то наші принци нас зачекаються і заплісніють там!

І гучний сміх розлігся по всій кімнаті. Дівчата зібралися і покинули будинок, попередивши хазяїнів, що

чекати їх треба тільки під ранок. Усю дорогу вони весело гомоніли, сміялися і знову ж таки своєю ходою займали півдороги. Біля умовленого місця на дівчат чекало двоє хлопців.

- А де ж ваша третя частина? – насмішливо сказала Олена, покосившись на свого обранця.

- Дівчата, тільки не ображайтеся, що ми у неповному складі. Розумієте... – тут юнак трохи запнувся, - у нього виявилася алергія на сонце, і він просто не зміг прийти...

- Бідненький... – промовила Марія і зітхнула. Хоча значення того зітхання так і залишився незрозумілим: зробила вона його від полегшення чи від засмучення?

Уже кілька годин Олена та Настя весело вишивали зі своїми хлопцями на середині танцювального майданчика. Марія в той час з показною байдужістю і нудьгою крутила трубочку в пляшці «Лонгеру». На початку вечора вона теж танцювала, але потім робити це без пари їй набридло, тому вона сіла. Кілька разів до неї підходили якісь юнаки з пропозицією познайомитися, проте ні з одним розмова не зав’язалася, а на даний момент кожен з них сидів

Page 212: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

212

за столиками інших дівчат і весело щебетав там. «Навіть тут кидають. І оцей «принц» теж захворів... Щастить, нічого сказати. Ох, моя доля, що з тобою?» - на цих словах вона зупинилася і різко змінилася в лиці. «Треба сходити до тої жінки!» - сказала вона до себе, устала і підійшла до Насті, що активно зажигала зі своїм блондином.

- Я вийду трохи прогулятися. Ок? - Тільки не барися... Музика дискотеки залишилася десь далеко, і тепер Марія

ступала порожньою вулицею, освітленою поодинокими невеличкими ліхтарями, що знаходилися біля житлових будинків. «І якого мене сюди понесло? Хоч би світло десь було. Не дай Боже, ще на якогось маніяка наткнешся. Господи, та де ж ця хата?» .

Марія пройшла ще кількадесят метрів, а потім зупинилася біля невисоких синіх воріт. «Здається, тут,» - сказала дівчина і обережно відхилила хвіртку. У дворі не світилося. Панувала суцільна темрява. «Боже, що я роблю? Що я тут загубила?»

Але цікавість взяла гору, тому дівчина не повернулася, а навпаки - ще впевненішим кроком пішла до невеличкої будівлі, у шибку якої показувала постукати жінка.

Почулося легке постукування. Але з хати ніхто не з’являвся. «Це маразм якийсь...» - прошептала дівчина і вже розвернулася,

щоб йти назад. - Ти усе ж прийшла... – почулося за спиною Марії. Вона

оглянулася. - Господи! – скрикнула вона. Перед нею стояла жінка у білій

сукні з довгим розпушеним волоссям, що чимось нагадувало Маріїне, та простягала до неї бліду руку з довгими, тонкими, надзвичайно гарними пальцями.

- Тихіше, не бійся. Це я. Мене звати Христина. Заходи. – і вони зайшли всередину.

Христина запалила свічку і кімната наповнилася тьмяним світлом, яке дозволяло бачити лише обриси предметів. Посередині стояв великий круглий стіл, саме за нього жінка й посадила дівчину.

- Ви хотіли мені щось сказати? Ось я, тут. Я слухаю... тільки швидше, а то дівчата шукатимуть мене...

Page 213: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

213

- Мовчи, дочко, не хвилюйся. Найголовніше зараз для тебе – це заспокоїтися та прийняти з мужністю все, що невдовзі почуєш. Не тремти.

- Я не розумію, про що ви. Не дуріть мені голови, кажіть уже, що хотіли, а то... то я піду.

- Тоді слухай. Люди надто раціонально сприймають світ. Вони вірять у те, що можна побачити, почути, понюхати, відчути на смак. Вони погоджуються тільки з тим, що можна довести на дослідах, що можна розкласти на формули або пояснити закономірностями. Наука дійшла тої точки розвитку, коли, здається, можна повірити в усе, навіть те, що ще вчора здавалося лише казкою. Проте люди так і не хочуть визнати можливість існування духів, богів, надприродних сил. Вони заперечують цю думку як тільки можна, навіть не підозрюючи, що живуть поряд з ними, перетинаються щодня, навіть не знаючи того. Так от, дівчино, відкрию тобі таємницю. Ти – богиня!

- Що? – скрикнула дівчина. Жах, здивування і розгубленість завмерли в її очах. Вона почала важко дихати, її ніздрі швидко рухалися, здавалося, що вона зараз вибухне чи то сміхом, чи то риданням.

- Ви знущаєтеся з мене! Я негайно ж йду! – сказавши це, Марія продовжувала сидіти на місці, ніби якась невидима сила не пускала її.

- Ти нікуди не підеш. Цікавість втримуватиме тебе, – впевнено відповіла Христина. – А тепер слухай мене уважно і не смій перебивати. Я теж богиня, земна богиня, як і ти. Ми називаємось Жаданами. У нас біла-біла тендітна шкіра, яка ніколи не засмагає, довгі тонкі пальці, що ніколи не старіють, та гарні нігті, які ніколи не ламаються, дивовижно зелені очі та довге розкішне волосся, яке ніколи не втрачає блиску.

За ті тисячоліття, що ми існуємо, було по-всякому. Колись нам поклонялися й поважали. Нас боялися і приносили дари. Вважалося, що без нас неможливим буде існування родини. Були часи, коли нас переслідували, ловили, мучили, знищували, але тоді все ще вірили в наше існування. Переслідуючи нас, все ж боялися; караючи, приклонялися перед нашою красою; знищуючи, переживали, щоб не позбутися здатності відчувати найкраще з почуттів. Але часи змінилися. Про нас забули. У нас перестали вірити. До нас

Page 214: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

214

перестали звертатися у своїх думках. А тим часом ми продовжуємо існувати і виконувати нашу священну місію. Ми - земні богині кохання. Ми вчимо чоловіків кохати. Ми пробуджуємо в них почуття любові, а разом з ним бажання і вміння кохати по-справжньому, гарно, віддано, саможертовно, раз і назавжди. Вони закохуються в нас, ми відповідаємо їм взаємністю, а разом з цим відчуттям взаємності ми передаємо їм знання справжньої любові. Отримавши його, вони покидають нас, а невдовзі зустрічають дівчину чи жінку, яка стає єдиною і коханою на все життя...

- Але чому ж тоді ми звемося Жаданами? - Закохуючись у нас, чоловіки нас жадають. Жадають не тільки

тілом, жадають душею. Вони жадають зблизитися з нами, жадають завоювати нашу увагу, жадають здобути нашу прихильність. Саме жадають, ніяке інше слово не зможе повністю передати те почуття, що виникає у чоловіків... Протягом цього періоду здобуття прихильності вони вчаться поважати і обожнювати жінку, а найголовніше – цінувати її. Вони стають мудрішими.

- Не вірю. Не вірю у все це! - Мовчи, дитино. Але знання справжньої любові чоловік може

успадкувати лише за однієї умови – якщо Жадана хоч на хвилину відповість йому взаємністю і зможе покохати його. У той момент, коли це станеться, чоловік втрачає любов до богині і йде у світ, щоб знайти жінку, що стане його єдиною супутницею протягом усього життя.

- Це якась фантастика. Не дуріть мене! Я занадто доросла, щоб вірити у такі казки...

- Жадани – безсмертні і вічно молоді... - Ось тут я вас і спіймала на брехні! Ви ж не молода! Ви мені

весь час брехали!!! А я на хвильку навіть повірила вам! - Мовчи, поки не дізнаєшся про все. Так, винятки трапляються.

Таке сталося зі мною. Якщо чоловік, якому Жадана відповіла взаємністю, не кине, а продовжуватиме кохати її, вона перетворюється на звичайну жінку з можливістю відчути всі радоші життя звичайної людини. Так сталося і в моєму випадку. Я перетворилася з земної богині в земну жінку. Зрозуміло?

- Я все одно не вірю вам! Ви брешете! Ой! – Марія налякалася, бо за вікном загриміло і пронеслася блискавка – починався дощ. –

Page 215: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

215

Усе надто неправдоподібне, щоб бути реальним!!! Я звичайна дівчина! Я – Марія, Марія, Марія, Марія, не Жадана...

Останні слова, промовлені майже риданням, поглинули нові удари грому. Марія закидалася на місці. Вона задумала втікати скоріше з цього жаху, від цієї страшної жінки.

- Зачекай, ти повинна знати ще одну річ, - Христина схопила Марію за руку, коли та уже майже вискочила з хати, - якщо ти, подарувавши комусь вміння любити, пожалкуєш про це, зненавидиш його, не зумієш цю любов відпустити, ти зникнеш! Розтанеш від туги, а твоя душа покине тебе і перелетить у тіло щойно народженої дівчинки...

- Пустіть мене! Не смійте більше забивати мені голову цими дурницями!!! Я – Марія! Марія я!

Вона вискочила з хати й побігла, куди очі бачили. Надворі уже лився чималий дощ, але вона не зважала на нього. Вона бігла все далі і далі, захлинаючись сльозами і повторюючи про себе : «Я не Жадана, я – Марія, Марія...». Вона була в безумстві, готова рвати на собі волосся, роздирати обличчя і шматувати одяг. Дикі емоції ранили її зсередини, душили і стискували мозок. Якби могла, вона б зараз же вискочила з свого тіла, яке тепер стало схожим на пекло.

З наступним ударом грому і вогнем блискавки вона за щось перечепилася і впала на землю. Тільки тепер вона прийшла до тями. Вона згадувала все. Кожне слово. Вона не могла в це повірити, але в той же час щось підказувало їй, що не вірити в це просто неможливо. Вона гірко плакала, б’ючи руками об грязюку, а потім сховала обличчя в руках і просто замовкла. Настала тиша. Мертвотна тиша. Було чутно тільки далекі удари грому та шалений стукіт її серця. «Христина була права. Усе сходиться. Зовнішньо я схожа на Жадану. Хлопці завжди кидають мене тоді, коли я нарешті щось відчую до них, а потім знаходять дівчат і будують з ними чудові стосунки. Я – Жадана. Я – Жадана? Я все одно не вірю в це.»

Вона встала і пішла прямо. Дощ уже скінчився. І грому уже не було чути.

- Боже, невже це ти, Маріє? – почула вона за спиною. Дівчина оглянулася. Позаду стояли її подруги. Вони здивовано

дивилися на неї. - Що з тобою сталося? - А що таке?

Page 216: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

216

- На тобі лиця нема. До того ж ти вся в болоті і грязюці. Ти – мокра.

- А, це! – байдуже скрикнула Марія. – Дрібниці. Я гуляла, почався дощ, гриміло, я налякалася, почала бігти, перечипилася об щось, упала, а поки піднялася, то вимазалася вся. Ви ж знаєте, яка я є! Це все дрібниці. Пішли додому.

Темною вулицею повільною ходою йшло троє дівчат.

* * *

Подувом теплого осіннього вітру закрутило золоте листя, воно спіралеподібною фігурою піднялося високо в повітря і зникло за горизонтом.

Усе навколо буяло золотисто-теплими фарбами. Усе здавалося наче намальованим, надто об’ємним і надто реальним. Ще один подув вітру, і ще одна фігура з листя, схожа на попердню, зникла за горизонтом.

Дорогою йшли двоє. Вони трималися за руку і про щось говорили. Вона щиро посміхалася до нього. Її дивовижно зелені очі надзвичайно світилися, здавалося, що вся вона ніби випромінює щастя. Він був серйозним, хоча часом не стримувався і мило посміхався у відповідь на слова своєї супутниці.

Раптом вона відпустила його руку і вирвалася вперед. Вона бігла, а вітер роздував її довге, темне волосся. Воно пишними локонами спадало на її плечі, плуталося на обличчі і крутилося біля рота. Вона дзвінко сміялася, розмахувала руками і знову втікала від хлопця.

Дівчина зупинилася біля мосту через невеличкий потічок. Вона злегка налягла на перила і замріяно дивилася у воду, яка по-особливому відбивалася у її зелених очах.

- Ой! – скрикнула дівчина і оглянулася назад. Це так налякав її хлопець, що підійшов зовсім нечутно. Вона обняла його і стиснула в своїх обіймах.

- Обдурила! От ти і спіймався. Тепер я тебе нікуди не відпущу! – і вона поглянула в його очі з якоюсь особливою відданістю.

- Хочеш, я дам тобі щось послухати? - він витягнув з кишені мобільний телефон і включив мелодію. – Коли я чую її, то завжди згадую тебе. Ця пісня нагадує мені про нас, і ті неймовірні хвилини,

Page 217: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

217

які ми провели разом. Ця пісня така ж жива й яскрава, сумна й весела, знайома і водночас непередбачувана, як і ти. Чи не так?

- Можливо. Тобі краще знати! – вона ще раз посміхнулася до нього, заплющила очі й із задоволеною посмішкою міцно прихилилася до його грудей. Якесь дивне тепло пройшло усім її тілом, починаючи від серця, воно поширилося до всіх, навіть найпотаємніших, куточків її єства. Відчувши його, дівчина ще раз з приємністю зітхнула і стиснула хлопця в обіймах ще сильніше.

Раптом йому здалося, що щось ніби похолонуло у ньому. Він налякався цього відчуття. Він відчув якось дуже виразно, усіма фібрами свого тіла, що йому не слід бути тут, з цією дівчиною. Йому тут холодно і незручно. Йому потрібно йти, втікати і якнайшвидше, якнайдальше.

- Люба... – крижаним голосом почав він, - мені потрібно йти. Я зовсім забув про це. Не ображайся. Добре, мала? Я швидко повернуся. Добре?

Дівчина підняла на нього свої зелені очі. Посмішка зникла, натомість з’явилося якесь занепокоєння.

- Я не хочу тебе відпускати... Але, коли тобі треба... Але пообіцяй мені, що, коли ти повернешся, ми будемо разом, і ти ніколи-ніколи не кинеш мене! – і вона засяяла посмішкою.

- Обіцяю. – холодно відповів він. І пішов байдужим кроком, не оглядаючись.

* * *

Марія стояла на зупинці. В одній руці вона тримала велику

темно-синю парасолю, а в іншій мобільний телефон. Дощ не те, щоб падав, але моросило, а кілька великих крапель води вже стигли налякати дівчину. Не зважаючи на таку погоду, повітря було дзеркально чистим, а все навколо надто виразним, опуклим і яскравим. Здавалося, що сьогодні художник нового дня попрацював особливо вдало: усе вийшло надто реалістичним і справжнім, живим, свіжим, сповненим життям.

Марія ось уже двадцять хвилин чекала на автобус. Вона стояла спокійно, не оглядаючись, не повертаючись, не рухаючись. Її погляд був спрямований на невеличку калюжу, але дивилась вона так, ніби в тому болітці було заховано весь Всесвіт. Що вона там шукала?

Page 218: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

218

Відповіді. Їй були потрібні відповіді. Коли людина зазнає відчаю у пошуках, вона ладна звернутися по допомогу до всього, тому у даний момент Марія рятувалась поглядом у цій маленькій калюжі.

Раптом задзвонив телефон дівчини. Це була її подруга. Марія відповіла:

- Так... - Привіт! – почулось на іншому кінці слухавки. - Привіт... – якось зовсім байдуже відповіла Марія. – Щось

трапилося? - Я хвилююся за тебе. Куди ти зникла? Не пишеш, на дзвінки

не пам’ятаю, коли останній раз відповідала. Щось трапилося? - Все добре. Справи... - Е, ні! Я тебе знаю! Ти моя подруга, і мені хочеться знати все.

Це по-перше. А по-друге, мене хвилює твій останній електронний лист. Ти так і недописала. Здається, у тебе хтось з’явився... Чому ти мовчиш?

- Все правильно, з’явився... Але давай про це інший разом, у тебе, напевно, гроші знімає... Я передзвоню...

- Почекай! Не кидай трубки! У мене... хвилини... безкоштовні... Що трапилося? Сонечко, поділися, я дуже-дуже переживаю...

- Знаєш, тепер не час, не місце... Хоча, знаєш, - продовжила Марія, важко зітхнувши і байдужим поглядом подивившись навколо. - У мене дійсно хтось був. Проте він зник. Кілька днів тому. Я не знаю, що думати, що робити. Він не відповідає на мої дзвінки, смс-ки, я не можу знайти його в університеті... А я ж майже повірила, що все може статися, він обіцяв не кинути мене... Усе було так добре і так реально. Саме його я чекала дуже-дуже давно, і мені чомусь здалось, що йому була потрібна лише я. Зрозумій... У нас все було якось по-особливому, ми розуміли один одного без слів, тільки очима, лише посмішками... і він обіцяв не кинути мене... – маленька сльоза викотилась з правого ока Марії і зникла у складці її губ. – Усе було надто казковим... Де він тепер, що з ним, чому він не озивається!!! – ці слова вона майже кричала, не зважаючи на людей навколо. Подруга мовчала. Вона знала, що Марії краще дати виговоритися, ніж втручатися з порадами. – Знаєш, я навіть подумала, що все те, що мені сказали влітку, це брехня, вигадка, що я просто Марія, а не ...

Page 219: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

219

- Хто? Що сталося, не мовчи! Маріє... – кричала в трубку подруга, але Марія її не вже чула...

Марія дивилася широко розплющеними очима десь вправо від себе. Жах, страх, розгубленість відобразились на її обличчі. Телефон випав з її руки. Він впав в калюжу, яку ще кілька хвилин тому розглядала дівчина, здалося, що звук падіння став дуже голосним, наче тривожний дзвін... Кілька великих чистих крапель води полетіли в різні сторони. Усе було надто яскравим, живим, реальним...

Марія непорушно стояла на місці і все ще вдивлялась вправо від себе. Вона не кліпала, здавалося, вона не дихала, здавалося, вона скам’яніла на місці. Статуя, що плаче гарячими сльозами. Вони текли її поблідлим лицем, одні губилися в кутиках губ, інші стікали на шию, треті падали на світлий плащ. Марія все ще продовжувала дивитися туди, не припиняла плакати і не починала дихати. Знявся вітер, він розвівав її довге волосся, воно спадало їй на плечі, затуляло лице і торкалось рота, а вона все не реагувала, він вибив з її рук парасольку, дощ посилився, вона не звертала уваги, тільки стояла і дивилася туди ж. Жах. Розгубленість. Дикість. Ненависть. Страх. Очі. Усе це в них.

Вона дивилася на хлопця й дівчину, які щойно підійшли на зупинку. Вони стояли спиною до Марії і чекали автобуса. Він тримав дівчину за руку, іншою пригортав до себе, шептав щось на вушко і цілував у щічку. Вони обоє сміялися і здавалися щасливими, ну, принаймні, задоволеними. Під’їхав атобус і пара зникла в його салоні.

Це був він. Той, хто обіцяв не кинути її нізащо. Той, хто говорив про любов. Той, кого вона розуміла без слів, лиш поглядом і посмішками. Той, хто мав її врятувати від... Він зник кілька днів тому, а вона турбувалась. Не спала. Не їла. Не існувала у світі. А він знайшов іншу...

- Невже я ніколи не буду щаслива? Мене усі так і кидатимуть? Ненавиджу! Ненавижджу! І прокинаю... Це не може бути правдою... Я не така... Я не...

Вона розвернулась і подалася геть з того місця, не зважаючи на дощ, на вітер, що посилювалися все більше з кожним її відчайдушним кроком у невідомість.

Page 220: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

220

- Маріє, Маріє... – все ще чулося з телефону, який вона впустила. Подруга намагалася зрозуміти, що сталося, але не судилось. Ніколи.

* * *

Вона стояла перед дзеркалом і розглядала себе. Вона водила

рукою по контурах свого тіла легким дотиком правої руки. Вона зупинилася, скам’яніла на місці і скляним поглядом дивилася на відображення свого лиця.

Краплі води ще залишалися на її шкірі. Вона намагалася стирати їх руками.

Вона схопила великі ножиці до рук і різкими рухами почала обрізати своє довге волосся.

- Так. Ось так! Не треба мені цьої краси! Не треба його! Я не Жадана! Не була нею! Не є! Не буду!

Вона нещадно зрізала волосся, воно падало униз, залишалося на умивальнику, ванні, дзеркалі, руках, животі, стегнах, ногах. Воно було повсюду.

- Усе! Вона закінчила. Знесилено впала на підлогу. - Усе! Вона знову скам’яніла. Пройшло кілька хвилин-вічностей. Вона

почала наспівувати якусь мелодію. Спочатку тихо, а потім усе голосніше і голосніше. По наростаючій. Урешті-решт вона дійшла апогею в цьому співі і закінчила риданням. Голосним, жахливим, роздираючим повітря!

Вона закрила лице руками і схилила голову до колін. Вона довго плакала, голосно схлипувала, ковтала сльози і захлиналася ними.

- Я не Жадана! Не вона! Не вона... Вона почала збирати обрізане волосся різкими рухами, повзаючи

по холодній долівці і мокрій плитці ванни. Усе, що зібрала, викинула до унітазу і спустила воду.

- Я не буду Жаданою. Не буду! Я не така! І знову кімната переповнилася гірким риданням, яке змінилося

ступором і мертвотною тишею. Вона сиділа на долівці. Мокра. Гола. Розбита. Вона знову почала

щось наспівувати. Вона взяла до рук ті самі великі ножиці й стала обрізувати нігті.

Page 221: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

221

- Готово. Я більше не Жадана. Закінчивши, вона почала розглядати свої руки, то наближаючи,

то віддаляючи їх від лиця. Вона підвелася. Вона знову дивилася у дзеркало. Вона пильно вдивлялася у скло,

зіщулюючи очі, проводила рукою по контурах тіла свого відображення. Жах і дикість спалахнули в її очах. Вона дико скрикнула і вдарила кулаком об дзеркало.

- Ні! Не помогло! Нічого не помогло! Не помогло! Я все-таки Жадана! Ні!

Вона лупасила рукою по склу, била нещадно, з усієї сили, не зупиняючись... Вона била і кричала, дико, нестримно, жахливо. Вона била, кричала і гірко плакала, кусала губи, заплющувала очі і не зупинялася.

- Я все-таки Жадана! Жадана! Жадана! Ні!.. Я Жадана... Вона все ще била. Її руки перетворилися в місиво плоті, крові та

скла, її тіло було усе порізане і залите червоним, вона плакала кривавими сльозами.

- Жадана... я... Ледь прошепотіла вона, востаннє вдаривши по рамі колишнього

дзеркала і знесилено впала на холодну долівку. У калюжі з кров’ю між битого скла лежала дівчина. Вона пустим

поглядом дивовижно зелених очей дивилася в нікуди. З куточків очей одна за одною повільно текли сльози, які змішувалися з краплями крові, що виступала з ще свіжих ран, перетворюючися у страшний потік.

Вона почала наспівувати якусь пісню, тихо і несміло, насилу долаючи хрип. Вона помирала. Помирала від туги. Усе сталося так, як говорила Христина. Вона не змогла справитися з своєю місією, подарувавши іншому вміння любити, вона пожалкувала про це. Покохавши сама, вона не змогла любов цю відпустити.

- Я... більше не Жадана... Моя душа... летить... Вона заплющила очі і востаннє зітхнула. Кінець безумства. Стук

її серця припинився. У калюжі з кров’ю між битого скла лежала дівчина. Кінець.

* * *

Page 222: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

222

Сонячного осіннього дня у маленькому черкаському селі почало битися ще одне серце. Мати не могла нарадуватися, яка гарна у неї дочка: великі зелені очі, тоненькі довгі пальчики, біла-біла шкіра...

Початок.

Повіяло вітром і холодно стало. А серце забилось, воно калатало, Воно защеміло і світ розривало, Сльози з’явились, повітря замало! Що сталось? Просто на тебе раптово наткнулась, Ти оминув, Не подивився, Не зупинився. Мене ти забув, А я не спішила звідти втікати. Я знала – ти повернешся. Тебе лишилась чекати. Здалося, може, спіткнешся, І я кинусь тебе рятувати. «Любий, миленький, єдиний!» - Крикну і забудусь в своєму пориві, Що ти вже не мій, Не любий, Не милий, Хоча ще єдиний. Повіяло вітром і холодно стало, А серце забилось, воно калатало, Воно защеміло і світ розривало, Сльози з’явились, повітря замало! Це ти повертався і знову Мене оминув, Не подивився. Відчула я втому. Серце у друзки, Сльози в очах. Зайві вже друзі,

Page 223: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

223

Байдужий вже страх. Не лишилось вже сили. Не мій І не милий, Хоча ще єдиний. 30.11.07.

СТРАХИ ПРИХОДЯТЬ УНОЧІ

І поринувши в тишу, ми губимось в ній. Змішуються в голові колишні думки, які здавались раніше зрозумілими, а тепер немає сенсу в них, розчиняються мрії і бажання, бо чим більше думаємо про них, тим більше знаходимо причин, що стануть на заваді їх реалізації.

І потонувши в байдужості темної ночі, наше серце прискорює

свій стукіт, кров пульсує сильніше, думки розбиваються, мов морські хвилі об скелі, а очі вдивляються в тіні нічної стелі.

І загубившись серед страху не встигнути, програти, зупинитись,

здатись, не виконати, не подолати, не підійти, не зрозуміти, не здійснити і не реалізувати, чимдуж шукаємо сну, щоб завтра скоріше прокинутися навздогін тому, що боїмось упустити, але так і не знаходимо його. А вранці, прокинувшись, знов відчуваємо безпеку, примарним і далеким стає те, чого боялись уночі, і знову поринаємо у лінощі й байдужість, хоча десь у душі все ще кричимо, що треба йти до перемоги, але зупиняємось і чекаємо, лиш не ясно, чого саме.

І знову впавши в ніч, стаємо заручниками тих самих страхів, і

ледь долаючи чи забуваючи про них, провалюємось знов у сон, щоб знову вранці відродитись в цілковитій безпечності.

І так життя йде по кругу, циркулюючи з дня до ночі. І не

міняються люди і їх страхи, змінюються лише декорації часу, року, сезону та моди. А ми лишаємось такі ж, як мільйон років тому...

2006 р.

Page 224: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

224

Марина Єщенко, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

НЕ ВІН

– Коли не знаєш, як почати, значить, не настав іще час, – говорив так часто один мій друг. Він так і не зміг почати якусь серйозну справу у своєму житті.

І я розумію: мушу. ... Холодний піт на чолі, і волосся таке мокре і обважніле.

Задушлива ніч. Ноги набрякли і грузько вростали в ліжко, немов корені пустили в землю. Її палило, і вона крутилася, вертілася в цьому простирадлі, що й не виплутається звідти, загине – загине. І раптом схопилася і піднялася над ліжком, лиш по пояс, здається, й досі вростаючи в пожовклу стару білизну, з якої уже не вирватись. Очі злякані й мов незрячі, сорочка розірвана на грудях, напевно пробувала вкотре втекти – вкотре марно. Оглянулась навколо і обпеклась, а в душі усе так похололо:

– Це не він. Мороз укривав тіло, і вона вірила, що цієї миті хтось поставив

сургучеву печатку на її життя – і тепер нічого не можливо змінити... Лише зламати.

Ще раз поглянула на чоловіка, який ще так мирно спав поряд, і ужахнулась: не він, не він!!! Боляче стало раптом і принизливо. Скільки часу прожито разом, скільки слів приємних почуто, скільки обіймів, поцілунків, скільки ЙОГО було в її житті, а тепер усе це – не те! Та сумніватися, вірити, що помилилася, було пізно: не він.

– Люба, що ти не спиш? –так щиро любляче мовлені слова ставали їй дедалі чужими, і все більше застрягали своїм отруєним вістрям у серце. Хотілось зігрітись від цієї отрути, та кров немов уже не пульсувала жилами – так повільно розходилось примарне тепло.

– Я ще не знаю, – кинула вона, уже зараз відчуваючи, що не злукавить, не стерпить, не зачекає.

– Лягай, коханочко, ще ж так зовсім рано... – підсовується ближче уже не він, і вона відчуває, що його тепле, ніжне тіло, нагріте її тілом, ніколи не буде поряд. Більш ніколи.

Page 225: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

225

– Де ми з тобою познайомились? – її голос будив ранок, але ніяких, ніяких компромісів...

– Соню ти моя, невже не пам’ятаєш? – милується нею і очі закохані не зводить, а в них закрадається туга – той біль, що знайомий лише йому.

– Я скажу. Одне лиш прошу – пообіцяй, що не заперечиш. Не відповів. – Я їхала в метро. Мені було дуже погано. Я знаю – сама винна.

У мене так часто буває. Характер, напевно, такий. Навіть не знаю... Я вийшла не на тій зупинці. Було вже досить пізно, щоб гуляти містом, але я мала на це право. Лише я. Так хотілось, щоб ішов дощ, грався нервами вітер, але нічого цього не було. Тепла, літня і занадто звична ніч. Останній поїзд метро, який нещодавно полишила, уже давно спочивав у депо. А може, це було й зовсім не так? Я ішла невідомо куди якимись двориками, темними гнітючими, неосвітленими арками, але ніде не було його... Але що це я?! Раптом назустріч вийшла купка дебелих хлопців. Ніяких відчуттів – ні у мене, ні у них. Лише одна цікавість: що буде? Але насправді нічого не було, точніше усе відбулося занадто швидко... Якісь зайві рухи, штовханина, якісь дотики, крики... Мій крик! Мої рухи – такі слабкі і невтішні, і... безнадійні. А потім неспромога кричати. І ти з’являєшся якось раптово, немов лицар в середньовічному романі – такий упевнений, і навіть зухвалий. Я бачу твої сильні руки, що вихоплюють мене з цього вихору, бачу твої очі – такі стійкі у своєму поглядові, відчуваю твою міць... Коли я відійшла від цього шоку, коли усе було позаду, я першою запитала твоє ім’я... і знаєш, що ти відповів?

– Не говори, – лише й вимовив. – Ти нічого не відповів!!! – кричала вона, виплутуючись-

заплутуючись в простирадлах, і знову зі слізьми впала в подушку, – Чому мовчиш?

– Насправді ми познайомились на пошті. Ти відправляла своєму хлопцеві – ти сама придумала, що він твій хлопець – чергового листа у військову частину. Акуратно перегинала декілька подвійних аркушів і намагалася вмістити в конверт. А я стояв і божеволів. Уже вкотре. Не помітиш і зараз? А потім я писав тобі листи-відповіді від нього, такі безглуздо-щирі, і ти вірила, що він тебе любить. Хоча напевно знала, що він – не відпише. Того дня я чекав тебе теж. Ти

Page 226: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

226

знову не могла заклеїти цього товстючого конверта. Я підійшов і сказав: «У мене не буде через тиждень відгулу, як я обіцяв. І через місяць додому теж не відпустять. І взагалі – темної осінньої ночі мене скинули під поїзд, і в тому місці я іще й досі лежу. Це тому, що я не знав вашого кохання». «Це неправда!» – вигукнула ти і порвала листа на шматки. Ти знала, що він не відпише, бо я вже усе сказав. З пошти ми вийшли разом.

– Це неправда!!! Неправда!!! – а він ухопив її за плечі і ніжно притиснувся, і все одно – чужий. Адже все було не так. Не так! А це був не він. Вона розуміла, що це найжахливіше, що могло з нею статись, але що робити? Зірвати сургуч?..

... Холодно, вогко, темно. Ліхтарі за вікном – і ті не життєво

осліплюють власну неспроможність щось змінювати в цьому житті. І лише їй – не спиться. Якісь запопадливо непевні думки закрадаються в голову, і ще мить – жахливо вразять головний мозок. Стеля нависала безмірно і безжалісно. Краще б упала!

– Він чужий мені.., чужий.., чужий... – немов марила вві сні, – Це не він!

До цього вона рідко помилялася. Коли щось робила, то вже напевне. Ніяких других спроб. Ніяких коректорських втручань. І раптом: не він! Не могла пояснити собі, звідки взяла цю певність, але вже навідріз.

– То кажеш, на пошті познайомились? – штовхнула в бік свого, уже чужого чоловіка, і той розплющив очі.

– Маленька моя, не заважай спати, ти ж знаєш, що вранці мені на роботу, що... – пусті слова, які за мить нічого не важили, бо на її обличчі застигло оце ще самій незрозуміле відчуження.

– Я відправляла на пошті листа... Не пам’ятаю кому... Потім мені стало зле, і я знепритомніла... Не так, не так!!! Зав’язалася бійка, мене зачепили, я вдарилася об щось, падаючи, але ти підхопив і прикрив руками голову, щоб я трималася... Я досі відчуваю твої дужі руки на скронях! Виніс мене на свіже повітря... Не так це було? Так?..

– Сонечко, заспокойся. Я все поясню. Ти в парку читала газету («Ти й зараз так іноді робиш, навіть не знаючи, що він не прийде!»), а я підсів. Ти намагалася вдавати, що не дивишся на мене, а я – що дивлюсь. Ти випустила газету з рук, а я й не ворухнувся.

Page 227: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

227

Скривившись, ти кинулась до неї, та я швидко підняв цей уже непотрібний нам клапоть паперу. «Там не пишуть продовження цієї історії» – а ти відповіла, що читаєш своє минуле. Я підхопив тебе зі словами: «Спробуй відшукати мене у своєму минулому!»..

– А я не запитала, як тебе зовуть? – важко дихаючи і захлинаючись болем.

– Ні, – зовсім мовчки. – Це ти, ти не відповів!!! ... Не він. Просто і водночас легко: не він. Ні спекотно, ні

холодно. Простирадло давно зіжмакане тулилося в кутку ліжка, і зовсім не могло обмежувати її рухів. Але встати – несила. Вирішити варто усе в ліжку. Ця блискавична думка цвяхом застрягла в голові й не полишала. Треба щось змінювати. Вірила собі і боялася. Невже помилилася? Здається, тисячі життів прожила, а якась химерність почуттів, невизначеність знову багровою плямою, мов вирок, виступила на її історії.

Прокинувся, встав з ліжка, пройшовся кімнатою, сів на краєчку. Мовчить.

– Скажи... – лише й мовила, а слова застрягали і вже відчувала: далі не зможе.

– Як ми познайомились? – Так... – чому так лячно? Ніколи не полохалася нічого, бо

ніколи не стикалася... з собою. А себе вона боялася. – В Аджимушкаї, в каменоломнях. Пам’ятаєш ту екскурсію? «За

психологічним впливом немає рівних у всьому світі!»... Там був усього один ліхтар, і ти якось відбилась від групи на глибині. Уловити промінь світла, що сховався в ходах, ти не могла, а йти за голосами... Темно, обмежений доступ кисню, страшенно холодно, і чим далі в глиб – усе більше звужувались стіни й опускалася стеля, немов...

– Немов чиїсь руки здавлюють твої скроні, о, я їх так відчуваю!.. – Ні, – строго й безапеляційно. – Ти боялася темряви. Ти боялася

лишитись одна. Не лише в каменоломнях... Я знайшов тебе – і ми разом шукали світло в кінці тунелю...

– Лише ім’я... Але ти не відповів.

Page 228: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

228

... – Що робити, коли не знаєш, як закінчити? – дарма спитав. Мій друг ніколи нічого не розпочинав (напевне, чекає часу), отже, відповіді теж не знав.

... Тихо! Дуже прошу, якомога тихіше гортайте сторінки. У неї

дуже чутливий сон. Я налив їй снодійного. Хай заспокоїться. Я знаю, що скоро вона одужає, що вже зовсім скоро. Можливо, мені вдасться, і вона ніколи не дізнається... Я ж просив, тихіше гортайте сторінки!..

... Сьогодні до мене востаннє прийде мій друг. І сьогодні я таки

зможу вирвати в нього з серцем це кляте ім’я. Це буде його найкращий початок.

Кушик Наталія, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

ҐЕНІАЛЬНИЙ ПОЕТ

Ранок Клима Орестовича Нарвацького розпочинався мимоволі.

Сонячне проміння химерно малювало стіни світляним пензлем, а до розуму Клима Орестовича завітало похмуре похмілля. У відчинене вікно застрибували метушливі горобці і, зовидівши в попільничці скелет копченої салаки, влаштували справжнісіньку бійницю. Пташки скубли одна одній крильця і завзято поцінькували, розтягуючи кісточки навсібіч. Проте довгий час ця оказія аж ніяк тривати не могла. Вухо Нарвацького сьогодні вловлювало будь–яке коливання у 30–тиразовому посиленні. Тому горобина мова вчулася Климу Орестовичу чимось на кшталт страусиного вереску в пустельній Австралії. Ухопивши найближчий вагомий предмет, він пожбурив ним у центральне місце злетовища і вмомент розігнав його. На паркет посипалися бите скло, залишки скелета копченої салаки і кілька прибитих горобців. Можна було тільки здогадуватись, яка ж то особистісна річ Нарвацького спровокувала подібний злочин. Але розмовлятимемо про це згодом.

Спочатку здалося б взяти на спомин день вчорашній, що безсоромно спричинив нинішні події. А саме: 41-і уродини

Page 229: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

229

ґеніального поета, літературознавця і компаративіста графоманщини Клима Орестовича. Ґеніальним цього неперевершеного митця кликало більшість невідомих письмаків, писарчуків та письмариків. І заздрити такому безмежному таланту ніхто ніколи не намагався. Кожну нову зорю Нарвацький зустрічав склянкою алкогольного напою: переважно негазованого і сильноградусного. Таким чином і отримав почесне звання ґенія. І якою не обтяжливо-ґнітючою була Климу Орестовичу ця ніша, він ґідно її ніс з 18-ти. І більшість сучасників його за це пошановували.

41-і свої уродини Нарвацький не прагнув відзначати особливо. Зрештою – навіщо? Чоловіцтво не поціновує безповоротний плин літ, брехливу бандючу владу, заможнішого сусіда і його тричі заміжню дружину, тепле пиво та індуїстське вегетаріанство, прискіпливих надто моралізованих колег і педантичних серйозних колегес… Клим Орестович не піддався гнучким деформаціям суспільства і винятково не різнився від інших, оскільки, прихиляючись до вище наведених правил середньопересічного Адамового сина, жив справедливо (як і всі). Народився він помилково, хоча помилкою природи себе не вважав. Отож, ця надмірна певність і витворила із Нарвацького ґеніальну особистість. «Quod me nutrit, me destruit», - завсякчас промовляв ґеній своїм зіпляшникам, а потім тривало цитував рядки свіженького витвору, типу:

«Ви знаєте, мене не знають досі, Я невідомий більшості мастак Я п`ю узимку, влітку, цілу осінь, Бо я поет, а також я пияк!...» або: «Які прекрасні й довгі взимку ночі, Неначе для любові. Дивлюся знову в твої очі… А завтра здам 140 грамів крові, Щоб завтра випить мав я знову…» тощо. Напередодні відзначення визначної дати Клим Орестович

міркував, як власне святкувати: чи наділити літературних товаришів присутністю ґенія, чи обділити відсутністю ґенія із домашнім самогоном. Такі свідомі передуми закінчилися перевагою

Page 230: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

230

обмеженішої варіації. Останнє продовжувало стояти під канапою на опісля.

Збірка зачиналася невимушено. Тільки-но перші зірки пощасливили вмеркле небо зіянням, письменний ґурт у повнійшому складі (4 істоти, не рахуючи іменинника) сунувся у мандру. Приміщення, куди невдовзі завітали товариші, в народніх масах називалося «буйволятник». На описі його не зупинятимемося, адже досвідченому читцеві відомі тамтешні умови та комфортність місцезасідання.

- Зичу жити, сліз не лити і ще стілько Вам, Климе Орестовичу, пропити! – виголосив простий і водночас ґеніальний тост колега Дмитро Йосифович Пуць. У той мент горбатоноса шинкарка біля розливу запикувала таку єхидну либу, від якої скисло пиво у шлунках двох спудеїв, що розвалилися поруч, а копія оголеної Джоконди ледь не гепнулася із підвішення. Цей спіритизм не віщував безпечного налаштування свята. Нарвацький силкувався хутчіш забратися, відчувши лихе, але низька якість ужитого звела його координацію нанівець. Зіп`ятися на обидві ноги ґенію так і не судилося.

- Кепсько, хлопці, нам буде додому добиратися, - прорік Клим Орестович переконливо. – Тим паче, державний транспорт ночами не ходить, себто їздить…

- Ґев! Любий Нарвацький, де Ваше хотіння приґод, розваг, дівчаток? Ви ж, мов би Стус зараз – єдні як перст! – перервав того Дмитро Йосифович. – Спом`яніть наші інститутські літа: стрункі ніжки юних філологинь, прогулянки вечірнім Л* до вранку, слізливе прощання викладачок із нашим хуліґанським бомондом, перші провали і перевали на контрольних іспитах, довжелезні черґи за шмурдячком на Ґор…цькій. Той величезний пласт добряче вкарбувався нам у мізки… Любий Климе Орестовичу, спогадайте лишень! Ґев!

Ця ніжна ностальгійна промова взяла ґенія за серце і він, зробивши переоцінку цінностей у голові та кишенях бадьоро вигукнув: «Подайте ще ґорівки!» У шинкарочки заворушилися кажанячі крила. Вона піднеслася від свого стійбища у невідому височінь, щоби дістати приховане попід стелею замовлення.

- Осьте ми, - звернувся до Нарвацького інший письмак – критичний літературник Передерій, - зібрали декотрі фінанси та вирішили заради Вашого, Климе Орестовичу, творчого розвою

Page 231: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

231

придбати ось цю кам`яну музу! – і дарунковим жестом висадив на стіл сувору габаритну тітоньку. Ґеній прочитав підписане у неї на повненькій талії: «Мельпомена. Муза трагедії».

- Спасибі! Спасибі шановні… Гм… Життя – театр. Але невже я і дійсно трагічний митець?

- О, та Ви ж викопаний трагік! – хихикнув Пуць. – Часів Еврипіда. Тільки бажаю не знатися у ліжку з підступними медеями.

- Досить про сумне! Ліпше вип`ємо, - увігнув палицю Передерій. - А за що?! – ув один голос вигукнуло двійко інших зіпляшників і

потягнули руки, щоб вхопити закуску. - За щастя, - прошепотів Нарвацький. - А чому пошепки? - Щоб не вполохати до смерті те, яке залишилось. Письмаки перезирнулися, хильнули по чарчині, а потім…

видудлили до дна решту – за щастя. Вечір тривав. Горбатоноса шинкарка розносила келихи

дармового пійла і лопотіла кажанячими крилами; благенькі столики сумнівно покосилися ліворуч і їхня кількість продовжувала збільшуватись; оголена Джоконда повзала стіною, буцімто самка тарантула неймовірних розмірів; копчена салака палила цигарку за цигаркою і шкірилася іще єхидніше за шинкарку; на стелі зоріли астральні світила і літали астероїди; Пуць валявся на підлозі, намагаючись продемонструвати присутнім, як він минулого року вдало перегріб гірську річку в Румунії; шинкарка також згодом опинилася долі під Передерієм і щось несамовито верещала. Таким чином, у навколишньому середовищі назрівала пожежа з кінохронік техаського вестерну. Нарвацькому навіть здалося, що прямісінько від астральної стелі спускаються ковбої на засідланих баранцях, а голови непроханих гостей покривають лемківські крисані. Раптом один із ковбоїв запускає ґенію топірцем у ногу. Від страшного болю той підривається і, захопивши дорогою кам`яну Мельпомену й попільницю із салакою, повзе до виходу, спираючись непораненою кінцівкою на підлогу.

- Осьте вам і дурня, - зауважив Передерій, помітивши таємниче зникнення іменинника. – Хоча б попрощався, шкура літерратурна!

- А за випивку хто розраховуватиметься? – пуцьнув Пуць. Допоки товариші трусили гаманцями, зіходило сонце. Клим

Орестович Нарвацький знаходився на ріднесенькій канапі,

Page 232: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

232

намагаючись пригадати бодай що-небудь. Переконавшись у даремності цих гігантських зусиль, він знову задрімав. Проміння химерно бавилося його виглядом. Попід вікнами багатоповерхівки гасали невсипущі прибиральники, і, сповідаючи нинішній день, збирали рештки Мельпомени. Тим часом Клим Орестович у 13-му сновидді зовсім забув про топірець, який і досі стирчав із його ноги.

ЕКОНОМІЯ

Сімейство Стайнюків розпочало грядуще літо якоюсь дивацькою

«економією». Коли людські потилиці почало засушувати пізнє майське сонце, безпритульні собаки від спеки хлептали воду з потічків на дорогах, що струменіли через прорвані водопостачальні труби, основою денного раціону мегаполісу стало морозиво й світле пиво, а більшість алергетиків перехворіла внаслідок масового цвітіння, економіка країни вельми похитнулася і кожен Стайнюк намагався зібрати щонайбільше коштів за різноманітними причинами.

Стара Стайнючиха, наприклад, харчувалася виключно капустою, хлібобулочними виробима й супчиками простоквашами з малосольними огірочками. На зекономлені гроші вона хотіла придбати путівку до санаторію «Медобори» і трохи підрихтувати розхитане російськомовними телевізійними мелодрамами здоровля. Через незбалансований харч старенька рідко виходила на вулицю, частіше просто шкутильгала туди-сюди запаскудженим сусідськими недопалками балконом. Орієнтовно Стайнючиха з`являлася там щоробочої днини о п`ятій і до шостої визирала свою невістку Карину з медцентру, в якому та підпрацьовувала, щоб зібрати кошти на пластичну операцію, оскільки її останніми місяцями не влаштовувало зовнішнє. Чоловік Карини – неуспішний банкір і політик Митродон Георгієвич – економив на транспорті. Йому також конче необхідні були гроші, щоб погасити бюджетний дефіцит і заборгування приватникам. Отож, голова сімейства Стайнюк їздив за призначеннями лише на метрі. Добиратися Митродору Георгієвичу було досить тяжко, адже на Видубичах щоранку вдублювалися приїжджі селяни, яких він пізнавав за останніми моделями мобільних телефонів та полотняними клітинчатими торбинами. Звичайно, що вилазили вони на світ Божий зі Стайнюком, бо саме там розгорталася

Page 233: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

233

найближча місцева забудова. З такою дружньою оравою і розпочиналася його суспільна праця.

Молоднячок сімейства також по-своєму «економив». Сестрички – близнята Доня і Тоня мріяли купити співучу канарейку. Відмовившись придбати сучасномодню літню обнову, вони пішли до зоомагазину. Пташки їм забажалось по такій причині: щоб хоча б вдвічі чимось приглушити стару Стайнючиху, яка щовечора відмовляла Карину робити пластику. «Чудово, - говорила Карина, - тебе це не влаштовує?! Тоді згрібай кошти зі своєї мізерної пенсії, а не з моєї заробітної плати!» Стайнючиху така мова дуже хвилювала. Зрештою вона зачинала галасувати гучніше, клясти якесь «казна-що», будити Митродора Георгієвича, який куняв опісля ще одного драматичного будня і прохати його зрихтувати дружинині мізки та направити її розум у нехибне русло.

До тих, хто виявився найбільш задоволений сією довготривалою економією сміливо можна було зачислити раритетного члена сімейства – діда Петруся. Стайнюки мали п`ятикімнатну оселю, проте кутка десь приткнутися дідові ніколи не вистачало. Тому, позичаючи гривники зі Стайнючихиного збору, він подорожував до сільпотівського шинквасу і розвантажував свої щирі думи над мудрим келихом. Увечір, коли собаки і люди вдосталь напоїли душі водами та пивами, дід Петрусь чвалав додому. Тихесенько згорнувшись калачиком, він засинав на коридорі поблизу канарейки, яка й досі ще звучно теревенила про своє (канарейчине).

Ганна Лук’яненко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

АРТИКУЛ МОЛОДОГО СТАРЦЯ

Оповідання Свічі медово тужили і, здавалося, що вони, сміючись, оплакують

якусь безмежну таїну. Я, старий меланхолічний бородань, певно схожий на ченця, споглядав усе те огненне дійство. Час ішов, а я думав саме про нього... Опісля, чмокнувши губами, я взяв десницею перо, дістав чорнило та й почав писати таке:

«Ангелу мій!

Page 234: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

234

Немає пам’яті про минуле, – Казав Мудрець, Та серце ні краплини не забуло, І не забуде, Доки не стане світові кінець...

Юнак біг вузенькою вуличкою міста, запах якого він вперше вдихнув, як тільки з’явився на білому світі. Йому заздрила Молодість: у його жилах текла її кров. Він кудись поспішав, але спинився, коли побачив жменьку люду. То були чоловіки, котрі стояли навколо вогнища і вигукували один за одним: «Хай згорять єретики разом із їхньою писаниною!.. Хай згорять!..» Юнак застиг, а тоді вигукнув: «Навіщо ж книги палити?! Паліть єретиків!» Проте на нього не звернули уваги, видко, ці люди були зайняті справою, що їх об’єднувала і неабияк захоплювала. Тоді хлопець зловив погляд дівчини, яка теж стояла осторонь від «ритуалу». Вона «блакитно» дивилася прямо йому в вічі. Він підійшов ближче до «блакиті» і «блакить» стала його Музою, а точніше Галатеєю – так він її одразу нарік. Голова йшла кружма від тієї єдиної, яка цілувала найніжніше і оберігала цю любов найпильніше. Всевишній спостерігав за їхнім щастям, але недовго. Занедужала кохана Галатея, а юнак усе вірив, що символ весни – вічний. Він тримав надію, неначе блакитну квітку і ніс до своєї істинної Вічної весни. Усьому свій час. Галатея лишила останній цілунок на сльозі свого милого і час врятував істину від усіляких земних посягань. «Не покидай мене, любове...», «Я буду з тобою завжди...» – шепотіла Галатея.

Час забрав її, а хлопець, як той витязь на роздоріжжі: одна путь вела до острова розуміння, друга путь – до ангела помсти, пробачив часові. Казав один Пророк, що в кого болить серце, тому поталанило. Юнак дивився в небо із запитанням в очах: «Яким же я тепер буду, коли світ добрий і недобрий одночасно?» Його туга була, як на долоні перед Усесвітом, а зірка Галатея знаходилася так далеко, що йому здавалося – він щохвилини втрачає її тепло. Тепер молоде серце відчувало і любов, і горе. Він став жовніром і боягузом, він став мудрішим, бо злякався Бога, він зрозумів, що любов до Галатеї виявилась офірою Вічності, він кожен день збирав пригорщами зі своєї душі томління і долегливость*, а тоді на

* біль

Page 235: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

235

уламках себе звів храм Любові до Галатеї, де всі хори співали лише для неї. Зрештою хлопець оселився у маленькому будиночку – власній яскині*, збираючи, врятував і вивчив багацько книг, та й зрозумів, що Вища Мудрість завжди буде далека від нього. Небесні зірки і земні книги стали символами його Вічної Молодості і Вселенського Кохання... Цим юнаком був я...»

Писано рукою Галатеї літа Божого народження нескінченного, місяця березня, 23 дня. _________________________

*печера

Роксана Неприч, випускниця Інституту філології

НЯВКА

Ніхто не знав, звідки вона прийшла – можливо, з городніх

бур’янів, тому що вся була в реп’яхах, а на шийці – два кліщі – один великий, темночервоний, набухлий кров’ю, другий – менший, синій. Вона – це маленьке котенятко – біле, але з чорним хвостиком і чорно-бурими смужками біля вушок. Надя назвала її Нявкою, тому що перші два дні вона безперервно нявкала, кричала, ніби питала: – де я? де моя мама-кішка? куди я забігла? як повернутись на рідний двір? Надя, ставлячи перед нею мисочку козиного молока, ніби вибачалась: – Чужі ми, не знаю, чия ти, звідки прийшла... Котенятко ледь торкалась молока і продовжувало відчайдушно репетувати. Надя хапалась за скроні, од крику розламувалась голова.

А тут приїхали з міста племінники і привезли з собою великого кімнатного чорного кота, який почав пирхати на маленьке котенятко, і те ще гірше заплакало. Хазяйка чорного кота, молода дружина старшого племінника, пригадала, що для виведення кошачих кліщів треба змастити уражені місця олією – масло обволокує комах, тоді вони задихаються і відвалюються. Надя вилила на шийку котеняті чимало олії, але кліщі сиділи міцно. Котенятко плакало, як і раніше.

Коли гості поїхали, Надя пішла до сусідки Шури розпитати, чи не знає вона, у кого з ближчих односельців могли б бути котенята,

Page 236: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

236

може, хтось розшукує малу гультяйку. Шура якраз заколисувала півторалітню онучку і, побачивши, кого Надя їй принесла, замахала руками: – Не треба нам котів, у нас діти... Надя поскаржилась, що не зна, що робити з такою галасливою Нявкою. Сусідка трохи змилосердилась. Побачивши кліщів, вона легко злущила їх із шийки звірятка, так що те скочило на землю і почало стрибати, аж поки не сховалось у кущах. Ледве удвох його спіймали. І довелось Наді, підтримуючи котка за животик, однести його назад, до хати. Залишивши його у дворі, вона спробувала сісти за стіл редагувати рукопис своєї книжки, але котеня не вщухало. Терпіння Наді урвалось.

– Однесу тебе на город, звідки ти прийшло. Шукай дорогу до свого дому...

Тим більше, що і стара, 90-літня мати Наді, яка останній рік вже сама не вставала, сердилась:

– І де воно взялось на нашу голову?! Однеси його кудись подалі...

Надя схопила Нявку і понесла на город, у хащі некошеного бур’яну, яким після рясних дощів густо поросла картопля. Сама ж через бур’яни пішла на дорогу, озираючись, чи йде за нею котеня. Спочатку воно бігло поряд, але перед високим кущем трави зупинилось, і Надя більше його не бачила.

Повернувшись до хати, вона сіла за стіл. Та тільки прочитала сторінку, як її почало гризти сумління. – Ти ж хотіла котика, була б якась розрада... А ти ж така жорстока, безсердечна, кинула його у непролазні хащі. Там його куниця чи зла собака розірве на шматки. Згубила живу душу! М-м-м-... Надя навіть застогнала. І тут же стала заспокоювати себе: – Може ж хтось із добрих перехожих її підбере. А тут ні тобі, ні матері спокою не буде. Сиди і працюй! – наказала вона собі.

Але через десять хвилин побігла на город, кицькала по всіх бур’янах, та котеняти не знайшла. Почався дощ, і Надя ні з чим повернулась до хати. Під час вечері мати тихенько спитала, чи не бачила вона котка. Надя повідала їй про свої пошуки. – Може, хтось забрав, – зітхнула мати.

Перед сном Надя знову пішла на город. І яка ж була радість, коли вона побачила знайомий білий клубочок під тим самим кущем трави, під яким вона його кинула. Обережно підняла його і понесла

Page 237: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

237

до хати. Мати теж зраділа. Нагодували Нявку молоком, залишками своєї вечері. Котеня їло схлипуючи, аж захлиналось. Часом із якимсь надривом скрикувало, ніби згадувало свої безнадійні блукання – і дощ, і голод, і холод. Наді стало соромно. Та все ж на ніч вирішила віднести його в купальню – підстелила ряднину, поставила поряд молоко і зачинила двері на замок, щоб котеня не втекло.

Так почалося життя Нявки у нових господарів – Наді та її старої матері. Вже через день не чути було Нявчиного плачу. Котеня почало добре їсти і виявило свій дуже веселий характер. Поївши, стрибало й перекидалося в траві, так що Наді здавалося, що воно весь час стоїть на голові. Надя зі сміхом розглядала вухату, пухнасту голівку, дивуючись, як це вдається кошеняті так легко перекидатись.

Нявка стала улюбленицею дому. Коли Надя сідала за свої папери, вона просилася «на ручки», і Надя спочатку підкорялася її забаганкам; закутавши в старий платок, садила на коліна, а та від задоволення муркотіла. Але той муркіт заколисував і Надю, і вона не могла як слід працювати. Доводилось виносити Нявку з хати. Та через хвилину кошеня вже терлось об ноги. Зрозумівши, що в хазяйчиній пелені спати не вдасться, вона видиралась на бильце стільця і зависала у Наді на спині, зачепившись за комір її блузки. Надя, сміючись, терпіла, але недовго. Як тільки кошеня починало муркотіти, вона рішуче скидала його зі спини і виносила на двір.

Помітивши, що молода хазяйка сідала за стіл після обіду, Нявка змінила тактику. Одного разу, коли Надя увійшла в хатину, щоб сісти за стіл і відредагувати чергову порцію тексту, вона побачила дивне диво: посеред стола на рукописах розляглося кошеня; лукаво помахуючи хвостиком і схиливши голівку на бік, поблискувало очками, ніби питало: невже й тепер ти будеш нидіти над якимись паперами замість того, щоб бавитись зі мною?!

А тут і мама кликала Надю до свого ліжка, і на тому її редакторські сидіння закінчувались. Починались якісь хатні роботи, якесь перемивання посуду. Надя снувала з хати на двір, і кицька бігала за нею слідом, часом відволікаючись на якісь капці, куди Нявка так потішно пхалась, що залишався на видноті тільки хвостик, а потім бігала з капцем на голові, викликаючи усмішку на блідому обличчі хворої матері.

Біля порогу хати росли великі кущі декоративної лискучої трави – Нявка ховалась там, а коли чула наближення Наді, вистрибувала і

Page 238: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

238

кидалася прямо їй під ноги. Від несподіванки Надя перший раз ледь не випустила з рук тарілки.

Нявка, мабуть з’явилася на світ у багатолюдній хаті. Дуже любила вона позувати і всіляко звертати на себе увагу. Тому, коли на подвір’ї почалися столярні роботи (Надя з мамою ублагали сусіда Івана Степановича поставити новий паркан замість старого, який зовсім струхлявів), Нявка була у захваті. Вона крутилася під ногами дядька Івана, стрибала на дошки, перекидались догори ногами так смішно, що дядько Іван, обтесуючи ясеневе білосніжне дерево, з усмішкою якось задумливо сказав:

– Як поїдете, заберу я у вас цю кішечку. Буде дитині забава... Найбільше Нявці подобалось, ухопивши в зуби тріску, гризти і

обсмоктувати її з усіх боків (мабуть, нові зубки різалися), допомагаючи довгими задніми лапами, потім відкинути і знов зловити тріску і качатися з нею в пилюці.

За короткий час своїм втішним і веселим норовом Нявка зачарувала всіх – і сусідів, і заклопотану Надю, і її хвору матір. Надя більше не зачиняла кішечку в купальні, а пускала на день в хату, а на ніч в хатину, застеливши старою ковдрою стілець, для того щоб вона не лізла на стіл, де лежали рукописи. А коли настали холодні ночі, Нявка остаточно оселилась в хаті, і Надя впускала її вже не тільки в малу хатину, а й у велику хатню кімнату, де лежала матір – правда, тільки удень, а як сутеніло, переносила її на старе місце в хатині.

Нявка відчула себе щасливою. Вона визнала обох жінок, що мешкали в хаті, своїми господарями і не знала, що ще зробити, щоб їм сподобатись. Коли втомлена Надя сідала на стару тахту біля постелі матері, Нявка і собі намагалась влаштуватися поряд, і, щоб звернути на себе увагу, починала вовтузитись, ловлячи себе за чорного, ніби пришитого до білої шубки хвоста, а потім, втомившись, впадала в дрімоту – і було їй так добре і спокійно між двома хазяйками. Та вдень вона майже ніколи не засипала, реагуючи на щонайменший шурхіт. Коли Надя навідувалась до матері, Нявка сонно починала потягуватися, жеманно затуляючись лапкою від світла. Та коли Надя підходила ближче, вона блискавично скидала лапку і так радісно витріщала очі, що та не могла втриматись від сміху.

Page 239: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

239

Радувала Надю те, що мати, яка не терпіла домашніх тварин (колись у дитинстві її налякала велика собака), не відганяла від себе Нявку. І коли після багатьох спроб та насмілилась – таки залізти до неї на велике, ще довоєнне, із залізними кулями ліжко і вляглась у неї в ногах, мати тільки посміхнулась. Удень Надя переводила матір з хати надвір, на високу розкладайку під гіллястий бузок, щоб і вона надихалась свіжим літнім повітрям. Нявка, набігавшись по двору, вмощувалась біля її ніг і відпочивала. Спроби перебратися ближче до грудей або до голови Надя рішуче припиняла. Та зрештою стара мати і юна Нявка пристосувалися одна до одної і навіть подружились. Одного разу, коли Надя поверталась з городу і підійшла до матері, вона спостерігла зворушливу сцену: Нявка, підсунувшись ближче до матері, обережно гладила м’якою лапкою її руку – кожний пальчик схудлої маленької материної руки; мати розчулено торкалась Нявки.

– Господи, – вразилась Надя, – і це котеня щось розуміє, і воно, мабуть, відчуває біль хворої матері, і воно жаліє її!..

...Місяць літнього перебування в селі швидко минав. Треба було збиратися додому. Надя все частіше замислювалась над тим, як найкраще прилаштувати кошеня на зиму. Пам’ятаючи про обіцянку сусіда Івана, перепитала його, чи візьме він Нявку в свій дім. І яке ж було її розчарування, коли вона почула, що той відмовився, посилаючись на молодих дочку і зятя, які заборонили йому навіть згадувати про кішку – в дворі мала дитина! Тим більше, що в них уже є один кіт – старий і чорний, якого зять, щоб збавитись від тварини, вивозив в ліс, за десять кілометрів від рідного села, але той через місяць таки вернувся, і в них уже не вистачало духу вигнати його знову. Надя занепокоїлась. Та, на щастя, знайшла іншу жінку, яка жила сама (сини роз’їхалися) на вигоні, біля кладовища; побачивши якось малу Нявку, вона погодилась узяти її до себе.

І от настав переддень від’їзду. Нявка, нічого не підозрюючи, стрибала через упаковані валізи, а потім дрімала у матері в ногах. Надя домовилась з жінкою, що принесе кішечку ввечері, перед від’їздом, щоб вона переночувала у нової хазяйки і посиділа десь у замкненій повітці, поки вранці наступного дня вони з матір’ю не виїдуть на машині з села. Добре погодувавши Нявку, Надя закутала її в стару ковдру і понесла до матері прощатись. Мати погладила маленькі вушка і заплакала. Надя взяла старе ватне пальто для нової

Page 240: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

240

Нявчиної оселі й пішла з котеням, як з малям, на руках на чуже подвір’я. Відчувши тепло хазяйчиних рук, Нявка розслабилася і закрила очі. Та швидко тривога Наді передалася і їй. Вона занервувала. А коли почула гавкіт собак – хати під лісом охороняли пси – серце її гучно застукало. Вона дуже боялася собак – адже вони ганялися за нею, ще тоді, коли вона блукала в бур’янах. Нявка зрозуміла, що в її житті знову щось змінилось. Усе її тільце стрясалося од шаленого стукоту серця. Надя ледь стримувалась, щоб не повернути назад.

Коли вони увійшли в двір, жінка якраз ішла з городу до хати. Вона цитькнула на собаку, яка аж захлиналась від гавкоту, ледь не зриваючись з цепу, перехопила з рук наді котеня і, не зупиняючись, пішла по стежці прямо до собачої будки. Надя захвилювалась.

– Олю (так звали жінку), котеня смертельно боїться собак... – Та нічого! – посміхнулась та, підійшла до хліву, відкрила саж,

де колись відгодовували порося (це була вирита в землі нора без жодного просвіту) і за мить кинула котеня, за ним полетіло старе пальто; потім щільно зачинила дубові двері. Надя встигла тільки побачити, як котеня зіщулилось у найдальшому кутку своєї в’язниці.

– Господи, без світла і без повітря! Воно ж задихнеться! Надя ошелешено подивилась на жінку. – Не переживай! – зареготала та. – Нехай тут перебуде, поки ви

поїдете, а потім переведу її в краще місце. Ходім, покажу! Ольга показала в протилежному кутку двора залізну клітку, що,

очевидно, служила курятником. Надя тільки зітхнула. Що ж! Нявчине дитинство скінчилось, почалось справжнє суворе життя.

Через три місці, наприкінці жовтня, Надя з племінниками знову відвідала свою оселю – зачиняли подвійними рамами вікна на зиму, збирали горіхи. По дорозі заїхали до Ольги. На подвір’ї нікого не було. Але Надя одразу помітила свою Нявку на лавці біля Ольжиної хати. За кілька місяців із жвавого котеняти вона перетворилась у спокійну, впевнену в собі молоду кішку, біля якої незворушно дрімав старезний рудий кіт. Нявка не впізнала колишню хазяйку. Коли, присівши на лаву, Надя посадила її на коліна, вона полохливо притискала вушка від кожного руху Надіної руки. Нявка відвикла від пестощів.

А весною, в наступний приїзд, Надя дізналась, що Нявка стала матір’ю – привела тітці Ользі трійко гарних кошенят.

Page 241: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

241

Іван Олійник, студент ІІІ курсу, спеціальність «Німецька мова та література. Переклад»

ПІЗНЬОЇ ОСЕНІ

Старий продає свій нехитрий крам посеред натоптаного надіями,

мокрим снігом та байдужістю переходу, а хтось, задумливо осмислюючи порожнечу власних думок, чимчикує до того місця, яке за паспортом фізичної особи прийнято вважати домівкою, щоб з іронічною посмішкою відчинити старий та, навдивовижу, буденно пустий холодильник, що служить останнім прихистком для такого беззахисного за кімнатної температури льоду і… викурити останню цигарку. Мимохіть, погляди «плюс» перехожих не знаходять контакту з «мінусом» згаслої системи переконань його по-вовчому сірих, колись блакитних очей. Стираючи підошви бозна-якої пари, доведені до автоматизму рухи ралять «ґрунт», який з болем різко увійшов під нігті (поміж аур) у напівзамкненому приміщенні.

А десь-там зверху всією красою своєї агонії буяє пізня осінь! І най «більшість» (не відчуваючи сморід цього слова) не помічає її передсмертної вроди! Вона немов наостанок залишила найкраще із свого перчено–жагучого потенціалу, можливо, саме цьому перехожому, що не з «тисяч»… але з тисяча й одною напастю на його русу, та немов сиву з середини голову. Німий, безвекторний заклик обірваних, просякнутих сльозами неба вітрил пароплавів, які ніколи не вийдуть в море (пізньо-осінніх дерев) лунає, на жаль, незрозумілою жодному з тих, хто топче білий ряст мовою. Він зовсім не змінює розхлябаний, немов піддатий ритм тупанини аж ніяк не кирзових (модних дорогих шкіряних), але все ж таки чобіт, навіть якщо вони зі шпилькою, яка, тим паче, не раз колола наскрізь стиснуті серця.

В не менш недосяжну для посохлих немов від тифу пізньо-осінніх дерев, ніж напівказкове море калюжу падає, зі шкварчанням розрізаючи навпіл сувору мряку, мізерний ліхтарик недопалку. Не створюючи жодного резонансу, навіть якщо б тала вода мала властивості бензину, паралельно снують безладні думки закупорених на смерть живих ляльок, які й не підозрюють, що плюють на бруківку під акомпонемент воістину пізньо-осінньої сумної мелодії невідомого автора. Можливо, це він пів години тому

Page 242: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

242

спускався в метро мокрими сходами, а, можливо, саме скрипка голомозого хлопчака награвала ті до болю незабутні ноти чи, може, це просто плід хворої уяви того, хто був тим та іншим і вирішив пересидіти негоду в дешевому кафе біля парку Шевченка… Одне відомо достеменно – він повинен бути один!

Так само одинокою є й пізня осінь пізнього вечора, пізнаючи яку варварським шляхом не одне сторіччя випалюють на папері її доведеними до кипіння слізьми свої рядки поети.

Дежавю… Солодке чи гірке? Жагуче чи пасивне? Тваринно-жадане! Пізня осінь тече по вологим вустам, стріляє в скроні, хитає п’янкими прянощами обезводнений аристократично-слабкий тулуб, отруює кагором думки, безповоротно несе на човні меланхолії через стікс… Але язик не повертається назвати її хароном. Вона завжди залишає крихітку надії, щоб доїхати додому і… піти далі, заочно пробачивши всіх до кого вона вже не буде такою доброю – підняти погляд догори!

Тоді, можливо, задзвонить телефон… Тим більше я ні на хвильку не сумніваюсь, що хтось вже почув терпкий і такий приємний рінгтон цієї Пізньої Осені.

МЕЛАНХОЛІЯ ЗАЛІЗНОГО МІСТА

«Площ абсурд і сіль – тінь понура,

Світ пронизаний арматурою, А по ній стікає кривавий піт.

Там, де ліс не росте – вовк не спить» Години йдуть винятково інакше. Залізний циферблат піддався

смуті. Заіржавіли стрілки і, чи то деградувавши, чи то піднявшись вище через ницість, безапеляційно обрали почуттєвий хаос, тобто свободу невизначеного смаку. Його фантом майже зник з ноосфери оцифрованого світу. Сонна лощина безтямно перетравлює рештки ароматів і саму себе. Крізь вікно хронометра заводською доріжкою конвеєра точно під нині недоладний марш, опосередковано під акомпанемент абсурду з’являється на залізні луки щось «майже» нове, тобто б/у.

04070 і т.д. і т.п. Штрих-код на чолі новобранців визначив дорогу залізобетонними джунглями, олов’яними ріками, оминаючи

Page 243: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

243

кришталь, який лише ранить, а, до того ж, несе заразу – бруд чистої правди.

Очі – дзеркала, очі – лінзи суї. 18:14 – Пронизливі гудки. Call ended. 18:50 - Пронизливі гудки. User busy. !?%&! 08:30 – Уранові родовища, що не терплять банальних жалощів.

Різкий звук скреготіння чавунних підборів напівфабрикатів не в змозі проникнути крізь гумовий купол. Натомість дисонанс розносить руйнацію по поштовим скринькам, а голуб із залізними крилами – амурні послання закоханих у сталь. Гусінь фарбована в «мілітарі» розрізає чадний газ у пошуках повітря, щоб остаточно усунути його – змінити світ на краще, «краще» для людей, тобто звести нанівець…

Околиця залізного міста. Понад загубленими болотами плачуть берези з кров’ю на тонких усміхнених вустах. Релікти охороняють камінні велетні Уральських гір. А хтось із жадобою великими ковтками п’є розпечену смолу тендітно-чорної п’янкої ночі із запахом рому. П’є до несхочу, п’є до нестями, п’є до галюцинацій, в яких вона у подобі діви знов промовляє до нього під шелест-крик розтерзано-цнотливих берізок, що п’ють і пускають бурштинову кров.

Жовте листя обпікає світінням. Вітер змін міняє змінну товарних відносин. Хтось ловить його сітями, розчинившись у нічному серпанку – поєднавшись із ним, надавши йому неповторно непотворний смак. Ріки, імена, туга тятива і відходи виробництва розлиті по пустих пляшках, що залишились так само порожніми на подив жовтого ока – цариці морій.

Шифр – шип у ребро. Вартість проїзду – Х грн. ХХ коп. Вільних місць не має. Хтось полишає залу очікувань, когось полишає здоровий глузд, комусь полишене згодиться для оновлення старої сукні, кимось заволоділа туга і туга краватка, на комусь випалене ярмо – 04070 і т.д. і т.п.

І весь цей залізний театр на тлі прискіпувань, доган і січі за одинокість!

А місячний камінь, тим часом, там, де для когось сходить сонце, пенсне – під ребром, тому й не доступні вони залізній руці, чиє око не жалить рентген вуличних ліхтарів. ЇЇ не турбує маніакальний синдром неонових об’яв. Вона його і породила. Вона до нього

Page 244: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

244

звикла як звикає кришталик до сліпучого світла… аж поки не стане безкінечно все одно і об залізний барабан не вдарить залізний молот, заглушивши так само залізну флояру меланхолії промислового міста.

Інна Радомська, студентка ІІ курсу, спеціальність «Українська мова та література»

(заочна форма)

ПОЕЗД

Было раннее-прераннее утро. В придачу – зима, но снега мало: лежит себе кучками серенький такой, грязненький и неприметный вовсе. И тепло было, не по-зимнему было так тепло. Это потому что ночью на землю опустился густой туман. Давно таких уже не бывало. Туман не пускал в свою завесу ни промозглого ветра, ни трескучих морозов, как, впрочем, и солнечных лучей. Я, вообще, люблю туман. Ну, прямо-таки чопорная англичанка до кончиков ногтей. Только и мечтаю: вот выглянешь в окошко, а за ним молочно-белая пелена и не видно ничегошеньки. Просто страсть как хочется вдохнуть его в легкие и затеряться среди этих матовых облачков, чтобы тебя никто-никто не нашел.

Вот сегодня природа улыбнулась мне своей затуманенной улыбкой. Я молча зябла на железнодорожной станции, дожидаясь своего поезда, который как обычно слегка опаздывал. В общем-то, наша станция это вовсе никакая и не станция, а так, полустанок на пути к большому городу. Поэтому вместе со мной на перроне зябло мало людей. Рань, зима, темнота вокруг и туман заставляли несколько раз подумать, прежде чем собираться в такую поездку.

Я сонно зевнула и уже в который раз посмотрела в сторону убегающих в молоко тумана стальных реек. Снова ничего. А спать-то как хочется! Глаза прямо-таки слипаются. Даже утренняя свежесть не в силах развеять эту богатырскую сонливость.

На часах уже пять. Вокруг по-прежнему темно и туманно. Диффузный свет фонарей озаряет тусклым, призрачным светом маленькую площадку перрона и полдюжины человек на нем, таких же сонных и раздраженных, как и я. Станцию обступают

Page 245: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

245

трехметровые ели, зеленые и пахучие даже в эту зимнюю пору. Чем дольше я здесь стою, тем больше я сливаюсь с этим чудным уголком природы. Мои ноздри начинают трепетать от тонкого аромата хвои, веющего от мрачного контура елей, выступающего из объятий тумана, от запаха талого снега и мокрой земли. Где-то мерно постукивает капель. И начинаешь ощущать какую-то легкость, необремененность, свободу что ли. Потом приходит томное расслабление и уже, честно говоря, плевать опаздывает этот поезд или нет. Но в этот самый момент издалека, усиленный туманом, доносится монотонный стук стальных колес дизельного чуда цивилизации, ржавого, искореженного временем и всего покрытого дорожной пылью.

Локомотив со скрежетом проносится, тормозя вперед, и громоздкие вагончики постепенно замедляют ход, потом останавливаются полностью. Локомотив продолжает загнанно пыхтеть, в нос бьют незабываемые ароматы продуктов перегонки нефти и еще бог знает чего. Дверки, скрипя и лязгая, разъезжаются, и ты уже не замечаешь, как оказываешься внутри. Это уже отработанный рефлекс, привычка при виде открывающихся дверок поезда заскакивать внутрь, ибо бывает так, что не всегда удается пробиться даже к поезду. Такое бывает в, так называемые. Часы пик, когда каждый хочет ехать этим маршрутом, а поезд только один. Потом начинается давка со всеми вытекающими отсюда последствиями. В лучшем случае можно пробиться в салон, в худшем – трястись в тамбуре,- закон джунглей.

В салоне почти пусто. Только неподалеку пристроилась какая-то обрюзглая тетка с огромными сумками, набитыми неизвестно чем, да у мутного окошка одиноко посапывает сухонький старичок, зажавший между колен рассохшуюся трость и поделавший под голову тощий узелок.

Здесь тоже умиротворение и покой, присущие раннему зимнему утру, когда голова еще соображает слабо, а тело жаждет сна и расслабления.

Я швыряю рюкзак на деревянную скамью и сама в изнеможении валюсь на грубые и холодные доски с облезшей краской. Ноги начинают расслабленно ныть, и все тело утомленно обвисает и врастает в скамью. Глаза сами по себе слипаются, а голова падает на грудь… и только сквозь томную поволоку, окутавшую созидание, я

Page 246: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

246

ощущаю, что поезд трогается и, стуча колесами, продолжает свой путь. Потом я начинаю неотвратимо проваливаться куда-то вниз и со сладкой улыбкой понимаю, что засыпаю.

Анастасія Сподинюк, студентка ІІ курсу, спеціальність «Українська мова та література»

ЕТЮД

До чого ж нещадно пече помаранчеве сонце! Якось химерно,

розмитою плямою пливе воно по ніби білим аркушем застеленому небі. Спітніла рука намагається сильніше стиснути ручку ракетки; по скроні стікає цівка поту, лоскоче засмаглу, коричневу щоку. У гарячій голові рояться, переплітаючись, думки.

Он він, жовтенький, летить, мій мучитель... удар. Через кілька секунд ще один.

- Ні! Ох... гейм, 1/0... Грати й одночасно думати - справжній злочин. Тут уже або

концентруєшся на грі, або... Ну от. Ще один м’ячик у сітку. І кому це потрібно? Мене починають дратувати блідо-жовті, стомлені од спеки обличчя глядачів. Сидять, інквізитори, щось вигукують, плескають у долоні, а найгірше – постійно п’ють мінералку, до болю стискаючи сині пляшки, намагаючись пройнятися прохолодою. Не думають, як гравцеві хочеться отої рятівної голубизни...

На межі сприйняття зароджується байдужість. Ну скільки ж можна програвати! От зараз удар... Ну, нарешті, й він не влучив. І не набридло йому бути кращим від усіх? А взагалі з якого дива я погодилась на матч? Це ж самогубство!

- Ась, готова? - Давай! Ні, я не така. Прийшла сюди грати, а не доводити щось світові;

хотілось мати хоч годинку, вільну від думок. І в шістнадцять од них час від часу стає погано, брудно.

Ну й удар же в нього! Починається справжня гра. Жорстка. Динамічна. Мов звідкись

згори бачу два розпарених тіла на жовтаво-коричневій тарелі корту. У вічі впала темно-зелена, густа крона дерева. Велетенська пляма

Page 247: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

247

серед золотистої завіси пилу. Це, здається, акація. Маленькі, круглі листочки...

Звична пустка з’явилася всередині. Рука зливається з ракеткою в одне ціле. Очі невідступно слідкують за маленькою жовтою кулькою, що, потопаючи в гарячих променях, злітає до подразливо-білого неба. Мить напруження... радість від влучного випаду зеленою хвилею затоплює кожну клітину. І навіщо вони так кричать, навіщо заважають? Мені так добре, так приємно відчувати долонею холодний пластик, переймати вібрацію, принесену болем зіткнення м’ячика з ракеткою...

Що таке? Ні, не може бути! Як це - я виграла? Коли?

СПОГАД ЛІСУ

Легенда приреченого пожухлого листя, принесеного з далеких лісів холодними вітрами пізньої осені...

Нетлінна краса й затишок старезного Лісу збуджують у серці незбориме відчуття спокою, гармонії, захищеності. Оточене непролазними хащами Озеро підземних ключів – синє око землі – насиченістю кольору кидає виклик неприродно високому небу, манить обіцянкою прохолоди. Дивну тишу шматує розбійник Вітер, грає листям, збуджує хвилі, пестить твоє волосся.

Шепіт твоїх кроків... Ти без дозволу вдерся до храму самоти, стомлений мандрівник, ти у пошуках щастя прийшов, притрушений попелом років, до самого серця чаклунки.

Ти знімеш одяг і кам’янистим берегом спустишся до Озера, станеш навколішки, зануриш руку в холодний кришталь. Ти чекатимеш дозволу, що печаткою незвіданого торкнеться посивілих скронь. А потім, шалений духом, ти кинешся в темну глибінь... Що ти, подорожній, відчуєш, коли втратиш здатність бачити й чути? Кожна клітина тіла паленіє від дотику, удари серця в пустці відраховують безмір життя, невтілені бажання болісно спалахують у втомленому мозку...

Ти виходиш із води виснажений, вкутаний невірним сяйвом вечірньої зорі. Дика, предковічна Сила штовхає тебе на коліна й ти припадаєш вологим обличчям до незайманої зелені, а на вушко тобі шепоче голос, повний прощення, любові:

- Забудь свій страх, забудь свої страждання...

Page 248: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

248

Ти схоплюєшся на ноги й ледве встигаєш вловити видіння: тендітний блідий силует у прозоро-зелених шовках. Відчуття твої неймовірно загострюються. Ліс кличе тебе й ти, лишаючи на дикому гіллі жертву - краплини власної крові, занурюєшся в хащі назустріч ночі. Десь там, на далекій галявині чекає на тебе одна-єдина багряно-жовта квітка. Хіба не про це співав тобі Вітер сотні років тому? Хіба не заради цієї мрії ти зрікся світу й самого себе?

- Спочинь, мандрівник... І ти впадеш, знеможений, торкнувшись довгими, сильними

пальцями теплих пелюсток, у духмяні трави. Запах полину лоскотатиме ніздрі, прохолодний подих схвилює твоє волосся й посохлі губи зволожать м’які й холодні вуста чаклунки, лісового видіння...

Ти прокинешся вранці від найпершого променя сонця, що крізь просвіт у кронах Дерев ніжно торкнеться твоїх повік, укритих краплинами солодкої роси.

Ти підеш із Лісу впевнений, що повернешся, повинен повернутися, бо вічним спогадом залишиться на твоїх спраглих губах терпкий присмак цілунку.

ТРИЛОГІЯ Скорботна пелюстка троянди жовтавої

На Вашій долоні тремтить від дощу. У Ваших очах – промайнуле примарами;

Я все – що було і що буде - прощу!

Удвох помираєм щоразу – приречені… Торкатися Вас, шепотіти: «твоя…» Гітарний акорд – епітафія зречення;

І чується відгук, мов ехо: «моя…» ТИ Осінь. Мені боляче. Боляче від сонця. Я прокинулася поруч із тобою.

Page 249: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

249

Ноги знову чомусь замерзли – неприємно поколює в ступнях. Ти спиш. Так: довгі вії, надто довгі вії, неголена щока, тонкі, блідуваті губи.

Мене розбудив шепіт дощу за вікном. Ти так дивно сопеш уві сні, і – о Боже! – як я люблю це сопіння… Коханий дощ!

Дихаю у твою щоку. Притискаюся, розчиняюсь і мовчу. Зітхаю. Вікном повзуть ліниві краплини. Коли ти встиг підняти жалюзі?

Серйозний сірий ранок – як твої очі. Розбудити тебе? Осінь і запах паленого листя. Ти пахнеш тютюном. У тебе

колюча щока й довгі вії. Торкаюсь тебе думками, а ти не здогадуєшся про мою слабкість.

Самотній листок прибило вітром до шибки. Тріпотить, мов учорашня пелюстка жовтавої троянди на твоїй долоні. Де ти? Я піду у твій сон…

Я розглядаю твою долоню. Сіпнулися пальці. Мабуть, дощ ітиме ще довго. Гримить. Я ледве торкаюся твого чола, брів, повік, шиї, плечей, а ти не просинаєшся. Ти муркочеш уві сні!

Мені шкода твій спокій. Зі мною тебе не переслідує безсоння. Вітер стихає. Я пірнаю під ковдру й знову притискаюся до тебе. Моя рука здіймається разом з твоїми грудьми, з повільним подихом сновидінь. Листок звільнився й зник у тумані. За вікном чути гітарні акорди.

Увесь світ – для мене. Туман і музика. Твоя заспана щока. Дощ. Мені тепло. Тепло й боляче. У ліжку з тобою. Коханий

дощ! ПРОБАЧ Щось у тобі лякає мене. Твоя порядність, вихованість, мужність,

твій інтелект варті захоплення. Але щось не дає мені спокою. Жест… слово… погляд… Усе впізнаю. Усе приймаю. Розумію тебе й розумію, що час від часу тебе втрачаю. Ти до нестерпності простий, хоч роки втрачено на відкриття тебе, і до божевілля рідний. Мені страшно, бо я бачу тебе наскрізь і… нічого не знаю про тебе. Розкажи мені. Розкажи сам. Без запитань, без прохання. Розкажи просто так. Намалюй себе. У дрібницях, штрихами, я зрозумію. Я досконало знаю нюанси твого голосу, погляду, твоїх рухів. Але мені більше несила шукати тебе у твоїх думках.

Page 250: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

250

Не тікай, не губись, бо заблукаю і я. Ти кохаєш мене. Я відчуваю, як сильно. Не кидай мене одну у твоєму житті, будь зі мною, душею й серцем. Я не вкраду твою свободу й ніколи не втрачу свою.

Щось у тобі лякає мене. Але я вірю в тебе, від тебе залежу. І ти залежиш від мене, я знаю. Просто ти надто сильний, щоб визнати це. Я нічого не вимагаю, ніколи не вимагатиму. Завчений напам’ять, ти назавжди залишишся таємницею.

Хто я? Подруга, коханка? Твоя ніжність давала мені безліч імен… та це не має значення. Ти більше не зможеш без мене, ти забув, як це – жити самотньо. Не бійся. Я вже давно стала частиною тебе.

Я наперед, назавжди за все тебе прощаю. Я й надалі щоночі чекатиму на тебе з чашкою гіркої кави, з поцілунком повік. Я буду з тобою, мій вірний лицарю без страху й догани. Буду поряд без сліз і без слів. Як у твоєму улюбленому вірші: твій біль беру на себе, печаль твоя в мені.

ДО ТЕБЕ Знаєш, я надзвичайно за тобою сумую. Сумую так, що хочеться

кричати. Ти пишеш раптом, що досі мене кохаєш, а я за тобою сумую.

Знаєш, я часто ловлю себе на думці, що починаю забувати твоє обличчя. Тоді я шукаю старі альбоми, старі фото, і знову згадую, і знову забуваю. Тільки очі твої… вони ввижаються мені в хвилини щастя, в дні депресії. Ти казав, що в мене депресій не буває, просто не може бути. А ще ти казав, що я не вмію плакати.

Знаєш, твій шарф досі лежить на поличці моєї шафи. Він пахне тобою. І мною. Нами.

Знаєш, я, здається, досі відчуваю тепло твоїх долонь. У тебе гарні руки; чиї вони? Політика, олігарха, історика, митця? Мене це мало хвилювало, бо ти вмів завжди лишатися собою. Бо ти вмів змусити мене завжди лишатися собою. Але я, мабуть, була твоєю рабою. Ти завжди вважав мене незламною, і тому необхідною. А я мовчки втрачала природну силу, і стійкість, і незалежність; я розчинилась у тобі, надійному й мужньому, я загубила в глибині

Page 251: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

251

твоїх очей те, що ти цінував найбільше, - свободу. Усіх сил моєї зім’ятої душі - зім’ятої твоєю волею - ледве вистачило, щоб піти.

Знаєш, я багато разів запитувала себе, чому мене так часто охоплюють спогади про твої слова; чому я не можу звільнитися від ілюзії твоєї присутності. Я відчуваю, що ти взяв у заручники мою пам’ять, нічого не вимагаючи, нічого…

Знаєш, я так довго намагалася звільнитись від тебе, припинити існувати тобою, жити твоїм життям. Я хотіла б говорити про це зі своїм серцем, але воно більше не слухається мене, як не слухався й ти. Ні, воно не охололо, не затихло. Воно б’ється палко, нестямно й боляче. У ньому навіть, здається, не порожньо. Але воно не моє, бо й ти ніколи не належав мені. Ти, мабуть, не належав нікому. Твій світ обертався навколо тебе, а ти – навколо нього. Дивно, правда ж? Ні, насправді дивно те, що моя пам’ять більше не приносить страждань. Тебе вже надто довго немає в моєму житті.

Твої очі, руки, твій шарф… безглуздо, мабуть… Тепер уже ніщо не має значення. Чуєш? Це співає свою волю спогад про те, що ми обоє втратили назавжди.

Знаєш, я не хочу більше бачити тебе. Я досі не вмію закінчувати листи…

ЩОДЕННИК. ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЛЮБОВІ

(частина перша) ФАТУМ. ВІН

Щоденниковий запис № 5739 Один день січня.

Один січневий ранок.

Прощай, прощай, чужа мені людино, Вже не було ріднішого, як ти. Оце і є той випадок єдиний, Коли найбільша мужність – утекти.

Л.Костенко Був ранок. - Стій… – шепотів сам фатум у змерзле вухо. Холодні білі

пальці стисли долоню.

Page 252: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

252

- Що за… Ти? - Я. - У тебе руки змерзли. - Погрій. Заметіль лютувала на площі. Вітер несамовито кидав сніг в

обличчя, витискав сльози з очей. Площа була майже порожня. Рано ще було. Тільки одинока палатка з нерозбірливим гаслом стояла осторонь.

І жодного здивування. Ніби так і мало бути. Ніби так могло бути.

- Ти весь у снігу. - Ти теж. - Чого не подзвонив? - Сюрприз. - Не правда. - Не правда. Номер загубив. Я скучив. - Я б тебе не впізнала. - Я тебе впізнав. Хоча ти й змінилася. - У мене немає твого фото. - У мене твого теж. Просто я... - Що? - Упізнав, і все. Фатум. - Де ти зупинився? - „Турист”. - Давно приїхав? - Учора. Я шукав тебе. - Безглуздо. - Дякую. - Ти ж не знаєш адреси. Загубив номер. - Хіба це має значення? Я хотів і знайшов. - О, так, твоє кредо: хочеш, значить, можеш... А як не зможеш,

скажеш, що не хотів. - Не іронізуй.

Page 253: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

253

- Хіба не так? - Не так. Хочеш – можеш, і все. Інакше ти нічого не вартий. - Краще вмерти, ніж втратити честь, лицарю без страху й

догани, ага? - Не старайся. Ти ж знаєш, я все розумію. Розумію тебе. Бісів фатум. - Ходімо. Я зварю тобі кави. - З чим? - З корицею. Або з коньяком. Ні, з корицею. Ти любиш з

корицею. І без цукру. - Люблю. - А ще грінки. Ти тоді так хотів справжніх грінок. - Ага, у клярі. І щоб тільки зі сковорідки. - Ну звісно, у тостер же яйце не ввіб’єш. - Люблю. - Що? - Твою вередливість. Скучив за нею. - Більше, ніж за мною? - Важко сказати. Ну справді ж, фатум. Рок. Хард-рок. Метал. - У тебе що, немає рукавичок? Чи ти хочеш геть пальців

позбутися? Ти їх ще хоч відчуваєш? - Нікуди вони не дінуться без мого дозволу. - Диктатор пальців. А як же боротьба за право кожного на

життя, свободу й прагнення щастя? Га, американцю? Свободу пальцям!

- Демократія в країні Мене Великого. Кожному органові – магдебурзьке право. Тьху, а як же я житиму?

- Яка ж тобі демократія, коли ти – диктатор? - Тоді добре. Плювати на свободу пальців. Гарний у тебе

песик. - Знайомся. Дунька. Фактично Дункан у n-ному поколінні. - До чого дійшло: мало, що пес, так ще й жінка. - Емансипе. І ніяк інакше. Амазонка.

Page 254: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

254

- Як і ти. - Не-а. Я не амазонка. Ну, може, трохи. - Ти ще себе не знаєш. - О, розумний! Відкрий істину, пророче. Ти ж бо мене знаєш

краще за мене саму. - Може й знаю. О чорт! Was ist das?! - От тепер лови його! Das ist ein Kater, якщо не здогадався. - А, згадав, ім’я ще в нього як грошова марка. Долар, чи як?

Ап! Іди-но сюди, кицюню. От і піймав! - Фунт Стерлінг. Все, проходь. Якщо раптом побачиш папугу

– не чіпляйся. - Не буду. Затишно тут. - Я хочу поїхати звідси. - Я знаю. Але то просто ти така. Тобі треба все й одразу. І ще

багато чого. - Гм, кому не кажу – ніхто не вірить. - Я теж не вірю. Я знаю. - Давай його сюди. Роздягайся. Я буду в кухні. Шелест одежі, тихий передзвін посуду. - Підемо до кімнати? - Ти ж знаєш. - Ага, кава на підлозі. - На килимі. По хвилі: - Я так і знав. - Що? - Що в тебе така кімната. Ось знав, і все. Така, як ти. - Ти б узагалі по слову з речення говорив. Я б тоді тебе геть не

розуміла. І не переймалася б. - А ти й так не переймайся. - Не буду, вмовив. - Я й не намагався. Вмостилися близько. - Розкажи, як ти?

Page 255: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

255

- Вступив до училища. - О, то таки вирішив офіцером стати? - Завжди хотів. А ти? - Я хочу в столицю. Я багато чого хочу. - Їдь до Америки. Розмова. Здається, довго–довго. І, здається, так мало… Стільки

часу минуло з останньої зустрічі, а нічого, здається, не змінилося. Здається… Тільки бажання доповнити враження, до останку залити пам’ять емоціями… Він такий, як і був. Фатум. Він…

Був ранок. І досі – ранок. - Знаєш, у мене є дівчина. - У мене є хлопець. - Он як… - Дивний ти. - Я просто чомусь образився. Егоїст. - Не хвилюйся, я теж. Кохаєш її? - Ні. І ти це знаєш. А ти не кохаєш його. - Я втомилася. - Я знаю. Бачу. І досі – ранок. - Тобі до школи треба? - Я не піду. Усе одно уже спізнилася. - Це ж, мабуть, тільки перший урок? - То й що? Не хочеш побути зі мною? - Хочу. Але я поїду. - Залишся. - Я поїду… Півгодини потому. Рок. Ранок… - Усе, зібрався? Ходімо. - Cтій. Я, здається, телефон забув. - Я візьму. Дзвінок телефону в глибині будинку. - Чекай, я зараз. Тільки відповім. - Не поспішай.

Page 256: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

256

- Не вийде все одно. Так!.. Зірвалося. - Тоді пішли. - Телефон поклади. - Слухай, залиш його. Я зарядку забув, а в тебе ж був сімак? А

мені од здохлого телефона користі… знаєш, не проводжай мене зараз. Я поїду в готелі розрахуюся, білет назад куплю й повернуся.

Говорити не хочеться. - На сьогодні? - Що? - Білет. - А що? - Не хочеш познайомитися з містом? - Навіщо? Та і я вже познайомився… наче. Я до тебе приїхав. - То залишайся. А раптом немає на сьогодні рейсу? - Є, я дізнавався розклад потягів. - Залишся. - Не хочу. - Погано тобі? - Погано. Правда, я знав. - Що? - Яка різниця… Я ні за чим не жалкую. To be continued. - Знаєш, не повертайся. На вокзалі зустрінемося. Чи ти від

Богдана їхатимеш? - Якого Богдана? - Площа в нас є така. - Ні, я з вокзалу, що тут, недалеко. - Іди. Ще година потому. Вокзал. І досі мете. Ха, досі, те ж мені… три

години всього. Це ж зимовий ранок. Так, зима почалася, нарешті. Unexpected, unloved.

Сумне усміхнене обличчя. Запорошена постать. Запорошена мить.

- Телефон не забула? - Ні. Тримай. Хоча…

Page 257: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

257

- Що? - Чекай… До біса фатум! Лише кілька цифр. - На. Я зберегла свій номер. - Дякую. Усе правильно. Ти ж знаєш, що правильно. Так

треба. - Кому? - Нам. Як ти себе назвала? - Ти зрозумієш. Тільки ти не дзвони. - Не дзвонитиму. Ох, бісів фатум… - Щасливо. І… не сумуй, - торкнулася рукою його обличчя. - Не буду. Ти теж. До зустрічі… І тиша. І обійми. Щока. Щетина. І спокій. І все. Сніг. Уроки в школі. Суєта суєт. Егоїстична суєта. І ніхто не помітив,

що хтось сьогодні цілих три години викрав у долі…

(частина друга) СОН

Щоденниковий запис № 5826 Одна ніч березня.

Один березневий світанок. Шалених битв принишклий полігон Укрив туман. Ітиму навмання. Рятунок мій – де він, його полон. Сколола ступні палена стерня… Верталась знову в місто зі степів. Від сліз дощу пах печений асфальт; Він спогад навівав про подих нив. А захід вився маревом багать. Гарчав мотор. Він музику ввімкнув. Цигарку запалив - повився дим. - Ти весь пропах ним… - шепіт промайнув. - Ти ж любиш так. – він знав. Він був моїм.

Page 258: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

258

Дорога з міста бігла ген в ліси. Він просто у світанок віз мене – І сонце розплело тенета-сни. День спалахнув. О, він любив мене… Весна. Вже скоро рік – він мій. Він досі мій. Він-мрія, він-любов. Не поряд, ні, - у сонячному дні, У тій весні, у шепоті дібров…

Довгий коридор, огорнений м’якими, навдивовижу затишними

сутінками. На стінах його цвіте й світиться папороть, мов люмінесцентні блідо-зелені лампи, і в’ється плющ. Стеля губиться десь серед кремезного гілля, що, здається, проросло крізь неї. Пахне лісом, позаторішнім листям і росяним світанком. Іду поміж огорненими зеленим маревом стінами до велетенського скляного вікна, у яке впирається коридор. Зупиняюся. За вікном – постать. Вона хилиться до товстого скла, торкається його кінчиками пальців.

Поволі світлішає, ніби світає, промені весняного сонця пробиваються звідкись згори, гаснуть квіти-лампи. За склом, притиснувши до нього долоню, стоїть він. Його обличчям, плечима стікають маленькі дощові потічки; він змок до нитки. Він прийшов чорно-сірим бетонним коридором провулку між хмарочосами, його небо – темне, затягнуте хмарами весняної зливи небо мегаполісу.

Моя тремтяча рука повільно підіймається, торкається скла навпроти його долоні… ні, самої його долоні, його тепла… Він зводить на мене погляд сумовитих сірих очей. Іншою рукою повільно, навиворіт – щоб я могла прочитати – уявно виводить на мокрому склі єдине слово, і букви зникають за порухом пальця: “скучив”.

Притискаюся до вікна. Самими вустами шепочу гаряче: «я теж». І він усміхається.

«Як ти?» «Жити буду. У мене тут сонце. Правда, неба не видно, та то

нічого». «А в нас дощі. Як у тій старій пісні: «У Петербурзі сьогодні

дощі…» Правда, уже, мабуть, днів зо три. Але тепло по-весняному».

Page 259: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

259

Раптом слух різонула весела мелодія. Він опустив руку в кишеню, дістав звідти маленький чорний годинник. Циферблат палахкотів синявою…

«Це мій будильник. Мені пора - у нас уже шоста». «То йди. Тільки ще приходь до мене. Уві сні». «Прийду. І ти прийдеш». Він ледь торкнувся губами скла й розтанув у млі дощу. Постояла ще трохи, припадаючи до холодного вікна. Потім

відвернулась і, не обертаючись, пішла геть, у затишний ліс своїх мрій. …………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

Прокинулася зарано, десь о пів на шосту. Зварила кави й повернулася назад, у свою кімнату, що поволі наповнювалася таємничим темно-рожевим сяйвом-туманом – то перші промені вранішньої зорі вповзали несміливо крізь червоні штори. Навіть меблі набували теплого відтінку любові. Було навдивовижу тихо в моєму маленькому світі.

О шостій заграв будильник. А ще по хвилі задзвонив телефон. І серце впало кудись у п’яти, а потім, мов навіжене, стрибнуло вгору, тріпнулося… і затихло. Незнайомий номер. Його номер… мабуть. Повинен бути його…

- Так? - Я скучив. На мене впав спокій. Серпанком чужих почуттів огорнув мене,

сховав, захистив. Я все згадала. І прошепотіла журно: - Я теж. - Як ти? - Жити буду. У мене тут сонце. Правда, неба не видно, та то

нічого. - А в нас дощі. Як у… - Як у тій старій пісні: “У Петербурзі сьогодні дощі…” - Точно, я саме її згадав. Зате тепло по-весняному. - Ти наснився мені минулої ночі. - Ти часто снишся мені… Знаєш, я просто хотів сказати, що

скучив. - Я рада, що ти забув моє безглузде прохання. - Я його й не чув. До зустрічі!

Page 260: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

260

- До зустрічі… уві сні. І сиділа незрушно ще хвилю потому, надійно ховаючи спогад

хрипкого голосу кудись у сутінь самотніх кутків кімнати… Різко шарпнула штору… і засліпла. Умить. Від сонця, від болю, від весняного щастя.

МУЗА

… Часи Астреї канули в Лету. Самотня Муза, пригортаючи до серця свій Мартиролог, стискаючи в долоні розчавлену маслинову гілку, нудиться долиною печалі, шукає своє місце під сонцем, обітовану землю, де ще не з’являлися коні Апокаліпсису. Несила їй дивитися на зруйновані пенати, на сплюндровані сади Семіраміди, мов туманом, огорнені світовою скорботою. Усім пахощам Аравії не зцілити голої правди…

… Вони з’явилися ні сіло ні впало. Кинулись, вандали, з вогнем і мечем на святу, недоторканну красу. Здавалося, ім’я їм легіон. А серед них - іуди й пілати, плебеї, що поклоняються чужим богам, бо не здатні читати Сивілині книги. Вовки в овечих шкурах кинули напризволяще землю своїх предків між Сціллою й Харибдою.

Вони сміли, фарисеї, співати Їй езопівською мовою дифірамби, ховаючи каміння за пазухою. О пігмеї, що посягнули на музику сфер! Вона хотіла втопитись у кастальському джерелі, щоб звільнитися від цих кимвалів брязкаючих, що позалазили на котурни. Та не встигла почати лебединої пісні, як попіл Клааса вдарив у серце.

Вона почула, як, розкидані між світами, приносять Аннібалову клятву аристократи духу, як блудні сини гукають свою Беатриче, оточену китайським муром зневіри. Побачила, як титани запалюють діогенівські ліхтарі, як сіль землі впевнено простягає руки до синього птаха. Усе повертається на круги своя...

... Вона стоїть на Голгофі, і, знаючи, що спалено кораблі, що вже занесено дамоклів меч, гомеричним сміхом кидає виклик часу...

[Руїна]

Page 261: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

261

НЕБО МОЄЇ ОСЕНІ Неголосні Млосні пісні

Струн осінніх Серце тобі Топлять в журбі,

В голосіннях. Блідну, коли Чую з імли –

Б’є годинник: Линуть думки В давні роки

Мрій дитинних. Вийду надвір – Вихровий вир

В полі млистім Крутить, жене, Носить мене

З жовклим листям. (Поль Верлен)

Над головою синіє високе безхмарне небо; кудись на захід пливе по ньому журавлиний ключ. Як рідко його можна побачити над міськими вулицями. А може, й не рідко, просто ніхто не помічає.

Так дивно, пізня осінь, а небо, наперекір усім стереотипам, синє-синє. Не ясно-голубе й важке, задушливе, як улітку; не крижане й байдуже, як узимку; не вологе й далеке, як навесні, а синє, глибоке, співчутливе й рідне, небо моєї осені.

Дощить аж надто рідко, а так хочеться дощу. Не сірого неба й похмурих крапель, що мухами обсідають тебе й сирі вулиці, а справжнього, свіжого дощу; стомлена особистість терміново потребує катарсису.

Надворі так тепло, та й листя ще де-не-де висить, хоч і геть пожухле. Що не кажи, а осінь цього року таки дивна. Невже це зміни надходять? Сказати б довгоочікувані, якби знати, чого чекаєш.

Здається, полетіла б за тим вихором листя... Забутий світом, зірваний десь у гущавині, жовтий листочок летить за вітром кудись, де... куди-небудь. Так, полетіла б, але не сама, не хочу бути

Page 262: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

262

самотньою. Не хочу, щоб мене забували, і боюся забути минуле. Боюся просто якось не згадати когось близького, рідного.

Стара циганка ворожить на спустошеній вулиці; од змаху широкого рукава злітає у небо яскрава кружаль листя... Давня приповідка – тихий шепіт знайомого голосу чується в отому шурхотінні, в отій прощальній пісні осені. Так добре, коли небо не давить на плечі.

Незакінчена думка минулого літа прагне пояснень; так хочеться

не чути запитань, щоб не давати відповідей. І тільки ключ журавлів у синьому-синьому небі рятує від задушливого повсякдення.

РЕФЛЕКСІЯ. БЕЗСОННЯ

Ніч. Кухня. Велике вікно. Чашка кави й ковдра. Банально.

Шаблонно. Але затишно. Каміна не вистачає... Зима знову не схожа сама на себе. Позавчора вона була схожа на

весну. Чисту й наївну у своїй безпосередності. Щасливу пору шибайголів, легковажної залежності від почуттів, погоди, думок. Суєта суєт...

Сьогодні вона схожа на палену осінь. Палену… Листопад. Голе віття, біле небо, але самі вулиці, будинки ніби

набирають теплих відтінків. Як у старому кіно: чорно-білі кадри раптом поглиблюються, перетворюються на прозору палітру ледь відчутних, але вражаючих своєю матеріальністю кольорів, що сприймаються майже на інтуїтивному рівні. Ніби ті барви – відбиток емоцій, неконтрольованих, незалежних, природних - стихійних, - але спокійних. Повітря відчутно огортає обличчя – ніжний дотик феєричних пальців, теплих долонь. І ще вітер. Осінній вітер, що сумує за листям, якого вже геть не лишилося. Яке змели, згребли, спалили... І у вітрі – туга, і сили в того вітру немає більше, і він сновигає вулицями, стираючи барвисте полотно людських емоцій, пестячи траву, що досі - боляче-зелена, з-під осінніх дощів і туманів – тремтить на газонах.

Матеріальні кольори. І матеріальні запахи. Не паленого листя, ні. Моху, гнилого лишайника, ряски, прілої трави. Запах мокрої цегли. Запах старого плюща, що заплів кухонне вікно. Запахи колишнього життя в пустелі зими, в країні вічної – абсолютної у

Page 263: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

263

своїй безнадії - пам’яті холодних снігів, що забарилися, як завжди, і, як завжди, підуть зарано.

А в повітрі – осіння мудрість. І щось лагідне, рідне навдивовижу - у сонці над провінцією, над старими районами приватних будинків; і в цьому скімленні чорного віття, і в силуеті старого запиленого димаря. Щось із дитинства. Щось від порваних джинсів, збитих колін: спогади старої гойдалки, що раз по раз скрипить у дворі за вікном.

Так, листопад. Листопадова ніч. Самотня гола гілка старезної груші тремтить і дряпає вікно. Пролітають сніжинки. Колючі сніжинки. Пролітають повільно, кволо, насторожено… Сніг ітиме до ранку.

Осяяні променями вранішньої кривавої зорі сніжинки спадають тепер байдуже, час від часу апатично оглядаючи холодний пустинний пейзаж і, розчарувавшись у побаченому, крутяться, ловлячи повітряні потоки, носяться, шукаючи шляхів назад, вгору, до хмар – шляхів додому. Вітер ніби боїться торкнутися змерзлих гілок, щоб випадково не струсити з них ніжний наліт срібла. Химерний візерунок на вікні напівпрозорою рамкою окреслює шматочок вулиці, нашорошені крони дерев і протоптану кимось вузеньку стежину на вкритому товстим шаром снігу тротуарі…

Олександр Стусенко, аспірант кафедри теорії літератури та компаративістики

ҐЛАМУР – ЯК МУР

Люблю я, знаєте, всілякі покази мод. І що ґламурніший показ, то

більшу насолоду я отримую. Якось одна з моїх коханих прискакала, сяючи від щастя: дістала два квитки до цирку.

– Нащо мені той цирк? – сахнувся я. – Он в Українському Домі сьогодні дефіляда: дефілюють заслужені моделі України в шмутках «Весна-літо – 2008»!

І моя кохана, діставши ґламурного облизня, пішла аж тричі: на принцип, у цирк і від мене. А я подався на моди й не шкодую: так не насмієшся ні в якому шапіто!

Page 264: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

264

От іде подіумом киця-ґламурка. Гарненька, нічого не скажеш. Але йде вельми специфічно. Ну, ви розумієте: нормальні люди так не ходять. Тобто на голові в неї не те щоб капелюшок, а цілий ансамбль. Натюрморт! По-перше, те диво ґламуру – два метри в діаметрі, а по-друге, нагадує тацю фруктів та овочів, які в не найголодніших африканських країнах світу тягають на головах чорні трудящі жінки. От тільки трудящі жінки чорних країн притримують свої таці рукою, а мурці-ґламурці рук застосовувати не можна. Саме тому й рухається вона, бідолашка, наче їй шию звело, бо ж інакше витвір божевільного кутюр'є привселюдно звалиться з її модельної голови. Усі клацають фотоапаратами, а я клацаю зубами, аби не розреготатися на весь рот. Бо ж уявляю собі яку-небудь моднячу панну, котра намагається сісти в переповнений тролейбус. У цьому натюрмор… даруйте, капелюшку. Якщо їй від нього лишиться на пам'ять хоч якийсь напханий ватою банан, то її можна буде привітати. І не тому, що люди в нас такі голодні на вату й пап'є-маше, а тому, що всім треба їхати, всім на роботу, і куда ти вопщє прешся з цим подносом на голові, нє, ну ви подивіться, женщіна, ви мені своєю шляпою півсвіту затулили, це нормально?..

Це, як сказали би ґламурні аналітики, суто умовна ситуація. Бо ж панна, яка може собі дозволити такий капелюшок-шок, у тролейбусах не їздить. І в маршрутках вона рідкісна гостя. Але – ой леле: навіть у наймодніших і найброньованіших лімузинах двері так широко не роззявляються! Для кого ж бідний кутюр'є отак старався?..

Одна китайська наречена, дарма, що під час чергового землетрусу, випендрила себе ще капітальніше: шлейф її весільної сукні простягся аж на сорок метрів! Там тієї нареченої – жменька, та щоб її рекордний шлейф не забруднився в китайському болоті, нести його мусили сорок підсобників! Замість того щоб ліквідовувати наслідки стихійного лиха.

І скажи тепер нашим жінкам, що одяг має бути практичний. Передовсім одяг має бути чистий! – категорично запевняють усі

міфотворці від моди. Я й не закликаю вас ходити на побачення в засмальцьованій робі чи в комбінезоні, який вірою й правдою прослужив років тридцять… Іще вашому батькові… Але коли ви випливли на вулицю в білосніжному вбранні, а тому боїтеся сісти на лавочку в парку чи зайти у громадський транспорт, то варто

Page 265: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

265

замислитися, хто є для кого: одяг для вас чи ви для одягу? В такій ситуації навіть улюблена сукня чи з біса зручний костюм стають непрактичними. А все через вашу помисливість! От спокуситесь ви спекотного дня на єдину лавочку в затінку, а там, може, щойно відпочивав наш безпритульний, а тому ще більш п'яненький співвітчизник. І вашій білосніжності – кап(ут)ець! «Як же так, мій одяг забруднився!» – будете гризти себе, а отже, ніякої насолоди від прогулянки не матимете. А воно, якщо розібратися, того варте?

Гідним прикладом для наслідування в таких ситуаціях є мій двоюрідний сусід. Їв він якось на дачі вареники з вишнями та й чвиркнув соком собі на білу футболку. Став наче з автомата розстріляний (вареники його жінка варила добрячі, такі, щоб за раз у пельку не влазили). Ну, на стіну чвиркне чи на стіл – не біда: мухи вилижуть. А це ж футболка! А по одежці ж зустрічають! Невідомо, щоправда, хто: колорадські жуки чи дачні сусіди… Лайнула його дружина за неправильну технологію споживання української національної кухні, а через годину дивиться – благовірний вишиває в чистесенькій футболці. Думаєте, в нього було таких дві? А дуліньки! Він просто свою розстріляну соком футболку вдягнув задом наперед.

– А чого це я маю себе травмувати, на ці плями дивитися? – зауважив він слушно. – Я собі бачу чистеньке, а те, що в мене за плечима, хай інших бентежить!

Здоровий і практичний підхід. Ви б не додумались. Але особистий комфорт – це тільки півділа у створенні власного

іміджу. Іншими словами, якщо в піжамі й драних капцях ви вийдете з лімузина, інші жлоби це сприймуть за стиль, а якщо ви в такому вигляді спробуєте сісти в маршрутку, пасажири подумають, що ви втекли з лікарні. Психіатричної. І у двохсот випадках зі ста матимуть рацію. Тому що одяг слід підбирати ще й згідно з вашим віком, статусом і з розумінням, що вам пасує, а що пасує не вам. Тобто якщо ви корова – не пхайтеся під сідло, навіть якщо його збацав наймодніший у всесвіті кутюр'є.

Якось на зупинці (хай буде трамвайній, бо тролейбуси й маршрутки вже приїлися) я бачив даму, яка нагадувала… величезну порцію холодцю. І нижня частина цього холодцю була неймовірними зусиллями втиснута в ледь не підліткові лосини (це, хто не знає, такі тісненькі сексуальні колготи. Однак сексуальні

Page 266: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

266

вони не на кожних ногах)… Інша дама, що двигтіла своїм целюлітом повз, побачила вбрану в лосини, обурено пирхнула, пошукала очима однодумців і якось аж здивовано реплікнула:

– Тю! Карікатура! Ше й у лосіни влізла! І посунула далі. Добре, що дама в лосинах її не почула, бо тоді

на зупинці не обійшлось би без бою биків. Тобто бичих. Звичайно, кожен має право бути смішним і я нікого не хочу образити цим промовистим прикладом, але якщо вам в улюбленому одязі зручно, а всім іншим через це незручно (тобто ніяково), бо страждає їхній естетичний смак, не нав'язуйте людям свого комфорту. В Давньому Римі взагалі існував закон, згідно з яким старі люди не мали права носити відкритого одягу, демонструючи таким чином своє старече зморшкувате тіло. За непослух (тобто за оригінальність, бажання виділитись) стариганчиків карали на смерть. І не дивилися, що в моді були саме відкриті тоги.

До речі про відкритість. Особливою любов'ю я палаю до літньої дамської моди. Коли мадемуазельки та мадами максимально оголюються, аби продемонструвати всім охочим і принагідним якнайбільше дефектів свого тіла. От іде така собі дамця невизначеного віку в такій собі сукенці… Ну, ви знаєте: з вирізом на спині. Який закінчується десь трішки нижче попереку. Іде, двигтить і спереду, і ззаду. Ліфчик на ній аж тріщить; усі недосвідчені – особливо в переповненому транспорті – можуть упритул роздивитись будову його інтимної застібки. Щоб колись потім було легше в бою… А найбільше люблять оголювати м'ясо своєї спини ті, в кого воно вкрите великими смачними фурункулами з жирними білими голівками та/або густим ластовинням. А також ті, в кого на спині під дією щедрого сонечка вигоріли шлейки наритника, придбаного десь у переході під рукописною табличкою «Бюзгальтери женські».

Не секрет, що в більшості зрілих жінок сало на ребрах лягає доволі апетитними хвильками. І вони, ті зрілі жінки, дуже люблять це всіляко підкреслювати. Одна така – між іншим, телеведуча, що мусила б мати хоч якийсь естетичний смак чи бодай відповідного фахівця під рукою – вийшла вести поважний концерт, всунувшись у вузесеньку блискучу сукню, яка облипла її, немов целофан. Одне слово, пані телеведуча вдало підкреслила всю свою невдалу анатомію… Про таке й кажуть: карикатура. Та оскільки я людина

Page 267: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

267

вихована й толерантна, то таких радикальних оцінок давати не буду. Скажу м'якше: дружній шарж.

Незрілі жінки, яких прийнято називати дівчатами, з приходом весни люблять оголювати свої сині (фіолетові) пупки. Особливо якщо там у ямці блищить і теліпається яка-небудь прикраса, заради якої пупок треба було попередньо проколоти. Щоб видніше було прикрасу, мадемуазелька довго і в муках підбирає маєчку, яка закінчується зразу ж під ліфчиком, та джинси, що тримаються на кінчиках сідниць. І коли панночка присідає зав'язати шнурок свого ґламурного кеда чи задирає ніжну ніжку, заходячи у транспорт, ледь не в усьому кварталі зупиняється вуличний рух. Бо й жовтороті, й сивочолі витріщаються на її ґламурну нижню білизну або на те, що красунечка вдягла замість неї.

А ще неодмінний літній аксесуар – модні сонцезахисні окуляри на півобличчя. І хоч у панни те обличчя з чайну ложечку, та окуляри – згідно з модою! Я, раб Божий грішний короткозорий, колись аж перепудився. Бачу – цокоче на мене щось зі сфери білої гарячки: над тоненькою шийкою – величезні темні окуляри, які невідомо на чому тримаються! Зразу думав тікати, але вроджена допитливість перемогла… Вже аж порівнявшись із дивом природи, роздивився, що то цокоче панянка, вбрана згідно з останніми приписами ґламурно-глянцевих журналів. Тьху ти, – думаю, – модниця! Так же ж можна і в штани… какнуть. Особливо коли здибати таку кралю в сутінках надвечір'я.

За відсутності окулярів обов'язковим аксесуаром багатьох модниць є тіні модної фірми. Навіть якщо їх виготовлено в підвалі рідного Бердичева на основі гуаші та клею БФ, головне щоб на упаковці стояло ім'я якого-небудь Крістіана Діора чи Макса Фактора. І дарма, що з тими тінями юна панна має вигляд алкоголічки зі стажем, якій її коханець зі стажем навішав під очима «слив». Фірма вимагає жертв! Узагалі вдало підібраний аксесуар – це вже півтіла! Якось у метро я бачив дуже апетитну дівчинку. Що лінії, що вигини, що інші анатомічні подробиці!.. Жити б і радіти. Але! На її тоненькому зап'ястку був грубий широкий браслет. І він усі її подробиці старив років на десять! Не розумію, як так можна.

А ще я своїм куцим розумом ніяк не збагну, навіщо дами з вищого світу за тисячі й тисячі євробаксів купують коштовності, а тоді ховають їх за сімома кодовими замками й за ще більші гроші

Page 268: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

268

роблять копії тих коштовностей, які потім із гідністю й носять. Невже їм жлобський світ ґламуру так деформує мізки?..

Побутує поширена думка, що жодна дівчина не схоче зустрічатися з хлопцем у мішкуватих штанях, заляпаних болотом кросівках і в футболці з діркою замість напису «glamour». Але це не аксіома! Бо моя дівчина саме з таким хлопцем і зустрічається. Щоправда, потай, бо вона працює в модельному агентстві блакитноокою стрункою білявкою, і колеги її можуть неправильно зрозуміти. А я не розумію, яка нормальна дівчина зустрічатиметься з ґламурним хлопчиком – у мережках, пір'їнках, воланчиках і блискітках, із хлопчиком, традиційність сексуальної орієнтації якого викликає сумніви, але який працює в модельному бізнесі асистентом помічника третього освітлювача? І як рядюжка із блямбою модного кутюр'є може заступити живе спілкування, душу людську?

Смердючі шкарпетки можна полити дезодорантом, недоречну слизьку сукню змінити на відповідний до комплекції балахон, а чим заповните порожнечу в душі й голові? Але це вже я збився на доволі суперечливий пафос, і врятувати від нього мене може хіба що зустріч із якою-небудь мініспідничкою, з-під якої стирчатимуть криві волохаті кінцівки.

ДЕ ШУКАТИ ПРОФЕСОРА ПОДОЛЯКУ

(Скорочено) Анатолій Мойсейович Подоляка був не лише професором і

доктором наук, а ще й в.о. доцента в Інституті міжнародних відвідин. Інакше й бути не могло, бо ж героєм інтелектуального трилера має бути або поет (такий відомий, як Тарас Шевченко), або професор (такий невідомий, як Анатолій Мойсейович Подоляка). Третє дано, але про те ніхто не здогадується.

Спочатку Анатолієві Мойсейовичу снились великі смачні хлоропласти, а потім не снилось нічого. І це його не дуже засмутило, бо вже час було вилазити з жирного, пропахлого професорським потом ліжка й сідати на пропахлий унітаз. Що пан професор негайно й виконав.

Стільця у професора не було. Тобто такого, якого йому хотілось. А хотілось Анатолієві Мойсейовичу великого кріслоподібного стільця, оббитого чорною шкірою, щоб, коли сядеш, він м'яко

Page 269: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

269

прогинався й створював адміністративну ілюзію. Такий стілець стояв у кабінеті директора Інституту міжнародних відвідин Віктора Дмитровича Нагинайка. Віктор Дмитрович теж був профдоктором і виконувачем обов'язків, тому заволодіти його троноподібним стільцем було не так просто. Проблиск шансу в Анатолія Мойсейовича з'явився тільки з наближенням перевиборів директора Інституту, але той шанс професор Подоляка успішно поховав.

Коли почалася передвиборна кампанія, Подоляка вирішив діяти в найкращих традиціях і став активно й гучно переконувати колег у недоцільності перебування профдоктора Нагинайка в кабінеті директора Інституту міжнародних відвідин. Профдоктор Нагинайко чхав на те з високого адміністративного стільця. Тоді Анатолій Мойсейович на кожній вченій раді став пхати в маси свої креативні ідеї з цілком прозорим натяком: мовляв, якби директором Інституту був саме він… То він би вже давно відкрив на інститутському фасаді меморіальні дошки двом заслуженим діячам минувшини. Фойє б виклав блискучими мармуровими плитами, а в стіни вмурував би велетенські дзеркала в позолочених рамах, аби інститутське дівоцтво не створювало на першому поверсі натовпу, стоячи в черзі до ганебного облізлого трюмо, щоб поправити зачіску. І нарешті ліквідував би в коридорах цей жахливий паркет, який ось уже сорок років скрипить і грає під ногами такими хвилями, що навіть тверезим почуваєшся на ньому невпевнено. Віктор Дмитрович Нагинайко на кожній вченій раді вкривався бурими плямами, що чимось нагадували трупні, й на всі закиди однозначно відповідав, що в Інституту немає грошей на дурні витребеньки, а інститутська будівля вже так облицьована меморіальними дошками, що скоро не витримає й завалиться. Тому діячі почекають. Та й грошей, знову ж таки, в Інституту вистачить хіба на те, щоб забезпечити дошку лиш половині діяча, а добродій Подоляка розмахнувся аж на двох. Добродій Подоляка вкривався такими ж трупними плямами й сопів у три дірки, особливо коли директор у полемічному запалі називав його витребеньки першої необхідності вигібеньками.

– Дзеркала йому подавай на всю стіну! – підскакував на трибуні Віктор Дмитрович Нагинайко. – Іч! Принцеса на картóшині!

До брунатного червоний Анатолій Мойсейович закривав долонями обличчя й тікав із залу не розбираючи дороги. Коридорний паркет під його черевиками грав дев'ятим валом…

Page 270: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

270

Не заволодівши директорським кріслом, Анатолій Мойсейович вирішив придбати таке саме собі додому й довгими зимовими вечорами наодинці з плящиною тішити в ньому свої адміністраторські амбіції. Цілий семестр він із кожної зарплати, з кожного гонорару й кожного хабаря відкладав на те крісло встановлену суму. І от настав жаданий день іти вибирати собі омріяний предмет інтер'єру.

У неділю, переглянувши сон про хлоропласти й посидівши на унітазі, професор і доктор, автор скрупульозного дослідження «Рубаки Подільського краю», співавтор трьохсот наукових праць, серед яких третина – дисертації, лавреат вітчизняних та зарубіжних премій, автор численних газетно-журнальних, а також електронних публікацій і тричі кавалер Перехідного Червоного Вимпела за рекордну кількість виголошеного на різноманітних конференціях тексту… Одне слово, Анатолій Мойсейович Подоляка начепив усі свої регалії, взяв у руки свій Червоний Вимпел, виконаний у формі язика, і з гордо піднятою лисиною попрямував на привокзальний базар вибирати предмет своїх мрій.

Простуючи тротуаром і відмахуючись вимпелом од різної масті перехожих, Анатолій Мойсейович раптом почув за спиною дивний шурхіт. Він був такий специфічно гидкий, що в пана професора заворушилось у вухах волосся. Хапливо озирнувшись, Анатолій Мойсейович побачив велетенський пилосос типу «пилосмок», який повз за ним слідом і тягнув до нього свій слинявий хобот. Не чекаючи, доки ним поласують, Подоляка заволав і кинувся геть від диявольської машини. Але пилосос вирішив не відставати. Він випустив коліщата й покотив за професором. Його здоровенне черево гойдалося й ворушилось, а на жорстких ворсинках усередині шлунка вже виступила їдка роса в передчутті ситного сніданку.

Анатолій Мойсейович із роззявленим ротом і виряченими очима тупотів у бік велелюдного базару в надії, що покупці й торговці, побачивши, скільки в нього регалій, і зрозумівши, який він заслужений чоловік, не дадуть потворі його всмоктати. Рясні регалії брязкали на професорових грудях, по лисині дзюрчав піт, а язик (не вимпел) теліпавсь аж на плечах. Анатолій Мойсейович оббігав і розштовхував перехожих, раз за разом панічно озирався, та потворний пилосос, бурчачи утробою, котився за ним і важко хилитався на вибоїнах. Професор петляв між стовпами та деревами,

Page 271: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

271

як заєць, ховався за автівками, видивлявся, чи немає поблизу якої-небудь маршрутки чи автобуса, щоб шмигнути всередину й таким чином урятуватись від пилососа. Маршрутки були, але такі натоптані, що шансів утекти на котрійсь із них в огрядного науковця не було. Рятуючись, тьмяний мізками Подоляка звалив на бігу якусь жінку в надії, що голодний пилосос задовольниться нею. Та пилосос її об'їхав і знов потягся хоботом до професора.

Анатолій Мойсейович з останніх сил біг до базару, й на його перекошеному від жаху обличчі застиг відбиток інтенсивного мисленнєвого процесу. «Може, він хоче мої медалі?» – з жалем подумав лавреат. Але вибирати не доводилося. Зустрічні люди реготали й тицяли пальцями, бачачи, як заслужений учений муж, галасуючи, як перепуджена баба, двигтить по калюжах навпростець і, відриваючи від себе свої регалії з м'ясом, жбурляє їх у жерло пилососа, що лізе слідом.

Заскочивши між торгових рядів, Анатолій Мойсейович одразу ж звалив лоток із заморськими фруктами й під галас продавчині, послизнувшись на банані, почорнілому через брак охочих його з'їсти, ляснув обличчям у торбу з квашеною капустою, бо промахнувся повз торбу з корейською морквою. Лемент знявся апокаліптичний. Галасував увесь торговий ряд, і навіть бородатий китаєць корейського походження, який з протилежного боку продавав іржаві оселедці, щось заґелґотів своєю милозвучною. Та дослухатися до голосу народу в Анатолія Мойсейовича не було ні часу, ні охоти. Зараз бажання він мав лиш одне: втекти од величезного переслідника з заслиненим хоботом, на кінці якого ворушилося щось схоже на присоску. Діставши в потилицю доволі твердим і мокрим черпаком, професор і доктор наосліп кинувся тікати. Брязнувся зубами в бочку з квасом, перекинув мішок із зужитими пластиковими стаканчиками, метнувся в інший бік, заплутавсь у щедро розвішаному секонд-хенді, знову дістав у потилицю, вигулькнув з іншого боку, пробіг, розпихаючи покупців, повз сумки, ремені, кросівки, зачепив стегном стенд із темними окулярами й, зовсім збувшись сили, провалився в ряд жіночого одягу.

Тут було тьмяно й тихо. Анатолій Мойсейович довго відсапувався, стоячи рачки в проході. Після всіх цих базарних перипетій його обличчя стало скидатись на пику, а вбрання, на

Page 272: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

272

якому дивом уціліла лиш одна дрібненька лавреатська медалька, було схоже на бомжацьку робу.

– Дєвочки, вибираєм панталони, – прогугнявила квадратна торговка з найближчого лотка.

Трохи охололий Анатолій Мойсейович роззирнувсь, але не побачив у проході нікого схожого на «дєвочок». Крім нього, тут був тільки сивовусий негр у шароварах, який торгував вишитими нічними сорочками. Професор утер лисину рукавом піджака (вимпел-бо зник у ненажерливому жерлі пилососа) і для чогось обтріпав коліна. Потилиця неприємно гуділа.

Раз-по-раз сторожко озираючись, Анатолій Мойсейович пішов до кінця ряду. Пилососа ніде не було. Обережно йдучи між торгових наметів, професор намагався зорієнтуватись, де тут вихід. У меблевий салон він вирішив у такому вигляді не потикатися: його могли не так зрозуміти, а то й не зрозуміти взагалі. А ще Подоляка молив Господа, щоб йому зараз не трапився ніхто з колег і студентів, бо більше за свій ясний розум він цінував лиш свій авторитет.

Зайшовши до платного туалету, Анатолій Мойсейович умився, протер окуляри, уклав на лисині свої останні шість волосин у три ряди, ще раз обтріпав свою бомжацьку робу, яка донедавна була урочистим костюмом, і визирнув надвір. Пилососа не виднілося. «Певно, привиділось», – вирішив Анатолій Мойсейович, полегшено зітхнув і вирушив додому в обхід лотків із фруктами-екзотами, квашеною капустою, корейською морквою і мокрим твердим черпаком.

Та не встиг професор вийти за межі базару, як ізбоку, з-під бетонної стіни, біля якої купчилися сміттєві баки, почувся жадібний свист, і Анатолій Мойсейович, не встигши навіть озирнутись, опинився в тісному слизькому тунелі, де пахло так, наче тут цілу ніч рота голодних солдатів лоскотала роту ситих тхорів.

Задоволено відригнувши, пилосос розвернувся й мляво поповз у канаву за базаром – перетравлювати поважного професора й лавреата.

Page 273: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

273

СОЦІОПОЦ Сьогодні вранці я насамперед прокинувся, тоді лапнув себе за

підборіддя, а відтак вирішив: піду пошкребу рильце. Узяв бритву, квачик, пустив воду й раптом побачив у дзеркалі, як моє обличчя взяло собі та й розчинилося. Зникло, як пара на поверхні скла. Спершу я подумав, що то в мене щось із очима, та коли решта дзеркал у моїй хаті показала те саме, а саме – відсутність мого обличчя, я зніяковів: доведеться виходити на люди неголеним. А таке задоволення я собі рідко дозволяю. І тішуся, коли мене ставлять іншим за приклад: «Он Пиптиченко: алкоголік алкоголіком, а черевики завжди блищать». Але робити нічого: нема пики – яке вже там гоління! Перед виходом із дому ще раз переконався: таки нема. Замість обличчя в мене тепер було те, що свого часу в майора Ковальова було замість носа. От хіба що вуса лишилися. Вигляд на гладкій, як живіт, поверхні вони тепер мали доволі безглуздий, втім, хай собі теліпаються, мені хіба шкода?

Вийшовши з однієї рідної хати, попрямував до другої – Спілки письменників України, пам'ятаючи, що сьогодні там клубний день, а отже, позлазяться любителі дискусій, більярду, дешевої горілки й музики на всі смаки. Дорогою перехожі якось дивно на мене позирали, а коли я стояв на світлофорі, пропускаючи потік іномарок трудящої злидоти, якась тітка не втрималась од коментаря:

–Тьху! Безсоромняга. А ще вуса надів! От їй мої вуса баньки мозолять! Захочу – запущу ще й бороду, а

може, навіть дві! І в зелене пофарбую. Щоб знали. Біля стін рідної Спілки курили двоє. Судячи з усього – лірики,

бо ж матюкались і дружно вимагали чистки Шевченківського комітету від застарілих елементів. Поетів у нас скоро буде більше, ніж людей. Але менше, ніж шевченківських лауреатів у галузі літератури. А втім, яке мені діло? Я собі пародист. Хоча якби моя воля, то я б давно вже відправив весь той комітет у відставку. Доти, аж поки у нас з'явиться література, варта національної премії.

–Доброго здоров'я, – сказав я вухом, бо ж рота під вусами в мене не було.

В одного з поетів одвисла вставна щелепа, непристойно роззяпивши його оральний отвір, а другий, який досі пристрасно балакав-балакав, зненацька подавився своїм язиком.

Page 274: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

274

–Н-да. Дожився, – сказав про мене перший. –Не дожився, а допився. –Що з людьми денатурат робить... –А може, це його за пародійки об стіну морденою потерли? Не

всі ж почуття гумору мають... Таке, як у нього. –Дорогі колеги, – втрутився я, – ви, як завжди, праві, але, на

жаль, помиляєтесь. Сліпі в своїй правоті лірики витріщились на мене, як на

макабреску. –І денатурат тут ні до чого. Я не прихильник цього благородного

напою, і не прихильники моєї паратворчості вчинили розправу над моїм обличчям. На вашому місці я взагалі не став би обговорювати мордяки інших, маючи такі не вельми фотогігієнічні шмаровидла, як у вас!

В колеги з розплющеним ротом випала вставна щелепа, а другий колега заходився обмацувати своє шмаровидло, аби переконатися, що воно в нього ще є і що його форма така ж неприйнятна, як і була.

Відхиливши важкі двері рідної хати, я зайшов у приміщення. Згори долинали звуки музики й пристрасних дискусій про все що попало. Попадало здебільшого про геніальність тих, кому не дали в цьому році Шевченківської премії й не дадуть і в наступному. Продемонструвавши вахтерці своє посвідчення так, що з-за нього визирали тільки мої вуса, я поквапився до дискусійної зали.

На другому поверсі ще один дорогий колега плакався в жилетку гіпсовому Тарасові Григоровичу. Його (не Тараса Григоровича, звичайно ж) я у Спілці бачу рідко, а якщо й бачу, то тільки п'яного в драбадошку. Він (не Тарас Григорович, звичайно ж) завжди висушує в «Енеї» пляшку горілки, а тоді співає гімн України. Та ще й так, наче його (не Тараса Григоровича, звичайно ж) тут розпинають за країну, гімн якої він так натхненно виконує. І ось цей патріот, розмазуючи по пиці те, що текло з його очниць, слинив Тарасові Григоровичу вуса й шепотів гірко:

–О-ой та о-ох, брате Тарасе! О-ох та о-ой! Який ти щасливий, що за твоїх часів не було Шевченківської премії й тобі не боліла голова, щоб тебе одні на неї висунули, а інші не засунули!

–Брате-патріоте, – сказав я вухом, бо ж рота не мав, – залиште в спокої почесного голову Шевченківського комітету.

Page 275: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

275

Брат-патріот відпустив голову голови Шевченківського комітету, за яку непочесно тримався всіма своїми мацальцями, й зиркнув на мене крізь пелену своїх патріотичних слізоньок. Умить його слизькі слізки висохли, а очі вийшли з берегів.

–У-тю-тю, – сказав я, щоб якось його потішити. І тут побратим гіпсового Тараса Григоровича заридав. Важко,

по-чоловічому, без сліз. І став битися лобом об тверде чоло Кобзаря, вигукуючи:

–І гарячки білої в тебе не було! І за це тобі голова не боліла!.. З виразу обличчя Тараса Григоровича я зрозумів, що в нього від

цього патріотичного побратима вже болить голова. Що ще трішки патріотизму – й вона репне. Я метнувся до дискусійної зали сказати, щоб дорогі колеги бігли рятувати академіка та іще й одчайдуха-зуха, бо його зараз докандичить патріотично налаштований на Шевченківську премію пісняр.

У залі саме записувалися в чергу на вище (і неодноразово) згадану премію. На двісті років наперед. І це не смішно: дехто доживе. Остання сонячна буря забрала від нас багатьох хороших людей. Але мені й тих, що є, вистачає. І зараз тимчасово живі в очікуванні наступної сонячної бурі творять оптимістичний список... До якого просять внести не лише себе, а й свого кума, симпатика, співавтора, співпляшника, співліжника.

–Йойкіна не записуйте, йому вже давали! –Бороздюка викресліть! Хто його сюди втулив? –А що? Я його давненько вже у Спілці не бачив, але він

кандидатура цілком гідна. Він повинен... –Він уже два тижні як нікому нічого не повинен. Помер він, ви

хіба некролога не читали? –Як так помер? –А отак! Узяв, гнида, й помер! –І не порадився ні з ким... –Якщо помер, отже, зробив у цьому світі достатньо, щоб

померти. –Так, так, виконав місію... –І не одну... –Дорогі колеги, – сказав я вухом, бо ж рота в мене не було, –

знаю дорогого колегу Бороздюка як людину чистої душі й поета чистої води. Він цілком заслуговує звання Ліричного героя України.

Page 276: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

276

Раптом у залі стало так тихо, що я почув, як на стіні цокає дзиґар, якого там насправді не було.

–Ваші постійні провокації, – буркнув нарешті якийсь діяч літератури.

«Зовсім уже!» – подумали всі інші. –Подивіться, що він замість обличчя надів! – каркнуло якесь

дідуся з різьбленим ціпочком. Я б на ту дрібноту й не зважив, але всі дружно почали мені

дорікати за неповагу до дорогих колег. –Посоромилися б у такому вигляді з'являтися в храмі слова! –Вибачте, живу без репетицій! Наступного разу буде краще, –

озвався я вухом. –Це ж треба було ср…у на пику натягти! – вражався дрібний

дідусик. –Задок на передок! –Я винен у цьому так само, як цар Едип у тому, що переспав із

власною матір'ю! – гиркнув я й почервонів. Червоність передньої частини моєї голови ще більше образила

дорогих колег. Колег, які раніше, зустрічаючи мене, питали: «Чому ти ще не в Спілці?», а тепер, спотикаючись об мене, дивуються: «Слухай, за що тебе в Спілку прийняли?»

–То я піду заплачу внески, – сказав я вухом, щоб розрядити ситуацію, й подався розшукувати Любов Кохань – відповідальну за вилучення внесків із членів Спілки письменників для блага Спілки, але не письменників.

–Добрий день, я прийшов платити! – сказав я для більшої урочистості двома вухами.

Любов Кохань здригнулась усім тілом, а оскільки тіла в неї було більш ніж треба, то з нею здригнувся й весь інтер'єр. Вона заплющилась, розплющилась, витріщилась. «Якщо вам уже здається щось таке, то скоро вам здасться ще й не таке!» – подумав я зловтішно. І як простягну їй внески за п'ять років зразу! Відштукатурене обличчя Любові Кохань позеленіло крізь потрійний шар пудри.

–Не треба... Залиште їх собі... Вони вам більше потрібні, – прошелестіла вона, як стара липа.

Page 277: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

277

І не встиг я сховати свої злиденні купюри, як наша спілчанська внескократка промиготіла мимо мого тіла в сусідній кабінет – розповсюджувати про мене мерзенну плітку.

Біля туалету зіштовхнувся з молодим прозаїком-фантастом. Він хоч і молодий, а ще й не таке бачив! У своїх творчих інсайтах.

–Здрастуйте, – кажу вухом, – дорогий колего. Як живеться? Як пишеться? Живеться, як пишеться, чи навпаки?

Дорогий молодий колега, забувши про всі правила пристойності, ще раз сходив у туалет. Не заходячи до туалету. І коли я став делікатно віддалятися, за спиною в мене пролунав звук із розмаху притуленого до підлоги людського тіла.

Я повільно спускався сходами, якими повільно піднімався класик, патріарх, лауреат – і все це в одній особі.

–О, дорогий колего, – кажу до однієї особи, – це ви придумали слово «хохлуї»? То я хотів би похвалитись: я за вашим прикладом вигадав слова «хохлаїнці», «хохляни» й «холопи». Ну, як вам?

Класик, патріарх і лауреат так на мене вирячився, що з нього випало скляне око й, весело стукочучи, пострибало сходами в бік, протилежний від напрямку руху класика, патріарха й лауреата.

Отак. Зненормальнів світ, зненормальнів. Можна писати й робити будь-які дурниці, але якщо в тебе раптом зникає обличчя, якщо тобі доводиться говорити вухами, дивитись пальцями, а дихати взагалі дупою, то оточення оточить тебе такою увагою, що тобі під гранітну плиту захочеться! І сидіти там, поки в тебе відросте нове обличчя. Хоч яке-небудь.

2005р., смт.Буча

Ганна Чіпко, студентка ІІ курсу, спеціальність «Літературна творчість»

МИТЬ ЖИТТЯ

Етюд Плач неба і усмішка сонця. Гра вітру з джерелом, тихі обійми

гір. Веселка насміхається з дощу. Мрійливий подих ночі. Звабливі зорі і щоразу місяць в новому вбранні. Життя…

Page 278: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

278

Сніжинка радість накликає. Зима володарює, щоб в серце увірвалася весна. Перший пролісок чує спів пташок, які з вирію вертаються. Блискавиця вже сповіщає про тепло. Підморгує очікування літа. Бажані короткі ночі прохолоди засліплюють спекотні дні. Відпочинок тіла і душі в раю на землі. Осінь торкається барвами оксамиту. Дарує спокій і надію. Це життя… Це людські крила…

Життя — це диво, яке людині дозволено пізнати найповніше серед усіх створінь. Відчути, зрозуміти сенс буття. Радіти навіть від краплин пронизливої зливи, усміхатися у холод просто від відчуття чарівного в природі, від змоги побачити в потворному прекрасне. Задумана як найвеличніша з живих істот. Як янгол-охоронець вічної краси природи. Найнезбагненніша з усіх стихій буремного життя Землі. Їй подаровано пізнання, світовідчуття. Може відтворити красу природи одним пензлем, одним словом, однією нотою любові. І занапастити навіть думкою, зневірою. Вона могутня, але їй цю владу надає природа. Всевладна, але й нікчемна, жалюгідна. Така людина.

ОБЕРЕГИ

На узбережжі Егейського моря полискували два кремезні чорні

камені. Море, смакуючи грецьку кров, карбувало на них відпис ворогові: «Не підкорюся!»

По закінченні Третьої Македонської війни, 168 року до Різдва Христового, вся Еллада опинилася під протекторатом Римської імперії. З її ласки Афіни отримали кілька островів на Егейському морі, та найвагоміший серед них ― острів Аполлона ― Делос, що невдовзі став центром еллінської торгівлі. Також римський імператор проголосив свободу всіх грецьких міст! Афіняни тішилися. Країна нарешті стала вільною, хоча й слабосилою. Поділена на дрібні держави, вона вже не була грозою для Риму...

Сплинуло ще майже століття. Тепер Еллада ― провінція. Про свободу годі й казати. Якщо раніше Афіни славилися демократичним ладом, то сьогодні потерпали від римської тиранії. Мовчки виношували план помсти й усвідомлювали свою немічність. Тож коли понтійський король Митридат VІ Євпатор оголосив війну Римській імперії, вся Еллада радо повстала з Афінами в проводі. Аж

Page 279: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

279

тепер з’явилася надія, незатьмарена мрія знищити олімп римського всевладдя.

Збунтовані афіняни поновили демократичний лад. Їхня полісна свідомість волала. Прокинувся патріотичний дух, приспаний римлянами. Знищимо експансію! Благородною буде смерть лише за батьківщину. Готувалися до запеклого бою. Та ворог не йшов.

Уранішнє сонячне проміння голубило Афіни. Лише один раз на чотири роки випадає Панафінійське свято, тож сьогодні не звичайний день. Вся міська громада йшла до перлини афінського Акрополя ― Парфенону, щоб ушанувати шляхетну Афіну-Діву шатами й дарами. Попрохати наснаги й перемоги. Хоча й боялися, що саме нині атакуватимуть римляни, та не прийти до святилища не могли.

Адже грецький світ ― це міф релігії, віддзеркаленої в літературі, філософії, мистецтві. Жили в міфах і міфами. Так, Акрополь для еллінів ― зриме божество, естетичний рай шляхетської простоти і спокійної величі. Всі античні цивілізації захоплювалися красою світу найвидатнішого скульптора класичної Еллади ― Фідія. Міріади статуй, храми, вирощені з джерел міфологічного буття. Цей замок заворожує навіть найвибагливішого естета. А все тому, що греки вважали культуру ― другою природою і неодмінно радилися з першою. Поважали, захоплювалися природою і розуміли, що перевершити її неможливо. Через те вона й подарувала їм безцінний пам’ятник досконалості, гармонії та спокою вроди.

Мистецтво має слугувати людині та її естетично виховувати. Й Акрополь якнайкраще втілював ціль калокагатії, даруючи красивому тілу ще й здоровий, чистий дух.

У заворожених і полонених урочистостями афінян усе буденне залишалося за воротами Пропілей. Вони навіть на мить забули про напружений страх знову підкоритися римлянам.

Тим часом вороже військо вже пройшло Елладу і наближалося до Афін. Безсумнівно, римський полководець Луцій Сулла все спланував. Довго чекав нагоди, мріяв проштрикнути афінян у саме серце, ― їхній Акрополь. Адже знав, чудово знав, що елліни без своєї віри вже слабкі духовно, а отже, і переможні. Так він одразу накриє серпанком горя й смутку не тільки людей, а й їхні святині. Щоб елліни дивились як знищують їхнє божество, все те, у що свято вірили і чим жили. Тому римляни знищать афінян не тільки тілесно.

Page 280: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

280

Вороги подарують холодний біль, що переросте в усвідомлення безвиході й змусить еллінів скоритися. Пощади не буде. Хоча римський полководець і захоплювався еллінським мистецтвом, як і всі знатні римляни, та солодшою за ці матеріальні трофеї неодмінно буде насолода від споглядання за муками завжди бундючних греків.

Луцій Сулла гріховно розпестив своє військо. Нав’язав вірність щедрістю вседозволеності, а отже, й нечестивою розкішшю. Спонукав вояків віддаватися розпусті й пияцтву, любити душогубство й братовбивство. Тож обкрадали святині та цуралися всього божого й простонародного, жадали тільки влади і слави. Ніяка з еллінських держав не могла гідно опиратися римлянам. Вони катували на своєму шляху все живе і грабували навіть нецінне. Спустошені держави плакали тілами повсталих сміливців. Елліни не чекали такої жорстокості, бо античність ще не знала подібної бездушності.

О, скільки разів римський полководець уявляв собі цю блискучу перемогу, як не міг дочекатися, щоб натішитися наяву… І от ця тріумфальна мить настала! Зараз він заволодіє, пограбує, понищить афінську гордість — неперевершені скульптурні витвори Каллікрата, Фідія, Іктіна, Праксителя.

Стоїть легіон біля скелі, дивиться на укріплену частину міста — Акрополь. Насміхається: мовляв, і не такі фортеці брали.

Аж тепер елліни помітили внизу ворога! Та що ж, урочистості ще не завершилися і лише вояки заметушилися, рушили до Парфенону по зброю. А жінки й діти ще палкіше правили поклони богам і благали про допомогу. Розраховували на Афіну-Діву, вона їх у це свято не залишить і справедливо покарає римлян. Готувалися, вирішили атакували одразу за ворітьми.

Сходи, які зараз так безжально і впевнено долали римляни, були виняткової мистецької вартості. Свідчать передовсім про глибоку еллінську самоповагу. Бібліотека, лавочки у мрійливому затінку через кожні кільканадцять розжарених лінивим сонцем сходинок. Проте римляни на них байдуже споглядали. Авжеж, попереду на легіон чекає значно більше, ніж це неймовірне естетичне задоволення. Стратегію бою, яку використовували у всіх попередніх вдалих боях, відмінили. Адже це не просто місто. Акрополь — диво, земне небо. Його не можна зруйнувати! Та все ж про всяк випадок оточили скелю.

Page 281: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

281

Сказати, що бій був запеклим означає змовчати, приховати сутність Арея. Швидше від зірок згорали в бою тіла сміливців, кричало небо, не встигало їх приймати. Та недаремною була ця дорога ціна. До серця Афін — Парфенону — все ж не пропускали. Красуні Каріатиди Ерехтейона-храму вмивалися кров’ю. Налякано спостерігали за «місивом» байдужі фронтони храмів. Афіні-Ніці вороги вже ламали крила, плакала, й ламалася з нею й душа завзятого елліна. І ще нестримніше вихлюпувалася злість на римляна. Кожен афінянин нищив по три воїни, а потім і сам пізнавав смерть від рук численішого у десятки разів ворога. Спекотніше пекла палала образа елліна, ненависть до аморальної, бездуховної римської душі. Проклинали Посейдоном, благали Олімп стати на поміч, не дозволити римлянам так сміятися з їхньої саможертви. Кричали до Цербера, щоб не пропускав еллінів до Аїдового царства. Жінки ридали і накривали своїми тілами дітей, які брали у загиблих співвітчизників зброю, сміливо підкрадалися до ворога й вбивали його. За що, звісно, віддавали своє, ще нерозквітле, життя. Небо ламалося громом, земля жахалася буревієм. Сонце сховалося за чорними дощовими хмарами, море співчувало штормом. Усе просило олімпійських богів змилостивитися. Молили їхнього прощення, бо не знали, за що заслужили такої грізної кари елліни. За яку провину знову мусять платити ціною вічності.

Та їхні боги забавлялися, бенкетували, укладали парі. Вони зараз надто зайняті своїми дрібницями-проблемами, не допоможуть смертним. Біда… Одна лише Афіна схаменулася.

У чорній хвилі крові й крику застигли всі живі. Примара, душа тринадцятиметрової статуї Афіни-Діви, гордості Парфенону та й всього Акрополю, поволі покидала храм. Її піднімали в понурий горизонт пегаси, зображені на золотій тозі діви. Медуза Горгона на грудях богині вбивчо дивилася на натовп смертних. І один по одному кам’яніли від тих крижаних очей римляни. Від еллінів же богиня щитом відбивала той ненаситний, ласий погляд. Священна змія, що звивалася навколо списа, стрімко понеслася ввись і розбивши списом грозові хмари, сама перетворилася на блискавку. Злива омивала горе. Пегаси ще частіше замахали білосніжними крильми, а коли вже всі римляни уклякли, богиня усміхнулася і простягнула до землі руки, з яких лилося на заплакані жіночі очі світло, яскраве і барвисте. Потім Афіна перетворилася на

Page 282: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

282

веселковий згусток і стрімко полинула вниз. Вдарилася об два чорні камені і розчинилася в них. Ті ожили.

Душа Акрополя, серце Афін, еталон Еллади, вселилася у два темно-сині створіння з русалчиними хвостами і риб’ячими плавниками та неймовірно розумним, таємничими очима. Оскільки у Дельфах дізнавалися про майбутнє, а майбутнє грецької культури втілилося в морські камені й оживило їх, то ці створіння назвали дельфінами. Не підкорилася еллінська душа римлянам. Не віддала надбання народу. Не зреклася ідеалів і мрій. Та найголовніше — не посвятила в таємницю і могутність своєї віри. Не підвладна духовно, але ж духовність і є єдиною правлячою, визначальною силою в світі.

Луцій Сулла врятувався. Заховався за однією з каріатид, які підтримували, мов титани, храм Ерехтейон. Він бачив, як один за одним кам’яніють його солдати, і злякався. Побоявся підводити очі увись, бо розумів, що там щось убивче. Лише помітив, як яскрава стріла пронизала два чорні камені, і ті стрибнули у воду. Враз море вгамувалося і прийняло дельфінів, мов своїх дітей. Посейдон радо розкрив хвилі і впустив у своє царство, обіцяючи увічнити еллінську культуру.

Минула ще година й Афіни покорив римський легіон, що поспішав на підмогу. Великий полководець не був сміливцем, не поліг із своїми воїнами на полі бою, а сховався у храмі до приходу помочі, дорожив-бо своїм життям. Тепер елліни, виснажені й вже нечисленні, не мали сил боронитися. Їхні долі швидко опинилися на долоні Луція Сулли. Але той був надзвичайно враженим і наляканим силою еллінської віри, тож змилостивився… Елліни домоглися чого бажали. Стали вільними, хоча й переможеними. Не підкореними ніким і ніколи, бо їхня віра залишилася безсмертною завдяки надзвичайній відданості й самопожертві. Вона й досі надихає і захоплює митців загадковими очами насправді небесних створінь — дельфінів.

Павло Щибря, студент І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

И когда Он снял четвертую пе- чать, я слышал голос четвертого жи- вотного, говорящий: иди и смотри.

Page 283: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

283

И я взглянул, и вот, конь бледный, и на нем всадник, которому имя «смерть»; и ад следовал за ним; и да- на ему власть над четвертою частью земли - умерщвлять мечом и голодом, и мором и зверями земными.

(Откр. Гл.6)

ЧЕТВЕРТАЯ ПЕЧАТЬ

Девушка не подавала признаков жизни, но вдруг ее легкие шумно втянула воздух, а глаза открылись. В нескольких сантиметрах над ее головой была длинная, покрывшаяся корочкой инея, серая металлическая пластина. Девушка попробовала пошевельнуть руками, но ладони уперлись в холодную, шершавую на ощупь белую холодную массу. Ноги упирались в холодный металл, девушка понемногу осознавала, что она заперта и скоро замерзнет. По обнаженному телу пробежали судороги, и узница металлической коробки с ожесточением и отчаянием забила кулаками по замерзшей крышке. Несколько минут она колотила руками по стенкам и потолку, но почувствовала постепенный отток сил и остановилась. Из последних сил она ударила ногами по стальной двери, покрытой слоем инея, и помещение озарил столп света. Девушка подняла голову, рискуя удариться о потолок, и поползла на яркий, сотканный из света проход впереди. Когда ноги оказались вне жестяной коробки, девушка повернулась набок чтобы не травмировать и так поцарапанную инеем обнаженную спину, и вылезла из помещения.

Свет был не таким ярким, как показалось сначала, но ей хватило и того — огни на высоком потолке ослепили отвыкшие от света глаза, и сравнительно теплая температура вне ловушки заставила мозг принять несколько неожиданное решение. Обнаженная девушка с закрытыми глазами, уже пытавшаяся подняться на ноги, вдруг обмякла; руки, державшиеся за один из ряда длинных ящиков с табличками, безвольно опустились,

Page 284: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

284

голова накренилась набок, и она свалилась на плиточный пол, покрытый толстым слоем пыли.

Когда новоприбывшая пришла в себя, ее кожа уже приобрела нежный румянец. Собравшись с силами, она привстала, а затем, придерживаясь руками за холодную стену, поднялась во весь рост. Грудь девушки почти полностью скрывали густые преждевременно поседевшие волосы — они обтекали ее плечи, ниспадали на спину и живот, тянулись до самого паха. Будто пьяная, хрупкая фигура шаталась и, придерживаясь за стену, медленно двигалась вдоль помещения. Со стороны это было похоже на первые шаги младенца, но седовласый младенец — воистину страшная вещь...

Изящные ступни оставляли глубокие следы на покрытом пылью полу. Девушка подошла к двери из прозрачного пластика и внимательно посмотрела на ручку. Она как бы вспоминала что-то: несколько минут глаза сосредоточенно бродили по хромированной ручке, затем девушка неуверенно протянула к ней руку и слегка нажала на край. Давно не открывавшаяся дверь с засохшей на петлях смазкой жалобно и еле слышно скрипнула, и эхо разорвало мертвую тишину коридоров.

Девушка обернулась назад и увидела на грязном полу свои следы и здоровенные обломки ногтей с ног и рук. Она осторожно вышла в большой коридор и затворила за собой дверь. Вдоль угрюмого серого кафеля были разбросаны бумаги, журналы, папки, ручки и другая канцелярская дрянь. Возле одной из числа немногих дверей лежал неравномерно забрызганный чем-то темно-красным длиннополый халат. Девушка наклонилась и взяла его в руки, подержала, разглядывая, и одела. Правда, навыворот, но лучше уж халат наизнанку, чем мягкая, слабо защищенная, сравнительно плохо сохраняющая тепло человеческая кожа.

Большой коридор заканчивался покореженной железной дверью с большой дырой посредине. Сквозь неровное отверстие в здание попадал столп света. Девушка протянула руку и

Page 285: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

285

почувствовала, как по коже пронеслась волна нежного, приятного тепла. Это чувство понравилось ей настолько, что она решила выбраться на улицу и понежиться под лучами полностью.

Вскоре новоприбывшая оказалась на улице, и рассветное солнце вырвало её утончённый силует из тьмы коридоров и щедро обласкало теплыми лучами с ног до головы. Девушка оглянулась по сторонам и увидела какие-то нелепые жестяные коробки с дверями по бокам — почти все они были разбиты и покрыты сажей. Одна длинная улица была разделена на три части: две из них, возле больших стен с квадратными дырами, были устелены красным материалом, третий участок покрыт черной матовой тканью. Девушка пошла вдоль улицы, рассматривая разноцветные крошки на земле; они усеивали почти все видимое пространство и заманчиво блестели от солнечного света. Она подобрала асимметричный прозрачный осколок, сжала в руке, но тут же почувствовала резкую боль — ладонь мгновенно разжалась, и осколок, покрасневший от стыда за содеянное, звякнул об асфальт. Девушка посмотрела на раненную руку: алая жидкость струилась из небольшой царапины и стекала по безымянному пальцу, капая на асфальт; внутри ранка размеренно пульсировала, и новоприбывшая, будто вспоминая что-то, поднесла левую здоровую руку к груди. Нет, там ничего не стучало — может, это было лишь эхо из бесконечных снов?

Девушка продолжила свой путь, стараясь находиться как можно дальше от блестящих и красивых, но опасных осколков. Через некоторое время дорога заканчивалась глубоким обрывом, дно которого терялось в темноте между переплетами полусгнивших труб. Из обрыва тянуло тяжелым духом разложения человеческой плоти, и девушка отошла назад. Две длинные коробки с треснувшими стенками смрадная яма утащила наполовину, но в одной была большая трещина, через которую девушка попала во внутренний двор жилого дома.

Детские качели и горки давно потеряли свои яркие краски — салатовую, красную, голубую, и сейчас ржавые куски железа, тут и там торчавшие из земли, могли похвастаться перед серым

Page 286: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

286

небом лишь прогнившими в их жестяной плоти рыжими дырами. Из земли, густо поросшей травой, выглядывало десятка с полтора досок, сбитых крестами. К некоторым доскам были прикреплены бумажки с изображениями людей и коряво выведенными внизу цифрами.

Фотографии выцвели от жестокого и многолетнего солнечного света, поэтому девушка, заинтересовавшаяся картинками, не смогла различить ни малейшей черты каждого человека. Но все же одна фотография осталось более-менее невредимой. Подойдя, она увидела отчетливый портрет кого-то до боли ей знакомого. На ней была изображена красивая молодая девушка с белокурыми волосами, ниспадающими по изящным плечам и смешным курносым носом. Зеленые глаза выражали то ли растерянность, то ли грусть. Одета она была в белоснежную блузку с расстегнутой верхней пуговицей, а снизу на небольшой квадратной табличке была надпись шариковой ручкой:

Помню и по-прежнему люблю

Девушка присела возле ряда почерневших деревянных крестов и заплакала. Она начала вспоминать о последних событиях в своей жизни, упуская из виду Третью мировую войну, чудовищные эпидемии, и многое другое, что не под силу увидеть, пережить, прочувствовать без последствий обыкновенному человеку. Двадцатисемилетняя девушка вспомнила, как в страшных муках умирал ее сын, как на лестничных клетках околевали ее соседи, затем она вспомнила, как покрытый язвами почтальон, доживающий свои последние дни, приносил похоронки с фронта в полупустые, вымершие дома с частными кладбищами возле каждого из них. Девушка упала на густой ковер травы, выпустила из рук свою фотографию, зарыдала и… проснулась.

— Снова кошмары, Сашенька? — Возле уха прозвучал нежный голос любимого Антея.

— Да, — прошептала Саша. — Уже в который раз…

Page 287: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

287

— Ничего, все будет хорошо, я обещаю тебе, что все будет хорошо!

— Не будет. Я наверняка знаю, что не будет! — Саша повернулась к Антею и обняла его.

— Не тревожься, любимая, в ООН что-нибудь придумают… — Включи телевизор, пожалуйста. Мы пропустим новости. У

меня плохое предчувствие… Белокурая девушка сбросила с себя одеяло и села в кровати.

Муж потянулся к лежащему на тумбочке пульту и вскоре экран телевизора мерцал ровным бело-голубым светом.

«…С начала Катастрофы нам казалось, что быть хуже не может, но мы, к сожалению своему, ошибались. Наводнения в Юго-восточном регионе продолжается, азиаты отказалась вчера от членства в ООН и вторглись в северные районы континента; утром в Иерусалиме террористы сровняли с землей мечеть Омара — Мировой Совет обвиняет в этом радикальное еврейское движение, но израильское правительство опровергло эту информацию и обвинило во всем ваххабитов…

… Что касается родного города, в Киеве радиационный фон ненамного превышает норму, и опасаться нечего — ежедневно пейте стакан теплого молока с пятью каплями растворенного в нем йода или…»

Антей выключил телевизор и с удивлением посмотрел на Сашу.

— Это начало конца, поверь мне, Антей, — тихо сказала Саша и, укрывшись одеялом в розочки, заплакала в подушку.

«Пора что-то делать — с психологом, что ли, поговорить?» — подумал муж, присевший на край кровати и уже спустя секунду размышлявший совсем о других вещах. Какое вино заказать для юбилея — Шардоне 1984 или Рейнское 1979-го? Как завтра обвести вокруг пальца хитрую слаженную систему и ускользнуть с работы на несколько часов раньше? И наконец, когда среди работы и плотских утех найти время чтобы сьездить к почти позабытым родителям?

Page 288: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

288

Антей думал, ковыряясь в носу и наблюдая проплывающие за окном серые предгрозовые тучи…

Девушка не подавала признаков жизни, но вдруг ее легкие шумно втянула воздух, а глаза открылись. В нескольких сантиметрах над ее головой была длинная, покрывшаяся корочкой инея, серая металлическая пластина. Девушка попробовала пошевельнуть руками, но ладони уперлись в холодную, шершавую на ощупь белую холодную массу. Ноги упирались в холодный металл, девушка понемногу осознавала, что она заперта и скоро замерзнет. По обнаженному телу пробежали судороги, и узница металлической коробки с ожесточением и отчаянием забила кулаками по замерзшей крышке.

Олександр Яровий, доцент кафедри теорії літератури та компаративістики

БИТВА ІЗ ВІЄМ * Оповідь-версія

Безсмертному Миколі Васильовичу Гоголю – на двохсотліття

І.

Дзвонили дзвони в Лаврі на Благовіщення 1821 року. Древнього старця із білою, як Божий світ, бородою обсіла купка прочан із Диканьки.

- Люди добрі! Зараз Великий піст. Кайтеся й молітеся, молітеся й кайтеся. На благе діло призиває Господь: щоб очистилися й омилися, в просвітленні духа і легкості тіла зустріли святий Великдень, красну божественну Пасху…

Люди слухали й побожно хрестилися, чуючи спокійні, але владні слова схимника; у багатьох котилися сльози - не тільки по лицях бабусь, молодиць, тонкосльозих дівчат, а й по колючих щетинах та козацьких вусах чоловіцтва.

* Тематична ініціатива належить Сергієві Яровому

Page 289: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

289

Худенький, блідий хлопчина років дванадцяти в камзольчику міського покрою уважно дивився на старого ченця й ловив кожне слово. Раптом спокійне людське коло ледь колихнулося.

- Нікошенько! Микольцю! – розпачливо розсуваючи руками прочанський натовп, пробиралася до хлопця захекана, блідувата, як він, миловидна молода жінка. – Микольцю, ти тут? Де ти подівся, коли ми стояли коло дзвіниці? Як ти загубився? І я, і батько з ніг збилися, шукаючи тебе…

- А я не загубився, матусенько, - лагідно сказав хлопець. – Хіба ви не знаєте, як люблю я слухати таких людей? Тут моє місце. Оце я - з усіма стою і слухаю… – Мати розпачливо, але вже ледь заспокоєно віддихувалася, знову люд завмер, принишк, прислухався.

- Знаймо: великі справи вершить молитва щирого і чистого серця! – гласив далі монах. – Розказують про великого молитвеника, святого пустельника, що дев’яносто і сім років прожив у пустелі, борючись із пристрастями і нечистими духами. Півстоліття не бачив він людей, частіше бачив ангелів, аніж людей. І знайшли його двоє подорожніх з міста Александрії. Дуже він здивувався та й розпитує: чи є зараз в Александрії такі богомольці, такі стовпи молитви, щоб сказали цій горі: «Перейди з місця на місце!» - і щоб перейшла. І тут заскреготіло каміння, здригнулася земля, з громом і гуркотом зсунулася з місця гора у них на очах. «Стій! - гукнув старець. – Це не тобі я кажу», - і спинилася гора. Чудеса творять піст і молитва! Не тільки зараз, - пам’ятайте це, православні, - у всяку середу і п’ятницю постіться. У п’ятницю особливо! В день цей розіп’ятий був Христос, пролив безцінну кров Свою на хресті. Коли батько, чи брат, чи чоловік вмре, не доведи Боже, лежатиме при вас во гробі бездиханний – чи станете ви наїдатися, напиватися, веселитися? Ні! А то – Господь наш, Цар неба і землі. Подвигом добрим подвизайтеся, віру бережіть, піст чесно пройдіть, глави невидимих зміїв сокрушіте, щоб дістатися світлого Воскресіння і почути громогласне: «Христос воскресе!». Молітеся Спасителю і Матері Його, яку у днешній день благословив Архістратиг Гавриїл святими словами: «Радуйся, благодатна, радуйся, обрадуванна, Господь з Тобою!» А ми кажемо: «І Тобою з нами!» Не засмучуйтеся й інших не засмучуйте, завжди радійте, і – за все слава Богу. Яко мзда ваша многа на небесах…

Page 290: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

290

- Як добре говорить сей святий чоловік! – прошепотіла молодиця – Миколчина мати, схвильовано стиснувши за плечі сина. – Ніколи ще не чула, щоб так хто говорив! Святий, святий старець! Хто він, люди-земляки?

- Схимонах Варфоломій, - прошамкала баба з вищим за себе костуром. – Іди, молодиче, благошловишя в нього, і дитя благошлови.

- А йди сюди, Миколо, - сяйнув світлими очима старець до хлопця. – Веди, веди його сюди, Маріє.

- А як ви знаєте наші імена, панотче? - зачудувалась молодиця. - А казали не казать, - зовсім просто, як сільський дідусь, мовив

старець і лагідно посміхнувся. - Фамілії якої будете? - Гогольяновські ми. З Диканьки приїхали. Благословіть, отче,

сина мого на продовження науки. В Гімназії ніжинській. - Благословен Бог наш нині і прісно й во віки вічні! Амінь. - … Помирали в нас діточки. Дала я обітницю Миколаю

Угоднику, що коли виживе немовля, хлопчик наш, Миколаєм назву! - Вірно зробила, Маріє. Добре зробила. Знай: неабиякий чоловік

буде з твого сина. Мати Божа і святий Миколай проведуть його такими дорогами, про які й не здогадуєшся. Високими шляхами.

- В Петербурзі буде? – простодушно вихопилося в Марії. - Еге! Бери вище, бери ширше… Нà тобі, молодице,

кипарисового хрестика з Єрусалиму; вам усім, люди Божі, благословення в дорогу, ангела хранителя! Ходіть отуди за меншу браму, там Оникій економ – скажіть, Варфоломій просив дати вам, що з трапези є, та чаю з бубликами розрішити заради празника. А ти, Миколко, зайди-но до мене в келію. Ходімо!

… Пахло в келії ладаном, травами, воском. Саме ліжко із грубо збитих неструганих дошок, та приземкуватий стіл – а на ньому хрест і святе Євангеліє. Старець поклав земного поклона до ікон в келії, повільно перехрестився, повернувся до Миколи.

- Бог дав тобі бистрий розум, синочку, і пильні очі, й добре серце. А найбільше, що дав – це дар незвичайно оповісти все людям… Се – труд твій. Всяк, хто не хоче вічної погибелі, хто не хоче заплутатися, мов ота мушка в павутині, у безцільних привабах світу сього, той трудом і подвигом заробляє вже тут Царство Небесне. О, ти ще не можеш уявити, що таке Царство Небесне! Це

Page 291: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

291

великий хор, де кожен хоче співати і співає пісню радості. Всі разом співають і чути голос кожного…

Під іконами дзимоніла муха. Її підтягував повільно, зловісно, впевнено – до себе - сіткою павутиння довгоногий павук-косач. Схимник обережно взяв двома пальцями мушку, вивільнив і пустив. За вікном чекали тепла трояндові кущі, похитувалася горіхова гілка.

- Давай сповідаємося, сину. Золотава єпитрахіль накрила таку ж бо золотаву голівку хлопця.

Миколка гаряче, часом з більшими чи меншими паузами, зашепотів свої дитячі грішки. Варфоломій поклав легку руку поверх єпитрахілі, прочив молитву.

- А тепер я тобі сповідаюся, любий хлопче! Миколка здивовано підвів ясні очі на схимника. А в зіницях схимника мов зупинилася сама вічність. Ніби

припинився навколо час і забулося земне. Лице його світилося, наче в келію заглянуло найяскравіше липневе сонце.

- Я розповім тобі про пережите мною, а ти з часом оповіси це багатьом. Щоб знали, що сильний Бог може навіть із каміння воздвигнути чада народу своєму! З рову погибелі, із павутиння темних сил, із мороку смерті самої вивела мене потужня рука Вишнього. О, Господи! Помилуй мя, Боже, помилуй мя!.. Омиєши мя, і паче снігу убілюся! Важкі мої гріхи, і чи не найбільший з них - витрачені намарно роки світлої юності… Сину мій, цінуй кожну годину нетривалого земного життя, не трать його марно! В один бік тече час на сій землі… Можеш повернути і здоров’я, і гроші, і друзів, і дружину… А час не вертається.

Ще за цариці Єлизавети, що любила наш народ і хотіла повернути йому давні привілеї, - хоч не так сталося, як гадалося, та нехай пом’яне її душу Бог, - вчився я, сиротина, в Київській семінарії. Не пам’ятаю я ні батька, ні матері, віддав мене в науку сільський паламар із-під Броварів, він навчив мене грамоті і, бачивши усердіє моє в читанні і Псалтиря, й Апостола, пожалів, забрав мене од громадської череди і відвіз на Київ. Звали мене Хомою; а вже в бурсі начитані латинники-товариші продражнили мене Брутом. Втрапив я після сирітства у веселу компанію і ріс, найменше думаючи про молитву, пости та благочестя… Корчма, гулянки, молоді веселі міщаночки, набіги на столи подільських перекупок та на хазяйські сади, - хіба до молитви було? А молитва,

Page 292: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

292

синочку, вона нас у самі палати Бога-Царя пускає. Ми ж у суєті своїй, мов жебраки, вошиві, бездомні, що тхнуть і слідять закаляними постолами, - а молитва, свята молитва робить нас бесідниками ангелів! «Молитву пролію ко Господу і тому возвіщу печалі моя…» - взивав богомудрий цар Давид… - Старець перехрестився. – Жив я, жив. Гуляв, пив… Навіть проти самого Страсного четверга ходив до булочниці на Подолі… Не думав ні про смерть, ні про воскресіння, ні про Суд, ні про будущий вік.

Та Господь, не хотящий смерті грішника, по-своєму направив стопи моя. Влітку відпустили нас на вакації аж до Різдва Пресвятої Богородиці. Для бурсаків, семінаристів це час велія пропитанія! Розбивалися ми на гурти, співали жалібні псальми і канти духовні, величання преподобним, ходили по селах, кому нікуди було йти шукати дому-хати. Так усі вакації й мандрували широкою, ласкавою нашою Україною…

От відбилося нас від товариства троє: аз грішний, та ритор Горобець, та богослов Халява. Застала нас у глухому полі ніч. Збилися з дороги – темно, голодно, холодно та мокро після дощу; шукаємо навпомацки дороги, та втрапляють руки й ноги тільки в лисячі нори й на кротячі горбки…

Ледь переводячи подих, слухав Миколка дивовижну розповідь. І вірив, і не вірив. Ні, таки правда, що кажуть ці святі вуста! Нічого не може поробити диявол з людиною, хоч би все пекло привів на землю, а як не захоче людина бути з ним заодно, не зречеться Бога – не посміється враг! Безсилий він; тільки гріхами своїми дає йому силу людина; і будучи нікчемною комашкою, виростає він до лева, що шукає поглинути бідну душу. Слухав хлопець про страшну чаклунку, яка зналася з нечистю, дочку сотника – була собою небачена красуня, а вночі набирала вигляду потворної старушенції; як загнуздала вона бідного Хому Брута і понесла, понесла його над землею. Як згадав переляканий бурсак про молитву, прикликав у розпачі і страхові ім’я Христове, і брязнула відьма об землю, а він почав щосили бити її дубцем… Як сторопів він, захекавшись від биття, коли побачив: лежить між будяків не потворна відьма, а красуня! Як кинувся щодуху на Київ, пробиваючи босі ноги колючками та не зупиняючись аж до Дніпра, аж до дніпровського перевозу, за яким біло-золотою свічею світилася на високому березі Лавра…

Page 293: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

293

- Ой, хлопче не те, не те робив я… Ані кийком, ні вогнем, ні осиковими кілками не подолаєш ісчадія адові – то все бабські байки… Молитва, піст, благочестиве життя, що з Богом єднають, віра несокрушима – ось той вогонь, ось та зброя, якої боїться нечисть!.. А коли прислав сотник, не знати чого, саме по мене, бідного Хому Брута, щоб читати над покійницею Псалтиря три ночі, отут і почалося моє випробування… В голові – туман, в серці – переляк і тривога, в кишенях – тютюн та осьмуха оковитої. А страх не заллєш, не зап’єш, не затанцюєш, не настрахаєш. Страху треба – не боятися! А таке дає тільки віра… Бог дає.

… О, що пережив бідний Хома за дві ночі. Які страхи та напасті, які жахіття! Не хотів ні сотникових обіцяних червінців, нічого. Що лиш не витворяла проклята відьма… Знать, продала вона сатані свою душу - і той до останнього за своє тримався…

- А на третю ніч з’явився Вій…. Знаєш, чому диявола називають змієм? Не тільки за смертельну отруту його; ще й тому, що набирає він форму тих дір, корчів та щілин, де загніздиться, де заповзе… всяку тріщину душі твоєї заповнить! Всі кривизни душі твоєї повторить, пригадає, використає. Мені він явився Вієм. Чудовиськом, про яке ще малому в селі оповідали забобонні баби… Відьма творила заклинання. Почулися залізні кроки… «Не дивися!» - мов шепнуло щось мені. – А я приречено зиркнув у вічі потвори. Як праотцям Адаму і Єві казав Господь у раю: не зривайте плоду, смертю умрете. Не готові вони ще були стрітися з підступним змієвим злом. Були простодушні, як діти, були недосвідчені, младенці! Не мені, не такому, як я, безсилому грішнику, було витримати мертвящий погляд…

І загинув я. І вилетів геть із мене дух зі страху. Покинула тіло душа. Помер я.

- Як то померли, отче? Ви ж оце зі мною говорити. Щось я не зрозумів! – підняв бровенята хлопчик.

Старець ледь посміхнувся. Вказав на Євангеліє: - Візьми, синку, і прочитай, де закладено… - «Хто вірить у Мене, аще і вмре… оживе»… Євангеліє від

Іоанна, одинадцять, - двадцятий стих… - повільно мовив хлопець. - Отож! Так рече Христос. Він згадав мою дитячу віру і простив

паскудства моєї грішної молодості. Він воскресив загиблого бурсака Хому Безрідного на прізвисько Брут руками великого, святого

Page 294: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

294

угодника Божого, блаженної пам’яті пустельника – теж Іоанна… І Хома таки помер. А народився і став схимником я, грішний Варфоломій. Бо чернець міняє своє ім’я, міняє своє життя, міняє увесь світ для себе. Вісімдесят років не покидав я стін святої Лаври, а з келії вийшов уперше в цьому році - до народу, до земляків твоїх. Із них ти один це знатимеш… Один Господь та ти… І думається мені, що коли б і тисячу років провів я у самоутисках, постах, молитві й труді – нічого не творю рівного тому, що дав мені Бог. Він повернув мене з-за брами смерті тимчасової і вічної, і маю малу надію, що не за нікчемні труди мої, а по милосердію своєму помилує мене Господь.

… Як то все було? Духом Святим почувши, що десь потрібна допомога його, святий схимник Іоанн покинув ту пущу в лісі, в п’яти верстах від сотникового хутора, де в безперервній молитві угождав він Богові в дуплі півтисячолітнього дуба, харчуючись тільки травами, лісовими грушами і медом диких бджіл, розводячи це струмковою водою та своїми чистими сльозами. Розтворилися перед ним засуви і замки замкнутої Явтухом і Дорошем церкви, в яку по гріхам моїх вторглася нечисть… На руках, ридаючи за мою пропащу душу, виніс він тіло безталанного бурсака, звалив на плечі і пішов до своєї святої келії в старому дубі, на порослій непрохідним лісом горі. Як пророк Ілля - сина вдовиного, - накрив він своїми святими грудьми, в яких день і ніч палало сонце молитви, мого многогрішного трупа… Яке він мав милостиве серце! Як любив він кожну тварину і комашку! А як ридав він за загиблими людськими душами, що забули Господнє світло! І почув Бог молитву Свого угодника, і повернулася душа моя, що вже ступала на щаблі гірких і нездоланних нерозкаяному грішнику посмертних митарств.

Ото, синочку мій Микольцю, радосте моя, - якщо знайдеться на білому світі чоловік, що пам’ятає першу хвилину появи на світ із утроби матерньої – ото він може передати, що відчув і я по пробудженні своєму від смерті! Я був новий… Очищений вогнем і перекований; не комусь і чомусь приписую це, як тільки святим молитвами пустельника Іоанна. Отоді і народився теперішній схимник Варфоломій…

Який тоді піднявся грім, яка буря з блискавкою і небувалою зливою! Блискавиці били, як вогняні стріли, у змоклу отерплу землю, здавалося, що небеса стали вогняними й опадають із градом

Page 295: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

295

донизу. Рухнув величезний вогняний клин на півсвіту, вістрям ударивши в осквернений храм, що виднівся в трьох верстах від нас. Палав хутір, метушилися сотникові слуги і напівп’яні козаки; ревло, стугоніло, шуміло навколо. «Чи бачиш, отче?» - спитав старець Іоанн, - а він до всіх так звертався по смиренню своєму, - отче, навіть, якщо траплялося, до трирічного хлопця. «Бачу!» Із полум’я летіла зграя страховищ. Вигляду жахливого, відворотнього, прегнусного. Якби не благодать Господня зміцнювала очі, уми й тілеса, - не годна проста людина витримати цього видовища і лишитися живою. Ця вся зграя несла по повітрю страшну панночку і ще страшнішого Вія; вони мчали на нас.

«Силою Божою, іменем Господнім, згинь! Відступись! Провались!» - загримів голос святого старця, і здалося мені, що він гучніший вселенського грому. І – поклав Іоанн важкий для них, нестерпний і всесильний Хрест, що запалав вогняними кінцями над степом, горами і лісом! І обвуглило їх святе Боже знамення, і наче обгорілий тиньк, наче клоччя сажі, почали вони з вереском і виттям осипатися донизу. Розкрилася вогняна безодня коло підніжжя невидимого Хреста, і я бачив, як далеко нижче підніжжя того корчиться, реве і ридає нечисть, як горить і вічно горітиме зі своїм прислужниками Вій!

…Старий монах Варфоломій замовк на хвильку... – Єдиножди, - сказано в Біблії, - дано людині вкусити смерті. Я

чекаю її вдруге. Кому захоче, дає це Бог перенести. Несповідимі шляхи його. Багато що міг би я тобі оповідати про те, як боровся мій учитель проти нападів на нього із маєтків тьми. Великим і коштовним думаю, вінцем увінчав його Творець на небесах! Сорок днів я молився з ним у нутрі древнього дуба, і чи не щоночі було, каже старець: «Готуйся, будемо гостей стрічати»… І чути то розгульний шум, то бубони й дзвінки весільного поїзду, то ридання похорону, то крики й верески несусвітні. Нічим вони нас не взяли! Бог захищав… Як затихло все і скінчилося, на світанні неділі благословив мене старець, поцілував у чоло й відправив у путь до Лаври…

Сину мій, усякому належить і предлежить своя битва із Вієм. Найгірше ж буде тим, хто – без бою – оддався чи продався Вію! Доля їх – в озері вогненному, що кипить смолою і сіркою. Буде і в тебе бій, який покладено витримати людині за життя, а особливо у

Page 296: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

296

час смертний – останній. Хто буде збитий з ніг тоді, тому вже не підвестися. Вся надія твоя – на Бога. Він викував тобі меч віри твоєї . Візьми його в руки, приклич ім’я Господнє, і - сокруши Вія! Багато личин у нечистого, і всі вони – брехня, і всі вони – зло. В Бога лик один – Любов; та в ній – Все, і несть їй ні краю, ні кінця. Не малий ти, це зрозумієш; збагнеш, запам’ятаєш – іще й іншим розкажеш. І да созиждутся стіни Єрусалимські, град Царя Небесного, в тобі й навколо тебе!..

Довго ще говорив старець, звівши на хлопця очі, повні життя вже неземного. В них хотілося дивитися й дивитися, мовби ловити своїми зіницями небо у чистій степовій криниці. Очі воскреслого, очі воскрешенного, очі святого!

– Хай помагає тобі Бог, мій любий отроче Миколаю. Бажає серце моє, бажаю аз многогрішний, щоб був ти із Христом і тут, на землі, і там, на небі. Багато тобі дано: віддай же Господеві за один талант десять набутих, примножених, многоцінних – і будеш паном над десятію градами! Не прив’язуй душі до мирського, щоб не їла тебе суєта, Знай: що поставиш найвище, те над тобою пануватиме. Ти сам вибираєш собі підданство-громадянство. Вибери ж Царя всеблагого, що за відданість твою возвеличить тебе…

… Мов повернувся Миколка з раю, де чув дивні слова, на землю. Залунали голоси прочан, щебет ранньої весняної пташини, відчув він ногами землю, ніздрями – повітря, відчув тіло, серце і цей світ, в якому немало йому треба потрудитися й пережити. Перестраждати…

Поклав йому руку на плече схимник Варфоломій, перехрестив широко, поцілував і змахнув світлу сльозу.

- Іди, мій сину. Вчися, читай, пиши. Проповідуй… Колись ми зустрінемося там! - підняв старець велично перста вгору. І розійшлося, мов м’який полог намету, біло-вапняне кам’яне склепіння келії, і побачив Микола над собою бездонне сяйливе небо.

ІІ

Дивною людиною був Микола Гоголь – бо, мабуть, вже тоді

добрі люди починали здаватися дивними – у догрозовому, та вже хмарному ХІХ столітті. Сплющувався, жмакався, зминався писаний віками пергамент світу, щоб запалати в пожежах наступного віку. Зсувалася вісь, що тримала землю. Забували Бога, тануло добро і…

Page 297: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

297

пекельними язиками вистрибувало із земних розщелин чорне полум’я зла. І все тяжче добру було виглядати звичайним правилом.

… Ще ліцеїстом, іде, бувало, Микола коло ніжинського базару повз шеренги обдертих жебраків – коли дасть копійку кожному, а коли кому й асигнацію, якщо траплялася в кишені. Нема нічого – вклониться низенько обідраній бабі: прости, мовляв, стара, нема! Наступного разу дам! Знав, не забував мамину науку: вельможному вклонись у пояс… А вбогому – в ніженьки!

Так і прожив. Навіть житла свого не мав, мешкав по друзях, та трактирних дворах, та по німих загряничних гостиницях – носячись вихором у невситимих блуканнях своїх; а в саквояжі – старий сюртук, сяка-така дрібнота, зошити з перами і – Біблія. Нічого не мав, а все роздавав і роздавав… «Миколо Васильовичу, так проп’ють же!» - «Господин Гоголь, вы же сами так часто нуждаетесь!». Підніме погляд очей чистих, сумно-замислених, дитячих (різних народів мудреці казали: хочеш подовше бути живим – вчися в дітей… а Мудрець над мудрецями, Богочоловік Христос навчив: будете, як діти – житимете вічно. Таких бо є Царствіє Небесне!). «…Це ж я позичаю! На тому світі отримаю… Не хвилюйтеся за мене». Хто ж таке серйозно слухатиме, хто в таке повірить, коли електричество в лабораторіях креше синіми блискавками, машини преогромні – чим би, здавалося, - паром безтілесним! – рухаються і за людей роблять, залізничні колії-чугунки розлініяли Європу!

Таким і доживав. Таким і помирав раніше часу. І - чи боявся?.. «Вже зістарився я так рано і посивів. І не перестаю сумувати, і

жорстокі думки терзають мою бідну голову: а чи стали люди і з народу мого, і цілого світу хоч на крапельку щасливішими од нашестя паровиків, і чугунок, і новомодних ліхтарів? Наш вік ХІХ набуває відворотної фізіономії банкіра. Всі шиї нині звернено на захід. Захід, захід… А що той захід? Людина там до того вже вивітрилася, що виїденого яйця не варта. Я бачив його, цей захід… Навіть мила моєму серцю Італія вже давно – не живопис, не величне полотно Перуджино чи да Вінчі. Так, це прекрасні краєвиди, колоритні люди, співуча мова, але, але, але… Все те ж царство чистогану, байдужості, знелюднення…

Європи!!! По тих бюргерських містечках зачиняють віконниці о дев’ятій пополудні, і сидять вони з люльками, набитими солодкаво-

Page 298: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

298

нудотним німецьким тютюном, не бажаючи знати й бачити, що за тими віконницями! Хоч умирай на сходах жебрак, хоч горітиме сусідів будинок, хоч розбишаки заламуватимуть руки дівиці – ні, віконниці не розчахнуться. І вони хочуть принести це нам...

Вони не зоглянулися, як підкорилися царству Вія. І - весь наш люд, який і так на погибель собі наввипередки забуває святе і велике, - всіх нас, уже напівживих, - мерці хочуть загнати до цього похмурого царства! Густіє тьма і над нашою Вітчизною, злітаються, шурхочуть гидкими кажанячими крилами страховища, гупає залізними кроками Вій із мороку європ… Вони, наші «вчителі» премудрі, навчені одвічним змієм-перелесником, зреклися… не хочуть знати… ні Бога, ні совісті. Вони вірять тільки тілесним очам, тому що бачать очі земні – земля, вода, поля, дороги, і все це – ТОВАР! Все – зиск, ґешефт!. І небо б зробили товаром! Не дав Бог свині крила, а то б і небо порила…

Вієві слуги розучили їх будувати і держави, і громади, і сім’ї на законах совісті й чистоти. Лише розраховувати і рахувати, продавати й купувати. Труди їхні – без Бога, тому - без душі й без радості. Все «таке» осиплеться й минеться… І я кажу правду: хоч і чує душа, що перебріхуватимуть, переписуватимуть і пересмикуватимуть мене. Але не буде того, щоб неправда верхом, а правда низом! Переживемо все. Хоч зараз… Ой, тяжко світові тепер, уже при нас, а буде ще тяжче й безрадісніше. Вієві клеврети рушать освячені водами віків вівтарі, трони і престоли, попирають закони моральні й громадянські. Знаю, знаю я іноземних просвітителів. Один іще в Ніжині… читав нам єстественноє право… Не можуть, казав, закони суспільства триматися на Христовому вченні. Мовляв, ми ж не будемо злочинцеві підставляти другу щоку.

Яке нерозуміння і профанство, фарисейство і шулерство. Наш народ милував і ворогів своїх! Бачите, це «єстественноє право» читав у Ніжині «вільнодумець», француз Ландражин, який за кілька літ до того топтав нашу землю в армаді Наполеона! Де, в якій Франції доручили б учорашньому загарбникові, ворожому солдатові навчати дітей, своє майбутнє… Й інший там був - німець… як його.. Зінгер. «Ваші ікони, - каже , - гримаси. Так сказав Кант». Та й не казав такого Кант; і багато різного є в Канта, що могло б стати в пригоді: зоряне небо наді мною, моральний закон – в мені. І

Page 299: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

299

небо, і душу, і світ створив вічний Бог… А якими картярами і п’яницями були ці «вільнодумці»!.. Докотилися до того, що куролесили в шинках Ніжина зі своїми вихованцями! О, чому Бог милує усіх людей, нас, таких! За що? Не так гріхи мене обурюють – всі ми немічні і грішні, всяк по своєму, - а страшна брехня, якій навчають ті, хто взагалі не має права на слово…

Добрий мій Господи, я вже хочу поскоріше до Тебе». Горить свіча. Згоріла поема, і не знає Микола Васильович, чи

шкодує він за поемою, чи сам себе хоче переконати, що шкодує. Він відчуває, дійшов до якоїсь лінії – наче межі одного світу, за якою починаються світи інші, вічні, безмежні, з їхніми законами. Він відчуває, передчуває дух тих незнаних світів. Але описати дух пензлями художника не може. Ніхто не помітив, не зрозумів: він вибрав і поставив на вище місце побудову душі, поставив душу вище побудови художніх хитросплетінь. Він перший сказав перед собою і миром: я – людина, я – образ Божий; а вже потім – художник. Я вибираю вічне, і тому від мене не відніметься тимчасове. Він написав ікону своєї душі, яка переживе не тільки його твори, а й самі каравани віків.

(Так, і помилявся, і спотикався він. Дух і сміх… Чи поєднуються вони? Чи не схибив він, той, якому вірили, чи не сміявся там, де пролилися Христові сльози? О сум, о сумнів…)

Бере сум і сумнів, та рука тягнеться до пера… Нема сил сказати і описати, але хочеться сказати і описати. Він із того народу, який знає чудеса воскресіння не тільки з оповідей. Він говорив із воскреслим. Він сам чаяв воскресіння мертвих душ і не сумнівається в ньому...

«О, західні люди думають, що мудріші древніх пророків і святих апостолів – простих рибарів. Якби й мріяли побачити рай, ТО ХІБА В СВОЇ НІМЕЦЬКІ ТЕЛЕСКОПИ… Апостоли знали й відчували те, що на серце людині не зійде, і вухо не чуло, і око не бачило – цим можна тільки жити, дихати, рухатися, безкінечно вдосконалюватися і здійматися в горні обшири легко, мов птах – але при описі того понадземного сходження всі тони і фарби душевні, всі чуття і думки блякнуть – як ніби зображення сонячного світанку починати малювати штрихами чорної туші… Вони не знають, що на цій землі, на нашій землі живе Бог. Вони не повірять, що тут були, є і будуть люди, які воскресали самі і

Page 300: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

300

воскрешали інших – і фігурально, і прямо. Я чую, чую своє близьке воскресіння! Гасне моє тіло, але відновлюється душа. Для мене підсвітився дивним сяйвом увесь світ. Як у сльозі, весь він у мені. І плачу я за ним, погибающим і божевільно засліплим… І все ж радісний мій плач: плачущі бо тут, на цій землі, уникнуть плачу вічного. Не плакав я ніколи за неімінням чи втратою пороху земного – золота, шовків, кам’яниць, екіпажів, чинів… Плачу я од спраги Царства Духу, якого довго не знаходив сам, і не знав, чого хоче душа моя. Якого так злочинно тікають люди… Про надвишність літургії пишу – мирові не цікаво… Їм подавай веселу одноденку-рецензію, полову про руського дурака Філатку в засаленому каптані, на поганій сцені з п’яними акторами!!!

Жертва Христова – це НУДНО???Перемога над непереможною смертю – це нецікаво?!. Я сам знав… ще дитиною… того великого ченця, що воскрес, будучи убієнним силами зла. Ось вірний учень Христа! Не те, що зцілений, а - ОЖИВЛЕНИЙ Ним через руки іншого святого! Ні, не відвернуся від Христа, і не повернуся на тлінні шляхи земних оман. Я знаю, що вічно будуть чудеса на нашій святій землі»…

І вже слабкою, почужілою рукою виводить на аркуші паперу заголовок: «Как Божий человек победил нечистого. Быль, рассказанная столетним схимником киевским Варфоломеем, в миру носившим имя Хома Брут». … Але за пару секунд перо ковзає униз, перекреслює аркуш, наче шрамом… І пурхнув білою птахою аркуш у жерло вогню. І ніхто ніколи про нього вже не взнає…

«Не повірять. Ні, не повірять. Я не знайду слів, щоб переконати. Я зробив усе, що міг, і прихід

мій на землю добігає кінця. Але стежину мою продовжать. Інакше просто не може бути! І стане вона широкою дорогою»…

«Несть двери другой, кроме указанной Иисусом Христом»..… - пише чудесно зміцніла на малий час рука – на довгій смузі паперу…

… По церквах зараз лунає скорботно-величний акафіст Страстям Христовим. Учора стояв Микола Васильович, і слухав спів, і плакав.

Иисусе, Свете мира, от мира лукаваго возненавиденный; Иисусе, живый во свете неприступнем, от области темныя

ятый. Иисусе, Сыне Божий безсмертный, от сына погибели на смерть

указàнный;

Page 301: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

301

Иисусе, в Нем же льсти несть, от предателя лестию лобзáнный;

Иисусе, туне себе всем подаваяй, за сребренники продáнный. Иисусе, Сыне Божий, помяни нас, егда приидеши во Царствии

Твоем… «ИИСУСЕ, СВЕТЕ МИРА»… «Ми не гідні цієї жертви. За кого Ти розіп’явся, любий

Господи?…» Ліг і не вставав. Це надходить смерть… А в вухах звучить почуте третину століття тому від

миргородського бандуриста: Її не зв’яжеш, не розв’яжеш, І від воріт не проженеш……

«Чому так тяжко випробовуєш ти мене, Господи? Легше було б, аби хто з людей бачив мої страждання. Світ побачив мій натужний сміх і не помітив щирі сльози. Болить моя душа, коли бачу я, що все не так роблять люди на цьому світі, що люблять свою оману, кривду, біду і неправду… Небо до них прихилив би, та не можу, а вони не хочуть. Навіть древні мученики найчастіше віддавали своє життя на виду в багатьох, і навертали цим тисячі. Відлетить моя бідна душа, і хто помітить це, хто піде по моїх слідах? «На миру і смерть красна», - каже народ. Ніхто не бачить мене, хоча всі вивертають на мене очі…

І скрізь я чужий. Я покинув милу мою Малоросію і не потрібен ані бундючному Петербургові, ні ситій Москві. –

ТАК ДУМАВ Я КОЛИСЬ, плакав, і біблійне ридання Ієремії гриміло в моєму серці.

І СКАЗАВ МЕНІ ГОСПОДЬ: «Даремно жалкуєш ти і скаржишся. Твій хрест – золотий, він найважчий, але не підвладний ні іржі, ні шашілю, і він сяятиме віки вічні.

Чи знаєш ти притчу, яку дав Я вам через отців-пустельників? Було видіння старому схимнику в пустелі про все його життя: весь час бачив він на своїй дорозі дві лінії слідів – свої і слід Сина Божого, що залишив сонми небесних ангелів, аби бути розіп’ятим руками нечестивих і пролити свою пречисту кров за злочинців, здирників, брехунів, перелюбників та вбивць. І в найтяжчих часах своєї долі лише одні сліди він бачив. «Невже ти покидав мене,

Page 302: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

302

Господи?» - запитав він. – «Ні. У ці дні Я ніс тебе на Своїх плечах»…

Тебе возвеличать численні язики. Бо багато ти возлюбив. Бо поклав душу свою за правду, за други своя. Я пронесу ім’я твоє незнищенним і непідвладним ні часові, ні лжі, ніякому врагові видимому й невидимому... Ані смерті самій».

Іду до тебе, Господи. Готуюся до страшної хвилини. Суди мене по милості Твоїй. «Я судитиму тебе, як дитину». Хіба судять дітей - навіть земним судом? Промовчав Господь… І мовив: «Діти не жорстокі, не злі, не

творці неправди, і коли десь ти схибив, мусив би Я тебе покарати, але своєю скорботою перехилив ти правосуддя Моє на милість. А якщо… діти слабкі, коли дитина не могла підняти важезний меч воїна – звісно, прощу тебе.

В малому ти був вірним – усе віддаю тобі, дитино людська». І спрагло шепочу я, почувши цей милостивий пролог до Суду:

«Прости мене, Боже! Дякую Тобі!.. Зустрінь мене, Господи». Химерно переплелися дні і ночі. Турботливо зазирав у вічі лікар

Тарасенков… Баночки-скляночки, симпозіуми лікарів своїх і німців… давали щось пити, кричали на вухо, бубоніли, що погубив себе постами, з’їхав із глузду…

«Я все це чув. Дивні люди. Душа моя вже вчилася ходити, точніше літати по обширах ще вчора недовідомих, і думав я, про колись читане в Августина Блаженного: чи є час, чи є сучасне й майбутне, - а чи скрізь і всюди Бог і царство Його чудес? І цей світ, який я покидав, ставав мені схожим на марення, а справжнє, осяжне, міцне, яскраве й величне було ТАМ! Чи вже – тут? Що робиться зі мною? Чи мої уста вигукнули це: «Лестницу поскорее, лестницу!» Я це крикнув чи не я?..

Великі сходи. Мамочко рідна, тут все інше. Тут не треба слів! О, минається

біль, і вже мені набагато легше!.. Страховища і тіні. Отче Матвію, молися, молися за мене! Всі

святі, моліться… Яке велике світло! Та ось - страховище. Це він. Це Вій.

Page 303: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

303

Мало не всеньке життя, крім останніх років свідомого християнина, я панічно боявся його. Христос мене звільнив од страху, і я вже його не боюся, я знаю, що він переможений силою Христа. Але я маю його перемогти в собі остаточно - сам.

О, які воїнства небесні виходять із небесною славою… Архангели і ангели і всі воїнства Херувимів і Серафимів, і покровитель мій небесний Миколай, і Георгій Побідоносець, і Михаїл Архангел, і святий князь Олександр. Ідуть благовірні руські князі, ідуть просвітлені, омиті кровію боїв і катувань чубаті лицарі запорозькі. Йдуть мирно у благій тиші працьовиті хлібороби, аскетичні ченці й чесні ієреї.

О! Святий старець Варфоломій, такий, яким я бачив його в лаврській келії.

Порятуй мене, святий старче! Вже підіймає свої повіки Вій і хоче втупити в мене свій погляд. І боюся здригнутися і від того погляду померти, як колись Хома, прозваний Брутом.

- Не бійся, - сказав мені старець. - З тобою – всі сили небесні. І я поглянув у вічі Вія. Без страху. Я побачив, що вони – темні і

мертві. Я зрозумів, що на землі люди бояться химер, виплодів своєї одуреної уяви, а боятися треба одного – зла в своїй душі, щоб не тягло воно як камінь, донизу на цій вертикальній світлій дорозі. Георгій Побідоносець ударив блискавкою списа потворного Вія, і він полетів далеко донизу в кипляче смоляне озеро.

«Ти переміг», - каже мені Георгій. І я бачу, як корчиться Вій далеко під ногами моїми у вогняній

прірві. І це – буде вічно. …О, прийміть мене, сонми небесних жителів, великі святі

архангели, чудотворці, змієборці і побідоносці. Прийми мене сивий, сяйливий старче. Як з вами світло, сяйливо і радісно – і це теж навіки, назавжди, без кінця! Без умалення, збитку й занепаду, і не буде ні печалі, ані воздихання... А що за світло ще вище? Пресвята Діво Богородице! Ти врятувала мене у земній юдолі. О, як легко забуваються під омофором Твого сяйва усі мої земні болі. О зоре світло, о радосте!

А який же тоді мій Христос? …Візьміть мене, небеса. Хоча б тому, що на землі я жив вами.

Я не хочу, щоб так на землі хтось страждав, як страждав я… Прошу тільки, щоб завжди міг я позирнути туди, на земну твердь, і

Page 304: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

304

допомогти кожному, кому дано буде мені вищою владою допомогти. Оце – моє найбільше, вічне щастя.

Заради цього я прожив на землі…»

ІІІ

Київ. Наш час. - Виходимо, виходимо! Брязнули двері маршрутки. Перебігаємо на той бік і йдемо

неквапно, статечно. Доріжка, постамент, бюст. - Ну що, Миколо Васильовичу… З днем народження! Він у

Вас завжди у Великий піст. Але ми випивати-наїдатися-танцювати і не збиралися.

… Ми просто прийшли до київського пам’ятника і принесли найцінніше, що маємо. Світлу і вічну пам'ять про Вас, золотовустого витязя Слов’янщини.

- Клади проліски, Сергійку. Став, Ігоре, лампадку-світлячка. А ти, Ксеню, давай сюди іконку Миколая Угодника. Добре, діти. Отут згадаємо великого Божого чоловіка, великого сина нашого народу. Помолимося ж його покровителю – святителю Миколаю:

- Величаєм, величаєм тя, святий угодниче Божий Миколаю, і чтим святую пам'ять твою. Ти бо молиш за всіх нас Христа Бога нашого…

Ви перемогли, отці. Кожен на своєму місці. Рідко зображають святих у профіль. Пливе гостродзьобий

гоголівський профіль у важких туманах нинішнього безчасся, пливе до світла, закарбований на численних книгах. Це книги, які перемагають.

Хоч істинна перемога ніколи не буває легкою… Та ми не боїмося битв. Бо ми не перші на цій святій землі, під цим близьким до серця небом! Й нізащо не погодимося бути… останніми, щоби по нас – нічого, або Вієве царство, або пустка і кінець – що врешті все одно... Нізащо і ніколи.

Нам плекати сади радості на цих просторах! Для чого й живемо, для чого й будемо жити.

Серпень 2008 року м.Київ

Page 305: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

305

КРИТИКА. ЕСЕ. ПУБЛІЦИСТИКА

В’ячеслав Левицький, студент магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

ГІДРОПЛАН «ХРЕЩАТИК-НИВКИ-ГОНОЛУЛУ»

Коли каштани, дедалі частіше схожі на вмовкле жабуриння,

розступаються, гамірливу київську вулицю можна сміливо... перепливати. (Зовсім не обов’язково гондолою). Звісно, якщо ви бодай трохи рішучіші за «рідкісну птаху». А ще – ладні відчути пропеченість віконної гальки, заторових рифів, навіть сумовито похизуватися слідами від міськбудівських клешень. Урешті, офіційне тло герба з архангелом Михаїлом погожої днини справді скидається на дніпровську гладінь. Таку запаморочливо-чисту, якою наше місто впродовж кількох десятиліть уже тільки марить. А може, й навпаки?.. Коли не боїтеся ненароком забризкати хвилями знадливий заклик А.Вознесенського до «викроковування віршів», апробуймо разом «вільний стиль» сучасного літературного Києва.

Подальші міркування про споконвічну столицю в новітній літературі й новітню літературу у споконвічній столиці навряд чи виявляться вичерпними. Деколи їм, до того ж, пасуватиме городянська меланхолія з патефонної платівки. Чи, навпаки, за милим докором Д.Лазуткіна, бадьористе «щастя нав’язливе ніби // радіо шансон // у ранковій маршрутці». В усякому разі, кортить щонайширше окреслити межі київського міського тексту, промовистого в мистецькій палітрі, проте не остаточно усвідомленого як феномен.

Зазвичай такі специфічні «мандрівки» передбачають вибагливе табу – трафаретні осанни. Це в жодному разі не свідчить про зверхню відмову од упізнаваних реалій урбаністичного простору, а радше спонукає до вимогливішого творчого проникнення в них. Ну хіба враз позбудешся «золотоверхості», що колись підкорювала навіть М.Семенка (до речі, мешканця Липок)? Хоча, врешті, саме оспівувань Києву на зламі ХХ-ХХІ вв. точно бракує. Ось тільки наслідки цього не лише гнітючі.

Можливо, парадоксально, та для покоління 1980-их, часто націленого на художню викличність і глум, поетичні обриси столиці

Page 306: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

306

ніби й не надто віддаляються від уловлених листівками. Все криється в непідробній партитурі сповідальності.

Я йшов по Хрещатику, Сірий, сутулий, І раптом почув Несподівану фразу: «Повітряна куля До Гонолулу Відліта в 9.30 З Євбазу» –

з палкою інтригою звіряється ліричний герой Ю.Позаяка. Іншого разу, певно, він же завважує, як «світало. Триста НЛО // Понад Хрещатиком літало». Втаємниченість першому-ліпшому блукальцеві центральними кварталами знадобиться тільки для переконливих теревенів зі старокиївським злодієм, адже «на Евбазеба шадядя // Продашалва колбашусу,// А я шалыйма ташойко // И каршузту на ношусу».

На думку Ю.Андруховича, терени поблизу цирку можуть належати до кола нечисленних у столиці, але від того промовистіших «цілком екзотичних анклавів, внутрішньої прихованої містечковості зі своїми реальними ритмами, кодексами, самоврядуванням і мовою». Одначе для нашумілої «Малої інтимної урбаністики» згадка про це – лише черговий виток у побудові рефлексії. Поетичне ж освоєння міста незрідка вбачає саме у площі Перемоги найплідніше підґрунтя для міражу. Справді, за В.Топоровим, одним із теоретиків петербурзького тексту, «наднасичена реальність» вуличних хитросплетінь найприродніше вживлюється в літературу як плинне видиво. Для корінного киянина Ю.Позаяка таке «євбазівське марево» радше біографічне й напівкітчеве. Для апологета «космацького узору» В.Герасим’юка в «Нічних кіосках – 93» – історичне, злегка дошкульне (бо навіть Євбаз на тлі його колишнього наймення «Галицька площа» пишеться з малої літери):

Минаєш будинок, де жив Параджанов. Євбаз навколо. Осінній євбаз у кривавому злоті. Трамваям досвітнім кидаєшся вслід, мов кінноті, що мчить від Софії – крізь морок, і мозок, і час.

Page 307: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

307

Залізна Острого, до ранку ще пару годин, і вершник розтане – останній залізний, досвітній. Боги кам’яні, золоті, дерев’яні і мідні прийдуть до кіосків нічних, аби ти не один... Згорають, аби відпустив цей коханий пейзаж, а вас, мої любі, не збила верхом або низом кіннота з кіосків нічних – Аполлон з Діонісом на Галицькій площі, що зветься євбаз, бо – євбаз.

Щемка міражність інших київських рефлексій В.Герасим’юка теж переважно спирається на виразні центральні маршрути: від «нічних дзвонів Володимирського» при «найтонших... свічах», «лубкового сюжету», де «не скрипка Волоська – ранений звір на Волоській», «Дніпра із надлишком Стікса вмісту» і станції «Тараса Шевченка» на перехресті смерті, ненависті й весняного говіння («Київська повість») до миті, коли «останніх років київське кіно // в малому залі дня зими пройшло...// Ти обминув собор і снігопад,// і срібні вікна друга, і вокзал // з його родинним, кругоплинним тлумом». Виняток уособлює хіба Оболонь, де одноокий лев із-під вівтаря Трапезного храму Михайлівського Золотоверхого «біжить під моїм будинком до гирла Десни,// він біжить берегом Десни, як лев Довженка!» («Найсумніший у Києві лев»). Урешті, система настільки звичних знаків столиці поволі й сама вживається в рельєф меланхолійного втікача. Й тоді ціль поета – сумлінно прочитати його сліди, віднаходячи цілком забуті чи приглушені епізоди.

При цьому В.Герасим’юку неабияк важить у художньому ракурсі «примирити» подоби Києва природного й мегаполісного. Так випростовується видиво міста з іще не втраченим (хоча «любити буде той, хто більше втратить») неокласичним ліризмом. Затамованим у щоденникових нотатках М.Драй-Хмари про мандри трамваєм із респектабельної Садової вулиці до Либеді. Просто ще й дотепер

... це осінь, Ольго, осінь. Це вогонь – мій ангел – глянув з-за Дніпра і часу, бо чути браму шкірою долонь, яким нарешті піддається засув

Page 308: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

308

(«Тільки Дніпро (Київський триптих безсоння)»).

Таке повівання тонкого панестетизму набирає загостреніших мазків у строгому культуроцентризмі І.Римарука. Для нього

... раптовий обвал зими... спливав у білу тьму свічею, хрипко дихав чорним ротом печери, повз, немов жадливий мох, уступами стіни, двигтів у мідній десниці літописця, падав на пергамент горілиць, немовби слово потяте

(«Фраґменти київського снігопаду»). Міський текст цього письменника ґрунтується на заздалегідь

«відчитаних» радше не слідах, а майже археологічних «шарах» старовини. Авжеж, включно з руськими Дівою Обидою, «внуками Даждьбожими», котрі «сидять, оковитим теплом оповиті,// бо так їм незатишно в білому світі,// неначе Пілату в Святому Письмі» («Вони й восени ні на кого не схожі...»), видноколом, де «золота середина солодка і звабна, як диня» («Політ Гоголя»). Урбанізм, усе ще близький до «наддніпрянський візитівки», тут утверджується як переконливо рукотворний. У присвяті М.Воробйову «Чорторий» І.Римарук фактично полемізує з точкою зору на «природне місто», дещо давніше встановленою «київською школою». Зауважу, що сам Воробйов часто вбачає у столиці грайливий орнамент із перекодованими фольклорними вживленнями. Приміром, у одній із його поезій сутінки біля кінотеатру «Дружба» – то «кінь червоний,// розпатлано // букети півоній обвалюються,// грузько коневі.// Вікон зелених колодязь,// солодко зацвів мак // напроти кіоску...» («Вечір у місті (Кав’ярня «Чай-Кофе»)». Римарук же, проникаючись мальовничістю місцини, де періодично збиралась «київська школа», насторожено відсторонюється від природних міфів:

... Знов, Миколо, серпень і вогонь, а мовчиш... Не клюнуло на голос? Таж на денці плетених долонь роздуває жабра мегаполіс!

Page 309: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

309

До того ж, – чи не як одна з причин – «не за молодим календарем // серпень – за апокрифом та Босхом». Вишукана книжність неквапно вподібнює Київ до «штучного» (ексцентричного, за Ю.Лотманом) Петербурга. Хіба в дисонанс модерній кризі людиноцентризму? Недарма в новому «Бермудському трикутнику» невичерпний Римаруків мотив снігопаду відтінює дедалі розпачливо-гротесковіше й інфернальніше місто («Ця жахітна ікебана – це останнє чудо світу – // Із хурделиць, суїцидів і суцвіть!..»).

Іронічний Т.Федюк, воднораз, досі заселяє відверто рукотворні терени вістунами природності:

це мабуть вечір йдеш в метро між груш і яблук що продають баби старі і вже холодні жебрак простягне синю руку – сяде зяблик копійку кинеш – він злетить в свої безодні... намацать двері потім світло потім канта чи може скотта фітцджеральда або вальтер з дніпра із баржі чути крики й пісню санта лючія отже усі співати її давайте й відтак не варт мене шукать – ніхто й не буде я гру придумав в ній не тісно слів казати а упаде вночі печаль на білі груди – є смерть і потяг міст і станція козятин.

Мелодраматичний пуант легко зчиняє невеличкий паводок у піднесеному сприйнятті пагорбів понад Дніпром. «Придумана гра», по суті, висуває альтернативу формулі «побачити Париж (Київ?) і вмерти». Йдеться про смерть-викриття піднесеного булгаківського «Міста» через «печальну» втечу на омонімічний міст. А навіщо?

Page 310: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

310

Просто станція «Козятин» – оаза перебільшеної невдаваності, на яку варто було б узорувати Києву. Там же природніші і яблука, і зяблики, і... не тільки баржі.

До речі, схоже за гротесковістю викриття російської столиці виведено в «Петербурзі» А.Бєлого. Пригадуєте, чоловік зрадливої «світської левиці» Соф’ї Ліхутіної (жіночого уособлення міста) намагається ревно покінчити з собою. Проте зашморг передчасно обривається, підступно даруючи життя й руйнуючи стелю...

Поданий огляд Києва поетів 1980-их нехай і де в чому хрестоматійно вказує на загострену колізію цивілізаційного та первісного. Вона й справді часто відбивається на тлі впізнаваних Хрещатика, Євбазу, Дніпра, печер. Одначе вже згаданий есей Ю.Андруховича увиразнює ще один нюанс: «На відміну від усіх інших європейських столиць у Києві немає свята, яке завжди з тобою – попри насиченість міського існування всілякими народними гуляннями... Ні..., аж ніяк не завважиш тієї нестерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Белграді чи навіть Нью-Йорку».

Авжеж, якщо два десятиріччя тому празниковий образний вибух «Бу-Ба-Бу» виявився колосально злютованим зі Львовом, тодішній Київ у літературі керувався стриманішою інтонацією. Він або лірично естетизувався, або вже злегка підточувався «чорним» сміхом. Ідеться, зокрема, про ту ж таки позаяківську «Пропалу грамоту» та столичну «іронічну школу» Б.Жолдака, В.Діброви, Л.Подерв’янського. В їхніх доробках спільний знаменник – це кпини з кітчевої задухи, пародійні апокрифи соціалізму. Водночас, карнавалізований Львів безпосередніше сповнювався відчуттям, «коли жага струмує навіть з мурів» (Ю.Андрухович-поет).

Може, то звучатиме суб’єктивно, одначе видається, що таким же запалом зарядив і Київ саме «бу-ба-біст» В.Неборак. Його «Крайслер Імперіал» (1990-1993) виявився чи не найповнішою, багатосторонньою та провокативною, художньою візією тодішнього вирування столиці. Що ж, для В.Неборака наддніпрянське місто – «динозавр, оброслий нашаруванням виділень цивілізації», «йому череп прорубує станція // «Ленінська» [тепер «Театральна» – ВЛ]», його «Сковорода... камінний // ходу імітує, співає у себе..., уламок руїни». Але з іншого боку,

Хідник простелено угору.

Page 311: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

311

Просякла волокнистим травнем Андріївська, униз прозоро дивитись лицарям примарним. Узвіз хитається у ритмі ходи, Узвіз міняє шкіру і реставрується, і в гримі, як в латах атакує сіру фалангу буднів.

Хай не засудить «Бі-Бі-Сі» моїх дитячих споминів, такий образок значно достовірніший, ніж «Андріївський узвіз» В.Діброви...

Як же еволюціонує «міражний» київський вимір на початку ХХІ ст.? Задля критичної вичерпності я пропоную звернутися не лише до промовистих творів, а й безпосередньо до кількох найприкметніших у цьому плані авторів. Сподіваюся, схожий полілог із ними, їхніми колегами та самим містом розгортатиметься й надалі, поглиблюючи двотисячництво як феномен.

За зізнанням Г.Ткачук, вона сприйняття столиці розподіляє по кількох чітких рівнях. Такий порядок – майже як у куполів її любої Софії:

«Найперше, Київ – мистецьке місто. Бурхливе, повне найкращих людей.

Мої перші свідомі поїздки сюди пов’язані з Андріївським узвозом у святкові дні. Коли почала тут навчатися, була вражена тим, скільки подій літературних, музичних, художніх у всіх значеннях слова відбувається щодня. Це справді мистецький простір, дуже тісно перемежований зі щоденною можливістю цікавих знайомств. Це «друга сторона медалі» перенаселеного міста, великих натовпів у метро та переходах. Справді, безліч креативних людей тепер переїхали до Києва, де й діють.

Щодо цього згадалось іще одне. Київ – це «солярис». Досить часто, переймаючись якоюсь проблемою, наприклад, я пропускала свою станцію метро, виходила в зовсім іншому місці й одразу ж зустрічала людину, яка знала просте і безболісне вирішення моєї проблеми. Таким «солярисом» також була Петрівка – книжковий та музичний ринок. Варто лише дати подумки запит – і от уже рідкісні записи за студентськими цінами у тебе в кишені. Так само із книжками. Бо ж до чорта могилянських стипендій було віднесено,

Page 312: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

312

зокрема, й на тамтешній букіністичний ринок. Насправді там ніколи нічого не можна знайти. Тому спершу треба подумки давати запит – і все у твоїх руках... Але, сумно сказати, останнім часом усі ці функції «соляриса» перебирає на себе Інтернет, адже там тепер усі книги, вся музика і всі люди. Віднині знебарвлюється не лише вигляд речі, але і спогад про місце, де її було знайдено.

Київ (і Київська область), – зауважує Галина, – типово історична територія. Вона сполучає з минулим не лише через історичну пам’ять чи традицію, а безпосередньо, сказати б, через простір. Адже «усе те відбувалося тут».

Свого часу (три роки) я вчилася на спеціальності «історія», що передбачало не лише багато читання, але й багато «ходіння». Розлогі багатогодинні екскурсії найвизначнішими пам’ятками, розуміння, як перед тобою відкривають завісу такого, про що безліч людей навіть не здогадується. Найвиразніше я відчула це, коли нашу групу навіть завели за вівтар Софійського собору.

Давні капища, княже місто, Поділ із його старими назвами вулиць (перше студмістечко Могилянки – на вулиці Сковороди, друге – на Волоській, певно, від імені бога Волос). Історія писана, звісно, завжди великою мірою – конструйована. Адже не дано жодним чином дізнатися, як було насправді. Найближчий можливий контакт – через простір, через речі, які ще на собі несуть відбитки тих, далеких, людей.

А при цьому Київ – Місто на Воді. Це і краса, і пляжі влітку, і крига, яка йде навесні, і можливість покататися на «кораблику» (шкода, уже річковий вокзал як такий не працює). Для мене Дніпро дуже важливий. Це як остання інстанція. Місце, куди іти, коли більше іти нікуди. Прийти і втішитись.

Якщо ж говорити про мою «Славку» (як і про вірші) – то там, схоже, наголошується найбільше на «річковості» Києва. На наявності річки у місті як певному психологічному явищі».

Така захопленість Києвом відлунює, проникливо та переконливо, в багатьох творах Г.Ткачук. Її поезії зчаста тримаються русла 1980-х із уловленням обрисів центру споконвічної столиці та вигадливим естетизмом. Але книжне, «творене» для письменниці далеко не завжди переростає в загрозу – в цьому й полягає вправне оскарження пізньомодерного трагізму. Київ аж чарівливо піниться від усіх сенсів «внутрішньої форми» («Зі мною // Заспіваєм,//

Page 313: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

313

Заграєм,// Залишим // За гаєм...// За камінням!// Немає гаю // В місті // У Андрія»). І враз він

Вогні ввіткнувши в небесе, Застиг. Тополіє мандрівні Тебе замкнули у кільце Незриме. В нім – земля-князівна. І так блакитно вдень тобі, І благо ходить давнім містом. Як в казці – чарівні торби, Для нас – твій вид святий і лисий

(«Місто Михайлове – Київ»). Інакше йому – коли все «Жовтневе, як район». Або бароково-

«флейтяне», настільки, що «завтра знов влетить в кватирку Гендель,// Присяде по-пташиному усюди». Й лиш «Маріонетки на узвозі Андріївському» «ритуально» втручаються в балачки перехожих: «Хоча б купити звіра!// Навіщо?// Пограємо в бісер.// Ми як самі звірі: // Ти – кіт,// А я – слон,// А риба – вона,// Бо мовчить».

Певне вивершення «річковості» Г.Ткачук і справді прокльовується в романі «Славка», надто його заключних розділах. Саме в них зливаються (навіть у прямому сенсі) міфологізоване осмислення Дніпра й рідного для авторки Південного Бугу:

«Весь Дніпро плюскався і розливався... Він почув мій крик крізь коштовну воду і нашу коштовну кров, і викликав змія із вод Бугу.

Буговий змій повз швидко і тримав голову високо, а на голові воссідав хлопець мій Йов.

Він тримався рукою за змійову брову, і від того змій не міг закрити ока і ревів:

– Іоов! – Ііссии! – шипів йому Дніпровий змій. І вони почали колом обходити одне одного, і Дніпрове річище

було для них затісне..., і посунулись гори...». Міські тексти звично розподіляють на чоловічі й жіночі (за

певними культурними означниками). Власне, як і поезію. Чи ж виправдані ці погляди?

«Київ для мене, – оповідає Д.Лазуткін, – є місцем у якому багато води. Власне, важливою є і наявність великої ріки – з островами, затоками, пляжами, мостами та іншими витоками, що

Page 314: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

314

впорядковують певну інфраструктуру. Тому знаковими київськими місцями для мене стали Русанівка та Оболонь. Якщо перша – дуже затишна й комфортна, то друга – причаровує своєю «курортністю» і, водночас, «відкритим повітрям», Собачим гирлом з усіма його вітрилами й катерами, безпосередністю й «легкістю буття».

Маріїнський парк пов’язаний для мене з соковитими спогадами дорослішання. У 9-му класі я втікав з уроків і приїжджав сюди, щоб потім спуститися нижче до Дніпра і на одній з алей знаходив собі затишне місце, де пив пиво, курив сигарети, куплені у бабусь вроздріб та читав книги, придбані чи вкрадені з магазину «Поезія». Тоді, на початку дев’яностих, стрімка інфляція не давала можливості продавцям їх переоцінювати і вони йшли за безцінь. Особливо ліричні збірки. До того ж, важко було знайти еквівалент між радянськими рублями і купоно-карбованцями. Тож видані ще за Союзу вірші ставали моїм хлібом насущним .

Вже за кілька років у ті місця котрі були для мене пов’язані з поезією я почав приводити дівчат.

В цілому, парки над Дніпром або радше емоції, що там закипали, помітні в моїй першій книзі «Дахи» – це точно. Вона якась ніби найбільш «київська». Втім, місто змінилося – змінилися й тексти.

Сидячи на березі затоки, поблизу Оболонської набережної, я написав кілька віршів, які увійшли до книги «Бензин». Взагалі, місце частково створює настрій – мені в Києві добре пишеться».

Схоже, Г.Ткачук і Д.Лазуткін щонайрозкутіше почуваються на одній хвилі, річковій і стильовій. Не беруся долати стереотипи про «чоловічо / жіночі» протиставлення – очевидним є одне. Час рішуче залучати до літературознавчого вжитку поняття вже не просто київського міського, а цілісного дніпровського тексту.

Що прикметно, обидва автокоментарі (надто другий) вказують на певне притлумлення цитованих зауваг Ю.Андруховича. «Легкість буття» і «свято, яке завжди з тобою» помалу проступають на київських ландшафтах, ба, навіть переростають у розмаїття миготливих знаків.

Туман з вікон усю прозорість випив. Хтось вгруз у землю, хтось у небо вгруз. Тут зранку – я ще може Сокіл Київ, А ввечері – я вже Чікаго Буллз, –

Page 315: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

315

таке мінливе урбаністичне видиво стрімко прижилось у поетиці Д.Лазуткіна. Спершу воно здебільшого перемежовується з відчуттям весни («темні вікна будинків // і єретична пульсація бруньок...// юні дощі проростають мов кріп...»). Згодом, у новій книзі «Бензин», узагалі вподібнює столицю до «цілорічного Амстердама», інколи механічного, інколи стьобного. Цебто, наприклад, коли «музика на річковому вокзалі ставала голоснішою... // вона // недовго вагаючись пішла...// до якогось директора м’ясокомбінату // чи президента птахофабрики... // щось тваринне // у цьому безперечно було». А десь поруч привільно та природно

... ця тиша нарешті впаде але влучить у таке небуття за яким карнавал і порожні слова мов наклеєні марки зі світлинами східномонгольських навал що шукають дівчат десь у парках татарки...

Тло того дійства розкривається і в оформленні «Бензина», вибудуваному із похмурих, у т.ч. урбаністичних, фотокадрів. Вони змушують повірити у своєрідний «готичний» Київ, чиї таємниці просякнуті млою та недоступні навіть нафтовим олігархам. Чи стане їхня природність осяйною знову? Напевне, оскільки у своєму місті Лазуткін досі не шкодує палива саме на «вантажівки світла».

Якщо вже оглянуті автори так або інакше свідомі належності до столиці, дещо винятковою здається позиція П.Щириці. Недавній «гранословець», вокаліст гурту (спільного з Г.Ткачук) «Нетутешні» послідовно закріплює за собою перифраз «холодноярець, роджений в Києві». Як же узгоджується таке самосприйняття з творчістю?

«Київ як пам’ять про коріння виникає тоді, коли має виникати, а точніше – не зникає ніколи, – інтригує Павло. – Хіба що – посилюється, коли, наприклад, харківський поет Жадан в київському часописі асоціює себе із грибом «в сенсі штуки, яка росте без коріння, сама від себе». Тоді відчуваєш себе холодноярським явором чи сосною, вкоріненою у святу чигиринську землю, в пам’ять роду, в маєстат мого діда, отамана Мамая (і усієї Холодноярської республіки у складі УНР 1918-1922 рр.), який боровся за свою незалежність, що стала в часовому вимірі аж моєю (себто, мого покоління). І тоді Київ приносить радість, бо тішуся, подумки промовляючи: «Дякую Тобі, Боже, що я не гриб!» Саме тоді Київ

Page 316: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

316

стає скибкою даності: «не дивуюсь по дивнім вияві // скибку даності ріжу до краю // холодноярець роджений в києві // я... звикаю».

А звик я, зокрема, й до усвідомлення Києва як любові. То сонцезалитий день року десь так 1991 на Андріївському узвозі; ВДНГ хтозна-якого року, де я вперше почув наживо О.Скрипку й А.Середу на спільному концерті «Рок-екзистенції»; а ще – розпивання пива і стихійний концерт на балконі будинку по вул. Комуни Патріотів, 53, де на той час мешкали Галя та Олег Романенки (а також – сімейство Захарченків). Решта любові не вкладається в жодні слова чи морфеми і взагалі – до логіки надається слабо.

Ще Київ – це, як мовлено в моєму вірші, «місто вертепних видінь», іще не записаний, але й – поки не втрачений сон. Химерний, незбагненний, контраверсійний, але географічно найсприятливіший (і цим принадний) часопростір, якщо не для виконання мрій («мрії стають новинами») і оприсутнення видив та різноманітних марень поета і музиканта в шалених ритмах мегаполісу, то, принаймні, для його творчої реалізації, а, отже, з «незворотнім наближенням свята». Він інопланетний, відверто фантомний. То – Місце для нетутешнього поета з безпритульною душею, небом неспокою і шляхетною потребою бунту. А ще – для Території Братства (назва першої книги П.Щириці – ВЛ). Це той, за Є.Бараном, «лицарський орден», який я планомірно вимріюю. Він, бодай і майже зникомий, ледь упізнаваний, спорадично рідний і напівуявний, але все-таки ІСНУЄ на теренах від помаранчевого Майдану до «Країни мрій» і «Сліва-фесту»».

Прикметно, що невгасиме свято «Території...», на відміну від ряду інших явищ київського тексту, не вцементоване винятково в «серце столиці». Воно «сповіща твій вертеп» «за містом михайлових знань» (курсив – ВЛ). Хоча

у спальних районах мого славного міста така нудьга що важко й дихати і карта братства практично чиста в ній тільки вхід і не видко виходу.

Як пояснив П.Щириця, найпридатнішим місцем для його «емоційного вибуху та розпруги» може бути не лише Поділ, Андріївський узвіз, Володимирська гірка, однак і «Осокорки, але ті що ближче до Дніпра, Троєщина, та, що ближче до друзів,

Page 317: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

317

Виноградар, той що ближче до «вина» у своїй назві, врешті-решт – улюблений парк «Нивки», який був колись парком «ХХІІ с’єзда», але має безпрецедентну (подейкують, безперервну) протяжність від Сирця до тих-таки Нивок і чимось нагадує мій Холодний Яр».

А засобом «міражного» зв’язку з Холодним Яром, «прочитаним» майже в дусі 1980-их, либонь, виявляється й химерний міжчасовий і-мейл: «коли // територія справжності звузиться // до р@влик@ з електронних адрес – // я відшукаю нишком ту вулицю // де б мій р@влик раптом воскрес».

Поки що саме після цього вірша гідроплан і повертатиметься назад, беручи курс від Гонолулу на річковий вокзал. Пропахлий іще вбереженими придніпровськими луками, бензином і букіністичними ринками. Гм, настільки міражний, що не запримічений жодною протиракетною установкою. Звідки б тільки й мені, киянину, принести зайвого «р@влик@»? Нещодавно біля мого будинку знесли споруду жіночої гімназії поч. ХХ ст. А вкарбується таке в сучасний київський текст через те, що на фанері, якою затулялось одне з вибитих вікон, котрийсь саркастичний графітчик вивів: «Як тебе не любити...» Ви ще пригадуєте заувагу щодо осанн на початку статті?.. Ні, це любов! Любов!..

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ПОЛИЦЯ

Світлана Бугай, студентка магістратури, спеціальність «Літературна творчість»

Переклад новел Луїджі Піранделло

ГЛЕЧИК

І для оливок це був урожайний рік. Хороші стійкі дерева,

плодоносні ще минулого року, тепер зміцніли, незважаючи на тумани, що огорнули цвітіння.

Лолло Дзірафа, який мав чимало оливкових дерев на фермі у Квоте а Прімосоле, передбачив, що п’яти старих глечиків, які стоять у підвалі, для оливкової олії з нового врожаю буде замало, і завчасно замовив ще один місткий глечик у Санто Стефано ді Камастра:

Page 318: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

318

високий, по груди здоровому чоловіку, пузатий, новий глечик величаво виділятиметься серед п’яти старих.

Нічого й казати, що через цей глечик дон Лолло сперечався з тамтешнім гончарем. А з ким тільки дон Лолло Дзірафа не сварився? Через найменшу дрібницю, через камінь, що впав з огорожі, навіть через одну соломинку зі снопа соломи він гнівно кричав, миттєво сідав на мула і мчав у місто писати скаргу. Врешті-решт, постійно витрачаючи гроші на гербовий папір, на адвокатів, на позови, на судові витрати, дон Лолло був на шляху до розорення.

Говорили, що адвокат, втомлений від частих відвідувань Дзірафа (два – три рази на тиждень), вирішив позбутися його і подарував йому малесеньку книжечку, схожу на молитвенник: звід законів, щоб він сам шукав там юридичну основу для тих справ, які хотів порушувати. Раніше люди, з якими він не ладнав, щоб пожартувати, кричали йому: «Сідлайте мула!». А тепер чулося: «З’ясуйте у своїй книжці!».

І дон Лолло відповідав: - Будьте певні, я вас у порошок зітру, собачі діти! Новий глечик, за якого було заплачено цілих чотири унції,

очікуючи, поки для нього знайдеться гідне місце в підвалі, тимчасово розмістили у давильні для винограду. Ніхто на світі не бачив такого глечика: він вміщав приблизно двісті літрів. Тому так боляче було на нього дивитися в цій запліснявілій норі, просоченій кислим і терпким запахом, у цьому темному і затхлому місці.

Уже два дні як почався збір врожаю, і дон Лолло місця собі не знаходив, не знаючи, як за всім услідкувати, а тут ще й погоничі мулів привезли добриво, щоб розкидати по полю для посадки бобів. Він бігав то від людей, що збирали оливки, то від людей, що розкидали добриво, нестямно кричав і погрожував стерти в порошок і тих і інших, хай тільки однієї оливи, однієї тільки оливи буде невистачать, бо ж він їх усі перерахував ще на деревах, або хай тільки добриво буде розкидане нерівномірно. У великому білому капелюсі, в сорочці без піджака, весь червоний, спітнілий, він бігав туди-сюди, крутячи вовчими очима, і нервово тер свої поголені щоки, на яких непереборна щетина, здавалося, відростала прямо під бритвою.

Наприкінці третього дня троє селян, що збирали оливки, ввійшовши до сараю, щоб покласти драбини і палки, зупинились як

Page 319: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

319

вкопані, побачивши красивий новий глечик, від якого був відколотий добрячий шматок.

- Дивіться! Дивіться! Дивіться! – закричав один із трьох. - Хто це зробив? – запитав інший. - Мати рідна! І хто наважиться сказати про це дону Лолло? Як

шкода, горщик же новісінький! Перший, що злякався більше за всіх, запропонував причинити

двері й тихо піти, залишивши надворі, приставленими до стіни, драбини і палки. Та другий рішуче заперечив:

- Чи ви подуріли? А дон Лолло? Він може подумати, що це ми розбили глечик. Стійте тут!

Вийшовши з сараю, він склав долоні рупором і закричав: - Дон Лолло! Гей, дон Лолло-о-о! А дон Лолло тим часом все не вгавав біля селян, що розкидали

добриво, щось нестямно жестикулював і час від часу все сильніше обома руками натягував на голову свій білий капелюх. Врешті-решт, він його так натягнув, що потім просто не міг зірвати з голови.

Вечірні сутінки спустилися на землю. М’яка прохолода огортала село.

- Дон Лолло! Гей, дон Лолло-о-о! Коли ж нарешті дон Лолло прийшов і побачив, що трапилось, то

мало не збожеволів. Спочатку він накинувся на всіх трьох, а потім схопив одного за горло і з криком притиснув до стіни:

- Присягаюся кров’ю Мадонни, ви мені заплатите! Селяни ледве зуміли відтягти господаря від нещасного друга.

Згодом він обернув свою шалену злість на самого себе, скинув на землю капелюх, довго бив себе по голові, по щоках, тупотів ногами і несамовито кричав, ніби над покійником:

- Новий глечик! Чотири унції заплачено за глечик! Ще й обновити не встигли!

Хто ж його розбив? Не сам же він розбився? Ймовірно, це зробив хтось із заздрості, з підлості. Але коли? Як? Не видно ніяких слідів! Можливо, його привезли тріснутим? Та де там! Він дзвенів, як дзвін.

Як тільки селяни помітили, що перший вибух гніву почав затихати, вони стали заспокоювати господаря.

Глечик можна заклеїти, адже він вдало розбився. Лише один шматок відколовся. До речі, дядько Діма Ліказі винайшов чудодійну

Page 320: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

320

замазку, секрет якої він ревно охороняє: замазка така, що коли затвердіє, її й молотком не розіб’єш. Якщо дон Діма Ліказі прийде, за мить горщик стане кращий ніж був.

Довгий час дон Лолло не погоджувався на вмовляння: це все даремно, горщик все одно не склеїти; та врешті він змирився і наступного дня, на світанку, дядько Діма Ліказі з’явився в Прімосоле з корзинкою інструментів за плечима.

Це був згорблений дідусь із покаліченими і вузлуватими руками, ніби стовбур старого оливкового дерева. Слова потрібно було витягувати з нього кліщами. Його похмурий мовчазний характер пояснювався або хворобами, або тим, що ніхто не міг зрозуміти й оцінити по заслузі його талант винахідника. Дядько Діма Ліказі хотів, щоб за нього говорили його справи. До того ж потрібно було весь час оглядатися назад і вперед, щоб не дай Боже, не вкрали секрет виготовлення його чудодійної замазки.

- Покажіть мені цю замазку, - найперше сказав дон Лолло, недовірливо оглянувши його з голови до п’ят.

Дядько Діма з гідністю заперечив, похитавши головою. - Побачите на ділі. - А хоч добре вийде? Дядько Діма поставив корзинку на землю, витягнув поношену

складену хустинку і почав повільно її розгортати; там, у хустинці, лежали зламані в декількох місцях і перев’язані мотузкою окуляри. Одягнувши їх, він почав пильно розглядати глечик, винесений на вулицю під навіс. Потім відповів:

- Усе буде добре. - Та однієї замазки не вистачить! – заявив Дзірафа. - Тут

потрібні скріпи. - Значить, я йду, - рішуче відрізав дядько Діма, закинувши

корзину за плече. Дон Лолло схопив його за руку. - Куди? Це ви так домовляєтесь? Гляньте, грає тут Карла

Великого! Віслюк жалюгідний! Я маю туди олію наливати, а вона просочується. Тріщина в цілу милю, а він мені однією замазкою? Тут потрібні скріпи. Замазка і скріпи. Зрештою, командую я.

Дядько Діма закрив очі, стис губи і похитав головою. Завжди так! Завжди йому відмовляють у задоволенні показати майстерну

Page 321: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

321

сумлінну роботу, щоб усі змогли оцінити високу якість його замазки.

- Якщо глечик, - сказав він, - не задзвенить знов, як дзвін… - І чути не хочу, - перебив дон Лолло. – Скріпи. Плачу за

замазку і скріпи. Скільки це буде коштувати? - Якщо тільки за одну замазку… - Ну і впертий! – вигукнув Дзірафа. – Скільки разів

повторювати, що мені потрібні скріпи. Все, досить, домовимося потім. Лише час дарма витрачаю.

І пішов до селян. Дядько Діма взявся за роботу, переповнений гніву й досади. І

гнів, і досада наростали в ньому з кожною новою діркою, яку він просвердлював у глечику та у відбитому шматочку, щоб з’єднати їх проволокою. Він супроводжував кожний поворот свердла гучним фирканням; обличчя його зеленіло від жовчі, а очі наливалися злістю. Закінчивши підготовчу роботу, він гнівно кинув свердло в корзину, приклав відбитий шматок на місце, щоб перевірити, чи правильно просвердлив дірки; потім щипцями відкусив від проволоки стільки шматочків, скільки потрібно було скріп, і позвав на допомогу одного з селян, що дивився на всю цю роботу.

- Не сумуй, дядьку Діма! – мовив селянин, дивлячись на його обличчя.

Дядько Діма досадно махнув рукою, відкрив бідон, де зберігалася замазка, потрусив і підняв доверху, ніби пропонуючи свій винахід Богу, якщо вже люди не здатні його гідно оцінити; потім почав змазувати пальцем край відколотого шматка; взяв щупальці, заготовлену проволоку і заліз у глечик, наказавши селянину прикласти відколотий шматок до глечика.

Перш, ніж просунути проволоку, він крикнув селянину плаксивим голосом:

- Тягни! Тягни зі всієї сили! Бачиш, не відривається. Тим гірше для тих, хто не вірить! Бий! Бий! Чуєш, як дзвенить, навіть коли я всередині? Йди розкажи своєму господарю!

- Хто зверху, той і командує, дядько Діма, - зітхнув селянин. – Давайте скріпи.

І дядько Діма почав просувати кожен шматок проволоки через дві сусідні дірки, а потім щипцями взявся скручувати їхні кінці. Цілу годину зайняла ця робота. Піт лився градом із нещасного старого.

Page 322: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

322

Працюючи, він скаржився на свою злу долю. А селянин підбадьорював його.

- Ну, а тепер допоможи мені вилізти, - нарешті промовив дядько Діма.

Але у широкого знизу глечика було зовсім вузьке горлечко. Зі злості дядько Діма на це просто не звернув уваги. Він всіляко намагався вибратися звідти, але нічого не виходило. А селянин, замість того, щоб допомогти, вмирав зі сміху. Полонений! Він був затиснутий у глечику, який сам полагодив! Тепер вилізти з нього можна було одним тільки способом: розбити раз і назавжди.

На сміх і крики прибіг дон Лолло. Дядько Діма крутився в глечику, ніби скажений кіт.

- Випустіть мене! – горланив він. – Заради Бога, дайте вийти! Швидше! Допоможіть!

Дон Лолло стояв приголомшений. Не міг повірити власним очам.

- Але як? Він всередині? Сам себе замурував? Підійшовши до глечика, дон Лолло крикнув: - Допомогти? А чим я тобі можу допомогти? Старий дурень,

як це трапилось? Чи ти не міг спочатку зняти мірки? Ну, давай, спробуй підняти одну руку… так! І голову… вище… ні, повільніше!.. Та що ж ти робиш? Зупинись! Як же бути з глечиком? Спокійно! Спокійно! Спокійно! – заспокоював він усіх, хоча це потрібно було зробити, найперше, йому самому. – У мене голова йде обертом. Тихо! Це просто нечувано!.. Сідлайте мула!

Він постукав пальцем по глечику, який і справді дзвенів, мов дзвін.

- Красунчик! Як новий!.. Почекай! – сказав дон Лолло в’язню. - Осідлай мені мула! – наказав він одному з селян. Чухаючи

собі лоба, дон Лолло продовжував розмірковувати: - Ви лишень подивіться, що трапилося! Це не глечик! Це диявольське творіння! Тримайся! Тримайся там!

І, підійшовши до глечика, в якому нестямний дядько Діма бився, як звір у пастці, сказав:

- Непередбачений випадок, дорогий мій, його може вирішити лише адвокат. Я їду в місто і скоро повернуся, наберіться терпіння. Це у ваших інтересах.. а поки, тихо! Спокійно! Адже й свої інтереси

Page 323: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

323

доводиться охороняти. Я виконую свій обов’язок. Плачу за роботу кожен день. Три ліри. Досить?

- Я нічого не хочу! – кричав дядько Діма. – Я хочу вийти! - Вийдеш. Але я маю тобі все одно заплатити. Ось, три ліри. Він дістав із кишені гроші і кинув у глечик. Потім запитав: - Ти ще не снідав? Зараз тобі принесуть хліба і все інше. Не

хочеш? Викиньте собакам! Я потурбувався, а там як знаєте. Дзірафа лишив розпорядження, злетів на сідло і помчав у місто.

Селяни, які дивилися йому вслід, вирішили, що він поспішає в психіатричну лікарню, так швидко і так дивно розмахував він руками, говорячи сам із собою.

На щастя, йому не довелося довго очікувати адвоката; але довелося довго ждати, поки адвокат нарешті перестане сміятися, почувши його розповідь. Це дуже розсердило дона Лолло.

- Вибачте, але що тут смішного? Вам байдуже. А глечик мій! Та адвокат, продовжуючи сміятися, захотів ще раз почути в усіх

деталях розповідь дона Лолло. - У глечику, так? Сам себе замурував? А ви, дон Лолло, що

думаєте? Три-три-мати його в глечику… ха-ха-ха… тримати його там, щоб не втратити глечика?

- А чому я маю його втратити? – запитав Дзірафа, стиснувши кулаки. – А збиток, а сором?

- Чи відомо вам, як це називається? – сказав адвокат. – Це називається насильне ув’язнення.

- Ув’язнення? А хто ж його ув’язнив? – кричав Дзірафа. – Він же сам себе замурував! Я тут при чому?

Адвокат почав йому роз’яснювати, що у цієї справи дві сторони: з одного боку, він, дон Лолло, негайно має звільнити в’язня, щоб не відповідати за насильне ув’язнення; з другого - гончар має відповідати за збиток, нанесений через його неуважність та недбалість.

- О! – полегшено зітхнув Дзірафа. – Він повинен заплатити мені за глечик!

- Зачекайте! – перебив адвокат. – Але не як за новий, звичайно ж!

- А чому? - А тому, що він був уже розбитий!

Page 324: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

324

- Ні, синьйор, зараз він у повному порядку. І навіть кращий, ніж був. Дядько Діма підтвердить! І якщо я знову його розіб’ю, то вже не зможу нічого зробити. Глечик втрачено, синьйор адвокат.

Адвокат завірив, що все буде враховано і йому заплатять вартість глечика в його теперішньому стані.

- Найперше, змусьте гончара оцінити глечик, - порадив адвокат.

- Цілую руки, - відповів дон Лолло, швидко виходячи з контори.

Повернувшись під вечір, він застав селян у доброму гуморі біля нового помешкання старого. Навіть сторожовий собака дона Лолло радісно підскакував біля глечика. Дядько Діма не лише заспокоївся, а й кепкував із себе сумним сміхом в’язня.

Дзірафа розігнав усіх і заглянув у глечик: - Ну, як справи? - Добре. Свіже повітря, - відповів в’язень, - краще, ніж вдома. - Прекрасно. Між тим, я тебе попереджаю, що цей новий

глечик обійшовся мені в чотири унції. Як ти думаєш, скільки він коштує тепер?

- Зі мною разом? – поцікавився дядько Діма. Селяни засміялися.

- Мовчати! – крикнув Дзірафа. – Одне з двох: або твоя замазка справді варта чогось, або вона ні на що не придатна. Якщо вона ні на що не придатна, то ти шахрай; а якщо ж ні, то глечик, такий, який він є зараз, повинен мати свою ціну. Отож, назначай її сам.

Дядько Діма подумав трохи і відповів: - Якщо б ви мені дозволили склеїти глечик однією замазкою,

як я й хотів, то я б не сидів тут, і він би не втратив своєї ціни. А тепер, зіпсований цими скріпами, які я мав накласти зсередини, скільки він може коштувати? Третину початкової ціни.

- Третину? – перепитав Дзірафа. - Можливо, навіть менше, але не більше. - Добре, - мовив дон Лолло. – Тримай своє слово і плати мені

цю третину. - Що? – запитав дядько Діма, ніби нічого не розуміючи. - Я розіб’ю глечик, щоб тебе звільнити, - відповів дон Лолло, -

а ти, як сказав адвокат, заплатиш мені третину від початкової ціни.

Page 325: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

325

- Я заплачу? – посміхнувся дядько Діма. – Ви, мабуть, жартуєте. Мені й тут не дує.

Він дістав не без зусилля з кишені стару трубку, запалив її і почав курити, випускаючи дим через горлечко глечика.

Дон Лолло стояв приголомшений. Ні він, ні адвокат не очікували такого. І як тепер вирішити це питання? Він хотів знову сідлати мула і мчати у місто, але згадав, що вже вечір.

- Значить, так? То ти хочеш оселитися в моєму глечику? Будьте всі свідками! Я готовий розбити глечик, але він сам не бажає звідти вийти, щоб нічого мені не платити. Оскільки він хоче залишитися тут, то завтра я викличу його в суд за протизаконне захоплення житла і за те, що він заважає мені користуватися глечиком.

Дядько Діма зробив ще одну затяжку, а потім спокійно відповів: - Ні, синьйор, я не хочу нікому заважати. Думаєте, мені

подобається тут сидіти. Випустіть мене, і я із задоволенням піду, але платити…ні!

У пориві гніву дон Лолло підняв було ногу, щоб вдарити по глечику, але вчасно стримався, натомість обома руками схопив його та з усієї сили почав трясти, волаючи до старого:

- Злодій, хто натворив бід, я чи ти? А платити, виходить, маю я? Помирай там із голоду! Побачимо, хто ще виграє!

І пішов, зовсім забувши про три ліри, що зранку швиргонув у глечик. На ці гроші дядько Діма задумав влаштувати свято разом із селянами, що через цей дивний випадок затримались, вирішивши заночувати в селі на свіжому повітрі під навісом. Один пішов за покупками до найближчої таверни. Як зумисно, яскраво світив місяць, освітлюючи село.

Пекельний шум розбудив дона Лолло. Вийшовши на балкон, він побачив на току при світлі місяця… чортів: п’яні селяни, взявшись за руки, танцювали навколо глечика, з якого долинали співи дядька Діми.

Цього разу дон Лолло не зумів себе стримати: він кинувся, як розлючений бик, і, перш ніж селяни встигли зупинити його, сильним поштовхом перекинув глечик, який скотився вниз під веселий сміх п’яних селян і розбився об оливкове дерево.

Переміг дядько Діма.

Page 326: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

326

ГУДОК ПОТЯГА

Він марив. Лікарі сказали, що почалося запалення мозку; і всі товариші по роботі повторювали цей діагноз, повертаючись удвох, утрьох із психіатричної лікарні, куди ходили його навідувати.

Здавалося, вони отримували особливе задоволення, повідомляючи про нього новину науковими термінами, нещодавно почутими з вуст лікарів, прямо на вулиці спізнілому колезі.

- Френезія, френезія. - Енцефаліт. - Запалення мозкової оболонки. - Запалення мозку. Їм хотілося здаватися засмученими, та насправді в душі вони

були такими задоволеними, що виконали свій обов’язок і вийшли з похмурої лікарні зовсім здоровими під радісну блакить зимового ранку.

- Він помре? Збожеволіє? - Хтозна. - …Помре… ні, здається, ні… - А що він каже? Що каже? - Завжди одне і теж. Марить. - Бідний Беллука! І нікому не спадало на думку, що ті особливі умови, в яких цей

нещасний проживав стільки років, могли спричинити такий стан; і все, що Беллука говорив і що всім здавалося маренням, симптомом френезії, могло бути простим поясненням його стану.

Справді, той факт, що напередодні ввечері Беллука сперечався з начальником відділу, а потім, після суворої догани, мало не кинувся на нього, давало вагомий доказ на користь припущення, що у нього справді запалення мозку.

Такого м’якого і покірного, акуратного і терпеливого чоловіка, як Беллука, неможливо собі уявити.

«Обмежений»… ось, хто його так називав? Один із колег. Бідний Беллука був обмежений нудними обов’язками рахівника. Він пам’ятав лише рахунки, відкриті, прості, подвійні, перевідні, відрахування, утримання, поштові відправлення; записки, головні книги, розтрати, квитанції і таке інше. Він був ходячою картотекою,

Page 327: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

327

чи швидше, старим віслюком у шорах, який тихо тягнув свій візок, одним і тим же розміреним кроком, по одній і тій же дорозі.

Сотні разів цього старого віслюка били, нещадно шмагали, просто так, заради втіхи, забави, щоб подивитися, чи зможе він хоч трохи роздратуватися, або підняти повислі вуха, або хоча б зробити спробу вдарити ногою. Нічого! Спокійно, без жодного зітхання він терпів несправедливі удари і жорсткі уколи, ніби до нього злегка доторкнулися, чи краще, ніби він нічого вже не відчуває, звикнувши за довгі роки до постійних безжалісних витівок долі.

Тому, справді, чим ще можна пояснити його бунт, як не раптовим божевіллям.

Тим паче, що догана, оголошена напередодні ввечері, була справедливою, начальник таки мав право це зробити. Уже вранці у Беллуки був якийсь новий, незвичний вигляд. І що зовсім неймовірно - з чим би це порівняти? Мабуть, із лавиною снігу! – він прийшов із запізненням. Більше, ніж на півгодини.

Здавалося, раптом розширився його світогляд, упали шори, і перед ним постало, розгорнулося видовищне життя. Здавалося, раптом відкрилися його вуха, і він вперше почув досі невловимі голоси й звуки. Він з’явився на роботу святковий, переповнений якоюсь невимовною радістю. І цілий день нічого не робив.

Ввечері, ввійшовши до його кімнати, начальник проглянув реєстраційні книги, папери і остовпів:

- Як же так? Що ви сьогодні цілий день робили? Беллука усміхнено глянув на нього, майже нахабно, й розвів

руками. - Що це означає? – крикнув начальник, підійшовши до нього й

труснувши за плече. – Що, Беллука? - Нічого, - відповів Беллука, все з тією ж нахабною і

дурнуватою посмішкою на губах. – Нічого. Це потяг, синьйор Кавальєре.

- Потяг? Який потяг? - Він прогудів. - Що ти верзеш? - Сьогодні вночі, синьйор Кавальєре. Він гудів. Я чув, як він

гудів… - Потяг?

Page 328: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

328

- Так, синьйор. І якби ви знали, де я побував! У Сибіру… або… або… в лісах Конго… Це можна зробити за одну мить, синьйор Кавальєре!

На крик розгніваного начальника до кімнати поспішили інші службовці, які, почувши слова Беллуки, покотилися зі сміху.

Тоді начальник, що того вечора, ймовірно, був у поганому настрої, ображений цим сміхом, розшаленів і грубо накинувся на смирну жертву своїх постійних жорстких жартів.

Але цього разу жертва, на загальне здивування і навіть острах, збунтувалася, викрикуючи все ту ж нісенітницю про гудок потяга і про те, що тепер, коли він чув гудок, він не може, не хоче більше такого ставлення до себе.

Його силою схопили, зв’язали і відправили в лікарню для божевільних.

Він і там продовжував говорити про цей потяг. Він копіював його гудок, такий сумний, жалібний, далекий, що долинав десь із нічної темряви. І відразу додавав:

- Він рушив, рушив… Синьйори, куди? Куди? Дивився на всіх якимись новими очима. Ті очі, завжди похмурі, тьмяні, тепер блискуче сміялися, ніби очі

дитини чи щасливої людини. Безглузді фрази злітали з його губ. Це було нечувано: поетичні, фантастичні, химерні слова, особливо вражаючі тому, що неможливо було пояснити, як, яким чудом розцвітали вони на вустах людини, зайнятої до цих пір лише цифрами, реєстраціями, каталогами, сліпої і глухої до життя, не людини, а швидше обчислювальної машини. Тепер він говорив про блакитні краї засніжених гір, про великих слизьких китоподібних у глибинах моря, з хвостами, як коми. Повторюю, він говорив про щось нечуване.

Той, хто розповідав мені новину про це раптове божевілля, був цілковито спантеличений, коли не помічав на моєму обличчі найменшого здивування.

Справді, я мовчки вислухав цю новину. - Синьйори, Беллука не зійшов із розуму. Будьте певні, він не

божевільний. Щось із ним трапилось, але це щось природне. Ніхто не може цього пояснити, тому що ніхто не знає, як досі жив цей чоловік. А я знаю і впевнений, що зустрівшись і побалакавши з ним, я все розповім.

Page 329: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

329

По дорозі в лікарню, де лежав нещасний Беллука, я продовжував розмірковувати:

- На людину, яка живе так, як до цих пір жив Беллука, тобто «неможливим» життям, сама проста річ, найзвичайнісінький випадок, якась найменша несподівана перешкода, якийсь камінчик на дорозі, може викликати незвичну реакцію, яку ніхто не зможе пояснити, якщо не зрозуміє, що життя цього чоловіка «неможливе». Пояснення слід шукати саме в цьому, у неможливих умовах життя, і все виявиться простим і ясним. Хто бачить лише один хвіст, не беручи до уваги чудовиська, якому він належить, вважатиме хвіст сам по собі жахливим. Його потрібно бачити разом із чудовиськом, тоді він здаватиметься зовсім іншим, таким, яким має бути хвіст чудовиська: найзвичайнісіньким хвостом.

Я ніколи не бачив людину, яка б жила так, як Беллука. Я був його сусідом, і не тільки я, але всі жителі будинку

запитували себе, як може чоловік витримувати таке життя. З ним мешкало троє сліпих: дружина, теща і сестра тещі.

Останні дві – старі бабусі – сліпі від катаракти, дружина сліпа з іншої причини: повіки її не відкривались.

За усіма трьома потрібно було доглядати. Вони розпачливо кричали з ранку до вечора, бо нікому було їх обслужити. У двох дочок – удовиць, які поселилися в будинку після смерті чоловіків, одна з чотирма, інша з трьома дітьми, ніколи не було ні часу, ні бажання піклуватися про них; лиш інколи вони якось допомагали матері.

Чи міг бідний Беллука прогодувати ці роти на свою мізерну зарплатню рахівника? Він брав роботу додому, ночами переписував папери. Переписував під шалений крик п’яти жінок і семи дітей до тих пір, поки всі дванадцять не вкладалися спати на тих трьох ліжках, що були у домі.

Шалені сутички, сварки, перекинуті меблі, розбитий посуд, плач, крики, бійки! Хтось із дітей тікав у темряві і лягав до сліпих жінок, які спали на окремому ліжку. Кожного вечора бабусі сварилися між собою, бо жодна з них не хотіла спати посередині ліжка й протестувала, коли приходила її черга.

Нарешті наставала тиша, а Беллука продовжував переписувати до пізньої ночі, поки ручка не випадала з рук, а очі самі не закривалися.

Page 330: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

330

Тоді він кидався, інколи навіть не роздягаючись, на розхитаний диванчик і миттєво засинав мертвим сном, а вранці ледве вставав, замучений до смерті.

Отже, синьйори: з Беллукою за цих умов трапився цілком природний випадок.

Коли я прийшов навідати його в лікарню, він сам розповів мені усе до найменших дрібниць. Правда, був ще трохи збуджений, та це цілком природно після всього, що з ним трапилося. Він сміявся з лікарів, санітарок і колег по роботі, які вважали його божевільним.

- Нехай! – казав. – Нехай! Синьйори, Беллука давно забув – справді забув, - що світ існує. Заглиблений у вічні роздуми про своє нещасне життя, в постійні

розрахунки щодня на роботі, без хвильки відпочинку, ніби зв’язана тварина, що прикута до жердини колодязя чи вітряка, так, синьйори, Беллука давно забув – справді забув, - що світ існує.

Два дні назад, знесилено впавши на свій диванчик, він ніяк не міг заснути, очевидно, від надмірної втоми. І раптом, серед нічної тиші, він почув далекий гудок потяга.

Неймовірно, після стількох років, його вуха знову можуть чути. Схвильований, міцно тримаючись за ковдру, яку щоночі скидав на підлогу, він подумки полинув за потягом, що мчав у ніч.

Там, подалі від жахливого дому, подалі від усіх мук був світ, безмежний світ, куди відходив потяг…Флоренція, Болонья, Торіно, Венеція…У скількох містах він побував молодим… О, так, він добре знав, яке життя там вирує! Життя, яким і він колись жив! А воно ж тривало, тривало весь цей час… Він більше й не думав про нього! Світ закрився для Беллуки, обмежений муками домашнього життя і нудною, безпросвітною тіснотою контори. Та зараз він знову нестримним потоком вливався в душу. Осяяння, яке найшло на нього тут, у цій в’язниці, ніби блискавка, відкрило йому досі небачені обрії; тепер він міг вільно літати над відомими і невідомими містами, рівнинами, горами, лісами, морями… Поки він жив цим «неможливим» життям, мільйони і мільйони людей по всій землі жили цілком інакше. І тієї самої миті, коли він тут страждав, були засніжені гори, що піднімали до нічного неба своє блакитне чоло. Так, так, він їх бачив, бачив, бачив…океани… ліси…

Page 331: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

331

Тепер, коли світ знову ввірвався у його душу, він мав хоч якусь утіху! Відсторонюючись на мить від своїх страждань, він пригоршнями черпав повітря, яким дихає світ.

Цього було досить! Звичайно, на один день забагато таких емоцій. Він оп’янів. Світ

відразу заполонив його. Та потроху він би заспокоївся. Беллука відчував, що чисте повітря ще п’янить його.

А оговтавшись, він би неодмінно пішов до начальника вибачитися і знову б взявся за свої розрахунки. Тільки начальник не мав би бути тепер вимогливим і зарозумілим, як раніше; і він має дозволяти йому час від часу, між двома реєстраціями, з’їздити в Сибір… чи… чи… в ліси Конго.

- Це все відбувається миттєво, синьйор Кавальєре. Тепер, коли почувся гудок потяга…

МУХА

Захекані, розпашілі, вони низом вискочили до села, а звідти, щоб

скоротити шлях, кинулися на гору по слизькому глиняному обриві, допомагаючи собі руками, бо величезні черевики, підбиті гвіздками, - от халепа! – весь час зісковзували вниз.

Жінки, що набирали у глечики воду біля фонтану, обернулися і нумо розглядати спітнілі, розчервонілі обличчя.

Чи то випадком не брати Торторічі? Так, а хто ж, Нелі і Саро Торторічі. Бідні! Нещасні! Що трапилося з ними? Їх не можна було впізнати. До чого цей розпачливий поспіх?

Нелі, менший із братів, зупинився, щоб перевести дихання і заразом задовольнити цікавість жінок; та Саро швидко схопив його за руку і потягнув далі.

- Джурлану Цару, наш кузен! – повернувшись, на ходу встиг сказати Нелі, підняв руку і накреслив у повітрі хрест.

Жінки закричали, заголосили, хто від жалю, хто від страху, а одна серед них найголосніше:

- Хто ж його так? - Ніхто, Господь! – здалеку крикнув Нелі. Тут вони повернули в сторону площі, де мешкав місцевий лікар. Синьйор лікар, Сідоро Лопікколо, без піджака, в розстібнутій

сорочці, з небритою днів десять, не менше, щетиною на впадистих

Page 332: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

332

щоках, худий, виснажений, з опухлими запаленими очима безсило блукав із кімнати в кімнату, тримаючи на руках хвору, нещасну дитину років дев’яти, жовту, як віск, одна шкіра та кістки. Дружина прикута до ліжка, не встає вже одинадцять місяців; а в хаті шестеро дітей, не рахуючи тієї, яку він носив на руках: всі обірвані, брудні, здичавілі; в будинку все догори дригом: осколки битого посуду, лушпиння, купи сміття на підлозі, поламані стільці, провалені крісла, ліжка не застелені, хтозна з якого часу, ковдри розірвані на шматочки, та й як їм бути цілими, коли дітлахи – хороші мої! – щодня товчуться на них, б’ючи один одного подушками.

Неушкодженим лишився тільки збільшений фотографічний портрет, що висів на стіні у кімнаті, яка колись звалася вітальнею: його, синьйора лікаря Сідоро Лопікколо, зображення, коли він був ще молодим і тільки-но отримав диплом: охайний, елегантний, усміхнений. До цього портрету він і наближався, човгаючи своїми черевиками; розтягнувшись в єхидній посмішці, він протягував до нього хвору дівчинку.

- Помилуйте, ваша високість! Саме так його в ті далекі роки ласкаво величала мати. Вона

чекала від нього чогось надзвичайного, адже він був улюбленцем, підтримкою і гордістю в домі.

- Ось так, високість! На двох парубків, які з’явилися перед ним якраз у цю хвилину,

він накинувся наче скажений пес. - Що потрібно? Мнучи в руках кепку, задихаючись, мовив Саро Торторічі: - Синьйор лікар, допоможіть, у нас там кузен помирає… - Щастить же людям! А що я? У церкву йдіть, хай дзвонять! –

викрикнув лікар. - Та ні, синьйор! Він ще не помер. Якусь хворобу підчепив

невідомо звідки, а тепер лежить і мучиться. У Монтелузі він, там, у конюшні. Лікар аж відхилився і, розізлившись, закричав: - У Монтелузі? Туди добрих сім миль дороги було. Та ще якої дороги! - Змилуйтеся, синьйор, заради Бога, давайте швидше! – молив

його старший Торторічі. – Він уже весь чорний, як шматок печінки, а розпух – просто страх Божий! Змилуйтеся, прошу вас!

Page 333: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

333

- Пішки? – закричав лікар. – Десять миль пішки? Чи ви подуріли? Мула! Мула давайте! Ви привели його?

- Зараз приведу, я миттю, - поспішив його запевнити Саро. – У когось позичу.

- От і добре, - озвався менший Торторічі, а я тим часом збігаю в перукарню поголюся.

Лікар повернув до нього голову і зміряв із голови до ніг презирливим поглядом.

- Сьогодні ж неділя, синьйор, - почав вибачатися Нелі. - А я ж все-таки наречений, - не витримавши, додав із

посмішкою. - Наречений, значить? Тоді тримай! З цими словами він сунув йому в руки хвору дівчинку, потім

хапаючи інших дітей, що з усіх сторін обступили його, почав несамовито штовхати їх до Нелі.

- І цього забирай! І цього! І цього! І цього! Розвернувся і вже було хотів іти, але раптом повернувся назад,

відібрав хвору дівчинку і крикнув на хлопців: - Що стоїте? Біжіть за мулом! Спускаючись по сходах услід за братом, Нелі Торторічі знову

щасливо посміхнувся. Йому було всього лише двадцять років, його нареченій, Луцці, шістнадцять – справжня троянда. Семеро дітлахів? Не біда! Він дванадцять хотів. А чим прогодувати, так на те йому Бог і руки дав, хоч лише дві, але ж які! Весело жити! Працювати і співати, щоб усе було як слід. Недарма ж його люди прозвали Ліолою, поетом.

Відчуваючи, що всім він любий і милий за свою доброту, за хороший настрій, за квітучу красу, Нелі посміхався навіть повітрю, яким дихав. Сонце ще не встигло обпекти його шкіру, пригасити золотавий блиск хвилястого волосся, якому не одна жінка могла б позаздрити, і не одна з них ніяковіла, червоніючи, коли він дивився на неї так, як тільки і міг він один дивитися своїми ясними очима, такими живими очима.

Того дня в глибині душі Нелі переживав не тільки за кузена Цару, а й за те, що тепер Луцца, наречена, буде ображатися на нього, адже вона так чекала цієї неділі, щоб побути з ним наодинці. Та чи міг він не виконати християнський обов’язок? Бідолаха Цару! Він же також був нареченим! І звідки це звалилося на нього?! Трусив

Page 334: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

334

мигдаль на фермі у Лопеса в Монтелузі. А вчора зранку, в суботу, почало збиратися на дощ. От ближче до обіду Лопес і каже: - Невідомо, що через годину Бог нам пошле. А ну як дощ вперіщить? Що тоді? Буде мигдаль на землі мокнути? Ні, так діло не піде. - І наказав жінкам, що збирали мигдаль, йти сьогодні до двору і краще обчищати плоди, уже назбирані й принесені. – А ви, - звернувся він до чоловіків, серед яких був Нелі і Саро Торторічі, - ви, якщо хочете, то можете йти разом із жінками. А Джурлану Цару: - Я то піду, але скажіть, моя платня за цей день не зміниться, ті ж двадцять п’ять сольдо за годину? – Ні, за півдня буде тобі по двадцять п’ять, - каже Лопес, - а потім – як жінкам, півліри.

Ну що заважало чоловікам заробити своє, відробивши весь день? Дощу не було ні вдень, ні вночі. – Півліри як бабам? - протестував Джурлану Цару. – Я все-таки штани ношу. Як заплатиш після обіду по двадцять п’ять сольдо – піду працювати, а як ні – то бувай здоров.

І залишився чекати до вечора кузенів, які пішли лущити мигдаль по півліри разом із жінками. Та згодом, очевидно, знудившися сидіти без діла, дивлячись, як інші працюють, він пішов у конюшню поспати, наказавши людям розбудити його, коли прийде час збиратися додому.

Мигдаль трусили всього лише півтора дня, так що набралося його поки небагато. Жінки запропонували того ж вечора закінчити всю роботу, працюючи допізна, та й лишитися тут заночувати, а вже взавтра рано-вранці піти додому. На цьому і домовилися. Лопес приніс варених бобів і дві пляшки вина. До півночі весь мигдаль був облуплений, і всі разом, чоловіки й жінки, повалилися спати на току просто неба на неприбраній ще досі соломі, яка була такою мокрою від сирості, ніби справді пройшов дощ.

- Ну, Ліола, заспівай нам! І він, Нелі, співав про все на світі. Місяць то ховався, то

виглядав із темних та білих хмаринок, якими було затягнуте небо; і був місяць обличчям Луцци, яке то посміхалося, то хмурилося, дивлячись про яку любов, щасливу чи сумну, він співав у своїх піснях.

А Джурлану Цару так і продовжував лежати у конюшні. На світанку Саро пішов будити його, аж бачить, а він уже розпух, почорнів, і трясе його, мов коня у лихоманці.

Page 335: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

335

Все це Нелі розповідав, сидячи у перукаря, який, заслухавшись, відволікся і порізав його лезом. Невеличка подряпинка, подумаєш, її зовсім і непомітно. Нелі не встиг навіть побідкатись, як у дверях перукарні з’явилася Луцца з матір’ю і Міла Люмія, нещасна наречена Джурлану Цару, яка невтішно плакала і кричала, мов божевільна. Що вони тільки не робили, щоб переконати її, бідненьку, що не слід їй ходити в Монтелузу дивитися на нареченого: вона побачить Джурлану ще до вечора, коли вони привезуть його додому, в село. Тут прилетів Саро, горланячи, що лікар уже в сідлі і не може більше чекати. Нелі відвів Луццу вбік і почав благати, щоб вона трохи потерпіла: він ще до вечора повернеться і скаже їй щось дуже приємне і радісне.

Та великою приємністю для двох закоханих є вже те, що вони розмовляють про це, міцно взявшись за руки і дивлячись один одному в очі.

А дорога – справжня загибель! Буває так шугоне вниз, що лікар Лопікколо і смерть свою побачить, хоча Саро з однієї, а Нелі з другої сторони притримують мула за вуздечки.

Звідси, згори, було видно безкраї простори полів, засіяних злаками, засаджених оливковими деревами та мигдалем; то жовті від скошеної пшениці, то раптом чорні від спалених жнив; а вдалині за всім виднілася блакить моря. На шовковицях і рожкових деревах, на кипарисах і оливках ще трималося листя, воно переливалося всіма відтінками зеленого; а от верхівки мигдальних дерев уже поріділи.

Все довкола, здавалося, було огорнуте серпанком вітру, але спека стояла неймовірна, навіть каміння тріскалося від сонця. Звідкись долинав пронизливий крик довгоніжки, то раптом ворона заходилася тріскучим сміхом, і в ту ж хвилину мул насторожував вуха.

- Паскудний мул! Паскудний мул! – скаржився лікар. Він так задивився на ті вуха, що зовсім не звертав уваги на

сонце, яке нещадно било йому в очі, і відкрита парасолька без діла теліпалася на плечі.

- Не бійтеся, синьйор лікар, адже ми з вами, - підбадьорювали його брати Торторічі.

А чого йому, власне, боятися? Він зовсім не боявся за себе. Це він через дітей, казав лікар. Заради них, своїх нещасних бідолах, він мав берегти свою шкуру.

Page 336: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

336

Щоб якось відволікти його, Торторічі почали розповідати, який нині рік поганий видався: мало пшениці вродило, мало ячменю, мало бобів; з мигдалем все зрозуміло: рік на рік не приходиться – один рік є плоди, а другий немає; а про оливи й говорити нема чого: тільки почали рости, як тумани знищили все; та й винограду не поїси, он усі виноградники по місцевості хворіють.

- Хороше втішання! – зрідка додавав, крутячи головою, лікар. За дві години в дорозі всі теми були вичерпані. Згодом дорога

пішла рівно, і тепер по товстому шару білуватого пилу зацокотіли, розпочавши між собою розмову, чотири копитця мула і дві пари селянських черевиків, підбитих гвіздками. Ліола почав було співати пісню, але якось нудно, без особливого захоплення, упівголосу, на тому й перестав. Жодної живої душі не зустрічали вони по дорозі; всі селяни в неділю були у селі, хто мав іти на богослужіння, хто щось купити, а хто просто відпочивав. Може, там, у Монтелузі, ніхто й не залишився біля Джурлану Цару, і він помирав, бідненький, на самоті.

І справді, вони знайшли його зовсім самого у смердючій конюшні: посинів, розпух, але дихав, ще дихав.

І хрипів. Через решітку у вікно біля ясел пробивалися промінці сонця і

падали йому прямо на обличчя, яке неможливо було впізнати: носа, через те що все розпухло, не було видно, губи почорніли і страшно роздулись. Із тих губ вилітав надривний, схожий на собаче гарчання, хрип.

У густому кучерявому чорному, як у негра, волоссі застрягла соломинка, що виблискувала золотим сяйвом на сонці.

Всі троє так і завмерли, розгублені, приголомшені, нажахані побаченим. Мул фиркнув і почав перебирати копитами по настилу конюшні. Тоді Саро Торторічі наблизився до вмираючого і лагідно покликав його:

- Джурла, Джурла, лікар прийшов. Нелі взяв мула і пішов прив’язувати його до ясел, біля яких на

стіні проступала ніби тінь якоїсь іншої тварини – це віслюк, що стояв тут довгі роки, чухаючись об стіну, залишив на ній свій образ.

Незабаром Джурлану Цару перестав хрипіти; спробував відкрити закривавлені, напухлі, повні страху очі; розкрив свій жахливий рот і простогнав, ніби всередині у нього все заніміло.

Page 337: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

337

- Помираю! - Ні, ні, - поспіхом відповів Саро, злякавшись. – Ось лікар

прийшов. Ми його з собою привели. Бачиш? - Відвезіть мене в село! – попросив Цару. – Ой, матінко!.. - Відвеземо, відвеземо, у нас і мул є! – швидко відповів Саро. - Та я тебе навіть на руках понесу, Джула! – мовив Нелі,

схилившись над ним. – Не переживай! Джурлану Цару повернувся на цей голос, подивився на Нелі

своїми червоними очима, ніби не впізнаючи спочатку, хто це, потім повів рукою і схопився за його ремінь.

- Ти, красунчик? Це ти? - Так, так, це я . Тримайся! Плачеш? Ну, не плач, Джура! Не

плач… Він положив руку на його груди, що здригалися від ридань, які

застрягали в горлі, не маючи сили вирватися назовні. Йому вже нічим було дихати; він гнівно струснув головою, підняв руку, схватив Нелі за потилицю і притягнув до себе:

- Ми ж разом хотіли весілля зіграти… - І зіграємо, не сумнівайся! – відповів Нелі, прибираючи руку,

що міцно тримала його за потилицю. Лікар тим часом оглядав хворого. Все зрозуміло: це сибірська

язва. - Скажіть, ви не пам’ятаєте, може, якась комаха вкусила вас? - Ні, - похитав головою Цару. - Комаха? – здивовано спитав Саро. Лікар пояснив, як тільки можна було пояснити цим двом

неосвіченим сільським хлопцям, у чому причина цієї хвороби. Очевидно, десь поблизу тварина померла від язви. На падаль, скинуту в урвище, Бог зна скільки комашні злетілося, ну і якась могла легко залетіти у конюшню й заразити Цару.

Джурлану, поки говорив лікар, відвернувся обличчям до стіни. Ніхто не знав, але смерть ще досі була в конюшні, така маленька, що її навряд помітили б.

Там, на стіні, сиділа муха. Здавалося, вона не рухалась, але придивившись, можна було побачити, як вона то висувала маленький хоботок, рухаючи ним, то швидко чистила свої передні лапки, потираючи їх, ніби була чимось дуже задоволена.

Цару, помітивши муху, не міг відірвати від неї очей.

Page 338: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

338

Муха… Може, це була вона, чи якась інша… Хто знає? Слухаючи лікаря,

йому здавалося, що тепер він пригадує. Так, вчора, коли він ліг у конюшні спати, чекаючи, поки брати закінчать із Лопесовим мигдалем, йому дуже набридала одна муха… Може, це і є вона? Він помітив, як та раптом злякалась і полетіла, обернувшись, почав спостерігати за нею. Ось вона сіла на щоку Нелі. По щоці, тихенько-тихенько, перебігла до підборіддя, а звідти – до свіжої подряпини від леза і жадібно впилася в неї.

Забувши про все на світі, Джурлану Цару спостерігав за мухою. Потім, задихаючись, захриплим голосом, який долинав ніби з пустої бочки, запитав:

- Це могла бути муха? - Муха? А чому б і ні? – відповів лікар. Більше Джурлану Цару нічого не питав: він знову почав уважно

спостерігати за мухою, яку Нелі, приголомшений від слів лікаря, так і не відганяв. Йому, Цару, тепер було байдуже, що казав лікар, головне, аби він своїми розмовами довше затримав увагу Нелі, який стояв, ніби кам’яна статуя, навіть не відчуваючи, що по його обличчю повзає муха. О, якби це була вона! Тоді б вони точно разом зіграли весілля в один день! Пекуча заздрість, глухі дикі ревнощі захопили його, дивлячись на молодого кузена, у якого попереду було все життя, життя, що обіцяло йому ще стільки радощів, і яке у нього, у Цару, взяли і відібрали.

Раптом Нелі, ніби відчувши нарешті укус, підняв руку і, прогнавши муху, почав чухати якраз у тому місці на підборідді, де у нього була подряпина, обернувся, подивився на Цару, який наскрізь пронизував його своїм поглядом із жахливою посмішкою на губах. Потім у Цару, ніби проти волі, вирвалося:

- Муха… Нелі, не розчувши, наблизився ближче: - Що кажеш? - Муха, - повторив Цару. - Яка муха? Де? – запитав Нелі, глянувши на лікаря. - Там, де в тебе чухається. Я точно знаю. Нелі показав лікарю подряпину на підборідді. - Що тут у мене? Щось чухається…

Page 339: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

339

Лікар глянув, нахмуривши брови, потім, ніби бажаючи краще роздивитися, вивів його з конюшні. Саро пішов слідом за ними.

Що ж було потім? Джурлану Цару чекав, чекав… із тривогою, все переверталося у нього всередині. Знадвору долинали невиразні голоси. Раптом у конюшню залетів Саро, відв’язав мула і, навіть не глянувши на Цару, вискочив із криком:

- Нелуччо, рідненький! Нелуччо! Отже, це правда. І ось вони всі побігли, покинули його, як

собаку. Він спробував піднятися, опираючись на лікоть, два рази покликав:

- Саро! Саро! Нічого. Не змігши далі триматися на лікті, він упав на підлогу і,

щоб не чути жахаючої тиші полів, почав сопіти. Раптом у ньому прокинулася підозра, а може, все це просто наснилося, може, все це страшний сон; але, повернувшись до стіни, він знову побачив муху.

Вона то висувала маленький хоботок, рухаючи ним, то швидко чистила свої передні тоненькі лапки, потираючи одну об одну, ніби була чимось дуже задоволена.

Переклад оповідань Альберто Моравіа

БЛАЗЕНЬ

Минулої зими, щоб спробувати незвіданого ще ремесла, я почав

ходити по ресторанах, акомпануючи на гітарі приятелеві, який співав. Його звали Мілоне, на прізвисько Вчитель, бо свого часу він викладав шведську гімнастику. Це був чоловік років п’ятдесяти , не те щоб товстий, але дуже широкий, з грубим, неприязним обличчям, з огрядним тілом, під яким аж стільці тріщали, коли він сідав. Я грав на гітарі так, як звик: серйозно, поважно, майже не ворушачись, опустивши очі, бо ж все-таки артист, а не якийсь там блазень; натомість блазня грав Мілоне. Він починав ніби випадково, прихилившися до стіни, засунувши під пахви великі пальці рук, натягнувши на очі капелюха, з величезним животом, що випирав із штанів, - усім своїм виглядом він скидався на п’яничку, який завиває на місяць. Потім, потроху-потроху, він розходився і починав не те щоб співати, бо не мав ні голосу, ні слуху, а показував видовище, чи, точніше, просто-напросто блазнював. Його фахом були відомі

Page 340: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

340

сентиментальні пісеньки, що, зазвичай, хвилюють і розчулюють, але з його вуст вони не зворушували людей, швидше навпаки, видавалися смішними, бо він умів усе осміяти і то якось по-своєму, неприємно, сумно. Не знаю, в чому тут справа: чи замолоду його скривдила якась жінка, чи він вже вродився з таким характером, що полюбляв обливати брудом красиві речі. Та він не просто зображав, а вкладав у своє блазнювання незрозумілу злість і ненависть, і лише притупленість людей за їжею дозволяла бачити в ньому смішне, а не жахливе і гидке. Він перевершував себе самого, коли передражнював рухи, висміював недоліки жінок. Що зазвичай робить жінка? Кокетливо посміхається? От він і посміхався єхидно з-під крис капелюха, махаючи рукою, немов повія. Трохи, як кажуть, виляє стегнами? І він починав трусити животом, випнувши свої товсті, важкі, як мішки, сідниці. Щось ніжно і солодко говорить? А він, кривлячи рота, пищав так, що аж нудило. Одним словом, він не знав міри, переходив усякі межі, робився грубим, огидним. Тому часто я навіть соромився, бо одне – акомпанувати на гітарі співакові, а зовсім інше – блазневі. До того ж я пам’ятав, як акомпанував на гітарі одному прекрасному співакові, який по-справжньому виконував ті самі пісні. І тепер мені було противно слухати, як непристойно виконує їх Мілоне.

Одного разу, коли ми брели по вулиці від одного ресторану до іншого, я сказав йому про це і запитав:

- Що поганого тобі зробили жінки? Зазвичай, після своїх блазнювань він ставав неуважним і

похмурим, так ніби в голові роїлись невеселі думки. - Нічого вони мені не зробили, - відповів Мілоне. - Я запитую, бо ти ж так жорстоко їх висміюєш, - пояснив я. Він мовчав. На цьому розмова закінчилася. Я вже давно покинув би його, якби не заробіток, бо, хоч це може

видатися неймовірним, але він заробляв більше своєю вульгарністю, ніж справжні співаки гарними піснями. Ми виступали здебільшого по не дуже розкішних ресторанах, майже тратторіях, куди люди приходять добряче наїстися і повеселитися. Щойно ми входили, я повільно витягав із футляра гітару, а від переповнених столиків уже лунали вигуки:

- О, Вчителю… ось і Вчитель…іди сюди, Вчителю…

Page 341: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

341

Лютий, похмурий, очманілий, з нахабним поглядом, Мілоне починав свою виставу словами «до ваших послуг», і це «до ваших послуг» вже було настільки кумедним у його вустах, що всі корчилися від сміху. Тут подавали макарони з сиром, і, поки офіціант обслуговував клієнтів, Мілоне своїм дурнуватим голосом оголошував:

- Прекрасна пісенька «Коли Розіна приїжджав у село». Я зображатиму Розіну.

Ви тільки уявіть собі: бачачи, як він непристойно зображає Розіну, всі аж завмирали, тримаючи в руці виделку, на якій звисали спагетті. І причому це не були звичайні робітники чи прості м’ясники, це були вишукані люди: чоловіки в темно-синіх костюмах із напомадженим волоссям, із перлиновою шпилькою на краватці; жінки у хутрах, у коштовностях, витончені, граційні.

Поки Мілоне блазнював, вони перемовлялися між собою: - Чудово…Молодець… А хтось із них стривожено вигукував: - Прошу вас, тільки ж нікому не кажіть, що це ми його відкрили.

А то ж зіпсують! Серед інших вульгарностей Мілоне виконував одну пісеньку, де,

щоб дотепніше висміяти героя, він видавав ротом такий звук, який я не можу навіть описати. І що ви собі думаєте? Найпривабливіші жінки викликали його на біс із тією піснею.

Слід сказати, що від такого успіху в Мілоне закрутилась голова. Він мешкав у однієї кравчині по вулиці Чімарра, в темній, вологій мебльованій кімнаті. Щоразу, коли я заходив до нього додому, то бачив, як він все викручується перед дзеркалом, вигадуючи якусь нову грубість і непристойність. Він робив це з похмурою впертістю, ніби великий актор, що готується до спектаклю, а я, сидячи на ліжку, все дивився, як він витанцьовував перед дзеркалом на комоді, трусячи животом, і мимоволі я запитував себе, а чи не збожеволів він.

- А чи не пора, - запитав я одного дня, - придумати щось вишукане, зворушливе?

- Бачу, що ти нічого не розумієш, - відповів він, - люди за їжею хочуть сміятися, а не хвилюватися. І я, - додав він похмуро, - веселю їх.

Page 342: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

342

Через деякий час, все прагнучи до вдосконалення, він додумався брати з собою на виступи деякі жіночі речі: капелюшок, шарфик, спідничку, аби зробити свою пародію ще смішнішою. Це перевдягання в жінку стало для нього якоюсь манією; мені ж було прикро дивитися, як він викручувався перед публікою у тому капелюшку, насунутому на очі, та в спідниці, з-під якої виднілися штани. Врешті-решт, не знаючи, що більше вигадати, він захотів, щоб я теж почав блазнювати, граючи на гітарі. Та я відмовився.

Ми обходили якомога більше ресторанів між дванадцятою та третьою годинами і від восьмої до півночі. Одного дня ходили в ті ресторани, що були поблизу площі Іспанії, другого дня – в ті, що були за Тібром, іноді – в ресторани коло вокзалу. Йдучи від одного ресторану до іншого, ми не розмовляли: довіри і дружби між нами не було. Закінчивши обхід, ми заходили в якусь таверну і ділили наш заробіток. Потім я мовчки курив сигарету, а Мілоне попивав вино. В полудень Мілоне репетирував біля дзеркала, а я спав або йшов у кіно.

Одного вечора дув холодний північний вітер і ми, обійшовши ресторани за Тібром, увійшли до тратторії на площі Мастай, швидше, щоб погрітися, а не виступати. Це було довге приміщення, схоже на коридор, зі столиками вздовж стін; біля столиків сиділа одна біднота, попиваючи домашнє вино та закушуючи загорнутою в газети їжею, принесеною з дому. Не знаю чому, можливо, через своє марнославство, бо не було іншої причини, Мілоне захотів виступити й у цій тратторії. Вибрав одну з найкращих пісень і своїм звичайним способом – кривляннями, єхидними посмішками – перетворив її у свинство. Коли він закінчив, почулися слабкі, негучні оплески, а потім з-за одного столика пролунав голос:

- А тепер я вам заспіваю цю пісню. Я озирнувся і побачив красивого білявого хлопця в комбінезоні,

який носять механіки, він дивився на Мілоне таким злим поглядом, наче хотів з’їсти його.

- Починай грати, - наказав він мені, - і спочатку. Мілоне остовпів, але швидко вдав стомленого і впав на стілець

біля дверей. Хлопець подав мені знак починати і заспівав. Не скажу, що він співав, як справжній артист, але співав із почуттям, красивим спокійним голосом, співав так, як треба співати і як того вимагає пісня. Крім того, як я сказав, він був вродливий з отим своїм

Page 343: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

343

кучерявим волоссям, особливо, коли порівняти з Мілоне, таким кремезним і жалюгідним. Повернувшись до слухачів, хлопець співав, але дивився він лише на один столик, де сиділа прекрасна молода дівчина, і здавалося, він співав тільки для неї. Закінчивши пісню, він презирливо простягнув руку в бік Мілоне, ніби кажучи: «Ось як треба співати!», і повернувся до свого столика, де на нього чекала дівчина, яка миттю обійняла його. По правді, в тратторії хлопцю аплодували навіть менше, ніж Мілоне, бо люди ніяк не могли збагнути, чому це він раптом заспівав. Та я це зрозумів, цього разу зрозумів і Мілоне.

Акомпануючи, я частенько поглядав на Мілоне і бачив, як він кілька разів проводив рукою по очах і по лобі, що ховався за навислим волоссям, ніби відганяв від себе сон. Та йому, однак, не вдалося приховати прикрий вираз, який до цього часу я ще ніколи не бачив на його обличчі; після кожного куплета вдало виконаної хлопцем пісні, здавалося, що та гіркота наростала. Нарешті він підвівся на ноги, потягуючись і удавано позіхаючи, й промовив:

- Час іти спати…Щось я дрімаю… Ми попрощалися на розі вулиці, домовившись, як завжди,

зустрітися наступного дня. Отож, все, що трапилося упродовж ночі, я додумав опісля, але це лише припущення. Я вже казав, що у Мілоне від успіху закрутилась голова, бо ж він вважав себе великим артистом, а натомість був жалюгідним блазнем, що розважав людей, поки ті їли. Тим важчий і болючіший був для нього удар, що завдав йому своїм вчинком той білявий хлопець у комбінезоні. Гадаю, поки хлопець співав, Мілоне мусив побачити себе справжнього: гладкого чолов’ягу п’ятдесяти років, який надягнув собі слинявчик і декламує дитячі віршики. Здається, він також мусив зрозуміти, що просто нездатний співати, навіть коли б пішов на змову з самим дияволом. Він умів лише смішити і розважати, обливаючи брудом почуття, яких йому так і не довелося зазнати у своєму житті.

Але, повторюю, це лише припущення. Відомо одне: кравчиня, у якої він винаймав кімнату, назавтра знайшла його з петлею на шиї біля вікна за занавіскою, в тому місці, де, зазвичай, вішають клітки з канарками. Перехожі на вулиці Чімарра зупинялися, побачивши за вікном ноги, що метлялись у повітрі. Озлоблений, як усі самовбивці, він замкнув двері на ключ і приставив до них комод із дзеркалом, мабуть, так як на репетиціях, хотів дивитися, коли накидав собі

Page 344: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

344

зашморг. Двері мусили вибити, дзеркало впало і розбилося. Покійного поховали на кладовищі Верано, і тільки один я проводжав його , цього разу без гітари. Кравчиня поставила нове дзеркало і втішилася тим, що вигідно продала мотузку, розрізавши її на куски.

ДРУЖБА

Марія-Роза – подвійне ім’я, і дівчина яку так звали, теж була

двоїста, як зовнішнім виглядом, так і характером. Світле рожеве обличчя, округле, ніби повний місяць, непропорційно поєднувалося з тоненькою фігуркою. Вона нагадувала троянду, яку звуть капустянкою, бо квітка дійсно була схожа на густий і великий качан. Дивлячись на дівчину, здавалося, що з того обличчя можна легко виліпити два. Воно, завжди спокійне, усміхнене, янгольське, було повною протилежністю її характеру, який, як я помітив, був диявольським. От чому я казав, що вона двоїста і характером.

Як я до неї тільки не залицявся: спочатку шанобливо, галантно, влесливо; потім, бачачи, що вона не звертає уваги на мене, спробував бути агресивним, напористим, чекаючи на сходах у темряві, намагався силоміць поцілувати її, поки не заробив кілька стусанів, зрештою, ляпаса. Я вдавав розгніваного, ображеного, не вітався з нею, відвертався, щоб не зустрічатись, та ще гірше, вона робила вигляд, ніби мене не існує. Нарешті я почав благати, молити, просити її зі слізьми на очах, щоб покохала мене, - нічого! Вона не залишила навіть найменшої надії. Та, от лихо, коли я вже хотів махнути на все рукою, вона знову причаровувала мене якимось словом, поглядом, жестом. Пізніше я зрозумів, що для жінки залицяльники те саме, що й намисто і браслети: прикраси, яких дуже шкода позбутися. Заворожений її поглядом, жестом, я думав: «Все-таки щось є… Спробую ще…». Та згодом я дізнався, що та кокетка заручилася з моїм найкращим другом Аттіліо. Я неймовірно розлютився передусім тому, що вона це зробила перед моїм носом, нічого не кажучи, більше того, це ж я їх познайомив. Отак, навіть не думаючи, посприяв своєму горю.

Але я справжній друг, і для мене дружба над усе. Я кохав Марію-Розу, але після заручення з Аттіліо вона стала для мене святою. Очевидно, вона й далі хотіла дражнити мене, та всіма

Page 345: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

345

способами я давав зрозуміти їй, що так не годиться, а якось відверто сказав:

- Ти жінка, тому не розумієш дружби… відколи заручилася з Аттіліо, ти для мене не існуєш… Я тебе не бачу і не чую… зрозуміло?

На перший погляд, здалося, що вона погоджувалася зі мною, але й далі спокушала, тому я вирішив уникати її і свого слова дотримував. Пізніше я почув, що вони одружилися і поселилися в її сестри, санітарки, а Аттіліо, який дев’ять із десяти днів був безробітним, влаштувався носієм в одній транспортній фірмі. Марія-Роза працювала, як і раніше, прасувальницею, але тепер щоденно. Ця новина якось заспокоїла мене. Загалом, я знав, що їхнє подружнє життя не буде щасливим і довгим. Але, як щирий друг, я й надалі не втручався у їхні справи. Друг є друг, і дружба – це святе.

Я лудильник, а лудильники, як відомо, ходять по будинках і з’являються там, де, можливо б, і не хотіли з’являтися. Одного дня, йдучи до клієнта по Ріпетта із торбою і закинутим на плече подвійним витком свинцевої трубки, я почув, як хтось гукає: «Ернесто!» Повернувся – стояла вона. Побачивши її повне, спокійне обличчя, осину талію, округлі стегна, груди, я знову був зачарований, сп’янілий від кохання. Та потім подумав: «Якщо ти друг, то й поводься по-дружньому». І сухо відповів: «Скільки літ, скільки зим…»

У руці вона тримала сумку з покупками. - Не впізнаєш мене? – запитала посміхаючись. - Я ж тобі сказав: скільки літ, скільки зим. - Чому б тобі не провести мене додому? – мовила вона. –

Якраз у нас на кухні умивальник забився… Ну, ходімо. - Якщо потрібен ремонт, то добре, - відповів я. Вона глянула на мене тим своїм заворожуючим поглядом, від

якого колись у мене аж паморочилась голова, і додала: - Але ти маєш понести мою сумку. І ось я, завантажений, як осел, із своєю торбою залізяк,

свинцевою трубкою і її покупками, поплентався за нею. Йшли ми недовго, завернули на вулицю Ріпетта і опинилися в

під’їзді, більше схожому на печеру, піднялися по вологих, темних та смердючих сходинках. На півдорозі вона обернулася і мовила з усмішкою:

Page 346: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

346

- А пам’ятаєш, як ти підстерігав мене в темряві… Було так страшно… Невже забув?

- Марія-Роза, я нічого не пам’ятаю… Пам’ятаю лише, що я друг Аттіліо і що дружба над усе, – твердо відповів я.

- А хто тобі сказав, що ти не маєш бути другом? – трохи розгублено відповіла вона.

Ми ввійшли до квартири: три кімнати, вікна виходять надвір, темно, наче в колодязі. У кухні й повернутися ніде. Марія-Роза сіла на стілець, насипала повну пелену квасолі і давай її лущити; а я, поставивши сумку на підлогу, став на коліна і почав оглядати умивальник. Я відразу побачив, що труба проіржавіла, її потрібно було замінити.

- Потрібно ставити нову трубу. Ти заплатиш? - А як же дружба? - Добре, - зітхнув я, - поставлю безплатно… але взамін ти

мене поцілуєш. - А як же дружба? Я прикусив губу і подумав: «Дружба має два боки», - але нічого

їй не сказав. Взяв плоскогубці, зняв прокладку, що прогнила, як і труби, витягнув із сумки паяльну лампу і мовчки почав заливати бензин. Тут чую, вона запитує:

- Ти справді друг Аттіліо? Я повернувся і глянув на неї: сидить, опустивши очі, усміхнена,

тиха і лущить квасолю. - Звичайно, - сказав я. - Тоді я можу з тобою поговорити, - спокійно мовила вона. –

Ти його добре знаєш, тому я б хотіла дещо в тебе запитати, щоб перевірити свої здогади.

Я відповів, що слухаю її; розпалив паяльну лампу і регулюю полум’я.

- Наприклад, тобі не здається, що ця робота, яку він знайшов, зовсім не його… працює носильником…

- Хочеш сказати вантажником… - Носій – то не професія… я наполягаю, щоб він вчився на

фельдшера… моя сестра могла б легко влаштувати його на роботу в поліклініку.

Я тим часом поставив трубу, взяв у руки паяльник і, навіть не подумавши, запитав:

Page 347: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

347

- Ти хочеш знати правду? - Так, хочу. - Добре. Хоч я і друг Аттіліо, але це не заважає мені бачити

його недоліки. Перш за все, він – ледащо. - Ледащо? Взявши кусок олова, я почав паяти. Вогонь завивав і я, щоб бути

почутим, підвищив голос: - Так, ледащо… Ти, моя люба, маєш звикнути до чоловіка

нероби… Ось я трудяга, а він – ні. Він полюбляє пізно вставати, потинятися, піти в кав’ярню, почитати спортивні новини… Це підходить для вантажника, а фельдшер – це професія відповідальна. Мені здається, що він її просто не потягне.

- А я, - мовила вона спокійно і задумливо, - навіть не впевнена, що він і ту роботу має… Каже, що йде працювати, та грошей я до цих пір не бачила… Може, він дурить мене. Як ти думаєш?

- Дурить? – та він найбільший брехун, якого я знаю… Ти тільки послухай його!

- Я так і думала. Але, якщо він не йде на роботу, то куди ж? Я не вірю, що він лише тиняється по кав’ярнях і нічого не робить. Тут щось не те. Він завжди поспішає, завжди чимось стурбований.

Тут вона вмовкла і підійшла взяти зі столу каструлю для квасолі. Я глянув на неї через плече: усміхнена, спокійна, лагідна. Згодом вона продовжила:

- Знаєш, що я думаю? У нього є інша жінка. Ти ж його друг. Як гадаєш, це правда?

Внутрішній голос застерігав мене: «Обережно, Ернесто, - це пастка». Але чи то злість була сильнішою за обачність, чи то в мені знову ожили надії, і я відповів:

- Так, ти маєш рацію. Жінки для нього – все. Вродливі чи погані, молоді чи старі… А ти хіба не знала?

Я закінчив паяти, погасив лампу і пальцем зарівняв ще м’яке олов’яне кільце. Потім почав закручувати ключем гайку.

Вона тим часом спокійно мовила: - Так, я дещо знала, але нічого певного… А тепер я

здогадуюсь… що в нього роман з Емілією, пригадуєш? Ну, та, з рудим волоссям, що працювала зі мною у прасувальні. Що ти на це скажеш?

Page 348: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

348

Я підвівся. Марія-Роза, висипавши квасолю у каструлю, теж підвелась і заходилася обтрушувати сукню від стручків. Потім підійшла до умивальника і підставила каструлю під кран, щоб помити квасолю. Я ступив до неї і обхопив руками її гнучкий стан, мовивши:

- Так, це правда, він зустрічається з Емілією щовечора, чекає на неї біля прасувальні і проводжає додому. Тепер ти все знаєш: ну, чого ж зволікаєш?

Вона ледь повернула обличчя і з посмішкою відповіла: - Ернесто, чи ти не казав, що ти йому друг? Залиш мене! Я намагався обійняти її, але марно. - Якщо ти полагодив умивальник, то можеш іти, - сказала вона

рішуче. - Так, справді… Але ти закрутила мені голову. Треба, щоб ти

завжди нагадувала мені, що я друг Аттіліо, а ти його дружина. Сказавши це, я, пригнічений, зібрав усі свої залізяки і вже

збирався йти, як раптом двері кухні відчинилися і зайшов Аттіліо. - Здоров, Ернесто! – радісно привітався він. - Марія-Роза попросила мене полагодити умивальник… Я

замінив трубу. - О, дякую, - сказав він, підходячи ближче, - дуже дякую. Та цієї миті голос Марії-Рози, спокійний, але твердий, змусив

нас обох обернутися: - Аттіліо!.. Усміхнена, вона стояла біля плити, поклавши руку на мармурову

дошку. Рівним голосом продовжувала далі: - Аттіліо, навіть Ернесто каже, що ти ледащий і не хочеш

працювати… - Ти це казав? - А ще він підтвердив те, що я й так знала: ти найбільший

брехун у світі, ти щодня зустрічаєшся з Емілією, розважаєшся з нею, поки я надриваюся тут, як служниця, прасую людям; а мені весь час казав, що на роботу ходиш… І не заперечуй! Ернесто твій друг, знає тебе як облупленого, він усе підтвердив.

Вона говорила спокійнісінько. А я аж тепер збагнув, що довірився божевільній. І справді, тільки вона закінчила говорити, як схопила зі столу праску і з усієї сили жбурнула йому в голову. Якби Аттіліо не відхилився, то, мабуть, був би кінець. Те, що було потім,

Page 349: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

349

я не в змозі розповісти. Вона спокійно продовжувала хапати зі столу різні небезпечні предмети і кидала в нього. Після кількох вдалих ухилянь він кинувся до дверей. Вибіг і я, залишивши на підлозі два чи три метри моєї свинцевої трубки, і стрімко помчав униз по сходах. Навздогін долинав голос Аттіліо:

- Не попадайся мені більше на очі! Чуєш? Бо живим не залишишся!

Я відчув себе в безпеці аж за мостом, у парку на площі Свободи. Тут і присів на лавку, щоб перевести дух. І подумав собі, що дружба смикнула мене за язик розповісти все Марії-Розі, бо ж я прекрасно знав, який насправді Аттіліо, а мені це зовсім не подобалося. І я присягнув собі, що з цієї пори більше нікому не буду другом.

ЧОЧАРКА

Коли професор наполягав, я не раз повторював: - Дивіться, професоре, дівчата це прості… селючки…

думайте, що робите… краще вже взяти римлянку, місцеву… Селянки з Чочарії неосвічені, безграмотні.

Останнє слово найбільше сподобалося професорові: - Безграмотна… таку мені й треба… Принаймні не читатиме

журналиків… безграмотна. Професор, літній чоловік із сивими вусами та бакенбардами,

викладав у ліцеї. Та головне його захоплення – руїни. Щонеділі, а також і в інші дні, він блукав то на Аппієвій вулиці, то на Римському форумі, то в теремах Каракалли і все вивчав руїни Риму. Згодом його дім став схожим на бібліотеку – стільки тут назбиралося книг. Вся квартира від дверей, де цілими стосами вони лежали за зеленими шторами, коридори, кімнати, комори, крім ванної і кухні, були завалені книгами. Ці книги були для професора як запашна троянда під носом і, не дай Бог, щоб хтось їх торкнувся. Здавалося неймовірним, що він усе це перечитав.

Проте, як кажуть у Чочарії, його опосіла жадоба, бо у вільний від лекцій, чи від занять удома, чи від вивчення руїн час, він ішов на базар, де продавалися старі книги, нишпорив у візочках і завжди повертався додому із купою книг під пахвою. Він колекціонував книги, як хлопчаки колекціонують марки.

Page 350: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

350

І чому професорові конче захотілося взяти в прислугу дівчину з моїх країв – для мене загадка. Казав, що вони чесні, без різних забаганок, добре готують, і до того ж селянки з їх рожевими, як яблука, щоками веселили його. Словом, щодня він з’являвся у нас на порозі, нагадуючи про безграмотну селянку з Чочарії. Я написав другові листа, а той відповів, що знайшов таку: дівчина з околиці Валлекорса, звати Туда, і їй до двадцяти років. Але, як писав він, у Туди є одна вада – не вміє ні читати, ні писати. Та я відповів, що професорові така безграмотна і потрібна.

Туда приїхала у Рим вечірнім потягом разом із моїм приятелем, і я вийшов на вокзал зустріти їх. З першого погляду я відразу зрозумів, що дівчина з тих чочарок, які можуть сапати цілий день без відпочинку або гірською стежкою нести на голові корзину в півцентнера. Рожеві щоки, що так подобалися професору, заплетена коса, чорні брови, що сходилися на переніссі, кругловида, а коли сміялася, то виднілися дрібні білі зуби, які жінки Чочарії чистять листям мальви.

Правда, одягнута не як чочарка, зате хода в неї достеменно, як у чочарки, що звикла ставити ногу на всю ступню, не одягаючи підбор. Під пахвою вона тримала невелику корзинку, сказала, що то для мене – з десяток свіжих яєць у соломі, накритих фіговим листям. Я зауважив, що краще було б віддати їх професорові, аби справити на нього хороше враження, та вона відповіла, що зовсім і не думала про професора, бо ж у панів мають бути свої кури вдома. Я засміявся. Тож, їдучи трамваєм і балакаючи то про те, то про інше, я зрозумів, що дівчина була просто дикункою: ніколи не бачила ні потяга, ні трамвая, ні семиповерхового будинку. Словом, така, яку хотів професор.

Прийшовши додому, я спочатку відвів її у швейцарську, щоб познайомити з дружиною, а потім ліфтом ми піднялися у квартиру до професора. Він сам відчинив нам двері, оскільки не мав служниці, а куховарила й прибирала в нього, зазвичай, моя дружина. Ще на порозі Туда тицьнула йому в руки корзинку, мовивши:

- Бери, професоре! Я привезла тобі свіжих яєць! - Неввічливо казати професорові «ти», - зауважив я. Та професор ще й підбадьорив її: - Кажи, донечко, кажи.

Page 351: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

351

Потім він пояснив мені, що це по-римському, бо давні римляни, як ото чочари, зверталися один до одного на «ти» і ставилися приязно до людей, неначе всі були як одна родина.

Провівши Туду на простору кухню з газовою плитою, алюмінієвими каструлями та з іншим необхідним начинням, професор пояснив, як із цим справлятися. Туда все уважно слухала, а потім озвалася дзвінким голосом:

- А я не вмію готувати. - Як? Мені сказали, що ти вмієш! – здивувався професор. - У селі я працювала... сапала. Ми готували тільки, щоб

поїсти... А такої кухні у нас зроду не було...- відповіла дівчина. - А де ж ви готували? - На вогнищі. - Та й ми тут готуємо тільки для того, щоб поїсти, - сказав

професор, погладжуючи бакенбарди. – Припустімо, тобі треба зварити обід. Що ти робитимеш?

- Зварю тобі квасолі... потім наллю стакан вина, потім дам трохи горіхів, сухих фіг, - посміхаючись, відповіла чочарка.

- Оце й усе? А на друге? - Що на друге? - Ну, більше ніяких страв не даси поїсти? Ні риби, ні м’яса? - Та, коли ти умнеш повну миску вареної квасолі з хлібом,

невже не наїсися? Що тобі ще треба? Я на мисці квасолі з хлібом сапаю весь день...А ти ж так не трудишся?

- Чому, ні? Я досліджую, пишу. - Досліджуй собі... Хто-хто, а ми таки по-справжньому

трудимось. Все-таки вона не давала себе переконати в необхідності того, що

професор називав „другим”. Врешті-решт, після довгих розмов, зійшлися на тому, що моя дружина певний час навчатиме Туду готувати. Після цього ми пішли в кімнату служниці: гарненьку простору спальню з вікнами на подвір’я, з ліжком, комодом, шафою. Подивившись, Туда швидко спитала:

- Я спатиму одна? - А з ким ти хочеш спати? - У селі ми спали по п’ятеро в одній кімнаті. - А тут ця кімната твоя.

Page 352: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

352

Кінець-кінцем я пішов, наказавши дівчині бути уважною і добре виконувати всю роботу, бо ж я відповідаю і перед професором, і перед другом, який привіз її сюди. Виходячи, я чув, як професор пояснював дівчині:

- Дивись мені, щоб з усіх цих книг ти щодня змітала пил пір’яним віничком і ганчіркою.

- А що ти робиш з усіма цими книгами? Навіщо вони тобі? – запитала Туда.

- Вони для мене, як для тебе сапа... Працюю я з ними, - відповів професор.

- Так, але ж сапа у мене одна, - не вгавала дівчина. З тих пір, проходячи мимо швейцарської, професор частенько

зупинявся і щось розповідав про Туду. Чесно кажучи, він був незадоволений нею. А одного дня повідав таке:

- Ну, така проста... така проста... Знаєш, що вона вчора зробила? Взяла на моєму столі списаний аркуш – роботу одного учня – і заткнула ним пляшку вина.

- Професоре, я ж попереджав, що це селючка. - Так, але все ж вона хороша дівчина, добра, працьовита... Ця хороша дівчина, як її назвав професор, дуже швидко почала

ставати дівчиною, схожою на інших. Вже з першою зарплатнею, вона придбала собі модну сукню, так що тепер була справжньою синьйориною. Згодом купила туфлі на високих підборах, сумочку зі штучної крокодилячої шкіри. Що найгірше – захотіла відрізати косу. Та ще не встигли збліднути її рожеві, наче яблука, щоки, які подобалися не тільки професорові.

Коли я вперше побачив її з тим жалюгідним Маріо, шофером синьйори з третього поверху, сказав:

- Дивися, щоб він тобі нічого не зробив... Те, що він каже тобі, каже всім іншим.

- А вчора він возив мене на машині в Монте Маріо, - відповіла Туда.

- І що з того? - Було дуже гарно... Дивися, що він мені подарував! І показала мені білу металеву шпильку зі слоником, що їх

продають у Кампо ді Фйорі.

Page 353: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

353

- Невже ти не розумієш, що він тебе дурить? Інакше б не возив на машині. А що буде, коли дізнається синьйора? Ти подумала? Тож будь обережна! Ще раз повторюю: будь обережна!

Та вона все-одно продовжувала зустрічатися з Маріо. Через кілька тижнів професор зайшов у швейцарську, відвів

мене убік і пошепки запитав: - Слухай, Джованні... Туда – чесна дівчина? - Так, професоре, вона проста, але чесна дівчина, - відповів я. - Була, - сказав він задумливо, - та в мене пропало п’ять

цінних книг… мені б не хотілося… Я почав переконувати професора, що це не могла бути Туда і що

книги обов’язково знайдуться. Та він все одно був стурбований, сказав, що добре пильнуватиме за нею.

Якось увечері бачу – Туда заходить у ліфт з Маріо. Він сказав, що має піднятися на третій поверх за вказівками синьйори, але це була брехня, оскільки синьйора більш як годину тому вийшла, і він це прекрасно знав. Я дозволив їм піднятися нагору, але пішов слідом за ними прямісінько до квартири професора. Так сталося, що вони тільки причинили двері, тому увійшовши в коридор, я почув їхню розмову в кабінеті професора і зрозумів, що не помилився. Потихеньку відкриваю двері. І що я бачу? Маріо, залізши на драбину, приставлену до книжкових полиць, тягнувся рукою аж під саму стелю до ряду книг, а вона, рожевощока брехуха, притримувала драбину і гукала:

- Оту красиву, велику, оту в шкіряній оправі. І тут я не витримав: - Молодець…молодець… як я вас гарно застукав… нічого не

скажеш. А я ще не вірив професорові! Ви коли-небудь бачили кота, якщо вилити на нього з вікна відро

води? Отак і Маріо, почувши мій голос, миттєво вибіг з квартири, залишивши мене наодинці з Тудою.

Я тоді стільки всього наговорив їй, що інша на її місці уже давно б розплакалася, але не чочарка. Вона слухала мовчки, з похиленою головою, а потім різко звела очі і промовила:

- А хто крав? Здачу з покупок я всю приносила. І не робила так, як інші кухарки, що мовляв, переплачували вдвічі, за кожну річ.

- Нещасна! А як же книжки? Чи це не зветься крадіжкою? - Так у нього їх багато!

Page 354: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

354

- Багато чи мало, а ти не маєш права до них торкатися! І дивися мені, бо якщо я тебе ще раз спіймаю, то миттю повернешся в село такою, якою приїхала.

Але Туда ніяк не погоджувалася з тим, що вона таки крала. Через декілька днів заходить вона у швейцарську з купою книг

під пахвою: - Ось, я принесла книги професора. Сподіваюсь, ви не будете

більше на мене сваритися. Я відповів, що вона добре вчинила, повернувши книги, а про

себе подумав, що Туда все-таки хороша дівчина, а винен у всьому Маріо. Ми піднялися в квартиру, щоб покласти все на місце. Коли розгортали пачку з книжками, якраз увійшов професор:

- Професоре, Туда повернула ваші книги, - кажу я. Вона позичала їх своїй подрузі подивитися картинки.

- Добре, добре. Не будемо про це згадувати. Він підійшов до книг, взяв одну, розгорнув і раптом вигукнув: - Але це не мої книги! - Як не ваші? - Мої книги були з археології, - продовжував він, швидко

гортаючи інші томи, - а ці п’ять книг, до того ж розрізнені, з права. - Можеш пояснити, що ти наробила? – звернувся я до Туди. Цього разу вона рішуче запротестувала: - Я взяла п’ять книг – п’ять книг і повернула. Чого вам ще

треба? І дорожче за них заплатила, ніж мені дали за ті, що я продала! Професор був настільки приголомшений, що лише мовчки

дивився на мене й на Туду з відкритим ротом. А вона все доказувала своє:

- Дивіться, навіть в однаковій обкладинці, до того ж гарніші… І вага однакова… мені їх зважили. Чотири кіло і шістсот грам, як і в тих.

Професор усміхнувся, хоча й гірко: - Але книги не зважують, як м'ясо. Одна книга відрізняється

від другої. І що я з ними буду робити?.. Невже ти не розумієш, що кожен том про щось інше. Та й іншого автора!

Туда вперто повторювала: - Було п’ять, і є п’ять. Ті в обкладинках, і ці в обкладинках…

Більше я нічого не знаю.

Page 355: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

355

Зрештою професор не витримав і відправив її на кухню, мовлячи:

- Досить. Іди вже готувати. Я не хочу більше псувати собі нерви.

Коли Туда пішла, він сказав: - Жаль… вона хороша дівчина, але надто вже проста. - Така, яку ви хотіли, професоре. - Моя вина, - погодився він. Ще деякий час Туда була у професора, поки шукала другу

роботу. Згодом я бачив її у молочному магазині, де вона мила посуд. Кілька разів заходила у швейцарську. Про історію з книгами ми не згадували, але вона сказала, що вчиться читати й писати.

Тетяна Скиба, випускниця магістратури 2008 року, сеціальність «Літературна творчість»

Лєна Елтанг

“Паросток ведмежини” (переклад з російської)

вересень, 17 про що я думаю? моя хатня господиня, сеньйора пардес, заглядає в мою шафу і

торкається до білизни я підклав у ящик з білизною сонечко, а ввечері його там не було

потрібно поговорити з patrona, коли я згадаю іспанську

колись я взагалі знав всі мови, навіть ндембу, а потім забув лікар каже, що мої незгоди стаються через любов до слів

інший лікар наказав мені писати щоденник, кожний божий день,

записувати все, про що я думаю на це йде занадто багато слів, вони проступають на вустах

грубою сіллю, гудуть в голові золотистими шершнями, кришаться мерзлим молоком, прозорими крабами розбігаються по піску

Page 356: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

356

бабкиним2 слабким хмизом, носяться за вітром, засмічують водостік великою манною небесною, ніби рани дріадіни підсихають сукровицею3, але якщо я перестану писати, все зникне

правда, лікарю? вересень, 17, вечір odi et omo4 я ще в лікарні помітив, що лікарі ставляться до тебе ніжно, коли

знають, що ти вилікуєшся, якась безжалісна пружина в них слабшає, чи як, ти вже не просто estado desesperado5, стружка реальності, яка годиться тільки на розпал, ти ще не рівний їм, але вже щось інше

з випадкового і слабкого ти стаєш напруженим і постійним, і ось вже валькірії6 тчуть матерію перемоги, пронизуючи в основу твоєї плоті вправний утік7 з червоних стріл, і лікарі дивляться на тебе, як ситі боги, і танцюють радісно в очеретяних коронах, на мене вони дивились-бо інакше я добре пам'ятаю, хоча все геть забув

вересень, 19

власник кафе надбавив мені десять тисяч песет на тиждень каже, я приваблюю відвідувачів щоправда, наказав поголитися і купити нові джинси я бачив джинси у вітрині на пласа реаль, кольору слонової

кістки

2 бабка — стрекоза (прим. пер.) 3 сукровиця – жовтувата рідина, яка витікає разом з кров’ю з уражених тканин тіла (прим. пер.). 4 odi et omo — початок відомого вірша римського поета Гая Валерія Катулла (бл. 87-54 рр. до н.е.): «Хоть неневижу, люблю. Зачем же? — // пожалуй ты спросишь. // И не пойму, но, в себе чувствуя это, крушусь». Пер. А. Фета). 5 estado desesperado (ісп.) — безнадійний стан. 6 Валькірії – у давньоскандинавській міфології — войовничі вершниці, діви-богині, що носилися над полем бою, розподіляючи перемогу і смерть (прим. пер.). 7 утік – поперечні нитки тканини, які переплітаються з поздовжніми (прим. пер.).

Page 357: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

357

такі були в мого брата, тільки ті швидко стали чорними, брат не давав мені їх носити, казав, що я торкаюсь до брудних стін у підозрілих місцях

ми жили тоді у Вільнюсі, батько ще не помер брат грав у волейбол на дачі, там було багато гучноголосих

хлопчиків, потім вони йшли купатися і пити пиво, не люблю пиво, від нього свербить у вухах і в горлі липко

брат не дозволяв мені туди приходити, але я все одно ходив, разом з таксою на ім'я місяць

батько про місяць казав, що такса — сеттер, котрий виріс під диваном, а місяць усе розуміла й косилася на нього, тепер я це точно згадав

інколи я згадую відразу все і дуже лякаюсь, інколи — уривками, марудно, проте тоді не страшно

тепер в місті багато такс і багато-багато йоркширських тер'єрів тер'єри сидять у кафе на плетених стільцях поруч з

господарками і п'ють з блюдечок теплі вершки вересень, 21 l'habit fait le moine8 що мені одягти? ми з феліпе йдемо в клуб, на пласа каталанья, а

одягти нічого, окрім вельветових зелених штанів і жовтогарячої майки

майка так собі, досить стара до того ж я виправ її разом з іншою майкою, бузковою, і тепер

обидві гарні між художником і клошаром дуже тонка межа, сміється феліпе,

в твоєму випадку вона майже непомітна, до того ж буде холодно в інших речах я маю безглуздий вигляд, особливо у светрах, для них у мене занадто вузькі плечі

8 l'habit fait le moine (фр.) — букв.: «одяг робить монаха»,

перефразована франзуцька приказка l'habit ne fait le moine (не кожен монах,

на кому лубок).

Page 358: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

358

для краватки занадто тонка шия для сорочки занадто довгі руки для піджака занадто просте обличчя, до того ж у мене немає

піджака якби я міг носити хітон9, гіматій10 чи хламіду11 а ще краще — затишний червоний пеплос12, на заздрість афіні

палладі вересень, 23 посидів у кафе на ла рамбле, раптом захотілось café cortado, а

молока вдома не виявилось чому ці барселонські мучачос такі нехороші? Ось і очі в них з

кутиками кошачими, і носи так славно приплюснуті, і шкіра вилискує оливково, і пальчики спритні невеличкі, і коліна круглі і зернисті, і стегна овальні і липнуть волого, і на вустах усмішечка припухла, і розмовляють вони з низькою ніжністю, а в очі дивитися – ухиляються персеями, і амулети в них холодніші за лід і безбарвніші за очі, і перлина вічності на лобі мружиться, і в дзеркала вони вдивляються обсидіанові13, і туніки по краях розшиті меандрами14, хоча які там туніки, і чотири лучники кожну (кожного) охороняють, хоча які там лучники, і хрест св. Фердинанда кожної (кожного) на впалих грудях, і плащ їхній месіанський розкинутий

9 хітон – чоловічий і жіночий лляний або вовняний одяг у стародавніх греків, що нагадував сорочку(переважно без рукавів), підперезану поясом із напуском (прим. пер.). 10 гіматій – верхній одяг у вигляді прямокутного шматка тканини; одягався зазвичай на хітон і біля шиї інколи застібався фібулою (прим. пер.). 11 хламіда – чоловічий верхній одяг стародавніх греків і римлян у вигляді короткого плаща із застібкою на правому плечі або на грудях (прим. пер.). 12 пеплос – давньогрецький одяг. Одягався на тіло і залишав один бік відкритим. 13 обсидіановий – прикм. до обсидіан – вулканічна гірська порода, що має вигляд темного скла (прим. пер.). 14 меандр – геометричний орнамент, візерунок у вигляді ламаної або кривої лінії зі звивинами (прим. пер.).

Page 359: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

359

над водами месіанськими, і стегна знову ж таки, і пальчики, ну були б зовсім хороші, прекраснощокі, а ось мені не хороші

схоже, я й справді сам не свій верерсень, 24 лікар дора що з того, що груди в неї випирають з трикутного вирізу, ніби

нога з тісної лодочки, а на обличчі стоїть чорна вода, як в ополонці, а сукня її – контурна карта старовинного тіла, з широтою рукавів, довжиною подолу і вологим тріумфом під пахвами

що з того? я радію всьому у ній, я не бачив її з тих пір, як ми припинили дозволені розмови, по сім тисяч п'ятсот п'ятдесят песет за розмову

людина, що знайшла своє місце, не веде щоденників, каже вона ти так і не виррріс, каже вона, розкочуючи галльське р,

обережно, ніби кумранський15 сувій, я розчарррована поет повинен рррозповідати про свої стррраждання, щоб

залікувати їх, в цьому суть рррозмови зі своїм генієм, а тут що? немає заспокоєння, немає, одне стугонливе місто

вона зітхає над моїми записами, ніби нерпа, що впустила рибу, водячи слизькими плечима в сірому штучному шовку

про що я думаю? я дозволив би їй з'їсти себе після смерті, як океанограф мальмгрен капітана третього рангу цаппі16, мені було б навіть пррриємно

жовтень, 3 un lion mite17 якщо тобі подобаються хлопчики, каже феліпе, то потрібно

спробувати, а якщо дівчатка, то і пробувати нічого, це ж найпростіше 15 Кумрань – район, що простягається вздовж одноіменного міжгір'я на північно-західному узбережжі Мертвого моря. Починаючи з 1947 р. там були знайдені рукописи II ст. до н.е. - I ст. н.е. (прим. пер.). 16 ...океанограф мальмгрен капітана третього рангу цаппі... — Шведський геофізик Фінн Мальмгрен, італійський офіцер Філіппо Цаппі — учасники арктичної експедиції Умберто Нобіле дирижабля “Італія”, що зазнав аварії (1928). 17 un lion mite (фр.) — лев, побитий міллю.

Page 360: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

360

як же мені вчинити, запитую я в лікаря дори, — мені подобаються різні люди, я навіть не відразу розумію, хлопчики вони чи дівчатка

і що ви з ними робите? запитує лікар дора, перевернута ніби в камері-обскурі18, від того, що я дивлюся на неї з кушетки, закинувши голову

що б я не робив, виходить одне і те ж — мені нудно дивитися на їхню голизну, відповідаю я, розглядаючи знизу коліна доктора дори, слабкі коліна під нейлоном кольору cafe con hielo, їх би царю соломону показувати, вишитий поділ піднімати, ступаючи у сяюче скляне озеро, але дородна дора не шеба, вона не помиляється

мені хочеться любити їх, але страшно з ними з’єднуватися, кажу я врешті, щоб порушити мовчання, яке гуде соломоновою бджілкою, це ж цілком незворотньо, розумієте?

ти робиш просту річ ― сунеш в іншу людину язик чи, скажімо, палець, а коли дістаєш, він стає іншим, не зовсім твоїм ― розумієте? він володіє знанням, котрим не володієш ти ― про чорні льодові промоїни, про бузкову ряску, про багряну осику на білому глинястому березі, та хіба мало він може там осягнути, і від цього знання ти вже нікуди не дінешся, хіба не страшно?

не думаю, каже лікар дора, ви також даєте йому чуттєве знання ― цій вашій людині ― це, якщо дозволите, рівноцінний обмін! віддавати і брати, в цьому суть любові, врешті-решт

суть чого-чого? ні, вона не шеба, ця дора, яка ж вона шеба ― простих речей зрозуміти не може, який вже там солодкий оживляючий біб19! розчинна кава на залізничній воді і підмоклий казенний цукор у фантику

жовтень, 4 познайомився з сусідом, його звуть міло, у нього білі ноги і

маленька міцна голова

18 камера-обскура – світлоприймальний прилад у вигляді темної скриньки з невеликим отвором для проходження світла. Застар. – фотографічний прилад (прим. пер.). 19 солодкий оживляючий біб ― за легендою, кавове зерно було серед подарунків, привезених царю Соломону царицею Савською.

Page 361: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

361

у своєму вишитому турецькими огірками драному халаті він схожий на старіючого імператора з візантійської мозаїки

ні, він схожий на босоногого ареса20 якщо він арес, то я ― афродіта? якщо я навіть залізу у його

ванну, то буду лише подавальником у кафе, котрий невідомо як потрапив у чужу ванну, я хотів би бути його другом, до того ж на моєму поверсі сьогодні немає води

він сміється і дає мені рушник зараз він запропонує мені чай або відразу вижене, думаю я,

виходячи з піни я так і знав жовтень, 10 entablar conociento21 вночі я написав лист і залишив на сайті знайомств ― amor 2000,

переконлива назва, правда, лікарю? ― разом з чорно-білою фотокарткою

русяве волосся, dunkelblond? еге ж, напиши ще ein dunkler ehrenmann22, сірі очі, народився в литві, male, письменник ― та невже?

figura: proporcional, написав я впевнено, забарився тільки на bebida favorita, але не в цьому ж суть, живу в Іспанії, відповім на всі листи, дівчатам можна не турбуватися

про дівчат я потім написав, для загадковості лікар каже, що всі мої неприємності через любов до слів,

тому лист такий короткий, у ньому дев’ятнадцять слів жовтень, 12 inter pocula у кафе заходив син господаря, феліпе, приніс мені пляшку вина і

вишні в паперовому пакеті, каже, що в мене сьогодні день народження

вишні зім’ялися і замастили йому білу сорочку

20 Арес – у давньогрецькій міфології бог війни, віроломної, підступної, війни заради війни (прим. пер.). 21 entablar conociento (ісп.) ― перезнайомитися. 22 ein dunkler ehrenmann (нім.) ― тут: темна особа.

Page 362: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

362

жодні добрі наміри не бувають безкарними, сказав я, він засміявся і капнув на сорочку ще й вино, навмисне

феліпе — білозубий чепурун з ямочкою на щоці, у нього добродушний широкий рот, хочеться засунути туди горіх і ніжно надавити на щелепу знизу

жовтень, 13 в одного російського письменника – я нещодавно прочитав —

красуні пахнуть бузиною і сушеними грибами, особливо просунуті — бергамотом, але тільки між ніг

юнаки у карен бліксен23 пахнуть коріандром і географічними картами, від Міллера, якщо вірити анаїс нін24, пахло vigne vierge, ото й усе

бабуся феліпе — сьогодні ми пили в неї чай — любить лакричні

подушечки і поговорити про altitude poеtique25, у неї пурпурові, вузько загострені нігті, китові вставки в ліфі і ребристий годинник-цибулинка на нічному столику

вона точно пахне тим, що моя бабуся називала залишки колишньої розкоші й ще бутафорським клеєм, зовсім трішки

а чим пахне лікар дора? не красуня, не юнак, не дивна

театральна стара, людина без статі, без віку, конопляний демон психоаналізу в alparagatus

немає в неї запаху, тому й говорити нема про що жовтень, 13, вечір tola la esperanza26

23 Карен Бліксен – датська письменниця (1885 – 1962). Писала романтично-фантастичні новели (прим. пер.). 24 Анаїс Нін – американська письменниця (1903 -1977). Відома своїми еротичними романами і щоденником, який вела понад 60 років (прим. пер.). 25 altitude poеtique (фр.) — тут: про високе. 26 tola la esperanza (ісп.) — вся надія.

Page 363: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

363

феліпе каже, що дружка неможливо знайти в інтернеті, як неможливо купити книжку в магазині, справжні книжки бувають зваленими в кутку на горищі орендованої на літо розсохлої дачі, або стоять у коробці з написом papel y cartyn у бібліотеці санаторію, куди ти влаштувався сторожем, або на столику кафе, в коричневому шурхотливому пакеті, забуті кимось, хто побачив когось потрібного — за товстою скляною стіною, під дощем, надворі — і помчався навздогін, смішно натягнувши піджак на голову

у феліпе волосся, як два скуйовджених сорочих крила, напевно у

нього десь є секрет з монетками, запонками і розгладженою нігтями фольгою від шоколаду

я показав йому той самий сайт — дві тисячі Кохань, — і він довго водив пальцем по екрану, як по зашарпаній книжці з малюнками, а я дивився на його потилицю, стоячи в нього за спиною

я міг би розповісти йому про скрипку-восьмуху, мовчазного

цілувальника, місячну аскорбінку, відвологлу піанолу, паперові панамки віршиків, і про те, як погано розказані спогади змінюють минуле, а погано вигадані — майбутнє

я дав йому половинку свого мондоньєдо27 і погладив по голові жовтень, 14 я отримав відповідь, точніше, дві відповіді одну від красивого хлопця, лукаса, він живе на мальті і

робить по три помилки в кожному слові це хороше місце, там жила німфа Каліпсо, а ще апостол Павло

жив там три місяці лукас працює в сен-джуліані, не сказав ким, пише, що на

фотографії я схожий на його вчителя історії, я міг би бути його вчителем, я, здається, проходив історію в університеті

міг би поїхати на мальту і стати його вчителем, міг би вчити його

може ще не пізно

27 Мондоньєдо – місто і іспанській провінції Луго, на річці Масле (прим. пер.).

Page 364: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

364

це він! це він, я його відразу впізнав! він снився мені в лікарні, а

потім ще лікар казав, що він був fantaseo — як це сказати? — плід уяви,

але я знаю, що мені сняться справжні люди, а не плоди на фото в нього щоки сливового відтінку і персикове волосся,

мабуть, його батько фінікієць, а мати норманська принцеса! другий лист — від дівчини, я пам'ятаю лише першу фразу: любий морасе! дарма ви гребуєте… далі я не читав

дівчата беззвучні, вони лише відбивають наші слова, ніби туга

стіна в залі для сквошу28 у лікарні була така зала, вранці там грали лікарі і сестри, я теж

хотів, але сказали, що це агресія і мені не можна жовтень, 17 Лікар Дора звеліла мені користуватися Великими літерами і

Крапками. Це дуже неприємно, великі літери роздуваються і не дають

можливості словам дихати, а крапки ніби застрягають у них у горлі, але все ж таки я спробую.

Написав ще один лист Лукасу. На вчорашній він не відповів, але була неділя. У нього, мабуть,

немає грошей на Інтернет. Я багато читав у ці дні. Тепер знаю, що назви островів походять від слів мед, камінь і перець, а один острів називається Аудеш просто так. Лукас розмовляє мальтійською. Це така англійська з шепотінням, бризками і стисненням у грудях. Я прочитав, що на Мальті був єврей Варрава, котрого кинули в киплячий котел, в який він збирався кидати турка Калімату. Чи губернатора Фарнезе. Чи навпаки. Варрава мені сподобався, він пив настій з маку з мандрагорою і міцно спав. Всі думали, що він помер, а він лежав за кріпосною стіною. І ще там був найстаріший у світі храм, називається Джгантія. Якщо дивитися на план, то схоже на двох товстих жінок, і вхід до храму через це саме місце. Там взагалі

28 сквош – гра. Грають спеціальними ракетками і м’ячиком на спеціально обладнаному корті для гри (прим. пер.).

Page 365: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

365

багато товстих жінок, богиня в них була також товста і без голови. Звали Сансуна29. Голова зберігалася окремо, її прилаштовували жерці, коли було потрібно.

жовтень, 18 Один клієнт вночі шукав якусь статтю в мережі. Я носив йому

каву і змінював попільнички. Потім він її роздрукував, за двісті песет за сторінку казав, що купує тут тишу. Казав, що вдома не може працювати. У мене був дім, і наш батько там працював. Це було одного разу влітку, коли він був ще живий. Я пам'ятаю його стіл і машинку жовтогарячу, на столі товсте скло, під ним папірці з телефонами, старі рахунки, квитанції. Дивне таке слово — квитанція! Воно від латинського слова quietus походить, це означає тихий.

У кабінеті завжди було тихо. Батько працює! казали мені, і я сідав на підвіконні з книжкою і мокрими ягодами у мисці. Або ще хліб з маслом і цукром. Справжній блокадник, казала няня, смачніше за хліб нічого не знає.

Ще няня казала — касатик, і я думав, що це від слова косити, одне око в мене трішки косило, потім це минуло. Виявилося, що від слова коса — хлопчики з косою, густою, переконливою косою, в давнину вважалися гарними, ось чому. У Лукаса є коса. Не знаю, чи густа, фотографія не дуже хороша. Лукас — касатик.

жовтень, 19 здійсниться все, можливість чого заперечував30 я поїду на мальту, дарма я заплатив сеньйорі пардес сорок тисяч

наперед зараз лише половина жовтня, вона мені не поверне, нічого і

просити

29 Сансуна – богиня-велетень (прим. пер.). 30 здійсниться все, можливість чого заперечував (лат.) — цитата зі

«Скорбот» («Збірник елегій»; кн. 1; VIII: 7-61) Овідія (43 до н.е. – бл. 18

н.е.).

Page 366: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

366

ще доведеться платити за синю чаплю і пропалену скатертину — галійське мереживо з білими птахами, у неї скрізь птахи, і сама вона схожа на вічну птахівницю

так і бачу її в крохмальному чепці а-ля Ізабелла кастильська феліпе каже, тільки бовдури літають літаками на мальту ходить

круїзний пароплав, каже він, заразом побачиш рим і монте-карло, я подивився в комп'ютері, дев'яносто шість тисяч песет! ніяк не можу звикнути до нових грошей, хоча старих два і трішки років немає, багато хто тут рахують в тисячах, а потім виправляються, значуще посміхаючись

приятель феліпе миє посуд на голден прінцесс, він поговорить з ним у вівторок, можливо в них знайдеться місце для тригрошового пасажира

феліпе і лукас грають в небесах у чотири руки, а я сиджу на підлозі і тихенько натискаю на педаль

жовтень, 22 gra-a-a-acias a la xuda que me ha da-a-a-ado tanto іспанська професор мене полюбила вчора вона поїла мене чаєм крутила платівку свого мертвого

чоловіка платівка квоктала, у вчительки тремтіла усмішка плями в її хрестоматії схожі на чорнильні, але це вино Так. Великі. Великі. Сеньйора Пардес зі складчастими повіками мене ненавидить. Я

прокидаюся ночами і їм вівсяне печиво. Скрізь крихти і в ліжку також. А ще я розбив її чаплю, синю, випадково. Вона зібрала чаплині шматочки у фартух і понесла їх навіщось. Що вона буде з ними робити?

без дати на фото у лукаса волосся кольору перестояного меду а ще буває

крушиновий мед, мутно-коричневий з прозеленню такі в лукаса очі я домалював йому бджолині радісні вуса і брови

Page 367: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

367

у таких хлопчиків не буває порожнистих долонь і плаского голосу не буває та й хлопчиків таких не буває, отямся, мо жовтень, 23 про що я думаю? якого біса я простирчав половину ночі в цьому

барі боадос, надихався до запаморочення м’ятним димом деніел, ніякий він не деніел, вони всі тут біляві луїси, оливкові

хосе марії з клепаними батогами, козирними дамами у шкіряних рукавах, ваша дев’ятка бита, бита, бита

хлопці кажуть, якщо я закохався у хлопця, то я повинен знати, як це робиться

деніелчияктамйого провів мене до кімнати за баром: кушетка, як у психоаналітика у фільмі вуді аллена, шотландський плед з довгим ворсом, два стільці з віденським вигоном, я й не знав про таку затишну місцинку

tranquilo, hombre, це готель для каталонських мачо, сказав він,

розстібаючи сорочку, від нього пахло знайомо, але невпізнанно ― чи розігрітою літаковою резиною, чи тліючим листям, він розстібався, як годувальниця, я подумав, що зараз він витягне груди з корсажу і піднесе до мого рота на рожевій відмитій долоні, а потім ще почне присипати мені між ніг аптекарським тальком

бачиш ― сказав він, стягуючи тужаві джинси з голих стегон ― які вони в мене круглі! ніби королівські

булли! не вистачає тільки червоних шовкових шнурків або сірої конопляної мотузки, подумав я, смертельні булли присилали на конопляній мотузці, а твої схожі на погану звістку більше, ніж на царську милість

ma non troppo! обережніше! чому я заговорив з ним італійською? інколи я згадую мови, котрих ніколи не знав, інколи говорю не своїм голосом, тріскучим, як шорсткий запис довоєнного тенора

ти милий, милий, muy simpatico, стверджував деніелчиможенеденіел, не засмучуйся, це від поганої трави, побачимось завтра у твоїй квартирі? знав би він, що то за квартира,

Page 368: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

368

думає, що я переодягнений англієць, мисливець за пімієнтос дель пікільо, сан-жозепський роззява в пошуках загубленої бутифарри31

це все мій акцент! Ніхто не чує в ньому російського запаленого піднебіння, онімілої увули, припухлих зв'язок, з такими зв'язками можна співати cante andaluz, каже моя каталонська професорка джоан жорді

ваша мембрррана звучить суххестивно, дорррогий морррасе, каже лікар дора

жовтень, 24 прочитав сьогодні, що слово гетто від італійського слова

плавильня походить євреї у венеції поселялися в районі плавилень, тобто їх селили,

ніхто їх дуже й не запитував плавильня ― гарне слово, в ньому є вільнюс, і плавний, і lovе, і

навіть авель а ще плавильня ― це зміїне слово таршиш, тут неодмінно

задіяний фарсис фінікійський, де срібні копальні, а звідти в три роки раз приходив фарсійський корабель, що привозив золото і срібло, і слонову кістку, і мавп і павичів32, а може, і не фарсіс ніякий, а тарсісс, іспанська гавань, куди біг іона33, а той, від кого він біг, зробив на морі сильний вітер і правильно зробив

а ще з мільтона згадав ось це, про пекельні ворота: звідти, немов з жерла плавильні, йшов чорний дим34

і російське ще: і вона відімкнула криницю безодню, - і дим повалив із криниці, мов дим із великої печі35

31 бутифарра — смажена свиняча ковбаса, що виготовляється в каталонському місті Жироні (прим. пер.). 32 ... в три роки раз приходив фарсійський корабель, що привозив золото і срібло, і слонову кістку, і мавп і павичів... ― Третя книга Царств (Х: 22). 33 іспанська гавань, куди біг іона... ― «...і встав Йона, щоб утекти до Таршішу з-перед Господнього лиця ...» (Книга пророка Іони. 1:3). 34 ...звідти, немов з жерла плавильні, йшов чорний дим... ― Цитата з «Втраченого раю» Джона Мільтона.

Page 369: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

369

бувають слова, значення в яких чіпляються одне за одне, ніби блискучими гачками

у моєї няні був у зінгері36 ящичок з такими ― чорними, на диво красивими і непотрібними

так і не дізнався, навіщо вони жовтень, 27 лукас пише, що на мальті п'ють черешневе вино, домашнє він купує його на базарі в марсашлоці скільки чудових ш в цих словах у барселоні багато а, ялл, і рр сьогодні йшов на рамбла десанта моніка, ще є рамбла капуцинів

і дель студіо, багато рамбл рамбла арабською це усохле русло, то значить, що всі ріки тут

колишні приємно думати, що йдеш по чистому, сухому дну без дати суботній ранок, порожнє, сиве небо, в місті тихо, лише

молоточки чутно десь високо, на будівельному риштуванні ― але близько, ніби біля самих скронь ― наполегливі й прохолодні

у дитинстві в мене був улюблений звук ― натискаєш на педаль батьківського піаніно, не торкаючись клавіш, лише педаль, і воно ніби зітхає, хрипло, ніби старий пес, але це потрібно робити рукою, лише рукою, тобто треба бути дуже маленьким і сидіти на підлозі

листопад, 1 про що я думаю? про мальту думати про мальту ― це ніби стояти за спиною у людини, котра

ще не знає, що ти повернувся дивитися, як вона переставляє книжки чи миє посуд ти намагаєшся не дихати і чекаєш, коли вона обернеться, але

вона вже відчула і навмисно не обертається

35 ...і вона відімкнула криницю безодню, - і дим повалив із криниці, мов дим із великої печі... ― Цитата з Откровення Іоанна Богослова (Откр.ІХ:2). 36 зінгер – німецька швацька машина (прим. пер.).

Page 370: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

370

ти знаєш, який у неї зараз вираз обличчя час стає точнісінько як плаваючий сніг у скляній іграшці у скла така приємна важкість і всередині марципановий

будиночок листопад, 2 ВЕЛИКІ!!! Лукас запитує, чому я називаю себе Морас. Це довга історія, хоча, можна і коротко. Моrаs ― це іспанська

ведмежина. Точніше ― ожина, але різниця лише в сивому нальоті на тугих синяво-чорних ягодах.

Ні, ще є різниця: ожина любить залиті сонцем береги, а ведмежина ― гостру осоку і вологий мох.

Безсумнівно, я ― ведмежина. Я пов'язаний з нею рунічною мильною мотузкою, адже моя руна ― дубова, ожинова, ведмежина thоrn37.

Я пов'язаний з нею тим же колючим соковитим стеблом, що й шалений Жан зі своїм дроком38.

З тих пір як я в Іспанії, я ― Морас. Точніше, Zamzamoras, але багато хто називає мене Морас або просто ― Мо.

Бо ж Zarza нагадує Zamza39 , а це нам недоречно. Латунна латина побрязкує в пам'яті: мора ― це проміжок часу.

Найменша одиниця часу в античному вірші. Чотири мори ― це стопа дактиля. Три мори ― стопа хорея. Вісім мор ― плоскостопість і білий квиток.

Якби тут був Єжи, мій віленський товариш, він сказав би, що

Мора ― ніяка не пауза, а істота з двома душами ― породження слов'янського млосного сну, ― чия недобра душа з'являється лише вночі. У Мори прозоре тіло, довгі руки і ноги, Мора схожа на комара 37 thоrn (англ.) – колючка (прим. пер.). 38 ... що й шалений Жан зі своїм дроком – мається на увазі франзуцький письменник Жан Жене (1910-1986); прізвище Gеnеt перекладається з фр. як «дрок» (назва куща родини бобових). 39 Zamza – мається на увазі Грегор Замза, пресонаж новели Франца Кафки «Перевтілення».

Page 371: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

371

чи нічного метелика, вона приносить зло всупереч своїй волі, але вберегтися від неї легко ― не потрібно навіть втикати голку в поділ чи підставляти дзеркало ― потрібно лише сказати: приходь вранці, дам тобі хліба та солі.

Якби тут був Єжи, мій віленський товариш, він так і сказав би.

Але його тут немає, і я живу на каві і сухарях. без дати деякі речі намацуєш з прикрістю, ніби вимикач біля дверей,

наосліп, у незнайомому готельному номері та ось же він! спалахує світло, і ти забуваєш про вимикач ―

тепер ти знаєш, де він, і легко відшукаєш його у темряві зі словами відбувається навпаки: варто побачити їх внутрішню

будову, намацати кнопку, як значення розпливається біда людини ― це уявне знання, каже монтень знання ― ось де загибель поета, кажу я, викриті слова тягнуть

шию донизу, як мішок з річковим камінням листопад, 3 моя хатня господиня збожеволіла вона хоче вишити мені подушку подушечку, як казала моя няня запитує, що я хочу там бачити: багряні маки, котика чи напис вигадав напис для подушки: I shut my eyes and all the world drops

dead40 сеньйора пардес замахала руками і пішла на кухню листопад, 4 у валійців у мабіногіоні41 було три войовничих персонажі

божественного походження, не пам'ятаю, як їх звали

40 І shut my eyes and all the world drops dead – рядок з вірша

«MadGirl'sLoveSong» поетеси Сільвії Плат (1932-1963), що покончіла

життя самогубством. 41 Мабіногіон – традиційна назва, що додається до циклу валійських повістей, створених переважно в середньовалійський період (прим. пер.).

Page 372: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

372

проте пам'ятаю, як звали дружин: och - на жаль, garim - плач і diaspad - крик

і як звали слуг: rwg - поганий, gwaeth - гірший і gwaeihaf oll – найгірший

ось я й думаю: щоб стати по-справжньому войовничим, достатньо оточити себе подібними людьми і божественне походження тобі не допоможе

листопад, 5 Коли я лежав у лікарні, там була темно-руденька дівчинка. Пія.

Вона хотіла померти. У неї в палаті було все пластмасове. Навіть оправа в дзеркальця. До неї приходило багато людей: мама, батько і різні красиві кузини. Від Пії пахло ваніллю, як від свіжої плюшки, вона ходила коридором у білому шерстяному халаті з вишитим кроликом на кишені. Раніше, коли я лежав в іншій лікарні, нам не дозволяли носити свій одяг і ходити по коридору з дівчатками. Дівчат там не було, лише підстрижені тітки, зовсім старі. Лікар сказав мені, що Пія невдовзі випишеться, поїде додому, і я вирішив подарувати її що-небудь на пам'ять. Намалював її портрет у профіль і приклеїв пасмо волосся до малюнку. Свого, тому що до Піїних ніяк було дістатися. А на місці ока приклеїв синій шматочок скла від розбитого термометра, я його ще раніше знайшов у процедурному кабінеті. Малюнок я підклав Пії під двері. Це було пізно ввечері, вже розносили снодійне. Вранці вона не вийшла до сніданку, і я поніс їй тацю з какао і печивом, у нас це дозволялося. Можна було ходити в гості і таке інше.

Я дійшов до її дверей, не розхлюпавши ні краплини, хоча

підлога була слизькою, її щойно помили. Двері у Пії не відчинялися. Я поставив тацю на підлогу. На вечері її також не було і назавтра також. Сестра Робі відмахнулася, коли я запитав. Лікар зробив здивоване обличчя, і я більше нічого не став запитувати. Коли люди роблять такий вираз обличчя, я боюсь запитувати. Потім я забув про Пію. Тепер лише згадав. Можливо, її взагалі не було.

Page 373: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

373

листопад, 7 echador безгрошів’я виє у кам’яній трубі, ніби червоноока банька42, з-під

дверей дме, я не висипаюсь і змарнів неабияк сьогодні в кафе, де я подаю рогалики і пиво до млявого

інтернету, оливкова дівчина подивилася на мої черевики, а в очі, як раніше, не подивилася

одягти б мені крохмальні підтяжки та й бити в барабан: так більше продовжуватися не може! а потім поїхати в поперечному розрізі трамвая

але це вже хтось раніше сказав, здається листопад, 11 Ось Феліпе каже, що брат мене не любить, тому що не пише і не

висилає гроші. Мабуть, у нього самого немає, сказав я Феліпе, а він посміхнувся. Але якби він не любив мене, мій старший брат, чи відкрив би він мені свою таємницю, справжню таємницю — таємницю, що варта усіх моїх секретів, колишніх і сьогоднішніх.

Одного разу, коли ми з батьками — батько був живий, і навіть мама була жива — жили на дачі під Анікщай, брат покликав мене на пляж рано вранці, всі в будинку ще спали, тільки няня поралася на веранді зі старим мідним кавником, звідти тягло ледь підгорілою гіркістю і свіжим хлібом, мені страшенно захотілося кави, але піти з братом — все одно куди — було таким сліпучим рідкісним щастям, що якби я упустив його, я собі цього не пробачив би, мабуть, і до сих пір.

— Чи вмієш ти берегти таємниці? — запитав мене брат, коли ми йшли до річки, похрускуючи терпкими сусідськими дичками, яблук було так багато, що тяжке гілля схилялося до самої землі, але сусідка однаково сварилася.

— Чи вмію я берегти таємниці?! — обурився я, зупинившись посеред дороги. — Та в мене повнісінький сад таємниць! І ще ніхто не знайшов жодної!

Брат скоса подивився на мене і похитав головою, ми пішли далі, він мовчав і гриз яблука, я весь тремтів від знайомого передчуття, точнісінько такого, як вранці першого січня, коли йдеш у вітальню

42 банька (діал.)— очне яблуко (прим. пер.).

Page 374: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

374

дивитися подарунки, я тоді навіть їсти не міг, хоча вранці буваю страшенно голодним, просто, як звір

— Бачиш? — Він сів на пісок біля самісінької води і показав на виразний відбиток тіла на піску, тільки не людського, а з крилами, навколо відбитка були викладені три ряди маленьких камінців і сухих гілок.

— Тут був янгол, — сказав він, дивлячись на мене і трішки насупився, мабуть, йому довелося себе пересилити, щоб розповісти мені таке. Я теж сів і почав вдивлятися.

Крила залишили відбиток тонкий і майже непомітний, кілька білих пір’їнок втиснулися в пісок, я взяв одну і подув, вона трішки пролетіла, впала у воду і загойдалася біля берега.

— Ангел? — перепитав я лише для того, щоб вимовити це слово.

— Ангел, — кивнув брат. — Інколи вони спускаються сюди, щоб подивитися з землі на небо. Не дивитися ж їм постійно з неба на землю. Він ще раз прилетить, я це точно знаю. Будемо останніми дурнями, якщо ми пропустимо таке. Уявляєш, подивитися в очі справжньому ангелу? В місті всі подохнуть від заздрощів. До того ж ангелам такого не дозволяють, так що вони ніби у самоволці. Доведеться стерегти. Я — вночі, ти — вдень. Годиться?

Я закивав головою, злякавшись, що він передумає. Передумувати він вмів швидко і немилосердно.

— Ти, головне, батькам, не розповідай, вони шум піднімуть, набіжать з дурницями, затопчуть тут усе. — Він легко піднявся і пішов матроською ходою в бік селища.

А я залишався сидіти. Минуло годин п’ять чи сім чи сто, але ангел не прилетів. Я вже з’їв припасені яблука і навіть знайшов у кишені льодяник без фантика, весь у хлібних крихтах. Смеркалося, я ходив по берегу туди й сюди, тремтів від холоду і нетерпіння, видивлявся ангела із заходу і брата зі сходу.

Пляж спорожнів, лише в дальньому його кінці якийсь дядько присідав, виблискуючи теракотовими гладкими плечима. Коли зовсім стемніло, брат прийшов з іншої сторони— з півдня, точніше, прибіг, червоний і захеканий.

— Швидко додому! — він взяв мене за руку і потягнув до лісу, щоб повернутися найкоротшою стежкою.— Батьки з розуму сходять. Няня плаче, по селищу ходить, шукає тебе.

Page 375: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

375

— Але ж ти сам сказав… а якщо він прилетить? — Я висмикнув руку й опирався як міг.

— Не прилетить! — Брат мотав головою. — На заході вони зазвичай зайняті. Листи розносять. На заході у поштарів найбільше роботи. А через годину я сам сюди повернусь, чесне слово!

І він повернувся. Я знаю, я заходив до його кімнати близько десятої, там нікого не було, лише згорнуте покривало — мій брат поважав традиції і все робив правильно, навіть з дому втікав, як у книжках. Залишаючи опудалко.

Вдома мені гарно влетіло, і з тих пір я намагався приходити до заходу, хоча не був упевнений— і це мне мучило, — що ангел не прилетить саме в ці півгодини, під час зміни караулу. Відбиток на піску давно стерся і камінці роз’їхалися, але я пам’ятав це місце і час від часу підмальовував паличкою незвично круглий, розлогий контур.

А потім літо закінчилося і ми поїхали в місто. Одного разу я намагався повернутися в Каралішкес — до

Анікщай на запиленому автобусі і потім сорок хвилин пішки, — але на пляжі, на тому самому місці, сиділи тітки в сарафанах і сміялися з лисого засмаглого супутника, котрий стояв на круглому камені на одній нозі, зображуючи чаплю чи якусь там пташку, у тіток блищали червоні обличчя, і роти були червоні, і в них тремтіли червоні язики.

На газеті перед тітками стояла пляшка з товстого скла і лежала напівмертва риба. Риба теж тремтіла — зазубреним хвостом, майже непомітно.

Не варто було й думати, що ангел наважиться зазирнути сюди найближчі сто тисяч років. Я б на його місті не зазирнув.

листопад, 11 жінку можна боятися і тому не мати можна мати і від того боятися і з травою так само, і звісно, з револьвером, а ось з талантом —

як із запрошенням на відкладену смертну кару прийшов, а про тебе забули стоїш у калошах щастя, трохи збентежений, і чуєш, чуєш, як з

порцелянового солдатика перетворюєшся в завзяту балерину

Page 376: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

376

листопад, 11, вечір прочитав у лоджа, що кажани діляться випитою кров’ю з

друзями, котрим на полювання пощастило менше: плюють їм у горлянку, прости господи

цілу ніч снився один мій старий приятель листопад, 12 написати роман-сувій, як статут благословінь: розгортається

повільно, поступово обвуглюючись, і зрештою розсипається вщент, на очах у читача чи ні — мідний сувій, зі словами чотири і золото, надряпаними завзятою кумранською голкою

читачу доведеться розпилювати його на шматки, як манчестерському інженеру боудену

чи ось — роман-зіппер за ходом дії м’яко розчеплює гачечки сенсу, залишаючи читача в

здивуванні, з розстібнутою парадигмою або взагалі не писати, а піти і напитися з феліпе у дзеркалі не обличчя, а млявий листопад з червоним висипом,

блідий, як курсив перекладача листопад, 13 Коли я лежав у лікарні минулого разу, все було інакше. Люди в

лікарні прозоріші за тих, що надворі. І ще — там можна було малювати і постійно давали пастилки. І гарячі булочки з корицею. О п’ятій годині їх приносили відразу для всіх у кімнату для ігор. Лише замість чаю наливали сироп, в’язкий і тяжкий для пиття, горобинового терпкого кольору. Предмети в лікарні закінчувались ласкавими шепотливими суфіксами. Щоб не порізатися. Мені приносили малюночки для розмальовування і новенькі олівчики з круглою стругачечкою. Я малював на зворотному боці все, що приходило в голову, білим по чорному. Білий олівець притягує погляд. Малюнки були так собі. Пташки і рибки. Інколи — зебри, цих приємно розмальовувати через рівні монотонні смуги. Людей мені не давали, я їх розмальовував в іншому місці, малював великі бузкові очі і роти на фотографіях артистів у приймальні. У приймальні можна було сидіти вночі, коли чергувала чорна сестричка. Добра Робі з перлинками у вухах. За фотографії мене

Page 377: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

377

потім сварили, але не Робі, інші. Робі до мене прихильно ставилася. Один раз я зіштовхнувся з нею у дверях своєї кімнати, аж вдарився об неї, виявилося — у неї груди схожі на свіжий хліб і від волосся пахне мастикою. Так пахла підлога у нашому будинку. Мій брат надягав на ногу стару щітку на ремені і катався кімнатами, розспівуючи щось старе з Білла Кросбі. Я не люблю джаз. Провізорська латина, цей ваш Луї Сачмо Діппермаус.

листопад, 14 la glace sans tain43 у феліпе є друг, володар розмоклих сірників, у нього мерзлі

лисячі чоловічки і на краватці вишиті ключки для гольфу він дується, роздумує про бретона, посмоктуючи з чарки

полинову гіркість, вдивляється в мене, ніби в кришталеву кулю44 — чи ні, як в бретонівське скло без амальгами! — то дзвонить додому, ніжно намагаючись перекричати саксофон, у нього там мама-дівчинка, не інакше, хоча — хто зараз читає сарояна? любі мої, пара нестерпних ледарів, залишив їх ночувати на кухні, постелив їм своє пальто і хазяйське дівоче покривало в азаліях

про що я думаю? моцарт у плеєрі колеться скляним плавником, бріттен — як підсумок вичитування, ледь тепліє, м’яко тліє, чищу зуби у навушниках, друг феліпе пританцьовує у ванній, чому ти йдеш спати один, гальєго? запитує він

справді — чому? сміється на кухні феліпе, малярію і депресію в Іспанії лікують під ковдрою, а ти тепер в Іспанії, в самому її осередді

листопад, 16 Сеньйору Пардес звуть Маріяхосе! листопад, 17 Вчора мене мучив опівнічний англієць. Він був майже

безбарвний, лише трішки підфарбований рожевим. Як довоєнний

43 la glace sans tain (фр.) — скло без амальгами. Мається на увазі «Прозоре скло» (1919), сюрреалістичний текст, написаний Андре Бретоном з Філіппом Супо. 44 кришталева куля – атрибут ворожки.

Page 378: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

378

знімок. Він хотів какао, гаряче какао з пінкою. Вночі у нас подають тільки каву, воду і булочки. Ну ще шоколад, якщо збігати в магазинчик Серрано навпроти. Англієць називав мене Карлосом і викликав кожні десять хвилин, щось у нього там не грузилося, не ладналося, і він постійно хотів какао. Мабуть, він чекав ранковий поїзд на Ліон і не хотів йти до готелю через економію. Наше кафе неподалік від вокзалу. Я настругав йому в каву шоколадку складаним ножиком і додав молоко. Вийшло чудово. Пішов о четвертій, не залишив чайових, забув тільки газету з мокрими плямами від чашки або навмисно кинув.

Між третьою та сьомою ранку рідко хто заходить, я зробив собі каву — за новим рецептом — і сів читати газету англійця. З газети випала листівка з репродукцією Караваджо. Усічення глави Іоанна Предтечі. Знизу було сказано, що картина висить в каплиці кафедрального собору, а собор стоїть посеред Ла Валетти. Зворотна адреса на листівці була мальтійською — до запитання, якомусь доктору Расселу. Від цього в мене похолодів хребет. У мене завжди від такого похолов хребет, хоча таке стається часто-густо, і пора вже до цього звикнути. Адреса одержувача була в Лондоні, саму ж листівку я читати не став, це незручно, хоча страшенно хотілося. Тобто, я спочатку не став. А потім не витримав і прочитав. В ній йшлося про експедицію і про те, що цей доктор Рассел отримав звістку від якогось професора — мабуть, це і був мій англосакс — і відповідав цьому. Ще щось про розкопки, погану погоду і труднощі з робочою силою.

Я відразу ж сів до комп’ютера, написав лист і роздрукував шифром Sylfaen, це мій улюблений, він трішки тремтить перед очима. Судячи з того, що я зміг йому написати, англійську я, принаймні, пам’ятаю. Я написав цьому безіменному чоловіку (на листівці були лише його ініціали), що мені дуже потрібно на Мальту. І що я робоча сила! Дуже робоча! Візьміть мене на Мальту, написав я йому, ну, будь ласка, чого вам це варто. Я буду готувати вам какао з пінкою кожного ранку, написав я йому. Я йому все написав — про нас з Лукасом, про мою неправильну пам’ять і про те, що буніто Феліпе називає потьмареннями, а я думаю, що це від таблеток, котрі лікар наказує пити, хоча й каже, що у мене все sta bon, sta bon, якби не таблетки, я давно згадав би всі мови і ще безліч різних речей. А коли я прийшов додому, виявилося, що сеньйора

Page 379: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

379

Пардес (Маріяхосе) вишила мені подушку. Білі бісерні літери на бузковому фоні. El mal escribano le echa la culpa a la pluma45.

Що вона хотіла цим сказати? листопад, 22 сьогодні всі мерзнуть, недарма листопад закінчується, а мені

спекотно — прийшов на недільну роботу в майці і сандалях на босу ногу

ти — хейока! сказав мені господар це така людина в племені, яка робить все навиворіт коли у всіх падає листя, у нього окочуються вівці (це один поет

сказав, тільки про інше) він може сунути руки в казан з киплячою юшкою і кричати, що

мерзне, а може й справді, мерзне? цей аргентинець, мій господар рікардо, знає багато різних речей

про розмови з мертвими мій лікар у тутешній лікарні був теж із цих країв, тільки він

чілієць, він пояснив мої сни, казав, що я бачу інше життя через дірку в стіні теперішнього

я думаю, він був трішки божевільний чим ближче до вогняної землі, тим голосніші голоси духів без дати отримав лист від професора, його звуть оскар, а ще — тео форж,

і він мені відмовив я так і не зрозумів чому а мені так хотілося копати для них мальтійські катакомби або

печери на острові гозо, де монастир бенедектинок, я його бачив на листівці, монахинь туди впускають і не випускають потім цілих п'ять років

вони там, мабуть, люблять одна одну, не можна ж зовсім без любові! можна до них прокрастися і полюбити їх усіх, жити в них у

45 El mal escribano le echa la culpa a la pluma. — іспанська приказка; російський відповідник: поганому танцюристу і ноги заважають.

Page 380: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

380

окремій келії, спати на соломі, і щоб приносили молоко і хліб, жаль, що я не люблю жінок, було б весело, про жінок я згодом напишу

лукас пише, що хрін з нею, з експедицією — це тільки звучить так, а насправді — глина і черепки на три місяці і ще їжа з пластикових коробок, він пише, що на кораблі мені буде краще, що там багато англійців і, мабуть, навіть росіян, але ж я не англієць і, здається, навіть не росіянин

а хто я? листопад, 23 мене візьмуть на пароплав голден прінцесс технічним асистентом це означає в ресторані на побігеньках або прибирати каюти старший помічник сказав, що у мене — гладка! круїзна!

фактура! навіть папери не став дивитися, зелений паспорт повертів ліниво і відклав убік

сеньйора пардес подарувала мені кругле залізне мильце для

відмивання поганого запаху, тепер я озброєний до зубів залишилося три пари залізних черевиків зносити і три проскури

залізні з'їсти а якби ще сорочку сталеву на всі ґудзики застібнути, то жодна

змія до тебе не торкнеться, якщо ти не коваль ілмарінен46 без дати лукас пише, що зустріне мене у валетті, в порту я побачу лукаса, лукаса ex nihilo, медового незграбного лукаса

in vitro, золотисту цибулину його голови, аполлоновим луком вигнуті вуста, місячний камінь під лукавим язиком, нещастя моє, козуб для ведмежини, та що там — безлюдна морська затока, де лише убіквісти47 витримують, евригали48 й еврибіонти49

46 Ілмарінен — у фінській та карельській міфології та епосі культурний герой і деміург, коваль. Своїми руками виковує небосхил, світила, плуг та ін. (прим. пер.). 47 убіквіст (від лат.) — види тварин і рослин, які здатні жити в різноманітних умовах навколишнього середовища (прим. пер.). 48 евригал — водний організм, що витримує значні зміни солоності і хімічного складу середовища (прим. пер.).

Page 381: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

381

це так вірогідно, як лемовська сонатина сі-бемоль, що виконується шрапнеллю на двірській кухні

феліпе сміється: мальтійський клімат хороший для масонів та єзуїтів, а для російсько-литовських студентів у вигнанні справжня нудота

я не у вигнанні я — убіквіст!

НАШ ГІСТЬ

Ольга Серейська, філолог (Київ - Москва)

БЫТОВОЙ ГЕРОИЗМ

Как-то, когда я была в гостях у моей тети, прибежала из школы ее внучка-второклассница Катька и с порога объявила: «Я тут, типа, полдня ничего не ела. В общем, короче, бабушка, есть хочу». На бабушкин вопрос, что именно она хочет «короче» - меньше есть, что ли? – Катька обиделась, и пробурчала, что бабушка прекрасно все понимает, только вид делает, а бабушка спокойно ответила, что она вовсе не делает вид, а на самом деле хочет услышать обычную человеческую речь. Но, поскольку, конечно, ни одна бабушка не оставит внучку умирать с голоду, мы тут же все сели за стол, а я вспомнила, как в детстве была свидетельницей одного героического поступка.

Вообще-то есть два вида героических поступков. Первый – когда мы лежим на диване, вместо того, чтобы вымыть посуду, и ждем, что в конце концов вид этой грязной посуды так надоест маме, что она вымоет ее сама. При этом мы смотрим героический фильм, и думаем, что, если будет пожар, мы обязательно бросимся кого-то спасать из огня. Хотя бы кошку. И эта прекрасная мечта о спасении кошки помогает нам лежать на диване со спокойной совестью – ведь впереди у нас такой замечательный подвиг.

49 еврибіонт (від грец.) — організми, що можуть жити при значних змінах умов середовища (прим. пер.).

Page 382: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

382

А второй тип героизма можно условно назвать бытовым. Потому что он заключается в том, чтобы сейчас, сию минуту сделать то, что от тебя требуется. Иногда что-то очень простое. Встать утром по будильнику, а не от бабушкиного взволнованного: «Ты, что, опять опоздать хочешь?» Вынести мусорное ведро. Сесть за уроки сразу после обеда, а не тогда, когда мама, придя с работы, с робкой надеждой спрашивает: «Математику сделал?» Или, например, заговорить по человечески… и проговорить так всю жизнь. Вы скажете – это уж слишком? – лучше кошку спасать…

А вот послушайте… У нас был замечательный учитель истории, Михаил Семенович.

Наши девочки поздравили его даже на 8 марта – вместо нелюбимой учительницы химии – на ходу выдумав в качестве предлога текст: «Михаил Семенович, вы нам не только папа, но и мама». Кстати, я вовсе не была в восторге от нашей нудной химички, но когда увидела, что она выходит после уроков из кабинета всего с одним букетом в руке, у меня как-то сжалось сердце. Но это из рязряда более сложных вещей, а ведь мы собирались поговорить всего-навсего о бытовом героизме. Ну да, всего-навсего…

Михаил Семенович рассказывал про Древнюю Грецию, и перед нашим завороженным взглядом брел Диоген, днем с фонарем разыскивая человека, плакал Ахилл над телом друга Патрокла, философы рассуждали о смысле жизни и вежливо выслушивали друг друга, вместо того, чтобы попросту обозвать соперника «дураком». И когда пришлось расстаться с Грецией, и перейти к более жесткому и хладнокровному Риму, у меня было глубокое чувство личной потери… как будто я месяц жила в прекрасном мире, а теперь должна покинуть его навеки. Но и Рим оказался интересен.

Была только у нашего историка привычка – подыскивая наиболее точное и не банальное определение, он бормотал «и тут… это самое…» Нельзя сказать, что это нам так уж мешало – сами мы изъяснялись намного косноязычней. Но при всей нашей симпатии к нему мы были довольно ехидны, и «Это самое» стало его прозвищем, о чем он, конечно, до какого-то момента не догадывался. И как-то мои одноклассницы подсчитали, сколько раз он произнес «это самое» за урок. Оказалось изрядно. Именно его внимательное и дружеское отношение к нам как будто снижало

Page 383: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

383

барьер, который обычно был между учителем и учениками (попробовали бы мы так подойти к ругавшей нас «безголовыми» директрисе). После урока девочки столпились у его стола и объявили: «Михаил Семенович, а Вы знаете, что за сегодняшний урок Вы повторили «это самое» тридцать раз?» Не помню, что он им ответил, во всяком случае, не рассердился. Но на следующем уроке это выражение просто исчезло из его словаря. Речь осталась такой же интересной, а «это самое» не прозвучало ни разу, и больше мы его от него не слышали. Не знаю, каких усилий и тренировок ему это стоило. Но это запомнилось мне так же, как герои Древней Греции. Даже, пожалуй, больше.

Потому что сражаться с настоящими драконами все-таки приходится не часто. А вставать по будильнику, мыть посуду, и, какое бы ни было настроение, разговаривать по человечески приходится каждый день.

ДОКАЗАТЕЛЬСТВО ОТ ПРОТИВНОГО

Несколько тезисов на тему того, что при изучении науки и культуры нельзя ограничиться

только украинскими достижениями в этих областях Я была упрямым ребенком, но я была маминым ребенком, и

потому маме удавалось находить доводы, которые действовали именно на мое сознание.

Вот один из них – на вопрос, почему нельзя высовываться из окошка автобуса, тролейбуса и проч., мама рассказала мне случай, смысл которого совершенно не зависит от того, было ли это на самом деле. «В Одессе, где народ, по преданию, отличается особой самоуверенностью, в трамваях вывесили таблички: “Высовыйте, высовывайте руки и головы! Посмотрим, что вы всунете обратно”»…

Мне пришлось очередной раз услышать – на этот раз от человека, преподающего литературоведение, что его упрекают в том, что он преподает и результаты исследований русской школы – ведь от этих москалей столько неприятностей и горя, зачем же мы будем их изучать. Итак, есть вопрос, и вопрос принципиальный,

Page 384: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

384

причем возникающий в разных областях культуры. Не стоит кипятиться, обвинять кого-то в безграмотности постановки вопроса… В конце концов, принцип – это принцип.

История полна горестных событий для всех народов; народа, не испытавшего порабощения, угнетения, не существует (попробуйте вспомнить). Но мы в данному случае говорим об Украине. Не будем сейчас обсуждать историческую точность всех обвинений, предъявляемых некоторыми украинскими деятелями России. (Скажем, при всем ужасе украинского голодомора то же самое терпели и исконно русские жители России (например, голод на Кубани). Были и украинские коммунисты, и революция прошлась кровавым колесом абсолютно по всем... Но, в той или иной степени, угнетение со стороны России было. Скажем больше – кто только не притеснял Украину и украинцев. Вряд ли можно счесть подарком судьбы вторжение Наполеона, от которого украинцы пострадали не менше русских. Притеснения со стороны Польши. Евреи-арендаторы. Гнет со стороны румынов и австрийцев. Первая война с Германией. Наконец, Вторая мировая. Сейчас находятся люди, которые считают, что лучше было бы, если бы победил Гитлер, но от сотрудничества с ним в конце концов отказались даже воины УПА.

Потому, не обсуждая подробно историю отношений Украины с другими странами, я просто хочу заметить, что если уж быть принципиальным, то во всем. Тем болем, в данном случае речь идет о людях, в том или ином роде профессионально занимающихся литературой. Думаю, именно им будет особенно близко утверждение, что принципиальность благородна лишь тогда, когда воплощается в жизнь. В данном случае для ее воплощения понадобится немного – два-три мешка из-под картошки.

Первыми туда, конечно, попадут Пушкин и Лермонтов; от Гоголя (такой это сложный случай!) по Соломонову правилу, придется выкинуть половину, и, само собой, туда летит русское литературоведение, в том числе Бахтин, Каспаров, Лотман… Но так как угнетали Украину не только русские по национальности, как же можно простить всем остальным?

Если вы занимаетесь литературой, то вероятно, в вашей квартире имеются книжные полки. И в наследство от интеллигентных родителей вам достались собрания сочинений

Page 385: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

385

Стендаля, Бальзака, томики Мопассана. А как же Наполеон? Особенно нехорошо со Стендалем, он ведь лично поучавствовал в наполеоновском нашествии. Так что, всех угнетателей – в мешок.

В юности вы интересовались немецкой философией, Кантом и Гегелем? Потратьте немного времени, пойдите в историческую библиотеку, и прочтите, что писалось о немцах в самых почтенных киевских газетах во время Первой мировой. И скорее, скорее в мешок! вместе с Гете, Гейне, и туда же обох Маннов – ну, в общем, вы же человек образованный, знаете, кто по национальности провинился.

Надеюсь, вы не любите Шопена и Моцарта, потому что тогда вам будет легче с ними расстаться. Если этих заносчивых поляка и австрийца любила ваша музыкальная и миролюбивая украинская бабушка – простите ей эту маленькую слабость – и в мешок.

С Ветхим Заветом все просто – что хорошего можно ожидать от этих евреев? Арендовали, брали проценты и т.д. и т.п. Правда, большая часть из них была такой же голытьбой, как и окружавшие их крестьяне, и пару раз были начисто перебиты казаками – но не будем уклоняться. Новый Завет тоже написан, к сожалению, не украинцами. А эти греки вовсе не так безобидны, как кажется. Когда мы празднуем Покров, как национальный праздник, мы может быть, не очень задумываемся над тем, что это праздник, когда греки, попросту говоря, побили наших. Потому что напавшие на греков славяне тогда еще были язичниками, а греки – христианами, и именно над греками распростерла свой Покров Божья Матерь…

Так что – в мешок Библию? А после Библии уже просто глупо вздыхать над Софоклом, Эсхилом и Еврипидом – вон у них какие потомки вредные.

Ну вот и место в квартире освободилось. Мешков набралось, в зависимости от вашей образованности, пять-шесть. Если есть свободный, можно, кстати, и японскую технику выкинуть – в войне с японцами многие украинцы воевали, и ранены были, и жизнью жертвовали…

Жалко? Но ведь принципы дороже… И на всякий случай свет выключим – с англичанами пока не

воевали, но кто знает, что у нас впереди, лучше уж не связываться с этим Эдисоном…

Ну, что дальше? Зажечь свечку украинской спичкой – только не

Page 386: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

386

той, на которой изображен украинский казак, их производят в России, в Череповце – и пойти мешки выносить? Немудрящую эту статейку не забудьте выбросить – у автора русско-еврейская кровь.

Вы спросите, зачем я пишу этот фельетонный бред? Все это намного ниже вашего уровня, вам даже мысленно трудно расстаться с Прустом и Гессе, а не то что выкинуть их на помойку? Да и русских не собирались… Кстати, в разные времена талантливым писателям почти всегда доставалось от своих же «патриотов» определенного толка. Вот строчки молодого Пушкина: «Бывало, что не напишу, / все для иных не Русью пахнет…»

Может быть, еще раз вспомнить о принципах? Бог создал человека свободным, для того, чтобы он свободно делал выбор. Попробуйте ответить на вопрос – вы действительно считаете, что нравственность и талантливость человека хоть в какой-то степени определяются его национальностью? (А в украинских тюрьмах, очевидно, сидять одни москали и поляки)… Но ведь редкий человек отведит «да» на этот прямой вопрос. Тогда может быть, стоит твердо ответить «нет»? И вернуть книги на полки, любимых писателей и друзей других национальностей – в свое сердце, в общем, все на свои места.

А если реально трудиться и изучать литературу, то становится видно, как на протяжении истории уважали и ценили талантливые писатели разных национальностей друг друга. Переписывались, переводили, поддерживали в трудные времена, в том числе и в лагерях… Когда в лагере у поэта Василя Стуса отняли около трехсот стихов (можно представить, что это для поэта), «политические» всех национальностей объявили голодовку… Русские, евреи, молдаване, часть которых и села в лагерь за то, что тогда называлось «национализм»∗.

Сколько в мире реальной нужды и горя, как хотелось бы, чтобы энергия тратилась не на борьбу за бессмысленные лозунги, а на творческое созидание!

Всего доброго…

∗ Из воспоминаний М.Хейфеца «Место и время»

Page 387: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

387

ІЗ ДНІВ МИНУЛИХ ( КНИГА В КНИЗІ)

Олесь ГОНЧАР

ПЛАЦДАРМ Вірші періоду війни

(До 90-річного ювілею письменника)

Від автора

Перечитавши свої фронтові поезії і досить скромно їх оцінюючи, автор, однак, вважає, що ці давні, подеколи, може, й кострубаті рядки – як не дивно – зберегли й через десятки літ свою первісну емоційну навантагу, внутрішню щирість, отже, й мають право на зустріч із читачем.

«Поетичний пунктир походу» - так було колись названо твори цього фронтового циклу, і, здається, й сьогодні з таки визначенням можна погодитись. Людина, як відомо, перебувала на фронті в умовах виняткових, до краю суворих, обставини складалися так, що навіть натурам з художніми нахилами дуже рідко випадала можливість для творчого самовияву. А душа ж прагнула виповісти свої почуття, відгукнутись на довколишнє, хоча б нашвидкуруч зафіксувати – для себе, для друзів – своє пережите.

Ось так це й народжувалось. Якісь згустки юнацьких вражень тут знайде читач, замальовки інтимних настроїв, тих чи тих душевних станів одного з учасників походу.

«Конспекти почуттів» - ще й так мовилось про ці віршовані мініатюри. Той, хто знає «Прапороносці», певне, помітить, що «Поезії воєнних літ» автора часом уже несли в собі зародки тих образів, які згодом дістають свій розвиток у трилогії.

Мріялось тоді авторові, що ця книжка в нього буде першою, а виходить вона друком через багато років.

Отже, ще один голос звідти, з далекого… Ті, за чиїми плечима фронти, безмірні далечі визвольного

походу, сподіваюсь, знайдуть у цих юнацьких довірливих записах щось близьке своєму серцю; а можливо, чимось доторкнуться ці

Page 388: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

388

рядки й душі тих, кому випала інша доля, хто виростав і формувався уже по цей бік золотого екватора Перемоги…

Олесь Гончар

Передмова до прижиттєвого видання «Фронтові поезії» (К.: Дніпро, 1985)

УКРАЇНІ

Плюндруються твої сади, Твоє чужинець поле крає. Вже лицарів твоїх сліди У полі вітер замітає. Та все ж люблю тебе, ясна, Як гнаний син нещасну матір. Тобі по краплі, всю, до дна Готовий кров свою віддати. І не страшить мене Сибір, І не страшать кайданів дзвони. Велика Україно, вір: За тебе встануть ще мільйони. І лицемір’я упаде, І славословіє погине. Розправить крила молоде Безсмерте плем’я України!

1941, Харків

* * * Ні кінця їй не видно, ні краю – Все війна, і війна, і війна. Я доріг, думав, тисячу маю, А виходить, лишилась одна. Остається блукати по світу,

Page 389: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

389

Лиш блукать, а нікуди не йти Й молоду мою душу розбиту Кожен день на розп’яття нести.

1942

ПОЛТАВА Мов яхта біленька, у зелені плава Мирна моя Полтава. Чужого солдата говірка гаркава – Невже це моя Полтава? Сміється до нього землячка лукава – Зрадлива моя Полтава. Ведуть нас у табір – доріжка

кривава. Ні!

Не моя це Полтава! 1941, Полтава

ЕТАП

Пораненим білим звіром, Арештована, виє зима. Білі ідуть конвоїри, Біла тьма. Біла тьма у степу голосить, Полонені валяться з ніг. Ідуть полонені босі. Горить сніг.

15 грудня 1942 р.

УКРАЇНА Україна – плантаторське поле. Україна – лиш ярем скрипіння, Україна – плачі й голосіння, Які не вщухають ніколи!

1943

Page 390: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

390

ІТИМУ Я ЦЬКОВАНИЙ… Друзі були – розбрелися по світу, Сили були – по фронтах розгубив. Кров’ю й моєю ці ниви полито, Та, мабуть, мені не діждатися жнив. Ітиму я цькований, йтиму осміяний, Не в силі нічого забути, зректись. Даремно чужими вітрами обвіяний, Все вірний тому, у що вірив колись.

1943

* * * Поля навкруг мене. Жита попід руки. Забуду про війни, забуду про муки, Про дим у воронках, нудоту від крові, Смерть лейтенанта мого на півслові, Коли ми ходили на штурм бліндажів, Коли шматували нас міни чужі. Знов слухаю степу я срібні пісні, Знов чую, як пахнуть святі полині. Марево бачу: отари овець На обрії йдуть водяні навпростець. Живий я!

1943

* * * Мужні прострелено крила Думі моїй молодій. Скільки змарновано сили, Скільки розбито надій! Себе не жалів я для бою, Вина не моя, що не вмер. Гірше! З самим собою Один я зостався тепер.

Page 391: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

391

Вітчизна запродана знову, Хазяїн знайшовся новий. Мені ж твоя доля готова, Сірий курай степовий.

1943

ВІХОЛА Нагадала мені віхола, Що окоп мій заміта, Як ти в госпіталь приїхала, Вся від сонця золота. Вся в цвіту пругкої зрілості, Смаглощока і туга, Від дівочої невмілості Іще більше дорога. Чи й тобі оця хурделиця Хоч що-небудь нагада? … Сніг сухий степами стелеться І окоп мій заміта.

1943

НИНІ ТИ НЕ ВПІЗНАЛА Б МЕНЕ Чорний стовп до небес вироста, Тільки кров на снігах, тільки дим: На війні я вже сивим став, А із дому пішов молодим. Не пиши, не чекай, забудь. В тилу іншого друга знайди. Хай для вас повесні зацвітуть Недоламані танком сади. Нині ти не впізнала б мене. Я не той, що студентом був.

Page 392: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

392

Серце стало в мені кам’яне, Слова ніжності я забув.

1944, Кіровоград

НАД БУГОМ Сядем тут, відпочинемо, друже, Розіславши на камінь шинель. Ой широко розлився ти, Буже, Ой далеко плисти до тих скель! Кожен раз, як кисет добуваю, Що її вишивала рука, Пригадаю, усе пригадаю, Поруч мене вона виника. Біла шия в разках намиста. Наче шовк, шелестять слова. Де ти, зірко моя промениста, Українко моя степова? Зберігай, бережи свої чари, Хай міцніють щодень, як вино. … Багряніє на заході хмара, Як високе моє знамено.

1944

НЕБО Так тяжко, так гірко іноді буває, Що рад би, здається, померти в цю мить. А глянеш у небо високе, безкрає – І знову захочеться в світі пожить. І знову ожиє у серці розбитім Огонь, що, здавалось, давно вже погас. Якісь там є тайни у вічній блакиті, Якісь там є сили, втішаючі нас!

1944, Ближешти (Румунія)

Page 393: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

393

* * *

Без краю топкі болота, Без краю пагубні озерця. Перед очима встала та, Що рицар звав би: дама серця. Не у сталевім сяйві лат, Як рицарі століть далеких, Іде із лайкою солдат, Розхристаний, на небезпеки. І тільки вірність в серці чистім, Як давні рицарі, несем В непроходимості багнисті По трасах, мощених вогнем.

1944, Терексентміклош ЯК ПРИЙДУ Я З ВІЙНИ

ДОДОМУ Як прийду я з війни додому, А ти віддана будеш другому, Не схилюся я перед тобою, Обіймуся з своєю журбою, Та вийду я в поле широке, Розкажу йому горе глибоке, Піснями гіркими заллюся, Додому прийду –

засміюся! Щоб не знав аніхто мої болі, Я та вітер у чистому полі!

1944, Ближешти (Румунія)

Page 394: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

394

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ Моя ти зоре, румунські гори

Стоять кругом, кругом. А думи вільні, а думи хвильні

Витають десь поза Дніпром. Сіріють доти чужі навпроти,

Нічого більш нема. А там десь дома весна знайома

Зелені руки підійма. Зі сходу ввітер духмяних квітів

Довіяв аромат. Чиє кохання, чиї зітхання

Донеслись вітром до Карпат? Моя ти зоре, високі гори

Нас не розлучать, ні! Як вірна поміч, зі мною поруч

Ідеш ти завжди на війні. 1944, Херменешти

(Румунія) САШЕНЬКА

Часто вечорами В тиші фронтовій, Як далеку пісню Чую голос твій. Це було далеко, Це було давно. Ще як в Бессарабії Ми пили вино. Наливала Сашенька Із барильця нам.

Page 395: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

395

Саша моя, Сашенька – Душі пополам! Різні наші мови, Почуття одні. Серце невгомонне В мене й на війні. Й досі вечорами, Коли стихне бій, Як далеку пісню, Чую голос твій.

1944, Херменешти ДУМИ ПРО БАТЬКІВЩИНУ Здрастуй, мій сонячний краю, Ти снишся мені і тут, Серцем щодня літаю До тебе, за бистрий Прут. Як пишуть листи солдати, Тужливо стає мені. Кому ж мені написати, Якій догукнути рідні? Той – мамі, а той – дружині, Той – сестрам, а той – братам. А я напишу – Україні! Сонцю її і степам, Сивим, як згадки, могилам, Що тонуть в імлі голубій, Шляхам, окутаним пилом, Якими пішли ми в бій. Бачу далекі вершини В тумани повитих Карпат.

Page 396: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

396

Може, моя то Вкраїна Біліє черідкою хат? Слово, в бою огрубіле, У тому краю забрини, Де вишні в убранні білім Мене виглядають з війни.

1944 СЦЕНА В СТЕПУ

А найприкріше для мене, Що свідків тоді, як на зло, Цієї страшної сцени У мене в степу не було. Коли я наїхав на міну І кінь мій став на диби. По самі йому коліна Зчесало обидві ноги. І дивиться він похмуро, І каже: ти думаєш, я німий. Ти відстібаєш кобуру, Що ж… коли хочеш… Добий! Тоді був і я потрібний, Коли я тебе рятував, Тоді ти в підкови срібні Дбайливо мене взував. Ти у віршах тоді славословив, Ніяк нахвалитись не міг. А зараз ти хмуриш брови, Коли я лежу без ніг. Може, й для мене нежатий Десь шелестить овес.

Page 397: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

397

Може б, і я хотів мати Аби хоч який протез. Не думай, що я не знав, Куди я ногою ступав. Я теж ветеран, – Увесь із зашитих ран. Їв би одну солому, Пив би не воду – лід. Якби вернувся додому Живий… хоча й інвалід.

Грудень, 1944

* * * Двоє лежали в житі, Кров’ю стікали двоє. А дні уже пережиті, А дні іще не прожиті Зійшлися над ними в житі. НІЧ У КАРПАТАХ

Красива ніч, велика ніч, Як марево сторіч. Достиглий місяць з висоти Освітлює хребти. По каменю мій кінь ступа, Вузька моя тропа! Внизу озера білі хмар І сторожкий мадяр. З собою я везу в сідлі Пісні моїй землі: «Якщо убитий в цих горах, Мій коню, буду я, Лети на схід, лети, мов птах, Домівка там моя.

Page 398: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

398

Помчиш ти в куряві доріг, В закровленім сідлі Усе, що зберегти я зміг Для рідної землі: Мою любов, і серця кров, І трепетні пісні, Що, їх складаючи, ішов В чужій я стороні…» Висока ніч, велика ніч, Як марево сторіч. І, скільки мій засягне зір, – Стоять вершини гір.

6 вересня 1944 р., Трансільванія

ТРАНСІЛЬВАНСЬКИЙ МАРШ Запасні в’яжу підкови До луки сідла. В чужі гори нам дорога, Ніби меч, лягла. Рвуться коні. Камінь дзвонить. Віддає луна. В межигір’ях, у бескеттях Гоготить війна. Буреломи та потоки, Та дзвінкі мости. Крешуть іскри на всі боки Чорні копити. Не впадуть на камінь роси, Бо ми вище хмар. В мене кінь не буде босий – Підкує мадяр.

Page 399: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

399

А не знайдеться мадяра – Підкуєм самі. Гори день і ніч говорять, А були німі.

1944, Трансільванія

В ГОРИ Угору та вгору, один за одним. Тисне нам сонце важке на плечі. І сонце здіймаєм! Катовані ним, Його ми возносим, його ми предтечі. У плечі солоні уївся станкач. Коней останніх покинули вчора. Не в силі впіймати уже передач Віддалених рація наша.

А гори Зімкнулись, як вежі тяжкі, навкруги. Мало в нас неба! Мало блакиті! Впрігшись у зброю, немов у плуги, Тягнем до неба, потом облиті. А хочеться степу. Скоріше б із гір На вольну зелену рівнину! … Потріскані губи, запалений зір, І в ньому – готовність іти до загину.

1944, Трансільванія

СПЕКА У ГОРАХ Батьківщино, для нас підійми Чорну хмару далеку. На безводді потріскались ми, Ніби камінь у спеку.

Page 400: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

400

Батьківщино, здалека пошли, Нам терпіння й відваги. Потемніли твої соколи У горах від знемоги! І вставала одна з-за Дніпра, А друга – із Дунаю. Котру мати, а котру сестра Посилала – не знаю…

1944

ГІРСЬКИЙ ЕТЮД Мов дівчата худенькі, ялини Розбрелись по безпліддю гір. Дерев’яна гірська хатина, Чорних буйволів повен двір. І хазяйська дочка-мадярка Виносить мені молока. Усміхнулась до мене жарко, Та усмішка її не така, Як у тої, що десь у школі Перед дітьми сумна стоїть, – Від мене, від скель цих голих На відстані цілих століть.

1944, Трансільванія

ЗЕМЛЯЧКА В країні скелястій,

країні убогій, У горах високих,

найближче до Бога, Де жити не хочуть і сірі тумани, Де тільки гуляють

вітри та бурани,

Page 401: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

401

Та, гір цих самотніх самотня цариця,

У небі ясному кружляє орлиця, – Сьогодні, як видиво

рідних степів, Тебе я на скелі зустрів. Косинка біленька,

з пакетами сумка, Подряпані руки в засохлій крові. Втомившись, присіла,

сухар собі хрумка, Як білка горіхи свої лісові. Дивлюся на тебе, а бачу Украйну, Сміюся до тебе, а плачу в душі. Усі мої втрати, і болі, і тайни Ти в сумці принесла

в ці гори чужі. 1944, Трансільванія

МЕНЕ ВІЙНА ВЕДЕ ВСЕ ДАЛІ Мене війна веде все далі Просторами чужих земель. Де й наші птиці не літали, Іду, мов давній менестрель. Я вірю в пісню, як в молитву, І смерть, здається, на війні Щадить мене в найтяжчих битвах За… недоспівані пісні. Коли при спалахах заграви Вночі, ввірвавшися у дзот, Я дістаю із-за за халяви З піснями вольними блокнот

Page 402: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

402

І на трофейному папері Лягає туга і печаль, – Я наче відкриваю двері У рідний дім, у рідну даль… І, як сновиддя золоте, Мені тоді снується Про давнє і дзвінке! Про те, Що плаче і сміється… Наказ: «Вперед!» – Я знов ховаю Окопну лірику свою. Й на повен зріст – до того краю, Де знову бути нам в бою.

1944, Тиса – Пюшпекі

ПЛАЦДАРМ Ми вночі підійшли до ріки, Форсували із ходу її. У підхмар’ї заграв маяки Нам горять в несходимі краї. Ким ти зміряна, збройна пітьма? Де твої причаїлись пости? Повороту з плацдарму нема, Не настелені нам ще мости. І не треба! З цієї землі До своїх не зійдем переправ. Капітане! Пали кораблі, Тільки мужність у серці зостав.

1944, Тиса – Пюшпекі

* * * Білу ніч, як кришталь, дзвінку Крик ракети прорвав. Небо все у кривавім вінку, В терновім вінку заграв.

Page 403: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

403

– Хлопці, Кому з нас сьогодні вмирати? – Питається хтось із нас. Мовчки бредуть білі халати. Крик ракети погас. Звиклі до крові, на все ми готові. До смерті втоптали шляхи. Ми знаєм – нам буде у праведнім слові Прощено всякі гріхи.

ПОБРАТИМИ Ласкавих, ласканих подруг, Здається, я забути зможу. Солдатський стан, суворий круг Тих, з ким в краї ішов ворожі, Хто рану тамував мою Для себе триманим пакетом, Для кого був я у бою Лиш побратимом, не поетом, Із ким у ріках крижаних, Охрещений, як у Йордані, Я плив до берегів чужих У вогнянім чаднім тумані, Хто поруч на бігу зов’яв, Із рук не випустивши зброю, – Забути їх не зможу я, Вони завжди переді мною.

1945, Мор

МАЙ МУЖНІСТЬ ТИ Май мужність ти зізнатися у всьому: Що вже нема колишнього вогню,

Page 404: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

404

Що рада б ти віддатися другому, Що я тобі його не заміню. Май чесність ти присяги всі зламати, При місяці прошептані колись. Не зможеш ти по пам’яті кохати. Не хочу жертв. Не треба. Не проси.

1945, Мор

ЯМБ Данину юності віддам І більш писать не буду. Тебе, розхристаний мій ямб, Як дівчину, забуду. У тих полях, де я співав, Женці хліба посіють. Дівчата ті, яких кохав, Дітьми розбагатіють. Гріхи, замолені давно, Під старість не згадають. Як біле молоде вино, Я також переграю. Лише сновиддя золоте Іноді наснується Про давнє і дзвінке!

Про те, Що плаче і сміється. Коли у відблисках вночі, Крізь сполохи, крізь громи, З трофейним ямбом на плечі Ішов я в невідоме.

1945, Мор

Page 405: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

405

ЖНЕЦЬ Весняними ясними вітрами Наші перші овіяно драми, Наші перші щасливі незгоди, Наші чисті закохані гніви. Які в них були насолоди, Які у них чулися співи! Пронеслося, як сонячні зливи, На ниві чужій упало. І прийшов хтось інший, щасливий, У серпні його сонце сіяло.

1945, Мор (Угорщина)

НА ЗОЛОТИХ ПАРУСАХ Красуня задумана осінь Золоті паруси нап’яла. І сонце променем косим Мене протяло, мов стріла. Із прекрасним на серці болем, Із осколком у серці ясним Я на кряж по камінню голім Лісом іду багряним. Заберусь на саму вершину, Подивлюся – відомо куди! Немов невгамовному сину, Я серцю скажу: лети! Крізь осінь оцю золотаву, Через кряжів гірських моноліт Лети у мою державу, В молодий мій стомовний світ.

Page 406: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

406

І спитається осінь: хто це По горах стрімких та лісах Пролітає, прострілений сонцем, На моїх золотих парусах?

30 вересня 1945 р., Балатон

КАРНАВАЛ Гики, та гуки, Та звуки цимбал. Сьогодні в мадяр карнавал. Вулиця валом валить, Вирує,

реве, карнавалить.

Гуляй. Виноградар зібрав урожай. В центрі бочку везуть із вином Розцяцьковану, у квітках. Дівчата на ній верхом У білих сидять сорочках. Розмальовані в них обличчя, Кухлі в руках з вином. Язичницький буйний звичай У вулицю б’є напролом. Ілонка на бочці, п’яна, Вакханка моя молода, Гукає мені, окаянна: «Шандор, іді сюда! Матір я уласкаю, Батька одуриш ти. Глянь – я уся палаю, О, Єзуш-Марія! Прости. Будемо, Шандор, пити, В бункері повно вина. У світі нам двічі не жити – Сервус!

До дна!

Page 407: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

407

Що тільки можна віддати, Все я тобі віддам. Голу мене цілувати Будеш, як Єву Адам»! Цимбали, та гики, та гуки – П’яна в очах каламуть. Чорні натруджені руки Білих вакханок несуть.

30 вересня 1945 р., Мор

ДІВОЧА ПІСНЯ

В полі ми окопи вже позагортали, Що ви їх узимку тут колись довбали. Чоловіче діло я робити вмію, На твоїх окопах пшеницю посію. Як поштар приходить, не зайде в обійстя, Вже давно не чути від милого вісті. Десь війна далеко, десь поза Карпати, І міста чужії трудно вимовляти. Я для тебе ласки вірно зберігаю Та подушку білу слізьми вимиваю. Повертайся, любий, повертайсь до хати, Підемо укупі ми пшеницю жати. Хай не перестоє, хай не переспіє, Хай достиглий колос вітром не розвіє.

1945, Барт

БРАТИ Свою землю, далеку, святу, Не забудем до згуби.

Page 408: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

408

Як матроси в чужому порту, Ми тримаємось купи. Став і я чомусь ніжний такий В цім краю невеселім. І для мене тут всі земляки, Хто у сірій шинелі. І для мене усі тут брати, Із дитинства знайомі. Чи не батько єдиний ростив Нас в єдиному домі? Чи не мати єдина малих, Як орлиця орлята, Боронила від бід і від лих, Доки зможем літати! Тим-то й землю, далеку, святу, Не забудем до згуби. Як матроси в чужому порту, Ми тримаємось купи.

1945, Камендін

ТАНКІСТ Сніги! Не сніги, а ріллі, Наорано смертю за мить. І хлопець – одне вугілля – Біля танка свого лежить. Руку підняв до неба. Крик занімів на вустах. Бо жити б йому ще треба В незайманих десь містах, Ще б чути довкола себе Той гомін прекрасних міст.

Page 409: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

409

Бунтуючи, зняв до неба Чорний кулак танкіст. І руки його обгорілі Не хочуть такого кінця! І зуби аж сяють білі На спаленій масці лиця! Бо то ж недомріяна мрія, То ж вірність його комусь – Напис на танку біліє:

«Жди – я вернусь!».

1945, Секешфехервар

МОРАВІЯ Колись тут ходили брати із Солуні∗, І слово рум’яне, як те немовля, У крижмо зелене, в розгорнуте вруно Приймала уперше оця земля. Воно виростало для битов і слави, В наметах училось, не знаючи парт. Сягнуло на північ звідсіль, від Морави, Дала йому північ і силу, і гарт. І бачать сьогодні Кирило й Мефодій, Як в давню колиску свою гомінку Вернулось це слово, змужніле в поході, Вернулось, як воїн в лавровім віку.

1945, Грінава

В БУНКЕРІ Оженився я в суботу – А в неділю на війну.

∗ Йдеться про святих рівноапостольних Кирила та Мефодія

Page 410: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

410

А тепер я, брат, в піхоті І до тещі – ні ну-ну. Правда, є вже переправи, Але ж трохи не з руки До Полтави з-за Морави З-за цієї, брат, ріки. За столом саме в неділю Я покинув молоду, Так не встигши і весілля Відгуляти до ладу. Будьмо, друже! Будьмо, пиймо! Що лишилося тепер? Чоловіка взяла в прийми, Мабуть, міліціонер. Не знайду я, брат, такої, Коли я останусь жив. Так доп’ю хоч чарки тої, Що в неділю не допив.

1945, Австрійські бункери СИНІ ТІНІ БРЕДУТЬ

ІЗ ДУНАЮ Недалеко від Братислави Я одержав твого листа. Спалахнули усі переправи І немає уже моста. У минуле, у наше, в раннє, Де були тільки ти і я. Чую – інше якесь кохання Вже шепоче твоє ім’я.

Page 411: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

411

Вийшла заміж. Втомилась чекати. Скільки можна! Літа і літа!.. Ти солдат, тобі, може, вмирати, А я, знаєш, іще молода. Сині тіні бредуть із Дунаю, Я виходжу назустріч їм. Надвечір’я чуже обіймаю, Надвечір’я зову своїм.

1945, Прага В КОРОЛІВСЬКОМУ ПАЛАЦІ

Бронзовий вершник й досі на плаці Конає з розірваними грудьми. Я знову у Буді. Я знов у палаці. Як давні знайомі, зустрілися ми. Лишилася фреска тут блідо-рожева На закуреній димом стіні. Чого ти всміхнулась, чужа королево, Що хочеш сказати мені? Чи, може, і справді впізнала мене ти, Згадавши, як в зали оці Влетів я, людина з другої планети, З гранатою у руці! Коли ми явились, нові й незборні, В розбомблене пекло твоїх палат. І хлопець в куфайці, вмостившись на троні, Чистив свій теплий іще автомат.

1945, Будапешт ВОЄННІ ЗЛОЧИНЦІ Коли з’являються вони У хроніці в кіно,

Page 412: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

412

Простягши руки в кайдани, Що ждали їх давно, І запобігливо роти Їх кривляться в оскал, – Тоді, дотлівши, всі ґноти Рвуть динамітний зал… І зал реве од всіх болінь Невиболілих ран. Зненависть різних поколінь Б’є в зляканий екран. Мов запускають гармаші Туди важкий метал. Й боїться глянути фашист З екрану в грізний зал. В цей вечір вийди на майдан, На Ержебет-корут. Весь Пешт, як грізний океан, Їх вимага на суд. Тому, що твій продажний слід Аж у Берлін проліг, Тому, що хоче інвалід Безногий власних ніг. Тому, що скручені мости В Дунай упали з круч. Втікаючи, недавно ти Зірвав їх власноруч. Вирує місто – трибунал, З руїн, як прокурор, Підвівшись, оглядає зал Розгніваний собор.

Page 413: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

413

І сад, де голод посадив, Замість квіток – боби, І діти, що ти їм пошив З ерзацу вже торби, – Сьогодні все кричить: суди, Спали проклятий слід, Що, мов гадюка чорна, ліг З Дунаю на Берлін! Спали, ніколи щоб не міг Вже повернутись він, Щоби не сохли матері, Щоб не вмирав тут сміх.

1945, Будапешт

* * * Робітнича околице, Чи мене розумієш ти? Як серце надвоє колеться Й на попелі хоче рости! Робітнича околице, Зрозумій мене, зрозумій, На твої попелища котиться Інвалід, а не змій. Прости мене, що безногий, Прости мене, що без рук. Я вірний був до знемоги, Не зрадив твоїх запорук.

1945

ДЕМОБІЛІЗОВАНОМУ Ти їдеш додому туди, до Дніпра. Позаду Європа, шалена пора.

Page 414: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

414

Ти згадку про неї довіку носи, Повище підкручуй гвардійські вуси! Були в Будапешті, були ми у Відні, Бували багаті, бували і бідні. Були ми і пильні, були й безтурботні, Десятком ходили супроти сотні! То бажані друзі, то судді суворі, Ми й небо трусили! І падали зорі! Всього нам дісталось! І радості, й зла, По келиху повнім нам доля дала.

1945, Надь-Велег

9 ТРАВНЯ Поема (тільки почата) Лунко асфальт лопоче, Мов дощ об зелений лист. Зненацька, як ласка дівоча, Крізь вітру блакитний свист. Ранок в дорозі догонить, Сміється і плаче: стань, Скидай фронтові погони, Свідки твоїх скитань! Спинися, живий і щасливий, Спинися на повнім скаку. Не раз біля теплої гриви Ти ж мріяв про мить таку! Коня, що парує в милі, Звільни від тугих попруг. Пусти у зелені хвилі, Пусти на зелений луг!

Page 415: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

415

З копит у холодних травах Пилюку хай змиє роса. Дивися, гаснуть заграви, Дивися, блакить воскреса! Дивися, як світ оживає На наших очах отут, Як кожне стебло посилає Зелений тобі салют. В мерзлій землі задубілій Був ти зігріваний ким? Цим ранком травнево-білим, Який уявлявсь таким. Саме таким, як нині, Єдиним у тисячі літ, Коли ув одній хвилині Втілився цілий світ. Коли, перерита металом, Земля у безлічі ран Ожила, підвелась, заграла, Ніби живий орган.

1945 ЗНАМЕНО ПОЛКУ

Я завтра їду в Україну, Яку покинув так давно. Цілую, ставши на коліна, Своє полкове знамено. Дивлюсь на нього я востаннє У нез’ясованій журбі. Всю кров мою, мої скитання Воно зібрало у собі.

Page 416: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

416

Мій стяг! Моя багряна птице, Усе з тобою ожива. Вже бачу: хмарою куриться Шляхів нестямних курява. Вже бачу: стоїмо по груди В траншеях в крижаній воді. Ані хвороби, ні простуди, Ні сталь – не брали нас тоді. Звитягу нашу, наші болі, Загиблих друзів імена Читаю на шовковім полі Свого ясного знамена. Прощай, мій стяг, і не тьмарися: На багрянім твоїм крилі У дзвоні, в зойках пронеслися Моїх поривів кораблі. Усе, що разом пережито, В походах вистраждано, – все, Я знаю, інший гордовито Прапороносець понесе!

Листопад, 1945 р.

* * * Умру на світанні, В години робочі. Залишу вам ранок І сиву на травах росу. Я й там вас любитиму! З тої праночі Якісь для вас тайни Сюди принесу.

Page 417: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

417

Ще квіттям зійду я В полях України, Ще вам провіщатиму Радості день. Краю коханий, Люди кохані! Добра вам молитиму, Сонця й пісень…

14 березня 1974 р., Ялта

ФРОНТОВА ПОЕЗІЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА:

мотиви і домінанти

Дивовижні закони літератури – вони часом ріднять дуже віддалене. Тільки поет може бути найглибшим прозаїком – як Олесь Гончар. З поезії починався його творчий шлях, і як поета (у всій багатовимірності цього слова, що з грецької, нагадаємо, перекладається як «творець»), – ми сприймаємо, осягаємо і пригадуємо письменника Гончара. Не випадково кажемо про пригадування. Є якась спільна вина літературознавців, письменників, простих читачів у тому, що в останні роки життя письменника (та й протягом кількох років опісля) ми, з необережності своєї, із заглибленості в пустопорожню «чехарду» змінних псевдогромадянських атракціонів, дозволили не просто покинути при грані забуття творчість письменника, а мало не полишили феномен Гончара на попрання людців, духовна сутність яких нагадує отих істот з євангельського уривка, перед якими не варто розсипати перли, бо вони більше цінують жолуді. Того й дивись – «розвернуться і розірвуть своїми іклами…» «Бодай те лихо не верталось», - кажучи Шевченковими словами. Слава Богу, що після мороку дев’яностих, після безчасся межі століть, з’являються молоді, здорові сили, що усвідомлюють значення справжнього слова для формування справжнього гідного народу. Поет і прозаїк знав, що Вкраїна його не забуде. Ген у 1974-му році Олесь Гончар писав:

Ще квіттям зійду я В полях України, Ще вам провіщатиму

Page 418: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

418

Радості день. Краю коханий, Люди кохані! Добра вам молитиму, Сонця й пісень…

Колись-то молодий, невідомий Гончар мріяв побачити свою першу книжку як збірку віршів. Про це він говорить у маленькій передмові до видання «Фронтові поезії», що побачило світ у Києві 1985 року (автор цих рядків пригадує ювілейний вечір класика в Червоному корпусі Київського університету навесні 1988 року, зберігає ту книжечку - кишенькового формату, з обкладинкою кольору тернового грозового неба, із «широким» автографом поета…) Ця поезія прийшла до читачів через чотири повоєнні десятиліття, на ювілей великої Перемоги. Можна було сказати словами Бориса Олійника, написаними про іншого класика: «Ах, який поет народивсь у нас / неповторний!» («Чотири посвяти безсмертним. Павлові Тичині», зі збірки «Міра»). Так! Поет народився заново у свідомості читачів, хоча давно існував там як визначний прозаїк… Гончар-фронтовик, за його ж власними словами, апелює як до тих. «за чиїми плечима фронти», безмірні далечі визвольного походу, так і до тих, «хто виростав, формувався уже по цей бік золотого екватора перемоги»…

Мабуть, в даному випадку не вельми доречні публіцистичні нотки, але все-таки хочеться відзначити: фронтові поетичні рядки «виболіли» самому поетові, були не декларацією, а виявом межового напруження всіх сил єства в ситуації на межі між життям і смертю, і тому тільки таке ж провідчуване, «з болем», сприймання читачем буде адекватним. Валентина Данилівна Гончар зазначала в листі: «Надсилаю Вам книжку Олеся Терентійовича «Поетичний пунктир походу», видану «Просвітою». Можливо, це й прозвучить трохи патетично, але дійсно всі вірші цієї збірки були написані кров’ю його зболеного серця. Ви зрозумієте…»

Ми не можемо зрадити нашу пам'ять про ту велику війну, ту Велику Перемогу, - інакше ми відступимо силам тьми і погибелі нашу землю, нашу історію, наші віру, надію й любов – на що предки наші, навіть гинучи, не могли йти… Мало зараз охочих, особливо серед молоді, запримітити, як світ прагматики, безжального розрахунку, світ знелюднення людини і денаціоналізації народів

Page 419: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

419

веде страшний наступ на всі цінності проби Божої й людської, які збереглися ще в нас. Наскільки продумано нищиться всяка згадка про подвиги нашого духу… Пішла, мов пошесть, хвиля руйнування меморіалів воїнам-визволителям у країнах постсоціалістичного табору. Та за той же Будапешт, де ступала і нога солдата Гончара, поклали свої життя 80 тисяч радянських воїнів. І хто підрахує, скільки серед них було українців? Українець був навіть серед тих, хто встановив калиновий прапор Перемоги на рейхстагу… Тепер, коли здеморалізована і розхитана системною, всепронизуючою кризою Європа, зберігаючи останніми косметичними засобами личину благополучності… воює з пам’ятниками, слід зрозуміти: це не боротьба з реліктами тоталітаризму, як декларується, Це боротьба світу призахідного сонця зі Сходом, із тим, що не-захід; це боротьба цивілізації гаманця і тліну із цивілізацією світлих душ, гарячих сердець та високих ідей. Отже, сьогодні Олесь Гончар займає бойову позицію в шерензі наших захисників, «нашої армії» і в цій війні. «У справедливих армій доля завжди прекрасна…» Так, безперечно, міг сказати тільки великий поет! Поет, якому болять глобальні, вселюдські проблеми… У післямові до згаданого видання «Поетичний пунктир походу» Любов Голота, серед іншого, згадує про деталь-метафору, яка назавжди вкарбувалася їй у свідомість, про штрих із роману «Людина і зброя»: смуги паперу, які навхрест наклеюють на шибки в очікуванні бомбардувань, нагадують римську цифру ХХ. Отака метафора століття, того металевого і ядерного віку, який мов і далі триває, підкреслимо, як нескінченна велика війна.

Фронтова поезія Олеся Гончара на перспективу потребує уважних, детальних прочитань. Ці рядки, часом написані в перервах між боями, в умовах смертельної загрози, на грані фізичного та морального виснаження, відкривають нам різні вияви особистості письменника.

Вони відкривають поета-філософа. Філософія війни, якщо можна так сказати, - ґрунтується на глибокій вірі у неминучість перемоги. У вірші «Піхотинець» перемога особиста, що є складником перемоги збратаних грозою народів, постає як уже реальна даність. «Ти пекла пройшов горнило, і все-таки переміг».

Марне шукати недоброзичливцям Гончаревого імені якісь аргументи на ствердження вигаданих ними міфів про якусь

Page 420: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

420

«ідеологічність» письменника тощо. У всіх обставинах він лишався собою, в тім числі й на війні. Справедлива війна стає способом існування. Поезія воїна Гончара - не барабанна патетика, а твереза, якась навіть по-селянськи практична, реакція на воєнну дійсність як на тяжку і небезпечну дорогу, як на роботу, до якої не можна звикнути, але яку треба виконати всіма силами, з честю. Ця кривава стезя може принести каліцтво і смерть. Автор є свідком лих людських, тому голос його часом сумний і трагічний. Деякі поезії вульгарно-соціологічні критики, мабуть, назвали б «тоді» декадансом, як, наприклад, сповнену трагедійно-символічною біло-червоно-чорною колористикою мініатюру «Лебеді»: «Чого ми бажали? Куди пливли? Для чого на світі жили? На кривавій вечірній воді білі ячать лебеді». Але й у поезії Олеся Терентійовича відбився той іманентний йому «принцип оптимізму», оптимізму здорового й незнищенного, яким пронизана його проза: «В романах і новелах Олеся Гончара завжди журба і радість ідуть обнявшись. Але так, що радість все-таки на крок уперед виступає». – писав М.Наєнко. Це справді так, бо повнота, динамізм життя, особливо молодого, особливо сповненого творчими струмами, не може змиритися із безроздільним пануванням смерті й жаху, яке хоче встановити війна. Природним є життя, а не смерть – яка є нищенням життя чи його відсутністю. В асоціативних рядах поета розташовані поруч, наприклад, життєствердні явища одвічної природи і жахи рукотворного кошмару (як у вірші «Молодий весняний грім…», що сповнений надії на прихід днів, коли «знедолений люд, / зачувши весняні грози», не прийме цей звук за ревіння бомбардувальників).

Фронтова поезія Гончара відкриває нам поета-містика. Не в розумінні, звісно, готичної фантазійності, похмурих сюрреальних марень – це все не притаманне поетиці Гончара. Якщо ж розуміти містику як таємницю духовного єднання людини, людської душі із Божою сутністю, із трансцендентним світом, то поет постає людиною віруючою, «богонаповненою». Це окрема тема для розмови. За спогадами старшої сестри, Олександри Біличенко-Гончар (наводимо за матеріалами документального фільму «Олесь Гончар. Собор», автор проекту – Теодозія Зарівна), - у часи форсованого більшовицького безбожництва 20-х років справжньою трагедією для школяра Олеся став вимушений запис в ряди антирелігійників. Почувши цю звістку, його глибоко віруюча бабуся

Page 421: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

421

невтішно заплакала. Зважаючи на те, що вона фактично заміняла осиротілому Олесеві матір, це дуже вплинуло на хлопця. Він пішов на сповідь до церкви в сусіднє село, а звідти повертався «як на крилах»... І з того часу зарікся перед собою і близькими: ніколи не буду безбожником! Варто почитати нотатки Гончара воєнного часу, щоб переконатися не тільки у справедливості афоризму «на війні немає атеїстів», але і в глибокій потребі поетової душі усвідомити єдність із Всеблагим Творцем. «Сегодня переправились на понтонах через Днепр. Плыл и думал о Боге…» Логіка цих думок, зв'язок між ними лежить не на поверхні, але він – очевидний. Думка-молитва зверталася до Бога, до Творця всього сущого, до Того, Хто опікується кожною людською долею… У горнилі війни, яке за хвилину може перетворити по попіл плани, сподівання тисяч і тисяч, безглуздо покладатися виключно на людські можливості… Цікавий фрагмент із іншого інтерв’ю сестри письменника. На запитання, чи вірили в Бога у їхній родині, вона відповідає: «Дуже вірували. Олесь так і писав: «Якби не бабуся, котра так вірувала, то може б я і не вижив, не раз, каже, на войні ідем – як снопи солдати падають, а мене тільки поранило… Це або бабуся, або сестра моляться за мене»…

Поет постає і просто молодою людиною, юнаком, який прагне кохання; його щедра поетична душа часто дарує закоханий спів тим красуням, романтичним особам, зустрічі з якими відбуваються на дорогах війни. Це образ Ілонки (вірш «Карнавал»), чи дівчина-спогад Сашенька («Сашенька»), чи кохана неназвана українка із сповненою фольклорної прозорості, лаконічної динаміки почуттів «Дівочої пісні».

Повертайся, любий, повертайся. Повертайсь до хати. Підемо докупи ми пшеницю жати. Хай не перестоє, хай не переспіє, Хай достиглий колос вітром не розвіє.

І на війні триває життя, цілком можна зрозуміти психологічну вмотивованість мажорних поривів думки та емоції. (Ми ніколи не повинні забувати, що один з найлагідніших, найспокійніших, найліричніших шедеврів української поезії – шевченківський вірш

Page 422: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

422

«Садок вишневий…» належить до циклу «В казематі», що написаний він за ґратами. А скільки прекрасних ретроспекцій та асоціацій «на волю» відсилає Василь Стус «понад тюремний мур, над цю журу!») Так і війна - тюрма без стін, яка гнітить людську душу, все ж не може змусити поета виписувати тільки похмурі, жорстокі й безрадісні реалії… Звідси постає компенсаторний мотив застілля, бенкету, тосту, тілесної любові, авторський погляд хоче перепочити на спогляданні краси пейзажу, вродливого обличчя, на спогаді чи на мрії.

Різні течії образів та мотивів часом сплітаються і взаємопереливаються; дівочий образ асоціюється із образом покинутої (не зі своєї волі) Вкраїни, а штрихи ніжності та замилування автор бере із палітри якогось простодушно- дитячого сприйняття-замилування. («Землячка»). У цьому вірші, написаному 1944 року в Трансільванії, автор говорить про зустріч «у гóрах високих, найближче до Бога…» із дівчиною-землячкою, що постає перед ним, як «видиво рідних степів»:

Косинка біленька, З пакетами сумка, Подряпані руки В засохлій крові. Втомившись, присіла, Сухар собі хрумка, Як білка горіхи свої лісові.

Поетизація найбуденніших дій, штрихів, явищ відбувається за рахунок внутрішнього їх «освітлення» глибоким емоційним переживанням. Серед чужих гір, на землі, яка притаїла стільки небезпек, у нелегкому поході солдат бачить рідну душу, і не приховує свого прозорого й природного ліричного висновку: «дивлюся на тебе, а бачу Украйну…» Екстремуми війни примушують поета гостро замислитися над тим фактом, що все історичне буття України, є якимсь розтягнутим у часі трагічно-екстремальним станом, і кульмінація однострофного вірша «Україна» виривається розпачливим зойком:

Україна - плачі й голосіння, Які не вщухають ніколи.

І так, як мотиви інтимні зливалися з патріотично-громадянським переживанням у вірші «Землячка», тепер те саме мотивне

Page 423: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

423

перетікання, злиття ми бачимо в поезії «Думи про Батьківщину». Тут уже з далекою Україною пов’язується не образне втілення дівочої краси, а філософія слова, причому слова, гартованого в боях:

Слово, в бою огрубіле, У тому краю забрини, Де вишні в убранні білім Мене виглядають з війни.

Нарешті, Перемога стає сьогоднішнім днем, щасливим епохальним фактом, який уже відбувся, якого ніхто не відніме й не перекреслить.

«В той вечір були ми щасливі, / Бо вранці скінчилась війна», - пише поет у вірші «На Дунаї». Під впливом будапештських вражень народжується вірш «В королівському палаці» з промовистою деталлю наприкінці: молодий воїн у продимленій куфайці чистить іще теплий після боїв автомат, вмостившись на королівському троні. Грізними нотами осуду бринить вірш «Воєнні злочинці». Почуття виконаного нелегкого обов’язку висвітлено в інших поезіях 45-го року - «Робітнича околиця», «Демобілізованому», «Знамено полку».

А вкраїнська зозуля радує слух молодого воїна-переможця над голубим Дунаєм:

На Дунаї кує зозуля, Накувала нам триста літ. Минула і міна, і куля, Тому що кувала зозуля, Кувала на білий світ.

Колись тисячі й десятки тисяч творів школярів та абітурієнтів було написано на тему, яка виступала в різних варіантах, але формулювалася приблизно так: «Визвольна місія Червоної армії в романі Гончара «Прапороносці»». Міняються на лиці землі назви і контури держав, з’являються і зникають армії, ідуть у минуле й епохальні, і дрібні події, постмодерна доба часто міняє місцями епохальне й дрібне, але міняє хіба що ілюзорно, бо лишається непохитна об’єктивна дійсність. Це дійсність не ідеологій і міфів; це дійсність, сформована совістю людської душі. Вона реальніша за видиму реальність. Хто хоче сприймати як метафору думку про те, що наші люди на тій війні виявилися сильнішими від металу і динаміту, нехай сприймає, - ніхто таких не засудить, і вони, мабуть, матимуть рацію. Але так само праві й інші, хто розуміє це як

Page 424: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

424

буквальність, праві ті пасіонарії, яких зараз набагато менше, ніж у поколінні піхотинця Гончара, але які все одно були, є й будуть… Перемогли люди із Божим началом у душі, солдати Правди, а не сукупність військових, політичних, економічних дій та обставин. Хтось бачить у тій війні поєдинок двох режимів, хтось, на жаль, - далеку й малоактуальну історію, цікаву відповідним фахівцям, хтось не бачить нічого… Але: ЧОМУ навчає читача поезія прозаїка Олеся Гончара? Дивно, що це питання (про дидактизм) в нинішній добі виглядає провокаційно, незвично чи банально. Запам’ятаймо раз і назавжди, чи точніше, згадаймо: без етичного складника нашої літератури не існувало ніколи, - аж до доби теперішнього безчасся, в якому справжньої літератури, власне, й не видно. Колись академік Д.Лихачов в одному з останніх своїх інтерв’ю, на схилку минулого століття, сказав, що єдина перспектива відродження суспільства – це пригадування виховного компоненту в навчанні. (Можливо, це було сказано іншими словами, але сенс був саме такий). Фронтова поезія Олеся Гончара – це не «література» у вузькоспеціальному розумінні, це те «слово від Бога», яке здатне прислужитися в нелегкому навчанні – бути людиною. Ми все одно прийдемо до розуміння істини, яку з максимальною відвертістю сформулював півтора століття тому великий Гоголь: «Человек – это вовсе не материальная скотина, а высокий гражданин высокого небесного гражданства». Або ми це пригадаємо і відродимось, або, вибравши домінанту егоїстичного та минущого земного комфорту, втратимо як небо Духу, так і перспективи земного громадянства, земного суспільства людей. Людина тільки тоді впевнено йде по життю, коли не втуплена поглядом у «ґрунти», а дивиться вище рівня горизонту, бачить далекі обшири. Таким людям, як Олесь Гончар, небесних краєвидів ідеалу не затулили навіть чорні дими найжорстокішої вселенської війни. Його поетичне слово не просто примушує замислитись: воно підказує, хто ми такі, що ми мали, що ми втратили, і як важливо все втрачене не тільки повернути, а й примножити – і хай це не видається фантастикою. Все залежить від нас. Хто має очі – побачить, хто має вуха – почує.

P. S. Висловлюємо сердечну вдячність Валентині Данилівні Гончар.

Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук

Page 425: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

425

Видавничий проект Альманах «СПОЛУЧНИК»

Започатковано 2005 року. Періодичність – 1 випуск на рік. Запрошуємо до участі в проекті університетських авторів – студентів,

аспірантів, викладачів. Приймаються тексти, подані ТІЛЬКИ на електронних носіях (бажано –

дисках), ретельно вичитані. Вимоги до оформлення: шрифт – Times New Roman, кегль – 11, одинарний міжрядковий інтервал. Вкотре нагадуємо: набрані тексти не «розсіювати» окремими файлами, а подавати твори єдиним корпусом-файлом (персоналія чи назва підбірки). Неналежно оформлені матеріали не розглядатимуться.

Редколегія лишає за собою право відбору творів. Ваша участь прискорює вихід чергового випуску! ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО АЛЬМАНАХУ «СПОЛУЧНИК»!

Page 426: Повний текст (pdf-файл, 2,1 Mb)

426